Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 185-197.]

Попередня     Головна     Наступна





У КАЗЕМАТІ
(1847)



З того часу, як зусиллями передової російської громадськості Шевченка викуплено з кріпацтва, минуло лише дев’ять років. Вони принесли авторові «Кобзаря», «Гайдамаків» та багатьох інших творів, що змогли побачити світ або в рукописах дійти до читача, славу великого народного поета. Важко було. «Та все-таки, — як писав він, — якось жилось» (II, 16). Тепер знову неволя, і неволя надовго. Наступили різко відмінні й побутові умови, і можливості творити, друкуватись, контактувати з народом, друзями. Усе це наклало свій відбиток на життя і творчість поета, визначило особливості їх нового періоду.

Поки розслідувалася справа, Шевченка, як і інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства, ув’язнили в казематі III відділу біля Ланцюгового мосту 1. Відібрані в нього папери відразу стали предметом особливої уваги, оскільки і в доносі О. Петрова акцентовано на «протизаконному» характері творів Шевченка, і в зізнаннях деяких «братчиків», яких допитували ще до прибуття поета, йшлося про це.



1 Шевченко навмисне прирівняв каземати III відділу до казематів Петропавловської фортеці, коли писав у листі до Я. Кухаренка від 1 квітня 1854 р., що його 1847 р. засадили «в Петропавловську хурдигу» (VI, 94).



Кирило-Мефодіївське товариство охоплювало досить широке коло української інтелігенції. Його учасники мали різні ідейно-політичні переконання, але всіх їх об’єднувала опозиція щодо самодержавства. Як кінцеву мету програма товариства передбачала суспільство, в якому урівнювалися б права всіх станів. Мрія була досить смілива. Вона не могла не переполошити чиновників і жандармів III відділу. Щоб краще зрозуміти її радикальний для свого часу характер, О. Білецький слушно вдався до такого порівняння: «Але не можна не сказати, що програму кирило-мефодіївців у тому вигляді, в якому вона нам відома, не можна порівняти з програмою Празького з’їзду (Слов’янського з’їзду у Празі. — Ред.) 1848 р. Та програма не сягала далі вимог рівності для слов’ян і певної культурної /186/ автономії — «Книги битія» категорично висловлювались проти існуючого державного порядку, проголошували ідеал слов’янства, де не буде ні царя, ні пана, ні кріпака, ні холопа» 2.

Першим заарештували й почали допитувати М. Гулака. На допиті він тримався мужньо, з почуттям власної гідності, як і належить революціонерові, нічого не розповів жандармам про товариство, не визнав себе винним, не каявся. На питання, про яку спільну справу писав йому В. Білозерський, чим займалися М. Костомаров, П. Куліш і чому В. Білозерський називав Шевченка людиною, здатною вказувати потреби народу й віку, М. Гулак відповів: «Вероятно, Белозерский разумел под этим наши ученые труды. Я не помню, какими предположениями моими был восхищен Белозерский; какие правила составляет Кулиш, я не знаю. Белозерский считает художника Шевченка замечательным человеком, вероятно потому, что в нем большие поэтические дарования» 3.

Так само поводився М. Гулак і на очній ставці з М. Костомаровим. «У меня была очная ставка с Гулаком, — писав згодом М. Костомаров. — Дубельт обратился к последнему и сказал: «Г-н Костомаров говорит, что вы вместе с ним и Белозерским хотели составить общество, но вовсе не с преступными целями». «Позвольте мне остаться при прежнем показании», — ответил Гулак. Орлов топнул ногой и сказал: «Вот корень зла!» 4

У доповіді шефа жандармів О. Орлова Миколі І зазначалося: «Один Гулак оставался лицом чрезвычайно сомнительным, тем более, что если бы преступление его было не важнее того, как описывает Петров, Белозерский и Костомаров, то невозможно объяснить, отчего он с таким упорством не хотел отвечать на делаемые ему вопросы и даже на очных ставках не сознавался, когда видел, что товарищи его сознались. Должно предполагать, что Гулак, отдельно от них, в душе своей хранил такие преступные мысли, которые не были известны его товарищам, и во всяком случае вероятно, что человек с таким характером, как он, не остановился бы на мирных средствах, если бы тайные помышления его могли совершиться» 5.


2 Білецький О. І. Шевченко і слов’янство. — Радянське літературознавство. Наукові записки. К., 1952, № 16, с 11. На жаль, документи Кирило-Мефодіївського товариства у нас досі повністю не опубліковані. Див.: Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество. — М., 1959. Тут передруковано деякі програмові документи товариства.

3 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 99.

4 Автобиография Н. И. Костомарова. — Русская мысль, 1885, № 5, с. 218.

5 Доклад графа А. Ф. Орлова. — Русский архив, 1892, № 7, с. 339.



Інакше поводили себе М. Костомаров, Ю. Андрузький, В. Білозерський. Вони відразу впали духом, почали зрікатися своїх переконань, каятися, а то й виказувати товаришів. Якщо Ю. Андрузький виявився просто людиною слабкодухою, психічно неврівноваженою, то М. Костомаров і В. Білозерський відверто проявили угодовство, як типові ліберали, яким з самого початку чужою була думка про насильницьке повалення самодержавного ладу. III відділ застосував до М. Костомарова відповідну тактику. Ось як про цю тактику роз-/187/повів пізніше сам М. Костомаров: «Прибыли мы в Петербург в 10 часов утра. Мучительная тоска овладела мною, когда меня везли вдоль Фонтанки в санях по страшной распутице. В III отделении выскочил навстречу чиновник и тотчас привел меня к Дубельту. Дубельт сказал: «Государь очень жалеет, что попались в такой несчастной истории, тем более, что о вас мы наводили справки и получили от начальства самые лучшие отзывы. Очень жаль, мой добрый друг, если потеряете свою карьеру; но мы надеемся, что искренностью и раскаянием вы смягчите свою судьбу» 6.

III відділ справді, як тільки одержав повідомлення з Києва про викриття таємного товариства, відразу доповів цареві, навів довідки про учасників цієї організації. М. Костомарова тут зустріли як людину, яка не становить небезпеки для існуючого ладу. Тим-то, коли тактика Дубельта почала розв’язувати язик М. Костомарову, до нього так само облесливо підійшов і шеф жандармів, начальник III відділу О. Орлов. «Очень рад познакомиться с вами, г-н профессор! Мы имеем об вас отличные отзывы, но, к сожалению, у вас нашли вещь очень преступную; нам сообщено содержание: вы толкуете о соединении славянских народов против деспотизма! Ведь за это эшафот! Это не вы!.. Вы должны выдать нам мерзавцев для примерного наказания!» — дослівно передав його слова в автобіографії М. Костомаров 7.

М. Костомарова зворушило таке ставлення до нього, і він не тільки відмовився від того, про що сам писав у програмових документах, а й охоче розкрив усю діяльність товариства, сподіваючись на помилування. На питання, чому він тримав у себе поему Шевченка «Сон», історик відповів, що ніколи не поділяв висловлених у ній «гнусных мыслей», а тримав її виключно заради того, щоб скористатися з неї при складанні словника «малороссийских наречий». У принципі це була правда. М. Костомаров не поділяв революційно-демократичних переконань Шевченка, боявся його революційної музи. В Шевченкові він бачив великого поета, який правдиво й високохудожньо відтворював побут, звичаї, історію, мову народу. Так вузько він дивився і на народність автора «Кобзаря». «Художник Шевченко знаком со мной мало, — читаємо в іншому зізнанні М. Костомарова, — был у меня раза три, четыре, не говорил ничего ни благонамеренного, ни злонамеренного, обращался со мною осторожно и даже никогда не выставлял преимуществ своей малороссийской народности, а рассказывал смешные анекдоты о своих земляках, описывал их обряды и т[ому] под [обное] » 8.



6 Автобиография Н. И. Костомарова. — Русская мысль, 1885, № 5, с. 216.

7 Там же.

8 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 127.



Списки деяких революційних творів Шевченка жандарми виявили також у В. Білозерського та О. Марковича. Останній свідчив, що він одержав їх від О. Навроцького, який захоплювався поезією Шевченка і прагнув її поширювати. Очевидно, списками О. Навроцького скористався і В. Білозерський. Як і М. Костомаров, він щиро /188/ розкаявся. Про нього О. Орлов доповідав Миколі І: «При допросах с первого раза сознался во всем и с искреннейшим раскаянием дал точное и положительное сведение» 9.

Багато наговорив на Шевченка вкрай переляканий, неврівноважений Ю. Андрузький. У нього під час обшуку забрали два примірники складеного ним важливого документа «О достижении возможной степени равенства и свободы, преимущественно в славянских землях» 10. Побоюючись, очевидно, що цей документ буде підставою для суворого вироку, Ю. Андрузький почав розкривати жандармам усе. Про Шевченка він сказав: «Был неумеренным представителем малороссийского народа», «всех монархистов называл подлецами: побуждал к большой деятельности Славянское общество... он называл подлецами всех монархистов» 11.

Зізнання інших членів товариства мало що додавали до суті справи. Найбільше йшлося про те, хто, коли, кому передавав документи, твори Шевченка, що від кого чув тощо. Допит заарештованих переконував жандармів, що сама по собі організація не була монолітною і, незважаючи навіть на свою дуже радикальну програму, не становила особливої небезпеки для царату. За винятком хіба що М. Гулака (Шевченка ще не допитували) всі члени товариства, починаючи з М. Костомарова, виявили лояльне ставлення до уряду.

Усе частіше в протоколах допитів заарештованих фігурувало ім’я Шевченка, і жандарми почали готуватися до зустрічі з ним. 12 квітня О. Орлов звернувся до президента Академії мистецтв герцога М. Лейхтенбергського з проханням повідомити III відділ про поведінку поета в Академії. Робить честь герцогу, а більше, очевидно, К. Брюллову та В. Григоровичу те, що вони дали Шевченкові досить об’єктивну характеристику: «...Шевченко имеет дар к поэзии и на малороссийском языке написал некоторые стихотворения, уважаемые людьми, знакомыми с малороссийским языком и прежним бытом этого края; почитался он всегда человеком нравственным, быть может, несколько мечтателем и чтителем малороссийской старины, но предосудительного на счет его ничего не доходило до сведения Академии» 12.

Але цю характеристику менше всього було взято до уваги. Найбільше жандармів наполохав сигнал київського жандармського полковника Білоусова, який 7 квітня доповідав по інстанції про те, що в Шевченка знайдено «тетрадь, самим им писанная, с возмутительными стихами. В стихах под названием «Сон» дерзко описывается высочайшая его императорского величества особа и государыня императрица» 13.



9 Доклад графа А. Ф. Орлова, с 344.

10 Державний музей Т. Г. Шевченка, А-59/II, спр. 313, ч. 2, арк. 227.

11 Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства. — В кн.: Збірник пам’яті Шевченка. К., 1914, с 11.

12 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 109.

13 Там же, с 106.



Саме цей твір насамперед зацікавив чиновників III відділу. Ще до допиту вони старанно вивчили всі відібрані у поета твори, листи, /189/ записки і склали довідку, в якій зазначалося: «В бумагах его не оказалось ни устава Славянского общества, ни рукописи «Закон божий», ни других бумаг, важных для открытия подробностей тайного общества; а в вещах — ни кольца, ни образа во имя св. Кирилла и Мефодия.

Из бумаг его обращают на себя внимание стихотворения его, и только частию письма. Замечательнейшие из них суть следующие:

1. Рукописная книга стихотворений самого Шевченко. Особенно два стихотворения, первое и называемое «Сон», исполнены противозаконных и возмутительных мыслей» 14.

Мова йде про рукописний збірник «Три літа». Першим у ньому записано вірш «Чигрине, Чигрине». Його й поему «Сон» виділено як твори, що відзначаються особливою «крамолою». Далі докладно переказується зміст поеми «Сон».

Звичайно, пишучи «Чигрине, Чигрине», «Сон», а також поему «Кавказ», послання «І мертвим, і живим...», вірш «Як умру, то поховайте», які також переписані до збірника «Три літа», Шевченко розумів, що до друку подавати їх не можна і що в тому разі, коли про них довідається III відділ, йому не минути суворого покарання. Про небезпеку його попереджали й різні за світоглядом люди: М. Маркевич, В. Шевченко, В. Аскоченський та ін. Але поет був вірний своєму народові, своїм переконанням, своєму обов’язку і свідомо став на революційний шлях.

Це виявилось і в його поведінці відразу ж після арешту. М. Костомаров зазначав: «...видевшие его на дороге от Києва до Петербурга, куда он следовал под наблюдением полицейского чиновника, говорили, что он был чрезвычайно весел, беспрестанно шутил, хохотал, пел песни и так вообще держал себя, что на одной станции смотритель, записывая подорожную, в которой значился чиновник с арестованным лицом, заметил, что трудно узнать по виду, кто из едущих арестован, а кто везет арестованного. Во все время производства следствия Тарас Григорьевич был неизменно бодр, казался спокойным и даже веселым» 15.

Допит поета почався тим, що йому дали 22 запитання й докладно записали відповіді. На десять запитань, пов’язаних з діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства, він відповів, додержуючись конспіративних правил таємної організації й не бажаючи нікого виказувати: «Мне совершенно неизвестны». У процесі слідства й після очних ставок Шевченко твердо стояв на своїх позиціях: «Показания, что я участвую в замыслах Славянского общества, не справедливы» 16. Йому пощастило обдурити жандармів, і вони вирішили, що він стояв осторонь товариства, не брав участі в його засіданнях. Власне, у цей час жандармів стали менше цікавити товариство та його учасники.



14 Там же, с 115.

15 Костомаров Н. И. Письмо к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому. — Русская старина, 1880, № 3, с. 600 — 601.

16 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 117.



Уже в процесі допиту М. Гулака вони дійшли висновку: з «братчиками» Шевченка мало що пов’язує, він «отдель- /190/но от них, в душе своей хранил... преступные мысли». В останньому жандарми не помилялися. На членів товариства вплив мала, хоча й різною мірою, поезія Шевченка. В їх паперах були виявлені твори поета, зокрема революційні, але на допиті вони, за винятком М. Гулака, поспішили відхреститися від них. Тому жандарми не дуже й наполягали на участі Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві, їх увагу все більше приковувала його поетична творчість. На поставлене на допиті запитання: «С какой целью вы сочиняли стихи, могущие возмущать умы малороссиян против нашего правительства, читали эти стихи и разные пасквили в обществах друзей ваших и давали им списывать оные. Не сочиняли ли вы эти стихи для распространения идей тайного общества и не надеялись ли приготовлять этим восстание Малороссии?» 17 Шевченко відповідав з гідністю й самоповагою: «Малороссиянам нравились мои стихи, и я сочинял и читал им без всякой цели; списывать не давал, а был неосторожен, что не прятал» 18.

Не одержавши сподіваного результату, жандарми поставили поетові нове запитання: «Какими случаями доведены вы были до такой наглости, что писали самые дерзкие стихи против государя-императора и до такой неблагодарности, что сверх великости священной особы монарха забыли в нем и августейшем семействе его лично ваших благотворителей, столь нежно поступивших при выкупе вас из крепостного состояния» 19.

На першу половину запитання Шевченко також відповів, не кривлячи душею, не йдучи врозріз із своїм світоглядом: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства...» 20.



17 Там же, с. 119.

18 Там же.

19 Там же.

20 Там же.



Така відповідь вимагала виключної мужності, самовладання і глибокого переконання в правоті своїх вчинків. Сказати жандармам відверто про невдоволення народу, про зубожіння і гноблення селян поміщиками-кріпосниками, які здійснювали це гноблення іменем царя й царського уряду, міг тільки справжній революціонер.

Другу половину запитання Шевченко залишив без уваги. Йому не хотілося дратувати жандармів відповіддю, що це вигадка. Тільки пізніше, 19 червня 1857 р., він запише в щоденнику: «Бездушному сатрапу и наперснику царя (тобто В. Перовському, який тоді був оренбурзьким генерал-губернатором і командиром Окремого оренбурзького корпусу. — Ред.) пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, /191/ казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня — не знаю» (V, 23).

Запитували Шевченка і про те, з якою метою він заохочував М. Костомарова й інших слов’яністів до видання журналу на всіх слов’янських мовах, чи, бува, не для того, щоб розповсюджувати злочинні ідеї? На це запитання поет відповів: «Не я, а бывший ректор Киевского университета Максимович просил меня и Костомарова участвовать в его журнале или составить сборник из статей, относящихся к Южной России, на великороссийском и малороссийском наречиях» 21.

Відповідями Шевченка жандарми лишилися невдоволені. У журналі III відділу 21 квітня зроблено такий запис: «Художник Шевченко окончил ответы, но его показания нисколько не объясняют дела. На все главные вопросы о Славянском обществе, членах оного и замыслах их он отвечает решительным незнанием» 22.

Якусь надію вивідати від Шевченка про його зв’язок з Кирило-Мефодіївським товариством жандарми покладали на очну ставку, її вони зробили 15 травня в залі III відділу. В автобіографії М. Костомарова відтворено поведінку поета перед дверима залу, куди його викликали: «Шевченко отличался беззаботною веселостью и шутливостью... Когда какой-то жандармский офицер, знавший его лично во время его прежнего житья в Петербурге, сказал ему: «Вот, Тарас Григорьевич, как вы отсюда вырветесь, то-то запоет ваша муза», — Шевченко иронически отвечал: «Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза» 23.

Як уже зазначалося, найбільше наклепів на поета звів Ю. Андрузький. Тому й очну ставку жандарми зробили Шевченкові саме з ним, але нічого так і не домоглися.

Пізніше, на засланні, Шевченко відтворить один з епізодів допиту, описуючи в щоденнику свій гидкий сон, «будто бы Дубельт с своими помощниками (Попов и Дестрем) (Нордстрем. — Ред.) в своем уютном кабинете перед пылающим камином меня тщетно навращал на путь истинный, грозил пыткой, и в заключение плюнул и назвал меня извергом рода человеческого» (V, 128).

Поет не мав гніву на м’якотілих братчиків-боягузів. М. Костомаров зазначав: «Когда нас разводили по номерам, Шевченко, прощаясь со мной, сказал: «Не журись, Миколо, ще будем колись укупі добре жити» 24.



21 Там же, с 120.

22 Новицький М. Шевченко в процесі 1847 р. і його папери. — Україна, 1925, № 1/2, с 95.

23 Автобиография Н. И. Костомарова / Под ред. В. Котельникова, с. 203.

24 Там же.



У кінці травня слідство закінчилося. 28 травня О. Орлов подав Миколі І доповідь про «Украйно-Славянское общество», як вони називали Кирило-Мефодіївське товариство. Ніякого процесу, суду не було. Доповідь шефа жандармів і становила фактично вирок членам товариства. У ній Шевченка виділено окремо і сказано про нього в розділі, який так і називався: «Лица, виновные в преступлениях, /192/ отдельных от Украйно-Славянского общества». Щодо поета III відділ дійшов висновку: «Шевченко... сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома... Сверх того, что все запрещенное увлекает молодость и людей с слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны... по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников...» 25

Таким чином, слідство почалося над учасниками таємного політичного товариства, а найсуворіший висновок зроблено про поета, який, за матеріалами слідства, не належав до цього товариства. У розділі «Решение дела» так само рекомендовано найжорстокіше покарати Шевченка: «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений» 26.



25 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 130.

26 Там же.



Затверджуючи в цілому доповідь О. Орлова, Микола І біля абзаца про Шевченка додав: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать».

М’якший, але теж досить суворий вирок винесено М. Гулаку. Його вирішено ув’язнити на три роки у Шліссельбурзькій фортеці, а потім вислати в одну з віддалених губерній під суворий нагляд. М. Костомарова засуджено до одного року, а В. Білозерського й П. Куліша — до чотирьох місяців ув’язнення у фортеці. Студентів Київського університету Ю. Андрузького й І. Посяду мали перевести в Казанський університет під суворий нагляд.

Окремими пунктами у доповіді О. Орлова записано про заборону видавати, поширювати, продавати раніше видані твори Т. Шевченка, М. Костомарова й П. Куліша, а також про те, щоб цензорів, які дозволяли до друку твори цих авторів, суворо попередити.

Через місяць куратор Київського учбового округу О. Траскін звернувся до генерал-губернатора Д. Бібікова з пропозицією замість Шевченка призначити вчителем малювання Київського університету художника П. Шлейфера.

Під час слідства, 6 травня 1847 р., Д. Бібіков наказав київському поштмейстеру доставляти йому всі листи, адресовані Шевченкові, М. Костомарову і студентам І. Посяді, Ю. Андрузькому, О. Марковичу й О. Тулубу.

У III відділі насамперед поспішили з виконанням вироку Шевченкові. 30 травня оголошено вирок, і того ж дня поета передали /193/ в розпорядження військового міністерства. М. Костомаров крізь загратоване вікно бачив, як Тараса Григоровича, густо зарослого бородою, вивели у супроводі жандармів і посадили у візок. Шевченко подивився на вікна, де сиділи ув’язнені, і усміхнувся, прощаючись з друзями. «Я заплакал, глядя на него, — згадував М. Костомаров, — а он не переставал улыбаться, снял шляпу, садясь в телегу, а лицо было такое же спокойное, твердое» 27.

Арешт і розгляд справи членів Кирило-Мефодіївського товариства трималися в секреті. Жодні відомості про це не просочувалися в пресу чи в публічні заяви. Але утаїти всього не вдавалось. Уже 2 травня О. Нікітенко записав у своєму щоденнику: «На юге, в Киеве, открыто общество, имеющее целью конфедеративный союз всех славян в Европе на демократических началах, наподобие Северо-Американских Штатов. К этому обществу принадлежат профессора Киевского университета: Костомаров, Кулиш, Шевченко, Гулак и проч.» 28. У травні про арешт кирило-мефодіївців дізнався й петрашевець М. Момбеллі: «В настоящее время в Петербурге все шепчутся и говорят по секрету с видом таинственности об открытом и схваченном правительством обществе будто бы славянофилов. Говорят чрезвычайно различно... Все рассказы согласны только в одном: несколько человек умных, истинно благородных, образованных и ученых привезено в Петербург и брошено в тайные темницы, ни для кого не доступные. Все повторяют согласно, что Шевченко, Кулиш и Костомаров находятся в числе несчастных» 29.

Ще більшого розголосу справа набула на Україні, зокрема в Києві, де, крім членів товариства, було арештовано ряд осіб, близько знайомих з ними; через деякий час заарештованих звільнено, але це пожвавило інтерес громадськості до кирило-мефодіївців. Те саме слід сказати й про заходи, до яких вдалися урядові кола, щоб посилити нагляд за студентами Київського університету. Адже більшість членів товариства вийшла з цього університету. Один із студентів свідчив: «После арестов Костомарова, Шевченко и других по известной истории составления славянского «общества св. Кирилла и Мефодия» бывший тогда генерал-губернатор Бибиков приказал в один праздничный день собрать всех студентов в зале университета. В назначенный час мы явились в мундирах... Указав в своей речи на современное «брожение умов», Бибиков закончил ее следующими словами, нашедшими тогда место в заграничных изданиях: «Если я пять миллионов народа умел поставить на свою ногу, то и вас поставлю: или я лопну, или вы все перелопаетесь!» 30



27 Автобиография Н. И. Костомарова. — Русская мысль, 1885, № 5, с. 219.

28 Никитенко А. В. Дневник: В 3-х т. М., 1955, т. 1, с 305.

29 Дело петрашевцев, т. 1, с. 309.

30 Бар-вский Н. Я. Из школьных воспоминаний о Киеве. — Киевская старина, 1884, № 3, с. 505.



Про арешт Шевченка й інших членів Кирило-Мефодіївського товариства незабаром стало відомо в Галичині. У львівській газеті «Дневник рускій», що видавалась І. Вагилевичем, 1848 р. згадано /194/ кирило-мефодіївців, а серед них і Шевченка, «котрый сего дня уважаний єсть яко мученик справы руской вольности» 31.

Політика царату щодо викритого Кирило-Мефодіївського товариства була подвійною. З одного боку, все робилось для того, щоб виявити «злочинців» і покарати їх у науку вільнодумцям, з другого — не допустити широкого розголосу справи. До III відділу відправили не всіх заарештованих, а тільки тих, кого згадав у доносі провокатор О. Петров (десять чоловік, одинадцятий — М. Савич — був за кордоном). Це пояснюється тим, що царизм прагнув видавати себе захисником південних і західних слов’ян (болгар, чехів, сербів) і не був зацікавлений у тому, щоб відкрито виступати з осудженням Кирило-Мефодіївського товариства. Саме тому, можливо, не всі члени товариства були викриті й заарештовані. Біограф Шевченка О. Кониський писав: «Від Пильчикова доводилося мені чути, що під час арешту братчиків (березіль, р. 1847) в товаристві було вже мало не сотня братчиків. Реєстру братчиків не було і взагалі товариство пильнувало якомога уникати канцелярщини. Таке розумне поводження стало у великій пригоді, і коли з доносу Петрова линув на братство дощ арештів, дак у лабети попалися вельми мало братчиків» 32.

Д. Пильчиков мав рацію — частина членів товариства залишилася на волі. Незабаром після арештів у Києві з’явилась відозва «К верным сынам Украины!» 33. У Харкові діяло подібне таємне товариство. Восени 1846 р. тут заарештовано вчителя І. Ромашова. Його звинувачували у складанні «проекта республиканской конституции и попытке его распространения». Саме товариство, на думку жандармів, мало метою «изменить образ правления в славянских племенах и разделить эти племена по полосам» 34.



31 Слово о Руси и ей становищи политическим. — Дневник рускій, 1848, ч. 8, 6/18 жовтня, с. 31.

32 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. Львів, 1898, т. 1, с. 198.

33 Украинская прокламация 1847 года. — Былое, 1907, № 1, с. 36. Див. також: Л[евицький] О. Дещо про українську прокламацію 1847 року. — Україна, 1907, № 4, с. 81 — 85.

34 Дело петрашевцев. М., 1951, т. 3, с. 405, 410.

35 Там же, т. 1, с. 329.



Заслуговує на увагу й такий факт. Коли агент поліції Антонеллі доносив про розмову з М. Петрашевським після розкриття у Києві Кирило-Мефодіївського товариства, то зауважив: М. Петрашевський прямо заявив, що «вся Малороссия находится в брожении; собственное его признание, что он принадлежал к Харьковскому обществу... которое, по его словам, существует и до сих пор (початок 1849 р. — Ред.)»35.

Сучасники, зокрема й петрашевці, відзначали велику роль творів Шевченка в такому «брожении». Як видно із матеріалів слідства над кирило-мефодіївцями, про це згадували і жандарми III відділу, які найсуворіше покарали поета.

М. Костомаров кілька разів підкреслював, що Шевченко під час слідства виявляв спокій, був веселим і нічим не виказував своєї /195/ стурбованості, переживань у зв’язку з арештом. Не може бути сумніву, що Тарас Григорович переживав утрату волі, але свідомо тамував у собі сум, щоб не принижуватися перед катами. Наскільки це було можливо в тих умовах, він передав свої думи, почування у нишком написаних поезіях. На складеному в 1/16 тонкому аркуші поштового паперу поет дрібним почерком записав тринадцять віршів, дванадцять з яких пізніше переписав як певну єдність, цикл, спочатку до «Малої книжки», а потім і до «Більшої книжки», додавши присвяту «Моїм соузникам посвящаю» і пронумерувавши всі твори римськими цифрами. Першим переписано вірш «Згадайте, братія моя...» як заспів до циклу. Поезію «Не спалося, — а ніч, як море» до циклу не введено, очевидно, тому, що за змістом і характером вона не вкладається в дану ліричну єдність. В автографі дата закінчення усіх творів — «30 мая 1847, у казематі». Оскільки в окремому автографі вірша «Н. Костомарову» (під назвою «Николаю Ивановичу Костомарову»), подарованому матері М. Костомарова 1857 р. в Саратові, сам автор поставив конкретну дату «Т. Шевченко. 1847 мая 19», то поезії, які передують цьому віршу, датуються орієнтовно між 17 квітня і 19 травня, а ті, що йдуть після, — між 19 і 30 травня.

Домінує у всьому циклі мінор. Поет тамує спрагу за волею, за батьківщиною спогадами про найрізноманітніші, але переважно сумні картини з народного життя. Може здатися, що «Садок вишневий коло хати» становить виняток. У ньому справді зображена світла, можна сказати, ідилічна картинка. Проте й тут відчутно позначився мінор, що йде від поетового суму, від його прагнення хоч у мріях перенестися до свого народу. І. Тургенєв згадував: «Только раз, помнится, он прочел при мне свое прекрасное стихотворение «Вечір» (Садок вишневий и т. д.) — и прочел его просто, искренне; сам он был тронут и тронул всех слушателей» 36.



36 Тургенев И. С. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь. Прага, 1876, с VI.



Розчуленість така йшла від спогадів про здоровий побут народу, з яким Шевченка /196/ розлучив царат. Він ніби знову пережив те, що відчував, коли писав вірш.

У поезіях «Ой одна я, одна», «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу?» і «Рано-вранці новобранці», як і в багатьох попередніх та наступних творах, звучить мотив тяжкої жіночої долі. Перша з них постала, очевидно, не без асоціації з народною піснею «Ой сама я, сама я», записаною пізніше на батьківщині поета його племінником Андрієм (сином брата Йосипа) 37. Проте образ героїні в Шевченка окреслено глибше, а сама поезія ідейно й інтонаційно багатша. Певний відгомін народнопоетичних мотивів і символіки чується також в інших щойно названих творах. У дусі уснопоетичних традицій поет змальовує страждання жінки-матері, покинутої рідною донькою, тяжкі переживання дівчини, яка втратила милого. Близький до цих поезій вірш «Ой три шляхи широкії», багатий на народнопоетичну символіку.

Дещо осібно стоїть поезія «За байраком байрак». Це єдиний твір циклу, побудований на роздумах про історичне минуле. Дуже своєрідний цей роздум. В основу твору лягла не якась конкретна подія, факт. Поет роздумує над сумними наслідками зради гетьманів, які укладали договори з ворогами українського народу — турецькими султанами й татарськими ханами. Як видно, мова йде про події другої половини XVII ст., коли гетьманували І. Виговський, П. Дорошенко, Ю. Хмельницький та ін. Нікого з них автор не називає. Йому болить тільки, що зрада гетьманів дорого коштувала українському народові.

«За байраком байрак» написано в романтичному ключі, з виразними баладними інтонаціями. Тут і жах, і ніч, і стогін могили, з якої вночі встає мрець, а вранці провалюється крізь землю. Проте назвати твір баладою не можна. У ньому нема дії конфліктуючих сил, сюжет не розгорнуто. Це, власне, прибрані в романтичні шати роздуми самого поета, звернена назовні медитативність.

Мотив неволі — власної і народної — прозвучав у вірші «В неволі тяжко, хоча й волі». Він передає настрій автора, який різко контрастує з тим, що говорив про поведінку Шевченка М. Костомаров:


Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і господа любить. (II, 16)


Важко поетові усвідомлювати, що його чекає гірка доля невільника, та, зрештою, власні болі ніщо перед неволею батьківщини. Така провідна думка поезії «Мені однаково...»:


Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені. (II, 9)



97 Шубравський В. Є. Шевченко і пісня його краю. — В кн.: Збірник праць двадцять третьої наукової шевченківської конференції. К., 1979, с 153. /197/



Поета головним чином турбує інше лихо:


Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені. (II, 10)


19 травня Шевченко побачив у дворі тюрми III відділу матір М. Костомарова й написав вірш «Н. Костомарову», пройнятий щирим співчуттям до матері побратима по товариству. Написаний у жанрі послання, твір містить і самохарактеристику:


І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи, і мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих

Моїх кровавих тяжких сльоз. (II, 14)


Згадка про батьків у зв’язку з відвідинами матір’ю М. Костомарова свого сина навіяла рядки:


Молюся! господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани! (II, 14)


У поезії, написаній 30 травня, — в день оголошення конфірмації, — поет звертається до своїх «соузників»:


Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли! (II, 18)


Знаючії вже вирок, Шевченко не тільки не кається, а й мріє про нову зустріч з «братчиками», про дальшу діяльність, спрямовану проти самодержавно-кріпосницького ладу. Нескорений і незламний, він готовий був і далі нести слово правди й любові народові.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.