[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 297-313; С. 723-725.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





СЛІПИЙ

(Поема)


Думи мої молодії,

Поховані діти,

Не літають з того світа

Пустку натопити.

Покинули сиротою

З тобою одною,

Моє серце, моя зоре,

Раю мій, покою!

Ніхто не зна мого раю,

І сама не знаєш,

Що витаєш надо мною,

Як зоря над гаєм.

І дивлюся я, дивлюся,

А ти, моя зоре,

Спускаєшся низесенько,

Тихо заговориш,

Усміхнешся, подивишся —

Дивлюсь і не бачу...

Прокинуся — плаче серце,

І очі заплачуть.


Спасибі, зіронько! минає

Неясний день мій, вже смеркає,

Над головою вже трясе

Косою смерть. І поховають,

А там і слід мій занесе

Холодний вітер. Все минає.

І ти случаєм прочитаєш

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: «Я любила,

Я його любила, /298/

І він не знав...» Зоре моя,

На мою могилу

Світи, зоре. А я буду

З-за світа літати

І про тебе, моє серце,

На небі співати.


Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає!

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею, от-от догнав

І бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає

І жидові заставляє —

Ні, не покидає.

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там — снопи... а там — скирти,

А там... у палатах

Сидить собі наш сирота,

Мов у своїй хаті.

Отака-то тая доля,

Хоч і не шукайте.

Кого любить, сама найде,

У колисці найде.


Так коло полудня в неділю,

Та на Зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів з бандурою в руках

Старий козак.

«І так, і сяк,

І треба б то, і шкода.

Ні, буде треба, хоч два года

Нехай по світу поблукає /299/

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись. Ярино!

А де Степан?» — «А он під тином,

Неначе вкопаний, стоїть».

«А я й не бачу! А ідіть

Лишень сюди; та йдіть обоє!..

Ануте, діти, отакої!» —

І вдарив по струнах.

Старий грає, а Ярина

З Степаном танцює!

Старий грає, примовляє,

Ногами тупцює:


«Якби мені лиха та лиха,

Якби мені свекрівонька тиха,

Якби мені чоловік молодий,

Та другої не любив, не любив.

Ой гоп, чики-чики!

Та червоні черевики,

Та троїсті музики, —

Одвіку довіку

Я любила б чоловіка».

«Ой гоп, заходивсь

Зробив хату, оженивсь,

І піч затопив,

І вечерять наварив».


«Ану, діти, отак, діти!»

І старий піднявся.

Як ударить, як ушкварить —

Аж у боки взявся.

«Чи так, чи не так,

Уродив пастернак.

А петрушку

Криши в юшку —

Буде смак, буде смак,

Ой так, таки так,

Оженився козак,

Кинув хату

І кімнату

Та й потяг у байрак».


«Ні, вже не те, підтопталась

Моя стара сила,

Утомився; а все це ви /300/

Так розворушили,

О бодай вас! Що то літа!

Ні, вже не до ладу,

Минулося. Іди лишень

Полудновать лагодь,

Гуляючи, як той казав,

Шматок хліба з’їсти.

Іди ж, доню, а ти, сину,

Послухаєш вісти.

Сідай лишень. Як убили

Твого батька Йвана

В Шляхетчині, то ти ще був

Маленьким, Степане;

Ще й не лазив...» — «То я не син,

Я не син ваш, тату?..»

«Та ні, не син; стривай лишень.

От умерла й мати,

Ти й зостався; а я й кажу

Покойній Марині,

Таки жінці: «А знаєш що!

Возьмім за дитину», —

Тебе б то це. «Добре», — каже.

От ми й спарували

Вас з Яриною докупи...

А тепер осталось —

Ось бачиш що? ти на порі,

І Ярина спіє...

Треба буде людей питать!

Та що-небудь діять!

Як ти скажеш?» — «Я не знаю,

Бо я думав теє...»

«Що Ярина сестра твоя?

А воно не теє...

Вона просто, як любитесь,

То й жінкою буде.

Та перш ось що! треба буде

І на чужі люди

Подивитись, як живуть.

Чи орють,

Чи не на ораному сіють

І просто жнуть,

І немолоченеє віють.

Та як і мелють, і їдять —

Все треба знать. /301/

Так от як, брате: треба в люди

На год, на два піти

У наймити;

Тойді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

А ти як думаєш, небоже?

А коли хочеш, сину, знать,

Де лучше лихом торговать,

Іди ти в Січ, як Бог поможе,

Там наїсишся всіх хлібів.

А я їх їв.

І досі нудно, як згадаю!..

Коли заробиш, принесеш,

А не заробиш, поживеш

Моє добре; та звичаю

Козацького наберешся,

Та побачиш світа, —

Не такого, як у Братстві,

А живі мисліте

На синьому прочитаєш.

Та по-молодечій

Будеш Богу молитися,

А не по-чернечій

Харамаркать. Отак, сину.

Помолимось Богу

Та сивого осідлаєм —

І гайда в дорогу!

Ходім, лишень, полудновать.

Що ти там, Ярино,

Змайструвала?» — «Уже, тату».

«Отаке-то сину!»


Не їсться, не п’ється, і серце не б’ється,

І очі не бачать, не чуть голови,

Неначе немає, ніби неживий,

Замість шматка хліба за кухоль береться;

Дивиться Ярина та нишком сміється:

«Що це йому стало? ні їсти, ні пить

Нічого не хоче! чи не занедужав?

Братіку Степане! що в тебе болить?» —

Очима спитала. Старому байдуже,

Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба, — старий розмовляє, /302/Нібито до себе. — Анумо вставать.

Може, до вечерні ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать».


«Степаночку, голубчику!

Чого-бо ти плачеш?

Усміхнися-бо до мене.

Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу!.. Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Заплачу, єй-богу,

Та й утечу... ось побачиш.

Скажи-бо, Степане!

Може, справді, нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою,

Може, це з пристріту?»

«Ні, Ярино, моє серце,

Рожевий мій квіте!

Я не брат тобі, Ярино!

Я завтра покину...

Тебе й батька сиротами...

Де-небудь загину,

І ти мене не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата...» — «Перехрестись!

Єй-богу, з пристріту.

Я не сестра! Хто ж я така?

О Боже мій, світе,

Що тут робить?.. Батька нема,

А він занедужав,

Та ще й умре!.. О Боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється надо мною.

Хіба ти не знаєш,

Що з тобою і татуся

Й мене поховають!..»

«Ні, Ярино, я не умру,

А тілько поїду

Од вас завтра... а приїду...

На той рік приїду,

Вже не братом, з Запорожжя, /303/

А за рушниками...

Чи подаєш?..» — «Та цур тобі

З тими старостами!

Ще й жартує!..» — «Не жартую,

Єй-богу, Ярино!

Не жартую...» — «То це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька?.. Ні, жартуєш.

Скажи-бо, Степане!

Хіба й справді я не сестра?..»

«Ні, моє кохане!

Моє серце!» — «Боже ти мій,

Чом же я не знала?

Була б тебе не любила

І не ціловала.

Ой, ой, сором! Геть од мене.

Пусти мої руки!

Ти не брат мій! ти не брат мій!

Муко моя! муко!»


І заплакала Ярина,

Як мала дитина,

І крізь сльози промовляє:

«Покине!.. покине!..»

Як той явор над водою,

Степан похилився.

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися!

Мов у пеклі... А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне... поцілує,

То знов заголосить!

Незчулися, як і смеркло.

І сестру і брата,

Мов скованих, обнявшися,

Застав батько в хаті!


І світ настав, а Ярина

Ридає... ридає...

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Взяла відра та й побігла

Ніби за водою

До криниці... А тим часом /304/

Запорозьку зброю

Виніс батько із комори,

Розгляда, радіє,

Приміряє... ніби знову

Старий молодіє!

Та й заплакав... «Зброє моя!

Зброє золотая!

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи ж, моя ти зброє,

Молодій ще силі!

Послужи йому так щиро,

Як мені служила!..»


І Ярина дає зброю,

А Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан одягає.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,

І самопал семип’ядний

Повис за плечима.

Аж зомліла, як узріла,

І старий заплакав,

Як побачив на коневі

Такого юнака.


Веде коня за поводи

Та плаче Ярина.

Старий батько іде рядом,

Наставляє сина.

Як у ві[й]ську пробувати,

Старших шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

«Нехай тебе Бог заступить!» —

Як за селом стали,

Сказав старий, та всі тро[є]

Разом заридали.

Степан свиснув, і курява

Шляхом піднялася.

«Не барися, мій синочку,

Швидче повертайся!..» —

Старий сказав та й заплакав. /305/

Мов тая ялина

При долині, похилилась,

Замовкла Ярина;

Тілько сльози утирає,

На шлях поглядає.

Із куряви щось вигляне

І знов пропадає.

Ніби шапка через поле

Котиться, чорніє...

Ховається... мошечкою

Тілько... тілько... мріє,

Та й пропало... Довго, довго

Стояла Ярина

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина.

Не вйрнула; похилилась,

Заплакала знову...

А за нею й старий батько,

Та й пішли додому.


Минають дні, минає літо,

Наста[ла] осінь, шелестить

Пожовкле листя; мов убитий,

Старий під хатою сидить;

Дочка нездужає Ярина,

Його єдиная дитина

Покинуть хоче; з ким дожить?

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літа,

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

Мов лату на латі,

На серце печалі нашили літа.

«В Твоїх руках все на світі.

Твоя свята воля!

Нехай буде так, як буде —

Така моя доля!»


І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю; мов дівчину

В зеленому гаї.

І сонечко серед неба /306/

Опинилось, стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало.

І Ярина вийшла з хати

На світ Божий глянуть,

Ледве вийшла... Усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо та тихо,

Ніби вчора народилась...

А лютеє лихо...

Б самім серці повернулось

І світ заступило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.


У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса

Тричі причащалась.

У Почаєві святому

Ридала, молилась,

Щоб Степан той, тая доля,

Їй хоча приснилась!..

Не снилося. Вернулася.

Знову забіліла

Зима біла. Знову весна

Рястом червоніла;

Знов Ярина вийшла з хати

На світ дивуватись.

Та не святих вже благати —

Ворожки питати.


І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю за три шаги

З воску виливала.

«Он, бачиш, кінь осідланий

Маха головою.

А он їде, а онде йде

Дідусь з бородою. /307/

Ото гроші. Бач, віскривий,

Якби догадався

Та втер йому; отже й утер.

Дивися — сховався

За могилу, лічить гроші.

Знову іде шляхом,

Заплющившись, з торбинками.

То, бач, ради страху,

Щоб татаре або ляхи

Часом не спіткали...»

І радісінька додому

Ярина верталась.


Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає —

Не малий рік. А Степана

Немає, немає.

І стежечки, доріженьки

Яром та горою,

Що топтані до ворожки,

Поросли травою.

А Ярина у черниці

Косу розплітає;

Старий батько коло неї

Падає, благає,

Хоч годочок, хоч літечко,

Хоч Петра діждати,

Хоч Зелених. Діждалися,

Уквітчали хату

І любистком, і клечанням,

У сорочках білих,

У неділю, мов сироти,

Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують,

Слухають — щось грає

За ворітьми, мов на кобзі,

І тихо співає.


«У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

«Благослови, отамане,

Чайки поспускати

Та за Тендер погуляти, /308/

Турка пошукати».

Чайки і байдаки спускали,

Гарматами риштовали,

З широкого гирла Дніпрового випливали.

Серед ночі темної

На морі синьому,

За островом Тендром потопали,

Пропадали.

Один потопає,

Другий виринає,

Козацтву-товариству із синьої хвилі

Рукою махає, гукає:

«Нехай вам, товариство, Бог допомагає!»

І в синій хвилі потопає,

Пропадає.

Тілько три чайки, слава Богу,

Отамана курінного,

Сироти Степана молодого,

Синє море не втопило,

А в турецьку землю, агарянську,

Без вес[е]л і кормиг прибило.

Тойді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили,

З гармати гримали,

В кайдани кували,

В Цареградськую башту сажали,

В тяжкую роботу завдавали.

Ой Спасе наш чудотворний,

Межигорський Спасе!

І лютому ворогові

Не допусти впасти

В турецькую землю, в тяжкую неволю.

Там кайдани по три пуда,

Отаманам по чотири.

І світа Божого не бачать, не знають,

Під землею камень ламають,

Без сповіді святої умирають,

Пропадають.

І згадав сирота Степан в неволі

Свою матір Україну,

Нерідного батька старого,

І коника вороного, /309/

І сестру Ярину.

Плаче, ридає,

До Бога руки здіймає,

Кайдани ламає,

Утікає на вольную волю...

Уже на третьому полі

Турки-яничари ловили,

До стовпа в’язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали,

В кайдани забили,

В тюрму посадили

І замуровали».


Отак на улиці під тином

Ще молодий кобзар стояв

І про невольника співав.

За тином слухала Ярина

І не дослухала, упала.

«Степаночку! Степаночку! —

Ридала, кричала. —

Степаночку, моє серце,

Де ти забарився?

Тату! тату! Це Степан наш!

Ідіть подивіться».

Прийшов батько, розглядає,

Насилу Степана

Розпізнає; отак його

Зробили кайдани.

«Сину ти мій безталанний,

Добрая дитино!

Де ти в світі пробувався,

Сину мій єдиний?»

Плаче старий, обнімає,

І сліпий мій плаче

Невидющими очима,

Мов сонце побачив.

І беруть його під руки,

І ведуть у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

І голову йому змила,

І ноги умила.

І в соро[ч]ці тонкій, білій /310/

За стіл посадила.

Годувала, напувала,

Положила спати

На перині... і тихенько

Вийшла з батьком з хати.


«Ні, не тр[е]ба, мій таточку,

Не треба, Ярино!

Подивіться: я загинув,

Навіки загинув.

За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

З калікою... Ні, Ярино,

Насміються люди,

І Бог святий покарає

І прожене долі

З ції хати веселої

На чужеє поле.

Ні, Ярино, Бог не кине,

Ти найдеш дружину,

А я піду в Запорожжя.

Я там не загину,

Мене люблять...» — «Ні, Степане,

Ти моя дитина,

І Бог тебе покарає,

Як мене покинеш».

«Оставайся, Степаночку!

Коли не хоч братись,

То так будем. Я сестрою,

А ти мені братом,

А дітьми йому обоє,

Батькові старому.

Не йди, серце, Степаночку,

Не кидай нас знову.

Не покинеш?..» — «Ні, Ярино...»

І Степан остався;

Зрадів старий, мов дитина,

Аж за кобзу взявся;

Хотів вшкварить навприсідки

З усієї сили...

І на призьбі під хатою

Усі троє сіли.

«Розкажи ж тепер, Степане,

Про свою недолю. /311/

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі».


«Отож мене, вже сліпого,

На світ випускали

З козаками... Товариство

На Січ прямувало,

І мене взяли з собою,

І через Балкани

Поспішали в Україну

Вольними ногами.

І на тихому Дунаю

Нас перебігають

Товариші-запорожці

І в Січ завертають.

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі сребро, злато

І свічі забрали

У Покрови. Як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаї

Новим кошем стали.

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила

І Межигорського Спаса

Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій

Галері гуляла,

На пожар той поглядала,

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Німоті ділила.

Та бахурям і байстрюкам

Люд закрепостила.

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий,

Що очей не маю,

Що нічого того в світі

Не бачу й не знаю.

Ляхи були — усе взяли, /312/

Кров повипивали!..

А москалі і світ Божий

В путо закували!

Отаке-то! тяжко, тату,

Із своєї хати

До нехриста поганого

В сусіди прохатись.

Тепер, кажуть, Головатий

Останки збирає

Та на Кубань підмовляє,

Черкеса лякає.

Нехай йому Бог поможе,

А що з того буде —

Святий знає. Почуємо,

Що розкажуть люди!..»

Отак вони що день божий

Удвох розмовляли

До півночі, а Ярина

Господарювала.

Згадували Запорожжя,

Козацькую славу

І співали удвох собі

Про Чалого Саву,

Про Богдана недомудра,

Ледачого сина,

І про Гонту-мученика,

Й славного Максима.

А Ярина їх слухала...

Та святих благала.

Ублагала... на всеїдній

З Степаном побрались.


Оце і вся моя дума.

Не здивуйте, люди.

Те, що було, минулося

І знову не буде.

Минулися мої сльози,

Не рветься, не плаче

Поточене старе серце,

І очі не бачать

Ні тихої хатиночки

В забутому краю,

Ні тихої долиночки,

Ні темного гаю, /313/

Ні дівчини молодої

Й малої дитини

Я не бачу щасливої:

Все плаче, все гине.

І рад би я сховатися,

Але де, не знаю.

Скрізь неправда, де не гляну,

Скрізь Господа лають.

Серце в’яне, засихає,

Замерзають сльози...

І втомивсь я, одинокий,

На самій дорозі.

Отаке-то! не здивуйте,

Що вороном крячу:

Хмара сонце заступила,

Я світа не бачу.

Ледви, ледви опівночі

Серцем прозираю

І немощну мою думу

За світ посилаю

Зцілющої й живущої

Води пошукати.

Як інколи, то й принесе,

І покропить в хаті,

І засвітить огонь чистий,

І сумно і тихо

Розказує про весілля —

Звертає на лихо.

Тепер мені про сліпого

Сироту кончає,

Але як довести краю,

І сама не знає.

Бо не було того дива,

Може, споконвіку,

Щоб щаслива була жінка

З сліпим чоловіком!

Отже сталось таке диво!

Год, другий минає,

Як побрались, а дивіться —

Вкупочці гуляють

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати,

Та вчить внука маленького

Чолом оддавати.











СЛІПИЙ

(Поема)


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 50—57). [Прим. litopys.kiev.ua: арк. 50—67]

Подається за автографом.

Автограф датований: «16 октября 1845. С. Марьинское».

Датується за цим автографом: 16 жовтня 1845 р., с. Мар’їнське.

Першу редакцію поеми, під назвою «Сліпий», створено в жовтні 1845 р., під час перебування Шевченка в маєтку О. А. Лук’яновича селі Мар’їнському на Миргородщині. Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему до рукописної збірки «Три літа», з виправленнями в рядках 13, 36, 38, 46, 81, 168, 203, 242, 307, 391, 402, 411, 438, 457, 510, 534, 631, 683, 709. Згодом, найімовірніше в лютому — березні 1847 р., у А. І. Лизогуба в Седневі, готуючи твори до нового (нездійсненого) видання «Кобзаря», поет зробив виправлення олівцем у рядку 87. З цими виправленнями текст першої редакції поеми набув викінченого вигляду.

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів (роздобувши в П. Куліша список поеми «Сліпий»), Шевченко на початку 1859 р. створив у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» нову редакцію твору. Рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» поет не пізніше 28 квітня 1859 р. подав до Петербурзького цензурного комітету. Проте Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису, обмежившись дозволом на нове видання лише раніше друкованих творів Шевченка, після чого поет передав аркуші розшитого рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» до журналу «Основа» (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 112 — 127).

Вперше надруковано цю другу (а не першу) редакцію поеми — «Невольник» (Основа. — 1861. — № 4. — С. 1 — 20) — за автографом з рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (з огляду на цензуру — з купюрами). Публікація викликала лист Л. М. Жемчужникова до редактора «Основи», який надіслав до журналу список першої редакції поеми — «Сліпий». Зробивши хибний висновок, ніби публікація поеми в журналі не повна і не має закінчення, редакція «Основи» опублікувала за списком Л. М. Жемчужникова й інше, раніше, закінчення твору (рядки 665 — 720). Публікація мала таку назву й примітку: «(Пропущений Т. Г. Шевченком). /724/ Епілог до „Невольника“. (Напечатаного в IV-ій книжці Основи 1861 року)» (Основа. — 1862. — № 6. — С. 1 — 2). Помилка «Основи», яка до цілком завершеної пізнішої редакції поеми додала закінчення іншої, ранішої її редакції, довгий час лишалася не поміченою. До 1925 р. поема друкувалася з подвійним закінченням.

Вперше надруковано першу редакцію поеми «Сліпий» у виданні: Шевченко Т. Поезії. «Кобзар» / Зредагували та примітки додали І. Айзеншток та М. Плевако. — X.: ДВУ, 1925. — С. 153 — 165 (з помилковим твердженням у передмові та примітці, ніби цей текст і назва пізніші, ніж текст і назва «Невольника»).

У поемі знайшло вияв прагнення Шевченка осмислити історичну долю запорозького козацтва у другій половині XVIII ст. Епізоди з життя козацької родини подано на тлі історичних подій — зруйнування Запорозької Січі (1775), покріпачення українського селянства (1783), роздавання Катериною II українських земель, запобігання перед нею останнього гетьмана К. Розумовського (1728 — 1803) та козацької старшини. Поет досить довільно оперує історичним матеріалом. Так, дія поеми починається «ще за Гетьманщини святої», отже, не пізніше 1764 р., коли Гетьманщину було скасовано, а наприкінці поеми Степан згадує Слободзею, де 1792 р. А. Головатий утворив кубанське військо. З цього слід було б зробити висновок, що розлука Степана з Яриною тривала щонайменше 28 років. Тим часом Шевченко розтягує її лише на 5 років. Цілком довільно переносить Шевченко морські походи запорожців з XVI — XVII століть у другу половину XVIII ст., коли вони вже не відбувалися. Довільні хронологічні зміни надають специфічного характеру художньому історизму поеми. Це метод своєрідної «концентрації» історії, за допомогою якого поет для побутової картини, що охоплює невеликий проміжок часу, створює широке історичне тло, розкриває історичну основу зображуваних характерів.

Той блукає за морями... Ні хати, ні поля... — Рядки своєрідно варіюють початок поеми «Сон» — роздуми про людську долю: «Той мурує, той руйнує...» і т. д. Проте, на відміну від поеми «Сон», де йдеться про долю суспільних хижаків, тут вони мають не сатиричний, а медитативний характер.

Іди ти в Січ... та звичаю Козацького наберешся... — Ці напучування Степана старим козаком перегукуються з тим, як виряджає на Січ своїх синів Тарас Бульба в повісті Гоголя «Тарас Бульба»: «Это все дрянь, чем набивают головы ваши; и академия, и все те книжки, буквари, и философия, все это казнащо, я плевать на все это! [...] А вот лучше я вас на той неделе отправлю на Запорожье. Вот где наука, так наука! Там вам школа, там только наберетесь разуму» (Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — М., 1937. — Т. 2. — С. 43); «Нет лучшей науки для молодого человека, как Запорожская Сечь» (Там само. — С. 44). Майже те ж саме, що й Бульба, говорить Степанові старий козак — його названий батько.

Не такого, яку Братстві... — Йдеться про Києво-братську школу, засновану 1615 р. при Богоявленському монастирі Київським братством, — національно-релігійною просвітницькою організацією, створеною на кошти міських ремісників, запорозького козацтва, окремих православних шляхтичів, духовних осіб. Братства існували в ряді міст України, Білорусі, частині Литви, вели боротьбу проти національного утиску, примусового покатоличення українців та білорусів, провадили значну просвітницьку діяльність. У 1631 р. Києво-братську школу митрополитом Петром Моги/725/лою було реорганізовано у вищий навчальний заклад — Києво-Могилянський колегіум, перейменований 1701 р. у духовну академію.

А живі мисліте... — Йдеться про справжню, життєву науку; мисліте — літера М у церковнослов’янській абетці.

Минають дні, минає літо... — Авторемінісценція з поеми «Гайдамаки», де цим рядком починається розділ «Гонта в Умані». Цей же та наступні рядки варіюються згодом у Шевченковому вірші:


Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі...


У Межигорського Спаса... — Мається на увазі церква при Межигірському Спасо-Преображенському монастирі поблизу Києва.

У Почаєві святому Ридала, молилась... — Почаївський монастир на Волині з 1720 до 1831 р. був уніатським. Отже, Ярина не могла його відвідувати. Православним монастир став 1831 р.

...Петра діждати... — тобто церковного свята Петра і Павла (29 червня за ст. ст.).

Тендер — колись острів на Чорному морі, тепер коса на південь від Дніпровсько-Бузького лиману.

Чайки — великі бойові човни запорозьких козаків.

Агарянська земля — земля, населена іновірцями-магометанами.

Лейстровий козак — козак, записаний у спеціальний військовий реєстр.

І на тихому Дунаї Нас перебігають товариші-запорожці І в Січ завертають. — Ідеться про Задунайську Січ. Після ліквідації Запорозької Січі (1775) частина козаків утворила в турецьких володіннях у Добруджі Задунайську Січ (1776 — 1828). Становище козаків у Туреччині було тяжким. 18 травня 1828 р. їм було дозволено повернутися в Україну.

Як цариця по Києву З Нечосом ходила І Межигорського Спаса Вночі запалила. — Катерина II, супроводжувана Г. О. Потьомкіним та іншим почтом, зупинилася в Києві під час подорожі до Криму 1787 р. Пожежа в Межигірському монастирі сталася вночі, напередодні від’їзду Катерини II з Києва. Ходили чутки, що монастир підпалено з наказу цариці (історичними матеріалами це не підтверджується). Перекази про це Шевченко чув, очевидно, під час відвідання Межигірського монастиря в червні 1843 р.

Нечос (Нечоса) — прізвисько генерал-фельдмаршала Г. О. Потьомкіна (1739 — 1791), під яким він 1772 р. з політичних міркувань записався до Запорозького Коша.

І по Дніпру у золотій Галері гуляла... — Від Києва до Криму Катерина II зі своїм численним почтом пливла по Дніпру.

Та бахурям і байстрюкам Люд закрепостила. — Йдеться про запровадження кріпацтва на Україні 1783 р. Катериною II.

Кирило — Кирило Розумовський (1728 — 1803), останній гетьман Лівобережної України (1750 — 1764).

Тепер, кажуть, Головатий Останки збирає Та на Кубань підмовляє... — 1788 р. створено так зване Військо вірних козаків, перейменоване в тому ж році на Чорноморське козацьке військо. У селі Слободзеї, в Молдавії, на лівому березі Дністра, воно організувало свій перший адміністративний центр. У 1792 р. з ініціативи А. Головатого частина війська переселилася на Кубань. /726/












Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.