[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 522-591.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
в останні часи свого віку.

I

Вранці 7 вересня р. 1859 Шевченко вернув з подорожі на Україну ¹⁰⁸⁸. Подорож та не відсвіжила його, не підкріпила йому здоров’я, не підбадьорила йому духа. Навпаки, вона ще більш нагнала на душу йому журби, ще більш охмарила його: отрута тяжкого життя ще глибше розлилася по всьому організму. Коли б поет не зазнав був тієї огидливої пригоди, яку спорудив йому в Черкасах якийсь донощик та ісправник Табачников, то й тоді подорож на Україну не принесла б йому великої користі, хіба б тільки відсвіжила йому трохи покалічене здоров’я тіла. Раз, що подорож та була вельми коротка — три тільки місяці, а друге, що на кожному ступню на Україні він бачив те лихо, що цілий вік гризло його, що «в Сибір його водило», він бачив на Україні народ в ярмі, своїх рідних братів і сестер бачив на панщині, бачив, що «кругом неправда і неволя». Заспокоїтись нічим йому було! Спочити нема де, ніже єдиного кутка вільного, щасливого!

Туга і сльози за зневолену Україну на довгий час одірвали були його від рідного краю, від родичів, від приятелів і закинули в пустиню, в казарму. Десять літ скнів він там одиноким, самітним. Повернувшись на Україну і побачивши віч-на-віч її долю, він, «минаючи убогі села, понаддніпрянські невеселі», думав: «Де я прихилюсь?»

¹⁰⁸⁸ Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926. [Лист до В. Г. Шевченка від 10 верес. 1859 р.].

А прихилитися змученій душі десь треба було. Він /523/ заходився шукати собі такого притулку. Знайшов його, але дякуючи ябеді і тому лиходійно-бюрократичному ладу, що панував на Україні, поет мусив «заплакавши, їхати назад знов на чужину».

З часу поїздки на Україну цілком опанувало його і вже ніколи не покидало дві думки, два головні бажання його, що в інтересах переважно особистих кермували усім останнім віком його. То були ті зовсім натуральні, природжені усім людям бажання, про які поет зовсім справедливо сказав у своїх віршах:

... я так мало, небагато

Благав у Бога: тільки хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі біля неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку.

Завести на Україні власну оселю, одружитися і, працюючи коло гравюри на користь народові, доживати тихо свого віку тяжкого, политого і облитого скорботним горем та гарячими сльозами — от ті бажання! Поет добре тямив, почував і бачив, що життя його в столиці, як прирівняти до недавно минулого життя підневольного в казармі, можна назвати світлим раєм. Але сей рай був на чужині, не було в сьому раю рідного поетові народу і, опріч усього іншого, — гниле повітря сього «світлого раю» тяжко впливало на його здоров’я, руйнуючи і так вже досить зруйновані сили. Життя в Петербурзі, хоч яке б воно добре не було, . мусило дуже хвилювати Тарасову душу. Не можна було йому не почувати, що на серці у його в такий незаповнений ніким куточок, якого ніхто з його приятелів не заповнить — заповнити, здавалося йому, може тільки друге серце, жіноче серце... Поет розумів, що й страшна хмара недугу починає ближче та ближче насуватися на його. Коли раз якось Лев Михайлович Жемчужников, глибоко люблячи і шануючи Тараса і яко поета, і яко чоловіка, відважився розгорнути перед ним можливу будущину його самітнього життя в столиці, так у Тараса сльози виступили і він, утерши їх, промовив: «Правда! Крий Боже, крий Боже!» ¹⁰⁸⁹.

¹⁰⁸⁹ Основа. — 1861. — Кн. III. — С. 2.

Свідомість такого становища неминуче повинна була збільшувати тугу і скорб душі поетової, роз’ятрувати незадоволення самим собою і своїм життям і гнати його з сто- /524/лиці на Україну, гнати в обійми якогось любленого товариша — друга — жінки, — щоб хоч на останку віку спочити, «дурячи себе самого».

Згуртувавши все оце, нам стане ясно, чому Шевченко, вернувшись до Петербурга, увесь перейнявся бажанням швидше перебратися на власне кишло на Україну та одружитися.

На третій день по приїзді в Петербург поет береться турбувати листами про справу придбання землі свого названого брата і свояка Варфоломея.

Ми знаємо, що вони вдвох знайшли в добрах Парчевського біля Канева такий шматок землі, що вельми подобався Тарасові: виїздячи з України, він прохав Варфоломея швидше скінчити справу про ту землю. Але, як писав Варфоломей, показалося, що Парчевському не вільно продати ту землю, а волен він віддати її в найми на 25 років. «Як би ти, — пише Тарас 10 вересня ¹⁰⁹⁰ до Варфоломея, — побачився з Вольським (управитель в добрах Парчевського) та з ним добре поговорив, та умовився. Та вже роби, як там знаєш і вмієш та тільки роби, бо мені і досі сниться Дніпро і темний ліс попід горою. Грошей, як треба буде, на тім тижні пошлю». Тарас був певен, що справа за ту землю скінчиться хутко, і в тому ж листі додає Варфоломеєві: «Добре б було, коли б Йосип або Микита ¹⁰⁹¹ взялися за постройку (житла), веселіш би гроші платить».

¹⁰⁹⁰ Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926.

¹⁰⁹¹ Рідні брати Тарасові, обидва теслі.

¹⁰⁹² Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926.

Варфоломей — не вгадати — чи не тямив, чи не хотів зрозуміти тієї величезної ваги, яку мала для Тараса скорість в придбанні землі і швидший переїзд його на Україну. Взагалі, в сій справі поводження Варфоломея здається нам якимсь млявим: чинить він якось дляво, мішаючи часом до сієї справи що інше, не відповідне інтересам Тараса.

Трохи чи не цілих два місяці Варфоломей не присилав до Тараса жодної звістки. Нарешті, як знати се з Тарасового листа, писаного 2 листопада, справа з Парчевським десь і через щось загаковалась, щось таке її загальмувало. Варфоломей не написав навіть Тарасові виразно: чи буде що з тієї справи, чи ні, і Тарас мусив писати до Вольського, просячи, щоб він казав «просто»: чи буде що з сього, чи ні?» ¹⁰⁹². Очевидно, що він сподівався ще на добрі добутки, тим-то й додає в листі до Варфоломея: «А доки каша — /525/ будемо масла добувати. У мене думка ось яка. Поки що буде (з землею), купити у Вольського лісу: дубів 40, вирубати, та нехай собі сохне. А скласти їх можна біля Пекарів ¹⁰⁹³ на Росі ¹⁰⁹⁴, на жидівській лісовій пристані і пильні . Як ти думаєш: чи до ладу воно буде? Якщо до ладу — напиши мені хутенько, я зараз і гроші вишлю. Чи так, чи сяк, а треба десь зупинитися, бо в Петербурзі я не всижу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай Біг боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка». Якби не робота, то я давно б одурів. Аж надто стало тяжко на самоті. Сам не знаю, для кого і для чого роблю. Слава мені не поможе і мені здається, як не заведу свого житла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти. Максимович уступає мені в Прохорівці таке саме добро (землю), як і в Парчевського, тільки що не біля Дніпра: от моє лихо! Видно Дніпро, та далеко, а мені його треба коло порога. Ні вже! нехай Вольський хоч чорта перескочить, а докаже мені дружбу».

Парчевський, замість простої відповіді, почав воловодити. Здається, він не тямив на яку ступити і як в сій справі повести діло так, щоб і Богові догодити і чорта не дратовати? Під впливом інтересів кишені і поради Вольського він і хотів би відпустити Тарасові ту земельку, але ж з другого боку він боявся, щоб сусідня шляхта не ремствовала на його за те, що він посприяє сісти біля неї ворогу шляхетських тенденцій і кріпацько-панських інтересів. Як потім стало знати, канівський маршалок Янковський і інші шляхтичі дуже змагалися проти того, щоб Шевченко оселився в Канівському повіті.

Прийнявши від Вольського і від Варфоломея звістку про крутанину «щепотинника» Парчевського, Тарас 7 грудня ¹⁰⁹⁶ пише до Варфоломея, щоб торгувався з дідичем Понятовським за ту землю, яку обібрав він в добрах останнього. Грунт той був також на правому березі Дніпра, ближче до Києва, на самім краю села Стайок. Місце те вельми сподобалося Варфоломеєві, «мабуть, — казав він ¹⁰⁹⁷, — на всій довжині Дніпра не знайти другого такого гарного.

¹⁰⁹³ Село біля Канева.

¹⁰⁹⁴ Річка, біля Пекарів вона вливається в Дніпро.

¹⁰⁹⁵ Тартак.

¹⁰⁹⁶ Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 927.

¹⁰⁹⁷ Ibidem. — С. 627.

Тільки от лихо: старий Дніпро щовесни бере собі потроху з тієї /526/ землі і коли він не одвернеться, так літ за 20 — 30 і всю її забере».

Варфоломей так невиразно написав про землю Понятовського, що Тарас мусив питатися:

«Чи багато тієї землі? Яка вона? Чи можна садок розвести? Та ще, щоб справді, каже, сердитий Дніпро не нашкодив» ¹⁰⁹⁸.

Ще ні до чого не прийшло в справі з Понятовським, як Варфоломей рає нову землю в Пекарях у Змієвського. Тарас 12 січня відповідає, що нехай на Змієвського і буде добра надія, а з Понятовським треба тепер зробити діло, взять землю в посесію і купити дубового лісу.

Не знати, з якої причини Варфоломей знов знехтовав і Понятовського, і Змієвського, і знов рає нову землю, якої він і сам не бачив: земля та була власність Трощинського, на лівому боці Дніпра в Переяславському повіті біля села Рудяків:

«Коло села є ліс, луг, озера кругом лісом пообростали».

Якийсь Григорович розповідав Варфоломеєві, що «там такі місця гарні, що трудно знайти такі і понад цілим Дніпром» ¹⁰⁹⁹.

Чудне діло: Варфоломей добре відав, що Тарасові треба, «щоб грунт був над самим Дніпром», щоб «Дніпро був біля порога», відав, що Тарас жадає,

Щоб хоч умерти на Дніпрі

Хоч на малесенькій горі, —

а проте, нехтуючи землі Понятовського і Змієвського та пропонуючи Рудяки і озера з лугами, ні слова не каже про Дніпро. Через се Тарас у листі 1 лютого р. 1860 ¹¹⁰⁰ знов питає у його: «Чи той грунт над самим Дніпром? Бо коли не над Дніпром, так мені його й за копу не треба». Не маючи відповіді, він знов пише до його 18 лютого ¹¹⁰¹, питаючи, що зроблено з Трощинським? «Якщо добре зроблено за грунт, то дбай дубовий, берестовий, ясеновий, кленовий і липовий ліс і пиши про дерево». Тарас був певен, що Варфоломей довів уже до краю справу з землею і при листі тому посилає до його план хати і каже:

¹⁰⁹⁶ Ibidem. — С. 628.

¹⁰⁹⁹ Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 14.

¹¹⁰⁰ Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. 151.

¹¹⁰¹ Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 929.

«Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тільки й треба, /527/ щоб робоча хата була дубова, та круглий ганок скляний на Дніпро» ¹¹⁰².

Минуло півтора місяця. Варфоломей «замовк, немов йому заціпило». «Чи ти вмер, чи тільки ще занедужав, чи, може, крий, Боже! запишався?» — питається Тарас листом 23 березіля ¹¹⁰³. Знати, що справа з землею кортить йому, що длявість і воловодіння хвилює його. «Чи ти зробив що з Понятовським або з Трощинським? — питається він. — Якщо ні, чи не зробиш чого з Змієвським? От би добре було! А ду бового, кленового, липового і ясенового лісу чи придбав?»

Через день, 25 березіля, прийшла Варфоломеєва відповідь і лист Трощинського. Знати, що останній за землю хотів 1500 карб., а Варфоломей писав, що як врахували той ліс, що треба на хату по Тарасовому плану, так вийшло його на 1100 карб., а ще ж то треба і комору, і повітку. І от з сієї причини Варфоломей подає іншу раду: «У Трощинського, — каже він , — єсть хороший дім у Ржищеві ¹¹⁰⁵, за містечком, над Дніпром, на дуже, дуже хорошому місці: він купив його за 2500 карб., а продає за 1500. Є при домі великий город, вітряк і інше». Варфоломей радить купити сей дім, «а як не сподобається, так у Трощинського є інший грунт над самим Дніпром в лісі, тільки на лівому березі і не так далеко видно, як з правого берега».

Очевидно, що отака одна за одною нова все порада надопекла Тарасові. Згоджується нарешті він купити дім Трощинського у Ржищеві, пише про се Варфоломеєві і просить «придбати лісу на надвірню комору, що буде його робочою». Але й тут нічого не вийшло, хоча й не знати, з якої причини. Здається, Варфоломей почав «ждати самого Тараса», хоча останній «чотири рази писав йому, що того літа (1860) на Вкраїну не приїде». З листа Тараса, писаного 15 мая ¹¹⁰⁶, можна гадати, що Варфоломей до купівлі землі у Трощинського став примішувати свою особисту справу. Знаючи Тарасову добрість, я бачу з того листа, що він почав трохи ремствувати на Варфоломеєву тяганину.

¹¹⁰² Ось той план, що прислав Шевченко: [план хати — креслення — X, № 115].

¹¹⁰³ Правда. — 1875. — [№ 6]. — С. 14.

¹¹⁰⁴ Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 14. [Листи до Т. Г. Шевченка, с. 177].

¹¹⁰⁵ Містечко на правім березі Дніпра. — Ред.

¹¹⁰⁶ Правда. — 1875. — [№ 24]. — С. 967.

«Занехай Ржищев, — писав він. — Цур тому домові, повітці і вітрякові і отим трьом грушам. Якщо тобі дуже подобається пан Трощинський, то бери його в службу, я чув, що він і заможний, /528/ і не лукавий. А там, як матимеш час, то подивися сам на Рудяки, бо Григорович і збрехати уміє. Як сподобаються тобі оті Рудяки, то возьми в посесію 20 десятин на 25 літ. Як зробиться так, як оце я пишу, то дбай о дубовім лісі на робочу мені... Чи не бачився з Змієвським? Отой грунт, що ми з тобою оглядали, в печінках мені сидить».

Минуло знов півтора місяця. Знов Варфоломей замовк. А Тарасові з думки не йде своє кишло біля Дніпра, і 29 червня він знов питає Варфоломея: «Чи був у тих Рудяках? Що там бачив і чи зробив що з Трощинським?» ¹¹⁰⁷ Але при ходить звістка ¹¹⁰⁸, що Варфоломей, залишивши і Забару, і Ржищев, і Рудяки, і Межирічі, вибрав іншу землю: «Вище по Дніпру від того місця, де сам Тарас вибрав біля Пека рів, між Каневом та Пекарями на високій горі міських земель Канева є лісочок, посеред його поляна. Далеко від міста. На тій горі дуже багато дичок, яблунь та груш, і завести садочок можна. А Дніпро буде тобі під ногами. Кринична вода недалеко. Риба щоранку буде свіжа, бо рибалки попід порогом возитимуть її до міста».

¹¹⁰⁷ Правда. — 1875. — [№ 24]. — С. 967.

¹¹⁰⁸ Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 19.

Зрадів Тарас і 1 липня відписує Варфоломеєві: «Бери 10 десятин землі з умовою виплатити гроші впродовж году трьома ратами і зараз же напиши, чи багацько тобі треба грошей на почин?»

Не відомо, Варфоломей не подав звістки, що він відписав Тарасові, але останній за місяць послав до його 1000 карб., просячи його: «купчий акт зробити на своє ім’я та купити на хату соснового дерева, а на двері і одвірки ясенового або дубового». Хата щоб була 10 аршинів впоперек, а 20 вдовж.

Тепер, здавалося Тарасові, — край ділу. Тепер тільки швидше б збудувати хату. Але ж будувати нову вже запізно, на зиму не встигне. Почув він, що якась попадя в Пекарях продає хату. Він радить Варфоломеєві купити ту хату, перевезти і поставити. «А навесні нехай би сестра Ірина з меншим сином перевезлася в ту хату та й хазяйнувала». Через три дні — 25 серпня він посилає до Варфоломея новий план хати і просить окопувати леваду і купувати ліс. «Добре б було, каже він, коли б сестра Ірина перевезлася на мій грунт рано навесні, а літом ми з жінкою прибудемо»

Одно слово Тарас був певен, що справа з купівлею землі /529/ дійшла вже до краю, зовсім скінчена. Та не так воно дійсно було. У Варфоломея зайшла тяганина з землеміром, як знати се з листа Тарасового 5 жовтня. Але прецінь вже й тяганина та, здавалося, уладжена. Перегодом здавалось, що перешкода зникла і жодної якої-будь причини нема. З останніх 5 листів до Варфоломея бачимо, що про землю вже нема клопоту. Варфоломей вдається до його вже з своїми особистими справами: то треба йому кредиту, бо він має думку крамарювати книжками та чаєм: то просить Тараса купити в Петербурзі задля його ремінну свиту з відлогою, то поклопотатись за дітей його, щоб прийняли одного в ту, другого в другу школу, і в останній справі написати в Київ до Се лецького, що був тоді, здається, віце-губернатором. Тарас усе те охоче справляє, опріч останнього, бо щодо Селецького, так 23 грудня він писав Варфоломеєві так: «я лучче тричі чорта в... поцілую, як маю писати отому поганому Селецькому. Я тобі вже писав: як будеш у Києві, порадься з Чалим та з Сошенком, вони тебе на все добре наставлять» ¹¹⁰⁹.

¹¹⁰⁹ Правда. — 1875. — [№ 24] — С. 971.

Ось той другий план

Тим часом сіпака землемір щось крутив, і Тарас в листі /530/ 22 січня 1861 радить Варфоломеєві: «заткни пельку отому клятому землемірові», попросту сказавши — радив дати хабаря. З того ж листа бачимо, що справа з землею ще не доведена до краю, а се бентежило нашого Кобзаря, тоді вже безнадійно хорого! Він просить Варфоломея: «роби швидше з тим сердешним грунтом та зараз же і напиши мені, щоб я знав, що з собою робити: чи їхати весною в Канев, чи ні»¹¹¹⁰. За тиждень, 29 січня, в своєму останньому листі до Варфоломея знов він просить, «кінчати швидше в Каневі, та написати, як скінчиш, щоб я знав, що робити з собою навесні» ¹¹¹¹.

Але ж! лиха доля в сьому разі тяжко поглумилася з безталанного страдальника. Вона не дала йому дожити до весни і живому приїхати в нову хату на той грунт. Навесні на той самий грунт біля Канева прибула хата-домовина з кістками Тарасовими.

Таким чином майже за цілих два роки з усіх Тарасових заходів і клопотів придбати собі оселю біля Дніпра, нічого не вийшло. Ні в споминках Варфоломея ¹¹¹², ні де інде мені не довелося знайти певної звістки про те: на чому саме Тарасова смерть застала справу про придбання задля його землі біля Канева, на тій Чернечій горі, де він тепер спочиває? На превеликий жаль, Варфоломей Шевченко не розповів того, що ліпше за всіх, а може, тільки один він і відав, і повинен був широко розповісти, розказати усі подробиці, що не дали придбати Тарасові грунт на Чернечій горі. Варфоломей тільки й сказав, що скрізь, де знаходив він грунти, траплялася одна та сама головна притичина: «Треба спитати генерал-губернатора, чи можна Шевченкові купувати землю»? ¹¹¹³

Добре! Але ж чи питався хто? Чи питалася канівська міська рада? І коли питалася, так що відповів на те генерал-губернатор ?

Ми знаємо, що Шевченко ніколи не був позбавлений прав горожанських, значить, ні за ким і не було права ані заборонити йому куповати землю, ані дозволити те, що й не було заборонене, значить, і питатися про дозвіл у генерал-губернатора не треба було.

¹¹¹⁰ Правда. — 1872. — [№ 24]. — С. 972.

¹¹¹¹ Ibidem.

¹¹¹² Ibidem. — 1876. — [№ 2]. — С. 64 — 69.

¹¹¹³ Ibidem. — С. 66. /531/

II

Разом з бажанням завести власне кишло на Україні огортає Шевченка друге ще більш палке, загарливе бажання одружитися. Ми вже відаємо, що се бажання цілий вік не покидало його: починаючи змалку, він голубив його, жив їм до останку.

Відаємо, що потреба життя родинного у Шевченка глибока, зростала вона і міцніла разом з його літами. Ще коли він був, так би мовити, на порозі віку парубочого, коли йому «тринадцятий минав», він сподівався одружитися колись з тією Оксаною, з якою «укупочці собі росли» і «маленькими собі любились» ¹¹¹⁴. Але ж вони «малими розійшлись, та вже й не сходились ніколи». Тараса «по волі і неволі носило всюди», а тим часом Оксана, «ота маленька, кучерява, помандровала за москалями та й пропала».

Відомо, що Шевченко, як був молодим парубком, покохав «любу чорнооку Дуню Гашковську». Кріпацька неволя не дала йому одружитися з нею...

Року 1843 він покохав доню кирилівського попа Григорія Кошиці, молоденьку Федосію. І вона його кохала: жадали вони побратися, та не було на те волі батьків Федосії.

З того часу, аж до р. 1854, коли Шевченко «високо, чисто, всім серцем, всею благородною душею покохав паню Ускову» ¹¹¹⁵, ми не маємо жодної, хоч трохи певної звістки, щоб він кого-небудь кохав глибоко, серйозно. Правда, у споминках Чужбинського ¹¹¹⁶ стріваємо звістки, що першими роками знайомості з ним (виходить, що р. 1844 — 5) Шевченко аж тричі поривався коханням раз до якоїсь молодиці, але ненадовго: «Славна молодичка, — казав він Чужбинському, — здається, й забудеш про неї, а побачишся з нею, так тебе до неї й потягне». Вдруге на короткий час поривався він до якоїсь красуні в Києві, що тоді (1846) причаровувала до себе всіх. Згадує Чужбинський ще про одне поривання Шевченка до якоїсь зарученої вже гарненької селянської панночки, але додає, що всі ті поривання не були серйозні, і він «за увесь час своєї знайомості з Шевченком не помітив, щоб поет хоч раз єдиний був закоханий серйозно: жіноче товариство він любив і поривався, але завжди ненадовго» ¹¹¹⁷.

¹¹¹⁴ Кобзарь. — Т. І. — С. 235.

¹¹¹⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 612.

¹¹¹⁶ Воспоминання о Шевченке, 1861. — С. 32 — 35.

¹¹¹⁷ Ibidem. /532/

Останню рису ми спостерігаємо за Шевченком цілий вік його: вдача його в відносинах до жіноцтва — швидко займатися коханням і швидко гаснути. Глибока, палка перейнятливість і тут, як і взагалі, була ознакою його вдачі й темпераменту.

Ускову він покохав глибоко, але теж ненадовго. В жовтні 1854 «Агата» була задля його «суща Божа благодать», а в квітні р. 1855 «його єдина моральна опора» стає «людиною без життя, порожнечею» і наступає розчарування і край коханню ¹¹¹⁸.

¹¹¹⁸ Киев[ская] ст[арина]. — 1883. — Кн. І. — С. 173.

Кохання в Нижньому Новгороді до Піунівни було, може, й палке, глибоке, але протяглося воно у поета, як бачили ми, менш двох місяців.

Поривання до Довгополенківни і Полусмаківни, як побачимо, не мали в собі й сліду серйозного глибокого кохання. Се була тільки остання іскра, певніш сказати — теплий ще попіл великого, палкого, але змученого і перегорілого вже серця. Останні два сватання його, говорячи правду, були властиво потребою не кохання, а єдине потребою спекатися самітності. Шевченко тямив, що сили його духово-моральні зруйновані, що вони гаснуть, але він не хотів сам собі признатися в тому, сам себе дурив і гадав, що коли він побереться, так спекається того лиха, руїни, якого жодним чином спекатися вже не можна було. Він гадав, що коли чиїсь «плечі молодії», людини молодої, свіжої, бадьорої «підопруть його старі плечі», так дух його, серце, увесь духово-моральний організм його теж помолодіє, набереться свіжості, бадьорості: він, зовсім натурально, жадаючи спочинку і спокою, шукав саме того, чого вже не було в йому самому. Він гадав, що молоде подружжя з свого свіжого серця переллє в його старе серце росу молодості, омолодить його, освіжить! Овва! помилка стара як світ!

Спостерігаючи усі відомі нам випадки Тарасового кохання, не можна не помітити, що часом якого-будь дрібного вчинку, зробленого любленою їм женщиною, такого вчинку, що здавався йому не моральним, досить було на те, щоб кохання його дійшло до берега, розбилось і згасло.

В сьому разі недодержання свого слова найбільш вражало поета і відтручувало його. Київську красуню він кидає за те, що вона не додержала обіцянки, кликавши його до себе. На Піунівну він лютує страшенно теж за недодер-/533/жання свого слова. Ускова розчаровує його тим, що грає в карти.

Важно б було довідатися, які саме женщини подобалися Шевченкові? Та, на превеликий жаль, на се вельми бракує нам матеріалу. Чужбинський не списав нам хоч би рисами загальними ні єдиного патрета з того жіноцтва, щодо якого він спостерігав у Шевченка поривання серця, тільки й повідав, що «Шевченко любив женщини живої вдачі, щоб женщина була палка, загарлива, щоб під нею земля горіла на три сажні».

Коли в останніх словах розуміти силу жвавості й енергії, то такою, говорено мені, і була Федосія Кошицівна; Харитина Довгополенківна «молодою була проворна та жвава, наче та дзига» ¹¹¹⁹. Трохи такою здається мені і Піунівна, але таким вимаганням ледві чи відповідала Полусмаківна.

Що подобалося Шевченкові з жіночої краси фізичної? Задля відповіді можна крихтами назбирати матеріалу.

Карі, іноді чорні, очі та чорні брови так подобалися Тарасові, що він вважав їх за нероз’єднану приналежність краси жіночої: де краса, там карі очі, чорні брови, біле лице ¹¹²⁰, там стан гнучкий ¹¹²¹. Що така саме жіноча краса вабила його і здіймала в серці у його кохання, бачимо з того, що люба його Дуня Гашковська була чорноброва ¹¹²². У Федосії Кошицівни чорні густі брови облямовували великі карі очі ¹¹²³. У Довгополенківни «з-під тонких дужковатих брівок дивляться поглядом трохи гострим великі чорні очі ¹¹²⁴. Ликерія теж кароока. В обох їх стан гнучкий, тонкий ¹¹²⁵. Взагалі можна сказати, що усі відомі нам, яко Шевченкові люблениці, дівчата були вродливі, гарні з себе.

¹¹¹⁹ Лист П. Л. Крамаренківни. [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 50].

¹¹²⁰ Воспоминания о Шевченке. — С. 34.

¹¹²¹ Див.: Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 194, 215, 300; Т. II, с. 86.

¹¹²² Ibid[em]. — Т. І. — С. 236.

¹¹²³ Кобзарь. — Т. III. — С. III.

¹¹²⁴ [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 50].

¹¹²⁵ Ibidem.

III

Не побравшись з Піунівною і розцуравшись з нею, Тарас, переїздячи через Москву, висловив Максимовичці своє бажання одружитися на Україні. Скоро він улаштувався в Пе- /534/тербурзі і скоро заходився коло сердечної своєї думки поїхати на Україну, вкупі з тим займається у його й бажання одружитися. «Якби ви згадали і про те, про що я прохав вас у Москві, — пише він 22 листопада 1858 р. до Максимовички ¹¹²⁶, — та й заходилися гарненько коло сього святого діла, то се було б так! А ви, мабуть, вже й забули мою просьбу: то от я вам нагадаю. Я просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то, як ви не ожените, то й сам Біг не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині».

Старий Максимович, знати, спочував Тарасовому бажанню. В листі 1 грудня він пише: «А якби Біг поміг нам тебе одружити на Михайловій горі, тото б удрали весілля таке, що аж сині гори Дніпрові здвигнулись би (стенулись) на радощах. Розпочав би я з тобою і ту пляшечку вистоялки, що налита ще року 1808, як мій дядько Ілля Тимковський оженився з Софією Халанською» ¹¹²⁷.

Не знати, хто був на прикмету у Максимовичів і кого вони гадали сватати за Шевченка: але що така людина була — так се річ цілком певна. Шевченко в листі 25 березіля р. 1859 ¹¹²⁸ пише до Максимовички, що він в той день був у Кулішихи і вона показувала йому останній лист до неї від Максимовички, а в тому листі є згадка і про Тарасову просьбу. Дякуючи за те, він додає: «Придибаю таки до вас сього літа, та як Біг та ви поможете, то й одружуся. Якби то так сталося, дуже б добре було. Аж страх обісіло вже бурлаковати». Максимовичка бажала, щоб Тарас прислав свою фотографію, очевидно, на те, щоб показати «їй», але «фотограф збрехав», не приніс фотографії Тарасової, і останній в тому ж таки листі пише: «Нехай (патрет) до другого разу, а тепер скажіть їй, що я лисий і сивовусий, то вона, сердешна, і злякається».

Перегодом при листі 10 мая поет послав свій патрет, просячи, щоб Максимовичка не показувала його дівчатам, а то вони злякаються: подумають, додає Тарас, «що я гайдамацький батько, та ні одна і не піде заміж за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушники дбала та на свому городі гарбузів не саджала» ¹¹²⁹.

¹¹²⁶ Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. II. — С. 335.

¹¹²⁷ Чалий, с. 137.

¹¹²⁸ Киев[ская] стар[ина]. — 1895. — Кн. III. — С. 336.

¹¹²⁹ Ibidem. — С. 339.

Хоча в останніх словах, як і в цілому листі, чуємо властивий поетові жарт з самого себе, а проте з сього листа знати, що вже й тоді Шевченко прийшов до думки, висловленої /535/ пізніш того в листі до Варфоломея, що дружиною йому не може стати «панська кров», а може бути тільки наймичка-крепачка.

Яку долю мали оті заходи Максимовички? На се жодної відповіді не маємо. Чи Шевченко не вибрав там собі дівчини до вподоби, чи його не сподобали, чи, може, сій справі пошкодила несподівана пригода, заподіяна лиходійним вчинком черкаського ісправника Табачникова? Певніш останнє.

З початку листопада р. 1859 Шевченко знов здіймає бесіду про потребу одружитися, але здіймає її вже з Варфоломеєм. В листі до останнього, 2 листопада р. 1859 ¹¹³⁰, він питає його: «Чи Хариту не приходив ще ніхто сватать? Якщо ні, то спитай у неї нишком, чи не дала б за мене рушників? Або нехай сестра спитає, се жіноча річ. Оті друковані та недруковані панночки у мене на зубах зав’язли. Нехворощ, та більш нічого».

Харита, властиво Харитина, була дочкою селянина з крепаків князя Лопухіна Василя Довгополенка, з села Самородні Канівського повіту. Варфоломей Шевченко розповів нам ¹¹³¹, що жінка його взяла Харитину ще дитиною і вигодувала її. Під час приїзду Тараса в Корсунь їй було 18 літ. «Не можна, — каже він, — сказати, щоб Харитина була красива, але було у неї щось симпатичне, тихий характер, ніжне серце і чиста душа були її красою».

Трохи не такі звістки дала сама Харитина, коли її розпитувала р. 1849 П. Л. Крамаренківна по моїй просьбі. Вона розповіла, що її на 15 році віку, без її згоди, навіть проти її волі, не питаючи батьків, взяли від них і віддали служити до Варфоломея, що був тоді економом у Лопухіна. Годованкою Варфоломеєвої жінки вона ніколи не була. Вона не хотіла йти служити до Варфоломея, навіть плакала, але на те не вважали ¹¹³².

¹¹³⁰ Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926.

¹¹³¹ Ibidem. — 1876. — С. 67.

¹¹³² ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 50, зв. — Ред.

Тут бачимо суперечність з Варфоломеєвими споминками і мусимо дати віру словам Харитини: у неї не було найменшого приводу або якого-небудь інтересу говорити неправду. До того ж у Варфоломеєвих споминках взагалі чимало помилок і просто вигадок. Нарешті, я від року 1873 і до самої смерті Варфоломея (1892) знав його особисто, знав добре, і /536/ знайомість моя з ним примушує мене дати перевагу словам Харитини. П. Л. Крамаренківна бачила Харитину р. 1894 і писала до мене, що, не вважаючи на свої 53 роки, Харитина говірка, проворна і досі ще гарна, і «коли досі не втратила своєї вроди, то знати, що замолоду вона була дуже гарна» ¹¹³³.

Коли Тарас гостював у Варфоломея, так Харитина зовсім не додивлялася і не спостерігала, який він, і він ніколи з нею не балакав. Вона «тільки й примітила його волохатий кожух з відкидним коміром та високу смушеву з червоним верхом шапку».

Просячи Варфоломея посватати за його Харитину, Тарас у тому ж листі додає: «Харитина мені дуже, дуже сподобалася». Тут питання: чим же саме сподобалася йому Харитина?

Діло відоме, що вподоба серця — річ чисто суб’єктивна. Д. Чалий ¹¹³⁴ каже, що Тарас вперше вподобав Харитину, «як вона кабану їсти носила в хлів». Я не тямлю, як зрозуміти оці слова вп. біографа? чи вони іронія, чи серйозні?

Хочу гадати останнє. Харитина була молода, гарна, енергічна, проворна. Все ото і сприяло тому, щоб Тарасові вона сподобалася. Але ж те вподобання не було тим серйозним, глибоким почуттям, що зоветься любов’ю. Сватати Харитину примусило Тараса не кохання, а інше почуття: тяжке почуття самітності! «Аж надто тяжко стало на самоті», — писав він до Варфоломея, додаючи: — «Може, Харитина скаже, що вона вбога, сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки, а гордощів та пихи я ще у моєї матері позичив, у мужички, у безталанної крепачки. Чи так, чи сяк, а я повинен женитися, а то проклята нудьга зжене мене з світа. Сестра Ярина обіцяла знайти мені дівчину в Кирилівці, та яку ще вона знайде. А Харитина сама знайшлась. Навчи ж її і врозуми, що вона безталанною зо мною не буде»¹¹³⁵.

Більш місяця ждав Тарас Варфоломеєвої відповіді. Мабуть, він був певен, що Харитина не дасть йому гарбуза, що вона заспокоїть його ранню, вельми ранню старість і своїми

¹¹³³ Ibidem. — Арк. 50. — Ред.

¹¹³⁴ Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926.

¹¹³⁵ Ibidem. /537/

Плічми молодими

Його старого підопре ¹¹³⁶.

¹¹³⁶ Плечми моїми молодими / Його старії підопру! / «Марія». — Ред.

Така надія вилилася тоді в прекрасних віршах його, написаних того часу. Згадаймо, що саме тоді він піклувався через Варфоломея завести біля Дніпра і власне кишло. І от, ждучи Варфоломеєвої відповіді і про Харитину, і про землю під кишло, він в своїй фантазії бачить вже себе господарем хутора, бачить себе жонатим і «на спомин своїй єдиній дружині » — саджає

... коло хатини

І яблоню і грушечку...

і марить далі, що ті дерева

Дасть Біг, виростуть. Дружина

Під древами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими...

А я буду груші рвати,

Діткам подавати...

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти.

«Тоді, серце, як бралися,

Сі древа садив я...

Щасливий я...» — «І я, друже!

З тобою щаслива».

[Подражаніє Едуарду Сові].

Рожеві сподіванки посприяли ще й тому, що він саме того часу перейнявся глибоким натхненням і в найліпшій своїй поемі «Марія» списав образ матері, який він задумав ще на першому засланні і списати який досі у його не було потрібного і відповідного натхнення. Височезний ліризм тієї поеми і глибочезне почуття матері, вилите брильянтовими віршами, дає нам можливість зрозуміти те вражіння, яке панувало над поетом під час дожидання Варфоломеєвої відповіді...

Але не так сталося, як поет сподівався.

Річ очевидна, що Варфоломеєві не сподобалося Тарасове сватання до Харитини: очевидно, він не зрозумів ваги тієї /538/ нудьги тяжкої, тієї страшенно жахливої самітності, які викликали те сватання і про які писав до його Тарас. Замість простої відповіді про те, що сказала йому Харитина, Варфоломей заходився поучати Тараса і відвертати його від думки і бажання побратися з Харитиною. «Чоловік ти письменний, — просторікував Варфоломей в своїй відповіді, — діло твоє таке, що, живучи над Дніпром на самоті, тільки з жінкою, часом може б треба похвалитися жінці, що оце мені прийшла така й така думка, що оце я так написав, та й прочитати їй. Що ж тобі скаже Харита? Тоді твоя нудьга ще побільшає. Та вже тоді хоч сядь та й плач, ніхто нічого не поможе. Або як дасть Біг діточок: хто ж їм стежку покаже»? ¹¹³⁷.

Така відповідь д. Чалим записана з уст самого Варфоломея і в «Основі» ¹¹³⁸ і в «Своді» ¹¹³⁹, але вона не вся подана. З Тарасової відповіді на неї, писаної 7 грудня ¹¹⁴⁰, знати, що Варфоломей, відраджуючи його братися з Харитиною, раяв якусь другу дівчину, мабуть, Наталку Шендерівну, що жила у його за гувернантку.

Тарас, дякуючи за пораду, писав Варфоломеєві: «Твоя порада добра, та тільки забув ти ось що, а се ти добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же себе я поєднаю з собачою панською кровію. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужичій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку. Харита мені подобалася, хоч я її назирки бачив. Нехай ще сестра Ярина подивиться на неї та що вона скаже, то так воно і буде. Мати всюди однакова мати: коли розумна та щира, то й діти вийдуть в люди: а хоч і одукована, та без розуму, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку».

Перегодом він знов пише до свата, дякуючи, що він зве сестру на пораду та на розглядини, питає: «Що ж Ірина побачить? Те, що й я бачив: Хариту, та й більш нічого. А як би то твоя жінка сказала слово, то се б було до ладу. Попроси її, нехай скаже, нехай порадить» ¹¹⁴¹.

¹¹³⁷ Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 8.

¹¹³⁸ Ibidem.

¹¹³⁹ Чалий, с. 161.

¹¹⁴⁰ Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 927.

¹¹⁴¹ Той же лист до В. Шевченка від 7 груд. 1859 р. — Ред.

Знов минуло більш місяця. Варфоломей пише, що Ірина бачила Харитину і вподобала її, але про саму Харитину /539/ не пише ні слова. Тарас дуже радіє, що Харитина сподобалася Ірині і 12 січня просить Варфоломея, коли Ірина і досі гостює у його, «то нехай би вона нишком по-своєму спитала Хариту, а ти б мені й написав те слово: або сам спитай, що вона скаже?» ¹¹⁴².

Варфоломей хоч і присилає до Тараса листи з звістками про землю, але про Харитину мовчить: «Напиши мені хоч півслова про Хариту, — просить Тарас в листі 1 лютого р. 1860: вона мені спати не дає» ¹¹⁴³. В другому листі він знов нагадує: «Нехай Харита скаже: чи піде за мене? Як скаже, що піде, то прийми її в своїй хаті, як рідну сестру. Нехай вона, сердешна, від наймів трохи відпочине. На харч її і одежу я тобі пришлю гроші. Попроси за мене і жінку свою, щоб і вона її привітала» ¹¹⁴⁴.

В сьому листі були й інші запитання про землю тощо: Варфоломей на їх не загаявся відписати, а питання, головного питання про Харитину, наче й не чув, промовчав: тільки і подав звістку, що «Харитина кріпачка, має батька й матір, на волю викупити її не можна, хіба тільки заміж треба вийти» ¹¹⁴⁵.

¹¹⁴² Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 10.

¹¹⁴³ Ibidem. — С. 11.

¹¹⁴⁴ Лист Т. Шевченка до В. Шевченка 1 — 18 лют. 1860 р. — Ред.

¹¹⁴⁵ Ibidem. — С. 12.

¹¹⁴⁶ Ibid[em]. — С. 13.

18 лютого Тарас знов просить Варфоломея: «Спитай у Харитини, що вона скаже, щоб я знав, що мені думати і що робити?»

«Ще раз благаю тебе, напиши, що скаже Харитина», — пише Тарас удруге, а Варфоломей як затявся! Мовчить про Харитину, та замість того подає Тарасові нікчемну раду, що характеризує лишень його самого. Дословно тієї поради ми не відаємо, Варфоломей признався тільки, що радив Тарасові «написати яку-небудь молитву, або оду, та й надрукувати по всіх журналах. Бо я, — каже він, — що дня Божого чую таке про тебе... Щоб люди не цурались, потурай їм, брате!» ¹¹⁴⁶.

Довготерпеливий і без краю добрий наш Кобзар властивим йому звичаєм, дякуючи за ту пораду, жартома, іронічно питає 23 березіля свого свата: «Чого ти замовк, мов тобі заціпило? Чи не завадила тобі ота казань, що ти для мене так мудро скомпонував? Брехня сьому! Я тільки не фарисей, не ідолопоклонник такий, як оті християне-сіпаки брехуни. Собака погавкає, а вітер рознесе... Чи ти казав що Ха-/540/ритині про мене і що вона тобі сказала? Будь ласкав! Поверни оцим ділом на мою руку, а то не втерплю, одружуся з такою шерепою, що й тобі сором буде».

Нарешті в день, навіки незабутній для Тараса, в день визволення його з крепацтва приймає він 22 квітня р. 1860 від Варфоломея лист з такою звісткою, що він з неї «трохи, трохи не записався в ченці».

Очевидно, що похвалка Тарасова одружитися з якою-небудь шерепою пройняла Варфоломея і розв’язала йому язик. Через півроку, після першого листа Тараса про Харитину, він нарешті написав, що «за Хариту не вмію тобі розказать, бо в мене від жалю багато жовчі розлилося. Як я їй сказав, вона питається: «Чи швидко ж вони приїдуть?» Я кажу: літом або восени. «Нехай же, каже, я піду пораджусь з батьками». Може ти, кажу, не віриш, то я тебе викуплю, покіль він приїде? А вона каже: «Я ще не думаю заміж, погуляю». А сестрі Катерині сказала: «Як викуплять, то й закрепостять на цілий вік. Не хочу, Біг з ними!»

«Мені здається, що варто її зовсім забути», — радить Варфоломей.

Варфоломеєві здавалося, що на сьому і буде край сватанню до Харити, що Тарас його послухається: але не такої був думки Тарас. Він хоч і зажурився, але надія на ліпше не покинула його: «Нехай, — пише він до Варфоломея, — Харитина погуляє до тієї весни, а ти тим часом врозумляй її потроху і жінку свою попроси, і сестру Катерину і Ярину. Скажи їй, що ми з тобою такі пани, як вона панна. Викуповувати її не треба, вона вже вільна і всі жінки й дівчата в нашім краю уже не панщане. Я вже Хариті і намисто, і дукача, і хрест купив. Ти її з очей не спускай, може, ще щонебудь і буде» ¹¹⁴⁷.

Отоді Варфоломей виразно вже виступив з своєю думкою: зганивши Хариту, він пише до Тараса: «Після того, як я з нею побалакав про тебе, мов не та дівчина стала: де взялися у свині роги: така, що ні приступу, зробилася грубіянка, без спросу шляється (волочиться), приходить спать тоді, коли вже всі поснули, завела романси з писарем. Спитаєш її: де ти була? А вона відповідає: де ж я була» ¹¹⁴⁸. Варфоломей тямив, що така звістка про Хариту хоч і вразить, зажурить Тараса, але й відтрутить його від неї.

¹¹⁴⁷ Основа. — 1862. — [Кн.] VI. — С. 15. Лист Т. Г. Шевченка до В. Шевченка від 22 квіт. 1860 р.

¹¹⁴⁸ Ibidem. — С. 18. /541/

Тим-то, щоб утішити Тараса, він подає йому звістку, що знайшов дуже добре місце під кишло, та, радячи Тарасові не журитися, що Харитина зледащіла і не хоче йти за його, додає: «Коли хоч, я зроблю так, що моя жінка висватає тобі Наталку Шендерівну. Лібдина розумна, з серцем, можна жити з нею до смаку».

А Тарас йому відписує: «Коли Харитина не схаменеться, попроси сестру Катерину і сестру Ірину, чи не накинуть вони оком у Кирилівці огрядну та чепурну дівчину, хоч і вдовицю, аби чесного роду, та щоб не стара і доладна була. Без жінки і над самісеньким Дніпром, і в новій великій хаті, і з тобою, мій друже-брате! я буду на самоті, я буду одинокий» ¹¹⁴⁹.

Невдача сватання до Харитини збільшила у Тараса почуття самітності та нудьги: він почув ще більше потребу мати біля себе друга серця. Серце його виливає свої бажання в «Молитвах», написаних саме тоді, коли Варфоломеєві звістки про Харитину зажурили, засмутили його.

Мені, мій Боже! на землі

Подай любов, сердешний рай,

І більш нічого не давай! —

благає він Бога в «Молитві» 24 мая. На другий день те ж саме! Він молить Бога:

Мені, о Господи, подай

Любити правду на землі

І друга широго пошли.

Мабуть, не вельми він сподівався, щоб сестри знайшли йому в Кирилівці бажаного друга: тим-то 30 мая він вдається з листом до Полтави до свого старого товариша по Академії, до Федота Ткаченка ¹¹⁵⁰. «Накинь оком, — пише до його, — полтавку-кирпу, чорнобривку, та на ту весну будеш у мене старшим боярином. Скажи мені, чи буде з сього, чи ні? Якщо буде, то я на ту весну прибуду в Полтаву».

¹¹⁴⁹ Лист Т. Шевченка до В. Г. Шевченка від 15 трав. 1860 р. — Ред.

¹¹⁵⁰ Древняя и новая Россия — 1875. — [№ 6]. — С. 195.

Тим часом Варфоломей знов нагадує про Наталку, додаючи, що її хоче сватати якийсь добрий чоловік. Варфоломей якось швидко знов забув, що Тарас «рідний син і брат /542/ свого народу і не може єднатися з панською кровію»! Тарас 29 червня відписує до його: «Шкода, що ота Харитина зледащіла, а мені б луччої жінки і на краю світа шукати не треба. Я її (Наталку Шендерівну) добре не розглядів (тоді як торік ото був у Корсуні). Здається, трошки педантка і не дуже чепурна, а нечепурна жінка і циганові не дружина. Коли трапляється їй хороший неледачий чоловік, то нехай їй Біг помагає» ¹¹⁵¹.

От на сьому і край сватання Тарасового до Харитини. За невдачу не можна тут нікого винуватити. Варфоломей не гаразд тільки зробив, що воловодив Тараса майже цілий рік, а до того зовсім без потреби і неповинно кидав болотом на Харитину, ганьблячи її в листах до Тараса. Скоро Варфоломей прийняв Тарасів лист 2 листопада р. 1859 з просьбою посватати Довгополенківну, він повинен був не гаючись спитати у неї і просто, щиро відписати Тарасові про ту відповідь. Тим часом він гаявся трохи не півроку. Харитина з першого ж запитання відмовила через те, як казала вона, що їй ледві минуло 16 років ¹¹⁵², і вона була справді дуже молода задля Тараса. Так треба було і відписати Тарасові, а не вигадувати невідь-що на молоду дівчину.

В своїх споминках ¹¹⁵³ Варфоломей виправдує себе тим, що «написати Тарасові правду — було все одно що пирнути його ножем в саме серце. Сказати йому, що він зістарівся задля 18-літньої дівчини, значило нагадати йому, що його молодість, його пора братися з молодою вже минули навіки. Вмовляти Харитину — значило приневолювати її морально. Певне, що я і моя жінка, — додає Варфоломей, — могли б умовити Харитину і видати її за «такого старого, лисого і з сивими вусами», але чи не зробили б ми Харитину безталанною? Не нарікала б вона опісля на нас?»

Ні з одним з наведених доводів згодитись не можна. Тарас сам добре тямив, що віком своїм він не рівня Харитині, але серце його жадало біля себе огрійливого, саме молодого серця. Одначе, яко людина правдива, він не образився б за дівочу правду. Коли ж Варфоломей так жалкував молодого віку Харитини, так же й Наталка була не вельми багацько старіша за Харитину, треба ж було і Наталчиної молодості шкодувати, а тим часом ми бачили, що Варфоломей брався її висватати за Тараса.

¹¹⁵¹ Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 18.

¹¹⁵² ІЛ — Ф. 77. — № 127. — Арк. 51. — Ред.

¹¹⁵³ Правда. — 1876. — [№ 2]. — (С. 67]. /543/

Ні! тут не було такого гуманного жалкування молодого віку, про яке потім розповів Варфоломей. Він і його жінка таки умовляли Харитину, кликали і батьків її умовляти, доводили їй, що вона буде за Тарасом щасливою, житиме на хуторі біля Канева, житиме не вбого ¹¹⁵⁴, одначе Харитина не згодилася і не згодилась тому, що була закохана в молодого і вродливого парубка Федора Гриненка, що був писарем. Не вгадати, чи була б Харитина щасливою за Тарасом, але й за Гриценком вона була безталанна, бо Гриненко той був п’яниця великий.

IV

За оті 10 місяців, з того дня, як Шевченко вернувся з України до Петербурга і доки скінчилося його сватання до Харитини Довгополенківни, життя його в столиці йшло своєю звичайною ходою. Піклування придбати на Україні кишло та одружитися неминуче вимагало дбати про гроші, а заробити гроші у його не було іншої путі, опріч художника та письменника. Тим-то увесь сей час бачимо, що він пильнує перш за все коло малюнків. Не забуває він і про поезію і взагалі про рідне письменство. Мулить йому стара думка, висловлена їм ще в 40 рр., а потім Кулішу в листі 5 грудня р. 1857 ¹¹⁵⁵, організувати український вісник періодичний. На сю думку вже ж не могли не обізватися з щирою симпатією і енергією і всі наші видатніші люди, що того часу перебували в столиці, от як Костомаров, Куліш, Макаров, Білозерський, Каменецький і інші. Спершу гадали вісник назвати «Хатою» і видавати під редакцією Куліша: але шеф жандармів не згодився дати Кулішеві дозвіл. Тоді перейшли на те, щоб редактором був Макаров, а далі, не відаю, через що, редагування сподіваного вісника з назвою «Основа» випало на долю Білозерського Василя.

Заким клопотали про дозвіл «Основи», земляки наші, щоб не гаяти часу, прирадили собі дуже добре діло — видавати українські книжки. Така літературна, а тим паче видавнича робота вимагала хоч якої-небудь легенької організації людей. От звідсіль і виникла в Петербурзі під кінець р. 1859 так звана громада ¹¹⁵⁶.

¹¹⁵⁴ Лист Крамаренківни. — [ІЛ. — Ф. 77 — № 127. — Арк. 51 — 51, зв.].

¹¹⁵⁵ Основа. — 1862. — Кн. VI — С. 79.

¹¹⁵⁶ Перша українська громада була організована в Полтаві р. 1858.

На обов’язку громади і лежало /544/ збирання матеріалу, упорядкування і видання українських книжок взагалі.

З споминок Недоборовського, надрукованих у «Київській старині» і з споминок інженера Федора Черненка, переказаних мені особисто, коли я, вертаючись з заграниці з початку р. 1866, бачився з ним в Петербурзі, відомо мені, що громада збиралася щотижня у Черненка ¹¹⁵⁷. Тут в головах усіх бесід, усіх порад, стояло піклування про українське слово, про народну освіту, про видання книжок. Часом же читали — або автори свої твори, або ті чи інші реферати, співали, а інколи траплялися і учені змагання. Перегодом побачимо в подробицях участь Шевченка в літературних і видавничих працях. Вони чимало брали у його часу, але більш за все віддавав він час на малювання. Він так був обтяжений працею, що інколи бракувало йому часу піти до знайомих або листа написати. Бачимо, що з того часу, як вернувся він з України, він, опріч Варфоломея, майже ні з ким не листувався. Коротенький лист до Кухаренка та записочка до Ю. П. Ковалевського ¹¹⁵⁸ — от і все листування. Поздоровляючи останнього з іменинами, поет просить вибачити йому, що не має часу поздоровити особисто. «Легче, — каже він, — верблюдові в ушко голки пролізти, ніж доброму художникові покинути свою майстерню серед білого дня» ¹¹⁵⁹

З коротенького листа до Кухаренка ¹¹⁶⁰ знати доволі цікаву експлуатацію імені поета і добрих відносин його з Кухаренком. Якийсь меткий пройдисвіт, прийшовши до Кухаренка, назвав себе Тарасовим братом Петром і випрохав запомоги 10 карб. Довідавшись про се, Тарас пише Кухаренкові: «Брата Петра у мене нема: Біг його знає, в ідкіль він узявся? Та дарма! Нехай собі здоровий буде, а ти і здоровий і багатий».

¹¹⁵⁷ Небіжчик Черненко був чоловік не вбогий, щирий українець, люди на гостинна і незвичайно добра

¹¹⁵⁸ Русск[ая] стар[ина]. — 1884. — [Кн. V]. — Т. 42. — С. 402.

¹¹⁵⁹ Лист Т. Г. Шевченка до Є. П. Ковалевського від 23 квіт. 1860 р. — Ред.

¹¹⁶⁰ Зоря. — 1894. — №5. — [С. 106. Лист від 17 січ. 1859 р.]

На громаду Тарас ходив пильно. Принаймні небіжчик Черненко не пригадав мені ніже єдиного випадку, щоб він не прийшов, скоро тільки недуга не приковувала його до своєї хати. На громаді він читав свої твори, співав і часом змагався з Костомаровим: змагались вони палко, гаряче, але ніколи не сварячись, і хоч би як довго і гаряче змагалися /545/ вони, а з громади вертали такими ж приятелями щирими, якими й завжди були. Траплялося, що Костомарів брав іноді Тараса на жарти, але жартував ніжно, ласкаво, і Тарас ніколи на його не гнівався. Що історик наш глибоко шанував і ніжно любив поета, про те посвідчила нам, опріч Черненка, і Василиха Білозерська. Костомарів, каже вона ¹¹⁶¹, вельми любив Шевченка, в характерах їх було багацько однакового: живість, перейнятливість, великий талант, глибоке почуття поетичне, любов до всього прекрасного і огидливість до всякої фальші. Коли поет приходив до Білозерських, він часом співав, співав дуже гарно. Усе, що в бесіді говорив він, було передуманим і висловлював він талановито, гарно. Він добре знав твори Байрона і Шекспіра, студіював їх пильно і часто говорив цитатами з них.

Приятелювання Шевченка з Костомаровим ще більш зміцнилося, коли навесні р. 1860 перебралася до Петербурга блага неня Миколи Івановича і Костомарів закватеровав недалеко від Академії художеств ¹¹⁶². Щотижня у вівторок у Костомарова збиралися знайомі. Шевченко до свого останнього недугу завжди бував на тих вівторках, опріч того, заходив до історика і в інші дні. Він познайомив нашого історика і з родиною гр. Толстих.

Освічена, гуманна і гостинна родина Толстих вельми сподобалася Костомарову, а Толстим не можна було не вподобати Шевченкового друга. Поет і історик стали звичайними гостями Толстих. Тут у Толстих вони стрічали Великдень р. 1860, останній на віку Шевченка. П’ючи каву, поет зняв з істориком якусь історичну бесіду, бесіда перейшла на гарячу розмову, а потім і на палкі змагання. Тарас гаряче і завзято нападав на історика, а останній ласкаво жартовав. Змагалися вони до самого світу, а потім пішли на берег Неви любувати з картини соняшного сходу. «Тут, — каже д. Юнге, — весело розмовляли, не маючи й на гадці, що вже ніколи більш не стрівати нам вкупі з Шевченком Великоднього свята» ¹¹⁶³.

¹¹⁶¹ Русск[ая] стар[ина]. — 1887. — Кн. III. — С. 611.

¹¹⁶² Ibidem. — 1880. — Кн. III. — С. 605.

¹¹⁶³ Вестник Европы. — 1883. — VIII. — С. 841.

V

Було вже говорено, що Шевченко, ще в дорозі з заслання, коли перебував в Нижньому Новгороді, взявся упорядковувати свої твори до друку. Прибувши до Петербурга, він про-/546/хав Каменецького взяти на себе клопіт в цензурі ¹¹⁶⁴. Але з того часу минуло півтора року, а «Кобзарь» не виходив на світ Божий. Дві причини шкодили тому: перш за все — цензура, а друге — брак коштів, потрібних на видання.

Книгар Кожанчиков хоча і не від того був, щоб видати Шевченкові твори, але за право видання «Кобзаря» давав авторові дуже невеликий гонорар ¹¹⁶⁵.

Шевченко тямив жмикрутство і не хотів підлягати йому. Від експлоатації Кожанчикова і взагалі книгарів він остерігав і Марковичку, пишучи до неї 25 мая р. 1859 ¹¹⁶⁶: «Серденько! не посилайте нічого книгарям, доки вас лихо не прикрутило, бо вони не бачать, а носом чують наші злидні».

До всього того Кожанчиков мляво якось брався за справу видання «Кобзаря» і останнє своє слово про гонорар відкладав, доки не буде дозволу з цензури.

Добути дозвіл нелегко було.

Хоча цар Микола був вже в могилі, і царював його син, а проте видана р. 1847 заборона друкувати Шевченкові твори не була скасована ¹¹⁶⁷. З другого боку, хоча за нового царя повіяло ніби вільнішим вітром, і здавалося, починало дніти і займатися на світ, одначе р. 1859 на пресу занесла руку реакція і досягла того, що задля нагляду над пресою організовано потайний комітет майже з самих ретроградів. Академік Нікітенко, що й сам належав до цензорів, каже ¹¹⁶⁸, що той комітет деморалізував молодіж («развращал»). Цензурні утиски слова ставали все більшими, лютість потайного комітету доходила до того, що напр. цензора Ярославлева ¹¹⁶⁹ засудили за те, що він в «Русск[ому] слові» не заборонив такої фрази: «Гоголь был уважаем публикою до тех пор, пока не начал рабски воскурять фимиам царю земному и царю небесному» ¹¹⁷⁰.

¹¹⁶⁴ Кобзарь. — Т. III. — [Запис у щоденнику від 11 квіт. 1858 р.].

¹¹⁶⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. 2. — С. 463.

¹¹⁶⁶ Правда. — 1875. — [№ 14]. — С. 574.

¹¹⁶⁷ Русск[ая] стар[ина]. — 1890. — Кн. II. — Дневник Никитенка за р. 1847. — С. 377.

¹¹⁶⁸ Дневник Никитенка за р. 185[9. — Русская старина. — 1890. — Кн. X. — С. 137 — 186].

¹¹⁶⁹ Ярославцева П. К. — Ред.

¹¹⁷⁰ Русск[ая] стар[ина]. — 1890. — Кн. XII. — С. 606.

Тим-то петербурзькі цензори вагалися з творами Шевченка, найпаче з його «Гайдамаками», воловодили і не хотіли та й не могли самі по собі давати дозволу. Цілих шість тижнів Шевченко і його приятелі й знайомі ходили коло цен- /547/зорів, але не можна було їх ублагати, на перешкоді більш за все стояла заборона р. 1847. Нарешті стали на тому, щоб вдатися безпосередньо до міністра освіти, яко головного начальника цензури. Міністром на той час був українець Ковалевський, чоловік дійсно добре освічений і ліберальний: він знав Шевченка і шанував його і його музу, але ж не відважився дати дозвіл, не порадившись з шефом жандарів і написав до князя Василя Долгорукова. Шевченко і собі вдався до його з листом, в котрому писав: «Я притерпів кару єдине за мої рукописи, а щодо моїх друкованих творів, дак вони і під час моєї служби в солдатах ходили по руках і нишком букіністи (антикварі) продавали їх: а заборону на їх положено (р. 1847) так мовити, «зауряд», щоб збільшити мою кару. Вернувшись тепер до Академії художеств, я підлягаю натуральному побутку ¹¹⁷¹ мого заслання, — убожеству, з якого моя праця, яко художника, не спроможна визволити мене. Просячи скасувати заборону моїх творів, я прошу тільки дозволу користуватися моїми літературними правами і на старості літ мати кусок хліба насущного від праці молодих моїх літ». Князь Долгорукий звелів зібрати справи про Шевченкові друковані твори: але його підручні не спішилися з сією справою і міністр Ковалевський мусив вдруге написати до шефа жандарів 16 січня: тоді тільки останній відповів, що принципіально він нічого не має проти дозволу Шевченкові друкувати його твори, але радить міністрові, щоб він дав приватно Шевченкові твори на цензуру спершу «члену Главного Управления цензури» Тройницькому. Сей цензор, перечитавши «Кобзаря», висловив, що віршів «Думи мої, думи» ліпше не дозволяти: бо хоча в них нема нічого «предосудительного», але загальна ідея їх ворожа «слиянию Малороссии с Великороссиею». Після цензури Тройницького шеф жандарів дав свою згоду, але з умовою, щоб «Кобзаря» ще раз переглядала цензура. Тоді «Кобзарь» пішов на розгляд до цензора Бекетова, котрий глянув на його вельми суворо і замазував ¹¹⁷² такі вірші, в яких не було нічого нецензурного. Нарешті, дозвіл «28 ноября 1859» вийшов з-під пера цензора Бекетова.

¹¹⁷¹ Набутку. — Ред.

¹¹⁷² Русская мысль. — 1898. — Кн. VI. — С. 196 — 200.

Щоб зручніш було читачеві уявити собі думку цензора Бекетова про те, що можна друкувати, а чого ні, наведу ті вірші, тільки з «Катерини», яких Бекетов не дозволив на- /548/друкувати. В розділі III після вірша «Поки сльози ллються»:

Отаке то лихо! бачите, дівчата:

Жартуючи кинув Катрусю москаль,

Недоля не бачить, з ким їй жартовати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать».

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать.

Далі тамечки ж після вірша «Що мені робить» не дозволено надрукувати:

Сирота собака має свою долю...

Має добре слово в світі сирота:

Його б’ють і лають, закують в неволю,

Та ніхто про матір на сміх не спита.

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить...

На кого собаки на вулиці лають?

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить...? Чорняві байстрята...

Одна його доля: чорні бровенята,

Та й тих люде заздрі не дають носить.

Третій недозвіл — се початок IV розділу:

Попід горою яром, долом,

Мов ті діти високочолі,

Дуби в Гетьманщині стоять:

У яру гребля, верби в ряд,

Ставок під кригою в неволі,

І ополонка — воду брать...

Мов покотило червоніє,

Крізь хмару, — сонце занялось,

Надувся вітер, як повіє, —

Нема нічого!.. скрізь біліє...

Та тільки лісом загуло ¹¹⁷³.

¹¹⁷³ Кобзарь. — 1885. — Т. II. — С. 520 — [52]1. Не тямлю, чому досі оцих заборон не заведено до «Кобзарів», виданих після р. 1885. Тим часом опріч своєї краси, наведені вірші мають велику вагу в поемі і з іншого боку.

Визволивши «Кобзаря», хоча й вельми покаліченого, з цензурної неволі, треба було поміркувать про кошти на видання.

В гурті Тарасових приятелів було немало українських /549/ богатирів-дуків, от як, напр., Галаган, Тарновський, Сошальський і ін. — таких, що спроможні були на видання «Кобзаря» вийняти кошти з власної кишені так, що кишеня з того не послабшала б і навіть не почула б того. І кожен з них, вдаючи з себе патріота українського, тим самим реально довів би і свій патріотизм і своє пошанування до Кобзаря-генія і до рідного слова. Потребу видання «Кобзаря» всі вони добачали, а проте ні в кого не простяглася рука дати потрібні кошти. Коли б не трапилося щасливої нагоди і запомоги Платона Семеренка, так річ певна — видання «Кобзаря» не минуло б жмикрутських рук столичних книгарів. Коли Шевченко в липні р. 1859 гостював на Україні і був у Платона Семеренка, так останній обіцяв, коли тільки цензура дасть дозвіл, що кошти на «Кобзаря» будуть.

Пам’ятаючи про сю обіцянку, Шевченко, прийнявши дозвіл цензурний, написав до Олексія Хропаля (управителя Семеренкових дібр в Городищі): «Сьогодні, — писав він, — цензура випустила з своїх пазурів мої безталанні думи, та так, проклята, обчистила, що я ледві пізнав свої діточки. А «издатель» — кацапська душа — половини не дасть того, що я прошу і що мені притьмом треба. З таким моїм лихом я оце до вас з Платоном Федоровичем: вишліть мені 1100 карбованців, а я вам з великою подякою пришлю к новому року екземплярів книги на таку суму, або через рік гроші з невеликим процентом» ¹¹⁷⁴.

Семеренко не гаючись 11 грудня післав в Москву до свого комісіонера Пурлевського переслати Шевченкові потрібні йому гроші і того ж дня, повідомляючи про се автора «Кобзаря», додає: «Усі ми часто згадуємо про вас. Ми з вами мало знайомі. Де про що бажав побалакати з вами, та не трапилося зручної нагоди. Ви своїми оповіданнями поетичними так бадьорили мій дух, що я про все забув. Дасть Біг, побачимося і побалакаємо по правді. Адже ви за правду не гніватиметеся? На перший раз скажіть мені по правді: з якої причини до мене ви написали листа одною мовою (російською), а до Олексія Івановича Хропаля другою? (українською). Коли таке нелітературне листування, як моє, не втомить вас, так прошу вас і до мене коли-небудь написати» ¹¹⁷⁵.

¹¹⁷⁴ Киевская старина. — 1889. — Кн. II. Лист до О. І. Хропаля від 29 листоп. 1859 р.

¹¹⁷⁵ Ibidem. /550/

Жодного сліду нема, щоб відповісти запевне: чи після наведеного листа переписувалися Шевченко й Семеренко, чи ні? Тільки з Тарасового листа 12 січня до Варфоломея знати, що поет писав про щось до Семеренка, мабуть, прохав взяти до себе на службу Варфоломея, але лист сей до нас не дійшов.

Коли, нарешті, вийшов «Кобзарь», Шевченко послав його до знайомих з власноручними написами. Пославши кілька примірників до Варфоломея, він писав до його, щоб, прийнявши посилку, одвіз примірники «Кобзаря» в Городище до Семеренка і до Хропаля.

Побачивши, що на «Кобзарі» — «коштом Платона Семеренка», останній, як переказує д. Чалий ¹¹⁷⁶, вельми ремствував на Тараса, бо, даючи гроші на видання, він не бажав, «щоб відала лівша про те, що діє правша», і після того Семеренко вже не схотів відповідати Тарасові.

І Варфоломей ¹¹⁷⁷ свідчить, що справді Семеренко за те гнівався. Тарас же, довідавшись про його гнів, писав: «Нехай собі сердиться, коли у його така сердита натура».

Дійсно Платон Семеренко був чоловік стільки ж добрий, скільки скромний і ворог всякої реклами, але, кажучи правду, за «рекламу» на «Кобзарі» не слід було йому гніватися на Тараса. Коли хто й винен тут, так хіба ті люди, що, знаючи Семеренкову вдачу, не остерегли Шевченка, щоб на «Кобзарю» не оголошував ймення видавника.

З листів, що приходили до Шевченка з подякою за «Кобзаря», варто де про які згадати нам.

Старий приятель Тарасів доктор Козачковський гаряче дякує за «Кобзаря», як за дарунок дорогий своєю вартостію абсолютною. Навпаки, другий старий приятель Максимович дуже якось холодно висловлює свою подяку, а дука великорос Катенін писав: «Спасибіг, що не забули і про мене. Живіть многі та многі літа і своїми творами поетичними, повними живої краси, драматизму та свідомості гідності чоловіка, будіть простовання до Правди і Добра» ¹¹⁷⁸.

¹¹⁷⁶ Чалий, с. 175.

¹¹⁷⁷ Правда. — 1875. — [п. 24]. — С. 967. [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 180].

¹¹⁷⁸ Чалий, с. 175 — 177. [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 178 — 179. 187 — 189]. /551/

VI

Справа скасовання кріпацтва, що цілий вік гризла серце Шевченка, йшла дляво, і длявість та тепер повинна була ще більш турбувати йому душу. В Петербурзі тоді саме земляк наш і добрий знайомий Тарасів — полтавець-дідич Олександер Оболонський видавав симпатичний вісник «Народное чтение», де було друковано кілька поезій нашого кобзаря. Вже ж річ певна, що, провідуючи Оболонського, Шевченко не один раз виливав перед ним своє тяжке вболівання про долю рідних братів і сестер. Отут не раз здіймали бесіду про те: яким його робом прискорити визволення з кріпацтва поетових братів і сестер? Приміркували перш за все в журналі Оболонського надрукувати коротеньку автобіографію Шевченка. Останні слова тієї автобіографії, надрукованої в книжці за лютий р. 1860, наче той голосний дзвін ударили на ґвалт про долю крепаків Шевченків. «Моє минуле тим більш жахливе, — писав в автобіографії поет, — що мої рідні брати і сестри і досі ще крепаки!.. Так! вони і досі крепаки...»

Але яких же заходів ужити далі, коли оці трагічні слова згвалтовали ворогів крепацтва? Годі було сподіватися, щоб вони дійшли самі собою до ушей дуки поляка Фльорковського, володаря Кирилівки і Шевченків. Річ певна, що Фльорковський журналів російських, та ще й таких, як «Народное чтение», не читав.

Примірковали вплинути на Фльорковського через комітет «Общества (товариства) для пособія (запомоги) литераторам и ученым». Тургенєв, тоді вже особисто знайомий з Шевченком, був членом в Комітеті і взявся внести туди подання про визволення Шевченків з крепаптва.

Комітет на засіданні 21 березіля прирадив вдатися.до Фльорковського і прохати, щоб він випустив з крепацтва Шевченкових родичів ради пошанування літературних заслуг Тараса і взагалі літератури ¹¹⁷⁹.

¹¹⁷⁹ Киев[ская] стар[ина]. — 1890. — Кн. II. — С. 335.

«Високоповажний і люблений товариш наш Тарас Григорович Шевченко, відомий на цілу Росію поет, — писав Комітет до Фльорковського, — між крепаками вашими має в селі Кирилівці двох рідних братів Микиту і Єсипа і сестру Ірину. Він дуже бажає, щоб вони стали вольними і тужить в розпуці за ними. Не відмовте, шан[овний] добродію! вволити палке бажання Тараса Григоровича і випустіть на волю /552/ його братів і сестру. Хоча він і відає, що небавом крепацтво буде скасоване, але він так тужить за братом і сестрою, що ладен викупити їх, коли ви забажаєте викупу, аби тільки швидше вони були укупі з ним». Комітет прохав назначити і ціну викупу, коли вже не можна без його.

Ще перед тим Тарас писав до Варфоломея, щоб швидше написав до його, «як зовуть жаботинського і кирилівського пана і що воно таке? І як зовуть синів брата Микити і брата Йосипа і сестри Ярини?» Варфоломеєва відповідь чомусь загаялася, і Тарас через день після згаданої вгорі приради Комітету знов нагадує Варфоломеєві і додає: «Робота моя коло їх волі (братів і сестер) аж шкварчить, а ти мовчиш ¹¹⁸⁰. Як будуть питати брата Йосипа, на чийому грунті він живе? — нехай каже: на своїм. За грунти положено якусь плату, то сестрі Катерині доведеться потім платити, а Йосипові тепер без плати віддадуть». За кілька день після сього Тарас листом 28 березіля просить Варфоломея поїхати в Кирилівку і сказати братам і сестрі Ірині, «щоб вони не квапилися на волю без грунтів та без поля, нехай лучче підождуть» ¹¹⁸¹.

Така порада була саме на часі і якраз добре остерегла Шевченків. Фльорковський, одержавши лист від Комітету, приміркував собі разом догодити Богу і мамоні: він тямив, що визволення крепаків річ неминуча, певно, що до його дійшли і звістки, що цар стоїть за те, щоб, визволяючи крепаків, наділити їх землею. Фльорковський, перш ніж відповідати Комітету, казав Шевченковим братам хоч зараз виходити на волю, але без землі, і зараз же перенестися куди-небудь з Кирилівки. Мабуть, звістка про се дійшла до Тараса, бо в листі 22 квітня він просить Варфоломея сказати Микиті, аби спитав у Фльорковського, що він положить за грунти і за десятину поля? Фльорковський відповів, що, випускаючи Шевченків на волю, він ні за які гроші не дасть їм землі, а Шевченки, маючи вже попереду братову пораду, не квапилися на волю без землі.

Фльорковський не хапався відповідати Комітету і ледві 19 мая висловив свою відповідь ¹¹⁸², що він ладен хоч зараз випустити Шевченків на волю, а 16 червня подав другу відповідь, що Шевченки не хочуть іти на волю без землі.

¹¹⁸⁰ Ibidem. — С. 930.

¹¹⁸¹ Ibidem. — С. 966.

¹¹⁸² Киев[ская] стар[ина]. — 1890. — Кн. II. — С. 335.

Тим часом Комітет, не маючи довгий час відповіді Фльор-/553/ковського і довідавшись, що з Петербурга їде на Україну, саме в ту країну, де жив Фльорковський, молодий українець Микола Новицький ¹¹⁸³, прохав його побачитися з Фльорковським і спитати у його: чи гадає він вволити волю Комітету і випустити Шевченків на волю? Коли бажає, так чи за гроші, чи без плати, чи з землею і т. д.? ¹¹⁸⁴.

Припоруку д. Новицькому Комітет висловив 16 мая в листі голови товариства — Юрія Ковалевського.

Д. Новицький гадав небавом рушити з столиці, але з причини, яка від його не залежала, виїхав тільки на початку червня. Перед виїздом він доволі часто бачився з Тарасом. Про що б тоді не заходила бесіда у них, Тарас насамкінець зводив її на своїх братів і сестер і, стискаючи Новицькому руки, говорив: «Голубчику! попильнуй, поклопочи за отих безталанних» ¹¹⁸⁵.

В переддень свого виїзду з столиці д. Новицький зайшов до Шевченка попрощатися. Увесь час, доки Новицький сидів у Тараса, поет був якийсь збентежений та такий експансивний і говіркий, яким доти Новицькому ніколи не доводилося його бачити, показував йому свої малюнки, водив його по залах академії, спиняючись перед видатнішими карти нами. Найдовше стояли вони перед Творами Іванова — «Явленіє Христа народу», та Брюллова «Осада (облога) Пскова». Художник хвалив подробиці картини Іванова, але суцільність її не вдовольняла його. Більш хвалив «Осаду Пскова», згадував творця її свого учителя-друга і, вказуючи на сцену, де москалі і поляки, знявши вгору коругви та святі хрести, йдуть одні проти одних на смертельний бій, Тарас мовив: «Глянь! во ім’я і на славу Христа люде йдуть вбивати один одного! Острах і жах бере, коли згадаєш, скільки людської крові та сліз пролито іменем Христа!.. Боже ти мій, Боже!» Сидячи потім у своїй тісній кватері-келії, Тарас читав свойому гостеві свої твори, інші з них були написані на стіні. «Се так собі, — говорив він, — сижу, малюю, а прийде що в голову, я його й напишу на стіні».

Прощаючись (то було останнє прощання!), Шевченко ще раз прохав поклопотати за братів і сестер, найпаче за Ярину: «Ох! Ярино, Ярино!» — промовив він, упав на вбогу канапку і заридав істерично, наче та дитина.

¹¹⁸³ Нині генерал і командир корпусу.

¹¹⁸⁴ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 337.

¹¹⁸⁵ Ibidem. — 1889. — Кн. III. — С. 731. /554/

Новицький, приїхавши на Україну, перш за все, як і радив йому Тарас, побачився з його братами і з Варфоломеєм, а тоді вже й з Фльорковським.

Фльорковський згодився, випускаючи Шевченків на волю, дати їм за гроші і грунти, але ні за що не хотів наділити їм поля, говорячи, що сього не можна йому зробити, аби не спокушати інших селян. «О! та й бестія ж оцей Фльорковський, — писав Новицький до Шевченка, — ще й яка бестія! Наймодніша! Не скажу, що він заправить за грунти, каже: про се треба поміркувати» ¹¹⁸⁶.

Небавом після того Фльорковський впевнив Шевченкових братів прийняти волю без грунтів і без землі і 10 липня склав з ними умову, беручи на себе виплату 900 карб. довгу в банк, що позичав задля себе ¹¹⁸⁷. Про такий визвіл він повідомив Комітет і Тараса. Тарас з ввічливості подякував йому, але дійсно на таку волю обурився і написав до Варфоломея: «Микиті скажи, як побачиш його, що він дурний, ні з ким не порадившись, зробив чортзна-що! Порадь їм, щоб вони швидше записалися в міщане: один в Звенигородці, другий в Черкасах, а Ярина в Каневі. Мені тут так радять. Не знаю, як ти порадиш».

Таким чином брати і сестра Тарасова з дітьми добули собі визвол з крепацтва за кілька місяців до скасовання його, але жодної користі їм з того не було і була б ще велика шкода, коли б вони були не схаменулися і коли б був дідич Фльорковський сам себе не перемудрив. Аж до березіля р. 1861 він не видавав Шевченкам на руки відпускного акту: а коли з початку березіля оголошено було скасовання крепацтва, так Шевченки схаменулися і відцуралися і акту, і волі без землі: «Нащо нам тепер панська воля, — казали вони, — коли люде діждалися волі царської з землею, а пан дає волю та вимагає кидати батьківщину, та ще й з рідного села каже тікати...»

Фльорковський дійсне дав їм волю з умовою, щоб вони вибралися з Кирилівки, і тепер не звертав жодної уваги на їх неохоту кидати батьківщину і притьмом вимагав, щоб вони покинули Кирилівку і виписалися звідтіль. Коли прийшов час заводити уставні грамоти, Фльорковський написав, що Шевченки виписалися з Кирилівської громади, а грунти і землі, що припадали на них, показав вакансовими.

¹¹⁸⁶ Чалий, с. 174.

¹¹⁸⁷ За ту позичку були в заставі банку усі крепаки Фльорковського. Банк давав позичку не під землю, а під «душі». По рахунку на душі Шевченкових родичів припадало позички 900 карб. /555/

Адміністрація затвердила була таку грамоту, хоча Шевченки змагалися і жили в Кирилівці на батьківських грунтах.

Річ певна, що Фльорковський випер би був Шевченків з грунтів і з Кирилівки, коли б не трапилася була польська революція р. 1863. Вона між іншими викликала урядовий наказ перевірити уставні грамоти. Селянська адміністрація (мирові посередники й інші урядники) з поляків була перемінена новими людьми, переважно українцями, а між ними були люди, що взагалі сприяли інтересам визволених крепаків. Перевірювати кирилівську грамоту довелося Лашкевичові. Отоді й полагодили ту шкоду, яку хотів був заподіяти Шевченкам Фльорковський. Шевченки лишилися в громаді кирилівських селян, при батьківських грунтах і з наділом поля ¹¹⁸⁸.

¹¹⁸⁸ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. IV. — С. 190 — 193.

VII

На літо р. 1860 трохи що не всі знайомі, а найпаче близькі приятелі Тарасові пороз’їздилися з Петербурга: хто на села, хто на «дачі».

Граф Толстой з родиною виїхав на дачу до Виборга (в Фінляндії): звідтіль хоч і вернулися вони 15 липня, але зараз же рушили за границю. Костомаров спершу поїхав з Толстими, потім їздив в Новгород, в Москву і вернувся вже восени ¹¹⁸⁹. Білозерський виїздив в Костромську губ[ернію] до жінчиної рідні ¹¹⁹⁰. Раніш за всіх рушив з Петербурга Куліш, він простував через Полтаву. Тут 9 мая полтавська громада справила йому в вокзалі міського саду бучний обід. На той обід зібралося чоловіка з 200, були тут і селяне-крепаки, і дідичі-дуки, і шевці, і кравці, і генерали, і письменники; були жиди і репрезентанти усіх слов’янських національностей. Звісно, переважала національність українська і панувала її мова. За обідом були бесіди на всіх слов’янських мовах. Хоча обід був на шанобу Кулішеві, але властиво панувало в промовах імення автора «Кобзаря», а в тоастах бажання розцвіту української ідеї народно-національної.

¹¹⁸⁹ Литературное наследие... — С. 116 — 118.

¹¹⁹⁰ Правда. — 1888. — [№ 12]. — С. 215. [Лист М. Костомарова до Т. Г. Шевченка від 2 серп. 1859 р.].

Довіку не забути мені одного тоасту, що зняв вислужений жандар Біловодський. За кілька хвилин перед /556/ тим, як сідали до столу, до мене та до Трунова Василя, яко до розпорядників того обіду, підійшов з публіки (обід був прилюдний) не відомий мені мужчина і став прохати прийняти його до обіду. Я відповів, що взагалі страшенна тіснота, місця цілком бракує і я через те мусив відмовити вже більш ніж 20 чоловікам. «Вже як собі хочте, — відповів він, — возьміть з мене хоч вдесятеро (підписна ціна була 3 карб. з чоловіка), а пустіть хоч постоять біля столу, бо я той жандар, що р. 1847 відвозив Куліша в Тулу». Порадившись зі своїми товаришами Дмитром Пильчиковим та Василем Труновим, я згодився. Незнайомий гість сяк-так примостився на кінці столу, на самому розі проти Куліша. І от, після десятої чергової промови, він встав, просив слова без черги і в короткій, але енергічній промові, повітав Куліша яко «старого знайомого». Пам’ятаю, наче оце зараз, здивовану твар Куліша: знати було, що він силкується пригадати собі, де він бачив сього оратора. Але останній поспішив повідати, хто він, як і відколи знає Куліша і підніс такий тоаст: «З уст вислуженого жандаря прийміть, люде добрі, щире бажання, щоб ширилася, зміцнялася і пишалася по нашій рідній Україні та ідея українська, за яку я відвозив Куліша на заслання в Тулу».

Трудно уявити собі той ентузіазм і захват, яким перейнялася уся громада, і та, що була за столом, і та, що стояла навкруги залу під вікнами...

Взагалі, той час був часом, коли придавлений людський дух, вирвавшись хоч трохи на волю, знявся до такої вишини, до якої після того він не знімався вже в Полтаві.

Куліш, пишучи до Шевченка про той обід, зовсім правдиво говорив, що «скільки не було на тому бенкеті промов поважних, то, знайте, ваше славне і шановне ім’я споминали так, як рідна сім’я споминає про свого батька, що живе десь далеко на чужині. Пили не раз вам на здоров’я і просили мене вблагати вас, щоб ви хоч на ту весну пошановали Полтаву, явивши їй свою кохану і шановну персону. Запевняю вас, що ніде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут-бо не то пани і паненята, але всяка душа письменна і щира з вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко їм і книжки не треба буде, бо повитверджують усі ваші стихи на пам’ять, і тривайте, чи не по «Кобзарю» вони й Богу моляться» ¹¹⁹¹.

¹¹⁹¹ Чалий, с. 179. [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 183.]. /557/

З Тарасового листа до Варфоломея, писаного 25 серпня, знати, що Куліш з Полтави їздив у Корсунь. Варфоломей радився з ним про свою думку взятися до крамарства. Річ очевидна, що в сій справі він рахував більш за все на Тарасову запомогу і гадав крамарство своє розпочати книжками. «Бачу, відповів йому Тарас ¹¹⁹², що ти з Кулішем аж надто розфантазіровалися. Книгар Кожанчиков сказав мені сьогодні от що (а він се діло добре знає), що «на 3000 готівки і 3000 кредиту в книжній торгівлі можна получить 10% з великим трудом. Мені й самому не подобається твоє сіпачество, та нема де дітись. Бумага (папір) і чай — се інше діло. Напиши мені гарненько, чи багато тобі треба кредиту на се діло?»

Таким ото чином, коли нарешті виїхали з Петербурга Макаров, а потім і Новицький, Тарас лишився майже одиноким.

Немов наумисне се сталося тоді саме, коли він запевнився, що з сватання його до Харитини нічого не буде, коли, значить, душа його пойнялася хмарою нудьги і коли саме, більш ніж коли-будь, треба було йому дружньої поради і розваги.

«Його, — каже Костомаров, — перейняла душогубна туга, яку сплодила самітність і ненормальне становище на вишині слави після 10-літнього заслання, що розлучило його з освіченим миром» ¹¹⁹³.

Натурально, що туга та і гнала Тараса, може, несвідомо задля його самого, куди-небудь до людей, де б почути хоч рідне слово.

Недалеко біля Петербурга є село Стрільня, куди виїздять літовати чимало людей з столиці: на літо р. 1860 туди перебралась жінка Куліша і сестра її Надежда Забілиха з родиною. Ще навесні того року Тарасова землячка і знайома дідичка Карташевська, виїздячи за границю, упрохала Надежду Михайловну взяти на літо до себе слугу її, покоївку Ликерію Полусмаківну, крепачку брата Карташевської, дідича Олександра ¹¹⁹⁴ Макарова.

¹¹⁹² Основа. — 1862. — Кн. VI. — С 22.

¹¹⁹³ Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626.

¹¹⁹⁴ Ликерія була кріпачкою Миколи Яковича Макарова. — Ред.

Ликерія була українка з Ніжинського повіту. Дівчина молода, літ під 20, сирота. Середнього зросту, кароока, кругловида, рот маленький, уста пишні, коралеві, коса густа, темно-русява, плечі широкі, круглі, постать гарна, /558/ стан гнучкий, тонкий. Такою малює її дочка Забілихи Наталка-Полтавка ¹¹⁹⁵, що, треба додати, не виявляє до Ликерії симпатії. Тургенєв ¹¹⁹⁶ каже, що Ликерія була «свіжа, молода, трошки необтесана, не вельми гарна, але по-свойому приваблива з прегарною білявою косою і з якоюсь не то гордовитою, не то спокійною постатною фігурою, властивою її національності» ¹¹⁹⁷. На смак Тургенєва щодо жіночої краси і взагалі на його смак художницький можна сміливо покладатися. Глянувши на портрет Ликерії, перечитавши те, що я виписав угорі, не можна не признати, що Ликерія була доволі гарна і краса її була та саме, що підходила до смаку Шевченкові. До сього треба сказати, що родина Карташевських тішилася з Ликеріїної вроди і не жалковала коштів на дороге і зграбне національне убрання Ликерії ¹¹⁹⁸. Щодо патрета духово-морального, так Наталка-Полтавка каже, що вона була розумна (трошки вміла читати), хитра, лінива, нечепурна, завжди б ходила невмивана, з брудною шиєю і нечесаними косами, любила красуватися, маніритися, лицятися і «заводила любовні інтриги з лакеями сусід» ¹¹⁹⁹.

Не все в оцьому портреті здається мені певним: можна б до його додати ще дещо з невеличкої замітки Лободихи ¹²⁰⁰, що писала під прибраною назвою Крапивини ¹²⁰¹, але ж замітку Лободишину я мушу цілком знехтувати і зауважити на неї тільки з недоброго проти Ликерії боку. Мене дивом дивує та відвага, з якою Лободиха надрукувала ту замітку! Замітку занадто образливу задля гідності Ликерії, яко женщини, а для самої Лободихи яко писательки. На превеликий жаль, Лободишина замітка хоч і занадто б’є в очі своєю вигадливістю, а проте д. Чалий без всякої критики завів її до своєї книжки ¹²⁰².

¹¹⁹⁵ Зоря. — 1892. — № 5. [Наталка-Полтавка (Н. Кибальчич). Споминки про Т. Шевченка].

¹¹⁹⁶ Кобзарь. — 1876. [Т. І]. — С. VI.

¹¹⁹⁷ Пчела. — 1878. — № 5.

¹¹⁹⁸ Пчела. — 1878. — № 2. — С. 31.

¹¹⁹⁹ Зоря. — 1892. — № 5. — С. 83.

¹²⁰⁰ Пчела. — 1878. — № 5.

¹²⁰¹ Крапивіної. — Ред.

¹²⁰² Свод, — С. 171.

Тим часом коли хоч трохи прирівняти Лободишину замітку до споминок її, надрукованих у «Пчелі» р. 1875, якими д. Чалий доволі користувався, зараз кинеться в очі, що Лободиха надрукувала такі вигадки про Ликерію, яких вона не чула і не /559/ могла ні сестра її, ні тим паче сама вона, чути з уст Шевченка.

Треба сказати, що епізод з Ликерією трапився у Шевченка в другій половині р. 1860, себто рік після того, як Тарас кватерував у Києві у Лободишиної сестри!.. Після сього епізоду Тарас з Петербурга не виїздив, так само, як Стефанія Матвіївна Лободиха до весни р. 1862 не виїздила нікуди з Полтави. Принаймні я, близько приятелюючи з її чоловіком Віктором Лободою, заходив до них кілька разів на щотижня і не пригадую ніже єдиного разу, щоб за увесь час, починаючи з року 1859, до переїзду Лободи р. 1862 в Смоленськ, я не заставав її в господі!

А коли Шевченко р. 1859 і не відав, що є на світі Ликерія Полусмаківна, то яким же чином можна пойняти віри, що в першій половині серпня р. 1859 він розповідав Лободишиній сестрі у Києві, що він «як чорт в суху вербу був закоханий в ту каторжну дівчину луцьку»? ¹²⁰³

Таким чином, усе, що написала Лободиха про Ликерію, треба цілком знехтувати яко добуток власної фантазії Лободишиної.

В духово-моральному патреті Ликерії, списаному Наталкою-Полтавкою, я не йму віри ні в одну з ознак нечепурності. Ми знаємо, що Шевченко був чистюк: «нечепурна жінка, казав він, і циганові не годиться». А вже ж і він і Тургенєв помітили б, коли б Ликерія ходила такою неохайною невмиванкою з брудною шиєю. Нарешті, як погодила б і Карташевська красу і дороге убрання Ликерії з таким неохайним брудом?

Що до «лицяння і любовних інтриг з лакеями», то нехай вони й були, бо й Кулішиха в листі до Макарова каже, що Ликерія вітрогонна, але ж се був зовсім натуральний добуток впливу столичної «цивілізації» на темну людину молоду, свідому своєї вродливості й вивезену з села на розпуття столичної деморалізації. Коли Ликерія своїм поводженням не відповідала нашим моральним змаганням, так винувата тому не вона, а ті, хто, любуючи з краси такої покоївки, не жалковали грошей на убрання її, та не дбали, не пильнували про її освіту і виховання моральне. Ликерія була тим, чим була і більшість, коли не всі, крепачки-покоївки, відірвані від родини, завезені на чужину і тут пущені в деморалізований натовп без освіти, без доброго догляду, без певного виховання!

¹²⁰³ Пчела. — 1878. — № 5. /560/

Взагалі, щодо споминок Наталки-Полтавки мушу я поводитися скептично і брати з них тільки те, що не стоїть суперечно з фактами певними. На се маю такі причини: під час епізоду, про який зараз буде річ, Наталка-Полтавка була вельми малою, на п’ятій весні свого віку, і хоч би яка добра не була у неї пам’ять, то се ваги не має. В даному разі важні спостереження над душевними пружинами і Ликерії, і Шевченка, а сього жодна 4-літня дитина спостерігати і спостерегти не вдатна і не зможе. Більшість своїх споминок Наталка-Полтавка (пані Кибальчич) списала з уст своєї матері, людини геть вже пристаркуватої, людини такого віку, коли пам’ять часом вже не слухається. Тому-то в Наталчиних споминках стрічаємо таке, чого не було і не могло бути. Наприклад, вона каже, що Ликерію Шевченко возив до графині Толстої, що Толстая привітала її дуже приязно і т. д. ¹²⁰⁴. Отже, дійсно нічого сього не було та й не могло бути, бо родина Толстих, вернувшись з Виборгу в липні, зараз виїхала за границю ¹²⁰⁵, звідкіль вернулася до Петербурга вже тоді, коли Шевченка не було на світі ¹²⁰⁶.

Так от сю Ликерію, коли вона літовала в Стрільні «на дачі», зустрів і познайомився з нею Шевченко.

¹²⁰⁴ Зоря. — 1892. — № 5. — [С. 84].

¹²⁰⁵ Лит[ературное] наслед[ие], с. 117.

¹²⁰⁶ В[естник] Европ[ы]. — 1883. — Кн. VIII. — С. 842.

VIII

Знайомість Шевченка з Ликерією трапилася саме в недобру задля поета годину, коли саме він був всіма сторонами охмарений, зажурений лихими матеріальними і моральними обставинами. Нудьга, самітність, свідомість свого тяжкого розбитого життя і свідомість недугу свого, свідомість, що до його прийшла вже невідкараскана гостя старість, свідомість, що

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло... Зима...

Сиди один в холодній хаті...

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись... Нема!

Анікогісенько нема... ¹²⁰⁷.

¹²⁰⁷ Вірш написано 18 жовт. 1860 р. — після розриву з Ликерією. — Ред. /561/

Нарешті, свідомість, глибока і правдива свідомість, що поетові «нема з ким сісти хліба з’їсти». Сума сього всього становить такий тяжкий обух, що одним ментом приголомшує чоловіка. І під таку невимовно скорботну пору у чоловіка часто одна хвилина — рішає все!

В таку саме хвилину Шевченко стрічає молоду вродливу дівчину, саме йому під смак: сироту, крепачку, «сестру по плоті і крові», стрічає її на тому розпутті, що таких, як вона, дуже легко приводить в ту безодню, з якої виходу довіку вже нема!.. Один мент — і перейнятлива душа поета стає на тому, щоб побратися з Ликерією: звернути її з розпуття на добрий шлях і таким чином придбати й собі такого друга, з яким «хоч і як-небудь на сім світі, а все-таки б якось жилось» ¹²⁰⁸. Спекатися «клятої самітності», оженившись «хоча б на чортовій сестрі»: оце стало заданням душі, що була майже цілком повита недутом самітності, недугом розпуки.

Перейнявшись таким бажанням, годі вже було Тарасові спостерігати духово-моральний образ Ликерії, годі йому було аналізувати її і себе самого! В таких випадках розум спить, а чоловік слухається тільки голосу свого серця, певніше — своїх нервів. І от в липні 27 ¹²⁰⁹ Тарас сватається до Ликерії. Ликерія згоджується стати з ним у парі.

Переговоривши з Ликерією (се було на дачі у Стрільні), Тарас зараз же оповів Забілисі, що «кохає» Ликерію і хоче одружитися з нею ¹²¹⁰. Забілиха, почувши від Тараса таку новину, так зумилася, що «їй здавалося, наче стеля упала їй на голову і придавила її»; вона навіть і образилася «і, не тямлячись від горя і здивування, скрикнула: «Боже мій! Що ви задумали, Тарасе Григоровичу! Хіба ви не знаєте, що то таке Ликерія»! Та й заходилася розповідати усе, що знала недоброго про Ликерію, вмовляючи його покинути свій чудний замір».

¹²⁰⁸ Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 366.

¹²⁰⁹ Чалий, с. 165.

¹²¹⁰ Зоря. — 1892. — № 5. — [С. 83].

Здивовання таке я цілком розумію, але цілком не тямлю, за що вона образилася...? Не згадуватиму, чи вона не спроможна була, чи не хотіла зазирнути на дно Тарасового серця та подивитися, що там тоді діялось? Вона б спостерегла, що замір Тарасів побратися з Ликерією з його погляду був зовсім не чудний. Коли вже ж добре знати було, що Ликерія зовсім не відповідає Тарасові і не може вона стати /562/ йому тією дружиною, якої він жадає і якої йому треба, так годилося б ужити найделікатніших і гуманніших заходів, щоб відвернути поета від його заміру, але зробити се так, щоб поетові нігде не защеміло, щоб він, і сам того не помічаючи, впевнився, що Ликерія йому не до пари, і вже щонайперше — не вимовити проти Ликерії ніже єдиного ганебного слова. Останнього вимагала проста людська ввічливість. А Забілиха, не вважаючи на се, і досягла добутків саме супротилежних тому, чого бажала досягти.

Поради її Тарас, натурально, не послухався: ганьба Ликерії, людини, вибраної їм собі на дружину, натурально, викликала у його гнів, і він відповів:

«Хоч би і батько мій рідний устав з домовини, то я і його б не послухав».

В тій пораді, підбитій ганебними оповіданнями про Ликерію, Шевченко зовсім справедливо добачив «панський гонор, що не дав глянути на бідну крепачку, як на таку ж людину, якою єсть і вона сама, гордовита пані» ¹²¹¹.

Звістки, подані Наталкою-Полтавкою, трохи суперечать звісткам, переказаним дядиною її Кулішихою в листі до Ликеріїного дідича, до Олександра ¹²¹² Макарова, що перебував тоді за границею. Кулішиха писала під свіжим впливом несподіванки, хоча і вона чимало була обурена проти Ликерії, але лист її, писаний саме під час події, здається мені геть більш правдивим, ніж Наталчині споминки, написані 32 роки після тієї події, та ще і з чужих слів.

27 липня, саме на Кулішеві іменини, Шевченко обідав у Кулішихи. По обіді, вийшовши в садок, Тарас мовив до останньої: «Я приїхав до вас, щоб Ликерію посватати. Порадьте мені, у мене тут нікого нема». «Ви й виобразити собі не можете, — писала Кулішиха ¹²¹³, — як я зумилася не тому, що він хоче одружитися з покоївкою, а тому, що він вибрав собі Ликерію! Що йому казати, відаючи потроху недобрі Ликеріїні вади, які чи неволя крепацька прищепила до неї, чи вона вже й на світ родилася такою попсованою. Я вважала потрібним висловити Тарасові щиро, щоб потім не докоряти самій собі за нещирість. Я висловила йому і добре, і лихе. Останнього було більш. Він питає: чи не прибільшую я?

¹²¹¹ Зоря, Ibidem.[ — С. 83].

¹²¹² Миколи. — Ред.

¹²¹³ Чалий, с. 165.

Ні, кажу: я не розсерджусь, коли ви не піймете мені віри. Я мало знаю Ликерію, а ви перевірте мої спостереження, /563/ розпитайтеся у тих, що більш за мене знають Ликерію. Він подякував мені, і, здається, добре зрозумів, що я говорила щиро». Далі читаємо: «Ах як холодно Ликерія взяла те сватання, хоч за годину вже всі в дворі відали про се! Яка вона інтересантка! Як вона пильнує стерти з себе усе те, що інтересує Тараса Григоровича! Вона хоче бути панею, а він шукає простоти і рідного слова. Її мучить, що сестра його ходить в національному костюмі. Питала і у мене, в якому він був убранні тоді, як був боярином у мене? Лице її аж сяло, коли я сказала, що на йому був фрак».

«За день після сватання я була у Тараса Григоровича, писала далі Кулішиха: він прохав навідатися до його, я гадала, чи не передумав він. Ні! він передав Ликерії «Граматку» і хрест. Взявши хрест, Ликерія спитала, що він коштує? А потім питає: «Де ж проба?» Другим разом, приїхавши до нас, Шевченко дав Ликерії букет з польових квіток. За кілька хвилин букет той валявся біля рундука. Боже! який він засліплений! Поет і проза! Він виобразив собі ідеал і не хоче глянути простими очима, а нам так боляче за його!.. Ликерія питає: чи він заможний? Чи писатиме вірші, як переїде на село? «Він і старий і, здається, скупий, так не охота йти за його». А потім знов заграє у неї виображення: «Ні! піду! на злість дівчатам Карташевським піду, щоб вони збісилися...»

«Ох, як скорботно за Тараса Григоровича! Пішов він в сад, сів з нею в альтанці. Зібралася уся челядь, усі ходили повз паркан та сміялися... Серце розривалося на шматки...»

«Коли б він сказав вам про се перед тим, як ви виїздили, можна б було зовсім інакше умістити Ликерію: ослобонити її від усякої брудної роботи і скільки-небудь підготовити її, а то чоловік хоче спасти її, як він каже, від підупаду, а я боюся, щоб з нею не трапилося того, що сталося з Мотрею Марка Вовчка, вона дуже вітрогонна. Здається їй, що вона робить йому честь і так без поваги висловлює його наймення. Ми тепер мучимося, вказуючи їй, що те чи інше не зроблене нею, що вона заспана або не причесана. Тарас Григорович буває у нас тут щонеділі, вона подає обід, а я тужу увесь той час. Ликерія — українським звичаєм, ходить з квіткою на голові, як годиться молодій (зарученій). Вона перед усіма хвалиться своїм женихом...»

Бачимо, що в свойому теплому та щирому листі до Макарова Кулішиха не таїлася. Кожне слово її тхне симпатією до поета, і нема ані єдиного слова на користь Ликерії!.. А проте ми не бачимо в тій характеристиці /564/ жодної незвичайної вади у Ликерії: ми бачимо її зовсім такою, якою і повинна вона була бути під впливом крепацької неволі, темноти і панської псевдоцивілізації. Бачимо чимало і таких рис, що властиві кожній зарученій дівчині, хоч би і панночці. Яка ж би заручена не інтересувалася: чи не покине її дружина, переїхавши на село, писати вірші? Що тут лихого? Або хоч би недоброго?..

Послухаймо тепер самого Шевченка, якої він думки і про Ликерію і про тих своїх земляків і землячок, що пильнували розлучити його з Ликерією? В листі його до Варфоломея ¹²¹⁴ читаємо: «Будуще подруже моє Ликерія — крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша від неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки і землячки наші, а надто панночки, як почули, що мені Біг таке добро послав, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: «Не до пари, не до пари!» Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари...

З осені, як обробишся з полем і обкопаєш наше будуще кишло, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблоню і грушу на пам’ять року 1860 липня 28».

Варфоломей Шевченко каже, що при тому ж листі Тарас прислав окремо на шматочку вірші «Посажу коло хатини», викликані впливом сподіваного шлюбу з Ликерією, і додав на тому шматочку: «тільки що спечено, ще й не прохололо».

Вірші ті справді відповідають змістом своїм бажанню поета, висловленому в листі до Варфоломея:

Посажу коло хатини

На спомин дружині

І яблоньку, і грушечку,

На спомин єдиній...¹²¹⁵

Одначе викликані вони сподіваним шлюбом не з Ликерією, а з Харитиною. Під ним стоїть дата 19 листопада р. 1859, а 6-го грудня того ж року ті самі вірші Шевченко записав в альбом Катерині Толстівні ¹²¹⁶. Значить, вірші написані трохи що не рік ще попереду до того часу, коли поет спізнався з Ликерією.

¹²¹⁴ Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 20. [Лист Т.Шевченка до В. Г.Шевченка від 22, 25 серп. 1860 р.].

¹²¹⁵ Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 362. [Подражаніє Едуарду Сові].

¹²¹⁶ Вестник Европы. — Кн. VIII. — 1873. — С. 842. /565/

IX

За, два дні після сватання Шевченко написав до Ликеріїного пана Макарова в Аахен такий лист: «Біг в лиці Надежди і Олександри Михайловен помагає мені одружитися з вашою дочкою і сестрою Ликерією. Помагайте ж і ви вкупі з Варварою Яковлевною ¹²¹⁷. Ликерія при купних наших друзях 28 липня сказала мені, що без братнього і батьківського вашого святого слова не дасть мені свого такого ж слова. ( Розумна і щира душа!) Вертайте ж швидше до нас та благословіть Ликерію з Тарасом» ¹²¹⁸.

Ликерія попрохала Кулішиху написати від неї листа до Макарова ¹²¹⁹. Войа казала йому, що їй знайшовся жених і сватає її: «Жених той Тарас Григорович Шевченко, що й ви знаєте, так віддайте мене за його, коли можете зробити мені таке щастя. Та ще прошу: порадьте мені, чи виходити за його, чи ні? Ви більш за мене його знаєте» ¹²²⁰.

Приязні відносини Макарова до Шевченка і тон листа Тарасового свідчать нам, що просьба у Макарова згоди і благословення — була ні що більш, як простісенька звичайна ввічливість.

Вже ж Тарас був цілком певен, що Макаров не відмовить, тим паче, що діло було, так сказати, в переддень знесення крепацтва. І Тарас, і сама Ликерія за такими умовами мали певний і повний привід вважати Ликерію людиною вольною.

Не такої думки була Забілиха. Раз якось прислав Тарас до неї записку, просячи, щоб вона пустила Ликерію приїхати до його та з ним поїхати в крамниці купити їй дещо на посаг. Пані не пустила, «побоюючись, — як каже її доня, — одвічальності, що спочивала на ній за молоду дівчину». Тоді приїхав прохати сам Шевченко. Мати (Наталки-Полтавки) категорично відказала. Тарас страшенно розгнівався за те і зі злою іронією спитав: «А якби ми були повінчані, то пустили б?»

«Запевне пустила б, бо яке б тоді право мала я не пускати її!»

¹²¹⁷ Карташевська, сестра Макарова.

¹²¹⁸ Чалий, с. 163. [Лист Т. Шевченка до М. Я. Макарова від 30 лип. 1860 р.].

¹²¹⁹ Ibidem. — С. 164.

¹²²⁰ Лист сей в її імені написано мовою московською. Такою ж мовою ведено цілу сю переписку, навіть з Шевченком. Факт цікавий і тим більш чудний і сумний, що Ликерії дорікали за те, що вона цурається рідного слова... /566/

«Не тямлячись від гніву, Шевченко тут же написав відомі вірші: «До Ликерії» — «Моя ти любо! мій ти друже...» Було се 5 серпня» ¹²²¹.

Так розповідає пані Кибальчич.

Гнів Тараса був зовсім справедливий. Не образитися на заборону Ликерії поїхати з ним до міста через те єдине, що вони ще не повінчані, не зміг хоч би хто. Обурена душа поета не могла не промовити:

Не ймуть нам віри без попа,

Не ймуть вам віри без хреста,

Раби, невольники недужі:

Заснули, мов свиня в калюжі

В своїй неволі.

Кроткий, вольнолюбний поет усіма своїми силами почув в тій забороні і деспотизм невольника над невольниками, і пансько-крепацькі звичаї «темного царства»! Він виразно побачив, яка безодня розділяє Ликерію, по один бік, а по другий панів, навіть ліберальних, навіть тих, що приятелюють з ним!

Добрим відносинам Шевченка до Забілихи не можна було після тієї заборони не порватися. Шевченко майже перестав їздити в Стрільню. Надежда Мих[айлівна], мабуть, зраділа тому, гадаючи, що Тарас покине Ликерію: бо, признається і пані Кибальчич, «матері дуже хотілося, щоб він відкинувся від Ликерії» ¹²²².

Тим часом прийшла відповідь Макарова. «Мій щирий друже Тарасе Григоровичу! — писав він до Шевченка . — Моє благословення і ліпші побажання душі моєї напутствують всякий рух життя вашого. Так буде і щодо Ликерії, дочки моєї. Та інакше воно й не може бути, коли на те ваша і її добра воля. Але перш за все я бажав би, щоб ви були щасливими і спокійними. Тим-то я гадаю, коли річ іде про ціле життя, так треба поміркувати добре і порадитися усім вкупі. Писати про се не зручно. Підождіть мене, я хутко приїду».

Пишучи до Ликерії, Макаров висловив і їй бажання, щоб вона підождала його приїзду. «А проте, — додав він, — ти маєш повне право по всяк час вийти заміж, і будь певна, що приймеш моє благословення і щирі бажання моєї душі» ¹²²⁴.

¹²²¹ Зоря. — 1892. — № 5. — С. 84.

¹²²² Ibidem.

¹²²³ Чалий, с. 164. [Лист від М. Я. Макарова від 13/25 серп. 1860 р.].

¹²²⁴ Ibidem. — С. 165. /567/

Відповіді на око здаються добрими, прихильними: але вони не були щирими. І не диво. Ми вже знаємо, який лист до Макарова написала Кулішиха, а Забілиха, пишучи ¹²²⁵ до його, так штаповала Ликерію: «Вона (Ликерія) завела вечерниці: ми ляжемо спати, я кажу і їй лягати, а вона трошки посидить та й піде і вернеться о 3 годині, розмовляє, співає, регочеться з москалями: ми чуємо те, та вийти не можна нам, бо вона діє се тоді, коли у нас хто ночує. Тарас Григорович через свою заручену давав мені на місяць 26 карб., щоб я дала їй окрему світличку, а я й за сотню не хочу її мати у себе, і хотіла написати вам ще до сватання, щоб ви згодилися, аби я вирядила її в кватеру Карташевської».

Писав до Макарова в сій справі і Василь Білозерський. На його думку, Шевченко, хоч і свідомий, що зробив помилку, посватавши Ликерію, але самолюбство та упертість не дають йому бачити можливості звернути з тієї дороги, якою він пішов. Потай від самого себе він бажає, щоб сила стороння звела його з певної путі ¹²²⁶.

Прийнявши такі звістки, Макаров хоч і написав до Шевченка і до Ликерії відповіді приязні, а проте того ж таки дня 18/30 серпня писав до Забілихи що інше. «Що ви допустили скоїтися! — вболівав він. — Чудно і гріх сказати, але коли б Ликерія віддалась лакеєві, то серце моє не було б так розбите, як тепер, коли я читав листи, що приходили до мене. Не можна сказати, щоб я знав Ликерію, так, як ви, але я давно розгадав її. Який тяжкий час...» ¹²²⁷.

Шевченко нічого про сі листи не відав. Не відав він і того, що «Ликерія, — як каже Наталка-Полтавка, — з наївним би-то цинізмом розповідала, що не любить свого жениха, бо він старий і поганий, але йде за його через те, що, кажуть, він багатий» ¹²²⁸.

¹²²⁵ Чалий, с. 167. Д. Чалий помилився, говорячи, що се лист Білозерської. Зміст показує, що він від Забілихи. [У Чалого — від Н. М. Білозерської, яка за чоловіком — Забіла].

¹²²⁶ Чалий, с. 168.

¹²²⁷ Зоря. — 1892. — № 5. — [С. 83].

¹²²⁸ Ibidem. — С. 84.

Під кінець серпня Тарас довідався, що Ликерія занедужала. Він зараз же послав в Стрільню якусь «мізерію», просячи передати її Ликерії і прислати міру з її ноги, щоб купити задля неї черевики. Наталка-Полтавка додає, що тоді Шевченко прислав і хрест Ликерії і вона, вхопивши його, почала шкребти. Побачивши, що хрестик той не золотий, /568/ вона з серцем кинула його геть і мовила: «Бог зна що!.. я думала, що золотий».

Тут авторка «Споминок» помилилася. Ми вже відаємо, що хрест вкупі в «Граматкою» Тарас переслав Ликерії через Кулішиху на третій день після сватання!

Небавом після Ликеріїного недугу Шевченко 5 вересня, писав до Макарова, що, порадившись з Андрієм Маркевичем, перевезли Ликерію на кватеру до сестри графині Толстої — Катер[ини] Ів[анівни] Іванової. «Мені здається, — додав Тарас, — що ми добре зробили. Що ви на се скажете» ¹²²⁹.

Мені здається, що переїзду Ликерії до Іванової дійсно не було, а було се тільки Тарасове бажання, коли ж Ликерія і жила в Іванової, так хіба вельми короткий час. Небога Іванова К. Ф. Юнге ¹²³⁰ категорично каже, що дійсно Тарас благав її дядину приняти до себе Ликерію, але Іванова, не сподіваючись добра з того сватання, відмовила і не згодилася прийняти Ликерію хоч би тільки переночувати. Одначе вона помогла знайти недалеко від неї кватеру.

Про сей переїзд Наталка-Полтавка в своїх «Споминках» розповідає зовсім що інше і зовсім не подібне. «Шевченко, — каже вона, — приїхавши до нас, сказав матері, що графиня Толстая хоче взяти Ликерію до себе на життя. Мати пойняла віри і, порадившись з братом Макарова, згодилася відпустити Ликерію, тільки щоб Маркевич особисто відвіз її і передав з рук на руки графині. Так і зробили. Графиня дуже приязно привітала Тарасову заручену. Другого дня Ликерія прийшла до нас і розповіла, що у графині вона тільки переночувала, а Шевченко найняв їй окрему кватеру» ¹²³¹.

З сього виходить, ніби б то Тарас і Маркович умовилися обдурити Забілиху, щоб як-небудь забрати у неї Ликерію.

На щастя, знаємо, що се просто вигадка того, хто розповів її авторці «Споминок». Я вже говорив, що тоді саме уся родина Толстих була за границею.

¹²²⁹ Чалий, с. 168.

¹²³⁰ Вестн[ик] Европы. — 1883. — [Кн.] VIII. — С. 842.

¹²³¹ Зоря. — 1892. — № 5. — [С. 84].

X

Здавалося, що на обрію у Тараса чи певніш — на тій стежці, що вела його, по його думці, до шлюбу з Ликерією, усі хмари розігнав вітер і перешкоди нема.

«Поберемося ми після Покрови, — писав він до Варфоло-/569/мея ¹²³². — Навесні нехай би сестра Ярина перевезлася на наше кишло та й хазяйнувала, а тим часом і я з жінкою приїду, то вона і нам пораду дасть. Бо я і жінка моя, хоч і в неволі, і в роботі зросли, але в простому, сільському ділі нічого не тямимо: то порада сестри Ярини була б до ладу і мені, і Ликерії. Отаке то скоїлося. Несподівано я приїду до тебе в гості з жінкою-сиротою наймичкою. Сказано: коли чоловік чого добре шукає, то й найде. Так і зо мною тепер трапилося. Мені тепер не жаль, що Харитина трошки придурковата».

В тому ж листі Тарас просить прислати на весілля «сушених карасів десяток, другий або третій, та запеченого дніпрового ляща одного, другого або й третього».

6 вересня Тарас послав записку до Забілихи, просячи передати через посланця Ликеріїну «мізерію» і паспорт та дякував за «материнские попечения о сироте Ликерии и за внимание» до його. Записку ту написав по-московськи: а се була у його ознака, що він не задоволений з того українця, до якого пише або говорить по-московськи.

Коли Ликерія поселилася на окремій кватері, Шевченко щодня провідував її, але ніколи не зіставався у неї пізніш як до 9 години вечера»¹²³³. З сього добре знати, як то він пильнував берегти добру славу своєї молодої, і як не добре чинили, не пускаючи Ликерію з ним серед дня до міста!

Запопадливо піклуючись про Ликерію, Тарас справив їй доброї одежі, подарував їй коралі (добре намисто) і 200 б то карб, срібними грошима ¹²³⁴. Останній подарунок здається мені не певним.

Минуло кільки день, ледві чи більше тижня. Ликерія прибігла в Стрільну і сказала, що вона вже розцуралася з Шевченком.

Що саме спричинилося розцуранню, нестеменно певної відповіді не маємо. Наталка-Полтавка розповідає так: «Тарас, прийшовши до Ликерії, побачив, що у неї в світличці великий безпорядок (гармидер): на столі патьоки води, тут же й гребінець з волоссям і брудні панчохи, постіль не прибрана, хата не метена. Тарас би то кинувся до неї з кулаками, гукаючи: «Я не хочу такої! Мені не треба такої жінки!» — «І мені не треба такого чоловіка, старий, та поганий!» — відповіла Ликерія і побігла з хати.

¹²³² Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 20. [Лист Т. Шевченка до В. Г. Шевченка від 22, 25 серп. 1860 р.].

¹²³³ Вестник Европы. — Кн. VIII. — 1883. — С. 842.

¹²³⁴ Зоря. — 1892. — № 5. — С. 85. /570/

Так розповідала матері пані Кибальчичевої сама б Ликерія. Тарас про се нічого не розповідав, а тільки говорив: «Гидота, погань!» Д. Кибальчич гадає, що головною причиною розцурання були слова Ликерії: «І мені такого чоловіка не треба! старий та поганий!» Вони вразили його, і він побачив тепер тільки вперше, що Ликерія не любить його, а йде за його тільки з вигоди, «Щира душа пойняла була віри лукавій душі, — додає Наталка-Полтавка, — і обманилася в своїй вірі, от і все! просто, ясно і трагічно».

Що трагічно — се правда, але не так то воно ясно і просто. В душі поета, певна річ, справилася під ту годину велика драма, треба ж, щоб були на те і відповідні причини...

Щоб за неохайність, коли вона справді була, Тарас кинувся з кулаками на свою молоду... ба! се така вигадка, що проти неї не варто й змагатися.

Ми маємо вірші, написані Шевченком 14 вересня і присвячені брату Олександра Макарова Миколі «На пам’ять 14 вересня». З самої присвяти я гадаю, що розцурання з Ликерією сталося в той день.

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався,

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив, поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода! ¹²³⁵

Оце ті вірші.

Кого поет розумів під барвіночком? Я гадаю, що Ликерію, а може, й себе з нею... А недосвіт? на мою думку, недосвіт — всі оті пащиковання, що ширили про Ликерію. Хоч би й не так необережно їх простали, то все ж якась частина їх дійшла до Тараса.

Чуючи їх, чуючи навкруги: «Не до пари, не до пари», — він, натурально, бентежився. Певна річ, що його підбивали проти Ликерії і довели до того, що досить було маленької якої іскорки, щоб сталася в душі його велика пожежа!

Досить було дрібниці, щоб «недосвіт» побив, поморозив, потоптав «веселі квіти».

¹²³⁵ Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 363. /571/

«Чудне щось робиться зі мною, — писав поет 18 вересня ¹²³⁶. — Душі моєї не шкода було для Ликерії, а тепер шкода нитки для неї».

Неня Наталки Полтавки ¹²³⁷ бажала розвідати всю правду, через що Шевченко покинув Ликерію, прохала його, щоб прийшов і розказав, як було діло. Чудно, що вона не хотіла зрозуміти, яку рану вона тим самим роз’ятрить в серці поета! Чудно, але жіноча цікавість перемогла делікатність.

Шевченко згодився — з умовою, щоб при тому була Ликерія і Маркевич.

Приїхавши до Забілихи, Шевченко мовчки привітався і мовчки похмурий ходив по хаті. Потім промовив: «Нехай увійде». Коли прийшла Ликерія, Тарас положив їй на плече руку і глухим голосом спитав:

— Скажи правду, чи я коли вільно обходився з тобою?

— Ні! — тихо відповіла Ликерія.

— А може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово?

— Ні!

Тут Тарас, впавши в страшенну лютість, — каже п. Кибальчич, — підняв вгору руки, затупотів ногами і не своїм голосом крикнув: «Так геть же від мене, а то я тебе задушу. Усе верни! До нитки верни! і старих порваних черевиків тобі не подарую».

«Усі сиділи мовчки, вражені сією сценою. Шевченко пройшов мовчки кілька разів по світлиці: мовчки стис усім руки і, не промовивши ні слова, поїхав додому» ¹²³⁸.

¹²³⁶ Киев[ская] ст[арина]. — 1885. — Кн. II. — С. 133.

¹²³⁷ Зоря. — 1892. — № 5. — С. 85.

¹²³⁸ Зоря. — 1892. — № 5. — С. 86.

Сцена була, знати, занадто важка! Можна тільки дивом дивувати, що неня Наталки-Полтавки була така необачна, що заздалегідь не зрозуміла, що іншої сцени й бути не могло і відважилася викликати її.

Знаючи хоч трохи людську душу, а тим паче перейнятливу і вразливу душу Тарасову, ради простої гуманності треба було пильнувати, щоб і не згадувати Тарасові про Ликерію, тим паче не сприяти, щоб вони бачилися. Сього не хотіли чи не вміли зрозуміти. Цікавість, кажу вдруге, взяла гору. Але цікавість та, роз’ятривши йому свіжу рану, не була задовольнена. Шевченко, як бачимо з споминок Наталки-Полтавки, не повідав ні слова дійсної причини свого розцурання з Ликерією. Кількома словами розмови з нею він дав тільки науку усім, хто при тому був, що можна було пускати з ним /572/ до міста Ликерію, хоч вони і не повінчані. На сю тему тільки й була його розмова. Дорого вона йому обійшлася: та, на жаль, знати з «Споминок» Наталчиних, що і в сьому разі його не зрозуміли, навіть серцем того не вчули...

XI

Річ натуральна, що поета перейняла велика туга і скорбота: одначе піклування завести свій хутір біля Дніпра хоч трохи ще розважало його надією на кращі години:

Поставлю хату і кімнату,

Садок райочок посажу,

Посижу я і похожу

В своїй маленькій благодаті

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати...

Так утішав себе поет 27 вересня! В оцих коротеньких, і надійних, і скорботних віршах можна вгадати і той ідеал, якого ще кілька день назад поет сподівався від Ликерії! Тепер ті сподіванки вітром рознесло! Поет мріє, що вони хоч насняться йому «в його маленькій благодаті»:

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнеколишній та ясний

Присниться сон мені... і ти...

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся...

Не хоче поет, щоб вона йому приснилася: він боїться, що вона «у малий його райочок спідтиха-тиха підкравшись, наробить лиха, запалить рай той самітний...» ¹²³⁹.

Поетові здавалося, що розцурання з Ликерією єсть уже той Рубікон, за який не перейти йому, не вийти з самітності і годі сподіватися йому одруження. Ліпші години, здавалося йому, хоча й прийдуть ще до його, але ж прийдуть до самітного, до бурлаки. Ображене і зневажене Ликерією серце поета зовсім натурально обурилося, як каже Микешин, взагалі проти жіноцтва. Але почуття самітності лежало глибше, ніж обурення, і потреба життя родинного, хоч і була придавлена епізодом з Ликерією, та не надовго, і зараз прокинулася і зайнялася, скоро до неї приложили хоч маленьку іскру.

¹²³⁹ Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 263. [Л. «Поставлю хату і кімнату...»]. /573/

26 вересня прийшов провідати Тараса Федір Черненко. Тарас був спокійний, але смутний, зажурений. Черненко відав причину журби і пильнував не зачепити її в розмові, а зняв бесіду про Академію. Рада Академії художеств прирадила, «уважаючи на знання Шевченкове в штуці і вмілість його в гравюрі, доведені роботами його на завдану йому програмами і іншими його працями, надати йому звання академіка. Оголошення сієї приради повинно було відбутися з великою учтою, на торжественному прилюдному зібранні Академії. Наймення нових академіків звичайно оголошують на таких зібраннях «при звуке труб і литавр». Тарас повеселішав і почав говорити Черненкові про свої надії переїхати навесні зовсім на Україну і там в затишку на хуторі працювати коло гравюри. Він гадав видавати, якомога дешевше, гравюри з історії України і пускати їх дешево по 1 — 3 копійці, «щоб залити їми Україну і вигнати суздальську гидоту» (лубочні суздальські малюнки).

Під ту саме бесіду принесли Тарасові лист з пошти. Він прочитав його і мовив, що то пише старий приятель його — товариш по Академії Федот Ткаченко з Полтави і пише, що знайшов йому молоду доню одного їх знайомого Витавського. «Я її батьку знаю, — додав Тарас, — він приїздив сюди нещодавно і дав в «Основу» свої байки, не згірш Гребінчиних». На мольберті лежав портрет Ликерії. Черненко гадав, що перед тим, як він прийшов, Тарас розглядав той портрет. Тарас нервово вхопив його і, кинувши під стіл, мовив до Черненка: «А що, Федоре! як на твою думку: чи не попробовать ще раз? Востаннє? Не довелося з крепачкою, з мужичкою, може, поталанить з панночкою, тільки що... панночка»... «З сим словом він скривився, наче кислицю з’їв, зітхнув і мовив: «Тяжка клята самотність! Вона мене з світу зжене...» ¹²⁴⁰

І знов в серці поета загорілося бажання життя родинного. 28 вересня він писав до Ткаченка ¹²⁴¹: «Спасибіг тобі, мій давній друже, Федоте! за твоє письмо, а ще більш спасибіг за те, що ти діточок своїх ведеш не битим, але добрим шляхом. Спасибіг тобі і за кирпатеньку, чорнобривку. Якщо вона справді доладна і хоч трохи в батька вдалася, то ти швиденько та дрібненько напиши мені. Ти пишеш, що є у вас добрий фотограф німець: то хоч украдучи або одурячи, нехай він зніме її поличчя, а ти пришли до мене.

¹²⁴⁰ Оповідання з уст Ф. Черненка.

¹²⁴¹ Древн[яя] и новая Россия. — 1875. — № 6. — [С. 195 — 196].

Бач, яким я прин-/574/цем зробився! Як що те... то я і весни не ждатиму, а на півзими до вас приїду. Самотина отут мене допікає...»

Прийшла й Покрова. Прийшли від Варфоломея і сушені карасі, і запечеш лящі дніпрові, сподівані на весілля, та овва! — не прийшло тільки весілля. Дякуючи за ту рибу, Шевченко 5 жовтня писав Варфоломеєві: «Весілля того не буде. Дуже-дуже добре ти зробив, що не посадив яблоні і груші. Я з своєю молодою, не побравшись, розійшовся. Ликерія така самісенька, як і Харита, дурніша тільки тим од Харити, що письменна!.. Що мені в світі робити! Я одурію на чужині та на самоті» ¹²⁴².

Мабуть, надія на нове сватання трохи заспокоїла збентежену душу поета.

Може б, те лихо, що ссало йому серце, і заснуло б було на довший час, коли б його не будили. Также, мабуть, сякітакі невідомі нам, може, й вельми дрібні вчинки нагадували Тарасові про Ликерію і нагадували лихою стороною.

Не вгадати запевне, з якої причини він притьмом став налягати, щоб Ликерія вернула все те, що він подаровав був їй. Властиво кажучи, подарунки ті були така дрібниця, що не варто б і згадувати. Знаючи Тарасове добре серце, мені здається, що він би сам і не згадував про них, навіки б забув про них, коли б щось збоку не дратовало його. Правда, що й без Ликерії було чимало й не малих причин, що дратовало боляще серце. Справа з купівлею землі мало рушала реально, рідня випущена на волю без землі, скасовання крепацтва не приходило до краю... Перегляньте Тарасові вірші, написані після 15 жовтня: легко помітити з них, що все його дратує. Спокійного кутка він собі не знайде: «І тут, і всюди, скрізь погано!»: йому «нема з ким сісти хліба з’їсти, промовить слова»: він бачить, що хоча

Людей чимало на землі,

А доведеться одиноким,

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись... ¹²⁴³

Заходить поет до знайомих, щоб між ними як-небудь розвіяти хоч на хвилину свою скорботу і печаль, але ж! не спекається їх!

«Не гріє сонце на чужині...»

¹²⁴² Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 22 — і: Правда. — 1875. — [№ 24]. — С. 970.

¹²⁴³ «Якби з ким сісти хліба з’їсти...» (4 листоп. 1860 р.) — Ред. /575/

Якось під кінець жовтня він з Черненком зайшов до Микешина, що під той час працював над роботою пам’ятника тисячоліття Росії. В студії Микешина щочетверга збиралися художники та письменники і здіймали палкі змагання про ту чи іншу особу історичну з тих, яким «указано» бути на пам’ятнику. Заходив інколи і Шевченко, часом і він брав участь в змаганнях, але завжди з тактом, здержливо, хоча знати було, що він схвильований, бо в такому разі він не спроможен був сидіти, а ходив нервово по світлиці та хмуро дивився навкруги своїми ясними очима ¹²⁴⁴. На сей раз де поділася його здержливість! «Гігантська статуя царя Петра I на пам’ятнику марою приголомшувала і дратувала Тараса». Він почав ганьбити Петра. Роздратування проти гнобителів України йшло все вгору та вгору і дійшло до патосу, коли він звернувся до подій Катерини Другої! Він облив її усякими ганебними словами і прокльонами за зруйнування Січі і за закріпощення народу. Нарешті промовив імпровізацію:

Хоча лежачого не б’ють,

Та і полежать не дають

Ледачому. Тебе ж, о суко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люде прокленуть...¹²⁴⁵

«Таким, — говорив мені Черненко, — я ніколи не бачив Шевченка, очі його — просто палали, він скидався на пророка, але ж не доводилося мені ніколи бачити його і таким, як того разу, схвильованим і роздратованим».

З уст Тургенєва ¹²⁴⁶, що кілька разів бачив його після розладдя з Ликерією, теж чуємо, що Тарас був вельми роздратований і збентежений.

¹²⁴⁴ Кобзарь. — 1876. — [Т. II]. — Споминки Микешина, с. XX.

¹²⁴⁵ Ibidem. — Т. II. — С. 256. [«Хоча лежачого й не б’ють...»].

¹²⁴⁶ Ibidem, с. VII.

Тим-то людям, що стояли близько до Шевченка, годилося б було всіма заходами відвертати його від усього, що викликало у його згадки про Ликерію і здіймало в душі його хвилю недоброго почуття. Щоб се робилося, фактів я не відаю. А відомо, наприклад, що він 31 жовтня писав до Макарова: «Чи сказали ви Ликері, щоб вернула мою мізерію? (реєстр повинен бути у Кулішихи). Як сказали, то ще додайте, щоб вона за тиждень заробила 4 карб, і послала в Чернігів на ім’я Тризни з написсю: «В пользу воскрес-/576/ной школы». Сією ціною окупить вона свою і мою погану славу» ¹²⁴⁷.

Знати, що Макаров, одібравши у Ликері ті гроші і мізерію, повідомив про се Тараса, бо останній 5 листопада писав до його: «Чотири карбованці пошліть од невідомого в Чернігів, а що зісталося у Ликері, те спаліть, та й годі». І на сьому ще не кінець! Знати, що наведена відповідь не вдовольнила цікавих і вони знов питали в Тараса про щось зв’язане з Ликерою: 9 листопада він писав: «Коли бить, так треба бить так, щоб боліло, а то не поможе, а тільки пошкодить. (Чернеча аксіома, вона і нам тепер до ладу). Ликерія збрехала перед вами, перед мною і перед Катериною Іванівною, за те вона повинна хоч украсти, а послать в Чернігів «на цель известную», кроме вещей, которые я просив вас спалить при єї очах: треба щоб вона заплатила 14 руб. за кватеру і за ключ, нею потеряний, одного рубля. Ще раз прошу вас, як іскреннішого мойого друга, зробіть, як умієте, і швидше — амінь» ¹²⁴⁸.

Досить зауважити на тон і мішанину мови, щоб вгадати, що діялося в душі поета! Яке хвилювання, яке обурення ще й тоді проймало його.

Більш нема жодних звісток про сей тяжкий епізод! Але й з того, що маємо, добре знати, якого страждання зазнав поет впродовж 3 місяців, найпаче після того, як розцурався вже з Полусмаківною!

Не будемо більш вдаватися в аналізу та в оцінку оцього занадто скорботного епізоду! Скажемо тільки, що він не тільки лишив тяжко-лихий слід на Тарасовому здоров’ю, але він прискорив кінець його віку... Могло б бути інакше.

XII

Нещасливе сватання до Полусмаківни було останньою краплею тієї отрути, що доля і люде щедрою рукою лили в Шевченків духово-моральний і матеріальний організм. Коли ми звернемо увагу на те, що Тарас зараз же, розцуравшись з Ликерією, вдався, як бачили ми, до Федота Ткаченка, просячи знайти йому «кирпатеньку чорнобривку», так не можна нам не перейнятися разом з Костомаровим ¹²⁴⁹

¹²⁴⁷ Чалий, с. 170.

¹²⁴⁸ Ibidem.

¹²⁴⁹ Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626.

дум-/577/кою, що пильнування поета одружитися було просто вже дориванням розпуки. І не диво було впасти в розпуку. Прожити сорок сім літ в неволі, в кайданах, в ярмі туги, скорбот та страждання за свій рідний край, за свій народ і не бачити задля себе й на останку спокійно-ясних днів!.. Перекаланати такий тяжкий вік і нарешті запевнитися, що нещастя просто глумиться з його, наділяючи йому чисто на один глум нові та нові невдачі, немов на те, щоб він ще більш почував і тямив усю печаль гірку свого життя тужливого: щоб він зрозумів, що щастя людське, коли і є на землі, так не про його. Хто інший з таким великим талантом, як Шевченків, але чоловік менш за його скромний, утішив би себе надією, що за всі його страждання великі буде йому і нагорода велика, та велике щастя, що зоветься безсмертною славою в нащадках. Так же така утіха не властива була вдачі Шевченка... він добре бачив, що святий огонь бадьорості, енергії і дару поетичного погасає: вже тільки жевріє і от-от згасне навіки. І почував, і тямив великий страждальник, що пора

...заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ...

Свідомий свого нещастя, своєї недолі, поет не хоче, та й не може підлягти покірливо під неминучий задля всіх людей присуд! Він наче той Прометей, часом прокидається з розпуки, пробує порвати кайдани нещастя: його хоч і обгорнула розпука, а проте часом він переймається надією на ліпше і висловлює свідомість, що в ту «далеку дорогу» йому лаштуватися рано ще. За кілька день до смерті він збирається

До Ескулапа на ралець,

Чи не одурить він Харона

І парку-прялку ¹²⁵⁰.

І сподівається, що тоді

Поки б химерив мудрий дід,

Парили б ми понад землею

Та все б гекзаметри плели ¹²⁸¹.

¹²⁵⁰ Пряху. — Ред.

¹²⁵¹ Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С.370. [«Чи не покинуть нам, небого...»].

Таку двоїсту свідомість, таку розпуку і надію я спостерігаю трохи що не по всіх Тарасових листах і віршах, написа-/578/них після розцурання з Полусмаківною за останніх п’ять місяців віку його.

«Що мені в світі робити! Я одурію на чужині та на самотині...» — писав він до Варфоломея ¹²⁵² і сподівається, що навесні приїде на Україну...

В віршах, написаних того ж самого дня, поет спершу ніби покірливо підлягає долі лихій і каже:

Не нарікаю я на Бога,

Не нарікаю на нікого:

Я сам себе дурний дурю...

А більше, бачиться, нікого...

Але зараз же велика душа висловлює надію на «добрі жнива...». Ще мент — надію покриває якась примрака, і поетові здається, що він «дурить себе знову своїм химерним добрим словом...» ¹²⁵³.

Минає десять день, і поет признається, що

Холодним вітром від надії

Уже повіяло... Зима...

Сиди один в холодній хаті...

Не жди весни, святої долі,

Вона не прийде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить...

. . . . . . . Сиди

І нічогісенько не жди ¹²⁵⁴.

¹²⁵² Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 22. [Лист від 5 жовт. 1860 р.].

¹²⁵³ Кобзарь. — Т. І. — С. 364.

¹²⁵⁴ Ibidem. — С. 365. [«Минули літа молодії», 18 жовт . 1860 р.].

За два тижні в душі поета знов блище надія, надія на світ не тільки задля себе, але і задля свого народу. «Ледача воля», стережучи «маленьку душу», казала їй:

Не зійде сонце!.. Тьма і тьма,

І правди на землі нема.

Ледача воля одурила

Маленьку душу; сонце йде

І за собою день веде...

Не довго, одначе, дуже не довго світ сподіваний бадьорив дух поета. За чотири дні свідомість самітності /579/ й журба-туга чорною хмарою розпуки застилають душу наболілу:

«Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б

І хоч як-небудь на сім світі

А все б таки якось жилось:

Та ба! нема з ким... Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким,

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись!..

Або... ні!., треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріти

В самотині...» ¹²⁵⁵.

В оцих віршах, наче в тій воді прозорій, ми бачимо поетову душу: бачимо її страждання, бачимо як вона в самотині не дасть собі ради... Прирівнявши зміст оцих віршів до тих, що вилилися на другий день, нам легко зрозуміти, яка жахлива ніч розділяла ті жахливі гуки, гуки болючі, що змучений дух вилив в ті вірші:

І день іде, і ніч іде,

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся: чому не йде

Апостол правди і науки!

¹²⁵⁵ Ibidem. — С. 367.

XIII

В отакому тяжкому становищі матеріальному і духовоморальному Шевченко і почав «заливати» свої болі: почав пити і уживати рому, як каже Костомарів, «в богатырских размерах» ¹²⁵⁶. Небавом стало знати лихі ознаки того недугу, що загнав Шевченка в могилу. Звісно, не сама лишень Ликерія, не ром, а все попереднє життя, почавши з квітня р. 1847, сплодили той недуг! Ликерія, як я й казав, та випивання не в міру було тільки тієї краплею, що переповнили чашу, тим вітром, що звалив дуба, у якого черва хоч і поточила корень, але, річ певна, при ліпших умовах він простояв би ще, може, багато років.

¹²⁵⁶ Русская старина. — 1885. — Кн. VI. — С. 661 /580/

Небіжчик Федір Черненко розповідав мені, що вже під кінець вересня і з самого початку жовтня, провідуючи Шевченка, не можна було йому не помітити, що поет вельми хворий. Сам Шевченко не любив розповідати про сей недуг, взагалі не любив він свого суму і лиха розносить по чужих хатах. Навпаки, яко людина згуртована, він пильнував ховати від людей своє горе, не давати помітити свою недугу.

Тим-то він, часом через силу і зовсім необережно, виходив і в театр, і до знайомих. Костомарів бачив його в жовтні в театрі на представленні «Вільгельма Телля». Шевченко, каже Костомарів ¹²⁵⁷, дуже любив сю оперу. Гра і співи Тамберліка і де Бассіні переймали його просто дитячим захватом. Захват свій він висловлював, по-українськи, говорячи: «Матері його сто копанок чортів, як же славно!»

Костомарів ціле літо був в поїздках і, вернувшись до столиці, почув, що Шевченко заходжується женитися. Не відаючи, що поет вже розцурався з своєю молодою, він спитав його: «Чи правда, Тарасе! що ти женишся?»

— Мабуть, оженюся тоді, як і ти, — відповів йому Тарас. — Коли ж твоє весілля?

— Тоді, мабуть, коли і твоє! Не женитися нам з тобою: до смерті зістанемся бурлаками» ¹²⁵⁸.

З того вечора Шевченко почав провідувати історика щовівторка, але ніколи нічого не говорив про свої заміри одружитися і про свої невдачі. Провідував він і Білозерських, де завжди був гостем бажаним. Афанасьєв-Чужбинський кілька разів стрівав його у Білозерських. Але ж, кажу я, про свій недуг нікому він тоді ще не хвалився.

Небавом у Лазаревського зустрівся Тарас 23 листопада ¹²⁵⁹ з доктором Барі. Тоді вже недуг, мабуть, вельми прикрутив поета, бо він вдався до Барі за порадою, кажучи, що в грудях йому вельми болить. Сам він гадав, що у його солітер ¹²⁶⁰.

Доктор авскультував його і порадив йому берегтися.

Перебуваючи в такому лихому становищі, Шевченко і тепер показав, що у його, яко у сущого патріота рідної України дорогої, на першому місці стоїть праця і робота задля свого зневоленого, грабованого і темнотою повитого народу. Народна освіта і тепер не йде у його з думки.

¹²⁵⁷ Русская старина. — 1880. — Кн. III. — С. 606.

¹²⁵⁸ Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. X.

¹²⁵⁹ Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 3.

¹²⁶⁰ Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626. /581/

6 листопада він пише до Чалого, просячи написати «в ім’я Боже, що робиться в наших воскресних школах?» А тим часом береться компонувати шкільний буквар. Пікловання про народну освіту не було чимсь новим у Шевченка. Хоча під той час скрізь по Росії люде інтелігентні взялися до освіти народу, але у Шевченка запопадливе дбання про народну освіту ми бачимо ще з початку р. 1849. Ще тоді він перейнявся певною думкою, що освіта народна єсть перша, велика і найважніша потреба на Україні. Не задовольнивши тієї потреби, не можна дійти до духово-морального і матеріального добробуту. Без освіти і культура річ не можлива. Ще більш переймається він сією думкою, ставши братчиком Кирило-Мефодіївського товариства, яке в головах своєї праці і роботи становило народну освіту. І до останньої години свого віку поет міцно тримався сього погляду і за кілька день до смерті працював у сфері народної освіти.

Шевченко був глибокий націоналіст український з широкими поглядами на питання національне. Свою національність і її мову він любив більш за все.

Він вболівав, що на Україні нема доброї школи національної, а така, яка є, «навчить всьому, опріч знання рідної мови» ¹²⁶¹.

¹²⁶¹ Поэмы и повести Т. Г. Шевченка. — 1888. — С. 466.

Ми вже знаємо, що він вельми зрадів, коли Куліш видав свою «Граматку» і глянув на неї, як на перший промінь світа, що блисне в народній масі темній, задавленій крепацтвом. Ще більш радів він, коли на Україні р. 1858 — 60 знявся рух і праця коло недільних шкіл. Рух той, дійсно, був значний: в такому невеликому місті, як Полтава, було тоді зорганізовано п’ять недільних, дві суботних задля жидів і одна щоденна школа задля народу. Навіть невеличкі повітові міста позаводили у себе хлоп’ячі й дівочі школи недільні. В Кременчузі коло шкіл запопадливо працював Петро Стронін: в Хоролі — Модест Димський: в Лубнах — Шевич: в Херсоні — Коленко Надежда: в Чернігові — Тризна і т. д. Ледві чи було на Україні таке місто, де б не було школи недільної. Тоді сама собою стала очевидною потреба книжок українських і науки мовою українською.

І з’явились українські букварі, спершу Кулішова «Гра матка», а потім у Полтаві О. Строніна. Остання Шевченка не вдовольняла.

«Скажіть мені, — говорив він одному свойому знайомо-/582/му, — задля кого вона написана? Я не знаю задля кого, але не задля тих, кого треба навчати розуму?» ¹²⁶²

Поет взявся компонувати елементарні книжки задля народу і скомпонував свій «Южно-русский Букварь» ¹²⁶³. Буквар той займає 24 сторінки, іп 32: заведено туди «Отче наш», молитву Єфрема Сирина і Символ Віри. Через те й мусив він перейти через дві цензури — світську і духовну. Остання почала була змагатися. Мусив хорий Шевченко надягти фрак і їхати до петербурзького митрополита Сидора та благати дозволу ¹²⁶⁴. Митрополит не відмовив і 21 листопада цензура дала дозвіл друкувати буквар.

Після «Букваря» Шевченко гадав скомпонувати і видати аритметику такої величини і на таку ж ціну, 3 коп., як і «Буквар»: потім етнографію і географію по 5 коп., далі — історію України по 10 коп. за примірник. «Якби Біг поміг оце мале діло зробити, то велике і само зробилось би», — писав він до Чалого 4 січня р. 1861 ¹²⁶⁵.

Коли «Буквар» був надрукований, Шевченко, не виходячи вже через недуг з хати, взявся розсилати його по Україні. Тисячу примірників він відіслав в Полтаву до Ткаченка, щоб віддав тому, хто кермує недільними школами ¹²⁶⁶. Другу тисячу прислав в Київ до М. К. Чалого, пишучи до його: «Я і чув, 1 читав, що митрополит Арсеній (Москвин) дуже возревновав о сільських школах і жалкує, що не печатають дешевих букварів. Покажіть йому мій «Буквар», і якщо вподобає, то я пришлю хоч 3000, звичайно, за гроші, бо се не моє добро, а добро наших убогих воскресних шкіл». А ті 1000 примірників прохав д. Чалого розпустити по повітових школах ¹²⁶⁷.

¹²⁶² Русская речь. — 1861. — № 19 — 20. [Лесков Н. Последняя встреча і последняя разлука з Шевченко].

¹²⁶³ «Букварь южнорусский». — Ред.

¹²⁶⁴ Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25. [Козачковський А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко].

¹²⁶⁵ Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 26.

¹²⁶⁶ Древняя и новая Россия. — 1875. — № 6. [С. 196. Лист від 4 січ. 1861 р.].

¹²⁶⁷ Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 26. [Лист від 4 січ. 1861 р.].

Покладаючи таку надію на Арсенія, Шевченко не відав, що отець Москвин був запеклий обруситель і ворог світської освіти. Про школи він «ревнував» тільки про парафіяльні, та й то більш як про декорацію свого піклування, а тим часом змагався і словом і ділом проти організації по селах Київщини світських шкіл. По його наказу Київська консисторія /583/ видала (правда, вже після смерті Шевченка) за № 5955 такий циркуляр, щоб потай оповістити попів, аби вони усіма силами не давали дирекції світських шкіл заводити свої школи по селах. Попам велено було прихиляти своїх парафіян, щоб вони цуралися світських шкіл, коли ж урядники міністерства освіти заведуть свою школу світську в якому селі, так щоб попи і громади не давали задля тієї школи ні хати, ні книжок, ні дітей ¹²⁶⁸.

До того ж треба сказати, що д. Чалий не вдався з Шевченковим «Букварем» до митрополита, а перепоручив сю справу отцю Петру Лебединцеву, чоловікові хоч трохи й прихильному до української ідеї, але занадто вже обережному. Отець Петро не пішов простою стежкою, а кинувся «політиковати»... «Політика» та довела до такого лишень скутку, що отець Москвин, глянувши на «Буквар» і не беручи його до рук, тільки й промовив: «А! Южнорусский...» На сьому і край! ¹²⁶⁹

До єпископа Чернігівського Філарета подав того «Букваря» Тризна. Глянувши на «Буквар», єпископ мовив Тризні, що треба віддати спершу на розгляд консисторії. «Як не поверни, — писав 31 січня Тризна до Шевченка, — а від Філарета нічого не діждешся. Директор (шкіл світських) теж мнеться і каже, що «Букварів» в училище мало треба».

Такі звістки про «Буквар» вже ж не радували хорого Шевченка: а тут ще й Куліш, як оповідає д. Чалий ¹²⁷⁰, заходився іронізовати, що «Шевченко почав «Кобзарем», а скінчив «Букварем».

¹²⁶⁸ Зоря. — 1887. — № 7. — С. 236.

¹²⁶⁹ Див. у Чалого, с. 181.

¹²⁷⁰ Киевская старина. — 1895. — Кн. II. В тому листі Шевченко віщовав, що з Орловського «будуть люде». Віщовання його справдилося: Орловський, як знаємо, став відомим художником, але задля України з того не вийшло користі.

Чи придатен був Шевченків «Буквар», чи ні, з погляду педагогічного і національно-освітнього, про се й я не говоритиму, але не Кулішевим би устам личило іронізовати над Шевченковими заходами коло освіти народної. Шевченкові спонукання завжди були чистими, високоблагородними, він ніколи не відвертався від народу, від його темноти і злидарства, а навпаки, завжди любив народ, завжди тужив і страждав з народом, з його тугою і його стражданнями. Шевченко, і се його величезна заслуга віковічна, і нас, людей інтелігентних, повернув лицем /584/ до народа і примусив нас полюбити народ незрадливо. За Шевченком, як се відомо було Кулішу дуже добре, дійсно не було «зерна неправди за собою».

XIV

Минув листопад і перша половина грудня. Шевченко, очевидно, послухався був лікарської поради доктора Барі, берігся і не виходив з хати. На превеликий жаль, приятелі його не досить звернули увагу на той вплив самітності, який вона неминуче повинна була зробити на недужого Шевченка. Годилося б було вчинити так, щоб не лишати його самотою, не давати йому поринати в свої думки, в своє тяжке минуле та в хмарне сучасне життя. Від сього треба було його відводити, а на те годилось би близьким до його людям постановити, щоб чи по черзі, чи як інакше, а завжди щоб була біля його близька йому людина. Сього, на жаль, не зробили.

З листа його до Чалого, написаного 2 грудня ¹²⁷¹, знати, що до його «щодня заходив Орловський», але ж Орловський тоді був вельми молодим, і розмова з ним не могла вдовольнити 47-літнього страдальника!..

Увечері 6 грудня провідав Шевченка Черненко. Тарас був доволі веселий, казав, що на здоров’я йому ліпше, що йому остогидло вже сидіти в «арешті», і він гадає небавом виходити. Черненко остерігав його, радив берегтися і не виходити цілу зиму.

«Щоб і на Різдво б то не виходити? — мовив до його Тарас. — А кутя? ні, не всиджу: колядовати хоч рачки вилізу до куми», — і похвалившись, що 2 грудня провідала його кума його Н. В. Т. ¹²⁷², він прочитав Черненкові свої вірші, написані зараз після того, як пішла від його кума. То відомі вірші:

Великомученице кумо!

Дурна єси ти, нерозумна... ¹²⁷³

¹²⁷¹ Ibidem. — С. 180.

¹²⁷² Тарновська Н. В. — Ред.

¹²⁷³ Кобзарь. — Т. II. — С. 260.

Можна гадати, що Тарас послухався-таки дружньої ради і до Різдва беріг себе і не виходив з хати. 22 грудня прийняв /585/ він лист Варфоломеїв: останній прохав його що написати до київського віце-губернатора Селецького, щоб сей запоміг Варфоломеєві в якійсь справі, мабуть, в справі освіти дітей. «Я лучче тричі чорта в... поцілую, як матиму писати отому поганому Селецькому», — відповів Тарас 23 грудня . Того ж дня він посилає листа до дідича Якова Тарновського, просячи, щоб прийняв Варфоломея до себе на службу за управителя. Навесні він сподівається бути у Тарновського в Потоках ¹²⁷⁵.

XV

На Різдвяних святах Шевченко знехтував пораду і лікаря, і своїх приятелів. Мабуть, на те спокусив його Якушкін (відомий етнограф великоруський), бо у вівторок увечері вони вкупі прийшли до Костомарова. «Обидва вони були страшенно п’яні, найпаче Якушкін, — каже Костомарів ¹²⁷⁶. — Шевченко все-таки тримався ліпше». Покликавши поета осторонь, Костомарів, говорячи, що у його багацько гостей зібралося, висловив йому, що про його простатимуть недобру славу. «Се було, — каже Костомарів, — вперш і востаннє, що я бачив Шевченка цілком п’яного. Може, спричинилася тому та сердечна трагедія, що незадовго перед тим сталася» (сватання до Ликерії). Оцей вихід і випивання і звалили Шевченка з ніг!.. Мабуть, чи не був се останній його вихід, останнє його випивання!

«Небавом після того вечора, — додає Костомарів, — Шевченко занедужав». А сам Тарас у листі до Варфоломея писав ¹²⁷⁷: «Погано я зустрів оцей Новий рік! Другий тиждень не виходжу з хати, чхаю та кашляю, аж обісіло».

Ще виразніше знати недуг його з того, що другого січня він не спроможен був піти до Білозерського. Редактор «Основи» писав до його: «Усі ми дуже жалковали, що ви недужі, але сподіваємося, що при доброму бажанні ви переможете, трохи себе і не позбавите нас радощів бачити вас серед «Основ’ян» яко первоначальника загального нашого діла, себто організації видання «Основи».

¹²⁷⁴ Основа. — 1862. — Кн. VI. — С. 24.

¹²⁷⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. II. — С. 407.

¹²⁷⁶ Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 606.

¹²⁷⁷ Правда. — 1875. — [С. 971]. — [Лист від 22 січ. 1861 р.].

З сієї коротенької записочки можна гадати, що Білозерський тоді ще не надавав великої ваги Тарасовому недугу, і /586/ сам Тарас не думав, що хороба його небезпечна і що смерть не за горами, а за плечима. 4 і 12 січня писав він до Ткаченка ¹²⁷⁸. Довідавшись, що Витовська вже заручена за другого, поет не кидає властивого йому сердешного гумору і надії навесні поїхати на Україну. «Щоб тебе курка вбрикнула з твоєю кирпатенькою чорнобривкою, тільки роздратовав мене. Я весною заїду до тебе, то як не знайдеш мені другу кирпу, то я тебе попомну», — жартує поет 4 січня, а 12 знов наказує Ткаченкові: «Гляди: о кирпі не забудь. Я весною прибуду до тебе».

Досі ні лікар, ні хто-небудь з приятелів не відважувалися сказати Тарасові по правді, на який недуг він хорує. Тепер же, коли виразно стало знати, що недуг розвивається дуже швидко, годі було мовчати. Повідали йому, що у його водяна хороба і що він повинен залишити ром і взагалі покинути пити. Він послухався, перестав пити і згодився лічитися і слухати лікарської поради ¹²⁷⁹. На жаль і на лихо, — запізно вже було.

Одначе надія на поліпшання і тепер не покидає Шевченка. 22 січня, пишучи до Варфоломея, щоб швидше доводив до краю справу з купівлею землі біля Канева, він просить зараз написати до його, «щоб я знав, що з собою робити, чи їхати мені весною в Канев, чи ні?». 29 січня він знов пише до Варфоломея: «Кінчай швидше в Каневі (з землею) та напиши, щоб я знав, що з собою робити весною». Сумними словами скінчив Тарас коротенький і останній вже лист до Варфоломея 29 січня: «Прощай! Утомився! Неначе копу жита за одним заходом змолотив» ¹²⁸⁰.

З того дня цілих два тижні не бачимо ми ні віршів, ні листів Тарасових до кого-будь. Лишень 14 лютого пише він свої останні вірші: «Чи не покинуть нам, небого...», та й-то не спроможен був довести їх до краю, а спинився на 36 рядку.

Знайомі почали частіш провідувати його. Між іншими провідав його Н. Л-ов ¹²⁸¹. Шевченко не спроможен був зійти по сходах в нижню свою світличку і приймав провідані в в антресолях. «Пропадаю, — мовив він до свого гостя, — бачте, яка з мене ледащиця стала».

¹²⁷⁸ Древн[яя] и новая Россия. — 1875. — Ч. 6. — С. 196.

¹²⁷⁹ Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626. Мордовцев Д. Исторические поминки по Н. И. Костомарову].

¹²⁶⁰ Правда. — 1875. — С. 971 — 972.

¹²⁸¹ Лесков М. С — Ред.

В усій істоті недужого було щось дійсно жахливо-хоробливе, але не було жодної оз-/587/наки близької смерті. Тарас бідкався, що йому тяжко болять груди і дихавиця вельми його мучить:

«Пропаду, — мовив він, прийнявши мікстуру, і кинув ложку на стіл — Та годі про мене: кажіть, що доброго на Україні?» ¹²⁸²

Звістки і бесіда про Україну трохи заспокоїли недужого і підбадьорили йому дух. Збентеженість повагом переходила в почуття тієї живої та гарячої любові до рідного краю, якої була така сила-силенна в великому і благородному серці великого страдальника за Україну. На столі перед ним лежало дві купки його «Букваря». Бесіда перейшла на народну освіту, на книжку. Тарас висловив наведений вже вгорі осуд граматки Строніна і почав розпитувати про шляхи на Україну та про залізницю, що почали споруджати з Петербурга до Варшави.

«Не доїдеш на тих клятих «перекладных», а їхати треба, — мовив він, — бо коли зістануся тут, так пропаду».

¹²⁸² Русск[ая] речь. — 1861. — № 19 — 20.

XVI

В неділю 19 лютого з початку другої години дня провідав Тараса Федір Черненко. Уся Росія сподівалася, що в той день буде оголошений царський маніфест про скасування крепацтва. Вже ж більш за всіх, і більш за все нетерпляче ждав того маніфесту Шевченко: та й як йому було не палати сподіваною волею, коли він цілий вік співав-ридав над неволею, виливав за ту волю сльози-кров, цілий вік блимала перед ним жадана зоря-воля і він цілий вік босими ногами по колючій стерні йшов до тієї зорі, ішов сам і Україну вів. Тепер, здавалося йому, він дійшов до неї, і сього дня — 19 лютого, в день оцарювання Олександра II, він побачить сяєво тієї зорі, і в болящому пошматованому серці почує тепле, огрійливе проміння і світ її.

Черненко застав, що поет стояв біля вікна, обпираючись руками об стіл: він був збентежений, очі і вся болізна твар його виявляли хвилювання від ждання. Скоро Черненко ввійшов в світличку, поет замість звичайного привітання спитав його:

«Що?.. є!.. є воля? є маніфест? — і, глянувши в вічі Черненкові, зрозумів відповідь... Глибоко зітхнувши, мовив: «Так нема?.. Нема?.. Коли ж воно буде?!» — Пустивши міц-/588/ну недруковану фразу, Тарас закрив лице руками і, впавши на ліжко, заплакав.

Черненко став заспокоювати його, говорячи, що є певна звістка, що цар в той день підписав маніфест про скасовання крепацтва, але звелів не оголошувати його до заговин на піст, себто до 5 березіля, на те, «щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах...»

Тарас гірко всміхнувся і знов вимовив кілька недобрих слів на адресу гнобителів, потім почав жалкувати і нарікати, що брати його «велику дурницю» зробили, прийнявши торік від Фльорковського безземельну волю.

Провідав його і Костомарів і застав, що поет сидів за столом, округ його лежали невикінчені роботи. Він повідав, що недуг його полекшав, здоров’я поправилось, на тім тижні він невідмінно почне виходити й у вівторок буде у Костомарова. Радіючи, Тарас показав золотий годинник, що недавно придбав собі. То був перший його власний годинник. Досі не було у його коштів на се. З якоюсь наче дітською втіхою недужий дивився на нього ¹²⁸³. Годинник дійсно був добрий, коштовний ¹²⁸⁴. Прощаючись, Костомаров взяв з його слово, коли спроможен буде, завітати до його у вівторок, а коли ні, так подати звістку про своє здоров’я. Се було в п’ятницю 24 лютого.

Справді таки в той день, як був у його Костомарів, недужому стало трохи легше. Він згадав, що земляк його Таволга-Мокрицький іменинник і, не маючи спроможності повітати його особисто, послав до його записку з поздоровленням. Записка та така характерна своєю орфографією і стає нам таким зеркалом задля душі недужого, що ми повинні подати її цілком без поправок: Ось вона: «Многоуважаемый Иван Николаевич! Поздравляю вас с вожделенным днем вашого святого ангела извините что я не могу лично принести моего искреннего поздравления я болен другой месяц не только на улицу меня но и в коридор не пускают... и не знаю чем кончится мое затворничество? Глубоко кланяюся марьи львовны, и лобизаю ваших деточек, от души желаю вам повеселится по прошлогоднему Досвидания. Искренний ваш Т. Шевченко. 24 февраля 1861 г.» ¹²⁸⁵.

¹²⁸³ Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 606.

¹²⁸⁴ Ист[орический] вестн[ик]. — 1896. — Кн. VI. — С. 903. [Благовещенский А. А. Шевченко в Петербурге].

¹²⁸⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 527. [Каминский Ф. Еще щепотка на могилу Шевченко]. /589/

В оцих 8 рядках маємо 26 помилок, та ще яких великих!

Се були останні слова, що написав наш довіку незабутній і дорогий Тарас Григорович Шевченко...

XVII

На другий день, себто 25 лютого, був день народження й іменин Шевченка. Першим повітав його щирий друзяка його Михайло Лазаревський ¹²⁸⁶ і застав його в тяжких муках. Усю ніч на 25 мучили його страшенні болі в грудях: йому не спроможно було лягти. Поет, як уночі, так і тепер сидів на ліжку, впершись руками в матрац, і дихав вельми тяжко з великою напругою. «Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре», — мовив він до Лазаревського. Небавом приїхав доктор Барі. Після авскультації він сказав Лазаревському хоч і сподіваний, але страшенно жахливий присуд!.. Водяна пішла на легкі... надії не було... Муки страдальника були невимовні, говорити йому майже не спроможно було: щоб вимовити слово, треба було збирати останні сили і зазнати тяжкої муки: а проте він не стогнав: «муки, — оповідає Л. М. Жемчужников ¹²⁸⁷, — не вирвали з грудей його ніже єдиного стогону, він стискав зуби, виривав зубами вуси, давлячи в самому собі болі, що мучили його, а не стогнав».

¹²⁸⁶ Помер 3 мая р. 1867 в Москві.

¹²⁸⁷ Основа. — 1861. — Кн. III. — [С. 3].

На груди недужому лікар казав положити шпанську мушку, вона трохи вгамовала болі. Тоді саме принесено йому телеграму з Харкова. Петро Трунов поздоровляв його з іменинами. Коли йому прочитали телеграму, він на превелику силу ледві спромігся промовити: «Спасибіг!» Трохи згодом він казав відчинити у вікні кватирку, випив шклянку води з цитриною і ліг. Приятелі, що поприходили провідати недужого і поздоровити любого іменинника, пішли до другої його світлички. Чорна сумна хмара недалекого вже краю трагічного і близького величезного горя національного поняла усіх, хто тут був... Приходили нові провідачі і всі мовчали німо, скорботно... Усі чули близьке дихання смерті...

В годині 3 нові провідачі, тихесенько ступаючи сходами, пішли повітати недужого. Він сидів на ліжку, що 5 хвилин все питався, коли приїде лікар, і висловив бажання прийняти опіуму, щоб заснути. Сказали йому, що лікар буде о /590/ годині третій. За кілька хвилин недужий знов почав тужити і знов питати: чи скоро приїде лікар? Провідачі розійшлися, з ним лишився сам тільки Михайло Лазаревський. Тарасові крихітку полекшало, він став говорити про своє бажання поїхати на Україну: що навесні невідмінно поїде. Лазаревський бадьорив його дружньою бесідою та обіцянкою поїхати з ним на Україну. Тарас радо слухав, говорив, що повітря краю рідного полагодить йому здоров’я і зміцнить йому сили. «От якби додому, там би, може, я і одужав», — мовив поет і кільки разів висловив, як йому не хочеться вмирати.

Приїхав лікар Барі, недужий був заспокоєний, лікар казав уживати і далі тих самих ліків.

О 6-ій годині один з друзяків поетових привіз лікаря Круневича. Недужому тоді саме погіршало, стало знов йому трудно говорити. Очевидно було, що вже його перейняла свідомість безнадійності... За дві години знов приїхали обидва лікарі, знов авскультовали і запевнилися, що вода наливає легкі... що край стражданням наближається. Казали положити знов мушку.

Минуло кілька хвилин. Прийшла телеграма з Полтави. Недужому прочитали: «Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку! орле сизий. Полтавська громада» ¹²⁸⁸. Повітання очевидно порадувало поета. «Спасибіг, що не забувають», — промовив він. Лікарі пішли, недужий мовив до друзяків, що були біля його: «Чи не засну я, візьміть огонь».

Світло прийняли: але за п’ять хвилин він озвався: «Хто там!» Коли прийшли на його голос, він прохав завернути лікаря Барі і мовив до його: «Знов пароксизм у мене починається: чи не можна його спинити?» Поклали йому горчишники на руки.

Лазаревський спитав: чи не перешкоджають вони йому? «Справді, так, мені хочеться говорити, а говорити трудно».

Лишили його самого. На ніч біля недужого зістався слуга Лазаревського. Майже цілу ніч Тарас Григорович не спроможен був лягти, усе сидів на ліжку, біль не давав йому лягти. Він то світив свічку, то гасив її, але не обзивався і нікого не кликав до себе. Так минула ота тяжка ніч остання.

¹²⁸⁸ Увечері в переддень Тарасових іменин громада збиралася у Пильчикова, прирадила ту телеграму і доручила мені подати її. Квиток телеграфний на ту телеграму я переслав в архів «Просвіти». На громаді того вечора, опріч мене і Пильчикова, були: Милорадовичка, Майнова, Лобода Віктор, Щелкан, Кизимовський Михайло, Трунов Василь, Кулик Василь, Шохин Петро і Гавриленко Григорій. /591/

Ранком о годині 5 Тарас Григорович покликав слугу і прохав дати йому чаю з молоком, випив і мовив до слуги:

«Прибери ж ти тут, а я піду вниз!» — і пішов сходами в свою майстерню, не сподіваючись, що там жде його неублаганна смерть...

Прийшовши в майстерню, наш великий страдальник охнув і упав... В половині години шостої великого світоча України навіки на сім світі не стало... Заплакана Мати-Україна осиротіла...

Лишився тільки труп того, хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертна слава во віки і віки...

Прожив Шевченко день в день сорок сім років...

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі