[Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 185-217.]

Попередня     Головна     Наступна             Листи

КОМЕНТАРІ

Листи до Тараса Шевченка — важливе джерело вивчення світогляду митця, проникнення в його письменницьку та малярську лабораторію, висвітлення біографії на суспільно-історичному тлі епохи, оточення, різнобічних особистих і творчих взаємин. Однак усвідомлення джерелознавчої цінності листів до поета прийшло не одразу: їх публікація розпочалася лише на початку 80-х років минулого століття. Біограф поета М. К. Чалий у праці «Жизнь и произведения Тараса Шевченка: Свод материалов для его биографии» (К., 1882) опублікував близько 120 листів до поета, але припустив при цьому багато неточностей і пропусків, хоча й мав у своєму розпорядженні чимало автографів (значна частина цих автографів зберігається нині в ГЛ). Близько восьмидесяти листів до поета надрукував журнал «Киевская старина», збирав їх визначний Шевченків біограф минулого століття О. Я. Кониський. Однак перше зібрання листів до Шевченка було видано лише 1929 р. як доповнення до листів поета у третьому томі Повного зібрання творів Т. Г. Шевченка за редакцією академіка С. О. Єфремова. Упорядник М. М. Новицький не коментував їх, вказавши лише джерело тексту.

Об’єктом цілісного розгляду й коментування листи до Шевченка стали на початку 60-х років, коли вийшов друком упорядкований Л. Ф. Кодацькою збірник «Листи до Т. Г. Шевченка» (К., 1962). Було опубліковано 249 листів, із них 49 — вперше. Листи супроводжувалися коментарем, хоча й надто стислим, іменним покажчиком. Незважаючи на деякі прорахунки, зазначені в рецензії М. М. Новицького (Радянське літературознавство. — 1966. — № 2) видання мало свою цінність.

Відтоді в шевченкознавстві з’явилось чимало досліджень окремих періодів життя Шевченка, зокрема П. Жура, Л. Большакова, А. Костенка та Е. Умірбаєва, А. Непокупного, В. Владича, Г. Паламарчук, В. Судак, Л. Внучкової, Н. Полонської, В. Бородіна та ін., підготовлено нове Повне зібрання творів Шевченка у 12-ти томах з грунтовним коментарем, вийшов енциклопедичний Шевченківський словник, знайдено багато нових документів, листів тощо. Все це дало можливість розширити коло адресантів Шевченка й з’ясувати «темні» місця в листах, що видавалися, значно докладніше прокоментувати їх.

Упорядники даного збірника прагнули з максимальною повнотою й точністю відтворити тексти листів: усунути пропуски, перестановки, неточності у прочитанні, повністю зберігаючи при цьому морфологічні та синтаксичні особливості, характерний для епохи та індивідуальності кореспондента мовний колорит. Тексти звірено за автографами або першодруками, зокрема й тими, які не були використані у виданні 1962 р. Отож уточнено окремі прізвища, відновлено пропущені слова й рядки (наприклад, у листах В. М. Забіли від 16 вересня 1860 р. чи А. Козачковського від 6 жовтня 1860 р.) і навіть цілі фрагменти (приміром, перша частина листа П. Куліша, написаного близько 22 листопада 1858 р., що становила проект відповіді Шевченка на прохання М. Максимовича дати вірші для друку в газеті «Парус»). Розшифровано більшість криптонімів та прізвиськ, уточнено датування листів від братів Лазаревських, П. Куліша, А. Клоберг, М. Курочкіна, Марка Вовчка, враховано пропозиції П. Жура, М. Новицького, Л. Большакова щодо атрибуції та датування ряду листів. Природно, що передатування змусило внести зміни у порядок подачі листів. Вперше введено до збірника листи й записки від Ликери Полусмакової, Ганни та Данила Мордовцевих, діячів київських недільних шкіл тощо.

Упорядники прагнули подати до листів вичерпний коментар, як текстологічний (джерело тексту, першодрук, обгрунтування дати, відсутньої в автографі чи публікації), так і реальний, даючи пояснення згадуваних у листах персоналій, художніх творів, друкованих органів, а також суспільних, літературних подій, про які йдеться /186/ чи натикається в листах. Велику увагу приділено відновленню наукової об’єктивності в оцінках постатей і явищ, які раніше замовчувалися, знято офіціозні інформаційні обмеження, ідеологічні догми й кліше стосовно історії і культури України.

Тексти подаються за сучасним правописом із збереженням індивідуальних мовних особливостей адресантів, датування — за старим стилем. Редакторську дату вміщено під прізвищем кореспондента — і в основному тексті, і в коментарях. Авторська дата зазначається в тексті листа відповідно до її місця в автографі.

Розгорнуті довідки про персонали подаються, як правило, при першій згадці.

Тексти листів упорядкували й підготували коментарі: В. С. Бородін — № 1 — 10; В. П. Мовчанюк — № 11 — 47; В. Л. Смілянська — № 48 — 127; М. М. Павлюк — № 143 — 174, 176 — 206, 209 — 225, 238, 239; Н. П. Чамата — № 128 — 142, 175, 207, 208, 226 — 237, 240 — 250.

1840

1. Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

23 жовтня 1840 р. Основа

Подається за першодруком: Основа. — 1861. — № 7. — С. 4 — 6. Дата в першодруці: «23 октября [18]40 г. Основа».

Відповідь на одержання від Шевченка — через П. І. Мартоса — примірника «Кобзаря» (Спб., 1840).

Лист-відповідь Шевченка (орієнтовно з кінця 1840 чи початку 1841 р.) не відомий. Згадується в пізнішому листі Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841 р.: «Або проклятущі поштарі не довезли мого письма до Вас, або Ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та є».

Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович (1778 — 1843) — український письменник, прозаїк і драматург, автор історичних та етнографічних нарисів. Друкував українські повісті та оповідання під псевдонімом Основ’яненко. З його творами Шевченко познайомився завдяки Є. П. Гребінці ще до свого викупу з кріпацтва, в 1836 — 1837 рр. Перші відомості про Шевченка як молодого поета Г. Ф. Квітка-Основ’яненко одержав з листів Є. П. Гребінки. У першому з них (від 18 листопада 1838 р.) Є. П. Гребінка, ведучи мову про можливість видання українського літературного альманаху, повідомляв: «А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стихів на Збірник» (Гребінка Є. П. Твори : В 3-х т. — Київ, 1981. — Т. 3. — С. 594 — 595). У другому (від 10 січня 1839 р.) назвав Шевченка своїм «помічником» у підготовці цього альманаху, виданого згодом. (Спб., 1841) під назвою «Ластівка» (Там само. — С. 597). Прочитавши нарис Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Головатый (Материал для истории Малороссии)» (Отечественные записки. — 1839. — № 10. — С. 1 — 29), Шевченко наприкінці 1839 р. написав послання «До Основ’яненка». Ще до виходу в світ 18 квітня 1840 р. «Кобзаря», куди ввійшов і цей вірш, Шевченко, не називаючи себе (підписався псевдонімом «Перебендя»), надіслав Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові разом з листом кілька своїх творів, серед них, очевидно, і послання «До Основ’яненка» та вірш «Перебендя». 1840 р. Шевченко передав йому примірник «Кобзаря», в березні 1842 р. — примірник поеми «Гайдамаки» (Спб., 1841) з дарчим написом (див.: Ланевський. Знаходка нового листа Т. Г. Шевченка // Червоний шлях. 1926. — № 2. — С. 162 — 165).

Повість Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана» (1838), прочитана Шевченком у рукописі, надісланому наприкінці 1838 р. Є. П. Гребінці, послужила поштовхом до написання поеми «Катерина» і має з нею деякі спільні сюжетні риси й деталі. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко залучив Шевченка до ілюстрування деяких своїх творів («Знахар», «Панна Сотниківна»), висловлював бажання, щоб поет переповів віршами його оповідання «Панна Сотниківна», запросив надіслати вірші для надрукування в альманасі «Молодик» (Ч. 2. — Харків, 1843), на прохання Шевченка поширював передплатні квитки на поему «Гайдамаки» (Спб., 1841) у Харкові. В передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847), торкнувшись стану української літератури, Шевченко характеризував Г. Ф. Квітку-Основ’яненка словами: «Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері...» (т. 5).

З відповіді Г. Ф. Квітки-Основ’яненка на одержання «Кобзаря» розпочалося його листування з Шевченком (листи Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, крім коментованого: від 22 березня і 22 листопада 1841 р. та 29 квітня 1842 р.; листи Шевченка: від /187/ 19 лютого та 8 грудня 1841 р., 22 березня 1842 р.; два листи поета — з кінця 1840 чи початку 1841 р. та з початку листопада 1841 р. — не збереглись).

Сидимо ми удвох з моєю жіночкою... — Квітка (уроджена Вульф) Ганна Григорівна (1800 — 1862). Вихованка Смольного (Єкатерининського) інституту, 1818 р. була направлена до Харкова на посаду класної дами Інституту благородних дівчат. 1821 р. вийшла заміж за Г. Ф. Квітку. «Женщина очень добрая и образованная. Она следила за французскою литературою и даже за политикою... Чрезвычайно любила своего мужа, гордилась его литературною славою...», — писав про неї в листі до Г. П. Данилевського М. I. Костомаров (Данилевский Г. П. Украинская старина. — Харьков, 1866. — С. 232). Племінник Г. Ф. Квітки-Основ’яненка В. А. Квітка в листі до Данилевського ділився спогадами: «С женою он (Г. Ф. Квітка. — Ред.) советовался, слепо доверял ее мнениям, а когда дело шло в его сочинениях о высшем свете, французском языке и образованности, то он решительно подчинялся ее приговорам» (Данилевский Г. П. Украинская старина. — С. 221).

...а тут і письмечко... не відгадаю від кого. — Лист Шевченка, що не зберігся. Згадка в коментованому листі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка — єдине джерело відомостей про нього. Найімовірніше, був надісланий Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові наприкінці 1839 чи на початку 1840 р., до виходу «Кобзаря» (цензурний дозвіл на друкування — 7 березня, на випуск у світ — 18 квітня 1840 р.; див. Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура: Дослідження та документи. 1840 — 1862 роки. — Київ, 1969. — С. 11 — 20, 79 — 80).

А далі як почали вірші читати... так ну! — Точних відомостей про те, які саме вірші надіслав Шевченко в згаданому листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, немає. Проте навряд чи може бути сумнів, що серед них були послання «До Основ’яненка» та вірш «Перебендя».

...хто ж такий? ... Перебендя ... Вгадуй же його, що і хто воно таке є... — Йдеться про псевдонім (за ім’ям героя вірша «Перебендя»), яким був підписаний перший лист Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка.

Послали до мого брата... — Квітка Андрій Федорович, брат письменника, предводитель дворянства Слобідсько-Української губернії.

Аж ось у одній книжці читаємо звістку, що, каже, є написаний «Кобзарь» от з такими думами і піснями, та і спасав одну... — Йдеться про анонімну рецензію на «Кобзар» 1840 р. в журналі «Отечественные записки» (1840. — № 5. — Отд. 6. — С. 23 — 24). У ній процитовано два уривки з творів Шевченка. На початку — з поеми «Тарасова ніч», наприкінці — з поезії «Перебендя»: «На картинке представлен слепой кобзарь (певец) с провожатым: кобзарь сидит один; руки его лежат на струнах бандуры; голова, осененная думою, поникла. Вы в нем видите кочующего поэта; нет на земле места

Тому, хто все знає, тому, хто все чує,

Що море говорить, де сонце ночує,

Його на сім світі ніхто не прийма!..»

Цілком певно можна сказати, що саме останні рядки (з поезії «Перебендя»), наведені рецензентом, наштовхнули Г. Ф. Квітку-Основ’яненка на думку, що одержаний ним лист із українськими віршами був написаний Шевченком.

Невже ж зробити, як Євгеній Павлович зробив, що написав Грицьку Основ’яненку та так і пустив. — Свідчення Г. Ф. Квітки-Основ’яненка стосується листа з Петербурга в Харків українського поета-байкаря Є. П. Гребінки (1812 — 1848) від 14 вересня 1838 р. Є. П. Гребінка поділився з Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком своїм наміром підготувати и видати український літературний альманах (йдеться про «Ластівку») і запросив подати до нього й свої твори (див.: Гребінка Є. П. Твори: В 3-х т. — Т. 3. — С. 593). Відповідь Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (орієнтовно, з кінця вересня 1838 р.) не відома, але з наступного листа Є. П. Гребінки до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 12 жовтня 1838 р. видно, що останній, підтримавши ідею видання у Петербурзі творів українських письменників, радив налагодити для цього випуск «Литературных прибавлений» при якому-небудь петербурзькому журналі і пообіцяв надіслати для збірника свою повість «Сердешна Оксана» (Там само. — С. 594).

Кобеляки — повітове місто в Полтавській губернії (тепер райцентр у Полтавській області).

Мартос Петро Іванович (1811 — ?) — поміщик села Яхники Лохвицького повіту Полтавської губернії, відставний штабс-ротмістр. Навчався у Ніжинській гімназії вищих наук разом з М. В. Гоголем, Н. В. Кукольником, Є. П. Гребінкою. 1839 р. у Петербурзі через Є. П. Гребінку познайомився з Шевченком, замовив йому свій портрет (не зберігся), їздив до нього на сеанси, під час яких прочитав його рукописні поетичні твори і запропонував свою допомогу в їх виданні. Коштом П. І. Мар/189/тоса видано «Кобзар» 1840 року, в якому поет присвятив йому поему «Тарасова ніч». Лишив спогади про Шевченка (Див.: М[арто]с П. Эпизоды из жизни Шевченка // Вестник Юго-Западной и Западной России. — 1863. — Т. 4. — № 10. — С. 32 — 42).

...«Кобзар», та вже дуже вичитаний! — Примірник «Кобзаря» (не відомо, з дарчим написом поета, чи ні), переданий Шевченком Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові, не зберігся. Згодом був виявлений придбаний на сумському базарі Ланевським примірник «Кобзаря» (Спб., 1840), оправлений разом з примірником поеми «Гайдамаки» (Спб., 1841) з дарчим написом поета Г. Ф. Квітці (див.: Ланевський. Знаходка нового листа Т. Г. Шевченка // Червоний шлях — 1926. — № 2. — 162 — 165).

...що б то, якби Ви мою «Панну Сотниківну» ... та розказали по-своєму, своїми віршами... — На пропозицію Г. Ф. Квітки-Основ’яненка написати поетичний твір на сюжет його повісті «Панна Сотниковна» (Современник. — 1840. — № 3) Шевченко не пристав. Жодних слідів праці поета над запропонованим сюжетом нема.

Та ще б і змальовали її патрет... — Шевченко відгукнувся на це прохання і незабаром почав працювати над картиною «Панна Сотниківна». В листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841 р. він просив надіслати йому як модель дівочий одяг: «Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я Вам за те намалюю яку зумію картину, звичайно нашу — або «Марусю», або «Сердешну Оксану» (її вже дрюкують), або «Панну Сотниківну», як вона, богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй-Богу, намалюю! І дуже буду дякувать». 8 грудня того ж року Шевченко повідомляв Г. Ф. Квітку-Основ’яненка: «Малюю вашу «Панну Сотниківну», а в листі від 18 листопада 1842 р. до П. М. Корольова згазначав: «Скажіть Грицькові (Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові. — Ред.), що я змалював його «Панну Сотниківну» і, може, на цім тижні пошлю йому, як здужатиму письмо написать». В альбомі Шевченка 1839 — 1843 років (ІЛ. — Ф. І. — № 106. — Арк. 2) й на окремому аркуші (ДМШ, г — 415) збереглося кілька начерків та ескізів до цієї картини (нині не відомої), судячи з яких в її основу лягли рядки з повісті Г. Ф. Квітки-Основ’яненка: «В доме пана Сотника, в так, по-тогдашнему, называемой «большой хате», в ясный морозный день, сидела у окна девушка и прилежно занималась работою» (Квитка-Основ’яненко Г. Панна Сотниковна. Истинное происшествие // Современник. — 1840. — Т. 19. — Кн. 3. — С. 1). Див. також: Яцюк В. Робота Т. Г. Шевченка над першими картинами // Образотворче мистецтво. — 1986. — № 2. — С. 22 — 24.

...чую, що Ви лучче малюєте, чим Борисівський іконописець, що салдата колись списав. — Одним із найраніших джерел відомостей про Шевченка-художника, учня Академії мистецтв, послужила Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові, найімовірніше, рецензія П. К. (П. О. Корсакова) в журналі «Маяк» на «Кобзар» 1840 року. «Сочинитель «Кобзаря» г. Шевченко обладает, как слышали мы, не одним талантом писать малороссийские стихи, он художник в полном смысле этого слова. Автор высочайшей поэмы нашего века «Разрушение Помпеи» К. П. Брюллов есть гений-наставник г. Шевченки; а у такого наставника есть чему научиться!» (Маяк. — 1840. — №6. — Гл. 4. — С. 94 — 95). Борисівський іконописець — маляр Кузьма Трохимович, персонаж оповідання Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Салдацький патрет» (Утренняя звезда. — Харків, 1833. — Кн. 2. — С. 3 — 7).

2. КОМІТЕТ ТОВАРИСТВА ЗАОХОЧУВАННЯ ХУДОЖНИКІВ

25 листопада 1840. Петербург

Подається за автографом: ДМШ. А — 8. № 75/584. Арк. 3.

Вперше надруковано: Украинская жизнь. — 1912. — № 2. — С. 98.

Автограф має вихідний номер: «№ 272», і дату: «25 ноября 1840 г.».

Дата в автографі: 25 листопада 1840 р., Петербург.

Початок опікування Комітету Товариства заохочування художників Шевченком покладено розглядом поданих ним малюнків на засіданні комітету 4 жовтня 1835 р. Як зазначено в журналі (протоколі) засідання, «Комитет нашел оные заслуживающими похвалу и положил иметь его в виду на будущее время» (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, 1814 — 1861. — Київ, 1982. — С. 9). Товариство надавало Шевченкові грошову допомогу на ліки та художнє приладдя (Там само. — С. 13). 16 грудня 1838 р. Комітет Товариства заохочування художників, розглянувши нові малюнки Шевченка, який уже навчався в Академії мистецтв, «...положил принять его в свое покровительство и. назначить ему содержание при первой вакансии» (Там само. — С. 18). З січня 1839 р. до 1 червня 1842 р. Шевченко — пансіонер Товариства заохочування художників. 11 жовтня 1840 р. в журналі засідання Комітету Товариства заохочування художників зроблено запис: «Известясь, что воспитанник Общества Шевченко, за первый опыт в живописи, награжден от Академии художеств серебряною медалью 2-й степени, Комитет положил письменно объявить ему, сколь это Комитету приятно, и что дальнейшие его успехи в живописи доставят ему в /190/ членах комитета самых усердных и постоянных ободрителей...» (Там само. — С. 28). На виконання цієї ухвали й був складений лист Комітету до Шевченка від 25 листопада 1840 р., підписаний за відсутністю голови Товариства заохочування художників П. І. Кутайсова віце-головою Ф. І. Прянишниковим.

Известясь о том, что Вы, за первый опыт в живописи, удостоились награждения от императорской Академии художеств серебряною медалью 2-й степени... — Олійна картина, за яку Шевченко на іспиті в Академії мистецтв у вересні 1840 р. здобув срібну медаль, — «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», а також список учнів Академії, які брали участь в іспиті, не збереглися. Джерелом відомостей про нагороду Шевченка є копія з журналу (протоколу) Ради Академії мистецтв від 27 вересня 1840 р., що ухвалила «...записать в журнал настоящего собрания имена учеников, удостоившихся за представленные работы награды серебряными медалями» (серед них — «Тарас Шевченко за первый опыт его в живописи масляными красками — «Нищий мальчик, дающий хлеб собаке», сверх того положено объявить ему похвалу»), що зберігається в ДМШ (А — 7. № 96. Арк. 3). Список учнів Академії, нагороджених срібними медалями, подала за журналом Загальних зборів Академії мистецтв, нині невідомим, «Художественная газета» (1840. — 1 ноября. — С. 3). Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 27.

Прянишников Федір Іванович (1793 — 1867), віце-голова Товариства заохочування художників; директор Петербурзького поштамту, колекціонер російського мистецтва. З його колекцією був знайомий Шевченко. У повісті «Художник» поет згадав Ф. І. Прянишникова як замовника портрета князя О. М. Голіцина, колишнього міністра духовних справ та освіти, над яким 1840 р. працював К. П. Брюллов (т. 4).

1841

3. Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

22 березня 1841. Основа

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 260.

Вперше надруковано: Русская старина. — 1879. — № 1. — С. 176 — 178 (публікація О. М. Лазаревського).

Дата в автографі: «22 марта [18]41, Основа».

Відповідь на лист Шевченка від 19 лютого 1841 р. з Петербурга.

...не писав до тебе місяців з двадцятеро. — Перерву в листуванні Г. Ф. Квітки-Основ’яненка з Шевченком зазначено тут перебільшено. Попередній відомий лист Г. Ф. Квітки-Основ’яненка датований 23 жовтня 1840 р.

Прочитав Ваше перше письмо... — Лист, ймовірно, з кінця 1840 чи початку 1841 р., що не зберігся, в якому Шевченко вперше’ звернувся до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка з проханням надіслати йому як модель для картини дівочу сорочку. Деяке уявлення про нього, крім коментованого листа, дає наступний лист Шевченка від 19 лютого 1841 р.: «Та нехай же що є, то те й буде, а я таки знову буду просити Вас, щоб Ви, коли буде Ваша ласка, прислали мені дівочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрічок зо дві, та й годі. Пришліть, будьте ласкаві».

...позабував козак наших усіх! Хотів парубка змальовать, а вийшов дід... Та й дівчина наряжена щось не по-нашому... — Йдеться про невідомий малюнок Шевченка, надісланий ним Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові в згадуваному листі з кінця 1840 чи початку 1841 р.

...а я взяв та й занедужав собі гарненько... лежати не лежав, а так світом нудив... — На початку 1841 р. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко пережив досить глибоку депресію, викликану, як він згодом сам пояснював у листі до П. О. Плетньова від 1 березня 1841 р., різкими нападками на нього В. В. Каразіна, а в журналі «Библиотека для чтения» — на його твори — О. І. Сенковського (Барона Брамбеуса), тривогою за долю відісланого до Петербурзького цензурного комітету роману «Похождения Столбикова». «Эти два месяца я был в мрачном сне, — писав він, — беспокоим был страшными мечтаниями, унылыми видениями и, пробудясь, встретил новые горести ... Анна Григ[орьевна] (дружина Г. Ф. Квітки. — Ред.) открыла все брату моему, здесь же живущему (А. Ф. Квітці. — Ред.). Тот испугался моего состояния и потребовал, чтобы я прибегнул к лечению... Доктор нашел положение мое очень серьезным и находил необходимым кинуть мне кровь, но остановился на сильных лекарствах» (Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Зібр. творів: У 7-ми т. — Т. 7. — С. 295 — 296). Див.: Данилевский Г. П. Украинская старина. — С. 228 — 236. /191/

Ось-ось вже трошки очуняв у піст, іще, далебі, не було Вашого другого письма... — Великий піст 1841 р. тривав з 17 лютого до 29 березня за ст. ст.

...що Ви знайшли граціозного... коли дівка Богу молиться? — Слова Г. Ф. Квітки-Основ’яненка стосуються таких рядків із згаданого Шевченкового листа: «...я сього літа повинен намальовать для Академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать».

«Гайдамаки» Ваші добра штука буде. — Йдеться про частину поеми «Гайдамаки», яку Шевченко надіслав Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові в рукопису, можливо, з листом від 19 лютого 1841 р. Рукопис не зберігся.

А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за «Кобзаря». — Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790 — 1865), український поет, професор Харківського університету. Про його захоплення «Кобзарем», одержаним від Шевченка, розповів у своїх спогадах про М. І. Костомарова О. О. Корсун: «Раз идем мы с Николаем Ив[анови]чем (Костомаровым. — Ред.) в собор на архиерейскую службу и заходим к Апарину в книжную лавку. Спрашиваем: нет ли чего новенького? Апарин подает тонкую книжечку — «Кобзарь». Мы присели на лавке, да и просидели не только обедню — и самый обед: всю книгу прочитали...

Это было что-то совсем особенное, новое, оригинальное. «Кобзарь» поразил нас! Не одних нас, а всех своих читателей. Даже величественный, блестящий, жалованный за девичий институт перстнями генерал (П. П. Гулак-Артемовський. — Ред.) удостоил остановить меня на улице и передать свое восхищение Шевченком, который прислал ему свою книжку; а ведь Артемовский-Гулак был чем-то вроде Юпитера!» (Корсунов А. Николай Иванович Костомаров // Русский архив. — 1890. — № 10. — С. 207).

А що наш Евгений Павлович з своїм альманахом? — Мовиться про Є. П. Гребінку. Восени 1838 р. він розпочав підготовку альманаху творів українських письменників (йдеться про «Ластівку») і тоді ж, у листі від 18 листопада 1838 р., запросив до участі в ньому Г. Ф. Квітку-Основ’яненка (див.: Гребінка Є. П. Твори : В 3-х т. — Т. 3. — С. 594 — 595). Наприкінці 1838 р. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко надіслав Є. П. Гребінці повість «Сердешна Оксана», а згодом — оповідання «Пархімове снідання» та «На пущання як зав’язано», за що той дякував у листі від 13 січня 1839 р.: «Ваша «Оксана» хороша, очень хороша, дай Бог Вам здоровья» (Там же. — С. 597). Про твори Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, подані до альманаху, писав Л. І. Боровиковський І. І. Срезневському 24 травня 1840 р.: «Е. П. Гребенка готовит еще с ноября прошлого года малороссийский — чисто — Альманах. И я сообщил ему, по просьбе, несколько пьесок и виньетку. Г., Основ’яненко доставил 3 хороших (пишет мне Гребенка) повести...» (Харківська школа романтиків // Вступ. статті, редакція і прим. А. Шамрая. — Харків, 1930. — С. 247). 13 січня 1839 р. Є. П. Гребінка сповіщав Г. Ф. Квітку-Основ’яненка: «Мой сборник до сих пор не движется...» (див.: Гребінка Є. П. Твори: В 3-х т. — Т. 3. — С. 597). Саме цим викликані розпитування про стан справ з підготовкою збірника в листах Г. Ф. Квітки-Основ’яненка того часу, зокрема в коментованому листі до Шевченка, хоча 19 лютого 1841 р. поет повідомляв його, що повість «Сердешна Оксана» в «Ластівці» «вже дрюкують».

Нічого до мене вже давно не лише. — Останній лист Є. П. Гребінки до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка датований 13 січня 1839 р. Згодом, під час поїздки 1841 р. з Петербурга на Україну, Є. П. Гребінка навмисне завернув до Харкова та Основи, щоб побачитися (й порозумітися) з Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком (див.: Данилевский Г. П. Украинская старина. — С. 224).

...посилаю йому дві гарненькі штучки у його альманах ... пан Лобасов, що їх скомпоновав, не так написав до пана Гребінки... так йому і вернули... — Які саме твори Лобасова надіслав Г. Ф. Квітка-Основ’яненко до «Ластівки», не відомо. Вони не могли потрапити до збірника, оскільки на час відправлення їх із Харкова до Петербурга «Ластівка» була вже на стадії завершення друкування і 27 квітня 1841 р. вийшла в світ (ЦДІА Росії. Ф. 777. Оп. 27. № 273. Арк. 21 звор.). Згаданий лист Лобасова не відомий.

«Литературная газета» — петербурзька газета, що виникла 1840 р. на базі «Литературных прибавлений к «Русскому ивалиду» після придбання їх А. О. Краєвським. У перший рік видання в ній уміщено анонімну рецензію на «Кобзар» Шевченка (1840. — № 36. — С. 839). Виходила до 1849 р.

«Маяк» (1840 — 1845) — петербурзький щомісячний літературно-художній журнал (видавці — П. О. Корсаков та С. О. Бурачок, з квітня 1841 р. — С. О. Бурачок). Підтримував розвиток нової української літератури. У журналі друкували свої твори П. П. Гулак-Артемовський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, Є. П. Гребінка, О. О. Корсун, а пізніше й Шевченко. Він опублікував тут уривок з п’єси «Никита Гайдай» (1842. — № 9) та поему «Бесталанный» («Тризна») (1844. — №4). В журналі систематично рецензувалися його твори, зокрема «Кобзар» (1840. — № 6; автор рецензії — П. О. Корсаков) та «Гайдамаки» (1842. — № 8; рецензент — М. Я. Тихорський). /192/

Башуцький Олександр Павлович (1803 — 1876) — російський письменник, видавець, журналіст. Із дворян Чернігівської губернії. В 1824 — 1882 рр. — ад’ютант петербурзького військового губернатора, з 1841 р. — помічник статс-секретаря Державної ради по департаменту законів. Був одружений з племінницею Г. Ф. Квітки Марією Андріївною (Див.: Данилевский Г. П. Украинская старина. — С. 195). Ініціатор і упорядник альманаху «Наши, списанные с натуры русскими» (вип. 1 — 14. Спб., 1841 — 1842; фототипічне перевидання — М., 1986, супровідна стаття та коментарі М. Г. Суботіна), до участі в якому залучив В. I. Даля, Г. Ф. Квітку-Основ’яненка, Є. П. Гребінку, В. Сологуба, I. I. Панаева. Цей альманах Г. Ф. Квітка-Основ’яненко називає «мудрою книжкою».

Я списав нашого «Знахаря». — Нарис Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Знахарь», написаний для видання О. П. Башуцького і вміщений у передостанньому, тринадцятому, його випуску (с. 121). Нарис надруковано з ілюстрацією, виконаною Шевченком.

4. Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

22 листопада 1841. Основа

Подається за публікацією: Україна. — 1925. — № 1/2. — С. 84 — 85 (публікація М. М. Новицького), де лист надруковано за автографом, нині не відомим.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1900. — №9. — С. 298 — 300, з пропусками і неточностями в тексті.

Дата в автографі, як її відтворено в журналі «Україна»: «22 ноября [18]41. Основа».

Відповідь на лист Шевченка (орієнтовно з початку листопада 1841 р.), що не зберігся.

Відповідь Шевченка — лист від 8 грудня 1841 р. з Петербурга.

Пилипівка — різдвяний піст (з 15 листопада по 25 грудня за ст. ст.).

Спасибі Вам за Ваше письмо... — Лист Шевченка не відомий. Як видно з коментованого листа Г. Ф. Квггки-Основ’яненка, поет писав, зокрема, про свій намір надісдати йому передплатні квитки на поему «Гайдамаки» Рукопис її Шевченко подав до Петербурзького цензурного комітету 8 листопада 1841 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура : Дослідження та документи. 1840 — 1862 роки. — С. 81), тому можна вважати, що й лист написано саме в цей період.

Читав у «Лит[ературной] газете», що Ваша дівчина ... придалась... — Йдеться про малюнок Шевченка «Циганка-ворожка», відзначений 26 вересня 1841 р. Радою Академії мистецтв срібною медаллю другого ступеня (див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 35), який експонувався на виставці, влаштованій під час загальних зборів Академії мистецтв 28 вересня 1841 р. Повідомлення про академічну виставку подали «Художественная газета» (1841. — № 19. — С. 7 — 8) та «Литературна газета» (1841. — № 113). В останній вміщено «Лист у Москву», автор якого (підписаний криптонімом: «А. А — въ»), оглядаючи виставку, виділив, зокрема, картину О. М. Максимова і «Циганку-ворожку» Шевченка: «Между живописными произведениями [...] очень мила девочка с булкою в руке Максимова и цыганка, гадающая малороссийской девушке; но у девушки, мне кажется, мало выражения в лице. Вообще можно заметить, что ученики К. Брюллова подражают профессору в колорите и прекрасно делают: художник должен изучать природу, а Брюллов — сам — природа».

Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі отим дурням... — Маються на увазі рецензенти, які у відзивах про «Кобзар» (Спб., 1840) Шевченка (Библиотека для чтения. — 1840. — Т. 39. — №6. — С. 14 — 16; Сын Отечества. — 1840. — № 4. — С. 836 — 837; Северная пчела. — 1840. — № 101. — 7 мая, та ін.) так чи інакше висловлювали то жаль, то осуд, то роздратування тим, що книжка, автор якої володів безперечним, непідробним талантом, написана і видана українською мовою, і радили йому писати «загальнозрозуміло» російською мовою. Обурення подібними виступами рецензентів, яким ділиться з Шевченком у своєму листі Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, не обмежується одним-двома критиками, а стосується самої тенденції не визнавати, заперечувати можливість розвитку української літератури і літературної мови. У даному випадку письменник має на увазі О. І. Сенковського. Його ворожим, зневажливим ставленням до української літературної мови і літератури, виявленим у рецензії на «Кобзар» 1840 р., Г. Ф. Квітка-Основ’яненко обурювався і в листі до М. О. Максимовича від 13 серпня 1840 р.: «Да и к чему мы занимаемся своим правописанием, когда велии мудрецы проповедуют, что и языка такого нет, а мы русские слова, формы переворачиваем в свои хохлатые, бородатые и проч.» (Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Зібр. творів : У 7-ми т. — Т. 7. — С. 259). Тут письменник оскаржує таке місце рецензії О. І. Сенковського, майже дослівно цитуючи окремі вислови: «Малороссийские поэты, как нам кажется, не довольно обращают внимания на то, что они часто пишут таким наречием, которого даже /193/ не существует в России: они без церемонии переделывают великорусские слова и фразы на малорусский манер, создают себе язык небывалый, которого ни одна из всевозможных Россий, — ни великая, ни средняя, ни малая, ни белая, ни черная, ни красная, ни новая, ни старая, — не могут признать за свой, и на этой помеси слов, хохлатых и бородатых, бритых и небритых, южных и северных, на этом гибридном диалекте хотят достигнуть поэтической славы» (Библиотека для чтения. — 1840. — Т. 39. — № 6. — С. 15). «Смех писать, — продовжував з сарказмом Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, — но размысливши, горюешь!... И это пишет во всеуслышание муж, славящийся ученостью». «Спасибі вам і панові Артемовському (П. П. Гулаку-Артемовському. — Ред.) за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше», — писав Шевченко у листі-відповіді. Різку відсіч літературним критикам, які радили йому писати російською мовою, Шевченко тоді ж дав у вступі до поеми «Гайдамаки».

Велике спасибі скажу, коли пришлете хоч подивитись, а вже не втерплю, прочитаю. Та де ж Ваші білети? — Йдеться про поему «Гайдамаки», яка перебувала тоді на розгляді цензури і одержати яку від Шевченка сподівався Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Невдовзі перед тим він познайомився з частиною поеми, надісланою йому Шевченком у рукопису (див. лист Г. Ф. Квітки-Основ’яненка до Шевченка від 22 березня 1841 р. та коментар до нього).

Аж тричі спасибі ... за обіцянку намальовати мою сотниківну... — В листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841 р. Шевченко висловлював намір виконати ілюстрацію до творів письменника («намалюю... або «Марусю», або «Сердешну Оксану»... або «Панну сотниківну»). Цілком імовірно, що йшлося про це і в листі, який не зберігся.

Знайшовся і в нас парень-друзяка... хоче збити збірник... — Йдеться про проект видання в Харкові літературного альманаху, складений І. Є. Бецьким (певною мірою за участю Г. Ф. Квітки-Основ’яненка). І. Є. Бецький (1818 — 1890) — незаконнонароджений син дипломата князя Ю. І. Трубецького; виховувався в пансіонаті М. П. Погодіна, з яким мав постійні інтенсивні листовні зв’язки Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, в 1833 — 1842 рр. вчився в Московському та Харківському університетах, у 1843 — 1845 рр. служив у Харківському дворянському депутатському зібранні.

Г. Ф. Квітка-Основ’яненко сприяв і допомагав І. Є. Бецькому у виданні перших двох випусків альманаху, підказавши й саму його назву — «Молодик». Перші два випуски (частини) «Молодика» (1843) та третій (1844) вийшли в Харкові, четвертий (останній 1844 р.) — у Петербурзі. Див.: Срезневский В. И. И. Е. Бецкий — издатель «Молодика» // Журнал Министерства народного просвещения. — 1900. — № 12; Мстиславская Е. П. Архив и коллекция И. Е. Бецкого // Записки Отдела рукописей (Государственной библиотеки СССР им. В. И. Ленина). — М., 1979. — Вып. 40. — С. 58 — 102.

...пришліть йому яку думку Вашу або відірвіть від готового чого який шматочок... — У листі-відповіді Шевченко повідомив Г. Ф. Квітку-Основ’яненка, що посилає на його прохання баладу «Ганнуся», тобто «Утоплену», та уривок з драми «Невеста» — «Песню караульного у тюрьмы». Остання не була надрукована в «Молодику». В другому випуску альманаху вміщено три твори Шевченка: вже згадана балада «Утоплена», а також «Думка» («Тяжко-важко в світі жити...») та «Н. Маркевичу» (Молодик на 1843 год, украинский литературный сборник, издаваемый И. Е. Бецким. — Харьков, 1843. — Ч. 2. — С. 91 — 92, 108 — 109, 114 — 121).

...нехай утне яку прикажу наську... — У першому випуску альманаху надруковано поезію Є. П. Гребінки «Ліс» (Молодик. — Харьков, 1843. — Ч. 2. — С. 341 — 342). Із запрошенням узяти участь у «Молодику» Г. Ф: Квітка-Основ’яненко звертався і безпосередньо до Є. П. Гребінки. Лист не зберігся, але згадується І. Є. Бецьким в листі до М. П. Погодіна від 29 листопада 1842 р.: «Нет ли у Максимовича (М. М. Максимовича. — Ред.) чего касательно Малороссии? К Гребенке и Шевченке Квитка написал, не знаю, что будет» (РДБ. Ф. 231. Розділ II. Тека 4. № 144). П. Міллер, який допомагав збирати матеріали до «Молодика» в Петербурзі, писав І. Є. Бецькому 18 грудня 1841 р.: «Гребенка, нет сомнения, с радостью примет участие в вашем издании: Владиславлев мне поручился за него» (РДБ. Ф. 178. Картон 7. № 16).

...скажіть пану Гребенке, що його білети не дуже повзуть з рук. — Йдеться про передплатні квитки на поему Є. П. Гребінки «Богдан», уривки з якої друкувалися в 1839 — 1840 рр. у журналі «Современник» (Т. XIV. — Отд. III. — С. 137 — 141; Т. XVII. — Отд. III. — С. 126 — 128), 1841 р. — в журналі «Пантеон» (Ч. 1. — № 1, — Отд. II — С. 38 — 40) та «Литературной газете» (№ 13. — С. 49). Повністю поема була опублікована в журналі «Библиотека для чтения» (1843. — Т. LXI. — № 2. — Отд. 1. — С. 149 — 206), того ж року вийшла окремим виданням: Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого. Сочинение Е. Гребенки. — Спб., 1843. В типографии А. Бородина и К°. /194/

А де їх «Історія руського народу»? — Мається на увазі шеститомна «История русского народа» М. О. Полевого (1796 — 1846), що виходила протягом 1829 — 1839 рр. з великими перервами.

...наш край... — Тобто Харків і Слобожанщина.

А «Ластівки» його нема тут овсі. — Альманах «Ластівка» випущено у світ тиражем 1000 примірників 27 квітня 1841 року (ЦДІА Росії. Ф. 777. Оп. 27. № 273. Арк. 21 звор.; ДПБ. Ф. 341. № 443. Арк. 1).

Пан Артемовський — П. П. Гулак-Артемовський.

Пан Корсун — О. О. Корсун.

1842

5. Г. Ф. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

29 квітня 1842. Основа

Подається за публікацією: Україна. — 1925. — № 1/2. — С. 85 — 86 (публікація М. М. Новицького), де лист надруковано за автографом, нині не відомим.

Дата в автографі, як її відтворено в журналі «Україна»: «29 апреля [18]42 Основа».

Вперше надруковано: Киевская старина — 1900. — № 9. — С. 300, з пропусками і неточностями в тексті.

Відповідь на лист Шевченка від 28 березня 1842 р. з Петербурга.

порадували Ви нас своїми «Гайдамаками»! — Гайдамаки. Поэма Т. Шевченка. — Санкт-Петербург, 1841. Поему надруковано в грудні 1841 р., але квиток на її випуск у світ цензор П. О. Корсаков підписав лише 21 березня 1842 р. (ЦДІА Росії Ф. 777. Оп. 27. № 274. Арк. 14 звор.; Ф. 772. Оп. 1. № 1508. Арк. 108 звор.). «Я думаю, вы меня хорошенько побранили за «Гайдамаки», — писав 26 березня 1842 р. Шевченко Г. С. Тарновському. — Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились». Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові Шевченко послав примірник поеми на ліпшому папері, з дарчим написом (див. Ланевський. Знаходка нового листа Т. Г. Шевченка // Червоний шлях. — 1926 — № 2 — С. 162 — 165). Примірник не зберігся.

Пан Артемовський — П. П. Гулак-Артемовський.

Корсун — О. О. Корсун.

Білети Ваші усі цілі лежать у мене... — Передплатні квитки на поему «Гайдамаки».

Писав і про «Богдана» Є. П. Гребінки. — Маються на увазі передплатні квитки на поему Є. П. Гребінки «Богдан» (Спб., 1843).

Вже я писав-писав до нього — мовчить... — Останній лист Є. П. Гребінки до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка датований 13 січня 1839 р.

Сейчас прочитал Евгения Павловича «Сеню»... — Повість Є. П. Гребінки «Сеня» була надрукована в журналі «Отечественные записки» (1842. — Т. XXI. — Отд. 1. — С. 207—268).

«Утопленницу» Вашу і, усе гарнеє получили, як треба. — Йдеться про твори Шевченка «Утоплена», «Песня караульного у тюрьмы», «Думка» («Тяжко-важко в світі жити...») та «Н. Маркевичу», надіслані Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові для вміщення в альманасі «Молодик».

6. П. М. КОРОЛЬОВ

2 травня 1842. Харків

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 106. Арк. 2 — 2 звор. Автограф — на окремому аркуші, зігнутому вдвоє, на початку якого міститься автограф іншого листа: О. О. Корсуна до Шевченка від 2 травня 1842 р.

Вперше надруковано: Советская Украина. — 1962. — № 10. — С. 156 (публікація М. М. Новицького та К. П. Дорошенко), і того ж року — в збірнику: Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861 / Упоряд., передмова і прим. Л. Ф. Кодацької. — Київ, 1962. — С. 17 — 18.

Дата в автографі: «Харьков, 2-го мая 1842».

Відповідь Шевченка — лист від 22 травня 1842 р. з Петербурга.

Корольов Пилип Миколайович (1821 — 1894) — учитель другої харківської гімназії, фізик. 1855 р. захистив у Харківському університеті магістерську дисертацію /195/ «О приложении анализа к изложению начал динамики» (зберігається у ЦНБ Харківського університету, шифр: 544/С — 429). Належав до близького оточення видавця, альманаху «Сніп» (Харків, 1841) О. О. Корсуна, від нього одержував відомості про літературний виступ Шевченка, виданий ним «Кобзар» та твори, надруковані в альманасі «Ластівка» (Спб., 1841). Лист від 2 травня 1842 р. — єдиний відомий лист П. М. Корольова до Шевченка.

...про ту славу козацькую... — Ремінісценція з Шевченкового «Кобзаря» (Спб., 1840): «Всю славу козацьку за словом єдиним // Переніс в убогу хату сироти» («На вічну пам’ять Котляревському»); «За що слава козацькая // На всім світі стала» («До Основ’яненка»); у примірнику «Кобзаря» з повнішим текстом і меншими цензурними купюрами: «Тії слави козацької // Повік не забудем!» («Тарасова ніч»).

...що голосна та правдива, як господа слово, про ту волю, що минулась, про степи та про могили, що на Україні... — Ремінісценції з Шевченкового «Кобзаря»: «А голосна та правдива, // Як господа слово» («До Основ’яненка»); «За степи та за могили, // Що на Україні» («Думи мої, думи мої...»).

...орел чорний сторожем літає... — Ремінісценція з Шевченкового «Кобзаря»: «Виросла могила, // А над нею орел чорний // Сторожем літає» («Думи мої, думи мої...»).

...не так, як кавун у спасівку». — Полемічний випад проти Є. П. Гребінки. Публікацію першого розділу поеми «Гайдамаки» в альманасі «Ластівка» він супроводив такою приміткою: «Порадував нас торік Шевченко кобзарем («Кобзарем» 1840 р. — Ред.), а тепер, знов, написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку та у жаркий день після обіда гарний кавун! І їси і ще хочеться — читаєш і не одірвешся» (Ластівка. — Спб., 1841. — С. 371).

Аж ось Кобзар заспівав. — Автор листа має на увазі самого Шевченка.

Душ з півдесятка вже я бачив, що вони, як прочитаєш «Мар’яну», що прислав ти Корсунові... — Йдеться про читання поеми «Мар’яна-черниця» в рукопису, надісланому Шевченком 11 — 12 січня 1842 р. видавцеві альманаху «Сніп» (Харків, 1841) О. О. Корсуну і одержаному останнім 18 січня 1842 р. (про це свідчить позначка на ньому О. О. Корсуна: «Получ[ено] 18 январ[я] 1842. Харьков»). Тепер рукопис зберігається: ІЛ. Ф. 1. № 24.

Дрюкуй «Дорошенка» і все, що у тебе є. — Це єдина згадка про невідомий досі твір Шевченка. Очевидно, йдеться про вірш, оскільки загальний контекст листа стосується поезії. Звідки мав відомості про цей твір П. М. Корольов і чи мав він текст — не з’ясовано. Як можна бачити з назви, даної П. М. Корольовим, вірш стосувався гетьмана Петра Дорошенка, до постаті якого Шевченко виявляв творчий інтерес і в поезії («Заступила чорна хмара...»), і в прозі (повість «Наймичка»). Можливо, як гадають упорядники Академічного видання творів Шевченка, «...ранній вірш «Дорошенко» прислужився, безпосередньо чи опосередковано, до створення згодом, 1848 р., на Косаралі, поезії Шевченка «Заступила чорна хмара...» (Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів: У 12-ти т. — Київ, 1989. — Т. 1. — С. 516).

Узяв я у Корсуна десяток білетів, роздав, скільки було можно, і от тобі 30 рублів — Йдеться про передплатні квитки на поему Шевченка «Гайдамаки» (Спб., 1841). Зібрані П. М. Корольовим 30 карбованців — це вартість шести передплатних квитків (вартість одного квитка становила 5 карбованців). Саме стільки примірників поеми вислав Шевченко. «З дякою шлю Вам, — відповідав він П. М. Корольову, — 6-ть екз[емплярів] «Гайдамаки» — і сьомий вам на пам’ять...»

Посилаю тобі «Запорозьку старину»... — «Запорожская старина», фольклорна й історично-літературна збірка, яку видавав І. І. Срезневський. Вийшло шість книжок (Харків, 1833 — 1838). Одержавши збірник, Шевченко писав П. М. Корольову: «Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші і за «Старину запорозьку»... Лежу оце п’яті сутки та читаю «Старину», добра книжка, спасибі вам і Срезневському». Проте це не було його перше ознайомлення зі збіркою, найімовірніше, поет читав її в бібліотеці Є. П. Гребінки ще до свого викупу з кріпацтва.

Пришли книжок, що каже Корсун... — Про це писав О. О. Корсун у листі до Шевченка від 2 травня 1842 р.

...прошу одну книжку «Кобзаря». — Перше видання Шевченкового «Кобзаря» (Спб., 1840) розійшлося досить швидко. У відповідь на це прохання Шевченко писав: «Прийми не гніваючись «Гайдамаки», а на «Кобзаря» вибач. Нема ні одного. Як надрюкую вдруге, то пришлю не один екз[емпляр]».

7. О. О. КОРСУН

2 травня 1842. Харків

Подається за автографом: ІЛ, Ф. 92. № 106. Арк. 1 — 1 звор. Автограф — на окремому аркуші, зігнутому вдвоє; друга частина аркуша (другий піваркуш) містить автограф іншого листа до Шевченка: П. М. Корольова від 2 травня 1842 р. /196/

Вперше надруковано: Советская Украина. — 1962. — № 10. — С. 155 (публікація М. М. Новицького та К. П. Дорошенко), і того ж року — в збірнику: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 17.

Дата в автографі: «Харків, 2 мая 1842 року».

Відповідь на лист Шевченка від 11 — 12 січня 1842 р. з Петербурга, в якому поет надіслав О. О. Корсуну поему «Мар’яна-черниця».

Корсун Олександр Олексійович (1818 — 1891) — український письменник. Закінчив Харківський університет. У 30-х — на початку 40-х рр. брав жваву участь у літературному житті Харкова, підтримував зв’язки з Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком, написав «Воспоминания о Г. Ф. Квитке» (Литературная газета. — 1843. — № 37), одержував від нього відомості про Шевченка. Відгукнувся на вихід «Кобзаря» (Спб., 1840) віршем «Шевченкові» (автограф: ДПБ. Ф. 341. №502. Арк. 1 — 2). Своїми враженнями від прочитання «Кобзаря» поділився у спогадах «Николай Иванович Костомаров» (Русский архив. — 1890. — № 10. — С. 207).

Надрюкував був 600 книжок... — Йдеться про тираж українського альманаху «Сніп» (Харків, 1841). З клопотанням про дозвіл на його видання О. О. Корсун звернувся до Петербурзького цензурного комітету 24 серпня 1840 р.: «Покорнейше прошу рассмотреть прилагаемую рукопись: «Сніп, Український Новорочник», и по оцензуровании возвратить оную на мое имя в г. Харьков, где имею жительство» (ЦДІА Росії. — Ф. 777. — Оп. 1. — № 1535. — Арк. 28). Цензурний комітет, розглянувши це клопотання на засіданні 17 вересня 1840 р., ухвалив «...передать рукопись для рассмотрения г. цензору экстраорд[инарному] профессору Никитенке» (Там само. — Арк, 29). О. В. Никитенко дав цензурний дозвіл 20 грудня 1840 р. (Там само; — Оп. 27. — № 273. — Арк. 29). Альманах надруковано в друкарні Харківського університету половинним, як видно з коментованого листа О. О. Корсуна, накладом — 600 примірників (повний наклад становив 1200 примірників). Квиток на випуск видрукованого збірника в світ О. В. Никитенко підписав 3 червня 1841 р. (Там само. — Арк. 29).

...щоб послать укупі з папером фабричним і банкового... — Тобто разом із листом надіслати й гроші («банковий папір») за реалізацію передплатних квитків на поему Шевченка «Гайдамаки».

Пан Король — П. М. Корольов.

Кінчайте «Мар’яну». — У другому випуску альманаху «Сніп» О. О. Корсун мав намір надрукувати Шевченкову поему «Мар’яна-черниця». Проте альманах виданий не був; поема надовго лишилася в архіві О. О. Корсуна, і він категорично відмовлявся надати будь-кому автограф для публікації твору.

8. В. І. ШТЕРНБЕРГ

Липень 1842. Рим

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 331. Автограф на окремому подвійному аркуші з слідами згинів та адресою на четвертій сторінці: «Любезному Тарасу Шевченко от Штернберга из Рима».

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 154 — 155.

Дата в автографі: «Рим, 1842 г. Июля, не знаю которого».

Відповідь на лист Шевченка, нині невідомий.

Штернберг Василь Іванович (1818 — 1845) — російський та український художник; у 1835 — 1839 рр. навчався в Академії мистецтв, в січні — липні 1840 р. жив з Шевченком на спільній квартирі (Васильєвський острів, 11 лінія, будинок Донерберга. — ІРЛІ. Ф. 488. № 39 (опис цього помешкання Шевченко дав у повісті «Художник»). Тоді ж виконав кілька рисунків олівцем, на яких зобразив Шевченка; в «Кобзарі» 1840 р. вміщено його офорт «Кобзар з хлопчиком-поводирем». Вірш «Іван Підкова» надрукований у «Кобзарі» з присвятою В. І. Штернбергові. 1840 р. В. І. Штернберг був відряджений до Рима для удосконалення в мистецтві. Шевченко передав йому свого листа через художника П. М. Орлова, коли останній їхав до Італії. Лист-відповідь В. І. Штернберг передав Шевченкові так само при нагоді через В. І. Григоровича, який у липні 1842 р. повертався з Рима в Петербург. Чи листувалися Шевченко й В. І. Штернберг в наступні роки, відомостей нема. Див.: Судак В. Т. Г. Шевченко і В. І. Штернберг // Тарас Шевченко — художник : Дослідження; розвідки, публікації. Вип. І. — Київ, 1963. — С. 129 — 140.

Давно ... мы с тобою не видались. — В. І. Штернберг розстався з Шезченком 20 липня 1840 р., коли їхав до Рима (ЦДІА Росії. Ф. 789. Оп. 1. № 2470). Друзі провели його до Кронштадта, звідки він відправився на пароплаві «Геркулес».

...но все-таки я писал... — Відомо лише кілька листів В. І. Штернберга з Рима до його петербурзьких знайомих, у деяких із них згадувався Шевченко. Зокрема, /197/ 16 (4) жовтня 1840 р. він писав В. І. Григоровичу: «Смею ли просить Вас, почтеннейший Василий Иванович, напомнить Шевченке, чтобы он меня не забывал» (ДПБ. Збірка П. Л. Вакселя. № 4917); в листі до О. Є. Шмідта від 16 (4) листопада 1840 р. збоку дописано: «Тараса Григорьевича целую. Что он ко мне не пишет, злодей?» (Там же. — № 4918).

...дядько мне не пишет... — Прізвище дядька В. I. Штернберга не відоме. У листі до О. Є. Шмідта від 16 (4) листопада 1840 р. з Рима В. I. Штернберг згадував його на ім’я та по-батькові. «Пожалуйста, Александр Егорович, если увидите дядюшку Иван Иванов[ича], скажите, что с следующею почтою он получит от меня письмо...» (Там же. — № 4918). Висловлюється припущення, що йдеться про однофамільця і, можливо, родича О. Є. Шмідта — Иоганнеса Шмідта, гравера і літографа Інституту шляхів сполучення і громадських споруд та літографії Поля в Петербурзі (див.: Гаско М. У колі Шевченкових та Гоголевих друзів. — Київ, 1980. — С. 36 — 38).

Орлов П. М. (1812 — 1863) — художник, разом із Шевченком навчався в Академії мистецтв. 1841 р. як пансіонер Товариства заохочування художників був відряджений до Італії для удосконалення в мистецтві.

...милое семейство Шми[д]та... — О. Є. Шмідт (1794 — 1862), чиновник, далекий родич В. І. Штернберга; його дружина Софія Іванівна (1799 — 1858) — сестра О. І. Фіцтума; їхні діти: Маша, Соня, Наталя (В. І. Штернберг пише про них у згаданому листі до О. Є. Шмідта з Рима). «Надвірний радник Олександр Єгорович Шмідт, — зазначає дослідник Шевченкового оточення в Петербурзі П. В. Жур, — мешкав у власному будинку № 336 по 6-й лінії на ділянці нинішнього будинку № 45. Це був четвертий будинок від Малого проспекту, як іти до Неви. За часів Шевченка це була одноповерхова будівля з підвалом та мезоніном. На подвір’ї стояли кам’яний флігель на три поверхи та різні дерев’яні служби. До флігеля прилягав невеликий сад» (Жур П. Шевченківський Петербург. — Київ, 1972. — С. 94). Про знайомство Шевченка з родинрю Шмідтів читаємо в його повісті «Художник»: «Штернберг недавно познакомил меня с семейством Шмидта. Это какой-то дальный его родственник, прекрасный человек, а семейство его — это просто благодать господня. Мы часто по вечерам бываем у них, а по воскресеньям и обедаем. Чудное, милое семейство! Я всегда выхожу от них будто чище и добрее. Я не знаю, как и благодарить Штернберга за это знакомство» (т. 4).

...жаль очень бедную Наташу... — Обставини ранньої смерті наймолодшої дочки Шмідтів не відомі.

Фіцтум (Фіцтум фон Екштедт) Олександр Іванович (1804 — 1873) — інспектор студентів Петербурзького університету, брат дружини О. Є. Шмідта.

Василий Иванович — В. І. Григорович (1786 — 1865), історик мистецтва, професор, секретар Товариства заохочування художників (1829 — 1854), конференц-секретар петербурзької Академії мистецтв (1829 — 1859). Брав діяльну участь у звільненні Шевченка з кріпацтва, допомагав йому й багатьом молодим українським художникам, які навчалися в Академії.

Ставассер Олександр Андрійович (1822 — ?) — російський архітектор, одночасно з Шевченком навчався в Академії мистецтв (див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 26 — 40).

Мокрицький Аполлон Миколайович (1810 — 1870) — український і російський художник, закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, де навчався одночасно з М. В. Гоголем, Н. В. Кукольником, Є. П. Гребінкою. Спілкувався з ними і в Петербурзі, куди переїхав на навчання в Академію мистецтв. Через І. М. Сошенка познайомився і заприятелював з Шевченком, взяв активну участь в організації викупу його з кріпацтва. Зроблені про це А. М. Мокрицьким записи в щоденнику є одним з найважливіших джерел вивчення обставин визволення поета з кріпацького стану (див.: Дневник художника А. Н. Мокрицького / Сост. и вступ ст. Н. Л. Приймак. — М., 1970). У колонії російських художників у Римі А. М. Мокрицький перебував на власний кошт.

Иоахим — Йохим Карл Іванович (1805 — 1851), російський художник і скульптор, знайомий Шевченка і В. І. Штернберга.

9. В. С. СЕМЕНЕНКО-КРАМАРЕВСЬКИЙ

Літо 1842. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 280.

Вперше надруковано у виданні: Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів. — К., 1929: — Т. 3. Листування. — С. 219, як лист невідомого. Авторство листа розкрито в статті: Судак В. О. Участь Т. Г. Шевченка в ілюструванні російських книжкових видань 40-х років XIX ст. // Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка, — Київ, 1959. — Вип. І. — С. 38 — 39. /198/ З прізвищем автора — В. С. Семененко-Крамаревський — надруковано у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 19 — 20.

Автограф не датований.

Датується орієнтовно за змістом листа — згадуються перші випуски книжки: Полевой Н. История князя Италийского, графа Суворова Рымникского. — Спб., 1842, — літо 1842 р., Петербург.

Семененко-Крамаревський Валер’ян Семенович (1817 — пом. не раніше 1859 р.) — інженер шляхів, петербурзький видавець. Він і М. Д. Ольхін були видавцями книжки М. О. Полевого «История князя Италийского, графа Суворова Рымникского» (Спб., 1843). В усіх трьох випусках книги було вміщено ілюстрації Шевченка. В. С. Семененко-Крамаревський — видавець російського перекладу книжки Ф. Кобеля «Гальванография, или Способ производить гальванически медные доски для печатания кистью работанных рисунков. Сочинение Франца фон Кобеля, доктора философии, профессора минералогии при Людвиге Максимилиянском университете и члена многих ученых обществ» (Спб., 1843), де як один із зразків гальванографічного способу репродукування подано малюнок Шевченка «Король Лір». В. С. Семененко-Крамаревський свідчив підписання 8 лютого 1843 р. контракту Шевченка з видавцем І. Т. Лисенковим про передачу останньому права на видання творів, що увійшли до «Кобзаря» 1840 р., та поеми «Гайдамаки» (Спб., 1841). Шевченко згадував його в листах до Я. Г. Кухаренка від 30 жовтня 1842 р. і лютого 1843 р. та до С. С. Гулака-Артемовського від 1 липня 1852 р.

...объяснение на Ваши рисунки. — Матеріали для виконання Шевченком ілюстрацій до чергового випуску згадуваної книжки М. О. Полевого «История князя Италийского...».

Денис Давыдов виделся с Суворовым на поле... — Йдеться про ілюстрацію «Зустріч Суворова з Денисом Давидовим», замовлену спочатку, як видно з коментованого листа, Шевченкові, але виконану іншим ілюстратором книжки М. О. Полевом — О. Є. Коцебу (див.: История князя Италийского... — С. 169). Д. В. Давидов (1784 — 1839) — російський поет, герой війни 1812 р. О. В. Суворов (1729 — 1800) — російський полководець.

Портрет Репнина прилагаю. — Портрет князя М. В. Рєпніна (1734 — 1801), сподвижника О. В. Суворова в російсько-турецькій війні 1787 — 1791 рр. Йдеться, очевидно, про виконання ілюстрації «Поранений Суворов у Потьомкіна», де міг бути присутній М. В. Рєпнін (див.: История князя Италийского... — С. 132). Припущення, висловлене Ю. О. Івакіним у «Нотатках шевченкознавця» (К., 1986. — С. 185), що це мала бути ілюстрація до Тексту: «Посол ее (Катерини П. — Ред.) князь Репнин явился самовластителем на сейме 1766 года», заперечується тим, що цей текст увійшов до першого, а не до другого випуску книжки (История князя Италийского... — С. 29 — 30). Див.: Судак В. О. Сторінки діяльності Т. Г. Шевченка-ілюстратора // Народна творчість та етнографія. — 1989. — № 1. — С. 7.

Депутаты явились к Суворову без всего... — Йдеться про виконання ілюстрації «Суворов приймає депутацію польського короля Станіслава», вміщеної в «Истории князя Италийского...» на с. 191.

...рисунки должны быть готовы к 1-му числу августа непременно. — Очевидно, термін, коли мало розпочатися гравірування ілюстрацій для другого випуску книжки М. О. Полевого «История князя Италийского...», до якого увійшло дванадцять ілюстрацій Шевченка (розсилався передплатникам у квітні 1843 р.; див.: Северная Пчела. — 1843. — 15 апр.).

1843

10. П. О. КУЛІШ

20 жовтня 1843. Київ

Подається за публікацією: Україна. — 1925. — Кн. 1/2. — С. 78 (публікація М. М. Новицького), де лист надруковано за і автографом, нині не відомим.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1900, №9. — С. 302 — 303.

Дата в автографі, як її відтворено в журналі «Україна»: «1843, окт[ября] 20, Киев».

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 — 1897) — український письменник, прозаїк і поет, критик, етнограф, фольклорист. Про свою першу зустріч з Шевченком, що відбулась у червні 1843 р. у Києві, детально розповів в автобіографії «Жизнь Куліша»: «Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. — «Здорові були!.. А вгадай/199/те — Хто?» — «Хто ж, як не Шевченко?!» (А ніколи не бачив його й намальованого). — «Він і є!.. Чи не нема в вас чарки горілки?» і т. д. Тут уже й пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи» (Спогади про Тараса Шевченка. — Київ, 1982. — С. 119). Тоді ж П. О. Куліш і Шевченко здійснили поїздку вгору по Дніпру, до колишнього Межигірського монастиря, ловили рибу на Дніпрі, записували народні пісні. Під записом пісні «Да все луги, все береги, ніде води да напити[ся]» в альбомі Шевченка 1839 — 1843 років — дата: «1843, июня 13, вночі на плиту, проти Межигірського монастиря» (ІЛ. Ф. № 106. Арк. 21 — 22). Після повернення до Києва Шевченко виїхав на Полтавщину до знайомих, а П. О. Куліш з 5 липня — у відрядження для обстеження архівів та монастирів у Київській губернії. Повернувшись на початку жовтня до Києва, П. О. Куліш розпочав листування з поетом (листи П. О. Куліша, крім коментованого, — від .5 червня і 31 грудня 1844 р. та 25 липня 1846 р.), яке було перервано арештом обох у 1847 р. у справі Кирило-Мефодіївського товариства та наступним засланням: Шевченка — рядовим в Окремий Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати, П. О. Куліша — у Тульську губернію без права служити «по ученой части». Відновилося листом П. О. Куліша до Шевченка від 6 листопада 1857 р. і тривало до 1860 р. включно.

Писал я к Вам два раза... — Ці листи не відомі.

Я написал первую часть «Украины». — Історична поема в дусі народних дум: Україна : Од початку до Батька Хмельницького. Зложив П. Куліш. Киев. В Университетской типографии. 1843.

Из своей поездки извлек я величайшие результаты. — 13 липня 1843 р. П. Куліш був призначений «...членом сотрудником при временной комиссии для собирания сведений о предметах древности в некоторых уездах Киевской губернии» (Шенрок В. П. А. Кулиш: Биографический очерк. — К., 1901. — С. 24. — З службового атестата П. Куліша). Час від часу за завданням цієї комісії він виїжджав у різні місця Київської губернії, збирав історичні документи, фольклор, оглядав міські монастирські архіви. Тут ідеться про Кулішеве відрядження з 5 липня до початку жовтня 1843 р. у Київську губернію.

...будут изданы под заглавием «Малороссийские предания»... — Украинские народные предания, собрал П. Кулеш. Книга 1. Москва, 1847.

Вашего дідуся я не нашел в Чигирине... — Про кого йдеться — невідомо.

Напишите, пожалуйста, что хорошего видели и слышали Вы з Малороссии. — Відповідь Шевченка не відома.

11. Р. Р. ШТРАНДМАН

14 грудня 1843. Яготин

Подається за публікацією у виданні: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів. — К., 1929. — Т. 3. Листування. — С. 238 — 239, де лист надруковано за автографом, нині не відомим. Помилкове віднесення листа до 1845 р. виправляється на 1843 рік.

Вперше надруковано: Україна. — 1925. — № 1/2. — С. 83 — 84 (публікація М. М. Новицького), з помилковим прочитанням імені Штрандмана («Сашка» замість «Роман») і неточним датуванням листа.

Дата в автографі, як її відтворено в «Листуванні», неповна: «Яготин. 14 декабря». Рік написання листа встановлюється за змістом: 1843 р., коли Р. Р. Штрандман виїхав з Яготина (про що йдеться в листі). Див.: Жур П. Літо перше. — Київ, 1979. — С. 205 — 211.

Штрандман Роман Романович (1822 — 1869) — російський журналіст. На час знайомства з Шевченком у Яготині 1843 р. — домашній учитель дітей В. М. Рєпніна, з яким прибув із Петербурга на Україну весною 1843 р. У 1849 р. притягувався до слідства в справі петрашевців.

Яготин — містечко Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер райцентр Київської області). Тут, у маєтку Рєпніних, Шевченко жив з перервами з жовтня 1843 р. по 10 січня 1844 р. У липні 1843 р. познайомився з В. М. Рєпніною, і з сестрами Глафірою та Олександрою Псьол, які жили у Рєпніних, з лікарем Ф. Фішером, домашнім учителем Р. Штрандманом, з сестрою В. М. Рєпніної Є. М. Кривцовою. В Яготині в листопаді 1843 р. Шевченко написав поему «Тризна», автопортрет, а також кілька портретів — дві копії портрета М. Г. Рєпніна-Волконського і портрет дітей В. М. Рєпніна. Згадки про Яготин — у повісті «Близнецы», «Археологічних нотатках», у листах. У маєтку Рєпніних зберігся колишній флігель, де жив Шевченко.

...носятся слухи, что я еду в Петербург... еду не далее, как в субботу... — В грудні 1843 р. В. №. Рєпнін зі своєю дружиною і двома старшими дітьми, а з ними й Р. Р. Штрандман, збирався до Петербурга. Однак виїхали вони «не в суботу», «тобто не ,18 грудня, а у вівторок, на десять днів пізніше», 28 грудня, коли Шевченко напи/200/сав листа до В. I. Григоровича і передав його адресатові через Рєпніних (див.: Там же. — С. 212 — 213).

Ковалівка — село Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Драбівського району Черкаської області), маєток Капністів.

Впрочем, вероятно, в Ковалевке будут говорить о том обстоятельнее и внятнее. — Р. Р. Штрандман передав свого листа Шевченкові через О. Капніста, який у ці дні був у Яготині. Як близький до сім’ї Рєпніних, О. Капніст, безсумнівно, знав про плановану поїздку Рєпніних до Петербурга.

...кто знает, когда свидимся. — Є підстави припустити, що після цього Шевченко ще зустрічався з Р. Штрандманом у Петербурзі, куди поет також повернувся в кінці лютого 1844 р.

Хотелось бы много, много побеседовать с Вами... остатний из козакові — Лист Р. Штрандмана разом з іншими паперами Шевченка потрапив до рук жандармів «третьего отделения», де відразу звернули увагу на слова «остатний из Козаков». На запитання, хто такий Р. Штрандман і чому він так називає Шевченка, той відповів: «С Штрандманом я познакомился в Яготине у князя Репнина; он был там домашним учителем, а теперь не знаю, где он. Почему он называл меня «остатним из козаков» не знаю» (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 120). Можливо, Р. Штрандман бував із Шевченком у товаристві В. Закревського, бо саме там могли вживати подібні звертання до Шевченка. У листі до М. А. Маркевича від 22 січня 1844 р., підписаному, крім Шевченка, В. Закревським, І. М. Корбе та Я. де Бальменом, поет жартівливо називає себе гетьманом, а інших теж відповідними козацькими військовими рангами.

...переписываться из Яготина в Ковалевку как-то негоже. — Село Ковалівка знаходилося від Яготина на відстані близько 25 верст.

1844

12. О. В. КАПНІСТ

18 січня 1844. Ковалівка

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 98.

Вперше надруковано (з пропусками, без дати, з довільним введенням у текст прізвища Закревського): Киевская старина. — 1897. — №2. — С. 158 — 159, у статті М. К. Чалого «Письма княжны В. Н. Репниной к Т. Г. Шевченку».

Дата в автографі: «18 января 1844, с. Ковалевка».

Капніст Олексій Васильович (1796 — 1869) — поміщик, власник села Ковалівка, син письменника В. В. Капніста. Учасник декабристського руху, член «Союзу благоденства». Познайомився з Шевченком наприкінці червня 1843 р. у с Мойсівці у Т. Г. Волховської. Перебуваючи в Яготині, Шевченко виконав на замовлення О. В. Капніста копію з портрета М. Г. Рєпніна-Волконського, подарував йому свій малюнок «Сліпий». У родині Капністів зберігалися рукописи творів Шевченка — «Сон», «Кавказ». Як Миргородський повітовий маршалок допомагав Шевченкові поширювати «Живописную Украину», і саме на його підтримку у цій справі дуже розраховувала В. М. Рєпніна. Шевченко згадував про О. В. Капніста у листі до В. М. Рєпніної від 12 січня 1851 р.

У О. В. Капніста, за свідченням В. М. Рєпніної, були її листи від Шевченка, які він їй не повернув.

13-го поджидал Вас в Ковалевке, 15-го думал найти Вас у себя, возвратясь из Яготина. — Шевченко відвідував Ковалівку восени 1843 р., коли жив у Рєпніних. Про приїзд О. Капніста в Яготин свідчить лист М. Г. Рєпніна до своєї невістки, датований 14 січня: «Сьогодні після обіду п. Капніст прибув зі своїми хворими до великого дому» (Жур П. Літо перше. — С. 223). 15-го січня, як видно з листа, О. Капніст повернувся додому і, очевидно, після розмов з В. М. Рєпніною, вирішив написати Шевченкові.

Мне поручено просить Вас не заезжать, как Вы предполагали, а главное, не писать ни под каким предлогом. — О. В. Капніст, побувавши в Яготині, з розмов із В. Рєпніною та з Шевченкового листа до неї довідався, що Шевченко перед від’їздом до Петербурга має намір заїхати до Яготина. Це був саме той лист, який, за свідченням Варвари Рєпніної, «...довів Капніста до шаленства; але який я розумію по-іншому: це не любовний лист; у тому листі він називає мене сестрою і, правда, говорить мені «ти», та цього листа не можна розцінювати так, ніби його написав мені який-небудь кавалер» (див.: Русские пропилеи. М., 1916. — Т. 2. — С. 217). Далі у цьому ж листі В. Рєпніна пише, що «Капніст переконаний, що я люблю його (Шевчен/201/ка — Ред.) і що я втратила голову». Намагаючись стримувати дальший розвиток зближення В. Рєпніної і Шевченка, О. Капніст і цього разу зробив усе можливе, щоб перешкодити їх зустрічі перед від’їздом Шевченка з України. Ось як писала про це В. М. Рєпніна Г. Псьол 20 січня 1844 р.: «Я довго говорила з ним (з О. Капністом. — Ред.) про Шевченка, який хотів ще повернутися до Яготина... Капніст серйозно сердиться на нього, мені ж незручно за цю досадну мінливість. Я поручила Капністові сказати йому, що я прошу його не приїздити і згадати, що він мені обіцяв їхати до Петербурга» (Жур П. Літо перше. — С. 224).

Благодарю Вас за труд, который Вы для меня приняли; он будет мне напоминать душею уважаемого старца и вместе доброго моего земляка. — Йдеться про копію з портрета князя М. Г. Рєпніна-Волконського роботи швейцарського художника Й. Горнунга, виконану Шевченком для О. В. Капніста. Оригінал цього портрета і одна з двох Шевченкових копій (друга була виконана на замовлення Г. С. Тарновського) зберігаються в ДМШ у Києві, друга копія — в Ленінграді, в Ермітажі.

Ульяна Дмитриевна — дружина О. В. Капніста (дівоче прізвище — Бєлуха-Кохановська).

Пишите из столицы. — О. Капніст, очевидно, вважав, що Шевченка вже не побачить. Наприкінці січня, відвідавши Закревських, Г. С. Тарновського і рідну Кирилівку, Шевченко виїхав до Петербурга.

13. М. А. МАРКЕВИЧ

Близько 22 січня 1844. Турівка

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 198.

Вперше надруковано: Глобус — 1928. — № 5. — С. 71.

Лист написано на звороті колективного листа Т. Шевченка, І. Корбе, В. Закревського та Я. де Бальмена від 22 січня 1844 р. і є відповіддю на нього.

Автограф не датований. Датується за часом одержання М. А. Маркевичем згаданого колективного листа, орієнтовно близько 22 січня 1844 р., Турівка.

Маркевич Микола Андрійович (1804 — 1860) — український історик, етнограф, автор «Истории Малороссии» в п’яти томах (М., 1842 — 1843), письменник, автор поетичної збірки «Украинские мелодии» (М., 1831). Патріотичні мотиви цієї книги з її романтичною тугою за минулим, оспівуванням козаччини і гетьманщини позначилися і на творчості Шевченка, зокрема його ранніх патріотичних поезіях.

Знайомство М. А. Маркевича з Шевченком відбулося не пізніше березня 1840 р. у Петербурзі, про що свідчить запис у щоденнику М. А. Маркевича (див.: Спогади про Тараса Шевченка. — С. 72 — 73). 9 травня 1840 р. до дня іменин М. А. Маркевича і перед його поверненням з Петербурга на Україну Шевченко написав вірш «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий»). У 1843 — на початку 1844 р. Шевченко бував, ймовірно, і в маєтку М. Маркевича — с. Турівці, про що свідчать і коментовані листи. Про дружні стосунки з М. А. Маркевичем Шевченко писав у листі до його сина — А. Маркевича — від 22 квітня 1857 р.

А як чорт підтиче Тебе гетьмановать... — У жартівливому листі до М. Маркевича, що пародіював гетьманські універсали, Шевченко підписався гетьманом.

...З Мазепинською булавою... — Мазепа Іван Степанович (1644 — 1709) — гетьман Лівобережної України (1687 — 1708). У спогадах П. Д. Селецького, в яких відбилися позиції Шевченка з часу перебування його у Рєпніних 1843 р. — поч. 1844 р., маємо цікаві свідчення, з яких випливає, що Шевченко, збираючись писати лібретто опери про Мазепу, хотів «представити його поборником свободи в боротьбі з деспотизмом Петра» і обурювався тим, що автор спогадів у суперечці назвав Мазепу зрадником (Див. Записки П. Д. Селецкого // Киевская старина. — 1884. — Кн. VIII. — С. 621 — 622).

14. В. М. ЗАБІЛА

Початок лютого 1844. Борзна

Подається за публікацією: Україна. — 1925. — № 1/2. — С. 76 — 77 (публікація М. М. Новицького), де лист надруковано за автографом, нині не відомим.

Вперше надруковано: Зоря. — 1893. — Ч. 5. — С. 102 — 103, у статті В. Лукича «В. Забіла і его жартобливе «посланіє» до Шевченка». За свідченням публікатора, він отримав цей твір В. Забіли від В. Овсієнка з с Семенівки Чернігівської губернії. Лист мав заголовок — «Посланіє к Шевченку»; текст був неповний — закінчувався рядком «Мене ж за серце зачепив!».

Дата в автографі, як її відтворено в журналі «Україна»: «1844 по получении. Записки, в тот день написано, а отправлено 21 Июня». /202/

Датується на основі цього запису з урахуванням приблизної дати, коли Шевченко по дорозі до Петербурга зупинявся у Борзні: початок лютого 1844 р.

Відповідь на записку, яку Шевченко залишив В. М. Забілі, не заставши його у Борзні, десь у перші дні лютого 1844 р., коли повертався до Петербурга.

Лист В. М. Забіли потрапив при арешті Шевченка 1847 р. до III відділу і фігурував у слідчій справі. В описі змісту паперів і творів Т. Г. Шевченка, відібраних у нього під час арешту, зазначено: «7. Стихотворение Виктора Забеллы; он описывает в виде пасквиля секретаря Академии художеств Григоровича, сочинителя Торкватто-Тассо (вероятно, Кукольника), какого-то медальера и самого Шевченко (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 115). На допиті в III відділі з приводу цього віршованого листа Шевченко давав пояснення (див.: Там само. — С. 120).

Забіла Віктор Миколайович (1808 — 1869) — український поет, автор ліричних пісень, що стали народними. Знайомство Шевченка з В. М. Забілою відбулося влітку 1843 р. в Качанівці на Чернігівщині, у маєтку Г. С. Тарновського. Про В. М. Забілу Шевченко міг знати ще в 1839 р. від В. І. Штернберга, який, перебуваючи у Г. С. Тарновського, зустрічався з В. М. Забілою і намалював його портрет. Через Г. С. Тарновського у березні 1842 р. Шевченко надіслав В. М. Забілі «...на заочне знакомство...» окреме видання поеми «Гайдамаки» (див. лист Шевченка до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р.).

Пізніше, під час перебування Шевченка на Україні в 1845 — 1847 рр., він не раз відвідував В. М. Забілу. У січні 1846 р. вони зустрічалися в маєтку Т. Г. Волховської — Мойсівці. Взимку 1847 р. Шевченко, очевидно, певний час жив у Забіли і одержував на його адресу листи (див. лист. Шевченка до М. Костомарова від, 1 лютого 1847 р., написаний з Борзни, та спогади П. О. Куліша у передмові до його зб.: Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 21).

Є підстави вважати, що в образі Віктора Олександровича з повісті «Капітанша» Шевченко зобразив В. М. Забілу (див.: Лященко А. Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. — Київ, 1929. — Т. 2. — С. 14).

За що ти лаєшся, Тарасу, Що не найшов в Борзні припасу, Якого ти тогді бажав? — Можливо, записка, яку Шевченко залишив В. М. Забілі, так само, як і відповідь на неї, мала жартівливий характер, і Шевченко нарікав, що у Борзні не зміг знайти для себе «припасу» — купити щось в дорогу.

Борзна — повітове містечко Чернігівської губернії (тепер районний центр Чернігівської області). Тоді — поштова станція на шляху до Москви. Певний час В. М. Забіла утримував цю поштову станцію, що було одним із джерел його досить скромних прибутків (див.: Киевская старина. — 1906. — № 5/6. — С. 100). Згадки про Борзну є в «Щоденнику» Шевченка та в його поемі «Чернець». 1861 р. у Борзні В. Забіла зустрічав домовину з тілом поета.

Щоб пісень вмісті заспівати... — П. Куліш писав, що В. М. Забіла складав «...українські пісні взором звичайних жіночих та й козачих, і в інші з них улив стільки душі, що співались вони або читались у рукописі геть широко по Вкраїні між панами, а деякі чував я й між простацтвом» (Куліш П. О. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 19). Стали популярними й увійшли в український пісенний фольклор пісні В. Забіли «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі» (музика М. Глинки), «Не плач, дівчино», «Голуб» та інші, музику до яких склав сам автор. Про те, що пісні В. Забіли «уже поются в народе», писав І. Кулжинський (див.: И. К. [Кулжинский]. Отрывок из поездки в Москву и С.-ПБург // Черниговские губернские ведомости. — 1857. — № 16. — С. 133 — 135).

Того, що написав «Торквато Тасса»... — Драматичну фантазію «Торквато Тассо» (1833) написав російський письменник і драматург Кукольник Нестор Васильович (1809 — 1868).

Того, що славний медальєр!?? — Йдеться про Толстого Федора Петровича (1783 — 1873) — російського скульптора, живописця, гравера, відомого медальєра.

Там Глинка, той, що добре грає... — Глинка Михайло Іванович (1804 — 1857) — російський композитор. Перебуваючи на Україні у маєтку Г. С. Тарновського, познайомився з В. М. Забілою і написав музику до його віршів «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі».

15. В. М. РЄПНІНА

2 лютого 1844. Яготин

Подається за чорновим автографом у записній книжці В. М. Рєпніної: ІРЛІ. Це невеликий зошит із написом: «Кн. В. Н. Рєпнина. Записки и воспоминания. 1844 — 1847». /203/

Вперше надруковано: Советская Украина. — 1959. — №7. — С. 160 — 161 (публікація Г. П. Паламарчук).

Дата в автографі; «Яготин, 2 февраля 1844 г.»

Чистового автографа цього листа, того, який міг бути в руках Шевченка, не виявлено, хоч листи В. Рєпніної, написані до Шевченка 1844 р., збереглися. Ймовірно, це була записка, яку В. Рєпніна збиралась передати Шевченкові, коли він ще був на Україні. Про це свідчить дата в чорновому автографі — 2 лютого 1844 р. Саме в перші дні лютого Шевченко вже рушив до Москви, бо приїхав туди «не пізніше 10 лютого» (див.: Жур П. Літо перше. — С. 240). Збираючись передати таку записку Шевченкові, В. Рєпніна повинна була знати про місце його перебування (можливо, перед своїм від’їздом Шевченко щось писав їй).

Рєпніна Варвара Миколаївна (1809 — 1891) — близький друг Шевченка, письменниця; дочка князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, російського державного діяча, «малоросійського» військового губернатора (1816 — 1834) та Варвари Олексіївни, онуки останнього гетьмана України Кирила Розумовського. До родини Рєпніних-Волконських належав і декабрист Сергій Волконський, рідний брат батька В. Рєпніної.

Шевченко познайомився з В. Рєпніною в Яготині у липні 1843 р. Про це розповіла вона в листі до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р. (Русские пропилеи. — С. 203 — 204). Згаданий лист — цінний документ Шевченкової біографії, свідчення близьких, дружніх стосунків Шевченка і Рєпніної на час перебування поета в Яготині з середини жовтня 1843 по 10 січня 1844 рр. Психологічно-інтелектуальна атмосфера їх стосунків позначилася На поемі «Тризна», що мала присвяту — «На память 9-го ноября 1843 года, княжне Варваре Николаевне Репниной».

Глибоко переймаючись поезією і життєвою долею Шевченка, В. Рєпніна підтримувала його роботу над «Живописной Украиной», листувалася із засланим поетом і турбувалася про полегшення його долі перед начальником «Третього відділення» О. Орловим, за що 1850 р. була суворо попереджена «как о неуместности такого ее участия, так и о том, что вообще полезно было бы ей менее вмешиваться в дела Малороссии, и что в противном случае она сама будет виновницей, может быть, неприятных для нее последствий» (Новицький М. До історії арешту Шевченка 1850 р. // Збірник «Шевченко та його доба». — Т. Г. — С. 190).

17 та 23 березня 1858 р. Шевченко, повертаючись із заслання, відвідав В. Рєпніну в Москві. Це була їхня остання зустріч.

Про Шевченка В. Рєпніна розповідала в своїй незакінченій повісті, написаній під безпосереднім враженням після від’їзду Шевченка (вперше опублікована М. Гершензоном у кн.: Русские пропилеи, — Т. 2. — С. 221 — 244), та у статті «К биографии поэта Шевченка» // Русский Архив. — 1887. — № 2.

Про взаємини Шевченка і В. Рєпніної писали: Возняк М. Шевченко й княжна Рєпніна. — Львів, 1925; Шагінян М. Тарас Шевченко. — М., 1964.

Сестра моя, умирая, произнесла... — Можливо, йдеться про старшу сестру В. Рєпніної — Олександру Кушелєву-Безбородько.

...Вам ... как избранному брату души моей. — Про обставини, які певною мірою вплинули на характер стосунків між Шевченком і В. Рєпніною і змусили її просити Шевченка «...дивитися на неї як на сестру...», вона розповідає у листі до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р.: «В минуту отъезда Шевченко вручил мне какую-то бумагу, со словами: «По праву брата». Я прочла, — это была записка, писанная сначала на «вы», потом исправленная им на «ты», письмо брата, где он, как брат, увещевал меня хранить в себе богатства, которые Бог вложил в прекраснейшее из своих созданий» (Русские пропилеи. — С. 215).

16.. В. М. РЄПНІНА

17 травня 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 287.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 157 — 158, з окремими пропусками і помилками. Публікація М. Чалого.

Дата в автографі: «Яготин, 17-го мая 1844».

Відповідь на лист Шевченка, нині не відомий.

Благодарю Вас за поручение Ваше. Оно доказывает мне, что Вы нас не вовсе забыли. — Можливо, у втраченому листі Шевченка йшлося про публікацію поеми «Тризна» («Бесталанный») в журналі «Маяк» (1844. — № 4) і видання її окремою книжкою також у квітні того ж року. Шевченко міг просити допомоги у поширенні цього видання серед знайомих В. Рєпніної, бо в наступному листі до Шевченка, датованому 19 червня 1844 р., вона повідомляє про це. /204/

Вашим же стихом я выскажу Вам добрый совет: «Не погасай твое светило». — Трохи перефразована цитата із поеми Шевченка «Тризна»: «Не погасай, мое светило!». Поема, присвячена В. Рєпніній, була написана під впливом настроїв і роздумів, що виникли в Шевченка від спілкування з нею (див.: Русские пропилеи. — С. 203 — 221).

Лишь письменно передать могу поклон Ваш нашему другу, которого имя Вы уже забыли!!! Вы его назвали Василием Алексеевичем!!! Он неделю тому назад оставил Яготин, отправляясь уже за границу. — Йдеться про О. В. Капніста. Як видно з дати цього листа — 17 травня, він виїхав за кордон десь приблизно 10-го травня 1844 р.

Родители мои... — Варвара Олексіївна Рєпніна (1778 — 1864) та Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778 — 1845).

Глафіра — Дунін-Борковська Глафіра Іванівна (дівоче прізвище Псьол, 1823 — 1886), українська художниця. Разом із сестрами Олександрою і Тетяною жила у Рєпніних. Про стосунки Шевченка з Глафірою В. М. Рєпніна писала у згаданому листі до Ш. Ейнара (див.: Русские пропилеи. — С. 203 — 221).

17. П. О. КУЛІШ

5 червня 1844. Київ

Подається за публікацією: Україна. — 1925. — № 1/2, — С. 78 — 79 (публікація М. М. Новицького), де лист надруковано за автографом, нині не відомим.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1900. — № 9. — С. 303 — 304, з окремими неточностями і пропусками. Публікація М. Стороженка.

Дата в автографі, як її відтворено в журналі «Україна»: «Р. Б. 1844, Іюня 5 дня, зъ Кіева».

Відповідь на лист Шевченка, написаний, ймовірно, в середині травня 1844 р. Цей лист не зберігся.

Спасибі за книжечку — «Тризну» ... Ще жду «Гамалії», «Кобзаря» і «Гайдамак». — Йдеться про видання: Тризна: Т. Шевченка. — Спб., 1844; Гамалія: Соч. Т. Шевченки. — Спб. — В типографии М. Ольхина. — 1844; Кобзарь Т. Шевченка. — Санкт-Петербургъ, 1840. В типографии Е. Фишера; Гайдамаки : Поема Т. Шевченка. — Спб., 1841.

Ой як же я зрадів, довідавшись з твоєї супліки, що ти не мариш дармо часу у тій Петровій бурсі! — Очевидно, в листі, що не зберігся, Шевченко писав про свої наміри і роботу над виданням «Живописной Украины». Петровою бурсою Куліш називає Академію мистецтв у Петербурзі.

...премудрий Салимін... — Соломон (965 — 928 до н. е.), ізраїльсько-іудейський цар, син Давида. Біблійна традиція, що іменує Соломона мудрим, приписує йому авторство «Еклезіаста», «Притчей Соломонових» і «Пісні пісень».

...да й батько козацький, старий Хмельницький... — Йдеться про Хмельницького Богдана (Зіновія) Михайловича (бл. 1595 — 1657) — гетьмана України. П. Куліш так називає Б. Хмельницького в багатьох своїх писаннях. У вірші «Якби-то ти, Богдане п’яний...» Шевченко з гіркою іронією також називає гетьмана «козачим батьком» — «І препрославлений козачий Розумний батьку!..» (т. 2, с. 247).

Салюстій Гай Крісп (86 — 35 рр. до н. е.) — римський історик.

...то й читається в Євангелії: «Тако да просветится свет ваш пред человеки, яко да видят ваша добрая дела и прославят Отца вашего, иже на небесех». — За Євангелієм від Матвія, гл. 5, в. 16.

Їду знов на три місяці на Вкраїну. — Див. коментар до листа П. О. Куліша від 20 жовтня 1843 р.

Присилайте Ваші картинки... — Йдеться про офорти серії «Живописная Украина».

...в Чигирин з надписом: «Михаилу Грабрвскому». — Михайло Грабовський (1805 — 1863) — польський письменник «української школи», літературний критик та історик. П. Куліш познайомився з ним у липні 1843 р. під час своєї поїздки по Україні, про що свідчить його лист до М. Юзефовича від 30 липня 1843 р. із Олександрівки, що поблизу Чигирина, де жив М. Грабовський. П. Куліш у цей час працював над «Чорною радою», і йому було цікаво показати свої твори такому знавцеві української старовини, яким був М. Грабовський, автор «Koliszczyzna i Stepy» (1838) та «Stannica Hulajpolska» (1840 — 1841).

...розтолкуйте мені хорошенько, що і як Ви хочете робить; а то не второпаю, що для Вас компоновали. — Шевченко збирався (як видно з цього листа) переслати свої вже готові на той час естампи чи картини і, очевидно, просив написати до них текст. Лист Шевченка не зберігся, але про намір звернутися до П. Куліша у цій справі свідчать його листи до О. М. Бодянського від 6 — 7 травня і 29 червня 1844 р. В останньому з них Шевченко писав: «Куліш буде компоновать текст для народного /205/ теперішнього побуту». Очевидно, П. Куліш не зовсім добре уявляв, що саме має він робити, і в листі від 31 грудня 1844 р. дорікав Шевченкові за поспішність у здійсненні свого задуму видання «Живописной Украины», яка може тільки пошкодити справі (див. коментар до цього листа).

18. В. М. РЄПНІНА

19 червня 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92, № 288. Папір, на якому написано лист, пошкоджений: обірвано краї сторінки.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — №2. — С. 159 — 160 (публікація М. К. Чалого). Текст неповний.

Дата в автографі: «19 июня 1844. Яготин».

Відповідь на втрачений лист Шевченка орієнтовно від першої половини червня 1844 р. В. М. Рєпніна згадує про нього і цитує у своєму листі до О. В. Капніста від 20 червня 1844 р. (див.: Бородін В. З листування Т. Г. Шевченка // Радянське літературознавство. — 1965. — № 7. — С. 80 — 83),

...с Алексеем Васильевичем, от которого... получили, я уверена, дружеские отзывы... — В. М. Рєпніна висловлює припущення, що О. В. Капніст вже написав Шевченкові про його поему «Тризна» (Спб., 1844). Лист О. В. Капніста до Шевченка не відомий.

...от грустного Вашего письма навернулись слезы у меня на глазах... О, не откажите уведомить меня, когда Вы совершенно будете спокойны насчет братьев Ваших... — Йдеться про згаданий лист Шевченка, уривки з якого В. М. Рєпніна процитувала у листі до О. В. Капніста від 20 червня 1844 р.: «Вчера я получила милое, доброе, благоразумное письмо от Шевченка. Он между прочим вот что пишет: «Будущей весною, коли Бог поможет окончить дело с владельцем братьев, тогда-то приеду в Малороссию. А коли нет, то и сам не знаю, куда я поеду», «Теперь же, кроме льстивых, подлых писем помещику моих родственников, я ничего не пишу, искусство поставил в прошлом, а в Академию прихожу как на покой; горько, ужасно горько, но быть так, коли иначе не делается» (Там само. — С. 81).

Задумуючи видання «Живописной Украины», Шевченко сподівався також зібрати гроші для викупу з неволі своїх братів і родичів. В. М. Рєпніна була найактивнішим помічником Шевченка в розповсюдженні «Живописной Украины».

И здесь мало кто [о]ценил, как должно, «Тризну». — Йдеться про окреме видання поеми: Тризна. Т. Шевченка. — Спб., 1844, що побачила світ у квітні. У згаданому листі до В. М. Рєпніної Шевченко, очевидно, писав про усні відгуки на поему, оскільки рецензії в пресі (крім рецензії невідомого автора, надрукованої в газеті «Русский инвалид» 14 травня 1844 р.) з’явилися тільки в червні (Отечественные записки. — 1844 — №5 — 6; Современник. — 1844. — № 6; Северная пчела. — 1844. — 22 черв.).

Один экземпляр я послала в Одессу Стурдзе... — Стурдза Олександр Скарлатович (1791 — 1854), чиновник міністерства іноземних справ, автор праць із релігійних і політичних питань. Його «Записка о настоящем положении Германии», підготовлена для учасників Аахенського конгресу 1818 р., в якій він вимагав взяти під нагляд поліції німецькі університети як розсадники революційних та атеїстичних ідей, викликала різкий осуд громадськості. В. М. Рєпніна дружила з сестрою О. С. Стурдзи — Роксандрою Едлінг (див.: Жур П. Літо перше. — С. 181 — 182). Примірник поеми «Тризна» (Спб., 1844), надісланий О. С. Стурдзі, не зберігся.

...надеюсь вскоре переслать к Вам итог моей продажи. — Вже в наступному листі, від 3 липня 1844 р., В. М. Рєпніна повідомляє про те, що надсилає гроші за реалізовані примірники Шевченкової поеми «Тризна».

Николай Андреевич Маркевич... написал мне насчет Вас и поэмы... — Лист М. А. Маркевича до В. М. Рєпніної, очевидно, не зберігся.

В моем экземпляре... я возобновила все то, что было пропущено... — Примірник видання поеми «Тризна»», про який пише В. Рєпніна, не зберігся в її архіві. Ним скористався М. Гершензон, факсимільно відтворивши відновлені В. Рєпніною цензурні купюри у виданні: Русские пропилеи. — С. 262 — 263.

Глафіра — Г. I. Дунін-Борковська.

Итак, Вы решаетесь печатать «Слепую»... — Йдеться про поему «Слепая», написану в першій половині 1842 року. Кому саме передав Шевченко право на її публікацію — невідомо. У листі до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. поет писав: «Не хочеться, дуже не хочеться мені дрюкувати «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені». Однак поему було надруковано, лише після смерті Шевченка (Киевская старина. — 1886. — № 6. — С. 310 — 338).

[П]олагаю, что Вы кое-что изменили... — У Жовтні 1843 р. в Яготині Шевченко читав у присутності В. Рєпніної поему «Слепая». Про враження, яке на неї справила /206/ поема, як і Шевченкова «мягкая, чарующая манера читать», В. М. Рєпніна писала у листі до Шарля Ейнара від 27 січня 1844 р. (див.: Русские пропилеи. — С. 266).

Посвящение прекрасно и гармонирует с содержанием милой Оксаночки... — Окремої посвяти до поеми «Слепая» немає. Очевидно, В. М. Рєпніна має на увазі вступний монолог поеми.

...я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения «Совы». — Про зміст поеми «Сова», датованої Шевченком 6 травня 1844 р., йшлося, мабуть, у згаданому листі Шевченка. Очевидно, Шевченко збирався переслати поему до Яготина.

19. В. М. РЄПНІНА

3 липня 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 289.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — №2. — С. 160 — 162, з окремими пропусками і помилками (публікація М. Чалого).

Дата в автографі: «3-го июля 1844-го года, Яготин».

Відповідь на лист Шевченка, нині не відомий.

...посылаю Вам, любезный Тарас Григорьевич, 25 целк[овых] за 50 экз[емпляров] «Тризны»... — Див. коментар до листа В. М. Рєпніної від 19 червня 1844 р.

По получении письма Вашего я часто молилась за Вас или, лучше сказать, за успехи Вашего дела. — Згаданий тут лист Шевченка, написаний, ймовірно, у 20 числах червня 1844 р., не відомий. Мабуть, йшлося про роботу над «Живописной Украиной». Трохи раніше, 6 — 7 травня 1844 р., Шевченко повідомляв О. Бодянського, що вже готові три естампи: «У Києві», «Судня рада», «Дари в Чигирині 1649 року».

Папа уехал в Седнев с Глафирой... — М. Г. Рєпнін та Г. І. Дунін-Борковська гостювали у Седневі Чернігівської губернії у маєтку Лизогубів.

Таня — Псьол Тетяна Іванівна (1819 — 1858), сестра Глафіри і Олександри Псьол. Також жила у Рєпніних.

Когда увижусь с Марией Даниловной Селецкой, спрошу у нее, все ли проданы эк[земпляры]... — Йдеться про Селецьку Марію Дмитрівну (1827 — ?), сестру П. Д. Селецького, яка допомагала В. М. Рєпніній у реалізації Шевченкової поеми «Тризна». Шевченко в 1843 — 1844 рр. бував у маєтку Селецьких в с. Малютинцях (Отрада), недалеко від Яготина. 3 січня Селецькі гостювали в Рєпніних під час різдвяних свят, і Шевченко записав у альбом М. Д. Селецької вступ до поеми «Мар’яна-черниця». В. М. Рєпніна так переповідала події цих днів у листі до Г. Псьол, датованому 11 січня 1844 р.: «Между ним и М[арией] С[елецкой] положительно что-то происходит; третьего дня вечером мне представился естественный повод для того, чтобы заговорить с ним об этом, и, не сказав определенно «да», он все же молчаливо признал, что было три побудительные причины для того, чтобы написать ей в альбом: 1) потому, что хорошенькая барышня; 2) что подарила шарф и 3) ...и он не захотел продолжать далее» (див.: Прийма Ф. Я. Шевченко в работе над «Живописной Украиной» (по материалам архива В. Н. Репниной) // Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. — К., 1956. — С. 273).

...может быть, в Петра и Павла день она у Тат[ьяны] Густ[авовны] успела поместить довольно большое количество их. — В день Петра і Павла (29 червня за ст. ст.) поміщиця Т. Г. Волховська (1763 — 1853) традиційно влаштовувала іменини свого покійного чоловіка. В цей час у її маєтку в с Мойсівці збиралося багато гостей, отож, була добра нагода запропонувати їм книжку Шевченка.

...я очень обрадовалась Вашему доброму расположению к моей «Девочке». Если будете весною к нам, я, может быть, дам ее продолжение. — Йдеться про інтимну автобіографічну сповідь, що під заголовком «Девочка» ввійшла в її «Повесть» про Шевченка. Написана в листопаді 1843 р. Опублікована М. Гершензоном у кн.: Русские пропилеи. — С. 221 — 244. Про обставини і мотиви її написання, а також про перше враження Шевченка від цієї повісті В. М. Рєпніна розповідала в листі до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р. (див.: Там само. — С. 210 — 211). Продовження повісті «Девочка», про яке говорить В. Рєпніна, не відоме.

20. О. М. БОДЯНСЬКИЙ

9 липня 1844. Москва

Друкується за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 256.

Вперше надруковано: Наше минуле. — 1919. — № 1 — 2. — С. 17 — 19; публікація П. Зайцева.

Дата в автографі: «9 июля 1844 року, Москва».

Відповідь на листи Шевченка від 6 — 7 травня та 29 червня 1844 р. /207/

Бодянський Осип Максимович (1808 — 1877) — український письменник і вчений-філолог, історик, перекладач, один із засновників славістики в Росії. Про бажання Шевченка познайомитися з Бодянським свідчить лист А. О. Козачковського до Бодянського від 18 квітня 1843 р.: «Може, ти читав Шевченкових «Кобзаря» і «Гайдамаки», щирий, кебетний хлопець, щира душа. Він хотів дуже познакомицця з тобою, як ти приїдеш в Петербург, та, мабуть, не вдалось, бо чув, що ти скоро повернув з Петербурга» (ІЛ. Ф. 99. № 86. Арк. 173). Листування між Шевченком і Бодянським почалося в 1844 р. листами Шевченка від 6 — 7 травня і 29 червня після їх особистого знайомства у Москві в лютому того ж року, коли Шевченко повертався в Петербург з України.

О. М. Бодянський відіграв дуже важливу роль у зацікавленні Шевченка культурою та історією слов’янських народів, що позначилось і на його творчості (поема «Єретик»). Серед архівних матеріалів О. Бодянського знайдено запис про те, що 16 лютого 1844 р. один примірник виданої у власному перекладі книжки П. Шафарика «Славянское народописание» було надіслано Т. Шевченкові (див.: Радянське літературознавство. — 1965. — № 4. — С. 75). Видаючи цю книжку, Бодянський доповнив автора, зазначив серед-українських письменників і Шевченка. О. Бодянський зробив вагомий внесок і в поширення Шевченкових творів серед слов’янських народів. У 1844 — 1845 рр. надіслав В. Ганці, П. Шафарикові і Чеському музеєві «Тризну», «Гамалію», «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», а «Тризну» і «Гамалію» — хорватському поетові С. Вразу.

Не сердився та, здається, і не сердитимусь на такого щирого козака, як пан Шевченко... А що я й досі мовчав на Ваше письмо, котре достав ще аж в половині мая, то, бачите, на те були деякії причини... — Йдеться про лист Шевченка від 6 — 7 травня. У листі від 29 червня 1844 р., на який відповідає Бодянський, Шевченко, стурбований його мовчанням, запитував: «Чи ви на мене розсердилися, чи недобра вас знає, уже другий місяць, як жду од вас звістки...».

Дякую дуже Вам, добрий мій земляче, козаче, за Вашу ласку — гостинець «Гамалію» і «Тризну». — Йдеться про окремі видання: Гамалія : Соч. Т. Шевченки. — Спб., 1844. — В типографии М. Ольхина; Тризна: Т. Шевченка. — Спб., 1844.

Книжки... дістав справно і зараз одніс... у контору москаля і казав продавати... — Шевченко у листі від 6 — 7 травня 1844 р. просив Бодянського: «...потурбуйтесь, будьте ласкаві, оддать їх у ту контору, що ви говорили, бо я її не знаю адреса, а в Вас тойді не спитав. Оддайте «Тризну» по копі, а «Гамалію» по півкопи серебром, проценти такі, які він положить».

Теперечки об Ваших кунштах. — У згаданих листах Шевченко писав про свій задум видання «Живописной Украины».

...як почну печатати Українські літописи... — Як секретар . «Московского общества истории и древностей российских» О. Бодянський 1845 р. очолив редакцію «Чтений в императорском обществе истории и древностей российских» і почав реалізовувати свої плани щодо видання праць з історії України. Серед матеріалів «Чтений» 1845 — 1848 рр. праці з історії України займали головне місце. Серед них: «Критико-историческая повесть временных лет Червонной или Галицкой Руси» — переклад з польської статей львівського історика Д. Зубрицького (1777 — 1862), «История Русов или Малой России» (1846), «Летопись самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобных, бывших в Малой России по его смерти» (1846). Див.: Кондрашов Н. А. Осип Максимович Бодянский. — М., 1956. — С. 53 — 75.

...або свій запас наських пісень. — Збиранням народних пісень О. М. Бодянський займався разом із своїм молодшим братом Ф. М. Бодянським. Деякі з цих пісень увійшли в збірник М. Максимовича «Украинские народные песни» (М., 1834). Окремо пісні, зібрані О. Бодянським і Ф. Бодянським вперше видані в кн.: Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К., 1977.

Дякую Вам за «Судню Раду». — Один із перших трьох офортів «Живописной Украины», про які Шевченко пише у листі від 6 — 7 травня: «Три естампи уже готові — «Печерська Київська криниця», «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові». У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку».

21. О. К. БОДИСКО

21 липня 1844. Ніжин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 69.

Вперше надруковано у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 32 — 33.

Дата в автографі: «1844, 21 июля».

Бодиско Олена Костянтинівна (1825 — ?) — дружина російського письменника О. В. Станкевича, племінниця Декабристів М. і Б. Бодисків, двоюрідна сестра професора Московського університету Т. М. Грановського. Шевченко познайомився з /207/ О. К. Бодиско 1843 р. в Мойсівці чи в Яготині. У березні 1858 р., коли Шевченко був у Москві, разом з М. С. Щепкіним заходив до Станкевичів. 19 березня поет записав у щоденнику: «...зашли к Елене Константиновне Станкевич, моей старой знакомой» (див. також записи від 20 та 24 березня 1858 р.).

Тетенька Марья Васильевна... — Йдеться про Кромиду (уроджену Чарниш) Марію Василівну, що, як і В. М. Рєпніна, допомагала Шевченкові в поширенні його книжки «Тризна» серед своїх знайомих. Документальних свідчень про якусь попередню домовленість з приводу цієї справи між Шевченком і М. В. Кромидою не виявлено.

При желании Вам много вдохновения только на национальном языке, а нам всем через это много часов истинного удовольствия пребудет. — Побажання писати українською мовою — свідчення того, що О. К. Бодиско сприймала Шевченка як національного поета і, безсумнівно, знала його поезію. Цей патріотичний настрій викликаний Шевченковою поезією, був, можна думати, досить характерним для того оточення, в якому поет перебував на Україні. До речі, і сам він у вірші «Три літа» писав, як його «...вітали, Гралися, хвалили».

22. В. М. РЄПНІНА

Серпень 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 292.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 162 — 163 (публікація М. К. Чалого), з неточностями, пропусками слів та неправильно зазначеною датою (22 жовтня 1844 р.).

Автограф не датований. Лист почато після 4 серпня, а закінчено наприкінці серпня 1844 р.

Датується орієнтовно: серпень 1844 р. Яготин.

Відповідь на невідомий лист Шевченка, який В. Рєпніна одержала 4 серпня 1844 р.

Надобно непременно Вам прислать мне две программы Вашей «Живоп[исной] Укра[ины1», дабы возможно было произвесть подписки во время выборов в Полтаве и в Чернигове... — Очевидно, В. Рєпніна просила Шевченка прислати друковану програму «Живописной Украины», яка невдовзі була опублікована в «Северной пчеле» (25 серп. 1844 р.). Зміст цієї програми В. Рєпніна знала з Шевченкового листа, про що писала Г. 1. Псьол 4 серпня 1844 р. Як видно з цього листа, Шевченко мав намір «воспользоваться выборами, с тем чтобы произвести подписку» (див.: Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. — К., 1956. — С. 274).

Алексея Васильевича еще нет, но я писала о намерении Вашем к Глафире... — Йдеться про О. В. Капніста, який у цей час був за кордоном. Шевченко чекав на нього, розраховуючи на те, що О. В. Капніст під час дворянських виборів у Полтаві та Чернігові виставить готові уже три естампи «Живописной Украины» (Шевченко їх переслав через Закревських) для ознайомлення й організації передплати (див. згаданий лист В. Рєпніної до Г. Псьол від 4 серпня 1844 р.).

...невестка... — Балабіна Єлизавета Петрівна, дружина В. М. Рєпніна. Вона часто бувала в товаристві Шевченка, коли він жив у Рєпніних восени 1843 р. і в січні 1844 р., «слухала його поетичні читання.

Таня — Т. І. Псьол.

...добрая и милая Василиса Егоровна Бабанина... Она читала «Слепую» Вашу и оценила ее истинно поэтическое существо. — Особа не відома. Про неї та її захоплення поемою «Слепая» В. Рєпніна писала Г. I. Псьол 12 серпня 1844 р.: «Поэзия мчится с развернутыми крыльями [нрзб], и вот почему мадемуазель Бабанина для меня очаровательна вдвойне, ибо она наслаждается поэзией со страстью, с восторгом; прочитав «Слепую», она расцеловала руку Ш[евченко] на его портрете» (див.: Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. — С. 274).

...ее лечит м. Фишер. — Фішер Фердинанд Федорович (1784 — 1859) — доктор медицини, домашній лікар Рєпніних. П. Д. Селецький у своїх спогадах писав про нього: «За домашнього лікаря постійно перебував Фішер, вивезений князем із Саксонії, один із кращих учнів Гуфланда, дуже розумний, освічений, симпатичний чоловік і чудовий медик». Цей же автор дає нам свідчення близьких стосунків Шевченка і Фішера: «До мене звичайно приходили Фішер і Шевченко, балакали допізна» (див.: Спогади про Тараса Шевченка. — С. 81; а також: Жур П. Літо перше. — С. 169 — 171).

...зять мой Кривцов скончался. Бедная моя милая сестра одна в Тамбовской губернии... — Йдеться про Кривцова Павла Івановича (1806 — 1844), чоловіка Рєпніної Єлизавети Миколаївни, сестри Варвари. П. І. Кривцов, дійсний статський радник, /209/ працював у російському посольстві в Римі, де опікував групу художників із Росії, які там вдосконалювали свою художню майстерність. З Є. М. Кривцовою Шевченко познайомився у Рєпніних у жовтні 1843 р., коли вона повернулася з Італії і розповіла Шевченкові про знайомих по Академії мистецтв художників (див.: Жур П. Літо перше. — С. 163 — 164).

Галаган Григорій Павлович (1819 — 1888) — поміщик з с. Сокиринець на Полтавщині. Шевченко познайомився з. ним 1844 -р., подарував йому примірник видання поеми «Тризна» з дарчим написом. Г. П. Галаган купував малярські твори Шевченка. Зберігся один лист Шевченка до Г. П. Галагана від 27 травня 1858 р.

От Закревских ничего не получила. — Йдеться про близьких сусідів Рєпніних з с Березова Рудка. Із Закревськими поет познайомився влітку 1843 р., часто бував у них. У листі Шевченка, який В. Рєпніна одержала 4 серпня 1844 р., йшлося про те, що Закревські мають доставити передані ним три естампи для організації передплати на «Живописную Украину». В. Рєпніна часто писала Шевченкові про Закревських як таких, з якими йому не варто мати ніяких стосунків. Таке ж ставлення до них прочитується і в її автобіографічній «Повісті». Про перебування Шевченка у Закревських писав у своїх спогадах О. С. Афанасьєв-Чужбинський (див.: Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., 1988. — С. 106 — 112; а також: Щурат В. З життя і творчества Т. Шевченка. — Львів, 1914).

...с Кап[нистом] и его женой... — Йдеться про О. В. Капніста і його дружину — Уляну Дмитрівну.

...вот Вам письмо от Федора, которое у меня залежалось. — Особа не встановлена. Можливо, це лист від Федота Леонтійовича Ткаченка, товариша Шевченка по Академії мистецтв, який із 1842 р. жив у Полтаві (працював учителем малювання спочатку в Інституті шляхетних дівчат, а потім у Полтавській гімназії).

23. В. М. РЄПНІНА

22 вересня 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 290.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — №2. — С. 164 (публікація М. К. Чалого), з неточностями і помилково визначеною датою (24 вересня 1844 р.).

Дата в автографі: «22 сентября 1844 года».

Відповідь на невідомий лист Шевченка, який В. Рєпніна одержала 22 вересня 1844 р.

Несколько дней тому назад я получила от Закревских... З гравюры. — Йдеться про перші три Шевченкові офорти із «Живописной Украины»: «У Києві», «Судня рада», «Дари в Чигирині». Про пересилку цих офортів через Закревських Шевченко повідомляв В. М. Рєпніну в листі, який вона одержала 4 серпня і того ж дня писала Г. Псьол: «Я получила сегодня хорошее письмо от Шевченко... В августе месяце Закревские должны доставить мне три эстампа...» (Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. — К., 1956. — С. 274).

На будущей неделе ожидаем Алек[сея] Вас[ильевича/. — О. В. Капніст був ще за кордоном.

24. В. М. РЄПНІНА

25 вересня 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 291.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — №2. — С. 164 (публікація М. К. Чалого). Текст подано без дати, з незначними скороченнями. Замість «Осинскому» надруковано «Основскому».

Дата в автографі: «25-го сентября 1844 года».

...вот пришли две почты и не принесли мне обещанных билетов насчет Вашего дела. — Йдеться про передплатні квитки «на получение «Живописной Украины» Т. Шевченка». Вони були віддруковані лише в кінці серпня 1844 р. (цензурний дозвіл на їх випуск Шевченко одержав 23 серпня 1844 р.). Див.: Тарас Шевченко : Документи та матеріали до біографії. — С. 49 — 50.

В Полтаве взялись начальница Института сделать подписку... — Йдеться про начальницю Інституту шляхетних дівчат Засс Софію Іванівну. П. Жур висловлює припущення, що Шевченко, перебуваючи в Полтаві у червні-липні 1845 р., повинен був з нею зустрітися, оскільки знав, що вона займається передплатою на його видання «Живописной Украины» (Жур П. Дума про Огонь. — К., 1985. — С. 82). /210/...знакомый Вам граф де Бальмен. — З Яковом Петровичем де Бальменом (1813 — 1845) Шевченко познайомився 29 червня 1843 р. у селі Мойсівці, бував також у його родовому селі Ліновиці, що недалеко від Мойсівки. Зустрічалися вони ще у Закревських і Рєпніних. 22 січня 1844 р. Шевченко, Я. де Бальмен, І. Корбе, В. Закревський написали колективний лист М. А. Маркевичу. Тоді ж, у січні чи на початку лютого, коли Шевченко повертався до Петербурга, а Я. де Бальмен — в Одесу, де служив у чині ад’ютанта начальника штабу П’ятого піхотного корпусу генерал-лейтенанта П. Данненберга 1-го, вони бачилися востаннє (див.: Шубравский В. Яков де Бальмен // Яков де Бальмен. Повести. — Харьков, 1988. — С. 19). Маючи з собою друковані та рукописні твори Шевченка, Я. де Бальмен разом зі своїм родичем Михайлом Башиловим випустили власноручно ілюстрований рукописний «Кобзар» Шевченка, переписаний латинськими буквами під заголовком «Wirscy T. Szewczenka». 20 липня 1844 р. ця збірка була переслана В. Закревському для передачі Шевченкові (див. лист Я. де Бальмена до В. Закревського від 20 липня 1844 р. у кн.: Шевченко Т. Г. в документах і матеріалах. — К., Держполітвидав. — 1950. — С. 71 — 72).

Глибоке душевне потрясіння, яке Шевченко пережив, одержавши звістку про загибель Я. де Бальмена на Кавказі 26 липня 1845 р., було головним психологічним мотивом для створення поеми «Кавказ», яку Шевченко присвятив своєму щирому другові. За спогадами Варфоломія Шевченка, фрагменти з поеми Шевченко декламував йому наприкінці вересня 1845 р. (див.: Спогади про Тараса Шевченка. — С. 28).

Сегодня же писала к одному знакомому Писаревых... — Можливо, йдеться про М. Е. Писарєва (1806 — 1884), правителя канцелярії Київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова. Сатиричний образ М. Е. Писарєва Шевченко створив у поемі «Юродивий».

...то же самое поручение даю в Харкове Осинскому. — Особа не відома.

...брат его Семен Василь[евич] почти скоропостижно скончался в Полтаве... — Капніст Семен Васильович (1791-1792 — 1844), брат О. В. Капніста. З 1838 р. працював директором училищ Полтавської губернії та інспектором класів Полтавського інституту шляхетних дівчат. У статті В. Василевського «Полтавская I Мужская Гимназия» згадується «чрезмерное добродушие и мягкосердие» директора С. В. Капніста (див.: Труды полтавской ученой архивной Комиссии. — Полтава, 1908. — Вып. V. — С. 156).

Неужели это Григорович так дурно поступил с Вами? — Можливо, Шевченко розчарувався у своїх розрахунках на підтримку В. I. Григоровича як секретаря Товариства заохочування художників у справі видання «Живописной Украины» і в одному з листів до В. Рєпніної писав про це. На думку Ф. Я. Прийми, «...совершенно бесспорно, что Шевченко сообщал Репниной об изменившемся к худшему отношении Григоровича к «Живописной Украине» (Прийма Ф. Я. Шевченко в работе над «Живописной Украиной» // Збірник праць четвертої наукової шевченківської конференції. — С. 280 — 281).

25. В. М. РЄПНІНА

10 жовтня 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 293.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — №2. — С. 164 — 165 (публікація М. К. Чалого), з помилковою датою — 10 листопада.

Дата в автографі: «10-го октя[бря] 1844 г., Яготин».

Сегодня же отправляю 10 в Полтаву и 3 гравюры; 10 в Чернигов и 3 гравю[ры]. — В Полтаві і Чернігові, тодішніх губернських містах, відбувалися тоді дворянські вибори, під час яких В. М. Рєпніна через своїх знайомих мала намір організувати передплату на видання «Живописной Украины» (див. її лист до Шевченка, написаний у серпні 1844 р.).

...и что это за перемена, на место 10 экз[емпляров] только 6 и на место 10 руб[лей] — только 3 ру[бля]... — Ще в червні-липні 1844 р. Шевченко планував випускати в рік по 10 естампів. Про це він писав до О. Бодянського (див. листи від 6 — 7 травня і 29 червня 1844 р.), але вже в пізніших повідомленнях бачимо, що план його дещо змінився. Щорічно він планує видавати 12 естампів, а в другій половині 1844 р. лише 6 естампів двома випусками і, як видно з листа до харківського цивільного губернатора С. М. Муханова та інших документів, назначає ціну за ці 6 картин — «3-и рубля серебром» (див.: Тарас Шевченко : Документи та матеріали до біографії. — С. 52).

...нет Капниста... — О. В. Капніст ще не повернувся з-за кордону.

Нет и сестры моей, и брата... — Йдеться про Є. М. Кривцову і В. М. Рєпніна.

В Полтаве мисс Засс и Белавин, хороший мне знакомый, обещался хлопотать. — /211/ Йдеться про С. І. Зас і Якова Георгійовича Бєлавіна, «чиновника палати державних маєтностей» (див.: Жур. П. Дума про Огонь. — С. 82).

...в Одессе также будут. — Серед знайомих. В. Рєпніної в Одесі — згадуваний в одному з її листів до Шевченка О. С. Стурдза та Я. П. де Бальмен.

В пятницу буду писать к графу Головкину... — Особа не відома.

26. О. М. БОДЯНСЬКИЙ

25 жовтня 1844. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 70.

Вперше надруковано: Правда. — 1891. — № 9, — С. 183 — 184, з помилковою датою — 25 жовтня 1845 р. У редакторській примітці зазначалося, що лист друкується не за оригіналом, а за списком Шевченкового біографа. Цим, очевидно, зумовлені деякі розбіжності між текстом автографа та текстом, опублікованим у журналі.

Дата в автографі: «25-го окт[ября] 1844 року, Москва».

Відповідь на невідомий лист Шевченка, написаний, ймовірно, не пізніше першої половини жовтня 1844 р.

Без грошенят та ще в Петербурзі що-небудь робить дуже погано... — Очевидно, Шевченко скаржився О. Бодянському у згаданому листі на нестачу грошей на друкування офортів «Живописной Украины». У жовтні цього ж року він звернувся з заявою до Комітету Товариства заохочування художників за підтримкою, яка дала б «...возможность отпечатать первые два выпуска, состоящие из шести эстампов, в количестве 600 экземпляров...» (див.: Т. Г. Шевченко : Документи та матеріали до біографії. — С. 56 — 57).

Послав би я Вам що-небудь за Ваші книжки, але ж коли б то вони продали ся — Йдеться про видання: Тризна : Т. Шевченка. Спб., 1844, та — Гамалія : Соч. Т. Шевченки. — Спб., 1844. — В типографии М. Ольхина, які О. М. Бодянський на просьбу Шевченка (див. листи Шевченка за 6 — 7 травня та 29 червня 1844 р.) віддав на комісію в контору журналу «Москвитянин».

...чи тих, що по копі сріблом, чи що менше. — Див. коментар до листа О. М. Бодянського від 9 липня 1844 р.

А щодо літописі... — із рукописом історичної праці Самійла Величка (бл. 1670 р. — після 1728 р.) «Летопись событий в Юго-западной России в XVII веке» (т. 1 — 4. — К., 1848 — 1864) Шевченко вперше познайомився, мабуть, ще в лютому 1844 р., коли був у О. М. Бодянського в Москві. Пізніше, в 1845 — 1846 рр., власник цього рукопису М. П. Погодін передав його до Київської археографічної комісії (над підготовкою його до друку працював М. Костомаров), і Шевченко мав добру нагоду читати цю цінну історичну працю (див.: Спогади П. Куліша : Новь. — СПб., 1885 — Т. IV. — № 18. — С. 66 — 67).

Навісний хазяїн взяв її ік собі... — Йдеться про Погодіна Михайла Петровича (1800 — 1875), російського історика, журналіста, публіциста, академіка Петербурзької АН із 1841 р. Рукопис С. Величка був куплений Большаковим для М. П. Погодіна на аукціоні у Москві в 1840 р. у любителя давніх пам’яток Лаптева. Передавши «Летопись...» О. М. Бодянському для опублікування його в «Чтениях в имп. Обществе истории и древностей Российских при Московском университете», М. П. Погодін хотів одержати за це 200 друкованих примірників цієї праці, «Московское общество истории и древностей российских» відхилило такі умови. М. П. Погодін забрав рукопис (див.: Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — СПб., 1889. — кн. VII — С. 150 — 152).

Збереглися два листи-записки М. П. Погодіна до О. М. Бодянського від 1 і 12 червня 1844 р., які стосуються рукопису С. Величка. «Услышав о Вашем отъезде в Малороссию, я не могу оставить у Вас моей Малороссийской летописи и подвергать эту единственную вещь опасностям дороги, переезда или огня», — писав він 1 червня 1844 р. (див.: ІЛ. — Ф. 99 № 90/1453. Арк. 185 — 188). Лист від 12 червня опублікований в «Чтениях в имп. Обществе истории и древностей Российских при Московском университете (М., 1884. — Кн. 3. — С. 4).

До бачення зо мною, як то кажете, у Москві. — Лист, в якому Шевченко писав про свій намір зустрітися з О. М. Бодянським, не зберігся. Шевченко відвідав О. М. Бодянського 28 — 30 березня 1845 р., по дорозі в Україну.

Стороженка, чую, немає у Варшаві, а там, десь на Україні блукає. — Стороженко Андрій Якович (1791 — 1858) — літератор, історик, власник колекції історичних документів. Про А. Я. Стороженка Шевченко згадував у листі до О. М. Бодянського від 29 червня 1844 р. Серед «известнейших ученых-малороссиян» прізвище А. Я. Стороженка також у рекламному повідомленні про видання Шевченком «Живописной /212/ Украины» у газ. «Северная пчела» за 25 серпня 1844 р. (див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 50).

Стороженко вже в 40-х роках мав багато архівних матеріалів, які збирався використати для написання праці з історії України. Однак задум його не здійснився (див.: С. Н. Очерк литературной деятельности А. Я. Стороженка // Киевская старина. — 1886. — № 8. — С. 3). О. М. Бодянський в одному з листів до А. Я. Стороженка цікавився його колекцією українських письмових пам’яток (див.: Киевская старина. — 1886. — № 10. — С. 315).

У Варшаві А. Я. Стороженко перебував на службі з 1832 по 1850 рр. як голова слідчої комісії, сенатор внутрішніх та духовних справ (див.: Модзалевский В. Малороссийский Родословник — Т. IV. — С. 785 — 787).

27. Я. Г. КУХАРЕНКО

2 листопада 1844. Станиця Уманська

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 77. № 124. С. 66.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 3. — С. 452 — 453, з пропусками окремих слів.

Дата в автографі: «2 ноября 1844, с. Умань».

Відповідь Шевченка — лист від 26 листопада 1844 р. з Петербурга.

Кухаренко Яків Герасимович (1800 — 1862) — український письменник і етнограф, автор п’єси «Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками» та кількох етнографічних нарисів. Наказний отаман Чорноморського козацького війська.

Як випливає із Шевченкового листа до Я. Кухаренка, написаного у квітні 1854 р., познайомилися вони «трохи чи не... чотирнадцять» років тому, тобто в 1840. Шевченко вже з перших років свого знайомства з Кухаренком виявляв до нього щиру симпатію й повагу і як до людини, і як до письменника, що писав про українське козацтво. Шевченко дуже схвально оцінив п’єсу «Чорноморський побит» (Куліш П. Несколько предварительных слов // Основа. — 1861. — Кн. XI. — С. 3). У 1842 р. звертався до цензури за дозволом на публікацію цієї п’єси (див. листи Шевченка до Я. Кухаренка, написані 30 вересня 1842 р. та в кінці лютого 1843 р.), радив поставити її на сцені аматорського гуртка українських студентів Медико-хірургічної Академії в Петербурзі.

Із листування між письменниками збереглося 12 листів Шевченка і 7 Я. Кухаренка.

Год цілий, як я прошу письменно своїх Черників, щоб дали мені про тебе звістку... — Йдеться про земляків Я. Кухаренка. — братів Єлисея Денисовича та Івана Денисовича Черників, що навчалися в Академії мистецтв у Петербурзі. У листі-відповіді Шевченко писав: «З поганими отими черкесами я частенько отут зустрічався, але про тебе ні один нічого мені не казали, хоч я їх і розпитував».

Чи ви вже з’їздили з Бориспольцем на білому коневі в дріжках до чужоземців? — Шевченко, очевидно, писав Я. Кухаренкові про свій намір разом з П. Бориспольцем поїхати до Італії для продовження своїх художніх студій. Борисполець Платон Тимофійович (1805 — 1880) — український художник; разом із Шевченком навчався в Академії мистецтв. 1844 р. виїхав в Італію для вдосконалення у живописному мистецтві власним коштом. Про знайомство Я. Кухаренка з П. Бориспольцем під час його приїзду 1843 р. до Петербурга разом з дружиною і синами свідчить Шевченків лист від 16 квітня 1854 року: «...сини-соколи твої, де вони тепер повертаються? ...То ти їм нагадай, коли сам здоров згадаєш, як ми з Бориспольцем з вами попрощалися, не доїжджаючи Александровського корпусу».

А я між тим порадую Харківську громаду... — Серед харківських знайомих Кухаренка були відомі українські письменники і вчені — М. І. Костомаров, І. І. Срезневський, А. Метлинський, О. Корсун та ін. «Перші знайомства Кухаренка почалися десь у середині тридцятих років, цебто якраз перед початком його письменницької діяльності. На це вказує Недоборовський «Н. И. Костомаров был знаком с Кухаренком еще в Харькове с молодых лет, бывши еще студентом Университета» (Мои воспоминания 193), що приблизно було зазначеного вище часу. Мабуть тоді само почалися знайомства з іншими харківськими українцями і зав’язалося листування» (див.: В. Д.-ський. Я. Г. Кухаренко як літературний діяч. — Червоний шлях. — 1928. — № 5. — С. 111). В архіві І. І. Срезневського знаходились окремі твори Я. Кухаренка, які він сподівався надрукувати в якомусь із тодішніх харківських видань.

Близькі стосунки Я. Кухаренка з А. Метлинським підтверджує і лист Шевченка до Я. Кухаренка від 16 квітня 1854 р., в якому Шевченко просить кланятися А. Метлинському, якщо буде йому писати.

Що ти, брате, думаєш з «Побитом...» — Йдеться про п’єсу «Чорноморський /213/ побит на Кубані між 1794 і 1796 роками», написану 1836 р., вперше надруковану в журн. «Основа» (1861. — № 11). На це запитання Шевченко відповідав: «На різдвяних святках наші земляки отут компонують театри у Медицинській академії. Так я думав, щоб ушкварить твій Чорноморський побут, але тепер уже пізно, а якби ти його звелів переписать гарненько та прислав к великодню, то б це так». П’єса у згаданому театрі не була поставлена.

Тихорський Микола Якимович (1856 — 1871) — російський і український письменник і критик, співробітник журналів «Сын отечества», «Маяк», «Иллюстрированная газета». У своїх статтях відгукнувся на появу нових творів в українській літературі, написав рецензію на «Гайдамаки. Поема Т. Шевченка. — Спб., 1841» у журналі «Маяк» (1842. — № 8). У статті «До пана Основ’яненка» (Маяк. — 1843. — Т. X. — Відд. IV) М. Я. Тихорський подав дуже цінні для біографії письменників свідчення, що безпосередньо відтворюють живу атмосферу спілкування між Шевченком і Кухаренком, показують їх спільний інтерес до історії українського козацтва.

Елькан Олександр Львович (1802 — 1868) — перекладач Головного управління шляхів, фейлетоніст і театральний критик (співробітничав у газетах «Северная пчела», «Санктпетербургские ведомости» та ін. періодичних виданнях). Шевченко познайомився з ним на початку 40-х років. Про досить близькі товариські стосунки, що склалися між Шевченком і Ельканом, людиною надзвичайно цікавою і відомою в Петербурзі (Див.: От Триумфальных ворот до Выборгской заставы он почти в каждом доме известен // Пушкин и его современники: Материалы и наследования. Вып. XXIX — XXX, Петроград, 1918. — С. 108 — 110) свідчать досить часті згадки про нього у листах Шевченка (до Я. Кухаренка від 31 січня 1843 р., до С. С. Гулака-Артемовського від 1 липня 1852 р.), у щоденнику (запис від 3 квітня 1858 р.), у повісті «Художник». 7 березня 1843 р. О. Л. Елькан передав до Петербурзького цензурного комітету рукопис поеми Шевченка «Гамалія», а 9 березня одержав його. О. Л. Елькан листувався з Я. Кухаренком і, очевидно, саме він повідомив його про Шевченкове заслання.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813 — 1878) — український композитор, соліст Маріїнського театру в Петербурзі (1842 — 1864) та Великого театру в Москві (1864 — 1865), двоюрідний брат українського поета П. П., Гулака-Артемовського. 1862 р. за власним лібретто написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

З Шевченком познайомився на початку 40-х років і відтоді підтримував з ним дружні стосунки. Присвятив Шевченкові пісню «Стоїть явір над водою». З листування між друзями збереглося 4 листи Шевченка і 1 лист С. С. Гулака-Артемовського.

28. В. М. РЄПНІНА

8 листопада 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 294.

Вперше надруковано за цим же автографом у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 37 — 38.

Дата в автографі: «8-го ноября 1844 г., Яготин».

Відповідь на невідомий лист Шевченка написаний, ймовірно, в останній декаді жовтня 1844 р.

Наш друг приехал... он будет стараться для нашего дела. — Мовиться про О. В. Капніста, що повернувся з Швейцарії. Шевченко і В. М. Рєпніна розраховували на його допомогу як Миргородського повітового предводителя дворянства в організації передплати на «Живописную Украину».

...он поехал по несчастному случаю смерти его старшего брата. — С. В. Капніста.

О, зачем Вы не были в Риме при сестре моей и при покойном ее муже. — Йдеться про Є. М. та П. I. Кривцових.

Глафіра — Г. І. Дунін-Борковська.

29. ПРАВЛІННЯ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

13 листопада 1844. Харків

Подається за оригіналом: ДМШ, А — 52. Спр. 81. Ч. 6. Арк. 82.

Вперше надруковано: Україна. — 1925. — № 1/2. — С. 86 (публікація М. Новицького).

Дата в автографі: «Ноября 13 дня 1844 года, № 2613, Харьков».

Звернення Правління Харківського університету прямо до Шевченка, а не до /214/ канцелярії чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернатора, дає підстави припустити, що цьому сприяв тодішній помічник попечителя Харківського учбового округу Микола Андрійович Цертелєв. У листі до М. А. Цертелєва від 23 вересня 1844 р. Шевченко просив його набрати «субскрибентів у Харкові» і слати ці замовлення «в С. П. Бург в Академію художеств на ім’я Тараса Григоровича Шевченка».

...просит... доставлять таковые в правление Университета в двух экземплярах... — Відомостей про те, чи Шевченко надсилав «Живописную Украину» до правління Харківського університету, немає.

...а за продолжение издания в следующие годы... — Наступного, 1845 р., Шевченко не зміг продовжити своє видання через нестачу потрібних для друку естампів коштів.

30. В. М. РЄПНІНА

13 грудня 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 295.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 165.

Дата в автографі: «13 декабря 1844 года».

Відповідь на листи Шевченка (не збереглися), написані ним, як можна здогадуватися з контексту коментованого листа, наприкінці листопада — в перших числах грудня 1844 р.

...я не забыла 9 ноября. — Шевченко відзначив цей день і в дарчому написі на рукопису поеми «Тризна»: «На память 9-го ноября 1843 года княжне Варваре Николаевне Репниной». В цей день, тобто 9-го листопада 1843 р., як свідчить В. Рєпніна у листі до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р., вона «написала ему (Шевченкові. — Ред.) тот выговор» — записку, в якій в алегоричній формі висловила свою стурбованість легковажною поведінкою поета, що, на її думку, дисонувала з високим призначенням поетичної ліри Шевченка. Записку що В. М. Рєпніна цитує у згадуваному листі до Ш. Ейнара (див.: Русские пропилеи. — С. 207).

31. В. М. РЄПНІНА

20 грудня 1844. Яготин

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 296.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 165 — 166; у цій публікації є окремі відступи від автографа: пропуски слів або дещо змінений скорочений виклад окремих речень, не надруковано закінчення листа: «Поздравляю з наступающим новым годом и желаю Вам от искренного сердца все, что может только быть для Вас хорошо и благодатно».

Дата в автографі: «20-го декабря 1844 года».

Відповідь на лист Шевченка, що втрачений.

Как я уже Вам сказала в последнем моем письме... — Тобто в листі від 13 грудня 1844 р.

...цель Ваша должна живить Вас, должна соделать Вас скупым, рассчетливым до ее достижения. — Йдеться про видання «Живописной Украины», з яким Шевченко пов’язував сподівання на викуп своїх родичів із кріпацтва.

У меня рублей 800! — Гроші, зібрані В. Рєпніною з передплатників «Живописной Украины».

...от брата моего... — Йдеться про Василя Миколайовича Рєпніна (1806 — ?). Шевченко познайомився з ним у липні 1843 р., бував у його маєтку в с. Андріївці, а в Яготині жив у флігелі, що належав В. М. Рєпніну. Окремі епізоди, що характеризують стосунки брата з Шевченком, описала В. М. Рєпніна у листі до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р. (див.: Русские пропилеи. — С. 205 — 210, 217), зокрема роботу (у січні 1844 р.) Шевченка над «Портретом дітей В. М. Рєпніна».

...был у него В. З[акревский], который от Вас получил письмо. — Йдеться про Закревського Віктора Олексійовича (1807 — 1858). Згаданий тут лист не зберігся.

Бурковський — мабуть, мовиться про Дунін-Борковського Петра Дмитровича (1822 — 1846), що в 1845 р. одружився з Глафірою Іванівною Псьол.

Влад. Лукашевич — Лукашевич Володимир Якимович (1813 — ?), брат Платона Лукашевича, про стосунки Шевченка з яким є значно більше відомостей, ніж з Володимиром Лукашевичем. Дружиною В. Лукашевича була Євдокія Іванівна Псьол (1815 — ?), старша сестра Глафіри і Олександри Псьол. Із «Малоросійського родо/215/словника» В. Модзалевського відомо, що В. Лукашевич «воспитывался в 1 кадетском корпусе, откуда за неспособностью по болезни к военной службе выпущен 16 окт. 1830 г. с чином 14 класса; 26 мая 1831 г. — в канцелярии бывшего Малороссийского военного губернатора; там же и служил в 1836 г.; коллежский регистратор (1842 — 1867); за ним в селе Мехедовке 264 души (1850); владея Мехедовкой (1867)» (Модзалевский В. Малороссийский родословник. — К., 1912. — Т. 3. — С. 207 — 208). Про знайомство Шевченка з В. Лукашевичем відомостей немає.

С каким благоразумием и вместе с теплым сочувствием ценил Андрей Лизогуб Ваши малор[оссийские] поэмы, и как я сожалею, что Вы не знакомы лично с ним. — З Лизогубом Андрієм Івановичем (1804 — 1864) Шевченко познайомився весною 1846 р. у Седневі. Про оцінку А. Лизогубом поезії Шевченка В. Рєпніна могла знати з особистих розмов з ним, — Рєпніни підтримували тісні стосунки з родиною Лизогубів. Крім того, у серпні-вересні 1844 р. Седнів, маєток Лизогубів, відвідали Глафіра Псьол і батько В. М. Рєпніної. Не виключено, що саме вони розповідали про перебування поета в Яготині, і А. Лизогуб поділився з ними своїми враженнями від поезії Шевченка.

Обрадуйте его и всех любителей малороссийского языка Вашей «Совой». — Див. лист В. М. Рєпніної від 19 червня 1844 р. та коментар до нього.

Что сказать Вам об Капнисте?.. Он по случаю смерти брата своего все жил в Полтаве... — Див. лист В. М. Рєпніної від 25 вересня та коментар до нього.

32. КАНЦЕЛЯРІЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО, ПОЛТАВСЬКОГО І ХАРКІВСЬКОГО ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА

29 грудня 1844. Харків

Подається за відпуском: ДМШ. А — 58. Спр. 171/4088. Арк. 12.

На документі є напис: «Препровождая 18 р. серебром и билет на получение эстампов «Живописной Украины» в СПБ».

Замість закресленого в тексті «п’ятнадцять рублей» написано: «18 р.».

Вперше надруковано як лист до Шевченка у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 41, за машинописною копією, що зберігається в ІЛ (Ф. 1. №450).

Дата в документі: «29 декабря 1844. № 4963. Харьков».

Канцелярия Черниговского, Полтавского и Харьковского генерал-губернатора... — 30 вересня 1844 р. чернігівський, полтавський і харківський генерал-губернатор М. А. Долгоруков звернувся до підлеглих йому керівників губерній і предводителів дворянства цих губерній з розпорядженням сприяти організації передплати на видання «Живописной Украины» (див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 52 — 53), покладаючи на свою канцелярію завдання бути посередником між передплатниками і видавцем: «Подписку эту не оставьте препроводить в канцелярию мою, коею немедленно истребовано будет от издателя потребное количество экземпляров и по получении тотчас же вышлются подписчикам отпечатанные уже эстампы... на остальные же три эстампа, предназначенные к выпуску не позже будущего декабря месяца, подписчики вместе с тем получат билеты» (Там само. — С. 52).

...и билет, присланный от начальника Харьковской губернии... — Йдеться про харківського цивільного губернатора Муханова Сергія Миколайовича (1796 — 1858). У листі до канцелярії чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернатора (від 3 листопада 1844 р., № 14750) С. М. Муханов писав: «...я препровождаю при сем три рубля серебром и билет, полученный от Шевченка, покорно прося канцелярию доставить мне последние три эстампа по выпуске их, так как первые три уже мною получены» (Там само. — С. 58).

25 вересня 1844 р. Шевченко звертався до С. М. Муханова з листом (тоді ж і надіслав йому перший випуск, що складався з трьох офортів) і просив допомогти у розповсюдженні «Живописной Украины». Відгукнувшись на цю просьбу, С. М. Муханов розпорядився надрукувати в «Прибавлениях к харьковским губернским ведомостям» (1844. — 25 окт. — № 43) рекламне оголошення «Об издании Шевченки» (Тарас Шевченко : Документи та матеріали до біографії. — С. 55).

Танський Сергій Федорович — титулярний радник.

33. П. О. КУЛІШ

31 грудня 1844. Київ

Подається за публікацією: Україна. — 1925. — № 1/2. — С. 79 — 80 (публікація М. М. Новицького), де лист надруковано за автографом, що зберігався серед матеріалів Шевченка у слідчій справі «Об Украино-Славянском Обществе». /216/

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1900. — № 9. — С. 304 — 305, текст неповний.

Дата в автографі, як її відтворено в журналі «Україна»: «1844, дек[абря] 31, Ки[ев]».

Відповідь на лист Шевченка, написаний приблизно в листопаді — на початку грудня 1844 р. Лист не зберігся..

...если б я не отлучался из Киева. — Час від часу П. Куліш виїжджав у різні місця Київської губернії за завданням «временной комиссии для собирания сведений о предметах древности в некоторых уездах Киевской губернии» (Шенрок В. П. А. Кулиш. Биографический очерк. — С. 24).

Михайло Владимирович... — Юзефович Михайло Володимирович (1802 — 1889), інспектор училищ, а пізніше помічник куратора Київського учбового округу. Як видно з цього листа, брав участь у поширенні Шевченкової «Живописной Украины». Знайомство П. Куліша з М. Юзефовичем відбулося завдяки М. Максимовичу (десь 1840 — 1841 року), який, намагаючись допомогти Кулішеві влаштуватись, «дал о нем самую лестную рекомендацию Юзефовичу» (Там же. — С. 20). При сприянні М. Юзефовича П. Куліш одержав посаду учителя російської мови в Луцькому дворянському училищі (в лютому 1841 р.), надрукував у Києві історичний роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія вісімдесят років назад» (див.: Дорошенко Д. П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність. — К., 1918. — С. 12). Пізніше Куліш писав, що М. Юзефовичеві він «в первоначальном образовании своем обязан больше, чем кому-либо из предшествовавшего поколения».

Як родич Тарновських М. Юзефович у 40-х роках був близьким до українських діячів — М. Максимовича та М. Костомарова. Пізніше, після арешту Кирило-Мефодіївського товариства, його ставлення до українського національно-визвольного руху змінилось на вороже. Саме до М. Юзефовича як помічника куратора учбового округу звернувся 28 лютого 1847 р. провокатор — студент О. Петров, а 3 березня в присутності М. Юзефовича він написав донос кураторові округу О. Траскіну про існування таємного товариства. Про негідну поведінку М. Юзефовича під час арешту М. Костомарова див.: Н. И. Костомаров. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. — К., 1992. — С. 139. Залишаючись на реакційних позиціях, брав участь у розробці заходів по забороні української мови 1863 та 1876 рр. (останні дістали неофіційну назву «юзефовичівського закону»).

Час знайомства Шевченка з М. Юзефовичем, очевидно, припадає на літо 1843 р. У листі до М. Костомарова Шевченко писав: «Як побачите Юзефовича, то поклоніться від мене». А вже 6 травня 1858 р. у щоденнику Шевченко згадував про нього як про «предателя киевского Юзефовича».

Листування П. Куліша і М. Юзефовича публікувалося у журн. «Киевская старина» (1899. — Кн. II — III).

Сенчило-Стефановський Олексій Фролович (1808 — 1861) — український художник, іконописний маляр, учитель малювання в Київській повітовій школі на Подолі, співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. З Шевченком познайомився влітку 1843 р.; у 1846 р. вони брали участь у розкопках могили Переп’ятихи поблизу Фастова. У виданні «Древности, изданные Временной комиссией для разбора древних актов» (К., 1846) є 11 хромолітографованих таблиць з ілюстраціями до цієї могили, рисунки яких належать Шевченкові і О. Сенчилу-Стефановському, хоча, як писав Ор. Левицький, «мы не можем с точностью указать, какие именно рисунки принадлежат ему и какие другому сотруднику — рисовальщику Сенчилу-Стефановскому» (Левицкий Ор. Археологические экскурсии Т. Г. Шевченка в 1845 — 1846 гг. // Киевская старина. — 1894. — Кн. 2. — С. 236).

У листі до І. Фундуклея від 16 липня 1847 р. Шевченко просив залишені у нього речі переслати в «Крепость Орскую» або передати «моему приятелю, сотруднику Археографической комиссии Алексею Сенчилу для. отправки ко мне».

У спогадах М. М. Білозерського говориться про О. Сенчила-Стефановського як про «великого приятеля Шевченка» і повідомляється, що «Сенчило листувався з Шевченком, і в нього було до двадцяти листів від Шевченка (нещодавно втрачених); листи були гумористичні; в одному Шевченко писав: «Коли б вас у Петербург виписать, дак там вас зробили б товкачем або підтовкачем» (див.: Спогади про Тараса Шевченка. — С. 163 — 164).

Іванишев Осип Дмитрович — наглядач Києво-подільського дворянського училища, де на той час працював П. Куліш, брат М. Д. Іванишева.

Мне досадно, что Вы, не списавшись со мною, объявили мое имя в числе сотрудников, тогда как я понятия не имею о Вашем литературном предприятии. — Повідомлення про видання «Живописной Украины» було надруковано в газ. «Северная пчела» 25 серпня 1844 р. Мотивом невдоволення П. Куліша були, очевидно, не якась там неприязнь до Шевченка чи небажання підтримати видання (як це часто намагалися пояснювати), а, скоріше, надзвичайна вимогливість, науковий педантизм, /217/ з яким Куліш ставився до всього, що писалося про Україну, про український народ. Це видно з наступних рядків його листа: «Вы, господа, принимаетесь за Малороссию без советов людей, серйозно занятых этим предметом, вредите во мнении публики самому предмету и компрометируете нас». У цьому зв’язку варто процитувати уривок з листа П. Куліша до М. П. Погодіна від 2 листопада 1843 р.: «Взяла меня досада, что всякий суется писать о Малороссии, тогда как во всем Русском царстве не насчитаешь и пяти человек, которые занимались бы постоянным ея изучением. (А она этого стоит.)». (П. О. Куліш. [матеріяли і розвідки]. Частина 1. — Львів, 1929. — Накладом наукового Товариства імені Шевченка. — С. 13).

Судячи зі слів П. Куліша «я понятия не имею о Вашем литературном предприятии», Шевченко.не мав з ним якихось конкретних розмов. Як випливає із листа-відповіді П. Куліша від 5 червня 1844 р. («Присилайте Ваші картинки в Чигирин...»), інформація про видання «Живописной Украины» могла бути лише у втраченому тепер листі Шевченка до П. Куліша, написаному в травні 1844 р.

В Харькове предположено издавать «Записки о Южной Руси» по славянах. Издатели: Н. Костомаров (он же и І. Галка), П. Кулеш, А. Метлинский (он же и Могила) и И. Срезневский. — Йдеться про здійснене значно пізніше видання: Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш. — Том первый. — С.-Петербург, 1856; Том второй. — С.-Петербург, 1857. У другому томі цього видання П. Куліш надрукував Шевченкову поему «Наймичка» без зазначення імені автора. Шевченко був тоді у засланні, і видання його творів було заборонено. Шевченко захоплено зустрів «Записки о Южной Руси» (див. листи до М. М. Лазаревського і Я. Кухаренка за 1857 р.), а в листі до П. Куліша від 5 грудня 1857 р. він писав: «Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої Записки о Южной Руси постоянным периодическим изданием на шталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі».

М. Костомаров, А. Метлинський та І. Срезневський, відомі українські письменники харківської школи романтиків, не стали співвидавцями «Записок о Южной Руси». Очевидно, задум Куліша не здійснився через тривалий розрив зв’язків між друзями, що наступив після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства 1847 р.

Подберезький — Подберезький-Друцький Ромуальд (1813 — 1856), білоруський і польський літературознавець, поет і видавець. Шевченко познайомився з ним 1839 р. Р. Подберезькому-Друцькому належить перша згадка про Шевченка в польських періодичних виданнях. У тижневику «Tygodnik Petersburski» (Петербурзький тижневик. — 1842. — № 36), в рецензії на академічну виставку 1841 р. «Кілька слів про малярські твори в Петербурзькій академії мистецтв...» він схвально відгукнувся про картину Шевченка «Циганка-ворожка». У статті «Мальовнича Україна» високо оцінив це Шевченкове видання, як і загалом його талант художника і поета (Там само. — 1844. — № 950.

В Киеве обо мне можете справиться в Училище. — 1844 р. П. Куліш працював учителем історії та географії в Києво-подільському дворянському училищі (з 23 жовтня 1843 р. по 31 серпня 1845 р.) (див.: Шенрок В. П. А. Кулиш: Биографический очерк. — С. 24).

Не купит ли какой-нибудь книгопродавец у меня рукописи под заглавием «Повести П. Кулеша». — Твори в трьох томах під назвою «Повести П. А. Кулиша» вийшли у Петербурзі 1860 р.

Тут помещены напечатанные некогда в «Киевлянине» и одна нигде не напечатанная, под заглавием «Самое обыкновенное происшествие». — «Киевлянин» — український літературний і науковий альманах, видавцем якого був М. Максимович. Вийшло три випуски альманаху — 1840, 1841 і 1850 рр.

В альманасі «Киевлянин» П. Куліш надрукував свої оповідання: «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став», «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе» (Киевлянин на 1840 год. — Кн. 1. — С. 205 — 228) та «Огненный змей. Повесть из народных преданий» (Киевлянин на 1841 год. — Кн. 2. — С. 181 — 288) Оповідання «Самое обыкновенное происшествие» було надруковано в журн. «Современник» (1846. — Т. XLIV. — Кн. 2. — С. 131 — 156).

...моему новому роману, которым я, наконец, благополучно разрешаюсь от бремени. — Йдеться, очевидно, про роман «Чорна рада». В журн. «Современник» за 1845 р. з’явилися «Пять глав из нового романа П. Кулеша «Черная рада» (Т. XXXVII. — Кн. 1-3. — С. 332-376; Т. XXXVIII. — Кн. 4 — 6. — С. 5 — 37, 135 — 196). У 1846 р. окремі частини цього роману друкувалися в журналах «Современник» і «Москвитянин». Через арешт у справі Кирило-Мефодіївського товариства Кулішеві не вдалося надрукувати «Чорну раду» окремим виданням. Лише 1857 р. роман вийшов українською і російською мовами. /218/

Попередня     Головна     Наступна             Листи