Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 89-112.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі





ТАРАС ШЕВЧЕНКО
від часу викупу його з крепацтва до виходу його першого «Кобзаря»

(1838 — 1840)



Он край родной воспоминал.

У Бога правды и свободы

Всему живущему молил

И кроткой мыслию следил

Дела минувшие народов,

Дела страны своей родной

И горько плакал...

Шевченко «Бесталанный»




I


Визволення Шевченка з крепацтва, як вже сказано вгорі, сталося 22 квітня р. 1838, коли, значить, ледві розпочалася двадцять п’ята весна його віку. З того ж дня він став годованцем товариства «Поощренія художеств» 170, почав ходити учитися малярству до класів Академії художеств 171 і небавом зробився одним з любленніших учнів професора Карла Павловича Брюллова 172.

Ще й до визволення з крепацтва, дякуючи заходам і піклованню Сошенка, конференц-секретар Академії українець Григорович посприяв, щоб Шевченко ходив учитися малювати людський кістяк в залі товариства «Поощренія художеств». Пансіон і зали сього товариства були в 7 лінії Васильєвського острова (в Петербурзі) в домі Костюрина. До того часу Шевченко хоч і малював анатомічні фігури, але про кістяк нічого не тямив, та може, й не бачив його. Хист Тарасів до малярства і тут зараз показав себе. Через два дні Сошенко, порівнявши його малюнки з кістяка до анатомічних, літографованих малюнків Басина, спостеріг, що подробиці у Шевченка виразніші і вірніші 173.



170 «Общества поощрения художников». — Ред.

171 Автобіографія — Кобзар. — 1876. — С. XXI.

172 Художник. — С. 36. — (Кобзар. — Т. III).

173 Ibidem. — С. 25.



Та коли б у Шевченка не було незвичайного хисту, то не став би він так швидко приятелем Брюллова. Товарисько-приятельські відносини Брюллова до Шевченка свідчать /90/ нам, що останній і всіма іншими сторонами відповідав змаганням першого. Вони свідчать нам, що Шевченка природа наділила взагалі так щедро і такою незвичайною кебетою, що він за два роки самоуком встиг придбати собі такої освіти і зробитися такою інтелігентною людиною, що товаришування з ним не нудило Брюллова. Останній, як знаємо, був великим приятелем російського поета Василя Жуковського, що був тоді учителем цісаревича, а потім і царя Олександра II. Шевченко в своїх «Записках» малює Брюллова чоловіком з великим художницьким хистом; чоловіком з великим розумом, з високою освітою; чоловіком простим, гуманним і добрим. І ми з Шевченковою характеристикою Брюллова не можемо не згодитися цілком, бо таку саму характеристику подають нам і інші люде.

В попередньому нарисі я вже казав, що з першої знайомості з Брюлловим Шевченка обгорнула велика радість. Непомірно більш раював він, коли учителя Ширяєва перемінив на учителя Брюллова. Наче на крилах, як признає і сам Шевченко, доля перенесла його з «брудного горища неотеси маляра-мужика до велеліпної майстерської найбільшого художника нашого віку». Споминаючи отакий перехід, Тарас майже через 20 років після того каже: «Аж сам не йму тому віри, а так воно дійсне було! Я, нікчемний попихач, на крилах перелетів з брудного горища в чарівні зали Академії художеств» 174.



174 Записки... — С. 40. (Кобзар. — Т. III) [Запис від 1 лип. 1857 р.]



Ставши чоловіком вольним, вступивши до Академії, Шевченко в жовтні року 1838 закватирував укупі з Сошенком. У Сошенка небавом перед тим помер приятель його, земляк-художник Безлюдний. Смерть останнього вельми зажурила-засмутила добросердого Сошенка: йому треба було товариської розваги теплої, огрійливої; він кватирував вкупі з Безлюдним і тепер самітність гризла його. Перш за все, треба було її спекатися. Сошенкові здавалося, що Шевченко заступить йому Безлюдного і стане йому тим живим чоловіком з теплим серцем, з душею приязною, якого саме йому треба Він і покликав Тараса жити укупі з ним Не звернув лишень Сошенко уваги на те, що ні вік, ні вдача, ні становище його і Шевченка не однакові, а де в чому і супротилежні. Сошенко потрохи був аскет; жив собі тихо, спокійно, ніби чернець той. А Шевченко ледві скинув з себе ярмо крепацьке, досі він ще не жив; і тепер тільки повинен був почати жити, бо тепер тільки повинні були прокинутися /91/ у його усі сили життєві і переважно молода сила чуткого перейнятливого серця. Тим-то приятелі і не спромоглися довго жити укупі і небавом мусили розцуратися. Сошенка перш за все не вдовольняло непосидяще життя Тараса. «Спізнавшись через Брюллова з ліпшими родинами в Петербурзі, Тарас почав часто-густо (так каже Сошенко) їздити на вечері. Він пішов у моду; його скрізь приймали, наче яку диковину. Він почав гарно одягатися; зробився «модником-галанцем». Сошенко був чоловік глибоко демократичний; і, не зауваживши на Тарасів вік, гадав, що таке поводження вже скидається на панські примхи і зовсім не личить воно «плебею, що живе задля самої штуки, певніш задля шматка хліба насущного». Тим-то Сошенкові «і прикро, і боляче було дивитися на тодішнє життя Тараса, що здавалося йому розкидливим і нерозсудливим». І він заходжувався докоряти, усовіщувати Тараса, щоб він покинув життя світських модників-жирунів та жваво брався до малярської роботи. «Дак от як він зрозумів волю, — думав Сошенко, — а воля та взяла стільки клопоту, стільки боротьби страшенної!» І після таких вболівань Іван Максимович говорить, було, до Шевченка:

— Схаменись, Тарасе! Чом ти діла не робиш? Чому тебе нечиста сила носить по гостях, маєш таку протекцію, такого учителя...

Дак куди там! Не слухався Тарас! Інколи він і сидів дома, та нічого не робив; або співає, або пише собі щось, та все до Сошенка:

— Ось ну! Соха! послухай, чи воно так добре буде! і почне читати свої вірші.

А Сошенко до його:

— Відчепись ти з своїми нікчемними віршами. Чом ти настоящого діла не робиш?

З свого погляду, каже Чалий 175, Сошенко говорить істину: йому здавалося, що чоловік, коли взявся до якої штуки — увесь мусить віддатися їй: взявся до малярства — так вже геть поезію; а тягне до поезії — покинь малярство.



175 [Жизнь и произведения Шевченка]. — С. 31 — 32.



Сердешний добряга Сошенко не розумів, що Тарасові, хоча б він і бажав того, не можна було послухатися його. На се треба б було неволити свою душу, змагатися з своєю природою, воювати її. А душа Тарасова, вибившись з крепацтва, вимагала життя вольного; їй треба було простору, а не тієї неволі, в якій перебувають звичайні слуги /92/ штуки — ремісники її, що працюють «ради шматка хліба насущного». Сошенко не розумів душі поета, не тямив потреб її. До поезії, до писання віршів тягла Тараса і відривала його від «настоящого діла» та незрима людям і непобідима сила, що зоветься призванням.

Тоді ([р.] 1838) і сам Тарас не розумів міці сієї сили, не розумів свого духовного я. Він «добре тямив, що живопис — його професія живуча, його хліб насущний», а проте «замість того, щоб стежити тайни штуки та за приводом такоко керманича, як був йому Брюллов, він віддавався», — бо не спроможен був не віддаватися, і віддавався несвідомо тій праці, до якої тягла його непобідима сила призвання до тієї праці, що «лилась, текла, неначе той Дніпро широкий».

Те розкидливе і нерозсудливе життя Тараса, що докоряє йому Сошенко, було ніщо більше, як потреба, і потреба натуральна молодого віку. Та й зазирнувши в те життя, ми не бачимо там нічого дійсне незвичайного, жадної розкидливості або нерозсудливості там не спостережемо; побачимо тільки, що Сошенко трохи через край згустив краски і прибільшив докори і за знайомість, і за гостювання.

Ще до визволення з крепацтва Тарас познайомився, як відаємо, де з ким з видатніших людей того часу: от-як Жуковський, В’єльгорський, Гребінка; відомий математик, полтавець, Остроградський. Ставши чоловіком вольним, вступивши до Академії, ставши товаришем і любленим учнем Брюллова, Шевченкові, натурально, не можна було не ширити своєї знайомості: сприяло тому товариство академіків, а ще більш товаришовання з Брюлловим. Про його яко про поета тоді ще ніхто не знав; яко художник він теж ще не визначався так, щоб можна сказати — «пішов в моду». Приймали його в родинах зовсім не яко «диковину» яку, а просто яко молодого, енергічного і веселого розмовника. Взагалі, знайомість його не здається мені якоюсь незвичайно великою. Навпаки, швидше можна сказати, що вона була р. 1838 вельми невелика. Про знайомість його під той час ми можемо судити єдине по тому, що він сам нам дав в «Художнику».

Вступивши до Академії, Шевченко сприятелився з товаришами академіками, переважно українцями, або такими, що бували на Україні, от-як Федот Ткаченко, Петровський, Пономарьов, Штернберг і інші. Більш за всіх він товаришував і найближче сприятелився з Штернбергом. Останній геть перед тим скінчив Академію, їздив по Україні і саме р. 1838 /93/ вернувся звідтіль, привізши повний портфель малюнків з природи України. Сприятелитися Шевченку з Штернбергом запоміг і Сошенко, і відносини до Штернберга Брюллова, але більш за все — моральна сторона, вдача і характер обох художників; Штернберг, так само як і Шевченко, був чоловіком добрим, чесним і перейнятливим. Він потім познайомив Тараса з іншими освіченими родинами; про них буде ще річ.

Різниця віку, різниця характеру, а найбільше різниця духових потреб не давали Шевченкові довго жити укупі з Сошенком. До того ж примішався тут ще й роман та й довів наших приятелів до того, що вони розцуралися і розлучилися ворогами.

У тієї німкені, де кватирували Сошенко і Шевченко, жила небога її, молода вродливенька дівчина, доня Виборзького 176 бургомистра — сирітка Маня (Маруся). Сошенко закохався в ту Маню і гадав собі побратися з нею. Чи відав про те Тарас, чи ні, — не скажу. Але Маня подобалася і йому. Сподобався і він Мані. Річ натуральна: обоє люди молоді; обоє того віку, що зоветься «віком.весни і кохання». До того ж твар у Тараса, як знаємо про се від Ткаченка 177, хоч і не була вродлива, але була принадлива; вона світилася великим розумом, а коли він балакав з жіноцтвом, лице його ставало незвичайно принадливим. Було, знати, щось такого чарівного в тварі Тараса, що він подобався жіноцтву. Оця чарівна сила, помічена Ткаченком ще року 1838, не покидала Тараса довіку і нагадає нам про себе ще не один раз.

Дак-от Тарас і Маня закохалися. Спостеріг те кохання Сошенко і почав ревнувати. Спершу, одначе, він ховав своє незадоволення. Але перегодом, коли помітив, що коханці зійшлися близько, розгнівався Іван Максимович: став сваритися, вилаяв Тараса і прогнав від себе з кватири. Се сталося в кінці січня р. 1839.

Даремне, одначе, Сошенко сварився. Хоч Тарас і перебрався на іншу кватиру, та що з того для Сошенка! Сила кохання міцніша за всяку сварку! Серце Мані знайшло Тараса і на другій кватирі: вона голубкою тією полинула до його... Сошенко додав, що кохання те не гаразд добре скінчилося для Мані 178.



176 Виборг — місто в Фінляндії, недалеко від Петербурга.

177 [Ганненко Е. А. Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченко.] — Древняя и новая Россия. — 1857. — № 6.

178 Чалий [М. К. Жизнь и произведения Шевченко], с. 33. /94/



Сварка з Сошенком, одначе, не вивітрила з Шевченкового серця вдячності до його. Перегодом, коли Сошенко мусив покинути через недугу Петербург, Шевченко прийшов до його, прохав вибачення, і вони розійшлися приятелями, немов ніколи і не сварилися 179.






II


Розцуравшись з Сошенком, Шевченко перебрався в 5-ту лінію Васильєвського острова в дім Аренса і закватирував тут з художником Михайловим, чоловіком вельми добрим, ласкавим, благородним; одначе Тарасові він не прийшовся під мислі «...товариш з його благородний, але нема у його ні до чого поривання, ніщо не причаровує його» 180, до того ж Михайлов був людина й непосидяща, в господі майже не бував. Тарас бачився з ним тілько у Брюллова та в класі. Се трохи нудило Тараса. Віддавши натуральну платню першому почуттю волі, Тарас почув, що у його прокидується потреба товариського життя в господі. З сього боку Михайлов його не задовольняв. Його кликав перебратися на кватиру Брюллов; але ж Тарасові здавалося і не зовсім не певне, що Брюллов для його «вельми великий», та й почуття незалежності спиняло його; він тямив добре, що «на своїй кватирі йому вільніш» 181. Нарешті, він сподівався, що от-от вернеться з України Штернберг і закватирує з ним. Штернберга він знав вже з оповідань Сошенка і Брюллова і бажав хоч «кільки місяців перебути з ним вкупі»

Нарешті восени вернувся і Штернберг, і просто до Тараса на кватиру. З першого ж разу вони стали наче два брати. Другого дня по приїзді Штернберга, Тарас, вернувшись до господи, бачить, що його новий приятель спить: «він сів біля його ліжка і любовав з його дитячої тварі непорочної потім взяв олівець і папір і став малювати з його портрет Тільки що зробив усю постать, як Штернберг прокинувся, помітив Тарасову роботу, засміявся чистосердечним сміхом і мовив:

— А покажіть, що ви робили?

Подивився, похвалив малюнок і сказав:

— Нехай коли-небудь і я поквитую з вами» 182.



179 Ibidem. — С. 34.

180 Художник ([Кобзарь. — Т. III.]), с. [39] і 40.

181 Ibidem.

182 Ibidem. — С. 42. /95/



Тарас радів парубочими радощами чистими з нового приятеля. Небавом радощі його ще побільшали, коли він побачив Штернбергів портфель малюнків з природи і життя України і почув з уст Брюллова хвалу і малюнкам, і авторові їх. Брюллов, роздивлюючи ті малюнки, радів від нашої України, як мовив він, — «одноманітно-різноманітної і від задуманих земляків наших, так гарно змальованих Штернбергом». От зразки тих малюнків, що так сподобалися не тільки Тарасові, але й великому знавцю штуки — Брюллову: на маленькому шматочку бібули проведена поземна лінія; на першому місці — вітряк, біля його віз, біля воза, навантаженого мішками, пара волів. Або от другий малюнок: на самому березі річки в холодку під вербою розлогою стоїть біленька хатина, покрита соломою; уся вона, буцім в зеркалі, відбивається в воді. Під хатою бабуся, а на воді качки плавають. От і увесь малюнок, але який гарний, який живий малюнок. Брюллов поцілував Штернберга: він в одному ескізі його бачив усю нашу Україну. Україна і задумані постаті земляків наших так подобалися Брюллову, що він зайнявся бажанням осадити собі на березі Дніпра хутір з чарівною декорацією і з усіма угодами. Але було одно, чого Брюллов боявся, і чого жодним робом не можна було спекатися, се українські пани — «феодали-собачники», як називав їх Брюллов 183.

От з сього ми бачимо, який вже тоді склався у Шевченка погляд на штуку. Ще виразніше спостережемо його погляд і вимагання від штуки малярської з того факту, який ми знаходимо в Тарасових «Записках»:«Року 1839, — згадує він 184, — Жуковський, вернувшись з заграниці, привіз величезний портфель, напакований творами Корнеліуса, Гессе і інших світил монахівської 185 школи живопису. Твори Брюллова, на думку Жуковського, були занадто матеріальні і штуку божественну придавлювали до грішної землі. Жуковський покликав Шевченка і Щтернберга до себе полюбовати з тих заграничних малюнків і повчитися у великих вчителів німецьких. Пішли, і «що ж ми побачили, — каже Тарас, — довгі, безживні мадонни, а навкруги їх готицькі херувими худорляві; інші з них були сущі мученики живої штуки. Ми бачили Гольбайна, Дюрера, але не репрезентантів XIX віку.



183 Художник. — С. 44 ([Кобзарь. — Т. III]).

184 Записки... — С. 55. (Кобзар. — Т. III). — [Запис від 10 лип. 1857 р.].

185 Мюнхенської. — Ред.



Роздивляючи ту колекцію ідеаль-/96/ної бридоти, ми з Штернбергом голосно висловили свої думки. Наша простодушність довела Жуковського до того, що він назвав нас попсованими учнями Брюллова».

Штернберг познайомив Шевченка з родинами своїх знайомих в Петербурзі: натурально, більшість їх з німецькими, як і сам Штернберг, назвами. Всі вони були люде освічені і знаємість з ними доброю стороною впливала на духовний і моральний організм Шевченка. Знакомиться він з родиною Шмідтів, часто навідується до них по вечерах, а по неділях і обідає там і «виходить від них чистішим і добрішим. Родина Шмідтів, як сам він признає, просто благодать господня». В родині інспектора університетських студентів Фіцтума Шевченко «раює, упиваючись квінтетами Бетховена та Моцартовими сонатами». Небавом Штернберг знайомить Тараса з родинами борзенського дідича, Грицька Терновського 186, каретника Йоахима, син котрого був художник, людина весела, прекрасно освічена; сердешні стосунки Йоахима не порвалися і потім, коли Тарас опинився «в смердячій казармі». Коли до оцих знайомих додамо ще родину Уварова, художників Пономарьова, Соколова, Петровського, під кінець року — дідича Мартоса, так либонь чи не всі оце ті нові знайомости, яких переважно тримався Шевченко.



186 Тарновського Г. С. — Ред.



Штернберг, одначе, недовго перебував в Петербурзі; на превеликий жаль Тарасові, він поїхав був до Оренбурщини, і тоді саме Тарасові довелося перебути тяжкий недуг. Мені здається, що недугу його спричинив [ся] недуг Брюллова, звісно, мимо найменшої волі і бажання останнього. Брюллов побрався був з донею якогось Тима (Тімма В. Ф. — Ред.), німкенею-красунею. Шевченко не переставав бувати у Брюллових; пані Брюллова вітала його приязно; грала з ним в «гальберцвельф»; вона добре грала на роялі і співала; а Тарас загарливо любив пісню і музику. Одначе не довго Брюллов був жонатим. Через місяць, чи що, жінка його, пішовши звечора до своїх приятелів Заурвайдів, не вернулася вже до чоловіка. Брюллов з того горя на другий день тяжко занедужав і нездужав цілих два тижні. Увесь той час Шевченко не відходив від його. Стомився він фізично, піклуючись біля хворого, але ще більш стомився душею і серцем. Як несподівана розлука супругів, так і добуток з неї — недуг Брюллова, не могли не збентежити до самого дна благородну душу і чутке, перейнятливе серце Тараса: увесь його /97/ організм моральний страждав стражданнями свого благородного добродія і великого учителя-товариша. Ледві Брюллов почав одужувати, як занепав Шевченко. Приятель його художник Пономарьов перевів його, недужого, з дома Арсена 187 до себе на кватиру в Академію художеств.



187 Аренса Г. І. — Ред.



Невідомо, чи довго хорував Тарас і чи довго жив з Пономарьовим. Можна гадати, що недуг протягся доволі довго. Після недугу стався один случай, про який варто згадати. Поруч з майстернею Пономарьова була майстерня і кватира другого художника, Петра Степановича Петровського, теж Тарасового приятеля і возлюбленника Брюллова. Тоді саме Петровський малював картину «Агар в пустелі». За оцю картину Академія коштом скарбовим вирядила Петровського потім до Італії. Там він і поліг. У Шевченка лишився він довіку в найсимпатичнішій пам’яті. Трохи чи не через 20 років після приятельського життя в Академії, Тарас р. 1857 зустрів в Нижньому Новгороді далекого кревняка Петровського, Кудлая, і вельми радів, розмовляючи з ним про свого приятеля: «Багато-пребагато; — каже він, — ожило з тієї розмови в моєму серці про прекрасні дні минулого», — себто про ті дні, коли він перебував в Академії з Петровським. Дак на оту картину, як малював її Петровський, ходили дивитися Шевченко і Пономарьов. Раз якось Петровський почав жалкувати, що не спроможеться розжитися на такого здорового птаха, щоб з його змалювати крила янголові. Товариші слухали, жалкували, вболівали йому, але ради й самі неспроможні були дати, бо і в самих вітер ходив по кишенях; сиділи вони просто голодні, без хліба, грошей — хоч би тобі копійчина єдина, а кредиту й того менш. Петровський кличе їх до своєї нені старенької на Піски (частина Петербурга, немовби передмістя) на обід. Чому б і не так! Чому б голодним парубкам і не пообідати; так же Піски від Академії вельми далеко, підеш та й спізнишся на лекцію до класи. Лекція починалася о 5-й годині: і боязко, і ніяково пропустити її. Хоч як там грало в животі, а проте Шевченко і Пономарьов не здалися; дали перевагу науці, подякували за обід, та й годі. Петровський пішов сам. Неня дала йому карбованця, щоб купив гусака, з якого б списав крила янголові. Вернувся Петровський і ситим, і веселим та й похвалився своїм товаришам про того карбованця. Тарас ту ж мить моргнув на Пономарьова, щоб придержав руки Петровському, а сам до його в кишеню, вхопив того карбованця, /98/ да тоді з Пономарьовим бігцем. Петровський за ними, благає вернути гроші. Де там! Зголоднілі товариші прибігли до «Риму» і проїли гроші Петровського. А як же буде з птахом? Горопашний Петровський сумує. Увечері сидять вони у майстерні Пономарьова; останній журиться про Петровського.

— Чого ти, дурню, журишся! — зареготався Тарас. — Ось ну лишень ходімо на полювання; так зараз і дамо ради Петровському.

— Яким се чином?

— Тоді бачитимеш... ходім.

Скоро вийшли на академічний двір, тут, бачать, зграя гусей. Гуси були власність помічника поліцмайстра з Академії Соколова. Шевченко накинув одного гусака плащем своїм; вхопив його під паху, стис йому дзюба, щоб не кричав; та навзаводи до кватири Петровського. Петровського нема в господі; кватира на замку. Треба було Пономарьову і Шевченкові нести того гусака до себе, затуляти йому дзюба, щоб не кричав, але й уважати, щоб не задушився. Скоро вернувся Петровський, вони зараз до дверей його, прочинили і нишком пустили туди гусака. Гусак загегав, Петровський не стямився... Небавом все вияснилося і він намалював крила янголові, а тоді сторож-москаль зарізав гусака і зварив з його молодим жартунам юшку. Небавом Шевченко розжився на гроші і заплатив за того гусака. Брюллов, довідавшись про сей жарт, чимало сміявся 188.







III


Після недугу Шевченко перебрався на кватиру в д[омі] булочника Даннеберга в 9-й лінії Васильєвського острова. Що се була за кватира, про те повідав нам сам Шевченко: «Світличка, казав би, з меблями, так се була б неправда. Вдовж передньої стіни над робочим столом висіло дві полиці: на верхній стояли статуетки і коники барона Клодта, а нижня без ладу була завалена книжками. В світличці — єдине вікно, та й те напівзакрите. На стіні проти вікна порозвішувані виліплені з алебастру слідки ніг і рук, а поміж них маска Лаокоона із знаменитої натурщиці Фортунати» 189.



188 Русская старина. — 1880. — Кн. III. — С. 591.

189 Поэмы и повести. — С. 468 — [469]. /99/



Не скажу я, чи в цій самій кватирі жив Шевченко і тоді, як ходив до його на сеанси дідич Петро Мартос. Останній про Тарасову тодішню кватиру повідає, що вона була недалеко від Академії, але «під небесами», себто вельми високо; б.уло дві світлички: прихожа зовсім порожня, а друга, з вікном круглястим, така маленька, що ледві містилося ліжко; та щось таке ніби стіл; на сьому столі були порозкидані без ладу малярські пристрої та шматки паперу. Стояв ще мольберт да покалічений дзиглик. Кватира не визначалася з охайності; скрізь лежав товстим шаром пил; по підлозі валялися шматки паперу. По стінах стояли рами з натягненим полотном. На декотрих з них були розпочаті патрети і малюнки» 190. Мені здається, що се та сама кватира, різниця між ними невелика. Мартос бував у Шевченка на сам кінець р. 1839, коли вже вернувся і кватирував з ним Штернберг. Останнього в степах киргизьких постиг такий недуг, що він мусив покинути Оренбурщину і вернутися до Петербурга. Вернувся він просто на кватиру до Шевченка 16 грудня і кватирував з ним до весни р. 1840. Тоді з Шевченком жив убогий молодий поляк студент Демський. Вечером Демський вчив Шевченка мови французької. Поспіх в науці, мабуть, йшов добре; бо під час, коли вернувся Штернберг, Шевченко з Демським перекладали Польдекокового «Брата Якова». Коли потім Демський помер, французькі книжки його перейшли до Тараса 191.



190 Вестник Юго-Западной и Западной России. — 1863. — Кн. X. — С. 32.

191 Кобзар. — Т. III (Художник). — С. 54, 59, 88.



По приїзді Штернберга Демський перебрався на другу кватиру.

Жили вони убого, грошей браковало.

Зимою в Петербурзі дні незвичайно малі, просто, як справедливо писав потім Шевченко до Квітки, «ні день, ні ніч, а так, чортзна-що таке; прокинешся рано, тільки що заходишся малювати, дивися, вже й ніч. Тільки пензлі миєш, більш нічого». Одно слово, без світла не багацько встигнеш зробити за день! Коли без світла, напр[иклад], у грудні можна обійтися з 10 до 2 години дня, то се ще й добре. Тим-то Шевченко і Штернберг мусили «за останні гроші» придбати собі робітницьку лампу. Як же вони зраділи, принісши її до своєї кватири! «Принесли її в свою келію, засвітили ще серед білого дня, посідали біля неї і наче діти ті маленькі забавлялися нею». Після першої радості Штернберг взяв книжку і почав читати до лампи; а Шевченко взяв /100/ якусь малярську роботу і сів з другого боку лампи; та отак «удень з огнем» і просиділи до 5-ої години, доки не пішли на лекції. В Академії усій натурній класі оповістили про своє придбання. Покликали декого з товаришів подивитися на те диво і справили «вечірку», себто чай з сухарями. Ми, — додає Шевченко, — «були тоді убогими, але невинними дітьми. Боже, куди залетіли оті дні ясні, дні золоті! Куди поділася непорочна сем’я юнаків натхненних?!» 192.

Таким чином, бачимо, що через увесь 1839 рік житлом Шевченка була дійсне убога келія, коли не в землі де, під чотирьохосадною кам’яницею, дак десь «під небесами». Але ж як легко було б Шевченкові проміняти убогу келію на ясні світлиці в кватирі Брюллова! Та ні ж: почуття волі, почуття незалежності не дало йому того вчинити.

В оцій убогій його келії разом з Штернбергом перебував якийсь час і знаменитий художник Айвазовський. Останній не сподобався тоді Шевченкові: наш поет спостеріг, що у Айвазовського «є щось несимпатичне, нехудожницьке, таке щось ввічливо холодне, що відтручає від його» 193.

Навесні р. 1820 Штернберг і Айвазовський на одному пароході поїхали за границю. Провести першого зібралося чоловіка десять художників, а вже ж між ними і Шевченко, а проводити Айвазовського не було нікого. З того часу не судилося вже Шевченкові бачитися з Штернбергом: останній помер в Римі того самого (1847) року, коли друга його Тараса постигла катастрофа заслання. Час, проведений з Штернбергом, лишився в Тарасовій пам’яті яко ліпші дні його віку. Вже на порозі з «смердячої казарми» (1857) Шевченко, згадавши Штернберга, пише: «Незабутні, золоті дні! (1839) Ясним сном радощів прилетіли ви перед мене і лишили нестертий слід чарівних споминок. З Штернбергом ми тоді (1840) були ще тільки юнаки, що ледві вбилися в пір’я» 194.



192 Поэмы и повести. — С. 469.

193 Кобзар. — Т. III (Художник). — С. 65.

194 Записки... — С. 55. [(Запис від 10 лип. 1857 р.)].






IV


Не можна сказати, що матеріальне убожество Шевченка, в якому він перебував р. 1839, залежало від недостачі заробітків. Заробітки траплялися йому, та раз, браковало /101/ йому на їх часу вільного, а друге, — траплялося й таке, що замозольованого заробітку він в вічі не бачив; бо заказники роботи не платили йому за працю. Ми зараз запевнимося, що й Сошенко, а за ним ще гірш і Чалий зовсім не по правді попрікали Шевченка гулянками. Останній пише 195, що світські гулянки і артистичні «кутежи» (загри), від яких силковався Сошенко здержати Шевченка, але від яких не спроможен був здержатися і сам великий учитель Шевченка — Брюллов, ідол академічної молодіжі, лишили сліди на увесь останній вік Тарасів і темною плямою лягли на дорогу нам пам’ять Кобзаря.



195 Чалий. Жизнь и произведения [Т. Гр.] Шевченка. — С. 35.



З яких фактів д. Чалий вивів такий свій осуд, мені не відомо. Покладатися на самого Сошенка не можна, раз, через те, що й він не подав ніже єдиного факту, а друге те, що з Тарасом він розцурався з початку лютого р. 1839, і до виїзду свого з Петербурга, себто до осені того року, вони ворогували: значить, Сошенкові й не можна було докладно знати, яким життям живе Шевченко; а коли й доходили до ушей його які недобрі вісті про Тараса, дак чи перевіряв же їх Сошенко? Чи звертав він увагу на те, що нема чоловіка без вади і що «лихі вісті не лежать на місці».

Стежачи по тих матеріалах, які є у мене, оскільки можливо день скрізь день життя Шевченка за р. 1839, я не бачу ніже єдиного факту на такий осуд, який висловлено в книзі Чалого. Навпаки, я бачу що інше.

Перш за все, я помічаю невсипущу працю Шевченка біля своєї освіти. Ми знаємо, що до визволення з крепацтва Шевченко був людина майже темна. Се він і сам бачив і тямив. Викуплено його з крепацтва тоді, коли йому йшов вже 25 рік; се такий час, коли велика більшість людей кінчає вже свою шкільну освіту. Годі було гадати й Шевченкові про освіту систематичну. Та для неї і матеріальних достатків у його не було. Отже, коли ми, пам’ятаючи усе оце, звернемо увагу на ту освіту, якої надбав собі Шевченко без шкільної запомоги, без системи, без керманича, так не можемо за такими обставинами не вважати освіти його доволі високою. Вже ж, щоб надбати її, чоловікові хоч би з якою великою кебетою прирожденною, так треба на те перш за все часу. У Шевченка велика сила часу йшла на освіту і науку в малярстві.

За ту освіту, якої надбав собі Шевченко, мусимо дякувати, опріч Гребінки, більш за всіх Брюллову. Тарас користу-/102/ється з його бібліотеки. Він читає з поради Брюллова Біблію, історію Греції, історію віків середніх. Перечитує найліпші романи Вальтера Скотта і т. ін. Уважно читає твори польських і російських письменників; твори інших письменників іноземних в перекладі на мову російську, як Гомер, Сократ, Гете, Шіллер, Шекспір і інші. Перегодом бере до себе на кватиру студента Демського, щоб учив його мови французької, і ходить з ним слухати відчити професорів університетських і Академії медицинської: слухає відчити професора Куторги з зоології; професора Буяльського з фізіології і т. ін. 196 До класів Академії художеств Шевченко навідується так ретельно, що боїться хоча раз який не бути в класі 197. От як Шевченко проводив свій час: «Вставши вранці, — каже він, — іду о годині 9-й до класу живописі. О годині 11-й іду чи до Карла Павловича, чи до господи поснідати чим Бог послав та й знов іду до класи і працюю до години четвертої. По обіді знову до класи. О годині 7-й йдемо з Штернбергом до театру, або, погулявши по набережжю Неви, вертаємось до господи. Я що-небудь читаю голосно, а він працює коло малюнків, або він читає, а я малюю».

З Брюлловим він оглядує Ермітаж і інші галереї малюнків, і кожен раз такі оглядини були «блискучими лекціями з теорії живописі: кожен раз кінчився Танєром 198, а найпаче його «Казармою». Коли траплялося з своїм великим учителем бувати в театрі або де на «островах», у знайомих, навіть у ресторані Юргенс, і тут Шевченко пильнував користоватися з освічених думок, досвіду і розуму Брюллова. До ресторану Юргенс Брюллов навідувався теж задля спостереження. Тут він, яко сущий артист, любив спостерігати різнохарактерне товариство: тут і художник, і бідолашний урядник з сенату, і бліді худорляві студенти з університету. Але й тут, вечеряючи з своїми учнями, Брюллов здіймав бесіду про штуку і в товариській розмові поучав своїх учнів непомітно для них самих. Не диво, що, рівняючи мимоволі оцього свого учителя до колишнього, до неотеси Ширяєва, Тарас вважав Брюллова «колосальним» і «благоговів перед його розумом, тактом, освітою і добрістю» 199.



196 Кобзар. — Т. III. (Художник). — С. 57.

197 Ibidem. — С. 83.

198 Тенірсом. — Ред.

199 Див. опов[ідання] «Художник».



Не без того, що, може, часом в веселому товаристві не обходилося і без товариської чарки. Веселі гулянки това-/103/риські властиві молодому віку кожної людини, а тим паче людям з душею артистичною; з серцем, повним любові до чоловіка, огрійливої, наче сонечко весняне; не охолодженої ще гірким досвідом життя. Коли Шевченко і справляв веселі гулянки товариські, то, опріч того, що вже я висловив про них, вони були вряди-годи, були неминучою потребою, раз, яко спочинок після довгої дняної праці, а вдруге, — й на те, щоб залити тяжкі виразки життя минулого; а ті виразки тоді ще були доволі свіжими. Гулянки ті лишили на житті Тараса геть не ту пляму, про яку говорять біографи його, а «нестертий слід чарівних споминок про незабутні золоті дні молодого віку, що пролетіли сном радощів». Нарешті бачимо, що скоро гулянки заходили і в кватирі товаришів Тарасових, що жили з ними, Елькана і Михайлова, дак Тарас пильновав від тих оргій утікати і відмовив в кватирі Елькану і Михайлову 200. «Не хотів би я, — каже він, — та треба буде, коли оргії не зникнуть».

На мою думку, такими гулянками не годиться попрікати. Молодість — найліпший час в житті чоловіка, і тільки серце заскориніле, що не мало власної молодості або забуло про неї, не хоче знати, що молодість двічі не буває!.. на час прийде і швидше втікає. На мою думку, коли б Шевченко і справді справляв навіть товариські загри, то вони не шкодили йому пильно працювати біля освіти і штуки малярської.

В Академії над малярством Шевченко працював з добрим успіхом. Вже 29 квітня р. 1839 рада академічна за його малюнок присуджує йому в нагороду срібну медаль. В Академії він ішов третім по успіхах, Брюллов був завжди задоволений з його, і більшої хвали для себе, яко для художника, Тарас не шукав; одначе не можна сказати, щоб він байдуже стосувався до нагород за успіхи. Чувство самоповаги, що таки доволі високо і глибоко було розвинене у його, не давало йому нехтовати нагородами за успіхи в живописі. От що розповів нам Тарас про своє духове становище під годину дожидання присуду йому нагороди радою академічною 201.



200 Кобзар. — Т. III. (Художник). — С. 76 — 77.

201 Ibidem. — С. 68.



«Я боявся йти в Академію. Брама академічна здавалася мені пащею, роззявленою у якогось страшного звірюки. Одначе ж, втомившись, ходячи по вулиці, я перехрестився і перебіг через страшну браму. В коридорі другої осади блукали мої нетерплячі товариші, наче тіні /104/ ті біля Харонового перевозу. Я пристав до їх гурту. Професори були вже в конференційному залі. Жахлива хвилина наближалася. З круглого залу вийшов інспектор. Я першим зустрівся з ним. Проходячи повз мене, він шепнув мені: «Поздоровляю!» Ніколи на своїм віку я не чув та й не почую такого слова солодкого, гармонічного. Я прожогом кинувся до господи».

Добре знати Шевченкові успіхи в живописі, найпаче в живописі патретній, ще й з того, що вже р. 1839 його знали яко доброго патретника і люде заможні, дуки вдавалися до його, щоб змалював патрети. На превеликий жаль, траплялося йому від тих дуків зазнати гіркі несправедливості. От приклади тому. Р. 1839 богатир, юнкер з полку керасирів Демидов, дідич, поєднав Шевченка змалювати патрет молодої його. Для сієї роботи Шевченкові треба було їздити в Гатчину, де жила та наречена Демидова. Шевченко патрет змалював, а грошей Демидов йому не заплатив 202. Другим разом дука Апрелєв, ротмістер, кавалергард з полку цариці, поєднав Тараса намалювати з його патрет. Єднаючись, він прохав Шевченка, щоб не боронив йому, приїздячи на сеанси, привозити своє снідання. Шевченко згодився. Апрелєв щоразу брав на снідання 200 устриць, четвертину холодної телятини, пляшку джину та шість пляшок портеру. Знати, що їдуха був неабиякий! На третьому сеансі він сприятелився з Тарасом «на ти», і оце приятельське «ти» запили шампанським. Шевченко каже: «Я раював від такого друга-аристократа». Але раювання скінчилося, скоро Тарас скінчив патрет, і треба було Апрелєву заплатити за роботу убогого художника. Пішов Тарас до його по гроші. Апрелєву ніколи. Пішов вдруге — знов ніколи, нікого не приймає; пішов він третім разом, четвертим, все те ж святе: «Ніколи, не приймає». «Тоді я, — каже Шевченко, — плюнув йому на поріг та и ходити перестав» 203.

До слова сказати, що Шевченко був незвичайний безсребреник, грошолюбства не було у його й на макове зерно. Коли траплялися у його гроші, він запомогав їми крівнякам і знаємим, і часто-густо, як се буде знати потім з фактів, приятелі як-от Чужбинський-Афанасьєв, і знайомі, як-от Бархвіц, взявши у його злиденну копійку в позику, не віддавали йому.



202 Кобзар. — Т. III. (Записки). — С. 144 [(Запис від 7 листоп. 1857 р.)].

203 Ibidem. — С. 43 — [44, запис від 2 лип. 1857 р.]



Переходячи через усе життя Тараса, ми дуже часто бачи-/105/тимемо певні факти його добрості, запомоги ближньому і поруч з тим його безкорисливість і негрошолюбство. Тепер наведу один факт з таких, що належать до часу, про який тепер саме у нас бесіда. Брат його Микита написав до його, просячи в позику грошей. Тарас, посилаючи йому 50 руб., відписує до його 2 березіля р. 1840 тими словами: «Знай, що мені гріх позичати братам гроші; коли трапляться, то так дам, а коли ні, то вибачайте» 204. В тому ж листі ми бачимо його пікловання і теплу любов до кревняків: «Поцілуй, — пише він Микиті, — діда Івана, доглядай сестру Марусю (сліпу), помагай бідній Ярині, а маляреві (чоловіку її, п’яниці) скажи, коли не схаменеться, то опиниться там, де йому і не снилося. Літом, може, приїду, та навряд, треба спершу довчитися. Скажи Федірці, нехай до мене напише, та тільки не по-московськи, а то і читать не буду».

Все, що досі було висловлено мною про життя Шевченка з часу визволення з крепацтва, запевняє нас, що і Сошенко, і Чалий, говорячи про «розкидливе і нерозсудливе» життя Тараса того часу, передали трохи густого, темного кольору, не наводячи для того фактів.

Бачили ми, що дійсне Шевченко бував між людьми, бував в театрі, в товаристві веселому , але про затру — не знаходимо ніже єдиного зерна. Гулянки ті, як я казав, були натуральним відпочинком після 8 — 9 годин праці щодня, без такої «загри» праця художника стала б про його не працею любленою, а тією каторгою крепацькою, з якої ледві вибився Шевченко, покинувши Ширяєва.

Часами сам Шевченко іронізував над своїми «гулянками». «От як я тепер гуляю: по театрах, по маскарадах вештаюся; по ресторанах вечеряю; гроші сію, як попало. Еге: а чи давно ж то сяяв над Невою той ранок незабутній, коли мене зустріли ви (Сошенко) в Літньому саду біля статуї Сатурна» 206.



204 Лист 1840 р., марта 2. — Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — [С. 211].

205 Кобзар. — Т. III. — С. [44] (Художник) і інші.

206 Ibidem . — С. 64.



Справив він собі на Великодні свята «непромоклого плаща» і сам себе питає: «Чи не чудно, що я радію з такої обнови святкової? Як добре подумати, так не чудно. Дивлячись на поли свого плаща лискучого, я думаю: чи давно-то я в замизканому халаті демикотоновому не відважувався й гадати про отакий плащ, а тепер: сотню рублів викидаю на /106/ плащ! Просто Овідієві метаморфози!.. А то, було, розживешся на коповика і несеш його в театр, не розбираючи, який там спектакль. За коповика, було, до смаку нарегочуся і гірко наплачуся, да так, що іншому й за цілий вік його не доведеться так плакати і так реготати. Чи давно се було? Не далі як учора, а яка переміна! Тепер я вже не інак іду в театр, як в крісла і дивитися йду не на те, що трапиться, а вибираю або бенефіс, або добрий спектакль».

Влітку велика частина людності вибирається з Петербурга літовати де поблизу на «дачах» (по хуторах); а тим, що літують в столиці, стають розвагою, хто спроможен, гулянки на «островах». Опріч того цар Микола завів був річно справляти 1 липня в Петергофі «народну гулянку». Довелося й Тарасові побачити останні. Першим разом він був там.р. 1836, як був ще крепаком і рабом Ширяєва: тоді він мусив йти до Петергофа нишком від Ширяєва. Тепер, р. 1839, за іншими обставинами, вже людиною вільною, навідався він на ту гулянку «народну» в Петергоф. Тепер на те свято він поплив на пароході вкупі з своїм великим учителем Брюлловим та з коханими учнями його, з Петровським та з Михайловим. Споминаючи про оці дві гулянки в Петергофі, Шевченко каже: «Бистрий перехід з горища неотеси маляра-мужика до велеліпної майстерської найбільшого художника нашого віку!.. Аж сам тому не йму віри, а дійсне воно так було. Я, нікчемний попихач, перелетів на крилах з брудного горища в чарівні зали Академії художеств! Одначе, чим же я хвалюся? Чим я доказав, що зумів покористуватися з напучування і з дружнього довір’я художника, величезного на цілий світ? Що я робив тоді? Чим я займався? Я тоді писав українські вірші, а вони такою страшенною вагою упали на мою душу» 207.



207 Кобзар. — Т. III. — С. [40]. (Записки..., [запис від 1 лип. 1857 р.]).






V


Хоча Тарасові і здавалося, що живопись його прийшла — професія, його хліб насущний», а проте інша прирожденна йому сила не вважала на його думки: і тоді, коли він «стояв перед великими творами свого великого учителя в ясних залах Академії художеств», та всемогутна сила «чари діяла» над ним. Вона водила його по степах наддніпрянських /107/ і показувала йому «тіні мучеників, бідолашних наших гетьманів». Вона розстилала перед ним степи, засіяні могилами. Вона показувала йому його «прекрасну, безталанну Україну в усій її красі меланхолійній, красі непорочній». Вона, ота сила всемогутня, незримою рукою з незримої чаші напувала Тараса тими «чарами», якими він навіки причарував до себе свою прекрасну Україну. З тими «чарами» лився незримо до його в душу той «божественний глагол», що устами Тараса розбудив «приспану» Україну. Прокинулася Тарасова муза і позвала його служити Україні і всім людям в іншій сфері. На сій службі Шевченко надбав собі навіки безсмертної слави, але ж за те зазнав невимовно тяжких страждань і пекельної неволі в казармі смердячій. Муза вінчала його вінцем, що довіку людського не зблекне, не потемніє і довіку сяятиме яко вінець генія українського слова, яко колючий терновий вінець величезного мученика і апостола правди, світу і волі людської.

Перед нами тепер стане вже не тільки художник Шевченко, перед нами розгортається суверток, де списане життя поета Шевченка.

Погляньмо, як розвивався, на якому грунті зростав прирожденний Шевченкові талант поетичний.

Річ певна, що дар поезії був у Шевченка прирожденний, але сього не досить, і, опріч прирожденності, був ще й інший грунт, на якому повагом зростала Тарасова муза; була ще та роса, той покорм, що поїли, годували і ростили його музу, — Шевченко не повідав нам, яким робом зростав і розвивався талант його; якою стежкою і хто вів його, хто і чим згодував його. Та ледві чи й спроможен він був повідати про се: йому тільки можна було сказати нам, хто і як спиняв зріст його таланту; хто і як держав його музу в темному льоху, не пускаючи її на світ, на волю. Він про се і сказав нам: крепацька темнота, неволя та злидні. Були ще й інші вороги його музи. Увесь політичний і соціально-моральний устрій державний ворогував з його музою і воювати її вирядив від себе те хиже військо, що зоветься неволею, темнотою і злиднями.

Даремна річ сподіватися від таланту, щоб він дав широку відповідь на питання про історію свого зросту і розвитку. Талант і сам того не відає; сам не спостерегає і не може спостерегти, коли і як він росте. Чим більший у чоловіка талант, тим менш він відає про се, тим менш він спроможен спостерегати процес його зросту і розвитку. Поет не відає, коли і як зростала творча сила його таланту. Сущий /108/ поет єсть сущий, найпокірливіший раб, невольник свого натхнення. Він не відає, коли призвання пришле до його натхнення; а останнє прийде і скаже поетові: твори, — і поет слухається, творить, не питаючись і не відаючи того, з якої речі він творить так, а не інакше. Біографи і критики мусять самі вже доходити до грунту, на якому зростав талант, і до стежки, якою йшов процес його розвитку.

Ми більш-менш запевне можемо сказати, хто і чим годував, хто доглядав Шевченкову музу, коли ще вона була в пелюшках і доки не розбудило її дихання волі. Перш за все, маємо високого достоїнства твір Шевченка, де він «неложними устами» висловив нам ті обставини, серед яких зростав його могутній геній. Сей високохудожественний малюнок стає нарисом, або, певніш мовити, канвою колиски, в якій зростав Шевченків талант поетичний. В віршу «До Музи» поет промовляє:


Ти, сестро Феба молодая.

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла;

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила;

І колихала, і співала,

І чари діяла...


Першими батьками, що вигодували Тарасів дух і дар поетичний, першими ніжними няньками, що пестили в крепацькому тілі мужицької дитини кебету поетичну, були природа й історія України. Природа наповала його душу ще змалку високим ліризмом; а народна історія, переказана йому в піснях сліпих кобзарів, діда Івана і більш за все в піснях народу взагалі, годовала серце поета високим народно-національним почуттям. Опріч того, побут народу, його тяжка неволя, — все оце незримою цівкою вливалося і годувало увесь духово-моральний організм Шевченка; ростило його талант, «повитий сивим туманом». В сьому сповивачі і зростав проквільно, мовчки велетень нашого слова. Доля перекинула Шевченка на чужину, і тут місячні ночі в Літньому саду починають потрошку ворушити його талант; але сповивач міцний ще, а у сповитого велетня мало ще духової сили, щоб порвати його. Другим духовим хлібом Шевченка, можна сказати, змалку і до останку, стає Біблія і, переважно, з неї Псалтир. Останній /109/ він трохи чи з першого і до останнього слова вивчив ще змалку і читав його з пам’яті. Біблію читав він і потім за порадою Брюллова. Читав її, сидячи потім і в тюрмі, і в казематі, і в казармі; тут читав її і по волі і по неволі, бо більш жодної книжки не давано йому читати. Вплив Біблії яскраво і виразно відбивається скрізь і в поезіях Шевченка, і в прозі, писаній мовою російською, і в «Записках» його, і навіть в листах до приятелів і до знайомих. Вплив Біблії не менш впливу народної пісні на творах Шевченка лежить червоною ниткою. Поруч з оцим впливом бачимо вплив історії України; історії переважно з тим духовим простованням, яким дише «История Руссов» Кониського 208. Правда, тоді ще (до р. 1845) не було друкованої історії Кониського, але ледві чи багацько було таких освічених українців, тим паче патріотів, щоб не мали у себе переписаної «Истории руссов». Я пам’ятаю, як був ще малою дитиною, як батько було виймає з скрині бережно загорнений в сувій полотна суверток синього паперу, — то і була «История руссов». Пізніш знов р. 1847 — 49 такий самий суверток з переписаною історією Кониського я бачив в Чернігові у діда свого Феоктиста Ротмистрова; р. 1853 те ж саме бачив і вперше сам вже перечитав ту писану історію в золотоноському повіті у Іскри; ще пізніше, р. 1856, піп в Переволочні Прилуцького повіту, нарешті р. 1859 столяр Гавриленко Грицько в Полтаві показували мені такі самі попереписувані історії Кониського.



208 Автор «Истории руссов» невідомий, тривалий час ним вважався Г. Кониський. — Ред.



Вже ж не можна гадати собі, щоб отієї історії не було в Гребінки і щоб він не давав її читати Шевченкові. З листів Шевченка до Бодянського Осипа Максимовича (професора в московському університеті) відаємо, що Шевченко і пізніш, коли історія Кониського була вже надрукована, вельми інтересувався єю.

Знаємо, що ще до визволення з крепацтва Шевченко спізнався з Гребінкою і вже ж певна річ, що останній давав йому читати твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки, Бодянського і свої. Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка. «Наські казки» Бодянського, видані ще р. 1835, напевне, теж мали вплив на Шевченка; найпаче передмова до їх запорожця Іська Материнки, підписана ініціалами Бодянського. В серце до Шевченка не могли не запасти оці слова Бодянського до земляків: «Може, /110/ хочете, щоб який ворог нетруджений нашою батьківщиною поживився? Нас же да нашим же добром почастовав? Глядіть, щоб з нашого хворосту да не загнули нам якої чуденної карлючки» 209.

Вплив всього оцього разом з «диханням волі і місячних ночей», згуртовавшись, розбудив Шевченкову музу. Коли властиво вперше, голосом яких саме віршів озвалася Шевченкова муза — запевне ми сього не відаємо. Шевченко нам сього не сказав, а, опріч його, ніхто й не знав. Він у своїй коротенькій автобіографії 210 повідав нам тільки, що «українська строга муза довго цуралася його смаку, попсованого в кирилівській школі, в панській прихожій, по заїздах да по міських кватирах. Але коли дихання волі вернуло почуттю чистоту перших літ дитинного віку, що перейшов під убогою батьківською стріхою, муза обняла і пригорнула його до лона на чужині».

Оте «дихання волі» — ні що більш, як визволення з крепацтва, а воно сталося 22 квітня р. 1838. Значить, з того часу своє натхнення поетичне Шевченко почав виливати на папір.

Не відомо, який перший твір написав Шевченко, він тільки повідав в автобіографії, що з перших творів його, написаних в Літньому саду, надруковано тільки «Причинну».

Живучи з Сошенком на квартирі, Шевченко писав поему «Катерина» 211. Того ж року він написав «Перебендю», «На вічну пам’ять Котляревському» 212, «Івана Підкову» і інші. Твори свої Шевченко читав Гребінці 213. Річ певна, що у них заходила бесіда і про надруковання їх; але коштів на те не було. Гребінка, одначе, пікловався, щоб видати український альманах 214. Була у його думка, і робив він з ініціативи Квітки деякі заходи, щоб р. 1839 почать видавати мовою українською при «Отечественных записках» Краєвського, «Литературные прибавленая», чотири книжки на рік. Листуючись з Квіткою, Гребінка писав 18 листопада р. 1838: «Є тут один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші! Як що напише, так тільки цмокни да вдар руками об поли, він дав мені гарних стихів на збірник».



209 «Наські українські казки [запорожця Іська Материнки]. — М., 1835. — С. XIII.

210 Йдеться про «Лист до редактора «Народного чтения». — Ред.

211 Чалий. Жизнь и произведения Шевченка. — С. 32.

212 Котляревський помер в Полтаві 29 жовтня 1838 р.

213 «Украинская старина» [Г. П.] Данилевського. — [X., 1866]. — С. 275.

214 Ibidem. — С. 274. /111/



На жаль, з Гребінчиних заходів нічого не вийшло, і видання сподіваного альманаху, мабуть, через недостачу грошей задлялося; а через те і Шевченкові твори не являлися друкованими. Друкованню їх запомогла знайомість його з Мартосом.

Зимою з 1839 на р. 1840 перебував в Петербурзі полтавський дідич, близький земляк і знайомий Гребінчин Петро Мартос. В Гребінки спізнався він з Шевченком і прохав його намалювати з його патрет. Умовилися. Приїхав Мартос до Тараса на сеанс і бачить: на долівці порозкидано шматки писаного паперу; зняв він один з них, списаний олівцем; бачить, нечітко і дрібненько написані вірші; він читає їх... Там було написано чотири рядки віршів:


Червоною гадюкою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли круки з поля

Ляшків-панків їсти 215.


— Що оце таке, Тарасе Григоровичу? — спитався Мартос у Шевченка.

— Та се, добродію, не вам кажучи, як нападуть іноді злидні, то я й нівечу папір, — відповів Тарас.

— Так се ваші вірші?

— Еге ж.

— Багацько у вас такого? — питає Мартос.

— Та є чималенько.

— Де ж воно?

— Отам, під ліжком у кошику.

— А кете, покажіть.

Шевченко витяг з-під ліжка луб’яний кошик, повен шматків ізписаного паперу. Мартос почав був розбирати, але бачить — річ трудна, нашвидку толку не доберешся; він і каже до Шевченка:

— Дайте мені додому оці папери, -я їх перечитаю.

— Цур йому! Воно не варто праці.

— Як не варто! Тут є щось дуже доброго.

— Сількись! Візьміть, да тільки, будьте ласкаві, нікому не показуйте і не говоріть нікому.

— Та добре ж, добре.

Взяв Мартос ті папери і повіз їх до Гребінки, і там вони з великою працею уладнили ті папери і що розібрали, те перечитали.



215 Тарасова ніч. — «Кобзар». — 1876. — Т. II. — С. [7]. /112/



На другому сеансі Мартос нічого не говорив Шевченкові про вірші, сподіваючись, що Шевченко сам здійме про них бесіду. А Тарас мовчав собі. Тоді Мартос каже до його:

— Чи знаєте що, Тарасе Григоровичу: я перечитав ваші вірші; дуже, дуже добрі. Хочете — надрукую?

— Ой, ні, добродію, не хочу, не хочу!

Доволі праці зазнав Мартос, заким згодився Шевченко. І от таким побитом, коштом Мартоса надруковано в Петербурзі р. 1840 вперше українські вірші Шевченка невеличкою книжечкою з назвою «Кобзар». До сього «Кобзаря» були заведеш: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «На що мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч» 216.

Так розповів нам Мартос 217 історію першого «Кобзаря». Ніхто інший не подав нам якої другої звістки, може, через те, що коли Мартос надруковав сю історію, так не було вже на світі ні Гребінки, ні Шевченка. Через те Мартосову звістку я беру яко факт; хоча гадаю, що могло бути трохи інакше. Мені не йметься віри, щоб Гребінка до того часу не розповів Мартосові, що Шевченко пише вірші; і щоб Шевченко був таким недбалим до своїх віршів, що скидав їх в кошику.












Попередня     Головна     Наступна             Коментарі


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.