[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 445-487.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час перебування його в Петербурзі

(З 28 БЕРЕЗІЛЯ 1858 ДО ЧЕРВНЯ 1859 Р.)

І

В четвер 27 березіля р. 1858 о годині 8 увечері голосний локомотив московської залізниці засвистів і спинився в Петербурзі ⁸⁹⁰. З вагона III класу вийшов сивобородий чоловік в кожусі, в українській шапці.

То був Тарас Шевченко.

Ще б два місяці, і було б рівно одинадцять років з того часу, як він зневолено покинув столицю: минуло б 11 літ з того часу, як на оцьому самому вокзалі його під вартою посадовили на поїзд яко невольника військового уряду і фельд’єгер помчав його в Азію, в неволю, на заслання. Тепер, майже по 11 роках тяжкого життя-сну в «смердячій казармі», Шевченка визволено; йому вернули нібито волю (бо все-таки наполовину та воля була спаралізована доглядом поліції), але не вернули йому, та й ніхто в світі не спроможен був вернути, того найкращого добра його, яке проковтнула неволя: його літ і здоров’я. Природа, як се ми відаємо добре, наділила Шевченка добрим, міцним здоров’ям. Уважаючи на ту міць, шеф жандармів Орлов і прирадив цареві повернути поета-художника в військо простим солдатом. Але, каже доктор медицини Андрій Козачковський ⁸⁹¹, яка людська природа спроможна була встояти і не зломитися в тій боротьбі, на яку цар і його підручники вирядили Шевченка в дикі, безлюдні степи киргизькі? З заслання Шевченко вернувся до Петербурга з здоров’ям, розбитим цілком, з організмом, навіки і завчасно покаліченим, знесиленим, виснаженим.

⁸⁹⁰ Кобзарь. — Т. III. — Записки... — С. 188. [Запис від 27 берез. 1858 р.].

⁸⁹¹ Киевский телеграф. — 1875. — № 25. /446/

Річ певна, що під останній посвист локомотива не можна було серцю нашого кобзаря не затремтіти, не забитися, в одну і ту саму хвилину в серці страдальника зустрівся вплив двох супротилежних сил: лиходійної сили тяжких скорботних споминок минулого і добродійної — радісно-сподіваного побачення з людьми близькими, дорогими і з надією на нове життя на волі. Вже ж хоч яке було добре, незлобливе серце у Тараса, а не спроможно було воно здержатися і не дати ворушитися споминкам минулого. З першим ступнем по грунту Петербурга не можна було, щоб перед очима поета не воскресли темні образи Енгельгардта, Ширяєва, Петрова, Дубельта, Орлова, Обручова, Ісаєва і Потапова з їх лиходійними вчинками супроти нього. Одночасно з ними воскресли і ясні образи Сошенка, Венеціанова, Брюллова, Жуковського, Гребінки, графів Толстих, а з ними і визволення його з кріпацтва і з військового полону. За перше Тарас заплатив з свого найдорожчого скарбу — 24 роками свого дитинного і парубочого віку, за друге — розбитим і покаліченим здоров’ям. Перед очима художника і в минулому, і в близькому сподіваному стояла люба його Академія художеств, криниця його освіти, його Alma mater.

Не можна вгадати запевне, що в ту хвилину, коли Шевченко вийшов з вокзалу, більш хвильовало йому серце: чи споминки минулого, чи близьке сподіване? Мені здається, що, відповідно перейнятливій вдачі, світлі образи Лазаревського, Артемовського, графів Толстих взяли гору і своїм світлом закрили темні тіні Дубельтів і Орлових! Будівля і галереї Академії художеств закрили будівлю і тюремні келії «3-го отделения». Минуле мусило одійти геть, хоч воно було і невимовно тяжке, але воно минуле!.. Воно минуло вже навіки...

З поїзда Шевченко зараз же поїхав до Михайла Лазаревського і за годину був у його в хаті і в палких дружніх обіймах його» . Ні поет, ні його друзяка не лишили нам ніяких звісток про ту зустріч і бесіду їх, але здається мені, що легко вгадати і ту, і другу. В обох приятелів на серці була така сила щирого- почуття, що годі було виявляти його словами, словам тут не було місця. В таких випадках слова у людей ніби замерзають, уста німіють, говорять тільки душа та серце, але говорять вони своєю мовою, без слів.

⁸⁹² Кобзарь. — Т. III. — С. 188. /447/

II

Ранком другого дня надворі стояла негодь: падав сніг, була сльота, справо. Пам’ятаючи, що кілька день назад у Москві Тарас перебув недуг, йому годилось би під таку легодь не виходити з хати. Але яка ж сила спроможна була вдержати його в хаті? Натурально було йому жадати швидше подивитися на те, чого він не бачив 11 років. І от він, не вважаючи на негодь, пішов зранку оглядувати столицю. «Оббігавши, — каже він у своєму журналі ⁸⁹³, — половину міста, він зайшов спочити і поснідати в ресторан Клея. Тут несподівано зустрів свого старого знайомого дуку-дідича з Прилуцького повіту Грицька Галагана. Галаган тільки що приїхав і привіз Тарасові з Москви від Максимовича знайденого в Москві Тарасового «Єретика», себто «Івана Гуса». Автор був певен, що поема та навіки пропала. Не диво, що він зрадів тій знахідці, та, на лихо, знайдено не цілу поему, а тільки невеличку частину її ⁸⁹⁴, і Шевченко, пишучи 5 квітня до Максимовича, прохав його попрохати Бутенева, чи не знайде він і другої половини поеми, «бо без неї нічого не вдієш».

Поснідавши, Тарас о годині 3-й вернувся додому «і тут обняв свого щирого друга Семена Артемовського, через півгодини був у його в господі, буцім у своїй рідній хаті. «Багацько і багацько ми дечого згадали і де про що перебалакали, — записує Шевченко в своєму журналі ⁸⁹⁵, — а ще більш лишилося того, про що не встигли ні згадати, ні перебалакати. Дві години проминуло швидше однієї хвилини».

О 6-й годині увечері Шевченко пішов з Лазаревським до графині Н. Ів. Толстої. Про зустріч його у Толстих маємо дві певні звістки: одну — доні Толстих, Катерини Юнге, що була того часу 14-літнім підлітком, а другу — самого Тараса.

⁸⁹³ Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. [188] — 189. [Записки, запис від 28 берез. 1858 р.].

⁸⁹⁴ Див.: Т. І. — С. 169 і 237.

⁸⁹⁵ Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 189.

Родина Толстих горіла бажанням швидше побачити свого сподіваного дорогого гостя. Толсті не поїхали стрівати його на вокзал, не бажаючи своє почуття показувати прилюдно: властива їм скромність, святість і щирість почуття вимагали вилити його у власній господі.

«Серце замирало, ждучи Шевченка, — каже Катерина /448/ Федор. Юнге ⁸⁹⁶. — Нарешті прийшов той день, коли він повинен був прибути... Жадання перейшло в нетерплячість. Аж ось подзвонили і в світлицю ввійшов поет, з довгою бородою, з добродушною усмішкою, з очима, повними любові й сліз».

«Серденята мої! други мої!» — промовив крізь сльози поет і припав губами до рук графині.

«Я вже й не тямлю, — читаємо далі у Юнге, — що тоді було у нас! Усі ціловалися, усі плакали, усі говорили разом».

Шевченко про сю саму зустріч говорить теж короткими, але повними глибокого, гарячого почуття і великого значіння словами. «Ніхто і ніколи, — каже він ⁸⁹⁷, — не зустрічав мене, і нікого і ніколи і я не стрівав більш сердечно і більш радісно, як зустрілися ми з моєю святою заступницею і з графом Федором Петровичем. Зустріч наша була щиріш зустрічі кревняків. Багацько хотів я висловити їй і нічого не висловив. Фляшкою шампанського вина освятили ми наше святе, радісне побачення і о годині 8-й розійшлися».

Від Толстих з серцем, повним радощів, Шевченко пішов до Василя Білозерського, свого союзника і сусіда в тюрмі р. 1847. Тут зустрів своїх товаришів по засланню в Оренбурзі, Сєраковського, Станевича, Сову. Зустріч була весела, радісна. Після щирої розмови залунали рідні, любі пісні. З голосом рідної пісні годі було і Тарасові, і Білозерському не згадати кінця січня р. 1847: гостювання Шевченка в Мотронівці, Кулішевого весілля, надій, що тоді пановали, і іншого всього такого, що під той час гріло, живило, бадьорило душі і серця невеличкого гурту українських патріотів і патріоток.

⁸⁹⁶ Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — [Кн. VIII. — С. 838]

⁸⁹⁷ Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 189. [Запис від 28 берез. 1858 р.]

III

Опріч найпершого, святого, високоморального обов’язку вдячності до Толстих, був у Шевченка теж на одному з перших місць і другий обов’язок, правда — супротилежний змістом, але невідкладний: хоч який осоружний був сей обов’язок, але відбути його треба було неминуче і не гаючись. /449/

Перебувати Шевченкові в столиці цар Олександр II призволив 10 лютого р. 1858 з такою умовою, щоб «отставной рядовой Шевченко был подвергнут строгому полицейскому надзору и чтобы начальство Академии художеств имело за ним должное наблюдение, дабы он не обращал во зло (не повертав на лихо) своего таланта» ⁸⁹⁸.

Умова догляду поліції вимагала від Шевченка, щоб він зараз, скоро прибув до столиці, став перед лице свого доглядника-«опікуна», себто начальника поліції. Оце ставлення про всякого чоловіка, якому доля поталанила покоштувати його, річ морально гидка, прикра, а задля Шевченка і поготів: воно нагадувало йому пережите ставлення перед лице батальйонних і інших військових начальників в Орську та в Новопетровському. Одначе не ставитися не можна було.

І от ранком 29 березіля починає наш поет в образі «отставного рядового» переходити бюрократичні митарства «піднадзорного» життя. Починати їх, звичайно, треба «по начальству», йдучи знизу вгору сходами, «установленными по закону».

На першому ступню стояв начальник канцелярії оберполіцеймецстера Іван Таволга-Мокрицький, українець з Пирятинського повіту, давній Шевченків знайом.ий. «Прикинувшись казанською сиротою, — пише Тарас у свому журналі 29 березіля ⁸⁹⁹, — я о годині 10-й ранку пішов до Мокрицького. Він повітав мене не то щоб по-урядницьки, але не то щоб і по-земляцьки. Стара знайомість пригадалася десь збоку. Насамкінець він порадив мені зголити бороду, щоб не зробити прикрого вражіння на його патрона графа Шувалова (обер-поліціймейстера), а до сього мушу ставитися, яко до головного свого доглядника».

Порада — зголити бороду — мала на той час свою рацію. Жовнірам, хоч би й вислуженим вже, не можна було носити бороди, а Шевченко перед поліцією був нічим більш, як тільки «вислужений жовнір», і йому не варт було дратовати свого «опікуна». Одначе не хотів він і бороду голити, бажав принаймні зробити фотографію свою з бородою, щоб послати М. О. Дороховій в Нижній Новгород. 30 березіля він сфотографувався з бородою, в кожусі і в українській високій шапці ⁹⁰⁰.

⁸⁹⁸ Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — [Кн. VI.] — С. 897. [Тарас Шевченко. Документи... С. 296 — 297].

⁸⁹⁹ Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 189.

⁹⁰⁰ Такі Шевченкові фотографії дуже рідкі, я бачив їх тільки дві — /450/ одну у Миколи Лисеика. Фотографія, що звичайно буває при «Кобзарі», де поет теж у шапці і в кожусі, але без бороди, зроблена вже після 6 квітня р. 1858.

Зголивши бороду і одягтись у фрак, Шевченко «мусив відбути велике нещастя: ставитися перед свого головного «опікуна графа Шувалова». Обер-поліцеймейстер прийняв його попросту, не по-урядницьки і, головна річ, без отих напучувань, що «личать нагоді», і тим зробив на його добре вражіння» ⁹⁰¹.

Відбувши се «нещастя», Тарас при нагоді зайшов знов до Мокрицького і познайомився з його жінкою, українкою з роду Свічок; очевидно, вона зробила на Тараса добре вражіння. Увечері того ж дня поет був у Толстих, розповів про аудієнцію у Шувалова. Графиня порадила йому представитися ще й найвищому «опікуну», шефу жандарів князю Долгорукову. Оце ставлення не було потрібним «по закону», тим паче прикро було Тарасові справити його. Але справити радила графиня Настасія Іванівна, не послухати її було якось ніяково; та коли вже вона радить, так радить не на лихо йому, вона ж знає усі звичаї вищого світу, тямить, що часом знехтування якого-будь найдрібнішого звичаю може чимало нашкодити людині

Шевченко згодився і, «щоб вволити волю графині Н[астасії] Ів[анівни] ставився 15 квітня перед лице шефа жандарів». Князь Василь Долгорукий не втерпів, щоб не наділити нашого поета ввічливим, яке «личить нагоді», напучуванням. На тому і скінчилася аудієнція ⁹⁰².

⁹⁰¹ Кобзарь. — Т. III. — С. 192.

⁹⁰² Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 195.

IV

За кілька день по приїзді в Петербург починає у Шевченка зростати широка знайомість, переважно між письменниками, артистами і взагалі між людьми освіченими. Більш за все сприяла тому родина графа Ф. П. Толстого своїми неділями і обідом на честь Шевченка. Взагалі, по приїзді поета в столицю «життя його пішло добре і радісно. Його оточала тепла дружба і ті інтелектуальні раювання, яких він так довгий час не зазнавав». Дім Толстих він уважав своїм рідним. У Толстих бували майже всі його приятелі. Тут щонеділі збиралися поети, літератори, артисти, учені, взагалі те освічене товариство, якого він був /451/ позбавлений цілих 11 літ. Натурально, що в такій атмосфері «він ніби ожив і своїм ласкавим, добрим поводженням оживляв усіх, що були округ його, — каже К. Ф. Юнге. — Він впливав на всіх чарівливо, і всі його любили» ⁹⁰³. В листі до Ускова 4 липня 1858 він правду писав ⁹⁰⁴: «В Петербурзі мені добре: живу в Академії, товариші-художники мене полюбили, а сила-силенна земляків мене просто на руках носять. Одне слово — я цілком щасливий».

Можна сказати, що трохи що не з першого дня приїзду його до столиці починається знайомість його з ліпшими інтелігентними людьми. Увечері 30 березіля у Толстих зібрався великий гурт освічених гостей. Скоро графиня Настасія Ів. представила їм Шевченка, «вони повітали його, як давно сподіваного дорогого гостя». Спасибіг їм, каже Тарас і висловлює в своєму журналі ⁹⁰⁵ страх, щоб йому «не зробитися модною фігурою в Петербурзі».

⁹⁰³ Вестн[ик] Европы. — 1883. — [Кн. VIII]. — С. 839.

⁹⁰⁴ Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. II. — С. 311.

⁹⁰⁵ Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 190.

З першого погляду, той інтерес, який викликав до себе Шевченко серед столичної інтелігенції, справді скидався на «моду», але дійсне — побачити Шевченка, спізнатися з ним, виявити спочуття до його була не мода, а потреба душі освічених людей Росії. Шевченко був великою, нічим не оправданою жертвою того ладу державного, що пановав над Росією під увесь час царювання Миколи І. За нового царя, здавалося, той лад починав конати, мусив зникнути, перемінитися на новий, ліпший, більш відповідний волі людського духа. Першою ознакою сподіваної зорі оновлення Росії здавалася хоч невеличка, не скажу — воля друкованого слова, а щось похоже на неї. Ще більшою ознакою була праця коло скасований кріпацтва. Отож в образі Шевченка стояв живий, виразний образ недобитка-крепака, що так тяжко постраждав за свої поетичні твори. Тут була не сама проста цікавість, а ще й наука, що треба чинити, щоб спекатися тих зразків неволі і самовластя чоловіка над чоловіком, які так не по-людськи були заподіяні над Шевченком. Треба гадати, що в той час кожен З освічених і вольнолюбивих людей, дивлячись на Шевченка, почув і себе хоч трохи винним перед страдальником, бо сяк чи так, а кожен з освічених людей, скоро він свідомий неволі і безправ’я і нічим не протестує проти лиходійних вчинків самовластя, він причиняється до пановання того /452/ лихого ладу. Крепацтво, неволя і інший такий лад пановали з волі не одного тільки чоловіка. Брак життя вільного, добродійного ніде і ніколи не залежав від волі одного чоловіка, хто б він не був: державний, соціальний і інші». Устрій життя єсть продукт культури, освіти і звичаїв більшості людності.

Я добре розумію міць і вагу моди, але кажу ще раз, що відносини столичної інтелігенції до Шевченка і повітання його не були продуктом моди, се був живий суд історії. Суд сей розпочавсь іще в Астрахані в серпні р. 1857 і не скінчився він ще й досі. Історія казала: судити з одного боку Шевченка за його «злочинні, баламутні» твори, а з другого — третєодділенську юстицію за її «справедливість». Скрізь по дорозі з Астрахані до Петербурга ми чули той суд і присуд. Тепер прийшла черга до Петербурга. Тут найвиразніше сей суд і присуд відбувався ,на обіді у Толстих 12 квітня на честь Шевченка.

На той обід зібралося багацько гостей. Перший тост підняв господар на здоров’я царя, дякуючи йому за визволення Шевченка. Обійтися без такого тосту ні в якому разі не можна було вже по тому одному, що граф Толстой, як віце-президент Академії художеств, був царський урядник. Промови за обідом сказали поет Щербина, графиня Настасія Ів. і М. Д. Старов. Графиня, вславляючи високий патріотизм Шевченка і глибоку без краю любов його до рідної України, бажала, щоб любов ту люди брали собі за взірець, за науку того, як треба любити свій рідний край. Промову Старова я подаю дословно, такою, як списав її і прислав Лазаревському сам оратор: «Нещастя Шевченка скінчилося, — мовив бесідник, — і тим знесено одну з величезніших неправд. Ми не зневажимо скромності тих, чиє пікловання сприяло сьому доброму ділу і придбало собі подяку кожного, хто спочуває повазі сього діла благого. Ми скажемо, що нам радісно бачити того Шевченка, що серед жахливих, душегубних обставин, в суворих мурах «казарми смердячої» не знесилів духом, не впав в розпуку, але зберіг любов до своєї долі тяжкої, бо та доля його благородна. Вже оце одно варто обезсмертити ймення Шевченка. Дозвольте ж мені піднести тост вдячності за того Шевченка, що своїми стражданнями піддержав святу віру в те, що дійсне моральної природи чоловіка жадні обставини не спроможні побороти» ⁹⁰⁶.

⁹⁰⁶ Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 195. [Запис від 17 квіт. 1858 р.]. /453/

Привітання, висловлені за обідом до Шевченка, глибоко запали в серце кожному, хто їх чув, вони у кожного звору шили дух і думку. В усіх гостей лиця були блідо-зеленими, а щодо Тараса, так він признається, що «йому було і приємно, і якось ніяково». «Я, — каже він, — не сподівався такої великої шаноби. Для мене се була чиста новина».⁹⁰⁷.

⁹⁰⁷ Ibidem. — [С.] 194. [Запис від 12 квіт. 1858 р.]

V

Таким ото чином Шевченко за короткий час опинився серед великої сім’ї ліпших людей того часу. Се був, коли згадати собі про Новопетровський форт, більш різкий контраст, ніж той, що перебув Шевченко 30 літ тому назад, коли доля з темного горища маляра Ширяєва перекинула його в світлі залі Академії художеств!

З Шевченкового журналу бачимо, що, починаючи трохи не з першого дня приїзду поета в Петербург, ледві чи вибереться день чи два таких, щоб Тараса не покликав хто пошановати його вечерею або обідом, і, певна річ, кожен добре тямив, що властиво більш за все поет шанує того, у кого приймає собі пошановання. Скрізь він був гостем бажаним, сподіваним, любленим, скрізь перед ним двері були навстеж, яко перед людиною близькою, рідною, що приносить з собою велику честь тому, до кого вона завітає. Треба ще раз сказати, що Шевченко ніколи й ніде не шукав популярності й слави. Популярність і слава самі за ним бігали.

Гляньмо короткими хоча словами, як люди, наче наперебій один у одного, закликують до себе нашого поета, щоб поклонитися його генію і його стражданням.

Почнемо з 1 квітня. В той день закликав його до себе на обід Білозерський, а на вечір — графиня Толста. На другий день відвідують його Каменецький, Сєраковський, Круневич, Дзюба. «Треба буде, — ніби жартує Тарас, — десь сховатися, бо не дають часу і листів написати». Справді, між листами його того року ми не знаходимо ніже єдиного, писаного в квітні, маю і червні!

2 квітня його шанує обідом Дзюба; 3 квітня він дякує і не йде на обід до Семаковського, але того ж дня він на вечерку у Галагана, а на другий день у Толстих.

8 квітня на вечерку у Круневича: «Тут було багацько /454/ поляків і чимало москалів і між останніми дві знаменитості граф Толстой (Лев), автор солдатської Севастопольської пісні, і оборонник Севастополя генерал Хрульов» ⁹⁰⁸. 12 квітня відомий вже нам обід у Толстих. На другий день наш земляк, знаменитий учений математик Остроградський вітає Шевченка, «яко свого сем’янина, що був надовго кудись заїхав». 14 квітня знайомиться з ним молодий Енгельгардт, син колишнього його пана. З тієї знайомості, каже поет, «багато-пребагато дечого зворушилося в душі моїй... Але! забуття минулому, мир і любов сучасному».

Небавом знайомляться з ним і вітають російські письменники і поети: Громека, Бенедиктов, Мей, Курочкін, а потім Тургенєв і інші. Графиня Настасія Ів. кожен раз, коли трапляється нагода, не пропускає її, щоб не познайомити з Шевченком ту чи іншу знаменитість.

«Друже наш Тарасе Григоровичу! — пише вона до його. — Приходьте до нас сьогодні обідати, я почастую вас бесідою з декабристом Штенгелем» ⁹⁰⁹. Того ж самого дня, наче перебиваючи у Толстої, запрошує Тараса на обід Сошальський. «Ми з Лазаревським, — каже Тарас ⁹¹⁰, сподобали декабриста більш, ніж борщ у Сошальського, і пішли до графині». За день — запросини на обід до професора Кавеліна. Далі — від Брилкіна, знов — від Остроградського і знов записка від Толстої: «Приходьте сьогодні, будуть у нас Плетньови». Перегодом кличе його Тургенєв, пишучи: «Приходьте обідати, усі ми будемо дуже раді бачити вас». Кличе до себе «на гербату» і «брат по серцю і по думці» — польський поет Желіговський і т. д.

Знайомлять нашого поета з відомими того часу співаками Грінберг і Даргомижським. Тарас вельми любив співи, музику, як і взагалі всяку благородну штуку, тим-то радо заходив до співачки Грінберг ⁹¹¹.

⁹⁰⁸ Ibidem. — С. 194 — 195.

⁹⁰⁹ Ibidem. — С. 196.

⁹¹⁰ Записки Шевченка — квітень 1858 р., с. 191 — 199.

⁹¹¹ Ibidem. — С. 196.

З усього знати, що знайомість у Тараса так розрослася, що інколи йому бракувало часу провідувати своїх близь ких приятелів. Напр., він не встигав бувати «на варениках» у Кочубея, у Макарова і інш., про се свідчать нам записки до його. Пані Макарова, дорікаючи, що Тарас не був у неї в один четвер, просить його «порадовати її і прийти». Пані Суханова пише до його: «Сама приїздила /455/ до вас, недобрий земляче, прохати до себе завтра увечері на вареники». Коли не прийдете — значить, зовсім мене забули».

Знайомість Тараса з Наталією Борисівною Сухановою-Подколзіною вимагає того, щоб про неї говорити ширше, бо тут зустрічаємо чимало дорогоцінного матеріалу задля характеристики Шевченка і людей того часу. Але попереду скінчимо річ взагалі про знайомості нашого поета.

Знайомість ще більш поширшала восени того року і з початку зими р. 1859. Тоді в Петербурзі була мода на так звані «літературні вечори». Звісно, Шевченко був завжди на них гостем бажаним.

Ще в червні з ним спізнався молодий художник Микешин, що лишив нам свої споминки про Тараса. Хоча, каже Микешин в тих споминках ⁹¹², Шевченко називає мене «недоробком і паничем», але я був про його чоловіком корисним, а часом і неминуче потрібним, яко надійний і прихильний поводир в його вечірних екскурсіях, напр., до поета Полонського, до Грінберг і по інших знайомих, а часом і в доми великосвітські, куди закликали тоді літераторів і художників на вечірки. Такі вечірки траплялися і у президента Академії художеств великої княжни Марії Миколаївни, куди був запрошений і Шевченко яко письменник і яко художник. Майже завжди, каже Микешин, Тарас на ті вечірки приходив напідпитку, і коли тільки траплялася нагода, дак впродовж вечера він ще більш напивався. Про пригоду з Тарасом на одній з таких вечірок Микешин розповів у збірнику «Нечто из артистического мира» (Спб. — 1895. — С. 140), але усе те оповідання здається мені таким неймовірним, таким повним вигадок, що я не спиняюся коло його. Скажу тільки, що до споминок Микешина нам доведеться ще не один раз вертати і бачити, що, на превеликий жаль, більшість з того, що про розповідає він, мусимо знехтувати, признати їх неправдивими, не певними. Зовсім не по правді каже Микешин про свою дружбу з Шевченком. «Шевченко був з ним тільки знайомий, як і з усіма іншими художниками; зовсім не знати було приятелювання його з Микешиним: він часто ганьбив його» ⁹¹³.

⁹¹² Кобзарь. — 1867. — Т. II. — С. XV — і далі.

⁹¹³ Лист до мене К. Ф. Юнге. [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 196].

На сей раз нам треба спинитися перш за все на «препрославленому» і в «споминках» дечиїх, і в декотрих біографіях пиячестві Шевченка. Спинимося, щоб, вказавши на вигадки /456/ і пустомельство про се пиячество, не вертатися вже до його аж доти, доки воно не покажеться перед нами яко факт цілком певний, хоч і тяжко скорботний. «У Тараса, — каже Микешин, — було дві вади: випивання і вдавання з себе циніка. Від сього він би то не здержувався навіть при молоденьких донях графів Толстих».

А послухаймо, що каже про се саме доня Толстих Катерина Федорівна Юнге. «Впродовж двох років я майже щодня бачилася з Шевченком, — каже вона ⁹¹⁴, — і ні разу не бачила його п’яним, ні разу не чула з уст його якогонебудь такого слова, що не личило б, і ні разу не помітила, щоб він в поводженню чим-небудь відрізнявся від людей добре вихованих. Ми відали, що він любить випити, і пильновали здержувати його, але єдине ради того, щоб зайва чарка не пошкодила його здоровлю. Становлячи було перед ним ром, я було, жартуючи, кажу до нього: «Глядіть же, не ром з чаєм, а чай з ромом». Незабутніми мені довіку будуть поїздки наші влітку на морські «тоні». Тут і пили, і співали. Коли б Шевченко позволив собі що-небудь зайве або таке, що не личить, так, певна річ, такий вчинок здивував би мене і мою маму».

Здається, одного сього свідоцтва досить на те, щоб «пиячество і цинізм», що Микешин спостеріг за Шевченком, признати в ліпшому разі легкодушною вигадкою; але, опріч Юнге, є у нас ще й інші свідки проти Микешина.

Ученик Тарасів Борис Гаврилович Суханов-Подколзін, що був тоді майже однолітком з п. Юнге, розповідав нам от що ⁹¹⁵: «В домі моєї нені Шевченко обідав вельми часто. За обідом усяких вин було досхочу. Одначе ніхто ніколи не помітив, щоб Шевченко був хоч напідпитку; ніхто ніколи не спостеріг, щоб він уживав цинічних виразів або хоч таких, що не личать. Та й чи можна ж гадати, щоб моя неня, людина світська, аристократка, розумна і добре вихована, пускала мене самого учитися до такого чоловіка, що пиячив і був циніком? Може, — каже далі Борис Гаврилович, — потім, коли вже я не ходив учитися до Шевченка [себто вже р. 1860), він і запивав, але я про те не відаю; перед мене образ Шевченка стоїть цілком чистим від надужиття алкоголем».

⁹¹⁴ Вестн[ик] Европы, [Кн.] VIII. — 1883. — [С. 839].

⁹¹⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — [Кн.] II. — С. 232. /457/

Можна б навести свідоцтво проти Микешина ще й інших людей, як от, напр., Костомарова, Білозерського, але досить і того. Запевне ми бачимо одне, що коли Тарасові і траплялося коли випити зайву чарку або, як сам він каже, «нализатися», так траплялося се до осені р. 1860 тільки в товаристві таких людей, що самі не вміли вгадати міри та і його спокушали, силовали до чарки, а він у такому разі не орудовав стільки потужною силою характеру, щоб встояти проти спокуси. Товариське почуття розвинено було у його так широко, що з того часто надуживали товариші його на лихо доброму і потульному поетові.

VI

Певний факт широкої знайомості Шевченка в Петербурзі і непевні вигадливі звістки про його «пиячество» стали декому з його біографів основою до того, щоб сказати, що він у Петербурзі нічого не робив, тільки гуляв та «предавался возлияниям Бахусу».

Дійсність показує нам, що не так воно було. Вимученому і морально зголоднілому організму зовсім натурально було погоїти хоч трохи рани десятилітнього голодовання властивими людям культурним розвагами, себто добрим освіченим товариством, музикою, театром і т. ін. І бачимо, що Шевченко ходить на спектаклі, що частіш навідується до співачки Грінберг, впивається співами її, Артемовських і інш. ⁹¹⁶, їздить з Толстими і іншими товаришами на берег моря, в Павловськ і т. ін. Але ще ясніш бачимо, що він не забуває і працювати коло улюбленого свого діла. Правда, за той час, майже до самого р. 1859, Тарас трохи що не зовсім нічого з творів поетичних не написав, але ж сущий поет — не ремісник, він не може писати раз у раз: він творить тоді тільки, коли до його завітає та гостя, що зоветься натхненням. Знати одначе, що й коло поезії Тарас по спроможності працював.

4 квітня Каменецький доручив йому усі його поезії, що попереписував Куліш. Він заходжується зробити з них ви бір і взятися до видання і за тиждень справив се діло. 11 квітня він передав Каменецькому вибрані поезії і прохав його клопотатись в цензурному комітеті про дозвіл надруковати їх «під фірмою — Поезії Т. Ш.» ⁹¹⁷.

⁹¹⁶ Записки... — С. 196 — 202.

⁹¹⁷ Записки... — С. 191 і 192.

Будемо бачити, /458/ що справу з дозволом і друкованням «Кобзаря» воловодили трохи не два роки. Тоді ж таки поет заходжувався писати «Лунатику» , та нема жодної указки на те, щоб він її написав. Маємо певні факти, що наш художник, не гаючись, по приїзді в столицю взявся працювати коло гравюри ⁹¹⁹. До гравюри тягла його більш за все власна охота, але були й інші спонукання, як матеріальні, так і моральні, викликані умовами дозволу йому жити в Петербурзі, і почуття самоповаги.

Граф Толстой, піклуючись про дозвіл Шевченкові працювати в Академії, в мотивах своєї просьби більш за все налягав на те, щоб дати художникові спромогу більш навчитися штуки і поширити свою художницьку освіту. Він взяв на себе, так сказати, поруку за Шевченка. Останній добре тямив велику вагу моральну тієї поруки, уважав на неї і пильновав довести фактами, що граф Федір Петрович не помилявся, даючи за його поруку, і не каятиметься, що дав її. Фактом такого доводу могла бути тільки Тарасова праця яко художника, поступ його в штуці і признання сього поступу людьми компетентними. Тямив Тарас і те, що з погляду практичного треба йому придбати степінь академіка.

Таким чином, він при першій зустрічі зі знаменитим тоді професором гравірування Йорданом зняв бесіду про свої заміри працювати коло гравюри. Йордан висловився, що охоче буде запомагати йому, і Тарас, «зрадівши такій любій та щирій заохоті, зараз же, по розмові з Йорданом, двічі обійшов усі залі Ермітажу, щоб вибрати картину на першу пробу з акватинтою. Після уважного огляду спинився він на ескізі Мурільйо «Свята родина». «Простосердий, — каже Шевченко, — гарний твір, я не бачив з таким змістом картини, щоб до неї так припадала назва, як до геніального ескізу Мурільйо. Дак оце за помочію Бога та Йордана і візьмуся за пробу!» ⁹²⁰ Се було 3 мая, за місяць по приїзді його до Петербурга.

Дійсно бачимо, що Тарас жваво береться за роботу: кілька разів стріваємо його зранку до 4-ї години в Ермітажі за роботою, навіть і в такі дні, як 14 і 18 мая, коли в Петербурзі був великий друзяка його Михайло Семенович Щепкін ⁹²¹.

⁹¹⁸ Ibidem. — С. 196.

⁹¹⁹ Записки... — С. 203 — 205.

⁹²⁰ Записки... — С. 200.

⁹²¹ Ibidem. — С. 207. /459/

Трудно, певніш мовити неможливо художникові пра цювати, не маючи власної майстерні, а Шевченко, не маючи навіть власної кватири і живучи в Артемовського, працював цілий місяць, доки улаштовався з власною кватирою і робітнею. По наказу начальства, Шевченко повинен був жити у графа Толстого, під його доглядом; в кватирі графа бракувало відповідної світлиці ⁹²². Тарас прохав Толстих, щоб дали йому кватиру де-небудь в Академії ⁹²³. Бажання його вволили тільки з початку червня ⁹²⁴.

Під кватиру Шевченкові дали в Академії дві світлички: одну задля спання і задля кабінету в антресолях, другу під нею, опостінь з церквою. В останній була у його робітня художника. Обидві світлички були маленькі і вельми тісні і вузькі, найпаче робітня з одним вікном ⁹²⁵. Тут був і стіл з книжками та з естампами, мольберт, проста канапка, два зовсім вже простих дзиглики! Убога ширма (параван) відгороджувала в хаті двері. Жодної оздоби в світлиці не було... Шевченко працював тут яко художник, сидячи звичайно під вікном. З робітні виходили маленькі двері, що узенькими, тісними сходами вели на антресолі, в кабінет поета. Се була низенька, невеличка, теж з одним вікном світличка. В кутку «кабінету» з правого боку стояв стіл, на йому Шевченко звичайно писав. Далі стояло ліжко з убогою постелею, на ліжку лежав кожух. В ногах ліжка стояв другий, зовсім простий стіл, на йому графин з водою та убогий прибор до пиття чаю, під столом — рукомийник. Ні на вікнах, ні на стінах оздоби і тут не було; жив поет, як кажуть, наче в поході, про жодний комфорт не дбав він ⁹²⁶.

Чимало людей освічених заходило до Шевченка, але сам тільки Микешин ⁹²⁷ спостеріг в кватирі його бруд і велику неохайність і розповідає, що поет рідко коли прибирав свою світличку. На столі, каже він, валялися у його слоїки з їдкими квасами, неминуче потрібними при роботі офортів, а біля них українське намисто і свиняче сало. Прибирати в світличці Тарас не забороняв би то свойому слузі тільки в ті «торжественні» дні, коли ждав до себе Олдріджа.

⁹²² Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — [Кн.] VIII. — С. 838.

⁹²³ Кобзарь. — 1895. — Т. III.

⁹²⁴ Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — Кн. VI. — С. 898.

⁹²⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 731.

⁹²⁶ Русская речь. — 1861. — №№ 19 — 20. — Кобзарь. — 1876. Споминки Полонского.

⁹²⁷ Кобзарь. — 1876. — Споминки Микешина. У Чалого див. с. 132. /460/

Тоді слуга причепурював і постіль, що завжди стояла неприбраною: на їй валялася відлога, пучки барвінку, сухої рути та інших степових квіток з України. Слуга, прибираючи в світлиці, злорадно викидав квітки ті геть з хати. Виходить із слів Микешина, що Тарас не дбав би то зовсім, щоб у хаті у його було чисто, охайно, чепурно. Але я сьому зовсім не йму віри. Перейшовши усе життя Шевченка, я запевнився, що він, навпаки тому, що каже Микешин, був чистюк, людина чепурна, любив охайність і в себе, і в других. Та коли б дійсно був той бруд і неохайність, то не можна ж гадати, ніби з інших Шевченкових провідачів, що заходили до його не «в торжественні» дні, а в звичайні й несподівано, ніхто не помітив того бруду і нехлюйства. Вже хто-хто, а такий незвичайно великий чистюк, як Костомарів, не проминув би на се звернути увагу і згадав би в своїх споминках. Отже, ні він, ні Полонський, ні Тургенєв, ні Жемчужников, ні хто інший про неохайність та бруд у Шевченковій кватері ні словом не споминають, а К. Ф. Юнге в листі до мене пише, що в кватері Шевченка в Академії жодного бруду або неохайності не було. Служив йому один з сторожів Академії, вельми добродушний старик, котрий чепурив кімнатки хоч і не так, як би се було під доглядом жіночого ока, але щодня прибирав так, що ніяка неохайність не кидалася в вічі. Шевченко любив чистоту і все красиве, зграбне, і неминучий нелад життя бурлацького, нежонатої людини був про його вельми тяжким». Звернув би увагу на бруд, коли б він був, така перейнятлива людина, як син Н. Б. Суханової. Останній кілька разів на тиждень приходив до Шевченка вчитися малювати, і ми в споминках Бориса Гавриловича ⁹²⁸ читаємо супротилежне тому, про що просторікує небіжчик Микешин.

«Мені, — каже Суханов, — вельми прикро було читати, що Микешин про Шевченкову робітню розповідає, немов про який свинушник. Студія Тараса Григоровича і спальня його в антресолях не були interier’ом голландського Minherra, але ж не було там і того гайна, про яке розповідає Микешин. Хто бував у студії художника, та ще убогого, той відає, який там звичайно гармидер, що виходить з самої роботи».

⁹²⁸ Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. II. — С. 252. /461/

VII

Перебравшись на власну кватеру в Академію, Шевченко пильно, загарливо, як властиво його палкій натурі, взявся до праці над офортами, і кожен вдатний відбиток надавав йому радісного захвату ⁹²⁹.

Гравюра вимагала праці сталої, упертої, посидячої. З початку червня траплялося, що гості-провідачі, і запросини на обіди, і різні вечерки відривали художника від праці. Але небавом більшість знайомих пороз’їздилася літувати, хто на села, на хутори, хто за границю, і Тарас почав так пильно працювати коло гравюри, що, мабуть, віддаючи їй увесь час, покинув далі писати і свій журнал щоденний, закінчивши його властиво ще 19 мая, після чого до журналу він вдався тільки раз єдиний, записавши 13 липня прекрасні свої вірші «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Спинивши свій щоденний журнал, Шевченко позбавив і своїх біографів найдорогоціннішого і певного матеріалу життєписного, через що за час з червня р. 1858 матеріал наш знов убожіє. «Запрягтись в роботу, як той щирий віл, я, — писав Шевченко до Щепкіна, — сплю на етюдах, з натурного класу не виходжу. Так ніколи, так ніколи, що часу нема написати і невеликої цидулки» ⁹³⁰.

⁹²⁹ Юнге К. Воспоминание о Шевченко. — Вестн[ик] Евр[опы]. — 1883. — Кн. VIII. — [С. 837 — 842].

⁹³⁰ Основа. — 1861. — Кн. 3. — С. 16.

Хоча Шевченко працював і коло іншої, опріч гравюри, малярської штуки, але гравюра найбільш його заохочувала і найбільш брала у його часу.

Ми вже трохи знаємо, які спонукання кермовали його взятися до гравюри. Признаючи себе невидатним живописцем і до заслання, він тямив, що 10 літ заслання і непрактиковання в живопису лиходійно вплинули на його талант. Тим-то ще в Новопетровському він прирадив собі, вернувшись до Петербурга, взятися до гравюри, попрацювати коло неї два роки, а потім, перебравшись на Україну, взятися робити гравюри акватинтою. Не самі тільки особисті інтереси матеріальні тягли його до гравюри: кермовала ним ще інша високоблагородна думка громадська, патріотична. Він відав, що велика сила прекрасних творів живопису приступна тільки богатирям, а гравюру, яко річ дешеву, можна ширити і в масі. Опріч гравюр з великих творів живопису, він гадав з часом пустити в світ і гравюри з влас-/462/ного твору «Притча про блудного сына», припасовуючи її до сучасних норовів людських ⁹³¹. Була у його думка гравіровати і пускати в масу малюнки з історії і побиту України. Початок сього він потроху зробив колись у своїй «Живописній Україні» ⁹³². Взявшись до роботи коло гравюри, наш художник, очевидно, інтересовався великим в офорті і живопису авторитетом — Рембрандтом ⁹³³. Працями його за той час були п’ять гравюр з Рембрандта: «Виноградарі», «Сцена в купецькій конторі» і ін. До того ж часу належать його офорти: «Дві українки», «Одаліска», «Голівка», «Українець-прочанин», «Розхристана женщина, що спить, тримаючи в роті папіроску» і власний портрет його ⁹³⁴. Опріч гравюри, Шевченко малював олівцем, сепією, акварелею і олійними красками. Сюжети на свої малюнки він брав переважно з історії й з сучасного йому побиту України. Напр., великий малюнок сепією «Дніпрові русалки», «Хмельницький перед кримським ханом», «Смерть Хмельницького», «Смерть Мазепи». До сього ж часу належить багацько ескізів його з життя казарменого і з природи закаспійських степів ⁹³⁵.

Б. Г. Суханов пам’ятає, що на замовлення Кочубея Тарас малював олійними красками портрет з того Кочубея, що зробив царю Петру донос на Мазепу. Збираючись малювати той портрет, художник наш, взявши раз с собою Суханова (тоді ще підлітка), пішов з ним в якусь величезну академічну комору і довго-предовго рився там між всякою старовиною, шукаючи якийсь портрет з якогось гетьмана, потрібний йому на те, щоб вірно зробити убрання на Кочубею. Нарешті знайшов портрет якогось старого чубатого пана, охрестив його «Мазепою» і поволік у студію. Художники, що провідували Шевченка тоді, як він малював Кочубея, в один голос хвалили його роботу, а він вельми з того радів і оце, було, підійде до свого Кочубея і почне прикладувати до його різні прізвища, хоч і лайливі, але ніжні ⁹³⁶.

⁹³¹ Кобзарь. — 1895. — Т. III.

⁹³² Рус[ская старина]. — 1883. — Кн. IX. — С. 639 — [640].

⁹³³ Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — [Кн. 6]. — С. 899.

⁹³⁴ Ibidem. — С. 901.

⁹³⁵ Ibidem. — С. 900.

⁹³⁶ Киев[ская] ст[арина]. — 1885. — Кн. II. — С. 233 — 234. — [Х, № 35].

З малюнків сепією д. Суханов пригадує «Турка» з одаліскою біля його; на другому малюнку були дніпрові русалки, що тягли на дно річки молодого козака; козак чомусь недобре виходив, і Тарас Григорович кілька разів змивав /463/ його, називаючи «бісовою дитиною». Натурником задля козака доводилось бути Суханову кілька разів. Мусив він лежати на канапці, спустивши руки й ногу, часом в позі доволі трудній. Приходячи учитися до Шевченка, д. Суханову ні разу не траплялося стрівати у його натурниць. З сього знати, як обережно пікловався наш художник про свого молодого учня. Ми зараз побачимо, що до його при ходили натурниці задля русалок, але він беріг свого учня, щоб в молоде серце до його ні на єдину хвилину не залетіла яка-будь недобра думка, дивлячись на натурницю!

З Тарасового листа до Макарова ⁹³⁷ знаємо, що він малював «Русалку» (її потім придбав собі Петро Кочубей). Художник довго бідкався, щоб знайти задля тієї «русалки» відповідну гарну натурницю з козацькою вродою. Запоміг Тарасові в оцій справі молодий художник Грицько Честахівський. В Петербурзі перебувала тоді родина українців, крепаків князя Голіцина — Соколенків. У тій родині була вельми вродлива дівчина Одарка. Пани віддали її до однієї модниці-француженки учитися шитву. Честахівський став прохати Одарчину сестру Горпину, щоб пішла з нею до Тараса. Сестри довго змагались, нарешті згодились. На другий день Шевченко, дякуючи Грицькові, говорив: «Учора був Великдень. Учора я зрадів, повеселів, оновився серцем, так, як радіють вірющі, коли дочитаються до Христа під Великдень. У мене наче важкий камень з грудей зсунувся. Перебувши 10 літ на засланню, наче в густому тумані, не бачив я сонця, а вчора чорнява Одарка, як маків цвіт на сонці, загорілася в моїх очах, освітила їх і розігнала туман на душі. Яка вона люба, душа у неї славна, чиста, ще не зачумилася смердючим духом. Як пташка Божа, вона нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче неня Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, за пашистим квітом вишневого садка та трави зеленої. Як побачив я чистісеньку свою людину, як почув рідну мову, так і потягло мене на Україну. Коли б швидше літо, помандрую туди». Честахівський розповів Тарасові, що Одарка крепачка, що один її брат, Федір — кухарем, другий, Микола — слугою у князя, а третій, Петро — маляр — лакей у княгині. Тарас насупив брови, наче темна хмара насумрила йому очі, і мовив: «Горе, горенько в світі, лишенько тяжке! Яке добро гине, а рятовати нікому!» ⁹³⁸.

⁹³⁷ Зоря. — 1896. — [№] 5. — [С. 87].

⁹³⁸ Киев[ская] стар[ина]. — 1895. — Кн. II. — С. 141 — [14]3. /464/

VIII

В домі графів Толстих спізнався Шевченко з дідичкою, про яку ми згадували, з Слобідської України, Наталією Борисівною Сухановою, людиною освіченою, розумною і великосвітською аристократкою. У неї, отак як і у Толстих, збиралися в Петербурзі письменники, художники і учені. Небавом і наш поет став бажаним відвідувачем гостинного дому Суханової. Усі в домі, найпаче діти, зараз же полюбили «присадковатого, вусатого, лисого Шевченка». Найпаче ж горнулися до його і пильновали догодити йому крепаки-слуги Суханової. Усі вони (українці) давно знали про його, усім їм він був близьким, дякуючи тому, що у «дворецького» Пивоваренка був «Кобзарь» старого видання (років сорокових). Оця маленька, заяложена книжка переходила з рук в руки, з пекарні в прихожу і навпаки. Вірші з неї слуги повиучували напам’ять. Ті вірші своїми теплими, рідними мотивами помагали крепакам бідолашним перелітати в думках на рідну Україну. Простота, ласкавість і симпатичність поета так, мимоволі, вабили кожного до себе, що він, познайомившись з домом Суханової-Подколзіної, зразу придбав собі симпатії усіх домашніх, починаючи з зашнурованих гувернанток-англичанок і кінчаючи лакеєм. Трохи важкі, але ніскільки не вульгарні рухи його, його проста річ, його добра розумна усмішка, усе якось вабило до його, причаровувало, робило вражіння старої знайомості, старої дружби».

Отак, майже через 25 років після смерті Тараса Григоровича, згадує про його син Суханової — Борис Гаврилович ⁹³⁹.

Шевченко тоді вельми бідкався на гроші: у його було, як писав він до Щепкіна ⁹⁴⁰, «таке безгрошів’я, що ні за що було і «Гугенотів» подивитися». Щоб запомогти йому просто, давши гроші, хоч би в позику, про се годі було й думати, ні в кого б не повернувся язик і вимовити се. Так от Суханова і вдалася до його, просячи вчити сина її живопису і таким чином гонорар за науку став запомогою. Малий Суханов тричі щотижня приходив у студію до Шевченка. Наука обмежувалася малюванням горшка з квітками в різних положеннях.

⁹³⁹ Киев[ская] стар[ина]. — Кн. II. — С. 229 — 238.

⁹⁴⁰ Основа. 1861. Кн. X. — С. 16.

«Наука, — каже Б. Г. Суханов, — великої ваги не мала, бо була монотонна, але задля мене було /465/ сущим святом їздити задля неї в Академію». Інколи Шевченко спиняв науку і брав свого учня в академічну бібліотеку або в Ермітаж чи до кого з колекціонерів, щоб подивитися на який-небудь, невиданий ще рембрандтовський офорт. Ученик ішов з своїм вчителем радо, з гордощами. Інколи, було, Тарас Григорович почне свойому учневі читати «тихим, добрим своїм голосом» свої українські вірші. Дитина не гаразд розуміла нашу мову, одначе, слухаючи вірші, готова була плакати, так жалісно, так ніжно читав Кобзар свої твори. Перечитавши, поет вияснив тему. Наприк[лад], раз прочитавши Сон («На панщині пшеницю жала»), Шевченко довго розповідав хлопцеві про те, як тяжко бідують крепаки і що з визволенням їх з крепацтва почнеться задля них нове життя.

Поправляючи роботу свого учня, художник часто розповідав йому про своє життя солдатське в степу киргизькому. Раз якось, розповідаючи про побут солдатів, він показував йому і малюнок, як карають горопашних жовнірів шпіцрутенами ⁹⁴¹. Оповідання довело дитину до сліз. На другому малюнку з тієї ж самої теки було намальовано, як п’яні крамарі пряжуть яєчню, розвівши огонь з «кредитних білетів» (банкнотів) ⁹⁴². Коли учню нудно стане було малювати квітки, він почне розпитувати художника про Україну, про Січ, про гетьманів; добряга учитель з великою охотою розповідав, як наші козаки «без пощади били ляхів».

⁹⁴¹ IX. — № 68. — Ред.

⁹⁴² Малюнок невідомий. — Ред.

В робітню до Шевченка вельми часто заходили провідати його українці, частіш за все Куліш. Розмова тоді зараз переходила на українську мову. Суханову траплялося бачити в таких випадках сердешні сцени, з палкими поцілунками, гарячими обіймами і навіть зі слізьми.

Раз якось хтось з таких провідачів приніс Тарасові великий портфель малюнків, що був у когось на схованці. Тарас вельми радів, розглядаючи малюнки з того портфеля. Між малюнками був акварельний ескіз Карла Брюллова. Шевченко подаровав його своєму учневі; потім дістав з-поміж тих малюнків «портрет якогось молодого чоловіка з свічкою в руці і спитав Суханова: чи вгадає, кого то намальовано? Суханов не вгадав. Тоді Тарас повідав, що то його власний і власної його роботи портрет, зроблений ще замолоду.

Того ж часу Шевченко подарував Сухановій власної ро- /466/боти малюнок, зроблений тушем. Се та казарма, яку я згадував в нарисі про перше заслання поета . Сей малюнок інтересний ще й тим, що то була перша праця Тарасова на засланню. Б. Г. Суханов береже у себе в альбомі той малюнок, яко «святу цінність» . Сей самий малюнок спричинився і неприязні, що сталася потім між Сухановою і художником .

Минуло більш року з того часу, як Шевченко подаровав той малюнок Н. Б. Сухановій. За сей час він вельми часто, попросту, коли тільки бажав, приходив до Суханових і став немов сім’янином їх. Якось став Тарас прохати Наталію Борисівну, щоб дала йому той малюнок, бо він хоче зробити з його фотографію. Сухановій здалося, що поет не говорить їй правди, але, щоб не образити його, відмовивши йому просто, вона сказала, що спитає у професора Пименова, що він скаже. Пименов був приятелем обох їх і щиро відповів, що Шевченко жалкує, що так легковажно позбувся того малюнка. Опріч того, Суханова зауважила, що альбом, куди заклеєно той малюнок, такий великий і коштовний, що якось ніяково давати його незнайомому їй фотографові, а через те вона написала Тарасові, що сама повезе альбом до відомого в той час фотографа Робиляра. Тарас відповів на те гнівно і перестав ходити до Суханових. Довго після того і сама Суханова, і приятелі її і Шевченка заходжувались всяким чином умовити Тараса Григоровича, щоб вернути добрі старі відносини. Нічого з тих заходів не вийшло ⁹⁴⁵.

Одначе високе поважання до нашого поета через оцю пригоду ні на одну волосину не поменшало в родині Суханових. Споминки Бориса Гавриловича дишуть не тільки сердечно-теплою любов’ю, але й глибоким поважанням до пам’яті свого славетного учителя.

Траплялося, що наш поет-художник давав, і доволі оригінально, лекції живопису і доні графів Толстих Катерині Федорівні. Інколи, було, зовсім несподівано по обіді зайде він до неї і каже:

«Серденько моє! беріть швидше олівець да ходімо».

«Куди се?» — питається Катерина Федорівна.

«Да я отам знайшов дерево; та ще ж чи не дерево! ходім!»

⁹⁴³ Казарма (IX, № 70). — Ред.

⁹⁴⁴ Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. II. — С. 238.

⁹⁴⁵ Ibidem. С. 239. /467/

«Та де ж се чудо?»

«Та отут недалечко, на Середньому проспекті! ⁹⁴⁶ Ходімбо вже швидше».

Ідуть і стоячи малюють вони в свої альбоми те дерево на «Середньому проспекті», а потім ідуть вони на набережжя Неви і любують з переливів тонів сонця при заході.

«Не відаю, — каже Катерина Федорівна, — кого з нас більш обгортав захват: чи мене — дитину, чи його, старого, що в своїй многострадальній душі зберіг таку силу дитячосвіжого почуття до краси природи» ⁹⁴⁷.

⁹⁴⁶ Назва вулиці на Васильєвському острові в Петербурзі.

⁹⁴⁷ Вестн[ик] Евр[опы]. — 1883. — [Кн. VIII].- С. 839.

IX

Влітку того 1858 року саме 20 липня приїхав до столиці Микола Костомарів . Довідавшись, що Шевченко живе в Академії, він якось ранком о годині 7 прийшов до його.

Тарас сидів за роботою.

«Здоров був, Тарасе!» — мовив наш історик, ввійшовши в робітню до Шевченка.

Поет не пізнав свого старого друга. Вставши з місця, зробив два ступня наперед і, скинувши на Костомарова здивовані очі, стояв мовчки та оглядував його з голови до ніг. Нарешті мовив по-російськи:

«Дозвольте довідатися — кого маю честь бачити?»

«Хіба таки не пізнаєш?»

«Ні! не пізнаю».

«Та не може бути! Ось ну, лишень придивись! Прислухайся до голосу, згадай минуле. Пам’ятаєш: Київ, Петербург, «Цепной мост» ⁹⁴⁹.

⁹⁴⁸ Литер[атурное] наследие, с. 106.

⁹⁴⁹ Біля «Цепного моста» було III отдєленіе.

Шевченко дивився, придивлявся, пригадував, нарешті стенув плечима і каже: «Ні, не вгадаю! Вибачте».

Ще якийсь час Костомарів не казав, хто він, сподіваючись, що Тарас пізнає його. Даремно!.. Потім, кинувши холодно-ввічливий тон і перейшовши на приятельський, Тарас мовив:

«Та годі вже! Не пізнаю. Кажіть, хто ви, не мордуйте мене».

«Ти ж, Тарасе, колись віщував, що ми побачимось в Пе-/468/тербурзі. От воно так і сталося», — мовив Костомарів, все-таки не кажучи, хто він.

Але Шевченко і після сього не догадався... Міркуючи, згадуючи і розводячи руками, він мовив, що жодним чином не може пізнати. Тоді Костомарів назвав себе.

Шевченко вельми схвильований припав до його і з слізьми на очах почав обнімати та цілувати його.

З того дня і доки в кінці серпня Костомарів не виїхав в Саратів, вони бачилися щодня чи у кого з знайомих, чи в ресторані Палкіна, де Костомарів звичайно вечеряв.

Отоді Костомарів спостеріг за Шевченком другу вже — перша була у Києві р. 1846 — «вихватку запорозького чудацтва» ⁹⁵⁰.

Умовилися вони піти до якогось антикваря в Петербурзі, щоб пошукати якоїсь рідкості бібліографічної. Тарас одягся в полотняну блузу, доволі подерту і вельми замизькану в краски; на ноги обув поганенькі, зношені шкарбани, а на голову — пошматований картуз. Уся постать його нагадувала або козака Голоту з української думи, або якого-небудь урядника-п’яничку, що його прогнали з служби, а він, зустрічаючи прохожих, промовляє до них: «Пожертвуйте бідному дворянину». В такому убранню Тарас пішов з Костомаровим через Невський проспект. Що се було чудацтво, каже Костомарів, знати з того, що Тарас ні до того, ні після того ніколи більш не ходив в такому убранню» ⁹⁵¹.

⁹⁵⁰ Литер[атурное] наследие, с. 107 — 108 и Р[усская] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 603.

⁹⁵¹ Ibidem.

Що Шевченко любив таки часом почудаковати, можна отут до речі пригадати й інші вчинки його з тим же таки добрягою художником-істориком. Р. 1859, коли Костомарів став професоровати в Петербурзькому університеті, він вельми працював тоді по бібліотеках, найпаче в Публічній бібліотеці. Щоб не марновати дорогого часу на ходню, історик закватировав поруч з бібліотекою в домі Балабанова. Кватера була добра — простора і світла, та на лихо опостінь з нею був ресторан, де раз по раз грав орган і різав історикові вуха аріями з «Ріголетто», «Трубадура» і «Травіати». Цілий день історик наш працює, було, в бібліотеці, а до господи приходив тільки ввечері. Шевченко заходив до його часто і глумився з його кватери, говорячи, що вона зовсім не личить професорові, що вона суто гусарська, а не професорська кватера і більш би личило /469/ зустріти тут купу порожніх пляшок, ніж книжки і папери. Раз якось Шевченко зайшов до Костомарова під таку годину, коли тому було дуже ніколи, він готувався назавтра до відчиту в університеті. Костомарів, відчинивши йому двері, мовив: «Чорт тебе приніс, Тарасе! не даватимеш мені працювати». — «Сількісь! — відповів Тарас. — Мені тебе не треба: я прийшов до твого Хоми (слуга) ⁹⁵², а не до тебе. Я хочу переслати поклін твоїй нені, а про тебе мені й діла нема». Слово по слові розбалакалися. Шевченко перегодом встане оце, щоб іти, а Костомарів його не пускає, «посидь, — каже, — ще трошки», та отак і пробалакали аж до глупої ночі ⁹⁵³.

Другим разом знов так само прийшов поет увечері, коли історик притьмом мусив працювати назавтра ⁹⁵⁴. Він сказав Тарасові, що йому неминуче треба до половини ночі працювати. Тарас зараз же попрощався з ним і пішов, але завернув в ресторан, що був опостінь, застав там декого з своїх знайомих і сів пити чай, а слузі з ресторану звелів грати саме ті арії, які (се він добре відав) надопікали Костомарову. Годин зо дві музика та мордовала історика, нарешті терпець його порвався. Він тямив, що поет наумисне дратує його, побіг в ресторан і почав благати Шевченка, щоб він, ради гуманності, не мордовав його такою мукою. «Еге! коли була охота селитися в «застінку», — відповів Тарас, — дак і терпи тепер муку». Знайомі, почувши сю розмову, казали спинити музику, але Шевченко не давав і гукав: «Ні, ні! валяй з «Трубадура», з «Ріголетто», з «Травіати». Я се дуже люблю...» З того часу Тарас не заходив вже до Костомарова некликаний, знаючи запевне, що коли історик кличе до себе, — значить, буде тоді вільний від праці. Кличучи любого і дорогого гостя, каже Костомарів ⁹⁵⁵, я куповав пляшку рому до чаю. Шевченко випивав її за один вечір і каже, було: «Ти цілої пляшки не став мені, а тільки половину, а другу половину сховай, як прийду до тебе другим разом, тоді й почастуєш, а то скільки б ти не поставив, я все вип’ю, хоч би й ціле відро, дак я й відро вип’ю, а поставив півпляшки, то й того з мене досить». П’яним його і тоді, як і перше, Костомарів не бачив ні разу.

⁹⁵² Хома був у Костомарова, можна сказати, «вічним» слугою. Помер він небавом по смерті свого пана, в маю р. 1885.

⁹⁵³ Вестн[ик] Евр[опы]. — 1883. — [Кн.] VIII. — С. 841.

⁹⁵⁴ Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — [Кн.] III. — С. 604.

⁹⁵⁵ Русск[ая] стар[ина]. — Ibidem. — С. 605.

Костомарів каже, що він тоді спостеріг, що Шевченко в /470/ своїх поглядах і переконаннях лишився таким же чистим, яким був і до заслання ⁹⁵⁶, а, перш за все, він був глибоким демократом не тільки в поглядах, по теорії, він був демократ по самій природі своїй. Вже через оце одно він ненавидів крепацтво всіма сторонами своєї душі ⁹⁵⁷. Помітив Костомарів і підупад Тарасового таланту. Було говорено вже, що десятилітнє заслання чисто зруйновало фізичний організм Шевченка. Оця руїна не могла не відбитися і на таланті його. З заслання до столиці поет вернувся на 44 році свого віку. Задля такого великого таланту, який природа наділила новому кобзарю України, се не такий ще старий вік, щоб при звичайних умовах життя талант підупав уже. В такі роки талант, зміцнившись думками і переконаннями і окрилившись відповідно їм, дає найліпші свої твори. Не так було з Шевченком. Самовластя дуже рано обрубало крила генію нашого слова, замкнуло йому уста і ужило всіх заходів, щоб зруйновати йому і здоров’я, і талант.

І нема нічого дивного, що коли вернувся Шевченко до Петербурга, дак Костомарову й іншим старим приятелям поета стало знати, що великий талант підупав. Костомарів помітив, що «почуття поетичне було ще у Шевченка свіже; любов його до всього доброго, прекрасного пробивалася ще міцно в боротьбі його з околишньою розпустою, але талант великої творчості його починав уже в’янути. Останнє почував і сам Тарас і з остраху перед безоднею, що стояла перед ним, силковався відвернутися і запевнити самого себе, що ще не прийшло те, що загрожувало йому» ⁹⁵⁸.

Не прийшло тоді ще, се правда, але воно йшло, наближувалося, і умови життя в столиці сприяли йому йти швидше, ніж йшло б воно, напр[иклад], на Україні. Людям стороннім, найпаче верхоглядним, і тим, що бачили його нашвидку, не помітно було, що діється з поетом: їм здавалося, що він здоровий, тим часом він цілу осінь р. 1858 хоровав. Гниле повітря петербурзького болота точило, наче той шашель, зруйноване Тарасове здоров’я. Ніхто не помічав того, що Тарас нездужає. Тяжкий вплив недугу, нікому не зримого, а разом а ним і тягар роботи Шевченко висловив одному тільки Щепкіну в листі 22 листопада та ще самому собі в віршах, писаних того ж дня:

⁹⁵⁶ Основа. — 1861. — Кн. III. — С. 50.

⁹⁵⁷ Кобзарь. — 1876. — Споминки Полонського.

⁹⁵⁸ Основа. — 1861. — Кн. III. — С. 50. /471/

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око

І серце жде чогось, болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина...

X

За увесь час, починаючи з приїзду Тараса в Петербург, бачимо серед письменників наших, російських і польських, найсердечніші відносини до його і ту повагу, на яку мав право і його великий талант і пережиті ним дійсно великі страждання.

В справах літературних українських він став не тільки ясною зорею, робітником, але й головним порадником, «первоначальником», як мовив дуже вірно Білозерський.

Сердешні відносини до Шевченка Білозерського, Куліша і Марка Вовчка виразно бачимо з їх коротеньких цидулок. Білозерський ⁹⁵⁹ поспішає до його поділитися з ним своїми радощами родинними і, не заставши його в господі, пише до його: «Сьогодні ранком Бог дав нам сина. Маємо надію, що не відмовите з нами покуматися. Благословіть же малого козака на виріст і на розум».

В невеличкій сім’ї українських письменників, що того часу перебували в Петербурзі, значне місце займала тоді жінка одного з кириломефодіївських братчиків, Опанаса Марковича, що теж кільки років перебував на засланні в Орлі, — Маруся. «Народні оповідання», видані р. 1857 під псевдонімом Марка Вовчка, коло яких чи не більш за підписаного автора працював сам Опанас, зажили Марковичці великої слави. Шевченко раював, читаючії ті оповідання, ще до приїзду в столицю. Перебуваючи в Нижньому Новгороді, він від проїжджого земляка лікаря Малюги довідався, хто пише під псевдонімом Марка Вовчка, і в записках своїх 18 лютого р. 1858 ⁹⁶⁰ помітив: «Яке високе творіння прекрасне оця женщина (Марковичка): треба буде написати до неї і подякувати за радощі, яких надає книжка її натхнення».

⁹⁵⁹ Чалий, с. 131.

⁹⁶⁰ Кобзар. — Т. III. — С. 173.

Річ певна, що особисто з Марковичкою Шевченко спізнався або в кінці р. 1858, або з самого початку 1859, бо вже 24 січня 1859 у його вилилися дивно прекрасні, присвячені Марковичці вірші: /472/

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав:

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало.

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка,

І обличителя жестоких

Людей неситих...

Була гутірка, що, спізнавшись з Марковичкою, Шевченко був якийсь час навіть закоханий в ній. Фактичної указки на се ми, досі ніде, ні в чиїх споминках або в листах не помітили і ні з чого не знати, щоб між Шевченком і Тургенєвим було притаєне вороговання за відносини до Марковички. З одного листа Тараса ⁹⁶¹ знати тільки, що він з душевним, теплим поважанням поводився з нею і називав її «любою донею». А з переписки Тургенєва відомо, що великий романіст російський був прихильником Марковички і геть несправедливої був думки про її чоловіка Опанаса. Геть пізніш першої знайомості з Шевченком, саме восени р. 1860, Марковичка перебувала в Парижі. Там був і Тургенєв і 12 жовтня писав до одного свого приятеля в Петербург, просячи запомогти Опанасові дістати посаду, кажучи, що «коли Опанас матиме добру платню на посаді, то принаймні не грабоватиме її (своєї жінки)» ⁹⁶². Але ж, кажу я, щодо Шевченка, так ніде не зустрічав я найменшого натякання на ворожі відносини між ним і Тургенєвим. Можна сказати, що останній до якогось ступня дивився на Шевченка, як кажуть, згори, — такий принаймні тон пробивається деінде в його споминках.

Такий тон, і то де-не-де, почувся мені тільки у Тургенєва, з інших видатніших письменників російських, з якими Шевченко був тоді знайомий, усі поводилися до його з високим поважанням, пильновали трактувати його яко свого сем’янина, а інші були найщирішими приятелями його. Бачимо, що, коли 40 чоловіка письменників російських спорудили 10 березіля р. 1859 обід на честь актора Мартинова, вони запросили до свого гурту і Шевченка ⁹⁶³.

⁹⁶¹ Правда. — 1875. — [№ 14]. — С. 574. [Лист Т. Г. Шевченка до М. О. Маркович 25 трав. 1860 р.].

⁹⁶² В[естник] Европы. — 1885. — Кн. III. — С. 36.

⁹⁶³ Русск[ая] стар[ина]. — 1890. — [Кн.] X. — С. 155.

Бачимо знов, що твори його пильновали перекладати і друковати в журналах російських поети Курочкін, Мей, Гербель і інші, а Іван Аксаков хотів у своєму виданню /473/ «Парус» друковати в оригіналі Шевченкові твори. Епізод запросин Шевченка до участі в «Парусі» дуже цікавий Сучасним українським письменникам варто зауважити на його і дещо з його замітити. Тим-то я і спинюся трохи біля його.

В пресі російській, здавалося, починало тоді дніти: повстав був незвичайний рух мислі і видавання нових журналів. Слов’янофіли на чолі з Іваном Аксаковим не вдовольнилися вже своєю московською «Русскою беседою» і заходилися видавати в Москві новий свій тижневий орган «Парус» під редакторством Івана Аксакова. Одному з головних робітників «Р[усской] беседы», Михайлові Максимовичу, доручено було запросити до «Паруса» Шевченка, Куліша і ін. українських письменників. У Максимовича з Кулішем тоді саме трафилися недобрі відносини, через що він вдався безпосередньо тільки до Шевченка, просячи його покликати до «Паруса» і Куліша. 15 листопада Максимович, між іншим, писав до Шевченка: «Аксаков притьмом просить, щоб йому (можна було) надруковати в «Парусі» ті твої вірші (Вечір, Пустка і інші), що лишив ти задля «Бесіди», і коли книжка твоя «Кобзарь» не вийде до нового року, так чи не можна інших твоїх віршів наділити йому задля першого числа «Паруса»?

Не відаємо власних слів Шевченка, якими він відписав до Максимовича, але маємо в сій справі Кулішів лист ⁹⁶⁴, такий цікавий і великоважний, що не можемо не навести його цілком. От що Куліш написав до Шевченка ⁹⁶⁵:

⁹⁶⁴ Йдеться про лист П. Куліша до Т. Шевченка, написаний орієнтовно близько 22 листопада 1858 р.

⁹⁶⁵ Чалий, с. 136.

«Дивуюся я, не надивуюся: чого б мені плисти з своїми віршами по суші під «Парусом»? Хіба я Олег, нехай Біг криє, абощо! «Парус» у своєму універсалі перелічив усі народності, тільки забув про нашу, бо ми, бач, дуже однакові, близькі родичі: як наш батько горів, так їх (батько) грівся. Не годиться мені давати свої вірші під «Парус» і того ради, що його надуває чоловік, котрий вступавсь за князя, любителя хлости. А вже коли в Москві даватимуть хлосту, то даватимуть її і на Україні. Ще цар Микола постановив в своїх артикулах, щоб москалів (жовнірів) з українців карати більш соромом і карати словами або розумно вимовляти, а не сікти різками. От се й знак, що наш народ вийшов уже з того росту, щоб їсти березову кашу, /474/ а хазяїн «Паруса», маючи нашу народність ні за що, думає, що «для хахлов усякий закон бряде». Оці золоті слова Куліша і нині не стратили своєї великої ваги задля українців, що охоче і притьмом біжать працювати під чужими «парусами»; шкода тільки, що сам Куліш зрушив свій символ і плавав під парусом «Русского обозрения».

Шевченко зрозумів велику правду Кулішевих слів і яко великий патріот і наскрізь щирий син України згодився з ними і написав про те до Максимовича. Одначе останній, замість того щоб і самому стати на грунті інтересів України, почав велюгати і писав до Тараса: «Дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого, як ти, споружаючи свого дуба чи паруса. А що він (Аксаков) не доглядів був посадити і нас, то се не зовсім гарно, але і не так вже погано, щоб зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоглядня дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слово про березову кашу. Мені так же, як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру. А коли б ти бачив, як розходився був старий Щепкін, так і Господи! Ти знаєш ще: те вельможне княжа само зроду нікому не давало ні одної ложки березової каші, мабуть, зроду воно не бачило, як і годують єю, хоч і наварило такого кулішу, що, як кажуть у нас, «крупина за крупиною ганяється з дубиною». А тепер воно, як баранча між вовками, і само було задумало завити по-вовчому, та схаменулося. І кому на віку не траплялося помилитися то в слові, то в ділі. От хоч би й наш гарячий Куліш! Ну та Господь з ним! і з тим вельможним, і з лоцманом! щасти їм Боже на все добре, бо всі вони хочуть добре і рвуться на добро, кожен по-свойому його розуміючи» . В тому ж таки листі Максимович згадує про якусь цікаву і досі не з’ясовану пригоду, що «якийсь паливода навіжений за границею напакостив Тарасові». З дальших слів знати, що «пакость» та дотикалась до Тарасових віршів, бо Максимович пише далі: «Твоя збірка вийшла б і з-під тутешньої цензури, нехай би сам шеф жандарів процензорував з своїми многоокими архиянголами. Не все ж у тебе таке, що не можна пропустити. Більша половина такого, що й ваш {петербурзький) гасило Мацкевич (цензор) і московський Безпомикін підпишуть: «печатать дозволяється». Ну з таких і нехай буде тепер нова збірка, а що у тебе є такого, що скаче, те нехай вилежиться, наче добрий льон».

⁹⁶⁶ Ibidem. — С. 137. [Лист М. О. Максимовича від 1 груд. 1858 р.] [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 150 — 152]. /475/

XI

З письменників російських Шевченко найбільш сприятелився з братами поетами Василем і Миколою Курочкіними. Вперше спізнався він з ними на обіді, споруженому на честь його 26 квітня нашим земляком дідичем Сошальським ⁹⁶⁷, і небавом після того вони щиро сприятелилися. Спонукало їх до дружніх відносин, раз, те, що між ними в перейнятливості натури і на шляху життя було чимало дечого спільного, а вдруге, і те, що Василь Курочкін був щирим «обличителем людей неситих» і всякої «неправди людської». Він, як і Шевченко, страх як не любив служби військової, а проте мусив іти до неї, хоча й недовго служив. Убожество і спеціальна освіта кадета пхнули його до війська. Перейнятлива, як і у Тараса, повна спочуття до вбогого, темного і придавленого брата, спочуття до світу, до правди і до поступу, а разом з тим така ж непрактична, як і у Шевченка, і така ж благородна душа Василя Курочкіна не спроможна була байдуже дивитися на гнобительство і неправду в війську. Він скомпонував з того приводу одну поему, за яку (друкована вона не була) його тримали цілий рік на гавптвахті військовій, а потім цілий місяць в казематі у фортеці. Відбувши кару, він покинув військову службу і засновав з 1 січня р. 1859 сатиричний журнал «Искру» ⁹⁶⁸. Журнал зараз же зажив собі великої популярності, бо опріч того, що там працювали такі поети, як О. Толстой, О. Жемчужников і ін., і такий високоталановитий карикатурист, як Микола Степанов, Искра в той час була, можна сказати, «Колоколом» «с дозволения цензуры» і без милосердя, не поблажливо виводила на світ темні сторони і урядників, і суспільства.

⁹⁶⁷ Кобзарь. — Т. III. — С. 198.

⁹⁶⁸ «Искра» існувала до р. 1873.

Які були сердечні відносини між Курочкіним і Шевченком, бачимо з кількох коротеньких записок першого до останнього, що подав у своїй книзі д. Чалий. «Переклав я, — пише Курочкін до Тараса, — твої «Сльози», та не скажу, чи до ладу. Коли Гербель прохатиме у тебе оцих перекладів, так дурно не давай йому».

Друга: «Що оце за знак, Тарасоньку! що про тебе ні слуху ні духу? Я тричі заходив в Академію, стукався в ті двері, на яких крейдою написано Ш, але ніхто не відчинив, так я й назад. Тим часом не відаю, чи вподобав ти мої пере-/476/клади твоїх «Долі» і «Музи» ? Дай мені ще твоїх заповітних віршів».

Не маємо жодної певної звістки, щоб Шевченко спізнався з тодішнім популярним поетом російським Некрасовим. Д. Чалий справедливо дивує, що Некрасов, котрий своїми народними думками повинен би найближче стояти до нашого національного поета, лишився «ніби збоку», а Шевченко, що дорожив знайомостію з кожним, навіть невеликим талантом, не тільки не старавсь спізнатися з Некрасовим, а навіть не признавав його поетом, а казав, що він віршомаз партацький. Певна річ, що причина сьому лежала не в «конкуренції», а десь глибше ⁹⁶⁹.

Д. Чалий не висловив нам власної думки про ту цікаву причину. Мені здається, причина перш за все в природі двох письменників: Шевченко родився крепаком, Некрасов — володарем крепаків; перший був демократ з крепаків, ворог всякої неволі, Некрасов — демократ з панів і, оплакуючи неволю крепаків, не визволяв з неволі власних рабів. Така різниця тяжкого плачу, виспіваного хоч би в «Парадном подъезде», з сумним фактом володіння автором крепаками, річ певна, вражала Шевченка, у котрого слово не розходилося з ділом. До того ж Шевченко запевне чув і ті гутірки, які ходили в Петербурзі про Некрасова і про які, хто цікавий, нехай прочитає в споминках Головачової ⁹⁷⁰.

Польські письменники і взагалі освічені поляки поводилися щодо нашого Кобзаря з великою шанобою. Виразно бачимо шанобу в відносинах до Шевченка поета польського Желіговського. Перед поданням до цензури своєї драми з побуту народного Желіговський запрошує до себе нашого поета, щоб перечитати йому ту драму ⁹⁷¹. Коли поляки заходилися в Петербурзі видавати свою часопись «Słowo», на пораду в сій справі прохали і Тараса. Нарешті Желіговський присвятив йому прекрасні свої вірші: «Do brata Tarasa Szewczenki» ⁹⁷².

Д. Чалий, не ймучи віри в щирість відносин поляків до Шевченка, каже ⁹⁷³:

⁹⁶⁹ Чалий. — С. 134.

⁹⁷⁰ Ист[орический] вест[ник]. — Т. 37. — С. 486 — і далі.

⁹⁷¹ Чалий, с. 131.

⁹⁷² Записки... — С. 204. [Запис від 13 трав. 1858 р.]

⁹⁷³ Чалий, с. 128.

«Вони, величаючи Тараса батьком, пильно вали прищепити до його свої тенденції. Не з проста б то поет польський /477/ Сова присвятив йому свої вірші «Do poety ludu», читав серед українців свою патріотичну драму і гукав: «Kochajmy się». Ще більш налягав на нашого кобзаря Сєраковський. Не відомо, на чому б скінчилася ся дружба, — питається д. Чалий, — коли б Кобзар дожив був до р. 1863, себто до польської революції».

Мені здається, що висловлені д. Чалим думки такі хоробливі, що не варто довго змагатися проти них. Ми не маємо жодної основи не йняти віри в щирість відносин поляків до Шевченка. Ми вже відаємо, скільки запомоги моральної зазнав наш кобзар в Оренбурзі і в Новопетровському від Герна, Сєраковського, Броніслава Залєського і ін. Знаємо, що Сєраковський і в Петербурзі додавав праці, щоб добути Шевченкові амністію. Чи можна ж гадати, щоб його добре серце не почувало до поляків вдячності і відверталося від них! Але не саме тільки почуття особисте викликало у його відомі вірші «Ляхам». Ні, рукою його водила, коли він писав ті вірші, та свідома думка, яку він з іншими українцями положив в основу програми Кирило-Мефодіївського братства.

Не скажу, чи читав д. Чалий Совині вірші, присвячені Шевченкові, але в них нема й натякання про яку-будь польську тенденцію. Сова перш за все вітає нашого кобзаря за те, що він «pracował nie na sławę, lecz (у Шевченка SWL — запис у щоденнику від 13 трав. 1858 р. — Ред.) serc braci słuchał krżyku» і «powtórzył głośnem echem zabronionych jęków dzwięki» ⁹⁷⁴.

Трудна і невдячна річ вгадувати, на чому б скінчилося приятелювання поляків з Шевченком, коли б він був дожив до революції р. 1863? Певна річ, що він не пристав би ні до відбудовання шляхетської Польщі р. 1772, ні взагалі до панських тенденцій, але не пристав би і до «обрусения», не пішов би служити йому, як се зробив дехто з українців.

⁹⁷⁴ Записки... — С. 204. [Переклад: «працював не заради слави, але слухав плачу братів» і «повторив голосною луною звуки забороненого стогону»].

XII

В грудні р. 1858 приїздив до Петербурга великий трагік, артист у шекспірівських ролях Айра Олдрідж. Час його перебування в Петербурзі був у Шевченка часом великого раювання. /478/

Ми вже знаємо, що Шевченко вельми любив театр і завжди, скоро мав спромогу, ходив на спектаклі драматичні й оперні. Після першого спектаклю, де Олдрідж виступив в ролі Отелло, Шевченко не пропускав вже ні одного разу. Небавом йому довелося особисто спізнатися і сприятелитися з великим мурином.

Грудня 29 графиня Настасія Іванівна прислала до Шевченка таку записку: «Будьте ласкаві, Тарасе Григоровичу! Приходьте завтра до нас. У нас від 7 до 10 години читатиме Олдрідж. Покличте Гулака і Куліша» ⁹⁷⁵.

Олдрідж говорив мовою англійською, якої Шевченко не розумів, Олдрідж не розумів мови української або російської, а проте за годину після першої особистої їх знайомості у Толстих вони вже були приятелями. Посприяли сьому доні Толстих, ставши задля поета і трагіка товмачами ⁹⁷⁶.

Але ще більш сприяли тут обопільність душ. Душа великого поета-мученика розуміла і без слів душу великого трагіка, такого ж з природи демократа вольнолюбного і жерця благородної штуки, як і Шевченко. «Їм не можна було не сприятелитися, — справедливо говорить К. Ф. Юнге ⁹⁷⁷. — В обох у них було занадто багацько загального, в обох душі були чисті, чесні; обидва вони дійсно сущі художники, обох тяжили гіркі споминки молодого віку і утисків. Олдрідж з самого молоду загарливо любив театр, але «цивілізатори» муринів заборонили їм, нарівні з собаками, входити в театр. Щоб попасти в оту «святу святих», Олдрідж мусив найнятися за лакея до одного актора... А Шевченко? Хіба він з ласки Енгельгардта не зазнав кари на тілі за те, що полюбив штуку малярську!»

Олдріджеві вельми трудно було вимовляти наші наймення, через те він не називав Шевченка Тарасом Григоровичем, а звав його The artist ⁹⁷⁸.

Гостюючи у Толстих, Олдрідж і Шевченко часто співали один одному свої народні пісні. Часом до них прилучу вався третій знаменитий артист Антін Контський: він або підгравав Тарасові українські пісні, або наганяв тиху тугу величними звуками Моцартового «Requiem», або після того звеселяв слухачів мазуркою Шопена ⁹⁷⁹.

⁹⁷⁵ Чалий, с. 131.

⁹⁷⁶ Кобзарь. — 1876. — Споминки Микешина.

⁹⁷⁷ Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — Кн. VIII.- С. 840.

⁹⁷⁸ Художник. — Ред.

⁹⁷⁹ Вестник Евр[опы]. — 1883. — Кн. VIII. — С. 840.

Українські /479/ пісні Олдрідж вельми любив, а музика Контського доводила його до захвату.

Він часто з дітьми Толстих ходив гостювати до Шев ченка; Шевченко малював з його портрет. Прийшовши, він якийсь час сеансу сидів поважно, спокійно, давав малювати, але жива натура його довго не видержувала спокою, він починав жартовати, кривлятися, а гляне на його оце Шевченко — він вдає з себе переляканого. Діти реготали. Тоді Олдрідж, забувши про сеанс, починав співати оригінальні, меланхолічні пісні муринів. А Тарас слухає і так заслухається, що й олівець упустить з рук. Отоді вже трагік пускався в танок і витинав «gig». Не вважаючи на оригінальність таких сеансів, Шевченко небавом скінчив портрет. Підписаний художником і трагіком той портрет зберігала К. Ф. Юнге ⁹⁸⁰, а потім вона подарувала його в галерею Третякова в Москві ⁹⁸¹.

Микешин каже, що портрет той вийшов би то не гаразд добре ⁹⁸².

В театрі на спектаклях Олдріджа Шевченко сидів в ложі або у Суханових, або частіш у ложі гр. Толстих. Олдріджова гра робила на його величезний вплив взагалі, а в сценах патетичних він переймався таким радісним захватом, що часом звертав на себе увагу публіки. Такому ж впливу підлягав і приятель його і Суханових Микола Старов, що теж сидів у ложі з Шевченком. Суханова заходжувалася вгамувати їх захват, даремна річ! вони були немов несамовиті, і спинити їх не можна було. Така велика була сила високого свіжого почуття! Раз у ложі Суханових, опріч Шевченка і Старова, були пані аристократки, вони образилися на Шевченка і на Старова і написали до Суханової докірливий лист. Суханова стала на тому, щоб не брати більш до себе в ложу ні Шевченка, ні Старова. Вони повинилися, прохали вибачити їм і обіцялися бути здержливими, але на другому ж спектаклі стало знати, що вони не спроможні додержати своїх обіцянок: перейнявшись захватом від гри Олдріджа, вони наробили галасу на цілий театр ⁹⁸³.

В споминках Михайла Микешина ⁹⁸⁴ знаходимо оповідання про такий факт.

⁹⁸⁰ Ibidem.

⁹⁸¹ Лист до мене К. Ф. Юнге. — [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 195, зв.]

⁹⁸² Кобзарь. — 1876. — [Т. II.] — Споминки Микешина, с. XVIII.

⁹⁸³ Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. II. — С. 237.

⁹⁸⁴ Кобзарь. — 1876. — [Т. II.] — С. XVIII.

Після спектаклю, коли Олдрідж справляв роль короля Ліра, Микешин зайшов у світличку теат-/480/ральну до трагіка. Він, утомлений грою, лежав і спочивав на фотелю так, як вийшов зі сцени, в убранні і з гримом своєї ролі. Коло трагіка був Шевченко: припавши до Олдріджа, він з сльозами на очах цілував його лице, руки, плечі і промовляв загарливо ласкаві слова подяки.

XIII

Вельми мало маємо матеріалу на те, щоб подати ширші і докладні звістки про життя нашого поета за лютий — май р. 1859, доки він не виїхав на Україну. Річ певна, що йшло воно своєю чергою, нічим не відрізняючись від попереднього. З 17 січня аж до 25 березіля зовсім не маємо навіть листів ні до Шевченка, ні від Шевченка. Треба гадати, що за сей час нічого більш-менш видатного в житті поета не трапилося, але ж нас інтересують не самі видатні факти, а кожна подробиця з його життя. На жаль, не маємо навіть звісток про те, що ото за величання було 10 квітня в страстну п’ятницю у Куліша, на котре він запрошував Шевченка ⁹⁸⁵, щоб поблагословив те величання.

Одначе я не боюся, що зроблю помилку, постановивши собі дві гадки: а) що за перші три місяці р. 1859 Шевченко більш за все працював коло гравюри і б) що осередком думок його того часу було сподіване скасовання крепацтва.

Першу гадку я виводжу з того, що в квітні наш художник подав до ради академічної свої гравюрні роботи, просячи йому надати звання академіка; він до своєї просьби додав, що коли ті гравюри не задовольнять, так щоб рада академічна загадала йому свою програму. Рада признала ті гравюри вповні відповідними. 16 квітня прирадила вважати Шевченка призначеним в академіки ⁹⁸⁶.

⁹⁸⁵ Чалий, с. 131.

⁹⁸⁶ Истор[ический] вест[ник]. — 1896. — [Кн.] VI. — С. 900.

Другу мою гадку, опріч всього іншого, підтримують вірші поета, написані того часу.

Діло відоме, що длявість урядових робіт в справі визволення крепаків дивовала тоді і хвилювала усіх ліпших людей Росії. Ретрогради і прихильники крепацтва всіма заходами пильновали гальмовати визволення і коли можна — загальмовати його на довгі літа. Ретрогради і обскуранти часом так зручно впливали на молодого царя з нетвердим /481/ характером, що здавалося — от-от пропаде справа визволення. До того ж справу проводили втайні, в пресі майже не було звісток про рух справи, в відносинах до преси починали пробиватися віщуни реакції; задля досліду над пресою організовано потайний комітет ⁹⁸⁷. Все оце, певна річ, тяжко відбивалося на змученій душі поета, і не диво, що вилилося в віршах його, майже повних розпуки:

Не жди сподіваної волі! ⁹⁸⁸

Вона заснула. Цар Микола

Її приспав; а щоб збудить

Хиренну волю треба миром,

Громадою обух сталить ⁹⁸⁹

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить;

А то проспить собі, небога,

До суду Божого страшного...

Скоро знов чутка перемінилася, і стали говорити, що справа визволення крепаків не заснула, наш поет переймається ясною надією, що небавом

Спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна відпочинуть,

Кайданами куті.

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива:

Се Бог судить, визволяє

Довготерпеливих ⁹⁹⁰.

І от в думках віщого поета росте-спіє сподівання, що по скасуванню крепацтва:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простелються, і не знайдуть

⁹⁸⁷ Див. Дневник Никитенка за 1859 р. в «Русской старине». — [1890. — Кн. X. — С. 137 — 186].

⁹⁸⁸ Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С 210.

⁹⁸⁹ По всіх «Кобзарях» в оцих віршах друкують спалить, коли се очевидно помилка. Обуха спалить не можна, і Шевченко не вжив би слова спалить. Обух звичайно сталять на те, щоб він добре бив і не плющився.

⁹⁹⁰ Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 250. /482/

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без гвалту, без крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі;

І пустиню опанують

Веселії села ⁹⁹¹.

Крепацтво — се була та глибочезно і невимовно болюча рана поета, про яку він не спроможен був говорити байдуже, а в змаганнях доходив до патосу. Правда, що він і взагалі коли змагався, так горячився; в горячності його не було ні злоби, ні пихи, був тільки святий огонь почуття правди і справедливості ⁹⁹². Тільки тоді, коли він помічав, що суперечник його набирається пихи, він тоді змагався причеписто і різко. Тоді він якось систематично вередив своє наболіле серце споминками свого життя гіркого та споминками з крепацтва, тоді він ніби зростав, доходив до патосу, починав імпровізовані, й імпровізація його силою свого чуття і огню нагадувала геніального трагіка Олдріджа ⁹⁹³. В змаганнях він часто висловлювався так гостро, що бесіда його примушувала його розмовників боятися його або затикати уха і втікати. В годину великого хвильовання душі, каже в своїх споминках Яків Полонський ⁹⁹⁴, він відпихнув би хоч кого хижим проявом своєї загарливої ненависті до всього, що нагадувало йому крепацьке життя. Раз якось він, коли був в гостях у Полонського, згадав свій вік дитинний, згадав, що кревняки його ще й досі в крепацтві, з тих споминок він аж заплакав, аж зубами заскреготів і нарешті так кулаком об стіл ударив, що чашки з чаєм полетіли зі столу на долівку і побилися на черепки. В ту хвилину, додає Полонський, годі було втихомирити Шевченка, та я й не бажав заспокоювати його, бо вповні поділяв його ненависть до всякої неволі.

Додамо ще, що, як знати з віршів Тарасових «Така як ти колись лілея», — так 19 квітня якась «Лілея», якийсь «Дніпровий цвіт» чимсь зворушила йому душу і викликала оті високопрекрасні вірші. В день написання він передав їх Честахівському, а останній, на превеликий жаль, почив, не повідавши нам про те, а він певне знав, які умови викликали ті вірші.

⁹⁹¹ Ibidem. — С. 250.

⁹⁹² Вестн[ик] Евр[опы]. — 1883. — [Кн.] VIII. — [С. 839].

⁹⁹³ Кобзарь. — 1876. — С. XVI.

⁹⁹⁴ Ibidem. — С. X — XIV. /483/

Оце і все, що відомо нам з життя Тарасового в Петербурзі за перші чотири місяці р. 1859. Додати хіба, словами К. Ф. Юнге, «що ще була одна хмара на обрію тодішнього Тарасового життя: його тягло на дорогу йому, рідну Україну. Як часто, — каже Катерина Федорівна, — він мені говорив про свій рідний край любий! Говорив він багацько, говорив гарно. Він малював мені і степи з їх могилами одинокими, і хутори, що тонуть в садах черешневих, і старі верби, що схилили віти, і крутий берег Києва, і його монастирі золотоверхі. «От би де нам з вами пожить, говорив він. От би де вмерти!» Слухаючи його поетичні бесіди захватні, я полюбила незнайомий мені край» ⁹⁹⁵.

Бажання Кобзаря поїхати на Україну здійснилося в червні 1859 року.

XIV

Насамкінець гляньмо на той портрет Тараса Григоровича, що подали нам з тих часів видатніші письменники російські: Полонський і Тургенєв ⁹⁹⁶.

Тургенєв повідав нам у своїх споминках, що з Шевченком він вперше спізнався в студії якогось художника (він, на жаль, не назвав його). Приїхав він до того художника з Марковичкою (Марко Вовчок), що зажила тоді великої популярності, найпаче серед молодіжі, «своїми» «Народними оповіданнями».

От яким малює нам Тургенєв Шевченка: широкоплечий, присадкуватий, коренастий, се був козак з слідами солдатської муштри. Голова у його була гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе, зморшковате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи були прикриті широкими, густими, довгими, сивими вусами. Погляд у Шевченка був здебільша суворий і недовірчивий, інколи світився ніжною ласкою, вкупі з доброю, гарною.усмішкою. Постать Кобзаря була вайловата і мало хупава, рухи спокійні, хода поважна. Голос трохи хрипкий, вимова «чисто русская». Не скажу, що роаумів Тургенєв під терміном «чисто русская»? Коли нашу вимову українську — так се правда. Люди, що особисто знали. Шевченка, казали мені, що по його вимові з третього слова знати було, що він українець. Інакше воно й не могло бути.

⁹⁹⁵ Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., 1988. — С 333 — 334.

⁹⁹⁶ Кобзарь. — 1876. — Споминки Тургенєва і Полонського. — [Т. I]. /484/

Одягався Шевченко в високу смушкову шапку і в кожух з чорним коміром; се був, каже Тургенєв, сущий, певний українець. З людьми він поводився обережно і майже ніколи не висловлювався до краю, ні з ким він не зблизився вповні, а все був наче на узбіч. Мабуть, Тургенєв тут розумів письменників великоросійських, так і тоді не зовсім вірно, бо, як я казав, з Курочкіним, з Старовим він зійшовся зовсім близько! Письменникам російським добре була відома Шевченкова доля, талант його вабив їх своєю оригінальністю і силою, але, додає Тургенєв, «ледві хто з нас (письменників) надавав таланту його те величезне, трохи що не всесвітнє значіння, яке надавали йому українці». Тут у Тургенєва величезна помилка, бо річ відома, що і Добролюбов, і ще більш Григор’єв дивилися на Шевченків талант, яко на талант великий, що мав велике значіння ⁹⁹⁷. Час, що минув по смерті Шевченка, показав, що слова Григор’єва ⁹⁹⁸ були пророчими, хоча вага і значіння Шевченка і його творів, дякуючи цензурним і всяким іншим лиходійним умовам в Росії, ще й досі далеко-предалеко від свого зеніту.

Самолюбство у Шевченка було велике, але простосерде; без сього самолюбства, без віри в своє призвання він пропав би на засланню. От з останньою умовою, що каже Тургенєв, згодитися не можна. Вірити в своє призвання і призначення було за Шевченком повне право, але від погибелі спасла його інша віра, віра в свою національно-народну ідею, в свій ідеал.

Інакше трохи з сього боку змалював Шевченка д. Полонський. «Шевченко, — каже він, — зовсім не здавався придавленим, з людьми поводився просто і свобідно, ніколи не пишався, так як се звичайно буває з людьми, котрих доля, обминувши дарами високими, наділила бісом самолюбства». Перегодом і Тургенєв додає, що при всьому самолюбстві у Шевченка була природжена скромність. Взагалі, натура у його була загарлива, нездержлива, придавлена, але не зломана: він був простолюдин і поет.

⁹⁹⁷ Время. — 1861. — Кн. IV. — Стаття Аполона Григорьєва, с. 636 — [637].

⁹⁹⁸ Навіть д. Скабичевський, хоч і завів Шевченка до історії «Новейшей русской литературы», хоч і каже, що задля великоросів не треба перекладати українських творів Шевченка, бо великорос дуже легко «понимает речь хахла слово в слово», а проте признає і він, Скабичевський, що Шевченко навіки зістанеться «великим украинским поэтом» [с. 479 — 481].

Але ж «елемент /485/ поетичний з’являвся у його рідко. Шевченко справляв вражіння людини ніби грубіянської, загартованої, з запасом гіркоти на дні душі, неприступної задля чужого ока. Просвітки добродушності й веселощів пробивалися у його ненадовго. Жарту у його зовсім не було», — каже Тургенєв.

Раз якось він читав у Тургенєва свої прекрасні вірші «Вечір», читав просто, щиро, виразно. Читання перейняло усіх слухачів. «Українська задума, рахманність і поетична цівка, що була у Шевченка, виступили тоді наверх».

Читав Шевченко, каже далі Тургенєв, мало, а знав ще менш, але переконання його були нестеменно міцні.

Шевченко, повідає Полонський, не був веселим балаклієм. Розумний з природи, він не був ні ученим, ні начитаним. По своїм поглядам він був демократом, не з теорії, а за самої природи. В свойому демократизмі він не дав би собі справоздання, так само, як і в тому, через що він так глибоко перейнявся духом народних українських пісень і дум, що і становить характерну рису його музи.

Пушкіна він не любив єдине за те, що той був автором поеми «Полтава». З погляду Шевченка, Кочубей був тільки донощиком. Чим більш Полонський боронив Пушкіна, тим більш Шевченко ганьбив його. Полонський дивує, що після такого змагання Шевченко зберіг до його щиру приязнь, бо, каже він, Шевченко не був з тих людей, що легко сходяться з людьми, котрі не такої думки, як вони, найпаче, коли думки чи змагання йдуть про рідний край. «Не скажу, — читаємо далі у Полонського, — яких політичних думок тримався Шевченко, в усякому разі, гадаю, що політичні переконання його були стільки ж непрактичні, скільки благородні. Катерину II він уважав виноватою за закріпощеная народу на Україні і більш нічого не хотів ні чути, ні бачити. Крепацтво він ненавидів всіма сторонами своєї душі» ⁹⁹⁹.

⁹⁹⁹ Кобзарь. — 1876. — Споминки Полонського. — [Т. І. — С. XII].

Як бачимо, духовий і моральний портрет нашого поета не всюди зовсім вірний, але лагодити його я тут не буду, спинюся тільки коло однієї ще риси, що зовсім вірно вивів на Шевченковому патреті Тургенєв.

«Під час свого перебування в Петербурзі Шевченко доміркувався, — як каже Тургенєв, — до того, що не жартома став носитися з думкою написати щось таке нове, чого ще не було, і, можливо, тільки задля його, себто написати поему такою мовою, щоб була однаково зрозумілою і велико-/486/ росу («русскому»), і українцеві («малоросу»), він навіть прийнявся був писати і початок тієї поеми читав Тургенєву. Одначе проба не вдалася, і вірші тієї поеми були в’ялими і найгіршими з усього, що написав Шевченко, вийшло безбарвне наслідування Пушкіну» ¹⁰⁰⁰.

Жодної основи нема у мене на те, щоб не йняти віри Тургенєву, але нема її і на те, щоб згодитися, що Шевченко дійсно не жартома брався написати оту чудну поему.

Саме під час знайомості Тургенєва з Шевченком в російській пресі починали вже гомоніти, що української мови нема, а те, що ми називаємо мовою українською, єсть «наречие» мови «русской» і що літературна мова «русская» однаково зрозуміла і великоросам, і українцям. Тоді вже в деяких органах преси російської починалося і глузовання з української мови. Мова наша зазнала такого глузовання і від самого Тургенєва. Перегодом, правда, він інакше глянув на нашу мову, переклавши на мову російську «Народні оповідання» Марка Вовчка. Річ певна, що Шевченко пам’ятовав, як один з героїв Тургенєва — Пігасов (в повісті «Рудин», написаній ще року 1855) ¹⁰⁰¹ глузує і з української мови, і з українських поетів, і взагалі з українців!

¹⁰⁰⁰ Кобзарь. — 1876. — Споминки Тургенєва. — [Т. І. — С] VI.

¹⁰⁰¹ Див.: Писання Тургенєва виб[рані]. — 1869. — Т. 3. — С. 257.

Хоча Шевченко і не був чоловіком ученим, а все ж він був настільки освіченим і розвиненим, що своїм значним прирожденним розумом тямив всю неможливість написати поему такою «русскою» мовою, щоб однаково була зрозумілою і великоросам, і українцям. Тямив він, що такої мови нема, і при умовах, які панують у Росії, її і не може бути, бо в Росії перш за все зовсім бракує тих факторів, які при інших умовах устрою державного і життя політичного, соціально-морального і взагалі культурного впродовж вельми довгого часу може б спроможні були б вплинути на вироблення однієї загальної мови задля росіян більш-менш освічених. Тямив також Шевченко, що сучасна мова російська загальна на всю Росію тільки урядово, та ще й з примусу, яко мова державна, але ж дорогою примусу і гнобительства мови інших народів ніколи не можна досягти «объединения» мови. Тямлячи се все, і не можна було Шевченкові братися не жартома до написання поеми такою мовою, якої на світі нема; коли ж він до сього /487/ брався, так брався не інак, як саме жартома, та тільки Тургенєв не догадався, що поет наш жартує.

Ми всі добре відаємо, що Шевченко без краю любив свою рідну мову і, певна річ, не проміняв би її ні на яку в світі. Правда, він чимало написав і мовою російською, але писання його доводять яскраво, яку величезну вагу має про письменника його рідна мова! Шевченко поет український і Шевченко повістяр російський не одно те саме! Різниця тут страшенна, спостережена ще Сергієм Аксаковим, і різниця та тим більше бере за очі, що велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!

Двома заходами брався Шевченко писати мовою російською, обидва рази не з доброї волі і обидва нещасливо. Першим разом його примусила російська критика, другим — російська неволя. Першим разом він хотів довести, що мовою російською він орудує не згірше і щоб не казали москалі, що «я языка их не знаю», як писав він у листі до Григорія Тарновського ¹⁰⁰²; другим разом не можна йому було писати інакше, як не по-російськи: писати на засланню дозволено йому було лишень мовою російською, а рідною забороняли.

Факт певний, що Шевченко великоросійської мови не любив, називав її черствою ¹⁰⁰³, але не любити — не значить вороговати. Шовіністом або найменшим хоча ворогом якого-будь народу і його мови наш поет ніколи не був.

¹⁰⁰² Основа. — 1861. — Кн. V. — С. 5. — [Лист до Г. С. Тарновського від 25 січ. 1843 р.].

¹⁰⁰³ Див.: Лист його до Кухаренка [від] 30 верес. р. 1842. — Зоря. — 1895. — № 5. /488/

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі