Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 397-444.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі





ТАРАС ШЕВЧЕНКО
в дорозі з заслання

(2 СЕРПНЯ 1857 ДО 27 БЕРЕЗІЛЯ 1858 р.).


І примиренному присняться

І люде добрі, і любов,

І все добро, і встане вранці

Веселий, і забуде знов

Свою недолю; і в недолі

Пізнає рай, пізнає волю

І всетворящую любов.


Шевченко («Кобзарь». — Т. II. — С. 188)



І


За три дні переплив Шевченко на хисткому човні Каспійське озеро-море і о 5 годині вечора 5/17 серпня 1857 р. дістався в Астрахань. Колишня столиця татарсько-астраханського царства, а тепер місто портове не сподобалося Тарасові. Підпливаючи до Астрахані, поет бачив біля берега сотні кораблів і цілий ліс щогол і гадав собі, що Астрахань — щось похоже на Венецію під час дощів, але ж... Побачив, що, хоча рукав Волги завбільшки як Босфор і підперізує, але не Золотий Ріг, «а купу гною смердячого». Кажучи правду, що могло сподобатися поетові в Астрахані? Хоча він цілих сім літ нічого не бачив, опріч дикого степу та убогих будівль казарменних у Новопетровському, а проте його чуття художницьке не вияловіло, любов до зграбного, до гарного не виснажилася. Тим часом Астрахань і тепер ще місто майже не культурне, а тоді тим паче. «Будівлі убогі, на улицях брудота, ні готелів, ні путящих ресторанів нема; крамниці убогі, тільки бібліотека мізерна, жіноцтво неприродно біле і переважно сухорляве. Панує твар комлицька 791. Вираз її простодушний і рахманний». Тарас спостеріг, що ліпші слуги і робітники з комликів. «Житло комликів, — каже він в своєму журналі, — кибітка, професія — рибальство і взагалі важкі роботи».



791 Калмицька. — Ред.



Ще в Новопетровському Шевченко приміркував собі їхати з Астрахані до Нижнього Новгорода водою по Волзі. /398/ А припливши в Астрахань, довідався, що парохід вернеться з Нижнього нешвидко і попливе назад з Астрахані після 20 серпня. Плисти на пароході в каюті Тарасові бракувало грошей. Треба було плисти на барці, що йтиме на буксирі у парохода. Купивши білет на плавбу, мусив він сидіти в Астрахані і нудитися більш двох тижнів, доки рушить парохід. В Астрахані перебував тоді в якихсь урядових справах плац-ад’ютант Бурцов. Тарас закватировав у його, але не надовго, бо Бурцов заходився дружитися; 17 серпня мусило бути весілля; тим-то Тарасові треба було знайти собі іншу кватеру. Попошукавши днів зо два, він, нарешті, знайшов якусь комірчину за 20 коп. денно і перебрався сюди 12 серпня. Переночувавши на новій кватері, вранці пішов Тарас відчинити віконницю. Ледві став відчиняти, «якийсь бородач» линув з вікна помиями і, звісно неумисне, облив Тараса, та ще, каже Шевченко, «мене ж і вилаяв, кажучи, що мене чорт носить так рано попідвіконню». І я вилаяв його «старим ослом бородатим», — признається Тарас 792.

В новому чужому місті приїзжій людині, що не має там ні діла, ні знайомих, завжди нудно сидіти, та ще отак, як Шевченкові, що вирвався з неволі і, натурально, жадав швидше дістатися до столиці. Треба було чимсь розганяти нудьгу і де-небудь дівать нудний час дожидання пароходу. Річ натуральна — оглядати місто. Тарас так і робить: вештається по брудних улицях Астрахані і бачить, що «Астрахань просто острів, перерізаний кількома смердячими болотами. Будівлі порозкидані, і всю оту величезну та незграбну, сіру купу валяви увінчують зубчасті білі мури кремля та стрійний собор велеліпний на п’ять бань московського штибу XVII віку. Губернаторський дім здається озією, як прирівняти його до сусідніх халупчин; під домом репрезентанта вищої адміністрації — крамниці з кумисом». Обійшовши усі улиці, поперечитувавши усі великі й малі вивіски, провідавши і книгарню, взагалі огледівши Астрахань, Тарас виводить з сього огляду, що «се місто погане, зовсім нікчемне, осоружне», і каже: «усяке місто, хоч би таке, як Белебей в Оренбурщині, повинно б справити добре вражіння на людину, що отак, як я, чевріла сім років в пустині голій. Отже зі мною не так сталося: значить, я ще не зовсім здичавів.. Се добре!» 793.



792 Записки... — С. 100. [(Запис від 13 серп. 1857 р.)].

793 Записки... — С. 92 — 98. [(Записи 6, 7, 8, 9, 10 серп. 1857 р.)].



На другий тиждень обставини і умови перебування Шев-/399/ченка в Астрахані перемінилися трохи на ліпше і та переміна зробила добрий вплив на його дух.

Одночасно з ним були визволені з Новопетровської хурдиги декотрі поляки, що справляли там теж покуту за любов до волі рідного краю. Між ними був і Фіалковський. Одночасно з Шевченком і вони припливли в Астрахань. Тут повітав їх земляк їх лікар Зброжек Тимко, годованець київського університету. Довідавшись від своїх земляків, що й Шевченко визволений з неволі і по дорозі перебуває в Астрахані, Зброжек подав про се звістку своїм знайомим українцям, які були на той час в Астрахані: Іванові Клопотовському, Незабитовському, Одинцеві і ін., дітям київської Alma Mater-і. Дехто з них, як от Клопотовський, перебуваючи у Києві, особисто знав Шевченка, і всі вони глибоко шановали його як національного поета і страдальника за волю і добро рідного народу. Усі вони кинулися вітати Шевченка в його комірчині.

15 серпня в журналі Шевченка Клопотовський власною рукою записує, що в той день він повітав «з превеликою радостю в далекій чужині старого свого професора, найдорожчого та любого поета; повітав його яко батька, яко брата, яко друга великого»

Не тільки українці, але дехто з великоросів з ентузіазмом вітали визволеного з неволі поета. Так Федор Чельцов у Шевченковому журналі 16 серпня «вельми дякує Богові, що сподобив бути кілька годин укупі з батьком милим Тарасом Григоровичем Шевченком».

Поляки теж не відстали й собі. «Славетний Кобзарю народний! — вітає Тараса Зброжек. — Твоє теперішнє перебування серед нас робить мене зовсім щасливим і оці години ніколи не зникнуть з моєї пам’яті. Стократ благословляю оцей день великий, коли небо дало мені спізнати особисто Тебе, великого і непохитного оповідача правди». (Записки... — С. 103).

В Астрахані перебував тоді саме богатир-мільйонник О. О. Сапожников. Шевченко знав його ще року 1842 невеличким хлопчиком. Тепер він відав, що Сапожников живе в Астрахані і, проходячи раз по одній улиці, помітив великий будинок з написом: «Дом Сапожникова»; але, згадавши, що Сапожников «на астраханському обрію є зорею брильянтовою, та ще й безплатним метрд’отелем», Тарас не пішов до його. Тим часом Зброжек 15 серпня переказав Сапожникову, що Шевченко в Астрахані, і на другий день Сапожников і Шевченко оновили стару /400/ знайомість. В особі Саножникова Тарас зустрів людину просту, добру і високоблагородну. Отож новим і старим знайомим Шевченка прийшла добра думка пошанувати нашого поета гуртовим бенкетом.

От що пише Шевченко про другий тиждень свого перебування в Астрахані: «З 15 до 22 серпня у мене в курявій і брудній Астрахані було таке світле свято, якого на моєму віку мені ще не траплялося. Земляки мої, більшість їх кияни, так щиро, так радісно, так по-братерськи повітали моє визволення з неволі і свою гостинність так розгорнули, що не дали мені самому провадити свої записки, а взяли на себе».

Очевидна і зовсім натуральна річ, що астраханські привітання окрилили, підбадьорили свіжою силою дух поета, так як ту квітку, причавлену спекою, бадьорить і свіжить чиста, свіжа роса. Привітання астраханські були першим ступнем по тій стежці, де українці свідомо справляли свій святий обов’язок прилюдного і заслуженого пошанування генія рідного слова і великого страдальника. З Астрахані почався прилюдний суд і осуд тієї великої історичної несправедливості тяжкої, що заподіяно над Шевченком 30 мая 1847 р.

«Спасибіг вам! — дякує Тарас своїм астраханським прихильникам. — Ви наділили мене таким щастям, ви надали мені таких радощів, що моє вдячне серце ледві їх вміщує. Пам’ять про оці найщасливіші дні я не до прозаїч них записок своїх заведу, а сховаю в скарбниці серця свого» 794.

Сапожникову тоді саме треба було з усією своєю родиною їхати теж до Петербурга. Він найняв собі до Нижнього Новгорода той самий пароплав «Князь Пожарський», на буксирній барці котрим бажав плисти і Шевченко, і купив собі білет. Тепер Сапожников прохав Шевченка подорожувати з ним у каюті.

Тарас згодився: куплений білет він віддав капітану парохода, просячи подарувати його першому злидареві. Капітан «Князя Пожарського» Кашкін 795 на той білет взяв замість одного п’ятьох злидарів, що не спроможні були навіть по одному карбованцю заплатити за переїзд до Нижнього.

22 серпня «Князь Пожарський» рушив з Астрахані.



794 Записки... — С. [103] — 104. [(Запис від 23 серп. 1857 р.]

795 Кишкін. — Ред. /401/








II


Не по рудому киргизькому степу пустині подорожував тепер Тарас, не по «заспаних хвилях» моря Аральського плив він тепер. Перед очима поета розгорнувся широкий, блакитно-сріблястий шлях красуні Волги, облямованої зеленими, часто стрімкими берегами. І плив тепер Тарас не в гурті темних, часом п’яних, зневолених жовнірів, а в товаристві людей освічених і прихильних до його. А проте всі обставини плавби на «Князю Пожарському» запевне зворушували в Тарасовому серці пережите тяжке минуле... і, певна річ, нікому не чуте питання: за що? — не раз здіймалося на серці у поета. Хоч би яке любляче, м’яке, всепрощаюче серце не було у чоловіка, він довіку не спроможен забути незаслуженої тяжкої наруги і зневаги, та ще таких, яких зазнав Шевченко.

Забути їх живій людині — значить, забути самого себе. А чи се річ можлива? Можна простити їх, але забути не можна. Я ще раз певен, що, пливучи з Астрахані, Шевченкові не можна було не нагадати плавби і по Аральському озеру, і по Уралу в Гур’єв-городок, і по Каспійському морю човном до Новопетровського в жовтні 1850 р. Я певен, що споминки його в ту годину бризкали кров’ю з самого серця так, як колесо «Князя Пожарського» бризкало срібною піною.

Пливе «Пожарський». Носом своїм він ріже-оре скляний шлях Волги і гуде тихо, поважно, наче він гордує, що везе на собі найдорогоцінніший скарб України. Природні обста вини надають ще більш гордощів і торжественно-тихого бенкету. «Ночі тихі, місячні; чарівничо-поетичні ночі. Волга понялася прозорим туманом і, немов те зеркало безкрає, відбиває в собі красуню ніч, бліду, чарівну ніч. Відбиває і стрімкий берег, інде порослий купами зелених дерев. Декорація невимовно гарна». Вона солодким спокоєм напоювала і заспокоювала збентежені Тарасові нерви і, наче та ніжна неня, голубила-присипляла і запевняла, що ні барабан, ні «заря» не потурбують уже ізмученого серця поета. Замість барабана і «зари» покриває гук інший: покриває німа гармонія привабливої, чарівної краси природи, та задушевний голос скрипки, що серед тихої ночі так чарівно, мелодійно лунає з чердака пароплава. Шевченко взагалі любив музику, а скрипку тим паче. І от він слухає вже третю ніч, як на пароході вільновідпущений з кріпаків розливає чарівні гуки Шопенових мазурок. /402/ «Оцих слов’янських пісень, сердечно-глибоко сумних, я ніколи не наслухаюсь, — пише Шевченко 27 серпня. — З тієї скрипки, — додає далі поет, — вилітають стогнання і зливаються в один стогін, протяжний та суворий. Чи скоро ж сей стогін долетить до твого вуха, наш Боже праведний?» — питається поет.

Нові обставини, нове товариство інтелігентних людей і воля так впливали на Тараса, що першими днями плавби він не спроможен був ні до чого взятися, навіть ретельно не писав кілька день свого журналу. «Усе нове товариство, подорожні люде, — пише Тарас в журналі, — такі щирі й приязні, прості, що я з радощів не тямлю, що й робити, тільки то назад, то наперед бігаю по чердаку, неначе той школяр, що вирвався з школи. Отакий несподіваний зненацька контраст не дає мені прийти до себе. Людське поводження зо мною здається мені чимсь неприродним, неймовірним...»

А властиво в поводженню з Тарасом його подорожніх товаришів не було нічого незвичайного. Десятилітнє життя в казармі в пустині, життя зневоленим жовніром налило в душу до його такої нелюдської трути, що діло звичайної уваги і приязні людської здавалося йому незвичайним чимсь. От з отих підкреслених вгорі слів ще раз бачимо, які були відносини до Шевченка на засланню і які умови життя довелося йому перетерпіти.

Сапожников дав Тарасові багацько книжок і нових журналів. Коли перші вражіння нових обставин трохи втихомирилися, Тарас пильно взявся до духового корму: взявся читати. Кілько то часу він майже нічого не читав; нова література, нові напрямки, слово, трохи визволене по смерті царя Миколи з цензурної неволі, не доходили до Новопетровської тюрми. Тим-то тепер Шевченко походив на чоловіка, що довгий час голодував, животіючи єдине хлібом та водою.

Капітаном на пароході трапився чоловік освічений, охочий до ліберальних та артистичних творів письменства, яких у його в портфелі було чимало в запасі. І от 2-го дня вересня на «Пожарському» в каюті капітана пішли літературні читання. Читали твори Венедиктова 796, Салтикова-Щедріна, «Полярную звезду» Герцена і в ній твори повішеного 14 грудня Рилєєва: «Войнаровський», /403/ «Наливайко», й інші з минулого історичного життя України... Шевченко впивається змістом і думками тих творів. В журналі своїм 5 вересня під впливом читаного поет пише: «Гоголе, наш безсмертний Гоголе! Якими радощами раділа б душа твоя благородна, побачивши навкруги себе таких учеників геніальних (як Салтиков). Други мої, щирі мої! Пишіть, подавайте голос за оту чернь горопашну, за отого смерда безсловесного, зневоленого».



736 Бенедиктова. — Ред.



Завжди помічаємо ми, скоро стрінеться Шевченко з освіченими людьми чи з новими звістками часописними, першим ділом і більш за все займає його питання про визволення кріпаків. І скрізь помічаємо ми, що десятилітня неволя не викоренила у Шевченка благороднішого бажання визволення кріпаків з неволі.

Але природа наділила нашого поета не тільки огнем любові до чоловіка, до волі й світу: вона дала йому й огонь ненависті, огонь гніву й обурення проти неправди, неволі, проти гнобительства й утисків. Проти прихильників кріпацької неволі він так обурювався, що не спроможен був інколи провадити з ними звичайну бесіду.

В дорозі ми й стріваємо саме такий приклад. 9-го вересня в каюту до капітана зібралося подорожнє товариство пити чай. Прийшов з другого парохода капітан Яків Возницин, дідич з Тверської губернії. Спостерігши з розмови, що Возницин, хоч «і ліберал, а про скасування кріпацтва говорить з невтіхою», Тарас не схотів вже й говорити з ним.

Думав був Тарас, пливучи пароходом, малювати образки з красовидів Волги і виготовив на те альбом. «З кожною годиною береги Волги стають більш привабливими, читаємо в «Записках» 29 серпня. Заходився був зробити з одного місця нарис. «Овва! річ зовсім неможлива: чердак тремтить, і контури берегів швидко переміняються. Мушу попрощатися з колишньою своєю Новопетровською гадкою змалювати береги Волги». Одначе коли випадала зручна година під час стоянки пароплава, Тарас пильнував скористати ту годину і зробити малюнки. Так от він малював комишинську пристань і правий берег Волги біля Комишина 797 і інш. Вельми бажав він змалювати нарис з так званої могили Степана Разіна, але не пощастило йому: повз могилу пропливли перед світом, коли ще було темно.



797 Камишина. — Ред.



Почавши з Саратова, встають перед Тарасом живі свід-/404/ки того тяжкого мордовання, яке справляли над ним в лиходійному про його р. 1847.

Як вже відаємо, Миколу Костомарова, видержавши цілий рік у тюремній фортеці, повернули на службу в канцелярію губернатора в Саратові. Тут перебував наш історик, аж доки не визволено його коронаційним маніфестом царя Олександра II 26 серпня р. 1856. Навесні р. 1857 Костомарів поїхав за границю, щоб видихати хоч трохи життя на засланню і освіжити свій дух духом життя і природи європейської. Під час проїзду Шевченка Костомарова в Саратові не було, жила там тільки блага неня його, що переїхала до Саратова зараз, скоро р. 1848 привезено туди її сина.

30-го серпня «Князь Поморський» зупинився біля Саратова. Тарас зараз подався до Тетяни Петрівни. «Блага бабуся, — читаємо в «Записках», — по голосу мене пізнала; але, подивившись на мене, стала непевною: чи не помиляється вона. Коли ж запевнилася, що се більш ніхто, як я, вона, наче сина рідного, привітала мене радісними поцілунками та щирими слізьми. До першої години ночі я сидів у неї. І Господи! чого тільки ми з нею не нагадали! про що ми не балакали! Вона показувала мені і листи свого Миколи з заграниці, і лепісточки фіялок, що він прислав до неї в листі, писаному з Штокгольму 798 30 мая. Сей день нагадав нам тяжкий день 30 мая року 1847-го, і ми, немов діти ті, заридали» 799.

Шевченко списав тоді Тетяні Петрівні відомі вже читачам моїм вірші: «Весело сонечко ховалось», вірші, писані 19 мая 1847 р., з того приводу, що, сидячи в арешті, він побачив з вікна, як неня Костомарова, приголомшена лихом, проходила повз вікна і була з скорбот та журби «чорніша чорної землі...» 800.

На другий день за півгодини до того, як «Князь Пожарський» ладен був відчалювати від Саратова, в капітанську каюту прийшов Петро Чекмарьов і, привітавшись, промовив до Шевченка, що «Марія Григорівна 801, людина нам невідома, ваша землячка і поклонниця, наказала мені переказати вам її сестрин поцілунок і привіт з бажаною волею».



798 Стокгольм. — Ред.

799 Кобзарь — Т. III. — Записки... — С. 108. [(Запис 31 серп. 1857 р.)]

800 Русск[ая] старина. — 1880. — Кн. Ш. — С. 601.

801 Солонина. — Ред.



Чекмарьов привітав нашого поета і від «сара-/405/тівської братії». Тарас «довго себе не тямив від такого несподіваного щастя» 802.

З Саратова вісім день плили до Симбірська: погода мінялася, звісно, вересень, і не давала Тарасові малювати. Пливучи повз одиноку голу гору «Царев курган», куди б то цар Петро I, плаваючи по Волзі, заходив, Шевченко згадує гору біля села Гудзівки в Звенигородському повіті в Київщині й каже: «Може, і Гудзівську гору який великий пан освятив тим, що був на ній, але земляки мої якісь не вдатні до того, щоб зберегати в своїй пам’яті отакі вчинки. Либонь, чи не домірковалися мої земляки, що коли цар зійде на отаку от гору, то се вже не дурно і треба сподіватися, що він зробив се на те, щоб своїм невситимим оком оглянути і, коли він вояка, дак спостерегти, скільки за одним разом можна вбити вірноподданих; а коли він, крий Боже, агроном, так ще гірш, найпаче коли трапиться, що там околиця не родюча. Він тоді «высочайше повелеть соизволит» зробити її родючою... От тоді й заходяться потом та кров’ю хрестян гноїти неродючі солончаки (млаки...)».



802 Записки... — С. 109. [(Запис від 1 верес. 1857 р.)].



Вабило Тараса зайти в Симбірськ та подивитися на пам’ятник російському історіографові Карамзіну. Не поталанило: «Пожарський» увечері вже пристав до Симбірська, та ще як на те ж: дощ, сніг, сльота осіння, болото по коліна. «Другий оце раз, — пише Тарас у журналі 9-го вересня, — проїзжаю повз Симбірськ і не таланить мені побачити пам’ятник. Першим разом мене везли через Симбірськ р. 1847-го. Тоді було не до пам’ятника: тоді мене притьмом треба було нащось в Оренбурзі і фельд’єгер на осьмий день примчав мене туди».

13-го вересня «Пожарський» спинився біля Казані. Тарас, вийшовши на берег, пішов до міста і зайшов в університет, щоб розпитатися, чи не скаже хто, де тепер його київські товариші, кириломефодіївські братчики Андрузький і Посяда, заслані того ж таки р. 1847-го в Казань, щоб тут кінчили університет? Марна праця! Про своїх соузників він нічого не довідався, а тільки вразив своє серце несподіваною сценою: вийшовши з університетського двору на улицю, почув він барабан і побачив натовп людей, що проводив якогось злочинця на кару катуванням. Поміж людьми, що бігли подивитися на його гидку процесію, помітив поет молоденьку дівчину з «ка-/406/теринкою» і обідранця-хлопця з тамбурином... Поетові «стало не то, щоб сумно, а якось занадто паскудно» і він швидше вернувся на пароплав.

Поміж подорожнім товариством траплялися іменинники. Вже ж Сапожников не забував справити чи іменини, чи день народження і таким чином кілька разів за всю дорогу водою були веселі товариські бенкети. Нарешті ранком о годині 11-ій вересня 20 дня «Князь Пожарський» приплив і об’якорився біля Нижнього Новгорода 803.






III


День 20 вересня був морозний, сонечко привітливо освітило Нижній Новгород і прегарні околиці його. Ясно було і на душі в Шевченка. Він проїхав 2/3 своєї дороги; поперед його вже невелика частина і не такого трудного шляху: 1½ дня до Москви кіньми, а там за 24 години залізницею до Петербурга; виходить, що через 2-3 дні він обійме своїх друзяків щирих Лазаревського і Гулака; поцілує руку своєї «заступниці святої» графині Анастасії Толстої і, головна річ, побачить свою Alm-у Mater — Академію. Певна річ, що такі ясні надії світили в Тарасовій душі, коли він вийшов на берег. Перш за все він пішов у гімназію до Бобржинського 804, свого земляка і годованця київського університету. Бобржинського не було в господі. Тарас пішов оглядати місто з його кремлем і з стародавніми церквами. Стародавній штиб цікавив його, яко художника. Оглянувши пам’ятник Пожарському і Мініну, Тарас знайшов, що сей пам’ятник — «копієчний ганебний подарунок від невдячних нащадків». Церкву св. Юрія, будовану ще в XVII в., він признає красунею, а новий собор йому не подобався: «будівля гидка, просто величезна ступа з п’ятьома короткими товкачами».

Не заставши й другим разом Бобржинського в господі, Тарас пішов на кватиру до Сапожникова. Тут зустріла його така несподівана звістка, що знов збентежила йому заспокоєну було трохи душу. Управитель пароходного товариства Микола Брилкін повідав йому, що прийшов наказ з поліції, скоро Шевченко припливе до Нижнього, зараз повідомити про те поліцію.



803 Записки... — С. 123.

804 Бобржицький. — Ред. /407/



«Хоч я і бував в бувальцях, — читаємо в журналі поета 20 вересня, — а проте оця несподіванка вельми мене збен тежила». Що воно за притичина і з якої речі — ніхто нічого не відав.

Перенісши свій пакунок з пароходу до Брилкіна і ждучи, чого там довідається Брилкін в поліції, Тарас пішов третім разом до Бобржинського. Щирий земляцький привіт, теплі обійми трохи заспокоїли Тараса. На другий день, за порадою Брилкіна й Овсянникова, Шевченко став на тому, щоб прикинутися хорим і «лицемірством перемогти подлість, і до 1-ї години лежав, читаючи «Голоса из России», але остогидло лежати, він пішов попрощатися з Сапожниковим, що поїхав далі до Петербурга. «От тобі й Москва, от тобі й Петербург, і Ермітаж, і Академія!» — тужить поет у «Записках» і не диво, що з наболілого серця його виривається «проклін корпусним і іншим командирам, безкарним мучителям».

Зараз побачимо, що така жорстка фраза буде доволі м’якою, коли зрозуміємо, що через канцелярську дурницю поет трохи знов не попав в хурдигу і все-таки мусив трохи не півроку перебути в Нижньому Новгороді.

Амністія, дарована Шевченкові царем Олександром II в квітні 1857 р., не була повною. Велено було визволити його з військової служби, але заборонено приїздити йому до обох столиць — до Петербурга і до Москви; не дозволено їхати на Україну, а перебувати в Оренбурзі. Про це оренбурзький генерал-губернатор граф Перовський повідомив 28 мая 1857 р. (день в день через 10 літ після конфірмації Шевченка) начальника 23 пішої дивізії (до неї належала залога Новопетровської фортеці). Від начальника дивізії такий приказ пішов до начальника 1-го батальйону в Уральськ. Цілий місяць треба було на те, щоб командир батальйону послав відповідний приказ своїм підручним в Новопетровське. Тоді саме, коли командир 1-го батальйону Львов робив огляд Новопетровської залоги і муштрував Шевченка прилюдно, у його в канцелярії в Уральську лежав уже приказ про амністію і тоді-то, себто 26 червня, помічник його підполковник Михальський написав приказ до ротного командира капітана Косарєва, що заслані в Новопетровську залогу жов ніри Хрибчинський 805, Ольшевський, Фіалковський,



805 Храбчинський. — Ред.



Доморацький (все поляки) і Тарас Шевченко по царському /408/ приказу визволені з військової служби; Михальський наказав Косарєву вирядити їх в Уральськ поштовим човном через Гур’єв-город.

В приказі Михальського ніже єдиного слова не було про те, що Шевченкові заборонено було їхати в столиці і на Україну. Чому про се не написав Михальський, трудно вгадати. Може, він гадав, що те обмежовання треба було таїти і повідати про його Шевченкові тоді лишень, коли він прибуде в Уральськ? Вже ж він був певен, що наказ його буде справлено свято, слово в слово, і Шевченко неодмінно прибуде до Уральська. А може, то була просто писарська помилка — хто його вгадає. Новопетровський комендант Іраклій Усков в листі до Шевченка 7 січня 1858 р. між іншим про отой приказ Михальського висловився так: «Отой Михальський написав галіматні (нісенітниці) про ваше визволення з війська...»

Іраклій Олександрович Усков був добряга і сердечно спочував Тарасові. З приказу Михальського він бачив, що жодного обмежовання Шевченкові не прописано; значить, до Уральська його кличуть єдине на те, щоб видати йому «указ об отставке»; але ж «указ» можна і переслати, а плентатися за тисячу верстов, щоб взяти той «указ», се ж буде нове мордовання Шевченкові. Міркуючи так гуманно і логічно, майор Усков згодився, щоб Шевченко не ходив до Уральська, і видав йому проїзний білет до Петербурга, а до командира батальйону написав, що коли Шевченка кликали до Уральська на те, щоб видати йому гроші на дорогу, дак Шевченко відцурався тих грошей; коли ж його кликано на те, щоб видати йому «указ об отставке», дак Шевченко прохав переслати йому той «указ» через Академію художеств у Петербург, де він житиме».

Здавалося, усе гаразд. Тим часом 23-го серпня прийшла з Уральська звістка до Ускова про ті обмежовання, які в амністії постановлено задля Шевченка! Усков спостеріг халепу. Властиво кажучи, жодної помилки він не вчинив, але ж військова формалістика та дисципліна вимагали, щоб Косарєв вирядив Шевченка до Уральська, ретельно справляючи наказ свого начальника. Оце раз; а друге — ще гірш: Усков дав Шевченкові в білеті дозвіл їхати туди саме, куди їздити Тарасові цар заборонив!

Усков переполошився і ту ж мить послав в Астрахань наказ до свого ад’ютанта Бурцова, щоб він, коли Шевченко ще в Астрахані, спинив його, відібрав проїзний /409/ білет і вирядив до Уральська. А коли Шевченка в Астрахані вже нема, дак зараз відіслати до поліції в Нижній Новгород, в Москву і Петербург прохання його, Ускова, щоб зараз спинити Шевченка, скоро він туди приїде.

На превелике щастя, тоді, коли Усков писав своє послання до Бурцова, Шевченка не було вже в Астрахані. Але якої знов лихої долі зазнав би наш горопаха, коли б був посидів в Астрахані ще з тиждень? Мусив би безапеляційно знов перепливати через Каспійське море і подорожувати до Уральська, а далі й до Оренбурга і там сидіти знов в «широкій» тюрмі. Мабуть, лиха доля на сей раз заспала, а добра тим часом посприяла Тарасові.

Бурцов одержав папери від Ускова 29 серпня, коли «Князь Пожарський» з Шевченком підпливав вже до Саратова. Довідавшись, що Шевченка нема вже в Астрахані, Бурцов післав по адресі прохання Ускова і, певна річ, додав і від себе звістку Нижегородській поліції, що Шевченко пливе на «Князі Пожарському». Ся звістка попередила Шевченка, прийшла до Нижнього Новгорода раніш, ніж приплив «Князь Пожарський». І от поліція повинна була відібрати у Шевченка білет і самого його повернути до Уральська! 806

«Що ж його тепер діяти з такою пригодою? — журився Тарас. — Коли б не порада добрих людей, так, — каже він 807, — довелося б мені тепер сидіти за гратками і дожидати «указа об отставке» або просто кинутися в обійми красуні Волги. Здається, останнє чи не було б легше».

Поліцмайстром у Нижньому Новгороді був тоді гвардії полковник Лапа 808, а помічником у його Кудлай, люди освічені. Вони розуміли, що вимагання повернути Шевченка до Уральська було б нелюдським мордованням чоловіка, і так вже доволі вимученого, і що тут, опріч нікчемного * формалізму, нема про що й говорити. До того ж і губернатором тоді в Нижньому був чоловік трохи ліберальний, Муравйов (не той, що потім вішав людей у Вільні). Нарешті і час тоді був в Росії — добрий: над нею витав дух оновлення і, здавалося, над нею сходить сонце волі і правди.



806 Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — [Кн. V.].

807 Записки... — С. 124. [(Запис від 2 верес. 1857 р.)].

808 Лаппо-Старженецький П. В. — Ред.



Тим-то поліція не турбувала Шевченка. 1-го жовтня Лапа з лікарем Гартвігом завітали до його і списали про-/410/токол, що поет слабує на якийсь довгий недуг. Тарас став певним, що подорож його до Оренбурга річ непевна тепер 809.

Губернатор Муравйов, давши Шевченкові дозвіл перебувати «до одужання» в Нижньому Новгороді, післав в Оренбург лікарське свідоцтво Гартвіга. А сам Шевченко, за порадою добрих приятелів, а більш за все графині Толстої, післав просьби: в Оренбург — до нового генерал-губернатора Катеніна, щоб не вимагали від його приїзду в Оренбург і в Уральськ за «указом»; а в Петербург до графа Федора Толстого, щоб виклопотав йому дозвіл хоч на два роки приїхати до столиці, повчитися в Академії.

Уся оця нова переписка неминуче мусила дізнати проволоки через те єдине, що залізниці тоді з Нижнього Новгорода ще не було, а пошта ходила собі повагом. Мусив поет сидіти в Нижньому Новгороді і «хоровати», доки не прийде та чи інша відповідь. Надії більш було на добру відповідь.



809 Ibidem. — С. 128.






IV


Ждати відповіді довелося Шевченкові трохи не цілого півроку. Не можна сказати, щоб за сей час життя його в Нижньому Новгороді траплялися які незвичайні пригоди, щоб видавалися лихою чи доброю стороною; до таких можна хіба зареєструвати невдатне сватання його до Піунової та приїзд до Н[ижнього] Новгорода його великого друзяки артиста Михайла Щепкіна.

Звісно, і без таких надзвичайних випадків життя його не йшло рівною ходою, як воно йде у людей звичайних: повно у йому переходів, перемін у становищі духа, повно енергії, як завжди буває з такими, як Тарас, великими і глибоко перейнятливими людьми. Прокидалося те фактами дрібними, але прокидалося під барвою, властивою тільки людям видатнішим. Жодного дрібного вчинку в житті Шевченка не треба й не годиться нехтовати. Тим-то ми й переглянемо життя його в Нижньому Новгороді день скрізь день.

На знайомості в Нижньому Новгороді з людьми інтелі гентними Тарасові недостачі не було. Нижегородці щи росердо і гостинно вітали його, і ми вважаємо за обов’язок /411/висловити сердечну подяку українців нижегородцям за привітну гостинність до нашого поета. Ледві чи була в Нижньому Новгороді така освічена господа, щоб двері її не були навстіж відчинені задля віщого Кобзаря України. Не тільки люди звичайні, але й люди видатніші, аристократи, багатирі, князі, починаючи з губернського маршалка, вважали за честь і шанобу для себе знайомість з тим, кого три місяці назад капітан Косарєв велів муштровати прилюдно на плацу по кілька годин щодня.

Опріч Брилкіна, Овсянникова і Шрейдерса, яким Шевченко і які Шевченкові стали людьми своїми, близькими, між знайомими Тараса в Н[ижньому] Новгороді бачимо князів Голіцина і Трубецького, генералів Ваймарна і Фрайліха 810, начальницю дівочого інституту генеральшу Дорохову, бачимо відомого критика музичного Улибашева 811 і інш., і інш. Ми не можемо не радіти, читаючи звістки, як сердечно вітали в Нижньому Новгороді нашого поета.

Бачимо, одно слово, що життя Тараса пішло не згірш і з боку околишнього: ніщо не нагадувало йому, що він все-таки сидить на припоні, під доглядом поліції.

З свого перебування в Ниж[ньому] Новгороді Шевченко пильнує скористоватися перш за все задля свого духа і свого олівця художницького. Перебуваючи на. засланню, він майже зовсім не мав хліба духового. В листі 12 листопада р. 1857 до графині Толстої він щиро признається, як він зубожів на хліб духовий: «Мені, — пише він, — неминуче треба було якоїсь зупинки між Північною Пальмірою і степом киргизьким: інакше я прибув би до вас сущим киргизом. Впродовж 10 літ я, опріч «Русского инвалида», нічого не читав. От ви і гадайте собі, яким темним чудаком прибув би я в товариство людей освічених! Тепер книжок у мене сила. Я читаю запоєм і раюю читаючи».

Книжок дійсно не бракувало. Опріч звичайної преси російської того часу, опріч книжок українських, що поприсилали до його з столиці Куліш, Лазаревський і інші приятелі, він добував ще російські книжки, видані за границею. У англичанина Гранда 812 роздобув він видану Герценом у Лондоні «Полярную звезду» р. 1856. «Намальовані на обкладці її портрети наших апостолів-мучеників (повітаних за 14 грудня) вразили мене, —



810 Веймарна і Фрейліха. — Ред.

811 Улибишева. — Ред.

812 Гранта. — Ред.



пише Тарас /412/ 3 грудня (Помилка: 3 листопада. — Ред.), — так тяжко, так скорботно, що я не спроможуся відпочити від сього темрявого вплину. Як би то добре було, коли б хто на спомин оцієї скорботної події видав медалю. З одного боку вибити б портрети оцих великомучеників та й підписати «перші російські благовісники волі», а з другого боку портрет «Неудобозабываемого тормоза», під ним підписати: «не перший російський катюга коронований» 813.

Кладучи поклони перед подією 14 грудня р. 1825, глибоко шануючи діячів її, так званих «декабристів», Тарас стосується до них одначе небезкритично. В «Записках» його читаємо про декого з декабристів от які замітки. «У Якобі стрівався і благоговійно спізнався з декабристом Іваном Анненковим, що вертає з Сибіру (по амністії 26 серпня). Сивий, благий і величавий засланець. В бесіді його нема й тіні озвірення на своїх жорстоких суддів, навіть добродушно кепкує з фаворитів коронованого фельдфебеля, з Чернишова і з Левшина, що був головою верховного суду (над декабристами). Благоговію перею Тобою, один з наших первозванних апостолів» 814. Але трапилася другим разом нагода записати дещо з життя другого декабриста. Тарас стрів нешлюбну доню одного з декабристів 815 — «дівчину на предиво гарну, любу і шпарку», і каже: «Туга бере мене, коли я бачу таких (нешлюбних) дітей. Нікому, тим паче заступникові волі людської, я не прощаю такої незалежності неморальної; вона спутує таких горопашних дітей. Нехай вже який-небудь гультяй гусарин, або дідич-собачник! Таким можна вибачити, але декабриста, що поніс свого хреста в пустиню Сибіру во ім’я людської волі, тому не можна вибачити такої незалежності. Коли він не спроможен був стати вище звичайного чоловіка, дак не повинен був принижати себе перед людьми звичайними» 816. Другим разом з приводу того ж таки декабриста Шевченко записує про його такі звістки: «Він — батько Ніни, займає в Москві якусь значну посаду, а мати проста якутка, живе в Ялуторовську. Він одружився з багатиркою, вдовою К. властиво на те б то, щоб добре виховати свою Ніночку... гидкий батько» 817.



813 Записки... — С. 141; Кобзар — Т. III.

814 Ibidem. — С. 136..[(Запис від 16 жовт. 1857 р.)].

815 Доню одного з декабристів — Ніночку Пущину. — Ред.

816 Записки... — С. 142. [(Запис від 4 листопад. 1857 р.)].

817 Ibidem. — С. [143] — 144. [(Запис від 6 листопад. 1857 р.)]. /413/



Радіє Тарас, почувши від Варенцова, приятеля Костомарова, що в Москві поміж молодіжжю ходить лист Костомарова до царя, лист, повний правди і взагалі розумніший і ширший, ніж лист до царя від Герцена. Лист написав Костомарів з Лондона. «Коли се правда, — додає Тарас, — так запевне можна сказати, що Микола Іванович «сопричтен» до собору наших закордонних апостолів. Благослови його, Господи, на оцьому великому шляху» 818.

Куліш, надруковавши «Оповідання» Марка Вовчка, а далі і II том «Записок о Южной Руси», переслав їх до Шевченка. «Посилаю тобі, брате Тарасе, «Оповідання» Вовчка. Бач, які дива творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак не диво, що московка преобразилась в українку, та такі повісті удрала, що хоч би й тобі, мій друже, так прийшлось би в міру. Як то ти їх уподобаєш? Пиши щиро, бо ти у нас Голова на всю Україну. Пишуть до мене з Москви, щоб у московському журналі («Русская беседа») що-небудь твоє напечатати. Не квапся на сеє, мій голубе, до якого часу. Одно, що треба тобі спростовати дорогу до столиці, а друге — треба тепер з великою увагою роздивлятися, що напечатати, а що й придержати. Слава твоя писательська тепер на зеніті: то вже треба оглашати себе голоснішим ділом, а не абияким. Після року 1847-го ждуть від тебе земляки річей великих, а після вже й малими до їх обізвешся. От якби ти Гуса згадав або наново скомпонував. Ми знаємо тільки початок.


Кругом тіснота і неволя,

Народ закований мовчить,

А на апостольськім престолі

Чернець годований сидить...


У 4-й книжці «Р[усской] беседы» єсть дещо про Гуса, прочитай та й виведи свою красну мову про його. Коли є у тебе гарні вірші і без Гуса, дак пришли перше мені їх на перегляд, щоб пішло воно з моєї руки, як «Наймичка», котрої, сам бачиш, я не зіпсовав. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписати, що вона внушила. Нехай не виходить між люди розхристаною і простоволосою циганкою, а явиться гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб з дочки знати було й батька» 819.



818 Ibidem. — С. 135. [(Запис від 16 жовт. 1857 р.)].

819 Чалий [М. К.] Жизнь и произведения Шевченка. — [С. 106 — 107] /414/



Шевченко тоді ще не відав, що псевдонімом «Вовчка» підписується жінка Опанаса Маркевича — Маруся: про се він довідався тільки 18 грудня і бажав до неї написати і подякувати «за ті радощі, яких надає її книжка натхненна».

Другий том «Записок о Южной Руси» дуже сподобався Тарасові. Дякуючи Кулішеві за його, він у листі 5/17 грудня пише: «Спасибіг тобі за «Наймичку». Чи не знайдеш там у панночки-хуторяночки в альбомі і мого Івана Гуса? Добре б було, якби знайшов: а то шкода буде, як пропаде. Що за дивний чолов’яга Л. Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш. Ще ось що: як би мені хотілося, щоб ти свої «Записки о Южной Руси» зробив періодичним виданням, от як журнали. Нам з тобою треба добре поговорити об сім святім ділі...» 820.

Тут саме до речі треба сказати дещо про поему «Наймичка», тим паче що один з наших письменників, Франко, змагається, що сю поему Шевченко написав після повісті «Наймичка», написаної мовою великоруською. Річ відома, що Шевченко манускрипти своїх творів зоставляв у різних своїх приятелів. Останнім разом перед арештом, їздячи по Чернігівщині в лютому і березілі р. 1847, він збирав свої манускрипти, гадаючи улаштовати що можна задля печаті. Виїздячи від Андрія Лизогуба з Седнева, Тарас лишив у його чимало своїх ще не друкованих творів: між ними була і українська поема «Наймичка». Коли Лизогуб довідався, що Шевченка арештовали, йому зовсім натурально можна було сподіватися, що і його не мине ревізія. Тим-то він, замість того щоб палити Шевченкові твори, як се інші люди зробили, заховав їх десь «у стріху», і там в доброму спряту береглися вони. Без сього, певна річ, Україна не побачила б ні «Наймички», ні «Стодолі», ні «Псалмів Давидових», ні чимало іншого. Коли Куліша визволено з неволі, брат його жінки, Білозерський, поїхав в Седнів, забрав у Лизогуба Шевченкові твори і через Л. М. Жемчужникова переслав їх до Куліша в Петербург. Куліш тоді саме лаштовав свій II том «Записок» і туди завів і «Наймичку». Але тоді саме, себто з початком р. 1857, йшла робота графа Ф. П. Толстого про амністію задля Шевченка. Куліш добре відав, що «Наймичку» написав ніхто як Шевченко і написав її, як каже він у листі 821



820 [Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 10].

821 Лист ще не оголошений. [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 160, 241]. /415/



18 липня 1845 р., «ще до свого москалювання»; але тямив і те, що під той час незручно було виводити в печаті ймення Шевченка, яко українського письменника, тим-то він і надруковав «Наймичку» без авторового підпису, кажучи в передмові, що поему списав з альбома у однієї української панночки. Тепер знаємо вже, що та «хуторянка» був Андрій Лизогуб.

Того ж таки часу Куліш надруковав у Петербурзі свою «Граматку». Варенцов, вернувшись 10 грудня з Петербурга, привіз Тарасові з Москви від Осипа Бодянського нову книжку його «О времени происхождения славянских письмен», а від Куліша «Граматку». Тарасові подобалася остання: він каже 822, що вона «скомпонована гарно, розумно і благородно; що се перший вільний промінь того світу, що може зазирнути до здавленої панами голови невольників». Про оцю «Граматку» і Костомарів писав до Тараса, що «вона порадовала його, та не так вона сама, як думка писати для народу. Приходить час проснутися нашому люду і розумом працювати. Треба, щоб по селам учити дітвору по-нашому, а на те треба того, з чого учитися. Мені здається, що погляд Кулішів не годиться до букварів: народу треба тепер не лагоминків, а твердої тверезої страви. Тепер нам треба граматики своєї мови, короткої історії натуральної, короткої географії та космографії, книжки про закони, наскільки вони потрібні для народа» 823.



822 Записки... — С. 150. [(Запис від 10 груд. 1857 р. — Кобзар. — Т. III)].

823 Чалий, с. 116. [Лист від М. І. Костомарова (23 січ. 1858 р.)].



Тут варто до слова сказати, що погляди на освіту в народній мові, погляди на потреби і зміст підручників, взагалі погляди на потребу освіти реальної зійшлися однаковісенько у наших старіших братів-письменників з поглядами молодих українців. В сій справі погляди «батьків і дітей» ні в чому і у нас не відрізнялися.

Та система освіти, про яку Костомарів писав до Тараса, пановала по недільних школах на Україні, принаймні в Полтаві ми і без книжок учили дітвору по-українськи тому, про що пише наш історик. Небавом і книжечки такі були скомпоновані. Я подав до цензури власні рукописи географії, історії і про закони, потрібні селянам і у життю щоденному. Нічого того цензура не вернула, опріч арифметики та прописів.

Куліш, як відомо, не гадав обмежоватися «Граматкою»; він писав до Тараса, щоб поробив малюнки до історичних /416/дум наших і до своїх ліпших віршів, а «ми виріжемо ті малюнки на дереві, напечатаємо фарбами трошки лучче від лубочних московських і продаватимемо по 2 — 4 шаги (1 — 2 копійки), і будуть вони продаватися по всіх ярмарках, і наліплюватимуть їх у кожній хаті, замість московсько-суздальського плюгавства... Я й сам би понамальовував, та у мене ті нариси не будуть такі характеристичні, як у тебе. Ти як не поведеш пером, то все воно закарлючиться по художницьки...» 824.



824 Чалий, с. 122. [Лист від П. О. Куліша (14 лют. 1858 р.)]






V


Доки стояла така погода, що можна було надворі малювати, Тарас Григорович пильновав якомога більш змалювати видів з нижегородських будівель, переважно з церков. Траплялося йому інде в церкві зустріти занадто чудні образи; напр[иклад], в церкві св. Георгія він аж вжахнувся, побачивши образ якогось незугарного «чудовища», намальованого на круглій дошці завбільшки в 3 аршини. «Спершу (записано у його в журналі 27 вересня) я подумав, що се індійський Ману або Вешад заблудилися до християнського храму, щоб поласовати оливою та ладаном. Аж ось ввійшла в церкву молодиця, розкішно прибрана, тричі перехрестилася і поклонилася перед тим чудовищем... Безглузде ідолопоклонство! — додає поет. — Де ж християне, де християнки? Де безплотна ідея чистоти-добра? У мене не хватило духу перехреститися. Я вийшов на улицю: на темному фоні широкого лугу я побачив, як граціозно в’ється красуня Волга; зітхнув і перехрестився».

Цікаво б довідатися: де поділися усі оті малюнки, що поробив Шевченко під час своєї подорожі? Чи не можна б їх яко власність цілої України позбирати до громадського музею?

Небавом погода перемінилася: надворі годі було малювати. Перші дні під негодь Тарас сидів було в хаті та «запоєм» читав; але вже 6 листопада почув він, що в хаті сидіти нудно: почув, що його тягне на улицю.

«Звідкіль взялася у мене оця дурна вподоба до улиці?» питає він сам себе і цілком справедливо дає зовсім нату ральну відповідь: «Після десятилітнього посту я прожогом кинувся до книжок; об’ївся і тепер хорую на нестравність. /417/ Іншої причини такого томливого, неморального безділля я не відаю. Малювати — нічого путящого не зможу, не при думаю, та й кватира на те не відповідна. Малювати б портрети за гроші, так ні з кого; а працювати на дурничку — ніяково».

Грошей, значить, і заробітку, Тарасові дійсно треба було. Виїхав він з Новопетровського майже без грошей і без одежі; сподівався придбати одежу в Москві; але ж до Москви не доїхав: приятелі не встигли ще вислати йому грошей, а одежу треба було справити.

Дехто з нижегородських приятелів його спостеріг його трудне становище. І от починають то сей, то той прохати його змалювати потрет. Перший потрет за гроші, за 24 карб., він змалював з першої красуні у Нижньому Новгороді, з Т. М. Попової. Таку плату він уважав щедрою. Небавом 1 листопада він малює потрет з Дорохової 825 і з її годованки Ніни Пущинівни, далі потрет Якобі, з жінки Варенцова і з сина їх; нарешті приятелі його Шрейдерс, Кандинський 826 і Фрейліх прохали змалювати їх потрети і дали Тарасові гроші згори. Отут з тими грішми склалася трагікомічна пригода. «Взявши гроші й добре помогоричивши, пішов я, — пише Тарас 26 листопада, — до чарівної сім’ї m-me Гільде і тут у мене украдено ті гроші, 125 карб.».



825 Дорохова, з роду Плещеєвих, була директрисою дівочого інституту в Н[ижньому] Новгороді 1856 — 1864 [рр.]: умерла в р. 1867

826 Кадницький А. К. — Ред.



Звісно, гроші пропали. Та не так ще була шкода грошей, коли б разом з тим не склалася друга пригода. Тієї ночі переїздив через Новгород друзяка Тарасів Федір Лазаревський. Він скрізь шукав Тараса і, не знайшовши, лишив йому картку «яко страшенний докір совісті». Другого дня хотів, не хотів, а мусив він обідати у Даля, до котрого теж заїздив Лазаревський. У Даля мусив «висловити брехню лаконічну, що тієї лиходійної ночі їздив ради розваги з Брилкіним в Балахну».

Комічно трохи склалися відносини Шевченка до відомого російського письменника Даля. З ним Тарас був знайомий, ще як перебував в Академії, але ніколи до його не надило Тарасового серця. Зупинившись в Н[ижньому] Новгороді, Шевченко хоч і відав, що тут живе і Даль, але не хтів оновляти знайомості, коли ж графиня Толстая порадила те вчинити, Тарас мусив піти до Даля... 17 листопада він зробив Далеві візиту. Даль повітав його щиро і прохав заходити до /418/ його яко до старого приятеля. Перегодом вже 17 грудня він зайшов увечері до Даля 827. Несподівано в розмові зачепили Давидові псалми. Даль помітив, що наш поет не байдужий до стародавньої поезії, і спитав у його, чи він читав Апокаліпсис. «Читав, — каже поет, — та нічого не зрозумів». Тоді Даль дав йому власний переклад і коментарі Апокаліпсиса, просячи перечитати і повідати свою думку.

«Не по душі мені, — признається Тарас, — остання умова; без неї можна б не читавши подяковати, а тепереньки треба читати. А читаючи Апокаліпсис на мові церковнослов’янській, приходить думка, що апостол писав його задля своїх неофітів. А може, його кермовала і мета матеріальна, щоб дозорці його подумали, що старий збожеволів і верзе нісенітницю і тоді може швидше визволять його з заслання. З якої речі Даль перекладав і товкмачив оцю нісенітницю? І з якою думкою дав мені перечитати свій убогий твір? Яку ж думку свою я висловлю йому? Ради ввічливості мушу брехати...»

Коли траплявся у Шевченка вільний час, він не марновав його абияк. Вдовольняючи звичайну і властиву чоловікові потребу розваги між людьми, в товаристві знайомих, Шевченко не забував працювати і коло власних творів.

Ще під кінець жовтня взявся він переглянути своє оповідання «Матрос», що написав мовою російською р. 1856 в Новопетровському. Першу частину оповідання він відіслав ще з Новопетровського до Лазаревського, щоб дав до якого журналу друкувати. Другу частину переписав йому теж у Новопетровському прапорщик Нечаєв — «один з ліпших кадетів Непроєвського 828 оренбурзького корпусу». Перечитуючи тепер оповідання, автор спостеріг велику силу граматичних помилок і помітив, що треба перемінити назву: «Нехай буде не «Матрос», а «Прогулка с пользою і не без морали».



827 Записки... — С. 152[ — 153. (Запис від 17 груд. 1857 р.)}.

828 Неплюєвського. — Ред.



Переглянувши оповідання, Тарас вдається до Куліша, щоб поклопотався надруковати се оповідання і відіслані ще раніш «Княгиню» і «Варнака». Куліш на те відповів йому: «Про московські твої повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, та й більш нічого. Якби у мене гроші були, я купив би їх усі у тебе разом, та й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш; може, скажеш, що я московщини не люблю, дак тим і /419/ганю, так, отже, тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. Тут не одного таланту треба. Прочитуючи твої московські повісті, земляки твої кивають головами, а москалі відкидають геть; а вірші твої рідні, так москалі шанують, а земляки наче Псалтир той промовляють» 829.

Тарас вважав літературний суд Куліша занадто строгим: «Коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, ніколи не говори йому правди», — писав він до Куліша 830.

Дійсне, усі Шевченкові твори, писані мовою великоруською, не досягають тієї краси високої і літературно-художньої ваги, як його твори мовою українською. Головну причину тому висловив ліпше за всіх Костомарів; він зовсім справедливо говорить, що в творах Шевченка, писаних мовою російською, світяться ознаки великого таланту, вірність характерів, глибина і благородство думок і почуття, і багатенько образів; але вони не оброблені 831. І дійсне, опріч «Наймички», писані вони немов при хватком. Інакше й не могло бути: усі вони писані на засланню, під доглядом, а інші писані нишком, ще тоді, коли йому і по-російськи не дозволено було нічого писати, опріч листів.

Але властиво не тільки в сьому одному була причина того, що редакції російських журналів не друковали Шевченкових творів, писаних мовою російською. Коли Тарас не згодився з Кулішевою думкою, і вдався до благого дідуся Сергія Аксакова, щоб поклопотатися про надруковання його «Княгині» і «Матроса», дак і Аксаков не радив його друковати, кажучи 832, що твори ті «без порівняння нижче Вашого (Тарасового) величезного таланту віршотворного. Ви лірик, елегіст, гумор ваш невеселий. Правда, де річ іде про природу, де діло доходить до живописі, там у вас усе прекрасно. Але се не викупляє вади в цілому оповіданні («Княгиня»). Я не опасуюся сказати вам голу правду. Я тієї думки, що такому таланту, як валі, можна сміливо говорити правду, не боячись образити людське самолюбство. Багатій людині не соромно обути діряві чоботи. Маючи перед себе такий сяєвний обшир, де ви повний господар, ви не образитесь, коли вам скажу, що ви не зугарні перейти по якій-будь степовій стежечці».



829 Чалий, с. 118.

830 Ibidem. — С. 121.

831 Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — [Кн. III]. — С. 607 — 610.

832 Чалий, с. 119.



Опріч оцих причин, на мою думку, були ще інші. Зміст Шевченкових оповідань не вдовольняв тій «злобі дня», яка /420/ пановала тоді по російській журналістиці. Вона жила тоді і повинна була жити пекучими сучасними потребами життя людей, що прокинулися на благовість до оновлення зневоленого і темного царства. В Шевченкових оповіданнях сього не було і не могло бути через те, що вони писалися під доглядом. Костомарів знов справедливо помітив, що коли б Шевченкова «Наймичка» російська була надрукована раніш його «Наймички» української, так публіка привітала б її яко твір незвичайний» 833.

Перечитавши «Матроса», Шевченко перегодом почув у собі знов «божественный глагол» рідної музи української. 5, 6 і 7 грудня р. 1858 він пише нову поему мовою українською з життя перших християн. То була поема «Неофіти». Він присвятив її Щепкіну і вельми бажав перечитати йому її і послухати його приязну і певну думку про неї 834. Небавом приятель його Овсянников їхав у Петербург. Через його він переслав «Неофітів» до Куліша, пишучи в листі, що «поема добре не викінчена», і прохав переписати і переслати її до Щепкіна.



833 Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — [Кн. III]. — С. 607 — 610.

834 Записки... — С. 150. [(Запис від 8 груд. 1857 р.)].



Кулішеві здалося, що Шевченко хоче зараз друкувати поему. Він відраджує авторові й пише: «Неофіти» гарна штука, та не для друку. Не годиться доброму синові нагадувати про діла його батька, ждучи від сина якого-небудь добра. Він же у нас тепер первий чоловік. Якби не він, то й дихнути б нам не дали. А воля кріпаків — теж його діло. Найближчі тепер до його люде писателі, а не пани пузаті. Дак не тільки «Неофітів» друкувати рано, але позволь мені не посилати їх і до Щепкіна, бо він з ними у люди носитиметься і піде про тебе така чутка, що притьмом не треба тебе пускати в столицю».

«Та який там нечистий тобі казав, — відписує Кулішеві Шевченко 26 січня, — що я приготовив «Неофітів» задля друку? І згадки, і думки у мене не було. Я послав тобі прочитати, щоб ти бачив, що я не сиджу склавши руки. І старий Щепкін не такий, щоб возився з ними по Москві, наче з торбою. Ти оддай їх гарненько переписати і пошли старому, бо він знає вже, що «Неофіти» в твоїх руках».

Як бачимо, дак Кулішева обережність переходила за межі потреби! Річ відома, що «Неофітів» надруковано в «Основі» зараз по смерті Шевченка і надруковано в той час, коли хмара реакції на обрію царювання Олександра II по-/421/чала вже виразно виступати. Очевидно, що Куліш тоді починав хоровати на той недуг «обережності більш, ніж вимагає того уряд», який, на наше безталання, став паном нашого часу.

Гадав собі Тарас, скінчивши «Неофітів», написати ще поему «Сатрап і Дервіш», але так ся думка і не перейшла в діло, хочапоет почував, що його вельми тягне до написання її. 13 грудня він записує: «Сьогодня беруся за «Сатрапа і Дервіша». Як дасть Біг успішно скінчити, присвячу її щедрим, чесним і благородним землякам моїм». (Не буде помилки гадати, що під тими земляками Шевченко розумів Михайла Лазаревського і Л. Жемчужникова, бо від останнього Лазаревський одержав, і того самого 13 грудня прийшла від його про се звістка до Тараса, 175 руб., зібраних для поета невідомо ким). «Хочеться мені, — читаємо далі, — написати «Сатрапа» епопеєю. Ся форма зовсім нова для мене. Не відаю, як я з нею поладжу» 835.

Коли додамо ще, що 9 лютого 1858 Шевченко написав вірші: «Доля», «Муза» і «Слава», то оце буде і все те, що нового віршованого написав він під час свого перебування в Нижньому Новгороді.

Зате він чимало працював над старими своїми творами, над тими саме, що він називає «Невольницькою поезією» Про се річ трохи згодом.







VI


На око здавалось би кому, що Шевченкові нічого вельми нудьговати та сумовати! По всьому місту і по всіх станах його людності є у нього і нові знайомі, й нові приятелі. Від поїздки в Оренбург його визволили: 23 жовтня прийшла з Оренбурга від генерал-губернатора відповідь, що Шевченкові заборонено їздити в столиці і що він перебуватиме в Нижньому Новгороді під потайним доглядом поліції. Звістка ся вразила Шевченка. «Гарна, — каже він, — оця воля! Собака на припоні!» 836

Бачимо, що Тарас все-таки нудиться, сумує, чує себе серед натовпу самітним. Такі натури, як Шевченко, часто-густо зазнають самотності хоч серед якого натовпу, коли біля них нема душі близької, нема серця спорідненого.



835 Записки... — С. 152. [(Запис від 13 груд. 1857 р.)].

836 Ibidem. — С. 137[ — 138. (Запис від 23 жовт. 1857 р.)] /422/



У Тараса в Нижньому чимало було приятелів, але то були приятелі чоловіка страдальника, покараного тяжко, не по заслузі; йому серед тих приятелів браковало людини, щоб розуміла його українську національну душу, щоб розуміла і серцем спочувала його думкам і ідеям Хоч і як добре йому в Н[ижньому] Новгороді, але він чув і бачив, що він на чужині, та ще й на припоні!.. Душа його рвалася летіти до любої Академії, до друзяків-українців. Раз якось під годину такої нудьги серце шепнуло йому добру думку покликати до себе Куліша, Щепкіна і Лазаревського.

Михайло Семенович Щепкін 837 був щирий і давній Шевченків друзяка. Давно єднали їх і обставини, і погляди, і думки. Щепкін, як і Шевченко, — син кріпака і самоук з геніальним талантом артиста. Як і Шевченко, він власними силами протоптав стежку в сферу людей освічених, в сферу ліпших людей свого часу. Погляди його, соціально-моральний і національний світогляд сходився з Шевченковим. «Опіка» не минула і його. Коли йому йшов вже 70-й рік його віку, московський генерал-губернатор Закревський зарегістровав його до гурту «неблагонадежных» і дав атестацію, що «Щепкин желает перевороте и на все готов». Такою думкою Закревський перейнявся з того, що довідався, що на одній вечірці Щепкін радив драматургам, щоб вони теми задля драм брали з творів Герцена.

З Шевченком Щепкін спізнався і сприятелився ще за кілька років до свого заслання.

12 листопада Шевченко пише до Щепкіна: «Друже мій давній! Друже єдиний!. Якби-то нам побачитися, якби-то нам часиночку подивитися один на одного, хоч годиночку поговорити... Я ожив би, я напоїв би серце своє твоїми тихими речами, неначе живущою водою. Тепер я в Нижньому Новгороді на волі, та на якій волі! Як собака на прив’язі. Так щоб подивитися на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого села або хутора з добрим чоловіком? Якщо можна буде побачитися нам і поколядовать на сих святках, то поколядуємо укупі» 838.



837 Помер в Ялті 11 серпня р. 1863.

838 Основа. — 1861. — Кн. X. — С. 12.



Щепкін зараз дає відповідь, що можна їм з’їхатися в селі Нікольському (маєтність його сина) за 40 верстов від Москви, і додав: «А коли така поїздка буде тобі через /423/ що-небудь неможливою, то я сам приїду в Нижній, не на те тільки, щоб побачитися і поколядовати укупі, а щоб побалакати про дещо багацько. Може, моя стара голова наведе й твою на добру думку» 839.

Невимовно мусив зрадіти Тарас з такої відповіді Щепкіна і 5 грудня між іншим пише до Куліша 840: «А що, якби і ти забіг за ним (за Щепкіним) та вкупочці і прилетіли б до мене... Тут би ми порадилися з старим майстром і про твої записки, і про моє нікчемне добро. Прилітай, мій голубе сивий, хоч на тиждень, хоч на один день.... Я жду тебе, а ти стань мені за рідного брата». Посилаючи оцей лист, Шевченко каже собі на думці: «Який би я був щасливий, коли б сталося так, як я бажаю! А чей же, може, й станеться!» 841

Ні, не сталося, або, певніш сказати, сталося, та зовсім не так. На огонь щиросердих, радісних сподіванок поета Куліш линув цебром холодної води 842: «Не подобає мені, — відповів він Тарасові, — їздити на розмову до тебе в Нижній: бо про тебе побиваються, як би тебе залучити до столиці; як же піде слава, що вже й тепер до тебе збираються земляки, як жиди до рабина, то, гляди, й попсується твоє діло у великих панів...»

Не поїхав і Лазаревський з Артемовським. Тільки Щепкін не підляг холодним гадкам і зробив те, що казало йому серце! Поїхав.

«Сьогодні (23 грудня), — писав Шевченко до Осипова 843, — жду до себе дорогого гостя з Москви. І кого б, ви думали, я так тремтяче дожидаю? Семидесятилітнього знаменитого старця Михайла Семеновича Щепкіна! Чи не правда ж, що дорогий гість? Та ще й який дорогий, єдиний! І справді, се єдиний і щасливий чоловік між людьми. Дожити до такого старого віку і зберегти всю свіжість моральну. Се річ незвичайна. Ми не бачилися з ним від року 1847, і як мені заборонено їздити до столиці, то він, старець-юнак, не вважаючи на мороз і фугу, їде за тим єдине, щоб мене поціловати. Чи не правда ж: юнак і який ще юнак сердешний, палкий! Я горджуся моїм старим, моїм геніальним другом, і горджуся справедливо».



839 Чалий, с. 109.

840 Основа. — 1862. — Кн. [V. — С. 10].

841 Записки... — С. 150. [(Запис від 4 груд. 1857 р.)].

842 Чалий, с. 109.

843 Основа. — 1862. — Кн. IV. — С. 29.



Дійсне, з радощів Тарас тремтів: «Післязавтра, — читаємо в його журналі, — я обійму мого старого друга!.. Який я /424/ щасливий! Небагатьох з нас Бог наділив такими повними радощами. І вельми вельми небагацько таких людей, що, доживши до осьмого десятка, зберегли таку поетичну сві жість серця, як Щепкін. Щасливий патріарх-артист» 844.

Радощів Тарасові додала ще й графиня Толстая, подаючи йому надію, що, може, й пустять його до столиці в Академію. А 24 грудня саме на кутю у Тараса був «праздников празд ник и торжество из торжеств»! О 3-й годині ночі приїхав Щепкін...

Шість день раював Шевченко; щість день Щепкін був у Н[ижньому] Новгороді і тричі грав на сцені, виступивши один раз в найліпшій своїй ролі Чупруна (жарт Котляревського «Москаль-чарівник»).

Одним ментом задля Шевченка минули ті щасливі шість день. На превеликий жаль, у нас нема жодної звістки, про що переважно йшла тоді бесіда у Тараса з Щепкіним В Тарасовому журналі, за дні перебування Щепкіна у Н. Новгороді з 25 до 29 грудня, нічого не записано, а 29-го читаємо: «О 1-й годині з півночі поїхав від мене Щепкін. Я, Овсянников, Брилкін і Олійников провели мого великого друга до першої станції. Шість день повного радісного життя! І чим я відплачу тобі, мій єдиний друже? Чим заплачу за оце щастя, за оці радісні, солодкі сльози? Любов’ю? Таже я давно люблю тебе. Молитвою? Опріч щирої молитви за тебе, я нічого не маю».

І другого дня поет ще не прийшов в себе після чарівного, гарного видіння: все ще перед очима у його стояли Городничий («Ревізор» Гоголів), Михайло Чупрун і Любим Торцов («Бедность не порок» Островського). «Але яскравіш і блискуче-променисто, більш за великого артиста стоїть великий чоловік, що рахманно так усміхається, мій друзяка, єдиний, мій щирий, мій незабутній Михайло Семенович Щепкін!..» 845



844 Записки... — С. 155. [Запис від 21 груд. 1857 р.].

845 Ibidem. — С. 156.



Щепкін налив Тарасове серце повно до краю високим вражінням: воно било великою, може, чи й зримою кому хвилею високого духа і серця. Та хвиля пригноблена була десять років. Враження чистого, огрійливого була сила-силенна; виливши частину його в журналі, Тарас частину виливає в листі до графині Толстої, писаному 2 січня р. 1858. «Я щасливий, — пише він, — без краю щасливий, маючи такого друга, як Щепкін... Він трьома спектак-/425/лями довів нижегородців до тремтіння, до захвату, а мене переніс не на сьоме, а на семидесяте небо... Яка жива, свіжа, поетична натура! Великий артист, великий чоловік і, кажу гордо, мій найщиріший, найніжніший друг. З оцього через край повного щастя я був не при собі і не спроможен був взятися за перо, щоб написати до вас» 846.

Знов із листа до Куліша 847, писаного за тиждень після виїзду Щепкіна, знати, що почуття радощів не втихомири лося, не уляглося в Тарасовому серці. «Наробив він мені, оцей старий (Щепкін), лиха: і досі ще ходжу неначе з тяжкого похмілля від його колядок. Учистив старий, аж пальці знать! І де у його взялася така жива, сердешно тремтяча натура? Диво, та й годі!»



846 Русск[ая] стар[ина]. — 1877, — Кн. X. — [С. 291 — 292].

847 Основа. — 1862. — Кн. V. — С. [11]







VII


Недовго, одначе, ясне сонце радощів світило Тарасові і гріло його серце. Ледві минув місяць, як душа його була охмарена зовсім несподівано, гидко і вразливо.

Річ відома: де люди, там і заздрість. Де заздрість, там і брехні, і покліп. В натовпі людському завжди трапляються люди, що заздрять, не переносять людей видатніших, хоч останні їм зовсім не стоять впоперек дороги, а проте їх нечисте, неблагородне, хоре на егоїзм серце завжди пильнує принизити людину видатнішу, причавити її, щоб вона не стояла вище, а була коли не нижче, дак хоч врівень з усіма. І часто-густо в таких випадках хорі морально егоїсти уживають найпаскудніших заходів, щоб нашкодити тому, кого природа поставила вище за їх на цілу, як кажуть, голову.

Так трапилося і з Шевченком в Нижньому Новгороді. Знаємо, що він нікому тут і ні в чому дороги не переходив популярності він ніколи не шукав, не бігав за славою, а вона сама рвалася до його і через двері, і через вікна. Отже, таки знайшлася якась «добра» людина, що зохотилася пускати про його покліп, сіяти неславу. Звісно, той, про кого брешуть, завжди останнім довідується про брехні.

Так було і з Шевченком. Впивається він собі споминками тих радощів, що надав йому Щепкін, і байдуже собі, аж ось з початку лютого приходить до його лист, де старий друзяка його, Михайло Семенович, з розжалобленого серця пише про /426/ його «недоладне і нетверезе» життя. «Чим мені запевнити його, — каже собі по думці Тарас, — що се неправда?» 848 10 лютого він пише до Щепкіна 849: «Яка оце сорока-брехуха на хвості принесла до тебе, що я тут нічого не роблю, тільки бенкетую? Брехня! єй-же Богу, брехня. Ти ж сам гарненько подумай: хто ж нас шановатиме, коли ми самі себе не шануємо? Я ж уже не хлопець нерозумний і від старості, слава Богу, не одурів, щоб таке виробляти, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на оцю паскудну брехню і знай, що коли мене неволя і горе не побороли, то сам я не звалюся. А тобі велике-превелике спасибіг за твою щиру любов. Я аж заплакав на старості, як прочитав твоє письмо, повне чистої, некупленої любові... Люби мене оклеветаного».

Можна б вгадати і назвати оту «сороку-брехуху», але се про нас ваги не має. Ліпше погляньмо: чи не гуляв, не пиячив часом справді Шевченко в Нижньому Новгороді? Нехай він сам дасть нам відповідь в своєму журналі, де він нічого не таїв.



848 Записки... — С. [171 — 172].

849 Редакція «Киевской старины» надруковала оцей лист (кн. II. — 1885 р. — С. 333) яко писаний Шевченком до Максимовича, та ще й запевняє, що «поет виправдується перед своїм другом, очевидно, против...» брехень. А в примітці до листа, де річ іде про лист директора харківського театру і сказано, що «Тетяна цілує тебе як батька рідного», редакція «Киев[ской] стар[ины] » додала, що, мабуть, річ іде про Піунову і перехід її на столичну сцену. Не збагнути мені, яким робом можна було шановній редакції наробити стільки і таких грубих помилок! Досить самого змісту сього листа, щоб запевнитися, що він не до Максимовича. До останнього Шевченко не вдався б з таким щирим, сердечним словом! З Максимовичем тоді не було навіть приятельсько-теплих стосунків у Тараса. Зазирнувши до Тарасового «Дневника» (журнала) в «Основу», легко було побачити, що се лист до Щепкіна і що Тарас піклувався про перехід Піунівни, як се будемо бачити, на харківську, а не на столичну сцену. Одначе, цікаво б вияснити, яким чином лист до Щепкіна опинився в паперах Максимовича... Редакція «Киев[ской] старины» правду сказала: «Ничто так не случайно, как судьба писем». Тим-то, скажу я, друкуючи листи видатніших людей, треба поводитись з ними вельми уважно і обережно. Додам, що редакція помиляється, гадаючи, що переписна Шевченка з Максимовичем була «деятельною и обильною». Ні, не була вона такою: принаймні сього ні з чого не знати. Швидше навпаки, як побачимо се з фактів і як се знати з книги Чалого.



Ми відаємо вже, що нашого поета нижегородці приязно вітали, часто кликали його на обіди і на вечері, але ж про яке-будь пияцтво в тому товаристві не може бути й речі. Про яке пияцтво можна говорити у директорки дівочого інституту Дорохової або у небоги губернатора Голинської, у губернського маршалка Болтіна, у Варенцова, у Граса, /427/ у Якобі, у Попова, у Татаринова, у Даля, у князів Голіцина, Трубецького і ін. Так де ж ото, у кого «бенкетував і пиячив» Шевченко?

Хіба чи не «в дворянському клубі»?850. Правда, інколи Шевченко заходив туди. Клубу він взагалі не любив, а заходив туди більш за все за тим, щоб послухати бесіду приватну поміж шляхтою про визволення кріпаків. Се питання вельми його цікавило, тим паче що у Ниж[ньому] Новгороді була значна «партія» поклонників кріпацтва і на з’їзді шляхти вона пильнувала загальмовати визволення. Тарас признається в журналі, що у клубі двічі траплялося йому «пьянственное глумление»: раз з приятелями після вибору старшин, а вдруге на щорічному обіді, «де була гуртова гомерична випивачка». Признається ще, що «з досади», коли його обікрадено, він «нализався»; нарешті четвертим разом він був «несподівано на півп’яному музичному вечері» 851 Нехай, скажемо, що й на сьому вечері він «нализався», але сі всі чотири рази трапилися задовго (останній за три тижні) до приїзду Щепкіна; значить, «сорока» не про сі рази «стрекотала». Нарешті, зауважимо, що у Шевченка була така сила роботи, що не було й часу «бенкетувати». Ми вже бачили його щоденну працю, коли не коло малюнків, дак коло портретів, коли не над літературою, дак коло листо вання з приятелями.

З тих листів поета, які досі оголошено, знати, що він з Нижнього Новгорода написав не менш 30 листів і щодня провадив свої «Записки».

Виходить, що фактів «бенкетування і пияцтва» треба шу кати вже після виїзду Щепкіна з Ниж[нього] Новгорода, себто впродовж січня 1858 р. Але за сей час в журналі нема навіть і натякання хоч би на невеличке «пьянственное глумление», навпаки, виразно бачимо, що тоді саме не в інтересі Тараса було б випивати: він заходжувався тоді саме біля такої чистої справи, яка, навпаки, вимагала у його найбільшої тверезості.

Таким чином, «сороччина» брехня дійсне була клеветли вою брехнею.



850 Клуб-касино.

851 Записки... — С. 149. [Запис від 1 груд. 1857 р.] /428/







VIII


Ми вже відаємо, що Шевченко дуже любив театр і музику. Знаємо, що ще коли жив у Ширяєва, а тим паче коли сприятелювався з Брюлловим, він часто ходив до театру і на концерти. Опинившись на засланню, він десять років не був ні в театрі, ні на концертах, не чув ні драми, ні опери, ні взагалі музики, не зазнав жодної людської громадської розваги без казармено-військового характеру. Задля кожної більш-менш освіченої людини, тим паче задля художникапоета, такий «піст» вельми тяжкий.

І коли у Шевченка прокинулося в Нижньому Новгороді бажання задовольнити оцю людську потребу громадськими та товариськими розвагами, до яких він звик замолоду в Петербурзі, то се було цілком натурально. Одначе в Нижньому Новгороді не геть-то багацько було такої розваги. Був добрий будинок театральний, але сталої трупи не було. Приїздила вона тільки на ярмарок та інколи зимою, коли траплялися «вибори» або який інший з’їзд шляхти.

Зимою р. 1857 зібралася до губернського міста шляхта на пораду по приказу царя «про скасовання кріпацтва». Трупа прибула заздалегідь до сього з’їзду і розпочала спектаклі 1 жовтня драмою Потєхіна «Суд людской — не Божий». Шевченко ходив на спектаклі доволі часто, хоча ні гра акторів, ні репертуар не задовольняли його. Драму Потєхіна він справедливо признає «казна-чим». Сподобалася йому тільки оркестра: вона добре грала Моцартову увертюру з «Дон-Жуана». Другим разом він був в театрі 5 жовтня і каже, що «вперше бачив драму Коцебу «Сын любви». Головну роль грала артистка московського театру Васильєва, грала натурально, благородно, а всі останні попартацьки» 852. За тиждень він знов у театрі і помітив, що «молоденька акторка Піунова грала натурально, граціозно. Легенька, жартівлива роль приставала їй і до лиця, і до віку». Молодість і свіжість Піунової звернули на себе Тарасову увагу, до того ж і цілий спектакль випав добре. Виходячи з театру, він нехотя згадав Петербург і подумав собі: «А які то там тепер спектаклі? Хоч би одним оком подивитися» 853.



852 Записки... — С. 134. [Запис від 13 жовт. 1857 р.].

853 Ibidem. — С. 157.



З того дня Тарас починає частіш ходити до театру, знайомитися особисто з акторами і перебувати в това-/429/ристві їх. Найбільш подобалися йому актори Володимиров, Платонов, Климовський і Піунівна.

Остання була з себе вродлива, шпарка, але вельми мало освічена і зовсім з нерозвиненою головою. Певна річ, що коли б не приїхав був старий чарівник Щепкін, дак поет наш дальше звичайної уваги до Піунівни не пішов би. Але Щепкін хотів якомога більш радощів налити в пошматоване серце поета і побажав справити на нижегородській сцені український жарт «Москаль-чарівник». На ролю Тетяни він узяв Піунівну; вона не вміла по-українськи ні говорити, ні акцентовати. За науку взявся Шевченко; наука далася з таким поспіхом, що ролю Тетяни Піунівна справила чарівливо, і Щепкін сказав Тарасові, що «вона перша артистка, з якою він, раюючи, справляв ролю Чупруна і що знаменита Самойлова, як прирівняти її до скромної Піунівни, дак просто солдатка» 854.

Уласкавлене і нагріте оцими спектаклями серце поета стрепенулося і листочком прилипло до Піунівни. Щоб частіш бачити її, впливати на поширення її освіти й розвитку, Шевченко дістає їй книжок читати; сам читає з нею, знайомить її з освіченою родиною Брилкіна, з Дороховою і з ін. Нові знайомості вельми подобаються Піунівні, але вона з своєї темноти не спроможна була оцінити Тараса яко поета і страдальника за волю людську і не розуміла, що величезну частину тієї привітливості і гостинності, якою наділяли її Дорохова, Бридкіни і ін., треба віддати на рахунок поета.

Перейнятливе серце Тараса щораз більше та глибше тоне в чарах молодості й жвавості Піунівни. Після спектаклю 6 січня йому здається, що Піунівна не то що петербурзькій, але й паризькій публіці сподобається і, «коли замужество не пошкодить їй, з неї вийде самостійна, велика артистка»855. Та де там пошкодить! «Вона, — каже поет собі на думці, — любить читати і далеко сягне в штуці»856.



864 Ibidem.

855 Записки... С. 158. [Запис від 6 січ. 1858 р.].

856 Ibidem. С. [160. Запис від 11 січ. 1858 р.].



Діло очевидне, що Тарас не спостеріг тоді ще, що діється у його на серці, не помітив, що на очі йому, найпаче на очі духові, пала полуда кохання, властива усім закоханим людям. Він не бачив, що його пойняло марево кохання, він забув різницю віку свого — йому йшов тоді 44 рік — і Піунівниного; забув, що голова його лиса і що Піунівна /430/ дивитиметься на ту лисину, яко на лисину, а не яко на сяєво слави поета, на вінець його великого страждання за великі й святі ідеї добра, правди і волі людської!.. Молодість звичайно горнеться до молодості. Молоду дівчину, та ще таку неосвічену, не задовольнить слава поета...

Але ж до 11 січня поет не тямив ще, що на серці у його встають хвилі кохання. 11 січня виїздив з Ниж[нього] Новгорода Тарасів приятель Кашкін 857. Провівши його і вернувшись до господи, Тарас «почув себе зовсім сиротою». «Тяжка самітність моя, — каже він, — була недовгою. Я згадав, що я — один з людей щасливих на сьому світі. Щепкін, виїздячи, казав мені полюбити його любу Тетяну — Піунівну... Я достотно виконав його прохання», — ніби жартує Тарас і увечері йде до Піунівни... Тут вони читали літературні твори. Тарас признається, що від того читання його перейняв захват і він вернувся до господи зовсім щасливим. «А чом би нам не побратися, — міркує собі поет, — доки ж мені бурлакувати? Час вже знайти теплий і затишний захисток у другому серці. Замолоду Енгельгардове крепацтво не дало побратися з чорноокою Дунею Гашковською 858. Другим разом з кирилівською попівною розлучили батьки її. А чей же тепер ніхто і ніщо не перешкодить...»

Коли б округи Тарасових очей не стояв такий густий, хоч і рожевий, туман, він би помітив, що на дорозі йому до шлюбу стоїть і різниця віку, і брак у його достатків економічних; а останнє задля Піунових мало найпершу вагу, та, нарешті, помітив би, що до Піунівни лицявся тоді молодий провізор Фус, всіма сторонами задля Піунових більш бажаний, ніж лисий і убогий Шевченко!

Але ж нічого сього Тарас не бачив і 12 січня, взявши твори Пушкіна і Гоголя, пішов він до Піунівни; читав з нею «Каменного гостя» і «нагрівав свою душу» 859. Другого дня те ж саме.

«А от у мене, — каже Піунівна, — небавом кінець театрального року: треба пікловатися про оновлення умови. А не хочеться, страх як не хочеться зіставатися тут, та не тямлю, куди б його податися. Є охота до Казані, але ж там є якась Прокоф’єва, страшенна інтриганка» 860.



857 Кишкін. - Ред.

858 Гусиковською. — Ред.

859 Записки... — С. 160. [Запис від 12 січ. 1858 р.].

860 Записки... — С. 161. [Запис від 14 січ. 1858 р.].



Ментом в голові Шевченка прокидається щаслива думка і на неокраїному крилі несе його в рідну Україну, в Хар- /431/ків. «Ба! — каже він собі по думці. — У Харкові у Щербини є трупа. От би туди Катрусю, а з нею і я! Чого й ліпше! Треба взятися до сієї справи».

І не гаючись він пише листи до Щербини і до Щепкіна, просячи у останнього рекомендації задля Піунівни.

Тим часом Піунівна виступає вдруге в ролі Тетяни і «грає чарівливо, так, як і вперше», і знов додала тепла серцю поета. 21 січня був бенефіс Піунівни, «театер повнісенький, бенефіціантка — чарівниця». Приходить закоханому Тарасові думка надруковати рецензію про сей бенефіс. Він пише і друкує в 5 числі «Нижегородских губернских ведомостей».

Думкою про своє одруження він ділиться з Кулішем і з Костомаровим. З Піунівною він ще про те ні слова не говорив; але з поводжіння її був певен, що вона піде за його. «Думаю одружитися, — пише він до Куліша 861. — Обісіло бурлаковати, цур йому».

Холодну відповідь дістав Тарас від Куліша 862. «Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитися, — писав Куліш. — Не гарну ти пору вибрав: не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях, треба б тобі з цим ділом підождати. Інакше б ти його навпослі розміркував. А в мене була така думка, щоб тебе за границю спровадити, щоб ти ширше по світу поглядів. Ся думка була у мене і р. 1847, коли ти не забув. А тепер якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане тобі на дорозі. А не багато тобі й треба, щоб дійти свого розуму, — вчинитись великим поетом по всі вічні роки».

«Далебіг дуже добре зробив би ти, мій єдиний друже, коли б оженився, — відповідав Тарасові Костомарів, — хоч би на старості-літах, після такої глибокої, гіркої коновки лиха трохи відпочити душею, щоб тобі Бог заплатив за всі ті муки, які переніс ти. А що про мене пишеш, так теж правда; та що ж робити, коли у оцьому Саратові нема ні одної жіночої душі, щоб мені подобалася. Московки лукаві та нещирі, рідко трапляється що-небудь добре» 863.



861 Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 12]. [Лист від 26 січ. 1858 р.].

862 Чалий, с. [117 — 118. Лист П. О. Куліша від 1 лют. 1858 р.].

863 Ibidem. - С. 116. [Лист від М. і. Костомарова (23 січ. 1858 р.)]



Яка глибока, величезна різниця в порадах Куліша і Костомарова! Виходила вона з різниці душі, серця і з цілої натури їх. У одного говорив тільки холодний розум, у другого говорило щире серце в гармонії з незамерзлим моз- /432/ком. Один радить запечатати серце, причавити природні потреби його і вволити спершу потреби тієї нужди, що й так вже більш 10 літ висисала з поетового серця найліпший елемент: прирожденну усім людям потребу обопільного почуття і з ним тихого спокою, а Костомарів вважає за першу річ вволити нужду живого серця у живого ще чоловіка.






IX


Прийшла масниця — національний «карнавал» у великоросів, однаково властивий і інтелігенції, і простому народові. Головну частину масниці становить їжа «блинов» (млинців) та катання на конях. Катання річ добра, справді заласна, та ще коли сприяє тому погода, санна путь, ясна, тиха година і невеличкий мороз. Коні мчаться по білосрібному шляху, аж парують вони, здіймаючи срібне куряво. Мороз рум’янить тобі твар: надає жвавості, чуєш бадьорість тіла і веселість в серці.

Шевченко спорудив катання задля Піунових. Поїхали в якесь село Бор. Тут чаювали; Шевченко всю дорогу був веселий, жартував. Стара Піуниха добре тямила, що Тарас кохає її Катрю, й імкнула собі, що під такий веселий час він може зняти бесіду про кохання, почне свататися, а віддавати доню за вбогого поета вона не хотіла. Та й Піунівна не горнулася до його чистим серцем дівочим; вона тільки женихалася, жартовала, а щоб побратися, не було у неї на думці. Не був він їй під мислі. Вона не доросла до розуміння великого щастя стати дружиною великого поета-мученика і його «старі плечі» підперти своїми молодими плечима. Отож на катанню, мабуть, за порадою нені, вона й стала співати великоруські народні пісні весільні, про те, як «миленький» не радить братися, доки не буде повен «сундук» (скриня) добра, коробок холста» (полотно).

А Тарас слухає тієї пісні, та й думає собі: «У московського чоловіка жидівська основа: без віна він навіть і покохати не може». А про те й на думку поетові не впадає, що Катруся співає ту пісню не тільки задля його, але й до його! В неділю на масниці йде він формально сватати Піунівну.

Катруся саме збиралася йти на репетицію. Помітивши, що Тарас якийсь згуртований і серйозний, дівчина імкнула собі, що саме у його на думці, і хваталася швидше вийти з хати. /433/

— Тривай, дівчино, не йди, — спинив її Шевченко.

— Пустіть, не спиняйте мене: мені треба на репетицію швидше, — змагається Піунівна.

— Постривай-бо, серденько, — благає Тарас.

Катря спинилася, сіла.

В хаті сидів Катрин батько. Тарас прохав покликати й матір. Прийшла й та, сіла, а Катря встала, стоїть серед хати, не роздягається. Тарас почав українським звичаєм промовляти про «стрільців, про куницю, про купця» і т. ін. і нарешті каже:

— Батьку й мати! Віддайте за мене доню.

Піунівна стояла наче вкопана. Мати моргнула оком, щоб швидше ішла вже вона з хати.

А мати стала казати, що Катруся ще дитина, зовсім ще недоросла, віком зовсім не під пару Тарасові і т. ін.

Легко вгадати, що діялося в душі поета. А Піунівна тим часом благовістила в театрі про «гарбуз». Так я гадаю з того, що в журналі Тарасовому про вечір того дня записано про якісь «пащиковання».

Одначе ж Тарас не вважав ще, що справа сватання його навіки пропала. Йому здалося, що він сам попсував діло і не зумів висловитися так, як треба було, а висловився так, що Піунівна взяла його «або за божевільного, або за п’яного». Береться він полагодити діло і пише до неї лист. «Я вас кохаю, — пише він, — і кажу вам се просто: ви занадто розумні, щоб сподівалися від мене палкого висловлювання кохання, а я занадто кохаю і шаную вас, щоб уживати тих дурниць, яких уживають люди звичайно. Побратися з вами — це для мене величезніше щастя, а відректися від сієї думки буде трудно мені. Але коли судилося інакше, так нічого діяти, треба коритися долі. Якщо ви чи не можете, чи не хочете стати зі мною у парі, так лишіть мені хоча єдину втіху: бути вашим другом... Сподіваюся на відповідь ».

Відповідь не приходила, але 2 лютого прийшов до Тараса сам Піунов і засвідчив, що Катря те сватання взяла за театральну сцену. У Тараса знов ожила надія, «що справа його не так стоїть лихо, як він гадав». Чи не хотів він, чи марево не давало йому розібрати діло і зрозуміти, що Піунов прийшов до його єдине в справі переходу доні його в Харків. Марево і надія так ще пановали над Тарасом, що він не спроможен був кинути надію, хоча бачив, що Піунівна «не хоче з ним бачитися», а батько її «про те сватання не висловив виразно своєї думки». /434/

Очевидно, що Піунови добре тямили, що доки не скінчена справа їх чи з оновленням контракту, чи з переходом Піунівни в Харків, доти не треба зовсім цуратися Шевченка, бо харківська справа більш-менш у його в руках. Тим-то Піунов і не висловив виразно своєї думки про Тарасове сватання.

А Тарас кидається всіма сторонами, щоб не вилетіла з рук його надія. Вдається він за допомогою до Дорохової, пильнує, де можна побачитися з Катрусею, і йме віри словам старого Піунова. Одно слово — цілий тиждень ходив він у хмарі надії! Хто знає, чи довго б він не спекався тієї хмари, коли б 7 лютого не прийшла до його відповідь Щербини. Відповідь була вельми корисна задля Піунівни. Шевченко радіє і біжить до Піунових подати добру звістку. Молодої не було в господі, а стара повітала його так, що я, каже він 864, «ледві чи відважуся більш переступити поріг моєї протеже». Але ж!.. Другого дня, скоро Піунівна покликала його, — він пішов до неї.

Піунівна висловила свої умови переходу її на харківську сцену.

Сподівався Тарас при сій нагоді побалакати і про свою справу, «але стара буркотиха мати й одного ступня не зробила з хати», і мусив він рушити назад з самими лишень препоруками в Харків 865.

Минув ще тиждень. Тарас живе надією і міркує собі, яким чином «побачитися з Піунівною око-на-око і побалакати з нею, заким вона не виїхала в Харків». Піунівна не йде у його з думки ні вдень, ні вночі. Щоночі вона сниться йому. Увечері 16 лютого були в театрі живі картини: Тарас у фойє зустрівся з Піуновим. Старий почав його прохати, щоб запоміг його Катрі що-небудь перечитати на нових живих картинах. Тарас за се обіруч. Другого дня дістає «Фавста», вибирає сцену з Маргаритою, посилає її до Піунівни, а за три години і сам іде до неї... Овва! Піунівна каже, що ту сцену читати чомусь незручно, а мати швидше викликає її до другої хати, і він, побалакавши з півгодини з батьком, пішов, «піймавши облизня»866.



864 Записки... — С. 168. [Запис від 7 лют. 1858 р.].

865 Ibidem.

866 Записки... — С. [173. Запис від 16 лют. 1858 р.].



Чув Тарас, як прикро поводяться Піунови з його самолюбством, але ж сила кохання брала гору, аж доки 23 лютого не розв’язався вузлик навіки. Тарас довідався, що Піунів-/435/на 867, не діждавшись відповіді з Харкова, поєдналася знов на нижегородській сцені.

Тут вже не можна було йому не обуритися. Але й тут більш за Щепкіна, ніж за себе, обурюється він: «Яких же відносин до Щербини наробила вона мені й Щепкіну? Огидливих! От воно де, моральне злидарство!.. Приятельство набік і чорти в воду. Хто зрушив своє слово, у того і клятьба байдуже», — каже Тарас.

От на сьому і край того сватання. На другий день поет, зустрівши Піунівну, навіть не поклонився їй. «А чи давно я, — пише він у журналі 24 лютого, — сподівався стати з нею в парі? Сподівався, що вона буде мені дружиною, янголом-хранителем, за котрого я був ладен душу свою наложити. Огидливий контраст! Несамостійність — се чудові ліки проти любощів. У мене мов хто рукою зняв. Я б швидше вибачив їй найжвавіше лицяння, ніж оцю дрібну несамостійність. Вона мене, а головна річ, мого старого друзяку, повернула на таке становище, що вельми не личить. Погань панна Піунова, від ногтя до волосся погань...»

Не жалковав і потім Шевченко, що не побрався з Піунівною. «Що б було з мене, коли б я був побрався з Тетясею ?» — писав він до Щепкіна вже під кінець р. 1858 868.



867 Ibidem. — С. 175. [Запис від 23 лют. 1858 р.].

868 Киев[ская стар[ина]. — 1898. — Кн. II. — С. 208.







X


Один з Шевченкових біографів, вп. 869 М. Чалий 870 повідав, що «після відказу Піунівни Шевченко запив надовго». Невідомо мені, з яких джерел д. Чалий взяв такі звістки, а я, уважно переглянувши Шевченкові листи і Записки, певен, що присуд сей зовсім несправедливий, як несправедливі й дальші слова д. Чалого, що Шевченко пильновав, ходячи до театру, піймати Піунівну за кулісами, але вона втікала від його п’яного, доки він не повалиться, було, де-будь на вільну канапку.



869 Високоповажний. — Ред.

870 Чалий, с. 115.



З щоденних Тарасових записок я зробив чимало виписок за ті три тижні, впродовж котрих тяглася пасія його сватання. День крізь день, ранок і вечір, наче в прозорій воді гірської криниці, бачили ми не тільки те, що він діяв, але й /436/ те, що з ним діяли і діялося, і раз тільки, єдиний раз, Тарас признає, що «провів безпутно ніч». Се було після того разу, коли Піунови найбільш вразили його самолюбство. Нехай буде, що тієї ночі, ображений і знесилений, поет заливав випивачкою болі кохання й образи.

Ще виразніше стоїть річ про «куліси» і «канапки». 3-го лютого наступав того року великий піст: значить, тоді до театру ніхто не ходив і спектаклів у піст не було і не могло бути. Правда, 16 лютого були в театрі живі картини і Шевченко був у фойє і сидів з Піуновим, але досить згадати, що в тих картинах брала участь годованка Дорохової — Пущина і Дорохова пильновала коло її. А Шевченко так шановав і Дорохову, і Пущину, що сама ота шаноба не дала б йому показатися п’яним в театрі, та ще за кулісами.

Найгірший з психічного боку був у Шевченка останній день того сватання, день 23 лютого, і не було б нічого чудного, коли б він в той день «нализався», як він казав, чи «запив», як каже д. Чалий. Але ж із «Записок» знати, що того дня він одержав лист від Куліша і мірковання його над змістом того листа свідчать нам, що у Тараса в голові «чмелі не гули». Навпаки, він міркує свіжою головою і, обмірковуючи тільки що пережите сердешне лихо, каже: «Завтра Кудлай їде до Владимира 871. Прохатиму його взяти й мене з собою. З Владимира якось допхаюся до села Нікольського і там, в обіймах мого старого друзяки (Щепкіна), Біг дасть, забуду і про Піунову, і про всі мої гіркі безталання і невдачі. Спочину та й візьмуся переписувати для друку мою невольницьку поезію».



871 Владимир — губерн[ське] місто на шляху в Москву.



Річ певна, що так би воно й сталося, але ж доля змилостивилась над страдальником. Мабуть, лихій долі або вже соромно стало за таке раз-у-разне гноблення чоловіка, або вона втомилася гнобити Шевченка, мусила спочити, заснути на якийсь час, а в ту саме годину і блиснув Тарасові промінь путі не в Никольське, а шляхом сподіваним і бажаним.

25 лютого, в день Тарасового народження, приходить до його лист від Лазаревського з радісною звісткою, що на прохання графа Ф. П. Толстого дозволено Тарасові жити в Петербурзі під доглядом поліції і під кермою графа, щоб він (Тарас) навчався живописі в Академії художеств. «Графиня, — додав Лазаревський, — незвичайно рада, що ти приїдеш сюди, і просить, щоб ти поспішав, а головна /437/ річ, щоб не ображувався умовами (доглядом), бо се тільки одна форма. Тобою тепер інтересуються усі художники і бажають, щоб ти швидше приїздив...»

Не треба мені говорити про те, як зрадів Тарас з такої звістки. «Ліпшого поздоровлення з моїми іменинами не можна й бажати».

О 3 годині того ж дня нижегородські приятелі Тараса шановали його яко іменинника обідом. «За обідом було весело, бо все товариство було однодушне, просте і до високого ступня благородне. За шампанським, — каже поет у «Записках», — я зняв промову, подяковав за зроблену мені шанобу і нарешті додав, що я не ремствоватиму на Бога, коли скрізь стрічатиму таких добрих людей, як вони — нині сущії зо мною, і що пам’ять про них я навіки збережу в своєму серці» 872. Того ж дня Шевченко писав до Лазаревського: «Зроду ніхто в світі не поздоровляв мене з іменинами так весело, як ти мене сьогодні повітав. Спасибіг! Подякуй за мене Толстих. За тиждень сам їх подякую особисто» 873.



872 Записки... — С. 177 [Запис від 25 лют. 1858 р.].

873 Основа. — 1862. — Кн. III. — [С. 17].



Обіцяючи достатися за тиждень до столиці, Тарас не звернув уваги, що йому треба діждатися в Н[ижньому] Новгороді урядової звістки, інакше не можна їхати йому. Ждати йому довелося ще більш тижня, доки одержав він у свої руки формальний дозвіл їхати в столицю.

Мусимо розглянути, що робив Шевченко за останні дні свого перебування в Н. Новгороді. Може, чи не «запивав» він на радощах? Почалось нібито з того.

Приятель і земляк його Товбич запросив його, актора Володимирова і якусь «голінну людину» Сашу Очеретникову проїхати з ним за 75 верстов у село Міднівку. Тут були вони два дні, і я гадаю, що тут не обійшлося без випивачки. Тарас пише в своєму журналі 28 лютого: «Подорож наша була веселою і не без користі. Саша Очеретникова була огидлива, без милосердя пиячила і на кожній станції зраджувала, не розбираючи людей. Бідолашне і пропаще навіки, хоча і прекрасне створіння. Жахлива драма!»

Першого березіля прийшла і від міністра внутрішніх справ звістка, що Тарасові можна їхати до Петербурга. А на другий день ластівкою весняною прийшов до його теплий, сердешний лист його «святої заступниці». «Мої заповітні мрії справляються, — писала графиня Толстая, — не- /438/бавом я побачу вас, наш бажаний гостю, Тарасе Григоровичу! От уже тиждень, як цар дозволив вам жити в столиці і вчитися в Академії. Приїздіть швидше! Більш неспроможна писати з радощів та з нетерплячки руки тремтять»

Ще кілька день мусив Шевченко задержатися в Нижньому] Новгороді і час той віддав переважно на перегляд своєї «невольницької поезії».

Річ певна, що під «невольницькою поезією» він розумів свої українські твори, що понаписував на засланню. Тут виникає цікаве питання: звідкіль у поета взялися у Нижньому Новгороді його «невольницькі поезії»? Річ запевне відома, що коли в квітні р. 1850 у його була зроблена ревізія паперів і його взяли в арешт, закинули спершу в каземат 874, а потім заслали в Новопетровське, дак під час тієї ревізії у його забрали з українських віршів тільки вірші Псьолівни «Свячена вода», а власних його не взяли, бо Герн з Лазаревським встигли забрати їх до себе ще до ревізії. Ті вірші укупі з іншим Тарасовим добром зіставалися у Герна. Йдучи на заслання до Новопетровського, вже ж пак Тарасові не можна їх було взяти, та Герн і не дав би з обережності. З переписки поета з Броніславом Залєським відаємо, що увесь час, доки поета не визволено з неволі, речі його, що заціліли від рук ревізорів, були в Оренбурзі у Герна. Знаємо, що Шевченко, як був в Астрахані, писав 10 серпня 1857 до Герна. Зміст того листа нам невідомий, листа того досі не оголошено, та й чи зацілів він у кого? Герни чоловік і жінка повмирали. Я тієї думки, що в тому листі Шевченко прохав Герна вислати в Петербург на адресу Лазаревського його папери. Мабуть, Герн і вислав, але коли Тараса спинили в Н[ижньому] Новгороді, то вже ж не рука була Лазаревському пересилати ті папери до поета по пошті, а коли й пересилати, дак хіба через певні руки. Коли ж Герн не відіслав їх до Лазаревського по пошті, то можна гадати, що він переслав їх через Круликевича. Останній, вертаючи з заслання з Сирдар’ї і їдучи через Н[ижній] Новгород, бачився 7 січня р. 1858 з Шевченком 875. А 26 січня Тарас пише до Куліша, що українських поезій для друку у його є на добрих дві книжки, тільки перепиши, та й друкуй 876.



874 Исторический вестник. — 1886. — Кн. І. — (С. 165. — Гаршин Е. М. Шевченко в ссылке. 1847 — 1857)

875 Записки... — С. 158.

876 Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 12]. /439/



Одначе повстає й друга думка, може, чи не більш певна.

Що у Шевченка не було тоді, як він прибув до Н[ижнього] Новгорода, «невольницької поезії», проти сього не можна змагатися! Була б вона у його, то б він не гаявся переглянути її: дав би перевагу їй, а не «Матросу» і де-небудь згадав би про неї в своєму журналі; а то він про неї згадує вже в лютому, коли Шрейдерс, земляк і приятель його, вернувся з Петербурга 19 лютого і «привіз лист від Лазаревського 877. Певне, що з тим листом Шрейдерс привіз і «невольницьку поезію», бо 21 лютого поет «почав переписувати для друку свої вірші, писані від року 1847 до 1858» 878.

Перебираючи свою «невольницьку поезію», Шевченко 4 — 6 березіля полагодив свою «Відьму» 879, «Лілею» і «Русалку».

7-го березіля прийшов до його жандар, що відвозив у Вятку якогось неслухняного свому батькові сина капітана Шліпенбаха. Вертаючи до Петербурга, він довідався, що й Шевченко хоче їхати, і прийшов, чи не хоче вкупі їхати, а він за 10 карб. довезе його до Москви. Всіма сторонами попутчик траплявся вигідний. Тарас поєднався з ним за ціну і другого дня попрощався з нижегородськими приятелями, а 8 березіля о 3 годині після півдня рушив з Нижнього Новгорода.



877 Записки... — С. 174. [Запис від 19 лют. 1858 р.; лист від М. М. Лазаревського (10 лют. 1858 р.)].

878 Ibidem.

879 Відомо, що «Відьму» під назвою «Осика» Шевченко написав 7 березіля р. 1847 в Седневі. Тоді він лаштував нове видання «Кобзаря» і написав до його цікаву передмову, котру з іншими паперами забрали у його жандарі під час арешту в Києві 5 квітня 1847 р. Ту передмову проф. Стороженко хоч і надрукував в «Русск[ой] мысли» за червень 1898 р., але в перекладі і з пропусками.

Дословний список передмови тієї з оригіналу я дістав тільки 17/29 листопада 1898 р. — і подаю її слово в слово, яко досі не відому. «Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого і щоб не з порожніми торбами, то на-/440/діляю його «Предисловием». До вас слово, о братія моя українськая воз любленная! Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі, всі друкують, а у нас — анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя! Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтеся! Собака лає, а вітер несе. Вони кричать — чому ми по-московськи не пишем? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по-якому. Натовмачать якихсь індивідуїзмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о єдиній слов’янській літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слов’ян. Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава Богу, не німці. Не розібрали. Чом? Тим що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та й хвалять те, що найпоганше, а наші патріоти-хуторяне і собі за ними: «преочаровательно». В чарах тих ось що: жиди, шинки, свині і п’яні баби. Може, се по їх утонченной натурі і справді добре, а на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно і то правда, що і ми самі тут трохи винні, бо ми не бачили свого народу так, як його Бог сотворив. У шинку і наш, і москаль, і навіть німець — усі похожі на свиню. У хату прийти до його або до себе покликати по-братерськи не можна, бо він злякається, та, може, ще й те, що він пізнає дурня у жупані. Прочитали собі по складам Енеїду, та й натіснялись коло шинку, та й думають, що от коли вже вони розшукали своїх мужиків. Е, ні, братики! прочитайте ви думи, пісні; послухайте, як вони співають; як вони говорять між собою, шапок не скидаючи; або в дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді у ту рецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать; то тоді і скажете, що Енеїда добра, а все-таки сміховина на московський шталт. Отак-то, братія моя возлюбленная! щоб знать людей, то треба самому стать чоловіком, а не марнотратителем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, а труд ваш буде трудом чесним. А на москалів не вважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми — по-своєму: у їх народ і слово, і у нас народ і слово; а чиє краще — нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на В. Скотта, що і той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії, і свого язика не знав, а В. Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії, а Бернс — усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з толку латинь, а потім московщина. Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув в колисці од матері, а Артемовський хоч і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам: безуміє нас обуяло з тим мерзостним і богопротивним панством! Нехай би вже оті Карпи-Гнучкошиєнки сутяги — їх Бог за тяжкі гріхи наші ще до зачаття в утробі матері осудив киснуть і гнить в чернилах, а то мужі мудрі і учені проміняли свою добру, рідну матір на п’яную непотрібницю, а в придаток і в (...) додали. Чому Караджич, і Шафарик, і інші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Не вдавайтеся в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь. А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде і щоб не дуже чванилась московська братія своєю Ростопчиною, то от вам Свячена вода (відомі вірші Олександри Псьолівни), написана панночкою, та ще і хорошою, тільки не скажу якою, бо вона ще молода і боязлива; а переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого. І не турбуйтесь, бо — єй-Богу! — не найдете. Седнев. 8 марта. 1847 [VI, с. 312 — 315].










XI


Виїхали вони саньми, але пригріла весна і у Владимир приїхали на колесах. Тут на станції Шевченко зустрів старого свого знайомого Бутакова, що р. 1848 і 49 плавав з ним по Аральському озеру-морю. З того часу вони не бачилися. /441/ Тепер Бутаков їхав на береги Сирдар’ї. У Шевченка аж на серці похололо від самих споминок про ту пустиню 880.

Вночі о годині 11 березіля 10-го наш поет дістався в Москву і закватировав у якомусь готелю, а ранком знайшов кватиру Щепкіна та й перебрався до його. Ще в дорозі почало боліти у Тараса око, в Москві погіршало, розпухло, почервоніло, а на лобі прикинулися прищі. Треба було до лікаря. Він вдався до свого нижегородського знайомого лікаря Ван-Путерена. Лікар, виписавши ліки, казав не виходити з хати принаймні цілий тиждень.«От тобі й столиця, — каже Тарас у журналі 11 березіля, — сиди в хаті та дивись з вікна на старого, незграбного Пимена» 881.

«Сам чорт простягся серед шляху, не пускає мене до вас», — писав він тоді до Лазаревського.

Тим часом дехто і з українських, і з російських письменників, довідавшись, що поет у Москві, почали відвідувати його. Першим прийшов старий Михайло Максимович. «Молодіє дідусь, — каже про його Тарас у журналі своєму, — запустив вуси та й у вус не дме». А увечері того ж дня зібралися до Щепкіна відомі письменники того часу Афанасьєв, Бабст і Кетчер. Щепкін прохав Тараса, не вважаючи на недуг і на зав’язане око, вийти до гостинної світлиці. Вийшов Тарас. «Час до вечері хутко минув. Подали вечерю, сіли до столу, а я пішов до своєї келії (бо лікар призначив йому дієту). От клята хвороба!» — гнівається Тарас. Дійсне, хвороба не кидала його. Ван-Путерен поїхав до Нижнього, а Тараса передав якомусь своєму знайомому лікарю німцю. Щепкін тим часом покликав свого лікаря, професора Мина, відомого перекладника на мову російську Дантового «Пекла».

Лишень 16 березіля почало Тарасові легшати, одначе лікарі, відвідавши хорого 17 березіля, радили не виходити ще з хати. «Але я, — признається поет, — не послухався і увечері нищечком відвідав свого старого друга княжну Варвару Рєпніну. Вона щасливо перемінилася, буцім помолодшала і вдарилася до ханжества» 882.



880 Ibidem. — С. 180. [Запис від 10 берез. 1858 р.].

881 Церква в ім’я св. Пимена.

882 Записки... — С. 181 — 183.



Річ певна, що і Рєпніна, як і Тарас, «не ті стали», бо «не ті года!» Десять років на обох лишили свій слід. Княжна бачила Шевченка останнім разом перед арештом його. «Тоді він був чоловіком молодим, при здоров’ю, повно у його /442/ було надії на пришле; тепер перед нею був трохи що не дідусь: твар покрита червоними плямами (добутки цинги), в очах погляд апатичний і увесь він зруйнований і фізично, і морально» 883.

На превеликий жаль, ніхто не лишив нам подробиць сього побачення востаннє. (Княжна по смерті Тараса жила ще тридцять років). Княжна, коли її розпитували р. 1885 про те побачення, казала, що подробиці уплили у неї з пам’яті, але загальне вражіння було скорботне. І княжна, і поет силковалися «попасти в колишній тон», та ні вже: трудна річ! Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою! Княжні здалося тоді, що «Шевченко зовсім вже потух»!

Властиво кажучи, дак тоді Шевченко ще не потух, але починав вже потухати. Святий огонь поезії не спроможен вже був палати тим полум’ям, яким він палав у «Кавказі», в «Єретику», в «Розритій могилі» і ін. Море тяжкого страждання залило те полум’я. Море нікому незримих сліз кривавих проковтнуло поета-художника тією пащею, яку скомпоновали руки Дубельта та графа Орлова.

Певна річ, що і княжні, і поетові не легко було бачити самі тільки останки того, що «проковтнуло море». А проковтнуло воно:


Моє не злато-серебро,

Мої літа, — моє добро...

Тії незримі скрижалі,

Незримим писані пером...


Недугуючи, Тарас скінчив переписування своїх віршів з р. 1847 і жалкує, що нема з ким дотепним прочитати їх. «Михайло Семенович, — каже він, — не суддя мені в сій справі. Він занадто втішається ними. Максимович просто благоволіє перед моїми віршами. Бодянський теж. Треба буде підождати Куліша: сей хоча й жорстоко, а інколи скаже правду. Зате, коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, так не кажи йому правди» 884.



883 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X, стаття проф. Миколи Стороженка.

884 Записки... — С. 183. [Запис від 18 берез. 1858 р.]



Того ж дня (18 березіля) зазнав Тарас двічі такої втіхи, якої давно вже не зазнавав. Заїхали з Щепкіним до Максимовича. Небавом вернулася з церкви Максимовичка — «любе, гарне створіння, чистий, незрушений тип земляч-/443/ки» Вона заграла на роялі кілька українських пісень, а поет переписав їй на спомин свої вірші «Весняний вечір»885.

Увечері Тарас був у старого приятеля професора Осипа Бодянського, і тут «досить набалакалися про слов’ян взагалі, а про своїх земляків тим паче».

Три дні зряду Тарас коли сам, а більш того, що з Щепкіним, оглядував Москву і знайомився з видатнішими людьми московськими того часу, як ото Бабст, Кетчер, Якушкін, Забєлін, і признається, що йому гріх нарікати на долю за те, що вона загальмовала йому поїздку до Петербурга. «Впродовж тижня, — каже він, — я зустрів таких людей, що й впродовж кількох років не довелось би зустріти. Нема, значить, лиха без добра» 886. А день 22 березіля він називає «радіснішим з радісних днів». Річ в тому, що поет сердеч но шанував благого дідуся Сергія Аксакова, останній теж сердечно любив і поважав нашого поета і за його твори, і за його недолю і страждання. Тоді саме, як Шевченко був у Москві, старий Аксаков хоровав і нікого не приймав. Тимто Шевченко і не сподівався бачитися з ним, а поїхав з Щепкіним поклонитися дітям його.

Скоро недужий гість довідався, що в господі у його такі великі таланти, як Шевченко і Щепкін, він знехтував лі карську заборону нікого не приймати і казав попросити ба жаних гостей до себе.

Перед Тарасом була «прекрасна, благородна, стариківська постать». Бачилися вони кілька хвилин, «але, — каже Шевченко, — ті хвилини зробили мене щасливим на цілий день і навіки вони зістануться в найясніших моїх споминах». За день поет ще раз провідав «чарівного старика». Аксаков просив його до себе на все літо в село. «Мабуть, чи встою я проти такої спокуси! Хіба що запопадлива поліція не пустить».

Син Щепкіна Микола 24 березіля справляв бенкет вхідчин своєї книгарні і задав обід московським ученим і літературним знаменистостям. На оцей обід запросили і нашого поета. «Що за чарівні оці люди, — записує Шевченко в своєму журналі, — молоді, жваві, вольні. Тут на обіді були Афанасьєв, Чичерін, Мин, Бабст, Корш, Крузе, Станкевич, Кетчер і кілька інших. Зустрівся з ними, буцім з людьми давно знайомими, рідними!»



885 «Садок вишневий коло хати...» — Ред.

886 Записки... — С. 185. [Запис від 21 берез. 1858 р.] /444/



Другого дня старий Максимович задав обід на пошановання Тараса і між іншими покликав і своїх «ветхих деньми» товаришів — учених Шевирьова і Погодіна. Шевирьов не сподобався Тарасові: «дідок до нудоти солодкий». За обідом Максимович вславляв Шевченка власними віршами, саме на той раз скомпонованими.

В останній день свого перебування в Москві Шевченко ще раз заїхав до Аксакових. Але старий спав і не поталанило поетові «поцілувати його прекрасну голову сиву». До 10-ї години вечора він сидів у родині Аксакових і «раював, слухаючи свої рідні пісні, що співала доня Аксакова. Уся родина Аксакових, — записує Шевченко, — щиросердечно спочуває Україні, її пісням і взагалі її поезії» . По 10-й годині Іван і Костянтин Аксакови повезли Шевченка до відомого письменника Кошелева. Тут він спізнався і з головою тодішнього панславізму з Хомяковим, що, по думці Івана Аксакова, в своїх віршах висловив «целое славянское вероисповедание» 888. Тутечки ж був і старий декабрист князь Волконський. Останній добродушно розповів деякі епізоди з свого 30-літнього заслання і додав, що ті з його товаришів, яких на засланню позакидали в самітні келії-тюрми, всі повмирали, а ті, що мордовалися по кільки вкупі, між ними і він, ті пережили свої муки».

Нарешті Тарас зовсім одужав і 26 березіля, попрощавшися з Щепкіним і з його родиною, «забрав свою мізерію» і рушив на залізницю. О годині 2-й, «запакований в вагоні», покинув гостинну Москву. «В Москві, — каже він в журналі 26 березіля, — більш за все радовало мене те, що між освіченими москалями, найпаче в родині С. Т. Аксакова, зустрів я теплий привіт до себе і щире спочуття до моїх поезій...» 889.



887 Іван Аксаков потім у своєму «Дне», а ще більш у своїй «Руси» неприхильно стосовався до розвитку нашої мови і письменства. На те, щоб в елементарні школи на Україні завести народну мову, він зовсім не згоджувався і змагався незгірш Каткова. А мову і письменство наше бажав, щоб обмежували потребою задля «домашнього обихода».

888 Этнографическая выставка. — Москва, 1867. — С. 251.

889 Записки... — С. 188. — [Запис від 26 берез. 1858 р.].













Попередня     Головна     Наступна             Коментарі


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.