[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 329-342; С. 730-733.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





НАЙМИЧКА



ПРОЛОГ

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:


«Ой тумане, тумане —

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна, єсть у мене

І батько, і мати...

Єсть у мене... туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люде хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть... Дитя моє!

Я була багата... /330/

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе».


Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала:


«Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку повила

І на Дунай однесла:

«Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий,

І собою укрий!»



І

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом,

Удвох собі на хуторі жили.

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли.

А потім побралися,

Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу —

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.


Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане? /331/

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно

В добрую годину

І згадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!



II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.


В такім раї, чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось,

Чи ще тілько заклюнулось —

І рай запалило?


Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до Бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

«Сама не знаю! /332/

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись...

Кому понадбали

Добра цього?..»

«Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми... мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»


І разом схопились

Та до воріт... Прибігають —

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита —

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала —

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі... і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько пхика.

«А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай...

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище...»

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний, /333/

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами —

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!




III

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали

Та ввечері й охрестили

І Марком назвали.

Росте Марко. Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко —

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

«А що ж, — каже, — возьмім, Насте».

«Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись».

«Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку

Прожив, слава Богу, —

Підтоптався. Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?»

«А що дасте».

«Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого? /334/

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо —

Отоді й за плату,

Чи так, дочко?»

«Добре, дядьку». «Просимо ж у хату».


Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і надворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Що день божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято —

То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться Богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує —

Сама не з’їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться — /335/

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає...

Не зна Марко, росте собі,

Росте, виростає.




IV

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.


Уже Марко чумакує

І восени не ночує

Ні під хатою, ні в хаті...

Кого-небудь треба сватать!

«Кого ж би тут?» — старий дума

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости: «Треба Марка

Самого спитати».

«Добре, дочко, спитаємо,

Та й будемо сватать».


Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим. /336/

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали!


«Спасибі вам! — старий каже.

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..»

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у порогу

Вхопилась руками

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка шептала:

«Мати... мати... мати!»




V

Через тиждень молодиці

Коровай місили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицями танцює

Та двір вимітає;

Та прохожих, проїжжачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай, бігає, а самого

Ледве ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті і надворі.

І жолоби викотили

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають, миють...

Та все чужі. Де ж наймичка

На прощу у Київ

Пішла Ганна. Благав старий, /337/

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

«Ні, Марку, ніяко

Мені матір’ю сидіти:

То багаті люде,

А я наймичка... ще й з тебе

Сміятися будуть.

Нехай Бог вам помагає!

Піду помолюся

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь...»

Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка... заплакала

Й пішла за ворота.


Розвернулося весілля.

Музикам робота

І підковам. Вареною

Столи й лави миють.

А наймичка шкандибає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ — не спочила,

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей не стало

На молебствіє Варварі.

Носила- носила,

Кіп із вісім заробила

Й Маркові купила

Святу шапочку в пещерах

У Йвана святого,

Щоб голова не боліла

В Марка молодого;

І перстеник у Варвари

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.


Вернулася. Катерина

І Марко зостріли /338/

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили;

Наповали й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.


«За що вони мене люблять?

За що поважають?

О Боже мій милосердний!

Може, вони знають...

Може, вони догадались...

Ні, не догадались;

Вони добрі...»

І наймичка

Тяжко заридала.




VI

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Катря провожала,

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила Бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно, ніби мати

Покинула хату.


Після Пречистої в неділю,

Та після Першої Трохим

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі, на призьбі. Перед ним

З собакою унучок грався,

А внучка в юпку одяглась

У Катрину і ніби йшла

До діда в гості. Засміявсь

Старий і внучку привітав,

Неначе справді молодицю:

«А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв? /339/

Чи попросту забула взяти?..

Чи, може, ще й не напекла?

Е, сором, сором, лепська мати!»

Аж зирк — і наймичка ввійшла

На двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну.

«А Марко в дорозі?» —

Ганна діда питалася.

«В дорозі ще й досі».

«А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися...

Так щось тяжко стало!»

І внучатам із клуночка

Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,

Й намиста разочок

Яриночці, і червоний

З фольги образочок,

А Карпові соловейка

Та коників пару,

І четвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині, а дідові

Із воску святого

Три свічечки; а Маркові

І собі нічого

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить нездужала.

«А ось ще осталось

Півбубличка!»

Й по шматочку

Дітям розділила.




VII

Ввійшла в хату. Катерина

Їй ноги умила

Й полудновать посадила.

Не пила й не їла

Стара Ганна. /340/

«Катерино!

Коли в нас неділя?»

«Післязавтра».

«Треба буде

Акафіст наняти

Миколаєві святому

Й на часточку дати;

Бо щось Марко забарився...

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань Боже!»

Й покапали сльози

З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

«Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, нездужаю

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті!»


Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили —

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

На коморі. Болящая

Що день, що година,

Ледве чути, питається:

«Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!» /341/




VIII

Іде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи —

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою габою.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі — червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав’яру з Дону —

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!


Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу.

«Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі Христе-Боже!

Насилу діждала!»

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.


Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»

«Ні, не вмерла, /342/

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».


Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава... слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».


Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!












НАЙМИЧКА


Джерела тексту:

список Л. В. Тарновської з виправленнями П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 54);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа»(ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 22 — 34);

першодрук в альманасі «Записки о Южной Руси»(СПб., 1857. — Т. 2. — С. 149-168);

примірник «Кобзаря» 1860 р. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 95-124); /731/

виправлення Шевченка у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Г. М. Честахівському (Музей-Архів УВАН у США, Нью-Йорк; публікація: В. М[іяковський]. Унікальний «Кобзар» 1860 року з власноручними поправками Шевченка// Шевченко. Річник 10. — Нью-Йорк, 1964. — С. 27 — 35).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 р. з виправленнями Шевченка.

Автограф у збірці «Три літа»датовано: «13 ноября 1845, в Переяславі».

Датується за автографом: 13 листопада 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. З раннього автографа зробила список Л. В. Тарновська на папері з водяним знаком «1849» р., отже, й створено його не раніше цього року.

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», зробивши виправлення в рядках 20, 116, 316. Пізніше, найімовірніше, у лютому — березні 1847 р., у Седневі, готуючи твори до нового видання «Кобзаря», поет вніс деякі виправлення олівцем у рядках 53, 76, 353, 403, 459. Про те, що твір переписано до рукописної збірки «Три літа»з автографа, від якого походить список Л. В. Тарновської, свідчить той факт, що рядок 20 Шевченко спочатку написав так, як і в списку Л. В. Тарновської: «Ні, не ховай, я не одна, єсть у мене», а потім закреслив перші три слова. Є в списку Л. В. Тарновської лексичні відміни від автографа у збірці «Три літа», що засвідчує дальшу творчу роботу поета під час переписування твору.

Згадку про ранній автограф поеми зустрічаємо у спогадах М. І. Костомарова: «С Шевченко лично познакомился я в має 1846 года в Киеве и видался с ним до января 1847 г., когда он выехал в Черниговскую губернию к своим знакомым. Тогда я читал в рукописи многие из его произведений, из которых иным суждено было явиться в печати поздно, как, напр., „Наймичка“» (Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. VI).

У листі до О. Я. Кониського А. О. Ускова писала, що «якось на святах або в самому кінці р. 1853, або з самого початку р. 1854» Шевченко читав їм свою повість «Наймичка» «і казав при тій нагоді, що такого змісту є у його поема мовою українською, ще не друкована, і лишилась вона в когось на Україні» (Кониський О. Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — Львів, 1901. — Т. 2. — С. 114).

П. О. Куліш у листі до дружини від 11 серпня 1856 р. зазначив, що під час перебування тоді в Києві він мав доступ до рукописів, що зберігаються у В. В. Тарновського (ІР НБУВ, I, 28768). Очевидно, в цей час він познайомився і зі списком Л. В. Тарновської поеми «Наймичка», вніс до нього деякі виправлення, що здебільшого наближають текст до автографа збірки «Три літа». П. О. Куліш мав тоді вже список А. І. Лизогуба, зроблений під час перебування Шевченка у Седневі на початку 1847 р. «А. И. Лизогуб, — писав з цього приводу Л. М. Жемчужников, — сам переписал для меня: „Наймичку“, „Псалмы“ и те места из „Катерины“, „До Основьяненко“, „Тарасовой ночи“, „Гайдамаков“, которые не пропустила цензура. Рукопись эту я давал П. А. Кулишу, но не помню, списать только или подарил» (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 241 звор.).

У дружніх взаєминах Шевченко був і з сестрою В. В. Тарновського — Н. В. Тарновською, з якою познайомився ще до заслання, а після заслання написав присвячений їй вірш «Н. Т.»(«Великомученице кумо!»). У по/732/дарованому Н. В. Тарновській Шевченком «Кобзарі» 1860 р. з дарчим написом (ІЛ, ф. 1, № 525) є вклейки, на яких дописано цензурні вилучення з поезії «До Основ’яненка», з поем «Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки». Про ці вилучення Н. В. Тарновська могла дізнатись від Шевченка.

У листі до О. Я. Кониського від 18 липня 1895 р. П. О. Куліш зазначив: «„Наймичку“ писав Шевченко ще до москалювання свого: бо ще геть довго не вернемо його з марширування, як вона, ся, Наймичка, опинилась якось у нас на хуторі із чиєюсь „Сірою Кобилою“, написаною на прописі. Пам’ятаю, що подекуди не було віршів кілька до пов’язі оповідання, деякі ж не до ладу писано, — тільки не Тарасовою рукою. Мусив я зредагувати її, та й не сказав би вже тепереньки, де, що й як»(ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 92 — 92 звор.). Мова йде про список Л. В. Тарновської, який справді містив пропуски окремих рядків, помилки, виправлені олівцем рукою П. О. Куліша. Ще раніше П. О. Куліш у листі до О. М. Огоновського від 20 липня 1889 р. зауважив: «Шкода, що погинули такі автографи, як „Наймичка“ і „Неофіти“ Шевченка, котрі я повикінчував чи подомальовував... Тепер би й мені самому хотілось подивитись, як вони вийшли почорну від авторів»(Життя й революція. — 1927. — № 12. — С. 294; публікація М. С. Возняка). П. О. Куліш тоді не знав, що автограф зберігся у збірці «Три літа», і писав про свої заслуги у викінченні поеми «Наймичка». У листі до Шевченка від 22 грудня 1857 р. він не минув нагоди підкреслити: «Коли ж у тебе є гарні вірші і без Гуса, то пришли перше мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як „Наймичка“, котрої — сам бачиш — я не зопсував» (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 98).

Вперше поему «Наймичка»за списком А.І. Лизогуба і з деякими своїми виправленнями опублікував у «Записках о Южной Руси» (СПб., 1857. — Т. 2. — С. 149 — 168, без підпису автора і з приміткою, що автор поеми невідомий, а текст її нібито знайдено в альбомі «хуторской барышни») П. О. Куліш. Ім’я автора тоді ще заборонялося згадувати, а тим більше друкувати його твори.

Повернувшись із заслання, Шевченко заходився видавати свої твори. Не маючи автографа зі збірки «Три літа»(він тоді перебував в архіві III відділу), поет для публікації поеми «Наймичка» в «Кобзарі» 1860 р. узяв текст першодруку, дещо поправивши його. Над текстом поеми він продовжував працювати і після її надрукування у «Кобзарі» 1860 р. У робочому примірнику цього видання (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 95 — 124) він зробив виправлення, уточнення. З певністю не можна сказати, чи поет завершив роботу, але текст у робочому примірнику «Кобзаря» 1860 р. є останнім підсумком праці поета над твором.

Від списку А. І. Лизогуба, зредагованого П. О. Кулішем, походить, очевидно, список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 321 — 331). У ньому є варіанти, створені П. О. Кулішем, нема поділу на розділи, відсутня назва вступу «Пролог». Серед паперів О. М. Бодянського виявлено ще один список, опублікований Є. Ф. Карським (Русский филологический вестник (Варшава). — 1907. — Кн. 1. — С. 100 — 107). Публікатор помилково зазначив, що в його руках був автограф. Проте вміщене тут же фото джерела, за яким опубліковано поему, засвідчує, що публікатор помилився: в його розпорядженні був не автограф, а список. На це звернув увагу ще В. М. Доманицький, ознайомившись із публікацією Ю. Ф. Карським двох уривків з нього (Кобзар. — СПб., 1908. — С. VIII, передмова). Це був «рукопис П. Куліша, створений у процесі підготовки «Наймички»до друку в «Записках о Южной Руси» (Бородін В. С. Три поеми Т.Г. Шевченка: /733/ «Сова», «Сліпий», «Наймичка». — К., 1964. — С. 81). Фотокопія одного з наведених уривків мала таку первісну редакцію рядків 56 — 69:


Були собі дід та баба.

Над ставом, у гаї

Жили собі на хуторі

Старенькі обоє.

Худоби усякої

Чимало надбали,

Та діточок Бог не дає,

А смерть за плечима!


За винятком першого рядка наведеного уривка, інші рядки виправив П. О. Куліш так, як їх опубліковано у першодруці. Виправлення П. О. Куліша збігаються і з автографом у збірці «Три літа», за винятком рядка 68, в якому нема слів «у їх»: «Та діточок богма»(у публікації П. О. Куліша: «Та діточок у їх бігма»).

Інші списки походять переважно від першодруку в «Записках о Южной Руси» або від публікації у «Кобзарі» 1860 р. В. М. Доманицький, маючи у своєму розпорядженні список з автографа у збірці «Три літа», надрукував у «Кобзарі» 1907 р. текст «Записок о Южной Руси» з деякими уточненнями за списком з автографа збірки «Три літа».

Про вдову співала... — Наведені далі рядки дуже близькі до початку народної пісні «Ой у полі могила, там удова ходила...»(див.: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П.П. Чубинским. — Т. 5. — № 486. — С. 923).

Та хто в далекую дорогу їм добре коней запряже? — Пор. цю метафору з рядками останнього вірша Шевченка «Чи не покинуть нам, небого...»:


Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу...


На молебствіє Варварі. — Йдеться про Варвару-великомученицю, героїню християнської агіографічної розповіді, мощі якої були однією з головних святинь київського Михайлівського Золотоверхого монастиря.

...в пещерах У Йвана святого... — Йдеться про печери Києво-Печерської лаври, в одній з яких покоївся прах ченця Печерського монастиря Іоана Затворника (XII ст.) (передання про нього див. у кн.: Києво-Печерський патерик. — К., 1930. — С. 138 — 141). У цих рядках поет зафіксував як побутову деталь широку торгівлю «чудотворними»предметами культу в київських монастирях.

Після Пречистої, в неділю, Та після Першої... — Тобто після 15 серпня за ст. ст. Перша Пречиста — день Успіння (смерті) Богородиці.

Акафіст — особливий вид молитовно-хвалебних пісень на честь Христа, Богородиці, святих. Виконується стоячи всіма присутніми.

Миколай — святий заступник моряків і подорожніх (саме тому Ганна радить звернутися до нього: «Бо щось Марко забарився...»).

Й на часточку дати... — тобто подати «о здравії»(див.: Грінченко Б. Словарь української мови. — К., 1909. — Т. 4. — С. 446).

Маслосвятіє — тобто єлеєсвячення, церковний обряд помазання єлеєм (олива з вином) тіла умираючого.

Габа — тут: облямівка хустки.

Кав’яр — солона риб’яча ікра. /734/












Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.