[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 198-259.]

Попередня     Головна     Наступна





ЗАСЛАННЯ
(ОРСЬКА ФОРТЕЦЯ — АРАЛЬСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ — ОРЕНБУРГ. 1847-1850)




1

Шевченка віддали в солдати на невизначений строк під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати. У його житті наступила смуга тривалої і тяжкої неволі в пустельній окраїні царської Росії.

Коли поета 30 травня 1847 р. передали в інспекторський департамент військового міністерства, там його взяли під арешт як «секретного арештанта», встановивши спеціальний пост вартового (караульного). Водночас черговий міністерства генерал П. Ігнатьев за дорученням військового міністра епергійно заходився готувати матеріали для відправки засланця в Оренбурзький прикордонний корпус. Керуючому військовим міністерством В. Адлербергу він доповідав: «Сделав между тем распоряжение, чтобы арестант Шевченко содержался при департаменте в отдельной арестантской комнате, под строгим присмотром, и считая долгом доложить об этом вашему высокопревосходительству, — я буду иметь честь ожидать, на отправление его, вашего приказания» 1. На цьому документі резолюція: «Ежели нет у Н. Н. Анненкова и Притвица экстренных бумаг, то надобно направить Шевченко одного, незачем держать его под арестом, он уже довольно долго сидит». Після того як з’ясувалося, що в директора канцелярії військового міністерства М. Анненкова і в керуючого департаментом військових поселень П. Притвиця екстрених паперів для відправки в Оренбург не було, вранці 31 травня 1847 р. «рядового» Шевченка під наглядом фельд’єгера Віддера відправили в розпорядження командира Окремого оренбурзького корпусу В. Обручова. У супровідному секретному листі повторено вирок і зроблено наголос на необхідності найсуворішого нагляду за Шевченком. Тут же пропонувалося повідомити, в який конкретно лінійний батальйон його зараховано 2.



1 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 131.

2 Там же, с 133.



З реєстру речей та грошей, доданого до секретного пакета при відправці Шевченка з III відділу в розпорядження військового міні-/199/стерства, довідуємося, що міністерству передано «разные вещи и деньги триста пятьдесят четыре рубля шестьдесят две копейки серебром, принадлежащие Шевченко». Усе це перед відправкою поета в Оренбург йому повернули. Частина речей, зокрема портфель з паперами й малюнками, скринька з фарбами й пензлями, залишилась у київського цивільного губернатора І. Фундуклея, і Шевченко вже в Оренбурзі, а пізніше в Орську просив переслати йому їх, але начальник III відділу О. Орлов, одержавши речі від І. Фундуклея, на супровідному документі наклав резолюцію: «Оставить под сохранением при деле, такая дрянь, что нечего показывать. Орлов. 7 июля 1847» 3.

Деякі речі Шевченка київський, подільський і волинський генерал-губернатор Д. Бібіков додатково надіслав до III відділу 26 липня 1847 р., про що повідомляв О. Орлова: «При сем долгом поставляю препроводить к вашему сиятельству, в особом тюке, несколько вещей и бумаг, принадлежавших бывшему художнику Шевченке» 4. Ці речі також не дійшли до засланого поета. Для шефа жандармів скринька з фарбами й пензлями не тільки не становила ніякої цінності, а й здавалася такою, що її не можна висилати опальному художникові, якому заборонили писати й малювати. Марно Шевченко пізніше кілька разів звертатиметься з проханням повернути йому відібрані речі 5.

У серпні того ж року III відділ склав довідку про папери і речі Шевченка, надіслані з Києва. Серед паперів значилися: лист управління Харківського університету про одержання двох картин «Живописная Украина», кілька оригінальних давніх, здебільшого початку XVIII ст., пам’яток тощо.

Вирок над поетом був одночасно вироком над усією прогресивною українською культурою. Крім розпорядження вилучити з бібліотек і заборонити продаж виданих раніше творів Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша і надалі їх не видавати, III відділ вимагав посилити нагляд насамперед за тими діячами, «которые преимущественно занимаются малороссийскими древностями, историею и литературою» 6. Начальник п’ятого округу корпусу жандармів ставив вимогу, щоб «наставники» й письменники «рассуждали сколь возможно осторожнее там, где дело идет о народности или языке Малороссии и других подвластных России земель, не давая любви к родине перевеса над любовью к отечеству, империи и изгоняя все, что может вредить последней любви, особенно о мнимых настоящих бедствиях и о прежнем, будто бы необыкновенно счастливом, положении подвластных племен, чтобы все выводы ученых и писателей клонились не к возвышению Малороссии, Польши и прочих стран отдельно, а Российской империи, в совокупности народов, ее составляющих...» 7.



3 Там же, с. 146.

4 Там же.

5 З цього приводу Шевченко звертався і до 1. Фундуклея (VI, 40).

6 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 144.

7 Там же. /200/



Як свідчать матеріали слідства, до таких заходів царат спонукали не стільки ідеї і діла кирило-мефодіївців, скільки твори Шевченка. В усіх документах III відділу особливий наголос зроблено на поемі «Сон» та на віршах, в яких виразно звучать мотиви соціальної і національно-визвольної боротьби. Не випадково Шевченка, хоч і визнано непричетним до Кирило-Мефодіївського товариства, покарано найсуворіше. Мужні, сміливі виступи поета проти самодержавно-кріпосницької системи кваліфікувалися як злочин, вчинений внаслідок «власної зіпсованості».

2 червня 1847 р. міністр народної освіти С. Уваров у листі до куратора Київського учбового округу О. Траскіна писав: «Предлагаю вашему превосходительству адъюнкт-профессора университета св. Владимира Костомарова и учителя рисования Шевченко исключить из списка чиновников Киевского учебного округа, равномерно исключить из списка студентов университета св. Владимира студентов Андрузского и Посяду, которым дозволено окончить курс наук в императорском Казанском университете» 8. На цьому документі є резолюція: «О Шевченко донести, что он определен окончательно не был».



8 Там же, с. 135.



Тим часом Шевченко вже був далеко від столищ. Як небезпечного політичного злочинця його везли в Оренбург швидко, без перепочинку. Шлях пролягав через Москву, Симбірськ, Самару, Бузулук (понад 2500 км). Його подолано за вісім з половиною діб. Пізніше, повертаючись через десять років з заслання, поет згадував: «Другой раз я проезжаю мимо Симбирска, и другой раз не удается видеть мне монумент придворного историографа. Первый раз в 1847 меня провез фельдъегерь мимо Симбирска. Тогда было не до монумента Карамзина. Тогда я едва успел пообедать в какой-то харчевне, или, вернее сказать, в кабаке. Во мне была (как я после узнал) экстренная надобность в Оренбурге, и потому-то фельдъегерь неудобозабываемого Тормоза (так Шевченко, слідом за О. Герценом, називав Миколу I. — Ред.) не дремал. Он меня из Питера на осьмые сутки поставил в Оренбург, убивши только одну почтовую лошадь на всем пространстве» (V, 123).

Не доїжджаючи 30 км до Симбірська, в с. Тагай Шевченко провів ніч з 6 на 7 червня у пересильній тюрмі серед арештантів.

Вражень винесено небагато. Ніде в поезії Шевченка їх не зустрічаємо. Тільки в повісті «Близнецы» відлунює спогад про останні етапи цієї гнітючої «миттєвої подорожі»: «Вчера я был дежурным, а сегодня совершенно свободный день, и, что [б] не потратить его всуе, я взялся за перо и думал описать вам мимолетное мое путешествие, но как подумал хорошенько, то оказалось, что и писать нечего, что все пространство, промелькнувшее перед моими глазами, теперь так же само и в памяти моей мелькает, ни одной черты не могу схватить хорошенько. Смутно только припоминаю то неприятное впечатление, которое произвели на меня заволжские степи. Переправясь через Волгу, я в Самаре только пообедал и сейчас же /201/ выехал. И после волжских прекрасных берегов передо мною раскрылася степь, настоящая калмыцкая степь. Первая станция от Самары была для меня тяжела, вторая легче, и глаза мои начали осваиваться с бесконечными равнинами.

Первые три переезда показывались еще ко [е] -где вдали неправильными рядами темные кустарники в степи, по берегам речки Сакмары. Наконец, и те исчезли...

Солнце только что закатилось, когда я переправился через Сакмару, и первое, что я увидел вдали, это было еще розового цвета огромное здание с мечетью и прекраснейшим минаретом. Это здание называется здесь караван-сарай, недавно воздвигнутое по рисунку А. Брюллова. Проехавши караван-сарай, мне открылся город, то есть земляной высокий вал, одетый красноватым камнем, и неуклюжие сакмарские ворота, в [которые] я и въехал в Оренбург» (IV, 90-91).

Це — слова героя повісті Саватія Сокири, але в них виразно чується голос самого автора, який раніше проїжджав тим самим шляхом. Чим ближче до Оренбурга, тим конкретніше й повніше вимальовуються прикмети місцевості. Особливий інтерес викликають історичні пам’ятки, місця, пов’язані з селянською війною під керівництвом О. Пугачова 1773 — 1775 рр. Поет згадує фортецю Татищева 9, якою у вересні 1773 р. оволоділа армія О. Пугачова і де 1833 р. двічі побував О. Пушкін. Багато про що розповіла йому «Капитанская дочка» Пушкіна. Шлях проходив по південному Приураллю, його перетинали висоти Общего Сирта (сирт — високе місце), здавна заселені калмиками, башкирами, казахами. З часу будівництва Самарської воєнної лінії (1736 — 1742) південне Приуралля почали заселяти росіяни, українці. Цікаво, що Бердську слободу, яка з листопада 1773 до березня 1774 р. була центром селянської війни, повстанці називали в листах і офіційних паперах Києвом, а сусідні села Каргалу — Петербургом, Сакмару — Москвою 10.

Згаданий караван-сарай побудовано за проектом О. Брюллова 1837 — 1842 рр. на околиці тодішнього Оренбурга. У ньому справді виділялися здалеку мечеть і мінарет, інша частина будинку споруджена підковоподібно в мавританському стилі.

На той час Оренбург уже втрачав своє стратегічне значення, оскільки з приєднанням Казахстану до Росії кордон від Уралу пересунувся до Сирдар’ї, але місто ще носило на собі сліди колишнього форпосту. Навколо нього височів земляний вал, почасти викладений зовні камінням. Висота його сягала 4, а ширина — 13 метрів. В’їжджали у фортецю через четверо воріт: Сакмарські, Орські, Яїцькі (або Водяні) і Чорнореченські. Шевченко, як і герой повісті «Близнецы», в’їхав в Оренбург через Сакмарські ворота. Його відразу доставили в Оренбурзький ордонансгауз (комендатуру). Будинок комендатури зберігся й досі (вул. Советская, 3).



9 Так названі село і фортеця в честь російського історика й географа В. М. Татищева (1686 — 1750), який досліджував цей край.

10 Синельников В. Г. Знакомьтесь, Оренбуржье: Памятники истории и достопримечательности. — Челябинск, 1970. /202/



11 червня 1847 р. начальник 23-ї піхотної дивізії генерал О. Толмачов, який тоді заступав командира Окремого оренбурзького корпусу О. Обручова, написав рапорт керуючому військовим міністерством В. Адлербергу про прибуття Шевченка до Оренбурга. У ньому зазначено, що прибув він 9 червня об одинадцятій годині після полудня (тобто о 23-й годині) 11. Насправді, як свідчив сам поет, його доставили в Оренбург на «осьмые сутки» — 8 червня. Оскільки була вже пізня пора, довелося переночувати у передпокої комендатури на голій підлозі, а вранці його прийняв комендант М. Ліфлянд і відправив у казарми третього Оренбурзького батальйону, розквартированого поряд. Ф. Лазаревський, який тоді працював чиновником Оренбурзької прикордонної комісії, писав, що 9 червня 1847 р. о другій годині дня колезький регістратор, діловод при киргизькому дистанційному начальникові В. Галевинський повідомив його про прибуття до Оренбурга минулої ночі Шевченка 12. Справу в штабі корпусу заведено на Шевченка 9 червня, тому що прибув він пізно, і вночі, звичайно, ніхто не міг займатися оформленням документів. Оскільки рапорт О. Толмачова грунтувався на особовій справі, заведеній 9 червня, то в ньому й допущена неточність.

Про перше враження, яке поет виніс від Оренбурга, можна почасти дізнатися з повісті «Близнецы». У ній знаходимо чимало деталей про пам’ятні місця й населення міста, його розташування і природу. Мабуть, є щось автобіографічне у словах героя повісті: «На мой взгляд, в физиономии Оренбурга есть что-то антипатичное, но наружность иногда обманчива бывает» (IV, 91). Після Петербурга Оренбург, звичайно, не міг справити приемного враження: тоді він ще, за винятком кількох оригінальних споруд, не мав вигляду добротно розбудованого і впорядкованого міста. Спочатку його засновано 1735 р. на місці сучасного Орська як військову фортецю. Своє найменування місто одержало від річки Ор, бо вперше закладено його саме в районі впадання її в Урал. Але 1741 р. будівництво запроектованої фортеці довелося перенести на 220 км вниз за течією ріки Урал у район Красної гори (тепер с. Красногора), оскільки раніше обрана місцевість була низькою, під час повені затоплювалася. До того ж відкритий степ не сприяв оборонній міцності фортеці. Однак і район Красної гори виявився не зовсім вдалим. Несприятливі кліматичні умови, відсутність необхідного будівельного матеріалу змусили намісника Оренбурзького краю І. Неплюєва 1743 р. втретє перенести будівництво ще на 90 км нижче, у район впадання ріки Сакмари в Урал. Тут на високому правому березі Уралу, де була Бердська фортеця (перенесена тепер на річку Сакмару), й засновано остаточно Оренбург.



11 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 140.

12 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченке. — Киевская старина, 1899, № 2, с. 152.



Місто відразу стало важливою фортецею і центром досить великої губернії: від ріки Ками на півночі до Каспійського моря на пів-/203/дні, від Волги на заході до ріки Тобол на сході 13. З часом зростала його роль у торговельно-економічних зв’язках Росії з Середньою Азією, з південно-східними сусідами у створенні й функціонуванні загальноросійського національного ринку. Зовнішні торговельні відносини концентрувалися головно в Міновому дворі, збудованому за річкою Урал (3 км південніше Оренбурга), внутрішні — в Гостиному дворі. Обидві споруди виділялися фундаментальністю, оригінальністю архітектури. Міновий двір був і своєрідною фортецею: він мав чотири бастіони з гарматами.

У середині 40-х років минулого століття адміністративним центром губернії була Уфа, Оренбург залишався центром генерал-губернаторства. Тут містився штаб Окремого оренбурзького корпусу та управління начальника краю. Охорона кордонів та укріплених оборонних ліній покладалася на так звані лінійні батальйони, засновані в Росії 1804 р. В Оренбурзькому краї їх нараховувалося десять, два з них — другий і третій — стояли в самому Оренбурзі. Розміщувалося тут і засноване 1825 р. Неплюївське військове училище, перейменоване 1844 р. в кадетський корпус. Військових у місті, отже, було чимало. На цю обставину відразу звернув увагу Шевченко. Описуючи в повісті «Близнецы» враження, яке на хуторян-земляків справляли листи одного з героїв, він підкреслює, що з тих листів Оренбург поставав суцільним військовим містом, де на кожному кроці зустрічаються козаки та матроси, каски та еполети.

У лінійні батальйони часто віддавали на «виправлення» непокірних дітей, політичних засланців. Цим певною мірою визначалися вкрай тяжкі умови служби: палочна дисципліна, виснажлива муштра, суворий казармений режим. Пригнічувала віддаленість та пустинність місць, в яких здебільшого дислокувалися батальйони. Тут відбували заслання відомий російський мандрівник Г. Карелін, композитор О. Аляб’єв, петрашевці Ф. Достоєвський, О. Плещеев, багато польських революціонерів 14 (серед них зустрічаємо таких діячів, як З. Сераковський, Е. Желіговський). Пізніше, 1886 р., в Оренбурзі (у приміщенні гауптвахти) ув’язнено П. Грабовського.



13 Записки Н. Г. Залесова. — Русская старина, 1903, № 4 — 6.

14 Польський засланець Ю. Ясенчик залишив цікаві спогади про перебування на засланні в Оренбурзькому краї. Див.: Jasienczyk. Dziesieć lat w niewoli moskiewskiej. — Kroków, 1901.



Ще в казематі III відділу Шевченко усвідомлював: на нього чекає жорстока розправа. Написана тоді поезія «В неволі тяжко...» сповнена передчуття «злої долі». Непокоїла думка, що доведеться каратися далеко від рідного народу, батьківщини. Присуд перевершив поетове передчуття: його не просто заслано в далекі оренбурзькі степи, а з суворою забороною писати й малювати. Здавалося, відняли все: волю, можливість спілкуватися з народом, радість творчої праці. Та мужності духу Шевченко не втратив. Посилилися тільки обережність і настороженість. Ф. Лазаревський згадував, що коли він дізнався про приїзд Шевченка, то відразу побіг у казарми і розшукав його: «Лежал он ничком на нарах, углубившись в чтение библии. До этого времени я никогда не видал Шевченка, а знал /204/ только его «Кобзаря» и «Гайдамак». Забывая о присутствовавших соглядатаях, в юношеском увлечении я бросился к нему на шею. Неохотно поднявшись с нар, Тарас Григорьевич заговорил со мной недоверчиво, отвечая отрывисто на мои вопросы. Понятно, мог ли он сразу довериться человеку, явившемуся к нему ни с того ни с сего, в первые часы его прибытия на место ссылки? Между прочим, я спросил его: не могу ли я быть чем-нибудь ему полезен? Он сдержанно ответил: «Я не нуждаюсь в чужой помощи — сам себе буду помогать. Я получил уже приглашение от заведывающего пересылочной тюрьмой учить его детей» 15.

Як виявилось, і в далекому Оренбурзі було немало людей, які знали Шевченка й високо цінували його твори. Ширилася звістка й іншого характеру: в солдати віддано важливого політичного «злочинця». У демократичних колах її сприймали з цікавістю і співчуттям. Усе те разом створювало атмосферу, яка дещо полегшувала тягар невольничих літ великого поета. Уже в перший день знайомства з ним Ф. Лазаревський звернувся до свого безпосереднього начальника — голови Оренбурзької прикордонної комісії генерал-майора М. Ладиженського і до чиновника особливих доручень при командирі Оренбурзького корпусу підполковника Ю. Матвеева з проханням допомогти Шевченкові. Останній прихильно поставився до цієї пропозиції. Син простого уральського козака, людина гуманна, чула, Ю. Матвеев щиро співчував засланцеві й у міру можливостей допомагав йому. Незабаром він запросив його до себе, мав з ним розмову, яка залишила у Тараса Григоровича приємне враження. Очевидно, Ю. Матвееву належить ініціатива дозволити Шевченкові залишати казарму, відвідувати свого нового знайомого Ф. Лазаревського. Через два дні, 11 червня, поет був на квартирі у Ф. Лазаревського і познайомився там ще з одним палким шанувальником своєї поезії — С. Левицьким. «Гость остался у нас ночевать, — читаємо у тих же спогадах Ф. Лазаревського. — Сняв с кроватей тюфяки, мы разложили их на полу, и все втроем улеглись на полу вповалку. Шевченко прочел нам наизусть свою поэму «Кавказ», «Сон» и др., пропел несколько любимых своих песен: неизменную «Зіроньку», «Тяжко, важко в світі жити»; но с особенным чувством была исполнена им песня:


Забіліли сніги,

Заболіло тіло

Ще й головонька,

Ніхто не заплаче

По білому тілу...


Мы все пели. Левицкий обладал замечательно приятным тенором и пел с большим чувством. Были минуты, когда слезы сами собой катились из глаз, а гость наш просто рыдал...

Летняя ночь, таким образом, пролетела незаметно. Мы не спали вовсе. Рано утром Тарас Григорьевич простился с нами, объявив, что получил уже назначение в Орскую крепость, куда он на днях должен отправиться» 16.



15 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с. 152.

16 Там же, с. 153 — 154. /205/



Про зарахування Шевченка рядовим 5-го батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії йшлося в наказі командуючого корпусом від 10 червня 1847 р. Старший ад’ютант командира названої дивізії П. Дудар того ж числа на виконання наказу доставив Шевченка до командира першої бригади підполковника Г. Чигиря, а той у супровідній приписав, що командир 5-го лінійного батальйону капітан Д. Мєшков перебуває тепер в Оренбурзі, й розпорядився перепровадити до нього поета-засланця.

Коли стало відомо про призначення Шевченка в 5-й батальйон, розташований в Орській фортеці, хтось, очевидно, відразу ж звернувся до Д. Мєшкова з проханням по можливості полегшити його долю. Це прохання не дало позитивних наслідків, а швидше, навпаки, спричинилося до того, що брутальний солдафон Д. Мєшков, прагнучи вислужитися перед начальством, з особливою люттю муштрував поета. Пізніше в листі до М. Лазаревського К. Герн згадуватиме: «Мешков понял просьбу нашу по-своему: принялся самолично, по нескольку часов в день, мучить бедного Тараса солдатскою выправкою, учебным шагом в три приема и другими тонкостями строевой науки, выбиваясь из сил, чтобы образовать из него хорошего фронтовика» 17.

Квартирмейстер 23-ї піхотної дивізії штабс-капітан К. Герн говорить від імені усіх доброзичливців поета, які справді чим могли прагнули допомагати йому на засланні. Сам Герн тоді не був в Оренбурзі. 15 травня того року його відправлено у розпорядження командира Окремого оренбурзького корпусу, який виїхав оглянути Оренбурзьке й Уральське укріплення та місце будівництва нового форту на Сирдар’ї біля урочища Раїм. Особисто з Шевченком він познайомиться пізніше і щиро заприятелює з ним.

Крім згаданих уже Ф. Лазаревського, С. Левицького, Ю. Матвєєва, під час свого короткочасного перебування в Оренбурзі у червні 1847 р. Шевченко подружив також з братами Олексієм і Матвієм Чернишовими (з художником Олексієм він, очевидно, познайомився ще в Петербурзі під час навчання в Академії мистецтв 18), з їх двоюрідним братом Олександром Чернишовим, з лікарем Оренбурзької прикордонної комісії Д. Генсом. Пізніше їх імена згадуватимуться в листуванні й щоденнику поета. Хтось із нових друзів уже тоді, в червні 1847 р., умовляв Шевченка, який дещо нездужав, лягти в лазарет, щоб тим часом виклопотати у начальства дозвіл зарахувати його в один із батальйонів, розквартированих в Оренбурзі 19.



17 Русский архив, 1898, № 12, с. 550.

18 У листі до Шевченка від 2 грудня 1847 р. О. Чернишов, характеризуючи чиновника особливих доручень при оренбурзькому генерал-губернаторі Л. Д’Андре, через якого передав листа, зазначив: «...он брал уроки в Петербурге у нашего общего знакомого Ник[олая] Иван[овича] Тихобразова» (Листи до Т. Г. Шевченка, с. 60).

19 Цікаво, що на копії супровідного листа керуючого військовим міністерством В. Адлерберга командиру Оренбурзького корпусу В. Обручеву є резолюція: «Назначить во 2-й батальон под самый строгий надзор. 24 июня» (ІЛ, ф. 1, № 406, арк. 5).



Але він відмовився — «как из отвращения к лазаретам, так и пото-/206/му, как он говорил, что никогда еще никого не обманывал, а поступление в лазарет он считал обманом начальства, так как мог обойтись без помощи доктора. Просить же за себя он не позволил, не желая при таких обстоятельствах унизить себя просьбою» 20.

М. Лазаревський згадував: «Дня через три его одели в солдатское платье. Когда он примерял брюки, мундир и шинель, тогда ему представилось все его будущее, и у него хотела выкатиться слеза; но он сумел удержать свои чувства в казарме» 21.

І ще одна суттєва деталь тут же: «Он до того не был знаком с жизнью и особенно с жизнью солдата, что, не подозревая, что ему принесли платье, сшитое на счет казны, спросил унтер-офицера, что стоит платье; тот без запинки отвечал: 40 р. (тогда счет в Оренбурге был на ассигнации), и Шевченко сейчас же заплатил деньги. Но какой-то офицер, узнавши об этом, отнял у унтер-офицера деньги и возвратил Шевченко».

Документально не встановлено, коли поета відправлено з Оренбурга до Орська. На рапорті поручика Г. Почешева командиру 5-го лінійного батальйону Д. Мєшкову з приводу повернення Шевченкові речей, залишених у Києві, є дата: «20 июня 1847 года, г. Оренбург». Г. Почешеву наказали припровадити Шевченка в 5-й батальйон, і йому, очевидно, він перед відправкою заявив про речі, залишені в Києві, а той відразу написав рапорт командиру батальйону 22. Але не виключено, що це могло статися і в дорозі. Ф. Лазаревський згадував: після 12 червня 1847 р. Тарас Григорович більше не заходив до нього, а М. Лазаревський твердив: десь через тиждень після прибуття в Оренбург Шевченкові видали уніформу і відправили в Орськ (тобто приблизно 15 — 16 червня). На щойно згаданому рапорті поручика Почешева є помітка: «Получено 23 июня». З цього випливає, що рапорт подано на другий день після прибуття до Орська, хоч написано, як засвідчує дата, раніше.

Орськ розташований за 327 км на південний схід від Оренбурга. Шлях до нього пролягав через мальовничі Губерлінські гори — південні відроги Уральського хребта. Місцевість 23, яку проїжджав Шевченко, докладно описано в повісті «Близнецы» (вона охоплює частину території сучасних Саракташського, Кувандикського, Мідногорського, Халіловського та Орського районів). Названі й окремі населені пункти — Каргала, Островна, Озерна, Губерля, Підгорна. Головне, що привертало увагу, — це особливості краєвиду, побутово-етнографічні деталі.



20 Из воспоминаний М. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке. — Русский архив, 1899, № 4, с. 643 — 644.

21 Там же, с. 644.

22 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографи, с 143.

23 Тепер це райони потужної індустрії. У Губерлінських горах залягають мідь, хром, марганець, залізна руда, орська яшма — багатства, які дали підставу академіку О. Ферсману назвати ці гори «перлиною Південного Уралу». В Саракташі діє завод пресових вузлів «Комунар», у Мідногорську — мідно-сірчаний комбінат і завод «Уралелектромотор», у Новотроїцьку — знаменитий Орсько-Халіловський металургійний комбінат.



Опис с Островна позначений незвичайною задушевністю: біленькі хати, садочки коло них, дівчата в плахтах /207/ і польових квітах нагадали поетові його рідну Україну, і він довше зупинився тут, щоб зустрітись, поговорити з земляками-переселенцями. Співчутливу згадку про Островну зустрічаємо і в поезії «Ну що б, здавалося, слова». Губерля вразила своєю мальовничістю: «До 12 часов я гулял в губерлинской роще и любовался окружающими ее горами, чистой речечкой Губерлей, прорезывающей рощу и извивающейся около самых козачьих хат» (IV, 100).

Про перше враження, яке Орськ справив на Шевченка, дізнаємося також з повісті «Близнецы»: «Так вот она, знаменитая Орская крепость! — почти проговорил я, и мне сделалося грустно, невыносимо грустно, как будто меня бог знает какое несчастие ожидало в этой крепости. А страшная пустыня, ее окружающая, казалася мне разверстою могилой, готовою похоронить меня заживо... Подъезжая ближе к крепости, я думал (странная дума), поют ли песни в этой крепости. И готов был бог знает что прозакладывать, что не поют. При такой декорации возможно только мертвое молчание, прерываемое тяжелыми вздохами, а не звучными песнями 24. Подвигаясь ближе и ближе по широкому, едва зеленью подернутому лугу, я ясно уже мог различать крепость: белое пятнышко — это была небольшая каменная церковь на горе, а красно-бурая лента — это были крыши казенных зданий, как-то: казарм, цейхгаузов и прочая. Переехавши по деревянному, на весьма жидких сваях, мостику, мы очутились в крепости. Это обширная площадь, окруженная с трех сторон каналом аршина в три шириною да валом с соразмерною вышиною, а с четвертой стороны — Уралом. Вот вам и крепость. Недаром ее киргизы называют Яман-кала (місто-погань. — Ред.). По-моему, это самое приличное ей название. И на месте этой Яман-калы предполагалося когда-то основать областной город! Хорош был бы город! Хотя, правду сказать, и Оренбург малым чем выигрывает в отношении местности. Вот что оживляло первый план этой сонной картины: толпа клейменных колодников, исправлявших дорогу для приезда корпусного командира, а ближе к казармам на площади маршировали солдаты» (IV, 101 — 102).



24 Невпізнанно змінився й Орськ. Він став великим індустріальним і культурним центром з майже 250-тисячним населенням. Тут діють нікелевий і м’ясоконсервний комбінати, велика ТЕЦ, заводи — машинобудівний «Південуралмаш», нафтопереробний, механічний, легких металоконструкцій та ін. У місті є педагогічний інститут ім. Т. Г. Шевченка, технікуми, училища, багато середніх шкіл та дошкільних закладів, парки культури й відпочинку, театр. Недалеко від того місця, де за царату були солдатські казарми, — кінотеатр «Жовтень», сквер ім. О. С. Пушкіна, а поряд — сквер ім. Т. Г. Шевченка. Біля Палацу культури машинобудівників височить пам’ятник українському поетові. Колишня територія Орської фортеці забудована новими, світлими будинками, широкими магістралями, обабіч яких — ряди дерев.



Навколо Орська виднілася глуха пустеля з колючими бур’янами та похилою осокою. Над сухим від палючого сонця степом бовваніла гора, по один бік якої розкинулись убогі житла місцевих мешканців, по другий — червоно-бурого кольору казенні будинки.

У неділю ввечері, 22 червня 1847 р., Шевченка доставили в Орську фортецю, а наступного дня наказом командира 5-го лінійного /208/ батальйону зарахували в третю роту під № 191. Зріст його визначили 2 аршини і 5 вершків (близько 165 см).

Наступили безпросвітні дні солдатської муштри.




2

Третьою ротою, куди потрапив Шевченко, спочатку командував капітан Глоба. Незабаром його замінив штабс-капітан О. Степанов. На них насамперед і покладалися обов’язки наглядати за виконанням монаршої волі щодо Шевченка (у наказі Д. Мєшкова на цьому зроблено особливий наголос). Запопадливі служаки, інтелект яких не сягав далі військового статуту, вони не тільки ретельно муштрували поета, повсякчас наглядали за ним, а й прагнули показати над ним свою зверхність, владу. Їм уявлялося також, що відданий у солдати з правом вислуги Шевченко неодмінно повинен досконало опанувати крокуванням, рушничними прийомами, мати виправку бравого солдата і вміти віддавати честь начальству. Вище всього ставилося беззастережне виконання букви статуту, раболіпне поклоніння начальству. Таку атмосферу в батальйоні створив передусім Д. Мєшков, який вийшов із солдат і досяг чинів улесливим догоджанням, вправним солдатським кроком за три прийоми та іншими «тонкощами» муштри. Він і Шевченкові часто дорікав відсутністю необхідної виправки, невмінням витягувати як слід носок, скидати шапку перед начальством.

М. Лазаревський служив тоді куратором «прилінійних киргизів» у Троїцьку і про прибуття Шевченка в Орськ дізнався, очевидно, від свого брата Федора; десь у липні — серпні він відвідав поета і провів з ним кілька днів. Після того часто приїздив до Орська і мав змогу добре придивитися до життя-буття Шевченка-солдата. У його спогадах читаємо: «Через месяц после приезда Шевченко я был в Орской и провел несколько дней с ним. Жизнь его, при участии Исаева, была довольно сносная; он большею частию время проводил или в чтении книг, или в разговорах с поляками.

...В 1847 году умер Исаев, и тогда-то наступило для Шевченка тяжелое время. Батальйонный командир майор Мєшков (из солдат) показал над ним всю силу своей власти. Он перевел его в казармы, где Шевченко спал и проводил целые дни на грязной своей кровати, бывшей в казарме в числе других 50. Приезжая довольно часто в Орскую по делам службы, я всегда навещал Шевченко и видел тогдашнюю его жизнь в казармах. Общество пьяных и развратных солдат, невыносимый воздух, грязь, постоянный крик, — все это сильно возмущало Шевченко; но он не решался просить Мєшкова об облегчении его участи. Впрочем, этого солдата-майора многие просили о дозволении Шевченко жить на особой квартире; но он не любил Шевченко за его непреклонность характера, за то, что он не умел и не хотел никому кланяться, и водил его каждый день вместе с другими на ученье, где Шевченко учился шагистике и ружейным приемам» 25.



25 Из воспоминаний М. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с. 644. /209/



Кілька разів, згадує далі М. Лазаревський, поет з «милості» Д. Мєшкова сидів на гауптвахті.

Шевченко прибув до Орської фортеці, коли довголітній комендант її генерал-майор Д. Ісаєв уже чекав відставки 26. Як людина гуманна, вищою мірою інтелігентна, він поставився до опального поета з щирим співчуттям. З його дозволу Тарас Григорович спочатку якийсь час жив не в казармі, а на квартирі, відвідував будинок коменданта, користувався його бібліотекою. Але так було недовго: через кілька місяців Д. Ісаєва звільнили зі служби і незабаром після того він помер, а новий комендант виявився до пари Д. Мєшкову. Він відразу розпорядився перевести Шевченка в казарми, вимагати від нього дотримування статуту, суворого солдатського режиму.

Дедалі життя ставало нестерпнішим. «Треба хилитися, куди нагинає доля, — писав поет 22 жовтня 1847 р. в листі до А. Лизогуба. — Ще слава богу, що мені якось удалося закрепить серце так... що муштруюся собі та й годі» (VI, 40 — 41). Через два дні він написав О. Чернишову листа і передав кілька листів до впливових осіб у Петербурзі, щоб ті клопоталися про дозвіл йому малювати. Про зміст та адресатів тих листів лише почасти дізнаємося з листування між Шевченком і М. Лазаревським у кінці 1847 — на початку 1848 р. У жовтні 1847 р. О. Чернишов не виїхав до Петербурга, бо, як зазначав він у листі до поета в грудні того року, «не было попутчиков, да и при том дорога никуда не была годна, снегу совсем не было». Поїздка відбулася не раніше січня 1848 р. Чи передав О. Чернишов адресатам листи, з певністю сказати важко. Поки що вони не розшукані. Можна тільки здогадуватися, що Шевченко звертався з проханням до К. Брюллова, В. Даля, В. Жуковського, Л. Дубельта. У листі до Тараса Григоровича від 12 лютого 1848 р. М. Лазаревський повідомляв з Петербурга: «Карл Павлович тільки двинув плечима, кажуть, да певно вже забув і про те, що двинув. Жуковський і досі на Рейні в Дюссельдорфі, — сей може б двинув і не одними плечима, так горенько, що дуже далеко. «Одіссея» його ще не печаталась, да й чутки проміж письменними людьми про неї щось немає. У Дубельта і Даля Чернишов ще не був — що скажуть йому, зараз до тебе одпишу. Сам я за каторжним ділом не бачився ні з Далем, ні з Дзюбиним, да і в Єзучевського давно вже був» 27.



26 Про Д. Ісаєва, як і взагалі про оточення Шевченка в цей період, див.: Большаков Л. Н. Літа невольничі: Книга пошуків і досліджень про Шевченка періоду заслання. — К., 1971.

27 Листи до Т. Г. Шевченка, с 68. За свідченням К. Герна, О. Чернишов звертався і до В. Перовського, який у 1833 — 1842 рр. був оренбурзьким військовим губернатором, а у 1851 — 1857 рр. — оренбурзьким і самарським губернатором. Перовський повідомив Герну: «Мне Чернышев еще в Петербурге говорил о Шевченко, и я готов был сделать для него все, что можно, — попросил для этого у Дубельта подлинное о нем дело, прочел его сам от доски до доски и убедился только в том, что мне за него вступиться и просить об нем государя нельзя!» (Русский архив, 1898, № 12, с. 555).



Очевидно, до Л. Дубельта хтось звертався, і прохання потрапило до шефа жандармів О. Орлова, який 30 січня 1848 р. надіслав запит /210/ до командира Окремого оренбурзького корпусу В. Обручова про поведінку поета та про те, чи заслуговує він, щоб дозволити йому малювати. З корпусу надійшло відповідне запитання командирові 23-ї піхотної дивізії, а від нього — майору Мєшкову. Останній доповів, що Шевченко служить старанно, нічого осудливого в його думках немає, і тому заслуговує клопотання про дозвіл малювати. Такі висновки містив і рапорт виконуючого обов’язки командира Окремого оренбурзького корпусу О. Толмачова шефу жандармів О. Орлову від 30 березня 1848 р. Але на рапорті О. Орлов наклав резолюцію: «Подождать» 28.

18 лютого 1848 р. до начальника III відділу звернулася і В. Рєпніна з проханням дозволити Шевченкові малювати. «Зная его (Шевченка. — Ред.) хорошо, — писала вона, — я могу засвидетельствовать, что, какова бы ни была его вина, он уже настолько наказан разжалованьем в солдаты и удалением от родины, что едва ли представляется надобность прибавлять к его наказанию утонченную жестокость, запрещая ему рисовать» 29. На довідці III відділу, складеній з приводу клопотання В. Рєпніної, є резолюція: «Донести: можно под надзором» 30. Однак відомо, що ніякого офіційного дозволу не було.

Тим часом обставини змушували Шевченка на місці шукати шляхів для полегшення становища. Про перший рік своєї служби він розповідав О. Макшеєву: «По мере понижения ступеней военной иерархии со мною обращались все грубее и грубее, и когда очередь дошла до ротного командира, то он пригрозил мне даже розгами, если я дурно буду вести себя. Чтобы оградить себя от опасности, я прибег к очень простой и, как оказалось, весьма действенной мере: купил очень много водки и весьма мало закуски, пригласил ротного командира и нескольких офицеров на охоту и упоил их. С тех пор отношения наши сделались наилучшими, а когда угощение начинало забываться, я повторял его» 31.

Мова йде про ротного та нижчих чинів. Задобрюючи їх горілкою, поет деколи залишав на годину-дві казарму, щоб прогулятись у степу, побути на самоті з своїми думами, хоч на хвильку віддатися поезії. Та це нерідко закінчувалося неприємностями: доводилось іти до крамаря, щоб викупити в нього книгу, заставлену солдатами за горілку. Привезені з Петербурга 354 крб. швидко танули. Не зарадила справі й деяка допомога друзів — братів Лазаревських (Федора та Михайла), С. Гулака-Артемовського, В. Конотопця (Єзучевського) 32.



28 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 163.

29 Оригінал французькою мовою зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка, А-52, спр. 81, ч. 6, арк. 85 — 86. У перекладі російською мовою опубліковано: Киевская старина, 1893, № 3, с. 468 — 469.

30 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 161.

31 Макшеев А. И. Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю. — Спб., 1896, с. 30 — 31.

32 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с. 155.



11 грудня 1847 р. Шевченко писав А. Лизогубу, що всі гроші «до шеляга пропали». Саме «пропали», бо не на свої потреби вико-/211/ристані, а на споювання офіцерів, щоб хоч трохи задобрити їх і тим самим полегшити своє солдатське становище, на викуп книжок у крамаря.

Було й таке, що у Шевченка позичали гроші, а потім не віддавали. Десь на початку 1848 р. підпоручик С. Бархвіц, якого шість років тому перевели з Ревельського єгерського полку в 5-й Оренбурзький лінійний полк за співчутливе ставлення до політичного «злочинця» А. Кузьміна-Караваєва 33 і до якого, треба думати, поет ставився спочатку з повагою, позичив у нього 68 крб. 30 коп. сріблом. Незабаром виявилося, що С Бархвіц був не тим, за кого себе видавав: це була людина дволика, жорстока, аморальна. Вже з перших кроків слідства у справі А. Кузьміна-Караваєва він відмовився від своїх переконань, допоміг слідству, за що уник, на відміну від інших учасників змови, жорстокого покарання, відбувшись переведенням до Орської фортеці. Невдовзі його навіть підвищили в чині. Моральне обличчя С. Бархвіца відкрилося сповна в тому, що він не тільки не віддав Шевченкові гроші, а й «от этого займа отказался и просил поступить с рядовым Шевченкою по всей строгости законов будто бы за ложное предъявление претензии» 34.



33 Революционное движение в русской армии с 1826 по 1859 гг. В. Г. Вержбицкого. — Труды Государственного исторического музея, 1964, вып. 39, с 166 — 173.

34 З рапорту виконуючого обов’язки начальника Раїмського укріплення Ю. Матвеева від 10 квітня 1849 р. начальнику 23-ї піхотної дивізії (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с .163).



Пізніше, у щоденнику від 2 липня 1857 р., Шевченко запише, що подібних друзів у нього було чимало, причому всі військові. З них названі: О. Афанасьєв-Чужбинський (у молоді роки улан), С Бархвіц, В. Апрелєв.

У 5-му, як і в інших лінійних батальйонах Окремого оренбурзького корпусу, служило багато польських засланців, людей, які так чи інакше були в опозиції щодо самодержавства. Зрозуміло, що з ними Шевченко відразу знайшов спільну мову, а з деякими щиро заприятелював. Чи не найближче він зійшовся у цей час з Оттоном Фішером, якого також 1847 р. (тільки дещо раніше Шевченка) віддано на службу в Орську фортецю як політичного «злочинця». За свідченням М. Лазаревського, О. Фішер був учителем дітей коменданта Д. Ісаєва і, очевидно, йому належить ініціатива у клопотанні перед комендантом про полегшення долі українського поета. Тоді ж Шевченко подружив з Іполитом Завадським та Станіславом Крулікевичем, два рази покараними шпіцрутенами через п’ятсот чоловік за те, що 1845 р. були головними призвідцями заколоту службовців гірничих заводів у Польщі, а потім відданими на службу в Орську фортецю. На першу половину 1848 р. припадає знайомство з Балтазаром Колесінським. Часті зустрічі, розмови з польськими засланцями були певною розрадою в горі. Наслідком їх став і вірш «Ще як були ми козаками», який пізніше в дещо доопрацьованому вигляді дістав назву «Полякам». Весь зміст твору засвідчує, що вже в Орський період Шевченко щиро прагнув до дружби з кращими /212/ синами польського народу. Дедалі ця дружба розширюватиметься й міцнітиме, переросте в спільну боротьбу проти самодержавно-кріпосницької системи.

Нові друзі, як могли, допомагали поетові. Ф. Лазаревський не обмежився клопотанням перед Ю. Матвєєвим. З аналогічним проханням він звертався і до куратора «прилінійних казахів» в Орську М. Александрійського. «Наш Кобзарь, — писав Ф. Лазаревський, — был принят у него в доме не как солдат, а как самый близкий знакомый, наравне с другими гостями. Там он, без сомнения, встречался и с батальонным, и с другими гарнизонными офицерами, как гость хозяина, а не как рядовой, 191 № по списку» 35. К. Герн згадував, що він разом з бригадним генералом Л. Федяєвим написав листа батальйонному командирові Д. Мєшкову з проханням полегшити долю поета-засланця, але це не дало бажаних наслідків 36.

А що ж колишні друзі? Більшість їх, може, й співчувала поетові, але тепер не наважувалася підтримувати з ним зв’язки. Не вистачало мужності. М. Білозерський згадував, що Шевченко із заслання прислав кілька листів В. Забілі, проте той не відповів йому. Досі ці листи не розшукані. «По поводу катастрофы 1847 г. и обысков, — додавав М. Білозерський, — все в провинции находились под таким страхом и трепетом, что и помышлять не смели о переписке с Шевченком. Тогда-то погибла масса писем, книг с надписями, рукописей и драгоценного исторического и этнографического материала, сожженного или закопанного в землю» 37. Тільки А. Лизогуб та В. Рєпніна з колишніх добрих знайомих не поривали з Шевченком, прагнули підтримати його. Їхньою увагою поет був зворушений, відповідав їм на листи. Нікому іншому він не писав, бо, як свідчив пізніше у листі до С. Гулака-Артемовського, боявся їх холодності. «Було, — скаржився Тарас Григорович А. Лизогубу, — на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! чи не вимерли, крий боже? Ні, здравствують: та тілько одцурались безталанного свого друга. Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості. — Так що ж, недогадливі» (VI, 47).



35 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с 154.

36 Герн К. И. Письмо к М. М. Лазаревскому о Шевченке от 12 апреля 1861 г. — Киевская старина, 1899, № 2, с. 68.

37 Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц. — Киевская старина, 1882, № 10, с. 73.



Найбільше в цей час Шевченко дорожив дружбою братів Федора та Михайла Лазаревських. У їх особі він знайшов не тільки щирих шанувальників і цінителів своєї поезії, а й незрадливих у біді друзів. Окрім клопотання про полегшення солдатського життя поета, брати Лазаревські надавали йому і матеріальну допомогу, по змозі постачали йому книжки, журнали. Певний час через Федора Шевченко одержував кореспонденцію. Глибокий слід у його душі залишили зустрічі з Михайлом в Орську. Виїхавши в кінці 1847 р. у відпустку на Україну, а потім до Петербурга, М. Лазаревський клопотався там про засланого поета. Йому 20 грудня 1847 р. Шев-/213/ченко написав листа, перейнятого щирою повагою і вдячністю за дружбу. В ньому зазначалося й таке: «Як побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому од мене, попросіть його, щоб він ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч із казарм (сиріч випросив мені позволеніє рисовать)» (VI, 45). У відповідь М. Лазаревський міг тільки й повідомити: «Сьогодні мені сказали, що нічого і хлопотать тут, — ніхто нічого не схоче, а що можна буде (що обіщали) визволить тебе із казарм і перевести в Оренб [ург], похлопотавши там, дома... дай то господи!» 38



38 Листи до Т. Г. Шевченка, с 69.



Але, як і в Петербурзі, в Оренбурзі ніхто із впливових людей не взяв на себе сміливості визволити Шевченка з казарми чи перевести в один з лінійних батальйонів міста. Важка, виснажлива муштра тривала, нізвідки не видно було просвітку. «Опріче того, — повідомляв поет М. Лазаревського у листі від 20 грудня 1847 р., — що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, — бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг, та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибі йому, трохи помагав, і те, що я прозябав собі хоч у поганій, та все-таки вольній хатині, так бачите, щоб я не зрисував (бо мені рисувать заказано) свого недуга (углем у комені), то і положили за благо перевести мене в казарми. До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанну країну, то благав би господа о смерті» (VI, 44 — 45).

Спогади про Україну, про уярмлений народ, боротьбі за визволення якого присвятив своє життя поет, плекали надію, не дозволяли доходити до відчаю, а головне — живили творчу уяву, спонукали до діяльності. Усе, що можна було дістати й прочитати, — прочитувалось, аналізувалось. У листі до В. Рєпніної від 24 жовтня 1847 р. Шевченко просив надіслати йому «Выбранные места из переписки с друзьями» М. Гоголя і «Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских», які виходили з 1845 р. за редакцією О. Бодянського, а в листі до А. Лизогуба від 11 грудня 1847 р. — твори В. Шекспіра в перекладі М. Кетчера та «Одіссею» в перекладі В. Жуковського. Дещо пізніше в листах зустрічаємо прохання надіслати твори М. Лермонтова й О. Кольцова. Здебільшого друзі задовольняли ці прохання. З приписки Ф. Лазаревського до листа А. Лизогуба дізнаємося, наприклад, що Шевченкові передавали «Отечественные записки», «Русскую историю» М. Устрялова. Надіслані були й твори Шекспіра, Лермонтова. Мабуть, не без підстав Тарас Григорович писав у одному з листів до В. Рєпніної: «Одно спасение от одеревенения — книги» (VI, 51).

Крадькома порушуючи монаршу волю, поет і писав. Своє життя-буття в Орську він зобразив у поезії «А. О. Козачковському». Це — типове віршоване послання, в якому автор, звертаючись до /214/ конкретного адресата, звіряє йому сокровенні думи, болі, сподівання. Іноді, переважно в неділю, Шевченко покидав смердючу казарму і виходив у степ широкий, мов на волю. Душа його оживала, проймалась поетичним натхненням. У такі хвилини й степ приносив забуття неволі. Але не надовго. Тяжкі переживання відлунюють

у рядках:


А понеділок?.. Друже-брате!

Ще прийде ніч в смердячу хату,

Ще прийдуть думи. Розіб’ють

На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію...

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу...


Благаю бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду.

Цвіркун замовкне; зорю б’ють.

Благаю бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштровати. (II, 65 — 66)


Так минали дні за днями. Здавалося, їм кінця не буде, але мужня натура поета долала сумніви, прагнула життя повноцінного, діяльного. Написані в цей час листи до А. Лизогуба й В. Рєпніної сповнені великої туги за творчістю. «...Здесь так много нового, — читаємо в листі до В. Рєпніної від 24 жовтня 1847 р., — киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них... Я иногда выхожу за крепость, к караван-сараю или меновому двору, где обыкновенно бухарцы разбивают свои разноцветные шатры. Какой стройный народ, какие прекрасные головы! (чистое кавказское племя) и постоянная важность, без малейшей гордости. Если бы мне можно рисовать, сколько бы я вам прислал новых и оригинальных рисунков. Но что делать! А смотреть и не рисовать — это такая мука, которую поймет один только истинный художник» (VI, 42).

Деколи жага творчості виливалася у малювання картин на стінах вугіллям або крейдою. Фельдфебель А. Капфер, який служив у Орську разом з Шевченком, згадував: «Вел себя (Шевченко. — Ред.) мирно, лишь время от времени над чем-то задумывался: держали его больно уж крепко. Писать и рисовать ему запрещалось (строжайшая бумага была из Оренбурга). А рисовал-то как?! Настоящий был художник. Наскучит ему бывало сидеть в казармах — пойдет в укромное место да и давай на стене углем или мелом картины мазать» 39.



39 Матов А. И. Воспоминания о Т. Г. Шевченко (А. Ф. Капфера и М. И. Бажанова). — Русские ведомости, 1895, № 242. Див. також: Киевская старина, 1895, № 11, с 60.



Інший Орський старожил, М. Бажанов, розповідав, що бачив намальовану Шевченком чудову картину-алегорію, на якій зображено /215/ українське село з усіма аксесуарами південної природи. На першому плані — старенька хатка, обнесена високими штахетами. Небо місцями оповите хмарами, із-за яких деколи пробиваються сонячні промені й крізь щілини штахет золотистими візерунками золотять хату. На подвір’ї — обличчям до огорожі й спиною до хати — стоїть міністр народної освіти, прагнучії загородити шинелею хату від сонця, щоб зовсім залишити її в тіні 40.

Деякі малюнки чи ескізи того періоду збереглися. Вони написані олівцем. Серед них — малюнки навколишньої природи, побутових сцен та кілька автопортретів, на одному з яких поет зобразив себе в повній амуніції з позначенням на околиці кашкета: «3. Р.» (третя рота). Цей автопортрет Шевченко 11 грудня 1847 р. надіслав А. Лизогубові разом з листом. «Лист Ваш, коханий друже, — відповідав йому А. Лизогуб 7 січня 1848 р., — я получив на самісінький новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитись» 41.



40 Киевская старина, 1895, № 11, с. 61.

41 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 63.



Частина малярського приладдя залишилась у А. Лизогуба, і поет просив його: «Пришліть ящичок ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона. Хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане» (VI, 43). На початку березня 1848 р. Шевченко одержав скриньку, про що з радістю сповіщав А. Лизогуба: «Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по-тричі, цілуючи всяку фарбочку... Перелічив, передививсь, все, все до крихотки, ціле. І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі, все цілісіньке. Не утрачайся на альбом, друже мій! буде в мене і цього добра поки що» (VI, 52).

Одержання малярського приладдя не вирішувало справи: порушувати заборону Шевченко не зважувався, а малювати крадькома неможливо. Очевидно, доводилось обмежуватися поки тільки ескізами та начерками олівцем. На заслання, в Орськ, поет привіз з собою два альбоми малюнків, поетичних творів та фольклорних записів, заведених ще 1846 р. на Україні. Альбоми відібрано в нього при арешті 5 квітня 1847 р., однак за відсутністю компрометуючих матеріалів було йому повернуто. В них і далі доводилося малювати, записувати поезії, народні усмішки. Які саме ескізи, начерки зроблені в Орську протягом 1847 — першої половини 1848 р., сказати важко.

Мабуть, назавжди залишиться загадковим конкретний зміст і характер щоденника, про який Шевченко писав у листі до В. Рєпніної від 25 — 29 лютого 1848 р.: «Со дня прибытия моего в К[репость] О[рскую] я пишу дневник свой, сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, — и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался — и сжег мой дневник на догорающей /216/ свече. Я дурно сделал, мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода» (VI, 50).

Одноманітно-сумний зміст щоденника зумовлювався одноманітно-сумним життям поета-засланця. Проте нема сумніву в тому, що якби щоденник зберігся, ми б тепер знайшли у ньому цікаві деталі до життєпису Шевченка. Важко припустити, щоб у ньому не відбилися конкретні дані про короткочасне життя його на приватній квартирі, про зустрічі з польськими засланцями, про прочитану літературу тощо. До речі, в поезії цього періоду також домінує сумна нота, але в поезії Шевченко давав волю творчій фантазії, спогадам, прагненням, там виявлявся його великий і багатогранний художній світ.




3

Віршуючи, Шевченко ховавсь не тільки від безпосередніх наглядачів, а й від усякого стороннього ока. Потреба крайньої обережності диктувала і необхідність зберігати написане так, щоб воно не потрапило до чужих рук. Спочатку, очевидно, поет писав вірші на окремих аркушах паперу. З Орського періоду до нас дійшли два первісні чорнові автографи — поеми «Княжна» та вірша «Не гріє сонце на чужині». Останні ж або знищені пізніше, або досі не розшукані. Обставини життя в Орську були настільки важкими, що Шевченко навряд чи зважився б у перші місяці перебування там заводити спеціальні книжечки для записування в них віршів. Так звані «захалявні книжечки» розміром 6×9,8 см, що їх він робив на кожен рік окремо, а потім об’єднав в одну і вони в оправі М. Лазаревського дістали назву «Мала книжка», постали пізніше. Ніхто із друзів чи знайомих, які служили з Шевченком в Орську або зустрічалися з ним у цей період, не подають скільки-небудь конкретних даних про його поетичну творчість. Навіть М. Лазаревський, до якого поет ставився з особливою прихильністю і довір’ям, обмежився у своїх спогадах загальниками, що йдуть від почутого пізніше: «Летом он часто уходил на берег р. Ори и там между кустами лежал по нескольку часов и мечтал о родине, о прошедшем; но боялся, как говорил, заглядывать в будущее. Там в уединении он вынимал из-за голенища кусочек бумаги и карандаш и записывал свои поэтические вдохновения, которые скрывал не только от начальства, но и от иных знакомых» 42.



42 Из воспоминаний М. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с 645.



З того, які твори згодом переписано (можливо, в новій, поліпшеній редакції) до книжечки за 1847 р., можемо встановити, що протягом червня — грудня 1847 р. (місце і дату поет не зазначав) написано: «Княжна», «Москалева криниця» та поезії «N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють»), «N. N.» («Мені тринадцятий минало»), «Не гріє сонце на чужині», «Сон» («Гори мої високії»), «Іржавець», «N. N.» («О думи мої! о славо злая!»), «Ще як були ми козаками», «Чернець», «Один у другого питаєм», «Самому чудно. А де ж дітись?, «Ой стрічечка до стрічечки», «Хустина», «А. О. Ко-/217/зачковському», «То так і я тепер пишу». Їм передують твори казематного циклу, поема «Відьма» та балади «Лілея» і «Русалка», які Шевченко привіз з собою на заслання. Відкривається книжечка віршем «Думи мої, думи мої, || Ви мої єдині». Така послідовність записування ще більше переконує в тому, що книжечку заведено тоді, коли умови дозволили переписати й твори ранішого періоду. Вірш «Думи мої, думи мої» є своєрідним заспівом до всієї «невільницької» поезії. Цілком можливо, що його створено не 1847 р., а пізніше, однак, зважаючи на волю автора, цей вірш в академічному виданні вміщують першим серед творів періоду заслання. Виражена в ньому провідна думка справді якнайкраще передає одну з найхарактерніших особливостей творчості митця на засланні: думи-спогади про рідний край єднаються з живими спостереженнями над життям і долею народів Середньої Азії. Якщо «Кобзар» 1840 р. відкривався «Думами», які посилались на Україну, щоб там знайти правду і славу, то «Мала книжка» починалася «Думами», яких поет просив завітати до нього з рідних берегів Дніпра, щоб разом з ними поплакати, погуляти з «киргизами убогими» 43.



43 Казахів тоді офіційно називали «киргизами». Ця традиція зберігалася і в перші роки Радянської влади. 1920 — 1924 рр. Оренбург був столицею Киргизької АРСР. 1925 р. відновлено історично правильну назву казахів і відповідно назву республіки. З 1936 р. — Казахська РСР. Див.: Образование Казахской АССР: Сборник документов и материалов. — Алма-Ата, 1957. До 1925 р. сучасна Киргизія іменувалась Кара-Киргизька автономна область. /218/



Поринання у спогади, заглиблення у внутрішній світ не означало відходу від сучасності, від животрепетних суспільно-політичних проблем. Здебільшого згадувалося не таке вже й далеке минуле, до того ж воно поставало в новому освітленні, в найрізноманітніших зв’язках і асоціаціях з сьогоденням. Але із зрозумілих причин доводилося бути обачнішим, на засланні не так часто і не так одверто, як у період «трьох літ», звучали у творах поета революційно-закличні інтонації. Переважала соціально-побутова тематика.

Трагічної гостроти набуває мотив туги за рідним краєм, уболівання за долю України. Саме в цей час з’являються рядки, які глибоко зворушують патріотичним чуттям і нескореністю перед гнобителями:


Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю! (II, 42)


Спогади про рідний край викликали захоплення героїкою минулого, багатством і красою духовного світу народу і водночас нагадували про страшні картини народного горя, що породжувало обурення соціальним лихом, несправедливістю. Панівним було прагнення і в умовах заслання не припиняти творчої діяльності. Не випадково уже в перші дні проголошено: «Караюсь, мучуся... але не каюсь» («О думи мої! о славо злая!»).

Тематика творчості на засланні охоплювала найрозмаїтіші сфери буття, але в Орський період, особливо спочатку, помітне тяжіння до подій історичних, героїчних. Свідченням цього є поезії «Сон» («Гори мої високії»), «Іржавець», «Ще як були ми козаками», «Чернець», «Хустина», «Москалева криниця». Боротьба за соціальне і національне визволення в минулому не перестає хвилювати поета, який ніби хоче сказати: сучасне й майбутнє України не можна зрозуміти без знання того, що народ, який має такі великі волелюбні традиції, ніколи не здасться на ласку ні своїх, ні іноземних поневолювачів.

З творів іншого плану гостротою порушених соціальних проблем виділяється поема «Княжна». У ній зворушливі картини сільської природи різко контрастують з картинами поміщицької сваволі й тяжкого, безправного становища народу. В творчості Шевченка з’являється новий образ жінки-страдниці. Вражає сміливий викривальний пафос поеми, спрямований на розвінчання свавільного панства, його ницої моралі. Поет залишається вірним ствердженим у період «трьох літ» принципам критичного реалізму.

Безрадісно, з важкими думами й фізичним недугом вступав Шевченко у 1848 рік. «Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову, — скаржився він у листі до А. Лизогуба від 1 лютого 1848 р., — одно те, що нудьга і безнадія давить серце, а друге, нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітись. І чи не чудно, скажете, як принесли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було напи-/219/сать оцей лист до вас» (VI, 47). Тривожною видалась і перша звістка про те, що навесні пошлють «в степ на Раїм». Свою стурбованість чуткою про похід на Арал поет так пояснив у листі до В. Рєпніної від 25 — 29 лютого 1848 р.: «Предстоит весною поход в степь, на берега Аральского моря, для построения новой крепости. Бывалые в подобных походах здешнюю в К[репости] О[рской] жизнь сравнивают с эдемом. Каково же должно быть там, коли здесь эдем!.. Одно меня печалит: туда не ходит почта, и прийдется год, а может быть, и три, коли переживу, не иметь сообщения ни с кем близким моему сердцу. Пишите, еще март месяц наш, а там — да будет воля божия!» (VI, 50).

Перший вірш, яким відкривається книжечка за 1848 р., так і називається «А нумо знову віршувать». Досі, очевидно, була якась вимушена перерва. Редакція вірша у «Малій книжці» дає підстави припустити, що його написано пізніше, десь на берегах Аралу, а записано першим за 1848 р. з огляду на його програмний характер. У ньому були рядки:


Поки море виє

Та грезе високий берег,

Чи не вдам я знову...

(«Мала книжка», с 161)


Правда, ці рядки дописані пізніше дещо дрібнішим почерком у кінці твору. Не виключено, що вірш «А нумо знову віршувать» спочатку написано в Орській кріпості, а пізніше доопрацьовано.

Щось подібне можна сказати й про поезію «У бога за дверми лежала сокира», яка йде у «Малій книжці» другою. З приводу її датування висловлювалися різні міркування. Згадки в творі про Аральське море, річку Карабутак, дерево джангисагач (у Шевченка — сингич-агач) дають привід для сумніву, чи міг поет ще до походу на Аральське море вводити в поезію такі реалії. Давно вже побутувала думка, що поезію «У бога за дверми лежала сокира» написано у форті Карабутак (якщо не пізніше), в якому Шевченко зупинявся разом з експедицією 20 — 21 травня по дорозі до Аральського моря, її поділяє більшість дослідників 44.



44 Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968, с 66; Шевченківський словник, т. 2, с 283.



Схиляємось і ми до неї, але все ж не виключаємо й того, що ця поезія могла бути написана і в Орську. Згадки в ній про Аральське море, річку Карабутак і дерево джангисагач мають найзагальніший характер, а для цього не обов’язково їх бачити, досить і почути про них. В Орську стояв батальйон, солдати якого бували на Аралі, а отже, й знали шлях до нього (через певний час Раїмський гарнізон мінявся). Вони могли Шевченкові дещо розповісти про прикмети місцевості, про дерево джангисагач тощо. Цікаво, що до слова Карабутак автор подав такий коментар: «невеличка річка». Якби твір писався у форті Карабутак чи після перебування в ньому, то поет згадав би, мабуть, про нього. Так само скупий коментар до слова «сингичагач»: «одно дерево». Плодом поетичної уяви могла бути й картина пожежі. Зважимо й /220/на те, що чутка про експедицію на Аральське море дійшла до Шевченка ще в січні 1848 р., і це могло якось стимулювати зацікавлення природними умовами місцевості 45.

Неможливо точно встановити і час та місце створення поеми «Варнак», записаної в «Малій книжці» під № 3 відразу після поезії «У бога за дверми лежала сокира». Насамперед немає певності, що Шевченко, переписуючи свої твори з перших чорнових варіантів у «Малу книжку», чітко дотримувався хронології. А крім того, навіть коли б справді «Варнака» написано відразу після «У бога за дверми лежала сокира», то й тоді важко сказати, коли це сталося. Дослідники, які відносять час створення «У бога за дверми лежала сокира» до Аральської експедиції, тим же періодом датують і написання поеми «Варнак». На їх думку, отже, протягом січня — першої декади травня 1848 р. Шевченко написав хіба що два невеличкі вірші — «А нумо знову віршувать» і «Ой гляну я, подивлюся». Щоправда, вони не виключають і такого варіанта щодо поеми «Варнак»: «Можливо, первісний текст поеми «Варнак» складено в Орську, а під час Аральської експедиції тільки переписано» 46.



45 Спілкування Шевченка з корінними жителями Орська художньо відтворено в повісті каракалпацького письменника У. Бекбаулова «Тарас на Аралі», перекладеній українською мовою С. Тельнюком і виданій 1975 р. у видавництві «Дніпро».

46 Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка, с 72.



Найімовірніше, «Варнака» написано в Орську. Пізніше, переписуючи його до «Малої книжки», а згодом і до «Більшої книжки», поет поліпшував чи уточнював окремі місця, але то вже була дальша праця над раніше написаним твором. Цікава така деталь. У редакції поеми 1848 р. оповідач зустрічається з варнаком «над тим Уралом». Такого не могло статися в Аральській експедиції, а тільки в Орську. В даному разі вказівка на місцевість важлива навіть незалежно від того, чи справді автор зустрічався з варнаком, чи, може, це тільки художній прийом.

Показовою є паралель між віршем «А. О. Козачковському» і поемою «Варнак».


«А. О. Козачковському»:

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами вийду понад Уралом...


«Варнак» (ред. 1848 р.):

...у неділю

Бувало меж талами

Над тим Уралом,

Поки не смеркне, розмовляли...


Подібність безсумнівна. Можливо, саме тому поет в остаточній редакції змінив місце дії:


Тиняючи на чужині

Понад Елеком, стрів я діда... (II, 80)


Коло річки Елек Шевченко був восени 1850 р., коли по дорозі до нового місця заслання зупинився в Ілецькій Защиті.

В Орську єдиною розрадою у житті Шевченка була творчість, і важко собі уявити, що він майже півроку нічого не писав, крім /221/ двох віршів — «А нумо знову віршувать» і «Ой гляну я, подивлюся». Та й зміст першого з них виразно промовляє за те, що поет після деякої перерви, викликаної хворобою очей, відновив активну творчу діяльність. У листі до А. Лизогуба від 7 березня 1848 р. він з радістю повідомляв про В. Рєпніну: «...хоче мені, як сама достане, прислать книжок. Як пришле, то тойді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і безлюдного степу киргизького не злякаюсь» (VI, 53). Хвороба очей, треба думати, минула.




4

Чутка про похід на Аральське море навесні 1848 р., очевидно, виникла у зв’язку з приїздом до Оренбурга в грудні 1847 р. штабс-капітана О. Макшеєва, який щойно закінчив Академію Генштабу і за власним бажанням відряджений в Оренбурзький корпус для вивчення природних умов Середньої Азії. Як видно з листів Шевченка до А. Лизогуба від 1 лютого 1848 р. і В. Рєпніної від 25 — 29 лютого того ж року, тоді нічого конкретного ще не було відомо, і поета непокоїла думка, що мова йде про виснажливий похід у спеку по безлюдному й безводному степу для будівництва нової фортеці на Аральському морі. Це могло спричинитися до посилення хвороби. До того ж Шевченко знав, що в степу лютувала холера й цинга, і це нічого доброго не обіцяло. Домішувалося побоювання, що туди, на Аральське море, ніхто не буде писати листів, ні від кого не буде звісток про батьківщину, про милих серцю знайомих, друзів.

Спочатку був намір просити, щоб залишили в Орську: «...якщо пошлють весною в степ на Раїм, бо є така чутка, то тойді вже проситиму, та може бог дасть, що тут остануся» (VI, 48). Чи справді Шевченко звертався до кого-небудь з таким проханням, сказати важко. Напевне знаємо тільки, що коли він дізнався 47 про характер походу і свої обов’язки, то зітхнув полегшено: «Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тілько!.. А іду, єй-богу, веселий» (VI, 55). Було від чого зрадіти: на клопотання начальника експедиції по зніманню й опису Аральського моря, російського мореплавця і географа капітан-лейтенанта флоту О. Бутакова Шевченка включено до складу експедиції як художника. Практично це означало на якийсь час мати дозвіл малювати, звільнитися від військової муштри й суворого нагляду.

Експедиція споряджалась близько двох місяців. О. Бутаков прибув до Оренбурга 5 березня 1848 р.48, і тоді ж почалося будівництво плоскодонної, довжиною в 50 футів (близько 16 м) шхуни «Константин», формування екіпажу.



47 Наказ командира 1-ї бригади про переведення Шевченка з 5-го батальйону до 4-го, що перебував у Раїмському укріпленні, датовано 8 травня 1848 р. (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 164).

48 Дмитриев В. И. А. И. Бутаков. — М., 1955, с 22.



З особливою вимогливістю О. Бутаков добирав фахівців важкої і відповідальної експедиції, зокрема топографів, метеорологів, художника, геологів, ботаніків, медичних /222/ працівників. У тому, що він домагався включення Шевченка в експедицію (очевидно, не без впливу Шевченкових друзів у Петербурзі й Оренбурзі), виявилося не тільки його гуманне, вищою мірою людяне ставлення до поета-засланця, а й бажання мати кваліфікованого художника. До експедиції залучено також першокласних військових топографів К. Рибіна, М. Христофорова, А. Акішева, геолога і ботаніка Т. Вернера, фельдшера О. Істоміна. Одним з найперших помічників О. Бутакова в організації і проведенні всієї експедиції був прапорщик корпусу флотських штурманів К. Поспелов. Він наглядав за будівництвом (насамперед за ковальськими роботами) шхуни «Константин», а в плаванні вів шканцевий журнал і розрахунки маршруту. З ним О. Бутаков робив астрономічні обсервації. 1849 р. К. Поспелов був командиром шхуни «Николай». Високу репутацію мореплавця, вченого і діяльного організатора мав сам О. Бутаков. Як досвідчений морський офіцер він у 1840 — 1842 рр. брав участь у кругосвітньому плаванні на транспортному судні «Або». Про цю подорож О. Бутаков докладно розповів у «Записках русского морского офицера во время путешествия вокруг света в 1840, 1841 и 1842 годах», які дістали позитивний відгук В. Бєлінського 49.



49 «Записки...» О. Бутакова опубліковано в «Отечественных записках», 1843, № 3/4 (т. 27), с 47 — 90; 1844, № 3/4 (т. 33), с. 1 — 44; № 7/8 (т. 35), с. 1 — 26. Фактичним керівником журналу був В. Бєлінський.



Коли до цього додамо, що 1848 р. в експедиції брав участь і штабс-капітан Генерального штабу О. Макшеєв — людина освічена, гуманна, близька до гуртка петрашевців (пізніше професор, автор багатьох наукових праць), то ще більше зрозуміємо, в якому сприятливому оточенні опинився Шевченко, коли його на початку травня 1848 р. зарахували як художника до складу Аральської експедиції.

Експедиція вирушала кількома групами. 8 травня 1848 р. вийшов загін під командою К. Герна для заснування форту Карабутак та загін топографів для знімання Каракумської пустелі під командуванням прапорщика Я. Яковлева. 10 травня в похід вирушив транспорт Уральського укріплення, а через день, 11 травня, — транспорт Раїмського укріплення, до складу якого входило 1500 башкирських однокінних підвід, рота піхоти, дві сотні оренбурзьких козаків, дві гармати. Тут же був і начальник всього транспорту генерал-майор І. Шрейбер, а також капітан-лейтенант О. Бутаков з флотською командою і шхуною «Константин», розібраною і навантаженою на підводи для зручності перевезення. Верблюжий транспорт складався з 3000 верблюдів, з ним ішло 565 казахів та півтори сотні уральських козаків. Весь транспорт витягнувся двома лініями в глибину понад кілометр; рота піхоти, в якій рахувався і Шевченко, йшла з двома гарматами попереду колони, а козаки — по обидва її боки для охорони від нападу хівінців (вони в той час інколи переймали обози, щоб пограбувати). Серед казахів були караванний начальник у транспорті Джангеес Кушинбаєв, сотенні начальники ка- /223/равану Ілляман Тюлеганов, Італмас Тлямісов, Кубяган Усянов та ін.50

Пройдений від Орська до Раїма шлях докладно описав О. Макшеєв у згаданій праці «Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю». Він же подав цікаві відомості про Шевченка, з яким близько зійшовся з перших днів переходу і надав йому пристановище у своїй джуламейці. «Весь поход, — писав О. Макшеєв, — Шевченко сделал пешком, отдельно от роты, в штатском плохоньком пальто, так как в степи ни от кого, и от него в особенности, не требовалось соблюдения формы. Он был весел и, по-видимому, очень доволен раздольем степи и переменою своего положения. Походная обстановка его нисколько не тяготила, но когда после продолжительного похода мы приходили в укрепление, где имели возможность заменить сухари и воду свежим хлебом и хорошим квасом, Тарас Григорьевич шутливо обращался к моему человеку с словами: — Дай, братец, квасу со льдом; ты знаешь, что я не так воспитан, чтобы пить голую воду.

Он много рассказывал о своих мелких невзгодах, но о крупных политических никогда не говорил ни слова» 51.



50 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с. 278.

51 Макшеев А. И. Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю, с. 29 — 30.



Мемуарист відзначив, що 12 травня експедиція була свідком пожежі в степу. Казахи кожного року на початку літа спалювали на пні сухий комиш, щоб вільніше було рости молодій траві. На прохання І. Шрейбера Шевченко змалював цю пожежу і подарував йому малюнок. Зберігся олівцевий начерк пожежі й акварельний малюнок. Внизу посередині акварелі чорнилом авторський підпис і дата: «Т. Шевченко. 1848».

Пожежу в степу 1848 р. Шевченко описав і в повісті «Близнецы», але шукати в ній цілковитої тотожності з аквареллю не доводиться, оскільки тут відтворено різні етапи спостереження явища від ранку до вечора. Спочатку видно було тільки дим, а чим далі до вечора виднокруг ставав червонішим, яскравішим, аж поки весь простір не зайнявся вогненними струменями. На акварелі така еволюція спостережень не могла бути відтвореною з огляду на специфіку живопису. На ній узагальнено найтиповіші прикмети останнього етапу.

У повісті зображено й багато інших цікавих деталей походу. Тут і характеристика складу експедиції, і особисті враження та переживання, і прикмети місцевості тощо. Тільки глибоко вразлива натура й багата пам’ять художника могла надовго зберегти й передати таку картину: «На другой день мы тронулись с восходом солнца. Утро было тихое, светлое, прекрасное. Я ехал с передовыми уральскими козаками впереди транспорта за полверсты и вполне мог предаваться своей тихой грусти и созерцанию окружающей меня природы. Это была ровная, без малейшей со всех сторон возвышенности, степь... Чудная, но вместе и грустная картина! Ни кусточка, ни бал-/224/ки, совершенно ничего, кроме ковыла, да и тот стоит, не пошевелится, как окаменелый; ни шелесту кузнечика, ни чиликанья птички, ни даже ящерица не сверкнет перед тобою своим пестреньким грациозным хребтом — все, кроме ковыла, умерщвлено. Немо все и бездыханно, только сзади тебя глухо стонет какое-то исполинское чудовище — это двигающийся транспорт. Солнце подымалося выше и выше, степь как будто начала вздрагивать, шевелиться. Еще несколько минут — и на горизонте показалися белые серебристые волны, и степь превратилася в океан-море (IV, 106 — 107).

Чимало з тих прикмет, про які йдеться в повісті, зустрічаємо і в записках О. Макшеєва. Але записки — не художній твір. У них конкретніше й докладніше викладено етапи переходу, перелічено пункти зупинок із зазначенням дат, окремих характерних епізодів тощо. Скажімо, про те, що Шевченко 12 травня 1848 р. намалював малюнок «Пожежа в степу» й подарував його І. Шрейберу, дізнаємося саме з цих записок.

Дорогу від Орська до Раїма за природними даними О. Макшеєв поділяв на дві частини: північну, більш-менш зручну для пересування транспорту й переходу війська, і південну, що становила крайні труднощі для походу через сипучі піски, нестачу води й підніжного корму. Перша частина (до Уральського укріплення) складала близько 380 км, друга (від Уральського укріплення до Раїма) — близько 316 км. Похід здійснювався окремими переходами, яких, за О. Макшеєвим, було 33 (19 — до Уральського укріплення і 14 — від Уральського укріплення до Раїма). Спочатку експедиція йшла лівим берегом річки Ор, а 15 травня переправилась через Ор і далі перетинала притоки Іргиза, потім рушила за течією цієї річки (з правого і лівого боку її), зустрічаючи на своєму шляху гору Манаауліє, могилу Дустана, урочище Кизил-Яр. До Уральського укріплення пройдено річки: Мендибай, Ор, Таєтибутак, Ащесай, Уймула, Карабутак, Ащебутак, Яманкайракли, Якшикайракли, Іргиз. Південна частина йшла від Уральського укріплення на південний схід спочатку по солончаковій рівнині, а далі по західній окраїні пісків Каракумів. У дорозі зустрічалися озера Джалангач, Китайкуль, Камислибас, річки Джалавли, Копані-Терекли, Джулюс, Каракудук, Дунгурсюксор, Кулькудук, Алтикудук, Акджулпас, Аккудук, Сапак.

Як бачимо, на шляху експедиції річок і озер зустрічалося немало, та вода в них була непридатною для пиття. Через це раніше походи в степ здійснювалися взимку, коли сніг міг замінити воду. Таким, зокрема, був Хівінський нохід 1839 — 1840 рр. під командою генерал-ад’ютанта В. Перовського. У ньому мав узяти участь друг Шевченка В. Штернберг, але захворів і повернувся в Петербург. Цей похід супроводжувався значними жертвами, тому що взимку в степу лютували снігові бурани й морози. Довелося відмовитись від походів узимку і здійснювати їх навесні, коли ще не встигли пересохнути озера й невеличкі річки з сніговою водою. Проте весняну воду треба було очищати, що входило в обов’язки наперед висланих невеликих загонів. У повісті «Близнецы» є деталь, яку без натяжок можна вважати автобіографічною: «Никогда в жизни я не чувство-/225/вал такой страшной жажды и никогда в жизни я не пил такой гнусной воды, как сегодня. Отряд, посылаемый вперед для расчистки колодцев, почему-то не нашел их, и мы пришли на гнилую солено-горько-кислую воду. А вдобавок ее в рот нельзя [взять] не процедивши: она пенилась вшами и микроскопическими пьявками» (IV, 111).

Важливим є такий епізод: «Мы остановились на речке Карабутаке, вблизи воздвигавшегося в то время форта... Меня, в числе других, пригласил строитель форта разделить его походный обед в кибитке, и здесь-то я познакомился с ним, с единственным человеком во всем безлюдном Оренбургском крае. После долгой, самой задушевной беседы мы с ним расстались уже ночью. На дорогу подарил он мне бутылку астрогону (настойка на ароматній зелені острогону, яка вгамовує спрагу. — Ред.) и пару лимонов, драгоценный дар в такой пустыне, каковы Каракумы, где я и оценил эту драгоценность по достоинству» (IV, 109). Як знаємо, для заснування форту Карабутак вислано загін під командою К. Герна. Отже, у даному епізоді мова йде саме про нього. Ніде раніше не зустрічалися згадки про знайомство поета з К. Герном. З листа останнього до М. Лазаревського відомо, що він разом з Л. Федяєвим звертався до Д. Мєшкова з проханням полегшити долю Шевченка. Мабуть, це сталося не без ініціативи Ф. Лазаревського.

Не доходячи до Карабутака, експедиція зустріла одне-єдине розкішне зелене дерево в степу — джангисагач, або жангизагаш (тобто «одиноке дерево»). Його поет намалював, а пізніше згадав у повісті «Близнецы», назвавши тополевим старим деревом. Цікаво, що під аквареллю «Джангисагач» був авторський напис чорнилом: «Джангис-агач». Це точна назва, а не як у вірші «У бога за дверми лежала сокира» — «Син-гич-агач». Вона дає додатковий аргумент на користь припущення про написання поезії раніше. Дати на акварелі немає. Упорядники десятитомного видання творів поета датують її 26 травня на підставі, очевидно, записок О. Макшеєва, в яких справді зазначено: «26-го мая». Але далі в О. Макшеєва сказано: «...не доходя несколько верст до Карабутака, мы увидели влево от транспортной дороги джан-гыс-агач, одно дерево, и поскакали к нему» 52. А відомо, що в Карабутаку експедиція була 21 травня. В. Анісов і Є. Середа точніше датують: «18 — 19 травня» 53. Проте і з ними не можна погодитися. О. Макшеєв досить точно визначив: за кілька верств до Карабутака. Щоб подолати кілька верств, експедиції не треба було 2 — 3 дні. Найімовірніше, це сталося за день до прибуття на ріку Карабутак — 20 травня, якщо не того ж таки 21 травня, коли експедиція досягла Карабутака. Показово, що й у повісті «Близнецы» опис зустрічі з «одним деревом» передує безпосередньо зупинці на річці Карабутак (IV, 108 — 109).



52 Макшеев А. Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю, с. 31.

53 Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка, с. 131.



Запис О. Макшеєва треба розуміти так: 26 травня він занотував подію, яка сталася раніше, за кілька верств до Карабутака. Цього /226/ числа в районі могили Дустана, що на березі річки Іргиз, сталася військова сутичка між передовим загоном Яковлева і хівінцями. Про неї Шевченко писав у повісті «Близнецы»: «Мы остановились на том самом месте, где вчера на предшествовавший нам транспорт напала шайка хивинцев, и несколько человек захватили с собою, а несколько оставили убитыми. И здесь я в первый раз увидел обезглавленные и обезображенные трупы, валяющиеся в степи, как какая-нибудь падаль» (IV, 110).

На шляху до Уральського укріплення поет намалював аквареллю Дустанову могилу та укріплення Іргизкала. Збереглися також олівцеві начерки могили та укріплення. Згадуються вони і в повісті «Близнецы». В альбомі 1846 — 1850 рр. на звороті 45 аркуша зроблено напис рукою Шевченка: «Дустанъ рода чуменейского благо». В альбомі Обручових 54 є копія акварелі «Іргизкала», зроблена, очевидно, О. Бутаковою.



54 Зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, інв. № г-891.



30 травня транспорт досяг Уральського укріплення, де мав триденний відпочинок. Можливо, за цей час Шевченко доопрацьовував акварелі «Пожежа в степу», «Джангисагач», «Форт Карабутак», «Укріплення Іргизкала», високий мистецький рівень яких змушує думати, що вони не могли бути завершеними на коротких привалах.

Південна частина шляху долалася з великими труднощами. Саме цим, очевидно, пояснюється те, що протягом першої половини червня Шевченко зовсім мало малював. Сюди можна віднести хіба що акварель «Днювання експедиційного транспорту в степу» та деякі начерки в альбомі 1846 — 1850 рр.

Дні минали здебільшого одноманітно. У похід вирушали о шостій ранку, проходили 3 — 4 кілометри за годину, на півдорозі робили годинний привал. Тільки коли переходили через піски Каракумів, виступали на дві-три години раніше, щоб подолати намічений шлях до того, як палюче сонце досягне зеніту.

На берег Аральського моря експедиція вийшла 14 червня і далі протягом п’яти діб переходи здійснювала вночі, оскільки вдень спека сягала 40°. Під час днювання Шевченко міг робити зарисовки. Не виключено, що деякі з тих начерків, які в десятитомному академічному виданні датовані 1849 р., здійснені 1848 р., ще до приходу в Раїм. Зокрема: «Берег Аральського моря», «На березі Аральського моря», «Акджулпас» (всі в альбомі 1846 — 1850 рр.). На річці Акджулпас експедиція була 15 червня, на річці Аккудук — 16 червня. Тим часом ескіз «Аккудук» у десятитомному виданні датується 1848 р., а «Акджулпас» — 1849 р. Логічніше припустити, що обидва вони належать до 1848 р., коли Шевченко вперше побував тут. Так само природніше думати, що й берег Аральського моря змальовано при першій зустрічі з ним.

До Раїмського укріплення, розташованого на Сирдар’ї, за 64 км від Аральського моря, експедиційний транспорт прибув уранці 19 червня 1848 р. Перше враження від нього поет передав так: /227/ «С восходом солнца мы близко уже подошли к Раимскому укреплению. Вид со степи на укрепление грустнее еще, нежели на Калуиргиз. На ровной горизонтальной линии едва-едва возвышается над валом длинная, камышом крытая казарма. Вот и весь [Раим?]. Навстречу нам вышел почти весь гарнизон. Бледные, безотрадные, точно у арестантов, лица. Мне сделалось страшно... Между двумя широкими озерами высовывается высокий мыс, на котором построено укрепление, называется Раим, от абы, воздвигнутой здесь за сто лет над прахом батыря Раима» (IV, 113).




5

У Раїмі експедиція затрималася більше місяця. Треба було зібрати шхуну «Константин», скласти маршрути і плани вивчення Аральського моря, підготувати прилади для роботи в польових умовах, визначити завдання кожному учаснику експедиції тощо. Обов’язки Шевченка збігалися з велінням його душі: як художник він багато малював не тільки з того, що видавалося необхідним для експедиції, а й з власної ініціативи. Збереглися його акварелі цього періоду: «Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар’ї», «Урочище Раїм з заходу», «Пристань на Сирдар’ї в 1848 році», а також сепії «Шевченко малює товариша», «Портрет невідомого з гітарою», «Шхуни «Константин» та «Михаил», «Спорядження шхун». Останньої є два малюнки. На першому індексний номер «117-87», на другому — «117-133», але сумніву нема в тому, що обидва вони виконані протягом стоянки в Раїмі у червні — липні 1848 р. Іншої нагоди не було.

Живучи в одній джуламейці з О. Макшеєвим, Шевченко ранками малював його портрет. Як свідчив дослідник, цей портрет не давався художникові, і він його не закінчив. Пізніше брат О. Чернишова Матвій домалював руки, частково одяг, і в такому вигляді О. Макшеєв зберігав портрет як пам’ять про Шевченка.

Крім шхуни «Константин», у розпорядженні О. Бутакова була доставлена в Раїм раніше шхуна «Николай». На останню навантажили провізію на три місяці й усі великі вантажі. Екіпаж у складі 27 чоловік розмістився на шхуні «Константин». Шевченко, Т. Вернер і О. Істомін були в офіцерській каюті разом з О. Бутаковим, О. Макшеєвим, К. Поспєловим, А. Акишевим. У складі двох парусних суден експедиція вирушила з Раїма о 19-й годині 25 липня 1848 р. і поплила по Сирдар’ї до Аральського моря. З першого ж дня О. Бутаков вів щоденні записки під час плавання по Аральському морю 1848 і 1849 рр., що дозволяє досить точно простежити маршрути експедиції, визначити характер і обсяг її роботи, а головне для нас — встановити, коли які малюнки виконав Шевченко.

Через дві доби експедиція, подолавши мілину і сильний зустрічний вітер на підступах до гирла Сирдар’ї, досягла берега Аральського моря. 28 липня перевантажили на шхуну «Константин» головні вантажі й провізію, а наступного дня вранці, передавши шхуну «Николай» поручику О. Богомолову, вирушили на північну окраїну /228/ острова Косарал 55 для визначення його широти і довготи. Звідти 30 липня експедиція взяла курс на південний захід і, пройшовшії повз острів Кугарал та півострови Каратюбе, Куланди, Ізеньарал, Узункаїр, 7 серпня 1848 р. стала на якір біля острова Барсакельмес. Шевченко, шість матросів і два офіцери на чолі з прапорщиком А. Акишевим залишилися на цьому острові, останні члени експедиції повернулися на півострів Куланди розвідати поклади вугілля. На острові Барсакельмес проводилися топографічні знімання. Шевченко намалював тут аквареллю «Шатро експедиції на острові «Барсакельмес». До цього часу, мабуть, належить і епізод, про який поет розповідав М. Чалому: «Тарас Григорьевич рассказал мне один эпизод своего плавания по Аральскому морю. На Арале есть плавучие острова, образовавшиеся от гниения морской растительности. Плавая однажды на небольшом ялике с пятью матросами между высоким тростником, они пристали к одному из таких островов. Вышедши из ялика, чтобы побродить на свободе, Шевченко спрятался в траве, лег «догори черева» и предался поэтическому созерцанию неба. Не заметив сперва его отсутствия, матросы отчалили. Потом, оглядевшись, вернулись к острову и стали кричать и звать проказника. «А я собі лежу та мовчу. Бо думка була, бачите, у мене така, щоб зовсім там зостаться, та бісові матроси знайшли-таки мене у траві» 56.

Пізно ввечері 11 серпня експедиція прибула до острова Барсакельмес і, взявши на борт залишених тут раніше людей, 14 серпня відчалила й знову кинула якір біля півострова Куланди. За цей час Шевченко намалював акварелі: «Острів Кугарал», «Південний берег півострова Куланди».

Через два дні експедиція вирушила на південь уздовж західного берега Аральського моря. Після короткочасної зупинки біля урочища Сингизтакти вона йде далі затокою Устьурт і 22 серпня на три дні кидає якір поблизу урочища Ажибай.

Умови плавання вздовж західного берега були вкрай важкими. Майже всі дні то штормило, то штилило, часто доводилося кидати якір на великій глибині, далі від кам’янистого берега. 19 серпня експедиція досягла мису Байгубек, а наступного дня О. Бутаков записав: «Зашел по другую сторону мыса и под закрытием его простоял сутки спокойно, укрытый от ветра и волнения, на глубине 10 3/4 саж. На этом мысе мне удалось, наконец, сделать наблюдения... Вообще берега Устьурта до Байгубека вышиною от 300 до 400 ф., обрывистые, утесистые и состоят из пластов известняка, твердого песчаника с окаменелыми раковинами и глинистого сланца, также с раковинами... Растительности почти никакой. Изредка только видны на плоской вершине кусты саксаульника и внизу кусты гребенщика» 57.



55 Тепер Косарал з’єднався з суходолом, оскільки в своему гирлі р. Сирдар’я змінила річище.

66 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка: (Свод материалов для его биографии), с. 149.

57 Дневные записки плавания А. И. Бутакова на шхуне «Константин» для исследования Аральского моря в 1848 — 1849 гг. — Ташкент, 1953, с. 21. /229/



Мис Байгубек зафіксований на двох акварелях Шевченка. Десь тоді ж намальовано акварель «Крутий берег Аральського моря».

Велику роботу провела експедиція по опису південного й південно-східного берега Аральського моря, гирла та рукавів Амудар’ї. У південно-східній частині моря вона відкрила й описала новий острів, назвавши його «Обручов».

Нерідко експедицію підстерігала мілина, доводилося часто робити проміри, вирулювати на глибину. В запису О. Бутакова від 8 вересня читаємо: «Видя, как трудна лавировка вдоль этого берега при упорно дувших NO и ONO ветрах, регулярно крепчавших после полдня, и рассчитывая, что при таких обстоятельствах определение астрономических пунктов весьма неудобно, так как судно далеко не могло подходить к берегу и при постоянно бурных погодах ехать на такое расстояние на шлюпке было бы неблагоразумно, я решил оставить это до следующего года, когда будет производиться съемка восточного берега, а потому направился по диагонали NNW через все Аральское море, чтоб исследовать его середину» 58.

На шляху до західного берега наступного дня зустрівся невідомий доти острів, проте експедиція пройшла повз нього до мису Узун-каїр, щоб поповнити запаси прісної води, а звідти вже, увечері 13 вересня, вернулась обстежити новий острів, названий нею «острів Миколи» (тепер — Відродження). За 7 миль південніше від нього виявлено ще два менші острови, названі «Наслідник» (тепер — Комсомольський) і «Константин». На острові Миколи виявилася прісна вода, було багато дичини. «Я посылал каждый день на охоту нескольких лучших стрелков, — свідчив О. Бутаков, — и команда имела каждый день свежее мясо, отлично вкусное, которого я не ограничивал, чтоб люди подкрепились после 1 1/2 месяцев соленой пищи при беспрестанных трудах» 59.

Про те, які то були харчі протягом півтора місяця, дає уявлення спогад О. Макшеєва: «Черные сухари обратились в зеленые от плесени, в солонине завелись черви, а масло было так солоно, что с ним невозможно было есть каши; только горох, конечно без всякой приправы, не изменял нам, но его давали всего два раза в неделю, по средам и пятницам. Бутаков вывешивал иногда на ванту кусок солонины, и когда пили рынду, закусывал им, предварительно сняв с него ножом белый слой червей и посыпав перцем тех, которые уже забрались в поры мяса» 60.



58 Там же, с 28.

59 Там же, с 29.

60 Макшеев А. И. Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю, с. 57.



З 14 до 20 вересня під час перебування на острові Миколи Шевченко намалював чотири картини: «Гористий берег острова Миколи», «Низький берег острова Миколи» і дві під однаковою назвою — «Берег острова Миколи», але місцевість на них відтворена різна.

Після обстеження 21 вересня острова Наслідника, скориставшись з попутного вітру, експедиція вранці 22 вересня взяла курс до гирла Сирдар’ї і 23 вересня увечері стала тут на якір, а трьома днями /230/ пізніше шхуну поставили на зимову стоянку в затоці острова Косарал, перетягнувши через мілину.

Сповнене важкої, виснажливої праці двомісячне плавання 1848 р. по бурхливому Аральському морі закінчилося. Проте зимова стоянка на Косаралі мала на меті не тільки відпочинок, а й підготовку до плавання наступного року. Для Шевченка це був період напруженої творчої праці.




6

У щоденнику Шевченка є такий запис від 16 липня 1857 р.: «В 1848 году, после трехмесячного плавания (поет, мабуть, починає відрахунок плавання з часу прибуття до Раїму. — Ред.) по Аральскому морю, возвратились в устье Сырдарьи, где должны были провести зиму. У форта на острове Косарале, где занимали гарнизон уральские козаки, вышли мы на берег. Уральцы, увидев меня с широкою, как лопата, бородою, тотчас смекнули делом, что непременно мученик за веру. Донесли тотчас же своему командиру, есаулу Чартброгову. А тот, не будучи дурак, зазвал меня в камыш да бац передо мною на колени. — Благословите, говорит, батюшка, мы, говорит, уже все знаем. — Я тоже, не будучи дурак, смекнул в чем дело, да и хватил самым раскольничьим крестным знамением. Восхищенный есаул облобызал мою руку и вечером задал нам такую пирушку, какая нам и во сне не грезилась.

Вскоре после этого казуса, уже обривши бороду, отправился я в Раим, главное тогда укрепление на берегу Сырдарьи. В Раиме встретили меня уральцы с затаенным восторгом. А отрядный начальник их, полковник Марков, тоже не будучи дурак, испросив мое благословение, предложил мне 25 рублей, от которых я неблагоразумно отказался...» (V, 71).

Очевидно, в Раїм Шевченко виїхав разом з Макшеєвим, який вирушив в Оренбург для дальшого проходження служби в штабі корпусу. Не маючи довгий час звісток від друзів, поет сподівався в Раїмі дізнатися про новини, листи тощо. Почасти його сподівання справдилися: йому вручили там листи від А. Лизогуба і М. Александрійського, розповіли про епідемію холери, яка охопила більшу частину Російської імперії. У листі М. Александрійського від 16 серпня 1848 р. натякалось і на події іншого характеру: «Новостей много, очень много, но так как они отнюдь не Орские, а политические и вдобавок европейские, а не российские только, то излагать их со всеми подробностями я не берусь; скажу однако ж главную тему их: хочется лучшего!.. Это старая песня, современная и человеку и человечеству, — только поется на новый лад — с аккомпаниментом 24-х фунтового калибру!»61



61 Листи до Т. Г. Шевченка, с 77.



Мова йде, очевидно, насамперед про революційні події в Австрії у березні 1848 р. та героїчне повстання робітників Парижа в червні 1848 р. Щоправда, в листі М. Александрійський натякає на події /231/ не лише європейські, а й російські. Про які ж політичні події в Росії другої половини 1847 — першої половини 1848 р. йшлося? Найвірогідніше — про відгомін діяльності петрашевців, зокрема їх відозв до селян і солдатів «Десять заповідей» (автор М. П. Філіпов) і «Солдатська бесіда» (автор М. П. Григор’єв), які містили заклики до боротьби проти поміщиків і самодержавства. Петрашевці особливо активізували свою діяльність після революційних подій у Європі, їх відозви чи чутки про них могли дійти і в Оренбурзький край. У повідомленні М. Александрійського відбилося й загальне наростання визвольного руху в Росії, невдоволення самодержавно-кріпосницькою системою. Його пафос, тон не полишають сумніву в тому, що автор листа, сам щиро співчуваючи такому перебігу історичних подій, не без підстав сподівався зробити приємне й Шевченкові своїми новинами.

Про все це Шевченко міг дізнатися і від своїх друзів та знайомих. Зокрема, у вересні 1848 р. обов’язки начальника Раїмського укріплення виконував підполковник Ю. Матвеев 62. Він замінив на цій посаді С Єрофеєва, який скомпрометував себе пияцтвом і самодурством. До Шевченка Ю. Матвеев ставився з неприхованим співчуттям, допомагав йому, і важко припустити, щоб перебування поета в Раїмі залишилося без його уваги. Маємо і безпосередніші свідчення спілкування Тараса Григоровича з місцевими офіцерами, які нещодавно прибули в Раїм з Оренбурга. Добрі, приятельські стосунки склалися у нього з прапорщиком Е. Нудатовим. Останнього відправили в Раїм після того, як втекло дев’ять арештантів з керованої ним групи, що копала могили й ховала померлих від холери. Е. Нудатов у розмові з Д. Клеменсовим пригадав кілька цікавих епізодів з життя Шевченка в Раїмі 63. Його спогади стосуються зустрічей з поетом не тільки у вересні — жовтні 1848 р., а й на початку 1849 р. Зі слів Е. Нудатова знаємо, що 1848 р. командир бригади, в яку входив Орський батальйон, генерал-майор Л. Федяєв (той самий, який разом з К. Герном писав листа Д. Мєшкову про полегшення солдатської служби митця) приїздив у Раїм для зміни гарнізону і привозив Шевченкові набір фарб. Очевидно, йдеться про фарби, згадані Ф. Лазаревським у листі від 27 квітня 1848 р.: «Справи він (брат — Василь Лазаревський, який служив тоді в Петербурзі. — Ред.) Вам не присилав; з сим вмісті прошу його прислать її; коли Вам можно буде переслать її (розумію, що Вам позволено буде рисувать), то вона Вас найде і на Раїмі, коли вже Вам забажалось так далеко забраться. З Безсребреником скоро побачитесь: його посилають в Николаевское укрепление, так по дорозі він заїде і У Вашу Орську» 64.



62 У вересні 1848 р. Ю. Матвеев доносив губернаторові В. Обручеву про місцевих жителів: «По приблизительным сведениям, на правом берегу Сыра, от устья Кааали до Косарала, зимует около 1500 кибиток (Большаков Л. Н. Літа невольничі, с 320 — 321).

63 Клеменсов Д. Г. Кое-что из жизни Т. Г. Шевченко в Раиме. — Южный край, 1890, 31 декабря.

64 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 75. /232/



Гадаємо, має рацію Л. Большаков, коли твердить, що Безсребреник — це Л. Федяєв 65. Передаючи думку своїх сучасників, М. Залєсов писав: «Федяев был очень добрая душа, отличался, даже в то известное своим казнокрадством время, безупречной честностью»66. Не дивно, що таку людину прозвали Безсребреником. Пізніше в листах до Ф. Лазаревського Шевченко не раз згадуватиме впливову людину, з якою він пов’язував надії на полегшення своєї долі. Є підстави думати, що поет мав на увазі Л. Федяєва.

Щоб повніше уявити коло можливих знайомих і друзів Шевченка в Раїмі, згадаймо, що писав Ф. Лазаревський: «Коли Вам бог приведе побувать на Раїмі, то, будьте ласкаві, Тарас Григор’євич, передайте мій низесенький поклон лікарю Бєлєву — гарний парень і щирий приятель моего брата, а трохи і мій. Порозвідаю, коли він останеться ще на Раїмі, то буду писать до його особо; коли ж не останеться, то там буде чиновник нашої комісії Субханкулов; в нужді — нехай її бог мимо несе — обратитесь до його...» 67 В іншому місці: «На Раиме, где, конечно, я не предполагаю для Вас лишних удовольствий, я компаную для Вас товариство... податель сего возник Иван Фаддеевич Петров; познакомтесь с ним — хороший человяга» 68.

Приятелями Шевченка в Раїмі були лікарі місцевого лазарету А. Лавров і С. Килькевич, прапорщик Г. Ейсмонт. Посилаючись на архів Оренбурзької області, Л. Большаков пише, що «Лавров лікував Шевченка, зокрема з 10 по 30 серпня 1848 р., коли поета мучив головний біль» 69. Можливо, справді лікував, але щодо зазначених дат, то, мабуть, тут вкралася помилка, оскільки в серпні Шевченко плавав на Аральському морі. А. Лавров же участі в експедиції не брав. Відомостей про те, що поет приїздив у Раїм протягом серпня, немає. Не могло цього бути і в серпні наступного року.



65 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с. 385.

66 Записки Н. Г. Залесова, с. 54.

67 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 75.

68 Там же.

69 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с. 279.



Про те, що Шевченко був у дружніх стосунках з А. Лавровим, засвідчує лист останнього до О. Макшеєва від 26 березня 1849 р., на якому є приписка Тараса Григоровича: «Я уже два месяца как оставил свою резиденцию Косарал, почему и не могу вам сообщить ничего нового — о тамошнем житьи-бытьи любезного А[лексея] И[вановича Бутакова], а о Раиме и говорить нечего — неизменяемый!

В воспоминании вашем о плавании по морю бурному Аральскому оставьте уголок для незабывающего Вас Т. Шевченко» (VI, 56). Як видно з цієї приписки, Шевченко був у Раїмі і в січні — березні 1849 р., причому протягом принаймні двох місяців підряд. Там він, за свідченням Е. Нудатова, почуваг себе порівняно вільно, читав книжки з бібліотек офіцерів, малював, віршував. «Единственным денежным ресурсом его, — читаємо у записаних Д. Клеменсовим спогадах Е. Нудатова, — были портреты с сотоварищей, за которые он получал обыкновенно по червонцу за каждый, но так как офи-/233/церов в укреплении было очень немного 70, то и весь годовой бюджет Тараса Григорьевича был крайне скуден... Квартируя в особой от солдат юламейке, вместе с таким же безденежным солдатом из поляков, Тарас Григорьевич, поочередно с соквартирантом, приносил себе туда же пищу из общего солдатского котла» 71.

Д. Клеменсов зауважив, що в нього був портрет Е. Нудатова, намальований Шевченком тушшю. Досі його не розшукано, як не розшукано й багато інших малюнків тієї пори. За свідченням Е. Нудатова, Шевченко намалював дотепну карикатуру на залицяльників до дочки наглядача раїмської крамниці М. Цибисова, серед яких був і Е. Нудатов, але карикатура не збереглася. Вона була виконана не на папері, а на звичайній дошці нефарбованого липового стола, мала великий розмір 72.

Цікавий і інший штрих: «Шевченко часто читал нам свои стихи, и я как теперь помню его мягкий, певучий, ласкающий голос. Помню, как однажды ранней весной (1849 р. — Ред.) мы вышли с ним на солнечный припек и расположились на глинобитных скамейках у южной стены солдатских казарм. Мы были одни и сидели молча. Долго смотрел Тарас Григорьевич на ярко блестевшие желтовато-белые пески голой степи и начал читать мне на память какие-то отрывки на своем родном наречии.

Я не помню уже их содержание, но у меня осталось в памяти одно слово, как будто заглавие поэмы — «Наймычка» 73.

Твердження, що поет, прочитавши свої нові твори, тут же їх рвав, не слід розуміти прямолінійно. Це була швидше свідома демонстрація зневаги до віршування, щоб притупити пильність можливих донощиків. Те, що збереглося, може свідчити: у цей період Шевченко багато писав. Протягом зимівлі на Косаралі 1848 — 1849 рр. написано понад 70 поезій, серед них 5 поем. Прийнято вважати, що всі вони створені на Косаралі, але погодитися з цим важко. Частина їх написана під час плавання по Аральському морю й перебування поета в Раїмі.

Важлива й така деталь у спогадах Е. Нудатова: «Пользуясь в Раиме относительной свободой, Шевченко уезжал из крепости гостить в соседние стоянки мирных киргизов» 74. Поет постійно цікавився життям, історією, культурою народів Приаралля, по змозі прагнув зафіксувати у своїх творах, насамперед живописних, їх образи, особливості побуту, природних умов тощо.



70 Крім козачих офіцерів, тут були начальник артилерії Ковальський, інженер Васильєв, штаб-офіцер Салецький, ротний командир Шкуп, субалтерн-офіцер Богданович.

71 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 217 — 218.

72 Там же, с. 220.

73 Там же, с 221.

74 Там же, с 219.



Збереглися сепії «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик на коні», акварель «Казах на коні», багато різних ескізів. Це були перші в казахському живопису твори суворого реалістичного малюнка. Разом з іншими творами на казахську тему вони дали підстави видат-/234/ному сучасному казахському поетові А. Тажибаєву назвати Шевченка «основоположником національного живописного казахського мистецтва» (див. його доповідь на VI пленумі Спілки письменників СРСР 1939 р.). Нині одна з кращих картинних галерей в Алма-Аті носить ім’я українського поета й художника.

Названі вище живописні твори не датовані, не вказано й місця виконання. Точно визначити тепер, коли й де кожен з них виконаний, неможливо. Але слід зазначити: це могло бути не тільки на Косаралі та прилеглих до нього районах на р. Сирдар’ї, а й у Раїмі чи поблизу його.

Акварель «Тигр» упорядники десятитомного видання творів Шевченка датують 20 листопада 1848 р., посилаючись при цьому на таке місце в листі О. Бутакова до рідних від 24 листопада 1848 р.: «Так как последний подвиг джулбарса был весьма близко от укрепления и он мог скушать кого-нибудь из имущих образ и подобие божие, то 20-го мы и собрались в числе человек 45 и сделали облаву поперек всего острова... джулбарс показался из камыша и приопустился на передние лапы, чтобы прыгнуть на него (солдата), но тот предупредил тигра и в то самое мгновенье, как он прилег перед прыжком, пустил ему пулю в лоб, с расстояния двух сажен. Удар был так хорош, что тигр как был, так и остался, прилегши на передние лапы» 75.

Не виключаючи, що саме тоді змальовано тигра, варто все ж мати на увазі: для цього була не єдина нагода. Під час перебування в Раїмі десь у жовтні того ж року Шевченко, який взагалі не любив полювання, взяв участь у засідці на тигра. Він запропонував на солдатській раді з цього приводу оригінальну модель для знешкодження небезпечного звіра, яку сам і виготував. Модель передбачала установку на рожках гвинтівок, спрямованих на вбитого кабана, що ним ласуватиме тигр. До курків гвинтівок прикріплювалися шпагати, які другим кінцем прив’язувались до кабана в такий спосіб, щоб гвинтівки вистрелили одночасно, як тільки тигр накинеться на здобич. Операція виявилась успішною. «На следующее утро, — писав мемуарист, — к великому удовольствию Тараса Григорьевича, тигра нашли убитым» 76. Хто знає, може, саме цей тигр був моделлю для малюнка художника.

І на Косаралі, і в Раїмі, незважаючи на дружнє, співчутливе ставлення до Шевченка О. Бутакова, Ю. Матвеева та інших офіцерів, умови його життя й праці були тяжкими. Туга за рідним краєм, за вільною творчою працею і громадською діяльністю гнітили душу. Деяку розраду приносили зустрічі й розмови з місцевим населенням, малювання, читання книжок, яких, за свідченням О. Бутакова 77, було немало в його бібліотеці та бібліотеці інших офіцерів.



75 Берг Л. С. Очерки по истории русских географических открытий. — М.; Л., 1949, с. 207 — 208.

76 Йофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. — К., 1957, с. 66.

77 Бутаков А. Краткое описание р. Сырдарьи от порта Петровского до ее устьев. — Морской сборник, 1857, № 3, с. 107 — 122. /235/



Потай Шевченко багато віршував. Це була чи не єдина можливість духовного спілкування з народом і задоволення потреби відгукнутися на його болі й радощі, думи й сподівання. Бачене й пережите колись на Україні вибухає з новою поетичною силою. Уяву поета полонять спогади про тяжке, нужденне життя трудового люду, його високу мораль і поетичну вдачу. Чимало творів присвячується подіям минулого, особливий інтерес викликають мотиви уснопоетичної творчості, в яких виражається поривання до повноцінного щастя. Порівняно з попереднім етапом тематика творчості Шевченка значно розширюється, а у сфері соціально-побутовій відчутно поглиблюється і психологічно конкретизується. Характерна для періоду «трьох літ» загострена увага до відверто політичних проблем тепер ніби компенсується надзвичайною різнобічністю інтересів до внутрішнього світу героїв з народу.

Започатковані ще в першій половині 40-х років антицаристські й антиклерикальні традиції знаходять дальший розвиток у циклі віршів, який прийнято називати «Царі» («Старенька сестро Аполлона»), Донедавна панівним було категоричне твердження: «Царі» написано під свіжим враженням від чутки про революційні події в Європі 1848 р. Ю. Івакін не без підстав піддав сумніву це твердження, зазначивши, що в першій редакції твору «антимонархічна тема звучить ще не настільки голосно, щоб можна було почути безпосередній відгук на революційні бої 1848 р.... Очевидно, тут позначився не вплив тогочасних європейських подій, а стара Шевченкова «пря» з церквою, в якій поет справедливо вбачав одну з головних підвалин самодержавного ладу» 78. Доречно нагадав дослідник про антицаристські твори Шевченка, написані до революційних подій 1848 р. Виразним і провідним антимонархічний мотив стає в остаточній редакції твору 1858 р.

Цикл віршів «Царі» (його іноді називають поемою) задумано й виконано як сатиру на «святих» царів Давида і Володимира, а разом і на тих, хто високим «штилем» оспівував чесноти монархів. Це був сміливий крок. Він засвідчив, що й на засланні поет не збирався обмежуватися суто побутовою сферою, творами історичного та автобіографічного змісту, в яких мотиви нескореності переплітаються з мотивами нудьги. Незабаром з’являться сатиричні вірші «П. С», «Сичі» («На ниву в жито уночі»); гостровикривальний характер мають поезії, присвячені кріпацькому селу («Марина», «І виріс я на чужині», «І золотої й дорогої», «Якби тобі довелося» та ін.). Причому викриття у них сягає таких масштабів узагальнення, що переростає в одверте заперечення всього кріпосницького ладу. Повідавши в поезії «І виріс я на чужині» про те, що в його рідному селі від злиднів і горя «чорніше чорної землі блукають люди», автор тут же малює картину значно ширшу й місткішу за думкою:


І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... (II, 132)



78 Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка, с 80. /236/



Погано дуже, страх погано!

В оцій пустіші пропадать.

А ще поганше на Украйні

Дивитись, плакать — і мовчать! (II, 132)


Провідна думка твору зводиться до одного: вільно, щасливо український народ заживе тільки тоді, коли й сліду панського не залишиться на Україні. Духом заперечення самодержавно-кріпосницького ладу пройняті й поеми «Марина», «Якби тобі довелося», «Петрусь», поезії «У нашім раї на землі», «І золотої й дорогої», «П. С.» та ін. У поемі «Якби тобі довелося» виведено новий образ жінки-кріпачки, яку врятував від пана «месник святий» і яка на знак вдячності пішла за ним у Сибір.

На засланні Шевченко створив ліричні шедеври, які не тільки засвідчили його сходження на нові творчі рубежі, а й дали могутній поштовх до розвою всієї дожовтневої української поезії. В їх ідейно-тематичному й жанровому розмаїтті відбилося прагнення звеличити багатство й красу народної душі, її благородні поривання.

Окрему і досить велику групу становлять твори, що їх М. Рильський умовно кваліфікував як «жіночу» лірику 79. Це — «Якби мені черевики», «І багата я», «Полюбилася я», «Ой пішла я у яр за водою» та багато інших. Усі вони написані в дусі народнопоетичних традицій, але змістом, ритмомелодикою, строфікою багатші й різноманітніші від народних пісень. Їх поява також стоїть у прямому зв’язку з баченим і чутим колись на батьківщині. Спогади про рідний край охоплювали найрозмаїтіші сфери народного життя, в них виразились і болі поета за знедолений трудовий люд, і захоплення життєрадісною вдачею, духовною красою народу, і туга за чистим, світлим людським життям. Характеризуючи «жіночу» лірику Шевченка періоду заслання, М. Рильський писав: «Це були немов погожі, сонячні острови серед розбурханого моря гнівної, скорбної і разом з тим виповненої непереможною надією поезії «рядового Тараса Шевченка»... І він, вірний своєму поетичному світогляду, за яким на землі «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», він, що на найвищий ступінь земної святості підняв дівчину, жінку, — він, вирвавшись «із казарми нечистої», творив ніби прямо від себе, із власної душі такі дівочі, повні грації пісні, як сумні за думкою і грайливі за формою «Якби мені, мамо, намисто», «Ой маю, маю я оченята», як кокетливо-веселі «Ой стрічечка до стрічечки», «Утоптала стежечку» 80.



79 Рильський М. Т. «Жіноча» лірика Шевченка, — В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції, с 22 — 27. Див. також: Сидоренко Г. Стиль пісенних творів Шевченка. — В кн.: Збірник праць двадцять першої та двадцять другої наукових шевченківських конференцій. К., 1976, с 113-123.

80 Рильський М. Т. «Жіноча» лірика Шевченка, с 26.



Геній Шевченка підносить інтимні думи й переживання селянина до високої поезії. Кожен його невеликий за розміром твір — це /237/ немовби історія цілого життя. Значну частину «жіночої» лірики покладено на музику: «Якби мені черевики», «І багата я», «Ой я свого чоловіка», «Закувала зозуленька», «Ой не п’ються пива-меди», «Ой пішла я у яр за водою», «Ой люлі, люлі, моя дитино», «Утоптала стежечку», «Навгороді коло броду», «Якби мені, мамо, намисто», «Ой умер старіш батько».

Дальшого розвитку здобула соціально-філософська лірика. Ще в Орську створені поезії «N. N.» («О думи мої! о славо злая!»), «Один у другого питаєм». У них поет роздумував над сутністю людського буття, суспільної діяльності. Тематично вони ніби продовжували, поглиблювали те, про що йшлося в ліричному вступі «Все йде, все минає» до поеми «Гайдамаки», у вірші «Минають дні, минають ночі». Не нова фактично й тема засудження рабської психології вірнопідданства, яка стала предметом роздумів у написаній на Аралі поезії «Пророк». У творах Шевченка («Тризна»), Пушкіна («Пророк»), Лермонтова («Пророк»), О. Плещеева («Поэту») вже зустрічався образ пророка. Шевченків Пророк з однойменної поезі — проповідувач передових суспільних ідей серед демократичних верств.

Однією з характерних особливостей поезії Шевченка періоду Аральської експедиції є те, що в ній дуже мало відбилися прикмети місцевої природи, пейзажу. Муза поета живилася переважно спогадами про Україну. Немало важила й психологічна настроєність: на засланні, в «незамкнутій тюрмі», ніщо не милувало око, не спонукало до поетизації баченого навколо. Тільки зрідка прохоплювалось:


За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У сине море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину,

Очам любо. (II, 203)


Нудьгу й скорботу, що їх переживав поет у «незамкнутій тюрмі», зворушливо передано крізь сприйняття навколишньої природи в поезії «І небо невмите, і заспані хвилі».

Книжечка на 1849 р. починалася віршем «Неначе степом чумаки». Природним був твердий намір:


Та вже ж нехай хоч розіпнуть,

А я без вірші не улежу.

Уже два года промережав,

І третій в добрий час почну. (II, 186)


Шевченко пише про творчий неспокій як про органічну потребу свого життя. Він усвідомлює, що писанням віршів кує собі нові кайдани, але не писати не може. Одна за одною лягають на папір щирі сповіді душі, яка рветься на волю, прагне висловити за народ його сокровенні думи. У поезії «Не додому вночі йдучи», написаній 24 грудня 1848 р. у вигляді віршованого листа до Ф. Лазаревського, мужньо звучать слова: /238/


На те й лихо,

Щоб з тим лихом битись. (II, 185)


Важко переживав Шевченко самотність, відсутність справжніх задушевних друзів або хоч листів від них. Він високо дорожив щирим словом, дружньою порадою, підтримкою. Найвиразніше гнітючий настрій позначився на вірші «Хіба самому написать».

Значно більше часу поет віддавав малярству. Два альбоми начерків, ескізів, етюдів, що змальовують життя й побут казахів у пустині, на Сирдар’ї та на Аралі, свідчать про його незвичайну працьовитість. До нас дійшли десятки викінчених робіт — краєвидів Косаралу, портретів товаришів по експедиції, жанрових картин. Крім згаданих уже, в цей час намальовано акварелі «Шхуна біля форту Косарал», «Укріплення Косарал взимку», «Портрет невідомого з гітарою», «Маяк на Косаралі», «О. Бутаков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі», «Місячна ніч на Косаралі».

Доопрацьовувались і матеріали експедиції, але за короткий час у польових умовах завершити всю роботу було неможливо. Зважаючи на це, а також на те, що після плавання влітку 1849 р. нагромадяться нові матеріали, які потребуватимуть доопрацювання, О. Бутаков заздалегідь, ще до початку навігації 1849 р., 22 квітня звернувся до начальника 23-ї піхотної дивізії генерал-лейтенанта О. Толмачова з проханням залишити Шевченка і Т. Вернера в складі експедиції після обстеження Аральського моря, дозволивши їм приїхати до Оренбурга для остаточної викінченості польових робіт. «Оба они, — зазначалося в рапорті, — будут мне необходимо нужны по возвращении в Оренбург: унтер-офицер Вернер для окончательного составления геологического описания берегов и классифицирования долженствующих быть отправленными в С.-Петербург образцов горных пород и ботанических экземпляров, которых собирание возложено на него, а рядовой Шевченко — для окончательной отделки живописных видов, чего в море сделать невозможно, и для перенесения гидрографических видов на карту после того, как она будет составлена в Оренбурге» 81.



81 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 166.





7

Підготовка до навігації 1849 р. дещо затягнулась. Як писав О. Бутаков у своїх записках, найбільше мороки завдавали астрономічні спостереження для перевірки хронометрів. Тільки 6 травня 1849 р. все було готове до відплиття, і цього дня експедиція перейшла від Косаральського форту на крайнє північне узбережжя острова, а наступного дня простояла в гирлі Сирдар’ї для визначення девіації (відхилення) судових компасів від правильного руху корабля. Вранці 8 травня шхуни «Константин» і «Николай» взяли курс на південь уздовж східного берега Аральського моря. Шевченко, як і раніше, був на шхуні «Константин» в одній каюті з О. Бутаковим і Т. Вернером. /239/

Маршрут виявився надзвичайно важким. Численні маленькі острівки, мілина змушували йти обережно, робити постійні проміри. Першу зупинку зроблено біля острова Каскаулан, наступну — біля острова Кушджитмес. Кожен острів експедиція уважно вивчала, описувала. Шевченко намалював акварелі «Острів Чикитаарал», «Острів Чеканарал», біля яких експедиція проходила 17 — 19 травня 1849 р. Тут довелося затриматися надовше у зв’язку з сильним штормом. «Волнение, — занотував тоді О. Бутаков, — развело огромное и, так сказать, бурунное, отчего каждый вал с ужасною силою ударял шхуну, которая вообще легко всплывает на волны, и я ежеминутно ожидал гибели. В 7 ч. вечера налетел страшный шквал с градом. Не постигаю, как не оборвались канаты и как мы уцелели. Потом во всю ночь ни ветер ни волнения не смягчались нисколько; и мы обязаны спасением единственно божию милосердию» 82.

Через кілька днів експедиція виявила і описала нові острови — Меншикова і Толмачова, а далі, уже в червні, — протоку Амудар’ї і Джалпак, острів Токмаката, затоку Талдик. Постійні шторми, мілина, відсутність необхідної кількості прісної води дуже утруднювали роботу. Протягом кількох днів довелося пити солону воду, що призвело до захворювань. Ще більше страждала команда на шхуні «Николай», яка описувала східний берег Аральського моря. 21 червня шхуни зустрілись. О. Бутаков передав шхуні «Николай» 60 відер амудар’їнської води і сам зі шхуною «Константин» попрямував на північ, сподіваючись у гирлі Сирдар’ї поповнити запаси провізії. Але якщо на південь було важко йти через шторми, мілину, то зворотний шлях давався ще важче, оскільки дуже рідко дув попутний вітер. Гирла Сирдар’ї досягнуто 30 червня. Тут експедиція простояла двадцять днів. 3 липня її відвідав генерал-майор Л. Федяев 83 для інспекторського огляду. На тиждень О. Бутаков виїжджав у Раїмське укріплення. Можливо, тоді ж у Раїмі побував і Шевченко, якого часто турбували головні болі.



82 Дневные записки плавания А. И. Бутакова на шхуне «Константин» для исследования Аральского моря в 1848 — 1849 гг., с. 34.

83 З генералом Л. Федяевим приїздив і К. Герн. У його формулярі сказано: «1849 года с 10 мая по 3 августа был при командире 1-й бригады 23-й пехотной дивизии генерал-майоре Федяеве, командированному в киргизскую степь для инспектирования Оренбургского, Уральского и Раимского (ныне Аральского) укрепления, откуда, окончив поручение, вернулся в г. Оренбург» (Большаков Л. Н. Літа невольничі, с. 213). Очевидно, тоді Шевченко вдруге бачився з К. Герном і ще більше подружив з ним.



Після обстеження протягом 20 — 22 липня затоки Перовського експедиція вийшла в море для вивчення його північної частини. 24 липня недалеко від мису Тюбе-Коран зустрівся величезний камінь, докладно описаний О. Бутаковим у записках. Шевченко зробив два олівцевих начерки цього каменя в різних ракурсах, підписавши їх справа внизу олівцем: «Токъ-пакъ-атисе-аулье».

Під час обстеження затоки, що тягнеться вздовж західного берега півострова Куланди, Шевченко змалював 28 липня її західний берег, а через чотири дні, коли експедиція робила проміри і описувала берег поблизу затоки Кумсуат, намалював олівцем урочище /240/ Каратамак, написавши на звороті внизу зліва: «Оврагъ Кара-Тамак Арал» (Кара-Тамак означає «чорна долина»). Протягом серпня — початку вересня зроблено начерки «Кизилбулак» (1 — 2 серпня), «Каскаджул» (2 серпня), «Актумсук» (3 серпня), «Мис УлькунТумсук» (13 — 19 серпня), «Бишкум» (1 — 3 вересня). На трьох останніх зображено місцевість, яка тепер входить до складу Каракалпацької АРСР. Новознайдені острови у західній частині Аральського моря О. Бутаков назвав іменами Лазарева і Єрмолова.

10 вересня 1849 р. шхуна «Константин» вирушила в гирло Сирдар’ї, щоб там зустрітись із шхуною «Николай» і продовжити астрономічні спостереження; звідти 15 вересня вона попрямувала в затоку Перовського та в гавань Чубар-Тарауз. Через три дні судно взяло курс назад у гирло Сирдар’ї, але шторм примусив зупинитися біля мису Усь-Чека, який і змалював Шевченко. З тих, що дійшли до нас, це була остання його картина, виконана під час плавання по Аральському морю. 20 вересня експедиція прибула на місце зимівлі, спустивши брейд-вимпел і прапор на знак закінчення кампанії 1849 р. Цього дня Шевченко намалював у своєму альбомі товариський бал на палубі шхуни з нагоди завершення знімання і опису Аральського моря.

Учасники експедиції здійснили величезну роботу, практично вперше науково вивчивши природні дані Аральського моря. Їм довелося розв’язувати морські, картографічні, геологічні завдання. У доповіді, прочитаній 20 грудня 1852 р. на загальних зборах Географічного товариства, О. Бутаков підкреслив, що всі ці завдання експедиція виконала блискуче 84, кожен її учасник виявляв необхідну кмітливість, витривалість, дисципліну і працездатність.

Очевидно, під час плавання по Аральському морю Шевченко не тільки малював, а й віршував. У поезії «Ну що б, здавалося, слова» він вивів образ «земляка» з Островної:


..Матрос,

Таки земляк наш з Островної,

На вахті стоя,

Журився сам собі чогось,

Та й заспівав, — звичайне, тихо. (II, 105)


До слова «Островної» поет дав примітку: «Оренбург. губ.», тобто точно вказав, звідки матрос родом. Через Островну, як знаємо, Шевченко проїжджав, коли його везли з Оренбурга в.Орську фортецю у червні 1847 р. У даному випадку, отже, маємо справу з цілком реальною постаттю. Л. Большаков установив, що серед рядових 4-го Оренбурзького лінійного батальйону, які брали участь в експедиції О. Бутакова, був і матрос з Островної Васильєв Іван Дмитрович 85. Причому його зараховано до експедиції 1849 р. У плаванні 1848 р. він участі не брав. Звідси логічно припустити, що й вірш «Ну що б, здавалося, слова» написано не 1848 р. на Косаралі, як вважалося, а 1849 р. під час навігації.



84 Вестник императорского Русского географического общества на 1853 год. Пг., 1853, кн. 1, отд. 7, с. 1 — 9.

85 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с. 205 — 206. /241/



Матрос співав пісню, яку поет чув ще в дитинстві:


Співа матрос, як той козак,

Що в наймах виріс сиротою,

Іде служити в москалі!..

Давно, давно колись

Я чув, як, стоя під вербою,

Тихенько дівчина співала,

І жаль мені, малому, стало

Того сірому-сироту.

Що він утомився,

На тин похилився,

Люде кажуть і говорять:

— Мабуть, він упився. —

І я заплакав, жаль малому

Було сіроми-сироти. (II, 105 — 106)


Йдеться про пісню «Ой не шуми, луже», варіант якої записав у 90-х роках на батьківщині поета — Звенигородщині — А. Кримський. Ось рядки з неї:


Що сирота робить — робота нізащо.

Люди кажуть і говорять: «Сирота ледащо».

Сирота втомився, на тин повалився,

Люди кажуть і говорять: «Горівки напився» 86.



86 Шубравський В. Шевченко і пісня його краю, с 144 — 155.



У «Малій книжці» вірш «Ну що б, здавалося, слова» записаний під № 13 за 1850 р., після поеми «Титарівна», якій безпосередньо передує вірш «Буває, в неволі іноді згадаю» (№ 7). При складанні «Малої книжки» вкралася явна помилка. Неточності в розташуванні окремих поезій допущені й у деяких інших випадках. Скажімо, вірш «Не додому вночі йдучи» подано під № 3 у зшитку за 1849 р., а тим часом і сам Шевченко, переписавши його до альбому Ф. Лазаревського, поставив точну дату: «1848, декабря 24. Косарал», зміст поезії теж вказує на цю дату. Більш-менш точно можна датувати вірш «Готово! Парус розпустили». У ньому поет прощається з Косаралом:


Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі

Помеж кугою в Сирдар’ю

Байдару та баркас чималий.

Прощай, убогий Косарале.

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав-таки два літа.

Спасибі, друже... (II, 232)


Такі рядки могли постати лише після того, як експедиція, закінчивши обстеження Аральського моря, десь у кінці вересня — на початку жовтня покинула Косарал і попливла по Сирдар’ї до Раїму.

Шевченко, очевидно, вже знав тоді, що йому й Т. Вернеру дозволено повернутися разом з Бутаковим в Оренбург для остаточної обробки матеріалів експедиції. Штаб корпусу ще 13 травня 1849 р. повідомив про це командира 23-ї піхотної дивізії О. Толмачова і начальника Раїмського укріплення. /242/

Прощаючись з Косаралом, Шевченко висловлює йому свою вдячність. Перебування на острові, взагалі в Аральській експедиції, було сповнене знегод, тривог, риску, але було й те, що втішало, розважало «нудьгу заклятую». Спілкування з культурними, діловими й енергійними людьми, спільна праця з ними по зніманню й промірюванню Аральського моря та вивченню його природних ресурсів, умов майбутнього судноплавства не тільки полегшували солдатську службу, а й приносили моральне задоволення, радість відкриттів, розширювали виднокруг поета. Пізніше в листах до Бр. Залеського, в щоденнику він згадуватиме праці англійського геолога Р.-І. Мурчісона, який, до речі, досліджував геологію Росії, «Космос» О. Гумбольдта, «Морские сборники» тощо. М. Шагінян слушно зауважила: «Куда бы и к кому ни зашел поэт, он неизбежно должен был — подобно андерсеновскому мальчику в сказке — от каждого, как от цветка в саду, выслушать его собственную песенку — рассказ об Арале. Вернер говорил о геологии и ботанике, старые моряки о прежних плаваниях, рифах и бурях, топографы о широтах и долготах, о нивелировке и провешивании, гидрологи о промере моря, о его течениях и глубинах, метеорологи о климате, о средних данных своих «кривых», о «розе ветров», об осадках; Макшеев, Бутаков и Поспелов — о прежних экспедициях, о первой русской географии — «Книге большого чертежа», о предшественниках своих — Бэре, Базинере, Лемане, Данилевском, Беллинсгаузене, Гельмерсоне... А вокруг была новая, невиданная страна, пески Каракума, розовые соленые озера, миражи, степные пожары, яркая синева пустынного Арала, степи, усыпанные блестками кварца, текли реки — издалека, из снеговых гор, из сказочного Бедахшана с копями дивных рубинов, из неведомого Памира. Как ни ужасен был зной, как пи пустынна пустыня, художник в Шевченко должен был без конца воспринимать и восхищаться, мыслитель в нем должен был без конца познавать» 87.

Немало теплих, задушевних слів про О. Бутакова є в Шевченкових листах, щоденнику. «Проживая в Одессе, быть может, встретитесь с Алексеем Ивановичем Бутаковым, — писав поет В. Рєпніній 14 листопада 1849 р., — это флотский офицер и иногда бывает в Одессе, у него в Николаеве родственники и родные; это мой друг, товарищ и командир при описании Аральского моря. Сойдитесь с ним. Благодарите его за его доброе братское со мною обращение...» (VI, 58).

Документально не встановлено, коли експедиція покинула Косарал і прибула в Раїм. Можна висловити здогад, що на Косаралі не було потреби затримуватися. Що ж до Раїму, то зворотний шлях до Оренбурга вимагав провести тут чималу підготовку. З листа О. Бутакова від 4 листопада 1849 р.88 знаємо,



87 Шагинян М. Тарас Шевченко. — 4-е изд. М., 1964, с 193 — 194.

88 Листи О. Бутакова аральського періоду зберігаються в Центральному державному архіві Військово-Морського Флоту, ф. 4, спр. 82. (Далі: ЦДАВМФ). У показаннях, даних підполковнику Г. Чигирю 1850 р., Шевченко називає дату виїзду з Раїму 10 жовтня, а дату приїзду в Оренбург — 1 листопада.



що з Раїму експедиція /243/вирушила 9 жовтня 1849 р., а в Оренбург повернулась 31 жовтня (в Уральському укріпленні на зворотному шляху вона була 19 жовтня, в Орську — 28 жовтня).




8

З прибуттям до Оренбурга Шевченко почував себе краще. Майже півторарічне перебування в Аральській експедиції забрало немало здоров’я, і тепер він сподівався на спокійніше, вільніше творче життя. У місті в нього були друзі, відновлювалася можливість листуватися з деякими знайомими й приятелями, які не боялись спілкуватися з ним. «Много есть любопытного в Киргизской степи и в Аральском море» (VI, 58), — писав поет В. Рєпніній, маючи на увазі своєрідні природні умови краю, побутові й історичні особливості його мешканців. І в той же час спогад про похід на Аральське море незмінно холодив душу: «Ще ви пишете, щоб розказать вам, що зо мною діялось на Аральськім морі два літа, — цур йому! бодай не діялось того ні з ким на світі! Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене, навіть і нужа, — аж згадувать бридко!» (VI, 59).

Відразу ж по приїзді в Оренбург Шевченко завітав до Ф. Лазаревського, але не застав його: тривалий час той перебував у степу в службових справах. Його квартира (тепер будинок № 33 по вул. 8 Марта, на розі Шевченківського провулку) була вільна, і Шевченко разом з К. Поспєловим оселилися в ній 89. Через тижнів два приїхав Ф. Лазаревський, щиро привітав поета, показав йому листа від В. Рєпніної, в якому вона просила повідомити, де Шевченко і що з ним. 14 листопада 1849 р. Тарас Григорович писав В. Рєпніній: «Сегодня Лазаревский сообщил мне письмо ваше, где вы именем всего дорогого просите сообщить обо мне хоть какое-нибудь известие» (VI, 57).

Цікаво, що, зупинившись на квартирі Ф. Лазаревського, Шевченко вже з самого початку просив надсилати йому листи на ім’я К. Герна, причому не на домашню адресу, а в штаб корпусу. Так, зокрема, він писав у листі до А. Лизогуба від 8 листопада 1849 р. (VI, 57). Очевидно, й двох короткочасних зустрічей з цією людиною було досить для того, щоб подружити з нею, довіритись їй.

«Тарас, Поспелов, Левицкий и я зажили, что называется, душа в душу: ни у одного из нас не было своего, все было общее; а с Тарасом у нас даже одежда была общая, так как в это время он почти никогда не носил солдатской шинели, — згадував про цей час Ф. Лазаревський. — Летом он ходил в парусиновой паре, а зимой в черном сюртуке и драповом пальто. Иногда заходил к нам и Бутаков, чаще же других гостил К. И. Герн. Матвеев также не чуждался нашего общества. Вечера наши проходили незаметно. Пили чай, ужинали, пели песни... Изредка устраивались вечера с дамами, причем неизменной подругой Тарасовой была татарка Забаржада, замечательной красоты» 90.



89 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с. 157.

90 Там же, с. 157 — 158. /244/



Ніяких відомостей про татарку Забаржаду розшукати не вдалося. Існує небезпідставне припущення, що її образ надихнув поета на створення вірша «І станом гнучим і красою».

На квартирі Ф. Лазаревського Шевченко був недовго. Сказати точно, коли він перейшов на квартиру О. Бутакова, важко. Мабуть, це сталося у тому ж таки листопаді. О. Бутаков навмисне знімав велику чотирикімнатну квартиру (очевидно, в будинку, де тепер педінститут), щоб у ній могла працювати велика група фахівців над завершенням польових робіт. У листі до брата Григорія Івановича від 4 листопада 1849 р. він сповіщав: «Теперь квартира моя смахивает на настоящую фабрику, — в одной комнате топографы увлеченно чертят на трех столах, в другой рисуют пейзажи, в третьей разбирают геологические и ботанические образцы и, наконец, в четвертой я сам работаю над своими отчетами или похаживаю с сигарой в зубах и с лапами в кармане от одного стола к другому — важно» 91.

Пейзажі малював Шевченко. Очевидно, в цій кімнаті він і мешкав. Оскільки обсяг роботи був величезний, йому, на клопотання О. Бутакова 92, дали на допомогу польського засланця, рядового (згодом унтер-офіцера і прапорщика лінійних батальйонів Окремого оренбурзького корпусу) Бр. Залеського, як людину, «яка вміє малювати». З перших же днів знайомства між Шевченком і Бр. Залеським склалися взаємини вчителя й учня. Художник-аматор Бр. Залеський учився в нього, з багатьох питань радився з ним. Пізніше у листах до Шевченка він неодноразово питатиме в нього порад у малярській справі.

Незабаром Бр. Залеський став щирим, задушевним приятелем поета, допомагав йому в реалізації художніх праць, був своєрідним зв’язковим поміж ним і російськими та польськими засланцями в Оренбурзі, Уфі, Ак-Мечеті, Богословську (тепер — Карпінськ). Особливо близько зійшовся Шевченко в кіпці 1849 — на початку 1850 р. з поляками, які відбували заслання в Оренбурзі. «В моє отсутствие, — писав Ф. Лазаревський, маючи на увазі свою тривалу поїздку в Гур’єв з кінця грудня 1849 р. по березень 1850 р., — Шевченко сблизился с поляками, которых в николаевское царствование в Оренбурге была целая колония» 93. Серед нових друзів Тараса Григоровича мемуарист називає передусім Бр. Залеського, Л. Турно, М. Зеленко, А. Венгжиновського, а також видатного діяча польського революційного руху З. Сераковського, хоча, як відомо, останній у цей час перебував на засланні в Уральську. З ним польські засланці підтримували опосередковані зв’язки і, треба думати, вже тоді розповідали Шевченкові про нього як про непохитного й мужнього борця, який користувався в їх колах великим авторитетом. З. Сераковський прибув на заслання 1848 р. і відразу був відправлений до Новопетровського укріплення.



91 ЦДАВМФ, ф. 4, спр. 82.

92 ІЛ, ф. 1, № 406, спр. 201, арк. 21 — 21 зв.

93 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с 158.



Тільки 1850 р. на клопотан-/245/ня А. Венгжиновського його перевели спочатку в Уральськ, а через деякий час — в Оренбург. Це сталося вже тоді, коли Шевченка не було в Оренбурзі. Шевченко й З. Сераковський познайомилися на засланні заочно і тільки значно пізніше, 1858 р., зустрілися в Петербурзі.

У січні 1850 р. О. Бутаков, як зазначав у своїх спогадах М. Лазаревський 94, виїхав у Петербург, і Шевченко перейшов на квартиру до К. Герна на Косушечній вулиці в Старій слободі, навпроти Неплюєвського кадетського корпусу (будинок згорів 1879 р.). Про те ж писав і К. Герн: «Он (Шевченко. — Ред.) воротился уже не в Орскую, а прямо в Оренбург; жил сначала вместе с Бутаковым и по отъезде Бутакова в Петербург перешел жить ко мне» 95.

Співчутливо ставлячись до Шевченка, К. Герн був своею людиною і в колі польських засланців. З ними його єднали й родинні зв’язки: рідна сестра К. Герна була дружиною поляка А. К. Кірші, на квартирі якого часто влаштовувалися вечори й зустрічі польських революціонерів.

Знаючи Шевченка, його настрої, погляди, неважко здогадатися, що в колі польських друзів йшли розмови на злободенні суспільно-політичні теми. Тараса Григоровича не могли не зацікавити розповіді свідків, а то й безпосередніх учасників революційних подій у Польщі. Коло спільних інтересів було широким, але головне, що об’єднувало українського поета з діячами польського визвольного руху, — це зненависть до самодержавно-кріпосницького ладу.

Спілкуватися з польськими друзями Шевченко міг польською мовою, якою добре володів. Багато творів А. Міцкевича, Бр. Залеського, 3. Красинського він знав напам’ять. Бр. Залеський писав йому листи польською мовою 96.

Часто відвідував Шевченко родину М. Цейзика, на квартирі якого також інколи збиралися польські друзі. Бр. Залеський згадував: «Цейзик був аптекарем у Оренбурзі — чоловік найліпшого серця, був осолодою долі всіх засланців — кілько міг, віддавав усякому услуг. Дітей мав багато, і Шевченко, бувши в Оренбурзі, любив з ними бавитися» 97. Пізніше з Новопетровська поет неодноразово тепло згадуватиме його в листах до Бр. Залеського.

Десь тоді ж художник Олексій Чернишов намалював картину «Т. Шевченко серед польських політичних засланців». Під малюнком такі підписи: Броніслав Залеський, Юліан Ковальський, Олександр Чернишов (брат художника. — Ред.), Томаш Вернер, Євстафій Середницький, Людвиг Турно, Олександр Попель, Станіслав Домарацький, Людвиг Липський, Тарас Шевченко, Балтазар Колесинський.



94 Из воспоминаний М. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с. 646.

95 Русский архив, 1898, № 1, с. 551.

96 Спогади Бр. Залеського. — В кн.: Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті, с. 31.

97 Там же, с. 29 — 30.



Іноді Тарас Григорович відвідував і вищі кола. «У него была масса знакомых, дороживших его обществом, — свідчив Ф. Лазарев-/246/ський, — не только в средних классах, но и в высших сферах оренбургского населения...» 98 Зокрема, мемуарист зазначає, що йому довелося бути разом з Шевченком у доктора медицини, лікаря Оренбурзької прикордонної комісії П.-Ф. Майделя, про якого М. Залєсов у згаданих «Записках» писав як про подвижника у боротьбі з холерою в Оренбурзі 1848 р. Ф. Лазаревський зауважив: «...воочию убедился, что мой Тарас и там был свой человек. И никакой угловатости, никакого диссонанса с окружавшими его гостями я не заметил. Держал он себя с достоинством и даже с некоторой важностью. Мне за него, как за любимое существо, было очень приятно. Он никому не навязывался, не вмешивался ни в какой разговор; все обращались к нему и он всякому отвечал сдержанно, с едва заметным оттенком иронии и с чувством собственного достоинства» 99.

Шевченко мав змогу користуватися бібліотеками Оренбурга, зокрема бібліотекою штабу дивізії, міською публічною бібліотекою та приватними бібліотеками знайомих і друзів. Крім класичної художньої і соціально-політичної літератури, тут можна було знайомитися з новинами дня, читати свіжі журнали. Нема сумніву, що він читав і журнал «Современник», в якому тоді друкувалися І. Тургенєв та О. Герцен, і «Отечественные записки», на сторінках якого з’являлися твори Ф. Достоевського, М. Салтикова-Щедріна.

Навколо «Современника», одним з видавців і фактичним редактором якого був М. Некрасов, групувалися передові літературні сили, що високо підносили традиції натуральної школи М. Гоголя. На сторінках журналу відверто проголошувалася вірність принципам критичного реалізму. Це не могло не викликати в Шевченка схвалення й підтримки. Не випадково саме в цей час він із захопленням відзивається про М. Гоголя. У листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. поет пише, маючи на увазі «Мертвые души»: «Меня восхищает ваше теперешнєє мнение — и о Гоголе, и о его бессмертном создании!.. Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям! Сю, по-моему, похож на живописца, который, не изучив порядочно анатомии, принялся рисовать человеческое тело, и чтобы прикрыть свое невежество, он его полуосвещает. Правда, подобное полуосвещение эффектно, но впечатление его мгновенно! — так и произведения Сю, пока читаешь — нравится и помнишь, а прочитал — и забыл. Эффект и больше ничего! Не таков наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно, в личном знакомстве случайно иногда открываются такие прелести сердца, что не в силах никакое перо изобразить!» (VI, 65).



98 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с. 160.

99 Там же. /247/



I все ж Шевченко далеко не завжди міг дістати в Оренбурзі бажану книжку. Це стосується і творів Гоголя. В. Рєпніну він просить надіслати йому «Мертвые души» (VI, 65), а О. Бодянського — «Историю русов» (VI, 62). В. Рєпніну поет повідомляв про те, що в нього виник задум «описать сердце матери по жизни пречистой девы, матери спасителя». Як відомо, цей задум вдалося реалізувати значно пізніше в поемі «Марія», остаточне завершення якої припадає на 1859 р.

Дозволивши Шевченкові приїхати в Оренбург для доопрацювання польових картин, начерків і ескізів, В. Обручов пам’ятав суворий наказ про заборону йому малювати і, щоб уникнути неприємності, 20 листопада 1849 р. звернувся до шефа жандармів О. Орлова з запитом, чи можна Шевченкові малювати під наглядом начальства. У листі зазначалося: «От 30 января 1848 года за № 163-м ваше сиятельство изволили относиться ко мне с вопросом: в каком батальоне упомянутый рядовой Шевченко состоит на службе, каков по службе, в поведении и образе мыслей, и заслуживает ли он ходатайства о дозволении ему заниматься рисованием.

Командовавший в отсутствие мое корпусом генерал-лейтенант Толмачев донес вашему сиятельству, что рядовой Шевченко состоит на службе в Оренбургском линейном № 5-го батальоне, ведет себя хорошо, службой занимается усердно, в образе его мыслей ничего предосудительного не замечено и, по засвидетельствованию ближайшего его начальства, он заслуживает ходатайства о дозволении заниматься ему рисованием.

Не имея на это разрешения вашего сиятельства, я имею честь покорнейше просить вас, милостивый государь, почтить меня уведомлением, можно ли дозволить рядовому Шевченко заниматься рисованием, под наблюдением ближайшего его начальства» 100.



100 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 173.



5 грудня 1849 р. О. Орлов зробив помітку на документі: «Можно, но работу представлять на просмотр генерал-губернатору». Але після подання Миколі І уточнив: «Высочайшего соизволения не воспоследовало».

Відповідне розпорядження О. Орлов надіслав 12 грудня 1849 р. В. Обручову, проте поки воно надійшло до Оренбурга, Шевченко свою роботу по доопрацюванню матеріалів експедиції завершив. 23 грудня 1849 р. О. Бутаков здав у штаб корпусу разом з картами і різними описами також гідрографічні краєвиди берегів Аральського моря, виконані поетом. Їх пізнавальне значення високо оцінили фахівці. Згадав їх пізніше і видатний російський учений, мандрівник В. Семенов-Тян-Шанський у багатотомному виданні «Россия»: «В экспедиции Бутакова принимал, между прочим, участие сосланный рядовым в Оренбургский край малороссийский поэт Т. Г. Шевченко, составивший альбом видов Аральского моря (альбом этот, к сожалению, потерян) и посвятивший Косаралу, острову в низовьях Сырдарьи, на котором зимовала экспедиция, одну из своих дум, начинающуюся строками: /248/


Прощай, убогий Косарале,

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав таки два літа,

Спасибі, друже...» 101


О. Макшеєв свідчив: «...альбом был возвращен Шевченко, и он подарил его К. И. Герну, в благодарность за гостеприимство» 102. Очевидно, цей альбом і мав на увазі В. Семенов-Тян-Шанський. Про його дальшу долю О. Бутакова писала в листі до редактора газети «Туркестанские ведомости» А. Романовича: «...что же касается Шевченко, то его драгоценный альбом рисунков Аральского моря вовсе не потерян, а находится у меня. Эти рисунки Шевченко оставались у Герна, когда Тарас Григорьевич был выслан из Оренбургского края в Петровское укрепление. Они были нам переданы Герном, у которого хранились в самом небрежном виде. Из этих рисунков один из лучших (изображающий мальчика киргиза, топящего железную печь в комнате Шевченко) был гравирован на меди художником Михайловым и напечатан в «Вестнике искусств» с несколькими пояснительными словами. Шевченко был возвращен из ссылки в Петровское укрепление только при восшествии на престол императора Александра Николаевича. Мы ехали в то время с моим мужем из Оренбурга в Петербург * и, входя на одну почтовую станцию около Нижнего Новгорода, увидели Тараса Григорьевича лежащим на диване и около него жандарма. Мы проболтали с ним два часа, и он просил меня оставить его рисунки у себя, — и мы всегда ими дорожили. В 1860 году, когда Алексей Иванович перед отправлением в Англию для заказа пароходов «Арал» и «Сырдарья» зимовал в Петербурге, мы часто виделись с Шевченко, и он принес и оставил у нас несколько оригинальных гравюр своей работы. Уезжая, я просила моего beaufrere Ивана Ивановича Бутакова возвратить их Тарасу Григорьевичу, который, принимая их, сказал: «Ведь я хотел подарить их Ольге Николаевне, — но все равно, когда она вернется, я их отдам ей!» К сожалению, нам не удалось с ним больше свидеться — он умер во время нашего путешествия, и я не знаю, куда делись эти рисунки и гравюры. В числе же тех, которые находятся у меня, есть вид лачуги на Косарале, где ели из одной чашки, как солдаты; их скудная пища состояла из похлебки, сваренной из баранины (полфунта на человека), с небольшой примесью крупы, — картофель же был для них недосягаемой роскошью, и еще в 1854 году в форте № 1 дарили несколько картофелин на праздник, как редкое лакомство. Я намерена снять фотографические копии с рисунков Шевченко и послать их в Ташкентский музей» 103.



101 Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Т. 19. Туркестанский край, 1913, с. 595.

102 Макшеев А. И. Воспоминания о Т. Г. Шевченко. — Русская старина, 1914, № 5, с. 306.

* О. Бутакова помилилась: вона їхала з чоловіком з Петербурга в Оренбург.

103 Туркестанские ведомости, 1898, № 69. Див. також: Алякринский А. П. Шевченко на страницах туркестанских газет (1890 — 1917 гг.). — В кн.: Шевченко в інтернаціональних літературних зв’язках. К., 1981, с 107 — 108. /249/

І альбом, і фотокопії (якщо тільки вони були зроблені) досі не розшукані.

Малюнки сподобалися В. Обручову. Він навіть не заперечував, щоб поет намалював портрет його дружини Матильди Петрівни. 22 січня генерал-губернатор розпорядився відправити Шевченка разом з Т. Верпером, як тільки почнеться навігація на Каспійському морі, в Новопетровське укріплення для участі в експедиції у гори Каратау, що мала на меті виявити там поклади кам’яного вугілля 104. Перед військовим міністерством В. Обручов клопотався про нагородження «чинов команды экспедиционных судов, из 50-ти человек состоящей, по 5-ти руб [лей] сер [ебром] каждого» 105. Серед них, звичайно, був і Шевченко.

Намальований Шевченком портрет М. Обручової до 1917 р. зберігався в її дочок, які мешкали у Петербурзі, а дальша доля його невідома. У Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві зберігаються альбоми Обручових «Сувенир Оренбурга, 1842 — 1851». В одному з них, як гадають фахівці, є копії робіт Шевченка, а може, й не тільки копії.

Писав Шевченко і портрети інших осіб. «Живя у меня, — читаємо в листі К. Герна до М. Лазаревського, — он много рисовал, в особенности портреты, и сделал несколько превосходных пейзажей акварелью из привезенных с Аральского моря эскизов; начал масляными красками писать портрет мой и жены моей» 106. Збереглися портрети Т. Вернера, О. Бларамберг, братів Ф. і М. Лазаревських, А. Племянникова, М. Ісаєва, невідомої жінки (на виставках 1911 і 1924 рр. він експонувався як портрет О. Розанової, дехто вважав його портретом А. Ускової, а Л. Большаков — А. Конопасевич 107). Портрет К. Герна, за його ж свідченням, був спалений перед арештом поета 1850 р.



104 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 181.

105 Там же.

106 Русский архив, 1898, № 12, с. 551.

107 Большаков Л. Н. Літа невольничі, с. 268.



На початку 1850 р. Шевченко робить ще одну спробу домогтися офіційного дозволу малювати. Його лист до Л. Дубельта від 10 січня сповнений розпачливим криком наболілої душі, готової навіть просити пощади. Але лист цей залишено без уваги й відповіді. Десь на початку січня написано лист до В. Жуковського. У листі до В. Рєпніної від 1 січня 1850 р. Тарас Григорович зазначив: «Я сегодня же пишу Василию Андреевичу Жуковскому (я с ним лично знаком) и прошу его о исходатайствовании позволения мне только рисовать. Напишите и вы, ежели вы с ним знакомы. Или напишите Гоголю, чтобы он ему написал обо мне, он с ним в весьма коротких отношениях... Ежели будете писать ко мне, то сообщите свой настоящий адрес — и сообщите адрес Гоголя — и я напишу ему по праву малороссийского виршеплета, я лично его не знаю» (VI, 60 — 61). Автограф листа до В. Жуковського невідо-/250/мий, збереглася тільки чернетка 108. Немає певності, чи лист був посланий і чи дійшов до адресата. Ясно тільки одне: надії Шевченка виявилися марними.

Одночасно друзі поета ублагали впливових людей Петербурга клопотатися перед колишнім оренбурзьким губернатором, а тоді членом Державної ради В. Перовським, щоб той також замовив слово перед Л. Дубельтом. На початку лютого 1850 р., тобто тоді, коли лист Шевченка вже був, очевидно, одержаний III відділом, В. Перовський відвідав Л. Дубельта і, не заставши його, залишив записку такого змісту: «Зная, как у вас мало свободного времени, я не намерен докучать вам личными объяснениями, и потому, прилагая при сем записку об одном деле, прошу покорнейше ваше превосходительство прочесть ее в свободную минуту, а потом уведомить меня: можно ли что-либо, по вашему мнению, предпринять в облегчении участи Шевченко? Заслуживает ли он, по вашему мнению, особенного ходатайства?» 109 На записці є помітка: «Получено 16 февраля 1850», а також резолюція Дубельта: «Переговорить». 20 лютого Л. Дубельт відповів, що О. Орлов вважає передчасним клопотатися за Шевченка. Що ж стосується надання йому чину унтер-офіцера, то це залежить від оренбурзького генерал-губернатора В. Обручова 110.



108 Вона опублікована К. Герном в «Киевской старине», 1899, № 2, с. 71 — 72; див.: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 6-ти т., т. 6, с. 63 — 64.

109 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 182.

110 Там же, с 185.



Перед від’їздом до Петербурга 15 січня 1850 р. О. Бутаков подав рапорт командиру 2-го лінійного батальйону Г. Чигирю про передачу Шевченка в розпорядження прапорщика корпусу флотських штурманів К. Поспелова, призначеного начальником Аральської флотилії. 1 січня 1850 р. поет з тривогою писав В. Рєпніній: «Для Нового года мне объявили, что следующей весною я должен буду отправиться опять на Аральское море, верно мне оттуда не возвратиться!» (VI, 60). Справді, тоді вже стало відомо, що навесні 1850 р. планується похід на Аральське море для дослідження покладів кам’яного вугілля. Але, як знаємо вже, 22 січня з’явилося офіційне розпорядження про відрядження Шевченка й Т. Вернера в Новопетровське укріплення для участі в експедиції у гори Каратау з тією ж метою. Про нього Тарас Григорович дізнався також задовго до експедиції і в листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. сповіщав: «Меня погонят 1-го мая в степь, на восточный берег Каспийского моря в Новопетровское укрепление, следовательно, опять прервут всякое сообщение с людьми» (VI, 65).

Незважаючи на заборону малювати навіть під суворим наглядом начальства, Шевченко все ж малював. Після завершення роботи над морськими краєвидами він поступово відновив і поетичну діяльність. Десь на початку 1850 р. написано поезію «Лічу в неволі дні і ночі», якою відкривається четверта захалявна книжечка, змережана, за словами поета, кров’ю та сльозами. Її провідний мотив — біль /251/розлуки з батьківщиною, народом. Мужньо звучить і нота нескореності:


Нехай як буде, так і буде.

Чи то плисти, чи то брести,

Хоч доведеться розп’ястись!

А я таки мережать буду

Тихенько білії листи. (II, 237)


Пізніше, 1858 р. в Петербурзі, поет суттєво переробив цей вірш.

Під № 2 ішов вірш «Ми заспівали, розійшлись». Поштовхом до його написання був, очевидно, від’їзд у січні 1850 р. до Петербурга С. Левицького, через якого Шевченко передав листа О. Бодянському, зазначивши в ньому: «Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк — Левицький, привітай його, друже мій добрий! добра, щира душа! він мені в великій став пригоді на чужині» (VI, 62). Як свідчив К. Герн, С. Левицький часто відвідував Шевченка, і вони разом чудово виконували українські пісні 111. Не виключено, що вірш міг бути написаним під враженням листа від С. Левицького, датованого 6 березня 1850 р. В ньому сповіщалось про турботи, пов’язані з полегшенням долі поета, про щирих шанувальників його музи. У Петербурзі якусь участь у справі Шевченка брав і О. Бутаков. С. Левицький зазначав: «Бачився на сих днях із Бутаковим, казав він мені, що начав діло і двинув баб за Вас, да не знаю, каже, що буде» 112.



111 Русский архив, 1898, № 12, с. 551.

112 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 78.



Поява поезії «Мені здається, я не знаю», поданої у «Малій книжці» під № 5, пов’язана передусім з одержанням творів Лермонтова. На це вказав сам поет у рядках, звернених до М. Лазаревського:


...Перед богом

Багато, брате, заробив!

Ти переслав мені в неволю

Поета нашого, — на волю

Мені ти двері одчинив!

Спасибі, друже! (II, 251)


Твори Лермонтова М. Лазаревський передав для Шевченка через свого брата Федора ще до Аральської експедиції, але той не встиг тоді вручити їх поетові через М. Александрійського і зробив це тільки десь у грудні 1849 р.

Протягом січня — квітня 1850 р. Шевченко написав дванадцять поезій, серед них одну поему — «Петрусь». Переважав тут елегійний тон. Трагізм життя у неволі ставав особливо вражаючим, коли згадувалася батьківщина, її народ, закутий у кайдани. Тільки сподівання вирватися на волю, щоб сіяти понад Дніпром «думи тихі, невеселі», та віра в те, що революційне слово дійде до України, надають сили переборювати невільницьке лихо і списувати «тихенько білії листи».

У роздумах про Україну автобіографічні мотиви органічно перепліталися з пекучими соціально-політичними. Поет часто пише про /252/ власні болі, про пережите особисте, але його «я» так майстерно вмонтовується у тканину розповіді про загальнонародне лихо, що від того узагальнюючі картини й образи постають виразнішими, емоційнішими. Крім згаданого вже вірша «Лічу в неволі дні і ночі», це можна сказати й про поезії «Не молилася за мене», «Чи то недоля та неволя», а найбільше — «Якби ви знали, паничі». У творчості Шевченка цей принцип не був новим. Його започатковано ще в ранніх творах, а в період заслання він набув найбільш вражаючої сили. Саме поезії «І виріс я на чужині», «І золотої й дорогої» та «Якби ви знали, паничі» чи не найбільше підтверджують думку, висловлену в автобіографічному листі Шевченка: «История моей жизни составляет часть истории моей родины» (V, 254).

Як і раніше, увагу митця привертає також минуле батьківщини, живий зв’язок з ним сучасності. Поезія «Буває, в неволі іноді згадаю» воскрешає події XVII й почасти XVIII ст., однак пафосом своїм звернена до сучасників, щоб підкріплювати у них дух патріотизму й нескореності, відданості інтересам народу. Має рацію коментатор «Кобзаря», коли пише, що задум поета в цьому творі — «розкритії в козацтві те найголовніше, найцінніше, що в ньому було, його незаперечний демократизм, народність, героїзм, відданість батьківщині. До того ж у творі йдеться про козацьку масу, тобто про покозачене селянство (звідти й слова: «Тут пана немає) » 113.

У вірші «І станом гнучим, і красою» варіюється «жіноча тема», яка наскрізно проходить через усю творчість Шевченка. Зміст поезії дозволяє думати, що йдеться у ній про реальну особу — згадану раніше татарку Забаржаду.

Твори, вписані в книжечки за 1850 р., мають чистовий вигляд. Безсумнівно, вони переписувалися з якогось чорнового автографа уже довершеними. Проте жодного такого автографа за цей період поки не розшукано. Можливо, поет знищив їх. Не виключено, що вони могли пізніше стратитися, як це сталося з переважною більшістю творів попередніх років. Уціліли чернетки деяких поезій в альбомі 1846 — 1850 рр. 114 Шевченко постійно возив з собою невеличкий альбом розміром 17,5×12 см (56 нумерованих аркушів) і заносив до нього, крім ескізів краєвидів та різних картин, чимало народних пісень, а також чорнові варіанти деяких своїх творів («Думи мої, думи мої, Ви мої єдині», уривки з «Титарівни», «Сотника», кінцівка «Марини», «Готово! Парус розпустили», «Ми восени таки похожі», «Ми вкупі гралися», «За сонцем хмаронька пливе», «Дурні та гордії ми люди»). Збереглися тільки поодинокі чернетки, виконані на окремих аркушах 115.



113 Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка, с 193 — 194.

114 Під час арешту 1850 р. альбом відібрано у поета і до 1907 р. він залишавсь у справах III відділу. Тепер альбом зберігається в ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 1 зв., 5 зв. — 6, 9, 27 зв., 32 зв. — 33 зв., 36, 37, 45, 47, 55 зв.

115 Зберігаються там же.



Продумана, чітка система вписування у зшитки за 1847, 1848, 1849 та 1850 рр. чистових варіантів дозволяє твердити: ці зшитки /253/ постали не відразу після написання творів. Очевидно, первісний текст «захалявних книжечок» до нас не дійшов. Коли саме Шевченко завершив роботу над тим чи іншим твором і взагалі над творами, занесеними до книжечок, встановити неможливо. І папір, і почерк, і чорнило книжечок не всюди однакові. Між створенням їх був якийсь інтервал, але який і коли — це навряд чи можна з’ясувати остаточно. 1847 і 1848 рр. внаслідок тяжких умов, про які йшлося вище, Шевченко, звичайно, не міг зважитися заводити такі книжечки. Що ж до початку 1849 р., коли він місяців два перебував у Раїмі, де був вільним від служби і суворого нагляду, то не виключено, що почав заводити такі книжечки за 1847 і 1848 рр., доопрацьовуючи чернетки «невільницької» поезії та переписуючи твори ранішого періоду, привезені на заслання. Поезії за 1849 р. найімовірніше переписані або у самому кінці цього року, або на початку наступного, а за 1850 р. — не пізніше початку квітня 1850 р. Могло бути й так, що всі книжечки з певними інтервалами створені уже в Оренбурзі, після повернення з Аральської експедиції.

Напружена творча праця перервалася несподівано. Шевченко якось помітив, що прапорщик М. Ісаєв залицяється до дружини К. Герна і та відповідає йому взаємністю. Уступаючись за честь свого приятеля, він викрив ці потайні побачення і разом з К. Герном одного разу з ганьбою випровадив залицяльника. Другого дня, 22 квітня 1850 р., розгніваний М. Ісаєв подав донос командирові Оренбурзького корпусу про те, що Шевченко ходить у цивільному одязі, живе на приватній квартирі й малює, тобто не виконує монаршої волі 116.

У доносі, власне, не значилося нічого такого, чого б не знав командир корпусу, але тепер довелося реагувати по-іншому. Якщо такий донос дійде до Петербурга, там можуть зробити неприємні для В. Обручова висновки, зокрема і той, що він не виконує монаршу волю і потурає «політичному злочинцеві». Остерігаючись такого повороту справи, В. Обручов дав розпорядження зробити обшук на квартирі Шевченка і заарештувати його. Розпорядження дано, треба думати, свідомо в присутності К. Герна, і той встиг попередити про обшук Ф. Лазаревського, а останній — Шевченка. Ф. Лазаревський так передає цей епізод:

«В сумерки ко мне приехал Герн, страшно озабоченный, взволнованный.

— Где Тарас? — спрашивает меня торопливо.

— Поехал, — говорю, — в гости.

— Ради бога, поскорей зовите его в квартиру. Жгите там все, что сколько-нибудь может повредить ему: на него Обручеву подан донос. Уже сделано распоряжение произвесть в его квартире обыск.

Я бросился к знакомым, забрал Тараса и помчался с ним на Слободку. Он был совершенно покоен и даже подшучивал над собой. Приехали. Вывалил он мне целый ворох бумаг и несколько портретов: начатый портрет жены Герна и его самого.



116 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке, с. 161. /254/



— Ну, що ж тут палить? — обратился он ко мне. Я, хотя и знал содержание чуть ли не всех писем к нему, но стал их пересматривать. Все они, по-моему мнению, были самого невинного свойства.

— I я тебе питаю, — отвечал я вопросом на его вопрос, — що палить?

— Пали усі пісьма кн. Репніной.

И все драгоценные для Тараса послания Варвары Николаевны, конечно, самые невинные, брошены в камин. Туда же полетели и еще некоторые бумаги, по выбору самого Тараса...

— Но послухай же, мій голубе: як ми все спалим, то догадаються, що нас предупредили об обыске, да и станут искать виноватого. А не будет ли в таком разе в ответе Карл Иванович?

— I то правда, — согласился Тарас, — буде! Поїдем до тебе та ще там що-небудь спалим» 117.

Деякі ескізи, папери і «книжечку» с малороссийскими стихотворениями» Шевченко, як свідчив К. Герн, передав на збереження йому. Мова йде про книжечку рукописних творів, яка постала внаслідок об’єднання усіх книжечок за чотири роки. Нема підстав припускати, як це робить М. Гаско 118, що в даному разі йдеться про «Кобзар» 1840 р. Ніхто ніде і словом не обмовився про «Кобзар» на засланні. А якби навіть він там і опинився, то й тоді логічніше припустити, що К. Герн писав би не про «книжечку» с малороссийсками стихотворениями», а про «Кобзар». Це ж книжка, яка має назву, до того ж уже досить відому тоді читачам.

При обшуку військова влада забрала в Шевченка листи (серед них — від С. Левицького, А. Лизогуба, братів Лазаревських, М. Александрійського), скриньку з малярським приладдям та паперами, два альбоми і книжки: «Евгений Онегин» Пушкіна, два томи творів Лермонтова, дві книжки «Полного собрания сочинений русских авторов», дві книжки творів Шекспіра, Біблію та книжку Фоми Кемпійського «О подражании Христу» 119.

До особливого розпорядження Шевченка посадили на гауптвахту. Те особливе розпорядження надійшло 27 квітня: не чекаючи наслідків розслідування справи, В. Обручов у цей день підписав наказ про повернення поета з 4-го до 5-го батальйону. 12 травня його звільнили з гауптвахти «с выключкою из арестантских списков» 120 і відправили до Орської фортеці, де був розташований 5-й батальйон. Начальникові 23-ї піхотної дивізії наказано встановити за Шевченком найсуворіший нагляд і не дозволяти листуватися з будь-якими особами.



117 Там же, с 162.

118 Гаско М. Чи слушно датована «Мала книжка»? — Дніпро, 1980, № 3, с 128.

119 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 188, 191 — 192.

120 Там же, с 187.



Ротою, в яку зарахували Шевченка в Орську, командував підпоручик Ростопчин, а батальйоном — усе той же солдафон Д. Мєшков. З педантичною ретельністю вони виконували наказ про нагляд за поетом. І не тільки вони. У наказі значилося: «...за рядовым же /255/ Шевченкою в роте поручить, сверх батальонного и ротного командиров, иметь надзор благонадежному унтер-офицеру и ефрейтору, которые должны строжайше наблюдать за всеми его действиями, и если что-либо заметят предосудительного или неповиновение, то доводили бы о том в тот же час до сведения батальонного командира, который обязан немедленно мне донести, надписывая на конвертах: секретно и в собственные руки» 121.

Під таким перехресним наглядом і жив поет в Орську літо 1850 р. Деколи розрадою були зустрічі зі старими знайомими. Із спогадів сестер Лаврентьєвих 122 знаємо, що Тарас Григорович бував у них на квартирі й при нагоді вчив дітей грамоти. Тоді ж він познайомився з «конфірмованим» солдатом О. Ханиковим — учасником гуртка петрашевців, якого 1849 р. засуджено до смертної кари, а потім заслано рядовим до Оренбурзького корпусу. Від О. Ханикова Шевченко міг докладніше дізнатися про діяльність петрашевців, про засланого в солдати іншого петрашевця, відомого російського поета О. Плещеева (він саме тоді відбував заслання в Уральську).

Тим часом слідство у справі Шевченка тривало. У рапорті В. Обручева військовому міністру О. Чернишову відібрані в поета папери поділялися на «заслуживающие особого внимания» і «незаслуживающие такового» 123. До перших віднесено передусім лист С Левицького, а також чотири листи від братів Лазаревських, оскільки в них до «політичного злочинця» є звертання «любий», «дорогий», та лист від художника О. Чернишова, датований 29 березня 1850 р., де висловлюється рекомендація їхати в експедицію не на Мангишлак, а в Раїм, бо там начальником буде добрий К. Герн. Після доповіді Миколі I військовий міністр повідомив начальника III відділу про наказ царя:

«2. Рядового Шевченка подвергнуть немедленно строжайшему аресту и содержать под оным до исследования о виновных, допустивших его вести переписку и заниматься рисованием. При исследовании иметь в виду, что командир 5-го Оренбургского линейного батальона и все ближайшие начальники подлежать должны законному взысканию за допущение предосудительных послаблений относительно этого преступника, коего предшествовавшая вина была им известна.

3. По окончании следственного дела перевесть Шевченка под строжайший надзор из 5-го Оренбургского линейного батальона в другой отдаленный батальон» 124.

Справу розслідували паралельно: в Петербурзі — III відділ, в Оренбурзі — військова влада. Особливий інтерес III відділу викликав лист С Левицького, в якому йшлося про тисячі палких прихильників і послідовників поета в Москві, Петербурзі та на Україні.



121 Там же, с 188 — 189.

122 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 210.

123 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії с. 190.

124 Там же, с. 195. /256/



Жандарми вже втішали себе думкою, що їм пощастить викрити таємну політичну організацію. III відділ наказав негайно заарештувати С. Левицького й згаданого в листі магістра математики М. Головка, зробити обшук в їх квартирах та вчинити їм допит. 16 червня 1850 р. С Левицького арештовано; М. Головко під час арешту застрелився, вистріливши спочатку в жандармського полковника, але промахнувся. Ні папери, відібрані у М. Головка й С Левицького, ні допит С. Левицького та інших осіб, яких було запідозрено в цій справі, жодного криміналу не виявили. С. Левицький звинувачувався в тому, що передавав листи від Шевченка різним особам та повідомляв його про зустрічі й розмови зі знайомими у Москві й Петербурзі. 23 червня 1850 р. О. Орлов доповів цареві, що матеріали «не обнаруживают, чтобы Шевченко продолжал прежний образ мыслей или бы писал и рисовал на кого-либо пасквили» 125. С. Левицького тут же випущено. Якщо слідство на місці не дасть нових, серйозніших звинувачень, Шевченка пропонувалося взяти на деякий час під арешт, суворо попередивши про заборону писати й малювати. «Его императорское величество, — додавав О. Орлов, — высочайше утвердив таковое мнение мое, соизволили на докладе моем против слов: «и ходил (Шевченко. — Ред.) иногда в партикулярном платье» — собственноручно написать: «В этом более виновно его начальство, что допускало до сего, о чем сообщить князю Чернышеву, для должного взыскания с виновных» 120.

В Оренбурзі розслідувати справу доручили підполковнику Г. Чигирю. Перед цим, на вимогу царя, поета заарештували вдруге і 24 червня 1850 р. посадили на гауптвахту. Командирові 5-го батальйону наказано на випадок потреби відправляти Шевченка в Оренбург до Г. Чигиря, «под надзором благонадежного унтер-офицера и под строжайшим караулом в пути от одной станции до другой не менее трех человек из местной кордонной стражи» 127.

Для розслідування справи Г. Чигир сам приїхав в Орськ. 1 липня 1850 р. він склав «вопросные пункты» — окремо для Шевченка й окремо для командира 5-го батальйону і поставив вимогу відповісти на них у письмовій формі «со всевозможною скоростью». На всі шість питань поет дав розгорнуту відповідь. Він пояснив, що вірші в альбомі — не його твори, а записані з народних уст у Київській, Кам’янець-Подільській і Волинській губерніях 1846 р. і що ці твори розглядалися в III відділі й повернуті йому як такі, що не містять нічого недозволеного. «Рисунки, находящиеся в этих книжках, — відповідав далі поет, — рисованы большею частию в Малороссии в 1846 году и несколько в 1849 году на Аральском море, по приказанию капитан-лейтенанта Бутакова, как гидрографические виды, копии с которых поступили к описанию берегов Аральского моря» 128.



125 Там же, с. 202.

126 Там же, с. 209.

127 Там же, с. 204.

128 Там же, с. 218.



Про лист С. Левицького Шевченко писав, що не може за нього від-/257/повідати, оскільки жодним словом не давав приводу для написання такого листа.

Запитував Г. Чигир також, чи мав Шевченко якісь доручення по службі, коли після від’їзду О. Бутакова перейшов під командування прапорщика К. Поспелова. На це питання поет відповів: «Находясь в ведении прапорщика морских штурманов Поспелова, я не мог исполнять никаких поручений по службе по причине болезни глазами, что известно доктору Майделю» 129. Іншою була відповідь К. Поспелова: «...унтер-офицер 4-го батальона Вернер и рядовой Тарас Шевченко капитан-лейтенантом Бутаковым не были мне сданы и я не имел никакой надобности в их прикомандировании ко мне во время пребывания моего в г. Оренбурге» 130.

Матеріали слідства військової влади, отже, нічого нового не додали. Виявлено лише, що Шевченко при зарахуванні його до 5-го батальйону не приймав присяги, але цей церемоніал тут же було організовано.

Виконуючи монаршу волю, військове міністерство 8 серпня 1850 р. дало розпорядження перевести поета з 5-го батальйону в один з найвіддаленіших батальйонів під найсуворіший нагляд начальства. Відповідно 5 вересня В. Обручов наказав: «Рядового Тараса Шевченко по освобождении из-под ареста перевести на службу, под строжайший надзор ротного командира, в одну из рот Оренбургского линейного № 1-го батальона, расположенных в Новопетровском укреплении, отправив его туда под присмотром благонадежного унтер-офицера с таким во времени расчетом, чтобы он мог прибыть в Гурьев-городок непременно до окончания навигации настоящего года» 131.

Не залишена без уваги й вимога покарати винних у послабленні нагляду за Шевченком. Командирові 5-го лінійного батальйону майору Д. Мєшкову оголошено сувору догану за те, що при командируванні поета в Раїм, а пізніше і до Оренбурга він не сповістив командирові 4-го батальйону «высочайшей конфирмации» над Шевченком, внаслідок чого нібито начальство 4-го батальйону не знало про заборону йому писати, малювати. У тому, що Шевченко ходив у цивільному одязі, винним визнано О. Бутакова. 9 грудня 1850 р. морський міністр повідомив військового міністра: «Вследствие отношения вашей светлости от 4-го сего декабря № 1051 имею честь уведомить вас, милостивый государь, что капитан-лейтенанту Бутакову, за упущение по наблюдению за рядовым Шевченко, сделан строжайший выговор» 132.



129 Там же.

130 Там же, с 241.

131 Там же, с 242.

132 Там же, с 248.



Деяких прикростей зазнали також Ф. Лазаревський і В. Рєпніна. Першого обійшли підвищенням по службі, другій О. Орлов написав погрозливого листа і запропонував порвати всякі зв’язки з Шевченком і взагалі не втручатися в справи Малоросії, бо інакше накличе /258/ на себе біду. З докором згадано В. Рєпніній клопотання про дозвіл Шевченкові малювати 133.

Про арешт поета і знайдені при обшуку папери В. Обручов доповів міністрові закордонних справ (очевидно, тому, що Оренбурзький корпус був прикордонним). Розцінивши цей факт як розголошення державної таємниці, О. Орлов обурився і написав доповідну цареві. Микола І наклав резолюцію: «Совершенно правда, неимоверно глупо-то, и спросить его надо» 134.

Заслуговує на увагу свідчення Ф. Лазаревського: «Сидячи у фортеці перед відправкою у заслання, Шевченко на полях якоїсь книжки, даної йому для читання, написав багато віршів. Відрізав ці стьожки і виніс у чоботях, а, прощаючись, передав брату Михайлу Матвійовичу, який віддав їх на збереження мені. Де вони зберігаються тепер, — бог знає. Можливо, у мене десь між паперами добре сховані. Сам потім він їх не пам’ятав» 135.

Найближче і найзручніше добиратися до місця нового заслання Шевченка — Новопетровського укріплення — через Каспійське море, і щоб устигнути до закінчення навігації, треба було поспішати до порту Гур’єв. Шлях до Гур’єва пролягав через Оренбург, Уральськ. Уже 3 жовтня поета доставили в Оренбург, де він відвідав Бр. Залеського. Згодом останній повідомляв про це А. Венгжиновського: «Десять днів тому художник завітав до мене — увесь скривавлений, — бо його рознесли коні в Губерліпських горах і мало не вбили. Пробувши тут кілька годин, він вирушив до Новопетровського...» 136

Коли Шевченко прибув в Уральськ, точних даних не збереглося. Відомо тільки, що 8 жовтня його в супроводі унтер-офіцера Т. Булатова відправили з Уральська в Гур’єв 137. Польський політичний засланець І. Гордоп, який саме тоді відбував заслання в Уральську, засвідчив у своїх спогадах: «1850 р. Шевченко проїжджав через Уральськ на нове заморське вигнання. Я говорив з ним довго і про те, і про інше... Вільна Україна була його мрією, революція — прагненням; можна б сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри» 138.



133 Там же, с 208 — 209.

134 Там же, с 197.

135 Айзеншток І. Невідомі та призабуті спогади про Т. Г. Шевченка. — Вітчизна, 1961, № 3, с 175.

136 Паламарчук Г. П. Матеріали до біографії Шевченка за листами Броніслава Залеського. — В кн.: Питання шевченкознавства, вин. 1, с 111.

137 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 244.

138 Gordon J. Soldat, czyli sześć lat w Orenburgu i Uralsku. — Lipsk, 1865, (Wydanie drugie), з. 104.



Там же, в Уральську, знемагав на засланні солдатом і петрашевець, російський поет і перекладач О. Плещеев. Він, безсумнівно, знав твори Шевченка ще до заслання, оскільки, як відомо, в колі петрашевців вони дістали одностайне визнання і схвальну оцінку. Логічно припустити, що коли Тараса Григоровича доставили в Уральськ, О. Плещеев міг зустрітися з ним. У всякому разі, єдиний лист Шевченка до О. Плещеева, який зберігся, дає підстави думати, що між ними зав’язалося жваве листування, коли український поет /259/ перебував уже в Новопетровську. З того часу між митцями склалися дружні, щирі взаємини. Пізніше, вже після заслання, О. Плещеев перекладав твори Шевченка російською мовою.

З Уральська до Гур’єва Шевченка везли на перекладних. Відстань близько п’ятсот кілометрів подолана трохи більше, ніж за чотири доби. 13 жовтня поет прибув до Гур’єва і того ж дня на поштовому човні, спеціально присланому з Новопетровського укріплення, відплив на Мангишлацький півострів.













Попередня     Головна     Наступна


Шевченківські читання в cпільноті ua_kobzar:

Спогади О. Афанасьєва-Чужбинського, 1840 р.:   Еще мальчики могли научиться по-украински, но девочкам предстояло много труда понимать «по-мужицки», хотя ничто не мешало сохранять родной акцент и до глубокой старости. В то время, кроме «Энеиды» Котляревского, которой девицам читать не давали, на украинском языке были уже: повести Квитки, Полтова и приказки Гребенки, имелись везде рукописные сочинения Гулака-Артемовского; но все это читалось как-то вяло высшим кругом. Появление «Кобзаря» мигом разбудило апатию и вызвало любовь к родному слову . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.