[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 378-393; С. 756-757.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





1847



ВІДЬМА



Молюся, знову уповаю,

І знову сльози виливаю,

І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

Озовітеся ж, заплачте,

Німії, зо мною

Над неправдою людською,

Долею лихою.

Озовітесь! А за вами,

Може, озоветься

Безталання невсипуще

І нам усміхнеться.

Поєднає з недолею,

Спасибі нам скаже.

І заплаче, помолиться

Й тихо спати ляже.

Така моя рада, незнаємий брате,

Смирись перед Богом, людей не займай,

Шукай собі брата в палатах і в хаті

І дбай домовину, а слави не дбай,

Бо вона не спинить віку молодого,

Не верне з-за літа нашої весни!

Отак-то, мій друже, молись, брате, Богу

І мене в молитвах своїх пом’яни.

Коло осеннього Миколи,

Обідрані, трохи не голі,

Бендерським шляхом уночі

Ішли цигане, а йдучи...

Звичайне, вольнії, співали.

Ішли, ішли, а потім стали.

Шатро край шляху нап’яли, /379/

Багаття вбоге розвели

І коло його посідали,

Хто з шашликом, а хто і так,

Зате він вольний, як козак

(Колись-то був). Сидять, куняють.

А за шатром в степу співає,

Неначе п’яна, з приданок

Додому йдучи, молодиця.

Ой у новій хаті

Полягали спати,

Молодій приснилось,

Що мати сказилась,

Свекор утопився,

Бать[ко] оженився.

І... гу...

Цигане слухають, сміються:

— І де ті люди тут возьмуться?

Оце, мабуть, із-за Дністра.

Бо тут все степ... Мара! Мара! —

Цигане крикнули, схопились.

А перед ними опинилось

Те, що співало...

Жаль і страх!

В свитині латаній дрожала,

А на руках і на ногах

Од стужі кров повиступала,

І довгі коси в реп’яхах!..

Постояла, а потім сіла

Коло огню, і руки гріла

На самім полум’ї.

— Ну так,

Оженився неборак! —

Сама собі ніби шептала.

І страшно, страшно усміхалась.


Цигане

А відкіля ти, молодице?


Відьма

Хто, я?

Як була я молодиця,

Цілували мене в лице,

А як стала стара баба,

Цілували б, була б рада. /380/


Цигане

Співуча, нічого сказать!

Якби собі таку достать,

Та ще й з медведем.


Відьма

Я співаю,

Чи то сижу, чи то гуляю,

Все співаю, все співаю,

Уже забула й говорить...

А перше добре говорила.


Цигане

Де ж ти була, що заблудила?


Відьма

Хто, я? Цить... Цить...

З дочкою пан лежить,

Огонь погас, а місяць сходить,

В яру пасеться вовкулак...

Я в приданках була впилася,

І молода не придалася,

А все то прокляті пани

З дівчатами такеє діють...

Ще треба сина оженить,

Піду, без мене не зуміють

І в домовину положить.


Цигане

Не йди, небого, будь ти з нами,

У нас, єй-богу, добре жить.


Відьма

А діти єсть у вас?..


Цигане

Немає...


Відьма

Кому ж ви їсти даєте?

Кого ви спати кладете?

Кого колишете вночі?

Лягаючи і встаючи,

За кого молитесь!! Ох, діти!

І все діти! І все діти! /381/

І мені нема де дітись.

Де не піду, усе за мною.

Вони з’їдять мене колись.


Цигане

Не плач, небого, не журись:

У нас дітей нема й заводу...


Відьма

Хоч з гори та в воду...


І тяжко, тяжко заридала.

Цигане довго дивувались,

Поки поснули, де хто впав.

Вона ж не спала, не журилась,

Сиділа, ноги устромила

В гарячий попіл; виступав

Щербатий місяць з-за могили

І на шатро мов позирав,

Аж поки хмари заступили.


Чом не спиться багатому,

Сивому, гладкому?

Чом не спиться убогому

Сироті старому?

Один дума, як би його

На подзвін придбати,

Другий дума, коли б швидче

Достроїть палати.

Отойді вже одпочину!

Аж у домовині...

А другий і так собі

Де-небудь загине.

І обидва спочивають

І гадки не мають.

Убогого й не згадують,

А того ще й лають.

Не спиться старому ні в полі, ні в хаті,

А треба як-небудь віку доживати.


Коло огню старий циган

З люлькою куняє,

І дивиться на приблуду,

Може, що й гадає? /382/


Циган

Чому не ляжеш, не спочинеш?

Зірниця сходить, подивись.


Відьма

Дивлюся я, вже ти дивись.


Циган

Ми рано рушимо, покинем,

Як не проспишся...


Відьма

Не просплюсь!

Уже ніколи не просплюсь,

Отак де-небудь і загину

У бур’яні́...

Гаю, гаю, темний гаю,

Тихенький Дунаю,

Ой у гаї погуляю,

В Дунаї скупаюсь.

В зеленому баговинні

Трошки одпочину...

Та, може, ще хоч погану

Приведу дитину!..

Дарма, аби собі ходило

Та вміло матір проклинать.

Он... он... чи бачиш, на могилі

Очима лупа кошеня,

Ото до мене... Кицю... Кицю...

Не йде погане бісеня!

А то дала б тобі напиться,

Й на той рік знало б...

Стоїть кутя на по́куті,

А в запічку діти.

Наплодила, наводила,

Та нема де діти.

Чи то потопити,

Чи то подушити,

Чи жидові на кров продать,

А гроші пропити!

Що, добре наші завдають?

Ото-то й то, а ти не знаєш!

Сідай лиш ближченько отут.

Я розкажу тобі, ти знаєш,

Що й я в Волощині була! /383/

Близнят в Бендерах привела,

У білих Ясах колихала,

У Дунаєві купала,

В Туреччині сповила,

Та додому понесла

Аж у Київ, та вже дома,

Без кадила, без кропила,

За три шаги охрестила,

А три шаги пропила.

Упилася... Упилась,

І досі п’яна!..

І вже ніколи не просплюся.

Бо я вже й Бога не боюся

І не соромлюся людей.

Коли б мені отих дітей

Найти де-небудь... Ти не знаєш,

Чи є в Туреччині война?


Циган

Була колись, тепер нема,

Умер найстарший старшина.


Відьма

Я думала, в Туреччині,

Аж і там немає.

Ось слухай же, скажу тобі,

Кого я шукаю.

Я шукаю Наталочку

Та сина Івана,

А найгірше я шукаю

Проклятого пана...

Щоб задушить! Бо як узяв

Мене молодою,

Та й остриг, неначе хлопця,

І скрізь за собою

Возив мене. У Бендерах

Тойді ми стояли —

З москалями, а москалі

Турка воювали.

Отож якраз против Спаса

Привела близнята.

А він, проклятий, покинув,

Не вступив і в хату,

Пішов собі з москалями... /384/

А я з байстрюками

В Україну повернула

Босими ногами,

Острижена. Та й байдуже.

Ішла та питала

До Києва... І що з мене

Люде посміялись!!

Трохи була не втопилась,

Та жаль було кинуть

Близняточок. То сяк, то так

На свою країну

Доплелася... Одпочила,

Вечера діждалась,

Та й у село, хотілось, бач,

Щоб люде не знали.

Підкрадаюся до хати —

Аж огню немає,

Я думала, що батько спить —

Аж батько вмирає.

І нікому руки скласти!

Я перелякалась,

Хата пусткою смерділа,

От я заховала

Близнят своїх у коморі,

Убігаю в хату,

А він уже ледве дише.

Я до його: «Тату!

Тату! Тату, це я прийшла!» —

За руки хапаю...

А він мене взяв за руку

І шептав: «Прощаю...

Прощаю... І...» — Тілько й чула.

Я, здається, впала

Та й заснула! Якби була

Довіку проспала!

Опівночі прокинулась —

Щось ходить по хаті...

А за руку батько давить.

«Тату! — кричу, — тату!»

Аж він уже так як крига:

Насилу я руку

Випручала. Що, цигане!

Якби таку суку

Тобі дочку! Чи простив би? /385/


Циган

Простив би, єй-богу.


Відьма

Та мовчи вже! Бо забуду.

Я молилась Богу...

Ба ні... Дітей годувала,

Та в засік ховала,

Та, здається, ще очіпок

Клоччям вимощала —

Щоб не знать було, що стрига.

Прибралась, ходила,

Поки люде домовину

Надворі робили.

Доробили, положили,

Понесли, сховали...

І одна я, як той палець,

На світі осталась.

Через яр ходила

Та воду носила,

Коровай сама бгала,

Дочку оддавала,

А сина женила!..

І... Гу...


Циган

Не скигли, бо ти всіх побудиш!


Відьма

Хіба я скиглю, навісний?


Циган

Та добре, добре, що ж там буде?

Розказуй дальше...


Відьма

Що даси?

Навариш завтра мамалиги?

Я й кукурузи принесу...

Постривай же, нагадаю.

З дочкою ліг спати!..

А сина взяв у лакеї...

Громадою з хати...

Еге, еге, нагадала. /386/

Я собак дражнила

Попід вікнами з старцями

І близнят носила...

За плечима, щоб привчались...

Аж і пан приїхав,

Отойді було громаді

І всім достолиха,

Щоб мене не виганяли

З батьківської хати.

Та й взяв мене з близнятами

До себе в палати.


Ростуть мої близняточка,

А я утішаюсь

І з лютою гадюкою

Я знову кохаюсь.

Докохалася до краю!..

Сина у лакеї...

Занапастив... А з дочкою!..

Чи чуєш, з своєю!..

Чи це не гріх, по-вашому?

І в вас так уміють??

А мені дав карбованця

Та послав у Київ.

Послав Богу молитися,

Отож я й ходила,

І молилась... Ні, цигане,

Я дарма молилась.

Чи в вас єсть Бог який-не будь?

От же в нас немає!

Пани вкрали та в шкатулі

У себе ховають.


Вертаюся я додому —

Замкнуті покої,

Пан поїхав десь з дочкою,

Як перше зо мною!

І сина взяв, потім... потім...

Далебі не знаю,

Що робилось!.. Мені снилось,

Нібито літаю

Над байраками совою

І дітей шукаю...

Ні, не слухай, я не дітей — /387/

Я шукала пана.

А тепер уже не треба —

Піду у цигани.

Я вже сина оженила,

А дочка й так буде.

Лазитиме попідтинню,

Поки стопчуть люде.

Ти не бачив мого сина?..

Там такий хороший!!

Такий, як ти. Ух, холодно!

Позич мені грошей...

Намиста доброго куплю

І тебе повішу.

Та й піду собі додому...

Дивись, миша, миша

Несе у Київ мишенят.

Не донесеш, утопиш десь!

Або пан одніме!..

Чи я найду дітей своїх,

Чи так і загину?! —

Та й замовкла, мов заснула.

Цигане вставали,

Розбирали шатро своє,

В дорогу рушали,

Та й рушили. Пішли степом.

І відьма устала.

Та й пішла сама за ними,

А йдучи співала:

«Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде,

Бо вже мене осудили

На сім світі люде».


За селом село минали,

В городи́ ходили,

І, мов диво, за собою

Приблуду водили.

І співала й танцювала,

Не пила й не їла...

Неначе смерть з циганами

По світу ходила.

Потім разом схаменулась,

Стала їсти й пити,

І ховатись за шатрами, /388/

І Богу молитись.

То таке їй поробила

Стара Маріула.

Якимсь зіллям напоїла.

То воно й минуло.

Потім її сама стала

Вчить лікарувати,

Які трави, що од чого,

І де їх шукати.

Як варити, напувати —

Всьому, всьому вчила,

І приблуда училася

І Богу молилась.

Літо й друге проблукала

Та в старої вчилась.

А на третє в Україну

З нею приблудилась.

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась Богу,

Та й пішла собі додому,

На свою країну —

Рада, рада та весела,

Мов мала дитина.

Які села прохожала —

Болящих питала,

І травами напувала,

І всім помагала.

Восени прийшла додому,

Пустку затопила,

Вимазала, упоралась,

Легенько спочила,

Мов у Раї. Все забула —

Злеє і незлеє.

Всіх простила, всіх любила

І мов над землею

Святим ангелом витала,

Так їй легко стало.

Мов в палатах, в своїй хаті

Жити вона стала,

І сусіди не цурались,

Все село любило,

Бо вона все по болящих /389/

День і ніч ходила.

І всім людям помагала,

І плати не брала.

А як брала, то калікам

Зараз оддавала,

Або свічечку в неділю

Спасові поставить

За всіх грішних, а у себе

Й шага не оставить.

«Нащо мені? (було каже)

Чи то в мене діти?!.»

Та й заплаче, отак вона

Сама собі в світі

Вік недовгий доживала...

Дівчата, бувало,

І днювали, й ночували,

Й хату прибирали,

І мазали, і квітчали,

І їсти варили...

І ворожить не просили —

Так собі любили!

В хатиночці чисто, тихо,

Ясно, мов у Раї:

І, знай, двері поскрипують,

Ніхто не минає.

Той добридень прийде скаже,

Той зілля попросить,

Той калачик, паляничку, —

Всього понаносять,

Аби було з ким пожити,

Добром поділитись.

Отак вона жила дома,

І вкрита і сита.

І любили, й поважали,

І всього давали...

А все-таки покриткою

І відьмою звали!


З подагрою і подушками,

З трьома, чи й більше, лікарями

Із-за німецької землі

Весною пана привезли —

Самого тілько. Де ж ті діти?

Дочку на хорта проміняв, /390/

А сина в карти проіграв!

(І так трапляється на світі!

А що ж ми маємо робить?)

Отож взяли його лічить.

Лічили, аж утрьох лічили,

Уже чого з ним не робили?

Та ба... Не буде вже грішить.

А ще б хотілося... Простила!

Святого зілля наварила...

І, милосердая, з села

Лічити ворога пішла!

І лікарів отих просила,

Щоб пана зіллям напоїть,

Хрестилася, що буде жить!

Та лікарі не допустили,

Прогнали, трохи ще й не били,

Взяла горщечок та й пішла,

Ідучи, діточок згадала...

Заплакала... І жаль їй стало,

Що панові не помогла!


Весна зиму проганяє,

І зелений по землі

Весна килим розстилає,

Із ірію журавлі

Летять високо ключами...

А степами та шляхами

Чумаки на Дін пішли.

І на землі і на небі

Рай, і я не знаю,

Якого ще люди раю

У Бога благають?

А тим часом непрощенний

Грішний умирає.

Уже його, лукавого,

Сакраментовали,

Клали долі на соломі,

І стелю знімали,

Не вмирає... І лікарі

Нічого не вдіють!..

Якось трохи полегшало,

«Покличте Лукію...» —

Шепнув, та аж затрусився...

Привели в палати /391/

Мою відьму... І лікарі

Вже стали благати,

Щоб помогла... Прийшла вона

І у ногах стала,

І ни́щечком за грішного

«Отче наш» читала.

Пан неначе прокинувся,

Глянув кругом себе

І на неї... та й закричав:

 — Не треба! не треба!

Іди собі! або стривай...

Чи ти не забула?

Прости мене! прости мене!.. —

І сльози блиснули

Вперше зроду... — Я прощаю...

Я давно простила... —

І свічечку дала в руки,

І перехрестила.

Заснув ворог перед нею,

Як тая дитина,

А її за свою душу

Молитись покинув.


Сорокоусти наймала,

У Київ ходила

Та за пана покойного

Господа молила.

І восени вернулася

В село зимувати,

Ніби матір, привітали

Ласка́ві дівчата.

І знов стали на досвітки

До неї ходити,

І знов стали, як матері,

Лукії годити.

А вона їх научала,

Як на світі жити.

Розказує, як і вона

Колись дівовала,

І як пана полюбила,

Покриткою стала.

І як стри́гою ходила,

Близнят породила,

Як блукала з циганами, /392/

І як її вчила

Лікарювать Маріула.

І все, що робилось,

Усе було розказує,

Аж плачуть дівчата,

Та хрестяться, жахаються,

Ніби пан у хаті.

А вона їм розказує,

Просить, заклинає,

Щоб з панами не кохались!..

Бо Бог покарає.

Що підете ви по світу,

Так як я ходила,

Батька, матір погубите,

Як я погубила.

Дітей своїх на сміх людям

Пустите по світу,

Так як я... як я... пустила...

Діти мої! діти!


Отак вона научала.

Дівчата хрестились

Та плакали, а уночі

Пани все їм снились,

І з рогами, і з хвостами,

Одрізують коси,

Та кусають, та сміються,

І простоволосих

На собак тощо міняють,

У дьогті купають,

І виводять на улицю,

І людей скликають

Дивитися. Отаке-то

Дівчаточкам снилось,

А все-таки на досвітки

До неї ходили.


Прийшла весна зеленая.

Стара моя встала,

Пішла в поле шукать зілля,

Та там і осталась...

І обідать, і вечерять

Варили дівчата,

Та не знали, де ділася /393/

Їх нерідна мати.

Пастухи в селі сказали,

Що коло могили

У калюжі стару відьму

Чорти задавили.

Найшли її, громадою

Без попа сховали,

І в могилу осиковий

Кілок забивали.

А дівчата уквітчали

Могилу квітками

І осику поливали

Дрібними сльозами.

І виросла на могилі

Осика заклята.

Отам відьма похована.

Хрестітесь, дівчата.

Хрестітеся і не кваптесь

На панів лукавих,

Бо згинете осміяні,

Наробите слави.











ВІДЬМА


Джерела тексту:

чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» (ІЛ, ф. 1, № 72, арк. 1 — 8) під назвою «Осика»;

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 53 — 82).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф у підготовчому рукопису проектованого «Кобзаря» датовано: «Седнев, 1847, марта 7».

Датується: 7 березня 1847 р., Седнів.

Первісний автограф не відомий. 7 березня 1847 р., перебуваючи в Седневі у А. І. Лизогуба, Шевченко переписав поему під назвою «Осика» до підготовчого рукопису проектованого в Києві 1847 р. нового видання «Кобзаря». Через арешт кирило-мефодіївців видання здійснене не було. 5 квітня 1847 р. під час арешту Шевченка підготовчий рукопис «Кобзаря» було в нього вилучено і передано до III відділу, в архіві якого зошит перебував до 1907 р. Чорновий автограф, з якого Шевченко переписав твір до підготовчого рукопису «Кобзаря», було повернуто Шевченкові, і поет привіз його з собою на заслання. В Оренбурзі, восени — взимку 1849 р. (не раніше 1 листопада 1849 р. й не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета), після повернення з Аральської описової експедиції, Шевченко переписав твір спочатку без назви з чорнового автографа, з якого він переписував «Осику» до підготовчого рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря», до «Малої книжки», помістивши його між творами 1846 — 1847 рр. під № 4 у четвертому зшитку. Нову назву — «Відьма» — поет дописав пізніше. При переписуванні Шевченко зробив чимало виправлень, вилучив епіграф і звернений до слухачок монолог автора (це — двадцять чотири рядки між 24 і 25 рядками автографа в «Малій книжці»). У тексті «Малої книжки» завершено формування першої редакції твору. /757/

З «Малої книжки» поему разом з іншими творами 1846 — 1850 рр. переписано до списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав А. М. Жемчужникову і тепер не відомий (Кониський О. Я. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 10 — 11). Подані з нього О. Я. Кониським рядки поеми «Відьма» відбивають текст «Малої книжки», за винятком рядків 231 — 232 («Хотілось, бач, Щоб мене не знали!»); 261 («Що зробив би?»); 301 («І всім досталося»); 304 («І взяв мене з близнятами»); 306 («Ростуть, ростуть близняточка»); 315 («І в вас так уміють??»); 318 («Послав Богу помолитись»); 323 («В нас його немає»); 342 — 343 («Лазитиме попідтинню, Поки найдуть...»); 612 («Хрестітеся, не кваптеся»).

Текст першої редакції твору вперше надруковано у виданні: Шевченко Т. Поезія: У двох томах / За ред. акад. С. Єфремова і М. Новицького. — К. : Книгоспілка, 1927. — Т. 1. — С. 374 — 397, — за текстом автографа у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» (назва — «Осика»).

Коло осеннього Миколи... — Свято так званого «зимового» Миколи — 6 грудня за ст. ст.

Волощина — Дунайське князівство Молдавія, яке 1859 р. об’єдналося з іншим Дунайським князівством — Валахією в одну державу.

Бендери, Яси — волоські міста, здобуті російською армією навесні 1828 р. під час російсько-турецької війни.

За три шаги охрестила... — Шаг — дрібна монета вартістю в півкопійки.

...якраз против Спаса... — Свято Преображення Господня (Другий Спас) припадає на 6 серпня за ст. ст.




Інші редакції та варіанти


Осика — первісна назва поеми, пов’язана із забобоном: жінку, яку вважали відьмою, позбавляли християнського обряду поховання й закопували при дорозі, а могилу «запечатували» осиковим кілком.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.