[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 257-262; С. 697-698.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти

СОВА

Породила мати сина

В зеленій діброві,

Дала йому карі очі

І чорнії брови.

Китайкою повивала,

Всіх святих благала,

Та щоб йому всі святії

Талан-долю слали.

«Пошли тобі Матер Божа

Тії благодати,

Всього того, чого мати

Не зуміє дати».

До схід сонця воду брала,

В барвінку купала,

До півночі колихала,

До світа співала:

«Е... е... лю-лі,

Питала зозулі,

Зозуля кувала,

Правдоньку казала.

Буду сто літ жити,

Тебе годувати,

В жупані ходити,

Буду панувати.

Ой виростеш, сину,

За півчварта року,

Як княжа дитина,

Як ясен високий,

Гнучкий і дебелий,

Щасливий, веселий

І не одинокий.

Найду тобі рівню

Хоч за морем синім, /258/

Або крамарівну,

Або сотниківну,

Таки панну, сину.

У червоних черевиках,

В зеленім жупані

По світлиці похожає,

Як пава, як пані,

Та з тобою розмовляє.

В хаті, як у Раї!!

А я сижу на покуті,

Тілько поглядаю.

Ой сину мій, сину,

Моя ти дитино,

Чи є кращий на всім світі,

На всій Україні!

Нема кращого й не буде.

Дивуйтеся, люди!

Нема кращого!.. А долю...

Долю роздобуде».

Ой зозуле, зозуленько,

Нащо ти кувала,

Нащо ти їй довгі літа,

Сто літ накувала?

Чи є ж таки на сім світі

Слухняная доля?

Ох, якби то... Вміла б мати

З німецького поля

Своїм діточкам закликать

І долю, і волю,

Та ба... А зле безталання

Зострінеться всюди,

І на шляху і без шляху,

Усюди, де люди.

Кохалася мати сином,

Як квіткою в гаї,

Кохалася... А тим часом

Батько умирає.

Осталася удовою,

Хоч і молодою

І не одна... Та все ж тяжко...

З горем та нудьгою

Пішла вона до сусідів /259/

Поради просити...

Присудили сусідоньки

У наймах служити.

Ізнищіла, ізмарніла,

Кинула господу,

Пішла в найми... Не минула

Лихої пригоди.

І день і ніч працювала,

Подушне платила...

І синові за три копи

Жупанок купила.

Щоб і воно, удовине,

До школи ходило.

Ой талане-талане,

Удовиний поганий,

Чи ти в полі, чи ти в гаї,

Обідраний цигане,

З бурлаками гуляєш?

Тече вода і на гору

Багатому в хату.

А вбогому в яру треба

Криницю копати.

У багатих ростуть діти —

Верби при долині,

А у вдови одним одно,

Та й те, як билина.

Діждалася вдова долі,

Зросту того сина.

І письменний, і вродливий —

Квіточка дитина!

Як у Бога за дверима,

Вдова панувала,

А дівчата лицялися

І рушники дбали.

Полюбила багатая —

Не поцілувала,

Вишивала шовком хустку —

Не подарувала.

Крались злидні із-за моря

В удовину хату

Та й підкрались... Стали хлопців

В кайдани кувати

Та повезли до прийому /260/

Битими шляхами.

Пішла й вдова з матерями

З дрібними сльозами.

Де на ніч ставали,

Сторожу давали,

Стару вдову до обозу

Та й не допускали.

Ой привезли до прийому

Чуприни голити.

Усе дрібні, усе малі,

Все багатих діти.

Той каліка-недоріка,

Той не вміє стати,

Той горбатий, той багатий,

Тих чотири в хаті.

Усі невлад, усіх назад,

В усіх доля мати.

А у вдови один син,

Та й той якраз під аршин.

Покинула знову хату,

Синову господу,

Пішла в найми, за хліб черствий

Жидам носить воду.

Бо хрещені не приймають:

«Стара, — кажуть, — стала,

Нездужає...». І огризок

В вікно подавали

Христа ради... Не дай, Боже,

Такого дожити,

Не дай, Боже, в багатого

І пить попросити.

По копійці заробляла,

Копу назбирала.

Та до сина лист писала,

У військо послала —

Полегшало. Минає рік,

І другий минає,

І четвертий, і десятий,

А чутки немає.

Нема чутки; що тут робить?

Треба торбу брати

Та йти... іти собак дражнить

Од хати до хати. /261/

Взяла торбу, пішла селом,

На вигоні сіла

І в село вже не верталась,

День і ніч сиділа

Коло коворот. А літо

За літом минає.

Помарніла, скалічіла,

Ніхто й не пізнає.

Та й кому там пізнавати

Каліку убогу?

Сидить собі та дивиться

В поле на дорогу.

І світає, і смеркає,

І знову смеркає,

А москаля, її сина,

Немає, немає.

Понад ставом увечері

Хитається очерет.

Дожидає сина мати

До досвіта вечерять.

Понад ставом увечері

Шепочеться осока,

Дожидає в темнім [гаї]

Дівчинонька козака.

Понад ставом вітер віє,

Лози нагинає.

Плаче мати одна в хаті,

А дівчина в гаї.

Поплакала чорнобрива

Та й стала співати.

Поплакала стара мати

Та й стала ридати.

І молилась, і ридала,

Кляла все на світі.

Ох, тяжкі ви, безталанні

У матері діти!

Скалічені старі руки

До Бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла.

То од жалю одходила

І мовчки журилась

Та на шлях той, на далекий, /262/

Крізь сльози дивилась.

І день і ніч дивилася

Та й стала питати:

«Чи не чув хто, чи не бачив

Москаля- салдата,

Мого сина?..» Ніхто не чув,

Ніхто і не бачив.

Сидить вона, не йде в село,

Не пита й не плаче.

Одуріла!.. І цеглину

Муштрує, то лає,

То годує, як дитину,

Й сином називає,

І нищечком тихесенько

Крізь сльози співає:

«Змія хату запалила,

Дітям каші наварила,

Поморщила постоли,

Полетіли москалі.

Сірі гуси в ірій, ірій

По чотири, по чотири

Полетіли — гел-гел!

На могилі орел,

На могилі серед ночі

У козака вийма очі,

А дівчина в темнім гаї

Його з війська виглядає».

Вдень лазила на смітниках,

Черепки збирала,

Примовляла, що синові

Гостинця ховала.

А уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить — то співає,

То страшно голосить.

Люди лаяли... Бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву під їх тином

І бур’ян топтала.

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По улицях та, сміючись,

Дражнили Совою.

СОВА

Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 14 — 20 звор.).

Подається за цим автографом. Помилкове написання в рядку 52 «Доля роздобуде» виправляється за контекстом: «Долю роздобуде». В рядку 184 «Дожидає в темнім [гаї]» за контекстом вводиться кон’єктура (не дописане в автографі слово).

Автограф датований: «6 маія 1844. С. П. Б.».

Датується за автографом: 6 травня 1844 р., С.-Петербург.

У першій половині червня 1844 р., в листі, текст якого, за винятком дрібних фрагментів (див. т. 6 цього видання), не зберігся, Шевченко сповістив про написання поеми «Сова» В. М. Рєпніну. Відповідаючи на цей лист, В. М. Рєпніна 19 червня 1844 р. писала Шевченкові: «Я непременно примусь за малороссийский язык; я хочу наслаждаться всеми Вашими цветами; я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения „Совы“. Вы избрали один из тех случаев, из [которого] поэт, и такой как Вы, может извлечь [чувство] глубокое, раздирающее...» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 22). У листі до поета від 20 грудня 1844 р. В. М. Рєпніна висловлювала бажання бачити твір надрукованим. «Обрадуйте его (А. І. Лизогуба. — Ред.), — писала вона, — и всех любителей малороссийского языка Вашей „Совой“» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 31). У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з не відомого нам автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування поправив 52, 102, 127, 132 — 137, 148, 203, 246-й рядки). На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування в селі Седневі у А. І. Лизогуба, готуючи нове видання «Кобзаря», Шевченко зробив ще дві правки олівцем — у рядках 142 та 220. Очевидно, Шевченко мав намір надрукувати поему в «другому „Кобзарі“», видання якого поет готував на початку 1847 року. Воно мало вийти в Києві, але не було здійс/698/нене через арешт Шевченка 5 квітня 1847 р. (див.: Бородін В. Рукописна збірка Т. Шевченка «Три літа» як джерело тексту // Збірник праць двадцять першої та двадцять другої наукових шевченківських конференцій. — С. 92 — 94). Згадані виправлення олівцем пов’язані з підготовкою цієї нездійсненої публікації.

Вперше надруковано за копією з автографа збірки «Три літа» в журналі «Нова громада» (1906. — № 10. — С. 60 — 67; публікація П. Є. Щоголева). Передруковано в журналах «Літературно-науковий вісник» (1906. — № 12. — С. 337 — 340); «Світ» (1906. — № 19. — С. 282 — 291); «Киевская старина» (1906. — № 10. — С. 200 — 203, у статті В. М. Доманицького «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка»); див. також відбиток із «Киевской старины»: Доманицъкий В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — К., 1907. — С. 64 — 67.

До збірки творів уперше включено у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 157 — 164.

«Сову» написано під враженням подорожі Шевченка у 1843 р. в Україну. В творі виявилися нові ідейно-художні тенденції, характерні для всієї творчості поета періоду «трьох літ». Своєю поетикою (передусім тропікою — порівняннями, епітетами, метафорами, символами та народнопоетичними формулами) поема близька до народних пісень. До багатьох рядків і образів поеми можна вказати народнопісенні відповідники та паралелі.

Та повезли до прийому Битими шляхами. — Паралелі до цих рядків є у багатьох рекрутських піснях:

Та повезли до прийому —

Задрижали ніжки, ручки йому

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1003);

Ой повезли парнів

Битими шляхами...

(з пісні, записаної небожем поета А. Й. Шевченком у Кирилівці; ІЛ, ф. 1, № 737, с. 33).

Де на ніч ставали, Сторожу давали, Стару вдову до обозу Та й не допускали. — Пор. з цитованою кирилівською піснею, записаною А. Й. Шевченком:

Де на ніч ставали,

Вікна забивали,

Та рідного отця-неньки

Та й не допускали (Там само).

А у вдови один син, Та й той якраз під аршин. — Ці рядки, як і всю сцену рекрутського набору, запозичено з народних пісень про рекрутчину:

А у вдови один син,

І той пішов під аршин

(Максимович М. Украинские народные песни. — С. 157); пор.: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные II. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 978). /699/

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти