[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 113-118; С. 620-623.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ТОПОЛЯ


По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий

Марне зеленіє.

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить,

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини.

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!


Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте — все розкажу.

Слухайте ж, дівчата!


Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила — не спинила:

Пішов — та й загинув...

Якби знала, що покине —

Було б не любила;

Якби знала, що загине —

Було б не пустила;

Якби знала — не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі /114/

З милим під вербою.

Якби знала!..

І то лихо —

Попереду знати,

Що нам в світі зострінеться...

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю!..

Само серце знає,

Кого любить. Нехай в’яне,

Поки закопають,

Бо не довго, чорнобриві!

Карі оченята,

Біле личко червоніє —

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав’яне,

Брови полиняють.

Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає.


Защебече соловейко

В лузі на калині,

Заспіває козаченько,

Ходя по долині.

Виспівує, поки вийде

Чорнобрива з хати,

А він її запитає,

Чи не била мати.

Стануть собі, обіймуться —

Співа соловейко;

Послухають, розійдуться,

Обоє раденькі...

Ніхто того не побачить,

Ніхто не спитає:

«Де ти була, що робила?»

Сама собі знає...

Любилася, кохалася,

А серденько мліло —

Чуло серце недоленьку,

Сказати не вміло.

Не сказало — осталася,

День і ніч воркує,

Як голубка без голуба,

А ніхто не чує... /115/

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою,

Не співає — сиротою

Білим світом нудить:

Без милого батько, мати —

Як чужії люди,

Без милого сонце світить —

Як ворог сміється,

Без милого скрізь могила...

А серденько б’ється.


Минув і рік, минув другий —

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка;

Мати не питає:

«Чого в’янеш, моя доню?»

Стара не спитала,

За сивого, багатого

Тихенько єднала.

«Іди, доню, — каже мати, —

Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий —

Будеш панувати».

«Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть,

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить».


Не слухала стара мати,

Робила, що знала —

Дивилася чорнобрива,

Сохла і мовчала,

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити,

Чи довго їй одинокій

На сім світі жити?..

«Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько, /116/

Скажи мені щиру правду,

Де милий-серденько?

Чи жив-здоров, чи він любить?

Чи забув-покинув?

Скажи ж мені, де мій милий?

Край світа полину!

Бабусенько, голубонько!

Скажи, бо [ти] знаєш...

Мене мати хоче дати

За старого заміж.

Любить його, моя сиза,

Серце не навчити!

Пішла б же я утопилась —

Жаль душу згубити...

Коли не жив чорнобривий,

Зроби, моя пташко!

Щоб додому не вернулась...

Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами...

Скажи ж мою долю».

«Добре, доню! Спочинь трошки.

Чини ж мою волю.

Сама колись дівувала —

Теє лихо знаю;

Минулося — навчилася:

Людям помагаю.

Твою долю, моя доню!

Позаторік знала,

Позаторік і зіллячка

Для того придбала».

Пішла стара, мов каламар

Достала з полиці.

«Ось на тобі сього дива.

Піди до криниці,

Поки півні не співали,

Умийся водою,

Випий трошки сього зілля —

Все лихо загоїть.

Вип’єш — біжи якомога;

Що б там не кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба, /117/

Випий ще раз; не приїде —

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

Будеш ти такою;

А за другий — серед степу

Тупне кінь ногою, —

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде...

А за третій, моя доню!

Не питай, що буде...

Та ще, чуєш, не хрестися —

Бо все піде в воду...

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась:

«Спасибі, бабусю!»

Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..

«Ні! Вже не вернуся!»

Прийшла... Вмилась, напилася,

Тихо усміхнулась,

Вдруге, втретє напилася

І не оглянулась.

Полетіла, мов на крилах,

Серед степу пала,

Пала, стала, заплакала

І... і заспівала:

«Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю —

Рости, рости, тополенько!

Все вгору та вгору,

Рости гнучка та висока,

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я,

Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися

За синєє море:

По тім боці — моя доля,

По сім боці — горе.

Там десь милий чорнобривий

Співає, гуляє,

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю. /118/

Скажи йому, моє серце!

Що сміються люди,

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде!

Сама хоче мене мати

В землю заховати...

А хто ж її головоньку

Буде доглядати?

Хто догляне, розпитає,

На старість поможе?

Мамо моя!.. Доле моя!..

Боже милий, Боже!..

Подивися, тополенько!

Як нема — заплачеш,

До схід сонця, ранісінько,

Щоб ніхто не бачив...

Рости ж, серце-тополенько,

Все вгору та вгору;

Плавай, плавай, лебедонько!

По синьому морю».


Отак тая чорнобрива

Плакала, співала...

І на диво серед поля

Тополею стала.


По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.











ТОПОЛЯ


Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 69 — 82);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 15 — 25);

«Кобзар» 1860 (с. 8 — 16);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 15 — 25);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 8 — 16).

Подається за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. У рядку 123 «Скажи, бо /621/ [ти] знаєш» за контекстом вводиться кон’єктура (помилково пропущене в автографі слово).

Датується орієнтовно: 1839 р., С.-Петербург.

Автограф не зберігся. Найраніший відомий текст — першодрук у «Кобзарі» 1840. Два фрагменти (вісім рядків), можливо, ранішого тексту, дописано в рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові. Після рядка 28 «Була б не пустила» тут дописано олівцем:

Серце чуло недоленьку,

Бо боліло, мліло,

Та не вміло розказати

Або не хотіло

(ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, арк. 40). Наприкінці балади, після рядка 229 «До самого долу», тим же олівцем дописано:

Дивовались довго люди,

Де взялась — не знали,

А кобзарі п[р]о те диво

Пісню заспівали

(Там само, арк. 44). Обидва уривки дають певні підстави атрибутувати їх Шевченкові. З «Кобзаря» 1840 передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844, без присвяти П. С. Петровській, з переробкою рядка 137 та деякими орфографічними змінами. В 1858 р. — не пізніше 28 квітня 1859 р. у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», підготовленому до видання, поет створив нову обробку тексту балади, автограф якої не зберігся. З розшитих між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. аркушів цього рукопису, поправлених Д. С. Каменецьким, баладу надруковано в «Кобзарі» 1860. Правлячи аркуші, Д. С. Каменецький в основному узгодив текст з дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, але подекуди зберіг новостворені варіанти рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», які ввійшли до «Кобзаря» 1860. Текст балади в «Кобзарі» 1860 є поєднанням друкованого тексту «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 та збережених Д. С. Каменецьким окремих варіантів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Наприкінці 1859 — на початку 1860 року (до 23 січня — дня виходу в світ «Кобзаря» 1860) Шевченко піддав текст балади суцільній правці в примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 16 — 25). Правка має послідовний і завершений характер. Після виходу в світ «Кобзаря» 1860 Шевченко в своєму примірнику виправив рядки 101 та 105 і зробив кілька орфографічних виправлень. За текстом «Кобзаря» 1860 баладу видано в серії «Сільська бібліотека»: Тополя: Балада Т. Шевченка. — СПб., 1861 (цензурний дозвіл — 23 травня 1860 р., дозвіл на випуск у світ — 9 грудня 1860 р.).

З «Кобзаря» 1840 баладу з присвятою «P. S. Petrowskoj» переписано (польською транслітерацією) до рукописної збірки 1844 р. «Wirszy T. Szewczenka» з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 55 — 76); з «Кобзаря» 1860 — до рукописного «Кобзаря» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № З, с. 38 — 44) та до збірки «Сочинения Т. Шевченка» 1862 (Там само, ф. 506, оп. 1, № 4, арк. 39 — 47). Рукописний список у збірці поезій Шевченка середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 83, арк. 27 — 32) відбиває текст ще ранішого /622/ списку з «Кобзаря» 1840, датованого: «1840 года ноября 4 дня». Нез’ясований автор списку помилково подав цю дату створення балади.

У першому посмертному «Кобзарі» (СПб., 1867) та наступних виданнях до 1907 р. балада друкувалась за текстом «Кобзаря» 1860. В. М. Доманицький у редагованому ним «Кобзарі» (СПб., 1907) ввів у цей текст частину виправлень Шевченка з примірника «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з рукописними виправленнями поета 1859 — 1860 рр. Вперше за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. подано у виданні: Шевченко Т. Повне зібрання творів. — К., 1935. — Т. 1. — С. 171 — 176. За ним же подано у виданні: Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 т. — К., 1939. — Т. 1. — С. 48 — 59; друге, доповнене і виправлене видання. — 1951. — С. 48 — 54. У Повному зібранні творів у шести томах (К., 1963. — Т. 1. — С. 55 — 61) подано за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка, який, одначе, не відбиває ґрунтовної обробки поетом тексту «Тополі» в грудні 1859 — на початку 1860 року в робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 і не становить основного підсумкового тексту балади (див.: Бородін В. С. Про основний текст балади Т. Шевченка «Тополя» // Радянське літературознавство. — 1971. — № 12. — С. 28 — 38).

Баладу наскрізь пройнято народнопісенними образами і мотивами й водночас пов’язано з романтичною традицією, передусім у польській і російській літературі. Фольклорні джерела балади досліджували М. Дашкевич, І. Франко, О. Колесса, Ф. Колесса, Т. Комаринець. І. Франко в розвідці «Тополя Т. Шевченка» зазначив, що в цій баладі поет «злучив у одно два осібні мотиви казочні: про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю» (Зібрання творів: У 50 т. — К., 1980. — Т. 28. — С. 78 — 79). Мотив викликання милого чарами Шевченко міг, зокрема, запозичити з народної пісні «При березі, при морі...», відомої йому зі збірки «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (с. 227 — 228). Мотив перетворення дівчини в тополю генетично йде від поширеної в багатьох варіантах пісні «Оженила мати неволею сина...», в якій зла свекруха обертає нелюбу невістку в тополю. Цю пісню поет згадував у «Перебенді», де кобзар співає «про тополю, лиху долю». Напевно, Шевченкові був відомий народний переказ про дівчину, яка, чекаючи повернення милого, перетворилася в тополю (переказ пов’язаний з обрядом «вести тополю»). Значно відмінну варіацію цього мотиву знаходимо в пізнішій поезії Шевченка «Коло гаю в чистім полі...» (1848). Схожий народнопісенний мотив перетворення людини в квітку поет використав у баладі «Лілея». На звертання Шевченка до світу народної фантазії певною мірою вплинули тогочасна польська і російська романтична поезія, зокрема, балади типу «Uciezka» А. Міцкевича і «Людмила», «Светлана», «Ленора» В. А. Жуковського. Проте Шевченкова балада позбавлена романтичних жахів і містики, властивих баладам останнього. У «Тополі» фантастичний елемент органічно поєднується з реально-побутовим. В основі балади, зрештою, типовий соціальний конфлікт: мати силує дочку вийти заміж за багатого старого (мотив примусового одруження відомий і в народній пісні; див.: Дей О. І. Балада про невістку-тополю та ЇЇ відгуки у творчості Т. Г. Шевченка, С. Руданського та Ю. Федьковича // Народна творчість та етнографія. — 1984. — № 2. — С. 49 — 58). /623/

Без милого батько, мати Як чужії люди, Без милого сонце світить Як ворог сміється, Без милого скрізь могила... А серденько б’ється. — Близькі рядки є в народній пісні «Вода в морі, риба в воді...»:

Без милого і години

Трудно перебути;

Без милого — отець, мати,

Як чужії люди

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 298, 589).

Вип’єш біжи якомога; Що б там не кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. — «Це звісний казковий мотив: герой, утікаючи перед злою демонічною силою та користуючись допомогою чарів, не сміє оглядатись (пригадаймо старовинні міфи про Орфея й Еврідіку або біблійне оповідання про Лота та його жінку)» (Колесса Ф. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 216).










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.