[Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 268-313.]

Попередня     Головна     Наступна             Листи

Коментарі до листів 1858-1859 рр.

1858

111. М. С. ЩЕПКІН

1— 3 січня 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 334.

Вперше надруковано: Киевлянин. — 1870. — 4 квіт. Публікація М. К. Чалого.

Автограф не датований; датується на підставі запису в щоденнику Шевченка від 5 січня 1858 р.: «Возвратился почталион из Москвы, который сопровождал Михайла Семеновича. Привез мне от него письмо...», орієнтовно: 1 — 3 січня 1858 р., Москва.

Відповідь Шевченка — лист від 15 — 17 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Посылаю 4 рожи, которые раздай, кому следует... — Це були, як зазначив Шевченко у згаданому щоденниковому записі, «четыре экземпляра своего портрета [Щепкіна. — Ред.], для раздачи своим нижегородским друзьям»; поет виконав це прохання й повідомив Щепкінові у листі-відповіді: «Сердечне дякують тобі за портрети Брилкін, Дорохова, Голынская і Піунова. А я для себе сам колись нарисую», що й було зроблено 16 березня 1858 р. під час перебування Шевченка у Москві.

Варенцов — О. П. Варенцов.

Поцелуй своего хозяина... — П. А. Овсянникова.

...сын мой Дмитрий умер. — Щепкін Дмитро Михайлович (1817 — 1857) — старший син М. С. Щепкіна, астроном, археолог, філолог, мистецтвознавець; через туберкульоз мусив подовгу жити за кордоном; помер у м. Малага (Іспанія) 12 грудня 1857 р.

112. І. О. УСКОВ

7 січня 1858. Новопетровське укріплення

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4877.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1889. — № 2. — С. 308 — 309. Публікація Н. Зарянка.

Дата в автографі: «7 января 1858 года. Новопетровское».

Відповідь на лист Шевченка від 12 листопада 1857 р. з Нижнього Новгорода.

Відповідь Шевченка — лист від 12 лютого 1858 р. з Нижнього Новгорода.

...что Вы догадались остаться в Нижнем Новгороде... — Прибувши до Нижнього Новгорода, Шевченко дізнався, що його розшукує поліція (див. коментар до листа А. І. Толстої від 2 листопада 1857 р.). Він був тяжко вражений і стривожений, і нові його знайомі М. Брилкін та П. Овсянников порадили йому удати з себе хворого. Офіційна відповідь, засвідчена лікарем О. Гартвігом та поліцмейстером П. ЛаппоСтарженецьким, пішла до штабу Оренбурзького Окремого корпусу (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 289). Це врятувало Шевченка від поневірянь увільненого у відставку, але не звільненого відставного рядового, який мав жити в Оренбурзі «до окончательной отставки на родину» під поліційним наглядом й без певних заробітків.

Михальський Олексій Григорович — підполковник, штаб-офіцер 1-го Оренбурзького лінійного батальйону; виконуючи 1857 р. обов’язки командира батальону, він 26 червня 1857 р. надіслав командиру двох рот, розміщених в Новопетровському укріпленні, Є. М. Косареву, наказ відправити п’ятьох увільнених від служби політичних засланців, між ними й рядового Тараса Шевченка, до батальйонного штабу в м. Уральськ (Там само. — С. 283, 285).

Львов Геронтій Ілліч — командир 1-го Оренбурзького лінійного батальону, людина обмежена й брутальна, про що свідчать записи Шевченка в щоденнику. 1854 р. саме Львов перешкодив підвищенню Шевченка в чин унтер-офіцера й цим розбив надію вирватися з казарми й домогтися дозволу малювати.

Корпусный командир... сделал мне строгий выговор. — Див. лист командира Окремого Оренбурзького корпусу генерала-ад’ютанта О. А. Катеніна до І. О. Ускова від 18 вересня 1857 р. (Там само. — С. 289).

...и написал от себя в обе столицы... — І. О. Ускову незручно признатися, що саме він зчинив тривогу, через що Шевченко був затриманий поліцією в Нижньому Новгороді; рапорт І. О. Ускова до Правління Академії мистецтв див.: Там само. — С. 287.

Єленєв Христофор Мусійович — наглядач госпіталю в м. Астрахані; саме його адресу повідомив Шевченко Кухаренкові 5 червня 1857 р. для листування.

...письмо к Вам от Кухаренки... — Йдеться про лист Я. Г. Кухаренка від 7 серпня /269/ 1857 р. 10 лютого 1858 р. Шевченко занотував у щоденнику: «Получил письмо от кошового батька Я. Кухаренка от 7 августа. Оно из Екатеринодара прогулялось через Новопетровское укрепление и Оренбург и только сегодня достигло своей цели».

Письма Киреевского... пришлите ко мне... — Відповідь на запитання Шевченка у згаданому листі: «Столицу я не раньше надеюсь увидеть, как через год. И я теперь не знаю, что мне делать с письмами Киреевского и с вашей доверенностью. Напишите мне». Киреєвський Ілля Олександрович (1825 — ?) — чиновник для особливих до ручень при командирі Окремого Оренбурзького корпусу В. О. Перовському. На прохання I. О. Ускова він, перебуваючи в Петербурзі, узявся купити й переслати останньому фотографічне обладнання, для чого Усков надіслав Киреєвському значну суму грошей. Киреєвський замовк і зник, не виконавши обіцяного. Про це Усков неодноразово оповідав Шевченкові (див. запис у щоденнику від 21 червня 1857 р.), і той звертався до А. М. Маркевича в листі від 22 квітня 1857 р. із проханням розшукати Киреєвського і з’ясувати справу. Коли Шевченко виїздив із Новопетровського укріплення, Усков доручив йому зробити все це самому (див. лист Шевченка до М. М. Лазаревського від 30 червня 1857 р.). Доручення Ускова було офіційно оформлено. Усков передав Шевченкові також два власноручні листи до нього І. О. Киреєвського, що підтверджували одержання грошей Киреєвським. Всі ці документи Шевченко повернув Ускову разом із листом від 4 липня 1858 р. з Петербурга.

Чернягін К. В. — власник крамниці фототоварів у Петербурзі на Михайлівській площі в будинку графа Вієльгорського — «Главное депо фотографических принадлежностей К. Чернягина» (інформація В. М. Яцюка).

Г. Лазаревский даже не потрудился посмотреть вещи... — У листах до М. М. Лазаревського від 30 червня та від 1 липня 1857 р. Шевченко на прохання І. Ускова просив знайти тямущу у фотосправі людину й вибрати у Чернягіна якісне фотоприладдя.

Жена моя и дети здоровы... — Агата Омелянівна, Наталя й Надія Ускови. Храпчинский — Храбчинський Олександр, унтер-офіцер 1-го Оренбурзького лінійного батальйону (з 1856 р.), учасник галицького повстання 1846 р., польський політичний засланець, звільнений разом із Шевченком 1857 р.

Мостовський Мацей Валентійович — штабс-капітан, артилерист, служив спершу в Орській фортеці, потім — в Оренбурзі, а з 1853 р. — в Новопетровському укріпленні. Шевченко відгукнувся про нього в щоденнику як про єдину людину в гарнізоні, котру він справді любив і поважав. Бувши учасником польського визвольного повстання 1830 р., Мостовський багато розповідав поетові про ті події (запис у щоденнику від 16 червня 1857 р.).

Бурцев Лев Олександрович — підпоручик, плац-ад’ютант Новопетровського укріплення (з 1856 р.); у серпні 1857 р. дав притулок Шевченкові у своєму помешканні в Астрахані. Шевченко в листах до І. Ускова щоразу передавав, йому вітання.

Жуйков Олександр Гаврилович — поручик (з 1855 р.) 1-го Оренбурзького батальйону, командир роти в Новопетровському укріпленні.

113. М. С. ЩЕПКІН

15 січня 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 335.

Вперше надруковано: Киевлянин. — 1870. — 4 квіт. Публікація М. К. Чалого.

Дата в автографі: «От 15-го генваря 1858 г.»

Відповідь на лист Шевченка від 4 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Письмо твоє от Павла Абрамовича и при нем письмо к Аксакову и письмо к Максимовичу — получил. — Цей лист, а також листи до С. Т. Аксакова и М. О. Максимовича привіз Щепкінові до Москви П. А. Овсянников. До Петербурга Овсянников повіз Шевченкові листи до П. Куліша, М. Лазаревського і, ймовірно, до А. І. Толстої (від 2 січня 1858 р.); принаймні, у щоденниковому записі від 4 січня 1858 р. Шевченко нотує, що «написал полдюжины посланий».

Я тебе с почталионом писал о моем горе... — У листі від 1 — 3 січня 1858 р. Щепкін повідомляв Шевченка про смерть свого сина Дмитра.

...рисунки твои на днях будут разыграны в лотарею. — Йдеться про невідомі малюнки, які Шевченко дав М. Щепкіну при його від’їзді з Нижнього Новгорода (див. запис у щоденнику від 16 січня 1858 р.).

Что же касается до твоего приезда... в Никольское... — Див. коментар до листа М. С. Щепкіна від 27 листопада 1857 р.

...не приезжай ... к маслянице ... приезжай на первой неделе поста. — Масляна — тиждень перед «великим постом», колишнє давньослов’янське свято проводів зими й зустрічі весни, пов’язане з язичницькою магією родючості й культом прадідів. «Вели/270/кий піст» обіймав сім тижнів перед Великоднем. Великдень у 1858 р. припадав на 23 березня.

...деньги получишь по приезде там же. — Йдеться про гроші, які Щепкін сподівався дістати від лотереї.

Варенцов — О. П. Варенцов.

Г-ну Брылкину с семьей мой душевный поклон. — У Нижньому Новгороді М. С. Щепкін так заприятелював із родиною Брилкіних, що навіть хрестив у них дитину, про що він писав рідним, коли наступного разу приїхав до Нижнього Новгорода 1863 р. і зупинився у Брилкіних (Михаил Семенович Щепкин: Записки. Письма. Современники о М. С. Щепкине. — М., 1952. — С. 271).

Завтра еду к Волконским ¹ и передам поручение г-жи Дороховой... — Дорохова Марія Олександрівна (1811 — 1867) — начальниця Нижегородського інституту шляхетних дівчат. Поет глибоко шанував її й називав своїм другом. Виховала Ніну (Анну) Іванівну Пущину, дочку декабриста І. І. Пущина, як власну дитину. Була дружиною декабриста П. О. Муханова, що належав до найближчого оточення Волконських — Сергія Григоровича й Марії Миколаївни, разом із декабристами Н. М. та О. М. Муравйовими, М. С. Луніним та ін. Живучи в Нижньому Новгороді, продовжувала активно листуватися з багатьма декабристами; безперечно, листувалася й з Волконськими, які з 1856 р., після звільнення з поселення в Іркутську, жили в Москві. Шевченко, повертаючися з Нижнього Новгорода до Петербурга, познайомився у Москві з С. Г. Волконським і залишив захоплений запис про нього у щоденнику (запис від 25 березня 1858 р.).

¹ У збірнику «Листи до Т. Г. Шевченка» це прізвище помилково прочитане як Волынским [?]».

114. М. М. ЛАЗАРЕВСЬКИЙ

19 січня 1858. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4870.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1901. — №2. — С. 293 — 294. Публікація В. Науменка.

Дата в автографі: «19 января 1858 г., С.-Петербург».

Відповідь на лист Шевченка від 4 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Спасибі тобі ... за твой подарок: твое поличье. — Автопортрет, виконаний на початку січня 1858 р. й переданий з П. А. Овсянниковим (див. коментар до листа М. Лазаревського від 9 грудня 1857 р.).

Павел Абрамович — Овсянников; за дорученням М. О. Брилкіна їздив у службове відрядження у справах товариства «Меркурій» до Петербурга й Москви.

Дай Кулішеві купу серебром... — Тобто копу, плату за надіслану Кулішем «Граматку» (Спб., 1857); на обкладинці вказано ціну примірника — «копу сріблом» — 50 коп. Оскільки в листі описка, то не дивно, що М. Лазаревський не зрозумів, про що мова.

Графиню Настасию Ивановну... — А. І. Толстую.

Портрет твой уже у фотографа... — М. Лазаревський замовив 50 відбитків автопортрета Шевченка для розповсюдження серед знайомих.

Василь, Федір — Лазаревські.

...брат Яков (которого ты не знаешь)... — Лазаревський Яків Матвійович (1829 — 1881) — четвертий із братів Лазаревських, спершу військовий, потім службовець Керченського археологічного музею; тоді служив при вятському губернаторі Муравйові. Їдучи з Петербурга у Вятку через Нижній Новгород, відвідав Шевченка 22 січня 1858 р. Того ж дня поет занотував у щоденнику з приводу приїзду Я. Лазаревського: «Он недавно из Малороссии. Рассказал о многих свежих гадостях в моем родном краю, в том числе и о грустном Екатеринославском восстании 1856 года...»

...родной племянник вашего... — Нижегородським губернатором у 1856 — 1861 рр. був О. М. Муравйов, брат міністра уділів М. М. Муравйова; Ф. Лазаревський служив при сині останнього.

115. П. О. КУЛІШ

20 січня 1858. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 112.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1898. — № 2. — С. 232 — 233. Публікація М. I. Стороженка. /271/

Дата в автографі: «1858, янв[аря] 20. С.-Петерб[ург]».

Відповідь на лист Шевченка від 4 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Відповідь Шевченка — лист від 26 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Шевченко одержав листа 24 січня 1858 р.

Твої «Неофіти»... не для друку! — 4 січня 1858 р. Шевченко передав Кулішеві з П. А. Овсянниковим рукопис поеми «Неофіти», зазначивши в листі, що вони «ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну».

Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька... — Йдеться про дуже прозорий підтекст поеми «Неофіти», коли автор щоразу нагадує читачеві про ідентичність Неронівського Риму й Росії Миколи I. Олександр II, розуміючи фатальну роль феодальних пережитків, в т. ч. й кріпосництва, у виникненні соціальної та економічної кризи в країні (що особливо виявилося в поразці у Кримській війні 1853 — 1856 рр.) навесні 1856 р. наполегливо розпочав справу реформування соціально-економічного устрою країни зверху, не чекаючи, доки повсталий народ зробить це шляхом насильства знизу. Перші кроки й наміри царя викликали значний ентузіазм широких кіл інтелігенції, серед якої були й П. Куліш, М. Костомаров та багато інших.

Так не тільки друковати сю вещ рано... — На це Шевченко відповів Кулішеві: «Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою».

Інша була б річ, якби ти докінчив Гуса. — У листі-відповіді Шевченко писав: «Ян Гус» повинен буть у Василя Вас[ильовича] Тарновського, що жив колись в Потоках Київської губерні[ї]. Перероблять його або знову робить у мене щось руки не підіймаються».

«Дуда» наче мені знакома. — 4 січня 1858 р. Шевченко послав П. Кулішеві автографи своїх поезій «Утоптала стежечку через яр» (її Куліш і називає «Дудою») та «Навгороді коло броду», прохаючи передати їх А. М. Маркевичу, композиторові-аматору, щоб той поклав їх на музику. У листі-відповіді Шевченко писав: «Заграй мені, дуднику, На дуду: Нехай своє лишенько забуду. — Оце тілько, не моє, а то вся пісня моя».

«Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. — Це відповідь на запитання Шевченка у згаданому листі: «Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться». За життя автора жодна з цих повістей не побачила світу; лише дев’ять з них збереглося і було опубліковано у 80-х роках у журналах «Киевская старина», «Исторический вестник», газеті «Труд», українською мовою в перекладі О. Я. Кониського — у часописі «Зоря» в 90-х роках; окрема збірка — «Поэмы, повести и рассказы, писанные на русском языке» (К., 1888) видана редакцією «Киевской старины».

Данте Аліг’єрі (1265 — 1321) — класик італійської поезії, італійської літературної мови, якою написані збірка сонетів «Нове життя» (1292), трактат «Бенкет» (1306 — 1308), «Комедія» (1307 — 1321), опісля Дж. Бокаччо названа «Божественною» (її добре знав і цитував у листах і щоденнику Шевченко). Відомі трактати, написані латинською мовою: «Про народну мову», «Про монархію», «Питання про землю і воду», ряд послань тощо.

Петрарка Франческо (1304 — 1374) — найвизначніший італійський лірик, філософ-гуманіст, один із засновників італійської літературної мови; його сонети, присвячені Лаурі, канцони, секстини, балади мали значний вплив на розвиток італійської поезії. Він — автор багатьох латиномовних філософсько-релігійних трактатів: «Про зневагу до світу» (1342 — 1343), «Про усамітнення» (1346 — 1366) та ін., збірників античних текстів, власних їх наслідувань (епічної поеми «Африка» (1339 — 1342), збірки «Буколіки» (1346 — 1357).

Я поспитаюсь у Крузе, нашого щирого потішника... — Крузе Микола Федорович (1823 — 1901) — російський літератор, публіцист, цензор Московського цензурного комітету (1855 — 1859). Шевченко познайомився з ним у Москві на обіді у М. М. ІДепкіна 24 березня 1858 р.

Вовчка тобі давно послано. — У листі-відповіді Шевченко зазначав: «Вовчка твого і в очі не бачив. На кого ти його адресував?». Йдеться про видані в друкарні П. Куліша «Народні оповідання» Марка Вовчка (Спб., 1857), надіслані Кулішем Шевченкові 22 грудня 1857 р.

Напиши мені реєстрик... Тут збирали для тебе, і земляки з України трохи прислали. — Шевченко відповідав Кулішеві: «Про які там ти мені пишеш гроші? Не знаю, з яких грошей прислав мені М. Лазаревський в Новопетровськое укрепление, перед виїздом, 75 карбованців. Та 150 карбованців Залеський прислав у Нижній за рисун/272/ки через Лазаревського. Та ти, спасибі тобі, 250 карбованців. От і всі гроші». Куліш мав на увазі, очевидно, і гроші, про які писав Шевченкові М. М. Лазаревський (див. його лист від 9 грудня 1857 р.) Походження цих грошей з’ясовує лист М. А. Рігельмана до П. Куліша від 26 лютого 1857 р.: «Для Тараса послали ми 150 крб. Жемчужникову (моїх там 50), к тим мусив він доложить якийсь довг свій Галагану» (цит. за: Петров В. П. Матеріали до приятелювання Куліша й Шевченка р. 1856 — 1857-го // Шевченко та його доба. Зб. 2. — К., 1926. — С. 95). Ще у січні 1857 р., коли рознеслася звістка про звільнення Шевченка, Л. М. Жемчужников, ще не бувши навіть особисто з ним знайомий, розпочав активне листування з метою зібрати кошти на повернення Шевченка. Він писав Г. П. Галагану (Листи до Г. П. Галагана від 8, 16 січня, 3 березня 1857 р. — Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів [ЦНБ]. — С. 22 — 23), збирав кошти в Петербурзі. З березня він писав Г. П. Галаганові: «Спасибо Вам за участие в деле Шевченко. Я получил 150 руб[лей] серебром. Благодарю Николая Аркадиевича [Ригельмана. — Ред.], поцелуйте его за меня. Благодарите всех и Грабовского, вероятно, и он что-либо дал. Бог вознаградит за это» (Там само. — С. 23). Із цитованого вище листа Л. Жемчужникова до Г. Галагана видно, що докласти 50 крб. Жемчужников не міг, але або зібрав, або таки доклав 25 крб.

Чи правда, бак, сьому, що ти такий запорожець? — Подібну стурбованість виявив невдовзі й М. С. Щепкін у листі від 6 лютого 1858 р.; на ці закиди, продиктовані дружньою турботою, Шевченко відповів вдячним, але категоричним запереченням. Кулішеві, зокрема, він писав, перелічивши імена тих, хто допоміг йому грішми: «От і всі гроші. І я їх не циндрю, бо думаю одружиться, обісіло вже молодикувать. [...] А тобі якийсь дурень збрехав, що я ще й досі запорожець. Брехня! Не потурай».

116. М. І. КОСТОМАРОВ

23 січня 1858. Саратов

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 109.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 115 — 116, без дати, текст неточно відтворений.

Дата в автографі: «Генв[аря] 23. 1858. Саратов».

Я писав до тебе, а ти мені не одвітовав... — Лист не відомий; 25 січня 1858 р. Шевченко занотував у щоденнику: «Получил письмо от Костомарова с выговором за молчание. Я действительно виноват перед ним на сей раз. Но что писать? О чем писать? Что я здесь скучаю и ничего не делаю? И не могу, наконец, ничего делать. Лучше молчать, нежели переливать из пустого в порожнее».

Я тільки й читав те, що Куліш у «Граматці» надруковав. — У своїй «Граматці» (Спб., 1857) П. Куліш вмістив анонімно, без підпису автора, Шевченкові переклади «Давидових псалмів» — 12-го, 53-го, 132-го, а в розділі «Виборка із псалмів» — фрагменти з Шевченкових перекладів псалмів, окрім перелічених, ще 93-го та 149-го.

...в царськім рескрипті сказано... — Мовиться про реформу Олександра II в галузі народної освіти, яка розпочалась, фактично, з доповіді міністра народної освіти А. С. Норова, де йшлося про надання загальної освіти усьому населенню країни. 17 січня 1857 р. скасовано заборону відкривати у столицях приватні школи й пансіони. Наприкінці 1857 р. засновано Педагогічне товариство, журнали «Учитель», «Журнал для воспитания» та ін., розгортається праця по влаштуванню недільних шкіл.

Тепер треба нам граматики... — Пізніше ці думки Костомаров розвивав у своїх публікаціях, особливо в журналі «Основа». Пересвідчившись на численних історичних фактах у небезпеці освіти нерідною мовою, що могло призвести до винародовлення (в даному разі — до русифікації, загибелі рідної мови й культури), він на чільне місце висунув потребу народної освіти рідною мовою, відсуваючи на другий план белетристику, в якій на той час не бачив значних талантів, крім Шевченка. 1862 р. Костомаров писав: «Народ должен учиться, народ хочет учиться; если мы не дадим ему средств и способов учиться на своем языке — он станет учиться на чужом — и наша народность погибнет с образованием [освітою — Ред.] народа» (Основа. — 1862. — № 5. — С. 1). Наполегливу боротьбу за народну освіту рідною мовою він вів усе життя, вдаючися часом — залежно від суспільно-політичної ситуації — і до аргументів казуїстичного характеру з метою легалізації рідної мови. Поширене й нині обвинувачення Костомарова в обстоюванні так званої літератури для домашнього вжитку виглядає несправедливим і позаісторичним: українська літературна інтелігенція, переслідувана до того ж владою, була надто нечисленна, щоб одночасно з працею над художніми творами зрушити з місця справу підготовки підручників для народу та перекладів світової класики; і лише зрушивши справу освіти народу, без /273/ успіху якої й сама художня література не матиме читача, можна було, на думку Костомарова, віддатися художній творчості.

Мати моя... — Костомарова Тетяна Петрівна (дівоче прізвище Мельник, 1798 — 1875), колишня кріпачка І. Костомарова. Одружився з нею вже після народження сина Миколи, якого вона викупила з кріпацтва після смерті чоловіка у його родичів ціною відмови від значної частини власного спадку. Мати жила коло сина, віддаючи йому всі свої помисли, аж до смерті. Шевченко добре знав і любив її; повертаючись із заслання, відвідав її у Саратові (див. запис у щоденнику від 31 серпня 1857 р.), згадав у поезії «Н. Костомарову» (1847).

117. П. О. КУЛІШ

1 лютого 1858. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 116.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1398. — № 2. — С. 233 — 235. Публікація М. І. Стороженка.

Дата в автографі: «1858, февр[аля] 1. С.-Петерб[ург]».

Відповідь на лист Шевченка від 26 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Посилаю тобі ... удруге Вовчка. — Книжку Марка Вовчка «Народні оповідання» (Спб., 18,57) було одержано. Про своє перше враження від цього видання Шевченко згодом розповідав Ф. Г. Лебединцеву: «Сиджу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія (ехать в Москву), як стара баба літа. Коли це присилає Пантелимон оті оповідання і так уже їх захваляє та просить, щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я, звичайно, починаю спершу, з передмови. І двох страничок не перечитав, згорнув та й кинув на лаву. «Птьфу, — кажу, — хіба не видно Кулішевої роботи». Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше перечитав або хоть так звернув. Тоді я розкрив посередині і читаю. «Е, — кажу собі, — це вже не Кулішева мова», і, перечитавши до остатку, благословив обома руками» (Лобода Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Г. Шевченком и мои об нем воспоминания // Киевская старина. — 1887. — № 11. — С. 563 — 577).

«Неофіти» пошлемо по словесі твоему, аби тільки той Шрейдерс завітав до нас у друкарню. — Це відповідь на висловлену у згаданому листі вимогу Шевченка передати з К. А. Шрейдерсом список поеми «Неофіти» у Москву М. С. Щепкіну. Шрейдерс Костянтин Антонович (? — 1894) — секретар нижегородської казенної палати; колишній студент Київського університету (не скінчив); познайомившись із ним одразу по приїзді до Нижнього Новгорода, Шевченко вже 8 жовтня назвав його своїм «поставщиком чтения». З 8 січня поет переселився на помешкання до Шрейдерса. Намалював його портрет, рекомендував його листовно М. М. Лазаревському (з 21 січня до 19 лютого 1858 р. Шрейдерс перебував у Петербурзі). Шрейдерс оповів спогади про поета Г. П. Дем’янову (Исторический вестник. — 1893. — № 5). Куліш наступного ж дня виїхав на Україну, а тоді за кордон у Брюссель. Чи переслав він Щепкінові поему — невідомо.

Перешлемо й тобі екземпляр... — Цей список не відомий або не атрибутований.

Так і всяке твоє писання треба процідить на решето... — Вважаючи Шевченка речником народу, а його поезію — вираженням народного духу, Куліш, — пише В. П. Петров, — «дивився на себе як на людину, що через нього і в ньому, за його допомогою, повинно здійснитись призначення Шевченкове...» (Петров В. П. Матеріали до приятелювання Куліша й Шевченка р. 1856 — 1857-го. // Шевченко та його доба. Зб. 2. — К., 1926. — С. 87).

...через главне правлєніє цензурне... — Головне управління цензури — найвища цензурна установа Російської імперії; складність полягала в тому, що після арешту кириломефодіївців у квітні 1847 р. видання й розповсюдження їх друкованих творів було заборонено наказом царя, а відтак міністра внутрішніх справ та міністра народної освіти від 2 червня 1847 р. (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 156 — 159).

...і коректор земляк. — Йдеться про Д. С. Каменецького.

Друкуємо й тепер «Повісті Квітки»... — «Повісті Григорія Квітки (Основ’яненка). Спб., изд. П. А. Кулиша, 1858. Т. 1, 2».

А Гуса нема в Тарновського... — Відповідь на повідомлення Шевченка у згаданому листі про те, що поема «Єретик» («Ян Гус») повинна бути у В. В. Тарновського. Виявилося, що й справді частину паперів, збережених після арешту Шевченка Тарновськими, Н. В. Тарновська віддала на сховок родичці, яка їх загубила (Тарновский В. В. Мелочи из жизни Шевченко // Киевская старина. — 1.897. — № 2. — С. 32). /274/

Грошей тобі наскидали цілкових із 200 на дорогу... — Див. коментар до листа П. О. Куліша від 20 січня 1858 р.

А ти пиши Лазаревському... — М. М. Лазаревському, який провадив справи Шевченка в Петербурзі.

...і сі гроші у одного панича лежали... панич повіявсь у Німещину... — Йдеться про Л. М. Жемчужникова, який 1856 р. поїхав за кордон, жив і вчився у Парижі (у художників Глеза й Лагоріо). До Петербурга повернувся лише 1860 р. й близько заприятелював із Шевченком. Зібрані серед громади гроші він через свого брата О. М. Жемчужникова передав М. М. Лазаревському, про що останній сповістив Шевченка 9 грудня 1857 р.

Засмутив ти мене, брате... — Заперечення Куліша проти одруження Шевченка випливає з його переконання в геніальності Шевченка, який, отже, має належати не собі, а народові, й дбати не про особисте життя, а про власне вдосконалення.

...була ... думка, щоб тебе за гряницю спровадити... — На початку 1847 р. Куліш і його молода дружина Олександра Михайлівна мали намір допомогти Шевченкові здійснити тривалу закордонну подорож з метою самоосвіти, на що О. М. Куліш анонімно жертвувала своє віно; та ці плани зруйновано викриттям Кирило-Мефодіївського товариства.

Микола — цар Микола I, що особисто стежив за ходом слідства й виносив та затверджував вироки III відділу.

Коли б на тебе напустить батька Пугача... — Йдеться про персонажа роману Куліша «Чорна рада» — найстаршого з «січових дідів», які вершили суд над тими запорожцями, що порушували січові звичаї; батько Пугач присудив покарати Кирила Тура киями коло стовпа; а коли той витримав кару, сам же й вилікував його.

Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбиковими... — Маються на увазі персонажі російських повістей Г. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявский» (1839), «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841).

«Матрос» — первісна назва повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

...ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. — Відомо, принаймні, те, що повість «Княгиня» відхилили «Отечественные записки» в особі редактора А. О. Краєвського, «Русский вестник» — в особі М. Каткова, «Русская беседа» в особі М. О. Максимовича.

...да й Костомару до себе приманили. — М. І. Костомаров ще жив у Саратові. Остаточно переїхав до Петербурга 1859 р.

Оце надумавсь навідаться хоть на часину до німців... — У квітні — червні 1858 р. П. О. Куліш з дружиною відвідали Брюссель, Аахен, Кельн, Майнц, Страсбург, Швейцарію та північну Італію; враження від подорожі Куліш докладно описував у листах до О. П. Толстого, обер-прокурора Синода (РДБ. Ф. 302. Карт. 5. Од. зб. 57).

...мій секретар, він же й хазяїн, і коректор, і іздатель Каменецький з Києва. — Каменецький Данило Семенович (1830 — 1881), український фольклорист і етнограф. Власник кількох Шевченкових автографів, автор опису книжок Шевченкової бібліотеки; редагував «Кобзаря» 1860 р., вів переговори з цензурою, правив коректуру цього видання, ймовірно, за участю Г. Вашкевича.

118. В. М. ПОГОЖЕВ

5 лютого 1858. Владимир

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 285.

Вперше надруковано у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 127 — 128. Публікація Л. Ф. Кодацької.

Дата в автографі: «г. Владим[ир], 5 февр[аля] [18]58 г.»

Погожев Василь Миколайович (1802 — 1859) — інженер-майор відомства шляхів. Познайомилися з Шевченком у 40-х роках у Петербурзі. Про несподівану зустріч поета з Погожевим читаємо в його щоденнику: «К немалому моему удивлению, сегодня встретил я у Брылкина давнишнего и нелицемерного своего поклонника В. Н. Погожева. Он здесь по делам службы, и завтра едет в Москву» (запис від 18 січня 1858 р.).

...записку твою... — Лист до М. С. Щепкіна від. 15 — 18 січня 1858 р., переданий Погожевим.

... чтением... твоей «Пустки». — Мовиться про вірш «Заворожи мені, волхве...»; надрукований у журналі «Основа» (1861. — № 1) з посвятою М. С. Щепкіну. Назва ж «Пустка» з’явилася без участі автора в першій публікації твору в газеті «Русский инвалид» (1857. — 17 берез.). З приводу цього вірша Шевченко 10 лютого 1858 р. занотував у щоденнику: «В. Н. Погожев пишет из Владимира, что он на днях видел/275/ся в Москве с М. С. Щепкиным и что он ему читал наизусть какую-то мою «Пустку». Совершенно не помню этой вещи. А слышу об ней уже не в первый раз».

...дочь моя Вера... — Погожева Віра Василівна (1833 — 1858) — талановита піаністка, як і її молодша сестра Наталія (1834 — 1856). Молодий Шевченко був шанувальником їхнього таланту, про що Погожев згадав у своїх мемуарах (Исторический вестник. — 1893. — № 8. — С. 372; див. докладніше у кн.: Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання. — С. 201 — 205). Обидві рано померли.

Подмосковная — село Никольське (див. лист М. С. Щепкіна від 27 листопада 1857 р.).

Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию... — Статтю «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года» Шевченко написав 21 січня (див. відповідний запис у щоденнику) й передав, ймовірно, одночасно — у місцеву газету «Нижегородские губернские ведомости» (де ЇГ опубліковано 1 лютого 1858 р.) та з М. Погожевим; який їхав до Москви — у газету «Московские ведомости» (де її опубліковано 11 лютого).

Корш Євген Федорович (1810 — 1897) — російський журналіст, перекладач, редактор газети «Московские"ведомости» у 1843 — 1848 рр.

Аделаиде Алексеевне ... Наталье Карловне... — Дружині и тещі М. О. Брилкіна.

119. М. С. ЩЕПКІН

6 лютого 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ, Ф. 92. № 336.

Вперше надруковано: Киевлянин. — 1870. — 9 квіт. Публікація М. К. Чалого.

Дата в автографі: «От 6-го февра[ля] 1858 году».

Відповідь на лист Шевченка від 3 лютого 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Відповідь Шевченка — лист від 9 — 10 лютого 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Вчерашнего числа через г-на Олейниного получил твое письмо... — «Олейнинов» — Аленников Микола Сергійович (? — 90-ті роки), помічник керуючого пароплавного товариства «Меркурій», театрал; знайомив Шевченка з потаємною російською поезією (див.: Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання. — С. 70 — 76). 9 січня 1958 р. Шевченко намалював його портрет (не відомий).

Піунова-Шмідтгоф Катерина Борисівна (1841 — 1909) — російська актриса, мемуаристка; у 1856 — 1858 рр. виступала в амплуа інженю в Нижегородському театрі. Шевченко опублікував приязну рецензію на її бенефіс (див. коментар до листа В. М. Погожева від 5 лютого 1858 р.), намагався виховати її літературні смаки. Дбаючи про сценічну кар’єру Піунової, просив М. С. Щепкіна допомогти перевести її до Харківського театру. 30 січня 1858 р. Шевченко запропонував 16-рїчній дівчині одружитися, але вона не погодилася. Невдовзі поет порвав стосунки з нею, дізнавшися, що вона порушила обіцянку, дану директорові Харківського театру І. О. Щербині, спокусившись на ліпшу пропозицію директора Нижегородського театру О. П. Варенцова. 1889 р. вийшли у світ записані М. Ф. Юшковим спогади Піунової і про неї («К истории русской сцены: Екатерина Борисовна Пиунова-Шмитгоф в своих и чужих воспоминаниях». — Казань).

Голинська Парасковія (Поліна) Михайлівна (1822 — 1892) — племінниця дружини О. М. Муравйова, нижегородського військового губернатора; аматор-музикант і співачка, організатор і постановник аматорських вистав, концертів.

Варенцов — О. П. Варенцов.

...жена комического актера Васильєва... — Йдеться про Васильєву Катерину Миколаївну (дівоче прізвище — Лаврова, 1829 — 1877), акторку Малого, Олександринського і провінційних театрів.

Васильєв Павло Васильович (1832 — 1879) — російський актор, грав у Харкові, Полтаві, Одесі, Кишеневі (1854 — 1860), в Олександринському театрі (1860 — 1874), у Москві в «Общедоступном театре» (з 1874 р.).

Фіалковський Фелікс (Фіялковський, 1823 — ?) — польський політичний засланець, служив унтер-офіцером 1-го Оренбурзького лінійного батальйону в Новопетровському укріпленні у 1856 — 1857 рр., звільнений одночасно з Шевченком. Повернувшись до Оренбурга, жив (як і Шевченко) під таємним наглядом поліції з серпня по грудень 1857 р. (ДАОО. Ф. 6. Оп. 18. Спр. 375; Большаков Л. Н. Літа невольничі — С. 386).

Адрес Аксакова... — Відповідь на запит Шевченка у згаданому листі: «Чом ти мені не написав адреса Сергія Тимофійовича?

...моей любой Тетясе... — Т. Б. Піуновій.

Ти, кажуть, друже, кутнув трохи... — Прочитавши це, Шевченко занотував у щоденнику 11 лютого 1858 р.: «М. С. Щепкин с сокрушением сердца пишет мне о моем безалаберном и нетрезвом существовании. Интересно бы знать, из какого источника /276/ он почерпнул эти сведения. Стало быть, и у меня не без добрых людей. Все же лучше, нежели ничего. Благодарю тебя, мой старый, мой добрый, но чем тебя разуверить, не знаю». А 10 лютого поет відповідав другові: «Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тільки бенкетую. Брехня. Єй-же богу, брехня! Та й сам-таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!»

Пантелей Иванович — старий самотній театральний перукар, якого Щепкін прийняв до власної родини.

Статью в газету передам Коршу. — У згаданому листі, надсилаючи вирізку з газети «Нижегородские губернские ведомости» за 1 лютого 1858 р. зі своєю статтею «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года», Шевченко писав: «По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в «Московских ведомостях». Для нашої любої Тетясі се було б незгірше». Це була друга спроба Шевченка надрукувати свою статтю в газеті «Московские ведомости» (див. лист В. М. Погожева від 5 лютого 1858 р. та коментар до нього).

...записку твою от г-на Погожина получил и был у него. — Йдеться про переданий із В. М. Погожевим лист від 15 — 18 січня 1858 р.

120. М. І. КОСТОМАРОВ

10 лютого 1858. Саратов

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 110.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 116 — 117; в тексті — рясні пропуски й перестановки фрагментів, без дати.

Дата в автографі: «Февраля 10, 1858, Саратов».

Відповідь на невідомий лист Шевченка, написаний після одержання 25 січня 1858 р. попереднього листа Костомарова (від 23 січня 1858 р.), орієнтовно — між 25 січня 1858 р. і 8 лютого 1858 р.

...дуже б добре зробив ти... коли б оженився. — На відміну від П. Куліша (див. його лист до Шевченка від 1 лютого 1858 р.) М. Костомаров співчутливо поставився до наміру Шевченка одружитися з молодою акторкою К. Б. Піуновою.

Куліш майнув за гряницю... — За свідченням М. М. Лазаревського у листі від 10 лютого 1858 р., Куліш виїхав із Петербурга 2 лютого 1858 р. у Брюссель, по дорозі навідавшись на хутір Мотронівку.

Шкода ж, брате, що він завіз твоїх «Неофітів»... — Із листа Куліша до Шевченка від 1 лютого 1858 р. випливає, що «Неофіти» відредаговані (див. коментар до цього листа), але такий рукопис не відомий (або не атрибутований).

...а ти не зоставив у себе другого списку. — Це, безперечно, переказ висловленого Шевченком у згаданому невідомому листі.

А я тепер перекладаю Святе Письмо на українську мову... — З метою видання Євангелія українською мовою, що, на думку вченого, було необхідним для народної освіти, а також для видання підручників для народу рідною мовою він оголосив збір громадських коштів. Валуєвським циркуляром 1863 р: ця справа була припинена, а зібрані кошти згодом, 1884 р., Костомаров передав Академії наук на видання українсько-російського словника.

Марусі Солонини ¹ нема тута... — Солонина Марія Григорівна (1829 — 1917; дівоче прізвище — Гамалія) — жителька м. Саратова, дружина офіцера З. К. Солонини; під час стоянки пароплава «Князь Пожарский» в Саратові вона передала Шевченкові через П. У. Чекмарьова «сердечный сестрин поцелуй» від «землячки и поклонницы», чим дала поетові відчути сердечну приязнь своїх читачів; як свідчить запис у щоденнику від 1 вересня 1857 р., зворушений поет передав їй на спомин власний автограф (нині не відомий).

Чи ти в компанії «Меркурія» лічишся? — Для листування Шевченко користувався послугами П. А. Овсянникова, помічника керуючого нижегородською конторою товариства «Меркурій», який одержував для поета листи на власну адресу.

¹ У виданні «Листи до Т. Г. Шевченка» (1962) помилково прочитано «Соленики».

/277/

121. М. М. ЛАЗАРЕВСЬКИЙ

10 лютого 1858. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4871.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 294 — 295. Публікація В. Науменка.

Дата в автографі: «10 февраля, С.-Петербург».

Відповідь на лист Шевченка від 21 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Конст[антин] Ант[онович] Шрейдерс, спасибо ему, два раза был у меня, а завтра поеду я к нему с этим письмом... — К. А. Шрейдерса Шевченко рекомендував М. Лазаревському у згаданому листі.

...посылаю 4 портрета... — Тобто фотокопії, виконані на замовлення М. Лазаревського з автопортрета Шевченка, про який йшлося в листі до М. Лазаревського від 29 листопада 1857 р.

Об Овсянникове я уже писал тебе... — Див. лист М. Лазаревського від 19 січня 1858 р.

«Заговины», «заговенье» — останній день масляної, або «мясопустной недели», перед великим постом.

...твоих произведений он мне не показывал... — 4 січня 1858 р. Шевченко разом із листом надіслав П. Кулішеві автограф своєї поеми «Неофіти» і 21 січня писав М. Лазаревському: «Возьми у Куліша та прочитай мої «Неофіти». Вони ще не викончені. Шрейдерс швидко вернеться в Нижній, то щоб Куліш переписав «Неофіти» і дав. йому для передачі Щепкіну до Москви».

Шекспир в переводе Кетчера редок... — Шевченко просив своїх друзів надіслати йому це видання дуже давно (ще у листі до А. І. Лизогуба від 11 грудня 1847 р.), бо його власне разом із паперами залишилося у художника М. Сажина, з яким вони спільно мешкали в Києві на Козиному болоті, і при арешті потрапило до канцелярії губернатора І. Фундуклея, а потім — до III відділу. 7 лютого 1848 р. А. Лизогуб надіслав поетові 13 випусків творів Шекспіра у перекладі М. Кетчера, за що той дякував йому у листі від 7 березня 1848 р. З якої причини Шевченко знову просив (тепер М. Лазаревського) надіслати йому це ж видання, невідомо.

Вовчка опять тебе послали... — Збірку Марка Вовчка «Народні оповідання» (Спб., 1857) Куліш надіслав поетові 22 грудня 1857 р., однак Шевченко їх не одержав, про що повідомляв Куліша у листах від 4 та 26 січня 1858 р.; тоді 1 лютого Куліш надіслав книжку вдруге.

Беранже в переводе Курочкина... — М. Лазаревський передав видання поезій Беранже в перекладі В. Курочкіна (Спб., 1857) з К. А. Шрейдерсом, який і привіз його Шевченкові 19 лютого (лист до М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р.). Курочкін Василь Степанович (1831 — 1875) — російський поет, журналіст, перекладач; редактор-співвидавець сатиричного журналу «Искра». У Нижньому Новгороді Шевченко переписав до свого щоденника його вірші «Как в наши лучшие года», «16-е июля 1857 года», а в Петербурзі — його переклад вірша Беранже «Навуходоносор». Шевченко переспівав вірш В. Курочкіна «Для великих земли» — «Тим неситим очам» (1860). Познайомилися в Петербурзі 26 квітня 1858 р.

...а повесть о временах Бор[иса] Годунова и Дмитр[ия] Самозв[анца] (для детей) — хоть и Кулиша... — Йдеться про книжечку П. Куліша «Повесть о Борисе Годунове и Димитрии Самозванце. Чтение для молодых людей» (Спб., 1857).

Семен — С. С. Гулак-Артемовський.

...что ты привитал моего брата Якова... он ... уже прислал твои письма. — Я. М. Лазаревський відвідав Шевченка у Нижньому Новгороді проїздом до Вятки. 22 січня 1858 р. Згадані листи не відомі.

122. П. О. КУЛІШ

14 лютого 1858. Мотронівка

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 117.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1898. — № 2. — С. 236 — 237. Публікація М. І. Стороженка.

Дата в автографі: «1858, февр[аля] 14. Хутір Мотроновка».

Колись ти малював «Живописну Україну», і нічого з того не вийшло... — Задумане Шевченком ще 1843 р. видання альбому офортів кількома щорічними випусками (по 12 офортів щороку) було розпочате й невдовзі припинене, ймовірно, через брак коштів. 1844 р. вийшов перший випуск із шести офортів під назвою «Живописная Украина». Не пощастило Шевченкові й залучити до видання співавторів, яким /278/ він пропонував чи збирався запропонувати участь — О. Бодянському, А. Стороженку, М. Грабовському, П. Кулішеві та ін. Куліш поставився до цієї справи різко негативно (див. його лист від 31 грудня 1844 р.), а нині сам пропонував аналогічне за темою видання, але значно нижчої мистецької вартості.

...наше «слово забуте, наше слово тихосумне, богобоязливе»... — Вільна цитація рядків із поезії Шевченка «Чигрине, Чигрине».

Бачу по «Граматці»... — Йдеться про підручник П. Куліша «Граматка» (Спб., 1857), яким він розпочав працю української інтелігенції у справі видання підручників для народу рідною мовою.

Пиши у Брюссель. — З Мотронівки Куліш із дружиною О. М. Куліш вирушили у подорож до Європи; свою адресу у Брюсселі Куліш сповістив Шевченкові у листі від 1 лютого 1858 р. з Петербурга.

123. М. С. ЩЕПКІН

Середина лютого 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 337.

Вперше надруковано: Киевлянин. — 1870. — 9 квіт. Публікація М. К. Чалого.

Автограф не датований; датується за змістом листів Шевченка від 9 — 10 та 23 лютого 1858 р.

Відповідь на лист Шевченка від 9 — 10 лютого 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Відповідь Шевченка — лист від 23 лютого 1858 р. з Нижнього Новгорода.

На первой неделе я писал к тебе и г. Брылкину... — Йдеться про лист до Шевченка від 6 лютого 1858 р. та лист до М. Брилкіна з вдячністю за переданий із М. Аленниковим кожушок.

...и ... письмо Щербины... — Щербина Іван Олександрович (1821 — 1869) — директор харківського театру. Мовиться про відповідь Щербини на лист Шевченка, надісланий йому 15 січня 1858 р. (запис у щоденнику під цією датою, лист не відомий), з клопотанням про влаштування К. Піунової до харківського театру. Шевченко одержав цього листа 7 лютого і того ж дня занотував у щоденнику: «Он весьма любезно просит меня сообщить- ему условия Пиуновой и ее самое поторопить приездом».

...я тотчас написал к нему и приложил репертуар Пиуновой. — Цей репертуар Щепкіну переслав Шевченко з листом від 3 лютого 1858 р.

124. М. О. ОСИПОВ

17 лютого 1858. Бересток

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 282.

Вперше опубліковано фрагмент тексту у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 92 — 93.

Дата в автографі: «Село Бересток Севского уезда. 17 февраля 1858 г.».

Відповідь на лист Шевченка від 23 грудня 1857 р. з Нижнього Новгорода.

Последнее полученное от Вас письмо... — Йдеться про лист Шевченка від 20 травня 1856 р., про який він писав у згаданому листі як про втрачений і який Осипов, виявляється, одержав.

...мое, начатое в Курске и оконченное на Бельбеке. — Тобто лист за квітень-травень 1856 р., розпочатий у курському госпіталі й закінчений на бойових позиціях у Криму, недалеко від Севастополя на річці Бельбек у селищі Біюк-Сойрень, де Осипов був у складі дружини народного ополчення.

Из Крыма и на обратном походе... — Про обставини служби М. О. Осипова в ополченській калузькій дружині див. коментар до його листа за грудень 1855 — березень 1856 р.

Из Петербурга же писал несколько раз... — Ці листи не відомі.

...чтоб Вы не описывали Ваших начальников скифов... — Відгук на характеристику офіцерів, що оточували поета, яка закінчувалася фразою: «Скифы-варвары и вдобавок пьяницы».

...имел счастие поздравить Вас с Вашим Воскресением... — Про звільнення поета із заслання Осипов дізнався насамперед від А. І. Толстої.

Вы ... уже знаєте из письма графини Н[астасии] И[вановны]... — Із листа А. І. Толстої від 13 грудня 1857 р.

...по поводу задуманной эмансипации. — Мовиться про підготовку селянської реформи — звільнення селян від кріпосної залежності. /279/

...знакомы ли Вы с В. И. Далем. — Шевченко був добре знайомий з В. I. Далем і відвідував його декілька разів у Нижньому Новгороді.

Кстати о повести... — Повість Шевченка «Княгиня», після невдалої спроби надрукувати її в журналі «Отечественные записки» на межі 1854 — 1855 рр., було ледве розшукано в архіві журналу навесні 1856 р. М. Осипов, виїжджаючи на фронт, передав повість А. І. Толстій, яка обіцяла влаштувати її у друк. Зрештою «Княгиня» так і не була опублікована (див. коментар до листів А. І. Толстої від 8 жовтня 1856 р., М. М. Лазаревського від 17 січня та 11 квітня 1857 р., П. О. Куліша від 1 лютого 1858 р.).

...взял Мей для прочтения... В то время он собирался издавать журнал... — Мей Лев Олександрович (1822 — 1862) — російський поет-лірик, перекладач; для першого видання «Кобзаря» в переводе русских поэтов» (Спб., 1860), укладеного М. Гербелем, переклав поему «Наймичка» та кілька розділів поеми «Гайдамаки», а також поезії «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» (1858), «Садок вишневий коло хати» (1859), «Хустина» (1859).

Обрадовал ли Вас Щепкин своим приездом? — М. С. Щепкін, пробувши в Нижньому Новгороді з 24 до 29 грудня 1857 р. і виступивши у трьох спектаклях, подарував Шевченкові «шесть дней полной, радостно-торжественной жизни» (запис у щоденнику Шевченка від 29 грудня 1857 р.).

Севськ — повітове місто Орловської губернії (нині — райцентр Брянської області).

...удельному депутату такому-то... — М. О. Осипов працював чиновником при конторі Міністерства уділів (маєтностей, що належали безпосередньо імператорському дому й обслуговували та утримували його). До 20 червня 1858 р. удільним селянам було заборонено особисто клопотатися у судових та адміністративних установах — вони мусили робити це через місцевих удільних депутатів.

125. М. М. ЛАЗАРЕВСЬКИЙ

20 лютого 1858. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4872.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 153 — 154, з пропусками й помилками. Згодом журнал вмістив більш точний текст (1901. — № 2. — С. 296, 297). Публікація В. Науменка.

Дата в автографі: «20 февраля 1858 года. С.-Петербург».

Цього листа Шевченко одержав у свій день народження, занотувавши увечері в щоденнику: «В 7-мь часов утра получил письмо Лазаревского. Он пишет, что мне дозволено приехать и жить в Петербурге. Лучшего поздравления с днем ангела нельзя желать» (запис від 25 лютого 1858 р.).

Відповідь Шевченка — лист від 25 лютого 1858 р. з Нижнього Новгорода.

...по просьбе графа Федора Петровича... — 28 грудня 1857 р. віце-президент Академії мистецтв Ф. П. Толстой надіслав великій княгині Марії Миколаївні листа з проханням дозволяти Шевченкові жити в Петербурзі, «чтобы посещать классы Академии, упражняясь в уроках живописи» (Тарас Шевченко : Документи та матеріали до біографії. — С. 290). Сестра царя надіслала відповідне клопотання міністрові царського двору В. Ф. Адлербергу, той звернувся до начальника III відділу князя В. А. Долгорукова, останній доповів цареві й 5 лютого 1858 р. сповістив В. Ф. Адлерберга про дозвіл царя «с тем, чтобы Шевченко был подвергнут здесь строгому полицейскому надзору и чтобы начальство Академии художеств имело должное наблюдение, дабы он не обращал во зло своего таланта» (Там само. — С. 295).

...о чем Ф[едор] П[етрович] третьего дня получил письмо от Адлерберга... — 10 лютого. В. Ф. Адлерберг повідомив Президента Академії мистецтв Марію Миколаївну про дозвіл царя (Там само. — С. 296), а вона, очевидно, повідомила про це Ф. Толстого.

...об этом сообщено Долгорукому для извещения ниж[егородского] Губернатора]. — 13 лютого 1858 р. В. А. Долгоруков сповістив міністра внутрішніх справ С. С. Ланського про «высочайшую волю» стосовно встановлення поліційного нагляду над Шевченком (Там само. — С. 297) і одночасно начальника 1-го округу корпуса жандармів О. М. Лівенцова, щоб корпус жандармів також встановив над Шевченком секретний нагляд (Там само. — С. 298).

...застать выставку... — Щорічна весняна художня виставка в Академії мистецтв відбулася у квітні 1858 р.; Шевченко справді застав її й неодноразово відвідав, про що свідчать записи в щоденнику від 6, 12, 24, 25 квітня та 1 травня. /280/

126. Я. Г. КУХАРЕНКО

21 лютого 1858. Катеринодар

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 261.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 3. — С. 456 — 457. Публікація М. К. Чалого.

Дата в автографі: «Екатеринодар, февраля 21 дня, 1858 года».

Відповідь на лист Шевченка від 15 серпня 1857 р. з Астрахані.

Відповідь Шевченка — лист від 17 січня 1859 р. з Петербурга.

Письмо до тебе на ім’я Єленєва... — Лист Кухаренка, написаний 7 серпня 1857 р., Шевченко одержав лише 10 лютого 1858 р. (див. запис у щоденнику під цією датою).

...за «Москаля», «Ченця» і «Майський вечір» я писав... — Із листом від 5 червня 1857 р. Шевченко переслав Я. Кухаренкові автографи поезії «Садок вишневий коло хати» («Вечір»), поеми «Чернець» та другої редакції поеми «Москалева криниця»; ці автографи син Я. Г. Кухаренка О. Я. Кухаренко перед 1900-м роком надіслав О. Я. Кониському, й останній у ЗНТШ (1900. — № 1. — С. 1 — 2) опублікував відмінності текстів обох поем від поданих О. Огоновським у виданні» «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1893). Подальша доля автографів не відома.

...твій брат рідний... Петро Шевченко. — У листі-відповіді Шевченко дякував Кухаренкові «...за ті 10-ть карбованців, що ти во ім’я моє дав якомусь моєму братові Петрові Шевченку. Спасибі тобі, мій друже єдиний! У мене єсть Микита й Йосип, а Петра нема. Бог його знає, відкіля він узявся. Та дарма! Нехай собі здоровий буде».

...дякую за твоє поличчя... — Стосовно автопортрета Шевченка див. коментар до листа М. М. Лазаревського від 10 лютого 1858 р. з Петербурга.

Список з неї послав я в Москву старому Щепі... А старий пише... — Список не відомий; так само невідомі нині й обидва листи, якими обмінялися Я. Г. Кухаренко й М. С. Щепкін.

...я його «Записки українські» маю... — Йдеться про «Записки о Южной Руси» (Спб., 1856 — 1867. — Т. 1, 2).

Гулак — С. С. Гулак-Артемовський.

127. А. І. ТОЛСТАЯ

24 лютого 1858. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 311.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченко. — С. 121, без дати, з пропусками в тексті.

Дата в автографі: «24 февраля. С.-Петерб[ург], 1858».

Одержавши листа А. І. Толстої, Шевченко 2 березня 1858 р. занотував у щоденнику: «Получил письмо от графини Н. И. Толстой. Она пишет, что ее сердечное желание, наконец, исполнилось, и что она с нетерпением ждет меня к себе. Доброе, благородное создание! Чем я воздам тебе за добро, которое ты для [меня] сделала! Молитвою, бесконечною молитвою!»

Відповідь Шевченка — лист від 5 березня 1858 р. з Нижнього Новгорода.

Вот уже неделя, как пришла бумага к графу... — Див. коментар до листа М. М. Лазаревського від 20 лютого 1858 р.

По получении официального на то повеления... — Шевченко відповідав: «Наконец эта всемогущая бумага сегодня получена в губернаторской канцелярии и завтра будет передана полицеймейстеру. Послезавтра я получу от него пропуск и послезавтра же, т. е. 7 марта, в 9 часов вечера (в этот час мальпост отходит из Нижнего в Москву), я оставлю гостеприимный Нижний Новгород»: Шевченко виїхав з Нижнього 8 березня о 3-ій годині дня (запис в щоденнику від 10 березня 1858 р.).

...В[еликая] Княгиня... — Марія Миколаївна.

128. М. О. МАКСИМОВИЧ

15 березня 1858. Москва

Подається за автографом: ЦНБ. III. 6216.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1884. — № 4. — С. 646, з неточностями. Публікація С. Пономарьова.

Дата в автографі: «15 марта 1858 г., М[осква]». /281/

Як ся себе маєш, добрий земляче, і як здравствує твоє розумне чоло і видюще око? — Питання М. О. Максимовича пов’язане з хворобою Шевченка. По дорозі з Нижнього Новгорода до Москви поет застудився, до цього приєдналося загострення цинги, якою він хворів на засланні. Симптоми недуги Шевченко описав у щоденнику 10 та 11 березня: «Ничего особенного не случилось, кроме легкого воспаления в левом глазе и зуда на лбу»; «Глаз мой распух и покраснел, а на лбу образовалося несколько групп прыщей». Оглянувши Шевченка 12 березня у Москві, його нижегородський знайомий лікар Дмитро Іванович Ван-Путерен приписав ліки і заборонив виходити з дому протягом тижня (записи у щоденнику від 11 та 12 березня). 12 березня Шевченка відвідав М. Максимович, а наступного дня подарував йому своє дослідження «Сказание о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном» (відбиток статті у зб.: Киевлянин. — № 3. — С. 151 — 173, див. записи у щоденнику від 12 та 13 березня).

...посилаю тобі «Жабомишодраковку», тії гекзаметри Думитрашкові. — Йдеться про бурлескно-травестійну поему українського письменника Думитрашка Костянтина Даниловича (літературний псевдонім — О. Д. Копитько; 1814 — 1886) «Жабомишодраківка» (1847 р., надруковано окремою книжкою 1858 р.), що є переробкою (з елементами української історії та побуту) старогрецького пародійного твору «Батрахоміомахія». Твір К. Думитрашка був першою і вдалою спробою запровадити метричний відповідник гекзаметра в український вірш.

...да ще й мої псалми... з твоєї поради, може, и зможеться мені їх справити... — «Псалмы, переложенные на украинское наречие...» були надруковані в альманасі «Украинец. Альманах, издаваемый Михаилом Максимовичем. Кн. 1». — М., 1859. Чи допомагав у цій роботі Максимовичу Шевченко — невідомо.

129. М. М. ЛАЗАРЕВСЬКИЙ

16 березня 1858. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4873.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 297 — 298, з кількома неточностями. Публікація В. Науменка.

Дата в автографі: «16 марта 1858 года, С.-Петербург».

Відповідь на лист Шевченка від 12 березня 1958 р. з Москви.

Відповідь Шевченка — лист від 19 березня 1858 р. з Москви:

...графиня Настасия Ивановна... убедительно просила, как только ты приедешь — сейчас ей дать знать... — Сповіщаючи Шевченка про дозвіл жити в Петербурзі і працювати в Академії мистецтв, А. І. Толстая в листі від 24 лютого 1858 р. радила поетові якомога швидше приїхати до Петербурга. Кількома днями раніше (20 лютого) це її прохання передав у листі до Шевченка М. М. Лазаревський.

Сегодня я был опять у нее с твоим письмом из Москвы... — Відповідь на висловлене у згаданому листі прохання Шевченка: «Я в Москві, нездужаю. Око розпухло і почервоніло, трохи з лоба не вилазить. Доктор посадив мене на дієту і не велів виходить на улицю... Доктор говорить, що я неділю або й дві остануся в Москві. Прошу тебе, зайди до графині Настасії Іванівни і розкажи їй про моє лихо».

...она... боится, чтобы Михайло Семенович не удержал тебя в Москве и на Пасху... — У листі від 5 березня з Нижнього Новгорода до А. І. Толстої Шевченко обгрунтував своє бажання зупинитися у Москві почуттям дружби й обов’язком перед М. С. Щепкіним: «В Москве я останусь несколько часов, для того только, чтобы поцеловать моего искреннего друга, знаменитого старца М. С. Щепкина. Говорил лет вам Лазаревский, что этот бессмертный старец сделал мне четырехсотверстный визит о рождественских святках. Каков старик? Самый юный, самый сердечный старик! И мне было бы непростительно грешно не посвятить ему несколько часов в Москве».

Отделал я изящно один твой портрет и сегодня поднес ей... — Йдеться про одну з п’ятдесяти фотокопій з автопортрета Шевченка, намальованого в кінці 1857 р. у Нижньому Новгороді і надісланого 4 січня 1858 р. до Петербурга з П. А. Овсянниковим у дарунок М. М. Лазаревському (автопортрет зберігається в ДМШ) (див. лист М. М. Лазаревського від 10 лютого 1858 р.).

Графа сегодня не видел... — Тобто Ф. П. Толстого.

Овсянникова опять не видел... — У згаданому листі Шевченко просив Лазаревського передати П. А. Овсянникову прохання заїхати на зворотньому шляху з Петербурга до Нижнього Новгорода до нього у Москву. З листів від 20 лютого та 19 березня 1858 р. відомо, що Шевченко дав П. А. Овсянникову доручення купити чемодан: «Дожидаю Овсянникова з чемоданом, а то б я вже давно виїхав»; «Де там: той у чорта Овсянников пропадає? Я не знаю, чи купив він мені чемодан, чи ні. Якщо купив, то нехай хоч соломою напха та пришле мені, а то доведеться в Москві куповать». /282/

Рисунки, если и получу на днях... — У згаданому листі до Лазаревського Шевченко повідомляв, що наступного дня вишле на його ім’я два малюнки, які після фотокопіювання просить віднести Ф. П. Толстому для передачі великій княгині Марії Миколаївні для її альбому. «Коли вони будуть варті того, — додає Шевченко. — Я сам думав передати їх лично, та бач, що зо мною зробилось». Наприкінці листа поет знову повернувся до цієї теми: «Насчет рисунков, як найде граф і що він з ними зробить, напиши мені. Не держи їх тільки довго у фотографа». Факт відправки малюнків М. М. Лазаревському Шевченко зафіксував у щоденнику 14 березня: «Отправил Лазаревскому два рисунка, назначенные для преподнесения М[арии] Н[иколаевне]». Відповідаючи на цей лист, Шевченко знову повторив своє прохання щодо малюнків: «Рисунки мої, я думаю, тепер уже получені. Нехай фотограф зробить хоч один екземпляр, бо мені хочеться, щоб граф Ф[едір] Пpетрович] (якщо він найде їх достойными того), щоб передав їх на святках М[арії] Нpіколаєвні]». Про які Шевченкові малюнки йдеться — невідомо.

Семен — С. С. Гулак-Артемовський.

130. М. М. ЛАЗАРЕВСЬКИЙ

23 березня 1858. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4874.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1904. — № 2. — С. 298 — 299, з кількома помилками у прочитанні слів. Публікація В. Науменка.

Автограф не датований. Датується за змістом листа, який починається великоднім привітанням, та на підставі листа Шевченка до М. М. Лазаревського від 19 березня 1858 р. (в ньому, зокрема, поет повідомляв про ймовірний час від’їзду з Москви: «Сегодня був у мене доктор і ранше великодної неділі не пускає мене в дорогу»). Великдень 1858 р. припадав на 23 березня.

Відповідь на лист Шевченка від 19 березня 1858 р. з Москви.

Жаль, что твоє око наробило так погано... — У згаданому листі Шевченко писав: «Рад би на крилах летіть до вас, так прокляте око, щоб воно не вилізло, не пускає». ...я был у фотографа; он говорит, что чрезвычайно трудно снять копии с твоих картин... — Див. коментар до листа М. М. Лазаревського від 16 березня 1858 р.

Посылаю тебе вчера полученное мною письмо страховое. — Про який страховий (тобто цінний) лист пише М. М. Лазаревський — невідомо.

Третьего дня я думал было махнуть в Москву... — Відповідь на запрошення Шевченка у згаданому листі: «Як передаси рисунки графу Ф[едору] П[етровичу], сідай на чугунку та до мене, та вкупі і повернемося в Пітер».

131. М. О. МАКСИМОВИЧ

27 березня 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 267.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 126, з незначними пропусками і неточностями.

Дата в автографі: «27 марта 1858 г., Москва».

Відповідь Шевченка — лист від 5 квітня 1858 р. з Петербурга.

Приїздив до тебе по слову твому в дев’ять... — Лист написано на другий день після від’їзду Шевченка до Петербурга. 26 березня 1858 р. поет занотував у щоденнику: «В 9-ть часов утра расстался я с Михайлом Семеновичем Щепкиным и с его семейством. Он уехал в Ярославль, а я, забравши свою мизерию, поехал к железной дороге...»

...привозив тобі «Гуся», і твого.... — Йдеться про неповний список поеми «Єретик» (рядки 1 — 227), розшуканий на той час московським істориком, бібліографом та археографом Петром Івановичем Бартенєвим.

...і нашого... — Очевидно, нарис Є. П. Новикова «Гус і Лютер». На цю працю звернув Шевченкову увагу П. О. Куліш у листі від 22 грудня 1857 р. Шевченко познайомився з нарисом Є. П. Новикова у Петербурзі, про що повідомив М. О. Максимовичу у листі-відповіді, помилково назвавши автора Анніковим: «Читаю тепер «Гуса» Аннікова, добра штука».

Посилаю тобі з паном Галаганом твого «Гуся»... — Неповний список поеми «Єретик» нині зберігається в ІЛ (Ф. 1. № 10). Шевченко одержав його через Г. П. Галагана на другий день після приїзду до Петербурга — 28 березня 1858 р. (див. запис у щоденнику за це число). Подякувавши О. М. Максимовичу, далі у листі-відповіді /283/ поет писав: «Єретик» мій не ввесь, тут його й половини нема. Подякуй за мене Бартенева і попроси його, чи не достане він де-небудь другу половину, а то без неї нічого не вдію». Другої половини поеми за життя Шевченка розшукано не було. Її повний текст став відомий лише після 1906 р., коли твори Шевченка були передані з архівів III відділу.

Посилаю... мою тобі застольну віршу... — Вірш, написаний М. О. Максимовичем і прочитаний на обіді, влаштованому Максимовичами на честь Шевченка 25 березня 1858 р. Цей факт того ж дня занотований Шевченком у щоденнику: «В конце обеда амфитрион (тобто господар М. Максимович. — Ред.) прочел в честь мою стиди собственного сочинения». Обід у Максимовича описав у листі від 1 квітня 1859 р. до дружини з Петербурга Г. П. Галаган: «Максимович дал нам обед на Благовещенье по случаю возвращения Шевченко. [...] Обедали у Максимовича: Кошелев з женой, два Аксаковых, Хомяков, Погодин, Шевырев, Бартенев, старушка Елагина и старик Щепкин. За шампанским Максимович прочел премилые стихи в честь Шевченко, в которых сказал, сколько он недоставал для Украины [...]. Старик Щепкин навзрыд плакал — он щирый малороссиянин. После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо, потому что все хороший народ» (Дорошкевич О. Шевченко в приватному листуванні // Записки історико-філологічного відділу УАН. — К., 1926. — Кн. 7 — 8. — С. 378 — 379). Під заголовком «25 марта 1858» вірш М. О. Максимовича надруковано у журналі «Основа» (1861. — № 6. — С. 8 — 9).

Чтобы тоби доставили «Беседу» нашу... — Як свідчить запис у щоденнику від 26 жовтня 1857 р., Шевченко читав «Русскую беседу» (№№ 2 та 3 за 1857 р.) в Нижньому Новгороді. Передана через Г. П. Галагана записка у петербурзьку контору «Русской беседы» мала забезпечити поета комплектами журналу за три роки (1856 — 1858).

132. Е. ЖЕЛІГОВСЬКИЙ

11 квітня 1858. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 80.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — 1882. — С. 131, текст листа неповний, з неточностями.

Автограф не датований. Датується за змістом листа та на підставі запису Шевченка в щоденнику від 11 квітня 1858 р.: «Вечером у Белозерского слушал новую драму Желяковского (Совы)».

[Я був сьогодні у князя Щербатова]... — Можливо, Григорія Олександровича Щербатова (? — 1881), в кінці 1850-х років попечителя Петербурзького учбового округу. Попечителі учбових округів у Російській імперії очолювали цензурні комітети, через які здійснювалась внутрішня цензура.

...[я повинен якомога швидше подати в цензуру одну свою поему]; — Йдеться про драму Е. Желіговського «Зорський», другу частину опублікованої 1846 р. драматичної фантазії «Йордан». Драма «Зорський» лищилася ненадрукованою, проте була відома читачам в рукопису. 1849 р. київський часопис «Gwiazda» відзначив, що «Зорський» — «великий і великого значення поетичний твір — твір, який без перебільшення можна назвати діамантом сьогоднішньої польської Мінерви» (1849. — №4. — С. 29). 1851 р. рукопис драми було здано до друкарні і відразу ж конфісковано. Як видно з цього листа, 1858 р. Желіговський знову намагався дістати цензурний дозвіл на публікацію п’єси (Мальдіс А. Й., Мартинова Е. М. Творча співдружність революційних демократів // Радянське літературознавство. — 1964. — №2. — С. 106 — 107).

...[може, моя поема зацікавить тебе, предмет чисто народний]... — Як і в «Йордані», в «Зорському» пропагувалась ідея визволення селян та селянської революції. В «Зорському» її утверджує справою головний герой, звільняючи від кріпацтва власних селян. Про інтерес, з яким сприйняв цей твір Шевченко, свідчить його вірш «Подражаніє Едуарду Сові», написаний 19 листопада 1859 р., що є наслідуванням введеної до «Зорського» народної пісні.

...[і для Базиля]... — В. М. Білозерського, знайомого Е. Желіговського з 1851 р. по Петрозаводську, де обидва відбували заслання. На квартирі В. М. Білозерського (у будинку принца Ольденбурзького біля Круглого ринку, нині Аптекарський провулок, № 4), Е. Желіговський читав свою драму. Саме тут, як свідчить щоденциковий запис від 28 березня 1858 р., поет зустрівся на другий день після приїзду до Петербурга — 28 березня — з «соизгнанниками оренбургскими», колишніми польськими політичними засланцями З. Сераковським, Я. Станевичем, Е. Желіговським.

[Крім тебе, нікого в нас не буде]... — Четвертим учасником цієї зустрічі, як свідчить запис у щоденнику від 11 квітня 1858 р., був З. Сераковський: «Вечером у Белозерского... с успехом доказал Сераковскому, что Некрасов не только не поэт, но даже стихотворец аляповатый». /284/

133. С. Т. АКСАКОВ

14 квітня 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ, Ф. 92, № 59. Основна частина листа написана рукою доньки С. Т. Аксакова Віри Сергіївни. Сам Аксаков написав останні два речення, адресу, вставив слово «отчасти» у четвертому реченні.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 118 — 119, з кількома неточностями і незначними пропусками.

Дата в автографі: «Москва, 14 апр[еля] 1858 г.».

Відповідь Шевченка — лист від 25 квітня 1858 р. з Петербурга.

Аксаков Сергій Тимофійович (1791 — 1859) — російський письменник, відомий автобіографічними книгами «Сімейна хроніка» (1856) та «Дитячі роки Багрова-внука» (1858). В книгах мисливських та рибальських оповідань виявив себе тонким спостерігачем і проникливим описувачем російської природи. Автор спогадів «Історія мого знайомства з Гоголем». Виступав як театральний критик, закликав акторів до «простоти» і «натуральності» виконання, по достоїнству оцінив новаторський характер гри М. С. Щепкіна. Аксаков виявляв великий інтерес до України, її історії та культури, був у дружніх стосунках з О. М. Бодянським, М. О. Максимовичем, М. С. Щепкіним, П. О. Кулішем, сприяв виданню творів українських письменників, допомагав їм. Він високо цінував творчість Шевченка й щиро співчував, його долі. На прохання Шевченка прочитав рукопис його повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», подарував йому свої книжки «Сімейна хроніка» та «Дитячі роки Багрова-внука». Шевченко з великою повагою та захопленням ставився до Аксакова — людини і письменника, про що свідчать численні згадки в його щоденнику та листах. З Аксаковим та його родиною поет познайомився 22 березня 1858 р. під час перебування в Москві Відомі чотири листи Шевченка до Аксакова та два — Аксакова до Шевченка.

...благодарю... за драгоценный Ваш подарок, полученный мною от Щепкина. — Йдеться про одну з замовлених М. М. Лазаревським фотокопій з автопортрета Шевченка кінця 1857 р.

Долго я не хотел верить, что это фотография. Впрочем, я был прав отчасти: это фотография, подрисованная Вашею искусною кистью... — На це Шевченко відповідав: «Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным».

Я же очень медленно поправляюсь... — Навесні 1858 р. хронічна хвороба С. Т. Аксакова, від якої через рік (30 квітня 1859 р.) він помер, загострилася (Смирнов В. Д. [Соловьев В. А.]. Аксаковы, их жизнь и литературная деятельность. — Спб., 1895, — С. 33).

...боюсь, что не попаду в деревню... — Тобто до підмосковної садиби Абрамцево, маєтку Аксакових з 1843 по 1870 рр. За життя С. Т. Аксакова будинок в Абрамцево був місцем зустрічі широкого кола московської інтелігенції — письменників, акторів, учених; особливо часто гостювали М. С. Щепкін, І. С. Тургенєв, М. В. Гоголь (1849 р. він працював тут над другим томом «Мертвих душ»). Як свідчить запис у щоденнику Шевченка, 24 березня під час відвідин родини Аксакових у Москві письменник запросив поета до свого маєтку на літо: «Он приглашает меня к себе в деревню на лето, и я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция воспрепятствует». Побоювання Шевченка справдились, і в листі до Аксакова від 25 квітня 1858 р. він повідомив: «Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось. Меня обязали не оставлять Питера в продолжение года. Трагедия перешла в комедию».

Первая часть Вашей повести... — Йдеться про першу частину повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», передану Шевченком Аксакову в кінці грудня 1857 р. через М. С. Щепкіна під час приїзду останнього до Нижнього Новгорода. Написавши кількома днями пізніше (4 січня 1858 р.) лист до Аксакова, Шевченко просив прочитати й об’єктивно оцінити його повість: «...убедительно прошу вас, будьте внимательны без снисхождения», і в разі, якщо твір сподобається, допомогти надрукувати.

...отдана мною Максимовичу, который должен уведомить Вас, будет ли она помещена в «Рус[ской] беседе» или нет. — Аксаков у своєму першому листі до Шевченка, який відомий нам лише у переказі адресата (див. запис у щоденнику від 13 січня 1858 р. та лист поета до Щепкіна від 15 — 18 січня 1858 р.), повідомляв про те, що першу частину повісті він передав М. Н. Каткову, редактору журналу «Русский вестник». До М. О. Максимовича вона потрапила, очевидно, після того, як була відхилена «Русским вестником».

Вторую часть я читаю понемногу. — Доброзичливий відзив Аксакова у згаданому /285/ невідомому нам листі до Шевченка, що спирався на перші враження від знайомства з повістю «Прогулка с удовольствием и не без морали», активізував роботу над другою її частиною. У листі до М. С. Щепкіна від 15 — 18 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода Шевченко писав: «Позавчора я получив не письмо, а просто панегірик от Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів од його панегірика, а то, слава богу, видержав. Поцілуй його, доброго, благородного, тричі за мене. [...] Я тепер день і ніч сижу та переписую вторую часть тії самої повісті, що я з тобою послав Сергею Тимофеевичу. Як кончу, то зараз і пришлю». Переписування було закінчено Шевченком у середині лютого (див. запис у щоденнику від 14 лютого 1858 р., а також лист до С. Т. Аксакова від 16 лютого 1858 р.). Невдовзі після цього він, очевидно, переслав другу частину повісті Аксакову.

Большею частию сам... — Цим зауваженням Аксаков, очевидно, хотів пояснити своє повільне читання повісті: адже на той час він майже втратив зір.

...когда дочитаю, — скажу Вам откровенно свое мнение. — Відчуваючи вади своєї повісті, Шевченко просив дружньої поради в Аксакова і в другому своєму листі з Нижнього Новгорода (від 16 лютого 1858 р.): «Я дебютирую этой вещью в великорусском слове. Но это не извинение. Дебютант должен быть проникнут своей ролью, а иначе он шарлатан. Я не шарлатан, я ученик, жаждущий дружеского, искреннего суда и совета. Первая часть «Прогулки» мне показалась растянутою, вялою. Не знаю, как покажется вторая. Я еще не читал ее, как прочитаю, так и пошлю Вам. {...] Трудно мне одолеть великороссийский язык, а одолеть его необходимо. Он у меня теперь, как краски на палитре, которые я мешаю без всякой системы». Обіцянка Аксакова сказати з усією відвертістю свою думку про повість викликала таку відповідь Шевченка: «Вы обещаете мне написать ваше мнение о моей повести. Если она стоит этого, напишите, ради святого, божественного искусства. Мнение чувствующего и благородно мыслящего художника мне необходимо. И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой, бесценный подарок. Не откажите же мне в этой великой радости!» (лист від 25 квітня 1858 р.).

134. А. I. ТОЛСТАЯ

19 квітня 1858. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 312.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 130, текст листа неповний.

Дата в автографі: «Суббота, 19 апреля». Рік написання встановлюється на підставі запису Шевченка в щоденнику від 19 квітня 1858 р.: «Графиня Н[астасья] И[вановна] просит запиской к себе обедать и обещает познакомить с декабристом бароном Штейнгелем».

Штейнгель Володимир Іванович (1783 — 1862) — російський письменник-мемуарист. Учасник Вітчизняної війни 1812 р., 1826 р. засуджений як член Північного товариства декабристів, до 1835 р. був в ув’язненні, до 1856 р. — на поселенні у Сибіру. Автор автобіографічних «Записок», історичних статей; Співробітничав у «вільній пресі» О. І. Герцена та М. П. Огарьова. Як відзначив Шевченко в щоденнику 19 квітня, того дня Штейнгель на обід до Толстих не прийшов. Познайомився з ним поет пізніше — 14 травня того ж року (запис у щоденнику від 14 травня).

Сегодня он у нас обедает один... — Як свідчить запис у щоденнику від 19 квітня 1858 р., на обіді був присутній Голенищев Аркадій Васильович, генерал-лейтенант морського відомства.

...с Михаилом Матвеевичем. — Тобто з М. М. Лазаревським.

135. В. М. БІЛОЗЕРСЬКИЙ

21 квітня 1858. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 62.

Вперше надруковано: Советская Украина. — 1962. — №10. — С. 165, публікація М. М. Новицького та К. П. Дорошенко; того ж року у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 142, публікація Л. Ф. Кодацької.

Автограф не датований. Датується орієнтовно: 21 квітня 1858 р., на підставі запису Шевченка за це число в щоденнику: «Из театра зашел к Белозерскому и застал у него К. Д. Кавелина. С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии. И просидели до трех часов утра. Школьничество. Но очаровательное школьничество». /286/

Кавелін Костянтин Дмитрович (1818 — 1885) — російський історик, правознавець, соціолог, публіцист, у 1857 — 1861 рр. професор Петербурзького університету. Автор «Записки про звільнення селян у Росії». Входив до складу комітету Літературного фонду, брав участь у викупі з кріпацтва родичів Шевченка. Поет познайомився з Кавеліним через В. М. Білозерського 17 квітня 1858 р. і потім неодноразово зустрічався з ним; відвідував його вдома. Перше враження, яке справив на нього Кавелін, Шевченко записав у щоденнику 17 квітня 1858 р. — «привлекательно симпатическая натура».

136. М С. ЩЕПКІН

23 травня 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 77. № 124.

Вперше надруковано: Киевлянин. — 1870. — 9 апр., з незначними неточностями. Публікація М. Чалого.

Дата в автографі: «От 23-го мая 1858 года».

В бытность мою в Питере... — М. С. Щепкін перебував у Петербурзі з 14 до 19 травня 1858 р. з нагоди 25-літнього ювілею управління театрами директора імператорських петербурзьких і московських театрів Гедеонова Олександра Михайловича (1790 — 1867). Шевченко так описав у щоденнику їхню зустріч на квартирі Толстих: «Сегодня прихожу к графине Н[астасье] И[вановне] обедать и встречаюсь с моим единым, моим незабвенным другом М. С. Щепкиным. Он приехал сюда по случаю юбилея Гедеонова и, не зная моего адреса, искал меня в Академии и зашел к графине, зная, что я там бываю. Догадливый мой великий друг» (запис від 14 травня 1858 р.). У щоденнику Шевченко розповідає також про свої наступні зустрічі з Щепкіним, зокрема про вечір у Толстих, де «великий актер по просьбе графини прочитал монолог «Скупого рыцаря» Пушкина, «Фейерверк» и рассказ охотника из комедии Ильина. И прочитал так, что слушатели видели перед собою юношу пламенного, а не 70-летнего старика Щепкина. Гениальный актер и удивительный старик. По обещанию и я с горем пополам прочитал им свои «Неофиты» (запис від 18 травня).

Графу и графине передай мой душевный поклон... — Йдеться про подружжя Толстих.

Сын мой Александр.. — Щепкін Олександр Михайлович (1828 — 1885). В 1852 р. закінчив юридичний факультет Московського університету, 1858 р. служив у Самарі в канцелярії цивільного губернатора К. К. Грота.

137. П. О. КУЛІШ

7 червня 1858. Мотронівка

Подається за першодруком: Записки історико-філологічного відділу УАН. — 1926. — Кн. 7 — 8. — С. 376. Публікація О. К. Дорошкевича. Дата в першодруці: «1858, червня 7. Х[утір] Мотронівка».

Ось і ми, слава Богу, на Вкраїні — З кінця лютого по травень 1858 р. П. О. Куліш разом із дружиною О. М. Куліш подорожував по Західній Європі. Подружжя відвідало Німеччину, Бельгію, Швейцарію.

Що ж ти думаєш із своїми думами і поемами чиниш? — В цих і наступних рядках листа йдеться про твори Шевченка, написані на засланні. Як і в попередніх листах до Шевченка (біля 15 грудня 1857 р., від 22 грудня 1857 р., від 1 лютого 1858 р.), П. Куліш, відгукуючись на слова поета про твори, які зібрались у нього за десять літ неволі (див. листи Шевченка до П. О. Куліша від 5 грудня 1857 р. та від 26 січня 1858 р.) й високо оцінюючи талант Шевченка, в дещо менторському тоні виявляє піклування про престиж його як поета.

...я живу так собі, не дуже празникуючи. Ото б мені було велике свято, якби з нас лиху цензуру знято. — Попередню цензуру III відділу з Куліша знято 3 квітня 1856 р» (відповідний документ, підписаний Л. В. Дубельтом, опублікований в статті: Шаховской Н. В. Памяти П. А. Кулиша // Русское обозрение. — 1897. — Кн. III. — С. 207). В цьому листі Куліш мав на увазі загальну цензуру, яка систематично забороняла або перекручувала його твори. Цензурні митарства Куліша почалися ще в 40-х роках у зв’язку з виходом у світ його «Повести об украинском народе». У 50-х роках після повернення з заслання й відновлення літературної діяльності Куліша цензурних гонінь зазнали роман «Чорна рада», який письменник хотів перевида/287/ти, «Граматка», передмова до творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, інші статті. Цей час «цензурного терору», спричиненого загостренням суспільно-політичної обстановки в Російській імперії після її поразки в Кримській війні 1853 — 1856 рр., В. В. Міяковський характеризує так: «Утиски цензури щедро сипалися на письменство взагалі. Але на долю українського письменства випало значно більше муки, бо саме в 40-х рр. уряд угледів в Кирило-Мефодіївському братстві небезпечну прояву національного відродження. Жах уряду перед українським рухом за ці роки яскраво відбився на одзиві одного з культурніших цензорів того часу — проф. О. Никитенка. «Цензура, — підкреслював він, — повинна не допускати в книгах нічого сепаратичного». Під цим гаслом склалася вся боротьба уряду з українським письменством, тільки в різні часи розуміли ріжні речі під «сепаратизмом» — від закликів до самостійності чи федерації аж до правопису» (Міяковський В. В. Куліш і цензура // Наше минуле. — 1918. — Кн. 2. — С. 106).

Повшехні (польськ. — powczechny) — загальні, повсюдні.

Да що й казати чумакові про море! — Натяк на присуд у справі Кирило-Мефодіївського братства щодо Шевченка, якому спеціальною допискою царя було заборонено «писать и рисовать» (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 130) і літературна діяльність якого лишалася на час написання листа під забороною.

138. С. Т. АКСАКОВ

19 червня 1858. Петровський парк

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 60. Основна частина листа написана рукою доньки С. Т. Аксакова Віри Сергіївни. Сам Аксаков написав останні слова листа — «душою преданного Вам С. Аксакова».

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 119 — 120, з пропусками і неточностями.

Дата в автографі: «19-го июня 1858 года, Петровский парк».

Відповідь на лист Шевченка від 25 квітня 1858 р. з Петербурга.

Відповідь Шевченка — лист від 15 липня 1858 р. з Петербурга.

Только болезнь моя была причиной, что я до сих пор не написал Вам о Вашей повести... — Див. коментар до листа С. Т. Аксакова від 14 квітня 1858 р.

Михайлова (Михайлівська) гора — хутір М. О. Максимовича поблизу села Прохорівки Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер у складі села Прохорівки Канівського району Черкаської області). У червні 1859 р. тут гостював Шевченко. Він намалював портрети Марії Василівни та Михайла Олександровича Максимовичів. У липні цього ж року по дорозі на Михайлову гору поблизу Прохорівки Шевченка заарештували. Згадки про Михайлову гору є в листах Шевченка. Зокрема 2 листопада 1859 р. він писав В. Г. Шевченкові, що Максимович йому пропонував оселитися у Прохорівці, проте місце це «не коло Дніпра, от моє лихо! Видно, Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порогу».

Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. — Суворий присуд Аксакова відносно повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» справив сильне враження на Шевченка. Відвертий лист одного з кращих російських письменників підтвердив власні сумніви Шевченка щодо художнього рівня його творів, написаних російською мовою, і він відповів: «Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давным-давно думал, но не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне дорогу, по которой я шел ощупью». Далі Шевченко повідомляє, що вирішив «отложить всякое писание в сторону и заняться, исключительно гравюрою...» Після листа Аксакова припиняються і Шевченкові спроби надрукувати будь-яку з повістей у російських журналах. Вперше уривки з «Прогулки с удовольствием и не без морали» були опубліковані 1881 р. у київській газеті «Труд», повний текст повісті — в журналі «Киевская старина» (1887. — №6 — 9).

...в свою подмосковную деревню. — Тобто в Абрамцево.

...живу в Петровском парке, на Башиловке... — Петровський парк — парк у північно-західній частині Москви, розпланований 1827 р. при Петровському палаці (тепер Ленінградський проспект, 40). Палац і парк створені на місці сільця Петровського (колишня власність Високопетровського монастиря; звідси назва). Петровським парком Аксаков називає і навколишню дачну місцевість. Башиловка — розташовані тут вулиці Стара і Нова Башиловки, названі іменем генерала О. О. Башилова, який керував будівництвом парку.

Маркевич — А. М. Маркевич. /288/

139. А. Г. ТОЛСТАЯ

28 липня 1858. Морковала

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 313.

Вперше надруковано: Советская Украина. — 1962. — № 10. — С. 165 (публікація М. М. Новицького та К. П. Дорошенко), і того ж року у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 144; публікація Л. Ф. Кодацької.

Дата в автографі: «28 июля 1858 года, Морковала».

Сделайте возможным Вашу поездку в Выборг... — Виборг — головне місто Виборзької губернії (тепер місто у Ленінградській області Росії). На околицях Виборга серед соснових лісів, мальовничих гранітних скель і шхер Виборзької затоки були розташовані численні дачі й місця відпочинку петербуржців, зокрема й Морковала (або, за К. Юнге. Марковілла) — дача Толстих, куди А. І. Толстая запрошувала приїхати Шевченка. К. Юнге, дочка Толстих, у своїх спогадах так описала навколишню місцевість: «Наша дача лежала на берегу Финского залива около Выборга. Масса разбросанных островков, имение барона Николаи с живописной усыпальницей на отвесной гранитной скале, город Выборг с его мостом и старинным замком в развалинах, весь этот чудесный вид расстилался перед нашим балконом. С другой стороны дома был чудный, дикий лес со скалами, соснами, мхами, лесными озерами — такие разнообразные леса бывают только в Финляндии! Птиц, белок было там видимо-невидимо; глухари, рябчики так и вылетали из-под ног!» (Юнге Е. Из моих воспоминаний // Вестник Европы. 1905. — №4. — С. 793). Через Виборг проходила Гельсинфорсько-Петербурзька залізниця. Чи їздив Шевченко до Морковали — невідомо.

Поезжайте к Александру Владимировичу. — Ймовірно, до графа Адлерберга Олександра Володимировича (1818 — 1888), довіреної особи Олександра II, сина міністра імператорського двору Адлерберга Володимира Федоровича, якому була підпорядкована Академія мистецтв. На підставі запиту В. Ф. Адлерберга до начальника III відділу В. А. Долгорукова за Шевченком 1858 р. після повернення з заслання було встановлено суворий поліцейський нагляд, який виключав можливість виїзду з Петербурга (Тарас Шевченко : Документи та матеріали до біографії. — С. 133).

Іматра — мальовничий і дуже багатоводний водоспад на річці Вуокса у південній Фінляндії. Загальна висота падіння води становить 18,4 м.

Наш полицмейстер... — Поліцмейстером при Академії мистецтв у той час був Гаубольд Курт фон-Ейнзідель (Советская Украина. — 1962. — № 10. — С. 166).

...свидетельство из Академии... — Тобто офіційний документ, що засвідчує особу; видавався поліцією.

140. І. О. УСКОВ

20 серпня 1858. Форт Олександровський

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4878.

Вперше надруковано: Киевская старина, — 1889. — № 2. — С. 312, з пропусками, неточностями й редакційними виправленнями. Публікація М. С. Зарянка.

Дата в автографі: «20 августа 1858 года (наше укрепление переименовали в форт Александровский)».

Відповідь на лист Шевченка від 4 липня 1858 р. з Петербурга.

...наше укрепление переименовали в форт Александровский. — Нову назву Новопетровське укріплення одержало 1857 р. На честь 125-річчя з дня народження Шевченка (1939 р.) форт Олександровський було перейменовано на місто Форт Шевченка (тепер Мангишлацької області Казахстану).

...чрезвычайно обрадовались, получивши Ваш портрет. — Один із фотопортретів Шевченка петербурзького періоду. Поет надіслав його Усковим разом із згаданим листом: «Посылаю вам свой плохой портрет, снятый с натуры в Петербурге».

Наташа сейчас узнала Вас... — Йдеться про старшу доньку I. О. Ускова Наталію Іракліївну (1853 — 1918). Народилася в Новопетровському укріпленні через кілька місяців після переїзду туди родини коменданта. Шевченко дуже прив’язався до дівчинки, бавив, малював її (портрет А. О. Ускової з донькою Наташею, 1854 р., зберігається у ДМШ; портрет Наталі з собакою, 1857 р., не розшуканий). Теплі згадки про «Наташеньку», та молодшу доньку Ускових — «Наденьку» є в щоденнику (запис від 16 червня 1857 р.) й листах поета до І. О. Ускова. Лишилися спогади Н. І. Ускової про перебування Шевченка в Новопетровському укріпленні, записані її чоловіком М. С. Зарянком (Киевская старина. — 1889. — № 2. — С. 297 — 313) та дочкою Ганною Павлівною К. (Є. Литвиновою) (Життя й революція. — 1928. — № 3. — С. 111 — 116). /289/

Я знал, что Вы не сладите с мошенником Киреевским... — У згаданому листі Шевченко розповів про свої невдалі спроби зустрітися з полковником І. О. Киреєвським, до якого у нього було доручення Ускова (див. про цю справу запис Шевченка у щоденнику від 21 червня 1857 р., його листи до А. М. Маркевича від 22 квітня 1857 р., до М. М. Лазаревського від 30 червня та 1 липня 1857 р., до І. О. Ускова від 12 листопада 1857 р. та лист І. О. Ускова до Шевченка від 7 січня 1858 р.).

...напишите, как зовут его мать и как ей адресовать, а также отца. Я им всем хочу написать почетные письма... — Цей намір в I. О. Ускова виник за порадою Шевченка у згаданому листі: «Попробуйте написать его матери, она живет в Павловске вместе с ним в собственном доме».

За присылку книги «Губернские очерки» премного благодарен... — Йдеться, очевидно, про двотомне видання «Губернские очерки. Собрал и издал М. Е. Салтыков», що вийшло 1857 р. у Москві. Шевченко познайомився з книгою М. Є. Салтикова-Щедріна у першодруці («Русский вестник» за 1856 — 1857 рр.) на пароплаві, повертаючись із, заслання, і лишив про неї захоплений відгук у щоденнику: «Как хороши «Губернские очерки», в том числе и «Мавра Кузьмовна» (нарис «Матушка Мавра. Кузьмовна». — Ред.) Салтыкова. [...] Я благоговею перед Салтыковым. О. Гоголь, наш бессмертный Гоголь! Какою радостию возрадовалася бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих. Други мои, искренние мои! Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!» (запис від 5 вересня 1857 р.).

А мерлушки вышлю непременно. — Відповідь на прохання Шевченка у згаданому листі: «А вы мне пришлите две черные мерлушки».

...она, как обезьяна, полагала, что с очками можно читать, не учившись. — Натяк на персонаж байки I. А. Крилова «Мартышка и очки». Разом із «Губернскими очерками» Шевченко, ймовірно, послав Ускову для його старшої доньки Наташі збірку байок Крилова: «Наденька, я думаю, уже бегает, — писав він у згаданому листі, — а Наташа читает. А басен Крылова все-таки не издают с порядочными картинками».

Сад нам нынешний год уродил много абрикосов и персиков, но винограду мало... — Це відповідь на запитання Шевченка: «Каков ваш сад? Нынешнее лето у вас должно быть много винограду и абрикосов». Інтерес поета до саду цілком зрозумілий, оскільки в останні роки перебування в Новопетровському укріпленні в літній час сад був постійним й улюбленим місцем перебування поета, його «резиденцією» (див. записи у щоденнику від 16 червня та 4 липня 1857 р., а також спогади А. О. Ускова та Н. І. Ускової про Шевченка (Возняк М. Спогади Агати Ускової про Тараса Шевченка // Науковий збірник за рік 1926. — К., 1926. — Т. 21. — С. 171; Зарянко Н. Воспоминания Н. И. Усковой о Шевченко // Киевская старина. — 1889. — К. 2. — С. 299 — 300).

Посылку... я получил в исправности... — Оскільки І. О. Усков залишився незадоволений фотоприладдям, надісланим М. М. Лазаревським (див. лист до Шевченка від 7 січня 1858 р.), цього разу поет, очевидно, сам потурбувався про посилку і у згаданому листі повідомив: «Посылка ваша сегодня же отправляется, кажется, вы получите все требуемое исправно и лучшего свойства».

Михаил Матвеевич — М. М. Лазаревський.

141. I. О. УСКОВ

9 вересня 1858. Форт Олександровський

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4879.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1889. — 2. — С. 313, текст неповний, з редакторськими виправленнями. Публікація М. С. Зарянка.

Дата в автографі: «9 сентября 1858 г., форт Александровский».

...я послал к Вам 5 мерлушек. — І. Усков виконав прохання Шевченка, висловлене в листі від 4 липня 1858 р.

Михаил Матвеевич — М. М. Лазаревський.

...перешел на Литейную в Большую Морскую... — «Литейная» — поліцейська частина та проспект у Петербурзі. «Большая Морская» — вулиця в Петербурзі. Очевидно, тут Усков помилився у назвах петербурзьких вулиць,

Агафья Омельяновна — дружина І. О. Ускова. /290/

142. А. О. ЛАЗАРЕВСЬКА

Початок вересня 1858. Гирявка

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 265.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 156, зі скороченнями.

Автограф не датований. Датується на підставі листа-відповіді Шевченка до А. О. Лазаревської від 9 жовтня 1858 р., в якому поет відзначав: «Уже прошел месяц, как я получил от сына вашего Ивана ваше дорогое для меня письмо...»

Благодарю... за Ваши подарки... — Шевченко подарував Лазаревській виконаний у травні-липні 1858 р. у Петербурзі офорт «Свята родина» з однойменної картини Б.-Е. Мурільйо, надписавши його «Афанасьи Алексеевни Лазаревской в знак глубокого уважения. Т. Шевченко» (зберігається в ІЛ. — Ф. 1. — № 718). На думку К. Лазаревської, подарунок Шевченка мав символічний зміст: «Ця гаряча любов поміж матір’ю та синами вражала й зворушувала Шевченка, і він як символ цієї родини, міцно злютованої такою рідною любов’ю, подарував Афанасії Олексіївні свій офорт «Святое семейство» з автографом» (Лазаревська К. Шевченко і брати Лазаревські (дещо з родинного архіву Лазаревських) // Україна. — 1928. — Ки. 4. — С. 48).

Не имея удовольствия знать Вас лично... — Лазаревська й Шевченко особисто познайомилися 21 серпня 1859 р., коли поет під час третьої подорожі на Україну разом із Ф. М. Лазаревським пробув у Гирівці кілька днів. Тоді ж він замалював олівцем портрет Афанасії Олексіївни для Михайла Матвійовича Лазаревського (див.: Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Т. Г. Шевченке // Киевская старина. — 1899. — Кн. 2. — С. 167), подарував їй автограф вірша «Садок вишневий коло хати...» з дарчим написом (місцезнаходження нині не відоме, список автографа зберігається з ЦДАЛМ Росії. Ф. 2. Оп. 2. № 37. Арк. 1).

...я полюбила Вас, как самого близкого... слыша о Вас постоянные похвалы... от моих детей... — Шевченко багато чув про А. О. Лазаревську як про ідеальну матір із розповідей її синів і теж полюбив її. У згаданому листі він писав: «Благородных сыновей ваших я привык называть моими родными братьями, позвольте же вас называть моею родною, невиданною и искренне любимою матерью...»

...мой сын Иван... — Іван Лазаревський, тоді студент юридичного факультету Петербурзького університету, жив разом із братом Олександром у будинку по набережній Мойки 88 (тепер № 93, див.: Жур. П. Шевченківський Петербург. — С. 121). У тому ж будинку мешкав Михайло Лазаревський, в якого оселився після повернення з заслання Шевченко. Протягом 1858 — 1861 рр. Іван Лазаревський майже щодня зустрічався з Шевченком у квартирі старшого брата, допомагав поетові переписувати його твори (Український археографічний збірник. — К., 1927. — Т. 2. — С. 73).

...любите там, в Петербурге, моих детей... — На той час усі шестеро братів Лазаревських — Василь, Михайло, Федір, Яків, Олександр та Іван служили (перші четверо) або вчились (Олександр та Іван) у столиці.

143. О. В. МАРКОВИЧ

Вересень 1858. Немирів

Подається за першодруком: Киевская старина. — 1899. — №5. — С. 68 — 70. Як свідчить примітка до публікації: «С подлинников, сохранившихся в бумагах Д. С. Каменецкого», редакція журналу мала в своєму розпорядженні автографи цього листа О. В. Марковича до Шевченка та його ж листа до П. О. Куліша від 13 листопада 1858 р. Нині ці «автографи не відомі. В тексті першодруку та у виданні «Листи до Т. Г. Шевченка» припущено кілька помилок, які викривляли зміст. Їх виправлено в нашій публікації; замість слів: «яко вже й почали «Лихом» — друкується «яко вже й почали «Ляхом» (тобто оповіданням «Знай, ляше!»); замість «чому хотя і за що хотя спродувать» — друкується «кому хотя»; замість «ддали на його долю» — друкується «ддали на його волю».

Дати в першодруці немає. Датується орієнтовно вереснем 1858 р., оскільки лист написано в Немирові, звідки подружжя Марковичів виїхало в середині грудня 1858 р. (див. Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. — К., 1983. — Вид. 2. — С. 36), та на підставі згадки про намір Марка Вовчка «через увесь октябрь і ноябрь» надсилати до Петербурга свої оповідання.

Лист О. В. Марковича є відповіддю на нині не відомий лист Шевченка до Марка Вовчка.

Маркович Опанас Васильович (1822 — 1867) — український фольклорист, етнограф і громадський діяч. Познайомився з Шевченком 1846 р., будучи студентом Київського університету, мав у себе зошит із його творами. За участь у Кирило-Мефодіїв/291/ському товаристві 1847 р. був висланий до м. Орла, де познайомився й 1851 р. одружився з М. О. Вілінською — майбутньою письменницею Марком Вовчком, допоміг їй оволодіти українською мовою й розпочати фольклористичну, а згодом і літературну діяльність. Повернувшись із заслання, Шевченко зустрічався з О. В. Марковичем у Петербурзі, брав участь у залагодженні його справ. У листі до Д. С. Каменецького від 7 травня 1858 р. О. В. Маркович просив подякувати Шевченкові «за милу його пам’ять» (Киевская старина. — 1899. — № 4. — С. 15). За свідченням молодшого брата Марка Вовчка Д. О. Вілінського. Шевченко перебував з О. В. Марковичем «в самых дружественных отношениях» (Исторический вестник. — 1893. — №6. — С. 881). У листі Шевченка до М. Я. Макарова від 31 жовтня 1860 р. є негативний відгук про О. В. Марковича: «Опанас поганший, як ми його знаєм». Після смерті Шевченка О. В. Маркович організував у Петербурзі вечір його пам’яті.

Закохались Ви в простому та щирому писанню дружини моєї... — Про творчість Марка Вовчка Шевченко дізнався в Нижньому Новгороді з листів П. О. Куліша від 26 листопада, 22 грудня 1857 р., 20 січня та 1 лютого 1858 р. Познайомившись із «Народними оповіданнями», надісланими йому П. О. Кулішем, Шевченко записав у щоденнику 18 лютого 1858 р.: «Какое возвышенно прекрасное создание эта женщина... Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги», а в листі до М. М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. просив дізнатися в Петербурзі через Д. С. Каменецького її адресу. У вірші «Марку Вовчку», написаному після особистого знайомства з письменницею, яке відбулося в Петербурзі 23 січня 1859 р., Шевченко назвав письменницю своєю «донею».

...золотий наручник... — Як свідчить запис (за припущенням О. К. Дорошкевича — рукою М. Т. Симонова) на звороті листа П. О. Куліша до М. Д. Білозерського, Шевченко «повестями Марка Вовчка очарован в полном смысле. Сделал складчину между ценителями малороссийского слова и послал браслет в 120 руб. Вовчок просил его исправить что-нибудь в новой его повести, так он с укором говорит: «Как можно к этому прикасаться! Это для самого меня источник силы и красоты!» (Марко Вовчок. Твори. — К., 1928, — Т. 4. — С. 78 — 79).

...Ваш власний «Сон»... — Вірш Шевченка «Сон» («На панщині пшеницю жала») з присвятою Марку Вовчку.

...будемо слати Вовчкові... повістки пану Данилу Каменецькому... — Д. С. Каменецький був управителем друкарні П. О. Куліша в Петербурзі. Брав участь у друкуванні творів українських письменників, зокрема й Марка Вовчка та Шевченка. Познайомився з подружжям Марковичів у Києві, де служив у 1853 — 1858 рр.

...яко вже й почали «Ляхом»... — Оповідання «Лихо» не ідентифіковано попередніми дослідниками: Л. Ф. Кодацька відзначила, що «твору під такою назвою у Марка Вовчка немає» (Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 279), Б. Б. Лобач-Жученко вважає, що це «невідомий твір Марка Вовчка» (Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. — С. 37). Як свідчить коментований лист, твір було надіслано з Немирова до Петербурга. Очевидно, в першодруці листа було припущено помилку насправді назва має читатися не «Лихом», а «Ляхом», тобто мовиться про оповідання, яке спершу мало назву «Знай, ляше!», а згодом друкувалося під назвою «Отець Андрій».

...пошлемо «Панночку» або й дві «Панночки»... — Йдеться про оповідання, первісна назва якого була змінена на «Інститутку», та, очевидно, про його російський переклад. У листі від 13 листопада 1858 р. О. В. Маркович дякував П. О. Кулішеві за редагування цього твору (Киевская старина. — 1899. — № 5. — С. 71). Вперше надруковано з присвятою Т. Г. Шевченкові в журналі «Отечественные записки» (1860. — № 1) в перекладі на російську мову за підписом І. С. Тургенєва. Як встановлено О. К. Дорошкевичем, І. С. Тургенєв мав у своєму розпорядженні попередній переклад П. О. Куліша з його ж пояснювально-тлумачними нотатками (Див.: Дорошкевич О. К. Роль Тургенева в перекладанні творів Марка Вовчка на російську мову // Марко Вовчок: Статті і дослідження. — К., 1985. — С. 149 — 156). В українському оригіналі «Інститутку» вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — № 3).

Думка... в декабрі сами[м] приїхать до Вас... — Марко Вовчок з О. В. Марковичем та сином Богданом виїхали з Немирова в середині грудня 1858 р. й прибули до Петербурга 22 січня 1859 р. Наступного дня Марко Вовчок особисто познайомилася з Шевченком (Див.: Белозерский Н. М. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц // Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 73).

Ми Вам полицяємо нами побідкатися... — Тобто «довіряємо подбати про нас» (від польськ. polecamy).

...я вже прохав Вас переглядіть роботи Вовчкові і до кращого пуття доводить — У листі до Д. С. Каменецького від 7 травня 1858 р. О. В. Маркович писав: «Коли нам доведеться що ще переслать вам у друк, показуйте теє п. Тарасові, нехай він провірить усе своїми очима, справить своєю рукою, особливо коли станеться се без п. Куліша, бо сей і сам удається до ради «великого характерника», мовляв п. Пан/292/телій. Добре б, якби він коли-небудь на гулянці і надруковане вже провів через свою руку, а ви б переслали той екземпляр Вовчкові, на науку йому і найвищу надгороду» (Киевская старина. — 1899. — №4. — С. 15). Дізнавшись про це прохання, П. О. Куліш роздратовано заявив у листі до Д. С. Каменецького від 7 липня 1858 р.: «Что же до Вовчка, то рука моя к нему более не прикоснется. Пускай сличает мою печать с своими оригиналами и выправляет по данным мною образцам художественной редакции. Если же в себе сомневается, то пусть ему помогут другие люди со вкусом. Я сделал для нового писателя так много, как никто никогда ни для кого нового и никому неведомого. Этого с него достаточно. Не век же мне разрываться из великодушия. Печатание же новых пьес должно определиться количеством проданных экземпляров» (Киевская старина. — 1898. — № 5. — С. 235). Однак своєї погрози П. О. Куліш не дотримав і продовжував редагувати твори Марка Вовчка. Зі свого боку, намагаючись якось вийти з незручного становища, О. В. Маркович у листі до П. О. Куліша від 13 листопада 1858 р., дякуючи за виправлення в тексті «Інститутки», зазначав, що сама авторка не задоволена цим своїм твором, хоча Шевченко й дуже хвалить його (Киевская старина. — 1899. — № 5. — С. 71).

«Козачки», «Панської волі» і «Одарки» «Р[усский] в[естник]» не надрюковав переводу... — Переклавши кілька своїх оповідань російською мовою, Марко Вовчок надіслала їх до московського журналу «Русский вестник», який тоді ще дотримувався ліберальної орієнтації і зацікавився творчістю молодої письменниці. У грудневій книжці за 1857 р. тут було надруковано статтю П. О. Куліша «Взгляд на малороссийскую словесность» з нагоди виходу в світ «Народних оповідань» Марка Вовчка. Наступного року журнал опублікував у перекладі самої авторки оповідання «Сон», «Свекровь» (1858. — № 1), «Максим Тримач», «Чумак», «Отец Андрей» (1858: — № 2), «Выкуп», «Данило Гурч», «Сестра» (1858. — № 3), У листопаді 1858 р. в журналі було вміщено протест проти антисемітського виступу В. Р. Зотова в журналі «Иллюстрация», серед інших російських та українських письменників підписаний і Марком Вовчком.

По дорозі з Немирова до Петербурга 21 січня 1859 р. Марко Вовчок відвідала в Москві редакцію «Русского вестника». Після того, як в його лютневій книжці за 1859 р. все-таки з’явився її переклад «Козачки», до III відділу надійшов анонімний донос, зачитаний шефом жандармів О. Є. Тимашевим у Петербурзькому цензурному комітеті. Товариш міністра внутрішніх справ С. М. Муханов заявив, що оповідання «Козачка» є прямим закликом до боротьби селян з поміщиками (див.: Никитенко А. В. Дневник. — М., 1955. — Т. 2. — С. 77). Критична репліка з приводу відмови «Русского вестника» опублікувати переклади найгостріших антикріпосницьких творів Марка Вовчка з’явилася в рецензії О. О. Котляревського на «Народні оповідання» Марка Вовчка, вміщеній у журналі «Отечественные записки» (1859. — № 3). Переклади оповідань Марка Вовчка, надруковані в «Русском вестнике», були відрецензовані Д. І. Писарєвим у журналі «Рассвет» (1859. — Т. 2); для цього ж журналу критик написав статтю «Думки з приводу творів Марка Вовчка», однак вона була опублікована тільки 1913 р. у зібранні його творів. Як відомо з листа О. В. Марковича до П. О. Куліша від 13 листопада 1858 р. (Киевская старина. — 1899. — № 5. — С. 71), оповідання «Козачка», «Одарка», та «Горпина» мав намір надрукувати в Журналі «Искра» його редактор В. С. Курочкін, однак і там вони не з’явилися.

...чи не пропустив би фон-Крузе... — М. Ф. Крузе прихильно ставився до прогресивних, письменників. 7 серпня 1857 р. без жодних вилучень підписав дозвіл на видання «Народних оповідань» Марка Вовчка. За припущені ним «послаблення друкові» 1859 р. був звільнений з посади цензора Московського цензурного комітету.

...Кулішеве видання... — Йдеться про книгу: Марко Вовчок. Народні оповідання. — Спб., 1858, що вийшла в першій половині грудня у друкарні П. О. Куліша з його передмовою та за його редакцією. Сам П. О. Куліш схильний був перебільшувати свою роль у підготовці видання, міра його участі досліджена В. М. Доманицьким у статті «Авторство Марка Вовчка» (ЗНТШ. — 1908. — Кн. 4). Прислухаючись до порад досвідченого письменника й користуючись його підтримкою на початку своєї творчості, Марко Вовчок разом з тим не завжди була задоволена втручанням П. О. Куліша в її твори; готуючи наступні видання, вона не прийняла деяких його виправлень, відмовилася й від кількох заголовків, які дав П. О. Куліш.

...другим виданням... — Воно з’явилося через два роки: «Повістки (Народні оповідання) Марка Вовчка. Другим виданням. Коштом Н. Тіблена». — Спб., 1861 (дозвіл цензора С. Лебедева датовано 13 січня 1861 р.). Перебуваючи в цей час за кордоном, Марко Вовчок не могла брати участі в його підготовці, цим займалися Д. С. Каменецький та О. В. Маркович, на свій розсуд вносячи в текст мовностилістичні виправлення, які в наступних виданнях Марко Вовчок відкинула.

...і руський їх перевод... — Перекладати свої твори російською мовою Марко Вовчок почала сама ще до публікації українських оригіналів. Зроблені нею автопереклади тих одинадцяти оповідань, які увійшли до першого видання збірки «Народні /293/ оповідання», майже повністю (дев’ять творів — крім «панської волі» та «Одарки») були опубліковані в журналі «Русский вестник» протягом 1858 — початку 1859 рр. Одночасно почалася підготовка окремого їх видання. 9 лютого 1859 р. петербурзький книгар Д. Ю. Кожанчиков одержав дозвіл цензора С. М. Палаузова на видання збірки творів Марка Вовчка російською мовою. Однак І. С. Тургенєв, який зацікавився творчістю Марка Вовчка ще до особистого знайомства з авторкою, був не зовсім задоволений якістю її перекладів і запропонував свою допомогу в їх доопрацюванні. Причетним до підготовки російського перекладу творів Марка Вовчка (принаймні деяких із них — зокрема «Інститутки») був також П. О. Куліш. Відредаговані І. С. Тургенєвим переклади з його передмовою вийшли в світ окремим виданням: «Украинские народные рассказы Марка Вовчка. Перевод И. С. Тургенева» (СПб., 1859). Марко Вовчок із вдячністю сприйняла виправлення І. С. Тургенєва й враховувала їх, готуючи текст своїх творів для пізніших видань, однак сам переклад належним йому не вважала ні в 60 — 70-х роках, ні пізніше. Відповідаючи на лист голови видавничої комісії «Комітету грамотності» Г. А. Фальборка від 23 вересня 1894 р., вона зазначала, що звертатися до власника прав на твори І. С. Тургенєва по дозвіл на перевидання її оповідань немає підстав, оскільки «И. С. Тургенев, которому малороссийское наречие было совершенно незнакомо, никогда и не переводил украинских рассказов, а дал свое имя по просьбе издателя, — кажется, Кожанчикова, — желавшего таким путем обеспечить успех своего издания» (Марко Вовчок. Твори. Т. 4. — К., 1928. — С. 481. Див. також: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури XIX ст. — К., 1986. — С. 76 — 83).

«Рус[ький] вісник» ... об ціні... питався, а ми ддали на його волю. — У першодруці тут припущено помилку («на його долю»), яка виправляється в тексті за змістом та за дальшою згадкою про видавця О. О. Оболонського «тож за покладанням плати на його волю» (підкреслення наше — Ред.).

Оболонський винен за «Надежу»... — Оболонський Олександр Олександрович. (1825 — 1877), — російський журналіст. Походив із Полтавщини. У 1859 — 1862 рр. видавав у Петербурзі популярний журнал «Народное чтение», в якому друкувалися й твори українських письменників, зокрема Шевченка і Марка Вовчка. Протягом 1859 р. тут було вміщено її оповідання «Надежа» (№ 1), «Катерина» (№ 2), «Саша» (№ 3), які викликали схвальні відгуки петербурзької та московської преси.

...чи не назвать би «Панської волі» — «Горпиною», а «Знай, ляше!» — «Отцем Андрієм»... — Попередні назви належали П. О. Кулішеві (Марко Вовчок надсилала йому свої оповідання без заголовків) і не завжди подобалися авторці. В публікації журналу «Русский вестник» (липень 1858 р.), у російській збірці (1859), у другому виданні «Народних оповідань» (1862) її бажання щодо зміни вказаних назв ураховано.

...з спразненням останніх сторочок двох. — Ідеться про кінцівку оповідання «Отець Андрій», дописану П. О. Кулішем: «Отак-то й вийшло: Знай, Ляше! — як розказують старі люде», В наступних виданнях її було знято.

144. А. І. ТОЛСТАЯ

1 жовтня 1858, Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 314 (записка олівцем на піваркуші паперу з кількома намальованими профілями).

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченко. — С. 130, частково й із неточностями.

Дата в автографі: «Середа, 1 октября». Рік написання встановлюється на тій підставі, що 1 жовтня припадало на середу 1858 р.

Плетенев — Плетньов Петро Олександрович (1792 — 1866) російський письменник, літературний критик і вчений, академік Петербурзької академії наук. У 1840 — 1861 рр. — професор і ректор Петербурзького університету. Був другом О. С. Пушкіна, після його смерті продовжував видання започаткованого ним журналу «Современник». Шевченко познайомився з П. О. Плетньовим під час навчання в Академії мистецтв. Плетньов виступив з рецензією на «Кобзар» 1840 р. (Современник. — 1840. Т. 19. — С. 143). У листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р. з Орської фортеці Шевченко зазначав: «N. N. Плетенев повинен мене знать, тілько нагадайте йому П. Бориспольца»... Привертає увагу написання тут прізвища в тій самій формі, що і в записці А. І. Толстої: «Плетенев». Умовне позначення ініціалів, можливо, пояснюється тим, що Шевченко забув його ім’я та по-батькові.

Если желаете... то приходите. — За свідченням О. О. Благовєщенського, який працював діловодом академічної канцелярії, в родині Толстих Шевченко «был принят как свой, как родной, ходил туда чуть ли не каждый день, а иногда и несколько раз. Квартира графа Толстого, кстати заметим, была тогда местом собраний ученых, /294/ литераторов к художников. В назначенные дни недели в ней собиралось все, что было в Петербурге хорошего, образованного, отличавшегося своими дарованиями. В особых случаях графиня А. И. Толстая обыкновенно посылала Шевченку пригласительные записочки» (Благовещенский А. А. Шевченко в Петербурге // Исторический вестник. — 1896. № 6. — С. 901).

145. М. О. МАКСИМОВИЧ

15 листопада 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 266.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 135 — 136, з кількома неточностями.

Дата в автографі: «15 ноября 1858 г. Москва».

тяжке беремя редакції журнальної... — Протягом 1857 — до травня 1858 р. М. О. Максимович разом із П. І. Бартенєвим був співредактором слов’янофільського журналу «Русская беседа».

На Михайлів день був я у старого Щепкіна... — Іменини М. С. Щепкіна відзначалися 8 листопада.

...якийсь книжник друкує вже твої стихотворенья. — Йдеться про петербурзького книгаря і видавця Д. Ю. Кожанчикова. В листі до М. С. Щепкіна від 13 листопада 1858 р. Шевченко сповіщав: «Запродав я був свої сочиненія книгопродавцю Кожанчикову за 2000 карбованців, та така вже моя вдача, що я замість грошей тільки облизався». Через цензурні перепони дозвіл на видання вдалося здобути тільки наприкінці листопада 1859 р. (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 346). Оскільки Головним управлінням цензури Шевченкові дозволено було видати лише ті твори, які вже друкувалися до заслання (Там само. — С. 337), Д. Ю. Кожанчиков, очевидно, змінив умови контракту, побоюючись, що знижка погано розходитиметься. В листі до П. Ф. Симиренка від 26 листопада 1859 р., приймаючи його пропозицію надати позику на видання «Кобзаря», Шевченко писав: «Сегодня получил я мои сочинения из Цензурного комитета, сильно пострадавшие от долговременной пытки. Пострадавшие так, что издатель соглашается печатать их на условии, на которое я не могу и не должен согласиться». Про уточнення умов видання йдеться і в листі до О. І. Хропаля від 26 листопада 1859 р., де Шевченко скаржився, що видавець «...половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба».

Аксаков Іван Сергійович (1823 — 1886) — російський письменник і публіцист, один із провідних діячів слов’янофільського руху. Шевченко познайомився з ним у Москві в березні 1858 р., повертаючись із заслання, відвідав разом із ним О. І. Кошелєва (див. запис у щоденнику від 25 березня 1858 р.). У листі до С. Т. Аксакова від 25 квітня 1858 р. Шевченко висловив своє захоплення «алмазним віршем» І. С. Аксакова «На Новый год», надрукованим у журналі «Русская беседа» (1858. — № 1).

...в газеті його «Парусі»... — Тижневик слов’янофільського напряму, який почав видавати І. С. Аксаков у січні 1859 р. Після виходу двох номерів газету було заборонено.

...тії вірші твої... що ти зоставив мені задля «Беседы». — З редакторами журналу «Русская беседа» Шевченко зустрічався, перебуваючи в Москві у березні 1858 р. Вірші Шевченка «Садок вишневий коло хати» (під заголовком «Вечір») та «Сон (На панщині пшеницю жала)» опубліковано в третьому номері журналу за 1859 р. Вірш «Заворожи мені, волхве» (під заголовком «Пустка»), що вже друкувався в газеті «Русский инвалид» (1857, — 17 берез.), вміщено в журналі «Основа» (1861. — № 1).

У листі М. О. Максимовича до Шевченка від 1 грудня 1858 р. згадано також переданий для «Русской беседы» вірш «Муза», пізніше опублікований у російському перекладі М. С. Курочкіна в журналі «Народное чтение» (1860. — № 5), в оригіналі — в журналі «Основа» (1862. — № 5). Друкувати свої вірші в газеті «Парус» Шевченко відмовився через ідейні розходження з її програмою.

Старий Аксаков... — С. Т. Аксаков,

146. П. О. КУЛІШ

Близько 22 листопада 1858 р. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 118.

Вперше надруковано першу частину (до слів «А се вже до Вас») у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 136; повністю — в журналі «Киевская старина» (1898. — № 2. — С. 237 — 238). Перша частина листа — проект відповіді Шевченка М. О. Максимовичу, який у листі до поета від 15 листопада /295/ 1858 р. просив дозволити І. С. Аксакову вмістити Шевченкові вірші в газеті «Парус». Шевченко скористався цим текстом П. О. Куліша (хоч і не повторив його дослівно) в своему листі-відповіді М. О. Максимовичу від 22 листопада 1858 р.

Дати в автографі немає. Датується за згаданим листом Шевченка до М. О. Максимовича.

Перший публікатор листа М. К. Чалий помилково вважав, що це — відповідь П. О. Куліша «на приглашение Тараса Григорьевича». Цю ж думку він повторив у примітці до публікації повного тексту листа: «Ив. Аксаков, приступая к изданию газеты «Парус», просил Максимовича передать ему для первого номера стихотворения Шевченка («Вечір», «Пустка» и др.), и Тарас Григорьевич не только согласился на это, но приглашал и Кулиша; ответом на приглашение и было настоящее письмо» (Киевская старина. — 1898. — № 2. — С. 237). Цю помилку виправлено у «Повному зібранні творів Тараса Шевченка» (К., 1929. — Т. 3. Листування. — С. 814 — 815), однак чомусь надруковано тільки другу частину листа — від слів «А се вже до Вас.» (С. 312). Так само (у безпідставно скороченому вигляді) текст було вміщено у «Листах до Т. Г. Шевченка» (С. 149 — 150).

Ущипливо-різкі нотки в Кулішевому листі пояснюються загостренням його взаємин з М. О. Максимовичем після кількох критичних зауважень останнього з приводу виданих Кулішем «Записок о Южной Руси» та його роману «Чорна рада» (Русская беседа. — 1857. — № 4; 1858. — № 1).

...чого б то мені плисти з своїми віршами по сусі під парусом! Хіба я Олег... — Ідеться про оповідь у «Повісті временних літ» під 907 роком: «Пішов Олег на греків... І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, рушили з поля, і пішов Олег до города» (Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 16 — 17). Можливо, П. О. Куліш натякав тут на поетичний дебют К. С. Аксакова — драматичну пародію «Олег под Константинополем», вміщену 1835 р. з передмовою В. Г. Бєлінського в газеті «Молва».

Парус у своєму універсалі перелічив усі народності, тільки забув про нашу... — В оголошенні про видання газети «Парус», вміщеному в кількох московських газетах та в журналі «Русская беседа» (1858. — № 12), І. С. Аксаков у переліку слов’янських народів двічі називав зарубіжних «русинів», але не згадував українців у межах Російської імперії: «Мы пригласили некоторых литераторов польских, чешских, сербских, хорватских, русинских, болгарских и так далее быть нашими постоянными корреспондентами... Все мы, чехи, русские, поляки, сербы, хорваты, болгаре, словенцы, словаки, русины, лужичане, все мы, выражая собою разные стороны многостороннего духа славянского, взаимно пополняем друг друга и только дружною совокупностью трудов можем достигнуть полноты славянского развития и отстоять свою умственную и нравственную самобытность» (Аксаков К. С. Аксаков И. С. Литературная критика. — М., 1982. — С. 255). Це викликало різко негативну реакцію П. О. Куліша, який вступив з І. С. Аксаковим у полеміку. В листі від 28 листопада 1858 р. П. О. Куліш заперечував проти його «исторического взгляда на нашу родину ... вы не считаете нашей народности отдельной от севернорусской» (Русская старина, — 1904. — № 12. — С. 704—705). На виправдання І. С. Аксакова, що він «не называл в своем объявлении ни великоруссов, ни малоруссов, ни белоруссов», Куліш відповідав новими докорами: «Вот ваша оценка малороссийской народности! ... Претворивши нас в москалей (что невозможно), вы изгладили бы народность самобытную и богатую, которая, развиваясь на свободе, много бы помогла и вашей народности; слиться же с вашей она может только вследствие совершенного упадка» (Там само. — С. 706). У тому ж листі П. О. Куліш відмовлявся співробітничати в «Парусе». Газету I. С. Аксакова було заборонено після виходу її другого номера, оскільки цензура була незадоволена її наміром писати про самобутність слов’янських народів.

...його надуває чоловік, которий вступивсь за князя, любителя хлости. — Мається на увазі стаття князя В. О. Черкаського «Некоторые черты будущего сельского управления», вміщена в журналі «Сельское благоустройство» (1858. — №9) — додатку до «Русской беседы», спеціально присвяченому підготовці селянської реформи. Спираючись на деякі норми, прийняті в законодавстві прибалтійських губерній, автор статті визнав право сільських старост піддавати селян тілесним покаранням (не лише чоловіків, а й жінок). Це викликало гостру полеміку в тодішній пресі, в ході якої І. С. Аксаков виступив на захист князя В. О. Черкаського (Московские ведомости. — 1858. — № 130).

...цар Микола постановив... щоб москалів з українців більш карати соромом... — Цей аргумент П. О. Куліш повторив і в листі до І. С. Аксакова від 28 листопада 1858 р. (Русская старина. — 1904. — № 12. — С. 704). Шевченко у згаданому листі до М. О. Максимовича опустив його. /296/

Учора я сказав Вам дещо про стихи... — Очевидно, йдеться про вірш Шевченка «Полякам».

«Казаночок» — вірш Я. І. Щоголева «Гречкосій» тоді ще не друкований і згодом опублікований у виданому П. О. Кулішем альманасі «Хата» (Спб 1860 — С. 5) який закінчувався такими рядками:

Ой у лісі луна гине;

Із-за хмари місяць плине;

Вітер віє-повіває —

Казаночок простигає.

147. М. С. ЩЕ.ПКІН

Кінець листопада 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. №338. Описка М. С. Щепкіна — двічі повторене слово «его» в реченні: «Я передал все его правителю дел его» — виправляється в тексті.

Вперше надруковано: Киевлянин. — 1870. — 9 квіт.

Автограф не датований. Датується за змістом і за листами Шевченка до М. С. Щепкіна від 13 листопада та 6 грудня 1858 р.

Відповідь на лист Шевченка від 13 листопада 1858 р. з Петербурга.

Відповідь Шевченка — лист від 6 грудня 1858 р. з Петербурга.

По письму твоєму был несколько раз у В. А. Кокорева... — Йдеться про прохання Шевченка, висловлене у згаданому листі, одержати належні йому від В. О. Кокорєва гроші за малюнки: «Будь ласкав, вирви ти у того Кокорева як-небудь оті 100 карбованців». На лотереї, організованій у Москві після повернення М. С. Щепкіна з Нижнього Новгорода, В. О. Кокорєв придбав малюнки Шевченка часів заслання про що М. С. Щепкін сповістив Шевченка в листі від 15 січня 1858 р. Той відповів йому 18 січня 1858 р.: «Спасибі тобі, моє серце, за клопоти по лотереї, як збереш гроші, то пришли на ім’я Брилкіна, у мене тепер в кишені пусто, аж гуде».

Можливо, до організації цієї лотереї була причетна В. М. Рєпніна яка високо цінувала меценатство В. О. Кокорєва.

Кокорєв Василь Олександрович (1817 — 1889) — російський відкупщик і комерсант. Субсидував передову пресу; позичив В. С. Курочкіну кошти на видання 1859 р. журналу «Искра» (Див.: Ямпольский И. Г. Сатирическая журналистика 1860-х годов. — М., 1964. — С. 76). Цікавився мистецтвом, збирав твори вітчизняних художників (зокрема придбав портрет В. А. Жуковського роботи К. П. Брюллова чи копію з нього, згодом переданий до Третьяковської галереї), етнографічні пам’ятки фінансував етнографічні експедиції, допомагав нужденним літераторам. Будучи лише заочно знайомим із російським поетом І. С. Нікітіним, подарував йому видання творів Шіллера. Гете, Гейне, сприяв поширенню його поеми «Кулак», допоміг заснувати у Воронежі книгарню. С. П. Шевирьов писав у листі до М. П. Погодіна: «В. А. Кокорев как источник добра привлекает всех... Все страждущие только от него чают помощи» (Барсуков И. Жизнь и труды М. П. Погодина. — Спб., 1902, — Кн. 16. — С. 88 — 89, 158). Благодійна діяльність і виступи В. О. Кокорева в пресі викликали роздратування в урядових колах. Московський генерал-губернатор А. А. Закревський скаржився в листі від 21 січня 1859 р. до голови державної ради і кабінету міністрів (колишнього шефа жандармів) О. Ф. Орлова у зв’язку зі статтею В. О. Кокорева «Миллиард в тумане», де він пропонував зібрати мільярд карбованців щоб виплатити компенсацію поміщикам й таким чином звільнити селянство від багаторічних боргів: «Кокорев действительно туманит публику. Давно бы пора унять этого вредного честолюбца, который при стечении счастливых обстоятельств, выскочив из целовальников и приобретя своим кабацким богатством значение в обществе, особливо в народе, и связи с литераторами, не в первый раз уже смеет печататься» (Там само — С. 83). У складеному А. А. Закревським восени 1858 р. таємному переліку неблагонадійних громадських діячів Москви В. О. Кокорева названо одним з «денежных двигателей» гуртка слов’янофілів та їхніх видань (Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання. — С. 237).

...жена моя все нездорова... — Щепкіна Олена Дмитрівна (1789 — 1859), дружина М. С. Щепкіна з 1812 р., коли він був ще кріпаком; померла 1 липня 1859 р

...душевный поклон их сиятельствам. — Ідеться про графа Ф. П. Толстого та кого дружину А. I. Толстую. /297/

148. М. О. МАКСИМОВИЧ

1 грудня 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 266.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Т. Г. Шевченко. — С. 137 — 138, з кількома пропусками й помилками. Повністю надруковано: Наше минуле. — 1919. — Кн. 1 — 2. — С. 26 — 27; публікація П. П. Филиповича.

Дата в автографі: «1 декабря 1858 г. Москва».

Відповідь на лист Шевченка від 22 листопада 1858 р. з Петербурга.

...читаючи твій дивнесенький «Сон»... — У згаданому листі Шевченко надіслав М. В. Максимович автограф свого вірша «Сон (На панщині пшеницю жала}». Нині зберігається в ІЛ. Ф. 1. № 190.

...недобре бути чоловіку єдиному, по слову Господню. — Цитата з Біблії (книга Буття, гл. 2, в. 18).

Тимківський Ілля Федорович (1772 — 1853) — український юрист, педагог і літератор. Дядько М. О. Максимовича по матері; відіграв важливу роль в його освіті й духовному формуванні. Закінчив Києво-Могилянську академію та Московський університет, здобув учені ступені доктора юридичних та філософських наук. Брав участь у заснуванні Харківського університету, де був членом правління і деканом відділу політичних та етичних наук, викладав цивільне й карне право та судочинство, а також теорію словесності та естетику. Як інспектор («візитатор») Харківського учбового округу багато зробив для поліпшення народної освіти на Слобожанщині та на півночі України. Сприяв перетворенню Новгород-Сіверського повітового училища на чоловічу гімназію, яка стала одним з кращих учбових закладів на Україні (вихованцями її були М. О. Максимович, П. О. Куліш, М. К. Чалий та багато інших діячів української культури).

Туранівка — село в Глухівському повіті (тепер Ямпільського району Сумської області), де був маєток дружини І. Ф. Тимківського й де він жив після виходу у відставку, з 1811 по 1853 р. З С. І. Халанською — дочкою директора Новгород-Сіверської гімназії І. І. Халанського — І. Ф. Тимківський одружився не 1808 р., а 5 вересня 1809 р. (Див.: Шугуров Н. И. Ф. Тимковский — педагог прошлого времени // Киевская старина. — 1891. — № 9. — С. 402).

Недоладня дуже була і його оборона того вельможного... — Йдеться про виступ І. С. Аксакова на захист князя В. О. Черкаського в газеті «Московские ведомости» (див. коментар до листа П. О. Куліша, написаного близько 22 листопада 1858 р.). Водночас у листі до В. О. Черкаського від 17 жовтня 1858 р. І. С. Аксаков докоряв йому: «Благое впечатление вашей статьи проиграно в значительной степени... упоминанием о телесном наказании. Я очень сердит на. Кошелева, зачем он... просто не выкинул или не переделал этого места» (Див.: Барсуков Н. Жизнь труды М. П. Погодина. — СПб, 1902. — Кн. 16. — С. 30). Показово; що виступ I. С. Аксакова на захист В. О. Черкаського в «Московских ведомостях» викликав невдоволення навіть у царя Олександра II (Там само. — С. 32).

...як розходивсь був тут старий Михайло наш... — Можливо, це сталося під час іменин М. С. Щепкіна, на відзначенні яких М. О. Максимович був присутній 8 листопада 1858 р. (тобто незадовго до того, як у листі від 15 листопада 1858 р. питав у Шевченка згоди передати його вірші для надрукування в газеті «Парус»). ...да вже й кається тепер на ввесь світ... — Стаття князя В. О. Черкаського викликала гостру полеміку в тодішній пресі. З різкими запереченнями проти права на тілесне покарання селян виступили, зокрема, журнали «Отечественные записки» (1859. — № 1), «Русский вестник» (1858. — № 22) та ін. Сам князь Черкаський змушений був надрукувати в журналі «Сельское благоустройство» (1858. — № П. — С. 84 — 87) спеціальне пояснення, в якому заявив, що він переконався «в совершенной, безусловной несвоевременности сохранения за дворянством права на телесное наказание», а редакція зі свого боку поспішила запевнити читачів, що «подобного рода откровенные объяснения и сознание в ошибке перед лицом всей публики свидетельствуют, что князь Черкасский искренно дорожит истиной».

От хоть би і наш гарячий... — Мовиться про П. О. Куліша. Прізвисько походить ще від його батька. За свідченням Кулішевого біографа, «это был человек добрый, но вспыльчивый и суровый, в обращении не спускавший рабочим ни малейшей оплошности, за что и был прозван «горячий Кулиш». Прозвище это унаследовал и его даровитый сын, но в применении к нему оно получило уже иное, более почетное значение.. Люди, лично знавшие Кулиша, прозвали его «горячим», и в этом действительно заключается его сжатая, но чрезвычайно меткая характеристика» (Шенрок В. П. А. Кулиш : Биографический очерк. — К., 1901. — С. 5 — 6, 251). У першодруці цього листа М. К. Чалий навіть зробив тут власну пояснювальну кон’єктуру: «От хоть би наш горячий Куліш» (підкреслення М. К. Чалого). Очевидно, спершу М. О. Максимо/298/вич не був схильний розвивати цю тему, однак у постскриптумі до свого листа він знову повернувся до неї.

...якийсь паливода навіжений там за гряницею тобі підпакостив... — Ідеться про публікацію заборонених у Росії творів Шевченка «Кавказ», «Холодний яр», «Заповіт», «Гоголю», «Розрита могила», «І мертвим і живим...» у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», виданому в Лейпцігу 1859 р. російським емігрантом І. Г. Головіним. Дізнавшись про цей намір восени 1858 р., Шевченко змушений був 18 жовтня, 1858 р. звернутися до начальника III відділу В. А. Долгорукова й засвідчити, що жодних своїх рукописів за кордон не передавав (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 299).

...ваш гасило Мацкевич... — Цензор Петербурзького цензурного комітету Мацкевич Давид Іванович (1819 — 1859).

А тії три пісні твої, що ти дав для «Русской беседы»... — Див. коментар до листа М. О. Максимовича від 15 листопада 1858 р.

Чув іще я, що Куліш буде видавать «Хату»: чи вже дозволеніє вийшло?.. — Цензурний дозвіл першого накладу впорядкованого П. О. Кулішем альманаху «Хата» датовано: Петербург, 25 лютого 1860 р.; другого — Москва, 11 травня 1860 р.

Чи вже він і досі на мене сердиться, і не прочахнув? — Незважаючи на те, що М. О. Максимович прихильно ставився до П. О. Куліша й багато допомагав йому на початку літературної діяльності, після кількох критичних зауважень на адресу збірника «Записки о Южной Руси» та роману «Чорна рада» П. О. Куліш виступав з різкими нападками на М. О. Максимовича не лише до кінця життя, а й після смерті останнього (див.: Данилов В. П. О. Куліш і М. О. Максимович // Україна. — 1926. — №5. — С. 13 — 22), характеризуючи його як «собирателя чужими руками народных песен», «плохого ботаника, ботаника-травоведа и притом отчаянного лентяя». Отже, спроба М. О. Максимовича залагодити цей конфлікт за посередництвом Шевченка не мала успіху.

149. М. С. ЩЕПКІН

12 грудня 1858. Москва

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 339.

Вперше надруковано: Киевлянин. — 1870. — 9 квіт.

Дата в автографі: «12 декабря». Рік встановлюється за змістом та листами Шевченка до М. С. Щепкіна від 13 листопада та 6 грудня 1858 р.

Разом із цим листом М. С. Щепкін переслав Шевченкові свого листа до В. О. Кокорєва в справі сплати Шевченкові грошей за придбані під час лотереї в Москві шевченківські малюнки (див. коментарі до листів М. С. Щепкіна, написаного в кінці листопада, та В. О. Кокорєва від 26 грудня 1858 р.). На листі є. приписка рукою О. М. Щепкіна.

...жінка... — О. Д. Щепкіна.

Сабуров Андрій Іванович (1797 — 1866) — з 1858 по 1862 р. директор імператорських театрів. М. С. Щепкін чекав його приїзду з Петербурга до Москви, сподіваючись на розв’язання справи з поданим ним проханням про відставку (прохання не було задоволено).

150. М. В. МАКСИМОВИЧ

21 грудня 1858 р. Михайлова гора

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4884.

Вперше надруковано: Шевченко та його доба. — Зб. 2. — К., 1926. — С. 159.

Дата в автографі: «21 декабря 1858 г. М[ихайлова] Г[ора]».

Відповідь на лист Шевченка від 22 листопада 1858 р. з Петербурга.

...спасибі Вам за гарний Ваш «Сон»... — Див. коментар до листа М. О. Максимовича від 22 листопада 1858 р.

...якби мені для Вас найти гарну і моторну добру дівчину... — Відгук на прохання Шевченка у згаданому листі допомогти йому одружитися.

151. В. О. КОКОРЄВ

26 грудня 1858. Цетербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 105.

Вперше надруковано у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 153, з помилкою в звертанні: «Многоуважаемый государь» замість «Милостивый государь». /299/

Дата в автографі: «26 дек[абря]. СПб.»

Рік встановлюється за змістом та листами Шевченка до М. С. Щепкіна від 13 листопада та 6 грудня 1858 р.

Прилагаю сто рублей... — Див. лист М. С. Щепкіна, написаний наприкінці листопада 1858 р., та коментар до нього.

Когда Вы оправитесь... — Очевидно, в листі до В. О. Кокорєва, написаному М. С. Щепкіним від імені Шевченка (див. лист М. С. Щепкіна від 12 грудня 1858 р. та коментар до нього), йшлося про те, що художник через хворобу не може сам прийти по належні йому гроші за малюнки.

...доставьте, пожалуйста, удовольствие познакомиться с Вами. — Відомостей про особисту зустріч Шевченка з В. О. Кокорєвим немає. Як свідчать записи в щоденнику, Шевченко незабаром після повернення до Петербурга двічі (1 та 8 квітня 1858 р.) заходив до В. О. Кокорєва додому на Басейній вулиці, однак не застав його. Очевидно, Шевченкові були відомі деякі друковані виступи В. О. Кокорєва, якого він назвав «откупщиком-литератором», зокрема стаття «Основное народное образование» (Русская беседа. — 1858. — № 1), вміщена в тому ж номері журналу, що й відома Шевченкові стаття Є. П. Новикова «Гус и Лютер» та відгук М. О. Максимовича про «Чорну раду» П. О. Куліша. Міг знати Шевченко й інші виступи В. О. Кокорева у тодішній пресі: передруковані в журналі «Русский вестник» (з газети «Le Nord») нотатки про його подорож наприкінці 1857 р. по Західній Європі; статті «Путь севастопольцев» у журналі «Русская беседа» (1858. — № 1) та «Миллиард в тумане». Остання була надрукована в газеті «Санктпетербургские ведомости» (1859. — №№ 5, 6, 12) й викликала полемічні відгуки (Северная пчела. — 1859. — № 10). В. О. Кокорєв розробляв тоді проекти будівництва доріг у Росії, Волго-Донської залізниці, встановлення пароплавства по Дону та Азовському морю та ін. (Див.: Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. — Кн. 16. — С. 93), що теж могло привернути увагу Шевченка.

152. А. І. ТОЛСТАЯ

30 грудня 1858. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 77. № 124. Арк. 147.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 131, з пропусками. Повністю — в журналі «Культура» (1925. — № 3. — С. 35).

Дата в автографі: «Вторник, 30 декабря». Рік написання встановлюється за згадкою про читання Олдріджа, який перебував у Петербурзі наприкінці 1858 р., а на початку 1859 р. виїхав. Саме 1858 р. 30 грудня припадало на вівторок.

Олдрідж Айра (1807 — 1867) — негритянський актор-трагік. Гастролював у Петербурзі з листопада 1858 по січень 1859 р., виконував провідні ролі в п’єсах Шекспіра. Шевченко захоплювався грою Олдріджа, особисто з ним подружився, 25 грудня 1858 р. намалював його портрет (Т. 10, № 33). Підписав клопотання петербурзької громадськості до міністра двору О. Адлерберга про продовження терміну гастролей Олдріджа (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 304). Про зустрічі Шевченка з Олдріджем у квартирі Толстих розповіла їхня дочка К. Ф.Юнге (Спогади про Тараса Шевченку — К., 1982. — С. 281 — 282).

...пригласить и Александру Ивановну и Семена Степановича. — С. С. Гулака-Артемовського та його дружину О. І. Гулак-Артемовську (бл. 1825 — ?).

153. С. ХЛЕБОВСЬКИЙ

1858. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 322.

Вперше надруковано у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 173.

Автограф не датований. Датується орієнтовно: друга половина 1858 р., за часом навчання С. Хлебовського в Академії мистецтв та проживанням там Шевченка — з червня 1858 р.

Хлебовський Станіслав (1835 — 1884) — польський художник. Навчався в Академії мистецтв протягом 1853 — 1858 рр. На академічній виставці 1858 р. експонувалася картина С. Хлебовського «Асамблея при дворі Петра Великого», за яку він одержав золоту медаль другого достоїнства (Северная пчела. — 1858. — 14 квіт.). За подану на академічну виставку 1859 р. картину «Імператриця Катерина II приймає запоро/300/зьких депутатів» С. Хлебовському було присуджено першу золоту медаль (Северная пчела. — 1859 — 30 трав.).

„.[пришли мені мій манекен]... — Очевидно, це прохання пов’язане з роботою С. Хлебовського в жанрі історичного живопису.

1859

154. М. Я. МАКАРОВ

9 лютого 1859. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 269.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 130.

Дата в автографі: «9 февраля». Рік встановлюється за змістом: судячи із запрошення на «четвер», лист написано перед цим днем, а саме 1859 р. 9 лютого припадало на середу.

Макаров Микола Якович (1828 — 1892) — петербурзький чиновник і літератор. Підтримував близьке знайомство з багатьма російськими та українськими письменниками. Познайомився з Шевченком навесні 1858 р. Походив з Чернігівщини. Брат В. Я. Карташевської, в родині якої Шевченко познайомився з Ликерою Полусмаковою — колишньою кріпачкою Макарових. Шевченко присвятив М. Я. Макарову вірш «Барвінок цвів і зеленів», написаний під враженням розриву з нареченою.

155. П. О. КУЛІШ

10 квітня 1859. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 121.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 131.

Автограф не датований. Упорядники Повного зібрання творів Тараса Шевченка (Т. 3. Листування. — К., 1929. — С. 340) умовно датували лист 1858 — 1860 рр. Таке ж датування збережено у виданні «Листи до Т. Г. Шевченка» (С. 155). Однак до 1858 р. лист відноситися не може: як видно зі згадки про «святу п’ятінку», його написано за два дні до Великодня, який 1858 р. припадав на 23 березня. Шевченко в цей час перебував у Москві, П. О. Куліша теж не було в Петербурзі — ще в лютому він виїхав за кордон (див. його лист до Шевченка від 14 лютого 1858 р.).

1859 р. Великдень припадав на 12 квітня, отже, «свята п’ятниця» була 10 квітня. П. О. Куліш саме в цей час збирався виїхати за кордон у зв’язку з передбачуваним від’їздом Марка Вовчка. Можливо, з цим і була пов’язана зустріч петербурзьких знайомих, на яку він запрошував Шевченка. Якраз 10 квітня 1859 р. Г. П. Галаган у листі до дружини згадує про всіх трьох письменників: «Кулиш сделался совершенно невыносим для всех, характер до того самонадеянный, желчный, завистливый, что со всеми перессорился и Марку Вовчку так надоел, что она готова бежать от него... Шевченко говорит, что он ожидает от Кулиша, что он с ума сойдет» (Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — К., 1926. — Т. 7 — 8. — С. 379 — 380).

156. Р. К. ЖУКОВСЬКИЙ

28 квітня 1859. Петербург

Подається за автографом: ДМШ. Г — 608 (на звороті аркуша — ескіз вази з квінтами та профіль Шевченка).

Вперше надруковано у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 157.

Дата в автографі: «28 апреля 1859 г.».

Жуковський Рудольф Казимирович (1814 — 1886) — російський художник. Приятелював із Шевченком. З 1833 по 1839 рр. навчався в Академії мистецтв, у 1839 та 1842 рр. брав участь в академічних виставках, разом із Шевченком працював над ілюстраціями до книг М. О. Полевого «История Суворова» (СПб., 1843) та «Русские полководцы» (Спб., 1845). 1849 р. притягався до слідства у справі таємного гуртка петрашевців. Здобув звання академіка 1853 р. Відновив знайомство з Шевченком після заслання.

...я теперь знаю Вашу квар[тиру]... — Шевченко жив у цей час на квартирі в М. М. Лазаревського в будинку графа О. С. Уварова на Великій Морській вулиці (нині вул. Герцена, 48; флігелі — набережна Мойки, 93).

/301/

157. Л. В. ТАРНОВСЬКА

Травень 1859. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4883.

Вперше надруковано: Шевченко та його доба. — 36. 2. — К., 1926. — С. 160.

Автограф не датовано. Датується орієнтовно за згадкою про близький від’їзд Шевченка з Петербурга на Україну.

Тарновська. Людмила Володимирівна (? — 1898) — мати В. В. Тарновського (молодшого), поміщиця з Чернігівщини; була знайома з Шевченком до заслання.

Трутовський Костянтин Олександрович (1826 — 1893) — український художник, академік Академії мистецтв з 1860 р. Автор малюнків і картин з життя Шевченка, ілюстратор його творів.

Рігельман Микола Аркадійович (1817 — 1888) — чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора, співробітник Археографічної комісії. Познайомився з Шевченком 1840 р. у Петербурзі. Притягався до слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства. Навесні 1857 р. брав участь в організації матеріальної допомоги Шевченкові (Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів ЦНБ АН УРСР. — К., 1966. — С. 23). Надрукував позитивну рецензію на поему Шевченка «Наймичка» (Русская беседа. — 1857 — № 8).

...до радостного свидания на милой Украине. — Шевченко виїхав з Петербурга близько 26 травня 1859 р. Повертаючись з України, Шевченко перебував у Качанівці 20 — 21 серпня 1859 р., де бачився з В. В. Тарновським (молодшим). Про свою зустріч з Л. В. Тарновською та В. В. Тарновським (старшим) у Петербурзі Шевченко сповіщав їхнього сина в листі від 28 вересня 1859 р.

158. БР. ЗАЛЕСЬКИЙ

2 червня 1859. Рачкевичі

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 92.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1897. — № 3. — С. 473 — 475, з допискою М. М. Лазаревського, датованою 20 червня 1859 р.

Дата в автографі: «2 июня 1859 г., Рачкевичи».

...мне отдали твое письмо. — Цей лист Шевченка нині не відомий.

...одиннадцать лет назад... прощался со всем дорогим в жизни... — Заарештований удруге 1846 р. за зв’язки з польським визвольним рухом, Бр. Залеський 1848 р. був засланий із Вільна в Оренбурзький окремий корпус рядовим солдатом.

...вблизи той чудотворной иконы... — Образ Матері Божої Остробрамської, одна з найбільших католицьких святинь у Вільні, виставлений у каплиці, вбудованій у ворота середньовічного міста — Остру браму.

Богдан — Юзеф Богдан Залеський (1802 — 1886), польський поет «української школи», який емігрував після поразки польського повстання 1831 р. Цікавився творчістю Шевченка, мав у себе його вірші та малюнки, 1861 р. написав вірш «Тарасова могила».

Ты увидел Киев, широкий Днепр... — Виїхавши на Україну наприкінці травня 1859 р., Шевченко потрапив до Києва лише в серпні, після арешту поблизу села Пекарів на Канівщині, і перебував під поліційним наглядом.

«Трио» твое... — Йдеться про Шевченків малюнок сепією часів Каратауської експедиції, на якому зображено казахську родину (т. 9, №5). Нині зберігається в Національному музеї у Варшаві (відділ графіки, шифр: Rys. Pol. 2238), зроблена Бр. Залеським копія — ДМШ (шифр: Г — 298).

«Цыган» — малюнок Шевченка (т. 9, № 14).

Гравюр твоих не прислал мне -еще Сова... — Які офорти Шевченка мав надіслати Бр. Залеському Е. Желіговський, нині не відомо.

...знакомого тебе св. Петра, рисованного... в Каратау... — Йдеться про сепію Шевченка «Апостол Петро», нині не відому (див. Т. 9, № 191); Ескіз до неї зберігається в ДМШ (т. 9, № 123). Див. також лист Бр. Залеського від 18 вересня 1856 р.

...вместе с одним письмом твоим... — Тобто з листом від 9 жовтня 1854 р.

Он хранит несколько твоих рисунков... — Які малюнки Шевченка мав Богдан Залеський, нині не відомо.

...получил это письмо с картинкою... — Копією Шевченкового малюнка «Тріо». /302/

159. М. О. МАРКОВИЧ

Початок червня 1859. Дрезден

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 77. № 124. Арк. 87 — 88.

Вперше надруковано: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 178, з пропусками й неточностями. Повністю — в журналі «Культура» (1925. — № 3. — С. 35 — 36); публікація М. С. Возняка.

Автограф не датований. Датується за згадкою «Богдан вот уже четыре дня как поступил в школу» в листі Марка Вовчка до I. С. Тургенєвя від 13 — 14 червня 1859 р. (Листи Марка Вовчка. — К., 1984. — Т. 1. — С. 54).

Відповідь на лист Шевченка від 25 травня 1859 р.

...куди се Ви замислили втікати і де будете мені мачухи шукати? — Жартівливий відгук Марка Вовчка, яку Шевченко називав своєю «донею», на висловлений ним у згаданому листі намір: «...втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю». З проханням допомогти йому одружитися Шевченко звертався до М. В. Максимович, яка жила тоді на хуторі Михайлова Гора поблизу с Прохорівки на Канівщині.

Жити у Дрездені добре, тихо. — Виїхавши з Петербурга 29 квітня 1859 р., Марко Вовчок прибула до Дрездена 7 — 8 травня.

...Богданко поступив у німецьу школу... — Йдеться про Марковича Богдана Опанасовича (1853 — 1915), сина письменниці.

...може, воно буде і по Вашому слову. — Відповідь на пораду Шевченка залишитися у Дрездені на рік.

«Ледащицю»... послала... — Йдеться про автопереклад оповідання, надісланий Марком Вовчком Я. П. Полонському для редагованого ним журналу «Русское слово» {надруковано в № 9 за 1859 р.).

...будемо «Хату» дожидати. — Відповідь на пораду Шевченка у згаданому листі не надсилати своїх творів до російських видань, поки в Петербурзі не почне виходити український журнал: «...восени буде у нас свій журнал під редакцією Білозерського і Макарова». На початку червня 1859 р. Марко Вовчок сповіщала І. С. Тургенєва: «Белозерский, когда в августе возвратится с семейством из деревни, будет издавать журнал «Хату» (Листи Марка Вовчка. — Т. 1. — С. 52).

...чи схочуть «Інститутку» для першої книжки? — Повість Марка Вовчка «Інститутка» українською мовою, яка призначалася для «Хати», вперше була опублікована в журналі «Основа» (1862. — № 3). У листі до Д. С. Каменецького від 11 серпня 1861 р. П. О. Куліш пропонував випустити її окремим виданням: «Якщо «Хата», коли ще не буде «Інститутки», не вийде, то слід видати окремою книжкою — дешево, дешево!» (Киевская старина. — 1898. — Кн. 12. — С. 133 — 134). За свідченням М. К. Чалого, перебуваючи в серпні 1859 р. у Києві, Шевченко «до небес превозносил «Оповідання» Марка Вовчка. Говоря об «Институтке», посвященной ему Вовчком, Тарас Григорьевич сделал довольно странное сопоставление, сравнив малороссийскую писательницу с Жорж Зандом, которая, по его мнению, Марье Александровне «і в кухарки не годиться» (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 147 — 148).

...як іде перевод у Кожанчикова... — Йдеться про видання «Украинские народные рассказы Марка Вовчка» (СПб., 1859), яке вийшло накладом Д. Ю. Кожанчикова й продавалося в його книгарні.

Чи співаєте «Зіроньку»? — Улюблена пісня Шевченка «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя».

Чи поїхав Мих[айло] Матв[ійович] на Вкраїну? — М. М. Лазаревський збирався виїхати з Петербурга наприкінці червня 1859 р.

Чи втік куди-небудь Ченстоховський? — Мовиться про українського художника Честахівського Григорія Миколайовича (1820 — 1893), з яким Шевченко приятелював у Петербурзі в останні роки життя. На Україну влітку 1859 р. разом із Шевченком він не їздив.

...пришліть з Николаем Яковлевичем свій портрет... — Тобто з М. Я. Макаровим, петербурзьким знайомим Шевченка і Марка Вовчка, який мав їхати за кордон. Марко Вовчок зустрілася з ним 26 липня 1859 р. в Аахені (Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. — С. 59). Чи передав Шевченко через нього свій портрет Марку Вовчкові — не відомо.

...отой, що у свиті. — Автопортрет Шевченка, намальований у Нижньому Новгороді на початку січня 1858 р. (Т. 10, № 18). М. М. Лазаревський зробив з нього 50 фотовідбитків, які поширювалися в Петербурзі.

Що Мотря робить? — Ідеться про служницю Марка Вовчка, яка залишилася в Петербурзі. /303/

Василь Михайлович — В. М. Білозерський. Згаданий тут лист Марка Вовчка до нього нині не відомий.

Опанас — О. В. Маркович.

160. М. М. ЛАЗАРЕВСЬКИЙ

13 червня 1859. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III. № 4875.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 599 — 300.

Дата в автографі: «13 июня 1859. С-Пб.».

Брилкін Павло Олександрович — капітан Волзької пароплавної компанії «Меркурій», брат управителя Нижегородської контори цієї компанії М. О. Брилкіна. Шевченко познайомився з братами Миколою, Петром та Павлом Брилкіними в Нижньому Новгороді восени 1857 р., бував в їхніх родинах, підтримував приятельські взаємини.

Желяховский — Е. Желіговський.

О кн[язе] Гагарине есть уже в газетах, о гр[афе] Ф[едоре] П[етровиче] нет ничего еще. — Царським указом від 13 травня 1859 р. граф Ф. П. Толстой, багатолітній віце-президент Академії мистецтв, який підтримував демократичні погляди і настрої творчої незалежності російських художників, був звільнений від цієї посади і символічна призначений помічником президента — сестри царя Олександра II, великої княгині Марії Миколаївни. Указом від 15 травня 1859 р. віце-президентом Академії мистецтв призначено російського художника і архітектора князя Гагаріна Григорія Григоровича (1810 — 1893). Повідомлення про обидва укази надруковано в газеті «Северная пчела» від 30 травня 1859 р. (там уміщено й річний звіт Академії мистецтв за 1858 р., з яким востаннє як віце-президент виступив Ф. П. Толстой).

161. М. М. ЛАЗАРЕВСЬКИЙ

17 червня 1859. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III. № 4876.

Вперше надруковано: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів, — К., 1929 — Т. 3. Листування. — С. 319.

Дата в автографі: «17 июня». Рік встановлюється за згадкою про лист Марка Вовчка від початку червня 1859 р.

...письмо Марьи Александровны... — Лист Марка Вовчка до Шевченка з Дрездена від початку червня 1859 р.

...принесенное Каменецким. — У листі до Д. С. Каменецького Марко Вовчок зазначала: «Уведомьте меня, пожалуйста, где Тарас Григорьевич? Я ему пишу с этою же почтою» (Листи Марка Вовчка. — Т. 1. — С. 52).

162. М. О. ТА М. В. МАКСИМОВИЧІ

23 липня 1859. Михайлова гора

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 269.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 142 — 143, з пропусками й неточностями.

Дата в автографі: «23 июля 1859 г.».

Відповідь на лист Шевченка від 22 липня 1859 р. з Мошен.

...тужимо знову об Вашому приключаю... — Йдеться про арешт Шевченка 13 липня 1859 р. поблизу садиби Максимовичів на Михайловій горі.

...перед Ільєю сказали нарочнії... — Арешт Шевченка став відомий селянам навколишніх сіл, і вони сповістили про це М. О. Максимовича. День святого Іллі відзначався православною церквою 20 липня.

Пекарі — село під Каневом (тепер Канівського району Черкаської області), поблизу якого Шевченко хотів придбати ділянку землі під хату; під час її обмірювання 12 липня 1859 р. стався інцидент, внаслідок якого Шевченка було звинувачено в богохульстві й заарештовано.

...що Вас уже випустили з Мошен... — Після арешту Шевченко був доставлений поліційним човном із Михайлової гори до містечка Мошни, де була станова квартира пристава Ф. В. Добржинського, й перебував тут до 18 липня; потім був достав/304/лений у Черкаси, де його тримали до 22 липня. Після цього Шевченка знову перевезли в Мошни, звідки 26 липня відправили до Києва.

Межиріч — містечко Канівського повіту Київської губернії (тепер Канівського району Черкаської області); Шевченко бував тут у Вітольда Вольського — управителя маєтку поміщика Парчевського Никодима Павловича (1812 — 1867), в якого хотів купити земельну ділянку.

...привезу сам в Мошни... — Цей приїзд не відбувся, Шевченко з М. О. Максимовичем більше не бачилися.

163. Д. Ю. КОЖАНЧИКОВ

31 липня 1859. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 102.

Вперше надруковано у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 161 — 162.

Дата в автографі: «31 июля 1859 г.».

Кожанчиков Дмитро Юхимович (1819 — 1877) — російський книгар і видавець. Походив із кріпаків, підтримував зв’язки з демократичними колами в Петербурзі й революційною еміграцією за кордоном, поширював прогресивні видання. Видавав і продавав у своїх книгарнях твори українських письменників — Марка Вовчка, М. І. Костомарова. Познайомився з Шевченком після його повернення із заслання, погодився бути видавцем його творів, однак за життя Шевченка цей намір не здійснився. Коштом Д. Ю. Кожанчикова вийшло перше посмертне видання «Кобзаря» (СПб., 1867).

Лазаревский меня поразил, как громом... — Які відомості про Шевченка дістав Д. Ю. Кожанчиков від М. М. Лазаревського, не відомо.

...миром 12 июля... — Йдеться про несподіване закінчення франко-італійсько-австрійської війни, яка почалася в квітні 1859 р.

Я Вам уже с месяц назад писал одно письмо... — Цей лист нині не відомий.

...послать другое, тем же самым путем... — Очевидно, лист було передано через котрогось із Шевченкових знайомих на Україні й Шевченко одержав його після того, як під арештом був доставлений у Київ 30 липня 1859 р.

Вот судьба Ваших стихотворений... — Дбати про друкування своїх творів Шевченко почав одразу після повернення до Петербурга. По офіційний дозвіл на нове видання поезій, написаних до заслання, він звернувся в листі від 27 жовтня 1858 р. до начальника III відділу В. А. Долгорукова, який доручив органам цензури піддати їх «строгому рассмотрению» (Тарас Шевченко : Документи та матеріали до біографії. — С. 300 — 303). У листі до М. О. Максимовича від 22 листопада 1858 р. Шевченко сповіщав: «Книжник Кожанчиков заходився був печатать мою поезію, так шеф жандармов запретив. Возмутительна, каже». 27 грудня 1858 р. Шевченко подав до Санкт-Петербурзького цензурного комітету примірник видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» з доданою до нього поемою «Гамалія» (СПб., 1844), який було передано на відгук цензорові С. М. Палаузову. 21 січня 1859 р. начальник III відділу В. А. Долгоруков (у відповідь на запит міністра народної освіти Є. П. Ковалевського від 16 січня 1859 р.) підтвердив, що він розпорядився «стихотворения Шевченки рассмотреть со всею строгостью частным образом и затем о последующем меня уведомить» (Там само. — С. 306 — 307). Після цього друковані твори Шевченка було доручено розглянути членові Головного управління цензури О. Г. Тройницькому, який у відгуку від 23 січня 1859 р. визнав можливим їх нове видання, за винятком вірша «Думи мої, думи мої» (Там само. — Є. 307 — 308).

Тим часом Шевченко, скориставшись прихильним ставленням цензора С. М. Палаузова (який був учнем О. М. Бодянського, досліджував історію слов’янських народів, зокрема діяльність Яна Гуса, і поділяв ідеї міжслов’янського єднання) замість друкованого видання 1844 р. подав до Санкт-Петербурзького цензурного комітету рукописну збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий», до якої ввів також деякі раніше не друковані твори. С. М. Палаузов загалом схвалив цей рукопис, зробивши в ньому кілька часткових вилучень, і не погодився з вимогою О. Г. Тройницького про заборону вірша «Думи мої, думи мої». Підтримавши цей висновок С. М. Палаузова, Санкт-Петербурзький цензурний комітет 5 травня 1859 р. передав рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» на розгляд Головного управління цензури, яке повернуло рукопис тому ж О. Г. Тройницькому. Однак він заперечив проти опублікування рукопису й зажадав повернутися до друкованого видання 1844 р., що й було ухвалено Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. (Там само. — С. 330 — 331).

Таким чином, висловлюючи в листі від 31 липня 1859 р. побоювання, що «дело будет испорчено» й повідомляючи Шевченка, що він просив відкласти розгляд до повернення міністра народної освіти Є. П. Ковалевського, Д. Ю. Кожанчиков, оче/305/видно, ще не знав про згадану ухвалу Головного управління цензури від 25 липня 1859 р. Не зовсім відповідало дійсності й уявлення Д. Ю. Кожанчикова, що «проклятое чиновничество своими крючками везде пакостит»: як видно з перелічених вище документів, подвійний розгляд творів Шевченка в Санкт-Петербурзькому цензурному комітеті та Головному управлінні цензури був спричинений насамперед вимогами начальника III відділу В. А. Долгорукова; розбіжність позицій С. М. Палаузова і Санкт-Петербузького цензурного комітету, з одного боку, та О. Г. Тройницького і Головного управління цензури — з другого, очевидно, пояснюється саме тиском жандармського відомства.

Вы знаєте рапорт Палаузова... — Схвальний відгук С. М. Палаузова про рукопис «Поезія Т. Г. Шевченка. Том первий» датовано 28 квітня 1859 р. й затверджено цензурним комітетом 5 травня 1859 р. Очевидно, він одразу ж став відомий Шевченкові, оскільки того ж 5 травня Шевченко звернувся до Академії мистецтв по.дозвіл виїхати на Україну (Там само. — С. 311 — 313). Як припускає П. В. Жур, обнадієний цим відгуком і не маючи коштів для подорожі, Шевченко взяв у Д. Ю. Кожанчикова аванс за майбутнє видання, від якого відмовлявся восени 1858 р. (Див.: Жур П. Третя зустріч. — К., 1980. — С. 19). Оскільки ж під час Шевченкового перебування у Млієві промисловець П. Ф. Симиренко погодився позичити йому кошти для видання на вигідніших умовах, Д. Ю. Кожанчикову, за його власним свідченням у листі до М. М. Лазаревського (ІЛ. Ф. 1. № 296), цей аванс було повернуто.

Муханов Микола Олексійович (1802 — 1871) — заступник («товариш») міністра народної освіти в 1858 — 1861 рр.; із 1859 р. — член Комітету в справах друку, таєм-’ ний радник і сенатор. Підписав листа від 11 серпня 1859 р. до куратора Петербурзького учбового округу і голови Санкт-Петербурзького цензурного комітету І. Д. Делянова про ухвалу Головного управління цензури дозволити до друку лише опубліковані до заслання твори Шевченка (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 337).

Ковалевський Євграф Петрович (1790 або 1792 — 1867) — російський геолог і етнограф, почесний член Петербурзької академії наук. У 1858 — 1861 рр. — міністр народної освіти і начальник Головного управління цензури. Не чинив перешкод публікації Шевченкових творів. У листі до В. А. Долгорукова від 25 січня 1859 р. погодився з висновком О. Г. Тройницького про можливість перевидання опублікованих раніше творів Шевченка за друкованим виданням 1844 р. У відповідь на це начальник III відділу зажадав, щоб ці твори були «вновь подвергнуты цензурному рассмотрению» (Там само. — С. 308 — 309).

Что Ваша супруга? — Питання пов’язане з поширеними серед петербурзьких знайомих Шевченка чутками, що він поїхав на Україну одружуватися.

С Николаем Ивановичем я видаюсь решительно каждый день. — Д. Ю. Кожанчиков підтримував приятельські взаємини з М. І. Костомаровим. За спогадами Д. Л. Мордовцева, бував у нього на квартирі в «Балабінських номерах» (Див.: Спогади про Тараса Шевченка. — С. 349), видавав його твори. М. І. Костомаров залишив теплі спогади про Д. Ю. Кожанчикова (Новое время. — 1877. — 20 груд.). Текст «Кобзаря», що його видав 1867 р. Д. Ю. Кожанчиков, був підготований М. І. Костомаровим та Г. С. Вашкевичем.

Котляревський Олександр Олександрович (1837 — 1881) — російський археолог і етнограф, згодом професор російської словесності в Дерптському та Київському університетах.

Полонський Яків Петрович (1819 — 1898) — російський поет. Познайомився з Шевченком 1858 р. в Петербурзі, підтримував із ним приятельські взаємини, разом брали участь у літературних читаннях. Після падіння з дрожок мав травму коліна, ходив на милицях. Його доглядала дружина — Устюжська Олена Василівна.

Штакеншнейдер Андрій Іванович (1802 — 1865) — петербурзький архітектор.

О Марье Александровне ни слуху ни духу... — Марко Вовчок перебувала тоді в Німеччині (переїжджаючи з Дрездена до Швальбаха та Аахена) й підтримувала з Д. Ю. Кожанчиковим, який, був видавцем її оповідань у російському перекладі, ділові стосунки через спільних знайомих. У листі до М. Я. Макарова від 25 червня 1859 р. вона просила: «...узнайте хоть через Тараса Григорьевича, если вам самим что помешает, получил ли Полонский перевод «Ледащицы» и что он с ним сделал... Тоже прошу Кожанчикова (и кланяюсь ему), чтобы за перевод «Институтки» выслали через Вас, если можно, потому что, я думаю, к тому времени получится от Ивана Сергеевича перевод» (Листи Марка Вовчка. — Т. 1. — С. 55). Вітання Д. Ю. Кожанчикову Марко Вовчок передавала й у листі до Я. П. Полонського від 27 липня 1859 р. (Там само. — С. 60).

Тургенев обещался к июлю прислать ее «Институтку»... — I. С. Тургенєв затримався з перекладом повісті «Інститутка» до жовтня 1859 р. Російською мовою її опубліковано в журналі «Отечественные записки» (1860. — № 1). /306/

164. М. I. КОСТОМАРОВ

2 серпня 1859. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 77. № 124. Арк. 55.

Вперше надруковано: Правда. — 1888. — № 10. — С. 215, з кількома неточностями.

Дата в автографі: «СПб., 1859, августа 2».

...найди де-небудь намальованого або награвірованого Сковороду... — Творчістю українського філософа й письменника Сковороди Григорія Савича (1722 — 1794) Шевченко цікавився все життя, в дитинстві переписував його вірші, згадував у повістях «Близнецы», «Наймичка», написаних на засланні. Чи вдалося йому надіслати М. І. Костомарову портрет філософа — не відомо.

Ти собі їздиш та їздиш по Україні... — Шевченко перебував на Україні протягом червня — першої половини липня 1859 р. Після арешту 13 липня 1859 р. поблизу Михайлової гори був доставлений до Києва 30 липня 1859 р., де й одержав лист М. І. Костомарова.

...я собі все сиджу та все сиджу... — Про свою напружену підготовку влітку 1859 р. до читання курсу лекцій у Петербурзькому університеті М. І. Костомаров згадував і в своїй автобіографії: «Дожидаясь решения судьбы моей, я погрузился в занятия рукописями и книгами императорской Публичной библиотеки... Пользуясь близостью помещения, каждое утро из нумера своей гостиницы, находившейся рядом с библиотекой, уходил я туда и, несмотря на длинные летние дни, просиживал там до ночи» (Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1989. — С. 524).

Може, в Україні зостанешся... — Після арешту за звинуваченням у «богохульстві» та підбуренні селян проти поміщиків Шевченко був висланий із Києва до Петербурга з таємною забороною повертатися на Україну (Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 339).

Білозерський ... просить, щоб думали об його журналі... — В. М. Білозерський після арешту й заслання до Петрозаводська повернувся до Петербурга і брав участь в організації українського журналу «Основа», кошти на видання якого дав родич його дружини, костромський поміщик Катенін Микола Іванович.

165. В. Г. ШЕВЧЕНКО

Кінець серпня — початок вересня 1859. Корсунь

Подається за першодруком уривка листа: Основа. — 1862. — № 6. — С. 6. Повний текст листа не відомий.

Дати в першодруці немає. Датується орієнтовно на підставі відповіді Шевченка на цей лист від. 10 вересня 1859 р.

Твоє діло за покупку землі я не зміг нічим кончить... — Ідеться про купівлю земельної ділянки в маєтку поміщика Н. П. Парчевського поблизу с Пекарі на Канівщині, внаслідок інциденту при обмірі якої Шевченко був заарештований.

...получив од нього такий одвіт... — Посилання на київського генерал-губернатора було тільки приводом для відмови . продати ділянку Шевченкові. Насправді Н. П. Парчевський був наляканий антипоміщицькими висловлюваннями Шевченка й намагався уникнути сусідства з ним. Після поховання Шевченка на Чернечій горі Н. П. Парчевський скаржився губернській адміністрації, нібито могила поета стала осередком змови місцевого селянства проти поміщиків (Смерть і похорон Т. Г. Шевченка. — К., 1961. — С. 95).

166. В. П. МАСЛІЙ

10 вересня 1859. Київ

Подається за автографом: ЦНБ. III. № 4889.

Вперше надруковано: Шевченко та його доба. — Вип. 2. — К., 1926. — С. 160 — 163.

Дата в автографі: «Киев, 1859 года, 10 сентября».

Маслій (Маслов) Василь Павлович (1841 — 1880) — учень Першої київської гімназії. Цікавився українською літературою і поезією Шевченка. Перебуваючи на канікулах у Мошнах, зустрівся з Шевченком, продовжував збирати матеріали про Шевченка, серед них і недруковані твори. Згодом став його першим біографом, видав критико-біографічний нарис «Тарас Григорьевич Шевченко» (М., 1874). Зазнавав переслідувань, помер від сухот (Див.: Жур П. Третя зустріч. — С. 172 — 178). /307/

...Вы приехали с гимназистами станового Добржинского... — Пристав 3-го стану земської поліції Черкаського повіту Добржинський Франц Вікентійович (1810 — ?) здійснював нагляд за Шевченком під час його перебування на Черкащині влітку 1859 р., заарештував і допитував його за сфабрикованим поліцією звинуваченням у богохульстві. В Мошнах перебували на канікулах сини Добржинського Олександр та Антон.

Ягницький Іван Тимофійович (1792 — 1862) — відставний полковник, колишній ад’ютант графа М. С. Воронцова, управитель його маєтку в Мошнах. Приятель П. Ф. Симиренка й хрещений батько його доньки Наталії. В. Г. Шевченко та П. Ф. Симиренко приїздили до І. Т. Ягницького поклопотатися про заарештованого Шевченка, після чого йому було дозволено залишити станову квартиру й оселитися в с Підгорах, де він відвідував палац і парк князя Воронцова, квартири управителя Ягницького, службовців М. П. Ярового, Грудзинського та Ф. Й. Липомана (двом останнім Шевченко згодом передавав вітання з Петербурга в листі до В. Г. Шевченка від 10 вересня 1859 р.).

...вспоминая профессора Павлова... — В. П. Маслій виховувався в сім’ї свого дядька М. П. Ярового (землеміра з Чигиринщини), одруженого з Катериною Капітонівною — донькою викладача малювання в Київському університеті К. С. Павлова, добре знайомого з Шевченком.

...«Украинец» Максимовича... — Збірка, видана М. О. Максимовичем (М., 1859), де було вміщено його переклади з Псалтиря та «Слова о полку Ігоревім», а також нариси про Полтаву, Золотоношу і листи до М. П. Погодіна про Богдана Хмельницького.

...сочинение «Сидючи в неволі»... — Йдеться про вірш Шевченка «Мені однаково, чи буду». Заголовок походить із списку, зробленого П. О. Кулішем 1856 р. (т. 2, с 450). Під цим заголовком вірш був опублікований у львівському журналі «Мета» (1863. — № 4). Як свідчить лист В. П. Маслія, ще в 50-х роках він поширювався на Україні в рукописних копіях.

...Вы мне напишите несколько строк... — Чи відгукнувся Шевченко на це прохання, невідомо.

167. М. О. ТА М. В. МАКСИМОВИЧІ

6 жовтня 1859. Михайлова гора

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 270.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 155 — 156, з неточностями й без приписки М. В. Максимович. Дата в автографі: «6 окт[ября] 1859. Михайлова Гора».

Наприкінці листа від М. О. та М. В. Максимовичів Шевченко згодом записав чорнові варіанти заключних рядків свого вірша «Марку Вовчку»:

І тую думоньку, О доле!

Єдиная моя ти доне,

Твоєю, серце, назову.

Пророче наш! Моя ти доне,

Твоєю думу назову.

Відповідь на лист Шевченка від 26 липня 1859 р. з Мошнів.

Відповідь Шевченка — лист від 9 жовтня 1859 р. з Петербурга.

Соколов Іван Іванович (1823 — 1910) — російський художник, академік Академії мистецтв з 1857 р. Цікавився Україною, багато малюваа там. Повернувшись із заслання, Шевченко зустрічався з ним 7 квітня і 7 травня 1858 р. й розглядав зроблені ним на Україні малюнки, про що зробив запис у щоденнику. Офорт із картини І. І. Соколова «Приятелі» 16 квітня 1859 р. Шевченко подав до Академії мистецтв на здобуття звання академіка. За гіпотезою П. В. Жура, на картині І. І. Соколова зображено Шевченка: «Це сам Шевченко слухає пісню селянина» (Жур П. Третя зустріч. — С. 78 — 79). Побувавши на Україні, Шевченко в другому тисненні офорту додав підпис — рядки з пісні про Харка, ватажка селянського повстання XVIII ст.

...обещанный Вам 3-й том летописи Величковой. — З літописом українського історіографа й письменника Величка Самійла Васильовича (1670 — після 1728 р.) Шевченко познайомився в рукопису ще до заслання. В листах від 15 листопада 1852 р. та 1 травня 1854 р. з Новопетровського укріплення Шевченко просив О. М. Бодянського надіслати йому видані на той час томи літопису. Бодянський передав їх Шевченкові через козачого офіцера М. Ф. Савичева, однак той затримав книжки в себе, й Шевченко отримав їх від нього лише 20 березня 1858 р. у Москві. Третій том літопису був виданий у Києві 1855 р. Три томи видання «Самоил Величко. Летопись /308/ событий в Юго-Западной России в XVII веке». (К., 1848 — 1855) були в особистій бібліотеці Шевченка, опис якої складено після його смерті (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 366). Знайомство з літописом С. Величка відбилося в ряді творів Шевченка на історичну тематику (див.: Дзира Я. Творчість Шевченка і літопис Величка // Вітчизна. — 1962. — № 5).

...в окрестностях Михайловой Горы оставили Вы о себе живейшие и самые сердечные воспоминания — За свідченням місцевих краєзнавців, серед селян с. Прохорівки довго зберігалася пам’ять про спілкування з Шевченком і навіть існував звичай відзначати дні «від святого Юрія до святого Овсія» (14 — 22 червня), що збігалися з часом його перебування там (Жур П. Третя зустріч. — С. 71).

...на правой стороне Днепра Вы стали лицом мифическим... — Народні перекази та легенди про перебування Шевченка на Канівщині влітку 1859 р. зібрано в статтях М. Ф. Біляшівського «Рассказы крестьян с. Пекарей о Т. Г. Шевченке» (Киевская старина. — 1894. — №2), О. К. Дорошкевича «Шевченко в селянських переказах» (Життя й революція. — 1929. — № 3) та ін.

Прилагаю при сем письмо к Вам, из С[анкт]-П[етер]б[урга] присланное. — Про який лист до Шевченка йдеться, невідомо. Збереглися надіслані йому в цей час із Петербурга листи Д. Ю. Кожанчикова від 31 липня 1859 р. та від М. І. Костомарова від 2 серпня 1859 р.

Чем кончилась судьба их в цензуре... — Див. коментар до листа Д. Ю. Кожанчикова від 31 липня 1859 р.

...когда Вы из Киева выехали... — Шевченко виїхав із Києва 13 серпня 1859 р. й прибув до Петербурга 7 вересня 1859 р. Про себе він сповістив М. О. та М. В. Максимовичів у листі від 9 жовтня 1859 р.

168. Ф. Г. ЛЕБЕДИНЦЕВ

22 жовтня 1859. Київ

Подається за першодруком: Киевская старина. — 1898. — № 11. — С. 45 — 48. Відомості про чернігівського архієрея Філарета (що були, як зазначено в першодруці, дописані на полях листа) введено в його текст після першої згадки про Філарета.

Дата в першодруці: «22 октября 1859 года».

Лебединцев Феофан Гаврилович (1828 — 1888) — український історик, педагог, журналіст і громадський діяч. Виріс у сім’ї священика с Зелена Діброва на Звенигородщині (тепер Городищенського району Черкаської області), з якою в юності спілкувався Шевченко й яка жила по сусідству із сім’єю його сестри Катерини. Наприкінці 50-х років став викладачем Київської духовної академії. У серпні 1859 р. зустрічався в Києві з Шевченком, згодом написав спогади про нього: Лобода Ф. Мимолетное знакомство мое с Т. Г. Шевченком и мои об нем воспоминания // Киевская старина. — 1887. — № 11. Заснував і редагував журнал «Киевская старина», де було вміщено багато цінних матеріалів про життя й творчість Шевченка.

...побачив Вас і побалакав з Вами хоть трошки. — За спогадами Ф. Г. Лебединцева, ця зустріч відбулася в нього на квартирі 7 Серпня 1859 р. Говорилось про підготовку в Петербурзі видання українського журналу та в Києві — журналу «Руководство для сельских пастырей» (Там само. — С. 571).

Прибігав я до Вас разів зо три... — Ці відвідини були пов’язані з проханням Шевченка пошукати в Києві рукопис його поеми «Єретик» та познайомити його з недрукованими віршами українського поета К. Д. Думитрашка (Там само. — С. 573).

...не застав не тільки Вас, але й Гудовських. — Наступні зустрічі відбувалися на квартирі І. В. Гудовського, куди Шевченко перейшов від священика Ю. Г. Ботвиновського, в якого його вперше й побачив Ф. Г. Лебединцев.

...в гімназії... — Тобто в Другій київській гімназії. Шевченко в серпні 1859 р. відвідував її викладачів — своїх знайомих М. К. Чалого, І. М. Сошенка, І. Д. Юскевича-Красковського. Містилася на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Т. Шевченка, 16).

...чи вона у Вас, та казань, і що Ви думаєте з нею зробить? — Ідеться про статтю Ф. Г. Лебединцева «Об ярмарках (До сільських парафіян)», написану у формі церковної проповіді й надруковану в журналі «Основа» (1861. — № 6). У редакційній примітці до публікації зазначалося: «Оцю бесіду з селянами привіз нам з Київщини наш славний Кобзар-народолюбець, дуже її похваляючи. Він розумів її образцем учительної розмови з нашим щирим людом» (Там само. — С. 78).

...й досі не прислав передмови до теї казані. — Проповідь Ф. Г. Лебединцева надруковано в «Основі» без передмови. /309/

Напишіть, будьте ласкаві, хоч троє словечок... — Чи відповів Шевченко Ф. Г. Лебединцеву — невідомо.

Там, коли пам’ятаєте, рядом з братом моїм становий живе... — У Корсуні жив брат Ф. Г. Лебединцева священик Андрій Гаврилович Лебединцев (1826 — 1903). Згадка в листі засвідчує, що Шевченкові, який неодноразово гостював у корсунському домі В. Г. Шевченка, це було відомо. Стикався він і з корсунським становим приставом, описаним у листі Ф. Г. Лебединцева. Як видно із секретного рапорту київського цивільного губернатора П. І. Гессе штаб-офіцерові корпусу жандармів по Київській губернії Л. В. Грибовському від 9 липня 1859 р., одразу після прибуття Шевченка до Корсуня за ним було встановлено «самый строгий секретный надзор» (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 324).

...проповідь Філарета... — Йдеться про відомого богослова та історика церкви, чернігівського архієрея (з 1859 р.) Філарета (Гумілевського Дмитра Григоровича, 1805 — 1866). За свідченням М. К. Чалого, він висловлював Шевченковому знайомому Р. Д. Тризні бажання познайомитися з українським поетом. Під час перевезення тіла Шевченка з Петербурга карета Філарета зустрілася з траурною процесією на Ланцюговому мосту під Києвом (див.: Чалый. М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 190 — 191; Белозерский Н. М. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц // Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 76).

Глухівський монастир — Петропавлівський монастир поблизу м. Глухова.. Існував з XVII ст.

Чи скоро одчинять Вашу «Хату»? — Перебуваючи в Києві, Шевченко дбав про автуру для майбутньої української періодики й запрошував до співробітництва Ф. Г. Лебединцева. Однією зі спроб домогтися видання українського періодичного органу в Петербурзі було звернення П. О. Куліша в 1858 р. по дозвіл видавати журнал «Хата». Не одержавши дозволу, П. О. Куліш випустив 1860 р. два видання альманаху «Хата». Періодичний журнал виходив у Петербурзі в 1861 — 1862 рр. під назвою «Основа».

До Межиріча тепер не доїхав... В Умань писав два рази... — Очевидно, це відповідь на домовлені з Шевченком у Києві пошуки можливих авторів для українських видань.

...будем печатать Мельхиседека... — Ф. Г. Лебединцев виявляв дослідницький інтерес до діяльності українського церковного діяча XVIII ст., одного з ідеологів гайдамацького повстання 1768 р., активного борця проти католицької та уніатської експансії Мельхиседека (Значко-Яворського Матвія Карповича, 1716 — 1809). Матеріали про нього Ф. Г. Лебединцев опублікував у журналі «Руководство для сельских пастырей» (1860. — № 49 — 52), у газеті «Киевские губернские ведомости» (1861. — № 16 — 22), у збірнику «Архив Юго-Западной и Западной России» (К., 1864. — Т. II. — Ч. 1).

...і за Кушніра напечатаємо. — Йдеться про статтю Ф. Г. Лебединцева «Страдание и мучение за православие Даниила Кушнира, жителя млиевского», вміщену в журналі «Руководство для сельских пастырей» (1860. — №2), в якій було опубліковано» нові матеріали про одну з жертв уніатського терору на Україні у XVIII ст. Дізнавшись від Ф. Г. Лебединцева, що Д. Кушнір був титарем у Млієві, а не Вільшаній, Шевченко почав робити відповідні виправлення в розділі «Титар» поеми «Гайдамаки», готуючи її до видання в новій збірці своїх творів, однак не довів цю роботу до кінця й у «Кобзарі» 1860 р. залишив попередню локалізацію подій.

Викохав я собі сина — журналом називають. — Мова йде про журнал «Руководство для сельских пастырей», організатором і редактором якого протягом 1860 — 1863 рр. був Ф. Г. Лебединцев. Крім церковних, у журналі вміщувалося також чимало матеріалів з історії, археології, етнографії України.

169. В. Г. ШЕВЧЕНКО

Жовтень 1859. Корсунь

Подається за першодруком уривка листа : Основа. — 1862. — №6. — С. 8. Повний текст листа не відомий.

Дати в першодруці немає. Датується орієнтовно за відповіддю Шевченка від 2 листопада 1859 р.: жовтень 1859 р.

От що мені здавалось, читаючи книжку... — Йдеться про «Малу книжку», рукописну збірку віршів Шевченка, залишену ним у В. Г. Шевченка під час перебування на Україні влітку 1859 р. Про неї Шевченко писав після повернення до Петербурга в листі до В. Г. Шевченка від 10 вересня 1859 р.: «Пришли мені оту маленьку книжечку і клаптики з нею; хоч перепиши; мені розрішено друковать, то книжечка та мені тепер треба». Не бажаючи сперечатися з В. Г. Шевченком, чиїх мірку/310/вань про свою творчість Шевченко не поділяв (див. його лист до В. Г. Шевченка від 23 березня 1860 р.), він погодився з його зауваженням у листі-відповіді: «Нащот отієї книжечки ти сказав правду, і спасибі тобі!»

170. В. Г. ШЕВЧЕНКО

Листопад 1859. Корсунь

Подається за першодруком уривка листа: Основа. — 1862. — №6. — С. 9. — Повний текст листа не відомий.

Дати в першодруці немає. Датується орієнтовно за листом-відповіддю Шевченка від 7 грудня 1859 р.: листопад 1859 р.

...Обашморив другий грунт, недалеко од Триполля... — Після відмови власника Межиріцького маєтку Н. П. Парчевського продати Шевченкові обрану нам землю на горі Мотовилисі поблизу с. Пекарів В. Г. Шевченко почав підшукувати інші ділянки.

Трипілля — село Київського повіту Київської губернії (тепер Обухівського району Київської області), розташоване на правому березі Дніпра.

Стайки — село поблизу Трипілля (тепер Кагарлицького району Київської області), пристань на Дніпрі.

Понятовський — поміщик на Канівщині. В листі-відповіді Шевченко писав: «...поки що торгуйся якомога з Понятовським через того старого економа. У Києві у мене нема нікого такого, щоб хто добре знав Понятовського; пошукаю, чи не найду тут..Багатих усюди знають».

Там стоїть хуторець... — Хутір Забара біля с. Стайки.

Чоловік ти письменний... — Гостюючи влітку 1859 р. в Корсуні, Шевченко познайомився з наймичкою В. Г. Шевченка Довгополенко Харитиною Василівною (1841 — ?) і просив висватати її за нього. Однак через велику різницю у віці дівчина відмовила Шевченкові й невдовзі вийшла заміж. На спробу В. Г. Шевченка відрадити його від сватання до Харитини Довгополенко Шевченко відповів: «Твоя порада добра, спасибі тобі. Та тілько забув ось що. Я, а ти це добре знаєш, по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то й як же таки себе поєднать з собачою панською кров’ю. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку... Мати всюди однакова мати: коли розумна та щира, то й діти вийдуть в люди, хоч попідтинню; а хоч і одукована, та без розуму, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку».

171. П. О. КУЛІШ

Осінь 1859. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 92. № 122.

Вперше надруковано у виданні: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 131.

Дати в автографі немає. Упорядники Повного зібрання творів Тараса Шевченка (Т. 3. Листування. — К., 1929. — С. 340). умовно датували лист 1858 — 1860 рр. Однак 1858 р. він не міг бути написаний, оскільки М. І. Костомаров повернувся з Саратова до Петербурга у середині травня 1859 р. (див.: Спогади про Тараса Шевченка. — С. 142). Найвірогідніше, лист відноситься до осені 1859 р., коли українські письменники в Петербурзі посилено готували до видання перші номери журналу «Основа». Саме в цей час відбувалися зустрічі Шевченка з М. І. Костомаровим, про які останній згадував в «Автобіографії»: «С сентября, когда в столицу возвращались с дач, с деревень и со всяких поездок, круг знакомых стал для меня расширяться. Из близких, старых знакомых явились в то время в город Белозерский и Шевченко; последнего видел я еще в мае, но потом он уехал в Малороссию и возвратился к осени. По-прежнему стал он мне близким человеком... Белозерский тогда уже делал предположения об издании журнала «Основа»...» (Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — С. 527 — 528).

Білозерський — В. М. Білозерський.

/311/

172. Д. С. КАМЕНЕЦЬКИЙ

5 грудня 1859. Петербург

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 39.

Вперше надруковано: Зайцев П. Новое о Шевченке // Русский библиофил 1914. — № 1. — С. 24, з кількома неточностями й помилками: «до завтра і поверніть» замість «Да завтра і поверніть», «поправляйте пером і частенько» замість «чистенько». Перша з цих помилок лишилася невиправленою й у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 171.

Дата в автографі: «5 декабря 1859».

...заходіться читать отсю коректуру. — Тобто набірні аркуші «Кобзаря» 1860 р., що друкувався у друкарні П. О. Куліша. Складальний рукопис книги, для якого було використано розшиті аркуші автографа «Поезія Т. Шевченка. Том первий», підписано до друку 28 листопада 1859 р., квиток на випуск книги в світ — 23 січня 1860 р. (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 346—347).

...і до цензора послать ми успіли... — Йдеться про цензора Петербурзького цензурного комітету Бекетова Володимира Миколайовича (1809—1883), якому доручено було цензурування «Кобзаря» після смерті цензора Д. І. Мацкевича.

...а в понеділок або у вівторок і заходимось печатать. — Лист Д. С. Каменецького написано в понеділок 5 грудня 1859 р., наступний понеділок і вівторок припадали на 12 і 13 грудня.

...із хлопцем Михайла Матвійовича... — Слугою М. М. Лазаревського.

173. П. Ф. СИМИРЕНКО

11 грудня 1859. Городище

Подається за автографом: ЦНБ. III. 4890.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1889. — № 2. — С. 164.

Дата в автографі: «11 декабря 1859. Городищенскии сахарн[ый] завод, богоспасаемый».

Відповідь на лист Шевченка від 26 листопада 1859 р.

Відповідь Шевченка — лист від 3 січки 1860 р. з Петербурга.

Симиренко Платон Федорович (1821—1863) — український підприємець співвласник фірми «Брати Яхненки і Симиренко», один із засновників цукроварного виробництва на Україні. Познайомився з Шевченком у червні 1859 р. під час його перебування у Млієві та Городищі Київської губернії (тепер — Черкаської області).

...обратились к нам по делу издания Ваших песней. — У згаданому листі Шевченко просив П. Ф. Симиренка надати йому обіцяну влітку 1859 р. позику на видання «Кобзаря», бскільки внаслідок цензурних спотворень авторського тексту книгар Д. Ю. Кожанчиков, який дав попередню згоду на видання творів Шевченка, «соглашается их напечатать на условии, на которое я не могу и не должен согласиться».

...отослать их на 1100 руб. в Москву Савве Димитриевичу... — П. Ф. Симиренко погодився на більш прийнятний для Шевченка спосіб погашення наданої йому позики (у згаданому листі Шевченко пропонував зробити це або примірниками «Кобзаря» одразу після його виходу в світ, або грішми «с десятым процентом» не раніше як через рік). Представникові фірми у Москві С. Д. Пурлевському було надіслано 735 примірників «Кобзаря».

Кондрат Михайлович действительно чувствует себя лучше... — Співвласник фірми К. М. Яхненко (1790 — 1868) тоді хворі» і їдив на лікування.

...отчего Вы мое письмо написали на одном языке, а Алексею Ивановичу — на другом? — Лист до П. Ф. Симиренка написано російською мовою одночасно надісланий лист до його зятя, службовця фірми О. І. Хропаля (1813 — 1883), з яким Шевченко був знайомий ще до заслання — українською.

...я бы просил Вас написать мне когда-нибудь. — Протягом 1860-1861 рр. Шевченко написав П. Ф. Симиренку три листи, однак відповіді не дістав. У листі до В. Г. Шевченка від 15 травня 1860 р. Шевченко зазначав: «Я йому після «Кобзаря» уже двічі писав, а він мені анітелень. Нехай собі сердиться, коли в його така сердита натура».

Городищенский сахарн[ый] завод, богоспасаемый. — Завод, побудований 1848 р. фірмою Яхненків та Симиренка між Городищем та Млієвом, об’єднував одну з найбільших у Росії цукроварень та третє за обсягом продукції механічне виробництво. У заводському селищі були лікарня й школа для робітників. Захопившись ідеями фур’єризму під час вивчення цукроварної справи у Франції, П. Ф. Симиренко мав /312/ намір заснувати при заводі фаланстер і побудував для нього спеціальне приміщення. Все це справило на Шевченка сильне враження, після першого відвідання заводу він повернувся туди на довший час. За спогадами сучасників, «после обеда обыкновенно отправлялись осматривать завод со всеми его приспособлениями. Шевченко многому удивлялся, от многого приходил в восторг, по осмотре же училища он порывисто обнял К. М. Яхненка, поцеловал его и с чувством произнес: — Батьку! Що ти тут наробив! — И на глазах его показались слезы» (Чалый М. К. Посещение Т. Г. Шевченком сахарного завода Яхненка и Симиренка // Киевская старина. — 1889 — № 2. — С. 460).

Невдовзі фірма Яхненків-Симиренка збанкрутувала, оскільки у зв’язку з повстанням 1863 р. польські поміщики почали вимагати негайного повернення позичених ними фірмі грошей, а власник землі навколо Городища граф Воронцов перестав здавати її фірмі під бурякові плантації (Див.: Чикаленко Є. Спогади (1861 — 1907). — Львів, 1926. — Ч. III. — С. 19).

...в Большой Морской, дом графа Уварова. — Лист надіслано на адресу М. М. Лазаревського, на квартирі якого Шевченко жив одразу після повернення до Петербурга. У червні 1858 р. він оселився в Академії мистецтв.

174. І. В. ГУДОВСЬКИЙ

Жовтень — грудень 1859. Київ

Подається за автографом: ІЛ. Ф. 1. № 257.

Вперше надруковано у виданні: Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 166.

Дати в автографі немає. Датується орієнтовно за часом повернення Шевченка до Петербурга з Києва, де він жив у І. В. Гудовського в серпні 1859 р.

...вал для прокатывания позитивного фотографического портрета... — У Києві І. В. Гудовський займався художньою фотографією. Збереглися три фотопортрети Шевченка, зроблені І. В. Гудовським 1859 р.

...в доме купца Смирнова. — На Хрещатицькій площі (нині майдан Незалежності). Будинок не зберігся.

Если можно узнать, то напишите... — Чи відповів Шевченко на ці прохання І. В. Гудовського, невідомо.

175. В. В. ТАРНОВСЬКИЙ (старший)

Кінець 1859. Петербург

Подається за автографом: ЦНБ. III., 4881.

Вперше надруковано: Киевская старина. — 1901. — № 2. — С. 72. Анонімний публікатор припускав, що В. В. Тарновський писав про одну з повістей Шевченка: «Неизвестно, о каком сочинении идет речь, но судя по тону письма, вероятно, об одной из повестей его (Шевченка. — Ред.) на русском книжном языке, так как советы, подобные даваемому В. В. Тарновским, часто слышались от разных лиц по адресу его русских повестей, как, напр., в 1858 г. от П. Кулиша и С. Аксакова». Ця версія видається непереконливою, оскільки В. В. Тарновський заперечує концептуальну основу твору Шевченка.

Дати в автографі немає. Датується орієнтовно за змістом листа, в якому, очевидно, йдеться про завершену Шевченком у листопаді 1859 р. поему «Марія». У 1859 — 1860 рр. В. В. Тарновський-старший з дружиною жив в Петербурзі (він працював членом-експертом редакційних комісій, які готували проект селянської реформи 1861 р.) і часто спілкувався з Шевченком (Див.: Дорошкевич О. Шевченко в приватному листуванні // Записки історично-філологічного відділу УАН. — Кн. 7 — 8. — К., 1926. — С. 377 — 378). Запис Шевченка у зошиті з двома чорновими редакціями«Марії», зроблений над оповідною частиною другої редакції — «Прочитайте і завтра вранці пришліть» (ІЛ. Ф. 1. № 22) свідчить, що поет давав читати цей рукопис. Серед потенційних читачів твору, безперечно, міг бути Тарновський-старший. Отже, орієнтовна дата і місце написання листа — кінець 1859 р., Петербург.

Горько нам было бы, если бы мимолетное заблуждение положило пятно на Вашу славу... — Твором, що зустрів активне неприйняття навіть у такого великого прихильника таланту Шевченка, освіченої й прогресивної за своїми поглядами людини, якою був Тарновський, найімовірніше, могла бути поема «Марія» з її «богохульною» інтерпретацією біблійної легенди про народження Христа. Обстоюючи думку про безцензурність «Марії», Ю. О. Івакін зазначав, що своїм змістом вона «спростовувала принаймні . два з головних догматів християнської церкви — догмат про. непо/313/рочне зачаття Пречистої Діви і догмат про божественну природу Христа. А законами імперії «публичное выражение неуважения к догматам и обрядам христианский веры» вважалося тяжким злочином («богохуление»)» (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 289). Певне уявлення про конкретні вияви тогочасної суспільної психології щодо порушення церковних догматів дають не тільки обставини арешту Шевченка 1859 р., а й почуті в різний час В. П. Масловим та М. П. Драгомановим від М. О. Максимовича звинувачення поета в «блюзнірських» та «боговідступницьких» висловлюваннях під час гостювання на Михайловій горі влітку 1859 р., які М. П. Драгоманов пов’язував з роботою над «Марією» (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — С. 202; Драгоманов М. П. До історії арешту Шевченка в 1859 р. // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 291-292). Показово, що розмови про нову «невдалу» поему Шевченка точилися в Петербурзі взимку 1859 — 1860 рр., про що повідомляв у листі до Марка Вовчка від 6 січня 1860 р. з Петербурга І. С. Тургенєв (Листи до Марка Вовчка : У 2-х т. — К., 1979. — Т. 1. — С. 78). Характерне в цьому плані і звернення 1905 р. львівського священика Й. Кобилянського до українських священиків Галичини з закликом засудити Шевченка: «Най не славлять його, коли він так безчесно писав про Господа і Пресв[яту] Матір в своїй поемі «Марія» (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографи. — К., 1963. — С. 146), і поява фальсифікації М. Лободовського — «виправленої і поновленої «Марії» (Лободовський М. Перегляд поеми «Марія» Тараса Григоровича Шевченка, напечатаної в «Кобзарі» 1907 року, і та ж таки поема по четвертому чиємусь рукопису. — Харків, 1910).

Попередня     Головна     Наступна             Листи