[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 122-123; С. 628-630.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ІВАН ПІДКОВА



І

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини

З вітром розмовляє,

А внук косу несе в росу,

За ними співає.


Було колись — в Україні

Лихо танцьовало,

Журба в шинку мед-горілку

Поставцем кружала.

Було колись добре жити

На тій Україні...

А згадаймо! Може, серце

Хоч трохи спочине. /123/



II

Чорна хмара з-за Лиману

Небо, сонце криє.

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

Дніпра гирло затопило.

«Ануте, хлоп’ята,

На байдаки! Море грає —

Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —

Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!» — заспівали,

Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Серце мліє, а козакам

Того тілько й треба.

Пливуть собі та співають;

Рибалка літає...

А попереду отаман

Веде, куди знає.

Похожає вздовж байдака,

Гасне люлька в роті;

Поглядає сюди-туди —

Де-то буть роботі?

Закрутивши чорні уси,

За ухо чуприну,

Підняв шапку — човни стали.

«Нехай ворог гине!

Не в Синопу, отамани,

Панове молодці,

А у Царград, до султана,

Поїдемо в гості!»

«Добре, батьку отамане!» —

Кругом заревіло.

«Спасибі вам!»

Надів шапку.

Знову закипіло

Синє море; вздовж байдака

Знову похожає

Пан отаман та на хвилю

Мовчки поглядає.











ІВАН ПІДКОВА


Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 97 — 105);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 32 — 35);

«Кобзар» 1860 (с. 46 — 48);

фотокопія частини чистового автографа (рядки 1 — 38) з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 15 — 16).

Подається за «Кобзарем» 1860 (с. 46 — 48). Друкарська помилка у рядку 26 «Нашій Україні» виправляється за фотокопією автографа з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: «На тій Україні».

Датується орієнтовно: 1839 р., С.-Петербург.

Найраніший відомий текст — першодрук у «Кобзарі» 1840. З нього твір з деякими орфографічними змінами й без посвяти В. І. Штернбергові передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844. Того ж року з «Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 81 — 86). Твір набув поширення і в інших рукописних списках з «Кобзаря» 1840: І. М. Лазаревського кінця 50-х років (ІЛ, ф. 1, № 68, с. 14 — 15), у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 103 — 108), у «Кобзарі» середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 83, с. 39 — 42), у збірці поезій невідомою рукою з архіву О. І. Маркевича (ІЛ, ф. 1, № 57, арк. 10 — 12) та ін.

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 15 — 16) створив нову обробку тексту твору: вніс виправлення в рядки 3, 20, 33, 36, назву «Іван /629/ Підкова» виправив на «Виправа на Цариград». Зберігся лише уривок цього автографа — рядки 1 — 38 (знаходиться у Музеї-Архіві УВАН у США).

Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на видання раніше друкованих поезій Шевченка, новий варіант вірша «Іван Підкова» не ввійшов до «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужили аркуші розшитого між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлені Д. С. Каменецьким, який в основному узгодив рукописний текст із дозволеним до видання друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844.

Від тексту «Кобзаря» 1860 походять списки: у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 86 — 90); у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 110 — 111).

Іван Підкова (? — 1578) — за походженням молдаванин, до 1577 р. був запорозьким козаком, у 1577 — 1578 рр. — молдавський господар. Вів боротьбу проти Османської імперії. Після відступу 1578 р. з Молдавії на Україну був за рішенням польського сейму та наказом польського короля Стефана Баторія (який хотів догодити турецькому султанові) засуджений у Львові до страти. Похований, за відомостями Д. Бантиша-Каменського й народними піснями, в Каневі.

Участь Івана Підкови в морських походах козаків не відповідає історичним фактам. Єдине джерело, яким міг скористатися Шевченко, зобразивши І. Підкову керівником морської експедиції козаків, — дума, надрукована в «Запорожской старине» під назвою «Татарский поход Серпяги», і коментар до неї І. Срезневського. «Этого Серпягу, — писав І. Срезневський, — я почитаю одним лицом с Подковою» (Запорожская старина. — X., 1833. — Ч. 1. — Кн. 2. — С. 123). Зміст думи (надрукованої в першій книзі) — морський похід Серпяги. На думку, що Серпяга й Іван Підкова — одна особа, могли навести Шевченка й історичні пісні про загибель Серпяги, опубліковані в тій же «Запорожской старине» й збірці М. Максимовича «Украинские народные песни» (див. ще пісню «Ой і зрада козацькую славу погубила...» та коментар до неї в збірнику «Історичні пісні» (К., 1961. — С. 127)).

Про морські експедиції козаків Шевченко читав у численних історичних і літературно-художніх творах — у «Истории русов», поширеній у списках задовго до видання, і «Истории Малой России» (М., 1822) Д. Бантиша-Каменського, в якій змальовано й колоритний портрет І. Підкови: «...ростом великий, сложения крепкого, славный того времени силач, одною рукою ломавший надвоє подкову и для сего прозванный Подковою...» (Т. 1. — С. 124 — 125), в «Описании Украйны» Г.-Л. де Боплана (російський переклад — 1832 р.), в «Тарасе Бульбе» М. В. Гоголя (розділ X), драмі М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і повістях польського письменника М. Чайковського «Wyprawa na Carogród» та «Skałozub w zamku siedmiu wież» (його ж, збірка «Powieści kozackie». — Париж, 1837). З першої із них поет, очевидно, запозичив пізнішу назву твору — «Виправа на Цариград». Та безперечно, що найбільше допомогли Шевченкові відчути дух історичної доби й змалювати картину морського походу запорожців на Цариград українські думи й історичні пісні (думи про Самійла Кішку, про Олексія Поповича, про Івана Богуславця та ін.). /630/

Під впливом Шевченка написано вірші й поеми про Івана Підкову західноукраїнськими поетами другої половини XIX і XX ст. — С. Воробкевичем (вірші «Іван Підкова», 1856, «У Канівському монастирі», 1870), О. Павловичем («Дума об атамане Подкове, убитом Польшей во Львове», 1875), С. Пасічинським (поема «Іван Підкова», 1876), В. Щуратом (вірш «Іван Підкова», 1907), В. Будзиновським (оповідання «Осавул Підкова», 1920). Шевченковим «Іваном Підковою» навіяна відома «Балада про люльку» І. Драча.

Образ І. Підкови відтворено в поемі молдавського поета Ф. Пономаря «Пані і наймит» (1940). Цьому ж історичному діячеві присвятив свої романи румунський письменник М. Садовяну — «Соколи» (1903) та «Нікоаре Поткоаве» (1952). Він же вперше переклав «Івана Підкову» румунською мовою (див.: Романець О. Шевченків «Іван Підкова» у літературній традиції // Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1968).

Про особу І. Підкови докладніше див.: Мохов Н. А. Боевое содружество украинских казаков и молдаван в 70 — 80-х годах XVI в. и деятельность И. Подковы // Ученые записки Института истории, языка и литературы Молдавского филиала АН СССР. — Серия историческая. — 1957. — Т. 6.

Та про волю нишком в полі 3 вітрами говорять. — Мотив розмови могили з вітром перейнято з народної пісні «Ой у полі могила з вітром говорила...», а також, можливо, з добре відомих Шевченкові лірики й балад Ю.-Б. Залеського. Варіації цього мотиву в ранній поезії Шевченка наявні ще в творах: «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка», «Н. Маркевичу», «Гайдамаки». Тут поет своєрідно «політизував» народнопісенний мотив: могили з вітром нишком говорять про волю.

Було колись добре жити На тій Україні... — Рядки, ймовірно, запозичено з народної пісні:

Добре було нашим батькам на Вкраїні жити, Дак не знали наші батьки панщини робити.

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1065).

Синоп, Синопа — турецьке місто на південному березі Чорного моря. У перші десятиріччя XVII ст. козацькі флотилії, визволяючи українських бранців, неодноразово чинили напади на Синоп.




Інші редакції та варіанти


[Присвята]: В. І. Штернбергу — Штернберг Василь Іванович (1818 — 1845) — російський та український художник, близький друг Шевченка. Познайомилися 1838 р. в Петербурзі як учні Академії мистецтв, а в 1840 р. спільно мешкали аж до від’їзду В. І. Штернберга в липні до Риму. Шевченко згадав друга в повістях «Художник», «Музыкант», «Прогулка с удовольствием и не без морали», у листах та щоденнику. /631/










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.