[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 234-238; С. 685-687.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ГАМАЛІЯ



«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Чи там раду радять, як на турка стати,

Не чуємо на чужині.

Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу,

Суши наші сльози, заглуши кайдани,

Розвій нашу тугу.

Ой заграй, заграй, синесеньке море,

Та під тими байдаками,

Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,

Та на сей бік за нами.

Ой Боже наш, Боже, хоч і не за нами,

Неси Ти їх з України.

Почуємо славу, козацькую славу,

Почуємо та й загинем».


Отак у Скутарі козаки співали,

Співали, сердеги, а сльози лились,

Лилися козацькі, тугу домовляли.

Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

Козацького плачу, застогнав широкий

І шкурою, сірий бугай, стрепенув,

І хвилю, ревучи, далеко-далеко

У синєє море на ребрах послав.

І море ревнуло Босфорову мову,

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові

Тую журбу-мову на хвилі подав.

Зареготався дід наш дужий,

Аж піна з уса потекла.

«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?

Хортице-сестро?» /235/

Загула

Хортиця з Лугом: «Чую, чую!»

І Дніпр укрили байдаки,

І заспівали козаки:


«У туркені, по тім боці,

Хата на помості.

Гай, гай! Море, грай,

Реви, скелі ламай!

Поїдемо в гості.


У туркені у кишені

Таляри, дукати.

Не кишені трусить,

Їдем різать, палить,

Братів визволяти.


У туркені яничари

І баша на лаві.

Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля й слава!»


Пливуть собі, співаючи,

Море вітер чує.

Попереду Гамалія

Байдаком керує.

Гамалію, серце мліє:

Сказилося море,

Не злякає! І сховались

За хвилі — за гори.


Дрімає в харемі — в раю Візантія.

І Скутар дрімає; Босфор клекотить,

Неначе скажений; то стогне, то виє:

Йому Візантію хочеться збудить.

«Не буди, Босфоре: буде тобі горе;

Твої білі ребра піском занесу,

У мул поховаю! — реве синє море. —

Хіба ти не знаєш, яких я несу

Гостей до султана?»

Так море спиняло

(Любило завзятих чубатих слав’ян).

Босфор схаменувся. Туркеня дрімала. /236/

Дрімав у харемі ледачий султан.

Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімають

Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?

По-своєму Бога в кайданах благають,

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.


«О милий Боже України!

Не дай пропасти на чужині,

В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там —

Вставать з чужої домовини,

На суд Твій праведний прийти,

В залізах руки принести,

І перед всіми у кайданах

Стать козакові...»

«Ріж і бий!

Мордуй невіру-бусурмана!» —

Кричать за муром. Хто такий?

Гамалію, серце мліє:

Скутар скаженіє!

«Ріжте! бийте!» — на фортеці

Кричить Гамалія.

Реве гарматами Скутара,

Ревуть, лютують вороги,

Козацтво преться без ваги —

І покотились яничари.

Гамалія по Скутарі —

По пеклу гуляє,

Сам хурдигу розбиває,

Кайдани ламає.

«Вилітайте, сірі птахи,

На базар до паю!»

Стрепенулись соколята,

Бо давно не чули

Хрещеної тії мови.

І ніч стрепенулась:

Не бачила стара мати

Козацької плати.

Не лякайся, подивися

На бенкет козачий.

Темно всюди, як у будень,

А свято чимале.

Не злодії з Гамалієм

Їдять мовчки сало /237/

Без шашлика. «Засвітимо!»

До самої хмари

З щоглистими кораблями

Палає Скутара.

Візантія пробуркалась,

Витріщає очі,

Переплива на помогу,

Зубами скрегоче.


Реве, лютує Візантія,

Руками берег достає;

Достала, зикнула, встає —

І на ножах в крові німіє.

Скутар, мов пекло те, палає,

Через базари кров тече,

Босфор широкий доливає.

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливе літає.

Ніхто на світі не втече!

Огонь запеклих не пече.

Руйнують мури, срібло, злото

Несуть шапками козаки

І насипають байдаки.

Горить Скутар, стиха робота,

І хлопці сходяться, зійшлись,

Люльки з пожару закурили,

На байдаки — та й потягли,

Рвучи червоні гори-хвилі.

Пливуть собі, ніби з дому,

Так, буцім гуляють,

Та, звичайне запорожці,

Пливучи співають:


«Наш отаман Гамалія,

Отаман завзятий,

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти,

По морю гуляти,

Слави добувати,

Із турецької неволі

Братів визволяти.

Ой приїхав Гамалія

Аж у ту Скутару,

Сидять брати-запорожці, /238/

Дожидають кари.

Ой як крикнув Гамалія:

«Брати, будем жити,

Будем жити, вино пити,

Яничара бити,

А курені килимами,

Оксамитом крити!»

Вилітали запорожці

На лан жито жати,

Жито жали, в копи клали,

Гуртом заспівали:

«Слава тобі, Гамаліє,

На весь світ великий,

На весь світ великий,

На всю Україну,

Що не дав ти товариству

Згинуть на чужині!»


Пливуть співаючи; пливе

Позад завзятий Гамалія:

Орел орлят мов стереже.

Із Дарданелів вітер віє,

А не женеться Візантія:

Вона боїться, щоб Чернець

Не засвітив Галату знову

Або гетьман Іван Підкова

Не кликнув в море на ралець.

Пливуть собі, а з-за хвилі

Сонце хвилю червонить,

Перед ними море миле

Гомонить і клекотить.

Гамаліє, вітер віє...

Ось-ось наше море!..

І сховалися за хвилі —

За рожеві гори.











ГАМАЛІЯ


Джерела тексту:

першодрук окремою книжкою: Гамалія: Соч. Т. Шевченки. — Санкт-Петербург. — В типографии М. Ольхина. — 1844;

неповний автограф (рядки 36 — 58) з неповної рукописної збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12);

«Кобзар» 1860 (с. 49 — 62);

примірник першодруку — «Гамалія» 1844, оправлений разом з робочим примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 49 — 62); [Прим. litopys.kiev.ua: с. 55—62]

чистовий автограф з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 75 — 79).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка.

Датується орієнтовно жовтнем — першою половиною листопада 1842 р. на підставі згадки про створення поеми в листі Шевченка до П. М. Корольова від 18 листопада 1842 р.: «Позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував „Гамалію“, невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв».

Найраніший відомий текст поеми — першодрук 1844 р. окремою книжкою. Рукопис поеми на 12 сторінках подав 7 березня 1843 р. до Петербурзького цензурного комітету О. Л. Елькан (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 83). Він же забрав рукопис з цензурного комітету й, очевидно, здійснив нагляд за виданням. Рукопис, за яким видано поему, не зберігся. Видання здійснювалося без нагляду Шевченка, який з кінця травня 1843 р. виїхав в Україну й повернувся до Петербурга лише в перших числах березня 1844 р., коли поему було вже віддруковано.

Перебуваючи в лютому 1844 р., по дорозі з України до Петербурга, в Москві, Шевченко мав у себе інший рукопис поеми. За цим рукописом він правив тоді поему разом з О. М. Бодянським. Ці виправлення Шевченко не встиг внести у видання поеми. Про це в листі від 6 — 7 травня 1844 р. поет писав О. М. Бодянському: «„Гамалія“ не поправлений, як ми з вами тойді поправляли, бо без мене надрюкований полукацапом...».

Над текстом поеми чи принаймні частиною тексту Шевченко працював і після виходу твору в світ. Наслідки цієї праці відбилися в неповному автографі частини поеми (рядки 36 — 58), що містився під № 4 перед віршем «Як умру, то поховайте...» у рукописній збірці, тепер неповній, середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12). Початок цього автографа втрачено.

Тоді ж Шевченко поклав частину поеми — пісню козаків-бранців — на музику. Свідчення про це лишив В. В. Ковальов, який, вступивши 1844 р. до Академії мистецтв, деякий час мешкав з Шевченком на спільній квартирі: «Случалось, что Тарас Григорьевич, когда, бывало, захочется отвести душу народной песней, выходил к нам за перегородку, садился на единственный стоявший в комнате деревянный диван и говаривал: „А нуте, хлопці, заспіваєм!“ Карпо (М. М. Карпо. — Ред.) брал свою скрипку, Гуд[овский] (І. В. Гудовський. — Ред.) держал баса — и при помощи наших молодых тогда голосов песня лилась, и мы забывали нашу тяжелую нужду. Чаще всего при этом пели песню из сочинений Тараса Григорьеви/686/ча: „Ой повій, вітре, з Великого Лугу, та розвій нашу тугу“; эту песню он и сам пел с нами и руководил пением; и напев к ней был им же сочинен; пели, конечно, без нот» (Ковалев В. В. Воспоминания о Т. Г. Шевченко // По морю и суше. — 1896. — № 8. — С. 135).

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, Шевченко піддав поему ґрунтовній правці й створив у підготовленому до видання рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18) нову її редакцію. З цензурних причин нова редакція не ввійшла до нового видання — «Кобзаря» 1860. У ньому поему надруковано з розшитих між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. аркушів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», поправлених Д. С. Каменецьким, який, правлячи аркуші, в основному узгодив текст з дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом першого видання, але подекуди зберіг новостворені варіанти рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Текст поеми в «Кобзарі» 1860 є поєднанням тексту першого окремого видання 1844 р. та збережених Д. С. Каменецьким окремих варіантів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». За текстом «Кобзаря» 1860 поему видано в серії «Сільська бібліотека»: Гамалія: Поема Т. Шевченка. — СПб., 1860 (цензурний дозвіл 20 травня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у світ — 8 жовтня 1860 р.; див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 146 — 148).

Поки друкувався «Кобзар» 1860, поет вніс два виправлення в примірник поеми видання 1844 р., зброшурований разом з робочим примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. Після виходу в світ «Кобзаря» 1860 Шевченко у своєму примірнику виправив кличну форму слова «Гамалія» в одному з рядків.

Аналіз історії тексту поеми «Гамалія» див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 128 — 164.

У поемі «Гамалія» Шевченко вдруге звернувся до теми морських походів запорожців. Порівняно з ранішою поезією «Іван Підкова», тут цю тему розроблено повніше і виразніше наголошено на визвольній меті експедиції козаків. Історичні, літературні й народнопісенні джерела твору загалом ті ж самі, що й джерела «Івана Підкови». Це передусім народні думи про чорноморські походи запорожців і поневіряння невільників у турецькій неволі (думи про Самійла Кішку, про Олексія Поповича, про Марусю Богуславку тощо). Вплив дум позначився і на трактуванні історичної доби, і на загальному ліричному тоні твору, і на поетиці його окремих частин. У дусі й стилі дум і народних пісень написано початок поеми (плач невільників), уславлення Гамалії («Слава тобі, Гамаліє...»), пісню запорожців («У туркені по тім боці...»). З відомих Шевченкові літературно-історичних джерел («История русов», «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Описание Украйны» Г.-Л. де Боплана, повісті М. Чайковського «Wyprawa na Carogród» і «Skalozub w zamku siedmiu wież» та ін.) він найбільше скористався матеріалами «Запорожской старины». Безпосередній поштовх до написання поеми дали поетові, очевидно, враження від його подорожі по Балтійському морю. На формування задуму твору мали вплив «Запорожская старина», яку в травні того ж року поет одержав від П. М. Корольова (відома йому, безперечно, й раніше). Крім думи «Татарский поход Серпяги», цей збірник містив розділ /687/ «Походы казаков против татар и турок» (ч. 1, кн. 3, с. 111 — 122). «Лежу оце п’яті сутки та читаю „Старину“, добра книжка, спасибі Вам і Срезневському, — писав Шевченко П. М. Корольову 22 травня 1842 р. — Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там багато є дечого такого, що аж губи облизуєш...» (очевидно, малися на увазі матеріали про морські експедиції запорожців).

Гамалія — художній образ запорозького отамана, а не історична особа: в джерелах з історії України не зафіксовано жодного ватажка чорноморського походу з цим прізвищем, хоч в «Истории русов», «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського та інших джерелах згадується кілька історичних діячів на ім’я Гамалія.

Та з Великого Лугу... — Великий Луг знаходився на території Запорозького Війська. За Д. Яворницьким, «Великий Луг начинался по-теперешнему от немецкой колонии Шенвиц, у г. Александровска (тепер місто Запоріжжя. — Ред.), и тянулся левым берегом Днепра до местечка Никополя, на протяжении около 120 верст длины, при 15 — 20 верстах средней ширины» (Эварницкий Д. И. Запорожцы в поэзии Т. Г. Шевченка. — Екатеринослав, 1912. — С. 12).

Скутар (Скутара) — передмістя Стамбула на малоазійському березі Босфору.

І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав. — Тут Шевченко скористався мотивом розмови Лиману, моря, Дніпра в народній пісні «Жалкується лиман морю...», відомої йому із збірників народних пісень М. Максимовича. Властива поетиці Шевченка антропоморфізація й персоніфікація явищ природи мала за джерело народнопісенну традицію.

Баша (тобто паша) — слово, запозичене поетом з народних дум.

Дрімає в харемі — в раю Візантія. — Йдеться про Стамбул — столицю Османської імперії. Відомо кілька нападів запорозьких флотилій на Стамбул та його околиці, зокрема, у 1615, 1621, 1624 рр.

Галата — частина Стамбула, розташована за затокою Золотий Ріг. Влітку 1621 р. запорожці вступили до Галати. Ченцем Шевченко називає тут гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного слідом за Д. Бантишем-Каменським, який твердив, що наприкінці життя П. Сагайдачний «принял монашество, успокоил совесть» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — М., 1842. — Ч. 1. — С. 168). Насправді гетьман не постригся в ченці, а записався в члени Київського Богоявленського братства. Цю помилку, запозичену Д. Бантишем-Каменським з праці австрійського історика Й.-Х. Енгеля «Історія України і українських козаків» (Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken. — 1796), спростував ще за життя Шевченка М. О. Максимович у статті «Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном» (Москвитянин. — 1843. — № 10). Цим, очевидно, пояснюється той факт, що Шевченко не переписав кінцевих рядків поеми (173 — 181) до рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Про морські походи П. Сагайдачного Шевченко читав на сторінках «Запорожской старины» та в інших історичних джерелах. Відомо кілька вдалих морських походів П. Сагайдачного у 1607 — 1616 рр. (на Кафу, Синоп, Трапезунд, дві пристані в околицях Стамбула). Та в експедиції 1621 р. на Галату він не брав участі. /688/











Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.