Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 81-111.]

Попередня     Головна     Наступна





ПОДОРОЖ НА УКРАЇНУ 1843 РОКУ



1

Шевченко давно плекав надію виїхати на Україну. Ще в березні 1840 р. він писав братові Микиті: «Може, я літом приїду побачиться, коли матиму час...» (VI, 12). Захворівши після морської подорожі, поет 18 листопада 1842 р. надсилає П. Корольову сповненого сумом листа: «Молю тілько милосердного бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні» (VI, 21). У січні 1843 р. в листі до Г. Тарновського в Качанівку він знову писав: «...сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я... Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після великодня і прямісінько до вас, а потім уже дальше» (VI, 22 — 23). Щоправда, певний час лишалася маленька надія виїхати за кордон, до Італії, для дальшого мистецького вдосконалення. Це сподівання пов’язане з продажем другого видання «Кобзаря» («Чигиринського Кобзаря») книгареві І. Лисенкову. У кінці лютого 1843 р. в листі до Я. Кухаренка Тарас Григорович повідомляв: «Я в марті місяці їду за границю...» (VI, 25) 1. Проте сума гонорару виявилась явно недостатньою. Думку про виїзд до Італії довелося назавжди залишити.

Тривалий час дослідники вважали, що на Україну Шевченко виїхав наприкінці квітня. На підставі аналізу відпускних документів Академії мистецтв П. Жур довів: він міг виїхати з Петербурга не раніше 11 травня 2.

Свого часу була поширена думка, що поет їхав через Москву й тут познайомився із М. Щепкіним 3.



1 В академічному виданні лист цей датовано: «Кінець лютого», але П. Жур уточнив дату його написання: «31 січня». Див.: Жур П. Літо перше..., с 12.

2 Там же, с 14 — 15.

3 Щепкина-Куперник Т. Л. Театр в моей жизни. — М., 1948, с. 19. Такої ж думки дотримувався і П. Рулін. Г. Паламарчук довела, що з М. Щепкіним Шевченко познайомився десь у червні 1843 р. під час гастролей актора в Києві (Паламарчук Г. П. Перша зустріч Шевченка із Щепкіним. — Вітчизна, 1959, № 3, с 170 — 174). Раніше такі припущення висловлювали М. Стороженко, М. Мочульський, І. Айзеншток.



Окремі біографи з повними підставами твердять, що він їхав білоруським трактом разом із Гребін-/82/кою. А коли так, то виїзд стався пізніше. Проаналізувавши відпускні документи, П. Жур дійшов висновку: виїхали вони ще пізніше — 19 травня. З Гребінкою їхала його сестра Людмила, яка вчилася у Смольному 4.

Поштовий тракт ішов через Гатчину, знайому поетові й раніше: саме тут він малював наречену юнкера Демидова, не одержавши нічого за роботу. Запам’яталася річка Луга, бо через дванадцять років, пишучи на засланні повість «Музыкант», Шевченко дав її мальовничу картину: «Уже вечерний солнца луч златил величественное и широкое ложе реки Луги... и когда мы перешли бесконечно длинный и разными вавилонами на сваях воздвигнутый мост через едва выглядывавшую из камышей реку Лугу, то лучезарный Феб уже скрылся за горизонтом в объятиях Фетиды. Но так к[ак] в полярных странах летние ночи бывают довольно ясны, то мы засветла еще вступили в город Лугу» (III, 265).

Згадавши далі мимохідь ще раз «город Лугу, можно сказать, нарочито невеликий» (III, 266), автор відзначив і наступну зупинку: «Близ Порхова я описываю... длинную тонкую возвышенность, вроде циклопического вала, по которому тянется почтовая дорога почти до Порхова, потом самый Порхов и величественную Шелонь, на левом берегу которой высятся древние развалины замка» (III, 266).

Особливо зворушливо описано в повісті злиденну тоді Білорусію, через яку поетові довелося проїжджати вдруге: «Так как они приближалися к стране постоянно голодной, то есть к Белоруссии...» (III, 266). Далі згадано містечко Вітебської губернії У святи, де «толпа мальчишек с толстыми коленами бросилась... и стала просить хлеба... за мальчишками бросились и взрослые и старики. Голод не знает стыда» (III, 266).

Дальша частина дороги в повісті відсутня: «Пройдя страну сетования и плача, они вступили наконец в благословенные пределы нашей милой Малороссии. И наконец, в нашу скромную Прилуку» (III, 267). П. Жур слушно нагадав, що, очевидно, саме з цією подорожжю пов’язаний запис у щоденнику від 4 жовтня 1857 р.5 Хоча зроблено його іншою рукою, але зі слів Шевченка. Йшлося про шляхи сполучення й ціни на борошно. Зазначено рік, про який іде мова: 1843. Згадано, що в Гомелі пуд борошна коштував тоді 1 крб., а в Чернігові — 20 коп. Ясна річ, про ціни поет довідався, повертаючись із Петербурга на Україну.



4 Жур П. Літо перше..., с. 15 — 16. Див. також: Хоменко Є. І. Шевченко на Прилуччині. — Прилуки, 1928, с. 5.

5 Жур П. Літо перше..., с. 17.



Спогади про повернення з Петербурга на Україну Шевченко частково використав у повісті «Княгиня». Безперечно, тут могло бути й певне часове зміщення та використання пізніших вражень і відомостей, але багато автобіографічних моментів стосується саме цієї подорожі. Після згадки про юнацькі роки оповідача, що проминули далеко від України, йдуть дещо ідилічні роздуми про рідний край: «В продолжение моего странствования вне моей милой роди-/83/ны я воображал ее такою, какою видел в детстве: прекрасною, грандиозною, а о нравах ее молчаливых обитателей я составил уже свои понятия, гармонируя их, разумеется, с пейзажем. Да мне и в голову не приходило, чтобы это могло быть иначе. А выходит, что иначе» (III, 182).

У повісті це міг бути й певний художній прийом, щоб різкіше підкреслити контраст між ідилічними уявленнями і суворою дійсністю. Шевченко й до виїзду на Україну не був відірваний від дійсності. Він реально уявляв собі життя в рідному краї, тому й писав у згаданому листі до Я. Кухаренка: «...там, окрім плачу, нічого не почую» (VI, 25). І все ж таки те, що він побачив на свіжі очі, перевершило всі сподівання.

На запрошення Г. Тарновського поет прибув у с Качанівку Борзенського повіту (тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл.) і привіз свою картину «Катерина», яку той дав згоду купити. До збудування маєтку Качанівка не була населеним пунктом. Силами кріпаків тут споруджено за проектом В. Растреллі палац, над озером насаджено величезний парк. У палаці була велика бібліотека й картинна галерея. У різні часи в маєтку побували: М. Гоголь, М. Глінка, С. Гулак-Артемовський, М. Максимович, М. Маркевич, В. Штернберг, В. Забіла, М. Костомаров, Л. Жемчужников та ін. Великий Глінка писав тут оперу «Руслан і Людмила», поклав на музику поезії В. Забіли «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі».

Кілька місць у парку пов’язані з перебуванням тут Шевченка, зокрема самотній віковий дуб, біля якого він любив сидіти.

Колишній садівник Тарновських розповідав: «Отут під дубом мій батько та інші кріпаки Тарновського сходились по ночах слухати, як Шевченко співав їм пісень. Він співав було, а люди плачуть» 6.



6 Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939, с 52.



Зрілому поетові й художникові відразу впали в око контрасти жорстокої кріпосницької дійсності: бібліотека, картинна галерея, симфонічний оркестр із кріпаків і жахливий кріпосницький гніт, розбещеність. Саме на матеріалі качанівських вражень написано на засланні антикріпосницьку повість «Музыкант». Буржуазні видавці намагалися приховати від нащадків назву маєтку, де відбувалися драматичні й трагічні епізоди. У першодруку маєток називався «Кленовка», але у рукопису була справжня назва — «Качановка». Видавці намагалися приховати й прізвище власника маєтку — у тексті першодруку скрізь стояло: «Кленовский», хоча в рукопису Шевченко подав «Арновський» (читай: «Тарновський»). Фальсифікацію виявив автор даного розділу при підготовці тексту повісті до академічного видання у 1935 р.

Буржуазні фальсифікатори мали всі підстави приховувати від нащадків справжнє прізвище власника Качанівки й назву його маєтку. Г. Тарновський був жорстоким кріпосником-визискувачем і вкрай розбещеною людиною. Крім кріпачок, до його гарему нале-/84/жали навіть родичі, зокрема небоги. З однією з них — М. Задорожньою (за чоловіком Кржисевич) — Шевченко був знайомий. Вона народила від Тарновського дитину, коли їй ледве виповнилося 16 років. Тарас Григорович зустрічався з нею після заслання в Петербурзі, намалював її портрет. Про трагічне життя цієї жінки поет добре знав і записав у щоденнику: «Чудная женщина, ее и горе не берет. А горя у нее немало» (V, 237).

Докладний портрет розбещеного кріпосника Г. Тарновського дав П. Жур 7.

Автор повісті «Музыкант» ставив перед собою широкі викривальні завдання: «О, если бы я имел великое искусство писать! Я написал бы огромную книгу о гнусностях, совершающихся в с. Качановке» (III, 251). Тут також ужито певний літературний прийом, тому що таким мистецтвом Шевченко майстерно володів і таку книгу поезій і повістей фактично написав.





2

Кінець травня Шевченко прожив у Качанівці. Можливо, тоді він виїжджав у сусідні села, зокрема в Сокиринці — маєток П. Скоропадського, якому на засланні присвячено вірш «П. С». Тут поет також побачив аналогічні з Качанівкою картини. Напевне, відвідав і с Пальчики, де жив бджоляр-винахідник П. Прокопович — організатор першої в Росії школи бджільництва. Шевченко згадав його в повісті «Близнецы» як «славного пчеловода». Очевидно, побував він у селах: Дігтярі, Іваниця, Іржавець, Ічня, Батурин, Власівка.

З Качанівки Шевченко виїхав до Києва через Прилуки (де одержав подорожну), Пирятин, Переяслав, Бровари. Десь на початку червня він прибув у місто. Бровари згадано в написаній на засланні повісті «Близнецы», щоправда, при виїзді з Києва, але це суті не міняє.

У Києві поет був, можливо, ще підлітком, коли служив у попа фурманом. Напевне, через Київ проїжджав він козачком пана Енгельгардта 1829 р. по дорозі у Вільно. Але тільки тепер, 1843 р., познайомився з містом докладно.

Київ тоді був порівняно невеликим містом (80 тис. мешканців), що поступово розросталося. Район біля нового будинку університету («червоний корпус») тільки забудовувався, а тому звався «новое строение». У Хрещатому яру інколи стріляли качок.

Де саме спочатку жив Шевченко, точно не відомо. П. Жур слушно звернув увагу на те, що в повісті «Близнецы» поет від імені оповідача ясно вказує свою першу адресу: «...я зашел к здесь же, на Московской улице, квартировавшему моему знакомому, художнику Ш[евченко], недавно приехавшему из Петербурга» (IV, 127).

Не виключено, як припускає П. Жур, що Тарас Григорович спочатку міг спинитися у згаданому в тій же повісті готелі «Зеленый трактир», а потім уже знайти приватне помешкання 8.



7 Жур П. Літо перше..., с 26 — 48.

8 Там же, с 54. /85/



Шевченко оглянув історичні пам’ятки Києва, не раз милувався його краєвидами. З ним постійно був альбом, початий ще в Петербурзі. Першим після петербурзьких малюнків йшов етюд олівцем «У Києві», на якому зображено берег Дніпра й кілька людських постатей (VII, № 160). Пізніше зроблено ще подібний етюд, але вже без людських постатей. Намалював він також «Краєвид Києва» — Володимирську гірку, орієнтовно з того місця, де тепер міститься філармонія (VII, № 169).

Оглядаючи Лавру, Шевченко зробив у альбомі начерк олівцем «Дальні печери Києво-Печерської лаври» (VII, № 172), а переїхавши на лівий берег Дніпра, намалював олівцем лаврську дзвіницю та інші лаврські будови — «Київ з-за Дніпра» (VII, № 174). На окремому аркуші, вирваному, очевидно, з альбому, виконано цілком закінчений малюнок олівцем «Видубицький монастир» (VII, № 81), що ліг потім в основу однойменного офорта.

Серед дослідників була поширена думка, що у Києві він познайомився з професором університету М. Максимовичем, праці якого знав ще в Петербурзі, читаючи, зокрема, видані ним збірки українських народних пісень (1827, 1834). Але П. Жур доводить: знайомство це відбулося в січні 1844 р. під час Контрактового ярмарку 9.

На початку червня Шевченко познайомився з П. Кулішем. Останній тоді вчителював у Києві на Подолі й друкував історичну поему в дусі українських народних дум («Україна», 1843). Це знайомство згодом описав сам Куліш: «Когда я сидел за мольбертом... передо мною появилась неведомая еще мною фигура Шевченко, в парусиновом балахоне и в таком же картузе, падавшем ему на затылок, подобно казацкому шлыку.

— А вгадайте, хто? — это были первые слова Тараса, произнесенные тем очаровательно-веселым и беззаботным голосом, который привлекал к нему и женщин, и детей. Я отвечал: «Шевченко».

— Він, — отвечал Тарас, засмеявшись так, как смеются наши молодицы. Тогда он не носил еще усов, и на лице было много женственного» 10.



9 Там же, с 233 — 234.

10 Шенрок В. П. А. Кулиш: Биографический очерк. — Киевская старина, 1901, № 2, с. 178 — 179.



Разом вони виїхали до Межигір’я, оглянули монастир, історія якого тісно пов’язана із Запорізькою Січчю. На стінах монастиря були портрети Богдана Хмельницького та Семена Палія. В альбомі Шевченка є малюнок олівцем: «Києво-Межигірський монастир» (VII, № 292), а також записи українських народних пісень про Палія, Бондаренка, Левченка, деякі з них зроблені рукою П. Куліша (VI, 565 — 567). Мабуть, побували вони й у Вишгороді. У поемі «Чернець», написаній на засланні, згадуються Межигірський монастир із Дзвонковою криницею та Вишгород.

Шевченко працював у цей час над ескізами офорта «Судня рада» (VII, № 180, 184). На третьому ескізі, де є кінець запису народної пісні, рукою П. Куліша зафіксовано точну дату перебування поета /86/ в Межигір’ї: «1843, июня 13, вночі на плыту, на ДнЂпрЂ против Межигорского монастыря» (VII, № 193).

Очевидно, Шевченко й Куліш спинилися на ночівлю на плоту й тут від плотарів записали в альбом народні пісні. Перші дві з них про Бондаренка — одного з ватажків гайдамацького руху, Коліївщини (VI, 319 — 320). Третя пісня — «Солодким медом да солодким вином кубки наповняли» — присвячена народному герою Семену Палію, білоцерківському й фастівському полковнику, який викрив підступність Мазепи, спочатку був ув’язнений, а потім брав участь у битві під Полтавою (VI, 320). Четверта коротенька пісня «Гей, підтискай, малий хлопче, тісненько й попруги» — про сподвижника Богдана Хмельницького Данила Нечая (VI, 321). У п’ятій, і останній, пісні «Да все луги, все береги, ніде води да напитися» історичні герої не згадуються, але мова йде про визвольну боротьбу, журбу за милим козаком (VI, 321).

Шевченко розповів П. Кулішеві історичний народний переказ про обряд прощання запорожців із світом перед тим, як іти на спочинок у Межигірський монастир (VI, 259 — 260 у виданні 1956 р.). Куліш записав цей переказ і згодом надрукував у своїй збірці «Украинские народные предания» (1847). Пізніше він використав його у романі «Чорна рада», а Шевченко — в поемі «Чернець».

Малював Тарас Григорович і портрет П. Куліша (VII, № 83, олія), але не закінчив його. Справжньої дружби, навіть на початку знайомства, між ними не було. Вони були різними людьми, передусім за своєю соціальною природою і за своїми характерами. Це визнав згодом і сам Куліш: «Шевченкові... не здалась до смаку... аристократичність Куліша... Можна сказати, що це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником» 11.

У Києві Шевченко познайомився з багатьма художниками, потоваришував, зокрема, із О. Сенчилом-Стефановським. Пізніше вони разом працювали в археографічній комісії. Сенчило не мав художньої освіти. Науку він перейняв від свого батька, який належав до Ніжинського іконописного цеху. Згодом родина переїхала до Києва. Як зазначає П. Жур, син продовжував справу батька, зокрема 1836 р. розписав церкву Набережного Миколи на Подолі 12. Склавши іспити при 2-й Київській гімназії, Сенчило-Стефановський став викладати малювання в повітовій школі на Подолі. Про художника згадано в повісті «Близнецы». Оповідач одержує від Степана Мартиновича в подарунок «трехведерную кадушку белого, как сахар, липцу» і думає, як йому віддячити: «Да что же ему послать-то такое?.. Заказать разве Сенчилову образ для его пасики? Так образ у него есть хороший» (IV, 121).



11 Жизнь Куліша. — Правда, 1868, № 24, с 285 — 286.

12 Жур П. Літо перше..., с 58 — 59.



Знайомий був Шевченко і з найстарішим художником України К. Павловим, вихованцем петербурзької Академії мистецтв, викладачем малювання в Київському університеті, про якого також дуже тепло згадано в цій же повісті. Описавши пожежу в степу, оповідач /87/ зазначає: «Я всю ночь просидел под своею джеломейкою и, любуясь огненною картиною, вспоминал нашего почтенного художника Павлова. Он часто мне говаривал: «Учися, учися рисовать, эта наука никакой науке не помешает» (IV, 107 — 108). Йдучи на пенсію, Павлов рекомендував Шевченка як свого наступника 13.

У Києві Тарас Григорович познайомився також з багатьма студентами університету. Прогресивна, революційна молодь тепло вітала його, як свого улюбленого поета. Саме в цьому середовищі утворилося тоді Кирило-Мефодіївське товариство.




3

Серед літературознавців утвердилася думка, що на запрошення 6. Гребінки, з яким Шевченко разом повертався з Петербурга, він виїхав з Києва в маєток Гребінки Убіжище (тепер у складі с. Мар’янівка Гребінківського р-ну на Полтавщині). Заслуговують на увагу розшуки П. Жура. На підставі листа Гребінки до редактора «Литературной газеты» Ф. Коні дослідник доводить: Тарас Григорович не поїхав відразу в Убіжище. У листі згадується про виїзд Гребінки до брата Аполлона в Єлисаветград і до Харкова, де він бачився з Квіткою-Основ’яненком і передавав від нього привіт Коні 14.

П. Жур, посилаючись на спогади Варфоломія Шевченка, доречно зауважує, що поет під час першого приїзду на Україну двічі був у Кирилівці. Проте обидва рази не заставав свого родича, який їздив у цей час до Одеси 15. Справді, дивно було б мандрувати по багатьох селах, не так віддалених від Кирилівки, й не побувати в рідному селі. Вперше він відвідав Кирилівку відразу після виїзду з Києва.

У маєтку Гребінки Шевченко був у кінці червня. Звідси вони разом 29 червня прибули в с Мойсівку (Мосівку, тепер Драбівського р-ну на Черкащині). У цей день за традицією власниця маєтку Т. Волховська відзначала іменини свого покійного чоловіка. Сюди з’їжджалося до двохсот гостей. Прийом носив такий пишний характер, що Мойсівку в ці дні називали своєрідним «Версалем». Про прибуття Шевченка на свято лишив спогади О. Афанасьєв-Чужбинський: «Е[вгений] П[авлович Гребинка] подъезжал к крыльцу в сопровождении незнакомца (це був Шевченко. — Ред.). Они вошли. Спутник его был среднего роста, плотный, на первый взгляд лицо его казалось обыкновенным, но глаза светились таким умным и выразительным светом, что я невольно обратил на него внимание» 16.



13 Раєвський С. Тарас Шевченко і художник Капітон Павлов. — Мистецтво, 1955, № 5.

14 Жур П. Літо перше..., с. 64.

15 Ш[евченко] В. Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка. — Правда, 1876, № 1, с. 23 — 28; № 2, с. 64 — 69.

16 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, — Русское слово, 1861, № 5, с. 7.



Шевченко пізніше тепло згадував Т. Волховську. В одному з /88/листів із заслання він запитував: «...жива ли она, добрая старушка?» (VI, 69), а у вірші «Г. З.» звернувся до неї із задушевними словами: «Мати! Старесенька мати!» (II, 110).

Відразу після приїзду в маєток Волховської Тарас Григорович опинився у центрі уваги всього товариства. Про це згадував той же Чужбинський: «Весть о приезде Шевченко мигом разлилась по всему дому, и квартира моя вскоре заполнилась почитателями, приходившими познакомиться с родным поэтом... Мы отправились в залу. Все гости толпились у входа, ожидая появления Шевченко. Поэт, видимо, был тронут блистательным приемом... Целый день он был предметом всеобщего внимания... Скоро Шевченко сделался как свой со всеми и был точно дома» 17. Деякі з присутніх жінок читали напам’ять уривки з його поезій, і він хвалив чистоту полтавської говірки.

Безперечно, у Волховської збиралися різні за своїми поглядами люди. Траплялося, що навіть в одній родині брат і сестра належали до протилежних напрямів. Як на приклад можна вказати на родину Селецьких. Петро Селецький, генерал-майор у відставці, пізніше київський віце-губернатор, відзначався реакційними поглядами, писав доноси на вільнодумно настроєних поміщиків-сусідів. Шевченко не любив його й відверто говорив про це у своїх листах. Дещо іншою людиною була його сестра Марія, яка товаришувала з Варварою Рєпніною й допомагала поетові реалізувати серію офортів «Живописная Украина».

За спогадами Чужбинського, Шевченко опинився у товариському колі, в якому була відома свого часу письменниця Софія Закревська 18. За два дні перебування у Мойсівці в нього зав’язалося широке коло знайомств. Насамперед слід назвати О. Капніста — сина відомого російського письменника. Підполковник О. Капніст був членом Південного товариства декабристів. Перед самим повстанням його перевели до Воронізького полку, й він не брав участі у подіях 25 грудня. Проте в середині січня 1826 р. його заарештували, ув’язнили у фортеці, допитували, щоправда, через недостатність доказів 24 квітня звільнили. У маєтку його батька в с Обухівка жили деякий час декабристи С. Муравйов-Апостол, М. Лорер. Високо шануючи декабристів, Шевченко, очевидно, виділив його серед численних знайомих і виїхав разом з ним із Мойсівки. Капніст поспішав до хворого сина в Яготин. По дорозі вони, безперечно, заїхали в Ковалівку, маєток Капніста (тепер Драбівського р-ну на Черкащині).



17 Там же.

18 Її роман «Институтка» надруковано у журналі «Отечественные записки» (1841, № 1). У першій книжці цього журналу за 1843 р. опубліковано повість письменниці «Ярмарка». У романі згадано Т. Волховську, а в повісті — пана з величезним носом і його дружину Євдокію Карпівну. В цих образах легко пізнавали Г. Тарновського і його дружину Ганну Дмитрівну (Жур П. Літо перше..., с 89 — 90). У доносі Селецького фігурує й прізвище С. Закревської.



Варвара Рєпніна згадувала, що Шевченко з Капністом прибули до Яготина після великої грози й зливи. П. Жур вирахував за метео-/89/ зведеннями: це відбулося 2 липня 19. В. Рєпніна не була заміжньою, й поступово в неї зародилося почуття до Шевченка. У листі до свого духівника Ш. Ейнара вона докладно описала перший приїзд до них Тараса Григоровича. Капніст привіз поета до Яготина тому, що в літні місяці він жив тут із хворим сином. Саме в час приїзду Шевченка Варвара Миколаївна зі своєю матір’ю була в садку й побачила Капніста з незнайомою людиною. Почався рясний дощ, і Капніст повів до палацу спочатку княгиню, а потім забрав і гостя. З дозволу господарів він ознайомив його з численними картинами у вітальні, зокрема з потретом М. Рєпніна роботи швейцарського художника Й. Горнунга. Шевченка попросили виконати копію з цього портрета, але роботу довелося відкласти, оскільки господарі незабаром виїжджали в маєток сина Рєпніних у с Андріївна Гадяцького повіту (тепер Роменського р-ну на Сумщині). Відомо, що виїхали вони до Андріївни 14 липня й пробули там більше місяця 20. Десь восени у цьому ж селі був також Шевченко. Зберігся дуб, який називають Шевченковим. Ім’я поета надано першому в селі колгоспові, споруджено пам’ятник.

Оскільки в згаданих спогадах Варфоломія Шевченка сказано, що Тарас Григорович двічі був у Кирилівці й не застав автора спогадів, можна гадати, що по дорозі він ще раз завітав до рідного села, щоправда, довго тут не затримувався: влітку під час жнив усі кріпаки були зайняті роботою на панщині.

На запрошення Закревських Шевченко побував у їхніх маєтках у селах Березова Рудка та Лемешівка. У родині Закревських були типові кріпосники і дещо вільнодумно настроєні дворяни. У доносі на своїх сусідів П. Селецький насамперед писав про П. Закревського, полковника у відставці 21. Останній мав риси типового кріпосника. Крім чималої земельної власності, у нього була велика цукроварня; він нещадно визискував кріпаків на бурякових плантаціях. За спогадами селян, Закревський особисто брав участь в екзекуціях на стайні 22.

У доносі, поданому 1848 р., П. Селецький окремо виділив брата Платона — Михайла. Йому інкримінувалося те, що він носить бороду, на кожному кроці виявляє свої демократичні думки й проголосив у маєтку Волховської на обіді 15 квітня тост: «Хай живе Французька республіка!» 23

Найцікавішою постаттю серед трьох братів був Віктор Закревський — наймолодший у сім’ї, ротмістр у відставці, людина демократичних поглядів. У родині його називали «enfant terrible». Коли вийшов у світ «Кобзар» Шевченка, Віктор відразу захопився полум’яною поезією й проніс це почуття крізь усе своє життя 24.



19 Жур П. Літо перше..., с 122.

20 Там же, с 121 — 122.

21 Там же, с 91.

22 Шагінян М. Тарас Шевченко. — К., 1970, с 137 — 138.

23 Жур П. Літо перше..., с 95.

24 Про це свідчить щоденник Г. Галагана: Материалы для биографии Г. П. Галагана. — Киевская старина, 1898, № 9, с. 217. /90/



Збереглися перекази селян-колгоспників с Березова Рудка, записані до війни М. Шагінян: «Віктора брати не любили за те, що він добре поводився й стояв за людей. Коли Т. Г. приїжджав до Віктора, вони були в повній згоді... Віктор мав невеликий одноповерховий будинок, під липою стояла альтанка, землю він віддавав селянам на гурти, сам не господарював, збіжжя не сіяв, але вишневий садок мав. Жив в економії цілий рік». А місцева жителька Н. Різва, яка п’ятнадцять років служила в онуки Ганни — М. Г. Закревської, котру любив О. М. Горький і якій він присвятив «Клима Самгина», — доповнює цю розповідь цікавою подробицею: «Віктор усе життя прожив у цивільному шлюбі з простою селянкою» 25.

З Березової Рудки Тарас Григорович, очевидно, поїхав у с. Линовиця (між Прилуками й Пирятином), маєток Петра де Бальмена, сини якого були офіцерами й під час відпустки приїжджали до батька. Особливо цікавою постаттю був Яків, художник-аматор. Він дуже любив вірші Шевченка й пізніше разом із російським художником М. Башиловим ілюстрував рукописну збірку поета, переписану латинкою для видання за кордоном («Wirszy T. Szewczenko»). Молодший брат його Сергій після арешту Шевченка разом із Закревськими проголосив тост за Французьку республіку. Всі вони 1848 р. були заарештовані, доставлені до Петербурга, допитані в III відділі, відпущені, але під нагляд поліції. Після загибелі Якова де Бальмена на Кавказі Шевченко присвятив йому поему «Кавказ» 26.

З Линовиці на короткий час поет завітав у с Ісківці, в маєток О. Афанасьєва-Чужбинського. Вдвох вони поїхали у Лубни на ярмарок. У написаній на засланні повісті «Близнецы» Параска Тарасівна та її чоловік Никифор Федорович приїжджають у Лубни на першу пречисту на ярмарок і дивляться тут виставу — п’єсу Шаховського «Козак-стихотворец» (IV, 60). Перевіривши факт, П. Жур доводить, що Шевченко у спогадах помилився. Ярмарок був на спасівку, і саме тоді ставилася п’єса Шаховського 27.

З Лубен Шевченко разом з О. Данилевським (останній саме дістав призначення інспектора шляхетного пансіону при 1-й Київській гімназії) прибув до Березані в гості до П. Лукашевича, етнографа й фольклориста. Данилевський свого часу вчився разом із Лукашевичем у Ніжинському ліцеї. Шевченко познайомився з останнім, очевидно, в Мойсівці, де той запросив поета до себе в гості. Уже тоді Лукашевич був відомим дослідником українського фольклору та історії. 1836 р. вийшла в світ його збірка «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни». Він підтримував зв’язки з галицькими ученими й збирався публікувати галицькі літописи.



25 Шагінян М. Тарас Шевченко, с 137 — 138. Див. також: Жур П. Літо перше..., с 95 — 96.

26 Кузьменко А. Ю. Науково-популярна література і архівні документи про Я. П. де Бальмена — друга ї. Г. Шевченка. — Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР, 1962, № 4, с 61 — 69; Кузьменко А. Ю. З відомостей про Якова де Бальмена. — Радянське літературознавство, 1963, № 1, с 127.

27 Жур П. Літо перше..., с 129. /91/



У нього була велика бібліотека й збірка рукописів. Лукашевич подорожував до Львова й Праги. У Львові познайомився з Я. Головацьким та І. Вагилевичем, у Празі — з В. Ганкою та Я. Колларом. Батько Лукашевича був знайомий із Сковородою. Спогади ці, безперечно, відбилися в написаній на засланні повісті «Близнецы»: Сковорода, «бывало, пойдет в Березань, в 30 верстах от Переяслава. По дороге зайдет на древнюю высокую могилу... единственно за вдохновением. И, почерпнувши из недр ее малую толику сего, богам единым свойственного дара, спешил делиться сею благодатию с другом своим Якимом Лукашевичем в Березани» (IV, 18).

Про перше перебування Шевченка в Березані згадано у листі П. Лукашевича до І. Вагилевича від 21 вересня 1843 р. Крім того, у цьому ж листі було прохання передати їх спільному знайомому «уклін від Терезії Олександрівни Маєвської» 28. Можливо, це та сама Маєвська, олійний портрет якої Шевченко намалював 1843 р. (VII, № 79). Про приїзд поета до Березані П. Лукашевич повідомляв також І. Срезневського у листі від 23 жовтня 1843 р.29

І на цей раз Тарас Григорович у Березані був недовго. Він поспішав до Г. Тарновського в Качанівку. Річ у тім, що 11 вересня кінчався термін «виду» (документа на право мешкання під час відрядження), наданого йому конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем. Становище Шевченка розкриває його лист до Григоровича від 28 грудня. Г. Тарновський на прохання поета мав з’ясувати, що йому робити: або повертатися до Академії в Петербург, або одержати продовження «виду». Очевидно, Григорович порадив Шевченкові вертатися й задовольнив його прохання на «вид» («пришліть ще на два місяця»; VI, 26).

З Качанівки поет ще раз поїхав до Яготина, щоб оглянути портрет М. Рєпніна роботи Й. Горнунга, з якого він мав виготувати дві копії: одну — для Г. Тарновського, другу — для О. Капніста 30.




4

Оскільки В. Григорович пообіцяв вислати Шевченкові атестат, поет міг тепер вільно роз’їжджати й довше затримуватися. Десь на початку вересня він вирушив на Запоріжжя. П. Жур на підставі поштового дорожника встановив найкоротший шлях його подорожі: Звенигородка — ІПпола — Черкаси — Чигирин. Далі дорога переривалася до Новогеоргіївська. Потім знову йшов поштовий тракт: Павлишинська — Верхньодніпровськ — Катеринослав — Канцерополь — Нікополь — Покровське 31.



28 Возняк М. У століття «Зорі» Маркіяна Шашкевича (1834 — 1934): Нові розшуки про діяльність його гуртка. Львів, 1936, ч. 2, с 313.

29 Жур П. Літо перше..., с 133.

30 Там же, с 139 — 140.

31 Там же, с. 141.



Що така подорож відбулася, свідчить лист Шевченка до Я. Кухаренка від 26 листопада 1844 р.: «Був я уторік на Україні — був у Межигорського спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав...» /92/ (VI, 34). Сумні враження від подорожі пояснюються надто суворою дійсністю тих часів. Поет не ідеалізував свою батьківщину і в Петербурзі, але те, що він побачив і почув, перевершило всі його сподівання. Хоч на короткий час побував він у Кирилівці — побачив своїх рідних у тяжкій кріпацькій неволі. В якому б панському маєтку Шевченко не був, перед ним скрізь поставали аналогічні картини тяжкого не тільки соціального, а й національного гніту. Звідси й дуже різкі, гнівні висловлювання його в згаданому листі до Кухаренка на адресу царату, панівних класів, царської адміністрації.

Вертаючись з Хортиці, Шевченко знову заїхав до Кирилівки й спинився тут на кілька днів. Точно відомий день, коли він був на хрестинах у свого брата Йосипа, в якого народився син Трохим. Йосип одружився з сестрою Варфоломія Шевченка — Мотрею. Тарас Григорович і його сестра Ярина були хрещеними батьками Трохима. У метричній книзі с Кирилівка під 20 вересня записана дата хрещення. У графі: «Звание, имя, отчество и фамилия восприемников» сказано: «Санкт-Петербургской Академии художеств вольный художник Тарасий Григориев Шевченко и крестьянка Ирина Григориевна Федора Бойченка жена» 32.

Під час подорожей поет не розлучався зі своїм альбомом. Дискусійним моментом в датування малюнків, виконаних у Кирилівці: «Хата батьків», «Портрет І. А. Шевченка». «Шевченківський словник» (т. 2, с 319, 358) датує їх вереснем 1843 р. П. Жур вважає: вони здійснені під час першого червневого відвідання. Аргументом є те, що в альбомі безпосередньо за малюнками Києва («У Києві», «Пейзаж Києва», «Київ із-за Дніпра» та ін.), перегукуючись з ними, йдуть малюнки, створені в Кирилівці 33.

Гнітючі враження від подорожей по Україні незабаром були узагальнені в нових поезіях, які згодом переписано в альбом під назвою «Три літа». Цілком можливо, що тоді ж зародився в поета план викупу родичів з кріпацької неволі. Залишивши думку про виїзд за кордон на власні кошти, він вирішив здобути гроші на викуп рідних виданням альбому «Живописная Украина». Для цієї серії в різний час і в різних місцевостях виконані ескізи олівцем «Селянська родина» (VII, № 164), три етюди «Старости» (VII, № 176 — 178), «Судня рада» (VII, № 180). Незалежно від цього здійснені пейзажі й зарисовки: «Гілка», «Дерева», «Хата біля річки» (VII, № 166, 167), селянський типаж — «Курінь Стрючка», «Постать селянина», «Селянин», «Селянка» (VII, № 173, 179).

Деякі з цих малюнків, безперечно, виконані в Кирилівці. Під одним поясним зображенням старого селянина в профіль є напис чорнилом невідомою рукою: «Батько Т. Шевченка (по указанию самого Шевченка)». Тут сталася помилка: батько поета помер дуже рано, а це міг бути тільки дід Іван (помер 28 січня 1849 р.). На звороті ескізу «Судня рада» Шевченко намалював рідну хату (VII, № 181). На ньому також є напис невідомою рукою: «Хата Шевченка по указанию самого Шевченка».



32 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 46.

33 Жур П. Літо перше..., с 67. /93/



З Кирилівки брат Шевченка Йосип відвіз його в с Березань до П. Лукашевича. На цей раз поет докладніше познайомився з бібліотекою й рукописами етнографа. Лукашевич розповів йому про свою подорож у Галичину й Чехію, познайомив з галицькими виданнями.

У Березані 9 жовтня написано першу поезію на Україні — «Розрита могила». Безпосереднім приводом до її написання стали археологічні розкопки, здійснювані Київською археографічною комісією (точна назва: «Временная комиссия для разбора древних актов»). У районі Березані була значна кількість історичних пам’яток. Так, у власноручних археологічних записах Шевченка, зроблених пізніше (1845 р.), є згадка про три високі могили поблизу Березані, по дорозі з Переяслава до Києва. Згадано тут і так звану Богданову могилу по Золотоніському шляху. Можливо, поет мав на увазі саме її, бо у вірші йде мова про Богдана Хмельницького. Нарешті, в цих записах згадується й Березань: «Между местечками Березанью и Яготыном в 15 верстах от Переяслава огромное древнєє земляное укрепление» (VI, 306).

Згодом сам Шевченко як співробітник археографічної комісії візьме участь у розкопці могил поблизу Фастова. Але спочатку до розкопок він поставився негативно.

В альбомі «Три літа» вірш «Розрита могила» записано не першим, а п’ятим (перед ним: «Чигрине, Чигрине», «Заворожи мені, волхве», «У неділю не гуляла», «Гоголю»). Важко твердо визначити причини цього порядку. Може, під руками в поета не було його автографа, може, він не хотів, щоб ця поезія була провідною, заспівом для всієї збірки? Проте лишається факт, що її переписано до альбому.

І. Франко у статті «Причинки до оцінення поезії Шевченка» (1881) назвав твори, починаючи з періоду «Трьох літ», поезією політичною. Першим її зразком був вірш «Розрита могила». Ясна річ, що ні про яке друкування цього вірша в умовах цензури не могло бути й мови. Але поет особливо й не ховався з ним: альбом «Три літа» — досить велика річ. Ні в яку кишеню її не заховаєш. На жаль, тоді Шевченко не набув ще політичного досвіду — через те й не ховався від людей зі своїм альбомом.

Розрита могила... Образ могили — один із найпоширеніших у ранній творчості митця. Він зустрічається майже в кожному творі, наприклад у поемі «Гайдамаки»:


Од козацтва, од гетьманства

Високі могили —

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають... (I, 73)


Розкопки могил здавалися поетові блюзнірством, знущанням зі слави народу. Ще з більшою силою ці думки й почуття виявлені в сповненій ідеями патріотизму поезії «Розрита могила». У ній Шевченко висловив протест проти соціального і національного гноблення українського народу царизмом, гостро засудив українських /94/ панів і чиновників, які здійснювали політику самодержавства на Україні. Поет звинувачував українських кріпосників — «недолюдків», «перевертнів», які допомагали «з матері полатану сорочку знімати», «матір катувати». Коли він писав, що «стени запродані... німоті», то мав певну рацію. Село Покровське, яке виникло на місці зруйнованої Нової Січі, Катерина II подарувала генерал-прокуророві князю Вяземському. Вдова його продала власність придворному банкірові німецькому баронові Штігліцу, а цей згодом перепродав великому князю Михайлу Миколайовичу 34.

Після арешту Шевченка альбом опинився в III відділі. Жандарми підкреслили в ньому чимало рядків «возмутительного» змісту.




5

У жовтні 1843 р. Шевченко деякий час жив у маєтку О. Афанасьєва-Чужбинського, звідки поїхав до Яготина, зрідка виїжджаючи до Березової Рудки, Ковалівки, Андріївки, Пирятина, Лубен.

Ми вже згадували докладні спомини О. Афанасьєва-Чужбинського, в яких досить об’єктивно й доброзичливо відтворено образ поета. Шевченко багато читав, зокрема Міцкевича в оригіналі, його поему «Dziady». «К Мицкевичу (Шевченко. — Ред.) чувствовал какое-то особенное влечение. Зная Байрона лишь по нескольким русским переводам, Т[арас] Г[ригорьевич] художническим чутьем угадывал великость мирового поэта; но читая великолепные переводы Мицкевича из Байрона, он приходил всегда в восторг, в особенности от «Доброй ночи» из «Чайльд-Гарольда». Действительно, пьеска эта не уступает подлиннику и вылилась у поэта гармоническими и симпатичными стихами. Т[арас] Г[ригорьевич] долгое время любил повторять строфу:


Sam jeden błądząc po świecie szerokim

Pędzę życie tułacze,

Czegoż mam płakać, za kim i po kim,

Kiedy nikt po mnie nie płacze?


Несколько раз принимался он переводить лирические пьесы Мицкевича, но никогда не оканчивал и разрывал на мелкие куски, чтобы и памяти не осталось. Иные стихи выходили чрезвычайно удачно, но чуть какой-нибудь казался тяжелым или неверным, Шевченко бросал и уничтожал все предыдущие строфы» 35.

В архіві М. Чалого у фонді Шевченка зберігся рукопис перекладу двох сонетів А. Міцкевича російською мовою. На одному з них заголовок «Американские степи» виправлено рукою Шевченка на «Аккерманские степи» 36.



34 Жур П. Літо перше..., с 154.

35 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с 12.

36 ІЛ, ф. 92, № 365. Другий сонет Міцкевича — «Плавание».



Перебуваючи в поміщицьких маєтках, поет мав змогу повсякденно спостерігати кріпацький побут. Він завжди знаходив спільну мову з кріпаками. Вони бачили у ньому не «пана», а свою, рідну людину. За спогадами багатьох мемуаристів, Шевченко ніколи не /95/ оминав нагоди поговорити з селянами, знав добре їхні настрої, думи й прагнення.

При цьому слід мати на увазі, що не перед кожним мемуаристом Шевченко розкривався повною мірою. Найбільше матеріалу про перебування його на Україні маємо саме в спогадах Чужбинського. Мемуарист відзначав деяку стриманість і обережність поета: «Осторожный ли от природы или вследствие гнетущих обстоятельств молодости, сложившихся такой тяжелой долей, Шевченко при всей видимой откровенности не любил однако же высказываться. Мне как-то удалось сразу подметить эту черту, и я никогда не беспокоил его никакими вопросами, пока он сам не начинал разговора» 37.

І все-таки у спогадах Чужбинського зафіксовано чимало важливих фактів і деталей, які характеризують ставлення Шевченка до селян-кріпаків, з одного боку, і поміщиків-кріпосників — з другого. Поет завжди виявляв увагу і співчуття до дворових кріпаків. Мемуарист розповідає, як одного разу вночі він не захотів будити хлопчика-козачка і сам пішов по воду, наспівуючи пісню «Та немає в світі гірш нікому...», а потім поставив самовар.

Поміщики, в яких бував Шевченко, знаючи його кріпацьке походження, намагалися всіляко приховати від нього все, що могло його вразити: «Хоть перед ним везде все старались показывать домашний быт свой в праздничном виде, однако трудно было обмануть человека, подобного Шевченку, который, выйдя сам из крепостного сословия, очень хорошо знал кулисы и декорации на сцене помещичьей жизни» 38.

Мемуарист, який сам належав до поміщицького кола, але прогресивного табору, відзначав: «Но Шевченко уже разочаровался в некоторых наших панах и посещал весьма немногих. Не отсутствие радушия или внимания, не какое-нибудь высокомерие оттолкнули его, а печальная власть... крепостного права, выражавшаяся в той или другой неблаговидной форме, приводила эту благородную душу в самое мрачное настроение» .

На жаль, Чужбинський приховав прізвище лубенського кріпосника (за переказами, це був Трепов 40), поведінка якого особливо обурила поета:



37 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 11.

38 Там же.

39 Там же.

40 П. Жур справді розшукав прізвище Ф. Трепова, каштана жандармського полку, який був одружений з дочкою П. Лукашевича Вірою й закінчив свою кар’єру на посаді варшавського обер-поліцмейстера. Їхній син Д. Трепов став пізніше петербурзьким генерал-губернатором, товаришем міністра внутрішніх справ. Відомий своїм наказом розстрілювати учасників революційних демонстрацій: «патронов не жалеть» (Жур П. Літо перше..., с 132).



«...не желая отстать от других, один господин пригласил Шевченко пообедать. Мы пришли довольно еще рано. В передней слуга дремал на скамейке. К несчастью, хозяин выглянул в дверь и, увидев дремавшего слугу, разбудил его собственноручно по-своему... не стесняясь нашим присутствием... Тарас покраснел, надел шапку и ушел домой. Никакие просьбы не могли заставить его возвратиться. Господин не остался впоследствии в долгу: темная /96/ эта личность, действуя во мраке, приготовила немало горя нашему поэту» 41.

Проте це був рядовий і малоосвічений кріпосник. Значно гостріше вразила Шевченка поведінка «вченого» П. Лукашевича. Про цей другий епізод розповів інший біограф поета — М. Чалий. Взимку, в лютий мороз, П. Лукашевич прислав до Шевченка в Яготин (30 верст) із запискою свого кріпака пішки з наказом того ж дня повернутися з відповіддю. Дізнавшись про це й не маючи права затримувати кріпака, якого пан жорстоко покарав би, Тарас Григорович написав Лукашевичеві листа, де заявив, що припиняє з ним знайомство назавжди. Кріпосник не вгамувався й відповів листом, в якому завдав тяжкої образи поетові (мовляв, у нього триста душ таких... як Шевченко).

Про те, як боляче реагував поет на цю образу, розповіла В. Рєпніна в листі до Ш. Ейнара: «...однажды он был сильно огорчен: человек, которого он считал своим другом и братом, оскорбил его грубо, низко, подло, попрекнув его его происхождением. Раз вечером после чая он сказал мне, что хотел бы поговорить со мною наедине. Я пошла с ним в большую гостиную, и тут мой милый Шевченко, такой добрый и сердечный, что, казалось бы, никто не решился бы причинить ему боль, рассказал мне ужасную обиду, которую нанесло ему письмо этого ложного друга, и, рассказывая, плакал от боли. Видеть мужчину плачущим, особенно если горячо любишь его, чувствовать, что его унизили, — это очень больно; я не знала, что сказать, что сделать, чтобы утешить его; я прижала его голову к моей груди, обняла его, поцеловала его руку, целовала бы его ноги...» 42



41 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с 9.

42 Русские пропилеи. М., 1916, т. 2, с. 216.



Ці й багато інших подібних фактів, які Шевченко спостерігав під час подорожей по Україні, допомогли йому звільнитися від деяких ілюзій абстрактного, «загальнолюдського» гуманізму, глибше зрозуміти соціальні антагонізми в тодішньому феодально-кріпосницькому суспільстві, зокрема на Україні. Сам поет процес формування своїх революційно-демократичних поглядів характеризував пізніше як «прозрівання»:


І я прозрівати

Став потроху... Доглядаюсь, —

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії... (I, 352)


Безперечно, в образах «змій» Шевченко показав лукашевичів, тарновських, трепових, галаганів і Скоропадських...




6

Проте, як ми зазначали, під час подорожей по Україні Шевченко зустрічався не лише з кріпосниками. Іншим було те коло, до якого належали Віктор і Михайло Закревські, Яків і Сергій де Бальмени /97/ (їхній маєток у с. Линовиця не раз відвідував поет), Микола Маркевич (у його маєтку в с Турівка він також бував) та ін. З легкої руки мемуаристів це коло прозвали «товариством мочемордія», тобто п’яниць. Але не можна всіх цих людей міряти однією міркою. І. Франко бачив у цьому товаристві своєрідну форму протесту «проти усієї тієї фальші шляхетсько-панського життя, що виробилася віками, та особливо при кінці XVIII і на початку XIX ст. дійшла до найвищого ступеня» .

Навіть дане коло не було однорідним. Згадаймо хоча б Закревських, власників маєтку в с Березова Рудка. У маєтку Закревських Шевченко бував не раз восени й взимку 1843 р. Йому подобалася молода дружина Платона — Ганна Іванівна — «Ганна вродлива» 44.

Десь восени 1843 р. він намалював її олійний портрет. У поета збереглися до Ганни Закревської теплі почуття, що відбилися у вірші «Г. З.» (1848). Спочатку вірш «Немає гірше, як в неволі про волю згадувать» переписано в «Малу книжку» без назви. При переписуванні в «Більшу книжку» Шевченко дав йому назву «Г. З.», тобто «Ганні Закревській».

До прогресивно настроєних людей у новому Шевченковому оточенні належав також О. Капніст. Вільнодумством і пошаною до поета відзначалася вся родина Капністів. М. Драгоманов пригадував: «Я сам, у свій хлоп’ячий вік, у 50-ті роки надибавсь, напр., на сліди впливу Капністів, — лібералів і аболіціоністів, — із кружка котрих у перший раз здобув і «Сон» і «Кавказ» Шевченка» 45. Зауважив він також, що в обох братів були чудові бібліотеки, книжками з них, безперечно, користався й Шевченко.

Як ми вже згадували, саме О. Капніст привіз поета до Яготина в маєток Рєпніних. Восени 1843 р., працюючи над копіями портрета М. Рєпніна роботи Й. Горнунга, Тарас Григорович прожив тут тривалий час. Маєток цей на р. Супої належав колись гетьманові К. Розумовському. Дружина М. Рєпніна була його внучкою. Сам господар — учасник Вітчизняної війни 1812 р., відомий державний діяч за часів Олександра І — віце-король Саксонії, генерал-губернатор «Малоросії» (Чернігівщини й Полтавщини). У період царювання Миколи І М. Рєпнін зазнав опали. Вийшовши у відставку, він деякий час жив за кордоном, але змушений повернутися на батьківщину, бо Бенкендорф загрожував конфіскувати його маєтки.



43 Франко І. Я. Король Балагулів. — ЗНТШ, 1904, т. 57, с 19.

44 Жур П. Літо перше..., с 92 — 94.

45 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — К., 1917, с 26.



Рідний брат М. Рєпніна С Волконський був видатним діячем декабристського руху, керівником Кам’янської управи — одного з центрів Південного товариства. Після поразки повстання заарештований і засланий на каторгу в Сибір. Проте Рєпнін постійно підтримував зв’язки з братом, листувався з ним, допомагав матеріально.

Уся атмосфера в Яготині була насичена духом декабризму. Особливо співчувала декабристам Варвара Миколаївна. Ось що вона записала до свого щоденника після одержання звістки про поразку /98/ повстання: «Накануне моего рождения 1826 года 19 июля, когда совершилось мне 18 лет, получили мы печальное известие, касающееся д[ядюшк]и С[ергея] Г[ригорьевича] В[олконского]. Увы, как страдает сердце мое. Как пожелала бы соединиться с ним в печальном пристанище его... Если бы я была дочь к[нязя] С. Г. В[олконского], то меня б давно здесь не было! О боже мой, научи меня, как достигнуть мне цели моих желаний, как соединиться мне с злополучным С[ергеем] Г[ригорьевичем]. Я хочу быть его дочерью, его Антигоною» 46. До щоденника переписано копію листа К. Рилєєва до дружини, написаного напередодні страти, що є свідченням широких вільнолюбних симпатій В. Рєпніної.

Саме у цій атмосфері зародилася поема «Тризна» (перша назва — «Бесталанный») і той пієтет до декабристів, який зберігав Шевченко протягом усього життя.

9 жовтня поет був ще в Березані. Можливо, звідси він поїхав у с Андріївку — маєток молодшого брата Варвари Василя Рєпніна. З листа В. Рєпніної до Ш. Ейнара відомо, що поета в третій раз до Яготина привіз В. Рєпнін у жовтні ввечері, познайомив зі своїми батьками і сестрою Є. Кривцовою (з дому Рєпніна). Остання приїхала з Рима, де її чоловік П. Кривцов працював у російському посольстві й опікував групу російських художників, які вдосконалювали там свою майстерність. Звичайно, мова могла йти про спільних знайомих, друзів Шевченка: П. Петровського, В. Штернберга, А. Мокрицького та ін.47

Варвара Рєпніна сама нагадала поетові про першу зустріч улітку під дощем. У згаданому листі до Ш. Ейнара вона писала: «Мені здалося, що він простий і безпретензійний. Його у нас зразу стали вважати за свою людину...» 48 Їй було тоді 35 років, на шість років більше, ніж Шевченкові. Після невдалого кохання до Л. Баратинського (брата відомого поета) вона почувала себе самотньою й відразу полюбила Тараса. У листі до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р. (французькою мовою) Рєпніна докладно описала зародження й розвиток свого почуття. Це, власне, не звичайний лист, а ціла повість, де надзвичайно щиро й відверто передано це почуття: «...зовуть його Шевченком. Запам’ятайте це ім’я, дорогий учителю, воно належить до мого зоряного неба... Шевченко посів місце в моєму серці... я дуже люблю його і цілком йому довіряю... Коли б я бачила з його боку любов, я, можливо, відповіла б йому пристрастю...» 49

З листа В. Рєпніної до Ш. Ейнара і з її автобіографічної повісті «Девочка» видно, що Шевченко не поділяв цих почуттів, хоч завжди ставився до неї з великою й глибокою повагою, називав її своєю «сестрою».



46 Цит. за: Прийма Ф. Я. Шевченко в работе над «Живописной Украиной» (по материалам архива В. Н. Репниной). — В кн.: Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. К., 1956, с 276.

47 Жур П. Літо перше..., с 163 — 164.

48 Там же, с 163.

49 Русские пропилеи, т. 2, с. 204 — 217. /99/




7

В Яготині Шевченко в основному був зайнятий малярською творчістю. Він виконав дві майстерні копії портрета М. Рєпніна роботи Й. Горнунга (VII, № 84, олія). Перша копія збереглася в колекції О. Капніста (тепер експонується в Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві), друга в Ермітажі. Десь на початку січня 1844 р. створено портрет дітей Василя Рєпніна — Варвари та Миколи (VII, № 89, олія). Саме про цей портрет Варвара Миколаївна писала в листі до Ш. Ейнара: «Он (Шевченко. — Ред.) работал в мастерской Глафиры над портретами детей моего брата, а я занимала их, чтобы они сидели смирно» 50. Портрет зберігся в її колекції. Як доводить П. Жур 51, 28 листопада Шевченко намалював автопортрет (VII, № 85, туш, перо), який подарував В. Рєпніній разом із рукописом поеми «Бесталанный» («Тризна»). У згаданому листі Рєпніна додала: «Шевченко отдал мне тетрадь, всю исписанную его рукою, и сказал, что к этой рукописи принадлежит еще портрет автора, который он и вручит мне завтра» 52.

На звороті автопортрета — перший ескіз малюнка «Сліпий» (або «Невольник»; VII, № 301). Очевидно, в той самий час у Яготині виконано й інші варіанти цієї теми, зокрема сепію, що належала О. Капністові (VII, № 77, 78, 199, 293, 295). Тема ця передувала розробці її в поемі «Сліпий» («Невольник») 53.

Намалював він ряд майстерних портретів. Крім згаданого портрета Маєвської (VII, № 79, олія), це портрет Р. Лукомського (VII, № 80, олівець), власника маєтку в с Журавка (тепер Варвинського р-ну на Чернігівщині). У період перебування в Закревських у с Березова Рудка між 9 і 23 грудня 1843 р. виконано згаданий портрет Г. Закревської (VII, № 87, 88) та В. Закревського (VII, № 86).

За своєю соціальнрю значимістю особливої уваги заслуговує створений між травнем і жовтнем 1843 р. малюнок олівцем «Вдовина хата на Україні» (назва рукою Г. Честахівського на звороті; VII, № 82), однотипний з малюнком «Хата батьків Шевченка в с. Кирилівці» (VII, № 81).



50 Там же, с 217.

51 Жур П. Літо перше..., с 194.

52 Русские пропилеи, т. 2, с. 210.

53 У примітці до згаданої сепії в академічному виданні допущено помилку. Тут сказано, що поема «Сліпий» вийшла друком у 1845 р. (VII, с. 31, № 77). Справді ж поему «Невольник» («Сліпий») надруковано тільки після смерті автора.



На малюнку зображено надзвичайно вбоге мізерне житло, власне, тільки половину хати, друга половина або недобудована, або згоріла. Внутрішні двері, оскільки сіней нема, ведуть відразу на подвір’я. Хата майже без покрівлі. Потворно стирчать криві лати, до яких прикріплено сніпки стріхи. На передньому плані великий облуплений комин. Два маленьких підсліпуватих віконця. На кривих кілках мізерне начиння. З правого боку хати силует вдови, яка щось розвішує. Біля дверей сидить /100/ хлопчик — вдовин син, з лівого боку по подвір’ю бреде миршаве порося.

Кожна деталь у цих реалістичних малюнках свідчила про жахливі злидні, що панували в кріпацьких хатах.




8

На час перебування Шевченка в Яготині тут склалося обізнане з літературою і мистецтвом середовище. Особливе місце в ньому належало Варварі Рєпніній. Вона добре розумілася на літературі й писала сама. У маєтку Рєпніних постійно жили й виховувалися три сестри Псьол. І. М. Псьол, їхній батько, походив із запорізької старшини, служив у канцелярії «малоросійського» генерал-губернатора М. Рєпніна. У кінці 1823 р. померла його дружина, а через кілька місяців і він сам. Трьох дівчат-сиріт взяли на виховання Рєпніни, віддавши згодом на свій кошт до Полтавського інституту шляхетних дівчат. По закінченні інституту жили вони в маєтку Рєпніних. У наймолодшої серед них — Глафіри Іванівни (за чоловіком Дунін-Борковської) — був нахил до малювання, й вона охоче сприймала поради Шевченка. Глафіра працювала над портретом поета, але не докінчила його. Її альбом з начерками портрета зберігається у приватній збірці в Москві.

Сестра Глафіри — Олександра — писала вірші й у Шевченкові бачила зразок поета. Так само й Шевченко позитивно оцінював її творчість, зокрема згадав її вірш «Свячена вода» у передмові до пездійсненого видання «Кобзаря» 1847 р.

До цього культурного кола належали також: третя сестра Псьол — Тетяна, сестра В. Рєпніної — Ліза, її брат Василь, О. Капніст, лікар М. Фішер, М. Селецька та ін. Вечорами в Яготині відбувалися літературні читання. На жаль, ми дуже мало знаємо про те, що там читалося. В. Рєпніна згадує про один з таких вечорів, коли мова зайшла про сліпого поета І. Козлова, досить популярного на той час. Глафіра принесла його твори з бібліотеки, і Шевченко, який був добре знайомий з творчістю цього поета, «прочитал нам (присутнім на вечорі. — Ред.) оттуда несколько отрывков так задушевно, с таким искренним восхищением, что даже мама была очарована ним» 54.

Читання в Яготині згадано й у «Записках» П. Селецького: «Шевченко... как поэт был замечателен чистотою малороссийского языка, плавным, мерным стихом, звучными строфами, задушевным чувством, мягкою сердечностью; его «Кобзарь», в особенности его «Катерина», может считаться одним из лучших произведений в этом роде». І далі конкретно йдеться про читання саме цієї поеми: «...мы, оставшись с молодыми Репниными, с княжной, заставляли Шевченко читать «Катерину» и неизданные им стихотворения» 55.



54 Репнина В. Н. Письмо к Шарлю Эйнару от 27 января 1844 г. — Русские пропилеи, т. 2, с. 208.

55 Киевская старина, 1884, № 8, с. 620. /101/



Більш докладно описала Рєпніна читання Шевченком поеми «Слепая»: «Однажды вечером он предлагает прочитать нам другую свою поэму под заглавием «Слепая»... И вот он начинает читать. О, если бы я могла передать вам все, что я пережила во время этого чтения! Какие чувства, какие мысли, какая красота, какое очарование и какая боль! Мое лицо было все мокрое от слез, и это было счастьем, потому что я должна была бы кричать, если бы мое волнение не нашло себе этого выхода; я чувствовала мучительную боль в груди. После чтения я ничего не сказала; вы знаете, что при всей моей болтливости я от волнения теряю способность речи. И какая мягкая, чарующая манера читать! Это была пленительная музыка, певшая мелодические стихи на нашем красивом и выразительном языке» 56.



56 Русские пропилеи, т. 2, с. 205 — 217.



За таких сприятливих умов Шевченко почав писати поему російською мовою «Бесталанный» (в окремому виданні — «Тризна»). До речі, у російського поета В. Одоєвського також була поема під однойменною назвою (1828).

«Тризна» — єдиний великий поетичний твір, написаний 1843 р., є перехідним етапом від ранньої творчості до періоду повного розквіту й зрілості таланту, генія Шевченка. Наступного року поему надруковано в журналі «Маяк» (№ 14). Реакційна журнальна й офіційна царська цензура викреслила в ній усі найбільш революційні місця, згадки про «народных палачей», «тиранов», пристрасне звернення до вітчизни:


...О святая!

Святая родина моя!

Чем помогу тебе, рыдая?

И ты закована, и я. (I, 211)


Образ головного героя був близький поетові, в його уста він вкладав власні думки й почуття. Є в ньому й автобіографічні риси:


В семье убогой, неизвестной

Он вырастал; и жизни труд,

Как сирота, он встретил рано;

Упреки злые встретил он

За хлеб насущный... (I, 207)


У поемі відбилися настрої широких демократичних кіл. Полум’яні заклики до волі, гнівний протест проти рабства, тиранів, катів народу були продовженням і розвитком революційних традицій декабристів наступним поколінням селянських революційних демократів.

Свого часу критика відзначала спільність між поезією Рилєєва й Шевченка. Авторові «Тризны» ще в Петербурзі були відомі твори поета-декабриста. До 1842 р. належить ескіз ілюстрації до поеми «Войнаровский» (VII, №. 274). Дуже можливо, що цю поему читали в Яготині, оскільки саме цитовані по пам’яті рядки Рилєєва наведені в одному з перших листів Шевченка з заслання до В. Рєпніної: /102/


О, как неверны наши блага,

Как мы подвержены судьбе. (VI, 41) 57


Створений Шевченком образ революціонера-патріота набирав широкого суспільного звучання. Рядки про героя поеми служать разом із тим чудовою характеристикою життєвого шляху самого

поета:


Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерять пропасти страстей,

Понять на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела...

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Се человек!.. (I, 209 — 210)


До поеми написано «Посвящение» В. Рєпніній «На память 9-го ноября 1843 года», де були, зокрема, такі рядки:


Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова,

И слезы в звуки перелил. (I, 204)


Як свідчила В. Рєпніна у листі до Ш. Ейнара, посвята була написана експромтом: «Он вскочил с места, побежал за чернильницей, схватил лист бумаги, лежавший на столе, и стал писать, потом подал мне эту бумагу, говоря, что это — посвящение к одному произведению, которое он вручит мне позже» 58. І далі вона пояснила, чим викликана дата «На память 9-го ноября». В. Рєпніна, переписуючи вірші поета (із згадки про героїню Оксану видно, що це була поема «Слепая»), додала кілька алегоричних рядків з докором: «Грех и соблазн стараются пошатнуть сосуд, и чистая, золотая струя на самом крае готова выкатиться из него и быть поглощенной грязью...» 59. Оцей «выговор», за виразом Варвари Миколаївни, вручено авторові віршів 9 листопада.

Перший захоплений відгук про поему занотований у тому ж листі В. Рєпніної: «В гостиной были только поэт, Капнист, Лиза, Таня и Глафира... Шевченко начал... О, какой чудесный дар ему дан! Я не могла сдержать рыдания, Капнист молчал, Лиза тоже, Таня была почти растрогана, Глафира окаменела, у меня блестели глаза, лицо горело...» 60



57 У Рилєєва другий рядок «О, как подвластны мы судьбе».

58 Русские пропилеи, т. 2, с. 208 — 209.

59 Там же, с. 207.

60 Там же, с. 210.



Проте в яготинському гуртку не могло бути єдності естетичних поглядів. Капніст виявив своє критичне ставлення до поеми. «Капнист, — розповідала Рєпніна далі, — подозвал к себе Шевченко, который остановился было предо мною, — и тут этот милый Капнист, который весь — сердце, начал расчленять и обсуждать поэму, хотел /103/ выказать себя холодным, рассудочным, положительным, но это ему не удалось» 61.

Почуття В. Рєпніної до Шевченка відбилися також у її літературних спробах, зокрема в повісті російською мовою «Девочка», присвяченій поетові. Писалась вона майже одночасно з «Тризною». Переписування закінчено 28 листопада. У листі до Ейнара авторка свідчила: «...меня что-то подталкивало писать эту вещь, и я не могла понять что... Это почти точная история моего сердца, разделенная на четыре эпохи: 12 лет, 18, 25, 35 и в заключение — одинокая могила» 62.

Оскільки алегорія твору була досить прозора, Варвара Миколаївна не наважилася показати його особисто Шевченкові й передала для вручення йому у вітальні. Мати виявила бажання ознайомитися з повістю, й княжна змушена була прочитати її з чернетки. В. Рєпніна не хотіла відразу зустрітись із поетом, який, за свідченням Г. Псьол та Є. Кейкуатової (вона тоді гостювала у Рєпніних), був «похмурий» і не затримався після чаю у вітальні.

Тарас Григорович відповів княжні коротеньким листом. Оригінал його не зберігся, відомий нам з книжки М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (1882). Раніше лист датували 23 — 25 листопада, але П. Жур довів, що в ці дні Шевченка не було в Яготині й що написано його 29 листопада 63.

У листі поет ділиться своїми болями й стражданнями, які він не може тепер відтворити поетичним словом, «рассказать вам то чувство, которым я теперь живу, все мое горе — мастерство бессильно и ничтожно» (VI, 25). Разом із тим він виявляє певне співчуття до переживань В. Рєпніної, розуміючи безвихідність її становища. Уже після від’їзду Шевченка В. Рєпніна написала нову автобіографічну повість (без назви, вона зветься просто «Повесть»), зобразивши поета в образі Олексія Березовського, а себе — Віри Радимової, Глафіра Псьол була прообразом Софії, Капніст — Мудрина. Складніша річ — розкрити образи Ольги та Язикова. Можна погодитись із П. Журом про сумнівність спроби М. Шагінян вбачати в образі Ольги Г. Закревську 64.

У повісті наведено лист Березовського (Шевченка) з деякими варіантами. Слід згадати, що були й інші листи Шевченка до В. Рєпніної, які забрав Капніст і не повернув їх потім.

У ці дні В. Рєпніна виконала на прохання Шевченка кілька перекладів із Зейдліца та Уланда. На звороті одного вірша вона написала: «Брату Тарасу Григоровичу Шевченку» 65.



61 Там же.

62 Там же, с 237.

63 Жур П. Літо перше..., с 199 — 200.

64 Там же, с 202.

65 Там же, с 203.



При всьому почутті любові В. Рєпніної до Шевченка у них не було єдності поглядів. Як відомо з її спогадів про М. Гоголя, вона на початку 40-х років ставилася негативно до «Мертвых душ» і «Ревизора». Під час однієї розмови княжна висловила свої негативні /104/ характеристики, і це неприємно вразило Шевченка, який глибоко цінував і любив великого російського письменника. Про це свідчить його лист до В. Рєпніної, писаний із заслання: «Один день был покрыт легкой тенью... Случайно как-то зашла речь у меня с вами о «Мёртвых душах». И вы отозвались чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно...» (VI, 64 — 65).




9

Коли почуття В. Рєпніної до Шевченка почало заходити надто далеко, О. Капніст, можливо на прохання матері княжни, яка їй у всьому призналася, почав вживати заходів. Він провадив тривалі розмови з Рєпніною і з поетом. «Словом, — писала В. Рєпніна, — выход из всего сказанного им был тот, что Шевченко надо уехать и что он берется увезти его к себе... и дать ему понять, что ему более нельзя жить в Яготине» 66.

Шевченка не було в Яготині два тижні. Щоб відсутність поета не впала в очі мешканцям яготинського маєтку, Капніст незабаром привіз його знову.

Як уже згадувалося, Тарас Григорович не раз виїжджав у Березову Рудку до Закревських, де намалював три портрети, гостював у с Андріївна у В. Рєпніна. Саме в ці дні в Андріївці, як довів П. Жур, перебував Р. Лукомський 67. Можливо, тут намальовано його портрет.

М. Шагінян встановила, що в Березовій Рудці Шевченко познайомився з художником-кріпаком А. Третячевським, високо оцінював його копію мадонни (з Рафаеля) 68.

У кінці листопада Шевченко повернувся до Яготина у зв’язку з тим, що 4 грудня відзначався день народження В. Рєпніної та її матері. Усі дні Шевченко й Рєпніна були під наглядом Капніста. Хоча княжна й казала Капністові, що хоче бути поетові тільки сестрою, її опікун вирішив, що Тарасові не можна більше лишатися в Яготині, й десь 8 чи 9 грудня вивіз його до себе в с Ковалівну.

З Ковалівною пов’язаний лист до Шевченка петрашевця Р. Штрандмана. Раніше цей лист датувався 1845 р. Нині стало відомо, що написано його 14 грудня 1843 р. в Яготині. Р. Штрандман писав: «Необыкновенные вещи, просто чудеса на свете делаются! Вообрази, Тарас Григорьевич, носятся слухи, что я еду в Петербург, а сам я о том сведущ столько, как и Вы, бачуть даже, что еду не далее, как в субботу... Впрочем, вероятно, в Ковалевке будут говорить о том обстоятельнее и внятнее. Приезжай, бога ради, в Яготин хоть на денек, как-то больно расстаться, не простясь, при том, кто знает, когда свидимся?



66 Русские пропилеи, т. 2, с. 214.

67 Жур П. Літо перше..., с. 192.

68 Шагінян М. Тарас Шевченко, с. 182.



Хотелось бы много, много побеседовать с Вами — удалый поэт, добрый дружище, остатний из Козаков! Но время спешное, да и пе-/105/реписываться из Яготина в Ковалевку как-то негоже. Право, приезжайте в Яготин!

Не поминай лихом Романа Штрандмана.

Если разбогател, так пришли грошей рублив 30, бо жутко приходится» 69.

Звернення на «ти», дружній тон листа свідчать про близьке знайомство обох адресатів. Характер натяків дає підставу припускати, що лист міг мати й дещо прихований, конспіративний зміст.

Лист Р. Штрандмана відібрано в поета під час арешту. Шевченка допитували в III відділі про це знайомство, але відповів він з цілком зрозумілих міркувань дуже скупо: «С Штрандманом я познакомился в Яготине у князя Репнина; он был там домашним учителем, а теперь не знаю, где он. Почему он называл меня «остатним из Козаков», не знаю» 70.

Свого часу, зокрема Мих. Новицьким у рецензії на книжку В. Щурата 71, заперечувався факт учителювання Штрандмана в родині Рєпніних. П. Жур дослідив біографію Р. Штрандмана. Він народився 1 жовтня 1822 р. в Петербурзі у родині інспектора поштамту, вчився в Петербурзькому університеті, але не закінчив, вступивши на службу до губернського правління. З квітня 1843 до 7 березня 1844 р. був у відставці й, цілком можлива річ, міг учителювати у Рєпніних. До речі, й сам В. Рєпнін також вийшов у відставку в квітні 1843 р. і міг запросити до себе Штрандмана 72. Крім того, Штрандман був журналістом, друкувався в Журналах «Отечественные записки» і «Современник», був близький до гуртка Бєлінського. Пізніше його заарештовано за участь у гуртку Петрашевського, проте через недостатність доказів звільнено.

25 грудня Шевченко повернувся до Яготина, але того ж дня виїхав до Пирятина. Про причини скороспішного виїзду дізнаємося з листа поета до В. Григоровича, написаного після повернення до Яготина 28 грудня. Насамперед він повинен був передати лист Григоровича до матері, очевидно, надісланий у Яготин, в якому той писав про молодшого брата Івана. Другою, головною, причиною було остаточне з’ясування свого становища в Академії. Нагадаймо, що саме тоді кінчалася чинність його «вида».

28 грудня до Петербурга виїхали: В. Рєпнін із дружиною Єлизаветою Петрівною, двома старшими синами та учителем Р. Штрандманом. Новий 1844 р. в Яготині зустрічали у вузькому колі. Проте коло знайомих Шевченка було ширше. Так, він бував удома в дяка й маляра Нечипора Філянського. Його нащадки передають: «...часто бував у Філянських, за чаєм друзі вели задушевні розмови, а потім виходили на вигін над р. Іржавцем і разом з кріпаками співали народних пісень» 73.



69 Листи до Т. Г. Шевченка, с 48 — 49.

70 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 120.

71 Новицький М. Рец. на кн.: Василь Щурат. Шевченко і поляки (1917). — Записки історико-філологічного відділу УАН, 1923, кн. 2/3, с 220 — 230.

72 Жур П. Літо перше..., с 209 — 210.

73 Луценко О. І. Перебування Т. Г. Шевченка у Яготині. — Український історичний журнал, 1964, № 1, с 104.



 Серед друзів поета — кріпаків Рєпніна — був ху-/106/дожник-самоук Іван Усенко. Шевченко заходив до нього додому й подарував кілька малюнків 74.

Саме на різдвяні свята Тарас Григорович записав жартівливу пісню «Соколе мій, чоловіче» і загадку «І ворони клюють» (VI, 322).

Побачивши у Шевченка малюнок «Хата батьків», В. Рєпніна попросила дозволу його скопіювати. На копії поет записав два рядки з поеми «Тризна»:


В ком веры нет — надежды нет!

Надежда — бог, а вера — свет! (I, 208)


До цього запису він додав дату свого народження: «1814 г. 25 февраля».

Приблизно у ці дні сталася відома історія з Лукашевичем. Як могла, В. Рєпніна заспокоювала поета, але це була занадто серйозна травма. У листі до княжни, написаному 29 листопада, Шевченко писав: «Я страдал, открывался людям как братьям и молил униженно одной хотя холодной слезы за море слёз кровавых — и никто не капнул ни одной целебной росинки в запекшиеся уста» (VI, 25).

Бував він також у маєтку Селецьких «Отрада» в с. Малютинці. З січня Селецькі приїхали в гості до Рєпніних, і поет записав у альбом сімнадцятирічної Марії Селецької на її прохання початок поеми «Мар’яна-черниця».

4 січня Тарас Григорович виїхав на два дні до Березової Рудки. Це слушне припущення П. Жур зробив на підставі тексту «Повессти», де сказано, що він поїхав до Завербяєва, тобто В. Закревського 75. 7 січня поет знову був у Яготині, коли від’їжджали сестри Псьол на село (до тітки неподалік від Полтави).

Останні дні перебування в Яготині Шевченко напружено працював, завершуючи копії портретів М. Рєпніна та його внуків. Від’їзд його з Яготина описала В. Рєпніна в листі до Ш. Ейнара: «Два дня он был молчалив и холоден, хотя я проводила с ним почти весь день, потому, что он работал... над портретами детей моего брата, а я занимала их, чтобы они сидели смирно; но последние три дня его пребывания он был сердечен, братски нежен и добр. Наконец наступил день и час его отъезда. Я со слезами бросилась к нему на шею, перекрестила ему лоб, и он выбежал из комнаты...» 76 Докладніше про це, але не так одверто В. Рєпніна написала в листі до Г. Псьол 77.



74 Розум В. Шляхами Кобзаря. — К., 1963, с 34.

75 Жур П. Літо перше..., с 219.

76 Русские пропилеи, т. 2, с. 217.

77 Прийма Ф. Я. Шевченко в работе над «Живописной Украиной» (по материалам архива В. Н. Репниной), с. 273.



Так розійшлися долі княжни і поета, недавнього кріпака. У Шевченка був намір перед від’їздом до Петербурга ще раз завітати до Яготина, але Капніст ужив усіх можливих заходів, щоб В. Рєпніна не бачилась із ним і не листувалась. Такий основний зміст листа Капніста до Шевченка від 18 січня. До листа прикла-/107/дено гроші за копію портрета М. Рєпніна 78. Проте Шевченко завжди зберігав до В. Рєпніної почуття глибокої поваги, називав її «сестрою». А в листах із заслання з приємністю згадував часи перебування в Яготині: «Я очень, очень часто в моем уединении вспоминал Яготин и наши кроткие и тихие беседы» (VI, 57). І далі: «Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний» (VI, 64).



78 У публікації листа О. Капніста у виданні «Листи до Т. Г. Шевченка» (с. 22 — 23) сталася прикра помилка: вказано петербурзьку адресу поета, у той час як він був ще на Україні й там одержав цього листа.



12 січня поет був у Мойсівці на іменинах Т. Волховської. З цим днем пов’язані відомості про два акварельні малюнки «Бал у Волховських», які до нас не дійшли (VII, № 404 — 405). Коли саме вони виконані — 1844 чи 1846 р. — вирішити важко, тому що Шевченко був у Волховської на її іменинах двічі. 12 січня залишилося для нього пам’ятним днем. Із заслання в листі до В. Рєпніної 12 січня 1851 р. він писав: «Мне до сих пор живо представляется 12 число генваря — и соседка ваша Т[атьяна] Г[уставовна] Вольховская, жива ли она, добрая старушка? Собираются ли по-прежнему в этот день к ней нецеремонные соседи со чады и домочадцы повеселиться денька два-три и потом разъехаться по хуторам до следующего 12 генваря?» (VI, 69). Художник О. Сластьон бачив також портрет О. Волховського (VII, № 406). У дружини племінника В. Закревського зберігалися вісім карикатурних портретів членів «товариства мочемордія» (VII, № 396 — 408). Усі ці портрети до нас не дійшли.

15 січня Шевченко відвідав у Линовиці Я. де Бальмена. Тут він ознайомився з альбомом «Wirszy T. Szewczenka» (1844), переписаних латинкою, але українською мовою, творами зі збірки «Кобзар», поемами «Гайдамаки» і «Гамалія», ілюстрованими Я. де Бальменом і М. Башиловим. Альбом був у нього в руках. Про це свідчить те, що одну цензурну купюру в тексті поеми «Гайдамаки» він власноручно відновив, а в кінці альбому на одній із чистих сторінок його рукою записано два рядки, якими починається поема «Кавказ».

Побував він ще раз у Березовій Рудці у Закревських, а 19 січня по дорозі до Качанівки зупинився в Ічні. Про це є його власноручний запис в альбомі художніх творів, де згадано священика І. Смирницького, і, очевидно, рукою того ж Смирницького запис про ночівлю Шевченка в домі священика Г. Тичини (VII, № 199, 200). Цілком можливо, що під час цієї зимової подорожі поет завітав і до Кирилівки. У спогадах В. Шевченка в таке місце: «Здається, 1844 р. Тарас знову приїхав у Кирилівку і прямо до мене; мене не було дома; розпитавшись, де я, Тарас прийшов до мене в головну контору маєтностей Енгельгардта. Увійшовши в ту хату, де я сидів, Тарас обняв мене, поцілував і сказав: «Це тобі родич...» Тарас звав мене до себе, в хату до його брата Микити, але на лихо мені, в ту годину в мене трапилася якась робота в конторі й, щоб кинути, треба було спитатися у свого «начальства». Я не посмів, /108/ а Тарасові ніколи було ждати, і він поїхав з Кирилівки, не бачившись більше зі мною» 79.

На думку П. Жура, той факт, що Шевченко, приїхавши в Кирилівку, передусім завітав не до братів, а до Варфоломія, допомагає зрозуміти мету приїзду. У зв’язку із задумом видання «Живописная Украина», кошти від реалізації якого мали піти на звільнення рідних поета з кріпацтва, слід було передусім довідатись про умови звільнення — скільки грошей на це потрібно 80.

Повертаючись з Качанівки, де він одержав гонорар за портрет М. Рєпніна, Тарас Григорович разом із В. Закревським та Я. де Бальменом прибув у с Вейсбахівку до свого петербурзького знайомого І. Корбе. Про це свідчить колективний жартівливий лист, написаний рукою Закревського, але підписаний і Шевченком (VI, 353). На звороті цього листа М. Маркевич відповів поетові жартівливим віршем 81. Очевидно, побував Шевченко і в маєтку самого М. Маркевича в с Турівка.

Наприкінці січня поет був у Києві, де в цей час на Подолі відбувався Контрактовий ярмарок. Контракти славилися на всю Україну, звідусюди на них з’їжджалася сила-силенна людей. У ці дні давали цікаві театральні вистави, ставили п’єси Шекспіра, Гоголя, Котляревського, Квітки-Основ’яненка та ін. Відомо, що під час ярмарку в Києві зустрічалися декабристи, а пізніше польські революціонери.

«Знамениті» київські контракти, розмаїті витівки поміщиків описує Шевченко в повісті часів заслання «Близнецы» (IV, 41). У цьому ж творі згадано й відому книгарню Глюксберга, який торгував книжками іноземними мовами (IV, 70).

У Шевченка зав’язалися нові знайомства. В. Білозерський, один з організаторів таємного Кирило-Мефодіївського товариства, писав до свого однодумця М. Гулака 1 травня 1846 р.: «Мене з ним [Шевченком] познайомив Куліш позаторішніх контрактів» 82. Раніше вважали, що з професором Київського університету М. Максимовичем поет познайомився 1843 р. Але П. Жур довів: у той час Максимович жив у Прохорівці, в своєму маєтку, й знайомство відбулося саме на початку 1844 р. А воно дуже багато дало Шевченкові. Він і раніше, ще в Петербурзі, був знайомий з виданнями Максимовича, зокрема збірками українських народних пісень (1827, 1834). Від Максимовича поет міг почути багато цікавих і важливих для себе історичних фактів у зв’язку із задумом альбому офортів «Живописная Украина». Були, очевидно, зустрічі із студентською молоддю, яка вже знала й любила твори митця.



79 Цит. за: Спогади про Шевченка. — К., 1958, с 34.

80 Жур П. Літо перше..., с 236.

81 Тарас Шевченко: Листування. ДВУ, 1929, с 220 — 221.

82 За сто літ. К., 1928, кн. 2, с 52. /109/




10

Десь на початку лютого 1844 р. Шевченко виїхав з Києва до Петербурга. Закінчилося дев’ятимісячне перебування його на Україні. Це був короткий, але дуже насичений багатьма фактами й подіями період формування революційно-демократичних поглядів поета.

Відвідавши Київ, місця, пов’язані із Запорізькою Січчю, визвольною війною, очоленою Богданом Хмельницьким, Шевченко ще гостріше став відчувати національне гноблення українського народу.

Так почався новий період у творчості поета — «Три літа» — від назви альбому, куди він згодом переписував свої твори, започатковані на Україні віршем «Розрита могила».

Новий етап почався і в образотворчому мистецтві Шевченка — широке звертання до натури: пейзажі, портрети, жанрові сцени. Художник-демократ зробив ще один великий крок від школи Брюллова до критичного, викривального реалізму. На Україні остаточно визрів задум «Живописной Украины», виконана основна частина ескізів майбутніх офортів першого випуску. Враження від дев’ятимісячного перебування в рідному краю були сильні й незабутні. Ними живився митець і в Москві, і в Петербурзі.

Повертався Шевченко поштовим трактом через Москву. Зупинявся в Борзні, де хотів побачити В. Забілу, з яким познайомився влітку 1843 р. в Качанівці. Не заставши його (він був тоді на хуторі Кукуріківщина), лишив записку із скаргою на те, що не міг у Борзні знайти «припасу». Як пояснив П. Жур, В. Забіла для заробітку мав на своєму утриманні поштову станцію 83.



83 Жур П. Літо перше..., с 238.

84 Листи до Т. Г. Шевченка, с 27 — 29.



На записку Шевченка В. Забіла відповів віршем: «1844 по получении записки, в тот день написано, а отправлено 21 июня», в якому докоряв поетові за те, що той не відвідав його на хуторі, а далі згадував Петербург і спільних знайомих — Н. Кукольника, Ф. Толстого, В. Григоровича та М. Глінку:


Я б ще побув у Петербурзі,

І побував би в вашій бурсі,

Що Академіей зовуть. —

Побачив би тебе, Тараса,

Того, що написав «Торквато Тасса»,

Того, що славний медальєр!?? —

Там Григорович є добряга,

Да ще б найшовся б чолов’яга,

І серце б трохи пожило. —

Там Глінка, той, що добре грає;

Що пісень всяких він співає,

Якби весною всі птахи...84


До Москви Тарас Григорович прибув не пізніше 10 лютого і провів у ній більше тижня. Тут він близько познайомився з професором Московського університету О. Бодянським — істориком, славістом, фольклористом, українським письменником (псевдоніми: Запорожець Ісько Материнка, О. Бода-Варвинець, І. Мастак). Цілком можливо, що поет обрав для повернення до Петербурга значно довший за білоруський московський тракт саме для того, щоб познайомитись із Бодянським. Він багато чув про нього і в Петербурзі, /110/ і на Україні, зокрема від П. Лукашевича. Можливо, знав уже, що в російському перекладі праці чеського і словацького славіста П. Й. Шафарика «Слов’янський народопис» (1843) Бодяиський назвав ім’я автора «Кобзаря», якого не було в чеському оригіналі. Зустріч була дружньою й щирою.

Бодянський тоді повернувся з багаторічного відрядження в слов’янські країни, під час якого заприятелював із Шафариком. Свого часу він переклав перший том його капітальної праці «Слов’янські старожитності» (Славянские древности. М., 1837). Вчений був інформатором чеського філолога у питаннях української мови та літератури, коли той працював над наступною монографією — «Слов’янський народопис», тому й дозволив собі вставити в текст російського перекладу ім’я Шевченка. Викликає запитання тільки дата, поставлена після прізвища поета: «1841». Можливо, Бодянський був тоді за кордоном і не знав про вихід «Кобзаря», зазначивши дату виходу поеми «Гайдамаки» та альманаху «Ластівка», де вміщено й твори Шевченка.

Дуже можливо, що Шевченко консультувався з Бодянським як з істориком у зв’язку із задумом видати альбом офортів «Живописная Украина», де значне місце посідала історична тема.

Уже в ранній творчості поет закликав слов’янські народи до єднання. Тому не міг він не зацікавитися питаннями славістики, тим більше, що вже чув про них від П. Лукашевича. Розмови з Бодянським великою мірою спричинилися до задуму поеми «Єретик», або «Іван Гус» (1845).

Давно висловлюється припущення, що в О. Бодянського Шевченко міг зустрітись і познайомитись з чеським поетом К. Гавлічком-Боровським, який у 1843 — 1844 рр. жив і працював у Москві, часто відвідував Бодянського. Тут же він міг познайомитись із професором права Московського університету П. Редькіним, свого часу прогресивно настроєною людиною, яка належала до гуртка Бєлінського, Герцена, Грабовського. Про це знайомство свідчить лист С. Левицького до поета 1850 р.85

Зустрівся Шевченко у Москві із своїм другом М. Щепкіним, а через нього міг познайомитися з багатьма людьми його кола. Так, повертаючись із заслання і зупинившись 1858 р. в Москві, він разом з актором відвідав деяких старих знайомих.

На думку П. Жура, тоді ж у Москві Шевченко познайомився зі змістом книжки французького письменника де Кюстіна «Росія в 1839 р.». Вона вийшла в світ у Франції 1843 р. і користувалася великою популярністю в Росії. Із записів у щоденнику М. Погодіна дізнаємося: читав він де Кюстіна в грудні 1844 р., інколи разом з Бодянським. В одному із записів сказано, що спільному знайомому Бодянський переказав усе прочитане разом з Погодіним. Цілком вірогідно, із змістом книжки де Кюстіна Бодянський міг познайомити й Шевченка 86. Про це, зокрема, свідчить зміст поеми «Сон», написаної того ж року вже в Петербурзі.



85 Там же, с 78.

86 Жур П. Літо перше..., с 241 — 242. /111/



У свою чергу, Бодянський розпитував Шевченка про життя на Україні, де він давно не був. Можливо, внаслідок цих розповідей з’явилася поезія «Чигрине, Чигрине», написана в Москві 19 лютого 1844 р.

У свідомості нащадків Чигирин, столичне місто за часів Богдана Хмельницького, був ніби символом минулої слави України, боротьби народу за волю й незалежність. Відвідуючи минулого року рідні місця, поет побував у Чигирині й Суботові. Згодом він створив малюнок пером і тушшю, а відтак і виготував офорт «Дари в Чигрині 1649 року».

У Москві Шевченко, очевидно, розповів про свої враження друзям, зокрема М. Щепкіну. Вірш «Чигрине, Чигрине» друкувався раніше з посвятою великому російському акторові, хоч у відомих нам автографах такої посвяти нема (міг бути ще один автограф з посвятою). Страждання народу, селян-кріпаків боляче вражали поета й будили пекучу зненависть до гнобителів. Ці почуття виявились у медитації «Чигрине...». Вірш є ніби продовженням поезії «Розрита могила». Тут теж згадуються могили як свідки минулої козацької слави. Спогади про місто Чигирин викликають у митця ширші роздуми про історичну долю України. Серце його болить від того, що «заснула Вкраїна», і йому хочеться збудити народ, закликати його на нову боротьбу з гнобителями, боротьбу за волю, за правду «на сім світі» (I, 223 — 225).

Зброєю Шевченка є слово, з якого він хоче викувати для старого плуга новий, міцний леміш, зорати цілину, посіяти сльози-слова, сподіваючись, що виростуть ножі. Останній образ перегукувався з образами гайдамацьких ножів у поемі про селянське антифеодальне повстання. Такий революційний зміст медитації Шевченка.

Знаменно, що саме цю поезію переписано до альбому «Три літа» першою, як заспів до всього циклу. Олівець жандарма III відділу походив і по ній. Надруковано її значно пізніше, за кордоном, а в царській Росії вірш друкувався з цензурними купюрами, поширювався у списках.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.