[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 254-256; С. 694-697.]

Попередня     Головна     Наступна





1844



Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає,

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили —

Твоя слава... і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? Чого стояв?

І на сміх не скаже!!


За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?? Засівали,

І рудою поливали...

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута... рута...

Волі нашої отрута.


А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала. /255/

А надію...

Вітер по полю розвіяв,

Хвиля морем рознесла.


Нехай же вітер все розносить

На неокраєнім крилі,

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі.

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну.

Спи ж, повитий жидовою,

Поки сонце встане,

Поки тії недолітки

Підростуть, гетьмани.

Помолившись, і я б заснув...

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.

Не рвіть, думи, не паліте,

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово.

Може, викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло.

І в тяжкі упруги...

Може, зорю́ переліг той,

А на перелозі...

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть, і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне...

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!


Може... може... а меж тими

Меж ножами рута

І барвінок розів’ється — /206/

І слово забуте,

Моє слово тихо-сумне,

Богобоязливе,

Згадається — і дівоче

Серце боязливе

Стрепенеться, як рибонька,

І мене згадає...

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю!


Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти,

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.












«ЧИГРИНЕ, ЧИГРИНЕ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 4 — 5 звор.).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «19 февраля 1844. Москва».

Датується за автографом: 19 лютого 1844 р., Москва.

Первісний автограф не відомий. До рукописної збірки «Три літа» вірш переписано з невідомого автографа у квітні — червні 1846 р. в Києві. Рядки 17 — 25 відкреслені чиновниками III відділу з позначкою «нотабене». В рядках 27 — 30 підкреслено окремі слова, а рядки 45 — 46 і 63 — 64 підкреслено цілком.

Вірш поширювався у списках. Очевидно, найранішим з них був список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 1, № 143, арк. 46 — 47 звор.), який не має розбіжностей з автографом у збірці «Три літа». /695/

У списку, що належав М. О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 20 звор. — 23), та невідомою рукою кінця 40-х — початку 50-х років XIX століття (див.: Кобзар з додатком споминок про Шевченка М. Костомарова і М. Микешина. — Прага, 1876. — С. 9 — 11) мають заголовки «Чигрин», текст ідентичний з автографом у збірці «Три літа». Той же заголовок містять списки у рукописних збірках «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, с. 87 — 90), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 245 — 248), але в першому з них є різночитання у рядку 55 (замість «Може, викую я з його» — «Може, викую я знову»), а в другому відсутній рядок 63 і є різночитання у рядку 46 (замість «Підростуть гетьмани» — «Поростуть гетьмани»). У списку невідомою рукою у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 253 — 254) назва — «Чигрин».

Вперше надруковано у львівському журналі «Вечерниці» (1863. — № 11. — С. 81 — 82) за невстановленим джерелом. Різночитання в першодруці збігаються з різночитаннями списку в примірнику «Кобзаря» 1860 р. з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, арк. 150 і 153). Копією з першодруку є список Ігн. Левицького (ЦДІА України у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 197 — 199). Багато відмін проти автографа у рукописному «Кобзарі» 1865 р. Д. Демченка (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 159, 161).

Вперше введено до збірки творів (з купюрами у рядках 45 — 46 та 83 — 86 з огляду на цензуру) у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 667 — 669, і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 62 — 64.

Чигрин — Чигирин, повітове місто Київської губернії (тепер районний центр Черкаської області). В першій половині XVI ст. згадується як укріплений козацький зимівник. Після Люблінської унії 1569 р. був центром Чигиринського староства. Старовинне місто відіграло важливу роль у повстаннях під проводом С. Наливайка (1594 — 1596), Т. Федоровича (1630), П. Павлюка (1637). З 1638 р. Чигирин став сотенним містом. У 1638 — 1647 рр. чигиринським сотником був Б. Хмельницький. Під час національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. Чигирин став гетьманською резиденцією, адміністративно-політичним центром України (1648 — 1660), а також полковим містом Чигиринського полку. Шевченко був у Чигирині двічі: у липні — серпні 1843 р. й у квітні — жовтні 1845 р. Тут він намалював картини «Дари в Чигрині 1649 року», «Чигринський дівочий монастир», «Чигрин з Суботівського шляху». Згадки про Чигирин є в поетичних творах «Гайдамаки», «Княжна», «Хустина», «У неділеньку у святую...», «Заступила чорна хмара...» та в п’єсі «Назар Стодоля». У часи Т. Г. Шевченка Чигирин був занедбаним повітовим містечком. Його доля асоціювалася в уяві поета з долею всієї України.

Вірш Шевченка — медитативно-філософський монолог, історіософське осмислення історичного змісту одвічної національно-визвольної боротьби, національної долі України, її державно-визвольних змагань і перспектив. Мотивами туги за колишньою козацькою славою і патріотичними настроями вірш перегукується із поезією М. Маркевича «Чигирин» з його збірки «Украинские мелодии» (М., 1831).

Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили Твоя слава... — перегук із настроєм і образним ладом вірша «Розрита могила» (1843): «Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває...». /696/

За що ж боролись ми з ляхами? — Тут і в наступних запитаннях Шевченко акцентує увагу на триваючій протягом століть боротьбі українського народу з агресивними сусідами — поляками, кримськими татарами, москалями — за виживання, свободу і відродження державності. Польська експансія на українські землі почалася з середини XIV ст. поступовим підпорядкуванням Галичини і частини Волині. Після Люблінської унії 1569 р. до Польщі відійшли майже всі українські землі. Незадоволення всезростаючим національним, соціальним і релігійним гнітом час від часу переростало у вибухи стихійних козацьких повстань проти поляків. Повстання 1648 р., очолене Богданом Хмельницьким, переросло у велику українсько-польську війну, внаслідок якої український народ відновив свою державність.

За що ж ми різались з ордами? — Йдеться про боротьбу українського козацтва з кочовиками, нащадками так званої Золотої Орди, кримськими татарами. Ставши васалами Османської імперії, вони з кінця XV ст. почали здійснювати часті спустошливі наїзди на українські землі, забираючи в полон невільників.

За що скородили списами Московські ребра?? — Московська експансіоністська політика, спрямована на поглинання України після Переяславської угоди, насторожувала вже Богдана Хмельницького. Українського гетьмана дратувало те, що Москва, не задоволена його війною проти Польщі у союзі зі Швецією, уклала з поляками перемир’я. «Се зараз поправило польські діла і дуже було неприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну полякам, не додержує своїх обов’язків перед українцями. Особливо його гнітило, що переговори Москви з поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі — може, на шкоду України» (Грушевський Михайло. Ілюстрована Історія України. — Київ; Львів, 1913. — С. 318 — 319). Укладений 1656 року тісний союз зі Швецією і Семигородом і розпочата на початку 1657 року війна проти Польщі, що було проти волі Москви, свідчили про нові орієнтації Б. Хмельницького у зовнішній політиці. Його наступники, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, довели цей конфлікт з Москвою до збройних протистоянь. Одна з наймасштабніших битв між українським військом гетьмана І. Виговського і московським військом під командуванням князя О. Трубецького відбулася 28 — 29 червня 1659 р. під Конотопом. Іван Мазепа, гетьман Лівобережної України, прагнучи відокремлення від Росії, воював проти Петра I у союзі з шведським королем Карлом XII.

А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна... — Шевченко говорить про свою «юродивість», очевидно, у тому первинному ЇЇ значенні, що походить із «Першого послання св. Павла до Коринтян» (Гл. 4. В. 9, 10, 11, 12), де йдеться про один із апостольських подвигів, подвигів християнського благочестя — юродство ради Христа: «9. Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям. 10. Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж — міцні; ви славні, ми ж без чести. 11. До свого часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. 12. Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо». Шевченкова відданість українській ідеї сприймалася недоброзичливцями і навіть друзями-земляками із його оточення як різновид /697/ юродивості: «... мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що уродився не кацапом або не французом», — писав Шевченко у листі до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Рядки «А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна...», як і співзвучні з ними «Тілько я, мов окаянний, І день, і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить...» із послання «І мертвим, і живим...», за спостереженням Ю. Івакіна «навіяні... передусім біблійними Книгою пророка Ієремії і Плачем Ієремії (образ пророка-викривача, що марно закликає до своїх співвітчизників і оплакує руїни Єрусалима). Про неабиякий інтерес Шевченка до цього джерела ... свідчать його епіграфи до альбому „Три літа“ і до поезії „Кавказ“, узяті з Книги пророка Ієремії» (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — С. 135).

І вицідять сукровату... — сукровицю.

Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі. — Тут Шевченко звертається до Богдана Хмельницького як будівничого української державності, символом якої став Чигирин. Сподівання, що «встане правда...», надає цій згадці про гетьмана оптимістичного звучання.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.