Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 437-460.]

Попередня     Головна     Наступна





НА УКРАЇНІ
(1859)



1

Ще перебуваючи на засланні, Шевченко рвався всіма помислами на «сердешну Україну», до рідного народу. «О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом?» — писав він в останній рік заслання в Новопетровському укріпленні (V, 68).

Мрія про подорож на Україну з новою силою ожила після повернення із заслання. Це не тільки бажання поглянути на Дніпро, на мальовничі степи, на стародавні могили, милуватися красою рідної природи. Поїздка стимулювалася головним чином прагненням зустрітися з народом, глибше пізнати його життя, думи, настрої, збагнути, що можна й треба зробити для визволення уярмленого народу. Але поки йшла тяжба з цензурою, поет не зважувався починати клопотання про дозвіл поїхати на Україну. Тільки 5 травня 1859 р. він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії строком на п’ять місяців для «поліпшення здоров’я і малювання етюдів з натури». Чому саме 5 травня? Очевидно, тому, що саме в цей день Петербурзький цензурний комітет передав у Головне цензурне управління доброзичливий відзив С. Палаузова на твори Шевченка.

С. Палаузов був людиною прогресивних поглядів, щиро співчував піднесенню демократичного руху, підтримував дружні контакти з передовими письменниками й громадськими діячами, зокрема із співробітниками журналу «Современник». Згодом, коли заарештували М. Михайлова, він разом з М. Некрасовим, М. Добролюбовим, братами В. і М. Курочкіними підписав петицію на захист заарештованого. Промовистим є і той факт, що С. Палаузов прийняв від Шевченка на рецензування не друковані примірники «Кобзаря», «Гайдамаків» і «Гамалії», а рукописний збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Учень О. Бодянського, щирий прихильник ідеї слов’янської єдності, він, без сумніву, добре знав українського поета і, як видно з відзиву, високо цінував його твори. Дружні, ділові зв’язки С. Палаузов підтримував і з Д. Кожанчиковим, якого, /438/ очевидно, інформував про цензурні справи з творами Шевченка. Ще 25 березня 1859 р. у листі до М. В. Максимович Тарас Григорович висловлював сподівання, що до травня закінчить справи з цензурою і тоді поїде на Україну.

В Академії мистецтв прохання Шевченка не залежалося. Того ж таки 5 травня 1859 р. віце-президент Академії Ф. Толстой надіслав листа міністру імператорського двору В. Адлербергу, де зазначалося: «Не удовлетворяя просьбы Шевченко сам собою, имею честь испрашивать по содержанию оной разрешения вашего сиятельства» 1. Але канцелярія міністра імператорського двору, у віданні якого перебувала Академія мистецтв, не поспішала. Згідно з резолюцією В. Адлерберга від 6 травня 1859 р. через деякий час вона надіслала подання президенту Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні. 12 травня на ньому з’явився запис: «Згодна. Марія». Однак коли подання повернулося з резолюцією президента Академії, канцелярія імператорського двору раптом згадала, що 1847 р. Шевченко притягався до слідства у справі кирило-мефодіївців, і запропонувала послати запит до III відділу про дозвіл опальному поету виїхати на Україну. Справа затягувалася. У листі до М. В. Максимович від 10 травня 1859 р. Шевченко скаржився: «...заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать» (VI, 230).



1 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 313.



23 травня 1859 р. начальник III відділу В. Долгоруков повідомив, нарешті, міністерство імператорського двору, що заперечень проти виїзду Шевченка на Україну немає.

Тим часом Ф. Толстой (тоді його увільнили з посади віце-президента Академії мистецтв) не припиняв турбуватися про Шевченка. Через нього український поет довідувався про те, як ідуть справи. 24 травня він писав Д. Хрущову, який виїжджав тоді із столиці: «Во имя божие подождите меня в Москве до 28 мая» (VI, 231). Очевидно, розрахунок був виїхати ближчим часом, оскільки Ф. Толстой, аби прискорити видачу Шевченкові подорожньої, написав безпосередньо обер-поліцмейстеру Петербурга П. Шувалову. Посвідчення на вільний проїзд у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії Тарас Григорович одержав 25 травня (можливо, не без допомоги керуючого канцелярією обер-поліцмейстера І. Мокрицького — брата художника А. Мокрицького) і того ж дня виїхав.

Офіційний дозвіл з міністерства імператорського двору надійшов у Академію мистецтв тільки 28 травня, коли поет був уже в дорозі. Мабуть, перед самим від’їздом він все-таки взяв у Д. Кожанчикова «завдаток». Про це видавець писав пізніше у листі до М. Лазаревського: «Я любил и чтил Тараса Григорьевича не менее, чем Вы, и... после возвращения его в Петербург купил право на издание его произведений и уже дал был задаток. Когда же Тарас Григорьевич предложил Яхненко издать его произведения бесплатно, то, никогда /439/ не относясь к моей дружбе коммерчески, я сразу, да еще с удовольствием, отказался от своего права и получил задаток назад через П. А. Кулиша. Об этом факте хорошо знают Кулиш, Белозерский и Н. И. Костомаров» 2.

У «совершенно секретном» листуванні жандармерії пропонувалося встановити за Шевченком найпильніший нагляд. Адже їхав «політичний злочинець», якого уряд весь час вважав «небезпечним». Того ж 23 травня В. Долгоруков, даючи дозвіл на подорож, одночасно наказував: «Уведомить, что препятствий нет, а между тем о наблюдении за Шевченко предварить местное жандармское начальство» 3.

23 травня III відділ спеціально повідомляв жандармське управління в Києві про подорож Шевченка і нагадував про заходи — «для должного с вашей стороны наблюдения за художником Шевченко во время пребывания его в Киевской губернии» 4. Такі ж «предписания» і того ж дня було надіслано до інших губерніальних центрів України, куди мав завітати поет.

III відділ царської канцелярії, даючи інструкції щодо секретного нагляду за митцем, досить докладно нагадував про його минуле: «Художник Тарас Шевченко отдан был в 1847 г. по высочайшему повелению в воєнную службу. В 1857 году всемилостивейше разрешено уволить его в отставку, с учреждением за ним в месте его жительства надзора, а в прошедшем году дозволено ему проживать в С.-Петербурге и для усовершенствования в живописи посещать классы Академии художеств, с тем, однако, чтобы он подвергнут был здесь строгому полицейскому надзору и чтобы начальство Академии имело наблюдение, дабы он своего таланта не обращал во зло. Ныне он отправляется в Киевскую, Полтавскую и Черниговскую губернии для поправления здоровья и рисования с натуры этюдов. По поручению г. г[енерал]-а[дъютанта] князя Долгорукова считаю долгом сообщить о сем в[аше]му в[ысокоблагоро]дию для должного с вашей стороны наблюдения за художником Шевченко...» 5

Так атестувала вища жандармерія «рядового у відставці» Шевченка тим місцевим сатрапам, у володіння яких він мав заглянути. За кожним його кроком пильно стежать урядові «чини», аж до всевладного міністра царського двору. Їх цікавить найменша подробиця, коли вона стосується поета.

15 червня київський цивільний губернатор П. Гессе розіслав таємне розпорядження: «...предписываю по прибытии Шевченко в ваше ведомство учредить за ним самый строгий надзор, о последствиях которого и о времени выезда его мне донести» 6. Подібні циркуляри надіслано в усі місця, де тільки мав побувати Тарас Григорович.



2 ІЛ, ф. 1, № 296.

3 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 316.

4 Там же, с 317.

5 Там же.

6 Там же, с 322. /440/



III відділ запідозрював, що Шевченко зв’язаний з революційними колами, зокрема на Україні. Жандармам важливо було простежити ці зв’язки, паралізувати можливу його антиурядову діяльність. Царат прекрасно розумів, що Україна чекала прибуття поета, прислухалася до його голосу.




2

Шевченко почав подорож разом зі своїм знайомим, українським поміщиком-лібералом Д. Хрущовим. Останній, будучи депутатом від дворянства Харківщини, брав участь у Головному комітеті, організованому в справі скасування кріпацтва.

У Москві поет пробув лише один день. Він бачився тут з М. Щепкіним, О. Бодянським. У кінці травня — на початку червня Шевченко з Д. Хрущовим продовжували подорож через Тулу, Орел, Курськ. Проїздом через Орел Тарас Григорович 2 — 3 червня гостював у свого давнього друга Ф. Лазаревського.

На початку червня поет був уже на Україні — в Сумах, Лебедині. У Лебедині його тепло прийняли в своїй господі брати Олексій та Максим Залеські (тепер у цьому будинку школа, в якій є куточок Шевченка), 7 — 8 червня він гостює на хуторі Нові (на березі Псла) та в Лихвині Лебединського повіту в маєтку Д. Хрущова.

У Лихвині Шевченко змалював кілька краєвидів, а також портрет старого садівника-кріпака, познайомився з художником Мантейфелем. Тут же 7 червня написано ліричний твір «Ой по горі роман цвіте», в якому бринить зворушливий мотив шукання долі:


Ой по горі роман цвіте,

Долиною козак іде

Та у журби питається:

— Де та доля пишається?

Чи то в шинках з багачами?

Чи то в степах з чумаками?

Чи то в полі на роздоллі

З вітром віється по волі?

(II, 345)


Згодом, повернувшись з України, поет поставить на цьому вірші присвяту: «Федору Івановичу Черненку. На пам’ять 22 сентября 1859 року». Ф. Черненко служив тоді в Петербурзі гарнізонним інженером-архітектором. На його квартирі збиралися раз на тиждень земляки, які складали так звану громаду, куди входив і Шевченко. Коли Тарас Григорович задумав придбати землю і збудувати хату на березі Дніпра, Ф. Черненко допомагав йому скласти проект цієї хати. Очевидно, з даною подією і пов’язана передусім присвята йому твору 7.



7 Жур П. О друге — брате. — Звезда, 1965, № 9, с. 196 — 210.



10 червня Шевченко прибув до Пирятина. Тут він відвідав П. Мокрицького-Таволгу, знайомого Марка Вовчка, який згодом став уповноваженим у справі видання її творів у Петербурзі. У розмові з ним поет тепло говорив про письменницю. Пізніше, після смерті митця, П. Мокрицький згадував: «Боже мій, де той Тарас дівся? Він як заїздив до мене позапрошлий год у Пирятин, то тіль-/441/ки й розмови було у нас, що про вас — наша радість!» 8 Цього ж дня написано поезію «Ой маю, маю я оченята» (II, 346).

12 червня поет приїхав до Переяслава, зупинився у свого старого приятеля, лікаря А. Козачковського. Зустріч була теплою, зворушливою. «Молча мы, — згадував А. Козачковський, — поздоровались, молча он приветствовал мою семью, молча несколько раз с заметным волнением прошел он по комнате, потом посмотрел в окно на ярмарочное движение и высказал желание посмотреть ярмарку; мы отправились. Дорогой он объяснил, что вошел ко мне как угорелый, потому что из Петербурга до моей квартиры почти не вставал с телеги: с таким нетерпением он летел в свою родную сторону» 9.

Вернувшись з ярмарку, А. Козачковський почав читати напам’ять деякі вірші, написані поетом до заслання. Шевченко багато з них не пам’ятав, а тепер позаписував з уст Козачковського. Виявилося, що чимало поезій, написаних до 1846 р., пропали назавжди.

У розмовах на пекучі теми сучасного життя (а тоді найважливішим було скасування кріпацтва) між Тарасом Григоровичем і Козачковським виявилися розходження. Шевченко з гіркотою відчув, що ці, найболючіші для нього питання А. Козачковський, близька йому людина, сприймав інакше. «Зашла речь об ожидаемой тогда воле, — писав пізніше А. Козачковський. — В то время у нас уже совершалось по требованию правительства обсуждение об улучшении быта крестьян, в котором я принимал письменно деятельное участие. Не стесняясь его (Шевченка. — Ред.) симпатиями, я откровенно высказал свой взгляд на ожидаемую реформу, указывая на некоторые, по моему мнению, практические неудобства и затруднения. Грустное впечатление производил на него мой взгляд» 10.

У жовтні 1860 р. А. Козачковський, згадуючи цю останню зустріч з поетом, писав до нього в Петербург: «...последнее наше свидание оставило во мне тягостное впечатление... Меня тяготит мысль, что я показался Вам принадлежащим к числу последних личностей... Не судите меня, добрый друже мой! И не считайте меня личностию, которую 14 лет со всеми их обстоятельствами могли исковеркать» 11.



8 Листи до Марка Вовчка: В 2-х т. К., 1979, т. 1, с. 129.

9 Коаачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченке. — Киевский телеграф, 1875, № 25.

10 Там же.

11 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 198.



Разом з А. Козачковським Шевченко їздив у с. Козинці. Через деякий час А. Козачковський так опише цю подію: «После обеда отправились в Козинцы, в 2-х верстах от Днепра. Нетерпение скорее увидеть «Дніпро широкополий, і гори, і кручі» заставило его (Шевченка. — Ред.), не дожидаясь запряжки лошадей, отправиться пешком. Мы застали его на половине пути на траве... Вечером устроили на Днепре рыбную ловлю. Она вышла не совсем удачно, зато тихая украинская ночь с мириадами звезд на чистом своде неба, как будто нарочно, во всем чарующем его величии, приветствовала так давно /442/ знакомого ей поэта. Глядя на окружающие его родные ему картины природы, поэт сказал: «Как хорош быт поэта, если бы он мог быть только поэтом и не гражданином» 12.

Це були слова гіркого роздуму. Вони немовби перегукуються зі словами широко відомої поезії М. Некрасова «Поэт и гражданин». Поет мусить бути передусім громадянином, поборником народної правди! Великий український поет тяжко переживав страждання і горе народу. Чи ж могло бути радісним його життя, коли навколо гніт і неволя?..




3

З с Козинці Шевченко 13 червня поплив по Дніпру дубівкоючовном і того ж дня прибув у Прохорівку до свого приятеля М. Максимовича. Хутір Максимовича Михайлова Гора (неподалік Прохорівки) розташований на лівому березі Дніпра, трохи нижче Канева.

У Максимовичів Тарас Григорович гостював днів десять. Тут намальовано кілька краєвидів, серед них — начерк пейзажу олівцем «Коло Канева». Переказуючи спогади М. Максимовича, М. Чалий відзначав, що Шевченко «приходил только ночевать к нему (Максимовичу. — Ред.), а остальное время проводил в поле и в других местах, где рисовал, беседовал с крестьянами... а в разговорах с женою его (Марією Василівною Максимович. — Ред.) кощунствовал (тобто висловлював антирелігійні думки. — Ред.), что весьма часто делал и в больших компаниях» 13.

І це не єдине свідчення. «Я пам’ятаю, — писав М. Драгоманов, — що Максимович розказував мені, як я був у нього в хуторі літом 1866 року, що Шевченко розмовляв за Дніпром з усякими компаніями, в тім числі й з мужицькими, про те, як казав Максимович з прикрістю, що «мати божа була покритка». Зо мною тоді був у Максимовича один земляк, котрий й досі жиє і певно пам’ятає той наш пробуток на Михайловій Горі і може доповнити мій спомин» 14.

Очевидно, на хуторі Шевченко працював над давно задуманою ним поемою «Марія» (можливо, розпочатою вже раніше). Уривки з неї він читав селянам «в компаніях», а також у домі М. Максимовича.



12 Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченке.

13 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 202.

14 Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті, с. 10. Про це ж розповідає М. Драгоманов і в книзі «Шевченко, українофіли й соціалізм» (2-ге вид. Львів, 1906, с. 102).



Під час перебування у Максимовичів особливо яскраво виявилося єднання поета з народом. Так, столітній дід, прохорівський селянин Пантелеймон Пушкар, згадуючи про перебування Шевченка на Михайловій Горі, розповідав, що він добре поводився з людьми, заступався за селян. Надзвичайно любив слухати народні пісні, старовинні казки, і все це записував. Говорив також про минуле Украї-/443/ни і «що далі буде на світі». Зокрема відзначав старий Пушкар любов Шевченка до дітей, насамперед до маленьких: діти до нього так і липли. Дехто навіть дивувався, що ось «така розумна людина, а з дітьми грається» 15. У сусідньому с. Сушки Тарас Григорович подружив з сім’єю селянина Л. Деркача, якому пізніше дав «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом.

Тоді ж Шевченко намалював портрети Максимовичів — господаря та його дружини (відповідні дати: «1859, 19 июня»; «1859, 22 июня»), зробив кілька ескізів наддніпрянської природи, цікавився місцевим фольклором.

Десь у середині 20-х чисел червня, лишивши у Максимовичів деякі речі, він поїхав у рідне село Кирилівку. Як свідчив М. Чалий, виїхав поет Дніпром (очевидно, на тій самій «дубівці», якою дістався до Прохорівки) до Сокирної, а потім по річці Вільшанці — до Млієва. На кілька годин зупинився тут у П. Симиренка, який разом з К. Яхненком тримав найбільший на Україні цукровий завод. Крім цукрового й механічного заводів, тут була лікарня на 100 ліжок, шестикласна школа, добротні будиночки для службовців, красивий сад 16.

У Кирилівку Шевченко прибув 27 червня. Він гостював у брата Микити, який жив тоді ще в старій батьківській хаті, та в сестри Ярини, на той час вдови. «Коли Тарас приїхав до батьківської хати, — писав О. Кониський, — Микити Григоровича не було дома (розповіла мені р. 1892 вдова Микитиха). Дівка (дочка) була на городі, а Микитиха поралася то коло печі, то по хаті дещо прибирала. «Було ранком в суботу, добре пам’ятаю, за день перед Петром, — казала мені Микитиха. — Чую, собаки на когось гавкають: глянула я в вікна, бачу, хтось такий незнайомий йде з вулиці в двір, прямо до хати. Я вийшла назустріч йому в сіни. Прийшов він до сіней, я стою на порозі, дивлюся та думаю: що воно таке, мовчить і не привітається, тільки дивиться на мене, дивиться так якось журливо; дивлюсь і я, та не тямлю, хто такий отсе довговусий і сивовусий. А далі як промовив: «Не пізнаєш, Палажко?» — так той голос так і покотився до мене в серце на саме дію. Я тоді як крикну: «Братіку мій Тарасе! де ти взявся!» — та так на груди йому і впала. Обнімає він мене, цілує, сльози йому так і капають, а нічого не говорить, мовчить» 17.



15 Дорошкевич О. Шевченко в селянських переказах. — Життя й революція, 1929, № 3, с 114 — 115.

16 Жур П. Третя зустріч. — К., 1970, с 70 — 79.

17 Кониський О. Тарас Шевченко під час останньої його подорожі на Україну. — ЗНТШ, 1897, т. 15, с 11.



Зворушливою була зустріч поета і з Яриною — улюбленою його сестрою. Про цю зустріч Ярина пізніше розповідала І. Сошенкові: «Була я на городі — полола. Дивлюсь — біжить моя дівчина: «Мамо, мамо, вас якийсь Тарас гукає! Скажи, каже, матері, що до неї Тарас прийшов. — Який Тарас? — питаю, а сама і з місця не зоступлю. Аж ось і сам він іде. — Здраствуй, сестро! — Я вже й не пам’ятаю, що зо мною було. От ми сіли гарненько на присьбі; він, /444/ сердешний, положив голову на мої коліна та все просить мене, щоб я йому розказувала про своє життя гірке...» 18

Але що можна було зробити, щоб полегшити долю рідних, близьких людей? Шевченко, писав В. Маслов, «только страдал глубоко и ничем не мог помочь бедной семье, даже в материальном отношении, так что сестре Ирине при расставании уделил одну рублевую бумажку» 19.

Збереглися спогади селян Кирилівки про розмови з ними Шевченка. «А коли ж ми всі будемо вільні від панів?» — спитала Палажка. Тарас махнув рукою і мовив: «Ще, сестро, до того не раз тебе виб’ють на панщині». Другого дня Тарас пішов до церкви. З церкви він прийшов до батьківської хати з своїми старими ще шкільними товаришами — Тарасом Гончаренком і Петром Бондаренком. Небавом поприходили й інші люди та все розпитували у Тараса: чи скоро вийде сподівана воля?» 20

Перебуваючи в рідних селах, Тарас Григорович цікавився народною творчістю, старовинними піснями, звичаями. «Як сестру заміж отдавали, — пригадував пізніше селянин Микола Кириляка, — то Шевченко був у нас і в хаті, просив, щоб пісні співали з давніх часів; ото співають, а він записує» 21.

З Кирилівки він поїхав до Варфоломія Шевченка в Корсунь. По дорозі, як свідчать сучасники-селяни, заїздив у с Моринці, оглядав стару церкву, малював. У Варфоломія пробув кілька днів 22.

А тим часом за «політично неблагонадійним» поетом пильно стежить місцева поліція. 2 липня канівський земський справник Котляров повідомив київського цивільного губернатора про те, що «состоящий по высочайшему повелению под строгим надзором полиции» Шевченко прибув до Корсуня і перебуває в купця третьої гільдії Шевченка (а про це повідомив його пристав третього стану 30 червня) 23.

У Корсуні поет вставав дуже рано, зі сходом сонця, йшов у лопухинський (поміщицький) парк, вибирав мальовничий куточок, сідав у затишку і малював. «Здається, — згадував Варфоломій, — не залишив він ні одного куточка в саду, щоб не змалювати його у свій альбом» 24.



18 Сава Ч. [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка. — Основа, 1862, № 6, с. 3.

19 Маслов В. П. Т. Г. Шевченко: Биографический очерк. — М., 1887, с. 39.

20 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 2, с. 274.

21 Беляшевский Н. Рассказы крестьян с. Пекарей о Т. Г. Шевченке. — Киевская старина, 1894, № 2, с. 169.

22 Шевченко виправив записану в його альбом В. Шевченком пісню «Ой ви, галочки-черноперочки». Під нею дата: «1859 год, июня 28 дня, в Корсуни, воскресенье».

23 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 323.

24 Ш[евченко] В. Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка. — Правда, 1876, № 2, с. 64.



В. Шевченко розповідав і такі характерні подробиці з поетового життя часів перебування на Корсунщині: «їздячи зо мною по роботах, Тарас завсігди пильнував звертати мою увагу, щоб /445/ якомога більш заводити машин, щоб якомога менш робили людські руки, а більш пара» 25.

Вражало виконання Тарасом Григоровичем народних пісень, особливо про селянську долю, про народні страждання: «...Тарас брав більш чувством: кожне слово його в пісні виливалось з таким чистим, щирим чувством, що ледве який артист-співак виразив би краще Тараса!... Наче тепер бачу, як інколи було під конець пісні затремтить його голос і на довгі вуси його скотяться з очей сльози» 26.

Значно пізніше син Варфоломія Андрій розповідав, що до них «часто увечорі сходилися селяни», і тоді Шевченко співав пісні про волю. Одну з них він наводить:


Мати Україна

По лісі блукає,

Синів своїх вірних

До себе скликає.

Ой, Залізняче, де ти, де?

Промов хоч словечко до мене!

Збирайтеся, діти,

До рідної хати!

Та підем у Холодний Яр

Волі добувати.

Ой, Залізняче, де ти, де?

Промов хоч словечко до мене! 27


Ця пісня, очевидно, відбивала настрої поета, його прагнення підняти народ на «нову гайдамаччину». Тоді ще свіжі були, зокрема на Корсунщині, події «Київської козаччини» (селянське повстання 1855 р.); влітку 1859 р. широка хвиля селянських заколотів прокотилася по окрузі. Інші сучасники свідчили: «Якось раз зайшов Тарас Григорович у шинок. Селяни, що були тут, гомоніли про свої справи та ремствували на тяжку панщину... «Хіба ви не знаєте, що треба зробити?! — сказав їм Тарас Григорович. — Ось дайте мені жита та пшениці, я зараз вам покажу, що треба зробити!..» Коли йому принесено було й те й друге, Тарас Григорович набрав жита в одну руку, а пшеницю в другу, вдарив долонею об долоню, перемішав усе зерно і сказав селянам: «От що треба зробити!» 28

В іншому місці Шевченко свою думку про необхідність повстання доводив так: «Вхопив з решета жменю гороху, кинув горох на стіл і, вибравши одне зерно, сказав: «Оце буде цар»... Потім, перемішавши усі зерна, запропонував присутнім відшукати «царя», чого, звичайно, ніхто зробити не міг» 29.



25 Там же, с 65.

26 Там же.

27 Савченко Ф. Дещо з споминів родини поета. — Україна, 1925, № 1/2, с 161.

28 Шевченко на Черкащині в спогадах сучасників / Подав О. Олександрів. — Україна, 1925, № 1/2, с 159.

29 Там же, с 158.



Є деякі вказівки на те, що у Корсуні він зустрічався з відомим учасником революційного руху, соратником М. Чернишевського А. Красовським: «До Корсуня приїжджав у той час з Києва відо-/446/мий українофіл, полковник Красовський, який теж приятелював з Шевченком» 30.

Друзі поета щиро раділи, дізнавшись, що він дістався на Україну. І. Тургенєв у листі до Марка Вовчка зазначив: «Я рад за Шевченка, что он уехал в Украйну; я думаю — там ему будет лучше» 31. З неприхованою радістю писав Шевченкові Бр. Залеський: «...друже мой, как ты теперь счастлив, и как я сочувствую твоему теперешнему, так мне понятному счастью. Ты увидел Киев, широкий Днепр... твою Украину и все, все твое!» 32




4

Живучи у Варфоломія, Шевченко познайомився з його наймичкою — Харитиною Довгополенко; вона полюбилася поетові, і він мав намір одружитися з нею. Тарас Григорович не раз казав, що тяжко тужить за сім’єю, що йому хочеться мати своє «гніздо», і тут же додавав, що за жінку собі неодмінно візьме дівчину не панського роду, а просту селянку — сироту и наймичку 33.

Його невідступною мрією було придбати десь на березі Дніпра невеличкий клапоть землі, побудувати «тільки хату, одну хатиночку в гаю» і жити тут, у гущі народу, своєю сім’єю, мати свій притулок:


Дай же, боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах. (II, 45)


«От, — розповідав В. Шевченко, — і стали ми з ним декуди їздити і шукати йому задля кішла такого місця, «щоб Дніпро був під самим порогом». Незабаром і знайшли ми таке місце, і справді чудовне! над самісеньким Дніпром, з невеликим ліском. Ся земелька — може чи й було дві десятини — належала до власності п. Парчевського. Стали ми єднати сего поміщика: він — ні се, ні те; рад би і продати, та видно, що чогось мулиться, — ніби хоче воловодити» 34.

Місцевість ця — між Каневом і с Пекарі — дуже сподобалася Тарасу Григоровичу. 5 липня він прибув до Межиріч (неподалік від Канева), де жив власник землі — поміщик Н. Парчевський. Того ж дня намалював у альбомі місцевий краєвид, написавши власною рукою: «Межиричі».



30 Там же, с 159. Офіційні відомості не підтверджують цього: Красовський повернувся до Петербурга (з-за кордону) восени 1859 р.

31 Листи до Марка Вовчка, т. 1, с 59.

32 Листи до Т. Г. Шевченка, с 158.

33 Ш[евченко] В. Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка, с 64 — 66.

34 Пізніше з’ясувалася причина цього зволікання — скрізь Варфоломій зустрічав головну перешкоду: «Треба спитати генерал-губернатора, чи можна Шевченкові купувати землю» (там же, с 66). /447/



Після переговорів в економії Парчевського поет разом із службовцями панської контори знову прибув у с. Пекарі, щоб обміряти ділянку, яку він мав намір придбати. Про це залишилися згадки місцевих селян. «Шевченка я бачив, — розповідав В. Галушківський, — як оце Вас бачу. Я був ще хлопцем, та ми під Княжою (Кyяжа гора — урочище поблизу Пекарів. — Ред.) складали камінь. А Шевченко ходив з управителем пана Парчевського... Ото вони ходили скрізь по шпилях, а Шевченко більш усього облюбовав гору Чернечу, де тепер його могила; він казав: «Оце могила Підкови, отут і мене поховайте» 35. Другий селянин М. Селюк відзначав: «Він приїздив та ходив скрізь по сих горах... А всі урочища він знав, — вийме книжечку, подивиться та й каже: «Оце Княжа гора, оце Мар’їна...» 36

Перебуваючи у Межирічах і Пекарях, Шевченко вів розмови з селянами на громадські теми, безперечно, порушував у цих розмовах питання «визволення», висловлював і тут свої протипанські, протиурядові погляди. Ходили й такі чутки, нібито він на ярмарку в Межирічах, «вилізши на віз сіна», підбурював селян проти поміщиків 37. Цікаве свідчення межиріцького селянина P. Гуцаленка: «Казав мені сусіда дід Делікатний Петро, — він уже давно вмер, — що він був ще хлопчиком і ходив по базарі в Межирічі. Каже, підійшов до одного великого гурту людей, а перед ним стояв на возі з сіном Тарас Шевченко (як йому уже після розказали) і щось говорив до людей. Що вже він говорив — не скажу, бо й дід не розказував мені. А тільки казав, що натовп збільшувався, аж поки мало не увесь базар зійшовся. Тоді Тарас зник у гущі людей, бо його ловили» 38. У таких відомостях є чимало легендарного, але «дух» цих легенд в основі своїй мав, очевидно, певні реальні факти. Сам поет пізніше на допиті заявляв, що він «хорошо знает свое отношение к правительству и знает, что за ним наблюдают» 39.



35 Беляшевский Н. Рассказы крестьян с. Пекарей о Т. Г. Шевченке, с. 167 — 168.

36 Там же, с. 169.

37 Конисский А. Я. ТКизнь украинского поэта Т. Г. Шевченка. — Одесса, 1898, с. 591.

38 Шевченко в народній творчості. — К., 1940, с. 19.

39 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 326.



З Межиріч Шевченко повернувся в Корсунь через села Лука, Сахнівка, Нетеребка, Гарбузин. 8 липня він виїхав у Кирилівку, а звідти — в Городище і Млієв на цукроварню К. Яхненка и П. Симиренка. Тут зупинився на квартирі управителя заводу О. Хропаля (зятя Симиренка). За спогадами останнього, вечорами приходили до Шевченка працівники заводу. Поет під час розмови запалювався, розповідав різні пригоди, читав свої вірші, вписані дуже дрібним почерком у невеличку оправлену книжечку, яку він звичайно носив за халявою. Такого художнього читання нікому з присутніх не доводилося слухати ні раніше, ні після. «Глубоко врезалось в мою память, — згадував Хропаль, — прочитанное им стихотворение «Сон» /448/ («На панщині пшеницю жала...») ...Это стихотворение потрясло всех нас как бы электрическим током» 40.

На заводі Шевченка зустріли приязно і доброзичливо. «Обедал Т. Гр. у Платона Федоровича (Симиренка. — Ред.). Ему оказывалось самое искреннее радушие. После обеда обыкновенно отправлялись осматривать завод со всеми его приспособлениями. Шевченко многому удивлялся, от многого приходил в восторг; по осмотре же училища он порывисто обнял К. М. Яхненка, поцеловал его и с чувством произнес: «Батьку, що ти тут наробив!» и на глазах его показались слезы. Однажды разговор зашел о том, что в продаже давно нет сочинений «Кобзаря», на что поэт заметил, что издатели скупятся, а сам он для того не имеет средств. Тогда ему предложена была материальная поддержка» 41.

Поліція і тут, у Городищі, пильно стежила за Шевченком. М. Чалий зафіксував характерний епізод: «Во время пребывания Шевченка на заводе А. И. Хропаль, делая свои распоряжения по работам, зашел к одному из служащих, в квартире которого постоянно останавливались приезжавшие в заведение чины полиции; там застал он пристава Добржинского, которому при разговоре, между прочим, сказал, что у него ночует Шевченко.

— Який Шевченко? Може, академік?

— Да, академік!

Пристав вскочил, как ужаленный.

— От спасыби, що сказалы: я только что получил предписание от исправника наблюдать за ним. Теперь я знаю, где он находится. Вот и отличусь перед начальством, — прибавил он вполголоса, как бы про себя» 42.

Можливо, вже тоді поліція мала намір заарештувати «неблагонадійного» поета. Принаймні біограф Шевченка О. Кониський висловлює таке припущення. Саме з наказу черкаського справника В. Табачникова і приїхав, на думку О. Кониського, пристав Ф. Добржинський у Городище. «Він тямив, одначе, — зазначає біограф, — що арешт Шевченка, чи в домі такої людини, як Симиренко, чи в домі його управителя Хропаля, при них річ не тільки дуже прикра, а й страховита. Тим-то він вдався до Хропаля, щоб потайно остерегти його про сподіваний арешт. Вже ж і Симиренко і Хропаль бажали, щоб сю подію пристав справив не на очах у їх, і не в Городищі; я гадаю, що Ф. Добржинський, взявши доброго хабара з Симиренка, порадив їм швидше вирядити Шевченка з Городища. Тоді дали коней Тарасові, і він на всю ніч поїхав в Корсунь, а Добржинський за ним назирцем, і був певен, що Шевченка він з очей не спустить і що поет не втече його рук» 43.



40 Чалый М. Посещение Т. Г. Шевченком сахарного завода Яхненка и Симиренка. — Киевская старина, 1889, № 2, с. 460.

41 Там же, с. 461.

42 Там же, с. 461.

43 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 1, с. 286.



10 липня Шевченко знову в Межирічі. Ділянку землі вже вибрано, але купівля затримувалася, бо її власник ще не повернувся /449/з Петербурга. Вранці наступного дня поет відбув до Городища, на завод К. Яхненка й П. Симиренка, а звідти через Кирилівку й Корсунь разом з В. Шевченком 12 липня приїхав до Межиріч, сподіваючись на зустріч з поміщиком Н. Парчевським. Проте й цього разу поміщика не дочекалися. Надвечір В. Шевченко поїхав додому, а Тарас Григорович залишився чекати до наступного дня. Можливо, він переночував у І. Дзендзелівського, якого пізніше згадував. Не дочекавшись поміщика й наступного дня, поет покинув Межирічі, а В. Шевченкові написав: «Я не дождався Парчевського; то й не зробив нічого, тілько купив гербового паперу; а на папері тім пишіть вже ви, що знаєте і що вам бог на розум пошле» (VI, 233).




5

13 липня 1859 р. Шевченка заарештовано. Це був третій арешт поета. Які ж причини зумовили його? Очевидно, події розгорталися так. Провівши переговори з економією Н. Парчевського, Тарас Григорович 12 липня виїхав разом із службовцями економічної контори в с Пекарі для обмірювання ділянки землі, яку він мав придбати. Під час обміру і стався інцидент, що спричинився до арешту.

Особливу увагу жандармів привернула розмова Шевченка з селянином Т. Садовим і «франтом» А. Козловським. У рапорті київському губернаторові від 15 липня черкаський справник В. Табачников так передав розмову поета з Т. Садовим, карбівничим пекарської луки: «...показывая Садовому оторванный тут же от липы лист, Шевченко спрашивал его по-малороссийски — кто это дал? И когда отвечал Садовый, что бог, — то Шевченко отозвался: дурак ты, веруешь в бога... затем назвал божию матерь покрыткою, выказывал свое верование в одного Иисуса Христа. Крестьянин Садовый начал креститься и уклоняться от такого рассказа Шевченки, тогда Шевченко бранил его словами: старый собака, невера и прогнал от себя. Между же официалистами Межиричского имения разнеслись толки, будто Шевченко, кроме богохульства, говорил еще бывшим около него означенным лицам, что не нужно ни царя, ни панов, ни попов» 44.



44 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 325. Цікаво, що в польському емігрантському часопису „Przegłąd Rzeczy Polskich“ (виходив у Парижі) в інформації про перебування Шевченка у 1859 р. на Україні зазначалося: «Говорив про реформу, про свободу, про надужиття уряду, а в кінці сказав, що доти не буде їм (селянам. — Ред.) добре, доки ось цей Дніпро не почервоніє... Коли ж його запитали, як цо розуміти, пояснив просто, що треба вирізати всіх (панів. — Ред.). Селяни відповіли йому, що це гріх — пролити стільки крові... Тоді він почав глузувати з віри і вмовляти, що господа бога, матір божу і всіх святих вигадали попи, щоб за їх допомогою дурити темний люд» (Przegłąd Rzeczy Polskich. Paryž, 1860, 28 січня, с 61 — 62).



Щоправда, Садовий, якого допитували в присутності жандармського поручика О. Крижицького, не підтвердив чуток, ствердивши тільки «богохульні» слова. Шевченко в поясненнях, даних у Києві, нічого про розмову з Садовим не згадував. Причиною арешту він вважав конфлікт з землеміром Козловським. На поле Шевченко /450/ прибув з управителем Вольським і двома робітниками. Пізніше брат управителя привіз із собою ще одного свого родича — А. Козловського, який був у фраку і в білих рукавичках. Побачивши цього франта, поет пожартував, але коли помітив, що той не вміє відповідати на жарт жартом, попросив у нього пробачення.

Під час сніданку А. Козловський почав польською мовою якусь богословську розмову. Шевченко згодом пояснював: «Чтобы прекратить этот разговор, я ему сказал — по-русски, что теология без живого бога не в состоянии создать даже этого липового листка, и при этом вырвал листок с липы и показал ему» 45.

12 липня до Межиріч прибули земський справник В. Табачников і становий пристав Ф. Добржинський. Їм донесли про інцидент з шляхтичем А. Козловським. Увечері 13 липня, не дочекавшись Парчевського, Шевченко поїхав у с Пекарі, переправився через Дніпро й пішов у Прохорівку, на хутір М. Максимовича. Неподалік від Максимовичевого саду його наздогнав посланий В. Табачниковим становий пристав з містечка Мошни Ф. Добржинський з кількома десяцькими, соцькими й заарештував, не пояснивши причини арешту.

Везли поета, як свідчать очевидці 46, на поліцейському дубі вниз по Дніпру до гирла річки Вільшанки, а далі по Вільшанці — до Мошнів. Наступного дня на квартирі станового пристава до нього зайшли земський справник В. Табачников і жандармський офіцер Крижицький-другий, який прибув з Києва для розслідування іншої справи. Обидва вони навперебій старалися вислужитися, і це позначилося на їх донесеннях, в яких Шевченка звинувачено в богохульстві й блюзнірстві, що за законами тих часів каралося каторгою. «Осмеливаюсь присовокупить, — закінчував свій рапорт справник, — что было бы полезным, не дозволяя Шевченке дальнейших разъездов, выслать его на место службы в С.-Петербург. До получения же разрешения по настоящему моему донесению, я распорядился оставить Шевченка в квартире пристава 3 стана под особым надзором» 47. Про зміст рапорту Крижицького дізнаємося з донесення його безпосереднього начальника штаб-офіцера корпусу жандармів по Київській губернії Л. Грибовського начальникові III відділу В. Долгорукову, надісланого 26 липня, ще до того, як справу розслідували в Києві 48. У цьому донесенні йшлося про «страшное богохульство» Шевченка, хоч зауважувалося, що сам він богохульства «отрекается».



45 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 334.

46 Народ і Шевченко. — К., 1963, с 121 — 122.

47 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 326. М. Чалий зазначає, що П. Симиренко й В. Шевченко оросили відставного полковника І. Ягницького — керуючого маєтком графа М. Воронцова в Мошнах — поклопотатися за Шевченка, і той, будучи людиною гуманною, доброю, добився звільнення поета з квартири станового. Тарас Григорович бував у домі самого 1. Ягницького, а також у нових своїх знайомих М. Ярового, Ф. Ліппомана, Грудзинського, про яких у нього залишився приємний спогад (Чалый М. Посещение Т. Г. Шевченком сахарного завода Яхненка и Симиренка, с. 450 — 467). Тут, у 1. Ягницького, Шевченка вперше побачив гімназист В. Маслов — майбутній біограф поета.

48 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 331 — 332. /451/


Київський генерал-губернатор І. Васильчиков на підставі рапорту справника В. Табачникова 18 липня дав розпорядження цивільному губернаторові П. Гессе направити заарештованого Шевченка «под надзор полиции» до Києва, а той — відповідну вказівку В. Табачникову.

Цього ж дня поета доставлено з містечка Мошни в Черкаси, де він мешкав під наглядом у квартирі В. Табачникова в будинку священика П. Марковського. У Черкасах Тарас Григорович подружився з родиною Ю. Цибульського. Тут зустрів і поміщика Н. Парчевського, який відмовив у продажу землі. Під час вимушеного перебування в місті написано вірш «Сестрі» («Минаючи убогі села...»), в якому з болем говориться про уярмлений народ, про гніт і переслідування:


Минаючи убогі села

Понаддніпрянські невеселі,

Я думав: — Де ж я прихилюсь?

І де подінуся на світі?.. (II, 347)


21 липня датована поезія «Колись дурною головою». Це вірш-протест проти насильства над людиною, проти паплюження всього святого, що є в ній. Поет не може схиляти покірно голову перед злом. Пасивність, бездіяльність він вважає злочином перед народом.


В багні колодою гнилою

Валятись, старітися, гнить,

Умерти й сліду не покинуть

На обікраденій землі, — (II, 348)


це негідно людини!

Сучасники поета пригадують: перебуваючи в Черкасах, «Тарас Григорович любив слухати оповідання Вахмистренка про старовину і особливо про гайдамаччину. Часто можна було бачити, як Шевченко записував щось зі слів старого діда» 49. Тоді ж він змалював кілька краєвидів, зокрема «В Черкасах», записував народні пісні.

Із Черкас 22 липня його знову перевезли в містечко Мошни. «Поруч з ним (Шевченком. — Ред.) сидів пристав, на козлах з візником — жандарм» 50. Того ж дня Тарас Григорович написав листа до Максимовичів, в якому зазначав: «Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мои вещи і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль. Може, я ще заїду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може, й ні, я ще й сам добре не знаю...» (VI, 233).



49 Шевченко на Черкащині в спогадах сучасників, с 158.

50 Там же, с 160.



Отож з листа видно: Шевченко ще до слідства відчував, що його чекає примусове повернення до Петербурга.

Ще тривожнішим був другий лист Шевченка до Максимовичів: «По требованию начальства я завтра буду в Києві. Добре б ви зробили, якби й ви рушили в Киев... бо на Михайловій горі, не знаю, чи швидко нам доведеться бачитися» (VI, 234).

26 липня черкаський земський справник повідомив київського цивільного губернатора, що арештованого Шевченка відправлено, /452/згідно з наказом, до Киева «в ведение киевского старшего полицмейстера» 51. По дорозі поет записав у с. Зеленьки Канівського повіту жартівливу пісню «Ой п’яна я, п’яна» 52.




6

30 липня 1859 р. Шевченка під вартою привезли до Києва. Тут він не був з квітня 1847 р., коли його в супроводі квартального і жандарма відправили до Петербурга, в каземат III відділу. Тепер поет прибув знову як «політичний злочинець», якого чекало слідство і вирок всевладних сатрапів.

Генерал-губернатор князь І. Васильчиков дав розпорядження головному поліцмейстеру міста взяти Шевченка під нагляд поліції, а чиновникові особливих доручень М. Андрієвському допитати його, «стараясь удостовериться в образе его мыслей».

У канцелярії генерал-губернатора почалися допити, заповнювалися протоколи, складалися «объяснения». 6 серпня було, нарешті, складено «Объяснение Академии художеств академика Тараса Шевченка, данное на основании предписания г. киевского военного, подольского и волынского генерал-губернатора чиновнику особых поручений коллежскому советнику Андреевскому». В цьому «объяснении», писаному слідчим на підставі пояснень поета, зазначалося: «Из Петербурга приехал я в Киевскую губернию с целью повидаться с родственниками и приобрести небольшой кусок земли, где бы можно было водвориться на постоянное жительство. Когда нашел я желаемое место между городом Каневом и селом Пекари, в имении помещика Парчевского, то, взявши у управляющего имением его, Вольского, в местечке Межиричи, землемера, отправился туда, чтобы отмерять землю сколько надобно...» 53 Далі розповідалося про інцидент з А. Козловським, арешт митця, відправлення його в Черкаси і Київ. «Не уверяю, но предполагаю, — зазначав у кінці пояснення Шевченко, — что вся эта история произошла вследствие бессильного мщения г. Козловского. Если не будет принято во внимание мое показание, то прошу, в удостоверение справедливости сказанного мною здесь, сделать строгое расследование» 54.

А. Козловський навряд чи міг писати донос. У своїх показаннях на допиті він категорично заперечив відомості жандармів щодо «вихваток Шевченка проти уряду», а про богохульство говорив тільки, «как бы подтверждая» те, що вже знали жандарми 55.



51 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 332.

52 Русский библиофил, 1914, № 1, с. 17 — 18.

53 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 334.

54 Там же, с. 335.

55 Там же, с. 325.



III відділ імператорської канцелярії виявив виняткову, «зацікавленість» справою Шевченка. Таємний радник М. Попов, за дорученням шефа жандармів В. Долгорукова, 7 серпня наказував штаб-офіцерові корпусу жандармів по Київській губернії Л. Грибовському: «...прошу вас... сообщить князю Василию Андреевичу (Долго-/453/рукову. — Ред.) показания, какие будут даны в Киеве художником Шевченко относительно богохульных рассуждений его» 56.

На щастя для Шевченка, його «справу» губернатор доручив вести доброзичливо настроєному до нього чиновнику М. Андрієвському, який повів розслідування так, щоб якось «пом’якшити провину» поета. Це, власне, і врятувало його.

15 серпня київський генерал-губернатор І. Васильчиков писав начальникові III відділу В. Долгорукову: «Соображая объяснение Шевченки, я прихожу к заключению, что взведенное на него обвинение могло возникнуть по недоразумению лиц, пред которыми он вел разговор, или, быть может, вызвано и неудовольствием, возбужденным им к себе насмешкою над Козловским и резкими ответами на разговоры его о богословии» 57.

23 серпня 1859 р. шеф жандармів В. Долгоруков наклав таку резолюцію на рапорті київського генерал-губернатора: «Несмотря на все здесь изложенное, призвать Шевченку и, сделав ему строгое внушение, присовокупить, чтобы он был весьма осторожен; в противном случае, чтобы он не пенял на нас за те последствия, которым он сможет подвергнуться». Далі є помітка олівцем: «Справиться, возвратился ли Шевченко, и если возвратился, то пригласить в четверг, 26 августа» 58.

Певних відомостей про те, як Шевченка визволиіли з поліції, у нас немає. Відомо тільки, що якусь роль у цій справі відіграв демократично настроєний генерал А. Куцинський. У газеті «Колокол» від 1 вересня 1860 р. повідомлялося: «И если бы не добрые люди, меж которыми нельзя не назвать жандармского генерала Куцынского, то Шевченко долго бы прогостил в киевской полиции». Нещодавно виявлено «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом: «Андрею Александровичу Куцынскому на память. Т. Шевченко» 59. На другий день після того, як Шевченка привезли до Киева, він оселився в Георгіївському (тепер Стрілецькому) провулку, в будинку священика Ю. Ботвиновського, який взяв поета на поруки. Але вже через кілька днів Шевченко перейшов на квартиру до свого давнього знайомого, київського портретиста і фотографа І. Гудовського 60. Будинок останнього стояв на розі Маложитомирської вулиці з боку Хрещатика (тепер між вулицями Постишева і Паризької комуни). Однак і тут він пробув недовго і перейшов жити на околицю міста — на Пріорку.

Про причину, що змусила Шевченка покинути квартиру Ю. Ботвиновського, а незабаром І. Гудовського, розповів О. Афанасьєв-Чужбинський 61, посилаючись на свідчення самого поета.



56 Там же, с 335.

57 Там же, с 339.

58 Там же.

59 Зильберштейн И. С. Встреча с Тарасом Шевченко. — Огонек, 1984, № 11/12, с. 19.

60 Лобода Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания. — Киевская старина, 1887, № 11, с. 570 — 575.

61 Н-в. Нечто вроде комментарий к сказаниям г. Аскоченского о Т. Г. Шевченке. — Русский инвалид, 1861, 2 декабря.



На одній /454/вечірці у Ю. Ботвиновського був присутній пан, якого Шевченко не без підстав запідозрив у шпигунстві. Тараса Григоровича це настільки обурило, що він тут же, о третій годині ночі, незважаючи на темноту й грязюку, на умовляння господаря почекати до ранку, залишив будинок. Проживши кільки днів у І. Гудовського, поет вирішив взагалі втекти з центру міста на окраїну, в середовище простих людей, де менше всяких мерзотників і поліцейського нагляду. Пішов він шукати собі квартиру на Пріорці. Приглянулася йому одна хата. Згадуючи розповіді своєї сестри, в якої оселився Шевченко, С. Крапивіна описує їх знайомство. Коли господиня запитала його, хто він такий, то у відповідь почула: «Як бачите, чоловік!.. Ішов, ішов, бачу — хатка — не то панська, не то мужицька — біла, біла, як сметана, та ще й садочком обросла; а на дворі дитячі сороченятка сушаться, рукавами махають — мене кличуть: я й зайшов» 62.

Так поет оселився в домі В. Пашковської (тепер вулиця Вишгородська, 5), родички члена таємної революційної організації В. Лободи. Тут він жив аж до від’їзду з Києва 63.

У Києві Шевченко зустрівся зі своїм старим приятелем — художником І. Сошенком. Зустріч дуже схвилювала обох. Адже не бачилися вони двадцять років! Старий Сошенко викладав малювання в 2-й Київській гімназії. Тарас Григорович охоче бував у нього; разом з ним, його племінницею «чорнявою Ганнусею» та її друзями гуляв над Дніпром, на Киселівці, співав народних пісень. У Сотенка познайомився він і з своїм майбутнім біографом М. Чалим, на той час інспектором 2-ї Київської гімназії.

Про перебування Шевченка у Києві в 1859 р. мемуарні дані досить обмежені. Проте в них відзначено кілька характерних фактів. Тарас Григорович був стриманий у розмовах, неохоче говорив про свої наміри, про пережите. Так, М. Чалий констатує, що «поэт вообще не любил делиться своими задушевными думами... даже с самыми близкими людьми» 64.



62 Крапивіна С. Кілька слів про Тараса Шевченка. — К.; X., 1931, с 25. Спогади С. Крапивіної «Несколько слов о Тарасе Шевченко» спочатку опубліковані в газеті «Пчела» від 2 листопада 1875 р., № 42, с. 501 — 503. Можливо. Шевченко мав адресу Пашковської, ще виїжджаючи з Петербурга.

63 С. Кагарлицька-Шхур, мешканка Пріорки, згадувала: «В народі говорили, що Шевченко ховається тут від урядового переслідування, живе таємно» (записав К. К. Граб; записи зберігаються в Будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві).

64 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с 148.



У листах Шевченка того часу проривається особлива зненависть до жандармів, до поліцейських «чинів». У листі до Максимовичів від 9 жовтня 1859 р. він писав: «...згадую собачого сина черкаського ісправника Табашніков а...» (VI, 237). Ще яскравіше говориться про це в листі до О. Хропаля від 26 листопада 1859 р.: «Як побачите Т[абачніко]ва, то заплюйте йому всю його собачу морду. Диво мені, що таку подлую, гнусную тварь земля носить. Другим разом я вам напишу, що він хотів зо мною зробить» (VI, 241). Якісь натяки на те, що йому довелося пережити вже в самому Києві, поет робить у листі до Максимовичів від 9 жовтня 1859 р.: «На те літо, /455/ як бог поможе, побачимось, то розкажу вам дрібненько все, що робили з мене в Києві, а тепер ніколи» (VI, 237).

У Києві Шевченко радо зустрічається з молоддю, зі студентами, вчителями. «Вели беседу, — зазначав у спогадах Ф. Лебединцев, — о прелестях киевской природы и Украины вообще, о минувших временах, о богатстве народной поэзии, о небходимости собирать памятники народного творчества и пр. и пр.» 65.

Приїзду Шевченка на Україну київські й харківські студенти нетерпляче чекали ще з 1857 р. Так, студент Харківського університету В. Гнилосиров запитував київського студента В. Сперанського у жовтні 1857 р.: «Напиши также, не приехал ли в Киев Шевченко?..» 66 Студент К. Болсуновський пізніше згадував, що твори Шевченка в 50-х роках користувалися серед київської студентської молоді величезною популярністю і справляли на неї значний вплив 67.

О. Солтановський, характеризуючи настрої київської інтелігенції кінця 40-х — початку 50-х років, наводив оповідання про поширення серед студентів Київського університету творів Шевченка, зокрема поем «Сон», «Кавказ» та ін.68 Про те, що влітку 1859 р. в Києві поета відвідували на його квартирі студенти, маємо пряме свідчення в спогадах М. Білозерського 69.

Ф. Лебединцев розповідав про те, як Шевченко, бувши в Києві, намагався згуртувати сили для першого українського журналу. «С первых почти слов он заговорил о задуманном тогда в Петербурге издании «Основы», ее задачах и целях, силах, способах и пр... Заохочивал меня к участию в нем, просил указать других, готовых трудиться на этом поприще» 70.

З українських письменників Шевченко найбільше цінував тих, хто був близький до народу, виражав його прагнення. «...До небес превозносил «Оповідання» Марка Вовчка, — зазначав М. Чалий, — говоря об «Институтке», посвященной ему Вовчком, Тарас Григорьевич... сравнивал малороссийскую писательницу с Жорж Зандом...» 71.

Водночас ним осуджувалися письменники, які довільно поводилися зі скарбами народної творчості, нехтували оригільною красою народної словесності. Так, Тарас Григорович картав спроби (наприклад, К. Думитрашка) довільно «переробляти» оригінальні народні твори 72.



65 Лобода Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания, с. 574.

66 Центральна наукова бібліотека АН УРСР, відділ рукописів, III, 4256.

67 Конисский А. Я. Жизнь украинского поэта Т. Г. Шевченка, с. 506.

68 Солтановський А. Оповідання про київське життя 1840-х рр., опущені з цензурних мотивів при виданню в 1890-х рр. — Україна, 1924, № 3, с. 85 — 87.

69 Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц. — Киевская старина, 1882, № 10, с. 74.

70 Лобода Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания, с. 571.

71 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 147.

72 Лобода Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченком и мои об нем воспоминания, с. 573. /456/



У вільні хвилини поет працював над поемою «Марія», розшукував список поеми «Єретик» (на жаль, безуспішно), записував народні пісні, перекази. 8 серпня знайомий записав йому пісню «Взлетів орел попід небо». Десь тоді ж Шевченко записав пісні «В Малороссии родилась», «Та головонько моя бідна». Пізніше, уже після його смерті, в «Основі» (1861, № 6) опубліковано матеріал «Об ярмарках» з приміткою: «Оцю бесіду привіз нам з Київщини наш славний Кобзар-народолюбець, дуже її похваляючи».

Як і завжди, Шевченко намагався більше бути серед простих людей, у колі ремісників, трудівників околиць. «Когда «дядько Тарас» приходил к кому-нибудь из них, то хозяин обыкновенно приглашал своих приятелей, — розповідав столяр Киселевський, — приход Шевченка преимущественно бывал в праздники и был для всех праздником... Много пели, Шевченко декламировал свои произведения и много рассказывал о старине, о крепостном праве, о разных бедствиях украинского народа» 73.

У час перебування Тараса Григоровича в Києві яскраво виявилася й інша характерна риса його душі: любов до дітей. Живучи на Пріорці, він весь час був оточений дітьми, які дуже любили його. Сам поет відчував велику радість від дитячої приязні. Він збирав на вигоні, в садку дітвору з вулиці; за останні копійки купував їм ласощі — цукерки, яблука — і радів їх радістю. «Тарас Григорьевич тогда был сам не свой, — розповідала С. Крапивіна, — бегал, суетился, хохотал, дурачился. Взрослые люди смотрели со стороны на это гульбище и громко заявляли, «що старий, мабуть, теє...». Але великого життєлюба це не зупиняло. «Кого люблять діти, — говаривал он, — той, значить, ще не зовсім поганий чоловік». Как только Тараса Григорьевича начинал одолевать сон, дети, по условию, должны были тихонько удалиться...» 74.

Сучасники відзначали демократизм поета, його гордість з того, що він вийшов з народу і лишився вірним йому. М. Чалий розповідає про такий випадок. Коли одна польська панна зауважила, що «пан Шевченко очень хорошо разговаривает по-польски, но в его языке всегда есть что-то мужицкое!», — Тарас Григорьевич не только не обиделся таким резким приговором панны, а, напротив, она польстила его самолюбию, что, говоря на панском языке, он все-таки не терял своего демократического характера» 75.



73 Беренштам В. Т. Г. Шевченко и простолюдины, его знакомцы (из встреч и воспоминаний): Воспоминания Кисилевского. — Киевская старина, 1900, № 2, с. 260.

74 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 145.

75 Там же, с. 147.




7

Уже наприкінці 50-х років творчість Шевченка була важливим чинником виховання революційної молоді. Так, під впливом Шевченкової поезії формувався світогляд київського студента, а пізніше — викладача Київської школи Є. Моссаковського. Г. Марахов /457/ на підставі архівних даних зазначає, що Є. Моссаковський надавав величезного значення творам українського поета в підпільній роботі, а також поширенню їх серед молоді. Він мав намір друкувати в підпільній друкарні ряд поезій Шевченка 76.

Творчість Шевченка відіграла важливу роль у формуванні передових поглядів письменників 50 — 60-х років, зокрема А. Свидницького, який широко використовував у підпільній агітаційній роботі нелегальну літературу.

Відомо, що поет-революціонер мав значний вплив на ідеологію Харківсько-Київського таємного товариства, зокрема на П. Завадського. Ще в часи заслання поета П. Завадський бачив у його могутній постаті «друга народу» і виявляв бажання йти «його шляхом» 77.

П. Завадський глибоко сприйняв ідейно-політичні концепції Шевченка. Надзвичайна слідча комісія вбачала «злочинну діяльність» його, зокрема, в тому, що він багато уваги приділяв агітаційній роботі серед «простонароддя»: «Не ограничиваясь распространением печатаемых за границею сочинений возмутительного содержания, один из членов общества, Завадский, тогда уже приготовлял статьи для распространения между простым народом. Для сего им были составлены: заметки, в виде сказки о происходящих для народа неудобствах от монархического направления, и поучение простому народу, в коем, между прочим, сказано: «народу нужно знать, какие порядки были у нас в старину, что в них хорошего, что нужно переменить и как бы это сделать» 78.

Восени 1859 р. передова студентська молодь Киева за участю професора університету П. Павлова 79 почала організовувати перші в Росії недільні школи. Це була своєрідна форма напівлегальної антиурядової революційної діяльності. «Уже в то время, — зазначалося в доповідній записці слідчої комісії, — ясно было засвоєно намерение под видом распространения грамотности подготовить простой народ к принятию участия в осуществлении преступных целей» 80. У цій же доповідній записці в розділі «Учреждение первых воскресных школ в Киеве» читаемо: «В этом кружке (студентської революційної молоді. — Ред.) впервые появляется отчетливое намерение и сознательная мысль об учреждении воскресных школ в тех видах, чтобы обучением простого народа иметь в нем влияние и поддержку для осуществления задуманных целей» 81.



76 Марахов Г. Из революционного прошлого: Пропаганда произведений Герцена и Шевченка на Украине. — Советская Украина, 1958, № 3, с. 149 — 153.

77 Козьмин Б. Харьковские заговорщики 1856 — 1858 гг. — М., 1930, с. 37.

78 Лемке М. Молодость «отца Митрофана». — Былое, 1907, январь, с. 190.

79 П. В. Павлов (1823 — 1895) — відомий історик; його прогресивні погляди й щире співчуття народові викликали невдоволення урядових кіл. Наприкінці 1859 р. Павлову запропонували виїхати з Києва. 1860 р. його було заарештовано; вдруге професора заарештовано в березні 1862 р. і заслано до Ветлуги.

80 Былое, 1907, январь, с. 189 — 190.

81 Там же, с. 190.



Найближчий співробітник П. Павлова по «Совету воскресных школ», учасник таємної студентської організації С. Римаренко мав безперечні зв’язки з Шевченком. Натхненним пропагандистом /458/ безцензурних творів поета був також Г. Залюбовський, активний діяч революційного підпілля на Україні, організатор недільних шкіл, Сюди слід віднести й М. Свириденка, який у 1858 — 1859 рр. подорожував по Україні з пропагандистською метою.

Перебуваючи в Києві, Шевченко всіляко підтримував і надихав справу організації недільних шкіл на Україні. Пізніше, повернувшись до Петербурга, він продовжував з непослабною увагою стежити за їх діяльністю, заохочував до участі в роботі цих шкіл передові сили української інтелігенції.




8

Слідча справа завершилася тим, що Шевченкові дозволено виїхати з Києва до Петербурга. 15 серпня 1859 р. київський старший поліцмейстер доповів виконуючому обов’язки цивільного губернатора П. Селецькому: «Во исполнение предписания вашего превосходительства... честь имею донести, что состоящий под секретным надзором полиции академик Санкт-Петербургской Академии художеств Тарас Шевченко 13 числа сего месяца выехал в С.-Петербург, при чем почтительнейше докладываю, что во время пребывания Шевченка в городе Киеве за ним предосудительного ничего не замечено» 82.

Однак у листі до В. Шевченка від 20 серпня 1859 р. поет називав іншу дату виїзду: «14 августа вирвався я з того святого Києва і простую тепер не оглядаючись до Петербурга» (VI, 234). 13 серпня він гостював у свого давнього знайомого, вчителя 2-ї гімназії І. Юскевича-Красковського, і затримався в нього. У дорогу вирушив тільки наступного дня.

Першу тривалу зупинку по дорозі до Петербурга Шевченко зробив у Переяславі. А. Козачковський згадував, що тоді поет пробув у нього близько двох діб (очевидно, 16 — 18 серпня).

20 серпня Тарас Григорович прибув у Прилуки, а наступного дня був уже в Качанівці, у маєтку В. Тарновського-молодшого. Тут він зустрічався з дворовими, які пам’ятали його приїзд у 1843 р.

Шевченко повертався до Петербурга майже без грошей. Як писав він до В. Тарновського 28 вересня, колії б не заїхав у Качанівку до Василя Васильовича, то довелося б «захряснуть на безгрішші» (VI, 236). На ньому було старе парусинове пальтечко і дуже поношені чоботи.

21 серпня поет відвідав у с. Гирявка (поблизу Конотопа) родину Лазаревських, намалював портрет А. Лазаревської (матері), записав у її альбом вірш «Садок вишневий коло хати», подарував свій офорт «Свята родина». «Живя в Гирявке, Тарас, по обыкновению, вставал очень рано и отправлялся в сад, садился там под вербою и оставался в созерцательном состоянии», — зазначав у спогадах Ф. Лазаревський 83.



82 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 339.

83 Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченке. — Киевская старина, 1899, № 2, с. 167. /459/



25 серпня Тарас Григорович разом з братами Лазаревськими (Іваном і Федором) виїхав з Гирявки до Кролевця. Заночувавши у сестри Лазаревських — Г. Огієвської, він наступного дня вранці вирушив у дальшу путь. Кролевецький городничий у рапорті чернігівському губернаторові від 31 серпня повідомляв, що Шевченко проїздом до Петербурга «в городе Кролевце ночевал и, пробыв всего 11 часов, получил по отзыву моему из Кролевецкого уездного казначейства подорожную от г. Севска до г. Кром — уехал по тракту на Москву» 84.

Спинившись на кілька днів у Москві 85, поет 7 вересня вранці повернувся до Петербурга. Тяжкий, гнітючий настрій був у нього. Радість зустрічі з батьківщиною, родичами, друзями, знайомими потьмарилася жахливими картинами злиднів і безправ’я народу. Ніщо не могло принести душевного спокою, бо, як і раніше, «скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві». А до того ж на кожному кроці — переслідування, доноси. Підточились надії і на сімейне щастя, на можливість доживати віку в рідній стороні, над Дніпром.

10 вересня Тарас Григорович пише В. Шевченку: «Та вже там роби, як знаєш і умієш, та тілько зроби, бо мені й досі сниться Дніпро і темний ліс попід горою». Просить вислати «оту маленьку книжечку і клаптики з нею; хоч перепиши; мені розрішено друковать, то книжечка та тепер мені треба» (VI, 235 — 236). Мова йде, очевидно, про «Малу книжку» і чорнові автографи поезій «Минаючи убогі села», «Колись дурною головою».

Тим часом В. Шевченко чимраз більше переконувався, що поміщики не хочуть мати своїм «сусідом» революційного поета. «Твоє діло за покупку землі, — відповідав він, — я не зміг нічим кончить; получив од нього (Парчевського. — Ред.) такий одвіт, що як він побачиться з генерал-губернатором, то зараз потім дасть резолюцію настоящу» 86. Проте урядові кола були також категорично проти оселення Шевченка на Україні.

Не знав поет того, що київський генерал-губернатор І. Васильчиков ще в серпні 1859 р. писав до начальника III відділу: «...если бы Шевченко пожелал поселиться в здешнем крае, то я полагал бы отклонить его намерение. Водворение его здесь я не почитаю удобным...» 87.



84 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 342.

85 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 2, с 265.

86 Листи до Т. Г. Шевченка, с 163. Н. Парчевський повідомив штаб-офіцера корпусу жандармів по Київській губернії Л. Грибовського, що він, зустрівшись з Шевченком у липні 1859 р. в Черкасах, переконався в тому, що землі продавати йому не слід.

87 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 339.



Тягар на душі поета помітили знайомі й друзі, зустрічаючись з ним після його повернення з України до Петербурга. Про це писали А. Козачковський, Ф. Лазаревський, М. Костомаров. Останній /460/ зауважив і таке: «Он (Шевченко. — Ред.) должен был уехать из Малороссии ранее, чем бы ему самому хотелось» 88.

Свіжі душевні рани Тарас Григорович намагався не розкривати «на людях». На всі спроби М. Костомарова довідатися від нього про події, що сталися з ним на Україні у 1859 р., він «отделывался ничего не значущими фразами». «Он (Шевченко. — Ред.) на счет этого, — писав М. Костомаров, — не хочет быть со мною откровенным; я не стал более допрашиваться, а он во все свои посещения сам не заводил об этом речи» 89. І це зрозуміло: Шевченкові не хотілося роз’ятрювати свої болі спогадами про лихі пригоди на Україні.

Про цю останню свою поїздку на Україну і вимушене повернення до столиці він писав у автобіографії: «В 1859 году летом после долгой и тяжкой разлуки увидел он свою прекрасную родину, крепостных братьев, сестру и благополучно осенью возвратился в А[кадемию] художеств» (V, 253). Звичайно, вираз «благополучно возвратился» пройнятий гіркою іронією. Та й весь запис витриманий в іронічному дусі: побачив на прекрасній батьківщині покріпачених братів, сестру.

Після подорожі на Україну репутація «політично неблагонадійного», «патентованого мятежника» ще більше укріпилася за «рядовим у відставці» Шевченком.

Характерно, що вже того ж таки 1859 р. в паризькому часопису «Przegląd rzeczi polskich» згадувалося: «Шевченко теж ходив між людьми, братався з народом... Очевидно, він мріяв про визволення України та про самобутнє її життя і весь пройнявся ідеєю беззастережної свободи і рівності...» 90 О. Герцен у «Колоколі» (1859, № 80, с 672) з обуренням писав про нахабне свавілля царської поліції, яка заарештувала Шевченка під час перебування його на Україні.



88 Костомаров Н. И. Письмо к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому. — Русская старина, 1880, № 3. с. 603.

89 Там же, с. 604.

90 Франко І. Я. Зібрання творів: В 50-ти т. К., 1981, т. 29, с. 222.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.