Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 202-206; С. 680-681.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





УТОПЛЕНА



Вітер в гаї не гуляє —

Вночі спочиває,

Прокинеться — тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?» — тихесенько

Спитає-повіє,

Та й задріма, поки неба

Край зачервоніє.


«Хто се, хто се?» — спитаєте,

Цікаві дівчата.

Ото дочка по сім боці,

По тім боці — мати.


Давно колись те діялось

У нас на Вкраїні.

Серед села вдова жила

У новій хатині,

Білолиця, кароока

І станом висока,

У жупані; кругом пані,

І спереду, й збоку.

І молода, нівроку їй,

А за молодою,

А надто ще за вдовою,

Козаки ордою

Так і ходять. І за нею

Козаки ходили, /203/

Поки вдова без сорома

Дочку породила.

Породила, та й байдуже;

Людям годувати

В чужім селі покинула:

Отака-то мати!..

Постривайте, що ще буде!

Годували люде

Малу дочку, а вдовиця

В неділю і в будень

З жонатими, з парубками

Пила та гуляла,

Поки лихо не спіткало,

Поки не та стала;

Незчулася, як минули

Літа молодії...

Лихо, лихо! Мати в’яне,

Дочка червоніє,

Виростає... Та й виросла

Ганна кароока,

Як тополя серед поля,

Гнучка та висока.

«Я Ганнусі не боюся!» —

Співає матуся;

А козаки, як хміль отой,

В’ються круг Ганнусі.

А надто той рибалонька,

Жвавий, кучерявий,

Мліє, в’яне, як зостріне

Ганнусю чорняву.

Побачила стара мати,

Сказилася люта:

«Чи бач, погань розхристана,

Байстря необуте!

Ти вже виросла, дівуєш,

З хлопцями гуляєш...

Постривай же, ось я тобі!..

Мене зневажаєш?

Ні, голубко!»

І од злості

Зубами скрегоче.

Отака-то бува мати!..

Де ж серце жіноче?

Серце матері?.. Ох, лихо, /204/

Лишенько, дівчата!

Мати стан гнучкий, високий,

А серця не мати.

Ізогнеться стан високий,

Брови полиняють,

І незчуєтесь; а люде

Сміючись згадають

Ваші літа молодії,

Та й скажуть — ледащо!

Тяжко плакала Ганнуся

І не знала, за що,

За що мати згнущається,

Лає, проклинає,

Своє дитя без сорома

Байстрям нарікає.

Катувала, мордувала,

Та не помагало:

Як маківка на городі,

Ганна розцвітала;

Як калина при долині

Вранці під росою,

Так Ганнуся червоніла,

Милася сльозою.

«Заворожена!.. Стривай же! —

Шепче люта мати. —

Треба трути роздобути,

Треба йти шукати

Стару відьму!»

Найшла відьму,

І трути достала,

І трутою до схід сонця

Дочку наповала.

Не помогло... Кляне мати

Той час і годину,

Коли на світ породила

Нелюбу дитину.

«Душно мені; ходім, дочко,

До ставка купатись».

«Ходім, мамо».

На березі

Ганна роздяглася,

Роздяглася, розкинулась

На білій сорочці;

Рибалонька кучерявий /205/

Мліє на тім боці...

І я колись... Та цур йому!

Сором — не згадаю.

Як дитина, калиною

Себе забавляє,

Гне стан гнучкий, розгинає,

На сонечку гріє.

Мати дивиться на неї,

Од злості німіє;

То жовтіє, то синіє;

Розхристана, боса,

З роту піна; мов скажена,

Рве на собі коси.

Кинулася до Ганнусі

І в коси впилася.

«Мамо! мамо! Що ти робиш?»

Хвиля роздалася,

Закипіла, застогнала —

І обох покрила.

Рибалонька кучерявий

З усієї сили

Кинувсь в воду; пливе, синю

Хвилю роздирає,

Пливе, пливе... От-от доплив!

Пірнув, виринає —

І утоплену Ганнусю

На берег виносить,

Із рук матері закляклих

Вириває коси.

«Серце моє! доле моя!

Розкрий карі очі!

Подивися, усміхнися!

Не хочеш!.. не хочеш!..»

Плаче, пада коло неї,

Розкрива, цілує

Мертві очі. «Подивися!..

Не чує, не чує!»

Лежить собі на пісочку,

Білі рученята

Розкидала; а за нею

Стара люта мати:

Очі вивело із лоба

Од страшної муки,

Втеребила в пісок жовтий /206/

Старі сині руки.

Довго плакав рибалонька:

«Нема в мене роду,

Нема долі на сім світі —

Ходім жити в воду!»

Підняв її, поціловав...

Хвиля застогнала,

Розкрилася, закрилася,

І сліду не стало...


З того часу ставок чистий

Заріс осокою;

Не купаються дівчата,

Обходять горою;

Як угледять, то хрестяться

І зовуть заклятим...

Сумно-сумно кругом його...

А вночі, дівчата,

Випливає з води мати,

Сяде по тім боці;

Страшна, синя, розхристана

І в мокрій сорочці,

Мовчки дивиться на сей бік,

Рве на собі коси...

А тим часом синя хвиля

Ганнусю виносить.

Голісінька, стрепенеться,

Сяде на пісочку...

І рибалка випливає,

Несе на сорочку

Баговиння зеленого;

Поцілує в очі —

Та і в воду: соромиться

На гнучкий дівочий,

На стан голий подивиться...

І ніхто не знає

Того дива, що твориться

Серед ночі в гаї,

Тілько вітер з осокою

Шепче: «Хто се, хто се

Сидить сумно над водою,

Чеше довгі коси?»












УТОПЛЕНА


Джерела тексту:

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 41);

першодрук в альманасі «Молодик» (Ч. 2. — X., 1843. — С. 114 — 121);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 29 — 31);

«Кобзар» 1860 (с. 17 — 24);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 17 — 24).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка. Рядки 72 («Отака-то була мати!..»), 77 («А серце — не мати»), 146 («Із рук матері заклятих»), а також слово «паробки» у рядку 41, надруковані в «Кобзарі» 1860 з помилками, виправляються за автографом: «Отака-то бува мати!..», «А серця не мати!», «Із рук матері закляклих», «парубки»; за цим же автографом виправляється пунктуація в рядках 8, 9, 151.

Автограф датовано: «С. Петербург. Декабря 8 1841 року».

Датується за автографом: 8 грудня 1841 року., С.-Петербург.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф. 22 листопада 1841 р. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко сповістив Шевченка про намір І. Є. Бецького видати в Харкові альманах і прохав: «Будьте ласкаві, пришліть йому яку думку Вашу або відірвіть від готового чого який шматочок та й пришліть на моє ім’я аж у самісінький Харків. Велике Вам спасибі скаже... Не будете жалкувати, у чесній компанії та між добрими людьми будете. Та коли б хутенько, бо вже скоро відошле у цензуру» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 10). Шевченко відгукнувся листом до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 8 грудня 1841 р.: «Вибачайте, батечку, що найшлося, те і посилаю, а „Ганнусю“ сьогодня нашвидку скомпонував, та і сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться ви на неї гарненько та й скажіть щиру правду, як побачите, що вона дуже вже безецна (бо вона мені так здається), то не давайте й дрюкувать. Нехай іде відкіль взялася» (до слова «безецна» Шевченко зробив примітку: «похабна». — Ред.). «Ганнусею» Шевченко назвав «Утоплену». Разом з автографом балади «Утоплена» Шевченко надіслав до «Молодика» «Песню караульного у тюрьмы» из драмы „Невеста“» та дрібні поезії, з яких у «Молодику» було опубліковано «Думку» («Тяжко-важко в світі жити...») та «Н. Маркевичу». За автографом, надісланим через Г. Ф. Квітку-Основ’яненка І. Є. Бецькому, баладу надруковано в альманасі «Молодик» (Ч. 2. — С. 114 — 121).

З «Молодика» баладу наприкінці 1850-х років переписав І. М. Лазаревський. Переглядаючи після повернення із заслання цей список, Шевченко зробив декілька виправлень у рядках 11 — 12, 34, 41 — 44, 54, 55 — 56, 58, 60, 66, 68 — 70, 78, 96, 120 — 124, 160.

Найімовірніше, з альманаху «Молодик» на початку 1859 року (не пізніше 28 квітня) поет переписав твір до наготованої до видання збірки «Поезія Т.Шевченка. Том первий». Цей автограф не розшукано. З розшитих між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. аркушів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» баладу надруковано в «Кобзарі» 1860 з відмінами від тексту «Молодика» в рядках 13, 18, 54, 55 — 56, 63, 68, 72, 77, 112, 119, 143, 146, 181 і без урахування виправлень, зроблених поетом у списку І. М. Лазаревського. /681/

Незабаром після виходу «Кобзаря» 1860 у світ Шевченко в своєму робочому примірнику книжки зробив виправлення в рядках 55 — 56, 63, 68. Текст робочого примірника «Кобзаря» 1860 остаточний.

Балада поширювалась у рукописних списках. За першодруком виконано список у недатованому збірнику без назви (НМТШ, А-546), за «Кобзарем» 1860 у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка. Составлено 1862 года» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 593 — 600) та в рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 92 — 95 звор.); за невідомим джерелом у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 39 — 50).











Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.