[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 592-603.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі

Похорони
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий...

Т. Шевченко

І

Першу звістку про смерть Тараса Григоровича подав Михайлу Лазаревському слуга його ¹²⁸⁹. Під вечер того ж дня тіло усопшого, після панахиди, найближчі приятелі його перенесли в академічну церков: а кватера його була замкнена і запечатана.

Після виносу тіла українці, які були на виносі, зібралися до Лазаревського ¹²⁹⁰ на пораду: як і чим ушанувати навіки ймення найкращого сина заплаканої Матері, — того сина, що своїми словами-сльозами, своїми стражданнями великими розбудив сонних дітей України-Русі. Зараз же прирадили: 1) тіло помершого перевезти на Україну, щоб виконати поетичний заповіт його; 2) спорудити йому пам’ятник; 3) заснувати народну школу його імені; 4) утримувати одного чи двох Шевченкових стипендистів в університетах на Україні (Київ, Харків і Одеса) і в Академії художеств; 5) видати в найліпшому виді його твори; 6) призначити премію за ліпшу життєпись його, мовою українською і за ліпший розгляд критичний творів його; 7) видавати народні учебники по різним наукам; 8) запомагати його кревнякам і 9) кому-будь з близьких приятелів його щороку провідувати могилу його на Україні ¹²⁹¹.

¹²⁸⁹ Литер[атурное] наследие... — С. 123.

¹²⁹⁰ Основа. — 1861. — Кн. VI. — С. 13.

¹²⁹¹ Відомо, що з оцих постанов небагато досі справлено. Тіло перевезено, а далі?.. Є між постановами такі, що справити їх не дає уряд: наприклад, § 2 і 3. Мені відомо, що кілька разів були заходи організувати /593/ школи імені Шевченка. Р. 1881 в день Шевченкової смерті 12 радних київської думи (Ради міської) вдавалися в думу з петицією, щоб одну з київських елементарних шкіл назвати школою Шевченка. Дума, кермована своїм президентом Ейсманом, користуючись смутними подіями 1 березіля (замордування царя), не дала згоди на просьбу петиціонерів. Здається, того ж року хрестяни рідної Шевченкової Кирилівки зложили громадський присуд організувати в сьому селі школу імені поета: уряд не дав на те дозволу, а куратор київського округа Голубцов, довідавшись, що кирилівців умовляв на те шкільний інспектор Самчевський, прогнав його з посади. Р. 1892 інші три українці заходилися власним коштом організувати в селі Моринцях школу садівництва і убезпечити її капіталом 8 000 карб., але з умовою, щоб школа була з назвою імені Шевченка і науку викладано в школі мовою українською. І тут не поталанило. Відомо, знов, що, здається р. 1882, була просьба до уряду, щоб дозволив збирати гроші на пам’ятник Шевченкові: звісно, дозволу не дано... Але ж на те, щоб виконати § 4 і 5, дозволу не треба питати: а що до § 6 і 7, дак відомо, царським указом 18 мая р. 1876 заборонено в Росії друкувати мовою українською усе, опріч «произведений изящной словесности».

Невідомо, з якої причини в петербурзьких часописах не було надруковано звичайної оповістки скорботної про смерть Шевченка ¹²⁹²: а проте на другий день смерті його зранку почали приходити і приїздити до академічної церкви українці і не українці, щоб поклонитися померлому.

Тіло небіжчика покоїлося в труні, оббитій білим златоглавом. Труна стояла перед амвоном на чорному катафальку. Червоні занавіски на церковних вікнах, проти котрого стояла труна, були поспускані: червоновате світло з них

спадало на спокійне лице небіжчика. На мертвому лиці, — каже М. Л.-ов ¹²⁹³, лежала печать тих дум благородних, що не покидали ніколи Шевченка живого.

В головах небіжчика дяк академічної церкви читав дуже повагом і тихо псалтир. Свіжі квітки на труну привезла першою з українців Наталя Суханова-Подколзіна ¹²⁹⁴. Треба сказати, що з нею за останній час Шевченко ворогував. (Про причину того ворогування я розповів в нарисі «Тарас Шевченко під час перебування в Петербурзі до подорожі на Україну»). Але у душах благородних смерть нівечить найзапекліше ворогування.

¹²⁹² Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 26.

¹²⁹³ Русск[ая] речь. — 1861. — № 19 і 20. [Лєсков М.С. — Ред.].

¹²⁹⁴ Кобзарь. — 1876. — Т. І. — Споминки Полонського.

II

Під час похоронного богослуження 28 лютого не тільки церква, але й коридори академічні були повнісенькі інтелігентних людей. «Тяжко, невимовно тяжко, — каже Лев /594/ Жемчужников ¹²⁹⁵, — було останнє прощання: але, не вважаючи на те, якесь відрадне почуття і свіжість віяли на душу. Туга усіх переняла!.. Побожність до помершого і незрушена тиша стояли навкруги. Щира любов і поважання до Шевченка міцно сприятелили усіх». Почались надгробні промови. Кожен, чуючи прилюдну оцінку поета-чоловіка, і плакав, і радів. Кожне слово промови кожен з нас ладен був повторити голосно: бо воно належало усім» ¹²⁹⁶.

Першим говорив Куліш.

«Нема з нас ні одного, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася». Сказавши про велику вагу і значення Шевченка яко поета і чоловіка, Куліш насамкінець мовив: «Будь, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам , проломив еси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо...»

Оцієї обіцянки, оцієї принародної і висловленої в таку незвичайну годину присяги Куліш, як відомо, не додержав і кілька разів висловлював «мішану правду». Між іншим у своїй «Истории воссоединения Руси», а потім і в «Южном краю» Куліш, забувши свою присягу, набравшись незвичайно чудної відваги, «огидливо», як сказав Костомарів ¹²⁹⁷, вилаяв музу Шевченка п’яною...

Після Куліша над труною промовляли по-українськи Білозерський і Костомарів: а потім озвався польський голос з уст Хорошевського. «Нехай же і польське слово обізветься над труною твоєю, — мовив він, — достойний поет український! Ти любив свій край рідний, свій Дніпер синій, свій народ убогий. Ти був могутнім співакою свого народу! На сльози його ти завжди відповідав слізьми... Ти не любив поляків за їх давні неправди (błedy), котрі на народ твій, що ти так палко любив, привели великі страждання. Твоїй нелюбові спричинилося те, що ти «kochał wielu, żeś kochał wiele...» («кохав багатьох... кохав багато». — Пол. — Ред.). За помилки батьків не відповідають діти. Не будемо згадувати минулого, а скажемо по-братерськи: «Возлюбім друг друга». О, коли б твоя смерть, Тарасе, стала початком життя нового, то був би твій найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник...»

¹²⁹⁵ Основа. — 1861. — Кн. Ш. — С 5.

¹²⁹⁶ Ibidem.

¹²⁹⁷ Литературное наследие... — С. 111 — 112. /595/

Промову по-великоруськи висловив приятель небіжчика Курочкін. «Не дожив він, — сказав під кінець Курочкін, — до здійснення тих ідей, простанню яких він служив своїми піснями: та не будемо об тім тужити. Він зробив в життю своє діло». Усіх промов в церкві було сім ¹²⁹⁸.

З церкви труну з тілом до самої могили на Смоленському гробовищі несли студенти університету. З професорів, опріч Костомарова, увесь час ішов пішки за труною д. А. Н. Пипін ¹²⁹⁹. Сила публіки, більшість з великоросів, що йшла за труною, свідчила про велике співчуття і шанобу до Шевченка ¹³⁰⁰. Могилу задля нашого «останнього кобзаря і першого великого поета» ¹³⁰¹ викопали на гробовищі на тому саме місці, де він інколи сидів і задумувався. Він змалював те місце собі в альбом ¹³⁰².

На гробовищі біля могили теж говорили промови і читали вірші. «Біля мене коло могили, — оповідає Терпигорев ¹³⁰³, — стояв Костомарів, незвичайно сумний і зажурений. Він здавався мені невимовно жалісним і сиротливим. Він почав промову незвичайно теплу, повну глибокого почуття: але не спроможен був довести її до краю, заридав, замовк і пішов...»

Похорони скінчилися о 5 год. На свіжу могилу поклали багацько букетів з свіжих квіток ¹³⁰⁴.

З усіх похорон, які доводилося мені бачити з того часу, каже Терпигорєв ¹³⁰⁵, ні одні не мали на собі такого відбитку простоти і щирості, як похорони Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенєва і Салтикова-Щедріна, але усі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим тенденційним духом демонстрацій. Похорони Шевченка були чисті від сього ярмарочного комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних...»

¹²⁹⁸ Русск[ая] речь. — 1861. — № 19 і 20.

¹²⁹⁹ Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI — С. 26. [Пипін О. М. — Ред.].

¹³⁰⁰ Литературное наследие... — С. 124.

¹³⁰¹ Время. — 1861. — Кн. IV. — [С. 637. Григорьев А. Тарас Шевченко].

¹³⁰² Основа. — 1861. — Кн. III — С 18.

¹³⁰³ Истор[ический] вест[ник]. — 1896. — Кн. VI. — С. 57.

¹³⁰⁴ Русск[ая] речь. — 1861. — № 20.

¹³⁰⁵ Исторический вестник. — 1896. — Кн. IV. — С. 58.

Зараз після похорону зібралися громадяни і прирадили прохати дозволу щоб останки генія нашого слова перевезти на Україну і поховати відповідно поетичному заповіту /596/ Кобзаря, висловленому в віршах його: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій» ¹³⁰⁶.

¹³⁰⁶ Литерат[урное] наследие... — С. 123 — [12]4.

III

В самий день смерті Шевченка петербурзькі українці послали телеграфом на Україну звістки про оцей скорботний факт. Дякуючи сьому, Україна в один день з столицею Росії мала спроможність оплакувати свого генія і в день похоронів його в столиці молитися за його.

Наче оце сьогодні пам’ятаю ті сумні дні в Полтаві. Наче тепер бачу, як вранці 27 лютого прийшов до мене огорнений густою хмарою печалі і заплаканий Дмитро Пильчиков і показав телеграму Данила Каменецького. Опівдні зібралася наша громада. Прирадили: 28 лютого в день похорону відслужити в соборі торжественну панахиду; покликати на неї гімназистів і школярів з недільних шкіл; по панахиді роздати школярам Шевченкові «Псалми»; про час панахиди надрукувати оповістку.

Нікому і в голову не впало, щоб в оцій святій справі трапилася нам яка-будь притичина. Тим часом, коли під вечір я і Василь Трунов пішли до соборного ключара прохати, щоб завтра після півдня одслужив панахиду, ми почули дивовижну відповідь. Отець ключар сказав, що по Шевченкові не можна правити панахиди тому, що він був «политический преступник».

Хоча і як ми прохали і впевняли отця ключара, нічого не вдіяли. Треба було вдатися до архієрея. Єпископом в Полтаві був наш щирий українець, родом з Уманщини, відомий і популярний соловецький герой під війну р. 1854, Олександер Павлович. З ним я був трохи знайомий. Владика повітав нас ласкаво, розпитався, що спричинилося тому, що ми під таку незвичайну пору потурбували його. Коли ми розповіли, його благу твар покрив сум з несподіваної звістки про смерть Шевченка. Він підвівся, став перед образом, перехрестився і прочитав «со святими упокой...». Потім, повернувшись до нас, положив мені на плечі свої руки і мовив:

«Вернітесь до ключара: скажіть, що були у мене, а я сказав вам от що: як був я в Соловецькому монастирі архимандритою, дак пильнував знайти і знайшов могилу Петра /597/ Кальниша, спорудив над нею пам’ятник і щороку правив панахиду. Коли отець ключар відає, хто був Кальниш, дак зрозуміє, що Шевченко був не такий «преступник», як Кальниш... Більш нічого не кажіть».

Після поради з протопопами і катехитами з гімназії, Миколою Думитрашком і з кадетського корпуса Павлом Катраном, ми стали на тому, що скоро ключар не згодився по першій просьбі, дак тепер, після єпископського благословення не годиться служити панахиду в Соборі, а відслужити її в Стрітенській церкві. Так і зробили. На панахиді, правленій соборно отцем Катраном, Думитрашком і Кузнецьким (попом з соборної церкви), церква була повнісінька. Увечері того дня громада зібралася у Милорадовички і прирадила, щоб навесні посадити в Полтаві дуба на пам’ять Шевченкові.

У Київ звістка про смерть Шевченка прийшла ще 26 лютого: «Вона, — каже д. Чалий ¹³⁰⁷, — громовиною рознеслася по місту. В університетській церкві відслужили панахиду».

В день похорону Шевченка в Петербурзі служили панахиди в Чернігові, в Харкові, в Кременчузі, Одесі, Херсоні, Катеринославі, Катеринограді і скрізь по Україні, куди можна було подати звістку телеграфом.

Дійшла сумна звістка і до Галичини, до Дрездена, до Лондона.

«Немов громом вдарила нас звістка про смерть Шевченка, — каже доня графа Федора Толстого, Катерина Юнге ¹³⁰⁸: — На чужині (в Дрездені) відправили ми панахиду, але душею і думками були біля Тарасової труни вкупі з його приятелями. Було щось незвичайно гірке, трагічне в смерті його, що сталася саме під ту годину, коли усі мрії і бажання Шевченка, якими він жив, починали так ясно і радісно здійснюватися. Люта доля поглумилася і повалила його тоді саме, коли світ волі (крепаків) освічував його своїм сяйвом і починав гріти своїм промінням теплим». (Одного тижня не дожив Шевченко до дня оголошення закону про скасування крепацтва. Гірко!)

Герцен у своєму «Колоколі» (в Лондоні) пом’янув Шевченка коротеньким некрологом. «Жаль бере, — сказано в некролозі, — що горопашний страждальник закрив очі так близько до сподіваного визволення (крепаків). Кому більш, як не йому, належало по праву шанувати день визволення!

¹³⁰⁷ Жизнь и произвед[ения] Т. Шевченка. — С 187.

¹³⁰⁸ Вестн[ик] Европы. — 1883. — Кн. VIII. — С. 842. /598/

Але й те вже добре, що рання зоря зайнялася ще за життя його і освітила останні дні його».

В тому ж таки числі «Колокола» ієродиякон Агапій (Андрій Гончаренко) надрукував кілька теплих слів про Шевченка мовою українською ¹³⁰⁹.

Що до преси російської, так ледві чи був тоді хоч один який журнал або часопись, де б не було подано звістки про смерть і значення Шевченка. Видатніша стаття була Аполлона Григор’єва (критика російського), надрукована в 4 ч. журналу «Время». «Красою і силою поезії, — писав Григор’єв, — багато дехто становить Шевченка врівень з Пушкіним і з Міцкевичем. Ми підемо далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і у Міцкевича лишень іскорки блищать. Натура Шевченка світліше, простіше і щиріше натури Гоголя, великого поета України, що постановив себе в фальшиве становище бути поетом цілком чужого йому побиту великоруського... Шевченко останній кобзар і перший великий поет нової великої літератури» ¹³¹⁰.

¹³⁰⁹ Киевская старина. — 1896. — Кн. II. — С. 52.

¹³¹⁰ Время. — 1862. — Кн. IV. — С. 636 — 637.

IV

За кільки день після похорону кватеру небіжчика розпечатали. Поліція зробила реєстр усього, що лишилося після поета. Свідком при тому був Зосима Незаборовський, а цінував спадщину художник Григорій Честохівський. Усі стіни в світлиці поета, — каже Незаборовський ¹³¹¹, — були обписані олівцем. Звідтіль Честохівський і Незаборовський посписували усе, «що вважали потрібним». Усю спадщину, яку завели до реєстру, віддали на схованку Михайлу Лазаревському.

¹³¹¹ Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II — С. 192 — [19]3. [Недоборовский З. Мои воспоминания].

Перегодом спадщину, що лишилася після поета, пустили на ліцитацію. М. Лазаревський покликав і Л. М. Жемчужникова. «Усі ми, поклонники поета, — пише до мене останній в листі 28 січня 1898 р. з Москви, — умовилися, щоб нічого з Шевченкового добра не випустити з своїх рук; тим перекупщикам, хоч їх і багацько зібралося на ліцитацію, нічого не довелося купити: за те ж і ціну на Шевченкові речі набивали незвичайно високу: пам’ятаю, що Красовсь-/599/кий за Шевченків кожух заплатив більше сотні карбованців. Я купив кобеняк його і лампу, при котрій він працював. Калоші поетові пішли нарізно: хтось купив одну, а другий другу. Перекупщики подивились, подивились і покинули набивати ціну, гадаючи, що ми люде божевільні».

Палітра, пензлі, муштобиль і скринька з красками, як повідав Д. Мордовець ¹³¹², були у Честохівського, а він при Мордовцеву передав все те Василю Тарновському, з умовою, щоб усе те перейшло до громадського музею імені Шевченка.

Малюнки і ескізи Шевченка — усіх 280 — каже Мордовець, береглися у Коховського; а по смерті його вдова передала їх жінці полтавського губернського маршала Бразоля, а пані Бразоль продавала їх, просячи 1500 карб. ¹³¹³.

¹³¹² Новости. — 1896. — № 159.

¹³¹³ Я чув, що В. В. Тарновський в березілі р. 1898 купив ті малюнки за 1000 карб. для свого музею Шевченка.

V

Дозвіл перевезти тіло Шевченка на Україну дано в квітні. Доки останки поета почивали в Петербурзі, земляки часто збиралися на гробовище, і тут на могилі наш земляк отець Опатович правив панахиди. На могилі Шевченка завсігди було повно квіток і вінків: вона так була засипана їми, що з під квіток не знати було ні землі, ні снігу: вона нагадувала більш весну, життя, ніж смерть ¹³¹⁴.

6 квітня в 40-й день смерті Шевченка земляки зібралися відправити звичайну панахиду і попрощатися з останками поета, перед тим як виряджати його на Україну. М. Костомаров після панахиди висловив промову. Дякуючи Тарасові за гіркі сльози, що лив цілий свій вік за Україну, прохав його: «Благослови, батьку, кінчати те діло, що обілляв ти гіркими сльозами!»

¹³¹⁴ Основа. — 1861. — Кн. VI. — С. 29.

Ранком 26 квітня усі українці, які були в Петербурзі і мали спроможність, зібралися на гробовище. Відкопали могилу, вийняли труну, вложили її в другу, зроблену з цини, запаяли і постановили на ресорному возі, умисне на те зробленому.

Невимовно сумна, а величава була картина. Очі всіх, хто був, журливо дивилися на чорну труну. В усіх лиця /600/ охмарені глибокою тугою та скорботами; усіх пройняла одна думка: що оце остання хвилина прощання навіки з дорогим, любим поетом і чоловіком. «Доки Тарасова могила була в Петербурзі, здавалося нам, — каже редактор «Основи», — що смерть ще не все взяла з собою: а тепер прощай, Тарасе, навіки прощай!»

Коли таким чином усіх гнітила печаль, виступив Куліш і мовив: «Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їзжаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нижчий од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися? Ні один предок твій не сходив з сього світа без сієї останньої честі. Чи вже ж ти чужим чуженицею вмер на чужині? Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо, не покритого червоною китайкою? Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали козацькі луги й луки... Ні, батьку! Ще не попереводились діти козацькі! Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній сумній домовині Тарасовій! Отепер їдь, батьку! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітщини не занедбали».

«З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою! — говорив Куліш потім в останній промові. — Та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!..»

«Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм ми дихатимемо вовіки і віки...»

Тужливий поїзд рушив через увесь Петербург до вокзалу залізниці: червона китайка давала людям знати, що то батько українського слова навіки покидає ту чужу столицю, де його за слово правди, волі і любові засужено р. 1847 на нелюдське мордування в степу киргизькому.

Проводжати труну до нової могили на Україні петербурзька громада вирядила молодих своїх громадян Олександра Лазаревського та Григорія Честохівського ¹³¹⁵.

¹³¹⁵ Честахівського. — Ред.

Скрізь по дорозі від Петербурга до Києва більш-менш торжественно стрічали і проводжали по містах труну з останками нашого великого поета-страдальника. В Орлі бажали спорудити вельми торжественну зустріч і проводи; але звістка спізнилася і орлівці не мали спроможності справити своє бажання. Тут, опріч українців, зустрів труну Та-/601/расів приятель Якушкін ¹³¹⁶. Домовину, покриту червоною китайкою, поставили на дорозі. Прийшли гімназисти з своїм куратором, директором та з учителями, і відслужили панахиду. Народу зібрався великий натовп, хоча домовина стояла в Орлі тільки дві години. Виїхавши за місто, орлівці відправили другу панахиду, випрохали собі вінки, що лежали на труні, і один з них розділили поміж себе, а другий взяли на спомин в гімназію.

Нарешті 6 мая труна з останками поета прибула до Дніпра і мусила тут спинитися і ждати дозволу адміністрації.

Не можна мені вгадати, нащо треба було того дозволу. Раз дозволено було в столиці перевезти тіло на Україну, то якого ще іншого дозволу треба було? Але факт фактом.

За дозволом до генерал-губернатора, як оповідає наочний свідок д. Чалий, поїхав Варфоломей Шевченко і отець Петро Лебединцев. Князь Васильчиков зараз же дав (та й не можна було йому не дати) дозвіл; але казав іти до митрополита і спитати, в якій церкві можна постановити труну до похорону. Митрополит казав везти тіло до церкви Різдва Христового, що стоїть біля берегу Дніпра, зараз при в’їзді в Київ з набережа.

Тоді молодіж випрягла коней і самотужки повезла домовину. На протязі більш п’яти кілометрів часто зупинялися і говорили промови, читали вірші.

Тим часом повстало питання: де саме похоронити тлінні останки генія українського слова? Петербурзькі громадяни сього питання вкінець не вирішили, лишень указували, що, може б, придатніш за все похоронити у Києві. Знов же, коли хоронити у Києві, дак на якому гробовищі ? Чи у Видубицькому монастирі, чи на «Аскольдовій могилі», чи на Щекавиці? Але, в усякому разі, на горі, побіля Дніпра. Варфоломей Шевченко був тієї думки, щоб похоронити на Щекавиці, і казав там викопати могилу. Отже, коли з труною приїхав Честахівський, дак все перемінилося. Д. Чалий ¹³¹⁷ оповідає, що Честахівський сказав, що він був при останніх конаннях Тараса і, коли спитав його, де його похоронити, дак він відповів: «В Каневі».

Честахівський розповів неправду: при смерті Тараса його не було, як се повів потім Ол. Лазаревський ¹³¹⁸,

¹³¹⁶ Северная пчела. — 1861. — № 119.

¹³¹⁷ Жизнь в произведения Т. Шевченка. — С. 181.

¹³¹⁸ Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. II. — С. 28 — 30.

але думка його усім подобалася, бо вона більш-менш відповідала і /602/ Тарасовому бажанню. В своїх віршах, найпаче в «Заповіті», він висловив бажання, щоб його поховали на горі біля Дніпра. А на Чернечій горі біля Канева Варфоломей тоді вже довів до краю придбання землі для Тараса під хутір, куди він бажав перебратися навесні. Таким чином, могила його на Чернечій горі зовсім відповідала бажанню його осадити на тій горі свою селитьбу. І ми тепер можемо тільки з подякою згадувати, що Честахівський не дав похоронити Шевченка на Щекавиці.

VI

В неділю 7 мая йшов дощ: але він не перешкодив, щоб церква, де стояла Тарасова труна, і увесь цвинтар були повнісенькі народу під час похоронної служби, котру правив отець Лебединець. Говорити в церкві промови адміністрація заборонила. Саме коли правилася панахида, одна дама, уся в чорному, положила на труну терновий вінок. Се була найкраща мова без слів!..

З церкви похоронна процесія рушила по набережжі до пароходу, щоб пароходом везти тіло в Канів на Чернечу гору. По дорозі держали промови (тоді ще студенти) Антонович Володимир, Драгоманів Михайло і Стоянів Ол., нарешті інспектор 11-ої київської гімназії д. Чалий. Чалий говорив мовою російською. «Поезія Шевченка, — сказав він між іншим, — завоювала нам право літературного горожанства і гучно подала свій голос в сем’ї слов’янських народностей! От в чому велике значення Шевченка і його слава, що довіку не зав’яне!..»

Проводити тіло Шевченка поїхали на пароході Тарасові брати і сестри, Варфоломей з своєю родиною, Чалий і Сошенко з жінками, старий приятель Шевченків поет Віктор Забіла, Лазаревський, Честахівський і чимало студентів.

На другий день парохід приплив до Канева. На Дніпрі тоді стояла велика вода, через що парохід мусив спинитися геть від берега. Не малої праці треба було ужити, щоб перевезти труну на берег: нести на руках, бредучи по коліна в воді по грузькому дні, не можна було: звичайний човен не підняв би важкої труни... Довго міркували коло оцієї труднації і нарешті стали на тому, щоб привезти простий драбинчастий воловий віз і на його переложити з парохода труну. Так і зробили: від парохода повезли воза не кіньми, не волами, а самотужки. /603/

На березі стояв великий тиск народу. Духовенство торжественно зустріло труну з дорогими для України останками найкращого сина заплаканої нені. Постановили труну на мари і з великою честію внесли в соборну церкву.

Яму на Чернечій горі викопали студенти та інші поклонники поета, що поприїздили до Канева.

10 мая з Канева і з околиці зібралося стільки народу, скільки, може, Канів і не бачив на своєму віку. Після торжественного богослуження всього соборного духовенства протопоп Мацкевич держав у церкві промову. Вказавши на великі заслуги і значення Шевченка яко народно-національного поета, оратор мовив: «Ти, стародавний Дніпре, що пишаєшся своїми хвилями сивими! Тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові останки; повідай же ти нам про дорогого для кожного українця чоловіка-кобзаря! Був час, що про нашу Україну думали, що се край невдатний до високих чувств і думок; але Шевченко довів, що край сей, де забули про освіту народну, має душу і серце, приступне для всього високого та прекрасного. Так, померший брате! Світ твій просвітиться перед людьми: вони побачили твої діла добрі і прославили Отця, іже на небесах. Минуть віки, і далекі нащадки дітий України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав ти, брате, жити у Каневі: от і живи до кінця світу. А ти, Україно! Побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвисших гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік вашого славного Дніпра».

З собору похоронна процесія, оточена величезним тиском народа, рушила на Чернечу гору; і тут на шпилю гори похоронили навіки останки того Велетня, якого «за Україну замучено колись...».

Над тією могилою генія українського слова нині стоїть височезний залізний хрест і німо промовляє до українців:

Любіть її во врем’я люте...

За неї душу положіть...

У Києві, 1898. Грудень

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі