[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 355-357; С. 740-742.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ХОЛОДНИЙ ЯР



У всякого своє лихо,

І в мене не тихо,

Хоч не своє, позичене,

А все-таки лихо.

Нащо б, бачся, те згадувать,

Що давно минуло,

Будить бознає колишнє —

Добре, що заснуло.

Хоч і Яр той, вже до його

І стежки малої

Не осталось; і здається,

Що ніхто й ногою

Не ступив там, а згадаєш,

То була й дорога

З манастиря Мотриного

До Яру страшного.

В Яру колись гайдамаки

Табором стояли,

Лагодили самопали,

Ратища стругали.

У Яр тойді сходилися,

Мов із хреста зняті,

Батько з сином і брат з братом

Одностайне стати

На ворога лукавого,

На лютого ляха.

Де ж ти дівся, в Яр глибокий

Протоптаний шляху?

Чи сам заріс темним лісом,

Чи то засадили

Нові кати? Щоб до тебе /356/

Люди не ходили

На пораду, що їм діять

З добрими панами,

Людоїдами лихими,

З новими ляхами?

Не сховаєте! над Яром

Залізняк витає

І на Умань позирає,

Гонту виглядає.

Не ховайте, не топчіте

Святого закона,

Не зовіте преподобним

Лютого Нерона.

Не славтеся царевою

Святою войною.

Бо ви й самі не знаєте,

Що царики коять.

А кричите, що несете

І душу і шкуру

За отечество!.. Єй-богу,

Овеча натура;

Дурний шию підставляє

І не знає за що!

Та ще й Гонту зневажає,

Ледаче ледащо!

«Гайдамаки не воины —

Розбойники, воры.

Пятно в наший истории...»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви — розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом /357/

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.











ХОЛОДНИЙ ЯР


Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 99 — 100 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 38 — 41).

Подається за збіркою «Три літа». /741/

Автограф датовано: «Вьюнища, 17 декабря 1845».

Датується за автографом: 17 грудня 1845 р., В’юнище.

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». У середині 1840-х років вірш починає нелегально поширюватися у списках, насамперед у середовищі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Відомий список В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, 1 експ., № 81, ч. 4, арк. 58 — 63) походить від чистового автографа збірки «Три літа». Проти основного тексту він не має різночитань, тільки у рядку 83 переставлено слова: замість «І повіє огонь новий» — «І повіє новий огонь». Значніші відміни зафіксовано у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 61 — 63), в якому твір надруковано за списком невідомою рукою середини 40-х років XIX ст.

З невстановленого списку, як видно, дуже неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 19 звор. — 21). Список І. М. Лазаревського не відбивав тексту, створеного поетом у рукописній збірці «Три літа». Рядки 12 — 13 вписано іншою рукою. Рядки 17 — 20 і 21 — 26 переставлено. Переглядаючи цей список після повернення із заслання, Шевченко зробив у ньому виправлення, усунув частину спотворень, почасти відновив варіанти збірки «Три літа», проте правку не доведено до кінця й облишено. Рядки 50 — 52 у списку І. М. Лазаревського передано двома рядками. Шевченко відновив, як і в збірці «Три літа», три рядки.

Список твору мав П. О. Куліш. Найімовірніше, за цим списком вірш вперше опубліковано в Лейпцигу 1859 р. видавцем Гергардтом у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (с. 14 — 17) в редагованій І. Головіним серії «Русская библиотека» (т. 8). У першодруці, як і в списку В. М. Білозерського, переставлено слова у рядку 83, є відміни в рядках 2, 23, 80. Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. У «Кобзарі» 1907 р. В. М. Доманицький подав відміни проти автографа у списку М. О. Максимовича (с. 132 — 133). Є відміни проти автографа і в списках у «Кобзарі» 1860 з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 10 — 12), у рукописній збірці 1889 р. (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 86 — 90), у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 4, с. 286 — 289), у рукописній збірці «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, спр. 7, с. 93 — 96), у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 266 — 267). Багато різночитань містить список у рукописному «Кобзарі» Д. Демченка (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 166 — 169). Частина з них походить від неуважного прочитання джерела, з якого робився список. У рядку 48 замість «Що царики коять» — «Що царики кують»; у рядку 70 замість «Голодні ворони» — «Господні ворони».

Незначні відміни проти автографа у збірці «Три літа» є у списку, що належав М. О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 11 звор. — 13), у списку О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 143, с. 98 — 100). У списку М. О. Максимовича є лише дві лексичні відміни в рядках 30, 37.

Список невідомою рукою 1864 р. (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 2092, арк. З — 4) має помітку олівцем у дужках проти назви: «большими буквами», що свідчить про його підготовку до друку. Він /742/ міститься у рукописній збірці невідомою рукою під назвою «Пісні Тараса Шевченка. Чигирин. Року 1864. Друкарня Остапенка». Після десяти творів є помітка олівцем: «Доб. Сон, Кавказ, До земляків». А далі іншою рукою списки творів: «Сліпий» (від рядка «Оце і вся моя дума» — і далі), а також повністю записано вірш «Мій Боже милий, знову лихо...» — арк. 19. Список Т. Грушкевича збігається в основному з першодруком (ЛНБ, ф. 41, спр. 140, с. 18 — 21).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезія Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 54 — 56.

...дорога з монастиря Мотриного До Яру страшного. — Мотронинський монастир та Холодний Яр були місцем зосередження гайдамацьких загонів перед початком повстання 1768 р. Про перебування гайдамаків у Холодному Яру Шевченко міг чути від місцевих селян та читати у статті М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине» (1839): «Верстах в двух от Мотренинского монастыря есть овраг, называемый Холодным. Над ним лежит небольшая поляна, возле которой шла дорога от монастырских мельниц к монастырю через чащу густого леса. На этой поляне и расположился Железняк табором...» (Максимович М. А. Собрание сочинений. — Т. 1. — С. 631). Цю статтю, яка за життя автора не друкувалася, Шевченко міг прочитати в рукопису. Наведеним уривком скористався М. Маркевич в «Истории Малороссии» (див. т. 2, с. 660).

Безпосереднім імпульсом до написання твору було відвідання поетом урочища Холодний Яр (у Чигиринському повіті Київської губернії, тепер Чигиринського району Черкаської області) 1843 р. або восени 1845 р., а також знайомство з працею історика А. О. Скальковського (1808 — 1897) «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII столетии. 1733 — 1768» (Одесса, 1845).

Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? — У цих рядках чується мотив осудження пасивності сучасників, який став одним із провідних у громадянській поезії Шевченка.

Нерон (37 — 68) — римський імператор (54 — 68), ім’я якого стало прозивним у значенні кривавого деспота. Тут поет назвав Нероном Миколу І. У списку І. М. Лазаревського (ІЛ, ф. 1, № 88) рядки 43 — 44: «Не зовіте преподобним Миколу-Нерона».

Не славтеся царевою Святою войною. — Натяк на війну, яку вів царизм на Кавказі.

«Гайдамаки не воины Разбойники, воры. Пятно в нашей истории...» — У цих рядках Шевченко полемізує з А. О. Скальковським, який у своїх книжках паплюжив гайдамацький рух: «Гайдамаки XVIII столетия мало чем разнились от обыкновенных грабителей XVII века, и их-то подвиги покрыли срамом храброе, хотя и полуобразованное Низовое общество» (Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII столетии. 1733 — 1768. — Одесса, 1845. — С. 15). В іншому місці своєї книги історик писав: «На Запорожье... легло вечное пятно бесславия» (с. 125).










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.