Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 397-436.]

Попередня     Головна     Наступна





У ПЕТЕРБУРЗІ
(1858-1859)



1

Петербург Шевченко покинув після закінчення Академії мистецтв 1845 р. Був він у столиці й 1847 р., але вже невільником у казематі НІ відділу і, природно, не міг ні відвідати милу серцю Академію, ні побувати в театрах, ні зустрітися з друзями, ні милуватися красою струнких вулиць і архітектурних ансамблів міста на Неві. На засланні тільки в спогадах усе те часто зринало, ще більше роз’ятрюючи поетові болі. «Хоть бы одним глазом взглянуть, одним ухом послушать», — так відзивалась мрія побувати в театрах Петербурга (V, 151).

З тим більшим нетерпінням і радістю повертався Шевченко до столиці. «По снегу и слякоти пешком обегал я половину города почти без надобности», — записав він до щоденника на другий день після приїзду (V, 219). Це була радість зустрічі з містом, в якому пройшли кращі роки юності, здобуто волю, освіту. Петербург для поета дорогий передусім як вогнище культури, осередок передових ідей і суспільних діянь. Тут жили й творили кращі уми Росії, з якими Шевченко мріяв познайомитися і здружитися для спільної боротьби за волю.

На цей час революційна ситуація в Росії все більше назрівала. Криза феодально-кріпосницької системи і поразка Росії у Кримській війні зумовили значне підвищення суспільної активності мас, поширення революційно-демократичних ідей. Прийшов, за характеристикою В. І. Леніна, «час першого демократичного піднесення» 1. «Петербург стал для России источником общественных идей», — зазначав у спогадах М. Шелгунов 2.

Відразу ж по приїзді Шевченко завітав до свого «нелицемірного» друга М. Лазаревського, який жив тоді на Мойці, в будинку графа Уварова, і спочатку оселився у нього 3.



1 Ленін В. І. Кар’єра. — Повне зібр. творів, т. 22, с 41.

2 Шелгунов Н. В. Воспоминания. — М.; Л., 1923, с 63.

3 Пізніше, перейшовши жити в приміщення Академії мистецтв, Шевченко щодня бував у М. Лазаревського і харчувався там (Лазаревский А. Новопетровское укрепление. — Киевская старина, 1899, № 2, с. 293). /398/



Родина Лазаревських тепло поставилася до поета; тут він знайшов щирих, доброзичливих друзів, і це його радувало: «На удивление симпатические люди эти прекрасные братья Лазаревские, и все шесть братьев, как один, замечательная редкость. Василь принял меня как давно невиданного своего друга. А мы с ним в первый раз в жизни встречаемся. От земляк, так земляк!» (V, 220).

Наступного ранку, прогулюючись по місту, Шевченко зустрів Г. Галагана, який привіз з Москви від М. Максимовича знайдений список «Єретика», що його поет вважав «невозвратно погибшим» 4. Того ж дня на квартирі у Лазаревських він застав давнього приятеля, відомого співака і композитора С. Гулака-Артемовського. Схвильовано про це розповідає Тарас Григорович у щоденнику: «В 3 часа возвратился я домой и обнял моего задушевного Семена Артемовского. А через полчаса я был уже в его доме, как в своей родной хате. Много и многое мы вспомнили и переговорили, а еще большего не успели ни вспомнить, ни переговорить. Два часа мелькнули быстрее одной минуты» (V, 219).

Тоді ж таки, 28 березня, поет разом з М. Лазаревським відвідав родину Толстих 5. Це була винятково сердечна зустріч. Ось як розповідала про неї дочка Толстих, тоді ще дівчинка Катя: «Событием был приезд Шевченка, нашего долгожданного Тараса Григоровича... мы дома с замиранием сердца ждали, смотрели в окошко и, как всегда бывает, просмотрели, так что возглас кого-то: «приехали!» застал нас врасплох; мы не успели выбежать навстречу, — Т. Гр. уже вошел в залу. Среднего роста, скорее полный, чем худой, с окладистой бородой, с добрыми, полными слез глазами, он простер к нам свои объятия. Все мы были под влиянием такой полной, такой светлой, такой трогательной радости! Все обнимались, плакали, смеялись, а он мог только повторять: «Серденьки мои! други мои!» — и крепко прижимал нас к своему сердцу...» 6

Незабутні враження від цієї зустрічі Шевченко зафіксував у щоденнику: «Сердечнее и радостнее не встречал меня никто и я никого, как встретились мы с моей святой заступницей и с графом Федором Петровичем. Эта встреча была задушевнее всякой родственной встречи» (V, 219) 7.



4 Цей список «Єретика» був неповним, і поет просив продовжувати розшуки.

5 Знайомство Шевченка з Ф. Толстим слід датувати не пізніше 1838 р.; дочка Толстого, К. Юнге, вважала, що батько її брав участь у звільненні поета з кріпацтва (Юнге Е. Ф. Воспоминания о Шевченке. — Вестник Европы, 1883, № 8, с. 837).

6 Юнге Е. Ф. Воспоминания, с. 164.

7 Цар мстився Ф. Толстому за його «втручання» у справу Шевченка. Так, коли 18 квітня 1858 р., в день святкування царських іменин, багато співробітників Академії мистецтв були нагороджені, ім’я Ф. Толстого цар викреслив із поданого для нагородження списку. Як зазначає К. Юнге, такий вчинок царя засмутив її матір, але батько лишався веселим і казав, що вищим щастям для нього є його праця. Однак незабаром йому довелося з царського наказу залишити й працю (Паламарчук Г. П. Новое о Т. Г. Шевченко: Из дневника и воспоминаний Е. Ф. Юнге (Толстой). — Советская Украина, 1960, № 3, с. 170). /399/



Як відзначив С. Єлпатьєвський, Ф. Толстой «был одним из центров литературно-художественного петербургского общества. В его доме собирались многие из крупных представителей тогдашнего литературного общества. Бывал молодой офицер, только что возвратившийся из-под Севастополя, Лев Толстой. Интимным другом дома был Костомаров, интимным человеком в семье сделался поэт Шевченко» 8.

Цього ж дня увечері відбулася зустріч з В. Білозерським, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства. «У него, — зазначив Шевченко в щоденнику, — встретил я моих соизгнанников оренбургских — Сераковского, Станевича и Желяковского (Сову). Радостная, веселая встреча. После сердечных речей и милых родных песень мы расстались» (V, 220).

Ян Станевич, близький друг поета, був приятелем М. Добролюбова 9, а також одним з активних співробітників Чернишевського. Статті Станевича друкувалися в «Современнике».

Знаменним було побачення з З. Сераковським. З ним Шевченко листувався ще в часи заслання (тоді вони не були особисто знайомими). З. Сераковський оселився в Петербурзі влітку 1856 р. І. Савицький зазначає, що вже незабаром по приїзді в столицю польський революційний демократ познайомився й зблизився з Чернишевським і почав працювати в «Современнике»: «Я і Чернишевський ввели його в коло передової громадськості, яка на той час керувала суспільною думкою» 10. Він провадив революційну роботу серед студентської молоді, у військових частинах. «Сигизмунд Игнатьевич Сераковский, — свідчив М. Новицький, — был революционер с ног до головы» 11. Аналогічно характеризував його і В. Шаганов: «Сераковский был самым близким человеком в кружке «Современника», хорошим другом Добролюбова и разделял все убеждения последнего» 12.

Знайомий Тараса Григоровича художник і скульптор М. Микешин писав про «огромное влияние, тот неподдельный восторг, которые внушала личность Шевченко в кругу тогдашней молодежи» 13. В іншому місці він зазначив, що в петербурзьких салонах Шевченка приймали з глибокою пошаною і навіть поклонінням. Не випадково й сам поет занотував у щоденнику: «Они приветствовали меня как давно ожиданного и дорогого гостя. Спасибо им. Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже» (V, 221). Згодом у нього виривається навіть прикре: «Нужно где-нибудь спрятаться» (V, 224).



8 Елпатьевский С. Я. Воспоминания за пятьдесят лет. — Л., 1929, с. 289.

9 Рейсер С. А. К вопросу о революционных связях Н. А. Добролюбова. — Известия АН СССР. Серия истории и философии, 1952, т. 9, № 1.

10 Stus [Савицький I. Ф.] Ludzie i wypadki z 1861 — 65 г. — Lwów, 1884, 8. 132, 133.

11 Литературное наследство. М., 1959, т. 67, с. 118.

12 Н. Г. Чернышевский на каторге и в ссылке: (Воспоминания В. Н. Шаганова). — Спб., 1907, с. 23.

13 Микешин М. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь. Прага, 1876, с. XIII.



Через день (5 квітня) він знову записує: /400/«Приезжал Смаковский просить меня обедать с ним и с Дзюбиным. Я спал. Меня, спасибо, не збудили. И я под предлогом болезни не поехал на лукулловский обед. Бог с ними. С непривычки можно сурьезно захворать» (V, 224).

Безперечно, з друзями, з близькими йому людьми поет почував себе невимушено, був радий спілкуванню з ними. 12 квітня сім’я Толстих влаштувала на його честь урочистий обід. З приводу цього він записав у щоденник: «С выставки пошли мы на званый обед к графине Н[астасье] И[вановне], данный ею своим близким многочисленным приятелям по случаю моего возвращения. За обедом граф Ф[едор] П[етрович] сказал коротенькое слово в честь милостивого царя. А в честь моего невольного долготерпения сказал почти либеральное слово Николай Дмитриевич Старов. Потом Щербина и в заключение сама графиня Н[астасья] И[вановна]. Мне было и приятно, и вместе неловко. Я не чаял себе такой великой чести. Для меня это было совершенно ново» (V, 227) 14.

Звертає на себе увагу, зокрема, змістовна промова М. Старова, яку Шевченко, «как вещь дорогую», записав у свій щоденник. М. Старов, педагог, викладач мови і літератури в петербурзьких учбових закладах, один з вихователів дочки Толстих Катерини, був людиною прогресивною. Це підтверджується і змістом його промови: «Несчастие Шевченка кончилось, а с тем вместе уничтожилась одна из вопиющих несправедливостей. Мы не нарушим скромности тем, чье участие способствовало этому добру и приобрело благодарность всех, сочувствующих достоинству блага... Мы скажем, что нам отрадно видеть Шевченка, который среди ужасных, убийственных обстоятельств, в мрачных стенах казармы смердячои — не ослабел духом, не отдался отчаянию, но сохранил любовь к своей тяжкой доле, потому что она благородна. Здесь великий пример всем современным нашим художникам и поэтам, и уже это достойно обессмертить его!..

Позвольте же предложить тост признательности за Шевченка, который своими страданиями поддержал то святое верование, что истинно нравственную природу человека не в силах подавить никакие обстоятельства!..» (V, 229 — 230). Цікава провідна думка «признательного слова»: Шевченко — могутня постать, на яку повинні рівнятися всі передові діячі.

Тарас Григорович, можна сказати, прибув до Петербурга, оповитий ореолом страдника за народну справу. Ще до приїзду його в столицю, зазначає М. Микешин, «я уже достойно чтил его по некоторым отрывкам его произведений, в списках, ходивших по рукам молодежи» 15.



14 Розповідаючи про «большой обед в честь Шевченка», К. Юнге відзначала, що на цьому обіді був і З. Сераковський (Паламарчук Г. П. Новое о Т. Г. Шевченко, с 172).

15 Микешин М. Споминки про Шевченка, с XIV.



Про це говорить і Б. Суханов-Подколзін, на той час підліток: «...все чаще и чаще стало при мне повторяться имя Шевченко. От учителя своего я проведал, что этот Шевченко великий малорусский поэт, поэт-самородок, вышедший из народа, много пострадавший правды ради. Кто-то продекламировал мне целое стихо-/401/творение этого поэта, в котором попадается комический эпизод подзатыльника, берущий свое начало сверху и опускающийся по всем градациям нисходящей служебной иерархии» 16.

Послідовний демократизм, відданість народові — ось що насамперед підносило Шевченка в очах широкої громадськості столиці, коли він повернувся у березні 1858 р.




2

Архівні й мемуарні матеріали показують, що Шевченкові дозволено було повернутися до Петербурга з певним і досить рішучим застереженням: він лишався особою «поднадзорного». У ряді документів підкреслювалося: «...государь император изволил всемилостивейше разрешить отставному рядовому Шевченко проживать в С.-Петербурге и для усовершенствования в живописи посещать классы помянутой Академии с тем, однако, чтобы он подвергнут был здесь строгому полицейскому надзору и чтобы начальство Академии имело должное наблюдение, дабы он не обращал во зло своего таланта в живописи» 17.

Уже в перші дні перебування в Петербурзі поет повинен був з’явитися до поліції. Насамперед він відвідав правителя канцелярії обер-поліцмейстера, свого «земляка», з яким був знайомий ще до заслання, — І. Таволгу-Мокрицького. У щоденнику 29 березня ця подія зафіксована так: «В 10 часов утра явился я казанским сиротой к правителю канцелярии обер-полицеймейстера, к земляку моему И. Н. Мокрицкому. Он принял меня полуофициально, полуфамильярно. Старое знакомство сказалося в скобках. В заключение он мне посоветовал сбрить бороду, чтобы не произвести неприятного впечатления на его патрона графа Шувалова, к которому я должен явиться как главному моему надзирателю» (V, 220).

Тарас Григорович зважив на пораду і «сбрил бороду», адже солдатам, навіть у відставці, заборонялося носити бороду, а Шевченко перед поліцією був тільки «отставным рядовым». Перед тим він сфотографувався (у фотографії Деньєра) в шапці й кожусі, з бородою. 6 квітня «имел великое несчастие облачиться во фрак и явиться к своему главному надзирателю графу Шувалову. Он принял меня просто, неформенно, а главное, без приличных случаю назиданий, чем сделал на меня выгодное для себя впечатление» (V, 224 — 225).



16 Суханов-Подколзин В. Воспоминание о Т. Г. Шевченке его случайного ученика, — Киевская старина, 1885, № 2, с. 232.

17 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 297.



15 квітня Шевченко «представлялся» шефу жандармів В. Долгорукову. «Выслушал приличное случаю, но вежливое наставление, и тем кончилась аудиенция» (V, 228). Показова власноручна приписка В. Долгорукова про «наставление», яке він тоді ж таки дав щодо поведінки «поднадзорного»: «Ко мне являлся Шевченко, которому я дал относительно поведения его здесь надлежащие наставления и твердо обещал, что он не избегнет подобной участи, если снова /402/совратится с пути истинного. Иметь это в виду. Шевченко живет в доме гр. Уварова, в Б[олыной] Морской, у сов[етника] губ[ернского] правления Лазаревского, который заведует делами графа. 15 апреля» 18. Так Шевченко, «временно прописанный», відразу ж потрапив під найпильніший нагляд. Мало того, йому було заборонено відлучатися будь-куди з Петербурга. У листі до С. Аксакова в квітні 1858 р. він з обуренням і гіркотою писав: «Меня обязали не оставлять Питера в продолжении года. Трагедия перешла в комедию» (VI, 217).

Незважаючи на гнітючу атмосферу жандармського і поліцейського нагляду, на «пильне око» всевладного III відділу, поет з перших же днів перебування в Петербурзі був оточений ласкою і дружбою передових людей. У листі до І. Ускова він зазначав: «В Питере мне хорошо... товарищи-художники меня полюбили, а бесчисленные земляки меня просто на руках носят. Одним словом, я совершенно счастлив» (VI, 219). Пізніше, в листі до Я. Кухаренка, Тарас Григорович писав, що нова обстановка — серед доброзичливого товариства — все ж не може повністю відновити його надірвані сили: «Я ще й досі не одпочив після тії проклятої неволі» (VI, 228).

Шевченко повернувся до Петербурга фізично знесилений і хворий. В. Ковальов розповідав: «При этой встрече я был поражен резкою переменою его внешности: это не был прежний широкоплечий, коренастый, с целыми волосами на голове, мужчина в сером сюртуке, каким я его знал прежде; передо мною был совершенно исхудалый, лысый человек, без кровинки в лице; руки его сквозили до того, что видны были насквозь кости и жилы... Я чуть не прослезился» 19.

На квартирі М. Лазаревського умови були, очевидно, не зовсім сприятливі для зосередженої праці. «Сколько помню, — писав згодом О. Лазаревський, — в эти первые месяцы своей петербургской жизни Т. Гр-ч вел жизнь довольно рассеянную, чему главною причиною было, по-видимому, неимение своего угла» 20. Відсутність свого кутка не могла не турбувати. «По предписанию, — згадувала К. Юнге, — Шевченко должен был жить у отца, так как был у него на поруках...» 21 Але поет не хотів обтяжувати собою шановану ним родину. Він намагається одержати будь-який куточок у приміщенні Академії мистецтв, щоб нікому не заважати і мати можливість працювати. 12 травня у щоденнику з’являється запис: «...пошел к графине Н[астасье] И[вановне] (Толстой. — Ред.), с целью устроить себе постоянную квартиру в Академии. Она обещает, и я верю ее обещанию» (V, 239).



18 Там же, с 298. Цікаво, що на довідці III відділу в справі клопотання Академії мистецтв про дозвіл Шевченкові жити в Петербурзі 5 лютого 1858 р. В. Долгоруков відзначив: «По прибытии Шевченко в С.-Петербург призвать его ко мне» (там же, с. 295).

19 Воспоминания В. В. Ковалева о Т. Г. Шевченко. — По морю и суше, 1896, № 8, с 136 — 137.

20 Лазаревский А. Новопетровское укрепление, с. 293.

21 Юнге Е. Ф. Воспоминания о Шевченке, с. 838.



Десь на початку червня 1858 р. Шевченкові нарешті було відведено приміщення (поряд з академічною церквою), що складалося з /403/ однієї кімнати, розділеної на дві частини: на антресолі й майстерню. З розташованої внизу майстерні вузькими тісними сходами можна було піднятися на антресолі, де стояв стіл та ліжко. Квартира тісна, убога.

«Шевченко в Петербурге жил, — зазначає Я. Полонський, — на походную ногу и не мечтал ни о каком комфорте» 22. На дверях своєї кімнати, пригадує О. Лазаревський, «поэт написал мелом — крупных размеров монограмму — III. (понимай: Т. и Ш.)» 23. Коли господаря не було вдома, «на дверях мастерской мелом бывало написано: где он, когда вернется или у кого из служителей находился ключ. Вообще двери исписывались именами не заставших хозяина посетителей, иногда даже выражениями почтения или восторга, преимущественно на малорусском языке; случалось даже, что обращения к «батьку» принимали стихотворную форму» 24.

Одержавши квартиру в Академії, Тарас Григорович відразу ж взявся за наполегливу працю як художник, насамперед у галузі офорта. 13 листопада 1858 р. він писав М. Щепкіну: «Як той щирий віл запрягся я в роботу, — сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, — так ніколи! так ніколи!» (VI, 222).

Особливо інтенсивно Шевченко працював як гравер. Цю сферу своєї діяльності він розглядав в аспекті широких суспільних завдань: «Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравера!» (V, 32) 25.

З травня 1858 р. з’являється запис у щоденнику: «В Эрмитаже встретился и познакомился с знаменитым гравером Иорданом. Он слышал о моем намерении заняться акватинтой и предложил мне свои услуги в этом новом для меня деле. Обрадованный его милым, искренним предложением, я обошел два раза все залы с целию выбрать картину для первой пробы избранного мною искусства. После внимательного обозрения остановился я на эскизе Мурильо «Святое семейство» ... Итак, с божиею и Иордановою помощию принимаюсь за опыты, а потом и за Мурильо» (V, 235).



22 Полонский Я. П. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь, с. XII.

23 Лазаревский А. Новопетровское укрепление, с. 293.

24 Суханов-Подколзин В. Воспоминание о Т. Г. Шевченке его случайного ученика, с. 230.

26 Аналогічні думки про всенародне значення гравюри висловлював і М. Г. Чернишевський. Зокрема, в дисертації «Эстетические отношения искусства к действительности» (1855) він писав: «... картина одна, ею могут любоваться только люди, пришедшие в галерею, которую она украшает; гравюра расходится в сотнях экземпляров по всему свету, каждый может любоваться ею...» (Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений. М., 1949, т. 2, с. 77). /404/



З середини травня Шевченко почав працювати в Ермітажі. У липні 1858 р. в нього вже був готовий (як бачимо з листа до С. Аксакова) перший зразок роботи — офорт із згаданого ескіза Б.-Е. Мурільйо. «Теперь думаю, — писав він до Аксакова, — отложить всякое писание в сторону и заняться исключительно гравюрою, называемой аквафорта, образчик которой Вам посылаю. Не осудите, чем богат, тем и рад. Этим не новым способом гравирования у нас никто не занимается, и мне пришлось делать опыты без посторонней помощи. Это мучительно трудно. Но, слава богу, первый шаг сделан. Теперь пойду смелее и быстрее...» (VI, 220) 26.

Митець надавав великого значення цій своїй роботі; він був упевнений, що «открыл нечто новое, какой-то улучшенный способ в этом искусстве», — пригадував I. Тургенєв 27. В. Аскоченський також відзначав: коли він відвідав Шевченка в Академії мистецтв, то перше, що йому запам’яталося, це слова поета, який «говорил о своем способе гравирования, обещая «втерти носа німцям»; рабочая его насквозь пропитана была какими-то сильно разящими кислотами...» 28.

Влітку Шевченко залишився в Петербурзі й продовжував роботу над офортами. «Каждый удачный оттиск, — згадувала пізніше К. Юнге, — приводил Тараса Григорьевича в восторг» 29.




3

Постійне зацікавлення виявляв Шевченко до російських письменників, поетів, радий був зустрічі з ними. Про побачення й розмову з В. Бенедиктовим на початку квітня він занотував у щоденнику: «Встретил он меня непритворно радостно, и после разнородных разговоров он по моей просьбе прочитал нам некоторые места из «Собачьего пира» (Барбье), и теперь только я уверился, что этот великолепный перевод принадлежит действительно Бенедиктову» (V, 224).

У домі Толстих Тарас Григорович познайомився з поетом М. Щербиною (V, 225), до творчості якого виявляв інтерес, ще будучи на засланні. Останнє засвідчується його листом до О. Бодянського від 1 травня 1854 р.: «Чи не побачишся коли-небудь з Головачовим, поцілуй його за мене і скажи йому, що я й досі жду-жду Щербину, бо бачиш: як ми з ним (Головачовим. — Ред.) бачилися позаторік у цім поганім укріпленії, то він читав мені деякі вірші Щербини і обіцявся вислать мені із Москви один екземпляр, та й досі нема» (VI, 100).



26 К. Юнге пригадувала: «Безумно радовался он (Шевченко. — Ред.), когда удались его первые опыты офорта и страстно предался этому делу...» (Паламарчук Г. П. Новое о Т. Г. Шевченко, с. 172).

27 Тургенев И. С. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь, с. III.

28 Аскоченский В. И мои воспоминания о Т. Г. Шевченке. — Домашняя беседа, 1861, вып. 33, с. 651.

29 Юнге Е. Ф. Воспоминания о Шевченке, с. 838. /405/



Щербина був своєю людиною в сім’ї Толстих. У записці А. Толстої до нього читаемо: «Не приедете ли к нам завтра обедать? Только один Шевченко будет у нас... Непременно приходите и познакомитесь с Тарасом Григорьевичем; он вам во многом понравится, и он желает видеть вас завтра, то есть в четверг к 4-м часам» 30. Шевченко прагнув познайомитися з російським поетом невідкладно; у дальшому їх знайомство і навіть дружба тривали й міцніли.

У квітні 1858 р. Шевченко зближується з відомим на той час поетом і перекладачем Л. Меєм, який багато зробив для популяризації його творів у російських колах. Л. Мей був людиною доброзичливою, сердечною, «добрейшим из добрейших русских писателей», як характеризував його Я. Полонський. Десь у першій половині квітня він пише одному із своїх приятелів: «Ты вчера улыбнулся, когда я сказал, что попытаюсь перевести Шевченка. Так вот же тебе: худо ли, хорошо ли, а взял да и перевел. Передай ему этот перевод («Весенний вечер») вместо моей визитной карточки, а вместо ответа доставь мне поэта» 31. 16 квітня Тарас Григорович записує у щоденнику: «Вечером Мей прислал мне тот самый «Весенний вечер», который я поутру записал для Галагана, в русском переводе собственного изделия. Спасибо ему» (V, 228). Отже, переклад на російську мову поезії Шевченка «Садок вишневий коло хати» став приводом для знайомства українського поета з поетом російським .

На вечорі в А. Толстої Шевченко бачився з поетесою Ю. Жадовською, слухав її вірші (V, 227). Нагадаємо, що саме 1858 р. з’явилася нова книжка поезій Жадовської, прихильно зустрінута М. Добролюбовим. «Задушевность, полная искренность чувства и спокойная простота его выражения — вот главные достоинства стихотворений г-жи Жадовской», — зазначав великий російський критик 33.

У цей же час поет познайомився й з братами Жемчужниковими. У його щоденнику є запис: «Тот же Белозерский познакомил меня с тремя братьями Жемчужниковыми. Очаровательные братья!» (V, 230). Слід думати, що це були Олексій, Володимир і Микола — брати Льва Жемчужникова. Останній перебував тоді за кордоном. Шевченко відвідував цю родину, бував і у їх двоюрідного брата Олексія Толстого, відомого російського письменника, який, користуючись своїми зв’язками в урядових колах, чимало допоміг у справі визволення його із заслання» 34.



30 Вагрий А. В. Т. Г. Шевченко в русских переводах. — Баку, 1925, с. 81.

31 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 131.

32 Надруковано цей переклад («Весенний вечер») у журналі «Народное чтение», 1859, № 3.

33 Добролюбов Н. А. Собрание сочинений: В 3-х т. М., 1950, т. 1, с. 507.

34 Поети Жемчужникови — Володимир і Олексій — у співавторстві з Олексієм Толстим писали під псевдонімом «Козьма Прутков»; у роботі над деякими віршами і комедіями брав участь також Олександр Жемчужников.



Близько зійшовся Шевченко з поетами — братами Василем та Миколою Курочкіними. Про обставини першої зустрічі з ними і свої враження він писав: «На обеде у Сошальского лично познакомился с поэтом Курочкиным и с братом его Николаем, достойным молодым /406/ человеком. Поэт Курочкин много обещает в будущем. Дай бог, чтобы сбылись мои надежды» (V, 233).

На бойову, демократичну спрямованість сатиричних творів В. Курочкіна Шевченко звернув увагу ще в Новопетровську. Талановиті брати Курочкіни стають його друзями й соратниками.

1858 р. в перекладах В. Курочкіна вийшов збірник поезій П. Беранже; більшість цих перекладів мали виразне злободенне спрямування. Під його керівництвом з січня 1859 р. почав виходити демократичний сатиричний журнал «Искра», що незабаром став бойовим помічником «Современника» 35. Навколо цього журналу згуртувалися талановиті творчі сили. Тут були й радикальні демократи, і більш помірковані люди: карикатурист М. Степанов, колишній товариш Шевченка по Академії мистецтв гравер Куренков, молодий О. Толстой, брати Жемчужникови, Д. Минаев, М. Щербина та ряд інших.

Дружні стосунки склалися між українським поетом і Е. Желіговським (Совою), видатним польським поетом-демократом, недавнім політичним засланцем. 13 травня 1858 р. Желіговський записав у шевченківський щоденник «свое прекрасное стихотворение» польською мовою «До брата Тараса Шевченка» (V, 240). Вірш цей був написаний ще на засланні й під назвою «До поета народу» надрукований у збірці «Поезії Антонія Сови», що вийшла в Петербурзі 1858 р. Вже тоді присвячено його було Шевченкові, але з цензурних міркувань позначено: «З болгарської». У щоденник Тараса Григоровича поезію зафіксовано в дещо зміненій редакції.

11 квітня на вечорі у В. Білозерського Тарас Григорович слухав нову драму Е. Желіговського. Читав сам автор. Запрошуючи Шевченка послухати свій новий твір, Желіговський писав: «... одну мою поему треба якнайшвидше віддати до цензури. Перед цим хотів би прочитати тобі і порадитися з тобою. Прошу тебе, коханий брате Тарасе, прийди до нас сьогодні вечером на чай, може, моя поема не буде для тебе байдужою, бо предмет її є чисто народний... Твій брат серцем і помислами. В. Едвард Желіговський» 36. Слід думати, тут ідеться про драматичну поему «Зорський», яку царська цензура так і не дозволила друкувати. Показово, що один з персонажів цього твору закликав до всенародного повстання.

17 квітня 1858 р. Шевченко познайомився з відомим тоді правознавцем, соціологом і громадським діячем ліберального табору К. Кавеліним. «Привлекательно симпатическая натура», — зазначає він у щоденнику (V, 230).

За молодих років Кавелін був близький до гуртка Бєлінського, якийсь час — приятелем Герцена і Чернишевського. Його «Записка об освобождении крестьян в России» розповсюджувалася в списках і була досить популярною (її надруковано у статті Чернишевського «О новых условиях сельского быта». — Современник, 1858, кн. 4).



35 «С Чернышевским Курочкин (Василь Степанович, — Ред.) большой приятель... держит себя очень осторожно», — отмечалось в агентурных донесениях III отделения» (Красный архив, 1928, т. 4, с. 178).

36 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 141. /407/



К. Кавелін зазнав тоді урядових репресій, цензура посилила нагляд за його працями. Чернишевський у цей період висловлювався про нього позитивно: «Для внутренней истории быта никто из нынешних наших ученых не сделал более, нежели г. Кавелин» 37.

У К. Кавеліна в кінці 50-х років збиралися передові люди столиці. Бував тут і Чернишевський, і все керівне ядро «Современника». М. Новицький у спогадах про польських революціонерів початку 60-х років відзначав: «Многих из этих людей я встречал у Кавелина» 38.

Шевченко навіщав домівку К. Кавеліна. Обидва знаходили чимало цікавих тем для розмови, обговорювали питання про долю слов’ян, заглиблювалися в проблеми суспільні та філософські. За цими розмовами, як зазначав сам поет, вони просиджували і в Білозерського іноді до світанку. «Школьничество. Но очаровательное школьничество!» — записує Тарас Григорович у щоденнику після однієї із зустрічей (V, 231). Г. Лазаревський слушно зазначає: знайомство Шевченка з К. Кавеліним цікаве й тим, що саме в цей час синові К. Кавеліна давав лекції М. Добролюбов. Отже, не виключено, що український поет міг зустрітися з визначним критиком, познайомитися з ним 39.

Пізніше, на початку 60-х років, К. Кавелін став одним з діячів урядової реакції, показавши справжню вартість свого лібералізму.



37 Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 4, с. 686.

38 Литературное наследство. М., 1959, т. 67, с. 118. Л. Пантелеев зазначав, що з К. Кавеліним у дружніх стосунках був З. Сераковський (Пантелеев Л. Ф. Воспоминания, — М., 1958, с. 205).

39 Лазаревський Г. Культура російського народу в житті Т. Г. Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 572). На це вказує у своїх «Воспоминаниях» і Л. Пантелеев (с. 198).




4

Влітку 1858 р. для роботи в архівах із Саратова до столиці приїхав М. Костомаров. Довідавшись, що Шевченко живе в Академії мистецтв, він відразу ж прийшов до нього. Поет працював у своїй майстерні. «Здрастуй, Тарас», — сказал я ему, увидевши его за работой в белой блузе, с карандашом в руках. Шевченко выпучил на меня глаза и не мог узнать меня. Напрасно я, все еще не называя себя по имени, припомнил ему обстоятельство, которое, по-видимому, должно было навести его на догадку о том, кто пред ним. «Вот же говорил ты, что свидимся и будем еще жить вместе в Петербурге — так и сталось!» Это были слова его, произнесенные в III отделении в то время, как после очных ставок, на которые нас сводили, мы возвращались в свои камеры. Но Шевченко и после того не мог догадаться: раздумывая и разводя пальцами, сказал решительно, что не узнает и не может вспомнить — кого перед собою видит. Должно быть, я значительно изменился за одиннадцать лет разлуки с ним. Я наконец назвал себя. Шевченко сильно взволновался, заплакал и принялся обнимать меня и целовать. Через /408/несколько времени, посидевши и поговоривши о нашей судьбе в долгие годы ссылки и о том, как я отыскивал его в Нижнем, где и узнал о его переселении в Петербург, мы отправились пешком в ресторан завтракать и с тех пор несколько раз сходились то у него, то у меня, а чаще всего в ресторане Старо-Палкина» 40.

Під час цих зустрічей не могло обійтися, звичайно, без спогадів про минулі роки. Але Тарас Григорович свої страждання носив у собі. «И теперь Шевченко, — писав Костомаров, — как прежде, не любил рассказывать подробностей о своем заточении...» 41 Проте в 1858 р. зустрічалися вони недовго, тому що в кінці серпня Костомаров виїхав знову до Саратова і повернувся остаточно до Петербурга лише 1859 р.

1858 р. Шевченко познайомився з молодим тоді художником-скульптором М. Микешиним. Особливої приязні до останнього він, слід думати, не виявляв, проте охоче відвідував його майстерню, бував разом з ним у видатних художників та громадських діячів. М. Микешин відзначає ряд цікавих рис, які характеризують душевний стан поета в ті часи. Зокрема, зауважує, що коли мова заходила про царат, про його загарбницьку політику, митець не міг стримати обурення: «В эти моменты он как бы вырастал: чуялась величавая сила в его пламенных речах импровизации» 42.

М. Микешин підкреслює, що вся Росія сприймала Шевченка як справжнього народного поета: «Светлая личность Тараса Григорьевича, с его беззаветною любовью к народу, к своей родине, сохранившая свято эти высокие чувства под бесконечным гнетом всяких нравственных унижений, которыми так богата была его жизнь, не могла не внушать к себе горячего сочувствия...» 43

Ще яскравіше характеризував демократизм Шевченка Я. Полонський, який досить часто зустрічався з українським поетом у період 1858 — 1861 рр. у Петербурзі. «Крепостное право, — зазначає Полонський, — ненавидел он всеми силами души своей, и в этом случае как бы вторил всем лучшим настроениям как нашего общества, так и лучших представителей тогдашней нашей литературы» 44. Мемуарист наголошував на принциповості й мужності поглядів Тараса Григоровича, на його благородній одвертості й щирості 45. Підтвердженням цього може бути такий факт. 15 листопада 1858 р. М. Максимович запросив поета до участі в слов’янофільській газеті «Парус», що її мав видавати І. Аксаков з нового, 1859 р.



40 Автобиография Н. И. Костомарова / Под ред. В. Котельникова, с 256.

41 Костомаров Н. И. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь, с. IX.

42 Микешин М. Споминки про Шевченка, с XV.

43 Там же, с XIII.

44 Полонский Я. П. Споминки про Шевченка, с XII.

45 Там же, с X.



В газеті Аксаков хотів надрукувати Шевченкові вірші «Вечір» («Садок вишневий коло хати») і «Пустку» («Заворожи мені, волхве»). 22 листопада Шевченко дає Максимовичеві гостро негативну відповідь: «...чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, /409/ яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай бог криє, або що? «Парус» у своєму універсалі перелічив всю славянську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому» (VI, 223).

Другий мотив, з якого поет відмовився друкуватися в газеті «Парус», — це соціальне спрямування видання: «Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші... Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум» (VI, 223).

Тарас Григорович мав на увазі князя В. Черкаського, який перед тим виступив із статтею 46, де пропонував утворити в селах посаду старости, надавши йому право карати селян різками. Стаття викликала обурення передових кіл. І. Аксаков став на захист князя (Московские ведомости, 1858, № 130), тому Шевченко і назвав його «заступником... любителя березової каші» 47.

Принциповість Шевченка яскраво виявилася в ставленні до В. Аскоченського, реакційного журналіста, який видавав тоді журнал «Домашняя беседа». Сам Аскоченський про це розповідав так: «Узнав от меня о том, что я издаю «Домашнюю беседу», Тарас сказал: «добре», но когда я изложил перед ним мои убеждения и цель, к которой я решил идти не спеша, Тарас сделался серьезен и, оттягивая огромные свои усы, проговорил: «трудно вам проти рожна прати». Холодно и безучастно слушал он после этого мои воспоминания и каждым движением показывал, что я как будто ему в тягость. На прощанье я просил его бывать у меня, но Тарас Григорьевич отвечал мне отрывисто: «Я не выхожу никуда, прощайте» 48.

Не міг простити Шевченко «вірнопідданчі» настрої і своєму старому знайомому поетові О. Чужбинському, псевдопатріотичні вірші якого він засудив, повертаючись із заслання (V, 45 — 47). Тепер, у Петербурзі, зустрівшись з Чужбинським, Тарас Григорович не вважав за потрібне стримати обурення і презирство. «Войдя в мастерскую Т. Г. в Академии, — згадував О. Чужбинський, — я застал его за работой: он гравировал. На вопрос мой, узнает ли меня, Шевченко отвечал отрицательно, но сказал, что по голосу, кажется, не ошибся и назвал меня по имени. Я бросился было обнять его, но он заметил по-русски: «Не подходите — здесь вредные кислоты. Садитесь»... Он был холоден, и хоть несколько раз сам припоминал прошедшее, однако не так, как ожидалось мне от этого свидания» 49.



46 Некоторые общие черты будущего сельского управления. — Сельское благоустройство, 1858, № 9.

47 М. Максимович хоч і був приятелем I. Аксакова, все ж змушений був погодитися з Шевченком. На бік Шевченка став і М. Щепкін, про що Максимович пише поетові: «Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш — і господи як!» (Листи до Т. Г. Шевченка, с 151).

48 Аскоченский В. И мои воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 651.

49 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 36.



До окремих нових знайомих поет поставився насторожено. 16 квітня 1858 р. він зауважив у щоденнику, що Л. Дзюбін «вздумал попотчевать меня каким-то молодым генералом Крыловым, /410/земляком из Харькова. Несмотря на молодость и любезность, генерал оказался далеко не симпатичным. А обед его, почти царский, тоже показался как-то приторным» (V, 228). В іншому місці розповідається, як 6 травня 1858 р. відбулося знайомство з В. Юзефовичем, обер-секретарем синоду, і тут же додано: «Новый знакомый, несмотря на приветливость, мне не понравился, быть может потому, что он родной брат предателя — киевского Юзефовича» (V, 237). Мова йде про М. Юзефовича — помічника куратора київської учбової округи, знайомого Шевченка по роботі в археологічній комісії, який повів себе по-зрадницькому в справі Кирило-Мефодіївського товариства.




5

Близькими поетові були учасники декабристського повстання. Є підстави думати, що виняткова пошана, яку все своє життя він виявляв до Ф. Толстого, пояснюється значною мірою причетністю останнього до повстання декабристів. Як відзначає І. Якушкін, Ф. Толстой був одним з «самых значительных и ревностных членов Союза благоденствия» 50. Пізніше його погляди певною мірою еволюціонували в бік лібералізму, проте й у період 40 — 60-х років він, за спогадами дочки, «продолжал быть тем, чем был он прежде: горячим защитником всего свежего, молодого, сочувствующим всякому движению вперед, всякому благому начинанию, с ясным, широким взглядом на вещи» 51. І в 50-х роках у колі сім’ї і близьких до неї осіб Толстой любив, як розповідають сучасники, згадувати з гарячим співчуттям і пошаною декабристів. Це, безперечно, не могло не імпонувати Тарасові Григоровичу.

Дім Толстих був місцем зустрічей з уцілілими після каторги декабристами. Так, у листі до поета від 19 квітня 1858 р. А. Толстая писала: «Друже наш, Тарас Григорьевич, приходите к нам сегодня обедать, я угощу Вас беседой Штейнгеля (декабристом) и надеюсь, что будете довольны случаем послушать его речи и посмотреть на человека непростого» 52.

Барона В. Штейнгеля, активного учасника Північного товариства декабристів, засуджено на 20 років каторги; із Сибіру він повернувся 1856 р. Знайомство Шевченка з цим видатним діячем руху декабристів відбулося 14 травня у адмірала А. Голеніщева. «Тут же, — записує поет у щоденнику, — встретил я и познакомился с декабристом бароном Штейнгелем, с тобольским другом М. Лазаревского» (V, 241).

В одному з записів щоденника Шевченка є згадка й про декабриста «старика Персидского» (V, 228). Очевидно, так помилково названий декабрист А. Бистрицький — у минулому офіцер Чернігівського піхотного полку 53.



50 Якушкин И. Д. Записки, статьи и письма декабристов. — М., 1951, с. 29.

51 Юнге Е. Ф. Воспоминания с. 51.

52 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 142.

53 Хінкулов Л. Імена і люди. — Прапор, 1957, № 12, с 105. /411/



Відновлюється дружба з відомим математиком М. Остроградським, членом не тільки російської, а й багатьох зарубіжних академій 54. Знайомі вони були ще до заслання поета. У повісті «Художник» є таке місце: «Я лично и хорошо знал гениального математика нашего О[строградского]...» (IV, 221). 13 квітня 1858 р. Шевченко разом з С. Гулаком-Артемовським відвідав ученого. Остроградський зустрів його як старого друга: «Великий математик принял меня с распростертыми объятиями, как земляка и как надолго отлучившегося куда-то своего семьянина. Спасыби йому» (V, 227).

Близько зійшовся Шевченко з російським ученим — зоологом і мандрівником, поборником теорії Дарвіна — М. Сєверцовим 55. Біограф М. Сєверцова пише: «В доме Толстых общался (Микола Олексійович. — Ред.) не только с крупными художниками того времени, но и с целым рядом поэтов, обычных посетителей салона графини Толстой. Он хорошо знал Мея, Майкова, Полонского, особенно же близко Н. Щербину и Тараса Шевченко, тогда только что вызволенного из ссылки, благодаря неустанным хлопотам Толстых. Хорошо знал он и известного трагика Айра Олдриджа, с которым встречался и у Толстых и у Шевченко, писавшего в своей мастерской портрет Олдриджа. В 1859 г. Т. Г. Шевченко написал небольшой, но прекрасно выполненный портрет Николая Алексеевича, всю жизнь висевший у Алексея Николаевича (сына. — Ред.) в кабинете над его письменным столом» 56.

У листуванні А. Толстої також згадується про зустрічі поета з Сєверцовим. Так, у листі до М. Щербини від 24 грудня 1859 р. вона пише: «Родной наш Николай Федорович, приезжайте к нам завтра обедать, как бы поехали к родным. Н. И. Костомаров обещался быть, и Тарас Григорьевич, и Северцов» 57.

Шевченко поновлює знайомство з О. Нікітенком, критиком, цензором, професором, а з 1853 р. — академіком. До речі, родом він був з України, походженням з кріпаків. Поет ставився до нього досить приязно. У щоденнику 6 травня він зазначав: «После обеда Семен (Гулак-Артемовський. — Ред.) пошел в театр, а я к Сухомлинову, где встретил старого знакомого и земляка, академика Никитенка. Из декламатора, актера, профессора Никитенко превратился в простого любезного старика, в разговоре не избегающего даже малороссийских выражений. Приятное превращение!» (V, 237). Слід відзначити, що сам М. Сухомлинов був людиною вченою, прогресивною — істориком літератури, професором Петербурзького університету, пізніше — академіком.



54 Трипольский П. И. Михаил Васильевич Остроградский. — Исторический вестник, 1901, № 12, с. 1034 — 1061; Гнеденко В. В., Погребысский И. В. Михаил Васильевич Остроградский. — М., 1963.

55 П. Кропоткін у своїх «Записках революціонера» писав про М. О. Северцова: «Он был выдающийся зоолог, талантливый географ и один из самых умпых людей, которых я когда-либо встречал».

56 Северцова Л. В. Н. А. Северцов. — М.; Л., 1946, с. 36.

57 Багрий А. В. Т. Г. Шевченко в русских переводах. — Известия Азербайджанского государственного университета, 1925, т. 4/5, с. 182.



У щоденнику Тараса Григоровича є неод-/412/норазові згадки про відвідини ним М. Сухомлинова. 10 травня 1858 р. він проводжає вченого у закордонну подорож (V, 238) 58.

Дружні стосунки склалися у Шевченка з професором Петербурзького університету М. Благовєщенським, який пізніше подарував поетові свою працю «Ювенал. Две публичные лекции» (1860) 59. Це була, безперечно, передова людина. М. Благовєщенський намагався у своїх лекціях із стародавньої літератури висловити деякі гострі сучасні міркування і оцінки. Так, він зазначав: «В истории человечества нередко встречаются мрачные эпохи, когда правде нет места, когда честный и живой человек считается чуть не преступником или, по крайней мере, человеком беспокойным и положительно вредным для общественного порядка» 60. Висновки вченого були іноді досить сміливі й далекосяжні. «Мир, — писав він, — не может существовать на своих прежних основах: он должен был или погибнуть, или обновиться новой идеей, новою жизнью» 61.

Чи ж дивно, що публічні виступи М. Благовєщенського зустрічали бурхливе схвалення передової громадськості столиці. «Лекции, в которых так живо и так твердо передавалось ювеналовское негодование против ужасов правления Домициана, — згадував пізніше В. Модестов (тоді студент, людина радикальних поглядів), — имели блестящий успех, тем больше, что лектор, находясь под влиянием общего возбуждения в ту эпоху, не пропускал случая сделать там и сям намек на современность, который быстро схватывался слушателями» 62. Нема сумніву, що ця сторона діяльності вченого найбільше привертала увагу Шевченка.

Тарас Григорович виявляв непослабний іптерес до питань розвитку науки, до загальних проблем світобудови та природознавства. З великим зацікавленням він слухав лекції з геології професора В. Роде, що ілюструвалися багатьма наочними прикладами та картинами. Про ці лекції поет відзивався дуже позитивно: «Лекция мироздания прекрасна. И астрономические картины почти не лишни...» (V, 220). Незабаром публічні наукові виступи професора було припинено. До їх заборони причетний митрополит петербурзький Григорій, який надіслав спеціальну скаргу до обер-прокурора синоду. Це викликало гнівно-саркастичний виступ О. Герцена на сторінках «Колокола» — «Архипастырское рвение о мраке» 63. Митрополит Григорій став «героем» і сатиричного вірша Шевченка «Умре муж велій в власяниці».



58 Чеський дослідник О. Зілинський вважає, що через М. Сухомлинова Шевченко передав Шафарикові в Прагу поему «Єретик» із славнозвісною присвятою (Радянське літературознавство, 1963, № 2, с 74). Докладніше про щирі, дружні контакти Шевченка з університетськими викладачами див.: Марголис Ю. Д. Т. Г. Шевченко и Петербургский университет. — Л., 1983.

59 Книга зберігалась у бібліотеці поета (Айзеншток І. Замітки й матеріали про Шевченка. — Червоний шлях, 1923, № 8, с 240).

60 Ювенал. Две публичные лекции Н. М. Благовещенского. — Спб., 1860, с. 4.

61 Там же, с 48.

62 Историческое обозрение, 1892, т. 5, с. 14.

63 Герцен А. И. Собрание сочинений: В 30-ти т. М., 1957, т. 13, с. 290. /413/



З великим інтересом поставився Шевченко до праці видатного німецького природознавця О. Гумбольта «Космос», що становила грандіозну спробу висвітлити проблеми світу на основі викладу важливіших даних різних галузей науки. Ще перебуваючи на засланні, в Новопетровську, поет у листі до Бр. Залеського писав: «О, как бы мне хотелось теперь поговорить с тобою о «Космосе...» (VI, 152).

Тепер він старанно вивчає цю капітальну працю. 23 квітня 1858 р. в щоденнику з’являється запис: «Мы (тобто Шевченко і С. Гулак-Артемовський. — Ред.) просидели весь день дома, читали Гумбольдта «Космос» (V, 232).

Разом з С. Гулаком-Артемовським Тарас Григорович охоче відвідує театри, концерти, використовуючи для цього кожну нагоду. Йому навіть не віриться, що він тепер має можливість слухати музику, найвидатніших співаків і акторів. Ось, наприклад, як зворушливо про це сказано у щоденнику 7 травня 1858 р.: «От 10 до 12 часов Семен (Гулак-Артемовський. — Ред.) с своим учеником пел разные дуэты, а А[лександра] И[вановна] им аккомпанировала на фортепиано, а я слушал и по временам аплодировал. С каким трепетным наслаждением я воображал подобную сцену в Новопетровском укреплении. А теперь, когда осуществилось мое лихорадочное ожидание, я смотрю и слушаю как самую обыкновенную вещь» (V, 237-238).

Критично оцінюючи постановку опери Д.-Ф.-Е. Обера «Бронзовий кінь», поет дає високу оцінку виконанню в ній ролей співаком О. Петровим 64 і С Гулаком-Артемовським (V, 222). Захоплений був він оперою «Іван Сусанін» (тоді вона називалася «Жизнь за царя»): «Гениальное произведение! Бессмертный М. И. Глинка!» (V, 230).

Сучасники одностайно відзначають пристрасть Шевченка до музики. М. Микешин писав: «Музыку любил он страстно, особенно пение... Глубоко почитал Даргомыжского; познакомился с ним случайно у меня и потом часто встречался в семействе Гринберг. Глинку боготворил» 65. Про зустрічі з видатним російським композитором О. Даргомижським Шевченко говорить у своему щоденнику (V, 230).



64 О. Петров, виходець з народу, був тоді на вершині слави; для нього, як відомо, писав ролі Сусаніна і Руслана М. Глінка, роль Мельника — О. Даргомижський.

65 Микешин М. Споминки про Шевченка, с XVI.



Очевидно, поет зустрічався також з М. Мусоргським. Принаймні сам композитор в автобіографічній записці відзначив: «Сближение с талантливым кружком музыкантов, постоянная беседа и завязавшиеся прочные связи с обширным кругом русских ученых и литераторов, каковы Владимир Ламанский, Тургенев, Костомаров, Григорович, Кавелин, Писемский, Шевченко и другие, особенно возбудило мозговую деятельность молодого композитора (М. Мусоргського. — Ред.) и дало ей серьезное, строго научное направление. Результатом /414/ этого счастливого сближения был целый ряд музыкальных композиции из народной русской жизни» 66.

Десь у кінці квітня — на початку травня 1859 р. в домі Толстих Тарас Григорович познайомився із славнозвісним російським композитором М. Балакірєвим. Про це дізнаємося з листа останнього до В. Стасова: «У Толстых было довольно весело. Там я сошелся с известным... поэтом Шевченкой, который коснулся сразу таких струн моего сердца (если только оно у меня обретается), что сделался мне чрезвычайно приятен...» 67

Говорячи про знайомства Шевченка в Петербурзі з визначними діячами музичного мистецтва, слід назвати також А. Контського, талановитого польського піаніста і композитора, який 1857 р. заснував тут школу фортепіанної гри. У щоденнику 6 квітня 1858 р. поет записує: «Слышал в первый раз игру Антония Коптского» (V, 225). Видатний музикант часто бував у Толстих, з повагою і приязню ставився до українського митця. Біограф О. Кониський зазначав, що «він (А. Контський. — Ред.) або підгравав Тарасові українські пісні, або наганяв тиху тугу величними звуками моцартовського «Requiem’а», або після того звеселяв слухачів мазуркою Шопена» 68.

Шевченко захоплювався співом «милой и талантливой голосистой певицы» І. Грінберг — улюбленої учениці М. Глінки 69. За спогадами К. Юнге, «она была талантлива, умна, жива и обладала большим и хорошо обработанным голосом» 70. Як свідчать записи у щоденнику, поет охоче відвідував салон Грінберг. Зберігся його портрет співачки, а також автограф вірша «Утоптала стежечку через яр» з написом: «Ізі Грінберг».

До гуртка Глінки, за даними сучасників, близько стояла Шевченкова приятелька М. Кржисевич. У неї він часто бував, повернувшись до Петербурга. Композитор присвятив їй романс «Не называй ее небесной» і за її посередництвом листувався зі своєю нареченою Є. Керн 71. Шевченко неодноразово виявляв своє захоплення Кржисевич, яка, незважаючи на тяжкі життєві випробування, не втратила бадьорості й любові до життя.

Поет відвідує вистави драматичного театру, особливо під час гастролей М. Щепкіна. Приїзд видатного артиста з Москви до Петербурга був для нього великою радістю. Про це він схвильовано розповідає 14 травня 1858 р. в щоденнику: «...сегодня прихожу к графине Н[астасье] И[вановне] обедать и встречаюсь с моим единым, моим незабвенным другом М. С. Щепкиным. Он приехал сюда по случаю юбилея Гедеонова и, не зная моего адреса, искал меня в Академии и зашел к графине, зная, что я там бываю. Догадливый мой великий друг» (V, 241).



66 Мусоргский М. П. Письма и документы / Собрал и обработал А. Н. Римский-Корсаков. — М.; Л., 1932, с. 422.

67 Переписка М. А. Балакирева с В. В. Стасовым. М., 1935, т. 1, с. 51.

68 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 2, с. 250.

69 Глинка М. И. Записки и переписка с родными и друзьями. — Спб., 1887, с. 220.

70 Юнге Е. Ф. Воспоминания, с. 135.

71 К биографии Глинки. — Музыкальная летопись. Пг., 1923, сб. 2, с. 49.



Через кілька днів знову записує: «Великий друг /415/мой по просьбе графини прочитал монолог «Скупого рыцаря» Пушкина, «Фейерверк» и рассказ охотника из комедии Ильина. И прочитал так, что слушатели видели перед собою юношу пламенного, а не 70-летнего старика Щепкина. Гениальный актер и удивительный старик. По обещанию и я с горем пополам прочитал им свои «Неофиты». Не знаю, насколько они меня поняли. По крайней мере, внимательно слушали» (V, 242) 72.

Серед інших зацікавлень Шевченка науковим, культурним життям столиці відзначимо і його високу оцінку акторської майстерності П. Садовського: «На Михайловском театре смотрел Садовского в роли Расплюева («Свадьба Кречинского»). После Щепкина я не знаю лучшего комика» (V, 243).




6

Окремо слід спинитися на дружбі Шевченка з всесвітньовідомим актором негром Айрою Олдріджем. У листопаді 1858 р. в Петербурзі почалися гастролі цього великого актора. Гра його справляла на глядачів надзвичайне враження. О. Нікітенко, при всій стриманості, так відгукнувся у щоденнику про перші виступи Олдріджа на петербурзькій сцені: «Этот Олдридж большой артист. Трудно идти дальше в выражении сильных и глубоких страстей. В третьем акте, в сцене с Яго, он до того страшен, что людям слабонервным трудно его выносить, а в сцене отчаяния в последнем акте вас душат слезы. Игра его без всякой аффектации. Это чистейшая природа, с ее грозными вулканическими потрясениями. Все у него просто и благородно — и голос чудесный» 73.

І. Сосницький, відомий тоді актор, з ентузіазмом говорив про Олдріджа: «Такого таланта я на своем веку не видал и не воображал, до чего может дойти гениальный талант» 74. З захопленням писали про гру цього митця і тодішні журнали, зокрема «Отечественные записки»: «Искусство африканского трагика доведено до высшей степени совершенства: очевидно, каждый жест, каждое слово, каждое движение им строго обдумано, строго изучено ... Там, где нежное чувство начинает тревожиться ревностью, где ревность эта растет все более и более, артист произвел сильное впечатление даже и на тех, кто не понимал его речей» 75.



72 К. Юнге розповідає: «Приехал на несколько дней Щепкин, и мы проводили чудные вечера, слушая его дивное, ни с чем не сравнимое чтение и его рассказы. И он и Шевченко читали запрещенные стихотворения последнего» (Паламарчук Г. П. Новое о Т. Г. Шевченко, с. 172). У щоденнику К. Юнге є згадка про те, що поет 19 травня 1858 р. читав у домі Толстих поему «Неофіти», причому зазначається: «Шевченко читал свою поэму, которую он написал в тюрьме» (там же, с. 174).

73 Никитенко А. В. Дневник: В 3-х т. М., 1955, т. 2, с. 43.

74 Бертенсон С. Дед русской сцены: О жизни и деятельности Ивана Ивановича Сосницкого. — Пг., 1916, с. 147.

75 Отечественные записки, 1858, кн. 11, с. 81.



Шевченко регулярно відвідував вистави, щиро захоплюючись грою актора. У листі до М. Щепкіна від 6 грудня 1858 р. він писав: /416/ «У нас тепер африканський актор, чудеса виробляє на сцені. Живого Шекспіра показує» (VI, 226). Десь на початку грудня в родині Толстих Тарас Григорович особисто познайомився з А. Олдріджем. М. Микешин так розповідав про це: «...после блестящего дебюта в «Отелло» трагик появился в гостиной Толстых, где и окружен был самыми горячими знаками восхищения всего общества к его таланту. Не видал я первых минут знакомства Тараса Гр. с Олдриджем, потому что явился к Толстым час спустя после его прибытия туда и . застал их, т. е. нашего поэта с трагиком, уже в самых трогательных отношениях дружбы: они сидели в углу на диванчике или ходили по зале обнявшись; дочери графа — две девочки — наперерыв служили им толмачами, быстро переводя на английский и русский язык их беглый разговор. С этого вечера Олдридж вполне завладел всем вниманием Шевченка» 76.

Приязнь між українським поетом і негритянським актором все більше зростала, міцніла. К. Юнге справедливо пояснювала це насамперед тим, що саме життя їх, переслідування, яких довелося обом зазнати, сприяли їхній дружбі: «Помню, как оба они были растроганы один вечер, когда я рассказала Олдриджу историю Шевченка, а последнему переводила с его слов жизнь трагика» 77. Обидва вони часто розуміли один одного навіть без перекладача. Олдрідж, зазначає К. Юнге, «стал почти ежедневно бывать у нас... Это был искренний, добрый, беспечный, доверчивый и любящий ребенок, по характеру очень похожий на Шевченка, с которым он близко сошелся. Бывало, войдет Олдридж своей быстрой, энергической походкой и тотчас же спросит: «And the artist?» (А де митець? — Ред.). Так называл он Шевченка, ибо всякая попытка произнести это имя оканчивалась тем, что он, покатываясь со смеха над своими тщетными усилиями, повторял: «Oh, thoses russian names» (О, ці російські імена! — Ред.). Мы посылали за Тарасом Григорьевичем, — и «the artist» являлся» 78.



76 Микешин М. Споминки про Шевченка, с. XVI.

77 Юнге Е. Ф. Воспоминания, с. 167.

78 Там же.



На ознаку високої пошани й любові до негра-актора Тарас Григорович написав його портрет. З цього приводу К. Юнге згадувала такі цікаві деталі: «Особенно памятны мне сеансы в мастерской Шевченка, когда он рисовал портрет трагика. Без нас с сестрой им нельзя было обойтись, во-первых, потому, что, как ни была выразительна их мимика, все-таки могло понадобиться объяснительное словечко, а во-вторых, и главным образом потому, что от нас трудно было избавиться, если б они того и хотели. Мы с сестрой усаживались с ногами на турецкий диван, Олдридж — на стул против Шевченка, и сеанс начинался. Несколько минут слышен был только скрип карандаша о бумагу, — но разве мог Олдридж усидеть на месте! Он начинал шевелиться, мы кричали ему, чтобы он сидел смирно, он делал гримасы, мы не могли удержаться от смеха. Шевченко сердито прекращал работу, Олдридж делал испуганное лицо /417/ и снова сидел некоторое время неподвижно. «Можно петь?» — спрашивал он вдруг. — «А ну его! Пусть себе поет!» 79

М. Микешин зауважив ще й про офорт: «Шевченко делал с Олдриджа — посредством травления — портрет, и действительно, вскоре на вечере у Толстых появились отпечатки этого портрета» 80. У свою чергу Айра Олдріж, шануючи і люблячи поета, придбав його портрет, намальований М. Микешиним для «Кобзаря» 81.

У мемуарній літературі маємо цікаві згадки про те, яке величезне враження справляла на Шевченка гра Олдріджа. Микешии розповідав, що якось він, зайшовши до актора відразу після вистави, побачив таку сцену: «... в широком кресле, развалясь от усталости, полулежал «король Лир», а на нем, буквально на нем, находился Тарас Григорьевич; слезы градом сыпались из его глаз; отрывочные, страстные слова ругани и ласки сдавленным громким шепотом произносил он, покрывая поцелуями раскрашенное масляною краскою лицо, руки и плечи великого актера» 82. Нерідко поет настільки бурхливо реагував на гру Олдріджа, що викликав зауваження публіки 83.

В особі негра-актора Тарас Григорович бачив насамперед геніального митця, який неповторно передавав людські пристрасті, розкривав людське серце. Шевченко глибоко розумів, наскільки високою була артистична майстерність Олдріджа, його вміння опрацьовувати найдрібніші деталі своїх ролей. Шекспірівські типи у виконанні актора він відчував винятково живо, емоційно.

Натхненна, високоталановита гра Олдріджа мала значний вплив на видатних вітчизняних акторів — О. Мартинова, І. Сосницького, В. Каратигіна. Це була справжня подія в культурному житті столиці.

Петербурзька громадськість звернулася з проханням до міністра двору В. Адлерберга: «Не благоугодно ли будет исходатайствовать высочайшего соизволения ангажировать еще на возможно большее число представлений африканского трагика А. Олдриджа, который, как нам известно, не был приглашен дирекцией императорских театров на дальнейшее продолжение дебютов своих, несмотря на то, что мог бы еще некоторое время провести в Петербурге, доставляя публике отраду для ума и сердца, содействовать общей благой цели просвещения» 84. У другій заяві, під якою підписався і Шевченко, додавалося, що численна публіка вже заздалегідь підписалася на нову серію вистав Олдріджа.



79 Там же, с 169 — 170. Портрет Айри Олдріджа датовано «1858. Т. Шевченко. 25 декабря»; на портреті чорнилом автограф А. Олдріджа: „Ira Aldrig“ (X, №32).

80 Микешин М. Споминки про Шевченка, с XVI.

81 Там же.

82 Там же, с XXII.

83 Суханов-Подколзин Б. Воспоминание о Т. Г. Шевченке его случайного ученика, с. 237.

84 Єрофєєв І. Ф. З історії першого виступу А. Олдріджа на петербурзькій сцені. — Радянське літературознавство, 1952, № 16, с 93 — 94. /418/



На першій заяві В. Адлерберг написав: «Передать директору театров: подавать подобные коллективные просьбы не допускается. Дирекция действует по своим расчетам и выгодам, а не по просьбам частных лиц». На другій заяві накладено ще рішучішу «резолюцію»: «Что за вздор такой — если бы я и хотел сам собою продолжить представления Олдриджа, то эту мысль оставил бы единственно потому, что об этом коллективно подписчики просят. Если однажды допустить уважение к подобным просьбам, то бог знает о чем будут просить и настаивать таким образом. Оставить без внимания» 85.

Отак, всупереч наполегливим клопотанням громадськості, урядові кола примусили Олдріджа виїхати з Петербурга. І. Єрофєев слушно вважає, що «гастролі Олдріджа в Петербурзі набули суспільного значення і резонансу: ідея визволення негрів і співчуття кращому синові негритянського народу А. Олдріджу поєднувалися з ідеєю розкріпачення селянства, а постать Олдріджа привертала велику увагу прогресивної громадськості Росії» 86.




7

23 січня 1859 р. до Петербурга приїхала Марко Вовчок, і вже на другий день Шевченко познайомився з нею. Між ними встановилася глибока й щира дружба. «Шевченко от автора «Народних оповідань» был в неописанном восторге», — зазначав в своїх записках М. Білозерський 87.

«Народні оповідання» Марка Вовчка стали визначною подією в літературному житті Росії та України, викликали захоплення передової громадськості. І. Тургенєв заходився перекладати їх російською мовою. Високо оцінили твори письменниці Чернишевський і Добролюбов, Герцен і Писарєв, Пипін і Костомаров.

Марку Вовчку Шевченко присвятив написану 13 липня 1858 р. поезію «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Вперше вона з’явилася в журналі «Русская беседа» 1859 р. (№ 3) і відразу набула великої популярності, поширювалася в численних списках.

У спогадах В. Карташевської читаємо: «Тогда появилась малороссийская писательница Марко Вовчок (Маркович). Белозерский и Шевченко возносили ее до небес. Шевченко после каждого рассказа кричал: «Шекспир, Шекспир!» 88.



85 Там же.

86 Там же.

87 Белозерский Н. Т. Г. Шевченко по воспоминаниям разных лиц. — Киевская старина, 1882, № 10, с. 73.

88 Из воспоминаний В. Я. Карташевской о Шевченко. — Киевская старина, 1900, № 2, с. 63.



17 лютого 1859 р. поет написав вірш «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859», в якому зворушливо говорить про письменницю як свою «доню», однодумця, спільницю і продовжувачку своєї справи. В особі Марка Вовчка він бачив передусім «кроткого пророка і обличителя жестоких людей неситих» (II, 323). Марко Вовчок присвятила йому свою повість «Інститутка».

На автографі поеми «Неофіти», подарованому письменниці, Шевченко написав: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович. На пам’ять /419/ 3 апреля 1859 р.». Десь тоді ж він подарував їй і інші речі, про що Марко Вовчок, одержавши звістку про смерть Тараса Григоровича, зазначила в листі з Парижа своєму чоловікові О. Марковичу: «Тепер мене душа болить, болить і ніколи не побачу його! Прошу тебе, там у кого треба візьми, як оддадуть, його портрет, як він був молодий, писаний самим, його тетрадку, що він ісписав в Орській кріпості, і його «Євангеліє», що читав там. Все те він мені отдав, як я в нього була, а я зоставила знов у нього, поки вернусь» 89.

Згаданий тут автопортрет зберігся. На ньому є напис: «Марії Олександрівні». Що ж до «тетрадки», списаної в Орській кріпості, то її поки не розшукано. Мова йде про зшиток, який поет зробив для запису в ньому віршів і який він носив за халявою чобота до переписування «невільницької» поезії в «Малу книжку». Цей факт свідчить, що Шевченко після переписування творів у «Малу книжку» деякі чорнові варіанти зберігав ще досить довго.

Марко Вовчок виїхала за кордон у кінці квітня 1859 р. В листах її кореспондентів — І. Тургенєва, М. Макарова, П. Мокрицького — раз у раз йдеться про Шевченка, про те, як він завжди тепло згадував автора «Народних оповідань». «Шевченко по-прежнему очень любит Вас, — писав, наприклад, М. Макаров 3 листопада 1859 р., — кажется, даже более прежнего. Он часто задумывается и, кажется, обдумывает и уже сочиняет что-то очень хорошее» 90.

П. Мокрицький, маючи на увазі свої зустрічі з Шевченком, повідомляв Марку Вовчку за кордон: «Тілько й розмови було у нас, що про Вас — наша радість! Співав мені ваших пісень, да — «ні», каже, «далеко куцому до зайця» — не заспіває б то так» 91.

П. Куліш пізніше пригадував, як високо ставив Шевченко художність творів Марка Вовчка, не допускаючи в них літературної правки. «Я й чув, — йдеться в одному з його листів, — що Тарас на мене ремствував: як я смію поправляти Марку Вовчкові його оповідання! «Він їх опрозить!» — гукав неборак...» 92

Тарас Григорович рекомендував Марку Вовчку, зокрема, зайнятися обробкою народних казок: «Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу-дві або п’ять, а то й сім кіп казок...» 93 Письменниця завжди з великою пошаною ставилася до свого літературного вчителя, батька, натхненника.



89 Марко Вовчок. Твори: В 6-ти т. К., 1956, т. 6, с. 396 — 397.

90 Записки історико-філологічного відділу УАН, 1926, кн. 7/8, с. 381.

91 Там же.

92 Яворницький Д. Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка, — Катеринослав, 1909, с. 13.

93 Такі слова навела редакція «Киевской старины» у примітці про пораду Шевченка Марку Вовчку писати казки (Киевская старина, 1902, № 10, с. 141).



Десь на початку 1859 р. разом з Марком Вовчком до Шевченка завітав І. Тургенєв, щоб особисто познайомитися з поетом. Пізніше він згадував: «Первое наше свидание произошло в Академии художеств, вскоре после его (Шевченка. — Ред.) возвращения в Петербург... Я приехал в Академию вместе с Марьей Александровной Маркович (Марко Вовчок), которая незадолго перед тем тоже переселилась в нашу северную столицу и служила украшением и средо-/420/точием небольшой группы малороссов, съютившейся тогда в Петербурге и восторгавшейся ее произведениями: они приветствовали в них — так же, как и в стихотворениях Шевченка, — литературное возрождение своего края. В студии художника, куда мы прибыли с г-жею Маркович, уже находилась одна дама (тоже малороссиянка по происхождению), которая также желала увидеть Тараса Григорьевича, — г-жа Карташевская; в ее доме, по вечерам, часто собиралась та группа, о которой я говорил; и Шевченко, познакомившись с г-жею Карташевскою, стал посещать ее чуть не каждый день. Мы прождали около часу. Наконец явился Тарас Григорьевич — и, разумеется, прежде чем кого-либо из нас, приветствовал г-жу Маркович; он уже встречался с нею, был искренно к ней привязан и высоко ценил ее талант... В нем была неподдельная скромность. Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучиться малороссийскому языку? он с живостью отвечал: «Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью!» 94.

Тургенєв подав цікаві зовнішні штрихи до портрета українського поета: «Широкоплечий, приземистый, коренастый, Шевченко являл весь облик козака, с заметными следами солдатской выправки и ломки. Голова остроконечная, почти лысая; высокий морщинистый лоб, широкий, так называемый «утиный», нос, густые усы, закрывавшие губы; небольшие серые глаза, взгляд которых, большей частью угрюмый и недоверчивый, изредка принимал выражение ласковое, почти нежное, сопровождаемое хорошей, доброй улыбкой; голос несколько хриплый, выговор чисто русский, движения спокойные, походка степенная, фигура мешковатая и малоизящная. Вот какими чертами запечатлелась у меня в памяти эта замечательная личность. С высокой бараньей шапкой на голове, в длинной темно-серой чуйке с воротником из черных мерлушек, Шевченко глядел истым малороссом, хохлом; оставшиеся после него портреты дают вообще верное о нем понятие» 95.

Письменник пригадував, що Шевченко показував йому свою «захалявну» книжечку, щоденник, говорив про намір написати поему, яка була б однаково доступна за мовою як російському, так і українському читачеві. Незабутнє враження справив він читанням своїх творів. «...Помнится, он прочел при мне свое прекрасное стихотворение «Вечір» («Садок вишневий...») — и прочел его просто, искренне; сам он был тронут и тронул всех слушателей: вся южнорусская задумчивость, мягкость и кротость, поэтическая струя, бившая в нем, тут ясно выступила на поверхность» 96.

«Вообще, — констатував Тургенєв, — это была натура страстная, необузданная, сдавленная, но не сломанная судьбою, простолюдин, поэт и патриот...» 97



94 Тургенев И. С. Споминки про Шевченка, с III — VI.

98 Там же, с. III — VII.

96 Там же.

97 Там же.



Суспільно-політичні погляди Тургенєва і Шевченка значно розходилися. Проте виразно виступає доброзичливе, дружнє ставлення /421/ російського митця до Тараса Григоровича, до української прогресивної культури в цілому. Це відзначали вже сучасники. Так, П. Анненков, говорячи про український літературний рух кінця 50-х років, очолений Шевченком, писав: «Тургенев сочувствовал его (Шевченка. — Ред.) стремлениям, имевшим целью поднять язык своей страны, развить ее культуру и поставить ее в дружеские, а не подчиненные только отношения к великорусской культуре. Он искал знакомство с поэтом Шевченкой, высказывал искренние симпатии его прошлым страданиям и его таланту, но не разделял его увлечений» 98.

Консервативні, а то й реакційні літературні кола недоброзичливо ставилися до «українських симпатій» Тургенєва, зокрема до його знайомства з Шевченком. В одному з листів (від 29 березня 1859 р.) О. Дружинін писав: «Тургенев на сей раз не оставил больших сожалений о себе — он так был предан своим безобразным хохлам ... что оно уж было нехорошо. Для пользы отечества и его собственной его бы полезно держать под стражей в деревне месяцев 6 и отпускать в город с другой стражей, которая бы отгоняла от него всех его приятелей, более или менее подлежащих каторжной работе» 99. Аналогічну думку зустрічаємо і в спогадах О. Фета: «Раза с два, в бытность мою у Тургенева в Петербурге, я видел весьма неопрятную серую смушковую шапку Шевченко на окошке, и тогда же, без всяких задних мыслей, удивлялся связи этих двух людей между собою...» 100

Найчастіше письменники зустрічалися в гостинному домі В. Карташевської, де регулярно відбувалися літературно-худоЖні вечори. Український поет написав портрет дочки В. Карташевської — М. Карташевської. М. Макаров, племінник В. Карташевської, розповідав: «Покої моєї тітки, або певніше, її чоловіка, тепер небіжчика, Володимира Григоровича Карташевського, на той час сміливо можна назвати «літературними», бо в них, принаймні раз на тиждень, сходилося пограти в карти, поговорити і повечеряти товариство, що його членами були: Тургенєв, Писемський, Некрасов, Ф. Тютчев, критик П. В. Анненков, українська письменниця Маркович, відома під псевдонімом Марка Вовчка, історик Куліш та багато інших осіб. Нема чого й казати, яким бажаним гостем був там Тарас Шевченко» 101.



98 Анненков П. В. Литературные воспоминания. — М., 1960, с. 445 — 446.

99 Чуковский К. Люди и книги 60-х годов. — Л., 1934, с. 264.

100 Фет А. Мои воспоминания (1848 — 1889). М., 1890, ч. 1, с. 367.

101 Дорошкевич О. Марко Вовчок: Біографічна розвідка. — В кн.: Твори Марка Вовчка. [X.], 1928, т. 4, с. 86 — 87.



Безперечно, це було не єдине місце, де збиралися митці. Ми вже згадували, що ряд видатних письменників і діячів науки та мистецтва відвідували літературно-художні вечори у Толстих. Так, 10 березня 1859 р. поет був тут на урочистому обіді на честь видатного російського актора О. Мартинова — на тому знаменитому «обіді у Дюссо», де Некрасов виголосив свій натхненний вірш на честь талановитого актора: «Свободную семью людей свободных Мартынов /422/ вкруг себя в тот день соединил!..» 102 На обіді були також присутні М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, О. Островський, І. Тургенєв, І. Гончаров, О. Плещеев, В. Курочкін, М. Гербель.

Перебуваючи в Петербурзі, Шевченко продовжував листуватися з С. Аксаковим, до якого зберігав найкращі почуття. 26 березня він виїхав з Москви, а вже 18 квітня одержав «милейшее письмо от милейшего Сергея Тимофеевича Аксакова» (V, 230), пройняте теплими спогадами про недавню зустріч й щирою повагою до українського митця. У цьому листі С. Аксаков дякував Тарасові Григоровичу за переданий йому через М. Щепкіна подарунок — фотографію автопортрета — і повідомляв, що читає другу частину повісті «Прогулка...»: «Когда дочитаю, — скажу Вам откровенно свое мнение. Я считаю, что такому таланту, как Вы, надобно говорить чистую правду» 103. Тут же Аксаков розпитує про життя поета, підкреслює свою приязнь до нього: «Как Вы поживаете? Что поделываете?.. Пришлите, пожалуйста, мне Ваш адрес. Я так Вас полюбил, что, вероятно, буду чувствовать иногда потребность поговорить с Вами хоть на бумаге» 104.

У листі до С. Аксакова від 15 липня 1858 р. поет надіслав для Щепкіна текст поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала») з такою припискою: «Посылаю моему великому другу (Щепкіну. — Ред.) невеликое новорожденное стихотворение и прошу его, чтобы он прочитал его вам на досуге» (VI, 220). Шевченко ніби підкреслював, що він продовжує поетичну діяльність і просить С. Аксакова висловити свою думку про його новий твір.



102 Никитенко А. В. Дневник, т. 2, с. 70.

103 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 141.

104 Там же.





8

Єднання Шевченка у 1858 — 1859 рр. з передовими людьми Петербурга виявилося в ряді яскравих і значущих фактів. Зокрема, слід відзначити такий. У № 35 журналу «Иллюстрация» за 1858 р. (виходив за редакцією В. Зотова) було опубліковано непідписану статтю «Западно-русские жиды и их современное положение», яка зводила ганебний наклеп на євреїв. Чацький у «Русском вестнике», а Горвіц у журналі «Антеи» виступили із спростуванням антисемітських тверджень «Иллюстрации». Коли ж «Иллюстрация» повторила свій випад проти євреїв, у журналі «Русский вестник» (розділ «Современная летопись», 1858, т. 18), а також у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» (1858, № 258) передові люди Росії висловили рішучий протест проти антисемітського наклепу. «Иллюстрация» позволила себе клевету, тем более возмутительную и наглую, что не представлялось ни малейшего повода к ней... В лице гг. Горвица и Чацкого оскорблено все общество, вся русская литература. Никакой честный человек не может оставаться равнодушным при таком /423/ позорном поступке, и вся русская литература должна как один человек с негодованием протестовать против него. Такой общий протест будет самым лучшим удовлетворением чести оскорбленных лиц и самым лучшим доказательством здоровья той общественной среды, которая собственным свободным актом поражает и отметает всякое недостойное дело. Да послужит этот протест примером и предостережением для будущего, и да оградит он навсегда нашу литературу от подобных явлений», — писав, зокрема, «Русский вестник».

Далі наводився «Список лиц, протестующих против поступка «Иллюстрации» у супроводі тексту: «Нижеподписавшиеся с негодованием протестуют против клеветы, до которой унизилось одно из петербургских изданий». Серед підписів зустрічаємо прізвища таких осіб, як І. Аксаков, К. Аксаков, С. Аксаков, П. Анненков, О. Афанасьев, І. Бабст, Ф. Буслаев, О. Галахов, К. Кавелін, М. Кетчер, А. Краєвський, I. Огризко, В. Спасович, I. Тургенєв, М. Чернишевський та ін. В «дополнительном списке» значилися: М. Щепкін, О. і М. Жемчужникови, А. Майков, П. Мельников-Печерський, Т. Шевченко, Марко Вовчок та ін.

Українські діячі — Шевченко, Марко Вовчок, Костомаров, Куліш, Номис — надіслали й окремий лист, де зазначали, що цькування євреїв, яким пройнята вся стаття «Иллюстрации», «дышет временами Иоанна IV Грозного в своих суждениях о евреях». I серед українців, писали автори листа, є ряд імен, які «никогда не оставались позади представителей Великороссии во всяком истинно человеческом движении» 105. Це був громадсько-політичний акт, гідно оцінений «Колоколом» Герцена. «Вся московская и петербургская литература, — йшлося в останньому, — без различия партий, протянула дружескую руку евреям и восстала против плоской выходки какого-то журналиста... Гонение евреев было делом правительства» 106. Досить повно суспільно-політичні погляди Шевченка розкриваються на сторінках його щоденника, який він вів, перебуваючи в Петербурзі, протягом кінця березня — травня 1858 р. Вже в перші дні проживання в столиці поет записує: «С художником Лукашевичем был в Эрмитаже. Новое здание Эрмитажа показалось мне не таким, как я его воображал. Блеск и роскошь, а изящества мало. И в этом великолепном храме искусств сильно напечаталась тяжелая казарменная лапа неудобозабываемого дрессированного медведя (тобто Миколи І. — Ред.)» (V, 221).

У квітні 1858 р. Тарас Григорович переписує в щоденник революційно наснажений переспів В. Курочкіна з Беранже «Навуходоносор», в якому видатний російський поет дав яскраву сатиричну картину самодержавства 107, і називає цей твір «прекрасным и метким стихотворением» (V, 224).



104 Русский вестник, 1858, т. 18, с. 247.

106 Герцен А. И. Собрание сочинений, т. 14, с. 29.

107 В антиурядових колах ще в кінці 40-х років Миколу І іронічно називали «Навуходоносором».



У майстерні скульптора барона П. Клодта Шевченко оглянув пам’ятник Миколі І і з уїдливою іронією занотував у щоденнику: /424/ «...полюбовался монументом неудобозабываемому» (V, 232). На кожному кроці поет підкреслює, що царський уряд, кріпосники, церква є гальмом культури, суспільного розвитку; вони заважають сприйманню всього передового, що дає людський прогрес, наука, мистецтво. Так, 30 квітня він робить запис: «...зашли в Казанский собор посмотреть картину Брюллова. Но увы, она так умно, удачно поставлена премудрыми попами, что и кошачьими глазами видеть ее невозможно. Отвратительно!» (V, 233).

Нижче читаємо характерний запис з приводу пам’ятника І. Крилову в Літньому саду, спорудженого 1855 р. Якщо офіціозна преса, зокрема «Северная пчела», всіляко вихваляла цей монумент, то Шевченко дав йому цілком негативну оцінку: «По дороге зашли в Пассаж, полюбовались шляющимися красавицами и алеутскими болванчиками и прошли в Летний сад. Монумент Крылова, прославленный «Пчелой» 108 и прочими газетами, ничем не лучше алеутских болванчиков. Бессовестные газетчики! Жалкий барон Клодт! Вместо величественного старца он посадил лакея в нанковом сюртуке с азбучкой и указкою в руках. Барон без умысла достиг цели, вылепивши эту жалкую статую и барельефы именно для детей, но никак не для взрослых. Бедный барон! Оскорбил ты великого поэта...» (V, 233 — 234). Митця обурювало те, що замість «величественного старца», замість «великого поэта», яким справді був Крилов, монумент зображує слухняного і улесливого лакея.

Мистецтво, здобутки культури, на думку Шевченка, повинні належати народові, духовно збагачувати його. Оглянувши (разом з С. Гулаком-Артемовським) в Ермітажі колекцію стародавньої скульптури, здивований її багатством, поет з піднесенням записує: «Я не воображал в таком количестве остатков древней скульптуры в Эрмитаже, вероятно, они собраны со всех дворцов. Прекрасная мысль» (V, 234). Отже, скарби мистецтва повинні зберігатися не в палацах багатіїв, а в музеях. Мистецтво, всі матеріальні й духовні цінності творить народ, а багатії, «лакейско-боярское сословие» не тільки не збагачують культуру, а, навпаки, нівечать її, відривають від тих, кому вона справді належить.

Гострі, дотепні висловлювання поета-демократа на сторінках щоденника пройняті виразним політичним, протицарським спрямуванням. Це були записи насамперед революціонера, мужнього борця з тиранією, косністю, полум’яного заступника мистецтва високої ідейності, художньої довершеності.

У травні 1858 р. Шевченко припинив записи у щоденнику 109. Ні він, ні його сучасники не залишили жодних свідчень про те, що спонукало митця на такий крок.



108 «Весь памятник больших размеров, поражает своею красотою и теперь постоянно привлекает к себе любопытствующих» (Северная пчела, 1855, № 105).

109 Останній запис датований 20 травня 1858 р. Через деякий час поет подарував щоденник М. Лазаревському, який на звороті останньої сторінки автографа зазначив: «Этот дневник подарен Т. Г. Шевченком М. М. Лазаревскому 12 июля 1858 года, в день именин Лазаревского».



Очевидно, повернення до Петербур-/425/га, розгортання широкої літературної, мистецької, громадської діяльності, розширення зв’язків були причиною того, що потреба в щоденнику відпала. Не виключено, що нові знайомства поета, обмін думками про становище в Росії у роки назрівання революційної ситуації також немало спричинилися до припинення записів.

Відразу ж по приїзді до Петербурга Шевченко вживає заходів щодо підготовки своїх творів до видання. Уже 4 квітня 1858 р. він записує у щоденнику: «Каменецкий 110 сообщил мне все мои сочинения, переписанные Кулишем, кроме «Еретика». Нужно будет сделать выбор и приступить к изданию. Но как мне приступить к цензуре?» (V, 224). Через кілька днів знову занотовує: «Поручил Каменецкому хлопотать в цензурном комитете о дозволении напечатать «Кобзаря» и «Гайдамаки» под фирмою «Поэзия Т. Ш.». Что из этого будет?» (V, 226). Як уже згадувалося, ще в Нижньому Новгороді поет відбирав і редагував твори для друку: «Начал переписывать свою поэзию для печати...» (V, 203). Прибувши до Петербурга, він продовжував далі переписувати свою «невільницьку» поезію у «Більшу книжку» (липень — серпень 1858 р.).



110 Д. С. Каменецький — управитель друкарні Куліша, близький до революційно-демократичних кіл; за дорученням Шевченка клопотався через ценаурний комітет про видання його творів.



Одержавши переписані П. Кулішем твори, Шевченко починає укладати нову збірку під назвою «Поезія Т. Шевченка. Том первий», в яку заносить після доопрацювання чи редагування вірші, написані до 1847 р. З цього видно, що він задумав видати свої поезії у двох томах: у першому — написані до заслання, у другому — на засланні й після заслання (звичайно, твори легального змісту).

Рішення видати твори під назвою «Поезія», а не «Кобзар», очевидно, не випадкове. Воно продиктоване передусім тим, що і в 50-х роках висловлювалося немало сумнівів у спроможності української літератури вирватися з полону фольклорно-етнографічної стихії і сягнути рівня найрозвиненіших літератур світу. З творчістю Шевченка, Марка Вовчка українська література заявила про себе явищами, які, здавалося б, повинні були розвіяти сумніви скептиків щодо її перспектив, але старі уявлення виявилися надто живучими. У критиці раз у раз лунали голоси про обмежені можливості української літератури, заснованої нібито виключно на фольклорно-етнографічних джерелах, на лексично бідній селянській мові. Така упередженість нерідко заважала й передовій критиці помітити, що Шевченко уже з перших кроків, творчо засвоюючи здобутки уснопоетичного слова, значною мірою спирався у своєму зростанні й на досягнення прогресивної російської та української літератури, на досвід світової класики. Далеко не всі його поезії (особливо значніші з ідейно-художнього погляду) на той час були відомі читачам, і це, звичайно, утруднювало пізнання ідейно-художніх багатств творчості поета, її ролі й значення в історії української літератури. Назва «Кобзар» нерідко сприймалася надто прямолінійно. Шевченка то рішуче відмежовували від літератури «книжної», «цивілізованої», /426/ «штучної», то вагалися, не знаючи, куди з більшим правом віднести його — до останніх співців-кобзарів чи до великих професійних поетів. Видання творів під назвою «Поезія», яка цілком вкладається саме в літературну, а не у фольклорну традицію, безсумнівно, краще б орієнтувало читача у сприйнятті їх ідейно-художніх особливостей.

Про те, що являла собою підготовлена Шевченком збірка «Поезія Т. Шевченка. Том первий», маємо неповні відомості. За цензурними даними, вона містила 338 сторінок, починалася поезією «Думи мої, думи мої», а завершувалася циклом «Псалми Давидові». До неї входили й неопубліковані раніше твори. Цензор О. Тройницький пропонував вилучити вірш під криптограмою «N. N.». Дослідники висловлювали різні припущення, який це міг бути твір. Здебільшого схилялися до думки, що мова повинна йти про одну з поезій, написаних на засланні, оскільки до заслання жоден з віршів Шевченка не мав у заголовку криптограми «N. N.». Проте, готуючи свої твори до видання, поет міг внести зміни не тільки у зміст, а й у заголовки. Так, наприклад, він змінював заголовок «До Основ’яненка» на «До українського писаки». Навряд щоб у перший том було включено твір періоду заслання.

Д. Каменецький, якому Шевченко доручив клопотатися про видання своїх творів, звертався, очевидно, з відповідним проханням до міністра народної освіти Є. Ковалевського. Останній порушував клопотання перед III відділом про публікацію творів українського поета, що відповідатимуть цензурним вимогам. Але перед тим належало спочатку добитися зняття накладеної 1847 р. заборони друкувати поезії Шевченка. З цією метою Тарас Григорович сам вживає відновідних заходів. Насамперед сповіщає начальника III відділу Долгорукова, що ніяких своїх рукописів не передавав за кордон І. Головіну — російському письменнику-публіцисту, який, перебуваючи за кордоном, видавав твори антимонархічного змісту і, за чутками, збирався видати і поезії Шевченка. У справі III відділу є пам’ятна записка шефа жандармів В. Долгорукова такого змісту: «Шевченко живет в Академии художеств на квартире у графа Толстого. Он приходил сказать мне, что Головин намеревается печатать за границей его сочинения, и уверяет, что он рукописей никаких ему не передавал. Сочинения же его были, как он говорит, напечатаны до 1847 года и затем запрещены. Представить мне справку как об этом обстоятельстве, так и о самой сущности его сочинений» 111.



111 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 299.



Цілком можливо, що під час цієї розмови В. Долгоруков висловив якесь невдоволення, і це дало привід поетові написати М. Максимовичу, який цікавився виданням його творів: «Книжник Кожанчиков заходився був печатать мою поезію, так шеф жандармів запретив. Возмутительна, каже. Отаке-то лихо. Добре, що я ще грошей од книжника не взяв. Попокліпав би очима, проциндривши чужі гроші» (VI, 223).

Шевченко справді ще до одержання офіційного дозволу на видання своїх творів уклав угоду з видавцем Д. Кожанчиковим. /427/ 27 жовтня 1858 р. він написав листа начальнику НІ відділу з проханням поклопотатися перед царем про дозвіл йому друкуватися. Нагадуючи про себе як про автора «Кобзаря» і «Гайдамаків», поет підкреслював, що мова йде про видання творів, уже опублікованих раніше і нових, які не можуть викликати заперечень з боку цензури. В. Долгоруков і на цей раз розпорядився скласти відповідну довідку. Так з’явилися у III відділі дві довідки — від 18 жовтня і 4 листопада 1858 р. В обох наголос зроблено на поемі «Сон», яка свідчила про неблагонадійність автора. Зазначалося, що коли й дозволити Шевченкові друкуватися, то не інакше як після розпорядження, щоб цензурний комітет особливо прискіпливо додивлявся до його творів.

III відділ запропонував Головному цензурному управлінню подати свою думку про поезію Шевченка і висновки щодо можливості їх друкувати. У відповідь Головне цензурне управління сповіщало 10 грудня 1858 р., що йому відомий тільки «Кобзар» 1840 р., і зробило такий висновок: «Как напечатанные уже сочинения г. Шевченка, так и могущие быть им написанными можно бы дозволить представлять в цензуру, и если она, по строгом рассмотрении их, не встретит препятствий, допускать оные к печати» 112.



112 Там же, с 303.



Заборона друкувати твори Шевченка у принципі була знята. Тепер належало звернутися безпосередньо до цензури за дозволом на конкретне видання. Оскільки внутрішню цензуру здійснювали спеціальні комітети на чолі з попечителем учбових округів (Головне цензурне управління очолював міністр народної освіти), то поет 23 грудня 1858 р. написав куратору Петербурзького учбового округу І. Делянову листа такого змісту: «Получив височайшее соизволение для проживания в столице, но нуждаясь в дневном пропитании, покорно прошу Ваше превосходительство дозволить мне новое издание моих сочинений, напечатанных в царствование почившего в бозе государя императора Николая I, под заглавием «Кобзарь» и «Гайдамаки», которых экземпляр при сем прилагается. Так как обе эти книжки составляют библиографическую редкость, то позвольте просить, по миновении в них надобности, возвратить их мне» (VI, 295). При цьому додавалися оправлені разом «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаки» під новим заголовком: «Поезія Т. Шевченка. Том первий» та поема «Гамалія». Але цензору С. Палаузову, якому комітет доручив 27 грудня 1858 р. розглянути твори Шевченка, поет вручив замість друкованих книжок рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», куди ввійшло значно більше поезій.

Оправлені разом «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаки» цензурний комітет вирішив направити спочатку на розгляд Головного цензурного управління, оскільки не мав офіційного документа про зняття заборони друкувати твори Шевченка. Головне цензурне управління доручило цензору О. Тройницькому розглянути їх. Таким чином, цензурування йшло ніби паралельно: О. Тройницький у Головному управлінні цензурував «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаки», а /428/ С. Палаузов — рукописний збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий». 23 січня 1859 р. О. Тройницький подав свій відзив, у якому пропонував вилучити поезію «Думи мої, думи мої», оскільки в ній «слишком горько высказывается скорбь автора об уничтожении казачьей вольности, над могилою которой, по словам его, Орел черный сторожем литае» 113. Основуючись на відзиві О. Тройницького, канцелярія міністра народної освіти писала до куратора Петербурзького учбового округу 5 лютого 1859 р.: «Имея честь возвратить при сем вашему превосходительству представленную С.-Петербургским цензурным комитетом в Главное управление цензуры от 27 декабря 1858 года книгу сочинений Тараса Шевченко, содержащую в себе стихотворения «Чигиринский Кобзарь», «Гайдамаки» и «Гамалия», я покорнейше прошу вас, милостивый государь, предложить комитету рассмотреть сию книгу на основании общих цензурных постановлений с тем, чтобы при этом обращено было особенное внимание на поэму «Чигиринский Кобзарь», из коей, во всяком случае, должна быть исключена первая песня: «Думы мои, думы» — и заключение о том, полагал ли бы Комитет возможным допустить вышеозначенную книгу к печати и в каком виде, представить на усмотрение Главного управления цензуры» 114.

Відзив С. Палаузова від 28 квітня 1859 р. був загалом схвальним. У ньому, зокрема, зазначалося: «Воинская слава Малороссии, перешедшая в народную думу и предание, составляет неотъемлемую собственность этой страны, признанную за ней самой историей. Не одна страница «Истории Малороссии» Бантыша-Каменского, Маркевича и др. историков свидетельствует об этом обстоятельстве; не одна дума и песня в сборниках, изданных разновременно Срезневским, Максимовичем, Метлинским и др., повторяет рыцарские подвиги украинцев и запорожцев и вообще дикую удаль казачества; все они проникнуты грустью и сожалением о прошедшей славе сынов Украины. Сглаживать подобный колорит в произведениях литературных из опасения, чтобы не возбудить местный патриотизм, было бы излишним опасением, потому что все доселе изданные малороссийские думы еще в большей мере пропитаны тем же духом воинственной эпохи Малороссии» 115.



113 Там же, с. 308.

114 Там же, с. 309.

115 Там же, с. 311.



У зв’язку з цим іншої думки, ніж О. Тройницький та Є. Ковалевський, був С. Палаузов і про поезію «Думи мої, думи мої». Він полемізував з ними: «Имея в виду предложение г. министра народного просвещения к вашему превосходительству от 5 февраля за № 305, в котором указывается на исключение, во всяком случае первой песни: «Думы мои, думы...», я, с своей стороны, приемлю смелость представить, что так как это стихотворение есть не что иное, как поэтическое введение, в котором поэт посвящает свои песни Украине, способной лучше понимать его произведения, то не нахожу причины, почему бы следовало исключить вполне эту в высшей степени превосходную пьесу. Одно только /429/ место в этой песне могло бы быть подвергнуто цензурному контролю, это со стиха:


А над нею (над Украйной) орел черный

Сторожем литає...


и до стиха:


Тильки сльозы за Украйну,

А слова немає...,


и то в таком случае, если в орле проявляется олицетворенная власть, стерегущая Украину; но подобное объяснение было бы неуместною натяжкой» 116.

Петербурзький цензурний комітет вирішив надіслати відзив С. Палаузова і збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий» на розсуд Головного цензурного управління, а там знову доручили цензурування О. Тройницькому. Останній у своєму рішенні був непохитний. За його наполяганням більшу половину поезії «Думи мої, думи мої» було вилучено. О. Тройницький запропонував видати не збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а «Чигиринський Кобзар», «Гайдамаки» і поему «Гамалія». У поемі «Гайдамаки» знято «Вступ» («Все йде, все минає — і краю немає»), а в поемі «Сліпий» — 56 рядків (від слів «Отож мене, вже сліпого» до слів — «Що розкажуть люди»). Вилучено й послання «Шафарикові», яке викликало невдоволення «по превознесению... идей всеславянства и реформатора Гуса, называемого святым» 117.

Можливо, цензурні митарства затягувалися і ускладнювалися у зв’язку з тим, що восени 1958 р. стало відомо про підготовку публікації за кордоном збірки «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». На початку грудня того року М. Максимович писав поетові: «Скажи, лишень, мені, брате милий, про себе, про твої думки і пісні: чи все ж таки справді не дозволяють їх видавати і друкувати?.. Чув я, що якийсь паливода навіжений там за границею тобі підпакостив...» 118

Факт той, що за кордон було переслано кілька революційних Шевченкових поезій зі збірника «Три літа», і вже на початку 1859 р. В. Головін у друкарні В. Гергардта видав збірку «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», в якій було вміщено ці поезії.



116 Там же, с. 312.

117 Там же, с. 329.

118 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 151.



До збірки увійшло сім віршів Пушкіна, заборонених у Росії, і шість творів Шевченка, надрукованих українською мовою. Це були: «Кавказ», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте» (під заголовком «Думка»), «Розрита могила», «Думка» («За думою дума роєм вилітає»), «І мертвим, і живим...». Поему «Кавказ» опубліковано з такою приміткою редактора: «Следующие стихотворения были нам присланы на малороссийском языке, с примечанием, что стихи Шевченко /430/ — выражение всеобщих накипевших слез: не он плачет об Украине — она сама плачет его голосом» 119.

Це було перше видання революційних поезій Шевченка. Збірку «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», як і інші видання серії «Русская библиотека», було заборонено в Росії. Про те, який вплив мала ця невеличка книжечка на громадську думку, писав М. Павлик: «З друкованих Шевченкових творів перші дійшли до нас із Липська у виданні Гергардта, що вийшло 1859 р. п. з. «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». Поміщено там саме такі твори, котрих у Росії і досі друкувати не вільно... З Шевченкових творів повіяв у нас зовсім інший дух» 120.




9

Незабаром по приїзді до Петербурга Шевченко зустрівся і особисто познайомився з М. Г. Чернишевським. У нас немає точних даних, коли саме відбулося знайомство. Але, як побачимо з дальшого викладу, маємо підстави твердити, що сталося це десь улітку 1858 р., тобто в найближчі місяці по поверненні Тараса Григоровича до столиці.

На той час, коли до Петербурга повернувся із заслання Шевченко, авторитет Чернишевського серед передових кіл столиці й Росії був дуже високий. Відомий мистецтвознавець А. Волинський зазначав: «В том лагере, к которому принадлежал Чернышевский, не было человека, равного ему по смелости мысли, по энергии сектантской страсти, придававшей могучую силу его лучшим и наиболее важным статьям... Своим необычайным упорством в известных литературных симпатиях и антипатиях, своею дерзостною решимостью затевать самые опасные сражения, преследовать соперника всеми возможными доказательствами и неожиданными, сенсационными сопоставлениями он производил впечатление самого выдающегося человека эпохи... Статьи его шумели на всех путях и перекрестках русской жизни, зажигая вокруг него все, что было молодо, все, что умело пылко откликаться на всякое энергичное слово. В печати никто не умел победить Чернышевского. В обществе его репутация, с каждой новой его статьею, быстро росла и вырастала до степени авторитетной значительности и даже славы» 121.



119 Новые стихотворения Пушкина и Шевченки. — Липск, 1859; цит. за фототипічним виданням: Киев, 1937, с. 7.

120 Про русько-українські народні читальні / Зложив М. Павлик. — Львів, 1887, с. 84 — 85.

121 Волынский А. Л. Русские критики, — Спб., 1896, с. 261 — 262.



Ще бувши на засланні, а пізніше — в Нижньому Новгороді й Москві, Шевченко, безперечно, чув про Чернишевського, читав його статті в «Современнике», і вони, безсумнівно, справляли величезне враження на поета-революціонера. В особі Чернишевського Шевченко бачив послідовного революційного мислителя і діяча, який твердо знав, куди йти. Чернишевський вів наполегливу й послідовну боротьбу проти царату й кріпосництва, і це не могло не викликати /431/ щирого захоплення і співчуття Тараса Григоровича. У свою чергу, Чернишевський високо цінив Шевченка як справжнього народного співця, який всією своєю діяльністю розхитував підвалини самодержавно-поміщицького ладу.

Шевченко повертався до Петербурга, маючи значний досвід революційної боротьби. Він брав активну участь у підпільному русі 40-х років, був випробуваним бійцем за народну справу; його ореол ще більше піднісся після перенесеної десятирічної каторги-солдатчини. Усе це привертало увагу Чернишевського, всю передову громадськість до українського поета задовго до його прибуття в Петербург. «Мы знаем, — справедливо зауважила М. Шагінян, — что Чернышевский неудержимо тянулся к людям практического действия, к тем, кто совершает революцию не на бумаге, а в жизни, кто отдавал за нее в ссылках и тюрьмах годы здоровья и существования... Можно поэтому безошибочно заключить, что сам Чернышевский горячо искал встречи с Шевченко, рассчитывал на нее и должен был (как и оказалось) много получить от этой встречи. Вот почему нити взаимоотношений этих двух великих людей пятидесятых годов надо прослеживать не от Шевченко к «Современнику», а от Чернышевского к Шевченко» 122.

1855 р. в рецензії на драму Н. Кукольника «Азовское сидение» Чернишевський, говорячи про хоробрість запорожців, зазначав, що козаки з Чорномор’я своїми подвигами «показывают, «каких отцов они дети», какие предания завещаны им отцами...» 123. Отже, великий російський критик ще тоді, коли Шевченко перебував у Новопетровському укріпленні, знав і цитував його нелегальні твори, у даному разі рядки з послання «І мертвим, і живим...».

Наступного року в рецензії на книгу Г. Данилевського про Г. Квітку-Основ’яненка Чернишевський високо підніс значення поета-засланця Шевченка для всеросійської культури. Не називаючи (з цензурних міркувань) імені митця, але цілком зрозуміло для читачів критик писав: «Малорусская литература имела писателей действительно замечательных, людей, которые занимают высокое место в русской литературе, и занимали б его и тогда, если бы писали и на обыкновенном литературном языке» 124.

Якими шляхами могло статися особисте знайомство Шевченка з Чернишевським? Як відомо, вже в перші дні перебування в столиці український поет зближується з 3. Сераковським, на той час близьким другом і соратником Чернишевського. Заслуговують на увагу міркування І. Айзенштока, А. Недзвідського, І. Пільгука, М. Ткаченка та інших дослідників про те, що обох діячів познайомив саме 3. Сераковський. До речі, в «Пролозі», зображуючи першу зустріч Волгіна (Чернишевського) з Соколовським (Сераковським), Чернишевський додає: «Соколовский говорил о своей жизни в Оренбурге. Так, прошло довольно много времени» 125.



122 Шагинян М. Собрание сочинений: В 6-ти т. М., 1957, т. 5, с. 270, 271.

123 Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений. М.,1949, т. 3, с. 700.

124 Там же, с. 436.

125 Там же, т. 13, с. 133. /432/



Не виключено, що Шевченка з Чернишевським познайомив М. Костомаров, котрий 1858 р. протягом місяця бачився з Тарасом Григоровичем і, безперечно, зустрічався тоді ж і з своїм знайомим по Саратову — Чернишевським. Цілком можливо, М. Костомаров розповідав поетові про Чернишевського, з яким у Саратові у нього були дружні стосунки.

Проте М. Костомарову не зовсім імпонувала вдача великого російського демократа. «Судьба поставила меня с ним (Чернишевським. — Ред.) в самые близкие и дружественные отношения, несмотря на то, что в своих убеждениях я с ним не только не сходился, но был в постоянных противоречиях и спорах, — розповідає в своїх спогадах М. Костомаров. — Он (Чернышевський. — Ред.) был энергичен до фанатизма, верен своим убеждениям во всей жизни и в своих поступках и стал ярым апостолом безбожия, материализма и ненависти ко всякой власти. Это был человек крайностей, всегда стремившийся довести свое направление до последних пределов... Надобно сказать, что никто в России не имел такого огромного влияния в области революционных идей на молодежь, как Чернышевский...» 126

Ліберально настроєному М. Костомарову не подобалося, що Чернишевський був «человеком крайностей», що він «везде и повсюду проповедывал... отрицание божества». Не до вподоби було йому проголошуване Чернишевським «отрицание святости всяких властей, всего того, что имело поползновение стеснять свободу человеческой жизни»; його обурював заклик до «кровавых разрушительных переворотов» 127. Але те, що не вподобав у Чернишевському Костомаров, саме й приваблювало Шевченка 128.

Говорячи про перші зустрічі Шевченка з Чернишевським, слід узяти до уваги і такий факт. Як уже зазначалося, 10 березня 1859 р. Чернишевський, Добролюбов, Шевченко, Некрасов, Островський, Салтиков-Щедрін були присутні на обіді, який дала редакція журналу «Современник» на честь актора Мартинова. Важко припустити, щоб у цей час Шевченко і Чернишевський не були знайомі.



126 Автобиография Н. И. Костомарова / Под ред. В. Котельникова, с 330, 334 — 335.

127 Там же, с 331 — 332.

128 Було б, проте, неправомірним твердити, що в кінці 50-х років Чернишевський і Костомаров стояли на цілком ворожих суспільних позиціях. «Отсутствие малорусских... племенных эгоистических мотивов в мыслях Костомарова, — писав Чернишевський, — было симпатично мне. Это составляло разницу между его идеями и идеями славянофилов» (Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений. М., 1939, т. 1, с. 776). Пізніше Костомаров брав діяльну участь у заходах щодо повернення Чернишевського із заслання (Из переписки деятелей Академии наук. — Л., 1925, с. 86 — 87).



Можливим місцем перших зустрічей Шевченка з Чернишевським були вечори у К. Кавеліна. Їх у 1858 р. неодноразово відвідували як Шевченко, так і Чернишевський. Багато пізніше, вже перебуваючи на каторзі, великий російський революціонер розповідав про це С. Стахевичу. «Однажды он (Чернишевський. — Ред.), -- пригадував /433/ Стахевич, — упомянул о бывавших у Кавелина многолюдных собраниях интеллигентной публики более или менее либерального образа мыслей и прибавил: — Я тоже бывал не один раз. Я да еще несколько человек — мы там любили напоминать о топорах; нечего греха таить: частенько таки напоминали...» 129

Заклик до революційної розправи з гнобителями виразно прозвучав у «Письме к редактору», надрукованому в № 25 герценівського «Колокола»: «Слышите ли, бедняки, нелепы ваши надежды на меня, — говорит вам царь. На кого же надеяться теперь! На помещиков? Никак, — они заодно с царем и царь явно держит их сторону. На себя только надейтесь, на крепость рук своих: заострите топоры, да за дело — отменяйте крепостное право, по словам царя, — снизу! За дело, ребята, будет ждать да мыкать горе; давно уже ждете, а чего дождались?..» 130 Заклик «до сокири», до селянської революції становив провідне гасло, яке об’єднувало і згуртовувало революційне підпілля кінця 50-х років. І Шевченко, і Чернишевський були натхненниками цього табору. Спільність їх ідейних позицій, безумовно, сприяла особистому знайомству й дружбі.

Внучка Чернишевського Н. М. Чернишевська-Бистрова, висвітлюючи питання про те, від кого з вождів революційної демократії вперше пішов образ «сокири» (як символ революційного розв’язання всіх суперечностей кріпосницької держави), писала: «Я все-таки думаю, що у Шевченка це (образ сокири. — Ред.) мусило народитися раніше за всіх» 131. І справді, ще в Нижньому Новгороді в поемі «Неофіти» прозвучало звернення до царя:


Не громом праведним, святим

Тебе уб’ють. Ножем тупим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб’ють обухом. (II, 291)


Повернувшись до Петербурга, Шевченко неодноразово підкреслював, що йому огидні «бесконечные и бесплодные толки о эмансипации» (V, 232). В атмосфері бойового єднання з російськими демократами, насамперед Чернишевським, він нише 22 листопада 1858 р. славнозвісну поезію «Я не нездужаю, нівроку», в якій закликає знести самодержавно-кріпосницьку систему революційним шляхом. Цей вірш — переконливе свідчення послідовно революційних позицій митця після повернення із заслання, яскравий доказ ідейної близькості його до революційно-демократичного табору Чернишевського 132.



129 Н. Г. Чернышевский, 1828 — 1928: Сборник статей, документов и воспоминаний. — М., 1928, с 101.

130 Колокол, 1858, 1 октября, л. 25, с. 205.

131 Образотворче мистецтво, 1939, № 2/3, с. 65.

132 Вірш «Я не нездужаю...» поширювався у численних списках. Відомі списки І. Богданенка, І. Білозерського, П. Куліша. Надруковано його вперше з купюрами у львівському виданні 1867 р. (II, 570).



Слід думати, що незабаром по приїзді до Петербурга Шевченко особисто познайомився і з найвидатнішим соратником Чернишевсь-/434/кого — М. Добролюбовим. Молодий критик-революціонер, який «палко ненавидів сваволю і палко чекав народного повстання проти «внутрішніх турків» — проти самодержавного уряду» 133, не міг не зацікавити поета-демократа. Добролюбов, як відомо, прихильно ставився до передової української літератури і, безперечно, знав видані раніше твори Шевченка, співчував його долі. У нас, на жаль, немає прямих свідчень про їх особисте знайомство, але можливості для такого знайомства у них були досить широкі.

Міг Шевченко познайомитися з Добролюбовим у домі К. Кавеліна або З. Сераковського чи Я. Станевича, які були близькими друзями критика. Могло це статися і в редакції «Современника», на квартирі у Чернишевського. Адже в сім’ї Чернишевських Добролюбов був своєю людиною. Зустрічалися вони і на літературно-громадських вечорах, як, наприклад, на згадуваному вечорі на честь актора Мартинова у березні 1859 р.

О. Білецький справедливо відзначав: «Подлинных друзей и единомышленников Шевченко нашел... среди представителей русской революционной демократии. Здесь могло иметь место и «влияние», но, вместе с тем, это было встречное течение, родство. То, что жило в Шевченко с детства, что вырабатывал в нем горький житейский опыт, то, с чем напрасно стучался он в сердца даже Кирилло-Мефодьевских братьев, он нашел в виде стройной системы мировоззрения у представителей русских революционных демократов, в кружке молодых сотрудников «Современника» 50-х годов — у Чернышевского, Добролюбова и их единомышленников» 134.



133 Ленін В. 1. Початок демонстрацій. — Повне зібр. творів, т. 5, с 353.

134 Білецький О. І. Зібрання творів: В 5-ти т. К., 1966, т. 4, с 597 — 598.






10

Жив Шевченко в Петербурзі у великій матеріальній скруті; завжди у нього було, як писав він до М. Щепкіна, «безгрішшя прокляте» (VI, 222). В офіційних заявах поета того часу неодноразово говориться про його тяжке матеріальне становище: «...я подвергаюсь естественному следствию десятилетнего моего отсутствия — бедности (VI, 294); «...нуждаюсь в дневном пропитании» (VI, 295). Проте він рішуче відмовлявся від будь-якої грошової «підтримки», «благодіяння» і найменший натяк на це сприймав як особисту образу.

На кожному кроці виявляється байдужість поета до «матеріальних благ», презирство до «гонитви за грішми». Благородна безкорисливість — його характерна риса. Не випадково в листі до М. Щепкіна від 6 грудня 1858 р. він писав: «Де доткнеться до користі, до грошей, то я бачу, що твоя натура моїй сестра рідна, і соромлива, і боязлива. Чого се воно так? Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду» (VI, 225).

Характеризуючи душевні риси українського митця після повернення із заслання, сучасники одностайно підкреслюють його безмірну доброту, щирість, сердечність у стосунках з людьми. «Он был, — /435/ згадує К. Юнге, — как дитя добродушен, ласков, доверчив. Всякая малость радовала его, всякий мог обманывать и эксплуатировать его. Несмотря на все зло, на все несправедливости, которые он испытал в своей многострадальной жизни, вера его в людей и добро не поколебалась» 135. Почуття особистої помсти було чуже Тарасові Григоровичу. Характерною є зустріч його з В. Енгельгардтом, сином колишнього пана, кріпосника П. Енгельгардта. 14 квітня 1858 р. в Петербурзі С. Гулак-Артемовський знайомить поета з «весьма приличным юношею, с В. П. Энгельгардтом» (V, 227). Слід сказати, що вже в цей час В. Енгельгардт приятелював з О. Даргомижським, В. Стасовим, був знайомий з М. Глінкою. В його особі поєднувався талановитий музикант і одночасно не менш талановитий астроном. Шевченко подолав у собі неприязне почуття, — адже це був син його колишнього гнобителя. «Многое и многое пошевелилось в душе моей при встрече с сыном моего бывшего помещика. Забвение прошедшему. Мир и любовь настоящему» (V, 227).

Любов Тараса Григоровича до простого народу, до «сіряків» лишається незмінно міцною і самовідданою. У своїх спогадах Б. Суханов-Подколзін розповідав і про те, як горнулися до Шевченка кріпаки — слуги поміщиці Суханової: «Особенно ухаживали за ним, старались ему угодить наши крепостные люди, все уроженцы Малороссии. Оказалось, что они все давно его знали, что он всем им был близок благодаря тому обстоятельству, что у дворецкого Пивоваренко имелось старое издание «Кобзаря». Эта маленькая засаленная книжка переходила из рук в руки, безжалостно трепалась, путешествуя из кухни в переднюю; стихи выучивались наизусть и своими родными теплыми мотивами помогали этим простым людям переноситься мысленно на далекую родину» 136.

Любов до простих людей поєднувалася у Шевченка з любов’ю до рідного краю, до України. Багато років пізніше К. Юнге згадувала: «Придем мы домой, забьемся на желтый диван в полутемном зале, и польются его восторженные речи! Со слезами в голосе поверял он мне свою тоску по родине, рисовал широкий Днепр с его вековыми вербами, с легкой душегубкой, скользящей по его старым волнам» 137.



135 Юнге Е. Ф. Воспоминания, с. 164.

136 Суханов-Подколзин Б. Воспоминание о Т. Г. Шевченке его случайного ученика, с. 230.

137 Юнге Е. Ф. Воспоминания, с. 166.



Поет чимраз тяжче переносить самотність; усе виразніше бринить острах перед тим, що «так і пропаду бурлакою...». І от, перебуваючи в Петербурзі, він звертається з проханням до М. В. Максимович «одружити його», знайти йому «пару». Так, у листі від 22 листопада 1858 р. Тарас Григорович пише: «Якби ще ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого [діла], то ще було б так. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог /436/поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі (хутір Максимовичів. — Ред.), а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемося. Бачите, як просто й гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє...» (VI, 224).

У наступних листах знову: «Добре, дуже б добре було, якби-то воно так сталося, як гадається... Аж страх обісіло вже мені бурлакувати» (VI, 228). Раз у раз поет тішить себе надією на те, що, приїхавши на Україну, знайде собі «вірну дружину» і, нарешті, кінчиться осоружне бурлакування.

Незважаючи на тяжкі обставини, Шевченко наполегливо працює як художник, зокрема в галузі гравюри. Він удосконалює гравірувальну техніку; величезну увагу приділяє офорту, сміливо застосовуючи нові методи цього мистецтва. Митець буквально і днює і ночує в майстерні, добивається значних успіхів.

16 квітня 1859 р. Тарас Григорович подає до Ради Академії мистецтв прохання: «Получив звание художника в 1844 году, с того времени я постоянно занимаюсь гравированием на меди. Представляя на благоусмотрение Совета две гравюры моей работы: одну с картины Рембрандта, изображающую притчу о виноградаре и делателях, другую с картины Соколова «Приятели», покорнейше прошу Совет императорской Академии художеств удостоить меня звания академика, если мои работы будут признаны удовлетворительными, или же дать мне программу для получения сего звания» (VI, 296).

Академія мистецтв високо оцінила талант Шевченка-гравера і цього ж дня винесла попередню постанову про призначення його в академіки: «По прошению гравера Тараса Шевченко (№ 676) определено: Шевченко по представленным гравюрам признать назначенным в академики и задать программу на звание академика по гравированию на меди» 138.

25 травня 1859 р. в листі до Марка Вовчка Шевченко писав: «Спасибі тобі, моя доню любая, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають, не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю... Восени буде у нас свій журнал під редакцією Белозерского і Макарова» (VI, 231 — 232). Це був його останній лист, писаний перед від’їздом на Україну.

Безмір гіркоти і страждань чується в кожному рядку листа, але водночас виразно проступає його віра в краще майбутнє народу, культури, віра в те, що перешкоди будуть подолані.



138 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 311.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.