Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 328-385.]

Попередня     Головна     Наступна





ПОВЕРНЕННЯ
(АСТРАХАНЬ-НИЖНІЙ НОВГОРОД. 1857-1858)



1

По прибутті до Астрахані відразу ж з’ясувалося, що доведеться чекати два тижні, доки прийде й навантажиться рейсовий пароплав компанії «Меркурій». Перші дні Шевченко віддав пошукам пристановища й оглядові міста. Спочатку воно видалося йому дуже непривітним. Новоприбулому тут справді було незатишно: брудні трактири, про готелі ніхто й не чув, нема де купити харчів на дальшу тривалу подорож. На щастя, в місті у цей час перебував у справах товариш Шевченка по службі у Новопетровському укріпленні плац-ад’ютант Л. Бурцев, який і дав йому притулок.

Місцеві назви й подробиці, згадані у повісті «Близнецы» (у розповіді про долю сім’ї Зосими Сокирина), свідчать, що містом письменник цікавився ще в Новопетровському укріпленні. Йому могли оповідати про Астрахань Зигмунтовські, моряки з пароплава «Астрабад», який регулярно відвідував укріплення, дехто з офіцерів гарнізону, місцеві купці, учасники експедицій К. Бера, особливо К. Вейдеман, учитель словесності в астраханській гімназії. Тому він досить легко орієнтувався.

Блукаючи вулицями, Шевченко звертає увагу на вигляд будівель, приглядається до перехожих. Після семирічного споглядання жовтих казенних будівель Новопетровського укріплення й пустельного кам’янистого степу все сприймалося з особливою гостротою. Він нікого й нічого не проминав, буквально всотуючи в себе побачене, і не шкодував часу на докладне описування в щоденнику, на астраханських сторінках якого побіжно виникають кілька десятків постатей. Відчувається, з якою насолодою робить це рука нарешті вільного письменника-мандрівника.

Під час подальших мандрівок містом Тарас Григорович спостеріг і чимало привабливого, завдяки чому перше неприємне враження стало забуватися. Йому сподобалася головна вулиця, забудована триповерховими будинками, Гостиний двір, губернаторський дім. Але найбільшу цікавість у нього викликав Кремль з чудовим, як він відразу визначив досвідченим оком знавця вітчизняної історії та архітектури, собором XVII ст. До цього собору він приходив двічі, /329/ щоб побесідувати з його ключарем про історію споруди й поглянути на старовинні речі, заховані в його різниці. Особливо приємно було йому почути, що собор збудував простий російський селянин.

Між першими невідкладними справами були листи, які Шевченко надіслав друзям, оповіщаючи їх про визволення. Лист до Бр. Залеського сповнений радісного захоплення волею, очікування зустрічі з петербурзькими друзями, і насамперед з родиною Толстих: «Весело, друже мой единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными... Не забывай своего искреннего друга и теперь свободного художника Т. Шевченко» (VI, 170 — 171). Не знав тоді поет, що не скоро він дістанеться до Петербурга і що в очах влади він не вільний художник, а всьогона-всього «отставной солдат».

«Я свободен, я уже в Астрахани», — це пафос його листів і на Кубань до Я. Кухаренка (VI, 172), і в Петербург до М. Лазаревського (VI, 171), і, можна думати, до К. Герна (не зберігся) 1.

У пошуках книжки М. Рибушкіна «Описание города Астрахани» 2, про існування якої Шевченко чув ще в укріпленні, він натрапив на міську бібліотеку, що вразила його бідністю, занедбаністю. Праця Рибушкіна була на руках; її, очевидно, так і не пощастило дістати. Однак у бібліотеці поет вперше побачив журнал «Русский вестник» і з задоволенням гортав його перший за 1856 р. номер із творами М. Гоголя, С. Аксакова.

Невдовзі довелося шукати нового пристановища: Л. Бурцев мав одружуватися. Після тривалих пошуків Тарас Григорович знайшов комірчину в мезоніні будинку на Варвацієвому каналі — темну й незатишну. 11 серпня він перебрався туди. Виявилося, що в тому ж будинку мешкав Г. Муравський, молодший лікар 45-го флотського екіпажу, колишній студент Київського університету. Познайомившись із Шевченком, Муравський розповів про нього своєму колезі С. Незабитовському, колишньому киянинові, нині лікареві цього ж екіпажу, а також учителеві історії та географії в Астраханській гімназії І. Клопотовському 3.



1 Доводиться особливо пошкодувати про втрату цього листа, тому що, як справедливо припускає Л. Большаков, він міг містити відомості про збереження Герном шевченківських автографів та малюнків, про долю цих робіт, тим більше, що в літературі є дані, які вказують на можливість збереження деяких робіт Шевченка в родині Гернів (Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання... Пошуки. Роздуми. Дослідження. — К., 1977, с 23 — 27).

2 Записки об Астрахани / Собрал директор Астраханских училищ М. Рыбушкин. — М., 1841. За цим джерелом архітектором собору був селянин Дорофей Макішев.

3 Спогади І. Клопотовського про цю зустріч записав 1892 р. журналіст і революційний діяч, соратник М. Горького В. Кларк (Кларк В. Тарас Григорьевич Шевченко в Астрахани : (По поводу тридцатипятилетней годовщины смерти поэта). — Русская старина, 1896, № 3, с. 655 — 658). Відомості про В. Кларка та I. Клопотовського докладно подані у праці Л. Большакова «їхав поет із заслання...». Спогади Клопотовського багато в чому неточні: це стосується, зокрема, розповіді про катання, яке нібито влаштував відомий волзький рибопромисловець-мільйонер О. Сапожников Шевченкові на своєму пароплаві, хоча відомо, що в цей час жодного з власних пароплавів Сапожникова в Астрахані не було і він для подорожі до Нижнього Новгорода був змушений найняти пароплав /330/ «Князь Пожарский» компанії «Меркурій». Епізод з лотереєю також видається неймовірним — як через те, що у найближчі місяці Шевченко не мав на руках навіть набагато меншої суми, так і тому, що така подія була б відзначена у щоденнику, в якому він з вдячністю занотовував найменшу допомогу з боку знайомих. Твердження ж про те, що розіграні в лотерею й виграні Сапожниковим картини були повернуті Шевченку, а останній представив їх в Академію мистецтв, за що й одержав звання вільного художника, — цілковите непорозуміння.




Очевидно, із Муравським та Незабитовським був знайомий ще один їх колега по службі — старший лікар 17-го робочого екіпажу, теж випускник Київського університету, Томаш (Хома Іванович) Зброжек. Астраханські «кияни» захоплено привітали звільненого поета.

Ця радісна для Шевченка подія сталася не пізніше 15 серпня. Того ж дня увечері від Т. Зброжека про його перебування в місті дізнався О. Сапожников, якого ще хлопчиком Тарас Григорович вчив малюванню. Наступного ранку він запросив поета до себе, запропонував йому кімнату в своєму будинку й каюту на пароплаві «Князь Пожарский». Шевченко прийняв запрошення, а свій квиток повернув до контори пароплавства з умовою, щоб його віддали безкоштовно якомусь бідаці. Капітан В. Кишкін узяв замість одного п’ятьох злидарів, розмістивши їх на баржі.

23-річний О. Сапожников захопив поета простотою й привітністю, про що свідчить запис у щоденнику: «...16 августа я возобновил старое знакомство с Александром Александровичем. Это уже был не шалун-школьник в детской курточке, которого я видел в последний раз в 1842 году. Это уже был мужчина, муж и, наконец, отец прекрасного дитяти. А сверх всего этого, я встретил в нем простого, высокоблагороднейшего, доброго человека» (V, 108). Чимало сприяли гарному враженню й мистецькі шедеври — картини Леонардо да Вінчі, ван Дейка, Рубенса, Пуссена та інших, які прикрашали дім, а також гостинність усієї родини.

Шевченко щодня відвідував І. Клопотовського, де збиралися його нові приятелі й де були виставлені його малюнки, привезені з заслання; тут влаштовувалися літературні читання й бесіди 4. Сам господар, вчитель І. Клопотовський, 1865 р. був звільнений з посади за знайомство з учасниками визвольного повстання 1863 р. Пізніше, з 1866 по 1884 р., він працював у редакції газети «Астраханские губернские ведомости» і навіть був редактором газети. Щоденник Тараса Григоровича лежав, певне, розгорнутий на столі, так що старі й нові його знайомі — І. Клопотовський, С. Незабитовський, Є. Одинцов, Ф. Чельцов, В. Кишкін, К. Новицький, П. Радзейовський, Т. Шалевич, Т. Зброжек — залишили у ньому власноручні записи. У запису від 15 серпня до поетового щоденника Клопотовський назвав його своїм колишнім професором Київського університету, «дражайшим и любимейшим нашим поэтом» (V, 106). Цікаво, що Шевченко у подальших записах не спростував цього.



4 Кларк В. Тарас Григорьевич Шевченко в Астрахани, с. 655 — 658.



Того ж дня захоплений запис залишив флотський лікар С. Незабитовський. Він, як і Муравський, брав участь в обороні Севастополя; обидва були нагороджені за це орденами. Від них Шевченко міг /331/ почути чимало подробиць героїчної епопеї. У товаристві цих людей поет читав вірші зі своєї «Малої книжки» (про неї згадує Клопотовський) ; С. Незабитовський переписав до власної збірки дві поезії — «Чернець» та «А. О. Козачковському» (текстологічний аналіз списків Незабитовського свідчить про те, що ці поезії переписані з «Малої книжки», яку, отже, Шевченко вивіз із Новопетровського укріплення 5). А через два дні Тарас Григорович сам вписав до збірочки Незабитовського вірш «Ще як були ми козаками» («Полякам») з написом: «Степанові Незабутовському на пам’ять 20 августа 1857».

Разом із Клопотовським та Незабитовським у щоденнику залишив запис Євген (за документами — Євтихій Іванович) Одинцов — молодший лікар 46-го флотського екіпажу. А випускник Київського університету, лікар портових рот, теж колишній севастополець Федір Чельцов не обмежився висловленням радості з приводу зустрічі з поетом й записав до щоденника солдатське оповідання про те, як біс Іван Рогожин служив у війську. Шевченко запам’ятав цей анекдот і став називати Чельцова Іваном Рогожиним. Таким подвійним ім’ям назвав він Чельцова у присвяті, написаній на уривку автографа поеми «Царі», подарованому 16 серпня 1857 р., і навіть у напису на своєму «Кобзарі» від 12 лютого 1860 р.



5 Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко: Біографія, с. 322: Бородін В. С. З нових (додаткових) матеріалів про долю літературної та образотворчої спадщини Шевченка на початку XX ст. (з архіву М. Ф. Біляшівського). — В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції.



Під 18 серпня занотовано: «В. Кишкин, встреча со старым знакомым» (V, 107). Коли відбулося знайомство, відомостей немає: можливо, у Петербурзі, де Шевченко мав знайомих серед моряків Балтійського флоту, на якому тоді служив і Кишкін; а може, на Мангишлаку, в Новопетровському укріпленні, куди заходили й військові судна. Останнім часом Кишкін служив капітаном пароплава «Князь Пожарский», на якому Шевченко відбуватиме подорож до Нижнього Новгорода; під час цієї подорожі вони близько здружаться.

Таким чином, в Астрахані поет опинився у колі прогресивної флотської інтелігенції, недавніх героїчних учасників оборони Севастополя — людей, гідних найвищої пошани, людей, які були здатні зрозуміти й належно оцінити геніальні поезії Шевченка. Вони захоплювалися, наприклад, такими гостросатиричними творами, як поема «Царі» (перша редакція), — твором, що міг спричинитися до нового ув’язнення автора. Але Шевченко мав усі підстави цілковито довіряти своїм новим друзям. У ці дні, спілкуючись з ними, він переживав таке всеосяжне почуття щастя, якого не знав багато років.

22 серпня Шевченко залишив Астрахань. У своєму щоденнику він записав наступного дня: «С 15 по 22-е августа был у меня в грязной и пыльной Астрахани такой светлый, прекрасный праздник, какого еще не было в моей жизни. Земляки мои, большею частию /332/ кияне, так искренно, радостно, братски приветствовали мою свободу и до того распростерли свое гостеприимство, что лишили меня свободы самому вести свой журнал и взяли эту обязанность на себя. Благодарю вас, благородные, бескорыстные друзья мои. Вы подарили меня такою радостию, таким полным счастием, которое едва вмещаю я в моем благодарном сердце. И память об этих счастливейших днях я вношу не в прозаический журнал мой. Я внесу в сокровищницу моего сердца» (V, 107).




2

Подорож Волгою тривала майже місяць. Перший тиждень Шевченко все ще радісно переживав братерські зустрічі зі своїми астраханськими друзями, які допомогли йому вирватися з морального полону принизливого останнього десятиріччя. Казарма «засіла» у ньому так глибоко, що звичайна привітність Сапожникова та його родини сприймалася спочатку із надмірним захопленням. А в снах його ще раз у раз жахали ненависні постаті Дубельта із його помічниками Поповим та Дестремом, корпусного начальника Обручова, ротного Косарева. Тягар цих «гидких», «обурливих», за висловом поета, снів не скоро залишив учорашнього солдата.

Однак сумні спогади невдовзі стали витіснятися новими враженнями. Художник у Шевченкові не втомлюється захоплюватися розкішними краєвидами Нижньої Волги, чарівливими звуками, які видобував зі своєї бідної скрипки О. Панов, буфетник на пароплаві, недавно відпущений поміщиком на волю. Але й чари мазурок Шопена не змогли приглушити стогін «поруганной крепостной души», стогін мільйонів кріпацьких душ, що чувся поетові у звуках скрипки: «Скоро ли долетят эти пронзительные вопли до твоего свинцового уха, наш праведный, неумолимый, неублажимый боже?» (V, 109). І не лише багатство уяви митця спричинилося до того, що пароплав видався йому чудовиськом, готовим проковтнути «помещиков-инквизиторов»; цей яскравий образ був породжений усім його життєвим досвідом, палким прагненням до знищення кріпосництва, його баченням майбутнього рідного народу, увагою до тих глибоких змін у суспільному житті, які провіщали народну революцію: «Великий Фультон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно» (V, 109).

Ця болюча точка в глибині свідомості Шевченка — пристрасне очікування соціальних змін, визволення народу — проймає усі його думки й діла, визначаючи симпатії та антипатії, раз у раз заявляючи про себе постійним інтересом до фактів боротьби проти поневолення й визиску — в різні часи й у різних народів. Вислухавши від лоцмана Михайлова легенду про Стеньку Разіна, поет зазначає в щоденнику: «По словам того же рассказчика, Разин не был разбой-/333/ником, а он только на Волге брандвахту держал и собирал пошлину с кораблей и раздавал ее неимущим людям. Коммунист, выходит» (V, ИЗ). А занотувавши слова ватажка тайпінських повстанців Гонга (Хун Сюцюаня) про те, що мандарини — це худоба, яка годиться лише у жертву богові 6, закінчує: «Скоро ли во всеуслышание можно будет сказать про русских бояр то же самое?» (V, 120). Він захоплено оповідає в щоденнику, як селяни с. Зименки, що належало поміщику Дадьянову 7, спалили поміщицький хліб: «Жаль, что яровое не поспело, а то и его бы за один раз покончили бы. Отрадное происшествие» (V, 136).

На пароплаві Шевченко жив у каюті капітана Кишкіна, в якого виявилася «заветная портфель» із списками творів російської позацензурної поезії. 2 вересня він записує: «Сегодня в 7 часов утра случайно собрались мы в капитанской каюте и слово за слово из обыденного разговора перешли к современной литературе и поэзии. После недолгих пересудов я предложил А. А. Сапожникову прочесть «Собачий пир» из Барбье Бенедиктова, и он мастерски его прочитал. После прочтения перевода был прочитан подлинник, и общим голосом решили, что перевод выше подлинника. Бенедиктов, певец кудрей и прочего тому подобного, не переводит, а воссоздает Барбье. Непостижимо! Неужели со смертию этого огромного нашего Тормоза, как выразился Искандер, поэты воскресли, обновились? Другой причины я не знаю. По поводу «Собачьего пира» наш добрый, милый капитан Владимир Васильевич Кишкин достал из своей заветной портфели его же, Бенедиктова, «Вход воспрещается» и с чувством поклонника родной обновленной поэзии прочитал нам, внимательным слушателям. Потом прочитал его же «На новый 1857 год». Я дивился и ушам не верил. Много еще кое-чего упруго свежего, живого было прочитано нашим милым капитаном» (V, 115-116).

Перше по визволенні знайомство з російською потаємною поезією сповнило Шевченка радістю відкриття того, що і в суспільстві, і в поезії відбувається бурхливий процес оновлення, йде могутнє піднесення революційної хвилі. І це піднесення не могло не захопити й поета, чому сприяла, зокрема, обізнаність з висловлюваннями Герцена. Хоча він і не посилається на джерело, але згадка про вислів Іскандера свідчить про те, що принаймні розмови про виступи Герцена велися — можливо, ще в колі астраханської флотської молоді.



6 Новейшие сведения о действиях китайских инсургентов. — Русский инвалид, 1857, 31 июля.

7 Точніше, князеві А. Дадіану (Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с. 64-67).



Літературні ранки в каюті капітана тривали. 4 вересня Кишкін читав ще «несколько животрепещущих стихотворений неизвестных авторов и, между прочим, «Кающуюся Россию» Хомякова» (V, 117). 5 вересня Є. Панченко, медичний інспектор астраханського порту і домашній лікар Сапожникових, прочитав «Губернские очерки» М. Салтикова-Щедріна, з приводу яких у щоденнику з’явились /334/ натхненні рядки: «Я благоговею перед Салтыковым 8. О Гоголь, наш бессмертный Гоголь! Какою радостию возрадовалася бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих. Други мои, искренние мои! Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!» (V, 118 — 119).

17 вересня — знову літературний вечір. «Капитан наш вытащил из-под спуда «Полярную звезду» 1824 года и прекрасно прочитал нам открывки из поэмы «Наливайко», а Сапожников отрывки из поэмы «Войнаровский» (V, 130). Шевченко переписав до свого щоденника «Собачий бенкет» А.-О. Барб’є у перекладі В. Бенедиктова, «Кающуюся Россию» О. Хомякова, вірш П. Лаврова «Русскому народу», опублікований згодом Герценом у четвертому випуску «Голосов из России» (1857). Літературні читання на пароплаві були свого роду прелюдією до того широкого кола читання, в яке поет порине під час вимушеної зупинки у Нижньому Новгороді.

Виїжджаючи з Астрахані, Шевченко сподівався багато малювати волзькі береги; але це виявилося майже неможливим: обриси швидко змінювалися, дуже заважало здригання палуби від роботи двигуна. Малювати вдавалося лише на стоянках і частково тоді, коли пароплав повільно долав річкові перекати. Збереглися начерки Камишина (X, № 2), «Поблизу Саратова» (X, № 4), «Саратов» (X, № 5), «Царів курган» (X, № 8), «Казань» (X, № 9), «Проти Казані» (X, № 10). Виконав він і декілька портретів — К. Козаченко, тещі Сапожникова (X, № 3), а також портрет, атрибутований упорядниками десятого тому академічного видання як «Портрет Т. З. Єпіфанова» (X, № 6), та ще два, які вважаються портретами М. Комаровського та Є. Панченка (X, № 11, 12). Л. Большаков подає переконливі докази на користь того, що художник зобразив не Єпіфанова, а лоцмана — селянина Михайлова; атрибуцію ж останніх двох портретів дослідник справедливо піддає сумніву, вважаючи портретованих особами невідомими, а справжні портрети Комаровського та Панченка роботи Шевченка поки що не знайденими 9.



8 Л. Большаков слушно звернув увагу на обізнаність Шевченка, який назвав автора «Губернских очерков» Салтиковим, хоч публікувалися вони за підписом «Н. Щедрин» (Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с 52).

9 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с 56 — 58, 60 — 64.



У Саратові відбулися дві дуже приємні для Шевченка зустрічі. Ще на пароплаві він почув, що М. Костомаров жив у цьому місті й нещодавно виїхав за кордон і що його старенька мати залишилася тут. Дізнавшись адресу Т. Костомарової, Тарас Григорович негайно по прибутті вирушив до неї: «Пароход простоял в Саратовской пристани до следующего утра, и я с полудня до часу полуночи провел у Татьяны Петровны. И, боже мой, чего мы с ней ни вспомнили, о чем мы с ней ни переговорили. Она мне показывала письма своего Николаши из-за границы и лепестки фиалок, присланные ей сыном в одном из писем из Стокгольма от 30 мая. Это число напомнило нам роковое 30 мая 1847 года, и мы, как дети, зарыдали. В первом /335/ часу ночи я расстался с счастливейшею и благороднейшею матерью прекраснейшего сына» (V, 114). На прощання поет подарував їй вірш «Н. Костомарову», написаний у казематі III відділу під впливом зворушення, яке він пережив, побачивши з вікна камери чорну від горя матір Костомарова (текст вірша він переписав з «Малої книжки» 10).

І в цьому епізоді (а пізніше й у подібних, при зустрічах зі старенькими матерями своїх друзів — братів Лазаревських, В. Григоровича) повно й вражаюче виявилася безмежна людяність, добрість, делікатність і висока душевність Шевченка, його незвичайна здатність до співпереживання, уміння щиро перейнятися чужим горем і чужою радістю — може, ще більшою мірою, аніж своїми особистими. Віддана й саможертовна материнська любов становила для нього найвищу духовну цінність. І не було меж тій синівській ніжності, з якою він ставився до жінок-матерів, а надто старих і самотніх.

Багато про що говорили Шевченко й Тетяна Петрівна Костомарова. Можливо, вона оповіла про саратовське життя сина, в якому відчутне місце посідало його товаришування з М. Чернишевським, а також про свою дружбу з матір’ю критика та її сестрою О. Пипіною. Принаймні відомо, що наступного ранку в незвичний для таких візитів час Т. Костомарова завітала до родини Пипіних — Чернишевських. Сестра у перших М. Чернишевського К. Пипіна, тоді ще дівчинка, пізніше згадувала: вранці, 1 вересня, «посмотрела я в окно и к своєму большому удивлению вижу, что раскрываются ворота, и во двор к нам въезжает старинный рыдван Татьяны Петровны. Что бы это значило? Обыкновенно Татьяна Петровна ездила к нам по воскресеньям и к вечеру, а тут вдруг в будни и в такой ранний час. Значит, случилось что-то необыкновенное... Вижу, входит Татьяна Петровна, ее обступают все наши, и она с глубоким волнением начинает рассказывать, что она виделась с Шевченко, который накануне посетил ее. Целый день она провела у нас, и все переживали с пей это радостное событие. Ведь Шевченко был любимым поэтом в нашей большой семье Чернышевских — Пыпиных; его карточки бережно сохранялись у нас, имя его произносилось всегда с искренним уважением. Было в доме и издание «Кобзаря». Татьяна Петровна описывала во всех подробностях свою встречу и беседу с Т. Г. Шевченко, а мы жадно вслушивались в каждое слово» 11.

Друга зустріч була цілком несподіваною: за півгодини до відплиття до капітанської каюти зайшов невідомий чоловік, який, назвавшись П. Чекмарьовим, передав Шевченкові від його землячки (родом з Лохвицького повіту) й шанувальниці М. Солонини «сердечный сестрин поцелуй» і поздоровлення зі звільненням 12.



10 Бородін В. С. До історії тексту «Малої книжки» Т. Г. Шевченка, с. 83.

11 Чернышевская Н. М. Н. Г. Чернышевский и Т. Г. Шевченко. — Киев, 1978, с. 13 — 14. Слід зауважити, що згадка про «карточки» (фотокартки) стосується, очевидно, більш пізнього часу, оскільки ані до заслання, ані під час нього поет не фотографувався.

12 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с 301.



«Долго я не мог опомниться от этого нечаянного счастия, и придя в себя, я /336/ вынул из моей бедной коморы какую-то песенку и просил своего нового друга передать эту лепту моей милой, сердечной землячке» (V, 115). Знову й знову переконувався поет, що він не забутий, що його люблять і чекають.

Подорож тривала, і Шевченко не проминув нагоди оглянути приволзькі міста. У щоденнику знаходимо описи побаченого, написані небайдужою рукою: то із захопленням, то з жалем чи й обуренням. Казенно-безлиця Самара, найбільша хлібна пристань на Волзі, але позбавлена елементарних ознак міської культури, примусила згадати «царствование неудобозабываемого Тормоза». Відвідати Симбірськ і поглянути на монумент Карамзіна перешкодили шквал з мокрим снігом та непролазна багнюка.

Казань сподобалася Шевченкові, нагадавши йому Москву. Він побував в університеті, шукаючи слідів перебування тут товаришів по Кирило-Мефодіївському товариству — І. Посяди та Ю. Андрузького, яких після закінчення слідства перевели сюди з Київського університету, — але безуспішно. Маленькі Чебоксари, де церков виявилося не менше, ніж будинків, дали йому грунт для такого висновку: «Главный узел московской старой внутренней политики — православие. Неудобозабываемый Тормоз по глупости своей хотел затянуть этот ослабевший узел и перетянул. Он теперь на одном волоске держится» (V, 130).

Закінчувалася ця тривала й багата на враження подорож. Із властивою йому проникливістю Шевченко на основі порівняно небагатьох фактів, що стали йому відомі в цей час, зумів зробити важливі висновки. Недаремно він визначає внутрішню політику Миколи І як стару, а твори потаємної музи вважає новою й «обновленной» вітчизняною поезією; і своє відкриття потаємної та підцензурної сатиричної літератури сприймає як торжество власних прагнень та ідей, як захоплююче усвідомлення своєї єдності з прогресивною російською літературою, обнадійливе відчуття дружнього плеча.

Нижній Новгород був для нього порогом Москви й Петербурга з його любою Академією, дружньою родиною Толстих і старими товаришами, в коло яких він так прагнув і скору зустріч з якими так радісно передчував, вважаючи, що до жаданої мети залишилося якихось два тижні.




3

20 вересня об 11-й годині дня пароплав «Князь Пожарский» нарешті підійшов до нижегородської пристані. Від сподіваного Петербурга з «милою Академиею» Шевченка відділяли лише півтори доби шляху на перекладних і доба залізницею. Радісним піднесенням освітлене для нього все навколишнє: «Тучки разошлися и солнышко приветливо осветило город и его прекрасные окрестности» (V, 137).

У такому безхмарному настрої, який побільшувався впевненістю в тому, що назавтра він разом із Сапожниковими вирушить до Москви, Шевченко пішов у місто. Кожного разу, коли він ненадовго /337/ кудись приїздив, то насамперед намагався побачити найвидатніші історичні пам’ятки й розшукати знайомих чи просто земляків. Між пошуками оглянув старовинний Кремль. Довелося забігти до Сапожникових, щоб домовитися з ними про завтрашній виїзд. І тут на нього чекала прикра несподіванка: М. Брилкін, головний управитель нижегородської контори пароплавної компанії «Меркурій», розповів йому, що поліцмейстер міста наказав відразу ж повідомити про прибуття Шевченка. Поліцмейстер офіційно заявив Тарасу Григоровичу, що він ще не остаточно звільнений з військової служби й повинен повернутися в Оренбург і там очікувати свого остаточного звільнення. Поет був майже у відчаї. Другого дня Сапожникови вирушили до Москви, а Шевченко залишився в місті, з тривогою і гнівом переживаючи невідомість: «Вот тебе и Москва! Вот тебе и Петербург! И театр, и Академия, и Эрмитаж, и сладкие дружеские объятия земляков, друзей моих Лазаревского и Гулака-Артемовского! Проклятие вам, корпусные и прочие командиры, мои мучители безнаказанные! Гнусно! Бесчеловечно! Отвратительно гнусно!» (V, 139). Допомогли нові знайомі — М. Брилкін та П. Овсянников — помічник управителя компанії «Меркурій», який надав йому притулок. Вони порадили прикинутися хворим, щоб уникнути повернення до Оренбурга. «Я рассудил, — записує Шевченко в щоденнику, — что не грех подлость отвратить лицемерием, и притворился больным» (V, 138).

Тим часом про те, що сталося, з листа І. Ускова дізнався М. Лазаревський. 12 жовтня 1857 р. він повідомив Шевченкові: «По письму Ир[аклия] Ал[ександровича] отсюда писали о тебе к Катенину; писали и Алекс[ею] Ник[олаевичу] Муравьеву. Усков сильно боится и беспокоится: напиши к нему» 13. Обіцяв написати до Катеніна далекий його родич В. Білозерський. Дуже стривожилися Анастасія Іванівна та Федір Петрович Толсті. «По совету с графом решили, — писав у тому ж листі М. Лазаревський, — чтобы ты написал графу Ф[едору] П[етровичу] письмо, что ты сильно желаешь заниматься живописью и изучать ее, чего не можешь нигде так достигнуть, как в Академии художеств, а потому просишь исходатайствовать дозволение на приезд в Петербург. Гр[аф] по этому письму будет просить президента» 14. Можливо, перед губернатором О. Муравйовим клопоталися промисловці — брати Брилкіни. Отже, старі й нові друзі поета не залишили його у біді: їхні клопотання не були марними.



13 Листи до Т. Г. Шевченка, с 106.

14 Там же, с 106 — 107.



Шевченко дізнався про ці заходи не відразу і не повністю. Ще 18 жовтня, відповідаючи М. Лазаревському на цитований вище лист, він з подивом запитував: «Ти пишеш, що Усков уже писав тобі о якімсь там недоразумении. Чом же він, дурень, не написав, яке там именно недоразумение? І тут його ніхто не знає. Я і сам не знаю, яке там те прокляте недоразумение. В Оренбург уже давно писано із Нижнего, але із Оренбурга ще нема нічого. І я сам не знаю, /338/ що ще зо мною буде. А тим часом живу собі добре і весело отут між добрими людьми» (VI, 174).

З щоденника Шевченка простежується його життя в Нижньому Новгороді буквально день за днем. Незважаючи на тривожну невизначеність власного становища, він з непослабним інтересом поринув у культурно-громадське життя міста. Кожен день ущерть виповнювався цікавими зустрічами. Завдяки впливовим у місті М. Брилкіну та П. Овсянникову Тарас Григорович познайомився з багатьма місцевими діячами, котрі становили тут культурну верхівку. Серед них були й люди, які завжди глибоко захоплювали поета, — митці, літератори, а були й чисто офіційні знайомства: їх доводилося заводити в пошуках замовників на портрети — єдиний на той час засіб існування для художника Шевченка. Він не бажав обтяжувати своїх не дуже грошовитих друзів М. Лазаревського та Бр. Залеського.

Біографа поета не може не захопити його дивовижна здатність легко й швидко входити в нове, доти не знайоме середовище, з одного погляду оцінювати співбесідника, знаходити властивий тон і обопільно цікаву тему. Він завжди брав близько до серця чужі клопоти й біди, щиро співпереживав, і не дивно, що дуже швидко ставав у товаристві своєю людиною, цікавою для багатьох, незмінно зберігаючи при цьому певну незалежність та самоповагу. В своєму щоденнику Шевченко більш-менш докладно описує враження, яке справляли на нього нові знайомі, але майже ніколи не оповідає про власні успіхи в товаристві й власний внесок у бесіду. Лише зрідка назве тему розмови чи згадає про читання якоїсь своєї поезії. І тільки зі спогадів сучасників дізнаємося, яким цікавим, навіть чарівним, умів бути він у товаристві, що припало йому до душі; а якщо ні — міг замкнутися в собі або й просто піти геть.

Його різнобічна талановитість виявлялася і в серйозних бесідах на найрізноманітніші теми, а часом — відповідно до загального настрою — в умінні блискуче «подати» комічний анекдот чи бувальщину. Сучасники згадують глибоку освіченість поета, яка давала все нові теми для розмови, так що бесіда з ним ніколи не могла набриднути. Навіть дуже самозакоханий П. Куліш дивувався з його вміння критично проаналізувати твір (це стосується не лише твору художньої літератури, а й живопису, архітектури, музики, театру — численні зразки такого аналізу маємо в щоденнику Шевченка). Той же Куліш та інші свідки захоплювалися тим, як задушевно й щиро він співав — і не лише українські народні пісні, які безмежно любив: дещо пізніше, у Москві, в домі С. Аксакова, Тарас Григорович викликав щирий захват виконанням волзької бурлацької пісні, почутої, певне, під час подорожі Волгою. Але найбільше полонила всіх його поезія, нікого не залишаючи байдужим.

Тому не доводиться дивуватися з того, з якою швидкістю ширшало коло його знайомств у Нижньому Новгороді. Він умів знаходити цікавих людей, щиро захоплюватися ними. Привертає увагу характерне для нього ставлення до ще одного знайомого — у щоденнії новому запису йдеться про капітана-путійця Петровича, з яким /339/ Шевченко зустрівся під час поїздки в с Мєдновку: «Петрович по происхождению серб, образованный, прямой и сердечный человек, хорошо разумеющий и глубоко сочувствующий всему современному. Мне больно (курсив наш. — Ред.), что я прожил столько времени в Нижнем и только сегодня (незадовго до виїзду в Петербург. — Ред.) встретился с этим редким человеком» (V, 207).

«Все современное» було осереддям зацікавлень Шевченка. Він діяльно розшукував і буквально поглинав те значне, прогресивне, чим збагатилася за останнє десятиріччя вітчизняна культура, в якій найболючіше питання становило знищення кріпацтва.

На сторінках щоденника зустрічаємо понад півсотні прізвищ. Ніби винагороджуючи себе за десять одноманітних років, Шевченко до краю сповнює свої дні різноманітними заняттями й зустрічами: зранку за ясної погоди поспішає малювати старовинні церкви, що його просто зачарували; за негоди малює портрети близьких знайомих — із вдячності за гостинність чи й просто з симпатії — або захоплено читає, намагаючись надолужити прогаяне. З 1 жовтня розпочинається театральний сезон, і він майже всі вечори проводить у театрі або в аматорів мистецтва, де часом траплялося почути чудову музику чи помилуватися маловідомим шедевром видатного художника. Чимало часу віддає літературній праці. Уже 12 листопада 1857 р., коли ледве минуло півтора місяці з часу його прибуття до міста, він писав своїй «святій заступниці» А. Толстій: «Мне необходим был промежуток между Северной Пальмирой и киргизской пустыней, а иначе я явился бы к вам настоящим киргизом. А теперь с помощию добрых людей я понемногу делаюся похожим на человека. Дело в том, что я в продолжение этих 10-ти лет, кроме «Русского инвалида», ничего не читал. Так можете себе вообразить, каким бы я чудаком безграмотным явился в обществе грамотных людей. Теперь же я, благодаря здешних друзей, завален книгами и запоем читаю, или, правильнее, отчитываюсь, а осенняя грязь мне удивительно как много помогла в этом сладком деле. Я прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени. Теперь остались мне одни журналы за нынешний год, и я наслаждаюся ими, как самым утонченным лакомством. И выходит, что все к лучшему, что нет худа без добра. Пока позволяла погода, я сделал несколько рисунков с здешних старинных церквей. Оригинальная и даже изящная архитектура. А теперь во время слякоти и грязи делаю изредка портреты карандашом, а все остальные часы дня и ночи читаю. Вот и все мои теперешние занятия, которыми я бесконечно доволен» (VI, 178).

Звичайно, автор листа значно перебільшує свою «безграмотность» — адже за півтора місяці йому ніяк не вдалося б надолужити прогаяне за десять років. Швидше він намагається втішитися думкою, що зупинка в Нижньому Новгороді — не таке вже й горе, і переконує в цьому своїх петербурзьких друзів. Та мине ще чотири місяці, і ми, оглядаючи підсумки нижегородського періоду життя Шевченка, зможемо ствердити: ці п’ять з половиною місяців справді не були змарновані, навпаки, вони збагатили поета духовно й під-/340/ готували його до повернення у вир громадського й культурного життя обох столиць.

Першим, кого Шевченко розшукав у місті, був викладач латинської мови в міській гімназії О. Бобржицький. За спогадами його колеги по гімназії О. Мартинова 15, Тарас Григорович знав Бобржицького ще з Києва, де останній закінчив 1848 р. філософський факультет університету, Бобржицький до того кілька разів переїздив з місця на місце; очевидно, вже по визволенні з заслання хтось із нових чи старих (як Кишкін) знайомих повідомив поетові його останню адресу, і Шевченко відразу ж по приїзді пішов до нього на квартиру. Зустріч була радісною, й пізніше Шевченко часто його відвідував.

«Сколько я заметил, — згадував Мартинов, — Шевченко не был разговорчив (может быть, только не в дружеском кругу); приходя нередко к Б[обржицкому] после обеда, часов в 5 — 6, он больше ходил по комнате и распевал малороссийские песни. По-польски говорил он свободно; из журналов, помню, особенно интересовался «Русским вестником», где тогда помещались рассказы Марко Вовчка. Как вышедший из народа, к нему питал он особенное пристрастие и не затруднялся водить компанию с простым мужичком-серомахою... Б[обржицкому] он оставил на память какое-то свое стихотворение» 16.

Перші десять днів перебування в Нижньому Новгороді довелося більшу частину дня сидіти вдома: адже мали прибути поліцмейстер і медик, щоб провести огляд «хворого». Оскільки вони все не з’являлися, Шевченко, «махнувши рукою» на очікуваний візит, тікав з дому: спершу — провести Сапожникових, пізніше — на цілий день їздив з М. Брилкіним оглянути судноверф у Балахні; виходив на малярські етюди: намалював Благовіщенський собор та церкву св. Георгія. Коли дощ не пускав з дому, малював портрети В. Кишкіна, А. Шауббе — гувернантки Брилкіних, П. Овсянникова, І. Грасса — зятя М. Брилкіна. Під час останнього сеансу прийшли нарешті лікар А. Гартвіг та поліцмейстер П. Лаппо (Лаппо-Старженецький) 17.



15 А-тынов [Мартынов А. Ф.] Два слова о Т. Г. Шевченко. — Северная пчела, 1861, 21 июня. За Л. Большаковим, Мартинов був краєзнавцем і літератором, товаришем по службі М. Чернишевського, пізніше — другом сім’ї Ульянових (Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с 94 — 99).

16 [Мартынов А. Ф.] Два слова о Т. Г. Шевченко. Див. також: Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників, с 205. Криптонім «Б.» у цих спогадах вперше розшифрував Л. Большаков як «Бобржицький», а не «Брилкін», як вважалося доти (Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с 94 — 99).

17 У зв’язку з цим з’ясовується й таке: Л. Большаков на підставі послужних списків П. Лаппо і помічника поліцмейстера О. Бабкіна встановив, що ордени на мундирі портретованого Шевченком поліцейського чиновника («Портрет поліцейського»; X, № 20) могли належати тільки П. Лаппо-Старженецькому (Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с 91 — 93).



Вони дуже люб’язно виконали все очікуване від них: засвідчили, що Шевченко за станом здоров’я неспроможний рушити у зворотний шлях. Про це й було повідомлено нижегородського військового губернатора О. Муравйова та коменданта Новопетровського /341/укріплення І. Ускова 18; останній, у спою чергу, повідомив про це штаб корпусу 19. У Шевченка з’явилася надія залишитися в місті. Проте його становище ще довго залишалося невизначеним.




4

Нижегородська громадськість поставилася до поета доброзичливо. «Шевченка буквально носили на руках», — відзначав біограф М. Чалий, описуючи повернення його із заслання 20. До нього приєднується й другий біограф — О. Кониський 21. Сам Шевченко у листі до І. Ускова від 12 листопада 1857 р. писав: «Нижегородская аристократия принимает меня радушно...» (VI, 180). Демократичні кола міста з щирою симпатією і радістю зустріли митця, всіляко виявляючи до нього свою приязнь і співчуття. Відчувалося загальне «потепління» атмосфери перших років царювання «доброго» Олександра II — на противагу похмурій «казармі» його попередника Миколи І. То був час, коли навіть прогресивно мислячі люди покладали надії на благотворну роль молодого царя в суспільному житті. Одним з таких діячів був і військовий губернатор Нижнього Новгорода О. Муравйов — колишній декабрист, людина прогресивна, висококультурна. Сучасники оповідали, як наполегливо боровся він із зловживаннями царської адміністрації та поміщиків-кріпосників.

Шевченко розповів лише про одну зустріч з губернатором. У цей день поет «не ради воскресенья и светского пошлого визита», а за дорученням М. Щепкіна зайшов до родички Муравйова П. Голинської, щоб віддати їй портрет артиста. «Вышел сам губернатор, — занотовує він у щоденнику 12 січня 1858 р., — я поздравил его с получением через плечо Анны, раскланялся и вышел...» (V, 186 — 187). Цей візит, слід думати, був мало приємним для митця. «На меня пахнуло холодом от этой честной компании», — зауважує він і додає, що тільки в колі друзів, читаючи Пушкіна, «отогрел губернаторським холодом обвеянную душу» (V, 186, 187).

Однак маємо підстави твердити, що до О. Муравйова поет ставився в цілому з повагою і доброзичливістю, схвалюючи його антикріпосницькі виступи. Муравйов був переконаним ворогом кріпосництва. Власних кріпаків він ще у 40-х роках почав звільняти партіями (звільнити всіх відразу йому заборонив уряд). Як відомо, він працював у справі підготовки реформи 1861 р. За його ініціативою в Нижньому Новгороді було створено комітет «по устройству и улучшению быта помещичьих крестьян». На першому ж засіданні комітету губернатор виголосив промову, в якій закликав виправдати «надежды отечества, надежды двадцати пяти миллионов обоего пола братии наших, ожидающих возвращения утраченных ими прав гражданской жизни и достоинства человека».



18 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 289.

19 Там же, с. 289 — 290.

20 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 113.

21 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. Львів, 1901, т. 2, с. 174.



Цю промову жандарм-/342/ський офіцер у секретній інформації до III відділу назвав «возмутительной прокламацией» 22.

Описуючи в щоденнику офіційне відкриття комітету 19 лютого 1858 р., Шевченко відізвався про виступ Муравйова із захопленням: «В 12 часов в зале дворянского собрания происходило торжественное открытие комитета, собранного для окончательного решения свободы крепостных крестьян. Великое это начало благословлено епископом и открыто речью военного губернатора А. Н. Муравьева, речью не пошлою, официальною, а одушевленною, христианскою, свободною речью. Но банда своекорыстных помещиков не отозвалася ни одним звуком на человеческое святое слово. Лакеи! Будет ли напечатана эта речь?» (V, 203). Промова губернатора настільки зацікавила його, що він просив М. Дорохову дістати для нього копію 23.

О. Муравйов обстоював визволення селян із землею та припинення кабальних селянських повинностей поміщикам. Реакційне поміщицтво, «собачники-гусари», як називав їх Шевченко, зустріли його намір у штики. Після того як він домігся виїзду з губернії найлютішого кріпосника, проводиря реакційного табору магната С. Шереметева, поміщики трохи притихли, висловлюючи свою зненависть анонімними рукописними пасквілями та «антимуравйовськими сатирами». І дальша його доля теж свідчить про безкомпромісність: коли був опублікований царський маніфест 19 лютого 1861 р., тяжко розчарований О. Муравйов негайно подав у відставку.

Шевченкові не могла не імпонувати людина таких поглядів. Стає зрозумілим, чому губернатор виявив до засланого поета й відставного солдата певну поблажливість, давши йому змогу під приводом хвороби залишитися в місті. Та й спогади знайомих митця — К. Шрейдерса, М. Щенкіна 24, — попри значний елемент домислу, мають усе ж в основі певне раціональне зерно, а саме: факт прихильного ставлення Муравйова до Шевченка, що могло якоюсь мірою визначити характер поводження з поетом місцевої верхівки.



22 Декабристы: Новые материалы. — Труды отдела рукописей Библиотеки СССР им. В. И. Ленина. М.. 1955, с. 154.

23 Повний текст промови в перекладі українською мовою див. у кн.: Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с. 194 — 195.

24 Демьянов Г. П. Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде. — Исторический вестник, 1893, № 5, с. 339; Рассказы М. С. Щепкина (записанные его сыном А. М. Щепкиным). — Там же, 1898, № 10, с. 219 — 220.



Близькою до Муравйова особою був предводитель дворянства Нижегородської губернії М. Болтін, який також виступав з ліберальних позицій проти кріпосників і цим викликав позитивну оцінку Шевченка. Так, 28 січня поет записує в щоденнику: «Николай Петрович Болтин, губернский дворянский предводитель, изъявил желание познакомиться со мною. Я удовлетворил его любезному желанию и не раскаиваюсь. Он человек здраво и благородно мыслящий, горячо сочувствующий вопросу о крепостных крестьянах, и усердно хлопочет о составе комитета, который должен порешить это дело /343/ в Нижегородской губернии» (V, 191). Ставлення до селянського питання було для Шевченка мірилом людських якостей. Можна припустити, що Болтін, будучи родичем М. Салтикова-Щедріна 25, міг орієнтуватися і в літературних справах.

Досить «едким» лібералом виявився й високого рангу урядовець М. Якобі, дійсний статський радник, багаторічний управитель Нижегородського соляного правління, який на той час уже вийшов у відставку. Подружжя Якобі привітно приймало Тараса Григоровича; його могла привабити і любов господаря до живопису, і чимала бібліотечка нелегальної літератури, і зустрічі з декабристом І. Анненковим, родичем дружини господаря Горпини Миколаївни (до речі, саме тут відбулося їхнє знайомство). Виконаний Шевченком парний портрет подружжя Якобі характеризує їх як добрих і скромних людей (X, № 16).

Близько зійшовся поет у Нижньому Новгороді з К. Шрейдерсом, чиновником для особливих доручень при губернаторі. Колись він учився в Київському університеті й був, як зазначає в щоденнику Шевченко, «в некотором роде» його земляком. Тарас Григорович називає Шрейдерса «милейшим», «добрейшим», шанує його як «поставщика чтения». Завдяки Шрейдерсові він довідувався про стан своєї справи, про можливості повернення до Петербурга.

8 січня 1858 р. поет оселився у Шрейдерса, про що й занотував жартома у щоденнику: «С сегоднишнего числа я занимаю две квартиры. Прежнюю у Овсянникова и новую у Шрейдерса. Остается наделать долгов, а спрятаться есть куда» (V, 185). Коли Шрейдерс у січні 1858 р. Їхав до Петербурга, він через нього посилає листи своїм друзям, просить виконати ряд доручень.

Нові знайомі Шевченка не раз відкривалися для нього з несподіваного боку, приємно його дивуючи. Ось, наприклад, запис у щоденнику від 3 листопада: «Сегодня воскресенье, и я, как порядочный человек, причепурився и вышел из дому с намерением навестить моих добрых знакомых. Зашел я к первому мистеру Гранду, англичанину от волоска до ноготка. У него, у англичанина, я в первый раз увидел сочинения Гоголя, изданные моим другом П. Кулишем... У него же, у Гранда, и в первый же раз увидел я «Полярную звезду» Искандера за 1856 год, второй том» (V, 160). Поет не зовсім правильно назвав прізвище промисловця О. Гранта, людини великої культури, про високу чесність і діловитість якого пізніше писав Б. Чичерін 26.



25 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с. 192 — 193.

26 Воспоминания Бориса Николаевича Чичерина: Земство и Московская Дума. — М., 1934, с. 50 — 51 (ці відомості розшукав Л. Большаков; див. його монографію «Їхав поет із заслання...», с. 272).



Певне, не випадковими були й приязні взаємини Шевченка із сім’єю ще одного аристократа — князя В. Трубецького, який тоді очолював губернську карну палату. В щоденнику 29 жовтня 1857 р. Тарас Григорович записує: «Ходил к Трубецкому, весьма милому князю-человеку...» (V, 157). У літературі відзначалося, що сім’я /344/ Трубецьких мешкала в будинку батька М. Добролюбова. Критик жив тоді в Петербурзі, але приїздив до Нижнього 27, листувався з Трубецькими, надсилав їм журнали, ділився з ними своїми літературними задумами й планами. Родина Трубецьких щиросердо ставилася до талановитого юнака, стежила за його життям у Петербурзі, допомагала йому своїми порадами. Так, 8 жовтня 1857 р. (тобто тоді, коли у Трубецьких бував Шевченко) М. Трубецька писала Добролюбову: «...князь (В. Трубецькой. — Ред.) совершенно согласен с Вашим образом мыслей и доволен Вашим намерением работать в «Современнике»... Вы знаете, надеюсь, с какою радостью будет принят всякий Ваш успех в нашем семействе; продолжайте же нам писать аккуратно все, что Вы делаете» 28.

Можливо, в домі Трубецьких Шевченко ознайомився з рецензіями і статтями М. Добролюбова, яких уже тоді в «Современнике» було опубліковано чимало. Імовірно також, що, перебуваючи в Нижньому, він міг ознайомитися (зокрема, в родині Трубецьких) і з позацензурними памфлетами критика. Як відомо, в № 15 рукописної нелегальної газети «Слухи» (1855) Добролюбов (тоді студент Петербурзького педагогічного інституту) вмістив памфлет «Разврат Николая Павловича и его приближенных любимцев», який певною мірою перегукується з сатиричними образами написаної у грудні 1857 р. поеми Шевченка «Неофіти».

Заслуговує на увагу в плані можливого знайомства Шевченка з ідеями великого російського критика лист М. Добролюбова до миколаївського вельможі, реакційного журналіста М. Греча (1855) за підписом «Анастасий Белинский» 29, сприйнятий адресатом як «ужаснейшая якобинская статья». Автор листа, на думку Л. Дубельта, «должен быть не из дюжинных писателей; пишет резко и, по моему мнению, человек бессовестный, но по дерзости и правилам человек весьма опасный, и не удивлюсь, если он свою статью пошлет для напечатания в Лондон в типографию Герцена; подписав Белинский, он ясно доказывает, к каким он принадлежит» 30.



27 Добролюбов приїхав до Нижнього Новгорода 29 червня, а виїхав звідти 23 липня 1857 р. — ще до приїзду сюди Шевченка.

28 [Чернышевский Н. Г.] Материалы для биографии Н. А. Добролюбова. М., 1890, т. 1, с. 401. Дружні стосунки з сім’єю Трубецьких М. Добролюбов підтримував і пізніше.

29 Добролюбов Н. А. Собрание сочинений : В 9-ти т. М.; Л., 1961, т. 1, с 99 — 107. М. Греч з приводу смерті Миколи I написав лакейську статтю «18 февраля 1855 года» (Северная пчела, 25 февраля), відповіддю на яку і був памфлеї Добролюбова.

30 Литературное наследство. М., 1951, т. 57, с. 17 — 18.



У цьому листі Добролюбов картає царя, вельмож, весь поліцейсько-поміщицький лад, розвінчує ілюзії з приводу «доброти» молодого царя Олександра II і робить виразні революційні висновки. Декабристів вій характеризує як «благородных мучеников, которые за святое увлечение благом России, за дерзновенное обнаружение в себе сознания человеческого достоинства терзаются теперь в рудниках или /345/ изнывают на поселении в пустынной Сибири» 31. У листі є ряд моментів, співзвучних поезіям Шевченка, написаним у період перебування його в Нижньому Новгороді.




5

Нижній Новгород наприкінці 50-х років був одним із центрів розповсюдження в Росії нелегальних герценівських видань. Шевченко з великим інтересом стежить за революційною діяльністю Герцена за кордоном, цікавиться його виданнями. Уже в перший день перебування в місті він записує у щоденнику: «...взял у него (Брилкіна. — Ред.) для прочтения «Голос[а] из России», лондонское издание...» (V, 138). Твори Герцена оживили в свідомості поета образ «нашего изгнанника апостола Искандера», сповнили пошаною до його ідей та діяльності. Діставши від Якобі брошуру Герцена «Крещеная собственность» (друге видання), Шевченко занотовує 11 жовтня: «Сердечное, задушевное человеческое слово! Да осенит тебя свет истины и сила истинного бога, апостол наш, наш одинокий изгнанник!» (V, 150).

Передмова Герцена до другого видання «Крещеной собственности» сповнена обурення з приводу того, що кріпосне право і далі лишається, «как было — язвой, пятном, тем безобразием русского быта, которое смиряет нас и заставляет, краснея и с поникнувшей головой, признаться, что мы ниже всех народов в Европе» 32. У брошурі він висловив те, чим жив тоді й Шевченко: «Пока помещик не уморил с голоду или не убил физически своего крепостного человека, он прав перед законом и ограничен только одним топором мужика. Им, вероятно, и разрубится запутанный узел помещичьей власти» 33. «Сокира» як символ збройного повстання, селянської революції була співзвучною всій ідейно-політичній концепції українського поета. Крім того, в «Крещеной собственности» він знайшов і ряд співчутливих висловлювань на адресу поневоленого українського народу, гнівний осуд колоніально-грабіжницької політики царату. Так, характеризуючи Петра I, Герцен писав, що той «принялся притеснять Малороссию вопреки всех договоров. Елизавета сделала своего любовника гетманом. У Екатерины II их было слишком много; чтобы никого не обидеть, она разделила между ними Малороссию и отдала им в крепость вечно свободных людей» 34. Називаючи кріпосницький лад у царській Росії «суринамським» 35, тобто рабовласницьким, плантаторським, критик наголошував: своею жорстокістю щодо поневолених мас він нічим не різниться від колоніального гноблення в Африці та Південній Америці.



31 Добролюбов Н. А. [Письмо к Н. И. Гречу]. — Собр. соч., т. 1, с. 100 — 101.

32 Герцен А. И. Собрание сочинений: В 30-ти т. М., 1957, т. 12, с. 94.

33 Там же, с. 104.

34 Там же, с. 111.

35 Сурінам — Голландська Гвіана, відома всьому світові жахливими рабовласницько-плантаторськими «порядками». /346/



Про перше знайомство з газетою Герцена «Колокол» (почала виходити в Лондоні з 1 липня 1857 р. як «прибавочные листы» до «Полярной звезды») Шевченко занотовує 6 лютого 1858 р. в щоденнику: «Я в первый раз сегодни увидел газету и с благоговением облобызал» (V, 196). Очевидно, у нього була можливість ознайомитися з більшістю номерів «Колокола», що з’явилися друком на той час.

Шевченко радо солідаризується з тими творами Герцена, в яких осуджувалося самодержавство, абсолютизм, кріпосництво. Але поет бачив і прояви лібералізму критика: він, наприклад, гострокритично поставився до листа Герцена Олександру II, в якому виявлено певні царистські ілюзії. Пафос «Письма к императору Александру Второму», опублікованого за підписом «Искандер» в «Полярной звезде» за 1855 р., спрямований на те, щоб ублагати царя дати землю селянам. При всій повазі до Герцена поет, безперечно, осуджував ліберальні настрої і в «Письме к императору Александру II (по поводу книги барона Корфа)» 1857 р., в якому «лондонский изгнанник» висловлював віру в «человеческое сердце» царя і закликав до «примирения и понимания» 36.

16 жовтня 1857 р. Шевченко записує в щоденнику: «...зашел я сегодня к Варенцову. Заговорили, разумеется, о Костомарове, и он сообщил мне (по известиям, полученным им из Москвы), что будто бы в Москве между молодежью ходит письмо Костомарова, адресованное на имя государя. Письмо, исполненное всякой истины и вообще пространнее и разумнее письма Герцена, адресованного тому же лицу. Письмо Костомарова якобы написано из Лондона. Если это правда, то наверное можно сказать, что Н[иколай] И[ванович] сопричтен к собору наших заграничных апостолов» (V, 152). Чутки про те, що «в Москві, поміж молоддю, ходить лист Костомарова», не відповідали дійсності. Такого листа не було; Костомаров не був і не міг бути «сопричтен к собору наших заграничных апостолов». Але цікавий сам хід думок поета, його напружене чекання більш рішучих і сміливих кроків від Герцена.

Незважаючи на деякі відступи в бік лібералізму, Герцен все ж чим далі, тим сміливіше підносив прапор революційної боротьби мас. І саме цим він заслужив любов і пошану до себе з боку Шевченка. Можливо, герценівська публіцистика стала одним із важливих стимулів звернення його до декабристської тематики 37.

Коли 3 листопада 1857 р. Шевченко вперше побачив герценівську «Полярную звезду» за 1856 р. (другий том) з літографованими портретами п’яти повішених Миколою І декабристів — Пестеля, Рилєєва, Бестужева-Рюміна, Муравйова-Апостола і Каховського, він написав знаменні рядки: «Обертка, т. е. портреты первых наших апостолов-мучеников, меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор еще не могу отдохнуть от этого мрачного впечатления.



36 Герцен А. И. Собрание сочинений. М., 1958, т. 13, с. 40 — 45.

37 Уже висловлювався здогад, що Шевченко читав розділи з праці Герцена «14 декабря и император Николай», в якій вміщено ряд важливих матеріалів про декабристів. /347/



Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомучеников с надписью «Первые русские благовестители свободы», а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью «Не первый русский коронованный палач» (V, 160).

У другій книзі «Полярной звезды» сповіщалося про смерть Чаадаева, було вміщено статті Рилєєва, Пушкіна, Лермонтова, Ростопчиної та статтю Огарьова «Русские вопросы». В «Колоколе», як і в «Полярной звезде», Герцен з пошаною говорив про декабристів, підкреслюючи, що їх діяльність — важливий етап в історії визвольного руху в Росії. Під впливом оцінок Герцена Шевченко поглиблює свої погляди на декабристів, чіткіше визначає їх історичне значення, проймається ще більшою повагою до «апостолів свободи».

Надзвичайно важливим відкриттям для Шевченка було те, що Нижній Новгород виявився свого роду осередком декабристських традицій. Тут жили люди, які або самі брали участь у декабристському русі, як І. Анненков, О. Улибишев, або стояли дуже близько до декабристів, як М. Дорохова. Декабристи, повертаючись із заслання, проїздили через місто і нерідко надовго в ньому затримувалися.

Розмови, згадки знайомих про героїв 1825 р. захоплювали поета, що видно з його щоденника, листування, спогадів сучасників. Знаменним моментом у нижегородському житті Шевченка було знайомство з декабристом І. О. Анненковим, засудженим «в каторгу навечно». За амністією 1856 р. він був звільнений (із забороною «въезда в обе столицы») і оселився в Нижньому Новгороді, де служив у канцелярії нижегородського губернатора. 16 жовтня 1857 р. Тарас Григорович із великим зворушенням записує в щоденнику: «...встретился я и благоговейно познакомился с возвращающимся из Сибири декабристом, с Иваном Александровичем Анненковым. Седой, величественный, кроткий изгнанник... Благоговею перед тобою, один из первозванных наших апостолов!» (V, 153).

Зустрічі й задушевні розмови з Анненковим та його ріднею збагатили уявлення Шевченка про декабристів. Дружина Якобі розповіла поетові історію одруження Анненкова: наречена його, Поліна Гебль, помандрувала за ним у Сибір, і вони обвінчалися на каторзі, в Петровському заводі, у 1828 р. Вона врятувала життя Анненкову, була дуже корисною сім’ям інших декабристів, допомагала їм у господарських справах, підтримувала мужність. Доля цієї самовідданої жінки глибоко зворушила недавнього засланця. 6 листопада він робить у щоденнику запис: «...я из рассказа моих собеседниц узнал, что происшествие, так трогательно рассказанное Герценом в своих воспоминаниях про Ивашева 38, случилося с супругою И. А. Анненкова, бывшей некогда гувернанткой, мадмуазель Поль.



38 Шевченко, як бачимо, вже на той час був обізнаний з першою частиною «Былого и дум» Герцена, де в третьому розділі розповідається, як гувернантка Каміла Ледантю поїхала слідом за своїм нареченим, декабристом В. Івашевим, у Сибір і там вийшла за нього заміж. /348/



Она жива еще и теперь. Меня обещали старушки познакомить с этою достойнейшею женщиною. Не знаю, скоро ли я удостоюсь счастия взглянуть на эту беспримерную святую героиню» (V, 163). Невідомо, чи відбулося це знайомство. Подорож Поліни до Сибіру, розшуки нареченого, одруження і життя з ним на засланні становить, за визначенням митця, «богатырскую тему» (V, 163) 39.

Значний інтерес викликала у Шевченка постать декабриста М. І. Тургенєва. 16 жовтня 1857 р., характеризуючи свої розмови в Якобі з І. Анненковим, він зазначає у щоденнику: «Говорили о возвратившемся из изгнания Николае Тургеневе, о его книге, говорили о многом и о многих, и в первом часу ночи разошлись...» (V, 153). Як відомо, М. Тургенєв був обвинувачений у тому, що «по показаниям 24-х соучастников, он был деятельным членом Тайного общества, участвовал в учреждении, восстановлении, совещаниях и распространении оного привлечением других; равно участвовал в умысле ввести республиканское правление; удалясь за границу, он но призыву правительства к оправданию не явился, чем и подтвердил сделанные на него показания» 40. Присуд щодо нього був винятково суворий: віднести до першої категорії засуджених, тобто — «к смертной казни отсечением головы». Пізніше кару йому пом’якшено: смерть замінено каторжними роботами «навечно». Тургенєв був змушений жити за кордоном — в Англії та Франції.

Книжка Тургенєва, про яку згадує Шевченко, була, очевидно, відомою працею «La Russie et les Russes» («Росія та росіяни»), що вийшла 1847 р. в Парижі. У ній проголошувалася необхідність скасування кріпацтва, обгрунтовувалася потреба у радикальних політичних реформах на демократичних засадах 41, що не могло не імпонувати поету-революціонеру.

31 жовтня зять М. Брилкіна І. Грасс 42 познайомив Шевченка з М. Дороховою, начальницею Нижегородського інституту шляхетних дівчат (1855 — 1864). Вона справила на поета глибоке враження.



39 У поемі «Неофіти» деякі образи нагадують окремі епізоди зі спогадів Поліни Анненкової (Гебль), де читаємо: «Кн. Трубецкая рассказывала мне, когда я приехала в Читу, как она была поражена, когда увидела на работе Ивана Александровича. Он в это время мел улицу и складывал сор в телегу. На нем был старенький тулуп, подвязанный веревкою, и он весь оброс бородой» (Воспоминания Полины Анненковой. — М., 1929, с. 166). Пор. у «Неофітах»: «Його в кайданах поженуть бульвар мести» (II, 286).

40 Декабристы: (Отрывки из источников). — М. ; Л., 1926, с. 449.

41 «Труд г. Тургенева (1847), — писал Герцен, — представляет для нас большой интерес, как верное изображение суждений, надежд и взглядов времен императора Александра, как автобиография писателя, который в свое время многое видел, но не знал России, развившейся после 1825 г.» (Герцен А. И. Собрание сочинений. М., 1955, т. 6, с. 477).

42 I. Грасс, який служив тоді в Нижегородській конторі пароплавства «Меркурій», був людиною демократичних поглядів. Із слідчої справи М. Чернишевського відомо, що «И. П. Гросс» із Нижнього Новгорода відвідував критика, а також брав участь у похороні М. Добролюбова 29 листопада 1861 р. (Дело Чернышевского: Сборник документов. — Саратов, 1968, с. 75 — 76).



«Возвышенная, симпатическая женщина! — записує він у щоденнику. — Несмотря на свою аристократическую гнилую породу, в ней /349/ так много сохранилось простого, независимого человеческого чувства и наружной силы и достоинства, что я невольно [сравнил] с изображением свободы Барбье (в «Собачьем пире»). Она еще мне живо напомнила своей отрывистой прямой речью, жестами и вообще наружностию моего незабвенного друга, к[няжну] Варвару Николаевну Репнину. О если бы побольше подобных женщин-матерей, лакейско-боярское сословие у нас бы скоро перевелось!» (V, 158). Наступні чотири дні Шевченко малює портрети самої Дорохової та її вихованки Ніни (Анни) Пущиної. Дружнє спілкування триває, і пізніше, у запису від 31 січня 1858 р., він називає Дорохову своїм другом. Поет став у родині Дорохової близькою людиною, добре обізнаний з її клопотами, незмінно бере участь у сімейних святах, присутній на першому випуску її вихованок (V, 196). Що єднало цих людей? Очевидно, не тільки неординарна особистість Марії Олександрівки, але і її минуле, і нинішні дружні зв’язки з багатьма декабристами. У минулому лишилися її дочірні взаємини з такою дорогою Шевченкові людиною, якою був для нього поет В. А. Жуковський. Батько Дорохової, О. О. Плещеев, належав до товариства «Арзамас» — звідси знайомство з Жуковським. її декабристські зв’язки були давніми і, можна сказати, сімейними: обидва рідні брати — Олександр і Олексій Плещеєви — та троє братів у перших — Олександр і Федір Вадковські та Захар Чернишов — брали участь у декабристському русі. Шевченко познайомився ще 1845 р. в Чернігові із свекрухою М. Дорохової — вдовою відомого генерала 1812 р. І. Дорохова. М. Дорохова була одружена з їх сином Р. І. Дороховим, хоробрим кавказьким офіцером, добрим знайомим Пушкіна (поет згадав його у своїй «Подорожі в Арзрум під час походу 1829 року» і присвятив йому поезію). Р. Дорохов близько знав М. Лермонтова. А для Л. Толстого він став прототипом образу Долохова («Война и мир»). Загинув на Кавказі 1852 р.

М. Дорохова виїхала до Сибіру наприкінці 40-х років; з 1849 р. вона керує Іркутським інститутом шляхетних дівчат. У Ялуторовську, де вона жила перед цим, та в Іркутську відбували заслання багато декабристів. Марія Олександрівна підтримувала дружні стосунки з С. Волконським (історію якого добре мусив знати Шевченко від його племінниці В. Рєпніної), Г. Батеньковим, І. Пущиним, 6. Оболенським, П. М. та Т. О. Свистуновими, Муравйовими, з дочкою С. Трубецького 3. Свербєєвою, В. Штейнгелем, І. Якушкіним, дочками декабриста В. Івашева та ще з деким. Вона стала нареченою декабриста П. Муханова, близького друга К. Рилєєва, але напередодні весілля у лютому 1855 р. Муханов раптово помер.

І. Пущин, знаючи її гірку самотність (рідна дочка Дорохової Ніна померла 1849 р.), довірив їй виховання своєї дочки Анни, яку Дорохова назвала Ніною. І якщо спочатку Шевченко був гірко вражений пліткою про те, що декабрист І. Пущин покинув свою позашлюбну дочку Дороховій, а сам у Москві став значним урядовцем і одружився з багатою удовою «мадам Коцебу» 43 (V, 160, 163),



43 Насправді це була вдова декабриста М. Фонвізіна — Наталія Дмитрівна.



то /350/ пізніше він, без сумніву, дізнався про справжні взаємини Пущина і Дорохової, яка називала його братом, дуже любила його дружину Наталію, а Ніну вважала «нашою спільною дитиною». Згодом Шевченко сам напише М. Щепкіну: «А тебе цілує М. А. Дорохова з своєю чужою дитиною» (VI, 199). Пущин захоплено відгукувався про неї як про обдаровану незвичайною теплотою душі.

З весни 1855 р. Дорохова живе в Нижньому Новгороді, керує Інститутом шляхетних дівчат і знову, як пише вона сама, «окружена огромным семейством, опять мои детки новые меня полюбили, как любили меня в Иркутске» 44.

Дім Дорохової сучасний дослідник назвав «домом декабристів» — не тільки за декабристські традиції, які берегли його мешканці, а й за те, що цей дім став притулком для засланців, які поверталися з Сибіру до своїх домівок, а також поштовою скринькою для листування між ними 45. Двічі — у 1856 і 1857 рр. (усього за місяць до приїзду Шевченка) — тут зупинявся С. Волконський. П. Свистунов у листі з Нижнього назвав Дорохову безцінною спільницею, яку «не замінить ніхто». Через пару тижнів після від’їзду Шевченка Дорохову відвідав Є. Смоленський. У цей дім надходили звістки про нові події в суспільно-політичному й громадському житті, літературі та мистецтві. Тут Шевченко вперше побачив «Колокол». І стає зримим один з тих чинників, завдяки яким виник задум поем «Неофіти» та «Юродивий», — це атмосфера декабризму, що оточувала поета в Нижньому Новгороді.

До М. Дорохової Тарас Григорович звертався зі своїми клопотами: вона роздобула для нього копію промови губернатора О. Муравйова, написала, точніше, допомогла скласти листа до К. Піунової, дуже важливого для з’ясування взаємин актриси з Шевченком. З нею останньою він прощається, виїжджаючи з Нижнього, і в Петербурзі не забуває її, а влітку 1860 р. намагається допомогти їй знайти покупця на якийсь портрет 46, листується з нею. Ця дружба залишилась, отже, на все поетове життя.

У «домі декабристів» Шевченко зустрів свого давнього — ще з літературних салонів Петербурга — знайомого, тоді урядовця міністерства фінансів, тепер — театрального аматора П. Шумахера, людину прогресивно мислячу, близьку до декабристів. Невдовзі, 1859 р., він напише такі гострі політичні памфлети, як «Сказка про белого царя» і «Последний из могикан», що широко розповсюджувалися у списках. Саме від нього поет одержав четвертий (чи чотири?) номер «Колокола» 47.



44 Письма гг. Батенькова, Пущина и Э. Толя. — М., 1936, с. 305.

45 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с. 135 — 138, 167 — 170.

46 Л. Большаков припускає, що це був автопортрет Шевченка, розіграний у лотерею в листопаді 1860 р.; але ця гіпотеза поки що нічим не підтверджується (там же, с 138 — 142, 174 — 178).

47 Л. Большаков висунув здогад, що це був не один четвертий номер «Колокола», а якісь чотири номери — між номером першим і сьомим; однак зміст запису примушує поставити це припущення під сумнів (там же, с 188 — 191).



Нелегальна газета могла регулярно надходити до міста, особливо на нижегородський ярмарок, по багатьох каналах. Не останню роль відіграв тут син М. Щепкіна Микола, який мав /351/ зв’язок із лондонським центром; поліції було відомо, що він розповсюдив кілька тисяч примірників «Колокола», у тому числі й на нижегородському ярмарку. З’ясувавши, що самому Шумахеру не було змоги привезти газету з-за кордону (він повернувся в Росію 1855 р.), Л. Большаков справедливо припускає: Шумахер міг дістати її від Миколи Щепкіна, з яким був добре знайомий 48.

Нелегальні видання, списки творів таємної літератури надходили до Шевченка різними шляхами: це і «заветная портфель» «привлекательно-благородного» (V, 186) капітана В. Кишкіна, з яким поет і надалі бачиться і якого з жалем проводжає до Москви. «Грустно расставаться с такими добрыми людьми, как этот симпатический Кишкин. Я, возвратившись домой, чувствовал себя совершенным сиротой», — записав він 11 січня 1958 р. (V, 186).

До таких «добрих людей» належав і «обязательнейший Олейников» — насправді, як встановив Л. Большаков, М. Аленников, помічник управителя пароплавством М. Брилкіна 49. За спогадами землевольця Л. Пантелеева, М. Аленников близько стояв до цієї організації, хоча й не був її членом; сам він «называл себя учеником Грановского и большим сторонником Герцена» 50. Отже, прихильність, з якою ставився до нього Шевченко, мала під собою реальний грунт: його прогресивні погляди. 9 січня 1858 р. поет намалював портрет Аленникова (не знайдений). Аленников передав йому текст вірша В. Курочкіна на смерть Беранже, на той час ще не опублікований 51, а також записав з вуст М. С. Щепкіна байку Д. Ленського «Помойная яма» — теж задовго до її публікації в герценівській «Полярной звезде на 1859 год».

Від П. Голяховського (у Шевченка — Голіховського), промисловця, який ненадовго зупинився у Нижньому Новгороді, їдучи в справах своєї компанії 52, Тарас Григорович дізнався, «что в Париже образовался русский журнал иод названием «Посредник», редактор Сазонов. Главная цель журнала — быть посредником между лондонскими периодическими изданиями Искандера и русским правительством и еще — обнаруживать подлости «Пчелы», «Le Nord» и вообще правительственные гадости. Прекрасное намерение. Жаль, что это не в Брюсселе или не в Женеве. В Париже как раз коронованный Картуш по-дружески прихлопнет это новорожденное дитя святой истины» (V, 152). Можна припустити, що він не вперше чув ім’я М. Сазонова — соратника Герцена, революційного публіциста-емігранта, автора памфлета «Правда об императоре Николае» 53, в якому Л. Большаков знаходить «дивовижну схожість оцінок багатьох сторін діяльності Миколи I з боку Сазонова і з боку Шевченка» 54.



48 Там же, с 188 — 191.

49 Там же, с 70 — 74.

50 Пантелеев Л. Ф. Воспоминания. — М., 1958, с. 316.

51 Русский вестник, 1858, № 5.

52 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с. 105.

53 Литературное наследство, 1941, т. 41/42, с. 202 — 246.

54 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с. 107.



Мине два тижні, й Шевченко прочитає у другій книжці /351/ «Полярной звезды» (1856) велику статтю М. Сазонова «Место России на всемирной выставке», де порушено важливі проблеми історичного шляху Росії.




6

Безцензурна поезія, видання Герцена й легальна демократична література були для Шевченка тією духовною атмосферою, в якій формувалися його власні художні задуми й звершення нижегородського періоду 55. Нові спостереження, здобуті після заслання, спілкування з прогресивно мислячими людьми, — на тлі бурхливого піднесення суспільного руху, — зумовили новий спалах творчої енергії поета.

8 грудня 1857 р. він занотовує у щоденнику: «В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее «Неофиты, или первые христиане» (V, 172). Деяким дослідникам чотири дні видаються надто нетривалим часом для створення такої великої речі; а виразні подробиці вступу (тюрма, кладовище з хрестом), прочитані як конкретна реалія, примушують гадати, що поема розпочата чи й створена ще на засланні, на Орській чи новопетровській гауптвахтах. Проте, не відкидаючи припущення, що поет міг використати особисті враження з часів заслання, все ж треба акцентувати символічно-узагальнюючий план цього образу вільної думки за мурами в’язниці, приготованої самодержавством для прогресивної інтелігенції 56. Та й сам Шевченко почував себе в Нижньому Новгороді в’язнем. Питання про те, коли були створені автографи поеми, з яких зберігся лише уривок одного (очевидно, найранішого) і назва та присвята «Марку Вовчку» (датована «З апреля 1859») — другого, усе ще не доводиться вважати розв’язаним. Авторська дата в «Більшій книжці» стосується моменту закінчення праці над першим варіантом твору.



55 Хінкулов Л. Ф. Тарас Шевченко і його сучасники. — К., 1962, с 256.

56 Івакін Ю. О. Сатира Шевченка, с 206 — 208; Шевченківський словник, т. 2, с 45.



У присвяті до поеми, адресованій М. С. Щепкіну, поет висловлює прагнення, щоб його слова, пройняті «огнем-сльозою», стали грізним застереженням


Розпинателям народним,

Грядущим тиранам. (II, 279)


Гнівні Шевченкові інвективи були співзвучні з полум’яними закликами в поезії О. Пушкіна «Вольность»: «Тираны мира! трепещите!» Подібними ж словами К. Рилєєв погрожував деспотам: «Тиран, вострепещи!» («К временщику»).

У поемі «нібито із римської історії», як писав Шевченко Я. Кухаренкові (VI, 205), зображуючи страту Нероном перших християн у добу занепаду Римської імперії, поет численними натяками й навмисними обмовками скеровує читача до аналогії з сучасною дійс-/353/ністю — занепадом Російської імперії. Сатиричною паралеллю «поганин Нерон — християни-царі» він прагнув розвінчати існуючі тоді ілюзії щодо «доброти» Олександра II, яку так активно рекламувала сервілістська преса:


Молітесь богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі... (II, 287)


В образі «апостола нового» Алкіда Шевченко відобразив героїзм, самовідданість борців проти царату. Саме вони, поборники волі, несуть у життя нове, невмируще слово. Неофіти — це «лицарі святії», які


...слово правди понесли

По всій невольничій землі... (II, 283)


Історичний оптимізм, глибоке переконання в майбутній перемозі правди виявлені в ідеї спадкоємності визвольної боротьби, яку поведуть наступні покоління, у провіщенні загибелі деспотизму.

Правду загиблого сина серцем сприйняла його мати; вона ще недавно по-язичницькому вклонялася кесареві — «богу». Переживши подвійну втрату — віри в божественну суть кесаря та мученицьку смерть коханого сина, — мати спромоглася віднайти смисл життя у пропаганді визвольних ідей — того «слова правди», заради торжества якого віддав життя її син. Це принципово новий у Шевченка образ жінки-борця, не тільки месниці, а й революціонерки, матері, яка продовжує синову справу. Цей драматичний образ започаткував в українській літературі низку героїчних жіночих постатей — згадаймо хоча б драматичні поеми Лесі Українки.

Численні спроби знайти прямих життєвих прототипів образам Алкіда та його матері не увінчалися успіхом — очевидно, прагнення назвати якусь одну постать принципово неправильне. Були названі, окрім декабристів, М. Костомаров та його мати 57, нижегородський друг Шевченка М. Дорохова 58.



57 Возняк М. Шевченків Алкід і його мати. — Шевченко. Річник 2. X., 1930, с. 49 — 69.

58 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с 170 — 174.



Кожне з цих припущень зокрема становило лише частку правди. Зміст головного протистояння в поемі більш всеосяжний: деспотизм і свобода, егоїзм і самопожертва, правда й кривда. У той же час усякого реального грунту позбавлені тенденційні твердження буржуазно-націоналістичних галицьких критиків минулого століття (Є. Згарського, О. Огоновського) проте, що під образами Алкіда і його матері Шевченко мав на увазі «Україну-Русь» та її сина, який «в неволі загибає», — тобто самого себе. У щоденнику 8 грудня 1857 р. поет записав: «...я ему (Щепкіну. — Ред.) посвящаю это произведение (тобто «Неофіти». — Ред.), и мне бы ужасно хотелося ему прочитать и услышать его верные дружеские замечания» (V, 172). Незабаром така нагода трапилася. 4 січня 1858 р. Шевченко послав «Неофіти» П. Кулішеві з пояснен-/354/ням, «що вони ще не добре викінчені», і просив, щоб той переписав їх «гарненько» і передав Щепкіну. Куліш, прочитавши поему, висновки зробив виразно негативні: «Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, да не для друку! Не годиться напоминать доброму синові (тобто Олександру II. — Ред.) про ледачого батька (Миколу І. — Ред.), ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків — то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі — ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Так, не тільки друкувати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю» 59.

Відповідь Шевченка показує, що він не був згоден з міркуваннями Куліша; у нього не зникає думка про рукописне поширення «Неофітів». «Який там тобі нечистий казав, — писав поет Кулішеві 26 січня 1858 р., і в тоні його відчувається роздратування, — що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу 60. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках» (VI, 196 — 197).

Отже, для Шевченка важливою була оцінка нової поеми М. Щепкіним; з Кулішем він і не збирається дискутувати. Поет дбає, щоб й інші друзі прочитали твір, зокрема М. Лазаревський, Я. Кухаренко. Автор дуже зацікавлений, щоб з поемою обізнався С. Аксаков, про що він пише безпосередньо до російського письменника (лист від 16 лютого 1858 р.): «Не знаю, получил ли Михайло Семенович мои «Неофиты» от Кулиша. Мне бы сильно хотелося, чтобы он прочитал вам это новорожденное хохлацкое дитя» (VI, 204). Відомо, що сам Шевченко пізніше читав поему в колі близьких знайомих у А. Толстої в Петербурзі (див. щоденник від 18 травня 1858 р.).

По закінченні «Неофітів» Шевченко міркує над наступним твором — поемою «Сатрап и Дервиш», задум якої виник ще на засланні (V, 77 — 78). Ю. Івакін переконливо обгрунтовує думку, що «Неофіти» творчо попередили реалізацію задуму нової поеми, працю над якою поет розпочав наприкінці 1857 р. Написаний тоді сатиричний памфлет «Юродивий» (в його основу ліг епізод з ляпасом губернатору М. Писарєву) мав бути, очевидно, вступом до епічного твору про героїзм і страждання засланих декабристів.



59 Листи до Т. Г. Шевченка, с 123.

60 Дещо інакше ставив Шевченко питання про публікацію поеми в листі до М. Щепкіна від 17 січня 1858 р.: «Тільки се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом її ще треба доробить» (VI, 195). І це застереження, і те, що автор вдався в поемі до езопівської мови, хоча, як відзначав Ю. Івакін (Сатира Шевченка, с 245), вона виявилася надто прозорою і ненадійною, є, очевидно, свідченням того, що поет мав намір у майбутньому — після деякої доробки — її опублікувати. Тоді ж така спроба була б просто необачною.



Шевченко відмонив-/355/ся від задуманої раніше політичної алегорії, обравши «форму эпопеи» (V, 175) в новому її розумінні як історичної поеми. Можливо, у майбутній поемі героїчний пафос декабристської теми мав би протистояти сатиричному осміянню миколаївщини. А «Юродивий», як вважає дослідник, — це «нова, на жаль, не закінчена поема, яка з’явилась на основі переосмислення задуму «Сатрапа и Дервиша» 61. Є. Кирилюк відзначав зв’язок «Юродивого» з пушкінським «Посланием в Сибирь» 62.

Ганебна байдужість офіційного суспільства до свавілля царських сатрапів викликає нестерпне обурення поета, і це виливається у грізну інвективу, в пристрасне картання «перевертнів» — зрадників народу. Автор таврує малодушну поведінку українських панівних кіл («...дивились та мовчали та мовчки чухали чуби»); він не знає меж презирству й огиді до національних ренегатів: «підніжки царськії», «лакеї капрала п’яного», «донощики і фарисеї...», «Не вам... За правду пресвятую стать І за свободу. Розпинать, А не любить ви вчились брата!» (II, 296). Лунає заклик до широких, масових дій — «вийти з рогачами», з сокирами на боротьбу проти гнобителів. Останні рядки «Юродивого», присвячені «споборникам святої волі», катованим царатом, надають усьому фрагментові життєствердного характеру. Хоч кращі сини вітчизни на каторзі, але справа їх не загине: поет виведе їх у світ, звеличить їх подвиг. Не може вмерти визвольна боротьба народу, не можуть скоритися перед ворогом кращі його сини!

Поема залишилася незакінченою — і можливо, на думку Ю. Івакіна, не тільки через особисті обставини життя в Нижньому Новгороді, а й через те, що «в обстановці напруженої передреформеної соціально-політичної боротьби антимиколаївська тема втрачала свою недавню актуальність. А Шевченко як політичний поет завжди йшов у ногу з часом» 63.




7

Поступово налагоджувалися зв’язки із колишніми спільниками по Кирило-Мефодіївському товариству, по літературній праці. Майже через місяць по приїзді до Нижнього Новгорода Шевченко познайомився з інспектором місцевого дворянського інституту В. Варенцовим — пристрасним бібліофілом та фольклористом, автором багатьох віршів. Природно, що у них знайшлося чимало обопільно цікавих тем для обговорення. Від Варенцова поет дізнався, що «Костомаров еще не возвратился из-за границы в Саратов и что Кулиш издал второй том «Записок о Южной Руси» (V, 151). Варенцов познайомився з Костомаровим у Саратові, коли викладав у місцевій гімназії (де він заступив М. Чернишевського) 64,



61 Івакін Ю. О. Сатира Шевченка, с 269.

62 Кирилюк Є. П. Пушкін і Шевченко. — Радянське літературознавство, 1949, № 12, с 29.

63 Івакін Ю. О. Сатира Шевченка, с 271.

64 Гольдін Ф. Л. Про знайомство Т. Г. Шевченка з В. Г. Варенцовим. — Радянське літературознавство, 1967, № 3, с 55.



 і далі під-/356/тримував з ним зв’язок. Очевидно, саме він повідомив Костомарова про те, що Шевченко в Нижньому Новгороді, і той уже із Саратова надіслав поету через Варенцова листа, одержаного 5 листопада.

Шевченко користувався бібліотекою Варенцова. Невдовзі останній поїхав до Петербурга, де мав дістати призначення ад’юнкт-професора Казанського університету. Тарас Григорович передав з ним Кулішеві свої поеми «Москалева криниця» й «Чернець» і просив адресата надіслати ним же виданий Метлинським збірник народних дум та «Літопис» С. Величка (VI, 182, 186), що й було зроблено. Варенцов привіз поетові від Куліша його «Граматку», від Бодянського — його книжку «О времени происхождения славянских письмен» та уклін від М. Щепкіна (V, 172 — 173), а М. Якобі одержав у подарунок портрет Герцена, який Шевченко з захватом копіював.

Знайомлячись з тим чи іншим науковим або художнім виданням, поет дає свої оцінки, зауваження, що вражають проникливістю і глибиною. Зокрема, слід відзначити його зауваження з приводу праці М. Костомарова «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», яку він читав у вересні 1857 р., дорогою до Нижнього (очевидно, в «Отечественных записках», 1857, № 1 — 8; окремою книжкою вона вийшла 1859 р.): «Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика (Богдана Хмельницького. — Ред.). Поучительная, назидательная книга! Историческая литература сильно двинулась вперед в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности, закопченные дымом фимиама, усердно кадимого перед порфирородными идолами» (V, 139). Відзив про монографію Костомарова в щоденнику, а також у деяких листах (наприклад, у листі до М. Лазаревського від 19 жовтня 1857 р.) свідчить, що Шевченко понад усе цінував інтерес дослідника до життя народу, широку постановку соціальних проблем 65.

З великою увагою поставився він і до «Граматки» П. Куліша, що вийшла у світ у кінці 1857 р. «Сегодня вечером, — читаємо у щоденнику за 10 грудня 1857 р., — Варенцов возвратился из Петербурга и привез мне от Кулиша письмо и только что отпечатанную его «Граматку». Как прекрасно, умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленную попами невольничью голову» (V, 172).



65 У позитивному ставленні до цієї праці Костомарова Шевченко перегукується з відзивом про неї Чернишевського в «Современнике» (Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений: В 16-ти т. М., 1948, т. 4, с. 702). Ще 1851 р. в листі до І. І. Срезневського Чернишевський зазначав: «Писал он историю Богдана Хмельницкого — цензура обрезала ее до бессмыслия; он не захотел портить своего труда и оставил его у себя в бюро. А история эта разливала новый свет на положение Малороссии в XVII веке и присоединение ее к России» (там же, 1949, т. 14, с. 221).



«Граматка» П. Куліша — це, як відомо, буквар, складений для народу; тут же подавалися основні відомості з математики, історії та географії (між іншим, у «Граматці» надруковано Шевченкові переспіви трьох псалмів Давидових). Поет щиро вітає намір Куліша /357/ дати народові елементарні знання, що видно з його листа від 4 січня 1858 р.: «А «Граматка» твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі й розказать. Розкажу колись, як дасть бог побачимось, а тепер тілько дякую, і ще раз дякую, і більш нічого» (VI, 193) 66. Шевченко дав прихильну оцінку музично-етнографічним матеріалам, надрукованим у другому томі «Записок о Южной Руси» П. Куліша (1857) під заголовком «Малороссийские народные песни, положенные на ноты для пения и фортепьяно Андреем Маркевичем». Всього тут надруковано 25 народних пісень. Любов А. Маркевича до скарбів народної творчості, до їх чарівної своєрідності викликала схвильований відгук Тараса Григоровича у листі до П. Куліша: «...добре, дуже добре, а особливо «Морозенко»: він мені живісінько нагадав нашу милую безталанную Україну» (VI, 186).

2 січня 1858 р. Шевченко із захопленням відзначив у щоденнику «прекрасное, сердечное стихотворение» В. Курочкіна на смерть Беранже — «16-е июля 1857 года» — і записав натхненні рядки цього твору, які, безперечно, дуже імпонували його поглядам (V, 182-183).

Поряд із цим знаходимо в Шевченковому щоденнику і ряд критичних зауважень щодо тих чи інших сучасних йому літературних явищ. Так, 30 вересня 1857 р. поет занотовує: «...прочитал «Рассказ маркера» графа Толстого. Поддельная простота этого рассказа слишком очевидна» (V, 144). Оповідання Л. Толстого «Записки маркера» з’явилося в «Современнике» (1855, № 1) під криптонімом «Л. Н. Т.». Невдоволення Шевченка, як видно з наведеного запису, викликане тим, що в цьому оповіданні невдало застосована манера оповіді; образ центрального героя не відповідав його стилістичній характеристиці. Штучність такої, в цілому невластивої Толстому, «простацької оповіді» тонко запримітив Шевченко, а це свідчить про його критичну спостережливість, увагу до проблем художньої правди. Та й сам Толстой визнавав, що «Записки маркера» опрацьовані ним не зовсім ретельно. Некрасов радив авторові не поспішати з їх публікацією. Відзначаючи цікаву ідею, вкладену в оповідання, він вказував на невдалу форму його, штучність мови маркера, вважав, що «рассказ вышел груб и лучшие вещи в нем пропали» 67.

17 листопада Шевченко за порадою А. Толстої відвідав В. Даля, відомого російського письменника, етнографа, мовознавця, тоді управителя удільної контори в Нижньому Новгороді 68.



66 Пізніше, 1860 р., Куліш підготував друге, перероблене видання «Граматки», в якій основне місце було відведено відомостям із «священної історії»; Шевченко виступив з гострою критикою цього букваря.

67 Сахалтуєв А. А. Шевченко і Л. М. Толстой, — В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962, с 219.

68 Шевченко був знайомий з В. І. Далем ще до заслання, за петербурзьких часів; під час заслання також підтримував з ним зв’язок.



 «Сделал визитацию В. И. Далю, — зазначає він, — и хорошо сделал, что я, наконец, решился на эту визитацию. Он принял меня весьма радушно, расспрашивал о своих оренбургских знакомых, которых я не видел с 1850 года, и в заключение просил заходить к нему запросто как /358/ к старому приятелю» (V, 167). Тарас Григорович і справді нерідко бував у Даля, але потроху зростало відчуження: містичні спрямування вченого, його своєрідні тлумачення біблійних тем та сюжетів викликали неприховану антипатію у поета.

Перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко зустрівся і зблизився з відомим російським письменником П. І. Мельниковим (Печерським). Сучасники, однак, відзначали, що поет досить гостро реагував на його деякі історико-політичні висловлювання 69.




8

Питання розкріпачення селянства було кровним питанням для Шевченка. Не переставало воно його турбувати в Нижньому Новгороді. «Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния», — відзначав він у листі до І. Ускова від 12 листопада 1857 р. (VI, 180).

У спогадах сучасників знаходимо цікаві епізоди, що характеризують думи й переживання поета в цей період. Г. Дем’янов переказує, зокрема, таку розповідь: «Как-то раз несколько человек, в том числе и Шевченко, сидели за столом у К. А. Шр[ейдерс]а; обед подходил к концу. Вдруг в столовую неожиданно входит горбатовский исправник N., к слову сказать, редкой доброты человек; хозяин представил его Шевченке. Последний почему-то сразу переменился, нахмурился, опустил голову вниз и несколько минут сидел молча.

— А позвольте вас спросить, — вдруг неожиданно обратился он к исправнику: — чи ви и вправду исправник?

Тот растерянно посмотрел на него и ответил:

— Да, исправник...

— Эге-е-е... А що ж, господин исправник, ви часто имеете дило с христьянами?..

— Да, случается, имею...

— А що, господин исправник, — продолжал он дрогнувшим голосом, — случается, що... и в пыку, и в потылицу (и в лицо, и в затылок), и порку задаете?.. Хе-хе-хе... А що ж и не быты эту божью скотину, видь она безсловесна и безпомощна... Быйте, быйте на здоровье... — И совершенно неожиданно Шевченко зарыдал... В страшном волнении, отодвинув от себя прибор, он быстро, с судорожными рыданиями, поднялся со стула и так же быстро направился в свою комнату. На всех присутствующих описанная сцена произвела гнетущее впечатление; долго все сидели молча, растерянные» 70.



69 Демьянов Г. П. Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде, с. 343.

70 Там же, с. 342.



Симпатії поета завжди були на боці пригнобленого народу; його глибоко вражають поневіряння трудящих мас. «На днях как-то, — відзначав він у щоденнику, — проходил я через Кремль и видел большую толпу мужиков с открытыми головами перед губернаторским дворцом. Явление это показалось мне чем-то необыкновенным, и до сегоднишнего дня я не мог узнать его содержания, а сегодня /359/ Овсянников рассказал мне, в чем было дело. Крестьяне помещика Демидова, того самого мерзавца Демидова, которого я знал в Гатчине кирасирским юнкером в 1837 году и который тогда не заплатил мне деньги за портрет своей невесты, теперь он, промотавшийся до снаги, живет в своей деревне и грабит крестьян. Кроткие мужички, вместо того, чтобы просто повесить своего грабителя, пришли к губернатору просить управы, а губернатор, не будучи дурак, велел их посечь за то, чтобы они искали управы по начальству, т. е. начинали с станового. Интересно знать, что дальше будет» (V, 163 — 164). Архівна справа розповіла про те, що було далі: губернатор Муравіїов доручив «произвести тщательное расследование» старшому чиновникові особливих доручень Жукову; не чекаючи його закінчення, губернська влада, «напутивши селян, а призвідців покаравши різками» за «самовільну тимчасову відсутність», повернула їх на село й розпочала слідство з численними допитами, наслідком якого були штрафи селянам за непослух і цілковите виправдання здирціпанові, а в с Варгани вирушив військовий карний загін 71.

Дуже схвилювала Шевченка звістка про нові селянські заворушення. 22 січня 1858 р. він записує у щоденнику: «Проездом из Петербурга в Вятку на службу посетил меня сегодня Яков Лазаревский. Он недавно из Малороссии. Рассказал о многих свежих гадостях в моем родном краю, в том числе и о грустном Екатеринославском восстании 1856 года...» (V, 189). Заворушення селян у Катеринославській і Херсонській губерніях було викликане чутками та сподіваннями селянства на те, що наближається, нарешті, час знищення «панських порядків» і що в Криму, у Перекопі, «в золотой палатке сидит царь и всем пришедшим раздает волю, а неявившиеся или опоздавшие остаются по-прежнему в панской неволе» 72. Селяни Катеринославського і Верхньодніпровського повітів Катеринославської губернії та Херсонського, Бобринецького, Олександрівського і Єлисаветградського повітів Херсонської губернії, забравши своє майно, худобу, йшли «шукати волю у Крим»; бувало так, що забирали й поміщицький інвентар. Цей селянський рух придушено військовою силою у липні 1856 р.

Називаючи катеринославський рух «сумним», Шевченко осуджував царистські ілюзії селянства, віру його в «доброго царя», бо вважав, що не таким шляхом треба йти. І це виразно виступає в його зауваженнях щодо українського поміщика, «землячка»-грабіжника М. Д. Білозерського, про якого йому теж оповів сусіда й родич останнього Я. Лазаревський: «Этот филантроп-помещик так оголил своих крестьян, что они сложили про него песню, которая кончается так:


А в нашего Білозера

Сивая кобила,

Бодай же його побила

Лихая година.

А в нашего Білозера

Червоная хустка,

Ой не одна в селі хата

Осталася пустка.



71 Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде. — Горький, 1958, с. 80 — 81; Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання..., с. 88 — 91.

72 Романов А. А. В Таврию за волей: (Воспоминания очевидца). — Исторический вестник, 1901, № 4, с. 265. /360/



Наивное, невинное мщение!» (V, 189). Сумно і боляче поетові за тяжко покараних селян, за те, що пригноблені кріпаки спромоглися лише скласти сповнену прокльонів та відчаю пісню про пана-гнобителя, замість того, щоб «повесить своего грабителя» (V, 164).

З погляду Шевченка кріпосницький гніт завжди поєднується з самодержавством. Тому боротьба проти нього стає одночасно і боротьбою проти царату. 24 лютого 1858 р. він записує в щоденнику антицаристську сатиру П. Лаврова, що починається зі слів: «Когда он в вечность преселился...» (V, 205 — 206). Цей вірш набув великої популярності, поширювався у багатьох списках; М. Огарьов опублікував його 1861 р. в збірнику «Русская потаённая литература XIX столетия» анонімно. Шевченкові, очевидно, дуже імпонувала провідна ідея вірша: новий цар Олександр II своєю діяльністю виконує «батьківський заповіт», тобто під маскою доброти, лібералізму продовжує ту ж політику грабунку народних мас. Така вже сутність царату, якими б ліберальними шатами він не прикривався.

В. Нікітін у спогадах про нижегородський період життя поета розповідає: «...гости наперерыв за ним (Шевченком. — Ред.) ухаживали, расспрашивали и внимательно его слушали. По его спросу ему подали в бумажке горсточку зерен. Он взял из кучки одно, показал его и сказал: «Вот вам старший над всеми», потом бросил его в кучку и добавил: «Вот уже и нет его: так и люди могут». Все удивлялись его мудрости, а крестный, йдучи со мною от Огурцова (де гостював Шевченко. — Ред.) домой, разъяснил мне загадку Шевченко тем, что власти от бога поставлены, а потому все обязаны подчиняться старшим и своевольничать грешно, а Шевченко, как неверующий, пострадал уже за свои прегрешения, но так как не унимается, то бог его еще накажет за вольнодумство. Такое же мнение слышал я потом от старика Никифорова и бывшего казначея Кузичкина; молодой же Никифоров с ними не соглашался, а почему — я не мог разобрать...» 73

Подібний епізод переказала в своїх спогадах і артистка К. Піуиова-Шмідтгоф 74.

Отже, сучасники бачили, що Шевченко, повертаючись із заслання, аж ніяк «не вгамувався», не відмовився від свого «вільнодумства», від своїх революційних поглядів.



73 Воспоминания В. Н. Никитина. — Русская старина, 1906, № 9, с. 619.

74 Шмидтгоф Н. Воспоминания о Шевченко. — Литературный современник, 1939, № 3, с. 202.





9

Не маючи сам можливості виїхати з Нижнього Новгорода, Шевченко у листах до друзів не раз звертався з проханням приїхати до нього, щоб побачитися, по-дружньому поділитися своїми мріями й намірами. Йому було дуже боляче, коли дехто з них не відгукнувся на його заклик. Прикро здивував його М. Костомаров, з яким він був у досить близьких приятельських стосунках. «Ученый чудак /361/ пишет, — занотовано в щоденнику, — что напрасно прождал меня две недели в Петербурге и не хотел сделать ста верст кругу, чтобы посетить меня в Нижнем. А сколько бы радости привез своим внезапным появлением» (V, 162).

Суспільно-політичні погляди Костомарова все більше розходилися з поглядами поета-демократа, все виразніше виступали помірковано-ліберальні переконання історика. «Час змінився, — писав Костомаров 28 жовтня 1857 р. в листі до Шевченка, — цар — дай боже йому здоров’я і довгого царствования — не забороняє нам нашої мови...» 75 Таке примирення з царатом для Шевченка було зовсім неприйнятним. Костомаров, незважаючи на особисту близькість до митця, не міг бути його однодумцем і соратником.

Приятелем Шевченка був і М. Лазаревський, але надмірна «обережність» також, очевидно, стримувала вияв його дружніх почуттів. «З тих же міркувань, — зазначає біограф Шевченка М. Чалий, — і М. М. Лазаревський від запрошення (приїхати побачитися з поетом. — Ред.) відмовився» 76. Пізніше, коли Тарас Григорович був уже в Москві, М. Лазаревський, наче виправдовуючись, писав йому: «Третьего дня я думал было махнуть в Москву и уже было собрался, да обстоятельства изменились, и теперь мои дела в таком положении, что из П[етер]бурга я не могу выехать; впрочем, может быть на праздниках и удастся, но едва ли...» 77

З проханням приїхати звернувся Шевченко і до П. Куліша. «Прилітай, мій голубе сизий, — писав він у листі від 5 грудня 1857 р., — хоч на тиждень, хоч на один день. Може, Варенцов не виїхав ще з Петербурга: то от би з ним разом і приїхав. Я жду тебе, а ти стань мені за рідного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях» (VI, 186). Але на це сердечне звернення Куліш своєму колишньому «соузішкові» відповів холодно і погордливо: «Не подобає мені, друже мій Тарасе, їздить на розмову з тобою... Я ж, собі на лихо, чоловік у громаді замітний, то зараз же й дізнаються, що поїхав за сім миль киселю їсти. Коли б же то люде толкували діло по правді! А то таке вигадають, що й не снилось нашому брату. Так не жди мене й не пеняй на мене...» 78 Отак, за виразом біографа Шевченка О. Кониського, «на огонь щиросердних, радісних сподіванок поета Куліш линув цебром холодної води» 79.



75 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 107.

76 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 109.

77 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 139 — 140.

78 Там же, с. 116.

79 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 2, с. 187.



Тому спілкування Шевченка з рідною літературою тривало, так би мовити, заочно. Часом йому щастило й на радісні відкриття. Так, на Початку лютого 1858 р. він одержав від П. Куліша «Народні оповідання» Марка Вовчка і був ними щиро захоплений: «Какое возвышенно-прекрасное создание эта женщина... Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги» (V, 202). У листі до М. Лазаревсько-/362/го від 22 лютого 1858 р. Тарас Григорович писав: «Марко Вовчок — це псевдонім якоїсь пані Маркович. Чи не знаєш ти її адреса? Як не знаєш, то спитай у Каменецького в типографії Куліша. Я чув, що він її добре знає. Як довідаєшся, то напиши мені, треба буде хоч письмом подяковать їй за її сердечные, щирії оповідання» (VI, 211). Однак, перебуваючи в Нижньому Новгороді, він так і не дочекався адреси письменниці.

Читаючи «Записки о Южной Руси» Куліша, Шевченко дуже зацікавився постаттю і діяльністю російського художника й етнографа Л. Жемчужникова. 10 листопада 1857 р. поет зазначав: «Получил от Кулиша книги: «Записки о Южной Руси», два тома, и «Чорну раду». Какой милый оригинал должен быть этот г. Жемчужников. Как бы я счастлив был увидеть человека, который так искренно, нелицемерно полюбил мой милый родной язык и мою прекрасную бедную родину» (V, 164). Справа в тому, що Куліш, подаючи у другому томі «Записок о Южной Руси» казки в запису Л. Жемчужникова, відзначив: «Уже несколько лет знаком я в Малороссии с молодым русским художником Л. М. Жемчужниковым. Он проводит у нас на юге сплошь лето и зиму, изучая нашу природу и нашу жизнь во всех их проявлениях. Не довольствуясь тем, что видит глаз, он изучает нравственный образ малороссийского народа в произведениях его духа. Он убежден, что малороссиянина не поймешь, не зная языка его и не ознакомясь на месте с его настоящим и прошедшим... Этнография южно-русская имеет в нем несравненного деятеля» 80. Далі Куліш докладно переказав захоплену оповідь самого Л. Жемчужникова про свою збирацьку роботу, про співаків і народну пісню, особливості її тогочасного побутування. У листі до Куліша від 5 грудня 1857 р. Шевченко з захопленням писав: «Що се за дивний, чудний чолов’яга Л. Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш» (VI, 185). Пізніше, в Петербурзі, поет дуже радо зустрівся з братами Жемчужниковими, а коли Л. Жемчужников повернувся з-за кордону, щиро подружився з ним, з його сім’єю.



80 Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш. Спб., 1857, т. 2, с. 3.





10

Нові літературно-мистецькі враження, загальна атмосфера суспільного піднесення сприяли й власній творчій праці Шевченка. Наприкінці жовтня він повертається до роботи над незакінченою повістю «Матрос», першу частину якої ще з Новопетровська надіслав М. Лазаревському. Редакційна робота над повістю вимагала багато часу й уваги. 25 жовтня поет зазначає в щоденнику: «Продолжаю по складам прочитывать и поправлять «Матроса» и ругать безграмотного переписчика, пьяницу прапорщика Нагаєва. Прочитывая по складам мое творение, естественно, что я не могу следить за складом речи. Убедился только в одном, что название этого рассказа необходимо переменить. Пока не придумаю моему «Матросу» /363/ другого, более приличного имени, назову его так: «Прогулка с пользою и не без морали» (V, 155 — 156).

Ще з Новопетровська Шевченко через М. Лазаревського двічі звертався до Куліша з проханням допомогти з редагуванням першої частини повісті. Але той або мовчав про це, або відмовлявся через зайнятість і нарешті, через два місяці після того, як Лазаревський повідомив йому прохання поета, обережно відповів: «Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналі що-небудь твоє напечатать. Не квапся на се, мій голубе, до якого часу. Одно — що тобі треба спростувати дорогу до столиці, а друге — з великою увагою треба тепер роздивлюватись, що печатать, а що й придержать. Слава твоя писательська тепер у зеніті, то вже треба оглашати себе голосним ділом, а не аби-яким» 81. А через місяць, у листі від 20 січня 1858 р., Куліш висловився ясніше: «Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. Адже ж і Данте і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Лучче нічого не роби, так собі сиди да читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров’є!» 82 Тарас Григорович, ще, мабуть, не одержавши цього листа, 26 січня запитав його: «Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопить грубу — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?» (VI, 197). Куліш, роздратований тим, що Шевченко ніяк не бажає розуміти натяків у попередніх листах, вирішив покінчити нарешті з його недоречним, як він вважав, захопленням повістями й не гаючись відповів: «Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться...

Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може ти мені віри не піймеш, може скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати. Тут не одного таланту треба!» 83 Що відповів поет Кулішеві на це і чи відповів взагалі — невідомо, їх листування тривало в звичайному дружньому тоні, але про повісті у ньому більше не згадувалося.



81 Листи до Т. Г. Шевченка, с 118.

82 Там же, с 123.

83 Там же, с 126.



Куліш, очевидно, не переконав Шевченка, в усякому разі останній уперто й систематично працює над повістю «Матрос» (пізніше названою «Прогулка с удовольствием и не без морали»), про що свідчать записи в щоденнику (V, 154, 155, 156, 158, 159).

Які ж причини негативної позиції П. Куліша (який і сам писав прозу російською мовою) щодо повістей Шевченка? Єдиної думки в цьому питанні ще немає; кожне з припущень становить /364/ лише частку істини і має розглядатися в комплексі й у зв’язку з еволюцією взаємин обох письменників, що відбулася на грунті їх ідейних суперечностей. Саме національно-культурницький грунт — інтерес до фольклору, мови, історії українського народу, — зазначає Л. Кодацька, «і був тією платформою, на якій могли більш-менш мирно й до певного часу уживатися ці дві зовсім далекі й чужі за ідейними переконаннями культурні сили. Але коли йшлося про майбутнє українського народу і про шляхи його визволення від соціального й національного гніту, тут Шевченко й Куліш розходились на цілком протилежні полюси»84. І далі: «Російські повісті найпершими засвідчили про бажання українського поета влитися в загальноросійський літературний процес і йти в ногу з революційно-демократичними письменниками Росії. А це в свою чергу могло стати могутньою перепоною у сподіваннях Куліша та багатьох інших письменників-«хуторян» на «автокефальність» українського духовного життя» 85.



84 Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка, с 46 — 47.

85 Там же, с 47 — 48.



Шевченкові стало ясно, що на допомогу Куліша у роботі над російськими повістями та у їх публікації розраховувати не варто; треба було шукати іншого, безстороннього й доброзичливого порадника. Дуже можливо, як припускає Л. Кодацька, саме М. Щепкін, який привіз Тарасу Григоровичу в подарунок від свого старого друга С. Аксакова «Семейную хронику», запропонував йому показати повість цьому тонкому стилістові, глибокому знавцеві мови, відомому письменникові, близькому Шевченкові своїми гуманними, народолюбними поглядами, людині делікатній і доброзичливій. Дякуючи за книжку, поет писав Аксакову: «Я давно уже и несколько раз прочитал ваше изящнейшее произведение, но теперь я читаю его снова и читаю с таким высоким наслаждением, как самый нежный любовник читает письмо своей боготворимой милой. Благодарю вас, много и премного раз благодарю вас за это высокое сердечное наслаждение» (VI, 190). Зрозуміло, з яким хвилюванням чекав він на лист Аксакова, якому передав через Щепкіна першу частину «Матроса». Письменник не забарився з відповіддю: уже 13 січня 1858 р., через два тижні після від’їзду Щепкіна, Шевченко одержав від нього «самое любезное, самое сердечное письмо. В заключение любезностей он пишет, что «Матрос» мой, наконец, пошел в ход, он передал его Каткову, редактору «Русского вестника». В ожидании будущих благ принимаюсь переписывать вторую часть «Матроса» (V, 187). Підбадьорений цим листом, поет працював захоплено. «Я тепер день і ніч сижу, — повідомив він 17 січня 1858 р. Щепкіну, оповівши про лист-«панегірик» Аксакова, — та переписую вторую часть тії самої повісті, що я з тобою послав Сергею Тимофеевичу» (VI, 195).

Робота над повістю настільки захопила Шевченка, що він, завжди такий акуратний у листуванні, лише по її закінченні, тобто через місяць, 16 лютого, відповів Аксакову на його лист з приводу /365/ першої частини повісті. Ця відповідь деякою мірою розкриває ставлення митця до написаного і його плани на майбутнє: «Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую «Прогулку», так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей «Прогулки». И только сегодня кончил. А как кончил? Не знаю. Судите вы меня, и судите искренно и милостиво. Я дебютирую этой вещью в великорусском слове. Но это не извинение. Дебютант должен быть проникнут своей ролью, а иначе он шарлатан. Я не шарлатан, я ученик, жаждущий дружеского, искреннего суда и совета. Первая часть «Прогулки» мне показалась растянутою, вялою. Не знаю, какою покажется вторая. Я еще не читал ее, как прочитаю, так и пошлю вам. Нужно работать, работать много, внимательно и, даст бог, все пойдет хорошо. Трудно мне одолеть великороссийский язык, а одолеть его необходимо. Он у меня теперь, как краски на палитре, которые я мешаю без всякой системы. Мне необходим теперь труд, необходима упорная, тяжелая работа, чтобы хоть что-нибудь успеть сделать. Я десять лет потерял напрасно, нужно возвратить потерянное, а иначе будет перед богом грешно и перед добрыми людьми стыдно» (VI, 203).

Невдовзі й друга частина повісті була передана С. Аксакову, хоча й невідомо, в який спосіб: чи Шевченко переслав її Щепкіну разом із своїми книгами, що найбільш вірогідно; чи сам привіз до Москви у березні 1858 р. і там особисто познайомився з письменником. У всякому разі, вже 14 квітня він одержав лист від С. Аксакова, в якому той подякував за надісланий йому через Щепкіна фотопортрет поета й повідомив, що читає другу частину. Що ж до першої частини, то, очевидно, Катков відмовився друкувати повість, бо Аксаков пише, що передав її М. Максимовичу, який має сам повідомити автора, чи буде вона надрукована в «Русской беседе» 86. Незабаром Аксаков віддарував Шевченка своєю повістю «Детство Багрова внука» (V, 208).



86 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 141.



На цей раз Аксаков хворів, і справа з читанням затяглася. Друга частина повісті йому не сподобалася. У червні 1858 р. він написав Шевченкові листа, де повідомив, що М. Максимович відмовився друкувати першу частину повісті, і висловив своє враження від другої частини: «Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина. Вы лирик, элегист; Ваш юмор невесел, а шутки не всегда забавны, а это часто бывает невыгодно. Правда, где только Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи, — там все у Вас прекрасно, но это не выкупает недостатков целого рассказа. Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого... Имея пред собой блистательное поприще, на котором /366/ Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете пройти по какой-нибудь лесной тропинке» 87.

Мабуть, Шевченкові нелегко було пережити таке розчарування, тим більше, що після попереднього «панегірика» Аксакова воно виявилося цілковитою несподіванкою. І цей лист, і попередні, яким поет спочатку не надавав значення, — М. Лазаревського й П. Куліша, — все це, разом узяте, означало втрату надій на опублікування повістей і стало непереборною перешкодою на шляху подальшої роботи над прозою. Потрібен був майже місяць, щоб Шевченко примирився з крахом його творчих планів і прийняв рішення залишити подальші спроби в цьому напрямі. 15 липня 1858 р. він пише Аксакову листа, стриманого й мужнього: «Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давным-давно думал, но, не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и я трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне дорогу, по которой я шел ощупью. Теперь думаю отложить всякое писание в сторону и заняться исключительно гравюрою, называемой аквафорта, образчик которой вам посылаю» (VI, 219 — 220). Йшлося про спосіб заробітку на хліб насущний: якщо прозова, начебто цілком підцензурна, творчість російською мовою не мала майбутнього, то треба було серйозно зайнятися гравіюванням, та ще виданням поетичних творів. Шевченко був далекий від наміру відмовитися від поетичної творчості; але він добре знав, що не зможе підкорити свою бунтівничу, пристрасно революційну музу приписам цензури. Отже, залишалася гравюра.

Така літературна історія російських повістей Шевченка. Вона закінчилася вже в Петербурзі влітку 1858 р. А поки що письменник, перебуваючи в Нижньому Новгороді, доробляє «Прогулку...», перечитує свою «невільницьку» поезію, настроюючи себе на дальшу працю над нею, і час від часу переживає щасливе почуття творчого натхнення.



87 Там же, с 143 — 144.






11

У Нижньому Новгороді Тарас Григорович працював не тільки над редагуванням згаданої повісті. У листі до М. Лазаревського від 29 листопада 1857 р. поет повідомляв: «...у мене єсть багато дечого, тілько все то те понедороблюване» (VI, 182). Про це ж він пише 5 грудня Кулішу: «У мене багато дечого зібралось через десять літ, та не знаю, що мені робить з моїм добром, — як його пустить в люде» (VI, 185). 26 січня 1858 р. в листі до Куліша знову повертається до цієї теми: «...я тут не склавши руки сижу... Для друку єсть у мене наготовлено на добрих дві книги: тільки перепиши та і в друкарню; але я і з цим добром не спішу...» (VI, 196 — 197). Нарешті, 21 лютого 1858 р. Шевченко прямо говорить про те, що почав велику редакційно-творчу працю над своїми віршами: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную /367/ с 1847 года по 1858 год. Не знаю, много ли выберется из этой половы доброго зерна» (V, 203). 24 лютого — ще записує: «...займусь перепиской для печати моей невольничьей поэзии» (V, 205).

Редакційна робота над поезіями, як зазначив Є. Ненадкевич, складалася з двох моментів: по-перше, це був перегляд і добір, або, за виразом митця, проціджування «невільницької» поезії — добір надзвичайно суворий; по-друге, творчо-редакційна обробка дібраних творів, причому в ряді випадків настільки грунтовна, що виникали, власне, нові їх редакції, істотно відмінні від «Малої книжки» 88.

Про те, як напружено працював поет, можна судити хоч би по записах у щоденнику. 4 березня: «...принялся переписывать «Видьму» для печати. Нашел много длинного и недоделанного» (V, 208). 5 березня: «Продолжаю работать над «Видьмою» (V, 208). 6 березня: «Я слишком плотно принялся за свою «Видьму», так плотно, что сегодня кончил, а работы было порядочно, и, кажется, порядочно кончил. Переписал и слегка поправил «Лилею» и «Русалку» 89 (V, 208 — 209). Протягом кінця лютого й початку березня Тарас Григорович грунтовно переробив шість творів: вірш «Думи мої, думи мої», поеми «Княжна», «Відьма», «Хустина», балади «Лілея», «Русалка». Ці нові варіанти та редакції він записував у великий зшиток під загальною назвою «Поезія Тараса Шевченка». Текстологи називають цей рукопис «Більша книжка» — на відміну від «Малої книжки», переписаної в Оренбурзі у 1849 — 1850 рр.

Отже, «Більша книжка» відбиває працю Шевченка над укладанням збірки своїх поезій. Загалом із 105 творів періоду заслання, вміщених у «Малій книжці», до «Більшої» він переписав лише 63 твори, часом із значною переробкою. Розміщено поезії у межах років їх створення, але далеко не завжди в хронологічному порядку всередипі року. Авторські дати під ними означають здебільшого закінчення переписування в «Більшу книжку».

Збірка відкривається віршем «Думи мої, думи мої», що справедливо вважається ліричною увертюрою до всієї «невільницької» поезії, — це перший вірш, написаний на засланні, в Орську. У процесі редакційної роботи поет увиразнює соціально-політичну проблематику твору, естетично вдосконалює його. Працюючи над поемою «Княжна», він домагається не лише стилістичної стрункості, а й поглиблює соціально-викривальний зміст образу пана-кріпосника та психологізм образів княгині й княжни.

Праця над «Неофітами» позначилась на новій редакції поеми «Осика» (під назвою «Відьма») у напрямі підсилення соціального антагонізму між кріпосником і його жертвою, звеличення духовної краси простої жінки-селянки, зменшення романтичного ореолу й увиразнення реалістичної характеристики цього образу.



88 Докладно про це див.: Ненадкевич 6. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка: Редакційна робота над творами 1847 — 1858 рр. — К., 1959.

89 «Відьма» (у першій редакції «Осика»), «Лілея» і «Русалка» — поема й балади, написані ще до арешту 1847 р.; вони були в зошиті, підготовленому до друку, який забрали у Шевченка під час арешту. Після закінчення слідства у III відділі зошит йому було повернуто, і поет на засланні правив ці твори, а в Нижньому Новгороді знову відредагував і вписав у «Більшу книжку». /368/



Досліджуючи редакційно-творчу переробку поеми «Відьма», Л. Кодацька справедливо зазначає: «В результаті наполегливої й напруженої роботи Шевченко створює нову, докорінно відмінну редакцію поеми, порівняно з двома попередніми. Він значно скорочує твір, зводячи кількість рядків з 635 до 484, по-новому трактуючи образ головної героїні — відьми. Виправлення і перероблення поеми йшло в плані поглиблення реалізму, антикріпосницького спрямування, антирелігійних мотивів та загострення соціального змісту твору. Переробляючи поему в Нижньому Новгороді, Шевченко міняє її ідейну концепцію в напрямі посилення соціального спрямування і вносить радикальні зміни перш за все у вступну частину, яка є філософським осмисленням подій, висвітлених у творі, та в певній мірі відтворенням настроїв поета на той час» 90.

Балади «Лілея» і «Русалка» зазнали головним чином стилістичної правки.

Грунтовний критично-творчий перегляд «невільницької» поезії Шевченко провадив протягом майже всього 1858 р. Тут яскраво позначилося загострення соціальних ідей, поглиблення художнього реалізму, вдосконалення поетичної майстерності. Поет був цілком свідомий великої ваги своєї творчо-редакційної роботи. Він знав, що суддею його творчості є народ. Не випадково запис у щоденнику 6 березня 1858 р. закінчується роздумом: «Как-то примут земляки мои мою невольническую музу?» (V, 209).



90 Кодацька Л. Ф. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка: Текстологічний аналіз поезій «Лілея», «Русалка», «Відьма». — К., 1957, с 18.



П. Куліш в епілозі до «Чорної ради», не називаючи з цензурних міркувань ім’я Шевченка, писав про «величайшего таланта южно-русской литературы, певца людских неправд и собственных горячих слез», відзначив всенародне значення митця. Шевченко критично й стримано поставився до тих високих оцінок, які дали його творчості сучасники. Так, у щоденнику 26 жовтня 1857 р. він зауважує: «В эпилоге к «Черной раде» П. А. Кулиш, говоря о Гоголе, Квитке и о мне грешном, указывает на меня, как на великого самобытного народного поэта. Не из дружбы ли это?» (V, 156). У листі до Куліша від 5 грудня 1857 р. поет знову повертається до цієї теми і не без іронії відзначає: «Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов, тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів» (VI, 185).

Ім’я українського поета, революціонера-демократа, засланого царатом, було в кінці 50-х років широко відоме і на Україні, і в Росії. Особливо значним був його авторитет серед тогочасної молоді. Цікавий факт щодо цього подає Г. Дем’янов у статті «Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде». Коли К. Шрейдерс їхав у Петербург, Шевченко дав йому ряд доручень, зокрема до М. Лазаревського. «К. А. (Шрейдерс. — Ред.) разыскал Лазаревского где-то в 7-й линии Васильевского острова, в пятом этаже; квартира его была полна студентов, праздновавших какое-то торжество. Когда присутствую-/369/щие узнали, что в лице К. А.-ча явился человек, приютивший у себя в Нижнем Новгороде Тараса Шевченку, то овациям не было конца: молодежь носила К. А. на руках...» 91




12

Поряд з поетичною діяльністю Шевченко чимало уваги приділяв образотворчому мистецтву. Він зарисовує найважливіші старовинні архітектурні пам’ятки, краєвиди, малює численні портрети і автопортрети. У його щоденнику часто знаходимо схвильовані відгуки про красу архітектурних пам’яток Нижнього Новгорода. Користуючись нагодою вимушеного перебування в місті, поет намагається зробити якнайбільше зарисовок. «Старинные нижегородские церкви меня просто очаровали. Они так милы, так гармонически пестры, и отвратительная погода не дает мне рисовать их», — відзначає з жалем Шевченко 26 вересня (V, 140). В іншому місці щоденника йдеться про те, що він кілька разів із захопленням обійшов нижегородський Кремль, «полюбовавшись окрестными видами и коническими старинными колокольнями, как лисица виноградом» (V, 149).

Цікавлячись історією Нижнього Новгорода, його культурою, Тарас Григорович наполегливо шукає літературу, яка допомогла б йому глибше обізнатись з «интересным городом во многих отношениях». Він стурбований, коли не може знайти наукового опису стародавнього міста (див. запис 26 вересня 1857 р. в щоденнику), і дуже радіє, коли, нарешті, знаходить потрібну книгу. «Сегодня поутру, — записує митець 9 жовтня, — любезнейший Н. А. Брылкин принес мне давно жданное «Краткое историческое описание Нижнего Новагорода», составленное некоим Н. Хранцовским... Книга хорошая и достаточно знакомит с историею края и города. Жаль, что г. Хранцовский об архитектурных памятниках и вообще о памятниках старины говорит слишком экономно. Но и за то спасибо» (V, 149). Це була відома праця «Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода в двух частях, составленные Н. Храмцовским». Перша частина книги вийшла в світ 1857 р., вона й потрапила до рук Шевченка 92. З неї він брав основні відомості про нижегородські пам’ятки старовини і мистецтва.

Характерно, що поряд із численними нотатками про красу старовинних соборів та монастирів поет одверто виявляє свої антицерковні погляди, нестримну огиду до попів, до релігійної містики.



91 Исторический вестник, 1893, № 5, с. 343.

92 Книга зберігалася в Шевченковій бібліотеці до кінця його життя (Айзеншток І. Замітки й матеріали про Шевченка. — Червоний шлях, 1923, № 8, с 238).



У щоденнику привертає увагу запис від 27 вересня: «Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным масли-/370/цем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница!» (V, 141). У Шевченка «не стало духу» перехреститися й увійти до церкви. Він вийшов і замилувався волзьким привіллям: «...глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой» (V, 141). Зневажаючи мальованих ідолів на потворних іконах, художник у ньому обожнює красу вільної природи.

А ось враження поета від урочистої служби нижегородського архієрея: «В архиерейской службе с ее обстановкою и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается евангелие. Самое подлое противуречие» (V, 201). Перегортаючи Шевченків щоденник, читач у багатьох записах відзначить атеїстичні погляди автора, побачить, що він досить глибоко розумів роль релігії і церкви як засобів затемнення свідомості мас, а служників культу називав «пьяными косматыми жрецами» (V, 141).

Протягом шести місяців перебування в Нижньому Новгороді Шевченко намалював десятки архітектурних пейзажів. З них нам відомі такі, як «Благовіщенський монастир», «Церква Іллі», «Печерський монастир», «Церква св. Миколи», «Архангельський собор», «Благовіщенський собор» та ін. Чимало зробив він і портретів; більшість з них відзначається високою майстерністю. Це, зокрема, портрети П. Овсянникова, М. Брилкіна, М. Аленникова, Є. Бабкіна, К. Шрейдерса, А. Кадницького, М. Фрейліха, В. Кишкіна, А. Шауббе, І. Грасса, М. Дорохової, Н. Пущиної, подружжя Якобі. Кілька портретів художник виконав на замовлення: А. Попової, С. Варенцової з сином та ін. Усього за час перебування в Нижньому ним намальовано понад 20 портретів і три автопортрети 93. Ряд ескізів на історичну тематику — зокрема з життя Богдана Хмельницького — з’явилися, дуже можливо, під враженням від праці М. Костомарова про Богдана Хмельницького.




13

1 жовтня 1857 р. розпочався театральний сезон. Вперше в Нижегородському театрі Шевченко побував на запрошення М. Брилкіна. Театр зацікавив його; це був, безперечно, значний культурний осередок. Поет невдовзі зробився завзятим театралом: часто відвідував вистави 94, уважно приглядався до гри акторів,



93 3 одного з автопортретів М. Лазаревський зробив півсотні фотовідбитків для розповсюдження серед друзів і шанувальників поета.

94 На підставі щоденникових записів можна вважати, що Шевченко в сезоні 1857 — 1858 рр. був у Нижегородському театрі близько 20 разів, включаючи й відвідання щепкінських гастролей. Але, безумовно, він бачив більше театральних вистав, ніж це зафіксовано в щоденнику.



давав проникливі /371/ оцінки репертуару, заприятелював з багатьма виконавцями, навіть допомагав у художньому оформленні спектаклів.

Тодішній Нижегородський театр, як зазначають дослідники, користувався великою популярністю. Це був один з найстаріших російських провінціальних театрів; виник він з кріпосної трупи князя Шаховського і вже 1798 р. став публічним. Приміщення було невелике: партер на 60 стільців, два яруси лож і галерея. Репертуар відзначався значною строкатістю. З одного боку, театр ще жив традиціями 40-х років, і на сцені раз у раз з’являлися драми М. Полевого і Н. Кукольника, старі водевілі, опери. Часто давались французькі мелодрами, як, наприклад, «Серафима Лафаїль», «Графиня Клаладе де Обервіль», «Женевська сирота», знамените «Материнське благословення», перекладене М. Некрасовим, «30 років, або Життя гравця», «Дитячий доктор» та ін. Поряд з ними йшов «Гамлет», лермонтовський «Маскарад». Публіка любила також маленькі опери: «Сорока-воровка», «Дочка полку», «Кетлі», «Жінка-лунатик», «Сирітка Сусанна» та ін. (ці п’єси в столицях уже давно вийшли з репертуару). У той же час усе сильніше виявлялися нові тенденції, театральні спрямування: ставилися п’єси О. Островського, О. Потєхіна, О. Писемського.

Таку різнобарвну щодо репертуару картину застав Шевченко, прибувши до Нижнього Новгорода. Ось деякі його записи в щоденнику за кілька днів. 1 жовтня 1857 р. поет відзначав: «Давали народную сентиментально-патриотическую драму Потехина «Суд людской — не божий». Драма — дрянь с подробностями 95. Г[оспожа] Мочалова, независимо от своей бедной натянутой роли, мне понравилась. У нее есть движения настоящей артистки. Г. Климовский, как и роль его, приторен. Водевиль — «Коломенский нахлебник». Водевиль балаганный и исполнен был соответственно своему назначению. Маленький оркестр в антрактах играл несколько номеров из «Дон-Жуана» Моцарта прекрасно, может быть, потому, что это очаровательное создание трудно сыграть не прекрасно» (V, 144 — 145). 12 грудня він у щоденнику записує: «Сегодня видел я на сцене «Станционного смотрителя» Пушкина. Я был всегда против переделок, и эту переделку пошел смотреть от нечего делать. И что же: переделка оказалась самою мастерскою переделкою, а исполнение неподражаемо. В особенности сцены второго акта и последняя сцена третьего были так естественно трагически исполнены, что хоть бы и самому гениальному артисту так впору. Исполать тебе, господин Владимиров. Исполать тебе и тетенька Трусова, ты так естественнозло исполнила роль помещицы Лепешкиной, что сама Коробочка перед тобой побледнела. Вообще ансамбль драмы был превосходен, чего я никак не ожидал. И если бы не усатые отставные гусарыпомещики пьяные шумели в ложе, то я вышел бы из театра совер[шенно доволен]» (V, 174).



95 Сюжет драми примітивний: закохані не мають змоги одружитися; дівчина божеволіє; далі одужує, але йде в черниці; що ж до її милого, то він закінчує п’єсу такими словами: «Один у меня отец — царь-батюшка, ему пойду служить, за него да за матушку Россию сложу свою голову победную». /372/



Не менш красномовний запис зробив Шевченко 23 січня 1858 р.: «Дочь второго полка» — глупейшее произведение Доницетти. Либретто тоже нелепо и неестественно. Покойному нашему Тормозу, надо думать, очень нравилось это топорное произведение. Да не по его ли заказу оно и родилося на свет божий? При нем, я помню, когда-то в Петербурге оперетка эта исполнялась с большей дисциплиной. Теперь она и это существенное свое достоинство утратила. Что бы сказал на это Тормоз? Он бы Гедеонова 96 на месяц на гауптвахту упрятал» (V, 189 — 190).

Островський і Потєхін, Пушкін і Коцебу, Полевой і Гоголь, Доніцетті і Котляревський — ось ті автори, п’єси яких ставились тоді в Нижегородському театрі. Як бачимо, Тарас Григорович зумів розібратися в складному, строкатому репертуарі й сказав своє слово — проникливе і точне, що ще раз характеризує його як політично гострого і художньо вдумливого критика.

«Львами нижегородської сцени» (вислів Шевченка) в сезоні 1857 — 1858 рр. були Климовський і Владимиров. Є. Климовський, московський артист, тоді гастролював у Нижньому. Виконував він переважно героїчні ролі; це був актор талановитий і багатогранний: з успіхом виступав і в опері, і в драмі. Але інколи грав нерівно, і це Шевченко помітив (V, 145, 165, 176, 188). Найбільше до вподоби поетові була гра Климовського в п’єсах Потєхіна й Островського. Близько заприятелював він з артистом Владимировим.

Невдовзі Шевченко зробився своїм як у колі акторів, так і між деякими завзятими театралами. Серед останніх найбільш помітним був О. Улибишев. «Старий Улибишев, той самий, що написав біографію Бетговена, не пропускає ні одного спектакля: так щиро любить театр, — писав поет Щепкіну, запрошуючи його приїхати до Нижнього, — а як тебе побачить, то він, старий, як мала дитина, заридає...» (VI, 184). Замолоду Улибишев, значний урядовець і музичний та літературний критик, належав до відомого таємного товариства «Зеленая лампа», яке згуртувало й декого з майбутніх декабристів. Через кілька років, дослужившись високого чину статського радника, він раптово облишив службу, що суперечила його демократичним поглядам, повернувся до свого родового маєтку Лукіно під Нижнім Новгородом, щоб присвятити себе музиці й літературі. Тут і були написані тритомна «Новая биография Моцарта», праця «Бетховен, его критики и толкователи», декілька комедій, критичних статей, зроблено переклад «Божественної комедії» Данте. Навколо Улибишева гуртувалася обдарована молодь, шанувальники мистецтва. У його міському домі не раз бував Шевченко. Незабаром їх обопільну приязнь обірвала смерть. Шевченко з гіркотою писав М. С. Щепкіну: «27 генваря поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать!» (VI, 199).

До знайомих поетові людей мистецтва належали й музикантилюбителі — віолончеліст В. Веселовський (у Шевченка помилково «Весловський») та піаніст С. Татаринов; їх віртуозною грою Тарас Григорович щиро захоплювався.



96 О. Гедеонов — директор імператорських театрів, типовий миколаївський служака. /373/




14

Уже незабаром по прибутті до Нижнього Новгорода поет мріє про зустріч з М. С. Щепкіним. 12 листопада 1857 р. Тарас Григорович звертається до великого артиста із зворушливим проханням: «Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!» (VI, 181). М. Щепкін відразу ж відповів, що він дуже радий буде побачитися і що можна буде зустрітися їм у с. Нікольському (дача його сина), за 40 верст від Москви, і тут же додає: «...ежели все это будет очень затруднительно, то не приехать ли мне в Нижний? И это не для того только, чтобы повидаться, а поговорить бы многое нужно, может быть, моя старая голова навела и твою на добрую мысль...»97. Так почалося листування друзів, що підготувало їх нижегородську зустріч. Сімдесятилітній М. Щепкін не зупинився перед труднощами зимової подорожі й вирішив їхати. З гордістю й хвилюванням пише про це Шевченко до М. Осипова 23 грудня 1857 р.: «...я же жду к себе из Москвы дорогого гостя на праздник, даже сегодня. И кого бы вы думали я так трепетно дожидаю? 70-летнего знаменитого старца и сердечного друга моего, Михаила Семеновича Щепкина. Не правда ли, дорогой гость у меня будет? Да еще какой дорогой, единственный! И действительно, это единственный и счастливейший человек между людьми: дожить до дряхлости физической и сохранить всю юношескую свежесть нравственную! Это явление необыкновенное! Мы не видались с ним с 1847 г. и, как мне воспрещен въезд в столицы, то он, старец-юноша, несмотря на мороз и вьюгу, едет ко мне единственно для того, чтобы поцеловать меня! Не правда ли — юноша? И какой сердечный, пламенный юноша! Я горжусь моим старым, моим гениальным другом, и горжусь справедливо» (VI, 186 — 187).

Очікуючи приїзду Щепкіна, поет сповнений хвилюючих роздумів про невимовне щастя справжньої дружби, про світлий образ друга, — роздумів, що так щиро вилилися на сторінках щоденника рядками: «Сегодня получил письмо от М. С. Щепкина. Он сегодня выехал из Москвы, и послезавтра я обниму моего старого, моего искреннего друга. Как я счастлив этой нелицемерной дружбой! Не многим из нас бог посылает такую полную радость, и весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семенович» (V, 180). 24 грудня 1857 р. в глуху зимову морозну ніч на самий «святвечір» прибув до Нижнього М. Щепкін. Сучасники неодноразово відзначали винятково теплу, сердечну зустріч цих двох великих людей. «Когда Щепкин и Шевченко встретились после одиннадцатилетней разлуки, то бросились друг другу в объятия и долго не могли сказать ни одного слова. Слышались только судорожные рыдания» 98.



97 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 112.

98 Демьянов Г. П. Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде, с. 344.



Радість Шевченка була безмежна. «Праздникам праздник /374/ /375/ и торжество есть из торжеств! В три часа ночи приехал Михаил Семенович Щепкин», — записав він у щоденнику того ж дня (V, 180).

Шість днів пробув Щепкін у Нижньому Новгороді — лише перед Новим роком повернувся до Москви. То були найщасливіші дні для поета. На жаль, у нас немає жодних відомостей, про що точилися між ними розмови. Можливо, — і про це свідчить те, що Алешшков занотував байку О. Ленського «Помойная яма» зі слів Щепкіна, — артист познайомив Шевченка з деякою «нелегальщиною», можливо, й сам почув дещо з написаного поетом на засланні. Були тут, очевидно, і розмови про світлих людей епохи, і про животрепетні суспільні проблеми, про мистецтво й літературу.

Радість зустрічі порушила звичайний хід життя Тараса Григоровича. У Шевченковому щоденнику з 25 по 28 грудня немає жодних записів, і лише 29-го поет відзначив: «В 12 часов ночи уехал от меня Михайло Семенович Щепкин. Я, Овсянников, Брылкин и Олейников (Аленников. — Ред.) проводили моего великого друга до первой станции и ровно в три часа возвратилися домой. Шесть дней, шесть дней полной, радостно-торжественной жизни! И чем я заплачу тебе, мой старый, мой единый друже? Чем я заплачу тебе за это счастие? За эти радостные сладкие слезы? Любовью!» (V, 180 — 181).

Уславлений артист виступив у Нижегородському театрі в «Ревизоре» М. Гоголя, у водевілі І. Котляревського «Москаль-чарівник», у п’єсі О. Островського «Бедность не порок», а також у п’єсі «Матрос» французьких письменників Соважа і Делур’є — у ролях, одностайно визнаних критикою як найвищі його досягнення. Про ці радісні дні й Шевченко, і Щепкін раз у раз згадували зворушливо й тепло. «Дай душе отдохнуть, — писав Щепкін Тарасові відразу ж після повернення в Москву, — а то она все время была в таком волнении, что немножко и не под силу...» 99

Побачення з Щепкіним було, безумовно, однією з найвизначніших подій у духовному житті поета в Нижньому Новгороді. Тараса Григоровича зачарувало високе мистецтво геніального актора. Після від’їзду друга перед його очима все ще стояли образи городничого, матроса, Михайла Чупруна, Любима Торцова. Гра Щепкіна піднесла ще більше в його очах значення мистецтва. І все ж насамперед слід відзначити високу повагу Шевченка до Щепкіна як до людини, до друга, до гуманіста. «...Ярче и лучезарнее великого артиста стоит великий человек», — підкреслював він у щоденнику (V, 181). Можна думати, що незабутні враження зустрічі з Щепкіним стимулювали творчий злет митця, зокрема появу незабаром по від’їзді актора геніального ліричного триптиха («Доля», «Муза», «Слава»).



99 Листи до Т. Г. Шевченка, с 120.





15

З Катериною Піуновою Шевченко особисто познайомився, очевидно, незадовго перед тим, як приїхав до Нижнього М. Щепкін. «Чи не взяв би ти з собою рукопись «Москаля-чарівника»? — писав /376/ він артисту 5 грудня. — Тут єсть прехороша дівчина і талантлива артистка, Піунова. То може б ви чи не вшкварили б сього «Чарівника» навдивовижу нижегородським людям?» (VI, 184). Поет почав розучувати з К. Піуновою роль Тетяни в п’єсі «Москаль-чарівник». Із спогадів акторки дізнаємося, що в розробці цієї ролі допомагав їй і сам Щепкін, приїхавши до Нижнього Новгорода. Піунова пізніше згадувала: «Тарас Григорьевич, а ему в угоду и Михаил Семенович, — учили меня малороссийскому языку и вдолбили роль «Тетяны», в оперетте «Москаль-чаривнык», так, что и по сейчас я ее как «Отче наш» знаю» 100. М. Щепкін, як переказує Шевченко, казав, що «знаменитая Самойлова перед скромной Пиуновой — солдатка» (V, 182).

Шевченко все більше симпатизував молодій актрисі, вчив її художньої декламації, зокрема звернув увагу на твори Крилова, Кольцова, Курочкіна, намагався прищепити любов до творів Пушкіна, Гоголя, Салтикова-Щедріна, підбирав для виступу сцени з «Фауста» Гете. Піунова приваблювала його не тільки як здібна артистка, а й як чарівна дівчина, життєрадісна й мила.

Найчастіше виступала Катя Піунова в ролях водевільних «простушок», які не вимагали особливого драматичного таланту: потрібно було весело й жваво провести роль, приємно проспівати куплети й граціозно протанцювати 101.

Родина Піунових також припала до серця поетові. «Семья, в которой жила я, была большая, — зазначає в своїх спогадах К. Піунова. — Жили мы бедновато. Разностей не было, щи да каша, а по праздникам пирог. За стол садилось четырнадцать человек, а работников было двое — отец да я. Отец получал немного, а я еще того меньше — рублей двадцать пять в месяц» 102.

Тарас Григорович майже щодня став бувати у родині Піунових. Його тут радо зустрічали, дітвора охоче бавилася з ним, відчуваючи в ньому сердечну, ласкаву людину. «Особенно, — згадує К. Піунова, — любили его наши малыши, которых и он, как, по-видимому, и вообще детей, крепко любил. Мои братья и сестры положительно, бывало, его облепят, и он с ними по целым часам забавляется, поет им малороссийские песни» 103.

Наприкінці грудня — на початку січня Шевченко часто зустрічався з молодою акторкою. 1 січня він записав у щоденнику: «Как благодетельно подействовал Михайло Семенович на это милое и даровитое создание. Она выросла, похорошела, поумнела после «Москаля-чаривныка» (V, 182). Через п’ять днів з’явилася нова згадка: «С роли Тетяны (в «Москали-чаривныке») она видимо совершенствуется, и если замужество ей не попрепятствует, из нее выработается самостоятельная великая артистка» (V, 184).



100 Юшков Н. Ф. К истории русской сцены: Екатерина Борисовна Пиунова-Шмидгов, в своих и чужих воспоминаниях. — Казань, 1889, с. 39.

101 Рулін П. Шевченко і К. Б. Піунова. — Україна, 1925, № 1/2, с. 127.

102 Шмидтгоф Н. Воспоминания о Шевченко, с. 199.

103 Юшков Н. Ф. К истории русской сцены..., с. 36.



Поетове захоплення артисткою посилювалося. 11 січня, з сумом /377/ відзначивши від’їзд свого друга В. Кишкіна, він занотовує: «Но тягостное мое одиночество недолго длилось. Я вскоре вспомнил, что я один из счастливцев мира сего. М. С. Щепкин, уезжая из Нижнего, просил меня полюбить его милую Тетясю, т. е. Пиунову, и я буквально исполнил его дружескую просьбу... я в 6-ть часов вечера отправился к Пиуновой. Застал ее дома. Продиктовал ей стихи Курочкина «Как в наши лучшие года», а она прочитала мне некоторые вещи Кольцова и потом чуть-чуть не все басни Крылова. Я в восторге был от этого импровизированного литературного вечера и пришел домой совершенно счастлив. Она любит чтение, значит, она далеко пойдет в своем искусстве. Дай бог, чтобы сбылось мое пророчество» (V, 186).

У листі до П. Куліша від 26 січня 1858 р. Шевченко чи не вперше говорить про свій намір одружитися (VI, 197), маючи на увазі, безперечно, К. Піунову. Куліш поставився до цього наміру негативно. «Засмутив ти мене, брате, — читаємо в його листі від 1 лютого 1858 р., — сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізкував. А в мене була така думка, щоб тебе за границю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, — так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі» 104.

Більш по-людському, із щирим співчуттям зустрів намір Шевченка одружитися М. Костомаров. «Далебі, — писав він на початку лютого 1858 р., — дуже б добре зробив ти, мій єдиний друже, коли б оженився. Хоч би на старості літ після такої глибокої гіркої коновки лиха трохи одпочити душею: щоб тобі бог заплатив за всі ті муки, що переніс!» 105



104 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 126.

105 Там же, с. 131.



Тарас Григорович все більше закохується в Піунову. Її ім’я дедалі частіше зустрічається на сторінках щоденника, у листах. Протягом січня він часто відвідує цю родину; йому легко й радісно. Але вже 29 січня поет глухо згадує в щоденнику про якісь плітки. 30 січня рукою М. Дорохової там же записано лист Шевченка до Піунової, в якому він говорить про своє бажання одружитися. Лист цей сповнений внутрішнього благородства, щирості і разом з тим гіркоти, а то й болю. «Любимая и многоуважаемая Катерина Борисовна! — зазначалося в ньому. — Я сам принес вам книги и принес их с тем, чтобы вы их прочитали. Но вы, не прочитавши их, прислали мне назад. Как объяснить мне ваш поступок? Он ставит меня решительно в тупик, особенно, если принять в соображение наш сегоднешний разговор. Уж не ответ ли это на мое предложение? Если это так, то я прошу вас высказать мне его яснее. Дело слишком для меня важно. Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изъяснений в любви, я слишком /378/ люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастие не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменятся, и если вы не можете или не хотите быть моей женою, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение — остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение» (V, 191 — 192). Чи був цей лист надісланий адресатові — невідомо; із запису за 31 січня видно, що Шевченко освідчився Піуновій 30 або 31 січня. Сама Піунова так передає його слова: «Слухайте-ка, батько и матко» (он очень часто так называл, любя, моих отца и мать и говоря, обыкновенно, мешал русские слова с малороссийскими) и «ты, Катруся» (так он всегда звал меня), — прислухай. Вы давно меня знаете, видите: вот я какой есть — такой и буду. У вас, батько и матко, есть товар, а я купец — отдайте мне Катрусю!..» 106

Що саме відповіли Тарасу Григоровичу батьки молодої, як поставилася до цього звернення сама Катруся, ми не знаємо. Судячи із записів у щоденнику за 31 січня та 2 лютого 1858 р., вона здалася наляканою. З певністю можна сказати, що схвильований Шевченко не знайшов тоді розуміння. Перспектива видати дочку заміж за поета-вигнанця, та ще й значно старшого за неї, не приваблювала, очевидно, ні батьків, ні саму Катерину. «...Что в нем было жениховского? — згадувала пізніше К. Піунова. — Сапоги смазные, дегтярные, тулуп чуть ли не нагольный, шапка самая простая, барашковая, да такая страшная и, в патетические минуты Тараса Григорьевича, хлопающаяся на пол, в день по сотне раз, так что, если бы она была стеклянная, то часто бы разбивалась» 107.

Відверто відмовити Шевченкові Піунови не наважувалися: адже він міг облишити клопотання з переведенням Катерини до Харківського театру, що обіцяло немалі матеріальні вигоди й дальшу кар’єру. Тому й сама вона, і її батьки намагалися відтягти час, коли треба буде сказати останнє слово; для цього їм доводилося хитрувати, навіть лицемірити. І закоханий поет помалу почав помічати нещирість, вагатися щодо того, чи не облишити «сердечную затею». Але зробити це було нелегко: він надто глибоко поринув у своє почуття. Катруся мало не щоночі йому сниться, він увесь час думає про неї, з нетерпінням чекає відповіді директора Харківського театру І. Щербини: «Боже мой, как бы мне хотелось вырвать ее из этой тухлой грязи» (V, 200).



106 Юшков Н. Ф. К истории русской сцены..., с. 37.

107 Там же, с. 37 — 38.



А молода актриса все відвертіше йде на розрив. Ще 21 січня відбувся її бенефіс. Шевченко з гордістю записує у щоденнику: «Полон театр зрителей и очаровательная бенефициантка, — прекрасная тема для газетной статейки. Не попробовать ли? Попробуем на-/379/удалую» (V, 189). І цей намір Тарас Григорович незабаром реалізує. 1 лютого в місцевій газеті «Нижегородские губернские ведомости» з’явилася без підпису Шевченкова стаття-рецензія «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года» 108. Рецензія хоч і високо оцінювала талант актриси, проте не була позбавлена деяких слушних критичних зауважень. З лютого Шевченко читав рецензію в присутності К. Піунової. «Тут же при ней, — занотовує він у щоденнику, — прочитал я вслух уже напечатанную статейку собственного изделия о ее бенефисе. Быть может, ей не понравилось мое нельстивое рукоделье, и она поторопилась уехать» (V, 193). 23 лютого Шевченко дізнався, що Піунова, не дочекавшися відповіді з Харкова, використала цю ситуацію для того, щоб підписати нову угоду з директором Нижегородського театру. Обурений поет записує: «Если это правда, то в какие же отношения поставила она меня и Михайла Семеновича со Щербиною? В отвратительные! Вот она где, нравственная нищета, а я боялся материальной. Дружба врозь и черти в воду. Кто нарушил данное слово, для того клятва не существует» (V, 204).

Піунова не витримала випробування на порядність, і цього було досить, щоб Тарас Григорович, який ніколи не йшов на компроміс із власним сумлінням, перейнявся презирством до неї: «Случайно встретил я Пиунову, у меня нехватило духу поклониться ей. А давно ли я видел [в ней] будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви — несамостоятельность. У меня все как рукой сняло. Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!» (V, 205).

Уже значно пізніше (6 грудня 1858 р.) він не без іронії писав Щепкіну: «Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі? Пропащий чоловік та й більш нічого» (VI, 226). Розчарування в Піуновій завдало йому чимало душевних мук: «Я так много перенес испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. Не могу» (V, 205). І поет прагне знайти якийсь вихід своєму горю, якесь забуття. «Завтра, — записує він у щоденнику 24 лютого, — Кудлай едет во Владимир, попрошу его взять и меня с собой. Из Владимира как-нибудь доберусь до Никольского и в объятиях моего старого искреннего друга (Щепкіна. — Ред.), даст бог, забуду и Пиунову, и все мои горькие утраты и неудачи» (V, 205). Сумна розв’язка взаємин з Піуновою була одним з найтяжчих переживань Тараса Григоровича в Нижньому Новгороді 109.



108 11 лютого 1858 р. ця рецензія була надрукована (за допомогою М. Щепкіна) в «Приложениях» до газети «Московские ведомости».

109 Пізніше, в Петербурзі, побачивши на сцені в «Свадьбе Кречинского» Снєткову 2-гу, Шевченко 19 травня 1858 р. записав у щоденнику: «Как бы хороша была в этой роли моя незабвенная Пиунова?» (V, 243). Очевидно, згодом /380/ поет уже не відчував тієї великої образи, що примусила його в Нижньому схарактеризувати так суворо молоду акторку.



Через багато років К. Піунова, пригадуючи, як вона та її батьки відмовили Шевченкові в його кращих намірах, з сумом писала: «Да, все это тогда представилось и вспомнилось, а о душевном мире, об уме великого поэта позабыли — разуму не хватило!» І ще: «Тогда, 15-тилетпяя девчонка, я, конечно, не могла оцепить этого великого человека, но зато всю жизнь потом гордилась и горжусь тем, что обратила на себя его внимание» 110.




16

Проминув січень і перші дні лютого, а з ними й надія на одруження. «Переболівши», Шевченко береться до літературної праці. 9 лютого він нотує: «...я почувствовал стремление к стихословию, попробовал и без малейшего усилия написал эту вещь» (V, 197). То був один з найчудовіших шедеврів Шевченкової лірики — триптих «Доля», «Муза» і «Слава», в якому висловлено заповітні думки про призначення мистецтва. Відкриває триптих вірш «Доля». Це погляд у минуле, на пройдений шлях. Поет уже не нарікає на свою долю — вона була хоч і «вбогою», але чесною, її не доводиться соромитися:


Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою. (II, 299)


Центральною частиною триптиха є вірш «Муза». Поезія, поетична творчість для митця — смисл його життя, та «живуща вода», що рятує його живу душу навіть у «далекій неволі», в «смердячій казармі»; краса поетової музи насамперед у тому, що це краса боротьби за найсуворішу правду:


Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду. (II, 301)


В останньому вірші триптиха високий пафос змінюється бурлескним стилем кепкування з звичайного розуміння слави, яка нібито має належати лише сильним цього світу, незважаючи на антинародність їх діяльності. Така слава викликає в автора лише презирство. Водночас він іронізує над власним потягом до слави, але не до тієї, продажної, а здобутої чесним, самовідданим служінням правді.

Відразу ж по написанні Шевченко намагається познайомити з триптихом М. Щепкіна і вже на другий день надсилає йому твір. Поет висловлює бажання, щоб з «Неофітами» й триптихом через Щепкіна ознайомився також С. Аксаков, думку якого він дуже шанував. А 22 лютого посилає «оцю недавно спечену штуку» (VI, 208) М. Лазаревському.


110 Юшков Н. Ф. К истории русской сцены..., с. 33, 35. /381/



Поезії, написані Шевченком у Нижньому Новгороді, показують, з яким творчим вогнем повертався він із заслання, як упевнено й сміливо йшов своїм шляхом. «Вже тільки недогарок Шевченкового таланту вернувся з Азіятчини», — писав П. Куліш, намагаючись применшити значення художньої творчості поета цього, пізнішого, періоду 111. Але могутність і краса художнього слова в творах, зокрема написаних уже в Нижньому Новгороді, сила пристрасті, громадянський пафос красномовно розкривають облудність буржуазно-націоналістичної брехні про «згасання» художнього генія Шевченка по засланні.




17

У Нижньому Новгороді Шевченко перебував у досить скрутних матеріальних умовах, що видно і з його листа до М. Лазаревського від 8 жовтня 1857 р.: «Не знаю, как долго продлится мое сидение в Н. Новгороде, думаю, что я не скоро вырвуся. Пришли мне сколько-нибудь денег. Я почти не одет, а, следовательно, не могу показаться в люди и начать работу за деньги» (VI, 174).

У колах петербурзьких знайомих і друзів поета, зокрема в родині Толстих, знали про його скрутне становище. Так, К. Юнге в своїх спогадах зазначала: «Как известно, Шевченко был задержан в Нижнем и нуждался в деньгах; чтобы доставить ему нужные средства, у нас устроился в 1857-м году домашний спектакль» 112.

Виразно говорить про злидні сам Шевченко у листі до свого друга М. Щепкіна від 17 — 18 січня 1858 р.: «...у мене тепер в кишені пусто, аж гуде...» (VI, 195). До речі, в листах до Щепкіна, найбільш щирих і одвертих, ця скарга поета-вигнанця звучить найбільш зворушливо. «Добрий мій друже! — звертається він до Щепкіна. — Питаєш ти, чи багато у мене грошей? Дуже, дуже небагато, мій друже єдиний: нема де взять. Заходився рисовать карандашей портрети, так що ж? Нарисовав три портрети, та й сижу склавши руки. Без столиці художник — риба без води. Погано, дуже мені погано в цім Нижнім» (VI, 183 — 184).



111 Сочинения и письма П. А. Кулиша. Киев, 1908, т. 1, с. 44.

112 Юнге Е. Ф. Воспоминания, с. 134.



Але й у скруті поет охоче ділився мізерними коштами з біднотою, особливо намагався допомогти дітям. Ось характерний запис у щоденнику 30 вересня 1857 р., відразу ж по приїзді до Нижнього: «Я вышел на бульвар. Между прочей публикой встретил я на бульваре детей — три девочки и мальчик. Прехорошенькие и резвые дети. Костюм их показался и странным и жалким. На девочках были какие-то коротенькие легонькие дырявые мантильки, дворянско-немецкого покроя. Ручонки нагие, и почти босиком. На мальчике поярковая серая шляпа с пером, мантилька такая же, как и на девочках, а башмаки еще хуже. Вообще показались мне они похожими на труппу младенцев-комедиантов. Я дошел с ними до кондитерской, купил им сладких пирожков на полтину и познакомился» (V, 143). Скільки зворушливої ніжності, тепла й ласки відчувається /382/у цих щирих і, здавалося б, таких звичайних рядках великого гуманіста! Любов Шевченка до дітей неодноразово відзначала у своїх спогадах і К. Піунова 113. Самого поета можна було б характеризувати його ж словами, сказаними на засланні про А. Обеременка: «Он страстно любит маленьких детей, а это верный знак сердца кроткого, незлобивого» (V, 94).

Почуття власної гідності, високого призначення людини не залишали Тараса Григоровича навіть у найскрутніші часи. Характерним є епізод, що так яскраво відбився в листуванні між ним і Щепкіним на початку лютого 1858 р. До Щепкіна, який у цей час був у Москві, дійшли чутки (як пізніше виявилося, вони були брудним наклепом) про те, що Шевченко в Нижньому начебто провадить безладне життя. Актор з болем писав до поета: «Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи? Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано» 114.



113 Юшков Н. Ф. К истории русской сцены..., с. 36 — 37.

114 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 129.



Дружній, але суворий докір надзвичайно вразив Шевченка. 11 лютого 1858 р. він записує: «М. С. Щепкин с сокрушением сердца пишет мне о моем безалаберном и нетрезвом существовании. Интересно бы знать, из какого источника он почерпнул эти сведения. Стало быть, и у меня не без добрых людей. Все же лучше, нежели ничего. Благодарю тебя, мой старый, мой добрый, но чем тебя разуверить, не знаю» (V, 200). Ось його відповідь Щепкіну: «Друже мій єдиний! Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Ти й сам-таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленой любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє! ...а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга» (VI, 202 — 203). Шевченко зумів оцінити чисті, благородні наміри Щепкіна. На старого друга він не тільки не образився, навпаки, щиро-дружнє втручання в його особисте життя зворушило поета.

Важко сказати, на кого саме з «добрих людей» натякав у щоденнику Шевченко. Проте весь цей інцидент показує, в якій тяжкій, гнітючій атмосфері всіляких підступів і пліток перебував він у Нижньому Новгороді, особливо в останні місяці.

Тяжкі переслідування, непевність у дальшій долі, постійні цькування все більше відбивалися на здоров’ї поета, на його самопочутті. «В Нижнем Новгороде, — читаємо в спогадах Г. Дем’янова, — Тарас Григорьевич часто болел, казался беспомощным и разбитым... Нервность нередко у него проявлялась в болезненных формах; иног- /383/да самый ничтожный случай заставлял его волноваться и плакать самыми неутешными слезами, как ребенка» 115. Проте нещадні удари долі не пригасили найхарактернішого для митця — його любові до людей, ненависті до гніту й знущань. За словами К. Шрейдерса, «на его лице лежала печать глубокого страдания, но большие серые глаза светились необыкновенной добротой» 116.

У Нижньому Новгороді великий поет-гуманіст залишив про себе в широких демократичних колах найсердечніші, найщиріші спогади. «Т. Г. Шевченко, — розповідає Г. Дем’янов, — и в этом крае оставил о себе память, как о человеке отзывчивом и сердечном, человеке, олицетворяющем доброту... Он живет в воспоминаниях идеалом кротости и правды; его доброта не знала границ; об этой доброте существует немало рассказов» 117.



115 Демьянов Г. П. Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде, с. 341.

116 Там же, с. 339.

117 Там же, с. 341.






18

Нижній Новгород у душі поета лишив складні й суперечливі враження. Тут він з гіркотою і обуренням довідався про заборону в’їзду в обидві столиці; тут тяжіла над ним жахлива перспектива відправки «етапом» до Оренбурга. Нижній Новгород на початку був для ньою «тюрмою» прагнень, мрій, планів дальшого життя. «Отвратительное положение, — читаємо у щоденнику за 14 жовтня 1857 р. — Немногим лучше, чем в Новопетровском укреплении» (V, 151).

Шевченко щораз гостріше відчуває відсутність літератури, повнокровного духовного життя, до якого так прагнув. Не випадково в листі до С. Аксакова від 16 лютого 1858 р. прохоплюється скарга: «Я теперь читаю так, что попало, здесь даже порядочно читать невозможно. Старыми, разбитыми журналами пробавляюсь, и за то спасибо добрым людям» (VI, 204). Він мріє про те, як би виїхати, «чкурнути» за кордон. Очевидно, його вабили революційні емігрантські кола Герцена — Огарьова, польських революційних демократів, шедеври світової культури. У листах з Нижнього поет кілька разів повертається до цієї думки. «Если не разрешат мне жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу», — зазначає він у листі до І. Ускова від 17 лютого 1858 р. (VI, 206). 22 лютого у листі до М. Лазаревського Тарас Григорович знову пише: «А весною, як не буде мені якої ради з тими поганими столицями, то чкурну в Харьков або в Киев, а може й дальше...» (VI, 207 — 208).

Нижній Новгород ставав для поета наче новим місцем заслання. Особисті неприємності, розчарування, наклепи ворогів гнітили його вразливу душу. Але в той же час Шевченко, вчорашній в’язень, у Нижньому Новгороді відчув спроможність хоч якоюсь мірою задовольнити свої творчо-літературні, театральні інтереси, невгамовну жадобу читати й творити. Ряд цікавих зустрічей, подій, інтенсивна творча діяльність знаменують нижегородський період життя митця. /384/У кінці лютого 1858 р. Шевченко, нарешті, одержує довгождану звістку про дозвіл повернутися до Петербурга. «25 февраля в 7 часов утра, — радісно сповіщає він М. Лазаревського, — получив я твоє письмо. Ніхто зроду не поздравляв мене з іменинами так весело, як ти мене сьогодні поздравив, спасибі тобі. Поцілуй тричі графиню Н[астасію] І[ванівну] і графа Ф[едора] П[етровича], а через тиждень або два я сам їх поцілую, і тебе, і Семена, і всіх добрих людей, сущих в Петербурге. Твій іменинник Т. Шевченко» (VI, 211 — 212).

У листі від 20 лютого 1858 р. (про який і згадує тут поет) М. Лазаревський повідомляв: «Сегодня графиня прислала ко мне Сераковского, чтобы я с Овсянниковым приехал непременно к ней... Графиня присылала за мною, чтобы объявить, что по просьбе графа Федора Петровича тебе дозволено жить в Петербурге (под надзором полиции) и под руководством графа Ф[едора] П[етровича] для продолжения изучения живописи при Академии художеств» 118. Про це ж з неприхованою радістю й сердечністю писала Шевченкові 24 лютого 1858 р. сама А. Толстая: «Итак, мои заветные мечты сбываются. Я увижу Вас скоро, наш давно желанный гость Тарас Григорьевич. Вот уже неделя, как пришла бумага к графу с разрешением государя о дозволении жить Вам в столице и посещать Академию художеств... Приезжайте же скорей... Ничего не могу более писать, руки дрожат от нетерпения и радости» 119.

«Бумага», про яку говорить тут А. Толстая, була листом міністра царського двору В. Адлерберга до президента Академії мистецтв від 10 лютого 1858 р.: «Главный начальник III-го отделения... сообщил мне, что по всеподданнейшему докладу его ходатайства вашего императорского высочества о дозволении отставному рядовому Шевченко проживать в С.-Петербурге и для усовершенствования в живописи посещать классы Академии, государь император изволил на таковое ходатайство изъявить всемилостивейшее соизволение с тем, однако, чтобы Шевченко подвергнут был здесь строгому полицейскому надзору и чтобы начальство Академии художеств имело должное наблюдение, дабы он не обращал во зло своего таланта» 120.

1 березня 1858 р. Шевченко довідався від знайомих, що ця «бумага» прибула до Нижнього. А 5 березня йому було офіційно повідомлено про дозвіл на виїзд до Петербурга. Саме цього дня поет у листі до А. Толстої писав: «Наконец, эта всемогущая бумага сегодня получена в губернаторской канцелярии и завтра будет передана полицмейстеру» (VI, 212). Він дуже хвилюється, нервує, намагаючись якнайшвидше вирватися з Нижнього. «Я в эти долгие дни, — читаємо у вищезгаданому листі до А. Толстої, — буквально не владею собой. Не только писать — читать не могу. На днях получил я от Сергея Тимофеевича Аксакова его новую книгу «Детство Багрова». И она у меня так и лежит неразрезанной. Несносно томительное состояние» (VI, 212 — 213).



118 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 136.

119 Там же, с. 138.

120 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 296. /385/



7 березня, закінчивши всі формальності, Шевченко збирається в дорогу. «От часу пополудни до часу пополуночи, — зазначає він у щоденнику, — прощался с моими нижегородскими друзьями. Заключил расставанье у М. А. Дороховой ужином и тостом за здоровье моей святой заступницы графини А. И. Толстой» (V, 209). Характерно, що ранком 8 березня цей великий трудівник ще редагує поезію «Хустина» («Чи то на те божа воля...»), написану в Орській фортеці у 1847 р., і переписує її в «Більшу книжку».

8 березня о третій годині дня Шевченко виїхав з Нижнього, скориставшись з оказії, що якийсь жандармський унтер-офіцер «на обратном пути искал себе попутчика» (V, 209). І тут не обійшлося без жандарма! Поет вирушив до Москви горезвісним Владимирським шляхом, яким ішли тоді в Сибір численні етапи політичних в’язнів. «В три часа пополудни 8 марта оставил Нижний на санях, а во Владимир приехал 9-го ночью на телеге», — нотує він (V, 209). На поштовій станції у Владимирі Тарас Григорович зустрівся з колишнім начальником по Аральській експедиції, відомим на той час дослідником О. Бутаковим. У щоденнику з’явився запис: «Теперь он едет с женою в Оренбург, а потом на берега Сыр-Дарьи. У меня при одном воспоминании об этой пустыне сердце холодеет, а он, кажется, готов навсегда там поселиться. Понравилась сатана лучше ясна сокола» (V, 210). Останній рядок запису пройнятий не тільки доброзичливим гумором, а й внутрішньою повагою до наполегливості, самовідданості дослідника.

Тим часом «поднадзорного» поета скрізь супроводжує жандармська пошта. В «Журнале входящих и исходящих бумаг по наблюдательной части за 1858 год» (штаб-офіцера корпусу жандармів Нижегородської губернії) рукою поліцейського писаря 3 червня (під № 76) записано: «Секретно. Отношение московского штаб-офицера от 29-го мая № 2100 о состоящем под надзором рядовом Тарасе Шевченко». У графі «Краткое означение исполнения» стоїть резолюція: «К делу» 121. Отак, «під наглядом» всіляких чинів жандармерії, подорожував «политически неблагонадежный» поет з Нижнього до Москви.

Трудящі маси, передова інтелігенція нетерпляче чекали повернення поета-вигнанця, борця за народну справу. «Возвращение Шевченка после 10-летней разлуки приветствовала вся Украина и не Украина истинным восторгом: на всем пути, от Астрахани до Петербурга, его встречали, как друга, все, без различия национальностей, — знавшие его по сочинениям или по слухам; все старались дать ему почувствовать, что разлука и 10-летнее молчание его ничуть не изменили ни уважения к нему, как человеку, ни любви и сочувствия, как к народному певцу» 122.



121 Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде, с. 81.

122 Значение Шевченка для Украины: Проводы тела его в Украину из Петербурга. — Основа, 1861, № 6, с. 7. /386/












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.