[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 84; С. 602-603.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ДУМКА


Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі, дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серце в’яне, нудить світом,

Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити;

Свої люде — як чужії,

Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче,

Чого серце, як голубка,

День і ніч воркує;

Ніхто його не питає,

Не знає, не чує.

Чужі люде не спитають —

Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай літа тратить!

Плач же, серце, плачте, очі,

Поки не заснули,

Голосніше, жалібніше,

Щоб вітри почули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синєє море

Чорнявому зрадливому

На лютеє горе!











ДУМКА («Нащо мені чорні брови...»)


Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 83 — 87);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 26 — 27);

чистовий автограф у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 4);

«Кобзар» 1860 (с. 40 — 41).

Подається за «Кобзарем» 1860. Довільне редакторське виправлення Д. С. Каменецького у рядку 31 «Голоснійше, жалібнійше» усувається і відновлюється автентичний текст за рукописом «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: «Голосніше, жалібніше» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 4). Так рядок друкувався і в двох попередніх виданнях — «Кобзарях» 1840 і 1844. Датується орієнтовно: 1838 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Найраніший текст, що дійшов до нас, — першодрук у «Кобзарі» 1840. З «Кобзаря» 1840 вірш передруковано з деякими орфографічними змінами та переробкою рядка 16 («Ні з ким веселитись» на «Ні з ким говорити») в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844. Того ж року з «Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 69 — 72). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав цю збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові (див.: Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — К., 1950. — С. 71 — 72). Вірш поширювався і в інших рукописних списках з «Кобзаря» 1840 (у збірці, тепер неповній, без дати, творів Т. Г. Шевченка і М. Ю. Лермонтова — ІЛ, ф. 1, № 629, арк. 2 — 2 звор.; «Кобзарі» середини XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 83, с. 37 — 38; недатованому «Кобзарі» — ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 1, с. 77 — 78) та «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 (неповний список 40 — 50-х років XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 51; список у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові, — ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 131 — 132).

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 12 — 12 звор.) створив нову обробку тексту вірша: виправив рядок 9, вніс виправлення в рядки 10, 15, 21 (заміна порівняльного сполучника «як» на «мов»). Рядок 16 у цьому автографі спочатку збігався з текстом «Кобзаря» 1840: «Ні з ким веселитись», але тут же Шевченко закреслив останнє слово і над ним /603/ написав «говорити», подавши, таким чином, рядок за «Чигиринським Кобзарем і Гайдамаками» 1844. Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше друкованих творів поета, нова обробка «Думки» («Нащо мені чорні брови...») не ввійшла до нового видання — «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужив 12-й аркуш розшитого між 28 листопада і 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлений Д. С. Каменецьким. Виправлення Д. С. Каменецького мали на меті наблизити вірш до санкціонованого до нового видання Головним управлінням цензури тексту книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844. У рядках 9, 10, 15, 21 Д. С. Каменецький закреслив новостворені Шевченкові варіанти і послідовно відновив давніші друковані варіанти «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844. Інші його виправлення стосувалися орфографії і пунктуації («мені» виправлено на «мині» тощо), а в рядку 31 — мови. Д. С. Каменецький довільно виправив цей рядок («Голосніше, жалібніше» на «Голоснійше, жалібнійше») і, таким чином, запровадив у текст не властиву Шевченкові мовну форму. За цим автографом і з усіма зазначеними виправленнями Д. С. Каменецького вірш надруковано в «Кобзарі» 1860 (с. 40 — 41; друкування завершено до 15 січня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у світ — 23 січня 1860 р.).

З «Кобзаря» 1860 зроблено списки вірша у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 84 — 85); у «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 23 звор. — 24; криптонім власника: А. Ч.); у «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 107 — 108); записній книжці П. М. Волгіна 1872 р. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 636, арк. 36 звор. — 37); зошиті І. Д. Гніпова першої половини 70-х років XIX ст. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 709, арк. 2 — 2 звор.) та ін.

Тематично прилягаючи до попередніх «Думок» («Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити...»), вірш є варіацією народнопісенних мотивів дівочої самотності й сирітства, які Шевченко найбільш активно розробляв у поезіях періоду заслання («Якби мені черевики...», «І багата я...», «Закувала зозуленька...» та ін.). Наводимо фрагменти пісень «Горе ж мені, горе, несчастная доле...» та «Вийду на поле, гляну на море...», що за своїм змістом близькі до Шевченкового твору:


Мені тільки пари, що оченьки карі!

Тілько ж мені до любові, що чорнії брови!

Очі ж мої карі, біда мені з вами, —

Не хочете привикати без милого самі!

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 2).


Вийду на поле, гляну на море —

Сама я знаю, що мені горе,

Сама я знаю, чого я плачу:

Бо вже милого повік не зобачу.

Пропали мої марне літа!

(Там само. — С. 360). /604/










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.