[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 12-28.]

Попередня     Головна     Наступна

ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ
(1814-1830)

1

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня н. ст.) 1814 р. в с Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Звенигородський р-н Черкаської обл.). Батько його — Григорій Іванович Шевченко, по-вуличному Грушівський ¹ (1781 — 1825) — родом з с. Кирилівка ², мати — Катерина Якимівна Бойко (1783 — 1823) — з с. Моринці. Вони були кріпаками великого магната, нащадка ліфляндських баронів, генерал-аншефа, згодом дійсного статського радника, сенатора В. Енгельгардта. Йому належали маєтки в різних частинах Російської імперії, в яких нараховувалося близько 160 тис. десятин землі і понад 50 тис. кріпаків.

Перші вісім років після одруження батьки Шевченка жили в Кирилівці у хаті діда Івана. Тут народилися старші сестри Тараса — Катерина (1804 — бл. 1848) і Марія (1808 — 1810). Родина була велика: в тісній оселі жили тринадцять чоловік. Тому 1810 р. Григорій Шевченко з сім’єю переїжджає у с. Моринці, де оселяється в садибі засланого у Сибір кріпака Колесника, прозваного за бунтарство Копієм. У Моринцях народився старший брат Тараса Микита (1811 — бл. 1870) і майже через три роки — Тарас. Хата ця не збереглася.

Коли з сибірського заслання повернувся власник хати, Шевченки наприкінці 1815 р. змушені були переїхати до Кирилівки. Оскільки в хаті діда жити було дуже тісно, куплено хату в селянина Тетерюка, де й оселилася сім’я Григорія Шевченка.

Тут народилися молодші сестри Тараса: Ярина (1816 — 1865), Марія (1819 — 1846), яка в три роки осліпла від трахоми, і брат Йосип (1821 — бл. 1878).

¹ Діда поета Івана Андрійовича Шевченка (1761 — 1849) по-вуличному звали ще й Швець.

² За місцевою вимовою, яку інколи зберігав і в написанні Шевченко, — «Керелівка». Тепер — с. Шевченкове.

Село Кирилівка розташоване в мальовничій місцевості українського лісостепу: її хвилясту поверхню перетинають маленькі річки, /13/ на схилах пагорбів — вікові ліси, зелені долини, байраки. Де-не-де височать могили (кургани), повз які ще на початку XIX ст. проходив чумацький шлях до Одеси й Криму, тут проминули дитячі літа майбутнього поета і художника. В одній із поезій він згадає хатину

...у гаї

Над чистим ставом край села. (II, 252)³

1843 р., відвідавши Кирилівку, Шевченко намалював в альбомі олівцем хату, в якій провів своє дитинство (VII, № 181) ⁴, а в повісті «Княгиня», написаній на засланні, дав докладний опис садиби: «И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычилку яблуня с краснобокими яблоками, а вокруг яблуни цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки! А у ворот стоит старая развесистая верба с засохшею верхушкою, а за вербою стоит клуня, окруженная стогами жита, пшеницы и разного, всякого хлеба; а за клунею, по косогору, пойдет уже сад. Да какой сад!.. густой, темный, тихий... А за садом левада, а за левадою долина, а в долине тихий, едва журчащий ручей, уставленный вербами и калиною и окутанный широколиственными, темными, зелеными лопухами...» (III, 175).

Очі маленького хлопчика звикали до розмаїтих краєвидів. Уже тоді в його душі зароджувалася любов до природи рідного краю. Пізніше у своїх творах митець дасть неповторні художні образи української природи, в основі яких лежали враження дитячих і ранніх юнацьких літ.

Ще в дитинстві виявилася незвичайна допитливість Тараса, намагання розширити свій кругозір. У тій же повісті «Княгиня» письменник створив автобіографічний образ селянського «кубічного білявого хлопчика», який починає мислити і запитувати: «А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо! А что если бы пойти да посмотреть, как это они его там подпирают? Пойду да посмотрю, ведь это недалеко» (III, 175).

Перша спроба вийти за межі села була невдалою. Тарас заблукав і тільки надвечір зустрів валку чумаків, які, розпитавши хлопця, привезли його до Кирилівки. Інший варіант цієї пригоди розповів пізніше родич поета Варфоломій Шевченко ⁵.

³ Тут і далі посилання на літературні твори подаються у тексті в дужках на виданням: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 6-ти т. К., 1963 — 1964. Римською цифрою позначено том, арабською — сторінку.

⁴ Посилання на малярські твори Шевченка подаються за виданням: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 10-ти т. К., 1963-1964, т. 7-10. Римською цифрою позначено том, арабською — номер репродукції.

⁵ Ш[евченко] В. Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка. — Правда (Львів), 1876, № 2, с 68 — 69. Ці й інші спогади про Т. Г. Шевченка див. у виданнях: Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. — К., 1958; Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. — М., 1962; Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982.

Батьки тяжко працювали на панщині, а малих дітей доглядали їх старші брати та сестри. На все життя збереглися у Шевченка /14/ теплі спогади про ніжну, терплячу няню — Катерину. У згаданому епізоді першої мандрівки Тараса за межі села видно особливу її турботу про свого вихованця. Коли чумаки підвезли його до садиби, вся сім’я вечеряла на подвір’ї. Не вечеряла тільки Катерина. Зажурена, вона стояла біля дверей і ніби поглядала на перелаз. «Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: Прыйшов! прыйшов! — и, подбежав ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши — Сидай вечерять, приблудо!» (III, 177).

Тарасові не було дев’яти років, коли Катерина вийшла заміж за кріпака Антона Красицького в сусіднє с Зелену Діброву.

В умовах напівнатурального господарства батько змушений був чумакувати, а також возити панську пшеницю до Одеси, Києва та інших міст. Коли Тарас трохи підріс, батько брав його з собою. Про одну з таких мандрівок Шевченко згадав пізніше в автобіографічному відступі в повісті «Наймичка», назвавши ті міста й села, що залишили слід у його пам’яті: Гуляйполе (Златопіль), Новомиргород, Дев’ята рота, Дідова Балка, Грузівка, Єлисаветград (тепер Кіровоград). Ці подорожі також значно розширювали кругозір допитливого хлопця.

Селяни-кріпаки в масі своїй були неписьменні. Як виняток поодинокі селянські діти вчилися в примітивних дяківських школах. Письменним був і батько Тараса. У поемі «Гайдамаки» згадано, як по неділях він читав у сім’ї вголос Чєтьї-Мінеї (щомісячні читання) — збірки церковно-релігійного змісту, де на кожний день тижня припадало житіє «святого» або опис пам’ятної події.

Восени 1822 р. Тараса віддали в науку до молодого кирилівського дяка Павла Рубана, якого прозивали в селі Совгирем. Хата дяка збереглася до наших днів; у 1960 р. над нею зроблено будинок-накриття.

Дяки вчили дітей по церковнослов’янських книжках. В автобіографії Шевченко писав: «По мно[го]тяжком двухлетнем испытании, прошел он Граматку, Час[ос]ловец и наконец Псалтырь» (V, 249). Чому «многотяжком»? Пояснення цьому знаходимо у тій же автобіографії: в дяківській школі Тарас був «в виде школяра-попыхача», інакше кажучи, в роді хатнього робітника. Через рік після вступу до школи померла його мати. На засланні поет пригадував:

Там матір добрую мою,

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила. (II, 252)

Мати Шевченка померла 20 серпня 1823 р., коли їй було лише сорок років.

Своєю першою опанованою книжкою поет назвав згодом «Граматку», тобто церковнослов’янський буквар. Другою книжкою був «Часослов» — збірник молитов і пісень для церковної відправи. Оскільки цей характер відправи звався «часами», звідси й назва: «Часослов». Третя книжка, освоєна Шевченком, — «Псалтир», або /15/ книга псалмів. Це була частина Старого завіту Біблії, що тоді часто видавалася окремо й правила на Русі за підручник для читання.

Псалми — своєрідні поетичні твори, побудовані на метричній організації мови і синтаксичних паралелізмах. Нам важливо підкреслити, що саме з цієї книжки починається знайомство Шевченка з друкованою поезією. Пізніше він не раз вдавався до переспівів псалмів.

У тій же автобіографії читаємо: «Дьячок, убедившись в досужестве своего школяра-попыхача, посылал его вместо себя читать Псалтырь по усопших крепостных душах, за что и платил ему десятую копейку яко поощрение» (V, 249).

Лишившись з малими дітьми (Катерина тоді вже вийшла заміж), батько Тараса змушений був одружитися з вдовою Оксаною Терещенко, яка мала трьох своїх дітей. Незабаром, коли Тарасові ледве сповнилося одинадцять років, 21 березня 1825 р. помер батько.

Тяжка в ті часи була доля сиріт. Не раз пізніше в своїх творах Шевченко малював їхні страждання. У повісті «Княгиня» він, зокрема, писав: «Кто видел хоть издали мачеху и так называемых сведенных детей, тот, значит, видел ад в самом его отвратительном торжестве. Не проходило часу без слез и драки между нами, детьми, и не проходило часу без ссоры и брани между отцом и мачехой; меня мачеха особенно ненавидела, вероятно, за то, что я часто тузил ее [т]щедушного Степанка» (III, 179).

Зовсім нестерпним стало життя сиріт після смерті батька. Біографи поета розповідають такий епізод. У солдата, поставленого на постій до Шевченків, вкрадено гроші. Як потім з’ясувалось, украв їх мачушин син Степанко, але звинуватили й тяжко покарали Тараса. Не раз він тікав у бур’яни, куди йому приносила їсти сестра Ярина ⁶.

Тікав він часом і до сестри Катерини в сусіднє с Зелена Діброва. Згодом вона пригадувала: «Було оце й невидно, як воно — рип і ввійде до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали? Було манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві...» ⁷

⁶ Лазаревский А. Детство Шевченка. — Основа, 1862, № 3, с 6; Сава Ч. [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка. — Основа, 1862, № 5, с. 49.

⁷ Лобода (Лебединцев) Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания. — Киевская старина, 1887, № 11, с. 566.

Зрештою Тарас змушений був залишити домівку. Деякий час він жив у свого дядька Павла, який після смерті поетового батька став опікуном сиріт. Павло був до дітей надто суворий. У розмові з біографом поета М. Чалим Ярина характеризувала дядька як «великого катюгу». Тарас пас свині, працював разом із наймитом у господарстві, але кінець кінцем не витримав тяжких умов життя й оселився у нового кирилівського дяка Петра Богорського. І тут життя було нелегким — обов’язкові «субітки», коли учнів поспіль кара-/16/ли різками. І звідси хлопець не раз тікав у бур’яни, про які згадував пізніше в Петербурзі у листі до брата Микити: «...ті бур’яни, що колись ховався од школи» (VI, 10). У калинових кущах сусіда на прізвисько Жених він мав затишок — постіль, зроблену з дерну, їсти йому приносили сестри Ярина й сліпа Маруся.

Зовнішній вигляд Тараса-школяра можна уявити з автобіографічної згадки у повісті «Княгиня»: «...ходил я постоянно в серенькой дирявой свитке и в вечно грязной бессменной рубашке, а о шапке и сапогах помину не было, ни летом, ни зимою. Однажды дал мне какой-то мужик за прочтение псалтыря на пришвы ременю, да и то от меня учитель отобрал, как свою собственность» (III, 180).

Життя й у Богорського було напівголодне. Це підтверджує автобіографічна згадка з тієї ж повісті: «...хорошо еще, если случались покойники в селе (прости меня, господи), то мы еще кое-как перебивались, а не то просто голодали по нескольку дней сряду. Вечерком иногда, бывало, я возьму торбу, а учитель возьмет в десную посох дебелый, а в шуйцу сосуд скудельный ... и пойдем под окнами воспевать «Богом избранную», иной раз принесем-таки кое-что в школу, а иной раз и так насухо придем, разве только что не голодные. Я знал почти всю псалтырь наизусть и читал ее (как говорили Слушатели мои) выразительно, т. е. громко. Вследствие такого моего досужества не был в селе похоронен ни один покойник, над которым бы я не прочитал псалтыри. За прочтение псалтыри я получал кныш и копу деньгами. Деньги я отдавал учителю как его доход, и он уже от щедрот своих уделял мне пятака на бублики, и это был один-единственный источник моего существования» (III, 180).

Окремі біографи зазначали, що деякий час Шевченко вчився у священика Нестеровського, а потім повернувся до Богорського, але певних відомостей про це нема. Коли терпець Тарасові увірвався, він уночі втік від дяка. Про це читаємо в автобіографії: «...в один из многих дней и ночей, когда спартанец-учитель с своим другом Ионою Лымарем были мертвецки пьяны, школяр-попыхач, без зазрения совести обнажив задняя своего наставника и благодетеля, всыпал ему великую дозу березовой каши. Помстившись до отвалу и похитивши какую-то книжечку с кунштиками, в ту же ночь бежал в местечко Лысянку...» (V, 249).

У Лисянці Шевченко знайшов собі вчителя малювання в особі диякона — «тоже спартанца» (V, 249). Наука була короткою: «Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал» (V, 249). Утік він у с Тарасівку «к дьячку-маляру, славившемуся в околотке изображением великомученика Никиты и Ивана-воина; у последнего для большего эффекта рисовал он на левом рукаве две солдатские нашивки. К сему то Апеллесу обратился школяр-бродяга с твердым намерением перенести все испытания, только бы хоть малость научиться его великому искусству. Но увы! Апеллес посмотрел внимательно на левую ладонь бродяги, отказал ему наотрез, /17/ не находя в нем таланта не только к малярству или к шевству, ниже к бондарству» (V, 249-250).

Тарас змушений був повернутися до Кирилівки, де пас громадську череду. Пізніше в автобіографічному вірші «N. N.» («Мені тринадцятий минало») він тепло й зворушливо згадав подругу свого дитинства Оксану Коваленко. У ранньому, петербурзькому періоді творчості їй присвячено поему «Мар’яна-черниця». Складніший, трагічний образ Оксани-покритки Шевченко створив на засланні в поезії «Ми вкупочці колись росли». Це давало підставу деяким дослідникам вважати, що й Оксана Коваленко стала покриткою. П. Жур довів: образ Оксани-покритки з вірша «Ми вкупочці колись росли» не можна ототожнювати з постаттю реальної Оксани Коваленко ⁸. Вперше криптонім «К...ко» розкрив як «Коваленко» М. Новицький у примітках до першого тому книжки «Т. Шевченко. Поезія» (К., 1927, с 457), але без посилань на джерела. П. Жур, дослідивши метричні книги та сповідні розписи, встановив, що Ксенія (Оксана) Коваленко народилася в с. Кирилівка 4 листопада 1817 р. Згадана вона також у сповідному розпису 1828 р., коли їй було 11 років. 30 січня 1840 р. дівчина вийшла заміж за кріпака сусіднього с Пединівка Карпа Сороку. 1843 р., коли Шевченко приїжджав у Кирилівку, вона була вже матір’ю двох дочок. Оскільки Оксана була заміжня, поет мав усі підстави сказати «чужа чорнобрива» ⁹.

Образ Оксани-покритки в поезії «Ми вкупочці колись росли» — плід художньої фантазії. Проте знайомство юного Тараса з сусідською дівчинкою Оксаною Коваленко не пройшло безслідно. Перше ясне й чисте почуття дитячого кохання мало, безперечно, вплив на дальший духовний розвиток юнака. Про це свідчить присвята поеми «Мар’яна-черниця» — «Оксані К...ко. На пам’ять того, що давно минуло», де є такі рядки:

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять. (I, 145)

Не випадковим є те, що дорогим ім’ям — Оксана — він називав героїнь своїх творів, зокрема в поемі «Гайдамаки».

Деякий час Тарас служив у кирилівського священика Григорія Кошиця. Спочатку був «креденсовим» (буфетником), мив посуд, палив груби, а потім став фурманом — супроводжував попового сина до Богуславської бурси й Київської семінарії (отже, ще в ті часи вперше відвідав Київ, тому й малював «київську дзвіницю»!), возив також попові сливи, яблука та дині на продаж у містечка Бурти й Шполу.

⁸ Шевченківський словник: В 2-х т. К., 1976, т. 1, с 306.

⁹ Жур П. Літо перше: З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. — К., 1979, с 74-77.

Було тоді Шевченкові тринадцять років. Він узяв від учителів-дяків і попів усе, що вони могли йому дати, — елементарну письмен-/18/ність. У цей же час закладались основи його світогляду — усвідомлення своєї належності до безправного кріпацького стану.

Глибокий слід у свідомості Тараса на все життя залишила усна народна творчість, особливо пісні. Чумацькі пісні любив співати батько. Дуже багато пісень і казок знали мати, сестри, тітка. Від них, від свого оточення перейняв майбутній поет величезну кількість українських народних пісень і полюбив їх. Із хвилюванням слухав він кобзарів і лірників, історичні пісні та думи, з яких вимальовувались героїчні образи борців і месників. У нього самого був приємний голос. З піснею не розлучався він усе життя. Сучасники лишили нам спогади, як чудово виконував Тарас Григорович українські народні пісні. Пізніше він став збирати й записувати їх як досвідчений фольклорист, міг безпомилково відрізнити справжню народну пісню від пісні літературного походження. Пісню про Кармалюка «Повернувся я з Сибіру» Шевченко помилково приписував Т. Падурі, але не помилився в тому, що вона справді польсько-шляхетського походження.

Ще навчаючись у дяків, Тарас уперше знайомиться з деякими творами української художньої літератури. У вірші «А. О. Козачковському» він так згадуватиме ті часи:

...куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду

Або «Три царіе со дари».

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу. (II, 63)

Які саме твори Сковороди міг переписувати кмітливий хлопчина, ми не знаємо. У ті часи надруковано було дуже мало, але не можна не брати до уваги рукописну традицію — багато творів українського поета і філософа поширювалось у списках. Слово «виспівую» дає підстави гадати, що це були саме поетичні зразки. Один із віршів Сковороди згадано в повісті «Наймичка», де є чимало автобіографічних елементів. Герой повісті «непрочь был послушать ... как отец диякон поет «Всякому городу нрав и права» (III, 133). Як відомо, ця пісня входила до репертуару кобзарів і лірників. Про «псалми» (тобто вірші) Сковороди Шевченко згадував і в повісті «Княгиня»: після прибуття нового вчителя дяк «взял патерыцю в руку, а тетрадь из синей бумаги с сковородинскими псалмами в другую и пошел искать себе другой школы» (III, 179). Збірки творів Сковороди тоді ще не було, але окремі його вірші друкувалися в російських пісенниках. Крім згаданого вірша, тут вміщені: «Ах поля, поля зелены», «Ой ти, птичко, желтобоко», «Стоит явор над водою» (частина попереднього вірша, що друкувалась і окремо) ¹⁰.

¹⁰ Избранный песенник, или Собрание наилучших старых и самых новейших русских песен в четырех частях. — 2-е изд. М., 1806; Новейший и отборнейший всеобщий песенник. — Спб., 1812; та ін. /19/

Згадана в поезії «А. О. Козачковському» віршована колядка «Три царіє со дари» складена київськими студентами-бурсаками й поширена у списках про трьох царів, які, за біблійною легендою, приходили вітати новонародженого Христа. Особливо цікаві згадки про твори давньої літератури знаходимо в російських повістях, писаних на засланні. У Новопетровському укріпленні в Шевченка не було і не могло бути жодних книжних джерел. Отже, названі твори давньої літератури міцно, органічно ввійшли в пам’ять, у свідомість поета й він вільно, ніби мимохідь згадував їх при потребі. У повісті «Наймичка» у зв’язку із покритками Яким називає житіє Марії Єгипетської (III, 96, 122). В інших місцях твору згадано житіє Симеона Столпника, окремі твори: «Боже, в помощь мою вонми», «Иже хощет спастися», «Отолсте сердце их», «Нескверную, неблазную», «О горе мне, грешнику сущу», «О всепетая мати», «Полуношницу», «Исусе мой любезный» (III, 122, 128, 133). Після подорожі до Києва Яким і Марко привозять подарунки наймичці, а собі твори Єфрема Сіріна і «Житие святых отец» за весь рік. Про читання житій йдеться й у повісті «Капитанша»: «...Варочка ... читает в сотый раз житие Варвары великомученицы... У них была еще и другая назидательная книга — это житие святых Петра и Февронии» (III, 389).

Можливо, ще в шкільні роки Шевченко знав вірші-пісні козака Семена Климовського, зокрема широко популярну пісню «їхав козак за Дунай». Його згадано в тексті повісті «Близнецы», написаної на засланні. Поет поставив під сумнів думку автора «Истории русской словесности» М. Греча про Климовського як сучасника Петра I (IV, 61), хоч справді він таки жив у часи Петра й присвячував йому свої вірші.

Читати Тарас Григорович любив з дитинства. Тому, тікаючи від Богорського, він спокусився захопити з собою лише одну річ — «книжечку з кунштиками». У тексті друкованого автобіографічного листа Шевченка, переписаного Кулішем й авторизованого поетом, є такі рядки: «Из всех пожитков пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка с кунштиками, то есть гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы» (V, 256).

Важко сказати, чи міг Шевченко під час навчання у дяків читати «Енеїду» І. Котляревського. В уста оповідача в автобіографічній повісті «Художник» автор вклав такі слова: «Давно, очень давно, еще в приходском училище, украдкою от учителя читал я знаменитую перелицованную «Энеиду» Котляревского» (IV, 168). Оскільки мова тут іде про «приходське училище», а не дяка, можна віднести цю згадку до спогадів І. Сошенка. «Енеїда» названа «перелицованною», отже, малося на увазі видання М. Парпури (1798, 1808), тому що в першому авторському виданні (1809) вона названа «переложенною».

Міг побачити Тарас у друку й деякі українські, добре йому відомі народні пісні. Вони входили до російських пісенників кінця /20/ XVIII — початку XIX ст. Крім того, були вже й перші українські видання (М. Цертелєва, М. Максимовича).

У згаданій саморобній книжечці могли бути й перші віршовані спроби самого Тараса. Мемуаристи не лишили про це жодних відомостей, але Шевченко в першій редакції вірша «А. О. Козачковському», звертаючись до свого друга, писав:

Ой слухай же, щирий друже,

Та розкажи дітям,

Як канаю я в неволі,

Як нужу я світом.

Научай їх, щоб не вчились

Змалку віршувати. (II, 477)

Заслуговує на увагу й те, що на допиті в III відділі поет заявив: «Стихи любил с детства...». Так само багатозначно звучать рядки другої редакції цитованої вище поезії «А. О. Козачковському»:

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у бур’яні... (II, 63)

Якщо слово «мережати» не розуміти буквально, а як метафору (а захалявні книжечки справді написані дрібнесеньким, бісерним, наче мереживо, почерком), то виходить, що спроби віршувати були у Шевченка ще в дитинстві. На жаль, нічого більше нам про ці дитячі спроби невідомо.

Знаменно й те, що батько побачив здібності, обдарованість Тараса і вирізнив його серед інших дітей. Вмираючи, Григорій Іванович нічого не виділив йому із своєї спадщини: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; — він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство нічого не буде значить, або нічого не поможе» ¹¹.

Слова батька виявилися пророчими. Тараса Шевченка чекало велике майбутнє. Проте шлях до цих вершин був нелегкий.

Якщо про ранні спроби віршувати майже немає матеріалів, то чимало спогадів збереглося про перші спроби малювати. Всі діти полюбляють малювання, але в Шевченка це була особлива пристрасть, вияв одного з його покликань. О. Лазаревський зазначав: «С раннего детства у Т. Гр. особенно была заметна страсть к рисованию: где только можно было, на стенах, дверях, дорогах, Шевченко постоянно малевал, углем или мелом. В школе, когда уже он мог достать бумагу и карандаш, страсть эта развилась в нем еще сильнее» ¹².

¹¹ Лазаревский А. Материалы для биографии Т. Гр. Шевченка. — Основа, 1862, № 3, с 6 (підкреслено в оригіналі. — Ред.).

¹² Там же, с 10.

Варфоломій Шевченко, брат поета у третіх, а згодом його свояк, який вчився у дяка після Тараса, довідався від Василя Крицького (останній учився разом із Тарасом) про його малюнки, що зберег-/21/лися в їх спільного товариша по школі Тараса Гончаренка: «Незабаром я зайшов до Гончаренка і побачив поприліплювані у хаті на стінах малюнки Тараса Грушівського: то були коні і москалі (солдати. — Ред.), мальовані на грубому сірому папері» ¹³.

Ф. Лобода (Ф. Лебединцев), згадуючи наймитування Тараса в Гр. Кошиця, писав: «...в досужие часы рисовал углем на коморе и стайне петухов, людей, церковь, даже и киевскую дзвиныцю» ¹⁴.

Довго й наполегливо шукав здібний хлопець учителя малювання. Крім уже згаданих, деякі біографи називали стеблівського маляра. М. Чалий, посилаючись на І. Сошенка, писав: «Говоря о переходе своем от одного учителя к другому, Тарас не упомянул еще об одном маляре в с. Стеблеве Каневского уезда, куда он ходил, кажется, из Лисянки... А потом уже пришел в Тарасовку» ¹⁵.

Деякий час Тарас жив у свого брата Микити, допомагаючи йому в господарстві. Нарешті, він зробив останню спробу знайти вчителя малювання в навколишніх селах: пішов у с. Хлипнівку до відомого в околиці маляра. Прожив він тут два тижні. Маляр упевнився, що в учня є хист, погоджувався його вчити, але зажадав дозволу на це поміщика. Хлопцеві тоді минуло чотирнадцять років, і маляра могли звинуватити в перетримуванні кріпака. Довелося Тарасові йти до Вільшани.

2

Кирилівка належала до так званого вільшанського ключа (групи маєтків) Енгельгардта. Коли 24 травня 1828 р. В. Енгельгардт помер, його великі латифундії були розподілені між спадкоємцями. Кирилівка, Моринці разом із іншими селами Звенигородщини дісталися в спадщину позашлюбному синові, П. Енгельгардту, поручику гвардії, ад’ютантові віленського військового губернатора О. Римського-Корсакова.

Управителем вільшанського ключа був Д. Дмитренко, штаб-ротмістр у відставці, а його помічником по кирилівському маєтку — Я. Димовський.

За спогадами небожів Шевченка (по Микиті) Петра й Прокопа, Тарас потрапив спочатку до Димовського. Прокіп навіть вважав, що дід Іван просив узяти хлопця до панського двору. Справді, якийсь час він був за слугу в неодруженого Димовського і дістав від нього «перші початки елементарної науки». За всіма спогадами Ян Димовський був доброю натурою. Нічого собі не надбав, помер у богадільні при Лисянському костьолі ¹⁶.

¹³ Ш[евченко] В. Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка, с 24.

¹⁴ Лобода (Лебединцев) Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания, с. 565.

¹⁵ [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 50.

¹⁶ Талько-Гринцевич Ю. Д. Поездка в Кириловку (заметки к биографии Т. Шевченко). — Киевская старина, 1889, № 9, с. 758 — 763.

В усякому разі у Тараса він залишив хороші враження, і в перших листах з Петербурга до брата Микити поет раз у раз передає привіт «Івану Станіславовичу /22/ Димовському». Причому просить Микиту надсилати листи-відповіді через Димовського, «бо він знає, де я живу» (VI, 10).

В автобіографії Шевченка про цей період його життя сказано так: новому власникові «понадобился расторопный мальчик, и оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую куртку, в такие же шаровары и, наконец, в комнатные козачки» (V, 250). Автобіографію поет писав дуже стисло. З усіх інших біографічних даних видно, що він не відразу став козачком, а проходив певну «кваліфікацію» спочатку в самого Димовського, а потім на панській пекарні в ролі кухарчука. Але й звідси він тікав у бур’яни й малював.

Є досить вірогідні відомості, що й у Вільшані Тарас пройшов певну мистецьку науку в художника-самоука С. Превлоцького. Про це згадував свого часу І. Сошенко в розповідях біографові М. Чалому ¹⁷.

Коли управителі переконалися, що Тарас справді «расторопный» хлопчик, тільки тоді він потрапив у козачки. А відтак, коли вони ще побачили його малюнки, то у списку дворових, які виїжджали з молодим паном до Вільно, записали: «Годен на комнатного живописца» ¹⁸. Це, властиво, й вирішило всю дальшу долю Шевченка.

Десь восени 1829 р. у валці Енгельгардта Тарас виїхав з Вільшани через Київ до Вільно — місця призначення його пана. На довгий час молодий художник, якому минав тоді шістнадцятий рік, розлучався з рідним краєм. Що ж узяв він звідси з собою в життя?

З малих літ полюбив Тарас природу, красу України і як художник, і як поет відображав її в своїх пізніших творах. Але серед цього земного «раю» життя бідних кріпаків було пеклом. На самому собі, на долі своїх батьків, братів і сестер пізнав Тарас Григорович, що таке кріпацтво. На собі відчув лиху волю п’яних дяків, лихої мачухи, попа-визискувача. У своїй багатющій пам’яті зберіг він невичерпні скарби усної народної творчості — численні пісні, казки, легенди, перекази. Власне, український фольклор давав йому знання з тих «предметів», яких не було в дяківській «школі»: рідної мови, літератури, історії, суспільствознавства. З молоком матері засвоїв він рідну українську мову, яка згодом стала його літературною мовою. І хоч довелося Шевченкові жити на литовській, російській, казахській землі, він зберіг цю мову до останніх днів свого життя. Разом із тим поступово в нього виробилася й друга рідна мова — російська, нею він бездоганно володів, писав листи, літературні твори, зокрема такий інтимний документ, як щоденник. Кріпацьке оточення Шевченка, усна народна творчість формували його соціальну і національну самосвідомість.

На терені Звенигородщини відбувалися селянські гайдамацькі рухи. Ще дитиною Тарас чув про боротьбу гайдамаків проти шляхти. «Я ж рідний внук одного з гайдамаків», — говорив він пізніше своєму другові Бр. Залеському ¹⁹.

¹⁷ [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 54.

¹⁸ Там же.

¹⁹ Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті. — Львів, 1890, с. 45. /23/

За уточненими даними, дід Іван народився 1761 р., отже, гайдамаком він не міг бути, але ще семилітньою дитиною міг багато чути про антипоміщицький рух. У поемі «Гайдамаки» Шевченко згадав хвилюючі, запальні розповіді діда:

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало.

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли.

А слово за словом сміялось, лилось...

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче. (I, 139)

Босими ногами сходив Тарас ту місцевість, де діяли учасники цього руху проти панів, — Кирилівку, Моринці, Боровиків хутір, Будища, Майданівку, Гупалівщину, Лисянку, Воронівку, Лебедин, Вербівку та ін. Разом із сестрою ходив він до Лебединського монастиря, на кладовищі якого поховано багато гайдамаків. У поемі «Гайдамаки» поет посилався також на спогади старих людей, з якими, очевидно, в дитинстві та юнацтві йому доводилося розмовляти. Не раз по селах він чув кобзарів і лірників з їх багатющим репертуаром історичних пісень і дум. Образи цих носіїв історичних національних традицій українського народу Шевченко пізніше відтворював у своїх поезіях. Першу збірочку віршів він назвав образом-символом народного співця — «Кобзар».

Бувши підлітком, Тарас міг чути про повстання Чернігівського полку, очолене декабристами й підтримане селянами Мотовилівки, про заворушення селян на Уманщині під проводом солдата Олекси Семеновича. Не міг він не чути й про Устима Кармалюка, якого назве згодом «славним лицарем».

Ясна річ, все те, що Тарас бачив і чув, він не міг ще як слід усвідомити, але не раз у його палкій, «продерзостній» ²⁰ вдачі виявлявся стихійний протест проти насильства й неправди.

Цікава така деталь у спогадах шкільного товариша Тараса — Гната Бондаренка: «Будущий поэт любил расспрашивать мальчиков, работавших у попов на барщине, о том, кто из них что работал, сколько заплатили за работу, как с кем обращались... Пострадавших будущий поэт приглашал к себе в ближайший праздник для детской игры и был с ними особенно любезен» ²¹.

Широка картина народного життя поставала з сучасних українських народних пісень, які він чув навколо себе. У шкільні роки, як ми згадували, почалося знайомство юного Шевченка з творами книжної художньої літератури, переважно церковнослов’янською мовою. Це дало йому згодом змогу читати літописи, перекладати «Слово о полку Ігоревім».

²⁰ Сам термін ми взяли з тексту автобіографічного листа до редактора журналу «Народное чтение», але термін цей П. Куліш міг почути від Шевченка: «По врожденной мне продерзости характера...» (V, 257).

²¹ Несколько новых штрихов к биографии Т. Г. Шевченко (из воспоминаний Бондаренко). — Одесский вестник, 1892, № 226. Цит. за: Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників, с. 13. /24/

Тоді ж виявилась його пристрасть до малювання. Своїм пильним оком вбирав він орнаменти на вишивках, на писанках, у розписах хат, у народній архітектурі. Першу науку переймав від дяків, згодом сам читав Псалтир над померлими. Але ні в ті часи, ні пізніше Тарас не був релігійним. Для нього, як і для всієї трудящої селянської маси, релігійні звичаї були певною традицією. Ні дяки-п’яниці, ні попи-визискувачі не могли бути для хлопця зразком високої людської моралі. Так виробилася в нього народна етика: покарати п’яницю вчителя, який немилосердно карав усіх без винятку по суботах, відбирав у них гроші й подарунки, зароблені читанням Псалтиря, забрати в нього книжечку з кунштиками — це не був гріх («я відбираю своє...»).

З цими першими здобутками й пішов Шевченко у далеку й

бурхливу мандрівку життя...

3

Шлях з Києва до Вільно лежав тоді через Чернігів і білоруські міста: Лоєв, Жлобин, Бобруйськ і Мінськ. Білорусія вразила Шевченка своєю бідністю.

Деякі біографи свого часу писали про перебування поета у Варшаві, навіть про його навчання в художника Франца Лампі. Варшава й тоді була досить великим містом і не могла не лишити у Шевченка певних споминів. Тим часом він ніколи, ніде не згадував ні про саме місто, ні про художника Ф. Лампі. В автобіографії ясно й чітко названо міста, в яких йому доводилося бути в юнацтві: «Странствуя с обозом за своим дидычем в Киев, Вильно и в Петербург...» (V, 250). Тому версію про життя Шевченка у Варшаві й навчання у Ф. Лампі слід остаточно відкинути, хоч не виключена можливість, що на дуже короткий час він міг сюди й наїжджати разом із дідичем або з його дружиною ²².

²² Ткаченко М. М. До питання про перебування Шевченка у Варшаві. — В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959, с 113 — 121.

Вільно, куди прибув Тарас, — старовинне литовське місто (тепер — Вільнюс, столиця Литовської РСР). Уже сама своєрідна архітектура його повинна була вразити молодого художника. У вірші «У Вільні, городі преславнім», написаному на засланні, він згадав університет, Остру Браму, замок Любськ, передмістя Закрет, річку Вілію (Неріс). У місті й околицях тоді жило чимало польського населення (Міцкевич учився у Віленському університеті). Отже, навколо себе Тарас чув литовську, польську й російську мови. Вражень було надзвичайно багато, й все це, безперечно, розширювало його кругозір.

У Вільно Тарас разом із своїм товаришем і краянином Іваном Нечипоренком, на дев’ять років молодшим від нього, почав виконувати обов’язки козачка. Про ці обов’язки читаємо в друкованому тексті автобіографічного листа: «Изобретение комнатных козачков /25/принадлежит цивилизаторам заднепровской Украины, полякам; помещики иных национальностей перенимали и перенимают у них козачков, как выдумку, неоспоримо умную. В краю некогда козацком сделать козака ручным с самого детства — это то же самое, что в Лапландии покорить произволу человека быстроногого оленя... Польские помещики былого времени содержали козачков, кроме лакейства еще в качестве музыкантов и танцоров... Новейшие представители вельможной шляхты, с чувством просвещеннюй гордости, называют это покровительством украинской народности, которым-де всегда отличались их предки. Мой помещик, в качестве русского немца, смотрел на козачка более практическим взглядом и, покровительствуя моей народности на свой манер, вменил мне в обязанность только молчание и неподвижность в уголку передней, пока не раздастся его голос, повелевающий подать стоящую тут же возле него трубку или налить у него перед носом стакан воды» (V, 257).

Але зробити з молодого художника попихача було не так легко. Не можна було й приручити Тараса: «По врожденной мне продерзости характера, я нарушал барский наказ, напевая чуть слышным голосом гайдамацкие унылые песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшие панские покои» (V, 257). У Шевченка була й власна колекція зображень різних історичних героїв: Кутузова, Кульнева, Платова, а також Солов’я-розбійника та ін.

Незабаром, 6 грудня 1829 р., сталася прикра подія, що спричинилася до фізичного покарання Тараса. Про це він згадав у автобіографії: «Пан и пани уехали в рессурсы (так називали у Вільно Дворянське зібрання. — Ред.) на бал, в доме все успокоилось, уснуло. Тогда он развернул краденые сокровища и, выбрав из них козака Платова, принялся благоговейно-тщательно копировать. Уже дошел до маленьких козачков, гарцующих около дюжих копыт коня козака Платова, как растворилась дверь, пан и пани возвратились с балу. Пан с остервенением выдрал его за уши, надавал пощечин за то, дескать, что он мог не только дом, город сжечь. На другой день пан велел кучеру Сидорке выпороть его хорошенько, что и было исполнено сугубо» (V, 250).

Тяжко пережив молодий художник страшну образу людської гідності. Ніколи не міг він забути ці дні, а ставши вільним, глибоко співчував талановитим кріпакам, особливо, коли йому доводилося бачити, як їх ображають. Завжди він відчував себе сином і рідним братом покріпаченого безправного народу.

Разом із тим прикра подія того вечора стала причиною дальших змін у його житті. Енгельгардт вирішив по-своєму використати інтерес слуги-козачка до малювання. Пригадалася йому, очевидно, і характеристика, дана управителем у списку дворових кріпаків, виряджених з Вільшани («годен на комнатного живописца»). Тоді в поміщицьких маєтках жило чимало художників, акторів, співаків і музик з кріпаків. На Україні були широко відомі трупи в маєтках Трощинського, Скоропадського, хори, оркестри в маєтках Галагана й Тарновського. Життя кріпацької мистецької інтелігенції Шевченко згодом відтворив у повісті «Музыкант». /26/

Таким кріпаком-художником мав стати й Тарас Шевченко, якого Енгельгардт віддав у науку. На жаль, ми не знаємо точно, хто був учителем малювання молодого художника у Вільно. Деякі біографи називали Франца Лампі, який жив у Варшаві. Більш певний здогад про професора Яна Рустема (по-литовськи Рустемаса, 1762 — 1835), вірмена за походженням (вірменське прізвище — Рустам). Підставою для цього є слова Шевченка в листі до Бр. Залеського: «...теперь я могу тебе сказать только, что говаривал когда-то ученикам своим старик Рустем, профессор рисования при бывшем Виленском университете: «Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй и будешь мастером». И я нахожу совет его весьма основательным» (VI, 110). Щоправда, згадка ця не дає ще достатніх підстав вважати Рустема вчителем Тараса. Наведений у листі вираз він міг чути від одного з учнів професора ²³. На будинку Вільнюського державного університету, найдавнішого університету в нашій країні, встановлено меморіальну дошку з написами литовською, російською і українською мовами: «У цьому будинку в майстерні Рустема вчився великий український поет-революціонер Тарас Шевченко» ²⁴.

І все ж ранні малюнки митця свідчать, що він уже здобув певну науку. Це, зокрема, одна з перших його робіт — малюнок італійським олівцем «Погруддя жінки» (VII, № 1), що має дату «1830» і автентичний підпис Шевченка. Деякі біографи називають ще малюнок «Св. Марія Магдаліна» (1833), нібито копію з літографії віленського графіка Мощинського. Оскільки вони зовсім не згадують «Погруддя жінки», є припущення, що тут мається на увазі саме цей малюнок олівцем. Дивна й дата — «1833» — уже петербурзького періоду.

До сумнівних робіт Шевченка в академічному виданні віднесено так званий «Портрет батька» (VII, № 336), розшуканий у Вільнюсі 1917 р. і опублікований 1920 р.²⁵

Навчаючись у художника, Шевченко мав змогу бувати в місті та на його околицях. В одному з листів часів заслання до Бр. Залеського він згадує річку Вілію (Неріс): «Как бы я желал поплавать по этой матери литовских рек» (VI, 162).

У місті Тарас познайомився з швачкою — полькою Дунею (Дзюня, повне ім’я — Ядвіга) Гусиковською і полюбив її. Польську мову він знав ще на Україні. Правобережну Україну тільки в кінці XVIII ст. возз’єднано з Росією, й польська мова була тут досить поширена. У поміщицьких маєтках служило чимало «офіціалістів» — поляків (на зразок Яна Димовського), польською мовою провадилось листування, господарські записи. З Гусиковською юнак удосконалив своє знання польської мови, міг читати в оригіналі Міцкевича.

²³ Абрамавічюс В. Є. Шевченко у Вільнюсі. — В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962.

²⁴ Ткаченко М. М. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. — К., 1961, с 16.

²⁵ Каталог Шевченківської вистави з портретом батька Т. Шевченка. — Львів, 1920. Нині портрет зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва. /27/

Перший раз Тарас пізнав зблизька не кріпачку, а вільну жінку, й у нього з’явилися нові думки, про які він згодом розповів І. Сошенкові: «Я в первый раз пришел тогда к мысли — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?» ²⁶ Знайомство це лишило слід у свідомості Шевченка на все життя. На засланні він занотував у щоденнику: «Во сне видел церковь святыя Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую» (V, 118). Очевидно, з даною подією пов’язане й речення у пізнішому листі до Бр. Залеського із заслання: «Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему» (VI, 151).

Незабаром у Вільно Шевченко став свідком революційних подій. 29 листопада 1830 р. почалося польське визвольне повстання. Як ми згадували, у Вільно жило багато поляків. Незадовго перед тим у Віленському університеті зчився Міцкевич, викладав у ньому історик, ідеолог польського демократичного руху, учасник повстання Йоахім Лелевель (1786 — 1861), якого Шевченко згадав у повісті «Художник» як видатного польського історика (IV, 210).

Віленський військовий губернатор О. Римський-Корсаков був уже дуже похилого віку. На нього царат не міг покласти придушення повстання. Для цього в Польщу перекинули цілу армію на чолі з генерал-фельдмаршалом І. Дибичем-Забалканським. Римський-Корсаков одержав відставку — його призначено членом Державної ради, а Енгельгардта — ад’ютантом герцога Вюртемберзького, головного управителя шляхів сполучення.

Шевченка разом з іншою панською челяддю залишили у Вільно пакувати речі. Отже, він міг спостерігати розгортання революційних подій, зокрема читати розклеєні в місті прокламації польською, російською й українською мовами. У російській прокламації писалося: «Страдающие в железных веригах самодержавия, согбенные под тяжким и постыдным игом рабства, восстаньте с нами, россияне!.. Настало время освобождения страдающей России. Внемлите призывающему вас гласу двухсот тысяч вооруженных поляков, готовых жертвовать собою, чтобы искупить свободу и независимость...» ²⁷

Як доводив свого часу В. Щурат, були, зокрема, прокламації до населення українською мовою: «Не будете уже знати ні асесорів, ні прикажчиків ваших, що то шкуру з вас луплять, а жінок та дівчат ваших позбавляють честі та віри, а вас гонять самих день по дню, що не знаєте ні свята, ні відпочинку, а тілько з канчуком стоять над вами, альбо в диби, альбо в гусака вас забивають, альбо січуть різками так, що аж шкура від костей відлітає» ²⁸.

²⁶ [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 52.

²⁷ Попов П. Революційні прокламації польських повстанців 1831 р. із згадкою про декабристів. — В кн.: Декабристи на Україні. К., 1930, т. 2, с 139. Фотокопія відозви — в експозиції Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві.

²⁸ Щурат В. На досвітку нової доби. — Львів, 1919, с 71.

Над усіма цими подіями не міг не замислитися молодий художник-кріпак. /28/Про те, яким чином Шевченко прибув до Петербурга, існує кілька версій. В одній зазначалося, що його разом з іншими кріпаками відправили з Вільно етапом. За іншою версією його вислали польські повстанці, ще й дали на дорогу грошей революційними асигнаціями. Найбільш вірогідною є третя: він вирушив з панською валкою, але пішки. Є переказ, що один чобіт у нього був дірявий, і він раз у раз переодягав цілий чобіт з ноги на ногу, щоб не відморозити їх.

Від Вільно до Петербурга — 800 верст. Надзвичайно важка дорога лишилася в пам’яті поета на все життя:

Далекий шлях, пани-браги,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись —

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять! (I, 30)

Недовгий був віленський період у житті молодого художника, але він сприяв розширенню й зміцненню світогляду сміливої, вільнодумної людини, чимало дав для розширення його кругозору, певного вдосконалення художньої майстерності.

Попередня     Головна     Наступна