[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 589-763.]

Попередня     Головна     Наступна





КОМЕНТАРІ



У першому й другому томах академічного зібрання творів Шевченка вміщено поетичні твори.

Хронологічна межа між першим і другим томами — арешт 5 квітня 1847 р., що різко змінив долю та умови творчості поета. Поетичні твори 1837 — початку 1847 року (до арешту Шевченка) складають перший том, наступні твори 1847 року (починаючи з циклу «В казематі») та 1848 — 1861 рр. (до кінця творчого шляху поета) — другий том.

До першого тому вперше вводяться розділи «Редаговане», «Dubia» (друкуються після віршів, балад і поем, які складають перший, основний розділ, яким відкривається том). До розділу «Dubia» ввійшли тільки такі вірші, щодо яких авторство Шевченка викликає мало сумнівів. Вірші 1837 — 1847 рр., що вміщувались у давніших виданнях творів Шевченка помилково чи без достатніх підстав 1, у цьому томі не передруковуються.

У середині кожного розділу твори розподілено за річними рубриками. Такий поділ до певної міри умовний, оскільки над деякими творами Шевченко працював протягом кількох років, та й не завжди рік написання вірша, балади чи поеми можна визначити точно. Але він зручний для читача і спирається на власні наміри поета, виявлені, зокрема, під час складання рукописної «Малої книжки», а потім — і «Більшої книжки», в яких твори 1847 — 1860 рр. згруповано (не завжди точно) саме за річними рубриками 2. Твори, над якими Шевченко працював протягом кількох років, віднесено до того року, на який припадає основна частка творчої праці. Точніші відомості про датування творів подаються у коментарях.



1 Див.: Кирилюк Є. П. Питання шевченківської текстології // Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. — К., 1961. — С. 26 — 38; Сиваченко М. Є. Над текстами українських письменників. — К., 1985. — С. 24 — 103.

2 Див.: Бородін В. Рукописні збірки Шевченка «Мала книжка» та «Більша книжка» як джерела тексту // Збірник праць двадцять п’ятої наукової шевченківської конференції. — К., 1983. — С. 14 — 49.



Як правило, твори друкуються у хронологічній послідовності за часом їхнього написання. Твори, що мають широку орієнтовну дату (місяць чи понад місяць, рік чи понад рік), ставляться в загальний ряд за другою, «верхньою» її межею. У тих випадках, коли кілька творів датується одним і тим же самим місяцем чи роком і точніші дати встановити неможливо, вони розташовуються в тому порядку, в якому їх записано до рукописних збірок самого поета. Насамперед це стосується поезій 1847 — 1850 рр., переписаних Шевченком після повернення з Аральської описо/592/вої експедиції до Оренбурга наприкінці 1849 — на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня нового арешту поета) до «Малої книжки» за річними рубриками.

Підставою для датування стали творчі рукописи, частина яких датована чи містить датовані твори, листи, щоденник, автобіографія поета, свідчення сучасників у їхньому листуванні і спогадах, прижиттєві видання й публікації, деякі рукописні списки, документи про надходження творів Шевченка до цензури 1. Важливою підставою для датування великої кількості творів, написаних на засланні, є розміщення їх у відповідних річних рубриках згадуваної «Малої книжки» 2.

Твори Шевченка (основні тексти, інші редакції та варіанти) друкуються за автографами, переважну більшість яких зосереджено у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Національної академії наук України 3; прижиттєвими виданнями та публікаціями (з усуненням цензурних купюр за автографами та з виправленням очевидних друкарських помилок і огріхів); авторськими робочими примірниками прижиттєвих видань («Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 4, «Кобзар» 1860 5) з рукописними виправленнями Шевченка; рукописними копіями та списками (І. М. Лазаревського, П. І. Бартенєва та ін.) з виправленнями поета; деякими іншими, не правленими Шевченком, рукописними списками, що доносять автентичний текст, який в автографічному вигляді не зберігся; деякими посмертними публікаціями (в журналах «Основа», «Вечерниці», празькому виданні «Кобзаря» 1876 р., женевському виданні «Кобзаря» 1878 р. тощо), здійсненими за автографами, нині не відомими (з виправленням друкарських та інших помилок). Твори подаються в останніх авторських редакціях, друкованих чи рукописних. Усі уточнення, виправлення, редакторські кон’єктури, внесені в текст, у тім числі корективи, що усувають цензурні спотворення, застережено у коментарях. Авторські виправлення і переробки тексту вичерпно відбито у розділі «Інші редакції та варіанти».



1 Зібрані в кн.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура: Дослідження та документи: 1840 — 1862 роки. — К., 1969.

2 Зберігається у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 1, № 71.

3 Див.: Опис рукописів Т. Г. Шевченка. — К., 1961; Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури. — К., 1999. — С. 539 — 559.

4 Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 76.

5 Там само, ф. 1, № 70.



Видання творів, поданих у першому томі, грунтується на всій сукупності текстологічних досліджень творчості Шевченка — атрибуції текстів, дослідженні особливостей творчого процесу поета, включаючи моменти автоцензури, класифікації джерел тексту за часом і місцем їхнього створення і публікації, належністю до первісних, проміжних чи остаточних стадій творчої історії — історії задуму і тексту, автентичністю та повнотою тексту, наявністю в них цензурних спотворень, редакторських виправлень, сторонніх нашарувань, пошкоджень, розробці методів їхнього усунення.

У коментарях до тому використано велику кількість матеріалів, що з’ясовують творчу історію поетичних творів Шевченка 1837 — початку 1847 року. Упорядники враховували всі свідчення і згадки Шевченка про свої твори, свідчення сучасників поета в листах, щоденниках і спогадах, /593/ фактичні дані, матеріали і коментарі, подані в «Шевченківському словнику» (К., 1977 — 1978), у книжках Ю. О. Івакіна «Коментар до „Кобзаря“ Шевченка: Поезії до заслання» (К., 1961) та «Коментар до „Кобзаря“ Шевченка: Поезії 1847 — 1861 років» (К., 1964), у виданнях творів поета, збірниках праць 33 наукових шевченківських конференцій. Використали упорядники і власні архівні, бібліографічні розшуки та коментарі до попередніх видань.

У текстологічній частині коментаря до кожного твору подаються вичерпні відомості про всі наявні джерела тексту, їхній перелік у генеалогічній (стадіальній) послідовності зі стислою текстологічною характеристикою, довідки про джерело основного тексту, про те, які зміни й виправлення внесено в основний текст за іншими джерелами (і якими саме), які купюри й лакуни заповнено за іншими джерелами і якими саме, про внесені в текст кон’єктури; про датування твору та підстави для цього.

Коментар включає історію задуму та тексту і створення коментованого твору, його творчу історію за всіма наявними матеріалами. Основний зміст цієї частини текстологічного коментаря — аналіз творчої роботи над чорновими й наступними рукописними текстами та аналіз друкованих текстів, що становлять продовження творчої праці Шевченка. Саме цей аналіз лежить в основі мотивування основного, дефінітивного тексту, обґрунтування хронології (дати) твору, встановлення генеалогічного ланцюга послідовних редакцій і варіантів тексту.

У заключній частині текстологічного коментаря подаються відомості про поширення творів у рукописних списках, насамперед за життя та в перше десятиріччя після смерті Шевченка, з текстологічною характеристикою їх, дані про друковану історію творів до часу першого включення їх до збірки творів поета.

Історико-літературна частина коментаря дає аналіз джерел твору — суспільно-політичних, історичних, фольклорних, літературних, міфологічних тощо.

Остання частина — реально-енциклопедичний коментар.

Підготовку текстів та коментування першого тому здійснили: В. С. Бородін (Преамбула до коментарів, «Тарасова ніч», «Тополя», «Гамалія», «Сова», «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Нудно мені, тяжко — що маю робити?..», Незнайдені твори), М. М. Павлюк («Думи мої, думи мої...», «Гайдамаки», «Давидові псалми», «Вип’єш перву — стрепенешся...», «На незабудь Штернбергові»), В. Л. Смілянська («Перебендя», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Н. Маркевичу», «Вітер з гаєм розмовляє...», «Утоплена», «Тризна», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі...», «Як умру, то поховайте...», «Лілея», «Русалка», «Відьма», «Не журюсь я, а не спиться...»), Н. П. Чамата («Причинна», «Думка» («Тече вода в синє море...»), «Думка» («Вітре буйний, вітре буйний!..»), «Думка» («Тяжко-важко в світі жити...»), «Думка» («Нащо мені чорні брови...»), «На вічну пам’ять Котляревському», «Катерина», «Мар’яна-черниця», «Слепая», [Виправлення байки П. Писаревського «Собака та Злодій»]), В. Є. Шубравський та І. Д. Бажинов («Єретик», «Кавказ»), В. Є. Шубравський та В. С. Бородін («Три літа», «За що ми любимо Богдана?..»), В. Є. Шубравський та Л. С. Генералюк («У неділю не гуляла...»), В. Є. Шубравський та В. П. Мовчанюк («Чигрине, Чигрине...», «Дівичії ночі», «Чого мені тяжко, чого мені нудно...»), В. Є. Шуб/594/равський та М. М. Павлюк («І мертвим, і живим...», «Холодний Яр»), В. Є. Шубравський та С. Д. Попель («Сон»), В. Є. Шубравський та Н. П. Чамата («Розрита могила», «Заворожи мені, волхве...», «Гоголю», «Не завидуй багатому...», «Не женися на багатій...»).

Підготовку текстів другого тому та коментування здійснили: В. С. Бородін («Невольник»), М. М. Павлюк («Подражаніє 11 псалму», «Марку Вовчку», «Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)», «Колись дурною головою...», «Якби-то ти, Богдане п’яний...», «Бо Іудеї во дні они...», «Марія», «Подражаніє Едуарду Сові», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV. Подражаніє», «Дівча любе, чорнобриве...», «Ой діброво — темний гаю!..», «Подражаніє сербському», «Молитва», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...», «Колись-то ще, во время оно...», «Тим неситим очам...», «Плач Ярославни», «В Путивлі-граді вранці-рано...», «З передсвіта до вечора...», «Умре муж велій в власяниці...», «Гімн черничий», «Над Дніпровою сагою...», «Росли укупочці, зросли...», «Світе ясний! Світе тихий!..», «Ликері», «Барвінок цвів і зеленів...», «І Архімед, і Галілей...»,«Л.», «Не нарікаю я на Бога...», «Саул», «Минули літа молодії...», «Титарівна-Немирівна...», «Хоча лежачого й не б’ють...», «І тут, і всюди — скрізь погано...», «О люди! люди небораки!..», «Якби з ким сісти хліба з’їсти...», «І день іде, і ніч іде...», «Тече вода з-під явора...», «Якось-то йдучи уночі...», «Бували войни й військовії свари...», «Н. Т.», «Зійшлись, побрались, поєднались...», «Кума моя і я...», «Чи не покинуть нам, небого...», Незнайдені твори), В. Л. Смілянська («Москалева криниця», «Заросли шляхи тернами...», «Зацвіла в долині...», «У нашім раї на землі...», «На Великдень на соломі...», «Було, роблю що, чи гуляю...», «Буває, іноді старий...», «Хіба самому написать...», «Дурні та гордії ми люди...», «І золотої й дорогої...», «Ми вкупочці колись росли...», «Ми восени таки похожі...», «Лічу в неволі дні і ночі...», «Ми заспівали, розійшлись...», «Не молилася за мене...», «Мені здається, я не знаю...», «Якби ви знали, паничі...», «Буває, в неволі іноді згадаю...», «І станом гнучим і красою...», «Огні горять, музика грає...», «Чи то недоля та неволя...», «На батька бісового я трачу...», «І досі сниться: під горою...», «Неофіти», «Юродивий», «Доля», «Муза», «Слава», «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), «Я не нездужаю, нівроку...», «N. N.» («Така, як ти, колись лілея...»),«Мій Боже милий, знову лихо!..», «Ой по горі роман цвіте...», «Ой маю, маю я оченята...», «Сестрі»), Н. П. Чамата («Ну що б, здавалося, слова...», «Мов за подушне, оступили...», «П. С», «Г. 3.», «Якби зострілися ми знову...», [«Марина»], «Пророк», [«Сичі»], «Меж скалами, неначе злодій...», «За сонцем хмаронька пливе...», «І небо невмите, і заспані хвилі...», «І виріс я на чужині...», «Не для людей, тієї слави...», «Коло гаю в чистім полі...», «Якби мені черевики...», «І батата я...», «Полюбилася я...», «Породила мене мати...», «Ой я свого чоловіка...», «Ой виострю товариша...», «По улиці вітер віє...», «Ой сяду я під хатою...», «Закувала зозуленька...», «Швачка», «Ой не п’ються пива-меди...», «На улиці невесело...», «У тієї Катерини...», «Із-за гаю сонце сходить...», «Ой пішла я у яр за водою...», «Не так тії вороги...», «Ой люлі, люлі, моя дитино...», «Ой чого ти почорніло...», «Туман, туман долиною...», «У неділеньку у святую...», «У перетику ходила...», «У неділеньку та ранесенько...», «Не тополю високую...», «Утоптала стежечку...», «І широкую долину...», «Навгороді коло броду...», «Якби мені, мамо, намисто...», «Не хочу я женитися...», «Чума», «І знов мені не привезла...», /595/ «В неволі, в самоті немає...», «Ой умер старий батько...», «Не вернувся із походу...», «У Вільні, городі преславнім...», «Заступила чорна хмара...», «Не додому вночі йдучи...», «Неначе степом чумаки...», [«Сотник»], «Як маю я журитися...», «Нащо мені женитися?..», «Ой крикнули сірії гуси...», «Якби тобі довелося...»), В. Є. Шубравський («Ой гляну я, подивлюся...», «Та не дай, Господи, нікому...»), В. Є. Шубравський та В. С. Бородін («В казематі», «Не спалося, а ніч, як море...», «Чернець»), В. Є. Шубравський та Л. С. Генералюк («N. N.» («Мені тринадцятий минало...»), «N. N.» («О думи мої! О славо злая!..»), «Ой стрічечка до стрічечки...», «Хустина», «То так і я тепер пишу...», «У Бога за дверми лежала сокира...», «Титарівна»), В. Є. Шубравський та В. П. Мовчанюк («Княжна», «Не гріє сонце на чужині...», «Один у другого питаєм...», «Самому чудно. А де ж дітись?..», «Добро, у кого є господа...», «Готово! Парус розпустили...»), В. Є. Шубравський та М. М. Павлюк («Іржавець», «Полякам», [«Царі»]), В. Є. Шубравський та В. Л. Смілянська («Сон» («Гори мої високії»), «А. О. Козачковському», «Варнак», «Думи мої, думи мої...», «Петрусь»), В. Є. Шубравський та Н. П. Чамата («N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють...»), «А нумо знову віршувать...»).



















ПОЕЗІЯ





1837




ПРИЧИННА


Джерела тексту:

фрагменти тексту в цензурному рукопису альманаху «Ластівка», наведені в описі, складеному П. О. Картавовим (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 12);

першодрук в альманасі «Ластівка» (СПб., 1841. — С. 230 — 242);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 9 — 12 звор.);

«Кобзар» 1860 (с. 25 — 33).

Подається за «Кобзарем» 1860. Конфігурація тексту рядків 92 — 142 виправляється за першодруком.

Датується орієнтовно на підставі свідчень Шевченка в автобіографії (де він називає «Причинну» серед ранніх своїх творів) та на допиті в III відділі у справі Кирило-Мефодіївського братства 21 квітня 1847 р. (під час якого поет зазначив, що почав писати вірші 1837 р.), а також на підставі повідомлення Є. П. Гребінки в листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. про передачу Шевченком творів для публікації в альманасі «Ластівка»: 1837 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. Найраніший повний текст, що дійшов до нас, — першодрук в альманасі «Ластівка». «Причинна» — один із ранніх творів Шевченка, написаний ще до його викупу з кріпацтва. В автобіографії поет зазначив, що перші вірші складалися ним у Петербурзі в Літньому саду і що з численних ранніх своїх спроб він згодом опублікував тільки баладу «Причинна»: «В этом саду и в то же время начал он (Шевченко пише про себе в третій особі. — Ред.) делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу „Причинна“» (т. 5 цього видання). На допиті у справі Кирило-Ме/596/фодіївського братства в III відділі 21 квітня 1847 р. Шевченко заявив: «Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 г.» (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814 — 1861. — К., 1982. — С. 117). Першим своїм твором поет з певних міркувань назвав тут не «Причинну», а написану щонайменше роком пізніше за неї поему «Катерина», можливо, як твір, що здобув особливий успіх у читачів. Про те, що 1837 р. Шевченко був уже автором кількох поезій, писав у своїх спогадах І. І. Панаєв: «Я первый раз увидел Шевченко двадцать четыре года назад тому (в 1837 году), на вечере у Гребенки. В это время дело шло о выкупе поэта. Об этом хлопотали Жуковский и Михаил Юр. Виельгорский. Шевченко было двадцать три года; жизнь кипела в нем, мысль о близкой свободе и надежда на лучшее будущее оживляли его. Он написал тогда уже несколько стихотворений [...], но эти стихотворения, кажется, не вошли в его „Кобзарь“. Малороссийские друзья его уже и тогда отзывались об нем с увлечением и говорили, что Шевченко обещает обнаружить гениальный поэтический талант...» (Заметки нового поэта // Современник. — 1861. — Кн. 3. — С. 154). Як свідчить запис А. М. Мокрицького у щоденнику, 31 березня 1837 р. він показував вірш Шевченка К. П. Брюллову та В. І. Григоровичу: «Показал его (Шевченка. — Ред.) стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния» (Дневник художника А. Н. Мокрицкого. — М., 1975. — С. 115). З написаних у той час творів нині відомий тільки вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?..» (подається у цьому томі в розділі «Dubia»).

Наприкінці 1838 року Шевченко передав баладу разом з кількома іншими творами Є. П. Гребінці для публікації в альманасі «Ластівка». Є. П. Гребінка в листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. писав: «Він мені дав гарних стихів на збірник» (Гребінка Є. П. Твори: В 3 т. — К., 1981. — Т. 3. — С. 595). Деякі відомості про історію тексту «Причинної» містить опис складального рукопису «Ластівки», зроблений П. О. Картавовим, де відзначено виправлення Шевченка в писарському списку цього твору. За свідченням П. О. Картавова, Шевченко зняв присвяту «В. И. Григоровичу на память 22 апреля 1838», перенісши її до поданої далі «Глави І з поеми „Гайдамаки“» (її подано до альманаху дещо пізніше); вписав рядок 76, позначений спершу крапками; в кінці рядка 91, позначеного крапками, дописав слово «очерет»; виправив текст рядка 199. Перед прізвищем «Шевченко», підписаним під твором переписувачем, поет вставив літеру «Т» (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 12).

У кінці 50-х років XIX ст. з «Ластівки» баладу переписав (з неточностями) І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 9 — 12 звор.). Переглядаючи цей рукопис після повернення із заслання, поет зробив у ньому багато виправлень чорнилом і олівцем, створивши нові варіанти рядків 3 — 6, 12, 22 — 24, 26, 27, 29 — 31, 35, 41 — 42, 44 — 45, 64, 68, 82, 90, 95, 186 — 187, 199. Пізніше «Причинну» надруковано в «Кобзарі» 1860, де її подано за «Ластівкою» з кількома незначними варіантами. Свої виправлення, зроблені в тексті балади в списку І. М. Лазаревського, Шевченко в «Кобзарі» 1860 не врахував.

Твір поширювався у рукописних списках. Від публікації в «Ластівці» походять списки балади у збірці творів Шевченка середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 57, арк. 1 — 8 звор.), «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 17 — 29), збірці «Сочинения Т. Г. Шев/597/ченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 21 — 29), збірнику без дати (НМТШ, А-546) тощо. «Кобзар» 1860 є джерелом списків: у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 99 — 103); уривка (рядки 1 — 12) у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 50 звор.; криптонім власника: А. Ч.); уривка (рядки 49 — 78) у рукописному збірнику другої половини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 89, арк. 2 звор. — 3); уривка (рядки 1 — 78) у записній книжці П. М. Волгіна зі списками творів Шевченка, 1872 р. (ДАРФ. Ф-112» оп. 2, № 636, арк. 19 — 22); уривка (рядки 1 — 12) у зошиті І. Д. Гніпова першої половини 70-х років XIX ст. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 709, арк. 24) та ін.

«Причинна» відбиває світову романтичну традицію баладного жанру, яка представлена в західноєвропейській літературі, зокрема, творами Г.-А. Бюргера, Й.-В. Ґете, Ф. Шиллера, А. Міцкевича, в російській — творами В. А. Жуковського, О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, в українській — творами П. П. Гулака-Артемовського, Л. І. Боровиковського, І. М. Вагилевича, М. І. Костомарова та ін. Властива баладі фантастика у Шевченка, як і в інших поетів, спирається на народну міфологію, зокрема демонологію. Очевидний генетичний зв’язок між «Причинною» та баладою Л. Боровиковського «Молодиця» (1828), про що свідчить їхня тематична близькість (в обох творах переосмислюється народнопісенний сюжет про загибель дівчини, яка вмирає, не дочекавшись повернення коханого), а також композиційні та сюжетні паралелі (обидві балади починаються картиною природи — описом буряної ночі й берега річки, де перебуває героїня, поданим за допомогою типово романтичної образності й тим самим розміром — чотиристопним ямбом, який у наступній композиційній частині твору змінюється на 14-складовий вірш). Окремими мотивами й образами «Причинна» перегукується з повістю М. В. Гоголя «Страшная месть».

Л. І. Плющ здійснив спробу потрактувати сюжет, образи, стилістику балади «Причинна» в дусі шаманського міфу та обряду (Шаманська поетика Т. Г. Шевченка. Стаття 1. Ініціація ворожки// Філософська та соціологічна думка. — 1992. — № 6. — С. 130 — 145).


Причинна — та, якій «спричинено» душевну хворобу; в Шевченковій баладі героїня, зачарована ворожкою, стає сновидою.

Ще треті півні не співали... — Одна з найважливіших функцій півня як провісника в східнослов’янській та християнській міфології — часова: його спів визначає межі нічного часу доби, коли діють темні бісівські сили. Своїм співом опівночі півень розганяє нечисть до наступної ночі. Спів третіх півнів — знак рівної відстані від півночі до вранішньої зорі — свідчить про закінчення дії нечистих сил.

Сичі в гаю перекликались... — Сич (сова, пугач) — народнопоетичний символ смерті, пітьми. Крик сича віщує пожежу, смерть, біду взагалі.

Китайка — первісно густа, переважно синя шовкова тканина, яку завозили з Китаю, потім — бавовняна тканина місцевого виробництва. За козацьким звичаєм, тіло померлих козаків покривали червоною китайкою, про що згадано в численних народних піснях і думах.

Не розплете довгу косу, Хустку не зав’яже.,. — весільний звичай, що символізував перехід дівчини у статус молодиці.

Дунай — тут, як і в багатьох творах народної поезії, не конкретна географічна реалія, а узагальнений епічний образ — символ великої ріки. /598/

...з Дніпра повиринали Малії діти... — Сцену, що йде далі, написано Шевченком за народними повір’ями про русалок (див.: Максимович М. Дни и месяцы украинского селянина // Собрание сочинений. — Киев, 1877. — Т. 2. — С. 511 — 515; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом: Юго-Западный отдел: Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским. — СПб., 1872. — Т. 1. — С. 207; Гнатюк В. Знадоби до української демонології // Етнографічний збірник. — Львів, 1912. — Т. 33. — С. XXVIII — XXIX).

Ух! Ух! Солом’яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила. — До балади введено рядки народної пісні, яку, за повір’ям, співають «рожденные на земле русалочки, выходя из воды на всю Зеленую неделю» (Максимович М. Дни и месяцы украинского селянина. — С. 512). Ширший текст цієї пісні наводить В. Гнатюк: «Не мий ноги об ногу, Не сій муки над діжу. Ух, ух, солом’яний дух, дух! Мене мати уродила, Нехрещене положила» (Етнографічний збірник. — Львів, 1912. — Т. 33. — С. XXVIII). Зелений, або Русальний, тиждень припадає на останню третину травня або першу третину червня (Максимович М. Дни и месяцы украинского селянина. — С. 503). Таким чином можна локалізувати час «подій» Шевченкового твору.

Як провожала сина мати... — Можливо, йдеться про народну пісню «Засвистали козаченьки...», в якій є слова «Мати сина в дороженьку Слізно провожає» (Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1827. — С. 24 — 25).

Поховали громадою Як слід, по закону. Насипали край дороги Дві могили в житі. — Самогубство, за приписами церкви, вважалося тяжким гріхом. Тому самогубців ховали поза цвинтарем, земля якого була освячена.

Явір, ялина, калина — полісемантичні фольклорні символи. Явір — символ суму, журби, безсмертя (тому явір садили на могилах); може уособлювати парубка. Калина — тут символ загиблої дівчини.












1838




ДУМКА («Тече вода в синє море...»)


Джерела тексту:

першодрук в альманасі «Ластівка» (с. 312 — 313);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 5 — 5 звор.);

«Кобзар» 1860 (с. 34 — 35).

Подається за «Кобзарем» 1860.

Датується орієнтовно на підставі повідомлення Є. П. Гребінки в листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. про передачу Шевченком творів для публікації в альманасі «Ластівка»: 1838 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. У кінці 1838 року Шевченко передав Є. П. Гребінці текст вірша разом з кількома іншими творами для публікації в альманасі «Ластівка». Про Шевченкову участь в альманасі Є. П. Гребінка написав у листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р.: «Він мені дав гарних стихів на збірник» (Гребінка Є. П. Твори: В 3 т. — Т. 3. — С. 595). За описом П. О. Картавова, складальний рукопис «Ластівки» міс/599/тив писарську копію вірша (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 8). У першодруці вірш помилково приєднано до поезії «На вічну пам’ять Котляревському». У складальному рукопису «Ластівки» ці вірші містились як окремі твори: під поезією «На вічну пам’ять Котляревському» рукою переписувача було написано «Т. Шевченко», вірш «Тече вода в синє море...» поет підписав власноручно: «Т. Шевченко» (Там само). В кінці 50-х років XIX ст. вірш «Тече вода в синє море...» переписав з «Ластівки» І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 5 — 5 звор.). Вірш переписано безпосередньо після вірша «На вічну пам’ять Котляревському» як його частину. Переглядаючи рукопис після повернення із заслання, Шевченко олівцем відокремив ці поезії й виправив рядок 22. У 1860 р. вірш надруковано в «Кобзарі», де його подано за «Ластівкою» як окремий твір під назвою «Думка». Назвою «Думка» тут об’єднано чотири вірші: «Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити...» і «Нащо мені чорні брови...». Виправлення в тексті вірша у списку І. М. Лазаревського Шевченко в «Кобзарі» 1860 не врахував. Між рядками 16 і 17 зроблено відступ.

Вірш поширювався в рукописних списках. Від публікації в «Ластівці» походять списки у збірці творів Шевченка середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 57, арк. 21 звор. — 22 звор.), «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 127 — 128), збірнику без дати (НМТШ, А-546). У рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 «Думку» («Тече вода в синє море...») переписано двічі — за текстом «Ластівки» та за текстом «Кобзаря» 1860 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 211 — 212, 446 — 447). «Кобзар» 1860 є джерелом списку в рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 104 — 105) тощо.

Тему вірша — шукання долі молодим козаком — запозичено з народної пісні, його мотиви й образи мають численні паралелі в народних піснях («Ой не шуми, луже, зелений байраче...», «Ой не шуми, луже, дубровою дуже...», «Ой зелений дубе, чого нахилився...», «Нещасливий козаченько без долі вродився...» та ін.), як-от:


Та пішов козак понад морем,

Синє море грає;

Ой рад козак утопиться —

Море не приймає.

«Та прийми ж мене, синє море,

Жить у світі горе,

Горе жити на чужині

Бідній сиротині.

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1019).







ДУМКА («Вітре буйний, вітре буйний!..»)

Джерела тексту:

фрагменти тексту цензурного рукопису альманаху «Ластівка», наведені в описі, складеному П. О. Картавовим (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 4);

першодрук в альманасі «Ластівка» (с. 23 — 25);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 7 — 7 звор.); /600/

«Кобзар» 1860 (с. 36 — 37).

Подається за «Кобзарем» 1860. Рядки 14 — 16, відсутні у прижиттєвих публікаціях, де їх замінено рядком крапок, подаються за рукописною вставкою Шевченка у списку І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 7). Недописаний у списку І. М. Лазаревського рядок 15 «Пошукаю в чорних...» доповнюється словом «хвилях» за фрагментом тексту підготовчого рукопису альманаху «Ластівка», наведеним П. О. Картавовим у його описі цього рукопису: «Пошукаю в чорних хвилях» (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 4).

Датується орієнтовно на підставі повідомлення Є. П. Гребінки в листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. про передачу Шевченком творів для публікації в альманасі «Ластівка»: 1838 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. В кінці 1838 року Шевченко передав Є. П. Гребінці текст вірша разом з кількома іншими творами для публікації в альманасі «Ластівка». Про Шевченкову участь в альманасі Є. П. Гребінка повідомив у листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р.: «Він мені дав гарних стихів на збірник» (Гребінка Є. П. Твори: В 3 т. — Т. 3. — С. 595). За описом П. О. Картавова, підготовчий рукопис «Ластівки» містив писарську копію вірша, підписану поетом. Рядки 14 і 16 було позначено в ній крапками, між ними рядок 15 наведено повністю: «Пошукаю в чорних хвилях» (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 4). За цією авторизованою копією вірш надруковано під назвою «Вітре буйний...», без рядка 15, знятого, очевидно, в коректурі, в альманасі «Ластівка» (с. 23 — 25; цензурний дозвіл — 12 березня 1840 р., дозвіл цензора П. О. Корсакова на випуск у світ — 27 квітня 1841 р.; див.: РДІА, ф. 777, оп. 27, № 273, арк. 21 звор.).

У кінці 50-х років XIX ст. поезію переписав з «Ластівки» І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 7 — 7 звор.). Переглядаючи цей рукопис після повернення із заслання, Шевченко зробив у тексті кілька виправлень олівцем та чорнилом, створивши нові варіанти рядків 9 та 41, вписав рядки 14 — 16. У 1860 р. вірш надруковано в «Кобзарі», де його подано за «Ластівкою» під назвою «Думка», спільною для чотирьох віршів: «Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити...» і «Нащо мені чорні брови...». Виправлення, зроблені перед тим Шевченком у тексті твору в списку І. М. Лазаревського, в «Кобзарі» 1860 не враховано.

Вірш поширювався в списках. Від публікації в «Ластівці» походить список у недатованій збірці Шевченкових творів (НМТШ, А-546). «Кобзар» 1860 є джерелом списків у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 213 — 214), рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 105 — 105 звор.), записній книжці П. М. Волгіна 1872 р.:(ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 636, арк. 37 — 38 звор.), зошиті І. Д. Гиіпоіва першої половини 70-х років XIX ст. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 709, арк. 11 — 22 звор.) та ін. У рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові, крім 14 — 16 рядків, випущено ще й рядок 13 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 133 — 134). У примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Н. В. Тарновській (ІЛ, ф. 1, № 525), три випущених рядки, 14 — 16, дописано невідомою рукою на аркуші, вклеєному між сторінками 36 — 37. Дописка має різночитання у рядку 15: «Пошукаю в синіх хвилях» й орієнтовно датується початком 60-х років XIX ст. /601/

Зачин вірша — звернення до вітру — посередника між розлученими закоханими — має паралелі в народних піснях («Повій, вітре буйнесенький, з глибокого яру...», «Ой повій, вітре, в тую сторононьку...») та в літературних пам’ятках (плач Ярославни в «Слові о полку Ігоревім»).











ДУМКА («Тяжко-важко в світі жити...»)

Джерела тексту:

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 888);

першодрук в альманасі «Молодик» (X., 1843. — Ч. 2. — С. 91 — 92);

«Кобзар» 1860 (с. 38 — 39).

Подається за автографом. У рядку 3 неправильне написання слова «куда» виправляється на «куди». Відступ між рядками 32 і 33 зберігається за публікацією у «Кобзарі» 1860.

Автограф датований: «Гатчина, 2 ноября 1838 року».

Датується за автографом: 2 листопада 1838 р., Гатчина.

Первісний автограф не відомий. 22 листопада 1841 р. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко звернувся до Шевченка з проханням надіслати свої твори для альманаху «Молодик», що саме тоді готувався в Харкові (Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори: В 8 т. — К., 1970. — Т. 8. — С. 265). Відгукуючись на це прохання, Шевченко переписав вірш з якогось ранішого автографа і 8 грудня 1841 р. надіслав його разом з кількома іншими своїми творами — «Песней караульного у тюрьмы из драмы „Невеста“» та баладою «Утоплена» — до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. «Що найшлося, те і посилаю», — писав поет. Призначений для «Молодика» автограф «Думки» («Тяжко-важко в світі жити...») написано чорнилом на перших двох сторінках аркуша, складеного вчетверо, на третій сторінці якого Шевченко записав «Песню караульного у тюрьмы из драмы „Невеста“». Під текстом думки — місце і дата написання — «Гатчина, 2 ноября 1838 року».

За цим автографом вірш опубліковано в альманасі «Молодик» (1843. — Ч. 2. — С. 91 — 92). У публікації припущено помилки: у рядку 8 замість «А нема де дітись» надруковано «І нема де дітись». Помилка, ймовірно, виникла внаслідок неправильного прочитання невиразно написаного Шевченком першого слова. Рядки 21 — 32 довільно виділено лапками, що порушило змістово-стилістичну єдність — внутрішній монолог ліричного героя, який починається раніше.

З «Молодика» вірш передруковано в «Кобзарі» 1860 під назвою «Думка», спільною для чотирьох поезій («Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити...» та «Нащо мені чорні брови...»), і з відступом між рядками 32 та 33.

У новій публікації є пунктуаційні зміни, внесені, очевидно, Д. С. Каменецьким, який виконував технічну роботу над підготовкою рукопису «Кобзаря» 1860. Оскільки автограф «Думки» лишився в І. Є. Бецького, помилки, припущені в «Молодику», не було усунуто.

Таким чином, обидві прижиттєві публікації не відтворюють точно авторський текст вірша, зафіксований спеціально підготовленим Шевченком до публікації автографом.

Вірш поширювався в списках. Від публікації в «Молодику» походять списки: І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка в тексті інших творів (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 7 — 7 звор.); І. М. Лазаревського в альбомі Лазаревських (записи 1844 — 1887 рр.) (ІЛ, ф. 1, /602/66, с. 108 — 109); у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 137 — 138). «Кобзар» 1860 є джерелом неповного списку (рядки 1 — 12), без дати (ІЛ, ф. 1, № 52); у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 440 — 441); у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 22 звор. — 23; криптонім власника: А. ¥.); у «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 106); у записній книжці П. М. Волгіна 1872 р. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 636, арк. 15 — 16) та ін.

В основі сюжету твору — фольклорні мотиви сирітства та загибелі козака на чужині. В образі сироти-козака Шевченко уособлює й власні настрої і переживання. Серед джерел думки — одна з поетових улюблених пісень — «Ой не шуми, луже, дубровою дуже...» (куплет цієї пісні він включив до вірша 1848 р. «Ну що б, здавалося, слова...»).












ДУМКА («Нащо мені чорні брови...»)


Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 83 — 87);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 26 — 27);

чистовий автограф у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 4);

«Кобзар» 1860 (с. 40 — 41).

Подається за «Кобзарем» 1860. Довільне редакторське виправлення Д. С. Каменецького у рядку 31 «Голоснійше, жалібнійше» усувається і відновлюється автентичний текст за рукописом «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: «Голосніше, жалібніше» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 4). Так рядок друкувався і в двох попередніх виданнях — «Кобзарях» 1840 і 1844. Датується орієнтовно: 1838 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Найраніший текст, що дійшов до нас, — першодрук у «Кобзарі» 1840. З «Кобзаря» 1840 вірш передруковано з деякими орфографічними змінами та переробкою рядка 16 («Ні з ким веселитись» на «Ні з ким говорити») в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844. Того ж року з «Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 69 — 72). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав цю збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові (див.: Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — К., 1950. — С. 71 — 72). Вірш поширювався і в інших рукописних списках з «Кобзаря» 1840 (у збірці, тепер неповній, без дати, творів Т. Г. Шевченка і М. Ю. Лермонтова — ІЛ, ф. 1, № 629, арк. 2 — 2 звор.; «Кобзарі» середини XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 83, с. 37 — 38; недатованому «Кобзарі» — ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 1, с. 77 — 78) та «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 (неповний список 40 — 50-х років XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 51; список у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові, — ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 131 — 132).

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 12 — 12 звор.) створив нову обробку тексту вірша: виправив рядок 9, вніс виправлення в рядки 10, 15, 21 (заміна порівняльного сполучника «як» на «мов»). Рядок 16 у цьому автографі спочатку збігався з текстом «Кобзаря» 1840: «Ні з ким веселитись», але тут же Шевченко закреслив останнє слово і над ним /603/ написав «говорити», подавши, таким чином, рядок за «Чигиринським Кобзарем і Гайдамаками» 1844. Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше друкованих творів поета, нова обробка «Думки» («Нащо мені чорні брови...») не ввійшла до нового видання — «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужив 12-й аркуш розшитого між 28 листопада і 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлений Д. С. Каменецьким. Виправлення Д. С. Каменецького мали на меті наблизити вірш до санкціонованого до нового видання Головним управлінням цензури тексту книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844. У рядках 9, 10, 15, 21 Д. С. Каменецький закреслив новостворені Шевченкові варіанти і послідовно відновив давніші друковані варіанти «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844. Інші його виправлення стосувалися орфографії і пунктуації («мені» виправлено на «мині» тощо), а в рядку 31 — мови. Д. С. Каменецький довільно виправив цей рядок («Голосніше, жалібніше» на «Голоснійше, жалібнійше») і, таким чином, запровадив у текст не властиву Шевченкові мовну форму. За цим автографом і з усіма зазначеними виправленнями Д. С. Каменецького вірш надруковано в «Кобзарі» 1860 (с. 40 — 41; друкування завершено до 15 січня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у світ — 23 січня 1860 р.).

З «Кобзаря» 1860 зроблено списки вірша у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 84 — 85); у «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 23 звор. — 24; криптонім власника: А. Ч.); у «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 107 — 108); записній книжці П. М. Волгіна 1872 р. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 636, арк. 36 звор. — 37); зошиті І. Д. Гніпова першої половини 70-х років XIX ст. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 709, арк. 2 — 2 звор.) та ін.

Тематично прилягаючи до попередніх «Думок» («Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити...»), вірш є варіацією народнопісенних мотивів дівочої самотності й сирітства, які Шевченко найбільш активно розробляв у поезіях періоду заслання («Якби мені черевики...», «І багата я...», «Закувала зозуленька...» та ін.). Наводимо фрагменти пісень «Горе ж мені, горе, несчастная доле...» та «Вийду на поле, гляну на море...», що за своїм змістом близькі до Шевченкового твору:


Мені тільки пари, що оченьки карі!

Тілько ж мені до любові, що чорнії брови!

Очі ж мої карі, біда мені з вами, —

Не хочете привикати без милого самі!

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 2).


Вийду на поле, гляну на море —

Сама я знаю, що мені горе,

Сама я знаю, чого я плачу:

Бо вже милого повік не зобачу.

Пропали мої марне літа!

(Там само. — С. 360). /604/













ТАРАСОВА НІЧ


Джерела тексту:

уривок з цензурного рукопису альманаху «Ластівка» 1841 (рядки 137 — 150), наведений в описі, складеному П. О. Картавовим (РНБ, ф. 341, № 443);

фрагменти раннього тексту, контаміновані у виданні «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (Женева, 1890. — С. 7 — 8, 10, між рядками 100 і 101 та 136 і 137) з рукопису М. Г. Щербака, що не зберігся; першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 105 — 114);

примірник «Кобзаря» 1840 з меншими цензурними купюрами і повнішим текстом (с. 105 — 115; Наукова бібліотека Санкт-Петербурзького університету, відділ рідкісних книг, шифр: Е І 4523, інв. № 18786); «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 36 — 49); рукописна збірка 1844 р. «Wirszy T. Szewczenka», укладена Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка 1845 — 1846 рр. (ІЛ, ф. 1, № 79, арк. 94 — 95);

«Кобзар» 1860 (с. 49 — 54);

чистовий автограф з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 79 звор. — 82 звор.);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 36 — 42);

виправлення Шевченка у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Г. М. Честахівському (Музей-Архів УВАН у США, Нью-Йорк; публікація: В. М[іяковський]. Унікальний «Кобзар» 1860 року з власноручними поправками Шевченка // Шевченко. Річник 10. — Нью-Йорк, 1964. — С. 27 — 35). Подається за «Кобзарем» 1860. Цензурні купюри в рядках 15 — 16, 45 — 64, 131 — 136 відновлюються за примірником «Кобзаря» 1840 з повнішим текстом, що зберігається в бібліотеці Санкт-Петербурзького університету. Друкарська помилка у рядку 42 «Не стало Кривчини» виправляється на «кравчини» за автографом з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» та «Кобзарем» 1840.

Автографи та прижиттєві публікації не датовані. Дата у виданні «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (с. 10): «6 ноября 1838 р.». Датується за цим виданням: 6 листопада 1838 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Імовірно, в листопаді 1838 р. разом з деякими іншими своїми творами («Причинна», «Вітре буйний, вітре буйний!..») Шевченко подав невеликий уривок поеми (рядки 137 — 150) Є. П. Гребінці для надрукування в задуманому ним українському літературному альманасі (в рукопису він мав назву «Малороссийский сборник», вийшов у світ під назвою «Ластівка»). 18 листопада 1838 р. Є. П. Гребінка писав Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові: «А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писать вірші... Він мені дав гарних стихів на збірник» (Гребінка Є. Твори: В 3 т. — Т. 3. — С. 594 — 595). Як видно з опису цензурного рукопису «Ластівки», складеного П. О. Картавовим, автограф уривка «Тарасової ночі» містився в ньому після балади Л. Боровиковського «Вивідка» перед віршем Шевченка «Вітре буйний, вітре буйний!..» (РНБ, ф. 341, № 443). Видання альманаху «Ластівка» затяглося до 1841 р. Ще до початку його складання уривок «Тарасової ночі» закреслено в рукопису олівцем, мабуть, Є. П. Гребінкою, очевидно, тому, що на той час з друку вийшов «Кобзар» 1840, де вміщено й «Тарасову ніч». Текст уривка, поданий до альманаху «Ластівка», але не /605/ надрукований у ньому, був ідентичний тексту 137 — 150 рядків поеми «Тарасова ніч», опублікованому в «Кобзарі» 1840.

Ранній текст поеми — не відомо, автограф чи, ймовірніше, рукописний список — мав у 70 — 80-х роках XIX ст. М. Г. Щербак. Два фрагменти з нього: 36 рядків між рядками 100 і 101 та чотири — між рядками 136 і 137 (див. «Інші редакції та варіанти») — увійшли до видання «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії» (с. 7 — 8, 10). У передмові (с. VI) зазначено, що «Тарасову ніч» подано в цьому виданні «по варіантам Щербака... Тільки в „Тарасовій ночі“ по варіанту Щербака не було віршів 4 — 29, котрі ми поставили по празькому „Кобзарю“» (йдеться про кн.: Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського. — Прага, 1876. — Ред.). При цьому рукописи М. Г. Щербака як одне з джерел цього видання схарактеризовано в передмові (яка є єдиним свідченням про них) невиразно: «Ми просто взяли за основу нашого видання II том празького „Кобзаря“ (тобто: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — Ред.) і тільки викинули з нього ті твори, котрі навряд щоб були Шевченкові, та додали дещо з пізніше дознаних рукописних варіантів, котрі дописав на нашому примірнику празького „Кобзаря“ один із його впорядчиків (Ф. К. Вовк. — Ред.). Ті варіанти виписані були в М. Гр. Щербака, хоч тепер виписавший вже не пам’ятає, чи все їм виписано з власних рукописів Шевченка, чи дещо (мала частина) із Щербакових рукописів» (Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії. — С. VI).

Наприкінці 1839 чи на початку 1840 року автографи поеми «Тарасова ніч» та інших ранніх творів поета бачив майбутній видавець «Кобзаря» 1840 П. І. Мартос, який замовив Шевченкові написати свій портрет і їздив до нього на сеанси. «Однажды, окончив сеанс, — розповів П. І. Мартос у надрукованих згодом спогадах про Шевченка, — я поднял с пола кусок исписанной карандашом бумажки и едва мог разобрать четыре стиха:


Червоною гадюкою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли крюки з поля

Ляшків-панків їсти.


— Що се таке, Тарас Григорьевич? — спросил я хозяина. — «Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець», — отвечал он. — Так що ж? Се ваше сочинение? — «Еге ж».

— А багато у вас такого? — «Та є чималенько». — А де ж воно? — «Та отам під ліжком у коробці». — А покажіть.

Шевченко вытащил из-под кровати лубочный ящик, наполненный бумагами в кусках, и подал мне. Я сел на кровать и начал разбирать их, но никак не мог добиться толку» (М[арто]с П. Эпизоды из жизни Шевченка // Вестник Юго-Западной и Западной России. — 1863. — Кн. 10. — С. 32 — 33).

Розібравши разом з Є. П. Гребінкою рукописи, П. І. Мартос запропонував Шевченкові опублікувати його твори і у квітні 1840 р. видав «Кобзар». Рукопис «Кобзаря» подано до Петербурзького цензурного комітету 7 березня, квиток на випуск надрукованої книжки в світ цензор П. О. Корсаков підписав 18 квітня 1840 р. За свідченням П. І. Мартоса, поему «Тарасова ніч» він подав до видання пізніше за інші твори, коли друкування «Кобзаря» завершувалося. На його прохання цензор /606/ П. О. Корсаков підписав поему до друку, не прочитавши її (Там само. — С. 33). Після надрукування книжки, яка була готова вже в перших числах квітня 1840 р., він зажадав значних вилучень у тексті. Останні сторінки книжки було переверстано, а в тексті поеми «Тарасова ніч» зроблено три купюри — рядки 15 — 16, 45 — 64, 131 — 136. Цензор не пропустив уривки, де згадувалася Гетьманщина, що «вже не вернеться». Перші ж примірники «Кобзаря», без цензурних вилучень у «Тарасовій ночі», встигли вийти в світ. Один з таких примірників зберігається у Науковій бібліотеці Санкт-Петербурзького університету (відділ рідкісних книг, шифр: Е І 4523, інв. № 18786). У 1962 р. його видано фототипним способом (Шевченко Т. Г. Кобзар: Фототипія першого видання 1840 року. — К., [1962]. Описано за обкладинкою).

Поема та вилучені з неї цензурою рядки поширювалися в рукописних списках. її переписано до рукописної збірки, складеної з кількох творів Шевченка з «Кобзаря» 1840 і кількох — з альманаху «Ластівка», що згодом належав О. І. Маркевичу (ІЛ, ф. 1, № 57, арк. 13 звор. — 17 звор.); з «Кобзаря» 1840 переписано до зошита пізнішого часу з кількома ранніми творами Шевченка та початком вірша М. Ю. Лермонтова «На смерть поэта» (ІЛ, ф. 1, № 629, арк. 1 звор. — 2). Рядки поеми, не пропущені в першодруці цензурою, були відомі П. О. Кулішеві. Це видно із згадки про них у листі П. О. Куліша до Шевченка від 25 липня 1846 р.: «Самое мужественное из Ваших произведений в „Кобзаре“, самое оконченное и самое народное по складу и простоте, есть „Тарасова ночь“ (без пропусков)» (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 40).

У 1844 р. поему переписав з «Кобзаря» 1840 до збірки «Wirszy Т. Szewczenka» (польською транслітерацією) Я. П. де Бальмен. Всі три цензурні купюри заповнено тут точним шевченківським текстом рядків 15 — 16, 49 — 68 та 135 — 136, який Я. П. де Бальмен, найімовірніше, одержав безпосередньо від поета під час зустрічей з ним 1843 р. 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові. «Посылаю тебе, милый Виктор, — писав він, — плоды наших трудов — моих и Михайла Башилова (художнику М. С. Башилову належала в збірці значна частина ілюстрацій. — Ред.). Все главные творення Тараса с виньетками. Они писаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей, все могли бы читать, — в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохраненье, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним он может, что ему заблагорассудится» (Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — С. 71 — 72). Одержавши згодом, 1845 р., цей рукопис, Шевченко зробив у ньому два виправлення в поемі «Тарасова ніч» — у рядках 78 та 87. Під час арешту кирило-мефодіївців збірку вилучено в М. І. Костомарова й разом з його паперами доставлено до III відділу.

З «Кобзаря» 1840 поему «Тарасова ніч» передруковано у «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844, без присвяти П. І. Мартосу та з деякими орфографічними змінами. Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, Шевченко піддав поему ґрунтовній правці й створив у підготовленому до видання рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18) нову її редакцію. Проте, оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше друкованих творів Шевченка (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — /607/ С. 131 — 133), нова редакція поеми «Тарасова ніч» не ввійшла до нового видання — «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання поеми «Тарасова ніч» у «Кобзарі» 1860 стали аркуші розшитого між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», попередньо виправлені Д. С. Каменецьким. Правлячи їх, Д. С. Каменецький в основному узгодив текст з дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, але подекуди зберіг новостворені варіанти рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», що ввійшли до «Кобзаря» 1860. Текст поеми в «Кобзарі» 1860 є поєднанням друкованого тексту «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 та збережених Д. С. Каменецьким окремих варіантів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Після виходу «Кобзаря» 1860 Шевченко в одному з його примірників, що належав Г. М. Честахівському (Музей-Архів УВАН у США, Нью-Йорк) зробив низку виправлень у рядках 69, 72, 74, 96, 100, 150 (див.: В. М[іяковський]. Унікальний «Кобзар» 1860 року з власноручними поправками Шевченка // Шевченко. Річник 10. — Нью-Йорк, 1964. — С. 27 — 35). За текстом «Кобзаря» 1860 поему видано в серії «Сільська бібліотека»: Тарасова ніч: Поема Т. Шевченка. — СПб., 1860 (цензурний дозвіл — 20 травня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у світ — 9 грудня 1860 р.; див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 146, 147, 149, 152).

Поема поширювалася в нових рукописних списках. З «Кобзаря» 1860 її переписано (з довільно введеним епіграфом з Псалтиря: «И положил я, яко коло, яко трость пред лицем ветра») до рукописного «Кобзаря» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № З, с. 67 — 70), та до збірки вибраних творів поета («До Основ’яненка», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та ін. — ІЛ, ф. 1, № 78, арк. З звор. — 4). Значного рукописного поширення набули уривки, не пропущені в «Кобзарі» 1860 царською цензурою. Їх відновлено на місці цензурних купюр та на вшитих аркушах у примірниках «Кобзаря» 1860 з дарчими написами поета Ф. М. Лазаревському (ІЛ, ф. 1, № 519, с. 49 — 51; відновлено рядки 15 — 16, 49 — 68), І. М. Лазаревському (РДБ, відділ рукописів, М-10790), Н. В. Тарновській (ІЛ, ф. 1, № 525, аркуші вшиті між с. 49 — 50, 52 — 53: відновлено рядки 15 — 16 та 135 — 136). Рядки 15 — 16 та 135 — 136 вписано рукою М. М. Лазаревського до рукописної збірки І. М. Лазаревського (ІЛ, ф. 1, № 63, арк. 16, 18). Не пропущені царською цензурою рядки Шевченкового тексту мав М. І. Михайлов. За невідомими рукописними списками вилучені цензурою рядки поеми опубліковано у львівських виданнях: газеті «Dziennik Literacki» (1861. — 30 липня. — С. 480; польською транслітерацією) та журналі «Вечерниці» (1862. — № 34. — С. 289; в останньому — без рядків 135 — 136). Очевидно, з «Вечерниць» переписано вилучені цензурою рядки 15 — 16 та 49 — 68 до примірника «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535). У 1865 р. один з вилучених уривків (рядки 49 — 68) переписано до збірки «Кобзарь Тараса Шевченка. Списав Дмитро Демченко» (ІЛ, ф. 1, № 81).

Дослідження історії тексту поеми див. у кн.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — К., 1971. — С. 26 — 60.

В основі поеми — історична подія: розгром повсталими козаками на чолі з Тарасом Федоровичем (Тарасом Трясилом, як називають його джерела, якими користувався Шевченко) 25 травня 1630 р. під Переяславом /608/ польського війська коронного гетьмана С. Конецпольського. Поразка війська одержала назву «Тарасова ніч». Так, услід за «Историею русов», називає перемогу козаків на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) над військом С. Конецпольського й Шевченко. «Тарас Трясило, — писав Шевченко в „приписах“ (примітках) до поеми „Гайдамаки“ — вирізав ляхів над Альтою; і та ніч, в котру те трапилось, зоветься Тарасова, або кровава (Бантиш-Каменський)».

На час написання поеми «Тарасова ніч» Шевченко, напевне, читав і «Историю русов» (поширювалась у рукописних списках), і «Историю Малой России» Д. Бантиша-Каменського, який у розповіді про повстання Тараса Трясила мав за основне джерело ту ж саму «Историю русов». «Казаки малороссийские, — читав поет в „Истории русов“, — соединенно с запорожскими... принуждены выбрать себе гетманом полковника корсунского Тараса Трясила, не употреблявшего после сего названия, и с ним подняли оружие против поляков оборонительное. И по сей системе, не чиня они над поляками никаких поисков, собрались к городу Переяславлю и, расположив стан свой между рек Трубежа и Альты, ожидали начинаний польских. Поляки стягались со всей Малороссии, а частию и из Польши и, собравшись в великих силах под командою коронного гетмана Конецпольского, повели атаку на стан казацкий, укрепленный обозом и артиллерией с окопами. Нападение повторяємо и всегда отбиваемо было несколько дней с великим уроном польским. НакоНец, казаки, дождавшись польского праздника, панским телом называемого, который они отправляют с пальбою и пиршествами, выслали в ту же ночь ползком знатную часть пехоты своей в одну ближайшую балку и на рассвете ударили с двух сторон на стан польский, вломились в него и, застав многих поляков полунагими, переколотили их, всех противившихся им истребили, а прочих перетопили в реке и разогнали, получив стан их со всеми запасами и артиллериею в свою добычу» (История русов, или Малой России. — М., 1846. — С. 51 — 52). За цим джерелом у поемі Шевченка подано не тільки загальну канву подій, а й окремі деталі. В жодному з історичних джерел, крім «Истории русов», немає вислову «Тарасова ніч» і Тараса Федоровича не називають Трясилом.

Встає хмара з-за Лиману... Така її доля! — варіація рядків народної пісні «Ой з-за гори, з-за Лиману вітер повіває...»:


Встає хмара з-за Лиману, а другая — з поля,

Заплакала Україна — така її доля.


(Лисенко М. Сім збірників українських пісень для одного голосу. — К., 1869. — 36. 2. — № 4). Вираз «Зажурилась Україна» Шевченко міг перейняти й з інших козацьких пісень, наприклад з пісні:


Зажурилась Україна, що нігде ся діти:

Витоптала орда кіньми усі малі діти.

(Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем. — С. 108).

Виростають нехрещені Козацькії діти... В церкву не пускають! — Ці рядки близькі до розповіді в збірнику І. І. Срезневського «Запорожская старина» (1834. — 4.1. — Кн. 3. — С. 110) про релігійні переслідування українського населення в Речі Посполитій: «Ужасно было в ту го/609/дину состояние украинцев. Права их были нарушены; вера попрана; церкви и монастыри, издавна сооруженные, иные запустели, иные запечатаны... Простолюдинов грабили, сажали в тюрьмы и морили голодом. Дети умирали без крещения и очищення от грехов; взрослые жили безбрачно, не зная ни исповеди, ни причащения св. тайн. Мертвые погребались без обрядов». Про релігійно-національні утиски українців у Речі Посполитій Шевченко знав також з «Истории русов», «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського та народних переказів.

Уніати — прибічники унії — об’єднання православної й католицької церков, проголошеного 1596 р. на синоді в Бересті, віруючі греко-католицької церкви, що підпорядковувалася Ватикану, але зберігала традиційну грецьку літургію та обряди.

Наливайко Северин — один із ватажків козацького повстання в Україні та в Білорусі 1594 — 1596 рр. Після поразки повстанців у бою при Солониці 1596 р. біля Лубен був виданий верхівкою козацької старшини польському війську і після жорстоких тортур страчений (четвертований) у Варшаві 1597 р.

Павлюга — Павло Михнович Бут, більш відомий під ім’ям Павлюк, як звали його козаки. В «Истории русов» він Павлюга. Обраний нереєстровими козаками гетьманом, 1637 р. очолив повстання, що охопило значну частину України. Проте після перших успіхів повстанців розбито під Кумейками та Боровицею, Павлюка схоплено і страчено у Варшаві (1638). Виступ Павлюка стався дещо пізніше, а не раніше виступу Тараса Трясила (в поемі Шевченка — анахронізм).

Трубайло — народна назва річки Трубіж, лівої притоки Дніпра, на якій стоїть Переяслав.

Альта — притока Трубежа.

Було колись, панували... Повік не забудем!.. — Рядки запозичено з народної пісні «Ой сів пугач на могилі...»:

Ой колись ми панували,

А тепер не будем.

Того щастя, тії долі

Повік не забудем!

(Збірник народних українських пісень / Зібрав і для хору уложив М. Лисенко: Дев’ятий десяток. — К., 1899. — С. 5). З іншим варіантом пісні про пугача Шевченко міг ознайомитися в збірнику М. Максимовича, де є, зокрема, рядки:

Ой колись ми воювали, да більше не будем!..

Того щастя й тої долі повік не забудем!..

(Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем. — М., 1834. — С. 129).











НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ


Джерела тексту:

першодрук в альманасі «Ластівка» (с. 306 — 312); список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 3 — 5). /610/

Подається за списком І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка. Конфігурація рядків 41 — 68 відтворюється за «Ластівкою» (с. 308 — 309).

Датується орієнтовно на підставі змісту вірша — відгуку на смерть І. П. Котляревського (помер 29 жовтня 1838 р.): листопад — грудень 1838 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. В кінці 1838 року Шевченко передав Є. П. Гребінці кілька творів для публікації в альманасі «Ластівка», про що останній повідомив Г. Ф. Квітку-Основ’яненка у листі від 18 листопада 1838 р.: «Він мені дав гарних стихів на збірник» (Гребінка Є. Твори: В 3 т. — Т. 3. — С. 595). Вірш «На вічну пам’ять Котляревському» Шевченко долучив до цих поезій («Причинна», «Вітре буйний, вітре буйний!..»), імовірно, пізніше. За свідченням П. О. Картавова, який склав опис підготовчого (він же й набірний) рукопису альманаху «Ластівка», вірш «На вічну пам’ять Котляревському» містився у ньому в писарській копії, й писарською рукою було написано прізвище поета: «Шевченко» (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 8). За цією писарською копією вірш надруковано в альманасі «Ластівка» (с. 306 — 312; цензурний дозвіл — 12 березня 1840 р., дозвіл цензора П. О. Корсакова на випуск у світ — 27 квітня 1841 р.; див.: РДІА, ф. 777, оп. 27, № 273, арк. 21 звор.), але через недогляд до нього помилково приєднано й поезію «Тече вода в синє море...» (в рукопису «Ластівки» ці вірші містилися як два окремі твори).

Наприкінці 50-х років XIX ст. з альманаху «Ластівка» вірш «На вічну пам’ять Котляревському» з неточностями в рядках 9, 13, 55, 67, 85, 88, 90 — 92, 102 — 103, 105, 107 переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 3 — 5). Переглядаючи цей рукопис після повернення із заслання, Шевченко вніс у текст чимало виправлень і переробок олівцем. Список І. М. Лазаревського з виправленнями Шевченка фіксує хронологічно останню фазу роботи поета над твором. До останнього прижиттєвого видання, що значною мірою було й підсумковим, — «Кобзаря» 1860 вірш не включено. В 40 — 60-х роках XIX ст. твір поширювався в рукописних списках з «Ластівки» (ІЛ, ф. 1, № 57, арк. 18 — 21 звор.; НМТШ, А-546; ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 207 — 212). Список у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 31 — 38) має в своїй основі текст «Ластівки» і водночас містить різночитання рядків 54 — 60 , близькі до згадуваних вище виправлень Шевченка у рукопису І. М. Лазаревського.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 34 — 38, де вірш надруковано за «Ластівкою» разом з поезією «Тече вода в синє море...» як один твір, і того ж року за невідомим джерелом з кількома різночитаннями у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 200 — 203; вірші «На вічну пам’ять Котляревському» та «Тече вода в синє море...» подано як окремі твори.

На вічну пам’ять Котляревському — вірш написано під безпосереднім враженням від звістки про смерть українського поета і драматурга І. П. Котляревського (1769 — 1838). У ньому відбилася висока оцінка молодим Шевченком творчості І. Котляревського, якого він підносить як національного і народного поета, співця України. У вірші йдеться про /611/ І. П. Котляревського — автора бурлескно-травестійної поеми «Енеїда», першого друкованого твору нової української літератури, що відіграв важливу роль в її становленні. У наступні роки поетова оцінка І. П. Котляревського стає стриманішою. В передмові 1847 р. до нездійсненого видання «Кобзаря» Шевченко висловив критичні зауваження щодо «Енеїди» («„Енеїда“ добра, а все-таки сміховина на московський шталт»), виступив проти однобічного захоплення тогочасних письменників бурлескним стилем. Можливо, в зв’язку з цим Шевченко не включив «На вічну пам’ять Котляревському» до «Кобзаря» 1860. У повістях «Наймичка» і «Художник» Шевченко прихильно цитував рядки з «Енеїди», в повісті «Близнецы» створив перший художній образ І. Котляревського — «знаменитого поэта», чуйного педагога, що любив «все благородное, в каком бы образе оно ни являлось». Творчість І. Котляревського мала безперечний вплив і на Шевченка, який у своїй сатиричній поезії використав і переосмислив вироблені І. Котляревським на основі народної мови прийоми бурлескного комізму. Традиції драматургії І. Котляревського позначилися на Шевченковій драмі «Назар Стодоля». У 1845 р. Шевченко намалював акварель «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві».

Де ватагу пройдисвіта Водив за собою... — Тобто троянців на чолі з Енеєм, головним героєм поеми І. Котляревського «Енеїда». Тут Шевченко цитує Котляревського: «Еней пройдисвіт і не промах...» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 199).

Троя (Іліон) — стародавнє місто на північно-західному узбережжі Малої Азії, зруйноване греками близько 1260 р. до н. е. під час Троянської війни. Облога й здобуття Трої військом коаліції ахейських царів на чолі з Агамемноном складає зміст поеми Гомера «Іліада». І. Котляревський в «Енеїді» «перелицював» і своєрідно «українізував» поему «Енеїда» римського поета Вергілія (70 — 19 рр. до н. е.) про мандри й пригоди троянських утікачів на чолі з сином царя Анхіза й богині Афродіти Енеєм, вклавши в її сюжет гумористично-сатиричні картини українського життя.

Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти. — Йдеться про наявні в поемі картини й образи «слави козацької» — героїчного минулого України (типу «Так славниї полки козацькі Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках, було, як мак, цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, Перед себе списи наставлять, То, мов мітлою, все метуть». — Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — С. 142; «Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ...». — Там само. — С. 79; «Такий ляхам був Желізняк». — Там само. — С. 149, тощо). Енея та його «ватагу» І. П. Котляревський наділив колоритними рисами запорозьких козаків. Їхні мандри у пошуках землі, на якій Еней мав заснувати нове царство — майбутню Римську державу, нагадували читачам пошуки запорожцями місця для нової козацької держави (Задунайська Січ, Чорноморська Січ) після зруйнування 1775 р. Катериною II Запорозької Січі.

Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина. — Блукання по світу вигнанця Енея асоціювались у Шевченковій свідомості з його власною долею недавнього кріпака, відірваного від рідного краю.

Там з вітром могила в степу розмовляє... — Образ запозичено з народної пісні «Ой у полі могила з вітром говорила...». /612/















1838 — 1839




КАТЕРИНА


Джерела тексту:

фрагменти раннього тексту в рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 65 — 95);

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 21 — 67);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 42 — 74);

рукописна збірка 1844 р. «Wirszy T. Szewczenka», укладена Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка 1845 — 1846 рр. (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 15-53);

«Кобзар» 1860 (с. 63 — 94);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 42 — 74);

примірник «Кобзаря» 1860 з відновленими купюрами (рядки 97 — 98, 460 — 467, 533 — 554), видрукованими на окремих аркушах і вклеєними на замовлення Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 534, с. 68, 84, 86 — 87);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 63 — 94).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка. Купюри в рядках 460 — 467 і 533 — 554 заповнюються за примірником «Кобзаря» 1860, де їх вклеєно на замовлення Шевченка. В рядках 571, 711 — 718 відновлюється пунктуація раніших публікацій — «Кобзаря» 1840 та «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844. Помилкове написання в рядку 249 «Де б ні заховали» виправляється: «Де б не заховали».

Датується орієнтовно на підставі спогадів І. М. Сошенка, записаних М. К. Чалим: кінець 1838 р. — початок 1839 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. За спогадами І. М. Сошенка (записаними М. К. Чалим), Шевченко працював над поемою під час їхнього спільного проживання з 24 листопада 1838 р. до 18 лютого 1839 р. на Васильєвському острові у Петербурзі (будинок № 47 на четвертій лінії): Шевченко «то співає, то пише собі щось та все до мене пристає: „А послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?“ Та й почне читать свою „Катерину“ (он в это время писал ее)» (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — Киев, 1882. — С. 31 — 32; про час проживання Шевченка разом із Сошенком див.: Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге. — А., 1960. — С. 55; Жур П. Шевченківський Петербург. — К., 1972. — С. 78 — 79). Непрямим підтвердженням правильності датування поеми кінцем 1838 — початком 1839 року є висловлена в літературознавчих працях гіпотеза про можливість генетичного зв’язку між «Сердешною Оксаною» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка та «Катериною» Шевченка. За цією гіпотезою «Сердешна Оксана» мала певний вплив на факт створення і сюжет «Катерини» (див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — К., 1964. — С. 37 — 39). З листування Є. П. Гребінки з Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком відомо, що останній написав свою повість восени 1838 року, а наприкінці грудня 1838 або на початку січня 1839 року її вже одержав Є. П. Гребінка для публікації в альманасі «Ластівка», який він тоді готував (див.: листи Є. П. Гребінки до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 12 жовтня 1838 р. та 13 січня 1839 р., лист до М. М. Новицького від 10 січня 1839 р. у кн.: Гребінка Є. П. Твори: В 3 т. — Т. 3. — С. 594, 597, 596). Саме в цей час /613/ Шевченко, який допомагав Є. П. Гребінці готувати альманах до друку, очевидно, прочитав «Сердешну Оксану». Враження від читання і могло стати безпосереднім творчим імпульсом до написання «Катерини» (збіг окремих деталей і ситуацій в обох творах підтверджує це припущення). Свідчення Шевченка на допиті в III відділі 21 квітня 1847 р., під час якого він назвав «Катерину» першим своїм твором, спростовано самим поетом в автобіографії, де він зазначив, що з перших своїх поетичних спроб надрукував тільки «Причинну».

Найраніший відомий текст — фрагменти (загальним обсягом 70 рядків), відкинуті Шевченком, очевидно, під час підготовки поеми до друку і переписані з невідомого джерела, які містяться у списку невідомою рукою в рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 65 — 95; перші публікації варіантів поеми з цього списку — Бородін В. Ще 70 рядків з «Катерини» //Літературна Україна. — 1962. — 3 липня; Неопубліковані рядки поеми Шевченка «Катерина» // Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1963. — С. 110 — 118). Вперше «Катерину» надруковано в «Кобзарі» 1840. У тексті — кілька пропусків, позначених крапками. Походження їх не з’ясовано. Деякі з цих пропусків за своїм змістом не суперечили вимогам цензурного статуту, отже, не мали б підлягати цензурному вилученню. З «Кобзаря» 1840 поему передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 з відновленням рядків 460 — 461 та 533, випущених у «Кобзарі» 1840.

У 1844 р. поему переписав із «Кобзаря» 1840 до збірки «Wirszy T. Szewczenka» (польською транслітерацією) Я. П. де Бальмен (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 15 — 53). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав збірник В. О. Закревському для передачі Шевченкові. Одержавши згодом, 1845 р., цей рукопис, Шевченко зробив у ньому три виправлення олівцем у поемі «Катерина» — у рядках 20, 52, 332 (виправлення олівцем у рядку 269 зроблене невідомою особою). В 1859 — 1860 рр. Шевченко виправив олівцем у примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 рядки 332, 533 і вписав рядок 534 (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 57, 65).

У 1860 р. поему з відмінностями в окремих рядках надруковано у новому виданні «Кобзаря». Пропущено ті самі рядки, що і в «Кобзарі» 1840. На прохання Шевченка в друкарні П. О. Куліша було виготовлено аркуші-вставки з пропущеними у поемі рядками 97 — 98, 460 — 467, 533 — 554 для наклеювання на місці цензурних купюр у примірниках «Кобзаря» 1860. Про це згадував Ф. І. Дейкун-Мовчаненко. Нині відомий примірник «Кобзаря» 1860 з такими наклейками, що належав Ф. І. Дейкуну-Мовчаненку, зберігається в ІЛ, ф. 1, № 534 (текст рядків 460 — 467, 533 — 554 вперше опубліковано Ф. Камінським разом із записаними ним спогадами Ф. І. Дейкуна-Мовчаненка; див.: Каминский Ф. Еще щепотка на могилу Шевченка // Киевская старина. — 1885. — № 3. — С. 519 — 522). Остаточну стадію роботи над текстом поеми відбито у примірнику «Кобзаря» 1860 (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 63 — 94). У ньому Шевченко заповнив цензурну купюру в рядках 97 — 98 та зробив ряд виправлень. Виправлення охоплюють перші сто рядків твору (виняток — рядок 265).

Кілька різночитань є в дописках невідомою рукою пропущених місць у примірнику «Кобзаря» 1860 з дарчим написом Ф. М. Лазаревському (ІЛ, ф. 1, № 519, с. 84, 87). Різночитання в рядку 547 «В яру гребелька, верби вряд» збігається з різночитанням відповідного рядка у рукописно/614/му «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку. Список твору в останньому джерелі дає контамінований текст — у ньому поєднано варіанти всіх прижиттєвих публікацій поеми, наявні в цих публікаціях пропуски рядків заповнено.

За текстом «Кобзаря» 1860 поему видано в серії «Сільська бібліотека»: Катерина. Поема Тараса Шевченка. — СПб., 1860 (цензурний дозвіл 24 травня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у світ 24 травня 1860 р.; див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 146, 147, 148, 151).

У 1842 р., під час навчання в Академії мистецтв, Шевченко відтворив образ героїні поеми у картині «Катерина» (олія). Про поему «Катерина» він пізніше згадував у поемі «Мар’яна-черниця», у вірші «Три літа», в повісті «Близнецы», цитував рядки з цього твору в повістях «Наймичка» і «Музыкант», у листі з Петербурга від 15 листопада 1839 р. до М. Г. Шевченка. Про «Катерину» Шевченко писав у листі до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р. з Новопетровського укріплення в зв’язку з наміром Е. Желіговського перекласти поему польською мовою.

Поема поширювалась у списках за життя і після смерті Шевченка. Більшість відомих нам списків походить від «Кобзаря» 1840. Серед них списки: 1849 р. в рукописному збірнику поезій різних авторів, пісень та інших записів українською та російською мовами (ІЛ, ф. 1, № 85, арк. 1 — 18); 1852 р. невідомою рукою (Одеська державна наукова бібліотека, 51/19 р. 605); фрагментів поеми (рядки 1 — 20, 167 — 288) у рукописному «Кобзарі», переписаному І. І. Сердюковим (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 9 — 15); уривка (рядки 644 — 750) у рукописному збірнику І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка в тексті інших творів (ІЛ, ф. 1, № 68, арк. 12 — 13 звор.); у рукописному «Кобзарі» середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 83, с. 6 — 36); уривка поеми (рядки 1 — 306) без дати (НМТШ, А-62); у недатованому «Кобзарі» середини XIX ст. (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 1, с. 19 — 59); фрагментів поеми (рядки 346 — 360, 599 — 750) у недатованому збірнику творів Т. Г. Шевченка і М. Ю. Лермонтова, тепер не повному (ІЛ, ф. 1, № 629, арк. 4 звор. — 6).

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 є джерелом списку в збірці Шевченкових творів без дати (НМТШ, А-546). Від «Кобзаря» 1860 походять списки: в збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 53 — 83); уривка поеми (1 — 20 рядки) в рукописному збірнику «Барвінок. Пісні, вірші та байки», укладеному 1863 р. А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. зб. 25, арк. 43 звор.); у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 24 звор. — 43, 51 — 51 звор.; криптонім власника: А. Ч.); у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 119 — 132) та ін.

Одна з тем «Катерини» — страждання простої жінки, яку спокусив і покинув представник вищого суспільного стану, — широко розроблялася у світовій літературі кінця XVIII — перших десятиліть XIX ст. Серед західноєвропейських письменників твори на цю тему написали С. Річардсон (його роман «Клариса», який Шевченко читав у російському перекладі в журналі «Библиотека для чтения», № 1 — 7 за 1848 рік, він згадував у повісті «Художник»), Д. Крабб, У. Вордсворт, Й. Фосс, Г.-А. Бюргер. У російській літературі про трагедію селянської дівчини, зведеної паном, розповідається в повісті М. Карамзіна «Бедная Лиза» та в творах його наслідувачів — Є. Баратинського (поема «Эда»), П. Романовича (поема /615/ «Обольститель»), О. Суходольського (поема «Эмилия»), Є. Розена (поема «Марина») тощо. У названих творах Баратинського та Суходольського, як і в «Катерині», ця тема ускладнюється іншою — про коханця-чужинця, що бере початок від байронічної поеми. Шевченко до написання «Катерини», можливо, читав «Бедную Лизу» та «Эду» (останню він назвав у повісті «Близнецы» поряд із «Катериною» і «Сердешною Оксаною» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка). Можна побачити подібність деяких основних моментів у розвитку змісту в «Катерині» і повісті М. Карамзіна (від’їзд офіцера-спокусника на війну; пізніша зустріч героїні із спокусником, який зрікається її; самогубство героїнь, що топляться в ставку). Генетичний зв’язок між поемою Шевченка та «Сердешною Оксаною» підтверджується збігом багатьох сюжетних ситуацій і деталей, зокрема, у заключній частині творів: в обох творах офіцер-спокусник випадково зустрічає сина, впізнає його, «вийняв гривеничка, та й дав хлопцеві» (Г. Квітка-Основ’яненко) — «Дає гроші Івасеві» (Шевченко), «А сам сів у бричку і поїхав» (Г. Квітка-Основ’яненко) — «Берлин рушив, а Івася Курява покрила» (Шевченко). Водночас безперечною є відмінність поеми Шевченка від близьких їй за темою творів інших письменників. Від творів М. Карамзіна, Є. Баратинського і Г. Квітки-Основ’яненка «Катерина» відрізняється соціальністю, протестним спрямуванням. Трагедія покритки розкривається в ній як наслідок соціальних взаємин у суспільстві та конфлікту національно-етичних світоглядів. Життєвість зображених у «Катерині» подій підкреслив і сам Шевченко в повісті «Близнецы»: «В городе Нежине квартировал армейский пехотный полк NN. В этот полк был переведен мой приятель и поселился в белой хатке с садиком и цветничком, как раз против греческого кладбища. В первый же день он заметил в цветнике такой цветок, что у него и слюнки потекли. Этот очаровательный цветок была красавица на самой заре жизни и одно-единственное добро беднейшего вдового старика мещанина Макухи. Продолжение и конец повести вам известен, терпеливые читатели. И я не намерен утруждать вас повторением тысячи и одной, к несчастию, не вымышленной, повести или поэмы в этом плачевном роде, начиная с „Эды“ Баратынского и кончая „Катериной“ Ш[евченко] и „Сердечной Оксаной“ Основьяненка. Продолжение и конец решительно один и тот же». Про те, що Шевченко міг узяти безпосередньо з життя драматичний епізод вигнання Катерини батьками, згадував П. О. Попов: «В разговоре я, между прочим, сказал Шевченку, что едва ли правдоподобен факт в его повести „Катерина“ — что будто отец и мать прогнали Катерину. Но Шевченко утверждал: это — так; это — такой был случай» (Мациевич Л. К биографии Т. Г. Шевченка // Киевская старина. — 1895. — № 2. — С. 47).

У шевченкознавстві, особливо останніх років, набула поширення і традиція алегоричного прочитання поеми «Катерина»: відповідно до неї образ Катерини, як і образи зганьблених жінок в наступних Шевченкових творах, символізують долю України, поневоленої Росією (див., зокрема: Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. — Тернопіль, 1994. — С. 412-413).

Василию Андреевичу Жуковскому на памятъ 22 апреля 1838 года. — Шевченко присвятив «Катерину» російському поету В. А. Жуковському (1783 — 1852) на пам’ять про день викупу з кріпацтва. З В. А. Жуковським він познайомився 1837 р. через конференц-секретаря Академії мистецтв В. І. Григоровича і художника О. Г. Венеціанова (див. автобіографію Шев/616/ченка (т. 5 цього видання) та статтю М. К. Чалого (під псевдонімом «Сава Ч.») «Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка» (Основа. — 1862. — № 5. — С. 54 — 55)), зустрічався з В. А. Жуковським у майстерні К. П. Брюллова, бував у нього на квартирі (див. запис у щоденнику 10 липня 1857 р.). Російський поет відіграв велику роль у викупі Шевченка з кріпацтва. «В. А. [Жуковский], предварительно узнавши цену от помещика, — писав Шевченко в автобіографії, — просил К. П. Брюллова написать его, В. А. Жуковского, портрет для императорской фамилии с целью разыграть его в лотерею в царском семействе. Великий Брюллов охотно согласился. Портрет написан. В. А. Жуковский с помощию графа М. Ю. Вельегорского устроили лотерею в 2500 рублей ассигнациями, и этою ценою была куплена свобода Т. Ш[евченко] в 1838 году, апреля 22». Цією датою позначено відпускну Шевченка, підписану, зокрема, і Жуковським (див.: Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 3 — 14). 25 квітня 1838 р. Жуковський на квартирі в К. Брюллова вручив відпускну Шевченкові (Дневник художника А. Н. Мокрицкого. — М., 1975. — С. 151). Шевченко на все життя зберіг почуття великої вдячності до російського поета, згадував його у повісті «Художник», у листах до М. М. Лазаревського, А. І. Лизогуба, В. М. Рєпніної.

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі чужі люде... — Москаль — вояк, солдат, військовий; росіянин. У своїх творах Шевченко вживав слово «москаль» в обох значеннях. У «Катерині» домінує друге значення, адже кількома рядками нижче поет написав: «Піде в свою Московщину» (тобто в Росію).

Початкові рядки поеми перегукуються з народною піснею «Ой ходила молода дівчина по лісочку...»: «Да не гуляй, молода дівчино, з москалями; Москальчики — обманщики, вони обманять...» (Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 304).

Пішов москаль в Туреччину... — Мається на увазі війна з Туреччиною. Останньою з російсько-турецьких воєн на час написання поеми була війна 1828 — 1829 рр.

Катрусю накрили. — За народним звичаєм, що стояв на сторожі суспільної моралі та дбав про збереження родини, дівчині, яка не вберегла своєї честі й народила позашлюбну дитину, обрізали коси і покривали голову хусткою. Звідси вислів — покритка.

Заспіває Гриця. — Йдеться про народну пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...», що приписується легендарній Марусі Чурай (1625 — 1650). Цю пісню Шевченко згадує також у «Перебенді», «Гайдамаках», «До Основ’яненка», «Мар’яні-черниці», повістях «Княгиня», «Близнецы» (див.: Собрание малороссийских народных песен: Для одного голоса с аккомпанементом фортепьяно / Аранжировал Алоиз Едличка. — СПб., [1860]. — Ч. 1. — № 44; Двісті українських пісень: Співи і слова / Зібрав Марко Вовчок, у ноти завів Едуард Мертке. — Лейпциг і Вінтертур, [1866]. — № 6; Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 429).

Світилка — дівчина, що виконує обряд тримання меча й свічки на весіллі; світилкою буває сестра молодого або, якщо її нема, найближча після неї родичка.

Дружка — подруга молодої на весіллі.

Старости — у весільному обряді ті, що сватають. /617/

Боярин — тут: товариш молодого на весіллі.

Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! — Тут Шевченко, очевидно, згадує свої мандри як кріпака-козачка в обозі поміщика П. В. Енгельгардта: в 1829 р. з Вільшаної до Вільна, 1831 р. — з Вільна до Петербурга. Кете — дайте, подайте (множина від «ке», вживається як присудкове слово в значенні «дай», «подай»).

Пугача співають. — Мається на увазі чумацька пісня «Ой сидить пугач в степу на могилі...». }ї варіант «Ой сидить пугач та на могилоньці...», записаний Шевченком 1846 р. в Сквирському повіті, відомий з публікації: Чумацкие народные песни И. Я. Рудченка. — Киев, 1874. — С. 143. Інший варіант цієї пісні, що походить від Шевченка (текст і мелодію її записано співаком італійської опери О. Г. Ревуцьким від поета в Петербурзі після повернення його із заслання), надрукував Д. М. Ревуцький (див.: Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня // Пам’яті Шевченка: Збірник статей до 125-ліття з дня народження. — К., 1939. — С. 456 — 457). Пісню «Ой сидить пугач в степу на могилі...», за спогадами О. С. Афанасьєва-Чужбинського, співав Шевченко, гостюючи взимку 1845 р. у П. О. і Г. І. Закревських у с. Березовій Рудці на Полтавщині (Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченко // Русское слово. — 1861. — Кн. 5. — С. 16 — 17).

Шаг — дрібна розмінна монета вартістю півкопійки, гріш.

Бровари — містечко Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер місто обласного підпорядкування, районний центр Київської області), розташоване за 29 кілометрів на північний схід від Києва. Відоме з першої половини XVII ст. Через Бровари проходив великий тракт на Москву. Поет кілька разів бував у Броварах у 1829 — 1847 рр.

Личак — плетене з лика або іншого матеріалу селянське взуття, яке носили з онучами, прив’язуючи до ноги мотузками.

Дуби з Гетьманщини стоять. — Ідеться про добу, коли на Лівобережній Україні разом з Києвом, що після Андрусівського перемир’я 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою опинився у складі першої, існувала гетьманська влада і відповідна військова адміністративно-територіальна система. Гетьманство скасовано тимчасово в 1734 р., остаточно — 1764 р. В 1782 р. ліквідовано адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини.

Покотьоло — дерев’яна дитяча іграшка, що має форму обруча.

Карбівничий — лісник, той, хто карбує дерева.

Ісуса співає... — тобто співає псальму (духовну пісню) «Ісусе мій прелюбезний» Д. Туптала.

Міхоноша — той, хто водить сліпого і носить за ним мішок для милостині.

Берлин шестернею... — карета, запряжена шістьма кіньми.

















1839




ПЕРЕБЕНДЯ


Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 13 — 20);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 11 — 15);

«Кобзар» 1860 (с. 4 — 7);

неповний чистовий автограф (рядки 1 — 79) з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. З звор. — 4 звор.); /618/

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 11 — 15).

Подається за «Кобзарем» 1860. Пунктуація у рядках 6, 11, 38, 73, 79 виправляється за автографом з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий»; у рядку 71 — за «Кобзарем» 1840 та «Чигиринським Кобзарем і Гайдамаками» 1844; у рядку 93 — за аналогією до рядка 22 у «Кобзарі» 1860.

Датується орієнтовно: 1839 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Невдовзі після створення Шевченко записав вірш до альбому Є. П. Гребінки (див.: Русский библиофил. — 1913. — № 7. — С. 16). Цей автограф не зберігся. Найраніший відомий текст твору — першодрук у «Кобзарі» 1840. З «Кобзаря» 1840 вірш передруковано у «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 без посвяти Є. П. Гребінці й з деякими орфографічними змінами. Того ж року з «Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (у польській транслітерації) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (ІЛ, ф. 1, № 79, арк. 4 звор. — 5 звор.) з помилкою у рядку 66: «Послухає море» (треба: «Послухає моря»).

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 3 звор. — 4 звор.) створив нову обробку тексту твору. Назву «Перебендя» змінив на «Кобзар». Автограф зберігся не повністю — без останніх шістнадцяти (80 — 95) рядків (ІЛ, ф. 1, № 18). Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше друкованих творів Шевченка, новий варіант твору не ввійшов до «Кобзаря» 1860. Оригіналом до складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужили аркуші розшитого між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлені Д. С. Каменецьким, який узгодив текст з дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, зняв виправлення Шевченка у рядках 8, 23 — 24, 61 — 65, 67, 75, 76, вписав пропущений рядок 71, але зберіг новостворений варіант рядка 49.

Поки друкувався «Кобзар» 1860 (з початку грудня 1859 до середини січня 1860 року), Шевченко правив текст «Перебенді» у примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, повернутому з Петербурзького цензурного комітету (ІЛ, ф. 1, № 76). Поет змінив назву «Перебендя» на «Кобзар», але потім відновив хвилястою рискою назву «Перебендя» (назва «Кобзар» залишилась незакресленою), зробив виправлення у рядках 4, 49, 62, 67, 73, аналогічні зробленим у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправив рядок 95: «А на сльози зверне» (можна припустити, що цей варіант був і в автографі рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий»).

Твір поширювався в списках у рукописних «Кобзарях»: 1857, переписаному І. І. Сердюковим (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 6 — 9), і 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 9 — 15), недатованому «Кобзарі» (НМТШ, А-549), у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 30 — 33), недатованій збірці без назви (НМТШ, А-546). Пізніші списки — в рукописних «Кобзарях» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, с. 12 — 16; криптонім власника: А. Ч.) і 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 85 — 86 звор.). /619/

За висловом І. Франка, вірш «Перебендя» «можна вважати типовим приміром того, як в першій добі поетичної діяльності Шевченка перехрещувалися і зливалися найрізніші впливи і як геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоко поетичну цілість» (Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1980. — Т. 27. — С. 287 — 288). Літературний генезис твору пов’язаний з європейським (і слов’янським) романтизмом (образ народного співця, мотив конфлікту митця з оточенням).

Образ народного співця традиційний у російській та українській романтичній поезії 20 — 40-х років XIX ст.: наслідування написаних Дж. Макферсоном пісень Оссіана у О. С. Пушкіна, «Песнь барда над гробом славян-победителей» В. Жуковського, «Песнь барда во время владычества татар в России» та «Баян к русскому воину...» М, Язикова, «Певец» П. Катеніна, «Песнь барда» М. Лермонтова, «Бандурист» М. Маркевича, «Смерть бандуриста», «Бандура» А. Метлинського, «Бандурист» Л. Боровиковського, «Дід-пасішник» М. Костомарова, «Украинский бард» Є. Гребінки та ін. До образу українського кобзаря зверталися й письменники української школи в польській літературі (Т. Падура, С. Гощинський, М. Чайковський та ін.), а також улюблені Шевченком А. Міцкевич («Дудар»), Ю.-Б. Залеський («Сон-дерево» та ін.).

У творчості молодого Шевченка образ кобзаря зустрічається у багатьох творах («Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», пізніше — «Сліпий», «Великий льох» та ін.), що пояснюється як впливом літературної традиції, так і реаліями українського життя: кобзар, лірник, бандурист — характерна постать тогочасного сільського побуту України (див.: Бондаренко А. І. Ідейно-естетичне значення образу народного співця-кобзаря в ранній творчості Шевченка // Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1969. — С. 54 — 64). І. Франко назвав образ кобзаря у першій частині вірша «постаттю наскрізь реальною, живцем вихопленою з дійсного українського життя» (Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 27. — С. 297). Рис самотнього романтичного поета, «фігури ідеальної», митця, здатного підійматися понад буденщиною, образ Перебенді набуває у другій частині твору. Конфлікт між високою духовністю поета й людьми, які не розуміють його й сміються з нього, не спроможні піднестися понад щоденними клопотами, І. Франко виводив з літературних традицій; між такими творами він згадував «Імпровізацію» з поеми «Дзяди» А. Міцкевича, поезії О. С. Пушкіна «Поэт», «Поэту», «Пророк». Проте усі ці твори, створивши відповідну поетичну атмосферу, могли послужити лише стимулом для розвитку оригінального образу кобзаря-поета у Шевченка.

Перебендя — у «Словарі української мови» Б. Грінченка (К., 1909. — Т. 3. — С. 108) — «балагур», «капризник», «привередник», іншими словами, «дивак», «химерник»; у «Толковом словаре живого великорусского языка» В. Даля «перебендивать» має значення «причудничать», «привередничать» (СПб., 1882. — Т. 3. — С. 33). Один із листів до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (нині не відомий) Шевченко підписав «Перебендя» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 5, 188), і це засвідчує, що в образ свого героя він вклав певний елемент ліричного самоусвідомлення.

Заспіває про Чалого... — Мовиться про історичну пісню про страту гайдамацьким загоном Гната Голого в 1741 р. полковника надвірного /620/ війська магнатів Потоцьких Сави Чалого. Чалий з 1734 р. брав участь у гайдамацькому русі, але згодом зрадив і допомагав шляхті придушувати повстання.

На Горлицю зверне... — Йдеться або про жартівливу пісню «Ой летіла горлиця через сад...», або про пісню «Ой дівчина-горлиця до козака горнеться...».

«Гриць» — часто згадувана в Шевченкових поезіях народна пісня, приписувана Марусі Чурай, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...».

«Веснянка» — весняна обрядова пісня.

«Сербин» — відомо кілька народних пісень про сербина. Дві з них вміщено в збірнику М. Максимовича «Украинские народные песни» (1834): «Ой, сербине, сербине! покинь сербовати...» і «Ой, сербине, сербиночку, сватай мене, дівчиночку...».

«Шинкарка» — відома в багатьох варіантах пісня про шинкарку, яку козаки (або донці, чорноморці, запорожці, чужоземці) підмовили поїхати з ними, а потім убили (серед них — «Ой там на горі...» — Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1082. — № 218). Постать шинкарки зустрічається і в деяких інших піснях, зокрема, в записаних Шевченком «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку...», «А в городі в Самарі...» (див. т. 5 цього видання).

Про тополю, лиху долю... — Пісня про злу свекруху, яка своїми чарами обернула невістку на тополю (Метлинский А. Народные южнорусские песни. — Киев, 1854. — С. 286 — 287).

У гаю... — Подібно розпочинається чимало пісень, серед них — «Ой за гаєм, гаєм зелененьким...» про те, як мати намовляла сина бити жінку, а той забиває її на смерть (Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 727. — № 325 А), «Ой гаю мій, гаю» — сестра з «чужої сторони» пише братові листи (Там само. — С. 474. — № 59).

Про Лазаря... — жалібна лірницька псальма на євангельський сюжет про голодного старця Лазаря і багатія (запис одного з варіантів тексту див.: Малинка А. Кобзарь Петро Гарасько й лирнык Максим Прищенко // Киевская старина. — 1893. — № 9. — С. 442 — 443).

Як Січ руйновали. — Йдеться про історичні пісні про зруйнування Запорозької Січі (серед них — «Славне було Запорожжє...» // Лукашевич П. Малороссийские и червонорусские народные думы и песни. — СПб., 1836. — С. 66; «Світ великий, край далекий, та ніде прожити...» // Історичні пісні. — К., 1961. — С. 559).












ТОПОЛЯ


Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 69 — 82);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 15 — 25);

«Кобзар» 1860 (с. 8 — 16);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 15 — 25);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 8 — 16).

Подається за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. У рядку 123 «Скажи, бо /621/ [ти] знаєш» за контекстом вводиться кон’єктура (помилково пропущене в автографі слово).

Датується орієнтовно: 1839 р., С.-Петербург.

Автограф не зберігся. Найраніший відомий текст — першодрук у «Кобзарі» 1840. Два фрагменти (вісім рядків), можливо, ранішого тексту, дописано в рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові. Після рядка 28 «Була б не пустила» тут дописано олівцем:

Серце чуло недоленьку,

Бо боліло, мліло,

Та не вміло розказати

Або не хотіло

(ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, арк. 40). Наприкінці балади, після рядка 229 «До самого долу», тим же олівцем дописано:

Дивовались довго люди,

Де взялась — не знали,

А кобзарі п[р]о те диво

Пісню заспівали

(Там само, арк. 44). Обидва уривки дають певні підстави атрибутувати їх Шевченкові. З «Кобзаря» 1840 передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844, без присвяти П. С. Петровській, з переробкою рядка 137 та деякими орфографічними змінами. В 1858 р. — не пізніше 28 квітня 1859 р. у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», підготовленому до видання, поет створив нову обробку тексту балади, автограф якої не зберігся. З розшитих між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. аркушів цього рукопису, поправлених Д. С. Каменецьким, баладу надруковано в «Кобзарі» 1860. Правлячи аркуші, Д. С. Каменецький в основному узгодив текст з дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, але подекуди зберіг новостворені варіанти рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», які ввійшли до «Кобзаря» 1860. Текст балади в «Кобзарі» 1860 є поєднанням друкованого тексту «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 та збережених Д. С. Каменецьким окремих варіантів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Наприкінці 1859 — на початку 1860 року (до 23 січня — дня виходу в світ «Кобзаря» 1860) Шевченко піддав текст балади суцільній правці в примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 16 — 25). Правка має послідовний і завершений характер. Після виходу в світ «Кобзаря» 1860 Шевченко в своєму примірнику виправив рядки 101 та 105 і зробив кілька орфографічних виправлень. За текстом «Кобзаря» 1860 баладу видано в серії «Сільська бібліотека»: Тополя: Балада Т. Шевченка. — СПб., 1861 (цензурний дозвіл — 23 травня 1860 р., дозвіл на випуск у світ — 9 грудня 1860 р.).

З «Кобзаря» 1840 баладу з присвятою «P. S. Petrowskoj» переписано (польською транслітерацією) до рукописної збірки 1844 р. «Wirszy T. Szewczenka» з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 55 — 76); з «Кобзаря» 1860 — до рукописного «Кобзаря» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № З, с. 38 — 44) та до збірки «Сочинения Т. Шевченка» 1862 (Там само, ф. 506, оп. 1, № 4, арк. 39 — 47). Рукописний список у збірці поезій Шевченка середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 83, арк. 27 — 32) відбиває текст ще ранішого /622/ списку з «Кобзаря» 1840, датованого: «1840 года ноября 4 дня». Нез’ясований автор списку помилково подав цю дату створення балади.

У першому посмертному «Кобзарі» (СПб., 1867) та наступних виданнях до 1907 р. балада друкувалась за текстом «Кобзаря» 1860. В. М. Доманицький у редагованому ним «Кобзарі» (СПб., 1907) ввів у цей текст частину виправлень Шевченка з примірника «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з рукописними виправленнями поета 1859 — 1860 рр. Вперше за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. подано у виданні: Шевченко Т. Повне зібрання творів. — К., 1935. — Т. 1. — С. 171 — 176. За ним же подано у виданні: Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 т. — К., 1939. — Т. 1. — С. 48 — 59; друге, доповнене і виправлене видання. — 1951. — С. 48 — 54. У Повному зібранні творів у шести томах (К., 1963. — Т. 1. — С. 55 — 61) подано за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка, який, одначе, не відбиває ґрунтовної обробки поетом тексту «Тополі» в грудні 1859 — на початку 1860 року в робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 і не становить основного підсумкового тексту балади (див.: Бородін В. С. Про основний текст балади Т. Шевченка «Тополя» // Радянське літературознавство. — 1971. — № 12. — С. 28 — 38).

Баладу наскрізь пройнято народнопісенними образами і мотивами й водночас пов’язано з романтичною традицією, передусім у польській і російській літературі. Фольклорні джерела балади досліджували М. Дашкевич, І. Франко, О. Колесса, Ф. Колесса, Т. Комаринець. І. Франко в розвідці «Тополя Т. Шевченка» зазначив, що в цій баладі поет «злучив у одно два осібні мотиви казочні: про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю» (Зібрання творів: У 50 т. — К., 1980. — Т. 28. — С. 78 — 79). Мотив викликання милого чарами Шевченко міг, зокрема, запозичити з народної пісні «При березі, при морі...», відомої йому зі збірки «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (с. 227 — 228). Мотив перетворення дівчини в тополю генетично йде від поширеної в багатьох варіантах пісні «Оженила мати неволею сина...», в якій зла свекруха обертає нелюбу невістку в тополю. Цю пісню поет згадував у «Перебенді», де кобзар співає «про тополю, лиху долю». Напевно, Шевченкові був відомий народний переказ про дівчину, яка, чекаючи повернення милого, перетворилася в тополю (переказ пов’язаний з обрядом «вести тополю»). Значно відмінну варіацію цього мотиву знаходимо в пізнішій поезії Шевченка «Коло гаю в чистім полі...» (1848). Схожий народнопісенний мотив перетворення людини в квітку поет використав у баладі «Лілея». На звертання Шевченка до світу народної фантазії певною мірою вплинули тогочасна польська і російська романтична поезія, зокрема, балади типу «Uciezka» А. Міцкевича і «Людмила», «Светлана», «Ленора» В. А. Жуковського. Проте Шевченкова балада позбавлена романтичних жахів і містики, властивих баладам останнього. У «Тополі» фантастичний елемент органічно поєднується з реально-побутовим. В основі балади, зрештою, типовий соціальний конфлікт: мати силує дочку вийти заміж за багатого старого (мотив примусового одруження відомий і в народній пісні; див.: Дей О. І. Балада про невістку-тополю та її відгуки у творчості Т. Г. Шевченка, С. Руданського та Ю. Федьковича // Народна творчість та етнографія. — 1984. — № 2. — С. 49 — 58). /623/

Без милого батько, мати Як чужії люди, Без милого сонце світить Як ворог сміється, Без милого скрізь могила... А серденько б’ється. — Близькі рядки є в народній пісні «Вода в морі, риба в воді...»:

Без милого і години

Трудно перебути;

Без милого — отець, мати,

Як чужії люди

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 298, 589).

Вип’єш біжи якомога; Що б там не кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. — «Це звісний казковий мотив: герой, утікаючи перед злою демонічною силою та користуючись допомогою чарів, не сміє оглядатись (пригадаймо старовинні міфи про Орфея й Еврідіку або біблійне оповідання про Лота та його жінку)» (Колесса Ф. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 216).











ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА


Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 89 — 96);

примірник першої частини накладу «Кобзаря» 1840 з повнішим текстом, с. 89 — 96 (Наукова бібліотека Санкт-Петербурзького університету, відділ рідкісних книжок, шифр: Е І 4523, інв. № 18786);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 28 — 32);

рукописна збірка 1844 «Wirszy T. Szewczenka», укладена Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка 1845 — 1846 рр. (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 73 — 80);

«Кобзар» 1860 (с. 42 — 45);

частина чистового автографа (рядки 21 — 65) з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 14 — 14 звор.) та фотокопія дальшої частини того ж автографа (рядки 65 — 104) з тієї самої рукописної збірки (ІЛ, ф. 1, № 18);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 28 — 32).

Подається за «Кобзарем» 1860 (с. 42 — 45). Рядки 25 — 43, 61 — 62, 68 — 69, вилучені цензурою у прижиттєвих виданнях, відновлюються за автографом з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18).

Датується за часом опублікування в журналі «Отечественные записки» (1839. — № 10. — С. 1 — 29) нарису Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Головатый (Материал для истории Малороссии)», який дав поштовх до створення послання Шевченка, орієнтовно: жовтень — грудень 1839 р., С.-Петербург. М. О. Максимович свідчив: «Шевченко написал свое послание „К Основьяненку“, воодушевленный не „Марусею“ и не другими его малороссийскими повестями; он воодушевлен историческим очерком запорожца Головатого, который был написан Квиткою по-русски и напечатан в „Отечественных записках“ 1839 года (это известно мне достоверно из беседы с Шевченком, когда он гостил у меня на Михайловой Горе в июне 1859 года)» (Максимович М. А. Трезвон о Квиткиной Марусе // Киевская старина. — 1893. — № 8. — С. 260). /624/

Первісний автограф не відомий. Наприкінці 1839 або на початку 1840 року Шевченко під псевдонімом «Перебендя» надіслав автограф, нині не відомий, Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові. Відгадавши псевдонім після виходу в світ «Кобзаря», Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до поета від 23 жовтня 1840 р. писав про читання цього рукопису: «А тут і письмечко... не відгадаю від кого. Я узяв та гарненько і розпечатав... А далі як почали вірші читати... так ну!.. [...] Дивлюсь... жіночка моя хусточкою очиці втира... „Отсе так, — кажу, — хтось мудро написав і живо всю правду списав... хто ж такий?.. Перебендя... Вгадуй же його, що і хто воно таке є... не знаємо“» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 5). Слід думати, що це було послання «До Основ’яненка».

Найраніший відомий текст твору — першодрук у «Кобзарі» 1840. У найперших примірниках, надрукованих до 13 квітня, текст послання «До Основ’яненка» повніший, має менші купюри (в рядках 41 — 43, 61 — 62, 68 — 69). В основній частині тиражу, надрукованій кількома днями пізніше, до 17 — 18 квітня, під тиском цензурних вимог текст частково перебрано й переверстано, з нього вилучено ще 18 з половиною рядків (від середини 25 по 43 включно). Квиток на випуск книжки у світ цензор П. О. Корсаков підписав 18 квітня 1840 р. З «Кобзаря» 1840 послання передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 з іншою назвою — «До українського писаки» — та з деякими орфографічними відмінами.

Того ж року з примірника «Кобзаря» 1840 з повнішим текстом Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 73 — 80). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав цю збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові (Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — С. 71 — 72).

Твір набув поширення і в інших списках з «Кобзаря» 1840: у рукописному «Кобзарі» 1857, переписаному І. І. Сердюковим (ІЛ, ф. 1, № 80, арк. 8 — 9 звор.), збірнику без назви й дати (ІР НБУВ, І, № 7446, арк. 3 — 5), «Кобзарі» (НМТШ, А-549) та ін.

25 липня 1846 р. П. Куліш у листі до Шевченка запропонував зробити в його творах ряд виправлень і скорочень: «В посланий „До Основ’яненка“ нужно исправить на стр. 92 стих: „На степі казачій“. К рифме плаче придется и украинский род: на степу козачім. Далее на 93 стр. Вы превозносите Головатого — лицо не очень важное и мало известное народу и историкам. Не лучше ли напечатать:

Наша пісня, наша дума

Не вмре, не загине;

От де, люди, наша слава,

Слава України!»

(Листи до Тараса Шевченка. — С. 40).

Про те, як поставився Шевченко до цих пропозицій, відомостей не збереглося. Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 13 — 15) створив нову обробку тексту послання. Автограф цей зберігся не повністю — без двадцяти перших (1 — 20) рядків (ІЛ, ф. І, № 18). Поет дав нову назву — «Основ’яненкові», під якою твір згадано у відгуку про рукопис «Поезія Шевченка. Том первий» від 25 липня 1859 р. членом Головного управління цензури О. Г. Тройницьким (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська /625/цензура. — С. 129). Шевченко відновив рядки 25 — 43, 61 — 62, 68 — 69, вилучені цензурою у попередніх виданнях «Кобзаря» (1840 і 1844), окремі з них, з деякими переробками й відмінами від тексту, надрукованого у найперших примірниках «Кобзаря» 1840, де цензурних купюр менше, а текст повніший. Зокрема, рядок 33 «Не вернеться козачество» змінено на «Не вернуться запорожці», рядки 37 — 38 «Україна сиротою Понад Дніпром плаче» — на «Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче». Рядки 49 — 50 («Наш завзятий Головатий Не вмре, не загине») Шевченко переробив на «Наша дума, славослови, Не вмре, не загине». У тій частині автографа, що не збереглася, Шевченко, ймовірно, виправив рядки 12 — 13 «На степі козачій. На тій степі скрізь могили» на «На степу козачім. На тім степу скрізь могили», як їх і надруковано згодом у «Кобзарі» 1860.

Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше друкованих творів Шевченка, новий варіант послання «До Основ’яненка» не ввійшов до нового видання — «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужили аркуші розшитого між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлені Д. С. Каменецьким. Д. С. Каменецький відновив назву «До Основ’яненка», викреслив рядки 25 — 43, 61 — 62, вилучені цензурою у «Кобзарі» 1840, в основному узгодив текст із дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, але подекуди зберіг новостворені варіанти рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (рядки 33, 37), які увійшли до «Кобзаря».

Під час друкування «Кобзаря» 1860 текст послання «До Основ’яненка» зазнав втручання з боку П. О. Куліша та Д. С. Каменецького. П. О. Куліш, за його власним твердженням, висловленим у листі до П. І. Зуйченка від 1 серпня 1885 р. (Яворницький Д. /. Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка. — Катеринослав, 1909. — С. 12 — 13) та у листі до О. М. Огоновського від 30 вересня 1889 р., наполягав на своєму варіанті цього рядка. У листі до О. Огоновського він, зокрема, писав: «Тоді він (Шевченко. — Ред.) так уже вчадів од нашого кадила, що суперечувавсь против моєї поправки; та я, шануючи рідну поезію над самого поета, звелів печатати не по-дурному, і Тарас мовчав уже про те, що зошпетив був Головатим увесь той стихотвір» (Возняк М. С. П. Куліш як інформатор галицького історика літератури (Його листування з Ом. Огоновським) // Життя й революція. — 1927. — № 12. — С. 298). Очевидно, на вимогу П. О. Куліша Д. С. Каменецький виправив «славослови» на «наша пісня».

Поки друкувався «Кобзар» 1860 (з початку грудня 1859 до середини січня 1860 року), Шевченко правив текст «До Основ’яненка» у примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, що був повернутий йому з Петербурзького цензурного комітету і став його авторським робочим примірником (ІЛ, ф. 1, № 76). Друкований заголовок «До українського писаки» він виправив спочатку на «До Основ’яненка», а потім — на «Основ’яненкові».

Ймовірно, саме від Шевченка походять рукописні вставки на місці цензурних купюр, зроблені в примірниках «Кобзаря» 1860 з дарчими написами Ф. М. Лазаревському (ІЛ, ф. 1, № 519), І. М. Лазаревському (РДБ, відділ рукописів, шифр: М 10790), Н. В. Тарновській (ІЛ, ф. 1, № 525), Марку Вовчку (ІЛ, ф. 1, № 812), К. В. Ґалаґан (ІР НБУВ, IV, 137). Перші /626/ два тексти дуже близькі між собою, а також зі списком І. М. Лазаревського, виконаним на основі «Чигиринського Кобзаря» 1844 (ІЛ, ф. 1, № 68, с. 14 — 15). Вставки у «Кобзарях» з дарчими написами поета Н. В. Тарновській і К. В. Ґалаґан тотожні.

За невідомими, текстуально близькими між собою джерелами зроблено списки у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. З, с. 97 — 102); збірці «Сочинения Т. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 4, с. 48 — 52); примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському, з дописками невідомою рукою (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 42 — 45); рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 43 звор. — 45 звор.; криптонім власника: А. Ч.); збірці 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 108 — 109 звор.).

Вірш звернений до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (1778 — 1843) — українського письменника, прозаїка й драматурга, з творчістю якого Шевченко познайомився завдяки Є. П. Гребінці ще до визволення з кріпацтва; з листа Є. П. Гребінки від 18 листопада 1838 р. вперше дізнався про молодого поета й Г. Ф. Квітка. Повість Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана», з надісланим Є. П. Гребінці наприкінці 1838 або на початку 1839 року рукописом якої мав можливість ознайомитися Шевченко, послужила, очевидно, найвагомішим стимулом — поряд із творами на подібну тему в російській літературі — до створення поеми «Катерина».

Послання «До Основ’яненка» написано під враженням нарису Г. Ф. Квітки «Головатый (Материал для истории Малороссии)» (Отечественные записки. — 1839. — № 10. — С. 1 — 29). Невдовзі після створення вірша — наприкінці 1839 або на початку 1840 року Шевченко, ймовірно, переслав вірш Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові у листі до нього за підписом «Перебендя» (лист не відомий), а після виходу в світ свого першого «Кобзаря» надіслав письменникові і його. Відтоді розпочалося їхнє листування, з якого збереглися три Шевченкові й чотири Квітчині листи.

З бігом часу Тарас Шевченко ґрунтовніше підійшов до оцінки діяльності Г. Ф. Квітки-Основ’яненка: віддаючи належне його літературному талантові, поет критично поставився до консерватизму в його світогляді, до його лояльності щодо царизму — рис, особливо виразно виявлених у «Листах до любезних земляків» (X., 1839). У передмові 1847 р. до нездійсненого видання другого «Кобзаря», характеризуючи тогочасний стан розвитку української літератури, Шевченко писав: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері...». Високо цінуючи здобутки прози й драматургії письменника, Шевченко не міг не помітити в мові Г. Ф. Квітки надміру бурлескних та сентименталістських стилістичних елементів, які помітно відрізнялися від лаконічного й точного народного способу висловлення. Пізніше, готуючи видання «Кобзаря» 1860, Шевченко більш виважено поцінував творчість Г. Ф. Квітки та її значення для розвитку рідної літератури, а первісну назву послання відновив.

На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують?..» — Тут маємо фольклорну ремінісценцію:

Ой у степу високі могили

Стоять та сумують:

Ой десь наші славні запорожці

За морем панують /627/

(Гринченко Б. Д. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. — Чернигов, 1899. — Т. 3. — С. 601. — № 1431, пісня під умовною назвою «Запорожці втекли за море, не хотівши йти в пікінери»; надійшла «из бумаг П. А. Лукашевича»).

Слава не поляже; Не поляже, а розкаже... Не вмре, не загине... — Традиційні формули уславлення, властиві народним думам, як, наприклад, у знаній Шевченком думі про Івана Коновченка:

Слава не вмре, не поляже,

Лицарство козацьке всякому розкаже

(Максимович М. А. Украинские народные песни. — С. 57).

Що діялось в світі... І чиї ми діти. — Ремінісценція пісні «Зібралися всі бурлаки...» — про зруйнування Січі:

Що діється тепер на світі,

Да чиї ж ми діти!

(Історичні пісні. — К., 1861. — С. 569. — А).

Блужу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!». — Мається на увазі українська народна пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче...».

Гриця заспіває. — Йдеться про українську народну пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...».



Інші редакції та варіанти


Головатий Антон Андрійович (1744 — 1797) — кошовий отаман Чорноморського козацького війська, яке він разом із запорозьким старшиною С. Білим сформував за дорученням царського уряду через дванадцять років після ліквідації Запорозької Січі; під час російсько-турецької війни 1787 — 1791 рр. очолював піхоту й флотилію цього війська; у перському поході 1796 — 1797 рр. командував двома полками чорноморських козаків. Романтизований образ Головатого у нарисі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Головатый (Материал для истории Малороссии)» (Отечественные записки. — 1839. — № 10. — С. 1 — 29) надихнув Шевченка на створення вірша й викликав тривалий інтерес поета до його постаті. Шевченко збирався намалювати й літографічним способом розмножити портрет А. Головатого; 31 січня 1843 р. він писав до Я. Г. Кухаренка: «Чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого. ...Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумн[ий] коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок. Поміркуйте самі, як це лучше зробить (зібрати передплату на літографований портрет. — Ред.), бо мені й самому дуже хочеться кликнуть на світ Головатого...». Шевченко виконав ескіз портрета «Антон Головатий біля Неви» (травень 1843 р.); одяг персонажа відповідає описові Г. Ф. Квітки.

Влітку 1846 р. (дата орієнтовна) під час подорожі поета по Україні до його подорожнього альбому невідомою рукою записано текст пісні «О Боже наш, Боже, Боже наш єдиний...» (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 37 звор. — 37) — варіант так званої «Пісні А. Головатого» про переселення у 1792 — 1793 рр. частини запорозьких козаків на Кубань. Побіжно згадується А. Головатий і в повісті «Близнецы».

Наша дума, славослови, Не вмре, не загине... — Слово «дума» в цьому рядку здебільшого тлумачиться звужено — лише як фольклорний /628/ жанр; більшість же дослідників справедливо вважає, що тут поет мав на увазі народний світогляд взагалі — й історичний, і політичний, і філософський — як народну самосвідомість, як ідеал майбутнього, виражений у всій народній творчості, включаючи й історичні думи та пісні. Тлумачення вислову «славослови» й понині не усталене: більшість літературознавців розуміє його в негативному плані як засіб полеміки Шевченка з ліберальним українофільством (Барабоха О. Вірш Шевченка «До Основ’яненка»: До питання про творчу історію // Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 36 — 44; Бернштейн М. Д. Із спостережень над сучасним досвідом радянської шевченківської текстології// Питання текстології: Поезія. — К., 1977. — С. 46 — 49; він же тлумачить об’єкт критики Шевченка і як слов’янофільство. — Там само). Ю. О. Івакін як одне з можливих тлумачень запропонував позитивне розуміння цього вислову, загальноприйняте на той час, а тому вважав, що Шевченко має на увазі самого Г. Ф. Квітку-Основ’яненка (Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. — К., 1986. — С. 173 — 177); цю гіпотезу не було підтримано сучасними дослідниками.

Без золота, без граніта... — Заміною вислову «без каменю» на «без граніта» Шевченко розкрив смисл цього першого, який тлумачиться помилково як «коштовне каміння» (Словник мови Шевченка. — К., 1964. — Т. 1. — С. 314), тоді як ідеться про граніт офіціозних пам’ятників з пишномовними написами, що вихваляли царських вельмож; за Шевченком, духовний скарб народу не потребує офіційного уславлення.












ІВАН ПІДКОВА


Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 97 — 105);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 32 — 35);

«Кобзар» 1860 (с. 46 — 48);

фотокопія частини чистового автографа (рядки 1 — 38) з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 15 — 16).

Подається за «Кобзарем» 1860 (с. 46 — 48). Друкарська помилка у рядку 26 «Нашій Україні» виправляється за фотокопією автографа з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: «На тій Україні».

Датується орієнтовно: 1839 р., С.-Петербург.

Найраніший відомий текст — першодрук у «Кобзарі» 1840. З нього твір з деякими орфографічними змінами й без посвяти В. І. Штернбергові передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844. Того ж року з «Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 81 — 86). Твір набув поширення і в інших рукописних списках з «Кобзаря» 1840: І. М. Лазаревського кінця 50-х років (ІЛ, ф. 1, № 68, с. 14 — 15), у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 103 — 108), у «Кобзарі» середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 83, с. 39 — 42), у збірці поезій невідомою рукою з архіву О. І. Маркевича (ІЛ, ф. 1, № 57, арк. 10 — 12) та ін.

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 15 — 16) створив нову обробку тексту твору: вніс виправлення в рядки 3, 20, 33, 36, назву «Іван /629/ Підкова» виправив на «Виправа на Цариград». Зберігся лише уривок цього автографа — рядки 1 — 38 (знаходиться у Музеї-Архіві УВАН у США).

Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на видання раніше друкованих поезій Шевченка, новий варіант вірша «Іван Підкова» не ввійшов до «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужили аркуші розшитого між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлені Д. С. Каменецьким, який в основному узгодив рукописний текст із дозволеним до видання друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844.

Від тексту «Кобзаря» 1860 походять списки: у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 86 — 90); у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 110 — 111).

Іван Підкова (? — 1578) — за походженням молдаванин, до 1577 р. був запорозьким козаком, у 1577 — 1578 рр. — молдавський господар. Вів боротьбу проти Османської імперії. Після відступу 1578 р. з Молдавії на Україну був за рішенням польського сейму та наказом польського короля Стефана Баторія (який хотів догодити турецькому султанові) засуджений у Львові до страти. Похований, за відомостями Д. Бантиша-Каменського й народними піснями, в Каневі.

Участь Івана Підкови в морських походах козаків не відповідає історичним фактам. Єдине джерело, яким міг скористатися Шевченко, зобразивши І. Підкову керівником морської експедиції козаків, — дума, надрукована в «Запорожской старине» під назвою «Татарский поход Серпяги», і коментар до неї І, Срезневського. «Этого Серпягу, — писав І. Срезневський, — я почитаю одним лицом с Подковою» (Запорожская старина. — X., 1833. — Ч. 1. — Кн. 2. — С. 123). Зміст думи (надрукованої в першій книзі) — морський похід Серпяги. На думку, що Серпяга й Іван Підкова — одна особа, могли навести Шевченка й історичні пісні про загибель Серпяги, опубліковані в тій же «Запорожской старине» й збірці М. Максимовича «Украинские народные песни» (див. ще пісню «Ой і зрада козацькую славу погубила...» та коментар до неї в збірнику «Історичні пісні» (К., 1961. — С. 127)).

Про морські експедиції козаків Шевченко читав у численних історичних і літературно-художніх творах — у «Истории русов», поширеній у списках задовго до видання, і «Истории Малой России» (М., 1822) Д. Бантиша-Каменського, в якій змальовано й колоритний портрет І. Підкови: «...ростом великий, сложения крепкого, славный того времени силач, одною рукою ломавший надвоє подкову и для сего прозванный Подковою...» (Т. 1. — С. 124 — 125), в «Описании Украйны» Г.-Л. де Боплана (російський переклад — 1832 р.), в «Тарасе Бульбе» М. В. Гоголя (розділ X), драмі М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і повістях польського письменника М. Чайковського «Wyprawa na Carogród» та «Skałozub w zamku siedmiu wież» (його ж, збірка «Powieści kozackie». — Париж, 1837). З першої із них поет, очевидно, запозичив пізнішу назву твору — «Виправа на Цариград». Та безперечно, що найбільше допомогли Шевченкові відчути дух історичної доби й змалювати картину морського походу запорожців на Цариград українські думи й історичні пісні (думи про Самійла Кішку, про Олексія Поповича, про Івана Богуславця та ін.). /630/

Під впливом Шевченка написано вірші й поеми про Івана Підкову західноукраїнськими поетами другої половини XIX і XX ст. — С. Воробкевичем (вірші «Іван Підкова», 1856, «У Канівському монастирі», 1870), О. Павловичем («Дума об атамане Подкове, убитом Польшей во Львове», 1875), С. Пасічинським (поема «Іван Підкова», 1876), В. Щуратом (вірш «Іван Підкова», 1907), В. Будзиновським (оповідання «Осавул Підкова», 1920). Шевченковим «Іваном Підковою» навіяна відома «Балада про люльку» І. Драча.

Образ І. Підкови відтворено в поемі молдавського поета Ф. Пономаря «Пані і наймит» (1940). Цьому ж історичному діячеві присвятив свої романи румунський письменник М. Садовяну — «Соколи» (1903) та «Нікоаре Поткоаве» (1952). Він же вперше переклав «Івана Підкову» румунською мовою (див.: Романець О. Шевченків «Іван Підкова» у літературній традиції // Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1968).

Про особу І. Підкови докладніше див.: Мохов Н. А. Боевое содружество украинских казаков и молдаван в 70 — 80-х годах XVI в. и деятельность И. Подковы // Ученые записки Института истории, языка и литературы Молдавского филиала АН СССР. — Серия историческая. — 1957. — Т. 6.

Та про волю нишком в полі 3 вітрами говорять. — Мотив розмови могили з вітром перейнято з народної пісні «Ой у полі могила з вітром говорила...», а також, можливо, з добре відомих Шевченкові лірики й балад Ю.-Б. Залеського. Варіації цього мотиву в ранній поезії Шевченка наявні ще в творах: «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка», «Н. Маркевичу», «Гайдамаки». Тут поет своєрідно «політизував» народнопісенний мотив: могили з вітром нишком говорять про волю.

Було колись добре жити На тій Україні... — Рядки, ймовірно, запозичено з народної пісні:

Добре було нашим батькам на Вкраїні жити, Дак не знали наші батьки панщини робити.

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1065).

Синоп, Синопа — турецьке місто на південному березі Чорного моря. У перші десятиріччя XVII ст. козацькі флотилії, визволяючи українських бранців, неодноразово чинили напади на Синоп.




Інші редакції та варіанти


[Присвята]: В. І. Штернбергу — Штернберг Василь Іванович (1818 — 1845) — російський та український художник, близький друг Шевченка. Познайомилися 1838 р. в Петербурзі як учні Академії мистецтв, а в 1840 р. спільно мешкали аж до від’їзду В. І. Штернберга в липні до Риму. Шевченко згадав друга в повістях «Художник», «Музыкант», «Прогулка с удовольствием и не без морали», у листах та щоденнику. /631/


























1840




«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ...»


Джерела тексту:

«Кобзар» 1840 (с. 5 — 11);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 5 — 10);

неповний список рукою І. М. Лазаревського (рядки 93 — 116) у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 5 — 10);

«Кобзар» 1860 (с. 1 — 3).

Подається за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 5 — 10).

Датується орієнтовно за часом підготовки рукопису «Кобзаря» 1840 та подання його до цензури: січень — початок березня 1840 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. Написаний, очевидно, пізніше від інших творів, що увійшли до «Кобзаря» 1840, рукопис якого подано до Петербурзького цензурного комітету 7 березня 1840 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 79), вірш є програмним вступом до першої поетичної збірки Шевченка. За «Кобзарем» 1840 передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 з кількома орфографічними виправленнями («сльози» замість «сліози», «його» замість «іого» тощо), в рядку 27 вставлено підсилювальну частку: «Лихо ж мені з вами».

Після заслання Шевченко включив вірш до рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (виготовленої протягом лютого — квітня 1859 р.), куди його переписано рукою І. М. Лазаревського. Нині відома лише заключна частина (рядки 93 — 116) цього списку (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 4), місцеперебування решти списку не встановлено. В списку І. М. Лазаревського є незначні розбіжності з друкованим текстом 1840 та 1844 рр. у рядках 99 та 113. Рядок 115 «Своїх діток нерозумних» Шевченко виправив спершу на «Твоїх діток нерозумних», потім на «Моїх діток нерозумних», як було в друкованому тексті.

Наприкінці 1859 — на початку 1860 року (до виходу в світ 23 січня «Кобзаря» 1860) Шевченко вніс деякі зміни в текст вірша у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844: зробив кілька пунктуаційних виправлень, усунув друкарську помилку в рядках 72 — 73 («А зато той, що дивиться На людей душою»), відновивши текст «Кобзаря» 1840: «А надто той, що дивиться На людей душою», виправив рядок 96 «Поки попи не засиплють» на «Поки, поки не засиплють».

Намір Шевченка включити вірш до нового видання своїх творів наштовхнувся на цензурні перепони. Член Головного управління цензури О. Г. Тройницький у відгуці про «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» від 23 січня 1859 р. зазначав, що у вірші «Думи мої, думи мої...» «слишком горько высказывается скорбь автора об уничтожении казачьей вольности, над могилой которой, по словам его, „Орел чорний сторожем літає“, и грусть его на чужбине, т. е. на севере России, по родине его, Украйне. Эту песнь я полагал бы за лучшее исключить вовсе из второго издания поэм Шевченко: в ней нет почти особо предосудительных стихов, кроме разве вышеприведенных, но общая мысль ее враждебна слиянию Малороссии с Великороссией» (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 116 — 117). /632/

З таким висновком не погодився цензор Петербурзького цензурного комітету С. М. Палаузов у відгуці на рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» від 28 квітня 1859 р.: «Так как это стихотворение есть не что иное, как поэтическое введение, в котором поэт посвящает свои песни Украине, способной лучше понимать его произведения, то не нахожу причины, почему бы следовало исключить эту в высшей степеня превосходную пьесу. Одно только место в этой песне могло бы быть подвергнуто цензурному контролю, это со стиха:


А над нею (над Украйной) орел чорний

Сторожем літає...


и до стиха:


Тілько сльози за Украйну,

А слова немає...


и то в таком случае, если в орле проявляется олицетворенная власть, стерегущая Украйну; но подобное объяснение было бы неуместной натяжкой» (Там само. — С. 121 — 122).

Проте О. Тройницький наполягав на забороні всього вірша або принаймні більшої його частини. У відгуці від 25 липня 1859 р., пропонуючи відхилити рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» і повернутися до розгляду друкованого видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844, він зазначав, що «полагал бы за лучшее исключить вовсе первую вводную песнь: „Думи мої, думи мої...“ или, по крайней мере, всю часть ее от стиха: „За карії оченята“ до стиха „Карай того, Боже!“. Без всякой неуместной натяжки, предполагаемой рассматривавшим рукопись г. Шевченко г. цензором Палаузовым, нельзя не видеть в этой части упоминаемой песни выражения грусти автора о нынешней судьбе Малороссии, со времени подчинения ее под власть России, между тем как в начале и в конце песни высказывается только личная тоска поэта об удалении его из дорогой и милой родины, Украйны, в край для него чужой. В указываемом г. цензором и вполне признаваемом мною высоком поэтическом достоинстве этой песни я вижу еще больше причин к предлагаемому мною исключению: именно по поэтическому достоинству своєму эта песнь врежется в память всякого малороссиянина, восприимчивого к преданиям украинской старины, а этого едва ли следует желать для блага самой Украйны» (Там само. — С. 129). Унаслідок цього у «Кобзарі» 1860 вірш з’явився у значно урізаному вигляді — без рядків 28 — 100. В рядку 17 «Нащо вас кохав я, нащо доглядав» вставлено підсилювальну частку: «Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав».

Ще за життя Шевченка вірш поширювався в списках. За друкованим текстом «Кобзаря» 1840 або «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 зроблено списки: у рукописній збірці «Wirszy T. Szewczenka» польською транслітерацією з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 1 — 6); у рукописній збірці, писаній невідомою рукою, «Кобзар» Т. Шевченка середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 83, арк. 1 — З звор.); у рукописній збірці І. І. Сердюкова 1857 «Кобзар» (ІЛ, ф. 1, № 80, арк. І — 3 звор.); у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, арк. 13 — 15 звор.).

Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! — Багато мотивів вірша мають фольклорне походження й близько перегукуються з народними піснями. /633/ Один із них — прагнення ліричного героя записати свої сумні думки й пустити їх за водою:


...мою бідну головоньку

Печаль-журба обняла.

Ой я тую превелику журбу

На кленовий листок напишу,

Написавши, прочитавши,

На тихий Дунай спущу.

Пливи, пливи, превелика журба,

Ік крутому бережку...

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1024).


За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині... — В записі у щоденнику від 1 липня 1857 р. Шевченко так згадував про свої настрої та творчі шукання часів навчання в Академії мистецтв у К. П. Брюллова: «В тени его изящно-роскошной мастерской, как в знойной дикой степи надднепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передо мною расстилалась степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести».

Журбою Не накличу собі долі... Заховаю змію люту Коло свого серця... — У фольклорному збірнику М. О. Максимовича, який був відомий Шевченкові, є пісня з подібним мотивом:


Журба мене сушить, журба мене в’ялить,

Журба ж мене, мати, скоро із ніг звалить.

Я ж тій журбі да й не піддаюся,

Пійду до шинкарки, горілки нап’юся.

Чомусь мені, браття, горілка не п’ється,

Біля мого серденька як гадина в’ється

(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — С. 165).


Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас Де ж мені вас діти?.. — З цим мотивом близько перегукується пісня, вміщена в двох відомих Шевченкові збірниках М. О. Максимовича:


Ой діти, де вас подіти?

Чи мені втопиться, чи з горя убиться?

(Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. — С. 12; Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — С. 108).


В Україну ідіть, діти!.. Там найдете щире серце І слово ласкаве... — Мотив, близький до народної пісні в збірнику М. О. Максимовича:


Покидай сей край, де роду не маєш,

Да йди на Вкраїну, там знайдеш родину,

Там знайдеш родину, любую дівчину.

(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — С. 165). /634/













Н. МАРКЕВИЧУ


Джерела тексту:

чорновий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 1);

чистовий автограф на окремому аркуші (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 1);

уривок тексту (рядки 10 — 12) у листі Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841 р. (ІЛ, ф. 30, № 11);

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 26);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 13 — 13 звор.).

Подається за чистовим автографом на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 26).

Дати в автографах: у чорновому (ІЛ, ф. 1, № 1) — «9 мая 1840», в чистовому (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 1) — «1840. 9 мая»; у чистовому (ІЛ, ф. 1, № 26) — «С.-Петербург. 9 мая 1840 року».

Датується за цими автографами: 9 травня 1840 р., С.-Петербург.

Вірш написано до дня іменин М. А. Маркевича й перед його від’їздом в Україну. Найраніший відомий текст — чорновий автограф на окремому аркуші. Наступну стадію розвитку тексту відбито в чистовому автографі, що зберігається в ЦДАМЛМУ. Три рядки з тексту Шевченко процитував у листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841 р., а 8 грудня 1841 р. надіслав через О. Корсуна Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові остаточно оброблений твір (автограф № 26) разом з баладою «Утоплена», уривком з драми «Невеста» («Песня караульного у тюрьмы») для передачі видавцеві альманаху «Молодик» І. Бецькому. За цим останнім автографом вірш надруковано в альманасі «Молодик» (X., 1843. — Ч. 2. — С. 108 — 109). У тексті першодруку є відхилення від автографа в рядку 15 («Одинокий... а Вкраїна!») та рядку 20 («Там синіє море»), що належали, ймовірно, редакторові. З «Молодика» наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 13 — 13 звор.). Переглядаючи список після заслання, Шевченко зробив у вірші «Н. Маркевичу» виправлення в рядку 26. До останнього прижиттєвого видання — «Кобзаря» 1860 — вірш не включено.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 91 — 92 — за текстом першодруку. В 1907 р. чистовий автограф № 26 було виявлено в Рум’янцевському музеї і його відміни від тексту першодруку опубліковано в журналі «Україна» (1907. — № 2. — С. 140 — 141. Публікація І. Любова).

Маркевич Микола Андрійович (1804 — 1860) — український історик, автор «Истории Малороссии» в п’яти томах (вийшла у 1842 — 1843 рр.), етнограф, поет, автор збірки романтичних поезій російською мовою «Украинские мелодии» (1831). Замолоду М. А. Маркевич був знайомий з В. К. Кюхельбекером, О. С. Пушкіним, Є. А. Баратинським, Ф. М. Глинкою, М. І. Глинкою, співчував декабристам, захоплювався думами і поезіями К. Ф. Рилєєва, листувався з ним (у своїй неопублікованій поемі «Из песни о Дмитрии Донском» (1827 — 1828) уславлював К. Ф. Рилєєва). Для його поетичної збірки характерні мотиви романтичної туги за минулим, ідеалізація Гетьманщини.

За щоденником М. А. Маркевича (ІРЛІ, ф. 488, № 39, арк. 25, 28), він познайомився з Шевченком у квітні 1840 р. в Петербурзі. Зустрічалися вони й 1843 р. в Україні, зокрема, ймовірно, в маєтку М. А. Маркевича в селі /635/ Турівці (Прилуцького повіту Полтавської губернії). Шевченко підписав колективний жартівливий лист до Маркевича, адресований у Турівку (від 22 січня 1844 р.), на звороті якого останній записав віршовану відповідь, звернену безпосередньо до Шевченка.

Знайомство Шевченка з «Историей Малороссии» й «Украинскими мелодиями» М. А. Маркевича позначилося на окремих мотивах і образах його історичних поезій. Молодому поетові імпонували національно-патріотичні настрої М. А. Маркевича, його інтерес до історії, етнографії й фольклору України. «З батьком твоїм, друже мій, — писав він 22 квітня 1857 р. сину історика А. Маркевичу, — ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці». Та, повернувшись із заслання до Петербурга, Шевченко не відновив з ним знайомства й не включив вірш «Н. Маркевичу» до «Кобзаря» 1860.

Бандуристе, орле сизий... — М. А. Маркевич був музикантом-аматором, непоганим піаністом, автором збірки «Народные украинские напевы, положенные на фортепиано» (1840). У його збірці «Украинские мелодии» є вірш «Бандурист».

«Було колись минулося, Не вернеться знову». — Елегійні згадки про минуле України, яке «не вернеться», характерні для багатьох ранніх поезій Шевченка («До Основ’яненка», «Іван Підкова» та ін.). Подібні мотиви наявні і в «Украинских мелодиях» М. А. Маркевича («Запорожцы не скачут в обширных степях, И лишь память осталась бывалой свободы!» — вірш «Гетьманство»). Шевченкові були близькі мотиви звеличення козацтва, малюнки бурхливого козацького життя, переможної боротьби козацтва («Чигирин») у протиставленні до сучасного стану підлеглості («Что ж теперь, козак? Каждый помыкает нами...» — «Платки на козачьих крестах»; «Народ без отчизны — как город забытый...» — «Чигирин»).
















1839 — 1841




ГАЙДАМАКИ


Джерела тексту:

першодрук першого розділу (рядки 322 — 438) в альманасі «Ластівка» (с. 371 — 377);

першодрук окремою книжкою: Гайдамаки: Поема Т. Шевченка. — СПб., 1841;

примірник «Гайдамаків» 1841, подарований Р. І. Чернявському, з виправленнями Шевченка в рядках 845 та 2522 (ІЛ, ф. 1, № 6, с. 46, 122);

текст виправлень Шевченка в примірнику «Гайдамаків» 1841, подарованому Г. Ф. Квітці-Основ’яненку, надрукований у журналі «Червоний шлях» (1926. — № 2. — С. 163) за автографом, що не зберігся;

рукописна збірка 1844 р. «Wirszy T. Szewczenka», укладена Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка в рядках 584 — 585 (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 137);

«Кобзар» 1860 (с. 125 — 222);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 125 — 222). Вступ (рядки 1 — 268), вилучений у /636/ «Кобзарі» 1860, подається за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 7 — 18).

Дата вступу в першодруці: «С. Петербург, 1841, апреля 7».

Датується орієнтовно за згадкою в щоденнику Шевченка про роботу над поемою (запис від 1 липня 1857 р.), часом знайомства Шевченка з П. І. Мартосом, датою вступу в першодруці і датою подання рукопису поеми до цензури: 1839 — 1841 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. Працювати над поемою Шевченко почав під час навчання в Академії мистецтв — близько 1839 р. За його свідченням у щоденнику від 1 липня 1857 р., він «занимался тогда сочинением малороссийских стихов... и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Про час роботи над «Гайдамаками» йдеться у спогадах П. І. Мартоса: «Шевченка я знал коротко. Я познакомился с ним в конце 1839 года в Петербурге, у милого доброго земляка Е. П. Гребенки, который рекомендовал мне его как талантливого ученика К. П. Брюллова... Тогда же (в 1840 г.) мне хотелось узнать больше подробностей о Барской конфедерации. Статья Энциклопедического лексикона Плюшара не удовлетворила меня (йдеться про статтю: Шульгин И. П. Барская конфедерация // Энциклопедический лексикон. — СПб., 1836. — Т. 5. — С. 9 — 14. — Ред.). Часто я говорил об этом с Гребенкою в присутствии Шевченка, который был в то время еще довольно скромен и не только ни одного известия не сообщил мне, но не подал даже знака, что ему известно что-нибудь о происшествиях того времени. Я перечитал множество сочинений, в которых надеялся найти хоть что-нибудь об этих делах; наконец мне попался роман Чайковского на польском языке „Wernyhora“, изданный в Париже (йдеться про кн.: Czajkowski M. Wernyhora. Wieszcz ukraiński. — Paryż, 1838. — Ред.). Я дал Шевченку прочитать этот роман; содержание „Гайдамак“ и большая часть подробностей целиком взяты оттуда» (М[арто]с П. Эпизоды из жизни Шевченка // Вестник Юго-Западной и Западной России. — 1863. — Кн. 10 (апрель). — Отд. IV. — С. 35 — 36). Перебільшуючи міру використання «Вернигори» в поемі Шевченка, мемуарист, однак, незаперечно засвідчує факт його знайомства з цим твором, яке відбилося в роботі над «Гайдамаками». Вступ (рядки 1 — 268), датований 7 квітня 1841 р., написано, очевидно, пізніше решти віршованого тексту поеми та приміток до неї. Передмову написано не пізніше 8 листопада 1841 р. (дата подання твору до цензури).

Ще до остаточного завершення поеми Шевченко знайомив з нею українських письменників у Петербурзі. Частину рукопису, нині не відому, він послав до Харкова Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові, який у листі до Шевченка від 22 березня 1841 р. писав про своє та інших харків’ян захоплення Шевченковими віршами й заохочував його швидше публікувати поему: «„Гайдамаки“ Ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за „Кобзаря“. Друкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 9). Є. П. Гребінка додатково включив перший розділ «Гайдамаків» (без назви) до впорядкованого ним альманаху «Ластівка», рукопис якого з кількома іншими творами Шевченка вже перебував тоді у цензурі, про що свідчать дві дати цензурних дозволів на його титульній сторінці: 12 березня і 20 грудня 1840 р. (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 64 — 65). Публікація в «Ластівці» мала /637/ присвяту «В. И. Григоровичу на память 22 апреля 1838» (день викупу Шевченка з кріпацтва) і супроводжувалася такою приміткою Є. П. Гребінки: «Порадував нас торік Шевченко кобзарем, а тепер знов написав поему „Гайдамаки“. Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у Спасівку та у жаркий день після обіду гарний кавун — і їси, і ще хочеться — і читаєш, і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава. А там дальше усе лучче й лучче. Штука, я вам скажу!» (Ластівка. — С. 371).

Першодрук першого розділу поеми в «Ластівці» має численні відмінності від окремого видання 1841 р.; здебільшого вони мають правописний характер і свідчать про участь Є. П. Гребінки в редагуванні для альманаху авторського рукопису в напрямі до усталюваних тоді орфографічних та пунктуаційних норм. Так, послідовно правилися Шевченкові написання «соничко», «вниси» — на «сонечко», «внеси»; «дрожить» на «дрижить»; «розказовать» на «розказувать»; «хочеця», «трапляєця», «гнуця» на «хочетця», «трапляєтця», «гнутця»; «у ранці» на «уранці» тощо.

Намір опублікувати поему Шевченко висловив у вступі до неї ще в квітні 1841 р., але здійснювати його почав, через скрутні матеріальні обставини, лише наприкінці року. Не маючи коштів на видання, Шевченко випустив передплатні квитки на майбутню книжку вартістю 5 карбованців асигнаціями (див.: Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 41), які поширював серед знайомих. У відповідь на нині не відомий лист Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до нього від 22 листопада 1841 р. запитував: «Та де ж Ваші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 10). Шевченко відповів Г. Ф. Квітці-Основ’яненку в листі від 8 грудня 1841 р.: «Посилаю Вам білети на „Гайдамаки“, роздайте, будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та... єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні».

8 листопада 1841 р. Шевченко особисто подав рукопис поеми до Петербурзького цензурного комітету. 311 листопада поема була на розгляді в цензора П. О. Корсакова, який схвалив її до друку 29 листопада. 1 грудня 1841 р. Шевченко забрав рукопис із цензурного комітету; протягом грудня книжку було надруковано, але квиток на випуск її в світ цензор П. О. Корсаков видав тільки 21 березня 1842 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 81 — 82). Це пояснюється цензурними причинами — забороною публікувати твори про народні повстання середини XVIII ст. на Україні. У циркулярному листі міністра народної освіти С. С. Уварова від 24 грудня 1839 р. у зв’язку з недопущенням до друку статті М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине» було вказано, що друкувати твори про це народне повстання не слід, оскільки описувані в них події «слишком близкие нашему времени, ...желательно более изглаживать из памяти народа, нежели возобновлять в ней» (Там само. — С. 23 — 24). Про цензурну протидію першому виданню «Гайдамаків» Шевченко згадує і в листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., написаному через кілька днів після виходу книжки в світ: «Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутителъно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились».

У тексті першодруку «Гайдамаків» цензурне втручання виявилося порівняно невеликим. У рядках 475 — 476 («Ха, ха, ха, ха!.. Чорт, панове, Літаню співає») було знято слово «літаню»; вилучено рядки 584 — 585 — ци/638/тату з патріотичної «Пісні легіонів» Ю. Вибицького (1797): «My żyjemy, my żyjemy, Polska nie zginęła» (хоча в рядку 492 ці ж слова українською транскрипцією залишилися); в рядках 843 — 845 «А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули» знято натяк на політичні утиски миколаївських часів (рядок 845); у рядку 1838 («Ось царицина копійка») знято слово «царицина»; в рядках 2521 — 2522 («Бо на своїм нема місця, Нема місця волі») знято рядок 2522. Більшість із цих цензурних вилучень Шевченко відновив у примірниках першодруку, подарованих ним петербурзькому чиновникові Р. І. Чернявському (ІЛ, ф. 1, № 6) та письменникові Г. ф. Квітці-Основ’яненку (останній не зберігся, але зроблені в ньому виправлення Шевченка опубліковано в статті: Ланевський. Знахідка нового листа Т. Г. Шевченка // Червоний шлях. — 1926. — № 2. — С. 163). Щодо позначених крапками рядків 1918 — 1919, 1934 — 1935, 1938 — 1939, то вони, очевидно, ще в рукопису були випущені самим Шевченком з огляду на їхній фривольний зміст і не відновлювалися ним у примірниках першодруку. Два з них були згодом дописані рукою І. М. Лазаревського в робочому примірнику видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 96) та в примірнику «Кобзаря» 1860, подарованому Шевченком Л. В. Тарновській (ІЛ, ф. 1, № 524, с. 196 — 197).

Розсилаючи перше видання «Гайдамаків» своїм знайомим, Шевченко нарікав на численні орфографічні помилки та друкарські недогляди в книжці. «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, — просив він у листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., — бо так погано видержана коректура, що цур йому». Про це ж ідеться в листі Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 28 березня 1842 р.: «„Надрюковав, бодай йому очі повилазили“, — отак ви скажете, як зачнете читать мої „Гайдамаки“; а що скажете — як прочитаєте — не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання». Однак Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до Шевченка від 29 квітня 1842 р. оцінив поему дуже високо: «Ну, вже так що порадували Ви нас своїми „Гайдамаками“! Як кажу: читаєш та й облизуєшся. Якраз к Великодню прислали Ви свою нам писанку; а я зараз і розіслав по рукам. Пан Артемовський аж підскакує та хвалить. Як такого добра не хвалити? ...Артемовський сам хотів до Вас писати — і не збреше, напише, бо дуже похваляє» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 11). Сповістити, як поема була сприйнята іншими харківськими читачами, Шевченко просив у листі до П. М. Корольова від 22 травня 1842 р.: «Напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої „Гайдамаки“, чи лають, чи ні, напиши щиру правду...».

Незважаючи на схвальну оцінку поеми, передплата на видання поширювалася дуже повільно. «Білети Ваші усі цілі лежать у мене, — сповіщав Шевченка Г. ф. Квітка-Основ’яненко в листі від 29 квітня 1842 р., — ніхто не взяв ні одного, кажуть: „Нехай книжки пришлеть“... Записалося у мене душ з п’ятнадцять, що певно дадуть гроші; пришліте десятків зо два, то гроші зараз і вишлю» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 11). У зверненні «Панове субскрибенти!», вміщеному на задній обкладинці книжки, згадано «десятків зо два, зо три» передплатників поеми.

Повільно розходилася й уже видрукована книжка. 8 лютого 1843 р. Шевченко продав майже весь її тираж (800 примірників) петербурзькому книгареві І. Т. Лисенкову разом із правом на перевидання «Кобзаря» 1840, про що видав йому відповідне зобов’язання (опубліковане згодом у /639/ газеті «Судебный вестник» від 10 грудня 1867 р.): «Я, нижеподписавшийся, продал в вечное и потомственное владение мои собственные сочинения санктпетербургскому книгопродавцу Ивану Тимофеевичу Лисенкову, стихотворения на малороссийском языке: 1) „Кобзарь“ и 2) „Гайдамаки“, и сим обязываюсь, что, кроме книгопродавца Лисенкова, ни я сам, Шевченко, ни даже никто из моих наследников сего сочинения печатать права не имеет. Следуемые за это деньги сполна получил; ежели же оные сочинения без ведома его, Лисенкова, напечатаю, то обязан заплатить ему, Лисенкову, тысячу пятьсот рублей серебром неустойки, в чем и свидетельствую собственноручною подписью. Т. Шевченко» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 44).

У бібліотеці Державного музею політичної історії Росії в Санкт-Петербурзі (інв. № 29853) зберігається примірник першодруку «Гайдамаків» 1841 з власноручним написом Шевченка: «В вечное и потомственное владение передаю право сего сочинения Ивану Тимофеевичу Лисенкову. Т. Шевченко. 1843 — февраля 8. Санктпетербург» (див.: Унікальна знахідка // Радянська Україна. — 1962. — 12 червня; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 31). Лисенков зброшурував нерозпродані примірники «Гайдамаків» разом із «Чигиринським Кобзарем» (подано ним до Петербурзького цензурного комітету 15 лютого 1843 р. і схвалено цензором П. О. Корсаковим 19 лютого 1843 р.) і випустив їх у світ під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»; квиток на випуск книжки в світ підписано цензором О. В. Никитенком 17 серпня 1844 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 83, 85).

Ряд критичних зауважень про поему «Гайдамаки» висловив П. О. Куліш у листі до Шевченка від 25 липня 1846 р. Давши хибну загальну оцінку шевченківським описам народного повстання: «это торжество мясников, а драма Ваша — кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься», — П. О. Куліш пропонував зробити в поемі велику кількість скорочень і композиційних перестановок (Листи до Тараса Шевченка. — С. 42); Шевченко в своїй дальшій роботі над поемою на ці поради не зважив.

Свідчення про деякі зміни в поглядах Шевченка на історію українсько-польських взаємин XVIII ст., які сталися в період заслання під впливом знайомства поета з діячами польського визвольного руху, залишив Броніслав Залеський. У примітці до листа Шевченка від 25 вересня 1855 р. він писав: «У часі нашої спільної вандрівки по степах Шевченко одного дня, коли сильніш розгарячився і говорив щиро (w chwili większego rozgrzania i szczerości), сказав мені, що жалує своїх „Гайдамаків“ і цілого того напряму, що тепер знає Красінського і наших поетів і „w duchu swoim to potępia“. Але додав: „Вибачай, се вже було в моїй крові, я ж рідний внук одного з гайдамаків, се нехай тобі все вияснить“» (Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті. — Львів, 1890. — С. 45. — Переклад з польського оригіналу І. Я. Франка. — Ред.). Однак у перевиданому згодом тексті поеми це не відбилося.

Після заслання, домагаючись дозволу на нове видання своїх творів, Шевченко подав 23 грудня 1858 р. до Петербурзького цензурного комітету примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, до якого додав також окреме видання поеми «Гамалія» 1844 (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 112). Це викликало тривале офіційне листування про цензурний статус Шевченкових творів та можливість нової публікації їх. 21 січня 1859 р. начальник III відділу /640/ В. А. Долгоруков дав розпорядження міністрові народної освіти Є. П. Ковалевському «предварительно приказать стихотворения Шевченки рассмотреть со всею строгостью частным образом» (Там само. — С. 116). За дорученням міністра народної освіти книжки Шевченка, надруковані 1844 р., розглянув член Головного управління цензури О. Г. Тройницький, який у своєму відгуці від 23 січня 1859 р., загалом схваливши їх (за винятком вірша «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами...»), про «Гайдамаки» висловився так: «Поэма „Гайдамаки“ в живых и поэтических картинах воспроизводит эпизоды старинной борьбы Украйны с Польщею. В первой половине ее изображается страшное разорение Украйны поляками и євреями, а во второй — кровавая месть малороссийских наездников, гайдамаков, над теми и другими. Картины эти вообще мрачны и унылы, как и предмет, ими описываемый, но в этих изображениях событий, давно уже перешедших в область истории, я не встретил ничего несогласного с правилами цензуры» (Там само. — С. 117). На підставі цього відгуку начальник III відділу 28 січня дав принципову згоду на перевидання друкованих раніше творів Шевченка з умовою, що їх буде заново піддано цензурному розгляду на загальних засадах (Там само. — С. 119).

Після цього Шевченко подав цензорові Петербурзького цензурного комітету С. М. Палаузову замість друкованої книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 рукописну збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Цей рукопис було виготовлено Шевченком (за допомогою І. М. Лазаревського, рукою якого переписано частину аркушів) наприкінці 1858 — на початку 1859 року (не пізніше 28 квітня) з метою обійти цензурні перепони й опублікувати не лише ті твори, які вже друкувалися до арешту 1847 р., а й написані пізніше, а також внести виправлення в текст раніше друкованих творів. Поема «Гайдамаки» містилася в цьому рукопису на 106 — 161 аркушах (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 13). Нині ця частина рукопису не відома, але про характер зроблених у ньому Шевченком змін можна судити, зіставивши першодрук з текстом поеми в «Кобзарі» 1860. Як видно з цензурних документів, у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» були відсутні «Передмова» (власне, післямова) та «Приписи» (примітки) до поеми. Очевидно, поет вирішив відмовитися від цих прозових частин твору, щоб надати більшої стрункості віршованим; можливо, тут відбилося і прагнення Шевченка усунути деякі наявні в «Приписах» історичні неточності та анахронізми. Виправлення в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» є дуже важливим етапом авторської роботи над текстом «Гайдамаків», але загальних ідейних засад, сюжетно-композиційної та образної структури поеми вони не змінили.

Цензор С. М. Палаузов, який розглядав рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», у відгуці від 28 квітня 1859 р. схвалив його, запропонувавши зробити лише декілька невеликих за обсягом вилучень. Петербурзький цензурний комітет пристав на цей висновок і 5 травня 1859 р. передав рукопис на розгляд Головного управління цензури (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 120 — 122, 123 — 124). Однак це викликало заперечення члена Головного управління цензури О. Г. Тройницького, який у своєму відгуці від 25 липня 1859 р. звернув увагу на те, що в рукопису міститься кілька раніше не публікованих творів Шевченка, й відзначив наявність у ньому неприйнятної з цензурного погляду ідейної тенденції (Там само. — С. 128). О. Г. Тройницький зажадав зробити у творах Шевченка набагато більше вилучень, ніж пропонував С. М. Палаузов, /641/ зокрема, в «Гайдамаках» зняти весь вступ, оскільки він «почти не имеет связи с поэмою „Гайдамаки“, а между тем в нем слишком сильно, до слез, выражается скорбь об исчезнувшем былом времени гайдамачества» (Там само. — С. 130). Найголовніше ж — О. Г. Тройницький взагалі відхилив рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», визнавши за доцільніше «разрешить второе издание напечатанных уже поэм г. Шевченки, нежели печатать ныне представленную рукопись с многочисленными предлагаемыми исключениями и может быть еще другими, которые встретила бы цензура, как, напр[имер], в недостающих в рукописи примечаниях к поэме „Гайдамаки“» (Там само. — С. 130). Головне управління цензури з таким висновком погодилося. 28 листопада 1859 р. цензор Петербурзького цензурного комітету В. М. Бекетов дав дозвіл на нове видання, окремо застерігши: «При сем считаю нужным заметить типографии, чтобы она зачеркнутых мест не печатала» (ІЛ, ф. 1, № 76, арк. 2). У «Гайдамаках» цензор В. М. Бекетов викреслив віршований вступ до поеми, проти друкування якого заперечував і О. Г. Тройницький.

Друкувався «Кобзар» 1860 у друкарні П. О. Куліша, який ще влітку 1858 р. виявляв готовність бути видавцем Шевченкових творів. У листі до Д. С. Каменецького від 8 серпня 1858 р. П. О. Куліш писав: «Скажите Тарасу, что издание его сочинений я приму на себя. Пускай он не подвергается зависимости от Кушелева. ...Грустно мне будет отречься от печатного Шевченка в пользу рукописного, если он выйдет в свет бог знает в каком виде. Внушите ему, что теперь он находится в зените своей славы, и всякий шаг должен делать очень осторожно, а особенно не оставлять без внимання советов того, кто так горячо принял к сердцу его литературное значение. Я для него сделался из повествователя критиком. Пускай же он не зневажить мене необачним ділом. Между прочим покажите ему переписанных мною „Гайдамак“. Там всякая запятая обдумана. Пускай он хоть этим поруководствуется» (Киевская старина. — 1898. — № 5. — С. 241). Однак Шевченко незмінно протидіяв настирливим спробам П. О. Куліша домогтися права на втручання в текст своїх поетичних творів. Усупереч вимогам цензури повернутися до раніше друкованого тексту, він прагнув відбити в новому виданні роботу над їхнім удосконаленням, проведену в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий».

Для виготовлення набірного оригіналу «Кобзаря» 1860 було використано розшиті аркуші цього рукопису, в яких текст, з одного боку, приводився у відповідність з попереднім друкованим виданням (зокрема, було повторено ті вилучення, які свого часу зробила в ньому цензура), а з другого боку — все ж залишалося й чимало заново створених Шевченком варіантів. За дорученням Шевченка цю роботу здійснив управитель друкарні П. О. Куліша Д. С. Каменецький. Не обмежившись відновленням авторського друкованого тексту, він змінив також його орфографічне та пунктуаційне оформлення, а подекуди вніс і свої власні мовностилістичні виправлення. Внаслідок цього набірний оригінал «Кобзаря» 1860 мав два шари тексту: авторську основу й редакторські виправлення, що відповідно відбилося й у друкованій книжці (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 16). Оскільки та частина рукопису, де містилася поема «Гайдамаки», нині не відома, судити про міру редакторського втручання Д. С. Каменецького можна лише здогадно, на основі опосередкованих даних. Крім численних мовно-правописних виправлень, у «Кобзарі» 1860 чимало випадків стилістичного вдосконалення, поглиблення психо/642/логічної характеристики й образної місткості, уточнення історичних реалій та географічних назв, поліпшення інтонаційного ладу й віршової структури. Внесено й деякі композиційні зміни, особливо істотні в розділах «Червоний бенкет» (рядки 1395 — 1425 та ін.), «Старосвітський будинок» (який дістав іншу назву — «Бенкет у Лисянці») — рядки 1730 — 1739 та 1803 — 1853. Знято й присвяту поеми В. Григоровичу, а також прозову «Передмову» та «Приписи».

У грудні 1859 — на початку 1860 р. (до виходу в світ «Кобзаря» 1860) Шевченко працював над текстом поеми також у тому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, який він подавав до цензури 23 грудня 1858 р. Зокрема, тут Шевченко розпочав (але провів непослідовно й не завершив) заміну назви «Вільшана» на «Мліїв» у розділах, де йдеться про титаря. Відомості про виявлення документів, з яких видно, що Данило Кушнір був титарем у Млієві, а не у Вільшаній, Шевченко дістав під час перебування влітку 1859 р. в Україні. В листі від 22 жовтня 1859 р. Ф. Г. Лебединцев сповіщав Шевченка: «З нового року, здається, будем печатать Мелхиседека й за Кушніра напечатаемо» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 139). Складену 1766 р. записку «Страдание и мучение за православне Даниила Кушнира, жителя млиевского...» було надруковано Ф. Г. Лебединцевим у журналі «Руководство для сельских пастырей» (1860. — № 2. — С. 40 — 47). Уточнив Шевченко й деякі інші топоніми; зокрема, в рядках 1567 — 1568 назви сіл Воронівки та Вербівки замінено на Гоноратку (спершу — на Кумейки) та Байбузи, що свідчить про прагнення автора чіткіше подати географію повстання.

Зазнав текст і деяких композиційних змін — особливо в розділах «Червоний бенкет» (назву якого змінено на «Галайда») та «Старосвітський будинок» (нова назва — «Бенкет у Лисянці»), де частина рядків (1736 — 1739, 1838 — 1849 та ін.) скорочувалася, замінялася більшою чи меншою кількістю інших рядків. Виправлення Шевченка були спрямовані переважно на уточнення й поглиблення образності, стилістичне вдосконалення, часом на помітне загострення соціальних акцентів, як-от у рядках 1235 «Панам жито сіють» замість попереднього «Жито собі сіють» або 2123 «По селах голі плачуть діти» замість «Плачуть по селах малі діти». Виправлення Шевченка в примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» генетично пов’язані з попереднім етапом його роботи над поемою — виправленнями в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». У багатьох випадках вони повністю збігаються, інколи продовжують розпочате там удосконалення, подекуди ж становлять собою нові, вперше введені варіанти. Проте, як і в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», опрацювання поеми не доведене тут Шевченком до кінця й нової редакції твору не дало. В історії тексту «Гайдамаків» це дуже істотне, але бічне відгалуження, яке не в усьому мало розвиток при дальшому вдосконаленні Шевченком свого твору.

Доопрацьовувати поему Шевченко продовжив після виходу в світ «Кобзаря» 1860 у робочому примірнику зі спеціально доклеєними до кожної сторінки аркушами чистого паперу (ІЛ, ф. 1, № 70). Зберігаючи спадкоємний зв’язок з попередніми етапами роботи, цей текст становить її завершальну, найдовершенішу стадію. Деякі виправлення тут є дальшою обробкою вже правленого тексту, посилюють його емоційну наснаженість, доповнюють чи уточнюють образний малюнок, удосконалюють ритміко-інтонаційний лад. В інших випадках виправлення поширюються на ті /643/ рядки, які раніше не правилися. Подекуди ж Шевченко скасовує свою попередню правку, повертаючись до раніших варіантів. Так, він відмовився від заміни Вільшаної на Мліїв у кілька разів правленому рядку 330 («Упоравшись, біжи в Вільшану»); це може свідчити, що художній історизм він усвідомлював не лише як точність реалій.

Таким чином, примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка становить собою остаточну творчу стадію поеми й відбиває останню волю Шевченка щодо її тексту. Це підсумковий текст у роботі над поемою. З одного боку, він звільнений від недоліків попередніх варіантів, а з другого — увібрав у себе й синтезував ідейно-художні досягнення, здобуті на попередніх етапах творчої історії «Гайдамаків»: у першодруці, в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» та «Кобзарі» 1860, частково — в робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків»; у ньому ідейно-художні шукання й прагнення поета реалізувалися з найбільшою повнотою, точністю й художньою довершеністю. Разом з тим, як і в попередніх джерелах тексту, в робочому примірнику «Кобзаря» 1860 поему не доведено до остаточної викінченості, на перешкоді чому стали хвороба й смерть Шевченка.

Останнім за життя Шевченка готувалося окреме видання «Гайдамаків» у видаваній П. О. Кулішем серії «Сільська бібліотека» (№ 15); дозвіл цензора В. М. Бекетова на його друкування датовано 15 травня 1860 р., однак квиток на вихід книжки в світ видано ним лише 4 травня 1861 р., тобто вже після смерті автора (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 146 — 147, 153). Текст цього видання надруковано за «Кобзарем» 1860.

Історія тексту «Гайдамаків» вивчалася багатьма дослідниками поеми; їй присвячено спеціальні текстологічні розвідки: Бернштейн М. Д. Літературно-текстологічний аналіз поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» // Радянське літературознавство: Наукові записки. — 1939. — Кн. 4. — С. 3 — 49; Бернштейн М. Д. До історії тексту «Гайдамаків» // Радянське літературознавство. — 1968. — № 7. — С. 62 — 66; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 61 — 127; Ващук Ф. Т. Творчо-редакційна робота Шевченка над поемою «Гайдамаки» // Збірник праць двадцять першої і двадцять другої наукових шевченківських конференцій. — К., 1976. — С. 67 — 88.

Рукописні списки поеми почали з’являтися невдовзі після її виходу друком. «Гайдамаки» ввійшли до рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (1844) з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена, в якій текст подано українською мовою в польській транслітерації. Поему переписано тут повністю (з прозовою передмовою та примітками) рукою Я. П. де Бальмена за першодруком 1841 р., з наявними там цензурними купюрами (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 103 — 251). Надсилаючи цю збірку В. О. Закревському, Я. П. де Бальмен писав у листі до нього від 20 липня 1844 р.: «Все главные творенья Тараса с виньетками. Они писаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей, все могли бы читать, — в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохраненье, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним он может, что ему заблагорассудится» (Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. — К., 1958. — С. 69). Шевченко мав цей список у 1845 — 1846 рр., на 137-й сторінці він власноручно вписав у ньому (олівцем) на місці цензурної купюри в рядках 584 — 585: «Мы жіемы, мы жіемы, Польска незгінела». /644/

У роки заслання Шевченка, коли його твори було заборонено, поема поширювалася в списках. У цей час зроблено список невідомою рукою, з пізнішою (іншою рукою та чорнилом) припискою після заголовка: «изд. в Петерб. 1841 года. Переписаны в Чернигове из 1 тетради (1850) 30 мая 1851 г.» та позначкою наприкінці: «Чернигов. Р[оку] Б[ожого] 1851. Травня 30» (ІР НБУВ, І. 7447). Текст переписано до рядків 2416 — 2417 розділу «Гонта в Умані»: «Простіть, сини, я прощаю, Що ви католики». Список зроблено не за друкованим, а за рукописним джерелом, про що свідчать пропуски в тексті нерозбірливих слів, згодом заповнені іншою рукою (олівцем), знаки питання та інші позначки. Очевидно, цим пояснюються й численні відхилення списку від авторського тексту, серед них і випадки явного псування його (як-от у рядку 905: «Таке коверзує про нього» замість «Таке розказує» тощо). Поправки до цього списку — відновлення пропущених у ньому місць, пояснення окремих слів та інші позначки (серед них — і рукою П. О. Куліша) є у виписках з поеми «Гайдамаки», що містять розрізнені уривки й окремі рядки і мають заголовок: «Кобзарь. (Все относится к нему). Эвладии Кондура» (ІР НБУВ, І. 7449).

Початком 60-х років XIX ст. датуються списки поеми: в рукописному «Кобзарі», що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3); «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4); в «Кобзарі» 1865, переписаному Дмитром Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81); список з дарчим написом «Анне Васильевне» в окремому зошиті з датою: 8 грудня 1863 р. (ІЛ, ф. 1, № 48); уривки з «Гайдамаків» у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 з позначкою: «переписано с рукописи, не совсем верной с подлинником», криптонім власника: А. Ч. (ІЛ, ф. 1, № 811).

Збереглися також недатовані списки «Гайдамаків» невідомою рукою (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 6; НМТШ, А-547), в яких поему переписано за першодруком 1841 р. з наявними там цензурними купюрами. Відсутні в «Кобзарі» 1860 вступ і передмову, а також цензурні купюри в тексті вписано від руки в примірнику з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 127 — 134). За першодруком 1841 р. переписано вступ в окремому списку невідомою рукою (судячи з орфографії — наприкінці XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 49).

Гайдамаки — учасники народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні XVIII ст. проти феодальних та національно-релігійних утисків. Слово тюркського походження (від «гайда» — гнати; див.: Етимологічний словник української мови. — К., 1982. — Т. 1. — С. 452 — 453). Гайдамацький рух виник на початку XVIII ст. у зв’язку із загостренням економічного, політичного й національно-релігійного визиску українського народу польськими магнатами й шляхтою та католицьким духівництвом. Загони гайдамаків складалися переважно із селян та запорозьких козаків, а також дрібних ремісників, міщан і т. д., діяли здебільшого поодинці, дотримуючись тактики раптових наскоків, але нерідко об’єднувались і в численні формування, розгортаючи тривалі наступальні та облогові дії. Особливо значні гайдамацькі повстання 1734 і 1750 рр. охоплювали не лише Київщину та Поділля, а й Волинь, Білорусь, Галичину. Найвищого розмаху гайдамацький рух набрав під час масового повстання 1768 р., відомого під назвою Коліївщина.

Жолобок — польова криничка. Видовбаний дубовий пень, знизу закритий дірчастим денцем, вставлявся в польове джерело, вода з якого збиралася у пні, а намул осідав під дном. /645/

Вавилон — столиця Вавилонії, ранньорабовласницької держави в Месопотамії. Найдавніше і найбільше місто на Передньому Сході, з яким пов’язуються початки людської цивілізації. Було відоме своїми розкішними храмами й палацами. Створені у Вавилоні царем Навуходоносором II (605 — 562 рр. до н. е.) сади на штучних пагорбах та арках були одним із

«семи чудес світу».

То, зострівши, насміються... — Йдеться про глумливий тон відгуків реакційної частини російської критики на Шевченків «Кобзар» 1840. Зокрема, О. Сенковський у своїй рецензії припустився грубих випадів проти самого наміру писати вірші українською мовою: «Малороссийские поэты, как нам кажется, не довольно обращают внимания на то, что они часто пишут таким наречием, которого даже не существует в России: они без церемонии переделывают великороссийские слова и фразы на малороссийский манер, создают себе язык небывалый, которого ни одна из всех возможных Россий — ни великая, ни средняя, ни малая; ни белая, ни черная, ни красная; ни новая, ни старая — не могут признать за свой, и на этой помеси слов хохлатых и бородатых, бритых и небритых, южных и северных, на этом гибридском диалекте хотят достигнуть поэтической славы» (Библиотека для чтения. — 1840. — Кн. 4. — С. 14). Аналогічні закиди були в рецензіях М. Полевого (Сын отечества. — 1840. — Кн. 4. — С. 836 — 837) та В. Межевича (Северная пчела. — 1840. — 7 мая).

А то дурень розказує Мертвими словами... — Реакційна російська критика закидала Шевченкові, що він пише неіснуючою, «мертвою» мовою. Натомість у рецензії на «Кобзар» 1840 журналу «Отечественные записки» було дано відсіч нігілістичним поглядам на українську мову: «Но зачем же г. Шевченко пишет на малороссийском, а не на русском языке? Если он имеет поэтическую душу, почему не передает ее ощущений на русском? — скажут многие. На это можно отвечать вопросом же: а если г-н Шевченко вырос в Малороссии; а если его поставила судьба в такое отношение к языку, на котором мы пишем и изъясняемся, что он не может выразить на нем своих чувств? Если с младенчества его представлення одевались в формы южного наречия, то неужели для этого должно зарывать талант в землю? Неужели должно заглушить в душе святые звуки потому только, что несколько человек в модных фраках не поймет или не захочет понять родного отголоска славянского языка, отголоска, летящего с юга, из колыбели славы и религии России?,.» (Отечественные записки. — 1840. — № 5. — С. 23).

Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори... — іронічно-пародійне окреслення модної тоді тематики міщанських романсів та салонної поезії. Близькі до цих Шевченкових рядків вислови трапляються в піснях, що побутували в той час у міщанському середовищі: «Как сказала Маша: Где ты, радость наша...» (Полный народный песенник / Составил Н. Лопатин. — М., 1855. — С. 119); «Чем живет Параша, Маша, Даша, Саша? — вот вопрос...» (Стрельня: Русский певец / Собрал Н. Мушинский. — М., 1878. — С. 120). Див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — С. 86 — 87.

Як Січ будовали... — Окремі укріплення, закладені на початку XVI ст. за дніпровськими порогами українськими козаками, що рятувалися від гніту польсько-литовських феодалів, у 30-х роках XVI ст. об’єдналися в єдину Запорозьку Січ — воєнно-політичну організацію республіканського типу. /646/

Скутар (Скутарі, Ускюдар) — передмістя Стамбула на азіатському боці протоки Босфор, в якому був розташований султанський палац і кілька великих мечетей. Протягом XVII ст. неодноразово зазнавало нападу запорозьких козаків.

Хортиця — острів на Дніпрі, на якому було збудовано укріплення запорозьких козаків, важливий стратегічно-опорний пункт Запорозької Січі.

Тихесенько Гриця дівчина співає... — Див. коментар до поеми «Катерина».

«Тма», «мна» — склади в церковнослов’янських букварях, за якими навчали грамоти.

Оксія — знак наголосу, що ставився над рядком.

Єсть у мене щирий батько... — Йдеться про Григоровича Василя Івановича (1786 — 1865) — історика мистецтва та естетика, професора (з 1828 р.) і конференц-секретаря (1829 — 1859) Академії мистецтв. Походив з України, виявляв інтерес до української культури, дбав про поширення в Україні художньої освіти. Допомагав молодим українським художникам, які вчилися в Петербурзі. Як секретар (1829 — 1854) петербурзького Товариства заохочення художників, з 1835 р. сприяв навчанню Шевченка в рисувальних класах товариства. Відіграв важливу роль у звільненні Шевченка з кріпацтва, допомагав йому під час навчання в академії. Шевченко присвятив йому поему «Гайдамаки» у першому виданні на згадку про 22 квітня 1838 р. — день підписання своєї відпускної.

Була колись шляхетчина... — Річ Посполита, польська феодальна держава (конституційна монархія), утворилася після Люблінської унії Польщі з Литвою 1569 р. На чолі її стояв виборний і підзвітний сеймові король, але фактичну владу в країні мали магнатські угруповання, між якими точилася гостра міжусобна боротьба. На українських та білоруських землях здійснювалася політика жорстокого економічного гніту, національно-релігійних утисків. Внаслідок глибоких внутрішніх суперечностей, егоїстичної політики правлячої верхівки та католицького духівництва, безперервних визвольних рухів пригнічених народів, а також політичних інтриг сусідніх монархій Річ Посполита втратила національну незалежність і перестала існувати як окрема держава наприкінці XVIII ст. Її територія за трьома поділами — 1772, 1793, 1795 рр. — була розділена між Пруссією, Австрією та Росією.

Степан — Стефан Баторій (1533 — 1586), польський державний діяч і полководець, з 1576 р. — король Польщі. Зміцнював королівську владу, боровся проти магнатських міжусобиць та анархії.

Ян III Собеський (1629 — 1696) — король Польщі з 1674 р. Вів успішні війни проти Туреччини, всупереч протидії магнатів прагнув запровадити в Польщі спадкову монархію замість виборної. Шевченко називає «незвичайними» саме цих двох королів слідом за статтею І. П. Шульгіна про Барську конфедерацію в поширеній тоді енциклопедії видання А. Плюшара: «в продолжение двухсот лет все из одиннадцати избирательных королей польских, в ряду которых история отличит только Стефана Батория и Иоанна Собеского, получили корону вследствие перевеса, который успевала взять какая-нибудь партия над своими противниками» (Энциклопедический лексикон. — СПб., 1836. — Т. 5. — С. 9).

Сейм — виборний представницький орган, який існував у Польщі з XV ст. і відбивав інтереси панівних верств, насамперед феодальної магнатської верхівки. Обирався на сеймиках — неперіодичних регіональних з’їздах дрібнішої шляхти. /647/

Дивилися, як королі Із Польщі втікають... — Втечі королів у польській історії траплялися неодноразово. Генріх Валуа, обраний королем Польщі 1573 р., дізнавшись 1574 р. про смерть французького короля Карла IX, спадкоємцем якого він був, таємно втік до Франції. В 1655 р. король Ян-Казимир утік до Сілезії від наступу військ шведського короля Карла Густава. В 1734 р. король Станіслав Лещинський, переодягнутий селянином, утік з обложеного російськими військами Гданська до Пруссії.

«Nie pozwalam! Nie pozwalam!» — Принцип одноголосності («ліберум вето» — свобода заборони), за яким кожен учасник сейму або сеймику мав право одним голосом — вигуком «не дозволяю!» — перешкодити прийняттю будь-якої ухвали. Встановлене 1573 р. під час правління короля Генріха Валуа, це право широко застосовувалося шляхтою у корисливих групових цілях і призводило до цілковитої дезорганізації роботи виборних органів, посилення феодальної сваволі й анархії. Обмежене 1764 р. забороною застосовувати при розгляді економічних питань, було остаточно скасоване 1791 р.

Шляхта — привілейована суспільна верства у Речі Посполитій. Складалася з феодалів, зобов’язаних відбувати військову повинність. Королівська верхівка спиралася на шляхту у боротьбі за зміцнення централізованої влади, проти магнатства. Шляхта користувалася в Польщі рядом привілеїв — правом «ліберум вето», утворення конфедерацій, збройного повстання проти королівської влади.

Магнати палять хати... — Аристократична військово-феодальна верхівка Речі Посполитої, багаті землевласники мали власний адміністративний апарат і збройні формування, які використовувалися для загарбання нових володінь, зокрема, й на українських землях. Вели гостру боротьбу з центральною королівською владою та між собою, внаслідок чого зазнавали руйнування та збитків селянські господарства на великих територіях. Понятовський Станіслав-Август (1732 — 1798) — останній король Речі Посполитої, в період правління якого (1764 — 1795) вона зазнала трьох поділів і припинила своє існування. При королівському дворі у Варшаві панувала атмосфера розваг і веселощів.

Поганець, наймит москаля! — Проросійська орієнтація політики С.-А. Понятовського, який у 1757 — 1762 рр. був польським послом у Петербурзі й встановив тісні взаємини з урядом Катерини II, викликала невдоволення значної частини польського магнатства й шляхти, яка відкрито звинувачувала короля в зраді національних інтересів. Це відбилося й у відомому Шевченкові романі М. Чайковського «Вернигора», де Станіслава-Августа названо «московським слугою», який «кланяється перед москалями». У примітках до роману (що, як і в Шевченка, мають назву «Przypisy») теж зазначено: «недолугого короля скрізь називали шпигуном, московським агентом» (Czajkowski M. Wernyhora. — Lipsk, 1868. — 5. 156, 262).

Пулавський Юзеф (1704 — 1769) — польський політичний діяч, депутат сейму, варецький староста. Один із засновників і керівників Барської конфедерації, після поразки якої емігрував до Османської імперії, де помер у тюрмі.

Пац Міхал-Ян (близько 1728 — 1787) — польський політичний діяч, зьоловський староста. Вступив до створеної в Барі конфедерації, але незабаром капітулював. Улітку 1769 р. знову приєднався до конфедерації, у жовтні 1769 р. очолив її. Разом із Карлом Радзивіллом керував діями конфедератів у Литві. /648/

Конфедерації — тимчасові військово-політичні об’єднання польської шляхти, що виникали в XVI — XVIII ст. внаслідок загострення боротьби магнатсько-шляхетських угруповань за розширення своїх привілеїв, зміцнення впливу католицької церкви. Як генеральні, що охоплювали всю Польщу, так і місцеві конфедерації, які виникали в окремих воєводствах, були спрямовані проти королівської влади, розхитували державний лад і правопорядок у Речі Посполитій, чинили всілякі насильства над місцевим населенням. У «Приписах» до поеми Шевченко посилається на такі джерела своїх відомостей про це: Шульгин И. П. Барская конфедерация // Энциклопедический лексикон. — Т. 5. — С. 9 — 14; Bandtkie J. S. Dzieje Królestwa Polskiego. — Т. 2. — Wrocław, 1820.

Розбрілись конфедерати По Польщі, Волині, По Литві, по Молдаванах І по Україні... — Йдеться про Барську конфедерацію 1768 р. — воєнно-політичний союз польської шляхти, створений 29 лютого 1768 р. у місті Барі (нині Вінницької області). Був спрямований проти спроби короля Станіслава-Августа Понятовського посилити королівську владу й зрівняти в правах православне й католицьке населення Речі Посполитої. Прийнятий внаслідок наполягань російського уряду закон про це викликав у клерикальних колах різку політичну опозицію та опір, що охопив значні райони Речі Посполитої. Розправи з українським та білоруським населенням на Правобережжі спричинилися до масового народного повстання — Коліївщини. За допомогою російських військ, закликаних польською королівською владою, повсталим було завдано поразки.

Галайда — іменник «галайда» походить від прислівника «гала» (пор.: «гала світа» — «світ за очі»), означає «безпритульний, бродяга». Пор. також: «галай» — «запальна людина, зірвиголова» (Етимологічний словник української мови. — Т. 1. — С. 456 — 457). Як прізвище Яреми в тексті поеми «Гайдамаки» з’являється лише в розділі «Червоний бенкет» (рядки 1414 — 1425); очевидно, в зв’язку з цим у робочому примірнику книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844, в якому Шевченко доопрацьовував поему 1859 р., він замінив назву розділу «Галайда» на «Ярема», а «Червоний бенкет» — відповідно на «Галайда» (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 23, 71). Однак до «Кобзаря» 1860 це виправлення не перенесено.

Сам Шевченко вважав Ярему Галайду особою реальною, зазначивши у передмові, що він лише «вполовину видуманий» (очевидно, малося на увазі, що в поемі домислено романтичну лінію — його взаємини з Оксаною). У народних переказах, записаних наприкінці 20-х років XX ст., є згадки про Галайду як історичну постать і навіть про відображення його прізвища в місцевій топоніміці: «А „Галойдине“, то там Галойда стояв зі своїми хлопцями. Тут, тілько оком скинь, навкруги Лисянки був великий ліс, а яри такі сильні та глибокі. Тепер на Галайдевому тільки трохи ліса залишилось, але ями ті, що Галойда вкопувався, й досі є» (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Т. Шевченка. — К., 1928. — С. 375 — 376). Герш-ту (євр.) — слухай-но; чи чуєш?

Вільшана (нині селище міського типу Городищенського району Черкаської області) — містечко на Звенигородщині. За народними переказами, поблизу неї була Лейбина корчма, з опису якої починається розділ «Галайда». Шевченко відзначив це у примітці до поеми: «Вільшана, або Ольшана, містечко Київської губернії, Звенигородського повіту; між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір і корчма, де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, був у жида наймитом. (Од старих /649/ людей)». Ці назви зафіксовано і в пізніших географічних описах: «Деревня Боровики лежит в четырех верстах на перекрестке дорог из Кириловки в село Козацкое и из местечка Ольшаной в село Тарасовку» (Похилевич Л. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — Киев, 1864. — С. 401).

Їмості — тобто пані, поміщиці (від польськ. «mości pani»).

Літанія (від грецьк. — «прохання, моління») — католицька молитва. В переносному значенні — благання, довге голосіння.

Поставець — ківш для зачерпування пива, меду та інших напоїв.

«Єще Польща не згінела!» — рядок із «Мазурки Домбровського» — патріотичної пісні, написаної 1797 р. в Італії польським публіцистом і письменником Юзефом Вибицьким (1747 — 1822) для сформованих в еміграції польських легіонів під командуванням генерала Яна-Генрика Домбровського. Набула великої популярності в Польщі. Згадка про неї в «Гайдамаках» у зв’язку з подіями 1768 р. — історичний анахронізм (можливо, свідомий: Шевченко власноручно відновлював цензурне вилучення цих рядків і не виправляв їх, доопрацьовуючи поему).

«Була собі Гандзя...» — народна весільна пісня перезвянського циклу:


Була собі колись Гандзя,

Каліка, небога,

Божилася, молилася,

Що ноги боліли,

А в танцю поздоровіли

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 484).


Схизмати (від грецьк. «схизма» — розкол) — зневажлива назва православного населення в Речі Посполитій. Вживалася в презирливо-лайливому значенні, що відзначено в історичній літературі початку XIX ст.: «Православные терпели всякне прещения, озлоблення, злоречия, ругательства и всенародные укоризны; слышали ежедневно налагаемые им даже на улицах дерзкие и посмеятельные названия: схизматик, отщепенец, кабузник, хлопская вера, собачья вера и проч.» (Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — М., 1805. — С. 410). Шевченко пояснив це слово в «Приписах»: «Неунітів ляхи називали схизматами». «Перед паном Хведором...» — пісня з інтермедії про єврея та солдата у вертепній драмі, яка побутувала в Україні, на Смоленщині та в Білорусі (див.: Тарнавский А. Вертеп в Духовщине (уездном городе Смоленской губернии) // Киевская старина. — 1883. — № 3. — С. 665; Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. — Киев, 1911. — С. 517). Поширилася також у Галичині в гуцульських оповіданнях про Довбуша (див.: Гнатюк В. Народні Оповідання про опришків // Етнографічний збірник. — 1910. — Т. 26. — С. 115 — 116. — № 96, 97). Як відзначив Ф. М. Колесса, «що наведену в „Гайдамаках“ строфу Шевченко перейняв із усної традиції або з якоїсь вертепної драми, на це вказує записана Н. Чарноцьким в околицях Слуцька „Бетлейка“, зложена почасти білоруською, почасти польською мовою з домішкою російських вставок; жид, пританцьовуючи, співає:


Zadkom, periadkom

Periad panom Chwiedorkom, /650/

Nie ja skaczu — niewola,

Bo tak każuć panowie»

(Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 234).


Шеляг — старовинна дрібна монета в Польщі й в Україні.

Бачте, у Вільшаній У костьолі... у титаря... — За свідченням Шевченка в передмові, розповідь про титаря в поемі ґрунтується на народних переказах: «Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали». Однак у народній пам’яті деякі деталі було зміщено й поєднано з пізнішими подіями часів Коліївщини. Згідно з історичними документами, навесні 1766 р., щоб примусити місцевого уніатського священика Василя Гдишицького відмовитися від унії й разом з прихожанами повернутися у православ’я, жителі містечка Млієва не допустили його в церкву й заховали церковні речі, причому найстарішому і шанованому членові громади титарю Данилу Кушніру було доручено сховати дарохранительницю. Уніатське духівництво звинуватило його в тому, що він святотатствував — пив з цієї церковної чаші горілку в шинку. В зв’язку з цим у березні 1766 р. Д. Кушніра було ув’язнено в Смілянському замку, де його змушували перейти в уніатську віру. Оскільки він «не только не пожелал сам приставать на унию, но еще и тому православному народу советовал крепко и ненарушимо содержать православное греко-российское исповедание», його було привезено до польського військового табору під Вільшаною й 27 червня 1766 р. прилюдно закатовано там «для устрашения старательством униатов» зігнаних з навколишніх сіл селян (див.: Архив Юго-Западной России. — Киев, 1864. — Ч. 1. — Т. 2. — С. 393 — 399; Киевская старина. — 1882. — № 9. — С. 527). Трагічна загибель Данила Кушніра відбилася й у народнопісенній творчості; в рукописному збірнику 1767 р. було знайдено вірш про цю подію:


Да вчинили вражі ляхи у Вільшані славу,

Да одняли Даніїлу Мліївському главу,

Тіло його повеліли огнем іспалити,

Главу його а до палі із гвоздьєм прибити

(див.: Лобода Ф. Вирша о сожжении млиевского ктитора Кушнира // Киевская старина. — 1886. — № 1. — С. 205).


Відомості про це було опубліковано ще на початку XIX ст. (див. Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — С. 431 — 432), але, очевидно, вони лишилися поза увагою Шевченка, який слідом за народною традицією пов’язав смерть Д. Кушніра з повстанням 1768 р. і вважав, що він був титарем у Вільшаній. Перебуваючи влітку 1859 р. в Україні, Шевченко дізнався від Ф. Лебединцева про виявлення нових документів щодо загибелі Д. Кушніра, які незабаром з’явилися друком у журналі «Руководство для сельских пастырей» (1860. — № 2. — С. 40 — 56). У зв’язку з цим восени 1859 або на початку 1860 р. Шевченко почав виправляти «Вільшану» на «Мліїв» у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, але, не довівши цієї роботи до кінця, відмовився від такої заміни й у тексті «Кобзаря» 1860 залишив назву «Вільшана» — очевидно, вважаючи, що це та деякі інші розходження з реальними історичними фактами не суперечать їхньому художньому узагальненню в поемі. /651/

Чигирин (нині райцентр Черкаської області) — старовинне місто на Черкащині. Відіграло важливу роль у повстаннях XVI — XVII ст. проти польського гніту під проводом С. Наливайка (1594 — 1596), Т. Федоровича (1630), П. Павлюка (1637). Під час національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. було резиденцією гетьмана Б. Хмельницького та адміністративно-політичним центром України, полковим містом Чигиринського полку. Початок Коліївщини навесні 1768 р. теж пов’язаний з Чигирином: розташований поблизу Холодний Яр став місцем збору повстанського загону М. Залізняка.

Гляньте, подивіться: то конфедерати, Люди, що зібрались волю боронить. — Шевченкова примітка до цих рядків («Про конфедератів так розказують люди, которі їх бачили; і не диво, бо то була все шляхта z honorem, без дисципліни; робить не хочеться, а їсти треба») свідчить, що в оцінці Барської конфедерації він спирався не на історичні джерела, а на народне уявлення про неї. Разом із тим тут виразно відчувається полемічне заперечення Шевченком апологетичного погляду на барських конфедератів, висловленого в романі М. Чайковського «Вернигора»: «Конфедерати — польська шляхта, що любила вітчизну та її свободи й почала збиратися під національний прапор» (Czajkowski M. Wernyhora. — S. 257).

Против ночі Маковія, Як ножі святили... — Йдучи за народною традицією («Так про Чигиринське свято розказують старі люди»), Шевченко пов’язує початок Коліївщини зі святом Маковія — днем пам’яті мучеників за віру братів Маккавеїв, — яке за православним церковним календарем відзначалося 1 серпня за ст. ст. Цієї ж версії дотримувався дехто з польських письменників, що писали про Коліївщину (О. Гроза, Ю. Словацький, М. Чайковський). У деяких історичних працях XIX ст. зазначалося, що молебень перед початком повстання в Мотронинському Троїцькому монастирі поблизу Чигирина відбувся «в Троицын день, в храмовый праздник» (Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 2. — С. 661). Як встановлено сучасними дослідниками, повстання почалося в Петрівський піст (тобто через тиждень після Трійці) — 26 травня 1768 р. (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — К., 1970. — С. 421 — 422; Храбан Г. Ю. З історії гайдамаччини // Український історичний журнал. — 1968. — № 6. — С. 97).

Убогий, багатий Поєднались... — У цих і дальших (892 — 895) рядках відбився історичний факт — участь у повстанні 1768 р. не лише найбіднішої частини селянства та козацтва, а й багатої козацької старшини, яка прагнула в своїх інтересах скористатися послабленням влади Речі Посполитої на Правобережній Україні.

У темному гаю, в зеленій діброві... Осідлані коні, вороні готові. — Підготовку до повстання М. Залізняк розпочав навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря під Чигирином. Прибувши туди із Запорозької Січі разом з кількома козаками, він почав гуртувати навколо себе місцевих селян та козаків і формувати повстанські загони, використовуючи зручне розташування урочища, зокрема, й з оборонного погляду.

Мотронинський монастир (заснування якого на землях, що ними нібито володіла давньоруська княгиня Мотрона, легенда відносить у часи перед татаро-монгольською навалою) після зруйнування татарами було відновлено 1568 р. Протягом XVII — XVIII ст. він був важливим центром боротьби з уніатством та польським гнітом на Правобережній Україні, не /652/раз зазнавав руйнувань, у зв’язку з чим був добре укріплений. «В четырех верстах на запад от с. Мельников лежит Мотренинский заштатный монастырь. Он расположен на возвышенности... Возвышенность эта, окружностью более трех верст, окружена древними укреплениями, насыпанными весьма правильно и искусно, и покрыта густым лесом. Самые валы и рвы заросли старыми дубами. Лес этот, продолжающийся далеко за укрепления, называется Мотренинским» (Похилевич А. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — С. 688).

Перекази про гайдамацький табір у Холодному Яру зберігалися в народі протягом тривалого часу; один з них записав П. О. Куліш у середині XIX ст. від старого ченця Мотронинського монастиря: «Як зібралися гайдамаки в Мотронинському лісу, то зробили собі Січ. Вибрали таке місто, що з трьох боків байраки, а з четвертого поставили башту. Кругом обрубались лісом. Посередині насипали грошей і ниткою перехрестили, да й прибили її колочками у чотирьох містах. І козак кругом ходить. Оце ж у одному байраці Січ, а в другому, на Бойковій Луці, Склик. А Скликом звався казан, що висів на дубі, і коло його довбня. А то для того, що скоро яка тривога абощо, зараз прибіжить козак та довбнею й почав валять, а казан на ввесь ліс реве. То вже де б которий козак не був, скорійш збігаються докупи. Да тут же зараз коло Склика був у дуброві Значок — таке-то, бач, обзначене кругом місце, де їх коні паслись. А од Значка, верстов три ік Жаботину було Гульбище, на високій могилі, так що як зійдеш туди, то ввесь Жаботин як на долоні. Посходять, було, на ту могилу, балакають, у карти грають, співають пісень усяких. Рідко було який день вибереться, щоб там нікого не було» (Кулиш П. Записки о Южной Руси. — СПб., 1856. — Т. 1. — С. 279 — 280).

Шевченкові ці перекази були відомі з дитинства; бував він і в самому монастирі, про що збереглися свідчення мемуаристів, які прямо пов’язували ці дитячі враження Шевченка з його майбутньою творчістю. «Кроме рассказов деда, в создании „Гайдамак“ имело участие, как можно думать, и путешествие маленького Шевченко в Мотронинский монастырь. Об этом путешествии покойный поэт рассказывал Ив[ану] Макс[имовичу] Сошенко. В Мотронинский монастырь Шевченко ходил с сестрами на прощу. Монастырь этот замечателен тем, что в цвинтаре его положено много колиив, как гласят о том каменные плиты, находящиеся на некоторых из могил. Маленький Шевченко, в это время уже грамотный, прочитывал могильные надписи, удовлетворяя тем любопытство как своє собственное, так и других богомольцев: меж последними немало нашлось хорошо помнивших покойников Мотронинского цвинтаря, и они тут же дополняли лаконические надписи своими воспоминаниями о колиях. Эти рассказы Шевченко слушал с таким вниманием, что память о них сохранилась у поэта до позднего времени» (Лазаревский А. Материалы для биографии Т. Гр. Шевченко // Основа. — 1862. — № 3. — С. 9).

На ґвалт України Орли налетіли... За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. — Шевченко змалював гайдамаччину як справедливу народну помсту гнобителям. Його концепція збігається з поглядами, висловленими в праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине», написаній 1839 р.; заборонену в той час цензурою, цю працю було передано автором історикові М. А. Маркевичу, який використав її у відповідному розділі своєї «Истории Малороссии» (М., 1842). З останньою Шевченко був знайомий ще до її виходу в світ; можливо, тоді ж ознайо/653/мився він і з рукописом М. О. Максимовича, де було чимало місць, близько співзвучних з написаною незабаром поемою «Гайдамаки»: «Кровавый подвиг Железняка был не простой гайдамацкий разбой и не случайное нападение запорожцев на польские владения для грабежа и добычи. Нет, то было огнедышащее извержение народной мести и вражды, целый век копившейся под гнетом унии; то была предсмертная, судорожная схватка двух враждебных стихий в государственном теле, которое уже близилось к своєму концу» (Максимович М. А. Собрание сочинений. — Киев, 1876. — Т. 1. — С. 625).

Аналогічні погляди Шевченко висловив також 1845 р. у вірші «Холодний Яр», де він гостро полемізує з працями історика А. О. Скальковського «История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского» (Одесса, 1841) та «Наезды гайдамаков на Западную Украину. 1733 — 1768» (Одесса, 1845).

Попід дібровою стоять Вози залізної тарані; То щедрої гостинець пані. Уміла що кому давать... — Ідеться про російську імператрицю Катерину II, уряд якої, з одного боку, був зацікавлений у послабленні влади Польщі на Правобережній Україні, а з другого — усе робив для придушення народного повстання, яке загрожувало перекинутися й на підвладне Росії Лівобережжя. Серед учасників Коліївщини ширилися чутки, ніби сама цариця Катерина II санкціонувала збройне повстання проти польської шляхти. Вози з ножами — основною зброєю більшості повстанців — також вважалися подарунком російської імператриці. В романі М. Чайковського «Вернигора» про це була спеціальна примітка: «Відомо всій Україні, що імператриця Росії прислала в дарунок селянам ножі, які звеліла святити попам греко-російського віросповідання; ці ножі було освячено в день святого Маковія в монастирі св. Мотрі, розташованому в лісах за версту від Чигирина. їх розвозили по селах і роздавали селянам, яким при сповіді попи наказували різати ляхів і жидів; багато хто з цих попів був підкуплений московським золотом, інші ж — осліплені релігійним фанатизмом і роз’ятрені супротив шляхти пам’яттю про давні переслідування України» (Czajkowski M. Wernyhora. — 5. 259).

Шевченко ущипливо натякає на розпусність Катерини II — скабрезно-двозначний смисл вислову «щедра пані» підкріплюється ще й тим, що в польській мові цей фразеологізм означає також «жінку легкої поведінки» (див.: Dawna facecja polska. — Warszawa, 1960. — 5. 141). Водночас він вказує на підступність політики російського царизму, війська якого не лише допомогли польському королеві боротися проти Барської конфедерації, а й жорстоко придушили народно-визвольне повстання 1768 р. на Правобережній Україні.

Кирея — верхній довгий суконний одяг з відлогою. Старий Головатий щось дуже коверзує. — Найвірогідніше, що «старий Головатий» у «Гайдамаках» — не реально-історична постать, а збірний образ, як і в романі М. Чайковського «Вернигора», де саме під цим іменем зображено літнього старшину, до якого сходилися нитки численних політичних інтриг.

Залізняк Максим Ієвлевич (близько 1740 — ?) — один із керівників повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Народився в кріпацькій сім’ї у с. Івківцях біля Медведівки (нині Чигиринського району Черкаської області). Осиротівши в 13 років, пішов на Запорожжя, де був приписаний до Тимошівського куреня; наймитував у багатих козаків, їздив з чумаками до /654/ Криму та в Польщу, рибалив на Дніпрі та в Очакові. В 1762 р. відбував за чергою службу в козацькій артилерії, де набув військового досвіду. У листопаді 1767 р. повернувся на Черкащину, був послушником в Онуфріївському та Мотронинському монастирях. Разом з невеликим загоном запорозьких козаків почав готувати збройний виступ проти польської шляхти, згуртовуючи навколо себе місцевих селян. Наприкінці травня 1768 р. загін чисельністю в кількасот чоловік, обравши М. Залізняка полковником, виступив з Холодного Яру поблизу Чигирина, здобув Жаботин, Богуслав, Мошни й оволодів добре укріпленим Лисянським замком, де захопив кілька гармат та багато іншої зброї.

Очолене М. Залізняком повстання послужило поштовхом для збройних виступів селянства проти шляхти в багатьох інших місцях Правобережжя, де діяли гайдамацькі загони під проводом С. Неживого, М. Швачки, А. Журби, О. Бондаренка, Й. Шелеста, Носа, Бандурки та ін. Незабаром повстання поширилося на всю Правобережну Україну, перекинулося на Волинь і в Галичину; гайдамаки скрізь знищували польські гарнізони й католицьке духівництво, скасовували панщину.

На початку червня 1768 р. загін М. Залізняка рушив до міста Умані, де до них приєдналися надвірні козаки графа С. Потоцького на чолі з сотником І. Гонтою. 9 — 10 червня повстанці штурмом здобули Умань, знищивши там, як згодом свідчив на слідстві М. Залізняк, близько двох тисяч шляхтичів, ксьондзів, торговців, орендарів (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 361).

Широкий розмах Коліївщини занепокоїв російський уряд. У другій половині червня в охоплені повстанням райони було послано війська під командуванням генерала М. Кречетникова, полковника Протасьєва та ін. 26 червня під Уманню загін донських козаків полковника Гур’єва по-зрадницькому захопив у полон М. Залізняка та І. Гонту й обеззброїв гайдамаків. М. Залізняка було відправлено до Києва, ув’язнено в Києво-Печерській фортеці й засуджено на каторгу в Сибір.

Гонта Іван (? — 1768) — один із керівників повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Народився у селянській родині в с. Розсішках (нині Христинівського району Черкаської області). Був надвірним козаком польських магнатів Потоцьких, з 1757 р. — сотником надвірних козаків в Умані; користувався там великим авторитетом, добре володів польською мовою, але не відмовився від православної віри й навіть робив внески на будівництво церков у селах Розсішках та Володарці (див.: Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта // Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 255). У 1768 р. приєднався разом зі своїм загоном до повстанців, що відіграло вирішальну роль у здобутті ними добре укріпленого міста Умані з численним польським гарнізоном. Підступно захоплений у полон донськими козаками полковника Гур’єва, був виданий польським королівським властям і по-звірячому закатований.

До Гонти сама... сама писала... — Чутки про те, що повстання 1768 р. було розпочато «по указу» російської цариці Катерини II, були поширені серед місцевого українського селянства, яке сподівалося на возз’єднання Правобережної України з Лівобережною. Перекази про це протягом десятиліть зберігалися в місцевостях, пов’язаних із повстанням; один з них, в якому авторство «Золотої грамоти» приписується ігуменові Мельхиседеку (Матвію Значко-Яворському), записав П. О. Куліш у середині XIX ст. (Кулиш П. А. Записки о Южной Руси. — СПб., 1857. — Т. 1. — С. 149 — 150). Підтримували цю версію й деякі історики XIX ст. (Маркевич Н. История /655/ Малороссии. — Т. 2. — С. 661). Передачу «указу» російської цариці повсталим гайдамакам народнопісенна творчість пов’язувала саме з Гонтою:


А наш сотник Гонта

Папір од цариці дав,

Та й давши нам,

Всім вголос сказав,

Що цариця кошовому

Звеліла так служити,

Щоб іти в Польшу

Жидову й ляха палити

І жидам і ляхам

Ратунку не робити

(Колиивщина в песнях // Киевская старина. — 1882. — № 9. — С. 586).


Сучасні дослідники гайдамаччини 1768 р. припускають можливість політичної провокації російського уряду, зацікавленого в тому, щоб народне повстання під ідейним проводом православного духівництва послабило польський вплив на Правобережній Україні, завдало удару Барській конфедерації, спрямованій проти проросійського королівського уряду С.-А. Понятовського, і тим сприяло утвердженню Росії й на Правобережжі (див.: Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 1997. — С. 274 — 275). Однак занепокоєний поширенням чуток, нібито повстання 1768 р. санкціоноване Катериною II, російський уряд поспішив від них відмежуватися в царському універсалі до православного населення Польщі від 9 липня 1768 р.: «Ми змушені з важким сумом почути, що наші одновірці... починають самі... організовувати нові безпорядки. І найбільше селяни, не підкоряючись своїм панам як владі, розпочали в різних місцях убивства та інші противні Богу насилля... Вони несвідомі й обмануті купкою розбійників, яка під іменем начебто відправленої з нашого наказу частини нашого вірного Низового Запорозького війська по різних місцевостях не тільки сама грабує, спустошує та вбиває, але й залучає до себе, внаслідок поширення фальшивих указів, виданих немовби від нашого імені, із сіл невинних громадян» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 378).

Ото, мабуть, Волох! — Примітка Шевченка до цих слів: «За гайдамаками ходив кобзар; його називали сліпим Волохом. (Дід розказував)» свідчить, що перекази про участь у гайдамацькому русі народних співців-кобзарів протягом тривалого часу зберігалися в народі. Прізвище Волох було поширене в Україні ще в XVII ст. За одним з козацьких реєстрів (див.: Реестра всего войска Запорожского, составленные 1649 года октября 16 дня, изданные по подлиннику О. М. Бодянским. — М., 1875), серед інших прізвищ молдавського походження воно зустрічається 130 разів (Фененко М. В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — К., 1965. — С. 58). Про покарання причетних до повстання 1768 р. кобзарів Василя Варченка, Прокопа Скряги, Михайла з Шаржиполя та ін. йдеться у «Кодненській книзі» (див.: Український архів. — 1931. — Т. 2. — С. 292, 317, 322, 449, 491). Образ сліпого Волоха в «Гайдамаках» є дальшим розвитком наскрізної для Шевченка теми народного співця-кобзаря.

Волохи — нащадки гето-даків, які асимілювалися з місцевими слов’янськими племенами й у XII — XIV ст. розселилися по карпато-дунайських та карпато-дністровських землях, предки сучасних молдаван. /656/

І ви, молдавани, тепер ви не пани... — Молдавське князівство, яке виникло в першій половині XIV ст., незабаром потрапило в залежність від Османської імперії та Кримського ханства. Турецькі султани наклали на Молдавію велику данину й позбавили її політичної незалежності, призначаючи правителями (господарями) князівства своїх ставлеників. Поширене в багатьох працях помилкове ототожнення «волохів» і «Волощини» (Молдавії) з «валахами» і «Валахією» (частиною Румунії) грунтується на непорозумінні (див.: Романець О. З коментарів до поеми «Гайдамаки» // Збірник праць двадцять четвертої наукової шевченківської конференції. — К., 1982. — С. 106-113).

Братайтеся з нами, з нами, козаками... — У боротьбі за свою незалежність проти Туреччини молдавани здавна спиралися на підтримку українського народу. Починаючи з XVI ст., визвольні походи в Молдавію робили козацькі загони під проводом Івана Підкови, Григорія Лободи, Северина Наливайка та ін. Зі свого боку, молдавани брали участь у народно-визвольному русі в Україні, зокрема й у повстанні 1768 р.; Герасим Ненка та Федір Волошин були в числі найближчих сподвижників Максима Залізняка. «Отамани з явно волоськими прізвищами — Гайдаш, Паралюш, Саражин, Лупул та інші очолювали окремі повстанські загони на Правобережжі» (Шевченко Ф. П. Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні // Український історичний журнал. — 1968. — № 9. — С. 14).

Згадайте Богдана, Старого гетьмана... — Молдавани брали діяльну участь у національно-визвольній війні українського народу 1648 — 1657 рр. під проводом гетьмана Б. Хмельницького (близько 1595 — 1657). Лише в одному з козацьких реєстрів — Зборовському «на 700 — 800 виразно неукраїнських прізвищ — до 230 молдавського походження» (Фененко М. В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — С. 58).

«Літа орел, літа сизий...» — Подібну народну пісню записано від Д. І. Яворницького:


Та літав орел, та літав сизий

Попід небесами,

Та гуляв Петро Конаш-Сагайдачний

Степами, лісами

(ІМФЕ, ф. 8-к2, папка 45 — 45-а, № 79).


Йде Залізняк Чорним шляхом... — Примітка Шевченка до цих рядків: «Чорний шлях виходив од Дніпра, між устями річок Сокорівки й Носачівки, і біг через степи Запорізькі, через воєводства Київське, Подольське і Волинське — на Червону Русь до Львова. Чорним названий, що по йому татари ходили в Польщу і своїми табунами вибивали траву» майже дослівно (в дещо скороченому вигляді) повторює аналогічну примітку до роману М. Чайковського «Вернигора»: «Czarny szlak wychodził od Dniepra między ujściami rzeczek Sokorówka, Nosakówka; biegł przez stepy Zaporoża, przez wojewódstwo Kijowskie, Podolskie i Wołyńskie na Czerwoną Ruś do Lwowa. Imię czarnego nadane mu było od zagonów tatarskich, które tamtędy zapuszczali się do Polskiej ziemi. Ziemia, którą się ciągnie ten szlak, po większej części jest czarną, a konie tatarskie stratowawszy trawę, znaczyli pasmo czarne: stąd początek nazwania. Do dziśdnia szlak nie przestał nosić swego imienia» (Czajkowski M. Wernyhora. — S. 256). /657/

Цей збіг є одним із незаперечних доказів знайомства Шевченка з романом М. Чайковського та використання його тексту під час роботи над поемою «Гайдамаки».

Кобзар грає, Додає словами... — У фольклористиці XIX — початку XX ст. відзначалося, що мотиви пісень, які співає в поемі «Гайдамаки» кобзар Волох, «узято... із кола перезвянських пісень — проте це є у більшості індивідуальні Шевченкові варіації на теми народнопісенної творчості. Іноді можна підшукати точні паралелі з відомими, фіксованими в збірниках текстами» (Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — С. 234 — 235). Як встановлено сучасними дослідниками, частка автентичних народних пісень у «Гайдамаках» більша, ніж вважалося раніше: про багато з них можна «з певністю сказати, що вони співалися в народі до Шевченка, бо є записи цих пісень, зроблені ще до створення „Гайдамаків“. Отже, немає сумніву, що це народні пісні, які поет вклав в уста свого Волоха» (Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. — К., 1966. — С. 39). У свою чергу, пісні з «Гайдамаків» стали побутувати в народі й нерідко фіксуються записувачами як фольклорні тексти.

«Ой гоп, таки так! Кличе Гандзю козак...» — Сучасний запис народної пісні, що повністю повторює Шевченків текст, див.: Танцювальні пісні. — К., 1970. — С. 238. Фрагменти подібної пісні записано в складі перезвянського циклу весільних пісень:


І по хаті тинини,

І по сінях тинини,

Вари, жінко, нині, нині.


Ой піду я до попа

Богу молитися;

Нема жита ні снопа

Варити вареники

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 483. — № 1495, 1496).


«Ой гоп, того дива! Наварили ляхи пива...» — поширений мотив народних пісень про боротьбу проти польського гніту. Трапляється в піснях початку XVIII ст.:


Наварили ляхи пива, та не зшумували,

Гей, мали військо запорізьке, та не шанували.

Великий світ Україна, та нігде прожити,

Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.

(Історичні пісні. — С. 335).


Розвитку й конкретизації відповідно до реальних історичних подій цей мотив набрав у народних піснях часів Коліївщини:


Ой наварили ляхи пива,

Та нікому пити;

Гей, взяли собі Україну,

Та нігде прожити.


Ой наварили ляхи меду,

Та й не шумували;

Гей, взяли собі Україну,

Та й не шанували. /658/

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати;

Гей, недалеко іде Гонта —

Дасться він вам знати!

(Історичні пісні. — С. 516).


«Якби таки або так, або сяк...» — Подібна народна пісня, зафіксована фольклористами в 70-х роках XIX ст. (Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 551. — № 1676), побутує й досі:


Та коли б, та коли б або так,

Та коли б, та коли б або сяк,

Та коли б, та коли б коло мене постояв,

Та коли б, та коли б за рученьку подержав

(запис О. А. Правдюка на Кам’янець-Поділыцині 1962 р.; див.: ІМФЕ, ф. 14 — 5, папка 375, № 32).


Благочинний — у православній церковній ієрархії священик, якому підпорядковане духівництво кількох парафій. Нагляд за церквами й монастирями на Черкащині здійснював тоді відомий український церковний діяч Матвій Карпович Значко-Яворський, у чернецтві Мельхиседек (1716 — 1809), який з 1753 по 1768 р. був ігуменом Мотронинського монастиря й відіграв помітну роль у боротьбі з уніатством. Його вважали не лише ідейним натхненником, а й одним з прямих організаторів Коліївщини; після придушення повстання він навіть був притягнутий російськими властями до суду за звинуваченням у зв’язках із М. Залізняком; хоч і виправданий через недостатність доказів, він був усунутий з Мотронинського монастиря. Однак на початку повстання гайдамаків у монастирі його не було. В листі П. Рум’янцева до А. Прозоровського від 8 вересня 1768 р. наводяться свідчення самого Мельхиседека: «Игумен Мотронинский объявляет, как он еще в прошедшем 1767 году, в мае месяце, выехал из монастыря своего, находясь всегда вне оного, не только о обращениях гайдамаков, но и о монастыре своем никакого известия не имеет» (Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 114). М. Залізняк на допиті у Київській губернській канцелярії свідчив, що гайдамаки, «отпев прежде в монастыре чрез одного иеромонаха, а как зовут, не знает, в успехах своих молебен, пошли для исполнения своего намерения далее» та що про підготовку ним повстання проти польського гніту він сповістив намісника ігумена й ченців Мотронинського монастиря «и в том во всем оные наместник и монахи согласны были, а как оных наместника и монахов звать, не знает, игумена же поминутого Матренинского монастыря тогда в том монастыре не было, ибо находился, как слышно было, в Переяславе» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 437 — 438). Сама постать «благочинного» могла з’явитися в Шевченка в зв’язку із читанням роману М. Чайковського «Вернигора», де якраз фігурує «Bazyli, błahoczynny Czeryński», названий там «одним з найбільших підбурювачів до уманської різні» (с. 258). Однак, на відміну від виведеного там під цим іменем затятого релігійного фанатика й політичного інтригана, Шевченко в «Гайдамаках» створив образ патріота, що вболіває за долю народу й батьківщини, і вклав у його уста промову, висока громадянська наснаженість якої надихала народних месників — гайдамаків — на боротьбу з гнобителями. /659/

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (? — 1622) — гетьман українського реєстрового козацтва. Очолював походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Козацькі загони під його командуванням, діючи разом з польськими військами, здобули вирішальну перемогу над турецькою армією під Хотином 1621 р. Разом з усім військом Запорозьким вступив до Київського братства, сприяв розвитку освіти й культури. Згадка про П. Сагайдачного в поемі «Гайдамаки» пов’язана з оцінкою його діяльності в «Истории русов»: «Поляки, уважая храбрость и заслуги Сагайдачного, не смели при нем явно производить в Малороссии своих наглостей, да и сама любимая их уния несколько приутихла и приостыла... По смерти Сагайдачного возобновили они прежнее гонение в народе и политику на расстройство войск малороссийских» (История русов. — С. 48).

Згадайте праведних гетьманів... — За формою та ідейною концепцією промова благочинного в «Гайдамаках» має багато спільного з промовою, з якою Б. Хмельницький звернувся до реєстрових козаків військового осавули Івана Барабаша перед битвою під Жовтими Водами 1648 р., закликаючи їх приєднатися до розпочатого ним повстання й спільно боротися проти польського гніту: «Вспомните, по крайней мере, недавние жертвы предков ваших и братии вашей, преданных коварством и изменою и замученных поляками самым неслыханным варварством. Вспомните, говорю, сожженных живыми в медном быке гетмана Наливайка, полковника Лободу и других; вспомните, наконец, гетмана Остряницу, обозного Сурмила, полковников Недригайла, Боюна и Рындича, коих колесовали и живыми жилы тягли... И сии мученики, неповинно пострадавшие, вопиют к вам из гробов своих, требуя за кровь их отмщения и вызывают вас на оборону самих себя и отечества своего» (История русов, или Малой России. — С. 63). За одним із списків це місце процитовано в книжці: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России (Ч. 1. — С. 237), якою користувався Шевченко.

Де лежить Останок славного Богдана? — Б. Хмельницького поховано в Іллінській церкві села Суботова біля Чигирина. Те, що в поемі «Гайдамаки» Б. Хмельницького зараховано до числа «праведних гетьманів» і названо «славним Богданом», засвідчує високу оцінку Шевченком його історичної ролі.

Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила? Де Наливайкова? Нема! Живого й мертвого спалили. — До цих рядків Шевченко зробив примітку: «Павла Наливайка живого спалили в Варшаві, Івана Остраницю і тридцять старшин козацьких після страшної муки розчетвертували і розвезли їх тіла по всій Україні. Зіновій Богдан і син його Тимофій були поховані в Суботові коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не доставши Чигрина, од злості спалив їх мертвих (Георгій Кониський)». Хоча сам Шевченко посилається тут лише на історичний трактат «История русов» (приписуваний у той час Георгію Кониському, він був надрукований 1846 р., але в списках поширювався з кінця XVIII ст.), насправді ним використано також інші джерела.

Остряниця (Острянин) Яків (? — 1641) — гетьман нереєстрового козацтва, один із керівників селянсько-козацького повстання 1638 р., яке він очолив навесні 1638 р. Зазнавши поразки під Жовнином у червні 1638 р., перейшов на Слобожанщину й оселився в Чугуєві. Був убитий під час сутички рядових козаків із старшиною. Шевченко подає версію його загибелі, поширену в тогочасних історичних працях. Як твердиться в «Истории /660/русов», Остряницю (якого там названо Стефаном) було разом із 37 старшинами по-зрадницькому захоплено у полон, привезено до Варшави й страхітливими тортурами прилюдно замучено на площі (История русов. — С. 55 — 56). Цю ж версію повторено (з посиланням на «Историю русов») у використаних Шевченком працях: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч.1. — С. 213 — 217; Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 136 — 142.

У примітках до своєї праці Д. М. Бантиш-Каменський наводить також дещо відмінні подробиці страти Наливайка, запозичені австрійським істориком Й.-Х. Енгелем з польських хронік: «Посажен он был на раскаленного коня, увенчан раскаленным венцом и наконец казнен» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч.1. — Примечания. — С. 25). Цю версію дослідив І. Я. Франко в праці «Наливайко в мідянім биці. Причинок до історії легенди» (Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 36. — С. 378).

Щодо версії про спалення поляками останків Б. Хмельницького, то в «Истории русов» (на яку посилається Шевченко в цитованій примітці) ім’я С. Чарнецького в цьому зв’язку не згадується (див.: История русов, или Малой России. — С. 142). Натомість саме з коронним гетьманом С. Чарнецьким пов’язано цю подію в працях Д. М. Бантиша-Каменського та М. А. Маркевича: «4арнецкий... выжег Бужин и Субботово и простер бесчеловечное мщение даже до того, что велел выбросить из могилы драгоценные для малороссиян останки Богдана Хмельницкого и любимого сына его Тимофея, предал оные огню, сокрушил могильный камень, гласивший о бессмертных подвигах. Таким образом польский полководец мнил истребить память великого мужа и покрыл в истории имя свое вечным позором» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч. 1. — С. 13; див. також: Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 379). До цього історичного епізоду Шевченко повернувся 1848 р. у вірші «Заступила чорна хмара...».

Богун Іван (? — 1664) — полковник кальницький, герой національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. Відзначився при обороні Вінниці 28 лютого — 11 березня 1651 р. від нападу польського війська під командуванням польського гетьмана М. Калиновського.

Інгул — ліва притока Південного Бугу, на якому відбулася згадувана тут битва; про це йдеться й у використаних Шевченком джерелах: «Вслед за сим Калиновский имел другую битву с козаками под городом Винницею, на Буге. ...Богун... при приближении поляков к Виннице, взрубил лед на том месте, где предвидел их переправу; дав оному слабо замерзнуть в течение двух ночей, покрыл сию часть льда соломой. Поляки, не ожидавшие такого приема, прямо поскакали через реку и во множестве потонули» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч. 1. — С. 238). Нема Богдана червонить І Жовті Води, й Рось зелену. Сумує Корсунь староденний... — Битва в урочищі Жовті Води на річці Жовтій (нині м. Жовті Води в Дніпропетровській області) відбулася 5 — 6 травня 1648 р. Повсталі запорозькі козаки та селяни під проводом Б. Хмельницького, схиливши на свій бік реєстрових козаків Івана Барабаша, завдали нищівної поразки польському війську під командуванням С. Потоцького та Я. Шемберка. Перемога під Жовтими Водами мала вирішальне значення для консолідації сил повстанців і широкої підготовки до національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. /661/

Битва під Корсунем на Росі сталася 14 — 16 травня 1648 р. Після розгрому під Жовтими Водами польські війська чисельністю близько 20 тисяч чоловік під командуванням польних гетьманів С. Потоцького та М. Калиновського відійшли до Корсуня й збудували там добре укріплений табір. Удавшись до воєнних хитрощів, Б. Хмельницький виманив шляхтичів з укріплених позицій, нав’язав їм бій у невигідних умовах і, влаштувавши засідку, вщент розгромив польське військо. Перемога під Корсунем стала сигналом до всенародного повстання, що переросло у національно-визвольну війну українського народу 1648 — 1657 рр.

Тарас — Т. Федорович (Тарас Трясило), гетьман нереєстрових козаків (з 1629 р.). Навесні 1630 р. очолив повстання проти польського гніту. 4 квітня 1630 р. завдав поразки польському війську під Корсунем. У травні 1630 р. вів тривалі бої з військами польного гетьмана С. Конецпольського і розгромив їх у нічному бою 15 травня 1630 р.

У своїй примітці: «Полковник Богун потопив ляхів в Інгулі. Зіновій Богдан вирізав 40 з чим-то тисяч ляхів над Россю в Корсуні. Тарас Трясило вирізав ляхів над Альтою; і та ніч, в котору те трапилось, зоветься Тарасова, або кровава (Бантиш-Каменський)» Шевченко точно вказує лише джерело своїх відомостей про Тараса Трясила. Пор.: «На берегах Трубежа и Альты победа ожидала сынов Украйны... Битва Переяславская, названная козаками Тарасовою ночью, открыла им путь к новым торжествам. Значительная часть Малороссии была очищена от поляков» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — 4. 1. — С. 202 — 203). Решта деталей не збігається з історичними джерелами: Богун «потопив ляхів» не в Інгулі, а в Південному Бузі; з 20-тисячного польського війська під Корсунем у 1648 р. загинуло близько 11 тисяч чоловік (див.: Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 190) і близько 9 тисяч Б. Хмельницький узяв у полон. Щодо наведеної Шевченком цифри «40 з чим-то тисяч», то вона, очевидно, фольклорного походження — неодноразово повторюється у збірнику М. О. Максимовича «Украинские народные песни» (с. 96, 97, 98).

На фольклорні джерела своїх відомостей Шевченко вказує і в наступній примітці — до заключних рядків розділу «Свято в Чигирині»: «Так про Чигиринське свято розказують старі люди». Можливо також, що Шевченко помилково переніс на польське військо чисельність татарських загонів у Корсунській битві, вказану в одній з приміток до праці Д. Бантиша-Каменського: «Пасторий и Шевальє несправедливо утверждают, что одних татар было на сем сражении сорок тысяч» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч.1. — Примечания. — С. 43).

Над козаками хусточки! ...Біліє хустина, Та й ту знімуть... — Про поширений у народі звичай прикрашати козацькі надгробки білими хустками або короговками йшлося в науковій та художній літературі першої половини XIX ст. «На могиле умершего козака, а особливо строевого, знамя из белого холста означало, что тут рыцарь погребен» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч. 3. — С. 214). При цьому підкреслювалося, що цим козацьке поховання відрізняється від кріпацького: «Короговцем в Малороссии называется небольшая палка с привязанным к ней куском холстины, которую малороссийские козаки укрепляют в надмогильном кресте, поставляемом над умершими своими собратьями для отличия от помещичьих малороссийских крестьян» та що офіційна православна церква ще з XVIII ст. боролася проти цього звичаю: єпископ /662/ переяславський і бориспільський Гервасій у циркулярі від 13 січня 1758 р. сповіщав підлеглих йому священиків про заборону ставити на цвинтарях короговки «по древнему обычаю языческому» (див.: Пискарев А. Материалы для истории Переяславской епархии // Маяк. — 1844. — Кн. 22. — Гл. 3. — С. 125).

Шевченкова думка подібна до висловленої М. Маркевичем у вірші «Платки на козачьих крестах»:


Там, где сном убитым спят

Наши козаки,

На крестах у них висят

С каймами платки.


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Весело тогда нам было,

Сердце лишь войною жило,

Что ж теперь, козак?

Каждый помыкает нами...

Ветер на крестах платками

Машет точно ж так.

(Маркевич Н. Украинские мелодии. — С. 11).


Де Гонти могила, Мученика праведного Де похоронили? — Після звірячих катувань І. Гонту було четвертовано близько 15 липня 1768 р. у селі Сербах (нині село Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької області).

Де Залізняк, душа щира, Де одпочиває? — Доля Залізняка після заслання на каторгу в Нерчинськ не відома. Те, що Шевченко називає його «душею щирою», також може свідчити про його знайомство з приміткою до роману М. Чайковського « Вернигора», де М. Залізняка схарактеризовано за народними переказами та мемуарами П. Младановича: «Był to człowiek śmiały, dziki, ale szczery: on walczył o wolność ludu ukraińskiego» (Czajkowski M. Wernyhora. — 5. 259).

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, І Альту, і Сену... — Йдеться про розгром польських військ Б. Хмельницьким під Корсунем (на Росі) 14 — 16 травня 1648 р. та Т. Федорбвичем під Переяславом (на Альті) 15 травня 1630 р. («Тарасова ніч»), а також про різанину, вчинену католиками над гугенотами під свято святого Варфоломія в Парижі в ніч з 23 на 24 серпня 1572 р. Своєю приміткою: «Тарасова і Варфоломеєва ночі одна другої варт на стид римської тіари» Шевченко підкреслив, що відповідальність за ці трагічні події несе католицьке духівництво (тіара — урочистий головний убір Папи Римського). Можливо, що в цій примітці відбилося знайомство Шевченка з рукописом праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине», в якій є подібні міркування: «Работая не для веры Христовой, а только для власти папской, помышляя только о римской тиаре и не думая о короне польской, иезуиты восстановили в Польше католичество, приведенное в упадок Реформацией, и подорвали государственное бытие и народность Польши» (Максимович М. А. Собрание сочинений. — Киев, 1876. — Т. 1. — С. 626). Подібне зіставлення Шевченко повторив у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», де є згадка про те, що «мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и даже первую французскую революцию перещеголяли». /663/

До ляхів поганих у Черкаси. — Старовинне місто Черкаси (нині обласний центр України) з XIV ст. потрапило під владу литовських феодалів, протягом XVI — XVII ст. не раз ставало центром боротьби проти польського гніту. Під час національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. було військово-адміністративним центром Черкаського полку. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. лишилося під владою Речі Посполитої. В 1767 р. у зв’язку з відмовою черкащан перейти в уніатську віру уніатський священик Г. Мокрицький влаштував над ними збройну розправу (див.: Коялович В. История воссоединения западноукраинских униатов. — СПб., 1873. — С. 51 — 52). Можливо, це теж вплинуло на вибір Черкас як об’єкта одного з перших ударів гайдамацьких загонів Максима Залізняка.

Згідно з описом 1765 р., у Черкасах (що налічували тоді 455 хат) поляками було збудовано «дерев’яний замок, оточений дубовим частоколом і ровами; через рів перекинуто міст, за ним брама, довкола бійниці, над брамою невеличка комора, з лівого боку землянки для козаків і арештантів, а також стайні і возовні. Всередині — дерев’яний будинок для губернатора з високою вежею, обік — дві башти для сторожі» (Wielka encyklopedia powszechna. — Warszawa, 1894. — Т. 13. — 5. 818). Як і в інших місцях, православне населення зазнавало тут жорстокого визиску й усіляких насильств: «В Черкасах, местечке с уездом князя Сангушки тамошним людям, унии отрицавшимся, рты раздирали и били до смерти, от чего несколько и померло» (Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Полыпе унии. — С. 432). Оскільки черкаський гарнізон був нечисленним — налічував усього «50 человек реестровых козаков и 20 человек нестроевых, називавшихся ...лежнями» (див.: Похилевич А. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — С. 612), замок був порівняно легко і в числі перших здобутий повстанськими загонами під керівництвом М. Залізняка.

А там третій Півень заспіває... — У примітці до цих рядків Шевченко зазначив: «Треті півні — сигнал; розказують, що Залізняка есаул, не діждавши третіх півнів, запалив Медведівку — містечко меж Чигрином і Звенигородкою». Повстанці мали і своєрідну «систему оповіщення», і продуману тактику нападу на заздалегідь визначені пункти, відомі як важливі стратегічні позиції польських військ. Зокрема, в Медведівці до середини XIX ст. зберігся «на горе, при реке Тясмине... древний замок, окруженный земляным валом и рвом, на котором еще недавно видны были остатки дубового частокола... В самом местечке был построен и латинский костел, имевший особых ксендзов» (Похилевич Л. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — С. 685). В селі Івківцях під Медведівкою народився М. Залізняк.

Оживуть гетьмани в золотім жупані; Прокинеться доля; козак заспіва: «Ні жида, ні ляха»... — Уявлення учасників Коліївщини про гетьманську владу були пов’язані з надіями на визволення з-під польського гніту і возз’єднання Лівобережної України з Правобережною.

Шевченком використано тут народні пісні про гайдамаччину:


Славний козак Залізняк,

Славний козак й Гнида,

Не осталось на Україні

Ні ляха, ні жида

(Історичні пісні. — С. 515). /664/



Та не буде лучче,

Та не буде краще,

Як у нас та на Україні!

Що немає жида,

Що немає ляха,

Не буде ізміни!

(Киевская старина. — 1883. — № 10. — С. 21).


Задзвонили в усі дзвони По всій Україні... — Поширений народнопісенний образ — церковний подзвін на сполох, тривожний сигнал до оборони:


На святую Пречистую

В усі дзвони дзвонять,

І старії, і малії

Уголос голосять:

«Вийдіть, вийдіть, ведмедівці,

Проти орди з хлібом!»

«Ой не будемо проклятим,

Не будем коритися.

Єсть у нас ясне оружжя —

Будемо боронитися!»

(Історичні пісні. — С. 273).


А в неділю рано усі дзвони дзвонять.

Вже турки Палія та по лісі гонять.

(Історичні пісні. — С. 331).


Трапляється цей образ і в піснях про гайдамаччину:


А в неділю рано стали да у дзвони бити:

Гей, став Гонта з козаками під Умань підходити.

(Максимович М. Украинские народные песни. — С. 124).


Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине!» — Тут Шевченком використано народнопісенний мотив:


Як крикне Гонта гей до Залізняка:

«Анумо, брате Максиме,

Бери свячений та й кропи ляхів,

Хай вражая шляхта гине!»

(Історичні пісні. — С. 517).


Сміла — містечко на Черкащині (нині райцентр Черкаської області). Належало князям Любомирським, які, «желая обеспечить безопасное для себя пребывание в Смелой во время приездов своих из Польши, построили в местечке деревянный замок; кроме того, все местечко окопали кругом валом и обнесли частоколом» (Похилевич Л. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — С. 643). Смілянський замок правив для всієї округи за місце ув’язнення непокірного населення, яке силою змушували переходити в уніатство: «В Смелом — местечке и в уезде вотчины князя Любомирского многие церкви отняты, священники иные разбежались, другие взяты под стражу, кованы, биты, до смерти убиты, в тюрьмах содержались, домы их разорены и имение все разграблено» (Бантыш-/665/Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — С. 431). У смілянському замку був ув’язнений перед стратою мліївський титар Д. Кушнір.

Коли на Смілянщині з’явилися загони барських конфедератів, місцеве населення повстало й під керівництвом М. Залізняка вчинило напад на Смілу, здобувши й зруйнувавши замок. Місто було спалено, багато шляхти та євреїв вирізано, згоріла й католицька каплиця (Słownik geograficzny Królestwa polskiego i innych krajów słowiańskich, 1889. — T. 10. — 5. 882).

...горить Канів... — Протягом XVII ст. жителі Канева (нині райцентр Черкаської області) брали участь у повстаннях проти польського панування; під час національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. утворено Канівський полк. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. Канів відійшов до Польщі, за Бучацьким договором 1672 р. — до Османської імперії, 1683 р. знову був захоплений Річчю Посполитою, після чого посилився визиск місцевого населення й примусове запровадження унії.

Коли в 1768 р. на вимогу канівського старости Ігнатія Потоцького, який підтримував Барську конфедерацію, канівський гарнізон разом з надвірними козаками приєднався до конфедератів, а польська шляхта, зачинившись у канівському замку, почала загрожувати смертю захопленому нею православному населенню, до Канева поспішив гайдамацький загін під проводом Семена Неживого. За його свідченням на допиті в Київській губернській канцелярії 13 серпня 1768 р., він неодноразово звертався до канівського губернатора Новицького, «чтоб он благочестивой народ выпустил из Канева без повреждений, но оной губернатор не толико не отпустил, но еще видя ево, Неживого, прибывшего туда в малой силе, похвалялся их всех перестрелять, почему он, Неживый, по общему живущих вне Каневского замку обывателей согласию состоящий за тем замком каневского порутчика пустой дом, обволокти соломою, зажгли, от чего как вне замка, так и в Каневском замке зделался по ветру силной пожар и выгорел весь тот Каневской замок; что видя, оной губернатор бежал со своими драгунами чрез реку Днепр на российскую сторону в Переясловль...» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 424). Про те, що, захопивши Канів, загін С. Неживого «збытков и грабительства христианом никакова не делал», жителі Канева видали гайдамацькому ватажкові спеціальне свідоцтво (Там само. — С. 392 — 393).

І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Гонта бенкетує... — Повстання 1768 р. швидко поширилося за межі Черкащини, але на Поліссі загони І. Гонти не діяли.

Домаха — шабля із сталі високого ґатунку (дамаської), яка виготовлялася в місті Дамаску в Сирії.

У народному переказі про перебування М. Залізняка в Черкасах, записаному П. О. Кулішем у середині XIX ст. від старого черкащанина Харка Цехмистра, зберігся детальний опис зовнішності ватажка повстанців, а також свідчення про те, що гайдамацькі загони мали певну внутрішню організацію зі своїми «розпізнавальними знаками» (короговки різної барви); крім кінноти, в них було піше військо, яке складалося з місцевого населення, озброєного чим попало: «На другий день у Петрівку рознеслася по Черкасах чутка, що їде якесь військо. ...Попереду їде отаман на буланім коні, у кармазині. Шапка на йому сива, чоботи сап’янці, пояс шалевий; за поясом пістолет, при боку шабля. Ото ж був сам Максим Залізняк. Не старий іще чоловік, літ, може, сорока, а може, й більш; на виду повний, /666/ кругловидий, уродою хороший, на взрост невеликий, та плечистий; уси русяві невеличкі, за ухом оселедець. А за ним їде по два, усе по два з ратищами, і у передніх пар, може, у трьох ратища з короговками двойчатими, так що оце половина буде біла, а половина красна, а знову половина жовта, а половина чорна, або червона, або синя. А по самому заду йде чоловік з десяток пішо без ратищ і без усього, а тілько колки позасмалювали та й ідуть. То вже винники тощо, що поприставали в гайдамаки» (Кулиш П. Записки о Южной Руси. — Т. 1. — С. 252 — 253).

Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. — Згадки про участь жінок у розправах над польською шляхтою є в романі М. Чайковського «Вернигора», як-от епізод у селі Шендерівці, де жінки насмерть повбивали шляхтичів праниками для білизни на березі ставка за всі заподіяні раніше кривди (с. 55, 261); наведено там також спогади очевидців про те, що «навіть жінки за прикладом чоловіків, розлютившись, різали й убивали кочергами, ножами, серпами і заохочували до такої ж запеклості своїх дітей» (с. 266). Перекази про участь жінок у гайдамаччині записано й у XX ст. (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка. — С. 391 — 393).

Болить серце, як згадаєш: Старих слов’ян діти Впились кров’ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти. — Католицьке духівництво, яке відігравало важливу роль у посиленні польсько-шляхетського гніту в Україні, Шевченко вважав головним призвідцем розбрату між польським та українським народами. У примітці до цих рядків Шевченко наголосив на негативному впливі Берестейської унії — запровадженого 1596 р. об’єднання католицької та православної церков — як особливо небезпечного й підступного знаряддя духовного та соціально-економічного поневолення: «До унії козаки з ляхами мирилися і якби не єзуїти, то, може б, і не різалися; єзуїт Поссевін, легат папський, перший начав унію в Україні».

Єзуїти — члени заснованого 1534 р. Ігнацієм Лойолою католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса», який разом з орденом кармелітів став основою реформи католицької церкви у XVI ст. після розколу її протестантами.

Поссевіно Антоніо (1534 — 1611) — діяч ордену єзуїтів. Згадується у використаній Шевченком праці: Bandtkie J. S. Dzieje Królestwa polskiego. — T. 2. — 5. 199 — 200, 221. Виконуючи дипломатичні доручення Папи Римського в Росії, намагався схилити царя Івана Грозного до переходу в католицтво. Важливим кроком до цього вважав запровадження унії на українських землях, про що писав 1581 р. у першій частині свого трактату «Московія» (див.: Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI в. — М., 1983. — С. 21 — 40). Подібну оцінку ролі католицької церкви в історії українсько-польських взаємин Шевченко дав 1847 р. у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками...»):


Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові...

...Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели.


У «Передмові» до поеми «Гайдамаки» Шевченко, дослівно повторивши деякі місця з рядків 1539 — 1562 розділу «Гупалівщина», висловив ідею братнього єднання українського, польського та всіх слов’янських народів: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що /667/ батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля».

Ці погляди Шевченка на історію польсько-українських взаємин багато в чому співзвучні з думками, висловленими у написаній 1839 р. праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине»: «А было время, когда народ Литвы и Украины, соединенный с народом польским „как равный с равными, свободный с свободными“, исповедывал беспрепятственно веру своих отцов... Было время, когда козаки днепровские, гремя грозою на татар и турков, дружно стояли за Польщу: и Польша, зная всю цену заслуги козацкой, отличала храбрую дружину днепровских рыцарей богатыми дарами и знаками чести и многими правами на Украине. То был век цветущего состояния Польши, век воинской славы козацкой... Но смертью Батория кончился и славный век его; Польша перестала красоваться своим бытием и склонилась к упадку; прежнее дружество ее с козаками обратилось в взаимную вражду и нелюбие, и немилым стало для Украины ее союзническое подданство Польше.

Какой же враждебный дух произвел сии роковые перемены? Главною виною тому было гонение веры, открытое Жигимонтом III... Это гонение возбудили иезуиты, опутав нового короля, а с ним и все польское правительство, своею сетью... Чтобы западную Русь отторгнуть от восточной церкви и привлачить к подножию римского престола, иезуиты предначертали распространение унии, и уния простерлась бедою по Литве и Украине» (Максимович М. А. Собрание сочинений. — Т. 1. — С. 626).

Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» — До цих рядків розділу «Титар» Шевченко зробив примітку: «Анахронізм: титаря ляхи замучили зимою, а не літом». Насправді Данила Кушніра було закатовано й спалено в день Петра й Павла, 27 червня 1766 р. (див.: Лобода Ф. Вирша на сожжение млиевского ктитора Кушнира // Киевская старина. — 1886. — № 1. — С. 204).

«Відкіля ти?» «З Керелівки». — Навівши назву рідного села в місцевій народній вимові, Шевченко підтверджує правдивість наведеного епізоду власним свідченням у примітці: «Керелівка, або Кариловка — село Звенигородського повіту. Червонець, що дав Залізняк хлопцеві, і досі єсть у сина того хлопця, которому був даний, я сам його бачив». Не виключено, однак, що в народному переказі цей червінець пов’язано з іменем М. Залізняка пізніше.

«А Будища знаєш? І озеро коло Будищ?» — У примітці до цих рядків Шевченко пояснив деякі місцеві топоніми, а також назву розділу «Гупалівщина»: «Село Будища, недалеко од Керелівки, в яру озеро і над озером ліс невеликий, зоветься Гупалівщиною за те, що там Залізняк збивав ляхів з дерева. Льохи, де був захований шляхетський скарб, і досі видно, тілько вже розруйновані». Наприкінці 20-х років XX ст. від І. Кривошия було записано розповідь про залишки якихось підземних сховищ: «В нашому лісі, тому, що від Водяників, який зветься „Тупчієве“, є великі насипи й припічки, а на припічках велике дерево повиростало. Переказували старі люди, що то була Залізнякова фортеця. Отож-то й до цього часу стоїть. Казали, що там і підземні виходи є в другі ліса, але я не знаю, де воно, бо я бачив багато льохів попід ті припічки й лазив у ті льохи, але далеко не можна піти, бо завалено» (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Тараса Шевченка. — С. 387). Тоді ж записано переказ про знайдені в одному з таких льохів скарби (Там само. — С. 388 — 390). /668/

А вчора було багато. Вінки не святили: Не дали ляхи прокляті. — Ці рядки є ще одним підтвердженням того, що повстання під проводом М. Залізняка почалося близько «Зелених свят» («Трійці»), які 1768 р. припадали на 19 травня.

Дукачик — дукат, поширена в багатьох країнах Європи венеціанська монета. У Польщі XVIII ст. звалася ще «червоним злотим».

Лисянка — містечко поблизу Звенигородки (нині райцентр Черкаської області). Розділ «Бенкет у Лисянці» та примітка Шевченка до цих рядків: «Лисянка, містечко Звенигородського повіту, над річкою Гнилим Тікичем. Тут зійшлися Гонта з Залізняком і розруйновали старосвітський будинок, Богданом нібито будований» містять кілька історичних неточностей. Насправді І. Гонта приєднався до гайдамацького повстання під Уманню, в Лисянці разом із М. Залізняком він не був. Б. Хмельницький до будівництва Лисянського замку, який штурмували гайдамаки, не причетний. Цей замок збудовано в другій половині XVIII ст. (замість давнішого, зруйнованого в 1674 р. турками) за наказом Звенигородського, корсунського і бузького старости Юзефа-Олександра Яблоновського (1712 — 1777). Опис його Шевченко міг знати від М. А. Маркевича: «Лисянка принадлежала Яблоновскому, в ней и ныне находится каменный четвероугольный замок на крутом возвышении над Гнилым Тикичем; в то время по углам замка были башни, вооруженные гаковницами или висячими пушками; он был обведен высоким палисадом; в нем гарнизон был значителен и припасу много» (Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 2. — С. 663).

Коли в червні 1768 р. до Лисянки підійшов повстанський загін М. Залізняка, гарнізон замку був не дуже численним, бо більша його частина пішла на підсилення військ Барської конфедерації. Військова вилазка лисянського гарнізону зазнала поразки, повстанці обложили місто, і губернатор Добжинський змушений був здатися. Зруйнувавши й підпаливши замок, монастирі францисканців і базиліан, вирізавши багато шляхти, єврейських торговців та заможних міщан, загін М. Залізняка вирушив на Богуслав, а звідти на Умань.

Описуючи ці події в поемі «Гайдамаки», Шевченко спирався на власні враження від перебування в Лисянці, куди він у дитинстві прийшов до місцевого дяка-маляра(про що згодом згадав в автобіографії: «Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал») й де міг бачити і руїни замку XVIII ст., і підземні ходи замку XVII ст., які збереглися до нашого часу, — а також на народні перекази. Згадка про здобуття Лисянки М. Залізняком (яка до певної міри прояснює, чому Шевченко пов’язував Лисянку з Б. Хмельницьким) є також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Местечко Лысянка имеет важное значение в истории Малороссии. Это родина отца знаменитого Зиновия Богдана Хмельницкого, Михайла Хмиля. И еще замечательна (если верить туземным старикам) своей вечерней, не хуже сицилийской вечерни, которую служил здесь ляхам и жидам Максим Железняк в 1768 году». Доопрацьовуючи поему після заслання, Шевченко зняв рядки, де йшлося про те, ніби стіни Лисянського замку «Богданові муровали руки», й змінив назву розділу «Старосвітський будинок» на «Бенкет у Лисянці», однак явного анахронізму в згадці про те, що зустріч Залізняка з Гонтою відбулася в Лисянці, не виправив. /669/

«Не дивуйтеся, дівчата, Що я обідрався...» — Подібну народну пісню записав М. В. Гоголь:


На горі гарбузи, на долині дині;

Полюбив чорт бабу в куцій кожушині.

Не дивуйтеся, люди, що я обідрався:

Любив батько гладку, і я в його вдався.

Брав батько гладку, беру і я гладку.

(Памяти В. А. Жуковского и Н. В. Гоголя. — СПб., 1908. — Вып. 2. — С. 141).


Зберігся також запис «української козацької пісні», зроблений П. Д. Мартиновичем у 1906 — 1907 рр. у Костянтинограді:


Не дивуйтесь, дівчаточка, що я обірвався,

А мій батько робив гладко — і я в його вдався.

Не дивуйтесь, добрі люди, що я обірвався,

Пив мій батько горілочку, й я в нього вдався.

(ІМФЕ, ф. 11 — 4, папка 757, арк. 119 звор., № 115).


«Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию...» — Народну пісню, яку міг використати тут Шевченко, зафіксовано (в пізніших записах) у збірниках: Кондратьев И. Як за гаєм: Собрание малороссийских дум и песен. — М., 1896. — С. 38; Александров В. Народний пісенник. — X., 1887; відомий також польський варіант цієї пісні (Щурат В. З життя і творчості Т. Шевченка. — Львів, 1914. — С. 37).

Скажу ляхам замість Паца... — Відомостей про те, чи перебував М.-Я. Пац серед обложених у Лисянському замку поляків, немає.

«Куди везти?» «У Лебедин!» — Примітка Шевченка: «Лебедин, дівичий монастир, меж Чигрином і Звенигородкою» містить історичну неточність: Миколаївський дівочий монастир у Лебедині засновано пізніше — 1779 р. У першому виданні поеми (с. 93) тут згадано інше село — Майданівка, з приміткою: «Майданівка, село недалеко од Чигирина». Рядок «У Лебедин» з’явився при доопрацюванні поеми 1859 р. у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 відповідно до назви наступного розділу, однак у тексті його (рядки 2055 — 2056) «Майданівка» збереглася без змін: «Пожар над водою... Жид, будинок, Майданівка, Зовуть Галайдою».

«Ой гоп, гопака! Полюбила козака...» — Фрагменти цієї пісні відомі в записі П. П. Чубинського:


Пішла баба в танець,

А за нею горобець,

За горобцем індик,

Що ногами дриндик

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 486).


Дуже близький до Шевченкового, але не тотожний з ним текст пісні записав у 1906 — 1907 рр. в Костянтинограді П. Д. Мартинович (див.: ІМФЕ, ф. 11 — 4, папка 757, арк. 120, № 116).

«Як була я молодою преподобницею...» — весільна пісня, зафіксована в кількох описах українського весілля (див.: Шубравська М. Обрядова поезія у творчості Шевченка та в його записах // Збірник праць двадцять шостої наукової шевченківської конференції. — К., 1985. — С. 232 — 233). /670/


«Заганяйте квочку в бочку...» — весільна пісня перезвянського циклу, відома в записі П. П. Чубинського:


Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу,

Признавайся, Марусю,

Кому давала спершу.

Давала Хомі,

Ще буде й тобі,

Давала попові,

Давала дякові,

Давала піддячому,

Ще й по...

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 696).


У примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка вписано (рукою І. М. Лазаревського) рядки 1918 — 1919:


Скажи, стара суко,

Кому давала спершу

(ІЛ, ф. 1, № 76, с. 96).


У примірнику «Кобзаря» 1860 з дарчим написом Шевченка Л. В. Тарновській між сторінками 196 та 197 невідомою рукою вписано текст, що має йти після рядка 1917:


Признавайся, зараз кайся,

Кому давала [задарма?]

Давала попу й дяку,

І піддячому, тому собачому

(ІЛ, ф. 1, № 524, с. 196, 197).


«Ой сип сирівець Та криши опеньки...» — весільна пісня перезвянського циклу, відома в записі П. Д. Мартиновича 1906 — 1907 рр. у Костянтинограді:


Ой сип сирівець

Та криши опеньки,

А дід бабу торка ззаду,

І діти раденькі.


Ой там на горі

Там глибока ямка.

А дід бабу торка ззаду,

Ще й губами плямка.

Ой там за яром,

Та ще й за ярищем

Била Хима Явдокима

Тай у плечі днищем.

(ІМФЕ, ф. 11 — 4, папка 757, арк. 120 звор., № 117).


«Ой сип сирівець Та криши петрушку...» — весільна пісня перезвянського циклу. Записана Н. М. Олійником на Чернігівщині наприкінці 20-х років XX ст.: /671/


Ой сип сировець

Та криши петрушку,

Підем, мила, у комору

Поласуєм душку.


Ой сип сировець

Та криши опеньки,

Підем, мила, у комору

Та на витребеньки

(ІМФЕ, ф. 1 — 7, папка 839, арк. 200).


Каганець козачий — смолоскип, прикріплений до залізного стрижня з дерев’яним держаком. Запалювався вночі, щоб освітлювати дорогу вершникам або каретам. Тут у переносному значенні — запалена гайдамаками пожежа.

«Я сирота з Вільшаної...» — Назва лишилася не виправленою при зміні «Вільшани» на «Мліїв» під час доопрацювання поеми автором.

«Загрібай, мамо, жар, жар...» — рядки з обрядової весільної пісні, яку співали, везучи молоду до молодого. Зафіксована фольклористами ще до створення поеми «Гайдамаки» (Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського. — К., 1974; список П. О. Куліша з рукопису названої збірки. — ІЛ, ф. 18, № 181, с. 233; див.: Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. — С. 39); увійшла до багатьох інших фольклорних збірок (див.: Шубравська М. Обрядова поезія в творчості Шевченка та в його записах // Збірник праць двадцять шостої наукової шевченківської конференції. — С. 233 — 236).

Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи: «Будем драти, пане-брате, З китайки онучі». — Епіграф запозичено з гайдамацьких пісень:


Хвалилися уманьчики, під Умань йдучи:

«Будем драти, пани-молодці, з китайки онучі!»

(Максимович М. Украинские народные песни. — С. 124).


Ой хвалився та козак Швачка, під Білу Церкву ідучи:

«Гей, будем, брате, та китайки драти та в онучах топтати!»

(Історичні пісні. — С. 524).


Тяжко глянуть; а згадаєм Так було і в Трої. — Йдеться про багатолітню Троянську війну, описану в епічній поемі Гомера «Іліада».

Покотились по базару Кінні narodowi... — Примітка Шевченка: «„Kawalerja narodowa“ — так звались польські драгуни; їх тогда було в Умані 3 000, і всі були побиті гайдамаками» — неточна. Насправді «Kawalerja narodowa» — кінні формування, запроваджені в польському війську 1775 р. замість драгунських і кірасирських полків. Чисельність кінноти в Умані 1768 р. Шевченко перебільшив.

Махнув ножем І дітей немає! — Убивство І. Гонтою своїх дітей — історично не підтверджений домисел, запозичений Шевченком з роману М. Чайковського «Вернигора». Про це свідчить Шевченкова примітка: «В Умані Гонта убив дітей своїх за те, що їх мати-католичка помогла єзуїтам перевести їх в католики. Младанович, товариш синів Гонти, бачив з дзвіниці, як вони умерли. І як школярів базиліанської школи потопив Гонта в криниці. Він багато написав об гайдамаччині, але надрукованого нема нічого». Відомості про тоді ще не опубліковані мемуари П. Младановича /672/ взято Шевченком з приміток М. Чайковського до свого роману, в самих мемуарах про вбивство дітей І. Гонтою не йдеться. У романі «Вернигора» ця сцена має принципово відмінний характер, ніж у поемі «Гайдамаки»: у М. Чайковського І. Гонта робить це за намовою й під тиском православного попа-благочинного, холоднокровно приносячи дітей у жертву політичній інтризі (їх було приведено як заручників — щоб обманути пильність шляхти, яка почала підозрювати І. Гонту в зраді). Натомість Шевченко перетворює цей епізод на доказ високої громадянської чесності І. Гонти, вірності його гайдамацькій присязі та власному моральному обов’язкові, не приховує душевних терзань дітовбивці і т. д. За свідченнями польських мемуаристів, І. Гонта мав чотирьох дочок і сина (див.: Антонович В. Уманський сотник Иван Гонта // Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 255); після арешту І. Гонти його дружину й дочок було покарано різками й заслано в Сибір.

Базиліан школу... сам Гонта руйнує... — Монастир базиліанського ордену з шестикласним училищем при ньому засновано в Умані 1766 р. на кошти графа С. Потоцького. Ченці нав’язували католицизм православному населенню, навчання в школі відбувалося за єзуїтською системою. Захопивши Умань, гайдамаки зруйнували монастир і повбивали багатьох ченців, серед них і ректора базиліанської школи ксьондза Гераклія Костецького. Тіла вбитих скинуто в криницю, яку почало копати населення Умані, коли в обложеному місті не стало води.

Відновлений невдовзі після придушення Коліївщини базиліанський монастир було закрито 1794 р. за розпорядженням російського уряду, але на клопотання графа Щ. Потоцького знову відкрито 1796 р. Монастир разом з базиліанською школою існували в Умані до 1831 р. (див.: Иващенко В. Исторический очерк Умани и Царицына сада (Софиевки). — Киев, 1895. — С. 40).

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. — Дід поета по батькові Іван Андрійович Шевченко, розповіді якого про Коліївщину використано в поемі, помер 28 січня 1849 р. на 103-му році життя; батько — Григорій Іванович Шевченко — помер 21 березня 1825 р. на 44-му році життя.

Мінея (місячна) — богослужебна книга, що містить життєписи святих. Використовувалася не лише для церковних відправ, а й для вільного читання.

Нема Гонти; нема йому Хреста, ні могили. — І. Гонта й М. Залізняк були по-зрадницькому захоплені в полон за наказом генерал-майора М. Кречетникова полковником Каргопольського полку Гур’євим та поручиком Кологривовим з командою донських козаків (у ніч на 27 червня 1768 р. царські офіцери заманили ватажків повстання у свій табір під Уманню нібито для важливих переговорів, закували їх у кайдани й обеззброїли гайдамацький загін). Потім І. Гонту разом з іншими повстанцями — підданими Речі Посполитої — було видано польським королівським військам і перевезено до штаб-квартири коронного ловчого графа Ксаверія Браницького у село Серби. Інквізиційний трибунал з трьох католицьких ченців і одного ксьондза після тривалих тортур засудив І. Гонту до страхітливо жорстокої страти. «Казнь должна продолжаться 14 дней; в течение первых десяти палач должен ежедневно снимать с его спины полосу кожи, в 11-й день отрубить обе ноги, в 12-й обе руки, в 13-й вырвать сердце и наконец в 14-й отрубить голову. Затем части его тела должны быть прибиты к виселицам, воздвигнутым в 14 городах Украины». Однак /673/ мужня поведінка І. Гонти, який навіть під час страти показував приклад незламної стійкості, змусила поляків прискорити розправу. «К. Браницкий приказал обезглавить Гонту на третий день и продолжать исполнение дальнейшей казни на трупе» (див.: Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта // Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 274 — 275).

Примітка Шевченка до «Епілогу»: «Зрадою взяли ляхи Гонту і страшно замучили. Привели його в кайданах в польський лагер недалеко Балти з одрізаним язиком і правою рукою. Б., польський генерал, так велів зробить, щоб він чого-небудь не сказав на його; потім кати роздягли його, як мати родила, і посадили на гарячі штаби заліза, потім зняли дванадцять пас з спини шкури. Гонта повів очима і страшно глянув на Б., той махнув рукою, і розняли Гонту начетверо, розвезли тіло і поприбивали на середохресних шляхах» ґрунтується на версії, викладеній у романі М. Чайковського «Вернигора». Дізнавшись, що Гонту взято в полон, коли під ним спіткнувся кінь, польський генерал К. Браницький наказує негайно вирізати йому язика й відрубати праву руку, щоб він не міг дати усних чи письмових свідчень про те, що приєднатися до Коліївщини його підмовляли прихильники польського короля, зацікавлені у швидкому розгромі барських конфедератів. Шевченкова примітка майже дослівно повторює вирок, що його виносить І. Гонті в романі М. Чайковського генерал К. Браницький: «За зраду Польської Речі Посполитої, за найогидніші злочини проти людяності щоб згаданий Гонта був посаджений на розпечене залізо й після здирання з нього дванадцяти пасів шкіри живцем четвертований, а частини його тіла розкидані по всіх роздоріжжях, голова ж вивішена на шибениці, поставленій у селі Грушці. При цьому прокляття, безчестя і вигнання мають упасти на всю його родину й нащадків» (Czajkowski M. Wernyhora. — S. 150).

Однак мемуарні джерела не підтверджують версії М. Чайковського; зокрема, збереглися свідчення, що перед стратою І. Гонта висміяв шляхтича, який випрошував у нього золотий пояс, пообіцявши йому подарувати на пояс першу смугу шкіри зі своєї спини, та що, коли з нього дерли шкіру, І. Гонта сказав: «От говорили, що буде боліти, а ні кришки не болить» (Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 275 — 276). На думку В. Антоновича, чутки про те, що І. Гонті нібито відрізали перед стратою язик і праву руку, були розпущені шляхтичами, які прагнули кинути тінь підозри на короля та К. Браницького в тому, буцімто вони навмисне викликали селянське повстання, щоб придушити Барську конфедерацію (див.: Отрывок из записок анонима 1768 г. (Казнь Гонты и усмирение «Колиивщины») // Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 350).

Залізняк заплакав... Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полі... — У цих рядках та в примітці: «Залізняк, почувши, що так страшно ляхи замучили Гонту, заплакав, занедужав та й умер; його гайдамаки поховали в степу над Дністром та і розійшлися» Шевченко викладає фольклорну версію загибелі М. Залізняка, в якій, однак, відбилися й деякі реальні подробиці.

Насправді після арешту в Умані разом з іншими гайдамаками, які прийшли з Лівобережної України, М. Залізняка було відправлено до Києва й 8 липня 1768 р. ув’язнено в Києво-Печерській фортеці. Вироком Київської губернської канцелярії від 25 — 27 серпня 1768 р. «яко бунтовщики, нарушители общего покоя, разбойники и убийцы» вони були засуджені до смертної кари, тут же заміненої «в телесное наказание кнутом, клей/674/мом и вырванием ноздрей, ссылкою в Нерчинск, сковавши на месте в кандалы» (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 380 — 381, 434). М. Залізняка, «яко главного нарушителя пограничной тишины», присуджено було «колесовать и живова положить на колесо, но вместо того, отменя оное, в ныне употребляемое самонайважнейшим преступникам наказание бить кнутом — дать сто пятьдесят ударов и, вырезав ему ноздри и поставив на лбу и щеках указные знаки, сослать в Нерчинск на каторжную работу вечно» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 444 — 445). 12 вересня 1768 р. сімдесят засуджених гайдамаків на чолі з М. Залізняком було відправлено з Києва для виконання цього присуду в Орловський форпост на російсько-турецькому кордоні «вблизость разоренной татарской слободы Балты» (гайдамацький напад на яку в середині червня 1768 р. особливо занепокоїв російський уряд, оскільки загрожував різким — аж до збройного конфлікту — ускладненням російсько-турецьких взаємин).

Очевидно, саме з цим перевезенням М. Залізняка на південь і були пов’язані народні перекази про те, нібито його поховано «в степу над Дністром», а також про страту І. Гонти «недалеко Балти», про що згадує Шевченко в примітці до епілогу поеми. З-під Балти М. Залізняка було відправлено на каторгу в Сибір. По дорозі йому разом з п’ятдесятьма гайдамаками вдалося втекти 1 листопада 1768 р. під час ночівлі у слободі Котельві поблизу Охтирки, «разбив караул и выломав двери, и отбив у солдат десять ружей и у козаков копья и ружья»; проте, як видно з наказу Київської губернської канцелярії від 19 грудня 1768 р., незабаром їх було спіймано (див.: А[нтонович] В. Несколько данных о судьбе Железняка после его ареста в Умани // Киевская старина. — 1882. — № 12. — С. 564 — 568). Дальша доля М. Залізняка не відома.

Хто на Кубань, хто за Дунай... — Після ліквідації царським урядом Запорозького козацького війська та зруйнування 1775 р. Запорозької Січі частина козаків, рятуючись від переслідувань, переселилася в пониззя Дунаю, де ними засновано Задунайську Січ. Османська імперія, якій належали тоді ці землі, намагалася використати українських козаків для придушення національно-визвольного руху поневолених нею балканських народів, насамперед болгар і греків. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. козацтво повернулося з-за Дунаю в Україну. Тут у 1788 р. утворено Чорноморське козацьке військо, яке спершу оселялося між Південним Бугом і Дністром, а 1792 р. переведене на Чорноморську кордонну лінію, що проходила правим берегом річки Кубані.

«А в нашого Галайди хата на помості. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!» — У цих рядках Шевченко скористався початком народної пісні (відомої в записі першої половини XIX ст.) про «халайду» — веселу й безтурботну дівчину:


А в нашої халайди хата на помості.

Грай, море, добре, море, добре буде, халайда.

До нашої халайди наїхали гості.

А в нашої халайди брови на шнурочку,

Брови на шнурочку, рушник на колочку.

А нашая халайда в червоній сорочці,

В червоній сорочці, люблять єї хлопці.

(ІР НБУВ, І, 3823, арк. 215; див.: Дей О. І. Ще одна народна пісня, використана Шевченком // Радянське літературознавство. — 1971. — № 3. — С. 70 — 71). Пор. також народну пісню: /675/


А в нашого Галайди та сивії коні,

Та сивії коні, поводи шовкові

у збірнику А. Метлинського «Народные южнорусские песни» (с. 427).

















1841




«ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 5).

Подається за автографом.

Автограф не датований. Дата в списку О. О. Корсуна: «р. 1841. СПб.» (ІР НБУВ, XXII, 383).

Датується за цим списком: 1841 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. З раннього автографа Шевченко переписав твір для публікації у другій книжці альманаху «Сніп» і в січні 1842 р. надіслав його разом із текстом поеми «Мар’яна-черниця» видавцеві альманаху О. О. Корсуну в Харків. Видання здійснене не було. Автограф залишився в родинному архіві О. О. Корсуна, який перешкоджав усім спробам видавців творів поета ознайомитися з ним або домогтися присилання копії цих творів. Лише 15 лютого 1887 р. О. О. Корсун надіслав А. Л. Костомаровій власноручний список автографа під назвою «Човен»: «Не угодно ли Вам будет принять от меня в благодарность за твори (йдеться про „Збірник творів І. Галки“ (Одеса, 1875), надісланий А. Л. Костомаровою О. О. Корсуну. — Ред.) стихотворение Шевченко, которое он мне прислал для „Снопа“? Вы можете поместить его в сборнике (ймовірно, мова йде про майбутній збірник на честь М. І. Костомарова, запроектований його дружиною. — Ред. (ІР НБУВ, XXII, 383; Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. — К., 1966. — С. 95 — 96). Список значно відмінний від автографа:

Назва: Човен

7 — 9 Може б, спинив рибалонька,

Та його немає.

Гойдається сюди-туди,

Аж серденько мліє!

Без весельця пливе собі,

Куди вітер віє...

Виплив човен в синє море

11 — 12 Погралися чорні хвилі —

Та й скіпок не стало!

17 — 18 Пограються добрі люде,

Як холодні хвилі,

Поки схочуть, поки стане

В сердешного сили.

Список було знайдено в архіві А. Л. Костомарової та опубліковано М. Могилянським у журналі «Вестник Европы» (1909. — № 5. — С. 195 — 196). /676/

У квітні 1917 р. автографи Шевченка придбано Російською Академією наук для Пушкінського дому (ІРЛІ); 1933 р. автограф твору передано до Інституту Тараса Шевченка, а 1936 р. — до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР (нині — НАН України).

Вперше надруковано в журналі «Вестник Европы» (1909. — № 5. — С. 195 — 196) за списком О. О. Корсуна з архіву А. Л. Костомарової.

Вперше введено до зібрання творів поета у виданні: Кобзарь / За ред. В. Доманицького: 3-тє вид. — СПб., 1910. — С. 142 — 143, за першодруком.

Текст автографа вперше надруковано у вид.: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 10 т. — К., 1939. — Т. 1. — С. 152.

Наявні у вірші мотиви самотності й сирітства наскрізні в ранній ліриці поета. Є образно-тематичні перегуки твору Шевченка з віршем Є. П. Гребінки «Човен» (1833), який, імовірно, послужив стимулом до його написання (див.: Ващук Ф. Т. Творчо-редакційна робота Шевченка над поезією раннього періоду // Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1971. — С. 33 — 34). Образ човна (корабля) в розбурханому морі ще в античній традиції, а також в українській бароковій, звідки його запозичили й романтики, уособлює залежність долі людини чи країни від могутніших за неї, здебільшого вищих сил. У вірші Шевченка доля бідного сироти залежить від «добрих» (точніше, злих) людей, тобто від соціуму.












МАР’ЯНА-ЧЕРНИЦЯ


Джерела тексту:

фрагменти тексту, надруковані в журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 4; № 9. — С. 1 — 12) за чорновим автографом, що не зберігся;

чистовий автограф (ІЛ, ф. 1, № 24);

автограф рядків 1 — 14 в альбомі М. Д. Селецької (ІРЛІ, ф. 357, оп. 2, № 491, арк. 63 звор. — 64).

Подається за чистовим автографом.

Датується орієнтовно на підставі авторського датування присвяти в чистовому автографі поеми — «Санкт-Петербург, ноября 22 1841 року» та помітки на першій сторінці в ньому рукою О. О. Корсуна — «Получ[ено] 18 январ[я] 1842. Харьков»: 1841 р., С.-Петербург.

Первісний автограф нині не відомий. Невдовзі після смерті Шевченка список з частини його (нині не відомий) зробив П. О. Куліш. За цим списком, довільно переробивши окремі місця твору, а шевченківський текст цих місць (рядки 65 — 76, 133, 175) винісши в підрядкові примітки, П. О. Куліш опублікував поему в журналі «Основа» (1861. — № 9. — С. 1 — 12). У вступних зауваженнях до публікації П. О. Куліш про автограф Шевченка писав: «Эта поэма, как можно догадываться, написана была Т. Гр. Шевченком вслед за „Катериною“ (насправді „Мар’яну-черницю“ написано хоча й після „Катерини“, але не відразу після неї. — Ред.). Черневой, неполный подлинник ее писан почти весь карандашом. Поправок почти нет в рукописи, но оригинал, очевидно, содержит в себе первый набросок. От этого некоторые стихи не дописаны, в других не соблюден размер; некоторые состоят из повторений, а в одном месте черта, проведенная от слова оддам, которым начинается не известный нам стих, показывает, что автор был намерен дополнять и совершенствовать свою поэ/677/му. Много в ней стихов слабых, много мест растянутых, но как набросок поэма эта весьма замечательна; она дышит свежею силою молодого еще таланта, и єсть в ней места высокопоэтические. Указывать их мы не будем, предоставляя читателю удовольствие отыскать самому лучшее между слабым и прекрасное между хорошим. Я списал ее с оригинала, часто очень нечеткого и сбивчивого, собственноручно и некоторые места редактировал, заменяя по возможности авторскую работу, что и означено в примечаниях» (Основа. — 1861. — № 9. — С. 1). Текст поеми опубліковано без присвяти Оксані Коваленко. Початок її (рядки 1 — 14) за нез’ясованим джерелом, очевидно, так само за Шевченковою чернеткою, надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 4). Помилково його подано як окремий, самостійний твір Шевченка.

У листопаді 1841 р., після виходу в світ альманаху «Сніп» (X., 1841) і листування з його видавцем О. О. Корсунем, Шевченко продовжив працю над поемою, призначаючи твір для публікації в другому випуску «Снопа» (очевидно, відгукнувшись на запрошення О. О. Корсуна). Він підготував до друку лише початок «Мар’яни-черниці», виправивши і довершивши частину чорнового тексту. Поет начисто переписав її на 16 сторінках зошита, що з часом розпався на окремі аркуші. На полях рукопису багато малюнків Шевченка пером, деякі з них (на с. 11, 12) перегукуються з окремими епізодами твору (див.: Вартанова О. За внутрішнім рухом думки // Київ. — 1985. — № 3. — С. 152 — 159). У чистовому автографі поема розпочинається присвятою (рядки 1 — 30), написаною, очевидно, пізніше від основної частини твору, ймовірно, під час підготовки рукопису до друку. Під присвятою дата: «Санкт-Петербург, ноября 22 1841 року».

Посилаючи чистовий автограф «Мар’яни-черниці» разом із віршем «Вітер в гаї нагинає...» О. О. Корсуну (ймовірно, в грудні 1841 р.), Шевченко дописав під текстом поеми: «Отак зачинається моя „Черниця“ — а що дальше буде, то я і сам не знаю. Здається, і люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана „Черниця“, розгубилися — треба буде знову компонувать. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, — тілько дрюкуйте своєю граматикою, бо вона мені дуже полюбилась» (арк. 8 звор.). На рукопису позначка О. О. Корсуна про одержання ним поеми: «Получ[ено] 18 январ[я] 1842. Харьков» (арк. 1). Очевидна суперечність у дописці Шевченка під текстом чистового автографа: «що дальше буде, то я і сам не знаю» — «шматочки паперу, що була написана „Черниця“, розгубилися» — дає підстави припустити, що твір поетом закінчений не був, оскільки не було з’ясовано остаточно загальні риси його сюжету, хоч принципова розв’язка конфлікту в уяві Шевченка, очевидно, вже існувала (на це, зокрема, вказує друге слово в назві поеми — «Мар’яна-черниця»). У чернетках були записані й окремі фрагменти дальших частин твору, які не ввійшли до надісланого до «Снопа» автографа. Про те, що первісний текст «Мар’яни-черниці» був повніший, ніж текст виправленої Шевченком частини поеми, свідчить публікація в «Основі», в другій половині якої (від рядка 185) наявні мотиви (розлука Мар’яни і Петра, довге чекання, розпач, в який впадає дівчина), що природно продовжують мотиви другого розділу поеми в автографі, проте логічно не пов’язуються з попередньою розповіддю публікації, текстуально близькою до першого розділу поеми в автографі. Отже, ймовірно, що серед чернеток, за якими друкувалася «Мар’яна-черниця» в «Основі», були ті «шматочки паперу», /678/ які «розгубилися» у Шевченка. Разом з тим текст другого розділу поеми в автографі майже не повторюється в «Основі». Розвиток сюжетного руху в підготовленій Шевченком до друку частині «Мар’яни-черниці» логічний і послідовний. Така послідовність відсутня у другій половині тексту «Основи», очевидно, в зв’язку з тим, що П. О. Куліш не мав тут суцільного тексту і сам компонував його з чернеток. Відомостей про те, чи працював Шевченко над поемою пізніше, нема. Твір лишився незавершеним. У листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., посилаючи йому щойно випущені в світ примірники поеми «Гайдамаки» (СПб., 1841), Шевченко ділився наміром видати до Великодня й поему «Мар’яна-черниця». «Я чув, що у вас є молоденькі дівчата, — писав поет. — Не давайте їм, будьте ласкаві, і не показуйте мої „Гайдамаки“, бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай трошки підождуть, я їм пришлю „Черницю Мар’яну“, к Великодню думаю надрюкувать. Це вже буде не возмутительноє». Великдень припадав 1842 р. на 19 квітня. Можливо, Шевченко сподівався, що до цього часу поема «Мар’яна-черниця» та вірш «Вітер з гаєм розмовляє...», послані О. О. Корсуну наприкінці 1841 року, з’являться в другому випуску альманаху «Сніп». З листа в Харків до П. М. Корольова, який Шевченко написав з Петербурга 18 листопада 1842 р., відомо, що поет вів у цей час переговори про продаж видавцеві своїх творів, серед яких він називає і «Мар’яну-черницю»: «Заставили мене злидні продать свої компоновання всі — і дрюковані, і не дрюковані. Як побачите Корсуна, то скажіть йому, що „Мар’яна“ продана, коли дрюкує він тепер, то нехай, а коли ні, то щоб і не зачинав, бо з перших чисел декабря купець зачинає дрюковать». Особа «купця» та обставини угоди, про які пише поет, не відомі. Через рік права на видання Шевченкових творів придбав І. Т. Лисенков. У 1844 р. він перевидав «Кобзар» 1840 і, приєднавши до нього в частині тиражу нерозпродані примірники поеми «Гайдамаки», дав спільну назву «Чигиринский Кобзар и Гайдамаки. Две поэмы на малороссийском языке...». Поема «Мар’яна-черниця» І. Т. Лисенковим надрукована не була.

3 січня 1844 р. під час гостювання в Яготині у маєтку Рєпніних Шевченко записав уривок поеми (рядки 1 — 14) в альбом М. Д. Селецької (ІРЛІ, ф. 357, оп. 2, № 491, арк. 63 звор. — 64). Текст, вперше надрукований у збірнику «За сто літ» (1927. — Кн. 1. — С. 16), має варіанти.

Підготовлюваний О. О. Корсунем другий випуск альманаху «Сніп» виданий не був. Посланий до нього Шевченком чистовий автограф поеми «Мар’яна-черниця» надовго лишився в О. О. Корсуна, а після його смерті (1891) — у його сина, О. О. Корсуна, який відхиляв численні прохання надати автограф для опублікування.

За неточною копією з автографа, надісланого у 80-х роках XIX ст. О. О. Корсуном О. І. Псьол, поема друкувалася 1914 р.: уривок (присвята) в журналі «Вестник Европы» (1914. — № 2. — С. 253 — 254); повністю — у виданні: Шевченко Т. Г. Кобзарь. — СПб., [1914]. — С. 70 — 81. Можливість надрукувати текст поеми за автографом з’явилася лише в 20-х роках XX ст., коли архів О. О. Корсуна було придбано Пушкінським домом. Публікація, що супроводжувалась ґрунтовним текстологічним аналізом автографа, належала М. М. Новицькому (Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — 1924. — Кн. 4. — С. 19 — 30).

Вперше поему введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 266 — 277, /679/ і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 177 — 186. Ці і наступні публікації повторюють текст «Основи». За автографом «Мар’яну-черницю» вперше вміщено в збірці творів у виданні: Шевченко Т. Поезії: Кобзар / Зредагували та примітки додали І. Айзеншток та М. Плевако. — X.: ДВУ, 1925. — С. 103 — 112.

Відомі нам списки поеми «Мар’яна-черниця» походять від публікації в «Основі»: у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 601 — 616), рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Дмитром Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 46 — 51), «Кобзарі» другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, ф. 1, № 7450, арк. 13 звор. — 14).

Підготовлена Шевченком для публікації початкова частина поеми, хоч і не розкриває до кінця долі її героїв, дозволяє читачеві здогадуватися, як мав розгортатися сюжет далі: не погодившись одружитись із старим багатим сотником, Мар’яна піде в черниці (про це свідчить назва твору), а Петрусь, шукаючи щастя на «чужому полі», втратить зір на війні (цілком очевидно, що сліпий кобзар, який передає історію свого юнацького кохання, і є Петрусем). До мотиву нещасливого кохання заможної дівчини й убогого парубка Шевченко згодом звернеться в поезіях «І багата я...», «Породила мене мати...».

Оксані К......ко. На пам’ять того, що давно минуло. — Поему присвячено Оксані Степанівні Коваленко (1817 — ?) — подрузі дитячих років Шевченка в Кирилівці, яка також рано осиротіла. Хата Коваленків стояла поблизу садиби Шевченків. Віршованою присвятою Оксані Коваленко є й ліричний вступ до поеми («Вітер в гаї нагинає...»). Дитяче почуття майбутнього поета до Оксани залишило глибокий слід у його душі. Про Оксану Коваленко Шевченко згадує також у віршах «Ми вкупочці колись росли...», «Не молилася за мене...», «Три літа», ймовірно, «Мені тринадцятий минало...» (в першому творі, всупереч реальності, Оксану представлено покриткою, тобто її долю переосмислено в річищі типової для Шевченкової творчості моделі українського жіночого світу як світу пригноблення й страждання).

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива! — Пишучи присвяту, Шевченко, мабуть, уже знав з листів від родичів, що 1840 р. О. Коваленко одружилася з кріпаком К. М. Сорокою в село Пединівку. В 1843 р., коли поет приїжджав до Кирилівки, Оксана вже мала двох дочок.

Кому ти любила Петруся співать. — Йдеться про народну пісню «Була собі Маруся, Полюбила Петруся...» (її текст використав І. П. Котляревський для пісні Миколи з другої дії п’єси «Наталка Полтавка»). Цю ж пісню Шевченко згадує в рядку 197 поеми. У щоденнику в записі від 19 липня 1857 р. він процитував два рядки з пісні про Петруся.

Достеменний син Катрусі. — Тобто Івась, син Катерини з однойменної поеми Шевченка, якого поет згадує як уособлення безталанності й сирітства.

Пристріт — хвороба типу лихоманки, яку, за народними уявленнями, наврочили.

«Гриць» — див. коментар до поеми «Катерина».

Придани — весільні гості з боку молодої, які супроводжують її та відвозять придане у дім нареченого. /680/











УТОПЛЕНА


Джерела тексту:

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 41);

першодрук в альманасі «Молодик» (Ч. 2. — X., 1843. — С. 114 — 121);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 29 — 31);

«Кобзар» 1860 (с. 17 — 24);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 17 — 24).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка. Рядки 72 («Отака-то була мати!..»), 77 («А серце — не мати»), 146 («Із рук матері заклятих»), а також слово «паробки» у рядку 41, надруковані в «Кобзарі» 1860 з помилками, виправляються за автографом: «Отака-то бува мати!..», «А серця не мати!», «Із рук матері закляклих», «парубки»; за цим же автографом виправляється пунктуація в рядках 8, 9, 151.

Автограф датовано: «С. Петербург. Декабря 8 1841 року».

Датується за автографом: 8 грудня 1841 року., С.-Петербург.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф. 22 листопада 1841 р. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко сповістив Шевченка про намір І. Є. Бецького видати в Харкові альманах і прохав: «Будьте ласкаві, пришліть йому яку думку Вашу або відірвіть від готового чого який шматочок та й пришліть на моє ім’я аж у самісінький Харків. Велике Вам спасибі скаже... Не будете жалкувати, у чесній компанії та між добрими людьми будете. Та коли б хутенько, бо вже скоро відошле у цензуру» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 10). Шевченко відгукнувся листом до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 8 грудня 1841 р.: «Вибачайте, батечку, що найшлося, те і посилаю, а „Ганнусю“ сьогодня нашвидку скомпонував, та і сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться ви на неї гарненько та й скажіть щиру правду, як побачите, що вона дуже вже безецна (бо вона мені так здається), то не давайте й дрюкувать. Нехай іде відкіль взялася» (до слова «безецна» Шевченко зробив примітку: «похабна». — Ред.). «Ганнусею» Шевченко назвав «Утоплену». Разом з автографом балади «Утоплена» Шевченко надіслав до «Молодика» «Песню караульного у тюрьмы» из драмы „Невеста“» та дрібні поезії, з яких у «Молодику» було опубліковано «Думку» («Тяжко-важко в світі жити...») та «Н. Маркевичу». За автографом, надісланим через Г. Ф. Квітку-Основ’яненка І. Є. Бецькому, баладу надруковано в альманасі «Молодик» (Ч. 2. — С. 114 — 121).

З «Молодика» баладу наприкінці 1850-х років переписав І. М. Лазаревський. Переглядаючи після повернення із заслання цей список, Шевченко зробив декілька виправлень у рядках 11 — 12, 34, 41 — 44, 54, 55 — 56, 58, 60, 66, 68 — 70, 78, 96, 120 — 124, 160.

Найімовірніше, з альманаху «Молодик» на початку 1859 року (не пізніше 28 квітня) поет переписав твір до наготованої до видання збірки «Поезія Т.Шевченка. Том первий». Цей автограф не розшукано. З розшитих між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. аркушів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» баладу надруковано в «Кобзарі» 1860 з відмінами від тексту «Молодика» в рядках 13, 18, 54, 55 — 56, 63, 68, 72, 77, 112, 119, 143, 146, 181 і без урахування виправлень, зроблених поетом у списку І. М. Лазаревського. /681/

Незабаром після виходу «Кобзаря» 1860 у світ Шевченко в своєму робочому примірнику книжки зробив виправлення в рядках 55 — 56, 63, 68. Текст робочого примірника «Кобзаря» 1860 остаточний.

Балада поширювалась у рукописних списках. За першодруком виконано список у недатованому збірнику без назви (НМТШ, А-546), за «Кобзарем» 1860 у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка. Составлено 1862 года» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 593 — 600) та в рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 92 — 95 звор.); за невідомим джерелом у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 39 — 50).














1842





СЛЕПАЯ


Джерело тексту:

чистовий автограф в окремому зошиті (ІЛ, ф. 1, № 36).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Датується за згадками про поему «Слепая» в листах Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 8 грудня 1841 р., до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. та спогадами А. О. Козачковського (Киевский телеграф. — 1875. — 26 февраля): перша половина 1842 р., С.-Петербург.

Творча історія поеми «Слепая», очевидно, бере початок від драми «Слепая красавица». В листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 8 грудня

1841 р. Шевченко повідомляв, що російською мовою «майструє» драму «Слепая красавица» «з українського простого биту». Відомостей про те, чи закінчив її Шевченко, немає. Текст драми не зберігся. Найімовірніше, в процесі роботи початковий задум трансформувався, і Шевченко написав драматизовану поему «Слепая». В листі до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня

1842 р. він згадував про «Слепую» як про закінчений твір: «Переписав оце свою „Слепую“ та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу лихо. [...] Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені дрюкувать „Слепую“, але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені». Відомий чистовий автограф поеми, про який, ймовірно, Шевченко і писав Я. Г. Кухаренкові («Переписав оце свою „Слепую“...»). Автограф становить собою зошит з 24 аркушів (з них три — чисті). Текст написано чорнилом, з виправленнями. Рядки 636 — 650 та 677 — 784 переписано пізніше від основної частини тексту поеми. Про це свідчить запис рукою Шевченка на полях біля рядка 676 «оставить чист[ый] лист» і знак вставки нижче цього запису, що переходить і на наступну сторінку. Виділяють ці два фрагменти і дещо інший — дрібніший — почерк, і тонше перо.

Відомості про те, що Шевченко працював над «Слепой» в кінці 1841 — в першій половині 1842 рр., містяться у спогадах А. О. Козачковського, з яким поет познайомився восени 1841 р.: «[В] продолжение семимесячного пребывания моего в Петербурге Шевченко часто посещал меня, принося почти каждый раз что-нибудь новое из своих произведений. [...]

Из написанных им в то время произведений на русском языке я помню прекрасную повесть в стихах „Слепая“, написанную кипучим, вдох/682/новенным стихом, и мелодраму в прозе „Невеста“. [...] Оба эти произведения, как кажется, потеряны» (Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко // Киевский телеграф. — 1875. — 26 февраля).

Рукопис поеми Шевченко возив із собою в першу подорож на Україну. Про читання ним «Слепой» в жовтні 1843 р. у маєтку Рєпніних та велике враження, яке справив твір на слухачів, згадує В. М. Рєпніна у листі до Шарля Ейнара від 27 січня 1844 р.: «Однажды вечером он предлагает прочитать нам другую свою поэму под заглавием „Слепая“ [...]. О, если бы я могла передать вам все, что я пережила во время этого чтения! Какие чувства, какие мысли, какая красота, какое очарование и какая боль! [...] И какая мягкая, чарующая манера читать! Это была пленительная музыка, певшая мелодические стихи на нашем красивом и выразительном языке» (Русские пропилен. — М., 1916. — Т. 2. — С. 206).

У листі В. М. Рєпніної від 19 червня 1844 р. з Яготина, написаному у відповідь на втрачений лист Шевченка орієнтовно від першої половини червня 1844 р., є відомості про намір Шевченка опублікувати «Слепую»: «Итак, Вы решаетесь напечатать „Слепую“, — как я рада!» Далі В. М. Рєпніна, загалом високо оцінюючи поему, робить зауваження з приводу нелогічності й туманності окремих моментів у викладі: «[По]лагаю, что Вы кое-что изменили: я нахожу, [что] там, где говорится о любви атаманского сына... есть какая-то темнота. Вначале [Оксана] как будто бы не знает, что такое любовь, [мать] предсказывает ей, выслушав сон ее, что [приходит] пора любить и страдать — а когда она жила у пана-отца, то упоминается о какой-то [прежней] любви, о которой она вспоминает? Потом [не совсем] кажется ясно и то, отчего стреляют... и тут тоже как бы дело идет о каком-[то] прошедшем, неизвестном читателю. [Когда] Вы были у нас, я еще не хорошо разобрала [своего] впечатления, и сочувствие, возбужденное красотами [чувства], драматическим концом прекрасной поэмы Вашей, помешало мне ясно отдать себе отчет в том, что казалось недоступно понятиям моим; теперь же я передаю Вам мои замечания довольно запутано, но я полагаю, что Вы меня поймете.

Посвящение прекрасно и гармонирует с содержанием милой Оксаночки» (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 22; оскільки посвяти в «Слепой» немає, очевидно, йдеться про пісню героїні, якою відкривається твір). Характер зауважень В. М. Рєпніної свідчить про те, що на час написання листа у неї був текст поеми.

Зі спогадів А. О. Козачковського довідуємось, що 1845 р. Шевченко вже не мав рукопису «Слепой»: «На вопрос мой в 45-[м] году о „Слепой“ Шевченко сказал, что, помнится, он отдал ее Щепкину, и советовал мне написать О. М. Бодянскому, чтобы он спросил ее у Щепкина и выслал мне; но у Щепкина ее не оказалось» (Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко // Киевский телеграф. — 1875. — 26 февраля).

Багато років поема вважалася втраченою. У 1885 р. її автограф знайдено в паперах М. І. Костомарова, до якого рукопис потрапив від М. М. Лазаревського. За цим автографом з редакторськими виправленнями поему опубліковано в журналі «Киевская старина» (1886. — № 6. — С. 310 — 338). В автографі нечисленні редакторські виправлення, підкреслення, пагінація та нумерація рядків (кожного п’ятого) олівцем рукою Ф. Г. Лебединцева, зроблені під час підготовки поеми до друку. Подальші публікації «Слепой» робилися на основі тексту «Киевской старины» — аж до публікації у Повному зібранні творів у десяти томах, де поему вперше надруковано без виправлень за автографом. /683/

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. С портретом поэта. Издание редакции «Киевской старины». — Киев, 1888. — С. 1 — 29. Вперше до «Кобзаря» поему включено І. Франком у виданні: Твори Тараса Шевченка: Кобзар. Т. 1 (1838 — 1847). Українсько-руська бібліотека. — Львів, 1908. — Т. 6. — С. 173 — 202.

У 1842 р. Шевченко виконав олівцем і сепією малюнок «Сліпа з дочкою», який є ілюстрацією до рядків «Как у кладбища, у ворот Сидит скорбящая слепая».

На сюжеті, композиції, стилі «Слепой» позначився вплив світової романтичної поеми байронічного типу, зокрема російської романтичної поеми 1820 — 1830-х років. Один із центральних мотивів Шевченкового твору — божевілля зведеної жінки — важливий сюжетний хід в поемах «Безумная» І. І. Козлова та «Полтава» О. С. Пушкіна. Вступна частина «Слепой» нагадує початок поеми І. І. Козлова «Княгиня Наталья Борисовна Долгорукая»: подібно до героїні останнього твору, що «В одежде сельской и убогой, С грудным младенцем на руках» пробирається до рідної оселі, «слепая нищая» з дочкою повертається до села, яке колись покинула. В обох поемах передісторія героїнь розкривається в драматизованих діалогах. Кульмінація Шевченкової поеми — сцена божевілля Оксани та її діалог з матір’ю — має багато спільного зі сценою зустрічі божевільної Марії з Мазепою, також побудованою у формі діалогу: несподівана поява героїнь, подібні елементи в описі їхньої зовнішності та відтворенні мови, близька образність і текстуальні збіги в авторській розповіді та мові персонажів (див.: Багрий А. В. Т. Г. Шевченко в литературной обстановке. — Баку, 1925. — С. 37 — 40). На сцені божевілля Оксани, як і на самому зародженні в творчій уяві Шевченка її образу могли відбитися також спогади про такі класичні літературні образи доведених до божевілля жінок, як Офелія з «Гамлета» У. Шекспіра та Гретхен з «Фауста» Й.-В. Гете. Трагічна доля останньої героїні після народження позашлюбної дитини була співзвучна долі Шевченкових матерів-покриток. Характерно, що відбираючи під час перебування 1858 р. в Нижньому Новгороді на прохання К. Б. Піунової твори для художнього читання, Шевченко зупинився на сцені побачення в тюрмі божевільної Маргарити з Фаустом (див. запис у щоденнику від 16 лютого 1858 р.). Можна побачити певний зв’язок і між танцями і співами Оксани й божевільної Катерини з повісті «Страшная месть» М. В. Гоголя, де також наявний мотив злочинного кохання батька до своєї доньки (Родзевич С. Романтизм і реалізм у ранніх поемах Т. Г. Шевченка // Наукові записки Київського педагогічного інституту. — 1939. — Т. 1. — С. 68). Фабула «Слепой» у заключній частині має спільні моменти з сюжетною лінією Орлики в поемі С. Гощинського «Канівський замок» (і Оксана, і Орлика вбивають ножем насильника-пана та божеволіють).

Задекларовано психоаналітичний ключ прочитання «Слепой» як дуже важливого твору з погляду Шевченкової символічної автобіографії (Грабович Г. Перехрестя «Тризни» // Шевченко, якого не знаємо: З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета. — К., 2000. — С. 22) та алегоричне тлумачення поеми в плані втілення ідеї неможливості з’єднання різних соціальних прошарків нації — «панів та людей» (Шевчук Вал. Пани і люди. Ідея двоіпостасності людського суспільс/684/тва в поезії Тараса Шевченка // Українська мова та література. — 2000. — № 23. — С. 6).

«Кого, рыдая, призову я...» — Шевченкова переробка псальми «Плач Іосифа Прекрасного», що має своїм першоджерелом давньоєврейську історичну легенду про Іосифа — улюбленого сина патріарха Іакова, родоначальника ізраїльського народу, проданого братами в рабство (Буття. Гл. 37; див. записи варіантів цієї псальми в збірці П. Безсонова «Калики перехожие» (М., 1861. — № 40 — 44)).

Куща (церковнослов.) — шатро, курінь. Тут означає: рідний дім.

Заклание овна — від «заклать» (церковнослов.) — заколоти, принести в жертву.

Овен (церковнослов.) — баран, взагалі вівця.

...опустели Хоромы барские давно, Широкий двор порос травою... — ремінісценція рядків поеми І. І. Козлова «Княгиня Наталья Борисовна Долгорукая»:


Его хоромы опустели,

Широкий двор зарос травой.

(Козлов И. И. Полное собрание стихотворений. — Л., 1960. — С. 379).


И Маковеевого дня... — тобто 1 серпня (за ст. ст.), коли відзначається день пам’яті мучеників за віру Маккавеїв (II ст. до н. е.).

А я с распущенной косой, В венке из жита и пшеницы. Вела перед, была царица. — Детальніше цей народний обряд т. зв. «перших обжинків», що їх відзначають після закінчення озимих жнив, Шевченко описав у повісті «Наймичка»: «Впереди всех их, тихо выступая, шла прекрасная царица свята; стыдливо, как бы от тяжести венка, опустила на грудь свою прекрасную смуглую голову, укрытую золотистым венком и распущенною черною косою; в руках у нее был серп и небольшой сноп жита, перевитый зеленою березкою» і т. д.

Ходила в Киев и Почаев... — тобто на прощу до Києво-Печерської та Почаївської лавр.

«Полетела пташечка Через поле в гай...» — Пісня, яку співає Оксана, є Шевченковим перекладом української народної пісні «Ой летіла зозуленька Через поле, гай...», надрукованої М. Максимовичем у збірці «Малороссийские песни» (М., 1827. — С. 51).

Дукачі, дукати — жіноча прикраса у вигляді низки монет.

И, будто мщение живое, Она с распущенной косой... — Заключний епізод поеми «Слепая» нагадує сцену помсти й загибелі Ульрики в романі В.Скотта «Айвенго» (російський переклад 1826 р.). Як і Оксана, Ульрика мстить кривдникові, у безумстві співає, підпаливши будинок свого ворога, і гине в полум’ї. Шевченко був обізнаний з біографією та творчістю В. Скотта, романи якого широко перекладались у Росії з 20-х років XIX ст. В його повістях є згадки про п’ять романів англійського письменника. Цілком можливо, що Шевченко читав і «Айвенго» — один з найпопулярніших творів В. Скотта — і згаданий епізод з нього якоюсь мірою позначився на кінцівці поеми «Слепая» (див.: Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця// Літературно-критичні нариси. — К., 1986. — С. 264 — 265). Варіацією заключного епізоду «Слепой» є кінцівка пізнішої Шевченкової поеми «Марина» (1848).

«Со святими упокой» — заупокійна церковна пісня (кондак). /685/
















ГАМАЛІЯ


Джерела тексту:

першодрук окремою книжкою: Гамалія: Соч. Т. Шевченки. — Санкт-Петербург. — В типографии М. Ольхина. — 1844;

неповний автограф (рядки 36 — 58) з неповної рукописної збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12);

«Кобзар» 1860 (с. 49 — 62);

примірник першодруку — «Гамалія» 1844, оправлений разом з робочим примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 49 — 62);

чистовий автограф з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 75 — 79).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка.

Датується орієнтовно жовтнем — першою половиною листопада 1842 р. на підставі згадки про створення поеми в листі Шевченка до П. М. Корольова від 18 листопада 1842 р.: «Позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував „Гамалію“, невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв».

Найраніший відомий текст поеми — першодрук 1844 р. окремою книжкою. Рукопис поеми на 12 сторінках подав 7 березня 1843 р. до Петербурзького цензурного комітету О. Л. Елькан (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 83). Він же забрав рукопис з цензурного комітету й, очевидно, здійснив нагляд за виданням. Рукопис, за яким видано поему, не зберігся. Видання здійснювалося без нагляду Шевченка, який з кінця травня 1843 р. виїхав в Україну й повернувся до Петербурга лише в перших числах березня 1844 р., коли поему було вже віддруковано.

Перебуваючи в лютому 1844 р., по дорозі з України до Петербурга, в Москві, Шевченко мав у себе інший рукопис поеми. За цим рукописом він правив тоді поему разом з О. М. Бодянським. Ці виправлення Шевченко не встиг внести у видання поеми. Про це в листі від 6 — 7 травня 1844 р. поет писав О. М. Бодянському: «„Гамалія“ не поправлений, як ми з вами тойді поправляли, бо без мене надрюкований полукацапом...».

Над текстом поеми чи принаймні частиною тексту Шевченко працював і після виходу твору в світ. Наслідки цієї праці відбилися в неповному автографі частини поеми (рядки 36 — 58), що містився під № 4 перед віршем «Як умру, то поховайте...» у рукописній збірці, тепер неповній, середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12). Початок цього автографа втрачено.

Тоді ж Шевченко поклав частину поеми — пісню козаків-бранців — на музику. Свідчення про це лишив В. В. Ковальов, який, вступивши 1844 р. до Академії мистецтв, деякий час мешкав з Шевченком на спільній квартирі: «Случалось, что Тарас Григорьевич, когда, бывало, захочется отвести душу народной песней, выходил к нам за перегородку, садился на единственный стоявший в комнате деревянный диван и говаривал: „А нуте, хлопці, заспіваєм!“ Карпо (М. М. Карпо. — Ред.) брал свою скрипку, Гуд[овский] (І. В. Гудовський. — Ред.) держал баса — и при помощи наших молодых тогда голосов песня лилась, и мы забывали нашу тяжелую нужду. Чаще всего при этом пели песню из сочинений Тараса Григорьеви/686/ча: „Ой повій, вітре, з Великого Лугу, та розвій нашу тугу“; эту песню он и сам пел с нами и руководил пением; и напев к ней был им же сочинен; пели, конечно, без нот» (Ковалев В. В. Воспоминания о Т. Г. Шевченко // По морю и суше. — 1896. — № 8. — С. 135).

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, Шевченко піддав поему ґрунтовній правці й створив у підготовленому до видання рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18) нову її редакцію. З цензурних причин нова редакція не ввійшла до нового видання — «Кобзаря» 1860. У ньому поему надруковано з розшитих між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. аркушів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», поправлених Д. С. Каменецьким, який, правлячи аркуші, в основному узгодив текст з дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом першого видання, але подекуди зберіг новостворені варіанти рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Текст поеми в «Кобзарі» 1860 є поєднанням тексту першого окремого видання 1844 р. та збережених Д. С. Каменецьким окремих варіантів рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». За текстом «Кобзаря» 1860 поему видано в серії «Сільська бібліотека»: Гамалія: Поема Т. Шевченка. — СПб., 1860 (цензурний дозвіл 20 травня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у світ — 8 жовтня 1860 р.; див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 146 — 148).

Поки друкувався «Кобзар» 1860, поет вніс два виправлення в примірник поеми видання 1844 р., зброшурований разом з робочим примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. Після виходу в світ «Кобзаря» 1860 Шевченко у своєму примірнику виправив кличну форму слова «Гамалія» в одному з рядків.

Аналіз історії тексту поеми «Гамалія» див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 128 — 164.

У поемі «Гамалія» Шевченко вдруге звернувся до теми морських походів запорожців. Порівняно з ранішою поезією «Іван Підкова», тут цю тему розроблено повніше і виразніше наголошено на визвольній меті експедиції козаків. Історичні, літературні й народнопісенні джерела твору загалом ті ж самі, що й джерела «Івана Підкови». Це передусім народні думи про чорноморські походи запорожців і поневіряння невільників у турецькій неволі (думи про Самійла Кішку, про Олексія Поповича, про Марусю Богуславку тощо). Вплив дум позначився і на трактуванні історичної доби, і на загальному ліричному тоні твору, і на поетиці його окремих частин. У дусі й стилі дум і народних пісень написано початок поеми (плач невільників), уславлення Гамалії («Слава тобі, Гамаліє...»), пісню запорожців («У туркені по тім боці...»). З відомих Шевченкові літературно-історичних джерел («История русов», «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Описание Украйны» Г.-Л. де Боплана, повісті М. Чайковського «Wyprawa na Carogród» і «Skalozub w zamku siedmiu wież» та ін.) він найбільше скористався матеріалами «Запорожской старины». Безпосередній поштовх до написання поеми дали поетові, очевидно, враження від його подорожі по Балтійському морю. На формування задуму твору мали вплив «Запорожская старина», яку в травні того ж року поет одержав від П. М. Корольова (відома йому, безперечно, й раніше). Крім думи «Татарский поход Серпяги», цей збірник містив розділ /687/ «Походы казаков против татар и турок» (ч. 1, кн. З, с. 111 — 122). «Лежу оце п’яті сутки та читаю „Старину“, добра книжка, спасибі Вам і Срезневському, — писав Шевченко П. М. Корольову 22 травня 1842 р. — Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там багато є дечого такого, що аж губи облизуєш...» (очевидно, малися на увазі матеріали про морські експедиції запорожців).

Гамалія — художній образ запорозького отамана, а не історична особа: в джерелах з історії України не зафіксовано жодного ватажка чорноморського походу з цим прізвищем, хоч в «Истории русов», «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського та інших джерелах згадується кілька історичних діячів на ім’я Гамалія.

Та з Великого Лугу... — Великий Луг знаходився на території Запорозького Війська. За Д. Яворницьким, «Великий Луг начинался по-теперешнему от немецкой колонии Шенвиц, у г. Александровска (тепер місто Запоріжжя. — Ред.), и тянулся левым берегом Днепра до местечка Никополя, на протяжении около 120 верст длины, при 15 — 20 верстах средней ширины» (Эварницкий Д. И. Запорожцы в поэзии Т. Г. Шевченка. — Екатеринослав, 1912. — С. 12).

Скутар (Скутара) — передмістя Стамбула на малоазійському березі Босфору.

І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав. — Тут Шевченко скористався мотивом розмови Лиману, моря, Дніпра в народній пісні «Жалкується лиман морю...», відомої йому із збірників народних пісень М. Максимовича. Властива поетиці Шевченка антропоморфізація й персоніфікація явищ природи мала за джерело народнопісенну традицію.

Баша (тобто паша) — слово, запозичене поетом з народних дум.

Дрімає в харемі — в раю Візантія. — Йдеться про Стамбул — столицю Османської імперії. Відомо кілька нападів запорозьких флотилій на Стамбул та його околиці, зокрема, у 1615, 1621, 1624 рр.

Галата — частина Стамбула, розташована за затокою Золотий Ріг. Влітку 1621 р. запорожці вступили до Галати. Ченцем Шевченко називає тут гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного слідом за Д. Бантишем-Каменським, який твердив, що наприкінці життя П. Сагайдачний «принял монашество, успокоил совесть» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — М., 1842. — Ч. 1. — С. 168). Насправді гетьман не постригся в ченці, а записався в члени Київського Богоявленського братства. Цю помилку, запозичену Д. Бантишем-Каменським з праці австрійського історика Й.-Х. Енгеля «Історія України і українських козаків» (Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken. — 1796), спростував ще за життя Шевченка М. О. Максимович у статті «Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном» (Москвитянин. — 1843. — № 10). Цим, очевидно, пояснюється той факт, що Шевченко не переписав кінцевих рядків поеми (173 — 181) до рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Про морські походи П. Сагайдачного Шевченко читав на сторінках «Запорожской старины» та в інших історичних джерелах. Відомо кілька вдалих морських походів П. Сагайдачного у 1607 — 1616 рр. (на Кафу, Синоп, Трапезунд, дві пристані в околицях Стамбула). Та в експедиції 1621 р. на Галату він не брав участі. /688/



















1843






ТРИЗНА


Джерела тексту:

першодрук у журналі «Маяк» (1844. — № 4. — С. 17 — 30);

першодрук окремою книжкою: Тризна/ Т. Шевченка. — СПб., 1844;

рукописний список в окремому зошиті середини 40-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 63);

факсиміле рядків 33, 41, 56 — 59, 82, 246 — 249, 251, 254 — 269, 443, вписаних на місці цензурних купюр В. М. Рєпніною у її примірнику книжки «Тризна» (СПб., 1844) (Русские пропилен. — М., 1916. — Т. 2. — С. 262 — 263).

Подається за виданням: Тризна. — [СПб.], 1844. Рядки 33, 41, 56 — 59, 82, 246 — 249, 251, 254 — 269, 443 відновлюються за факсимільною копією вставок В. М. Рєпніної у примірнику цього самого видання (Русские пропилеи. — Т. 2. — С. 262 — 263).

Дата присвяти: «Яготин, 11 ноября 1843 г.».

Датується орієнтовно: 11 — 27 листопада 1843 р., Яготин.

Автограф не зберігся. Поему написано в листопаді 1843 р., під час перебування Шевченка в Яготині, де поет гостював у родині Рєпніних. Посвяту В. М. Рєпніній, за її свідченням у листі до Ш. Ейнара від 27 січня 1844 р., створено експромтом 11 листопада 1843 р. «Когда убрали чай,... и мы остались вчетвером; он стал болтать вздор, и я сказала ему, как жаль, что он оставил своє уединение, потому что он говорит столько глупостей; после этого водворилось полное молчание, никто не проронил слова. „Тихий ангел пролетел“, — сказал Шевченко. — ... „Вы умеете разговаривать с ангелами, — сказала я; — расскажите же нам, что они вам говорят“. Он вскочил с места, побежал за чернильницей, схватил лист бумаги, лежавший на столе, и стал писать, потом подал мне эту бумагу, говоря, что это — посвящение к одному произведению, которое он вручит мне позже» (Русские пропилен. — Т. 2. — С. 208 — 209). Це була поетична присвята В. М. Рєпніній. Імовірно, що протягом минулих двох днів Шевченко думав над твором чи й розпочав його.

17 або 18 листопада з В. М. Рєпніним, братом В. М. Рєпніної, Шевченко виїхав у село Андріївку, звідки повернувся через десять днів — 27 листопада (Русские пропилен. — Т. 2. — С. 209). Того ж вечора він прочитав родині Рєпніних поему, яка справила велике враження на присутніх: «О, какой чудесный дар ему дан! — писала далі в цьому ж листі до Ш. Ейнара В. М. Рєпніна. — ...Шевченко отдал мне тетрадь, всю писанную его рукою, и сказал, что к этой рукописи принадлежит еще портрет автора, который он и вручит мне завтра» (Русские пропилен. — Т. 2. — С. 210). Цей автограф поеми зберігався в яготинському архіві Рєпніних, а 1919 р. надійшов до Полтавського архіву, де у 1937 р. з нього було знято копію. Під час війни автограф загинув у пожежі. Збереглися лише частини копії — присвята та рядки 52 — 77, 79 — 81, 157 — 163 (Полтавський обласний державний архів, ф. 1505, оп. 1, № 437, арк. 89 — 91; Бородін В. С. З листування Т. Г. Шевченка // Радянське літературознавство. — 1965. — № 7. — С. 80 — 83).

З нещодавно опублікованого листа декабриста С. П. Трубецького до М. О. Бестужева, написаного 25 грудня 1848 р. з Іркутська, стало відо/689/мо, що у вузькому колі декабристи читали поеми Шевченка «Тризну» й «Кавказ», одержані від М. М. Волконської, яка, найімовірніше, одержала їх від своєї родички В. М. Рєпніної, з якою вела активне листування. Поеми захоплено зустрінуті слухачами (Руднєв Є. «Мне особенно понравились строки из „Тризны“ (декабристи про Шевченка: нові матеріали)» // Слово і час. — 1998. — № 3).

Поему вперше надруковано в журналі «Маяк» (1844. — № 4), в 28-й книжці, цензурний дозвіл на яку одержано 29 березня 1844 р. В журнальному варіанті твір мав назву «Бесталанный»; текст містив чимало цензурних купюр та переробок, частина яких належала, мабуть, редакції журналу, а частина — самому поетові. Лист Шевченка до редактора журналу С. Бурачка, написаний не раніше 26 березня і не пізніше 4 квітня (дня дозволу на випуск у світ квітневої книжки «Маяка»), свідчить про те, що хоча б частину коректури Шевченко одержав: «Та [дайте ще], коли готова коректура [«Маяка»], що для мене ...».

Майже одночасно з першодруком Шевченко підготував твір до видання окремою книжкою: Тризна / Т. Шевченка. — [СПб.], 1844. Цензурний дозвіл одержано 3 квітня, а квиток на випуск підписано 10 квітня 1844 р. У цьому виданні цензурою вилучено й замінено крапками рядки 41, 56 — 59, 82, 246 — 249, 254 — 269; у друкованому рядку 251 слово «тиранам» виправлено на «строптивым»; порівняно з журнальним варіантом точніше відтворено рядки 8, 49, 238, 275, 302, 318, 443, 454. До поширення видання багато зусиль доклала В. М. Рєпніна. В надісланому їй Шевченком примірнику з дарчим написом вона відновила цензурні купюри за автографом, який Шевченко подарував їй у листопаді 1843 р. Повідомляючи Шевченка про хід розповсюдження видання, В. М. Рєпніна писала йому в Петербург 19 червня 1844 р.: «В моем екземпляре, в котором Вы мне писали, я возобновила все то, что было пропущено, также и в том, который послан в Одессу, дабы Стурдза [публіцист, знайомий Рєпніної. — Ред.] Вас бы узнал всего» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 21). Доля примірника О. Стурдзи не відома; примірник Рєпніної пізніше знайдено в її паперах, і М. Гершензон опублікував факсиміле відновлених Рєпніною рядків в «Русских пропилеях»; пізніше й примірник Рєпніної було втрачено.

Текст поеми, опублікований в журналі «Маяк», передруковано в журналі «Киевская старина» (1887. — № 11. — С. 456 — 470), а також у збірці творів, виданій редакцією «Киевской старины» наступного року, — «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке» (Киев, 1888. — С. 575 — 589). Упорядники зробили спробу подати в передмові вилучені цензурою рядки 246 — 269 за списком середини 40-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка, у який пізніше вмонтовано аркуш з цими рядками, переписаними невідомою рукою (ІЛ, ф. 1, № 63); але царська цензура їх вилучила. Цей самий текст уперше було введено до зібрання поезій у виданні: Шевченко Т. Г. Твори: Кобзар / За ред. І. Франка. — Львів, 1908. — Т. 1. — С. 209 — 223.

Повний текст поеми з відновленими В. М. Рєпніною цензурними купюрами вперше надруковано у виданні: Шевченко Т. Повне зібрання творів / За ред. В. П. Затонського та А. А. Хвилі. — К., 1935. — Т. 1. — С. 327 — 341.

Уривки поеми від рядка 159 «Не погасай, мое светило» до рядка 167 «Что заповедана Тобой» та від рядка 196 «Без малодушной укоризны» до рядка 203 «Се человек!» включно поширювалися в рукописних списках. /690/ Зокрема, ці два уривки записано невідомою рукою на Євангелії, що належало П. О. Кулішу (з написом переписувача: «Надпись на Евангелии, подаренной Шевч[енком] Кулишу» (ІР НБУВ, І, 28712); 203-й рядок у цьому списку виглядав так: «Ecce homo!» У рядку 459 зроблено редакторську кон’єктуру: слово «остатки» виправляється на «останки» за контекстом.

На мотивах, стилі й фразеології «Тризны» виразно позначилися особливості російської романтичної («байронічної») поеми 20 — 30-х років XIX ст.: «вершинність» і уривчастість композиції, патетична манера розповіді, експресивна тропіка, серпанок загадковості й недомовленості в змалюванні образу героя твору. Публікацію поеми було помічено критикою (рецензії П. О. Плетньова в журналі «Современник». — 1844. — № 6. — С. 295 — 296; невідомого автора в газеті «Русский инвалид». — 1844. — 14 мая; М. О. Полевого в газеті «Северная пчела». — 1844. — 22 июня; невідомого автора в журналі «Отечественные записки». — 1844. — № 5/6. — С. 49 — 50); відгуки були дуже стримані — ймовірно, через те, що на той час жанр байронічної поеми вже пережив себе.

На творі позначилися настрої Шевченка, викликані його перебуванням у родині Рєпніних і взаєминами з В. М. Рєпніною. Зміст твору й образ його героя визначені настроями протесту, на формування яких справила величезний вплив його подорож в Україну 1843 р. Поема засвідчила перехід поета до нового періоду творчості — періоду «трьох літ».

Хоч сюжет поеми безпосередньо не пов’язаний з декабристською темою, очевидним є літературно-генетичний та ідейний зв’язок поеми з традиціями декабристської поезії, особливо віршів і поем К. Ф. Рилєєва: близький до рилєєвського громадянський пафос, мотиви саможертовної боротьби за свободу, служіння «родному краю», «общему благу», зненависті до тиранів скорельовані з біблійними мотивами пророцтва й самопожертви за «правду», з автобіографічними мотивами сирітства й бідності й романтичними — відчуження від панського оточення й приреченості на загибель.

Пародію на рядки 114 — 118 поеми «Тризна» опубліковано в складі жартівливої повісті «Сентиментальное путешествие Ивана Чернокнижникова по петербургским дачам», написаної М. О. Некрасовим спільно з О. В. Дружиніним та В. О. Мілютіним (Современник. — 1850. — № 8. — С. 184; Некрасов Н. А. Полное собрание сочинений: В 15 т. — Л., 1981. — Т. 1. — С. 452).

На память 9-го ноября 1843 года... — За листом В. М. Рєпніної до ПІ. Ейнара від 27 січня 1844 р., в цей день, даруючи Шевченкові власноручно переписану поему «Слепая», вона додала до рукопису записку, в якій висловила захоплення його поетичним талантом і турботу про його дальшу долю (Русские пропилен. — Т. 2. — С. 207 — 208).

Рєпніна Варвара Миколаївна (1808 — 1891) — дочка князя М. Г. Рєпніна, племінниця засланого декабриста С. Г. Волконського. Шевченко з середини жовтня 1843 до 10 січня 1844 р. гостював у маєтку Рєпніних у Яготині, часто відвідуючи сусідні маєтки. Розумна й освічена, Рєпніна всіляко прагнула підтримати поетичний талант Шевченка, спрямувати його розвиток у дусі релігійної патетики, допомогти поетові в розповсюдженні його видань. Вона листувалася з Шевченком, а в роки заслання клопоталася про полегшення його долі (збереглося 8 листів Шевченка і 16 — Рєпніної). Повертаючись із заслання, Шевченко двічі відвідав Рєп/691/ніну в Москві. Про свої взаємини з поетом вона розповіла в незакінченій повісті 1844 р., де вивела його під прізвищем Березовського, а себе — Радимової (Русские пропилен. — Т. 2. — С. 221 — 244).

Обет исполняя, друзья собрались И вечную память пропели собором, Отправили тризну — и все разошлись. — На обрамленні поеми про померлого друга, ймовірно, позначився вплив віршів О. С. Пушкіна «Чем чаще празднует лицей...» і почасти «19 октября», де також наявний мотив втрати друзів, яких з кожним роком все менше збирається на свято ліцейських роковин, а саме свято перетворюється на тризну:


Шесть мест упраздненных стоят,

Шести друзей не узрим боле...

(Див.: Пушкин А. С. Собрание сочинений: В 10 т. — М., 1974. — Т. 2. — С. 275; Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. — К., 1986. — С. 169 — 170).


Се человек! — біблійний вислів (Іоана. Гл. 19. В. 5).

И тот, кто мыслит без конца О мыслях Канта, Галилея, Космополита-мудреца, И судиш люди, не жалея Родного брата и отца... — Йдеться про доморощених філософів-схоластів, споживачів чужих геніальних думок, але байдужих до життєвих драм.

Кант Іммануїл (1724 — 1804) — німецький філософ, зачинатель німецької класичної філософії.

Галілей Галілео (1564 — 1642) — італійський вчений-природознавець, за обстоювання геліоцентричної теорії переслідуваний інквізицією. Для Шевченка був втіленням трагедії геніального подвижника науки (див. поезію Шевченка «І Архімед, і Галілей...», т. 2 цього видання).

Он говорил, что обще благо Должно любовию купить И с благородною отвагой Стать за народ и зло казнить. — У стилі поеми відчувається відгомін нелегальної російської поезії, зокрема К. Ф. Рилєєва («К А. А. Бестужеву», «Гражданское мужество», «Волынский», «Державин»).

Его любимая мечта Полезным быть родному краю... — Ремінісценція з поеми К. Ф. Рилєєва «Войнаровский»:


Рожденный с пылкою душой

Полезным быть родному краю...

(Рылеев К. Ф. Полное собрание сочинений. — М.; Л., 1934. — С. 214).


Ах, тризну такую отправил и я. — Можливо, Шевченко пригадав недавню смерть свого близького друга — художника П. С. Петровського, який помер у Римі 10 червня 1842 р. (Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. — С. 252 — 253).




















РОЗРИТА МОГИЛА


Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 10 — 11);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 14 — 15).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датований: «9 октября 1843, Березань».

Датується за автографом: 9 жовтня 1843 р., Березань. /692/

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування поправив 19, 43-й рядки). На початку 1847 р., найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування у селі Седневі в А. І. Лизогуба, Шевченко зробив у збірці виправлення і переробки олівцем у рядках 1, 39, 43 і дописав назву «Розрита могила». Текст вірша набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш поширюється в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Розритої могили» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 44 звор. — 45). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126). Уривок початку (перший — восьмий рядки) В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из „Чорной Рады“ брат Василий мне выписал»; ІР НБУВ, І, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1 — 8 повного списку «Розритої могили», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, мабуть, і переписано).

Список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 311 — 312) датовано: «1845 декабря 25». Розходжень з автографом у збірці «Три літа» він не має. Список невідомою рукою, що належав М. О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, арк. 23 звор. — 25), близький до автографа у збірці «Три літа». Відміни іншого списку М. О. Максимовича подав В. М. Доманицький (див.: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — К., 1907. — С. 58 — 62).

Наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав до свого збірника І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 14 — 15). Список І. М. Лазаревського не відбивав тексту, створеного в рукописній збірці «Три літа», містив спотворення й викривлення. Особливо перекручено в ньому заключні рядки твору (47 — 53). Переглядаючи цей список після повернення із заслання, Шевченко зробив у ньому багато виправлень, усунув частину спотворень, частково відновив варіанти збірки «Три літа», подекуди створив нові варіанти. Заключні рядки (47 — 53) Шевченко закреслив, нічим їх не замінивши. Правку не доведено до кінця й облишено.

Список твору мав П. О. Куліш. Найімовірніше, за цим списком вірш уперше надруковано у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 19 — 21).

Відомі також списки в рукописних збірках «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, с. 97 — 99), «Сочинения Т. Г. Шевченка», 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 498 — 500), у рукописному «Кобзарі» 1863 р. (ІЛ, ф. 1, № 811), у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 247 — 248), у примірнику «Кобзаря» 1860 р. з рукописними вставками, який належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 1 — 2), список невідомою рукою (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 82 — 85), список невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 38 — 39), список невідомою рукою (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 2092, арк. 7 звор. — 8 звор.). /693/

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 60 — 61 (подано за першодруком, здійсненим з багатьма друкарськими помилками).

Безпосереднім поштовхом до написання вірша стали розкопки археологічних пам’яток, зокрема могил (курганів), проведення яких в 30 — 40-х рр. пожвавилось в Україні. В Шевченкові часи могили були характерною рисою українського степового ландшафту, чимало їх зустрічалося й поблизу Березані. Поет, як і інші українські письменники, вважав могили пам’ятками епохи козаччини. Звідси — негативне ставлення до розкопок могил (воно виявлено вже у поемі «Гайдамаки»). Могили у Шевченка — не тільки типова деталь пейзажу України, а й символ її героїчного минулого. Поширений у фольклорі та творчості романтиків, образ могили — один із постійних у Шевченка. Як і в його сучасників, він має амбівалентний характер: могили — свідки слави і безслав’я, боротьби за свободу і пригноблення. Образ могили як уособлення духовної сили українського народу, його боротьби за волю постає в ранніх Шевченкових творах — поемі «Іван Підкова», вірші «Думи мої, думи мої...». Інше семантичне наповнення дістає образ могили в заголовному образі вірша «Розрита могила». Це — «узагальнений до символу образ України, пограбованої царизмом» (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — К., 1964. — С. 126).

Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась... — ці й наступні рядки нагадують діалог з народної пісні «Ой чи ж бо я сама на світі одная...»:


— Чи ти мене, моя мати, в церкву не носила,

Чи ти мені, моя мати, долі не впросила?

«І в церкву тебе носила, Богу молилася,

Така тобі, моя доню, доля судилася».

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 356).


Ой Богдане! Нерозумний сину! — В цих і наступних рядках вірша — зверненнях-докорах персоніфікованої матері-України до гетьмана Богдана Хмельницького, стилізованих під народні голосіння, Шевченко вперше називає винуватця і причину кризового становища України. Цю причину він бачить в історичній помилці Б. Хмельницького — підписаному ним 1654 р. у Переяславі акті приєднання України до Московської держави, що обернувся для українського народу ліквідацією його здобутків на шляху до створення власної держави, неволею (кріпацтвом), руїною.

Степи мої запродані Жидові, німоті... — Йдеться про передачу колоністам земель Запорозької Січі після її зруйнування 1775 р. військами Катерини II. Перші німецькі колонії були засновані 1789 р. на острові Хортиця та в Павлодарському і Новомосковському повітах Катеринославської губернії переселенцями з Пруссії (Багалей Д. И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. — Киев, 1889. — С. 89 — 90). У 1845 р. на півдні України налічувалось вже близько ста тисяч німецьких колоністів. Єврейська колонізація причорноморських степів почалася пізніше — в 1807 р. засновано перші колонії на Херсонщині, однак через відсутність у переселенців досвіду ведення сільського господарства довго вони не протримались (Там само. — С. 95 — 96). Пишучи про /694/колонізацію українських степів євреями, Шевченко міг мати на увазі родину баронів Штігліців — царських придворних банкірів, яким належали землі, де була колись Стара і Нова Січ (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — С. 131). У 1843 р. Шевченко побував на острові Хортиця й, можливо, у селі Покровському.

Сини мої на чужині, На чужій роботі. — Ймовірно, Шевченко пише про козаків, яких після поразки війська гетьмана І. Мазепи у Полтавській битві 1709 р. та падіння гетьманської столиці Батурина було заслано Петром І на північ до Фінської затоки копати в болотах канали й розчищати місце для розбудови Петербурга. Надзвичайно важкі умови роботи спричинили загибель десятків тисяч людей (див. коментар до поеми «Сон», 1844 р.).

І могили мої милі Москаль розриває... — Вбачаючи в розкопках курганів наругу над національними святощами, Шевченко протестував проти розкопок з позицій народної моралі: за нею, розривати могили — великий гріх. Могили не були пам’ятками козацької доби. Як встановлено пізніше, обряд поховання померлих під насипом зберігався на території України до початку другого тисячоліття н. е. (приблизно до XIII ст.).

А тим часом перевертні Нехай підростають... — Перевертнями Шевченко називає українців, які з корисливою метою нехтували національними та соціальними інтересами рідного народу. Асиміляцію української старшини, котрій для заохочення надавались у вічне володіння земля, села та кріпаки, російська влада почала проводити з початку XVIII ст. Особливо посилилася проімперська орієнтація української знаті після 1785 р., коли Катерина II зрівняла її з російським дворянством, що відкривало можливості зробити кар’єру й отримати адміністративну посаду на вищому державному щаблі. Типовий носій цієї набутої «малоросійської» ментальності виведений Шевченком в образі «землячка... з циновими гудзиками» у поемі «Сон».

Якби-то найшли те, що там схоронили... — тобто волю, яка «Лягла спочить... А тим часом Виросла могила» («Думи мої, думи мої...»).



















1844




«ЧИГРИНЕ, ЧИГРИНЕ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 4 — 5 звор.).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «19 февраля 1844. Москва».

Датується за автографом: 19 лютого 1844 р., Москва.

Первісний автограф не відомий. До рукописної збірки «Три літа» вірш переписано з невідомого автографа у квітні — червні 1846 р. в Києві. Рядки 17 — 25 відкреслені чиновниками III відділу з позначкою «нотабене». В рядках 27 — 30 підкреслено окремі слова, а рядки 45 — 46 і 63 — 64 підкреслено цілком.

Вірш поширювався у списках. Очевидно, найранішим з них був список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 1, № 143, арк. 46 — 47 звор.), який не має розбіжностей з автографом у збірці «Три літа». /695/

У списку, що належав М. О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 20 звор. — 23), та невідомою рукою кінця 40-х — початку 50-х років XIX століття (див.: Кобзар з додатком споминок про Шевченка М. Костомарова і М. Микешина. — Прага, 1876. — С. 9 — 11) мають заголовки «Чигрин», текст ідентичний з автографом у збірці «Три літа». Той же заголовок містять списки у рукописних збірках «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, с. 87 — 90), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 245 — 248), але в першому з них є різночитання у рядку 55 (замість «Може, викую я з його» — «Може, викую я знову»), а в другому відсутній рядок 63 і є різночитання у рядку 46 (замість «Підростуть гетьмани» — «Поростуть гетьмани»). У списку невідомою рукою у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 253 — 254) назва — «Чигрин».

Вперше надруковано у львівському журналі «Вечерниці» (1863. — № 11. — С. 81 — 82) за невстановленим джерелом. Різночитання в першодруці збігаються з різночитаннями списку в примірнику «Кобзаря» 1860 р. з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, арк. 150 і 153). Копією з першодруку є список Ігн. Левицького (ЦДІА України у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 197 — 199). Багато відмін проти автографа у рукописному «Кобзарі» 1865 р. Д. Демченка (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 159, 161).

Вперше введено до збірки творів (з купюрами у рядках 45 — 46 та 83 — 86 з огляду на цензуру) у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 667 — 669, і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 62 — 64.

Чигрин — Чигирин, повітове місто Київської губернії (тепер районний центр Черкаської області). В першій половині XVI ст. згадується як укріплений козацький зимівник. Після Люблінської унії 1569 р. був центром Чигиринського староства. Старовинне місто відіграло важливу роль у повстаннях під проводом С. Наливайка (1594 — 1596), Т. Федоровича (1630), П. Павлюка (1637). З 1638 р. Чигирин став сотенним містом. У 1638 — 1647 рр. чигиринським сотником був Б. Хмельницький. Під час національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. Чигирин став гетьманською резиденцією, адміністративно-політичним центром України (1648 — 1660), а також полковим містом Чигиринського полку. Шевченко був у Чигирині двічі: у липні — серпні 1843 р. й у квітні — жовтні 1845 р. Тут він намалював картини «Дари в Чигрині 1649 року», «Чигринський дівочий монастир», «Чигрин з Суботівського шляху». Згадки про Чигирин є в поетичних творах «Гайдамаки», «Княжна», «Хустина», «У неділеньку у святую...», «Заступила чорна хмара...» та в п’єсі «Назар Стодоля». У часи Т. Г. Шевченка Чигирин був занедбаним повітовим містечком. Його доля асоціювалася в уяві поета з долею всієї України.

Вірш Шевченка — медитативно-філософський монолог, історіософське осмислення історичного змісту одвічної національно-визвольної боротьби, національної долі України, її державно-визвольних змагань і перспектив. Мотивами туги за колишньою козацькою славою і патріотичними настроями вірш перегукується із поезією М. Маркевича «Чигирин» з його збірки «Украинские мелодии» (М., 1831).

Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили — Твоя слава... — перегук із настроєм і образним ладом вірша «Розрита могила» (1843): «Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває...». /696/

За що ж боролись ми з ляхами? — Тут і в наступних запитаннях Шевченко акцентує увагу на триваючій протягом століть боротьбі українського народу з агресивними сусідами — поляками, кримськими татарами, москалями — за виживання, свободу і відродження державності. Польська експансія на українські землі почалася з середини XIV ст. поступовим підпорядкуванням Галичини і частини Волині. Після Люблінської унії 1569 р. до Польщі відійшли майже всі українські землі. Незадоволення всезростаючим національним, соціальним і релігійним гнітом час від часу переростало у вибухи стихійних козацьких повстань проти поляків. Повстання 1648 р., очолене Богданом Хмельницьким, переросло у велику українсько-польську війну, внаслідок якої український народ відновив свою державність.

За що ж ми різались з ордами? — Йдеться про боротьбу українського козацтва з кочовиками, нащадками так званої Золотої Орди, кримськими татарами. Ставши васалами Османської імперії, вони з кінця XV ст. почали здійснювати часті спустошливі наїзди на українські землі, забираючи в полон невільників.

За що скородили списами Московські ребра?? — Московська експансіоністська політика, спрямована на поглинання України після Переяславської угоди, насторожувала вже Богдана Хмельницького. Українського гетьмана дратувало те, що Москва, не задоволена його війною проти Польщі у союзі зі Швецією, уклала з поляками перемир’я. «Се зараз поправило польські діла і дуже було неприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну полякам, не додержує своїх обов’язків перед українцями. Особливо його гнітило, що переговори Москви з поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі — може, на шкоду України» (Грушевський Михайло. Ілюстрована Історія України. — Київ; Львів, 1913. — С. 318 — 319). Укладений 1656 року тісний союз зі Швецією і Семигородом і розпочата на початку 1657 року війна проти Польщі, що було проти волі Москви, свідчили про нові орієнтації Б. Хмельницького у зовнішній політиці. Його наступники, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, довели цей конфлікт з Москвою до збройних протистоянь. Одна з наймасштабніших битв між українським військом гетьмана І. Виговського і московським військом під командуванням князя О. Трубецького відбулася 28 — 29 червня 1659 р. під Конотопом. Іван Мазепа, гетьман Лівобережної України, прагнучи відокремлення від Росії, воював проти Петра І у союзі з шведським королем Карлом XII.

А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна... — Шевченко говорить про свою «юродивість», очевидно, у тому первинному її значенні, що походить із «Першого послання св. Павла до Коринтян» (Гл. 4. В. 9, 10, 11, 12), де йдеться про один із апостольських подвигів, подвигів християнського благочестя — юродство ради Христа: «9. Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям. 10. Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж — міцні; ви славні, ми ж без чести. 11. До свого часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось. 12. Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо». Шевченкова відданість українській ідеї сприймалася недоброзичливцями і навіть друзями-земляками із його оточення як різновид /697/ юродивості: «... мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що уродився не кацапом або не французом», — писав Шевченко у листі до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Рядки «А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна...», як і співзвучні з ними «Тілько я, мов окаянний, І день, і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить...» із послання «І мертвим, і живим...», за спостереженням Ю. Івакіна «навіяні... передусім біблійними Книгою пророка Ієремії і Плачем Ієремії (образ пророка-викривача, що марно закликає до своїх співвітчизників і оплакує руїни Єрусалима). Про неабиякий інтерес Шевченка до цього джерела ... свідчать його епіграфи до альбому „Три літа“ і до поезії „Кавказ“, узяті з Книги пророка Ієремії» (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — С. 135).

І вицідять сукровату... — сукровицю.

Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі. — Тут Шевченко звертається до Богдана Хмельницького як будівничого української державності, символом якої став Чигирин. Сподівання, що «встане правда...», надає цій згадці про гетьмана оптимістичного звучання.



















СОВА


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 14 — 20 звор.).

Подається за цим автографом. Помилкове написання в рядку 52 «Доля роздобуде» виправляється за контекстом: «Долю роздобуде». В рядку 184 «Дожидає в темнім [гаї]» за контекстом вводиться кон’єктура (не дописане в автографі слово).

Автограф датований: «6 маія 1844. С. П. Б.».

Датується за автографом: 6 травня 1844 р., С.-Петербург.

У першій половині червня 1844 р., в листі, текст якого, за винятком дрібних фрагментів (див. т. 6 цього видання), не зберігся, Шевченко сповістив про написання поеми «Сова» В. М. Рєпніну. Відповідаючи на цей лист, В. М. Рєпніна 19 червня 1844 р. писала Шевченкові: «Я непременно примусь за малороссийский язык; я хочу наслаждаться всеми Вашими цветами; я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения „Совы“. Вы избрали один из тех случаев, из [которого] поэт, и такой как Вы, может извлечь [чувство] глубокое, раздирающее...» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 22). У листі до поета від 20 грудня 1844 р. В. М. Рєпніна висловлювала бажання бачити твір надрукованим. «Обрадуйте его (А. І. Лизогуба. — Ред.), — писала вона, — и всех любителей малороссийского языка Вашей „Совой“» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 31). У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з не відомого нам автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування поправив 52, 102, 127, 132 — 137, 148, 203, 246-й рядки). На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування в селі Седневі у А. І. Лизогуба, готуючи нове видання «Кобзаря», Шевченко зробив ще дві правки олівцем — у рядках 142 та 220. Очевидно, Шевченко мав намір надрукувати поему в «другому „Кобзарі“», видання якого поет готував на початку 1847 року. Воно мало вийти в Києві, але не було здійс/698/нене через арешт Шевченка 5 квітня 1847 р. (див.: Бородін В. Рукописна збірка Т. Шевченка «Три літа» як джерело тексту // Збірник праць двадцять першої та двадцять другої наукових шевченківських конференцій. — С. 92 — 94). Згадані виправлення олівцем пов’язані з підготовкою цієї нездійсненої публікації.

Вперше надруковано за копією з автографа збірки «Три літа» в журналі «Нова громада» (1906. — № 10. — С. 60 — 67; публікація П. Є. Щоголева). Передруковано в журналах «Літературно-науковий вісник» (1906. — № 12. — С. 337 — 340); «Світ» (1906. — № 19. — С. 282 — 291); «Киевская старина» (1906. — № 10. — С. 200 — 203, у статті В. М. Доманицького «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка»); див. також відбиток із «Киевской старины»: Доманицъкий В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — К., 1907. — С. 64 — 67.

До збірки творів уперше включено у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 157 — 164.

«Сову» написано під враженням подорожі Шевченка у 1843 р. в Україну. В творі виявилися нові ідейно-художні тенденції, характерні для всієї творчості поета періоду «трьох літ». Своєю поетикою (передусім тропікою — порівняннями, епітетами, метафорами, символами та народнопоетичними формулами) поема близька до народних пісень. До багатьох рядків і образів поеми можна вказати народнопісенні відповідники та паралелі.

Та повезли до прийому Битими шляхами. — Паралелі до цих рядків є у багатьох рекрутських піснях:


Та повезли до прийому —

Задрижали ніжки, ручки йому

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1003);


Ой повезли парнів

Битими шляхами...

(з пісні, записаної небожем поета А. Й. Шевченком у Кирилівці; ІЛ, ф. 1, № 737, с. 33).


Де на ніч ставали, Сторожу давали, Стару вдову до обозу Та й не допускали. — Пор. з цитованою кирилівською піснею, записаною А. Й. Шевченком:


Де на ніч ставали,

Вікна забивали,

Та рідного отця-неньки

Та й не допускали (Там само).


А у вдови один син, Та й той якраз під аршин. — Ці рядки, як і всю сцену рекрутського набору, запозичено з народних пісень про рекрутчину:

А у вдови один син,

І той пішов під аршин

(Максимович М. Украинские народные песни. — С. 157); пор.: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные II. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 978). /699/



















ДІВИЧІЇ НОЧІ


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 21 — 21 звор.).

Подається за автографом.

Дата в автографі: «18 мая 1844, СПБ».

Датується за автографом: 18 травня 1844 р., С.-Петербург.

До збірки «Три літа», укладеної, найімовірніше, у квітні — червні 1846 р. у Києві, вірш введено дещо пізніше за інші твори. Шевченко вписав його між поемами «Сова» та «Наймичка» темнішим чорнилом на аркуші, що раніше становив шмуцтитул до поеми «Наймичка», попередньо витерши на ньому назву поеми (лишилися лише сліди від двох рисок олівцем, між якими було написано назву).

Вперше надруковано за копією з автографа рукописної збірки «Три літа» в журналі «Нова громада» (1906. — № 10. — С. 67 — 68; публікація П. Є. Щоголева). Передруковано в журналах «Літературно-науковий вісник» (1906. — № 12. — С. 340 — 341); «Світ» (1906. — № 19. — С. 291); «Киевская старина» (1906. — № 10. — С. 204, у статті В. М. Доманицького «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка»; див. також відбиток з журналу «Киевская старина»: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — С. 68).

До збірки творів поета вперше введено у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 164 — 165.

Вірш належить до так званої «жіночої лірики» Шевченка, для якої характерні мотиви дівочої самотності, неподіленого почуття, розлуки тощо, і становить своєрідну варіацію раніше написаної «Думки» («Нащо мені чорні брови...»).
















СОН

(Комедія)


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 35 — 49).

Подається за збіркою «Три літа». В рядку 69 помилково написане слово «тенетрями» виправляється за контекстом «нетрями».

Автограф датовано: «8 июля 1844. С.-Петербург».

Датується за автографом: 8 липня 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Під час переписування зроблено чимало виправлень (див. розділ «Інші редакції та варіанти»). На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування у селі Седневі у А. І. Лизогуба, Шевченко зробив виправлення чорнилом і олівцем у 148, 261, 415, 544, 560, 566-му рядках. Текст поеми набув остаточного вигляду.

Про те, що існував попередній автограф поеми, свідчив М. І. Костомаров. Згадуючи про своє знайомство з Шевченком у Києві навесні 1846 року, він зазначив, що поет під час другої зустрічі «принес с собою в кармане несшитую тетрадь своих нигде еще не печатанных стихотворений, читал их...» (Костомаров Н. И. Письмо М. И. Семевскому // Рус/700/ская старина. — 1880. — № 3. — С. 598). В автобіографії мемуарист уточнював: «Он прочел мне некоторые из неизданных своих произведений, от которых я был в совершенном восторге. Особенно сильное впечатление произвел на меня „Сон“, неизданная антицензурная поэма Шевченко. Я читал и перечитывал ее всю ночь и был в полном упоєний» (Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. — 1885. — № 5. — С. 211).

У середині 40-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., поема поширювалася в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Матеріали слідства у III відділі свідчать, що серед кирило-мефодіївців твори Шевченка поширював О. О. Навроцький. Під час арешту кирило-мефодіївців списки поеми «Сон» відібрано у В. М. Білозерського та М. І. Костомарова (ДАРФ, ф. 109, 1 експ., № 81, ч. 4, арк. 45 звор. — 53; ч. З, арк. 105 — 106). На допиті у III відділі В. М. Білозерському поставили питання: «Вам ли принадлежат тетрадки с малороссийскими стихотворениями, между которыми находится и „Сон“ — самое наглое сочинение Шевченко?..» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 121). М. І. Костомарова запитали: «Для чего вы хранили у себя написанные на нескольких листочках стихотворения возмутительного содержания, даже „Сон“, сочинение Шевченки, исполненное самых наглых и дерзких описаний высочайшего дома, равно две книги, печатную и рукописную, сочинений того же Шевченки, исполненные подобных мыслей? Кто переписывал и иллюстрировал означенную рукописную книгу?» (Там само. — С. 116). Списки В. М. Білозерського та М. І. Костомарова опосередковано походять від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, поему переписували як із «незшитого зошита», залишеного поетом у когось із знайомих, так і з інших списків. У деяких із цих списків, зокрема П. О. Куліша (ІРЛІ, ф. З, оп. 19, № 70), у тому, за яким К. Г. Климкович вперше надрукував поему в 1865 р. у Львові окремим виданням, у списку, варіанти якого подано у празькому «Кобзарі» 1876 р. з додатком споминок Костомарова і Микешина (с. 12 — 28), та ін. твір датовано не липнем, як у рукописній збірці «Три літа», а червнем 1844 р. У першодруці і в списку П. О. Куліша дата збігається дослівно: «Місяць червень, р. б. 1844, у Петербурзі». І там, і там відсутні епіграфи. Конкретніша дата у празькому «Кобзарі» 1876 р. (Т. 2. — С. 28): «1844, 8 июня Петербург». За формулюванням вона ближча до шевченківської традиції. Рік, число і місце збігаються з датою збірки «Три літа». Можливо, неуважно прочитано місяць: замість «июль» — «июнь».

Коли 21 серпня 1859 р., повертаючись з третьої подорожі в Україну, Шевченко завітав у Качанівку, син Г. С. Тарновського (тоді студент) продекламував йому рядки:


Лечу, дивлюся — аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає;

Тихесенько вітер віє,

Між ярами, над ставами

Верби зеленіють... /701/

(Мелочи из жизни Шевченка // Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 35). Пропуск рядка «Степи, лани мріють», очевидно, випадковий, але слово «Лечу» у першому рядку наведеного уривка (замість «Летим», як у збірці «Три літа») зустрічається у багатьох списках. Такий вигляд має цей рядок і в «Кобзарі» 1867 р., в якому опубліковано уривок з поеми (рядки 75 — 156) з цензурними купюрами. Повністю поему «Сон» у Росії надруковано вперше у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 166 — 182.

Згаданий список П. О. Куліша, а також списки О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, с. 445 — 452) і Г. М. Честахівського (ІЛ, ф. 1, № 62) містять багато відмін проти основного тексту. Джерело їх не встановлено. Мабуть, вони походять від неякісних списків. Існували також нині не відомі списки М. О. Максимовича і той, що належав Г. Степаненкові. Варіанти першого опублікував В. М. Доманицький у своїй праці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» (с. 69 — 71), варіанти другого подано у примітках до «Кобзаря» 1908 р. за редакцією В. М. Доманицького (с. 619 — 620).

З невстановленого джерела поему переписано в кінці 50-х років XIX ст. до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка, що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Варіанти із цього списку (порівняно з «Кобзарем» 1893 р.) опублікував О. Я. Кониський у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (1901. — Т. 39. — С. 21).

Багато спотворень допущено в рукописному «Кобзарі» 1857 р. І. І. Сердюкова (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 19 — 42). Переважна більшість пізніших списків походить від публікацій (див.: Попель С. Д. Списки поеми Шевченка «Сон» // Радянське літературознавство. — 1964. — № 3. — С. 50 — 73).

Цікавим і до певної міри загадковим є список 1852 р., зроблений у Новопетровському укріпленні (див.: Хінкулов Л. Ф. Невідомі рукописи й документи з архівів Новопетровського укріплення // Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. — К., 1962. — С. 265). Список у зошиті на 26 сторінок, під текстом підпис не рукою Шевченка «Т. Шевченко» і дата «Коки 1852». Очевидно, його зроблено одним із приятелів і шанувальників поета з кола польських засланців. Список зберігається у фонді історика М. П. Лихачова в архіві Санкт-Петербурзького філіалу Інституту історії РАН (К., 238, IV, 13, шифр: 311/10).

Уже в перші дні приїзду до Оренбурга в 1847 р. Шевченко, за свідченням Ф. М. Лазаревського, читав з пам’яті йому і С. П. Левицькому поему «Сон» (Лазаревский Ф. М. Из воспоминаний о Шевченко // Киевская старина. — 1899. — № 2. — С. 152). Ймовірно, що і в Новопетровському укріпленні він продиктував її з пам’яті комусь із друзів, а той зафіксував її з багатьма неточностями. У списку близько 200 рядків мають різночитання проти автографа у збірці «Три літа».

Про поширення поеми «Сон» у списках свідчив М. П. Драгоманов: «Я сам у свій хлоп’ячий вік, у 50-ті роки, надибавсь, наприклад, на сліди впливу Капністів-лібералів і аболіціоністів, із кружка котрих в перший раз здобув і „Сон“, і „Кавказ“ Шевченка» (Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — К., 1917. — С. 27).

Вперше всю поему введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 17 — 34 (подано за першодруком).

Комедія — авторський підзаголовок — «комедія» вказує на жанрово-стилістичне спрямування твору, водночас він містить настанову на очуд/702/неність, абсурдність зображуваного («сон, напричуд дивний»; «Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!..»). Загалом жанровий спектр твору набагато ширший. Це сатирична поема з елементами гротеску, мотивами трагедійності, історіософсько-політична за проблематикою. Жанр поеми визначено як «комедію» за взірцем жанру «Божественної комедії» Данте, перша частина якої — «Пекло» вийшла в 1842 р. у російському перекладі.

Духъ истины, его же мір не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его. — Епіграфом з Євангелія від св. Іоана («Духу істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить його і не знає») поет дуже узагальнено окреслює стан суспільства, яке не приймає Духу істини, бо не бачить його і не знає. Звідси випливає намір автора — розкрити перед своїми байдужими сучасниками істинну картину навколишнього життя в його найжахливіших проявах.

У всякого своя доля І свій шлях широкий... — Вступна частина поеми (рядки 1 — 48) є своєрідною трансформацією поглиблених образно й соціально мотивів вірша Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права» (див., зокрема: Ласло М. Влияние творчества Г. Сковороды на поэзию Т.Г. Шевченко // Доклады и сообщения, представленные на VII Международном съезде славистов (Варшава, 21 — 27 августа 1973). — Бухарест, 1973). Ряд загальнолюдських і суспільних вад виявляється водночас дуже пізнаваним, екстрапольованим на конкретні обставини й події російської дійсності часів царювання Миколи І.

Той неситим оком... — натяк на Миколу І, який у цей час вів війну на Кавказі, потопив у крові польське повстання 1830 — 1831 рр., погрожував збройним втручанням країнам, які проводили не бажану йому політику. Водночас Шевченко мав на увазі й усіх інших «катів вінчаних».

Все храми мурує... — За царювання Миколи І велося посилене будівництво церков переважно за проектами архітектора К. Тона.

Та якогось Раю На тім світі благаєте... — Поняття «рай» є наскрізним у поемі («Тихо, як у Раї»; «Так от де рай!») і трактується в дусі народно-релігійних уявлень як куточок благоденства, місце без страждань. Пошук такого раю є композиційним стрижнем поеми. Гротескно-саркастичного звучання цей мотив набуває в зображенні царського раю («Так от де рай!»).

Так буцім сова Летить... — Образ сови як провідниці ліричного персонажа в його польоті над імперією горя і зла є художньо вмотивованим і постійним у творчості Шевченка (поезії «Три літа», «Рано-вранці новобранці...», поеми «Сова», «Чернець», «Марина»). Втілюючи такі риси, як пітьма, похмурість, розпач, відчай, цей образ є співвідносним з народнопоетичною і християнською символікою.

Споконвіку вмивається, Сонце зострічає... І нема тому почину, І краю немає! — філософські роздуми, співзвучні з мотивами Книги Еклезіастової (Гл. 1. В. 4 — 5): «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно».

Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. — Ремінісценція мотивів з Одкровення св. Іоана Богослова (Гл. 21. В. 4): «...і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше...».

А он розпинають Вдову за подушне... — Подушний податок, запроваджений Петром І, накладався на осіб так званих податних станів, незале/703/жно від їхньої заможності. Подушне сплачувалося за «ревізьку душу», тобто за осіб чоловічої статі, внесених до податкових списків під час перепису. До нового перепису його повинні були сплачувати вдови за своїх померлих чоловіків. Фактично вдови сплачували подушне більшу частину життя, бо переписи проводилися дуже рідко. На час створення поеми останній перепис був у 1833 р., а наступний відбувся 1850 р.

Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. — Образність і тональність цього фрагмента суголосні тим, що панують в Одкровенні св. Іоана Богослова і змальовують переддень перед судом Божим і другим пришестям Христа: «Перший посурмив, і настав град і вогонь, змішані з кров’ю, і кинуто їх на землю» (Гл. 8. В. 7); «І другий ангел посурмив, і мов гора велика, огнем розпалена, була кинута в море: і стала третина моря — кров’ю» (Гл. 8. В. 8); «І третій ангел посурмив, і впала з неба зоря велика, що палала, як смолоскип...» (Гл. 8. В. 10); «Трьома карами цими вбита була третина люду: огнем і димом і сіркою...» (Гл. 9. В. 18); «...от — великий дракон червений, який мав сім голів і десять рогів, і на головах його — сім діядем» (Гл. 12. В. 3). У підтексті — пророцтво загибелі кривдникам і грішникам, які не хочуть покаятися у своїх злодіяннях.

А меж ними, запеклими... Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! — узагальнений до символу образ засланого борця за волю. «Цар волі» — уособлення ідеї саможертовного служіння народові: він втілює риси, властиві кільком поколінням борців із самодержавством, передусім декабристам, яких Шевченко глибоко шанував як «первых русских благовестителей свободы». Водночас це пряма алюзія образу Ісуса Христа. За Біблією, над головою розіп’ятого Христа було вміщено напис: «„Це Ісус — Цар Юдейський“. Тоді розіп’яли з Ним двох розбійників: одного праворуч, а одного ліворуч» (Матвія. Гл. 27. В. 37 — 38).

І ні однісінької хати. — Архетип хати у Шевченка містить глибоко гуманістичний заряд. Хата — це прихисток людського тепла й затишку (пор.: «Не кидай матері, казали...», «Садок вишневий коло хати...», «І виріс я на чужині...», «Не молилася за мене...»). В цьому значенні він протистоїть поняттю «палати». Розвиток образу, наповнення його сатиричним змістом — у поезії «Якби ви знали, паничі...».

У нас парад! Сам изволит Сегодни гуляти! — Йдеться про парадний прийом, бенкет у царському палаці, на честь чого влаштовано святкову ілюмінацію. Про скептичне ставлення Шевченка до подібних царських розваг свідчить його запис у щоденнику від 1 липня 1857 р., де згадано подібне свято в Петергофі 1836 р.

Аж ось і сам... — Тут і далі сатира на соціально-політичний лад царської Росії набирає форми памфлету на особу Миколи І. Сатиричний портрет царя при всій гротесковості дуже схожий на свій оригінал і за політичною суттю, і за зовнішністю. Можливо, на образі Миколи І у поемі «Сон» відбилося знайомство Шевченка з поемою А. Міцкевича «Дзяди» та опосередковано (через О. Бодянського) — з книжкою маркіза де Кюстіна «La Russia en 1839» (Рагіз, 1843).

Цариця-небога, Мов опеньок засушений... Хита головою. — Шаржований і водночас безжалісно точний портрет дружини Миколи I імператриці Олександри Федорівни (1798 — 1860), яку Шевченкові, можливо, доводилося бачити в Петербурзі та чути про неї розповіді К.П. Брюллова. Не виключено, що на цих рядках позначився опис імператриці в книжці /704/ де Кюстіна, який зауважував її надзвичайну худорлявість та хворобливий вигляд: «Нервные конвульсии безобразили черты ее лица, заставляй иногда трясти головой» (Де Кюстин. Николаевская Россия. — М., 1930. — С. 83), що, на думку автора, було наслідком переляку, викликаного повстанням 14 грудня 1825 р. У 1860 р. Шевченко відгукнувся на її смерть віршами «Хоча лежачого й не б’ють...» та «О люди! люди небораки!..».

Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. — У ті роки друкувалося чимало улесливих віршів, присвячених імператриці (Є. Ростопчина, «Тайные думы», 1838; П. Ободовський, «Царский цветник», 1841; Калістратов, «Русь святая. На новый год», 1841; І. Мятлєв, «Картина в кабинете государыни императрицы», 1841 та ін.).

Мов сичі надуті. — Микола I, за свідченням сучасників, намагався справити враження на присутніх своїм величним виглядом. За припущенням де Кюстіна, він носив корсет, а емігрант М. Сазонов у памфлеті «Правда про імператора Миколу I» (Париж, 1854) писав, що цар навмисно міцно затягував живіт, щоб той краще підпирав груди (Литературное наследство. — 1941. — № 41/42. — С. 245).

Та нових петлицях Та о муштрах ще новіших!.. — Коло інтересів Миколи I зводилося до парадів, муштри, мундирів. «Мания смотров, парадов и маневров имеет в России характер повальной болезни. Губернаторы, подобно государю, проводят жизнь за игрой в солдатики» (Де Кюстин. Николаевская Россия. — С. 267). Фрунтоманію Миколи І викривали А. Міцкевич у поемі «Дзяди», О. І. Полежаєв, а після 1844 р. — М. П. Огарьов, О. І. Герцен, П. Л. Лавров. Не випадковою є й згадка про «нові петлиці». У тогочасних газетах часто публікувалися накази про зміни в формі російської армії. Зокрема, незадовго до написання поеми — 18 травня 1844 р. Шевченко міг прочитати в «Северной пчеле» наказ: «Государь император высочайше повелеть соизволил: всем войскам, исключая гусаров, вместо употребляемых ныне киверов, иметь вновь утвержденные его величеством каски». А 14 липня 1844 р., тобто через чотири дні після написання комедії, у тій же газеті надруковано наказ про зміни у формі сибірського гренадерського полку, в якому, зокрема, є рядки: «Штаб- и обер-офицерам сего полка иметь золотые петлицы на воротниках и обшлагах мундиров...» (Северная пчела. — 1845. — № 5).

Дивлюсь, цар підходить До найстаршого... та в пику... — Сцена «генерального мордобитія» (Франко І. Темне царство// Повне зібр. творів: У 50 т. — К., 1980. — Т. 26. — С. 148) є своєрідним гротесковим образом, який розкриває «механіку» самодержавства в дії.

Твердиня й дзвіниця... — Петропавловська фортеця й Петропавловський собор, дзвіниця якого має високий шпиль. Фортеця, збудована Петром I для оборони столиці від шведів, незабаром стала тюрмою для найнебезпечніших політичних ворогів царату. Собор був усипальнею російських імператорів.

Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! — Йдеться про пам’ятник Петру І на Сенатській площі в Петербурзі, споруджений у 1782 р. за проектом французького скульптора Е. Фальконе (1716 — 1791). Стилістично знижений опис пам’ятника суперечить офіціозно закладеній у ньому величі. Невідповідність образного вирішення пам’ятника, помічену Шевченком-митцем, зауважив ще маркіз де Кюстін, який назвав задум Фальконе «фатальним», а виконання — «безпорадним».

Первому вторая. — Напис на пам’ятнику Петрові І російською та латинською («Petro Primo Katarina Secunda») мовами. /705/

Це той первий, що розпинав Нашу Україну... — Тут і в пізніших творах («Великий льох», «Іржавець») поет гнівно картає Петра I за соціальне й національне гноблення українського народу. Політика царя щодо України була спрямована на обмеження її автономії: у листопаді 1720 р. він видав указ «Про заснування в Малоросії Військової канцелярії», яким започаткував уніфікацію державних порядків за російським зразком. У квітні 1722 р. створюється російська владна структура — Малоросійська колегія, що діяла в складі шести офіцерів-росіян — командирів розквартированих в Україні царських полків. Почали запроваджуватися обмеження і в духовному житті українців, зокрема, в жовтні 1720 р. сенат ухвалив постанову щодо заборони друкування книжок у Гетьманщині, окрім церковних, та й у тих не мало бути відмінностей від російських видань.

А вторая доконала Вдову сиротину. — Катерина II (1729 — 1796) остаточно ліквідувала залишки автономного ладу Лівобережної України, скасувавши гетьманство (1764), ліквідувавши Запорозьку Січ (1775) і запровадивши загальноросійську адміністративну систему. Указом Катерини II від 3 травня 1783 р. в Україні запроваджено кріпосне право. Своїм численним фаворитам цариця роздарувала багаті маєтки. На землях, що належали Запорозькій Січі, заснувала низку колоній (німецьких, сербських, болгарських). Дії імператриці були також спрямовані на русифікацію українського народу. Шевченко картав Катерину II й у поемах «Гайдамаки», «Сліпий», «Великий льох». Різке осудження Катерини II характерне для «Оди на рабство» В. Капніста, що її Шевченко міг знати.

«Із города із Глухова Полки виступали 3 заступами на лінію...» — Шевченко відштовхнувся від початку народної історичної пісні «У Глухові у городі»: «У Глухові у городі у всі дзвони дзвонять, Да вже наших козаченьків на лінію гонять» (Максимович М. Украинские народные песни. — С. 111 — 112). З наказу Петра І козацькі полки брали участь у будівництві Петербурга, каналів та укріплень уздовж південних і східних кордонів імперії (від Дніпра до Волги). Від виснажливої праці, хвороб і поганих харчів загинули сотні тисяч козаків. Сотенне містечко Глухів після сплюндрування в 1709 р. Батурина підручними Петра I стало резиденцією гетьмана І. Скоропадського, а з 1722 р. — наказного гетьмана П. Полуботка і місцем розташування Малоросійської колегії.

Наказний гетьман — той, хто заступав гетьмана під час його відсутності або після смерті до обрання нового гетьмана. Після смерті І. Скоропадського (1722) старшина звернулася до Петра І за дозволом обрати нового гетьмана (його кандидатуру старшина пропонувала ще 1709 р.), поклавши тимчасові гетьманські обов’язки на чернігівського полковника Павла Леонтійовича Полуботка (близько 1660 — грудень 1724). Царський уряд не дозволив проведення виборів, і лише сенат закріпив виконання обов’язків наказного гетьмана за Полуботком. Наказний гетьман виступив за ліквідацію Малоросійської колегії, виражаючи настрої патріотично настроєної старшини, яка хотіла відстояти державні інтереси України, зберегти гетьманський спосіб правління. Полуботок писав до сенату скарги на зловживання колегії, організовував чолобитні до імператора з метою усунення російської адміністрації. Розлючений Петро I наказав Полуботкові з’явитися «для відповіді» до Петербурга. Там ув’язнив його в Петропавловській фортеці, в казематі якої Полуботок наприкінці грудня 1724 р. помер.

Поставив столицю На їх трупах катованих! — Відомості про участь козаків у будівництві Петербурга, каналів і укріплень Шевченко /706/ взяв в основному з «Истории русов», яку він знав у рукопису ще з кінця 30-х років і називав, слідом за О. Бодянським, «Літописом Кониського»: «Они осушали непроходимые болота и рыли каналы для прохода водных судов в Санктпетербург, город новопостроенный Государем на свое имя в самых Северных болотах, при устье реки Невы, который созидан весь почти на сваях и насыпях и был могилою многочисленного народа, погибшего от мокрот, тягости и стужи» (История русов. — М., 1846. — С. 224). Подібні мотиви містять також історичні народні пісні, а також розділ «Петербург» з поеми А. Міцкевича «Дзяди». Звинувачення Петра І в численних жертвах під час будівництва Петербурга приписуються П. Полуботку, який, за текстом поеми, пов’язаний з цим часом. Однак під час будівництва столиці гетьманом був І. Мазепа. Картина будівництва столиці Російської імперії таким чином виростає до узагальнення — вся держава була зведена значною мірою на українських кістках (див.: Шевчук Вал. «Святий Чигирин» (бачення української історії в поезії Тараса Шевченка) // Українська мова та література. — 2000. — № 19. — С. 9).

То не хмара біла пташка Хмарою спустилась... — узагальнений у дусі народнорелігійних уявлень образ душ козаків, закатованих Петром I, які чекають на Страшний суд (подібний образ є в пізнішій поемі «Великий льох»).

«І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На Страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих». — Тобто царя не допустять до Раю. Тема праведного суду над Петром І навіяна апокрифічною передсмертною промовою Полуботка перед Петром І, наведеною в «Истории русов»: «Верю несомненно, что, за невинное страдание мое и моих ближних, будем судиться от общего и нелицемерного Судии нашего, Всемогущего Бога, и скоро пред Него оба предстанем, и Петр с Павлом скоро рассудятся» (История русов. — С. 231).

Неначе з берлоги Медвідь виліз... — Порівняння Миколи І з ведмедем (медвідь — діалектна форма, вживана на Черкащині замість загальнолітературного «ведмідь») Шевченко повторив згодом у щоденнику, пишучи про «тяжелую казарменную лапу неудобозабываемого дрессированного медведя» — царя (запис 31 березня 1858 р.). Аналогічні порівняння Миколи І з хижим звіром досить поширені в російській нелегальній літературі часів Шевченка: О. Герцен писав про «медвежью лапу правительства», М. Сазонов — про «медвежью шутку Николая, объявившего сумасшедшим Чаадаева» («Полярная звезда» на 1856 год. — С. 250), Д. Ахшарумов — про «тяжкую лапу Николая» (вірш «Херсон»), О. Полежаєв порівнював Миколу з «лютым волком» («Арестант») тощо. Відповідно до християнської символіки, ведмідь — втілення гріховної тілесної природи людини, символ зла, жорстокості, жадібності.

















«У НЕДІЛЮ НЕ ГУЛЯЛА...»


Джерела тексту:

рукописний список невстановленої особи на окремому аркуші (Державний архів Полтавської області, ф. 222, оп. 1, №789);

список О.С. Афанасьєва-Чужбинського (ІЛ, ф. 99, № 186, арк. 82 — 83 звор.);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 7 — 8 звор.). /707/

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «18 октября 1844, С.-Петербург».

Датується за автографом: 18 жовтня 1844 р., С.-Петербург.

Найраніший відомий текст — рукописний список невстановленої особи, датований 27 грудня 1844 р., що належав згодом К. М. Скаржинській (Державний архів Полтавської області, ф. 222, оп. 1, № 789). Список опубліковано: Бузинний О. Новий рукопис Шевченкової «Хустини» («У неділю не гуляла...») // Червоний шлях. — 1927. — № 3. — С. 137 — 141; Ротач П. Полтавський список «Хустини» Т.Г. Шевченка// Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. — 1963. — № 1 (57). — С. 44 — 47.

Наприкінці 1844 року Шевченко надіслав вірш В.М. Рєпніній, яка знайомила з ним декого із «земляків». «Я получила доброе Ваше письмо... (нині цей лист поета не відомий. — Ред.), — писала Шевченкові В. М. Рєпніна в листі, що датується 10 січня — 22 лютого 1845 р. — Сколько я могла понять Вашу „Хустину“, она очень мне понравилась, землякам же Вашим очень» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 35).

Найімовірніше, в квітні — травні 1846 р., під час спільного проживання з Шевченком у будинку І. І. Житницького у Києві, вірш разом із поезією «Минають дні, минають ночі...» та переспівом 136-го псалма переписав О.С. Афанасьєв-Чужбинський (ІЛ, ф. 99, № 186, арк. 82 — 83 звор.). Текст цих списків (трьох творів поета) Шевченко авторизував власноручним підписом (Там само, арк. 83). Вірш поширювався і в інших списках. Один із них згодом належав П.Г. Житецькому (ІР НБУВ, III, 67992). 12 червня 1862 р. П.Г. Житецький надіслав його редактору «Основи» В.М. Білозерському. «Посылаю Вам, — писав він, — „Хустину“ Шевченко. Она до сих пор нигде не напечатана» (Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. — С. 39 — 40).

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа, з пропуском рядків 42 — 43, до рукописної збірки «Три літа». На початку 1847 р., найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування в селі Седневі у А. І. Лизогуба, готуючи нове видання «Кобзаря» (лишилося нездійсненим), поет вніс виправлення олівцем у 36-й рядок і вписав пропущені 42 — 43-й рядки. Вірш набув остаточного вигляду.

Вперше надруковано під заголовком «Хустина» за нині не відомим списком, що належав О.Я. Кониському, у київському альманасі «Луна» (1881. — Ч. 1. — С. 3 — 6) і того ж року — у львівському журналі «Світ» (№ 6. — С. 110) за списком, що належав І. Шиманову, з таким переднім словом: «Поміщаємо досі не печатану поезію Т. Шевченка „Хустина“. Дісталась вона від п. Шиманова, адвоката харківського, д-ру Пулюєві, котрий читав її п. Кулішеві. По їх думці, нічого сумніватись, що ся поезія зложена Шевченком, котрого чимало рукописей ходило довго з рук до рук, поки 1876 р. зроблено за границею у Празі нове видання „Кобзаря“» (Світ. — 1881. — № 6. — С. 110).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь. — Львів, 1893. — Ч. 1. — С. 11 — 13 (подано за першодруком).

Вірш «У неділю не гуляла...» пройнятий народнопісенними мотивами. В його основі — чумацькі пісні про смерть чумака в дорозі, відомі Шевченкові з народних уст та з фольклорних збірників, зокрема М. Макси/708/мовича (див. також ці пісні у зб.: Чумацкие народные песни И.Я. Рудченко. — Пісні XXVII — XXXV; пісню «Ой ходив чумак сім рік по Дону» — у зб. «Історичні пісні»). Мотив смерті чумака ускладнюється у вірші мотивом чекання милого коханою дівчиною. Ідучи за народнопісенною традицією, Шевченко надав образові чумака виразної соціальної характеристики (він — наймит-сирота, «З чужим добрим, безталанний, Чужі воли поганяє», його «молоду силу» «багаті купили»). Пор. чумацьку пісню, що її співає Яким у повісті «Наймичка»:


Та вырис я в наймах, в неволи,

Та не було доли николы.

Та гей!..

Ой вырис я в наймах, в дорози,

При чужому вози, в дорози.

Та гей!..

Та чужие возы мажучи,

Та чужие волы пасучи.

Та гей!..

(див. цю пісню в кн.: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П.П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1060).


Народнопісенний мотив смерті чумака в дорозі Шевченко згодом використав у поезіях 1848 р. «Ой не п’ються пива, меди...» і «У неділеньку та ранесенько...».

«Доле моя, доле...» — Перші три рядки пісні, що її співає чумак, — з народної пісні «Ой ішов козак з Дону та з Дону додому...», записаної Шевченком у 1843 — 1847 рр. (див. т. 5 цього видання). її співає й один із персонажів повісті «Близнецы».

На новому хресті хустку... — Завішування хусток на хрестах, що ставили на могилі козаків, було народним звичаєм (див.: Колесса Ф. Фольклористичні праці. — С. 221). Пор.: «Над козаками хусточки!» («Гайдамаки», розділ «Свято в Чигирині»).


















«ЧОГО МЕНІ ТЯЖКО, ЧОГО МЕНІ НУДНО...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 11 звор.).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «13 ноября 1844. СПб.».

Датується за автографом: 13 листопада 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». В середині 40-х років твір почав поширюватись у списках. Серед відомих списків тільки списки О.М. Бодянського (ІЛ, ф. 1, № 99, с. 96) і той, що належав М.О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 315, оп. 2, № 25, арк. 11), не мають різночитань. Інші містять різночитання у сьомому рядку: замість «Невкрите, розбите — а люд навісний» — «Невкрите, голодне — а люд навісний».

Вперше надруковано з різночитанням у рядку 7 в журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 4). /709/

Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д.Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 231; Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 240.


















«ЗАВОРОЖИ МЕНІ, ВОЛХВЕ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 6 — 6 звор.);

першодрук у журналі «Пантеон» (1856. — № 6. — С. 84);

публікація в газеті «Русский инвалид» (1857. — 17 марта);

публікація в журналі «Основа» (1861. — № 1. — С. 6).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «13 декабря 1844 р. С.-Петербург».

Датується за автографом: 13 грудня 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Перед арештом поета 5 квітня 1847 р. та в роки його заслання (1847 — 1857) вірш поширювався в рукописних списках. Один з найраніших із них — список О.М. Бодянського олівцем, що зберігається в Одеській науковій бібліотеці (ф. 42, картон 4, № 530, арк. 145 звор.). 10 липня 1856 р. у Москві М.С. Щепкін читав вірш присутньому в нього на обіді педагогові та публіцисту М.В. Соколову, який пізніше про це згадував: «Под конец обеда М.С. Щепкин прочел стихи Шевченки. Эти стихи, с горячим чувством, проникшим меня до глубины души, прочтенные Михаилом Семеновичем, — „Пустка“» (Заметки о Щепкине: Выдержки из дневника // Библиотека для чтения. — 1864. — № 8. — С. 3). Про читання того ж року вірша Шевченка М.С. Щепкіним за рукописним списком згадує також редактор газети «Русский инвалид» П. Лебедєв: «Помним, как М.С. Щепкин, останавливаясь от слез на каждом шагу, прочитал нам в 1856 г. эти стихи в Москве» (Русский инвалид. — 1861. — 2 марта). Є підстави гадати, що від списку, що належав М.С. Щепкіну і який не зберігся, походять публікації твору (зі значними різночитаннями, зокрема, без чотирьох останніх рядків) в журналі «Пантеон» (1856. — № 6. — С. 84; вірш умонтовано в твір Г. Кушелєва-Безбородька «Сказочник. Отрывок из путевых записок Грицки Григоренко», з приміткою: «Стихи одного из малороссийских поэтов») та — під заголовком «Пустка» — в газеті «Русский инвалид» (1857. — 17 марта). (Див.: Попов П.М. Ще одна прижиттєва публікація твору Т. Шевченка // Жовтень. — 1957. — № 8. — С. 112 — 114; Пилипчук Р. Я. Невідомі прижиттєві публікації Шевченкового вірша «Заворожи мені, волхве...» //Радянське літературознавство. — 1977. — № 5. — С. 36 — 43). Рукописний список «Заворожи мені, волхве...» (під назвою «Пустка») М.С. Щепкін подарував Я.Г. Кухаренкові під час перебування останнього в серпні 1856 р. у Москві. «В Москві, — сповіщав Шевченкові Я. Г. Кухаренко в листі від 18 грудня 1856 р., — Щепкін прочитав мені напам’ять „Пустку“, я зараз одгадав: я кажу, Тарас писав. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, „Пустку“» (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 76). Очевидно, саме М.С. Щепкін назвав твір Шевченка «Пусткою» (зважаючи на те, що /710/ в ньому є образ хати-пустки). Шевченко в листі від 22 квітня 1857 р. запитував Я.Г. Кухаренка: «Яку він там тобі „Пустку“ читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину». Після повернення із заслання до Санкт-Петербурга два списка «Заворожи мені, волхве...» з невідомих джерел зробив П. Куліш, один із них — з датою: «1855 року. Грудень 29» (ІЛ, ф. 1, № 642, № 653). У 1861 р. в журналі «Основа» (№ 1. — С. 6) вірш надруковано за життя Шевченка втретє — під назвою «Пустка», з присвятою М. С. Щепкіну, зі значними відмінами від автографа в зб. «Три літа» (зокрема, без чотирьох останніх рядків).

Походження списків, відомих нам, не встановлено, серед них список, що належав М.О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 19 звор. — 20), низка списків невідомою рукою (ІЛ, ф. 1, № 59, № 767, № 842, арк. 5; ІР НБУВ, І, 7450, арк. 8; ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 8), список І. Рудинського 1862 р. (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 1814, арк. 9).

Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д.Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 264 — 265, та Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 232 (в останньому з присвятою М.С. Щепкіну).

Вірш присвячено видатному російському та українському акторові й реформатору театру, українцеві, колишньому кріпаку Михайлу Семеновичу Щепкіну (1788 — 1863). Працював у театрах Харкова, Полтави, Києва (1816 — 1824), у Малому театрі в Москві (1824 — 1863). Восени 1844 р. Щепкін близько півтора місяця гастролював у Петербурзі на сцені Александринського театру, з великим успіхом виступаючи, зокрема, в п’єсах М. В. Гоголя та І. П. Котляревського. Шевченко відвідував вистави за участю Щепкіна, зустрічався з ним, захоплювався його грою. Висока оцінка Щепкіна — людини й актора, щира приязнь до нього відбиті на сторінках щоденника поета, в його листах. У грудні 1857 р. 69-річний Щепкін — єдиний з старих друзів Шевченка відвідав його в Нижньому Новгороді, де поет після звільнення із заслання чекав дозволу на в’їзд до Петербурга. В Нижньому Новгороді Шевченко подарував Щепкіну автопортрет і присвятив йому поему «Неофіти». В березні 1858 р. по дорозі до Петербурга Шевченко гостював у Щепкіна в Москві. Бачилися вони в 1860 р. й, можливо, в 1859 р. Шевченків вірш-послання «Заворожи мені, волхве...» — відгук на зустрічі поета з Щепкіним в Петербурзі 1844 р.

Ти вже серце запечатав... — Зміст цієї метафори не дістав однозначного тлумачення. Очевидно, йдеться про реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення Щепкіна до життя й тодішньої суспільної ситуації в Російській імперії.



















ГОГОЛЮ


Джерела тексту:

чистовий автограф частини тексту (рядки 1 — 4) в альбомі М.В. Гербеля (РНБ, ф. 179, № 100, с. 427);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 9 — 9 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 21 звор. — 22). /711/

Подається за автографом у збірці «Три літа».

Автограф датовано: «30 декабря 1844. С.-Петербург».

Датується за автографом: 30 грудня 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Подорожуючи з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським на початку 1846 р. до Чернігова, Шевченко під час зупинки в Ніжині 26 лютого записав до альбому М.В. Гербеля чотири початкові рядки вірша. «Приезд Шевченка в Нежин, — згадував згодом О. С. Афанасьєв-Чужбинський, — не мог остаться тайною. Двери наши не затворялись; в особенности нас посещали студенты и в числе их Н. В. Гербель... На другой день мы разъезжали по гостям, и тогда же он (Шевченко. — Ред.) написал Гербелю в альбом четыре стиха из одной своей пьесы» (Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 15). У 1846 р., у Києві, Шевченко читав вірш Ю. Бєліні-Кенджицькому. «Ми довго сиділи мовчки, — занотував у своєму щоденнику Ю. Бєліна-Кенджицький. — Шевченко почав декламувати, що робив часто, коли мав піднесений настрій:


За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я?

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли — похилились

В кайданах, байдуже!»

(Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 158 — 159).


У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування виправив рядок 26). На початку 1847 р., найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування в селі Седневі у А. І. Лизогуба, готуючи нове видання «Кобзаря», Шевченко дописав олівцем назву твору — «Гоголю». Текст набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш поширюється в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список вірша «Гоголю» відібрано у В.М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 44). Список опосередковано походить від рукописної збірки «Три літа», але ще до того, як Шевченко дописав у вірші назву «Гоголю» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О.М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 143, с. 97), а також невідомий переписувач списку, що належав М.О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 10).

Список твору мав П.О. Куліш. Найімовірніше, за цим списком вірш вперше надруковано у виданій В. Гергардтом збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 22 — 23) під назвою «Думка» із багатьма друкарськими помилками. /712/

Наприкінці 50-х років XIX ст. з невстановленого списку вірш переписав І.М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 21 звор. — 22). Список І.М. Лазаревського містив спотворення й викривлення тексту. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив у вірші виправлення у рядках 14 і 19.

Відомі також списки у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 214), інші списки невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 741, арк. 37; ІР НБУВ, І, 7450, арк. 16 звор.).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д.Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 230, і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 241.

Гоголю — вірш звернено до російського письменника українського походження Миколи Васильовича Гоголя (1809 — 1852), творчість якого Шевченко високо цінував. У листі до В.М. Рєпніної від 7 березня 1850 р. з Оренбурга поет писав: «Я всегда читал Гоголя с наслаждением [...] Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям! [...] ... наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого!». Особисто письменники знайомі не були. Прізвище Гоголя в тексті вірша функціонує також і як символ, як пошанована й загальновизнана позиція в мистецтві.

Всі оглухли похилились В кайданах... байдуже... — Тему національної глухоти й суспільної пасивності українського загалу Шевченко конкретизував і поглибив у написаному через рік посланні «І мертвим, і живим...».

Ти смієшся, а я плачу... — Так поет означує найхарактерніші риси Гоголевого та свого письменницького хисту: в Гоголі він бачить великого сатирика, себе ж представляє тим, хто оплакує зганьблену батьківщину. Богилова — болиголов — трав’яниста рослина, росте як бур’ян на засмічених місцях, необроблених городах, луках, лісових галявинах; є сильною отрутою.

Не заріже батько сина... — Йдеться про легендарний епізод з часів Коліївщини — вбивство Іваном Гонтою синів-католиків, відображений у поемі «Гайдамаки» (див. коментар до поеми). Асоціації, які походять від цього і наступних рядків, поширюються й на повість Гоголя «Тарас Бульба», де центральний герой вбиває сина-зрадника.

За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. — Цей ряд слів громадянської, героїчної семантики викликає в пам’яті знамениту промову Тараса Бульби про товариство (розділ IX повісті).

Лепта — дрібна давньогрецька мідна монета, у переносному значенні — посильний внесок у спільну справу. Лепта удовиці — вираз походить від біблійного оповідання про бідну вдову, яка пожертвувала до скарбниці храму дві лепти — все, що мала (Марка. Гл. 12. В. 41 — 44; Луки. Гл. 21. В. 1 — 4), тобто принесла найщедріший дар.

А ми будем Сміяться та плакать. — Не надаючи, очевидно, цим рядкам літературно-програмового значення, Шевченко окреслює в них нову тенденцію у своїй поезії періоду «трьох літ» — наростання сатиричного елементу (див.: Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезія до заслання. — С. 192). Водночас останні рядки вірша відновлюють у пам’яті відоме визначення власної творчості, дане Гоголем у розділі VII «Мертвых душ», — «видимый миру смех и незримые, неведомые ему слезы». /713/




















1845




«НЕ ЗАВИДУЙ БАГАТОМУ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 12 — 12 звор.).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «4 октября 1845. Миргород».

Датується за автографом: 4 жовтня 1845 р., Миргород.

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа».

Вперше за невстановленим джерелом вірш надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 2) зі значними відмінами від автографа. Очевидно, з цензурних міркувань редакція журналу переінакшила рядки 19 — 20 (замість «Нема раю на всій землі, Та нема й на небі» надруковано «Нема раю на всім світі, — Хіба що на небі?»).

Не витримано в першодруці графічну композицію Шевченкового тексту: два рядки зведено в один, від чого римування стало суміжним, а весь твір поділено на п’ять дворядкових строф.

Відомі списки походять від тексту першодруку (ІР НБУВ, І, 7450, арк. 9 звор.; ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 80 звор.; ІЛ, ф. 1, № 808 — 809, с. 227; ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 19; Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, ф. 11, № 4350, с. 18 — 19).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д.Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 227, і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 239 — 240.

Імпульсом до написання вірша «Не завидуй багатому...», як і наступного — «Не женися на багатій...» стала, ймовірно, невдача, яка спіткала Шевченка, коли він зібрався посвататися до Феодосії Кошиць, дочки кирилівського священика Григорія Кошиця, під час перебування в Кирилівці наприкінці вересня 1845 р. Поет подобався Феодосії, проте її батьки, в яких Шевченко колись наймитував, вважали його нерівнею і перешкодили шлюбові. Роздуми поета на тему людського щастя та шляхів його досягнення розгортаються на основі мотиву марної суєтності (осудження гонитви за уявними цінностями, яким протиставлено цінності справжні) наближено до схеми, відомої ще з античної літератури та Біблії. Мотив марності буденної житейської суєти, невиправданості зусиль, зосереджених на досягненні матеріальних достатків та почестей, найповніше серед ближчих попередників Шевченка в українській літературі розробив Г. Сковорода. Відгуки (на образно-тематичному та композиційному рівнях) 12 та 21 пісень із «Саду божественных песней» простежуються у віршах «Не завидуй багатому...» та «Не женися на багатій...» (Ласло М. Влияние творчества Г. С. Сковороды на поэзию Т. Г. Шевченко // Доклады и сообщения, представленные на VII международном съезде славистов (окремий відбиток). — Centrul de multiplicare al Universităţii din Bucureşti. — 1973. — С. 16 — 20). /714/













«НЕ ЖЕНИСЯ НА БАГАТІЙ...»


Джерела тексту:

текст, записаний Шевченком 1846 р. до зошита О. С. Афанасьєва-Чужбинського (не зберігся) й опублікований останнім у спогадах про поета в журналі «Русское слово» (1861. — Т. 5. — С. 25);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 13 — 13 звор.).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «4 октября 1845. Миргород».

Датується за автографом: 4 жовтня 1845 р., Миргород.

Під час перебування у Чернігові в березні 1846 р. Шевченко записав вірш «Не женися на багатій...» у зошит О.С. Афанасьєва-Чужбинського. О.С. Афанасьєв-Чужбинський писав у спогадах: «У меня в тетради осталась песня, написанная его (Шевченка. — Ред.) рукой. Она напечатана в 3-м номере „Основы“, но уже по другой редакции. Вот как вылилась она у Шевченко:


Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися й на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі —

Яка буде, така й буде —

Чи гола, то й гола.

Та ніхто не докучає

І не розважає,

Чого болить і де болить,

Ніхто не спитає...

Удвох, кажуть, і плакати,

Мов легше неначе, —

Не потурай! легше плакать,

Як ніхто не бачить».

(Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 25).


У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа».

Вірш надруковано після повернення поета із заслання в журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 2) з кількома відмінами від тексту збірки «Три літа» — в рядках: 9 «Та ніхто не розважає», 10 «Ніхто не питає», 12 «Сама про теє знаєш», 15 «Брешуть люди, — легше плакать». Подальші публікації давалися переважно за «Основою». Вперше текст твору за автографом «Три літа» подав В. Доманицький у «Кобзарі» (СПб., 1907). До виявлення в 1906 р. автографа у збірці «Три літа» вірш датували березнем 1845 р.

Всі відомі списки постали з першодруку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 139; ІР НБУВ, І, 7450, арк. 10; ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 18).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д.Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 226 (подано за першодруком), і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 239. /715/

Сюжет вірша «Не женися на багатій...», на відміну від сюжета попереднього вірша «Не завидуй багатому...», ґрунтується не на одному, а на двох мотивах: мотив марної суєтності доповнений народнопісенним мотивом козацької вольності як альтернативи родинному життю (останній мотив Шевченком розробляється в поезіях періоду заслання «Не хочу я женитися...», «Нащо мені женитися...»).

















ЄРЕТИК


Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому зошиті, що відокремився від рукописної збірки «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 9, арк. 1 — 11);

неповний рукописний список (рядки 1 — 227), що належав П. І. Вартенєву, з виправленнями Шевченка 1858 — 1859 рр. (ІЛ, ф. 1, № 10);

фотолітографія фрагмента чистового автографа (рядки 1 — 95) з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 42) та автограф дальшої частини тексту (рядки 96 — 123) з тієї самої збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18);

першодрук уривка (рядки 1 — 123) у журналі «Основа» (1861. — № 1. — С. 2 — 4; № 8. — С. 15 — 16).

Подається за автографом в окремому зошиті (ІЛ, ф. 1, № 9), що відокремився від рукописної збірки «Три літа».

Автограф в окремому зошиті має дві дати: після вступу — «22 ноября 1845, в Переяславі», у кінці поеми — «10 октября 1845, с. Марьинское».

Датується за автографом в окремому зошиті: присвята «Шафарикові» — 22 листопада 1845 р., Переяслав; поема — 10 жовтня 1845 р., Мар’їнське.

Задум поеми, очевидно, виник після зустрічі й розмови Шевченка з О.М. Бодянським наприкінці березня 1845 р. у Москві. Від О.М. Бодянського Шевченко довідався про національно-визвольний рух чехів, словаків, про наукову діяльність П.-Й. Шафарика, якому присвятив поему. О.С. Афанасьєв-Чужбинський свідчив: «Шевченко рассказывал мне, что прочел все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно было достать, а чтобы не наделать промахов против народности, — не оставлял в покое ни одного чеха, встречавшегося в Києве и других местах, у которых расспрашивал топографические и этнографические подробности» (Чужбинский А. Воспоминания о Т.Г. Шевченке // Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 13). Первісний автограф не відомий. Можливо, поема спочатку мала назву «Іоан Гус». О.Чужбинський згадував, що наприкінці жовтня 1845 р. Шевченко читав йому цю поему: «В два дня Тарас Григорьевич прочел мне несколько своих сочинений. Дивные вещи были у Шевченка... Из болыпих в особенности замечательны: Иоанн Гус, поэма, и мистерия без заглавия. В первой он возвысился, по моєму мнению, до своего апогея...» (Чужбинский А. Воспоминания о Т.Г. Шевченке // Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 8). Так називав поему і В. І. Аскоченський, якому Шевченко читав її 26 травня 1846 р. Він з пам’яті відновив такі рядки поеми:


Народ сумує там в неволі,

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить: /716/

Людською кровію він шинкує,

У найми царство віддає.

Великий Боже! Суд Твій всує

І всує царствіє Твоє...

(Аскоченский В.И. И мои воспоминания о Т.Г. Шевченко // Домашняя беседа. — 1861. — № 33. — С. 649). У листі до М. І. Гулака від 1 травня 1846 р. В. Білозерський написав: «Вчера был у меня Иван Як. Посяда и сказал, что Шевченко написал новую поэму — „Иоан Гус“. Я поневоле приятно позадумался над тем, какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче» (За сто літ. — 1928. — Кн. 2. — С. 52). Того ж року, весною, в розмові з Ю. Бєліною-Кенджицьким Шевченко продекламував:


Отак німота запалила

Велику хату. І сім’ю,

Сім’ю слав’ян роз’єдинила

І нишком, тихо упустила

Усобищ лютую змію.

(Gazeta Lwowska. — 1918. — № 42; див.: Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 157). У передостанньому рядку наведеної цитати є варіант: замість «І тихо, тихо упустила» — «І нишком, тихо упустила». Цілком можливо, що так було у первісній редакції.

Повертаючись із заслання, Шевченко писав у листі до П. Куліша від 26 січня 1858 р. з Нижнього Новгорода: «„Ян Гус“ повинен буть у Василя Васильовича Тарновського, що жив колись в Потоках Київської губернії. Перероблять його або знову робить у мене щось руки не підіймаються». Це була відповідь на пропозицію П.О. Куліша в листі від 22 грудня 1857 р.: «От якби Гуса ти згадав або наново скомпонував! Ми знаємо тільки початок:


Кругом тіснота і неволя,

Народ закований мовчить,

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І Рай у найми оддає...

Царю Небесний, суд Твій всує

І всує царствіє Твоє!»

(Киевская старина. — 1898. — № 2. — С. 231). З пам’яті П.О. Куліш, очевидно, не все точно відновив, але в даному разі важливо, що і він називає поему не «Єретиком», а «Гусом».

Поему переписано з невідомого автографа до збірки «Три літа» під назвою «Єретик» у квітні — червні 1846 р. у Києві, а пізніше, очевидно, М. І. Стороженко, який 1893 р. виявив в архіві департаменту поліції виконавчої і описав справу III відділу 1847 р. «О художнике Шевченко» (Киевская старина. — 1893. — № 3. — С. 460 — 469), відокремив її від збірки «Три літа», і таким чином виник автограф в окремому зошиті. Зошит з того самого грубого паперу, що й збірка «Три літа», той самий у нього формат, так само розлінійований, той самий почерк, те саме чорнило. Як свідчать дати, вступ написано пізніше, ніж поему, але переписано його до збірки «Три літа» одночасно з поемою. Автограф має незначні виправ/717/лення під час переписування поеми до збірки «Три літа» та дещо пізніші виправлення чорним олівцем і чорнилом, зроблені, можливо, в Седневі на початку 1847 р., коли поет готував друге видання «Кобзаря», яке не вдалося здійснити.

Після арешту поета, налякані можливим обшуком у них, В. В. Тарновський і його родина заховали малюнки, вірші й листи Шевченка, а коли тривожний час минув, Н. В. Тарновська відкопала із землі заховані папери. «Отдавая всегда, и после возвращения Шевченко из ссылки, все письма и рисунки его одному страстному собирателю всего касающегося Шевченко, — писав В. В. Тарновський, — этих вырытых из земли бумаг она не отдала, и тот ничего не знал о их существовании до смерти Н. В. Тарновской, когда оказалось, что они ею были отданы одной родственнице, которая в настоящее время не может их отыскать у себя. Не так жаль потери подлинных рисунков и рукописей Шевченко, как того, что между этими рукописями, можно предположить, находилось окончание известного только по началу, нигде не находимого и написанного именно в то время произведения Шевченко „Иван Гус„“» (Тарновский В. В. Мелочи из жизни Шевченко // Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 32).

На другий день після повернення із заслання до Петербурга, 28 березня 1858 р., Шевченко одержав від М. Максимовича через Г. П. Ґалаґана неповний список «Єретика» (рядки 1 — 227). Цього числа він занотував у щоденнику: «Зашел в гостиницу Клея и нашел там только что приехавшего из Москвы Григория Галагана. Он передал мне письмо Максимовича с его стихами, читанными им за обедом 25 марта, записку на получение „Русской беседы“ и моего, в Москве обретшегося „Еретика“, т. е. „Яна Гуса“, которого я считал невозвратно погибшим». Мова йде про список, розшуканий у Москві істориком і бібліофілом П. І. Бартенєвим. Він написаний невідомою рукою, походить від автографа у збірці «Три літа» (тепер окремого зошита), але до виправлень у ньому пізнішого часу (за винятком виправлень чорним олівцем). У листі до М. О. Максимовича Шевченко писав 5 квітня 1858 р.: «„Єретик“ мій не весь, тут його й половини нема. Подякуй за мене Бартенєва і попроси його, чи не достане він де-небудь другу половину, а то я без неї нічого не вдію». Другої половини поеми не розшукано.

Шевченко працював над поемою далі за списком тільки частини її. Його виправлення мали переважно лексичний характер і не стосувалися ані композиції, ані ідейного спрямування твору. Оскільки у списку на початку поеми і після вступу-посвяти був заголовок «Єретик», Шевченко на початку червоним олівцем закреслив заголовок, посвяту «До Шафарика» виправив на «Шафарикові».

Перші 87 рядків з виправленнями Шевченка опубліковано у празькому «Кобзарі» 1876 р. з додатком споминок М. Костомарова і М. Микешина (с. 29 — 31). Два уривки поеми за списком, розшуканим П. І. Бартенєвим, поет подавав у складі збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» до цензури. Збірку розглядав член Головного управління цензури від міністерства внутрішніх справ О. Г. Тройницький. В його висновку є таке місце: «Я признавал бы нужным исключить вовсе: 7-мь стихотворений под общим заглавием: „Отрывки из неоконченных и утраченных штук“ на стр. 83 и 94... по резкости проникающего все эти отрывки сожаления об исчезновении вольностей Украйны и по превознесению, в последних двух стихотворениях, идей всеславянства и реформатора Гуса, называе/718/мого „святым“» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 329). «Святим» Шевченко називає Гуса в присвяті до поеми, отже, це перший вірш (уривок), другий — початок поеми (рядки 88 — 123). Ці два уривки

вперше надруковано в журналі «Основа» (1861 — № 1. — С. 2 — 4; № 8. — С. 15 — 16).

Уривок автографа (рядки 1 — 95) В. М. Білозерський 1863 р. подарував львівському Народному дому, і з нього Мелетій Дуткевич у 60-х роках XIX ст. зробив фотолітографію (ІЛ, ф. 1, № 42). Зберігся також уривок (рядки 96 — 123) автографа (ІЛ, ф. 1, № 18). На фотолітографічній відбитці прочитується напис В. М. Білозерського: «Оповідають свідки, що І. Шафарик, читаючи оце посланіє Шевченкове, плакав вдячними сльозами». Чеський учений О. Зілинський довів, що Шевченко переслав П.-Й. Шафарикові присвяту і початок поеми, орієнтовно, у квітні 1858 — травні 1859 р. через одного із своїх знайомих, які в цей час виїздили до Праги. Це міг бути І. Бабст, П. Бартенєв, Бр. Залеський, С. Аксаков, О. Бодянський, М. Сухомлинов (див.: Радянське літературознавство. — 1963. — № 2. — С. 71 — 75). Про долю цього автографа О. Русов, який зустрічався з сином П.-Й. Шафарика, писав: «Після смерті батька він перебрав усі його книжки, рукописи, листи тощо і справді найшов цю поему, але без кінця, бо дальший листочок посланія до Шафарика десь, мабуть, зовсім загинув. Те ж, що він знайшов, він передав петербурзьким землякам Шевченка, коли вони заходилися ще у 60-х роках видавати „Кобзаря“» (Русов О. Спомини про празьке видання «Кобзаря» // Україна. — 1907. — № 2. — С. 131).

Від списку П. Бартенєва походив список у рукописній збірці невідомої особи з окремими, за свідченнями О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Цей список мав рядки 88 — 227, тобто в ньому не було вступу «Шафарикові» і другої половини поеми. У переважній частині наведені О. Я. Кониським варіанти з нього (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 3 — 4) збігаються з варіантами списку П. І. Бартенєва, але в деяких випадках є розбіжності.

Перебуваючи в Україні 1859 р., Шевченко продовжував шукати повний текст поеми. Ф. Г. Лебединцев згадував про свою зустріч з ним тоді в Києві: «Просил он меня поискать, не найдется ли где в Києве списка его поэмы „Иван Гус“... В поисках за „Гусом“ Шевченко припоминал некоторые места из этой поэмы и мурлыкал их про себя: но и то, что можно было расслышать, давно улетело из памяти моей. Помню, что, живши еще у о. Ефима Ботвиновского, он записал карандашом на клочке бумаги следующие стихи тирады о Папе:


І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кров’ю він шинкує

І Рай у найми оддає...

О милий Боже! Суд Твій всує

І всує царствіє Твоє»

(Лобода Ф. Мимолетное знакомство моє с Т. Гр. Шевченко и мои об нем воспоминания // Киевская старина. — 1887. — № 11. — С. 572 — 573). Повного списку поеми «Єретик» Шевченко не розшукав. До журналу «Основа» 1861 р. він подав для публікації тільки вступ-присвяту «Шафарикові» і початкові рядки поеми (1 — 123). /719/124 — 227-й рядки поеми «Єретик» вперше надруковано у львівському журналі «Правда» (1873. — № 16. — С. 542 — 544) під назвою «Папська булла». Рядки 228 — 374 вперше надруковано у журналі «Былое» (1906. — № 6. — С. 1 — 5) і того ж року в журналі «Нова громада» (№ 8. — С. 105 — 109).

Вперше всю поему надруковано у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 190 — 201.

Збереглися списки невідомою рукою: ІР НБУВ, І, 7450, арк. 2 звор., 6 — 7 звор.; ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 2 — 3 звор., 61 — 61 звор.; ІЛ, ф. 1, № 535, с. 216 — 219; ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 1814, арк. 1 — 2 звор.; ЛНБ, ф. 11, № 4349, с. 119-125.

Шафарик Павел-Йосеф (1795 — 1861) — чеський і словацький поет, літературознавець, мовознавець, етнограф, історик, археолог та громадсько-політичний діяч. Автор праць «Історія слов’янської мови та літератури за всіма наріччями» (німецькою мовою, 1826), «Слов’янський народопис» (1843) і монументальної розвідки «Слов’янські старожитності» (т. 1 — 2, 1837), присвяченої питанням етногенезу слов’янських народів. Шевченко був знайомий з працями Шафарика. Цьому сприяло його знайомство і приязні стосунки з О. Бодянським, що був у дружніх взаєминах із празьким професором, листувався з ним і перекладав його книжки російською мовою. Про те, що поет був обізнаний із «Слов’янським народописом» у перекладі Бодянського, виданим у Москві 1843, свідчить запис останнього на аркуші зі списком осіб, яким було надіслано згадану книжку, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України: «146. Т. Шевченко (1 екземпляр)». Запис цей було зроблено 14 лютого 1844 р. Саме в цей час Шевченко перебував у Москві, де він познайомився і дуже швидко подружився з Бодянським. Можливо, Бодянський вручив книжку поетові особисто ще в Москві або ж переслав поштою пізніше. Можна з певністю твердити, що поет читав перекладені Бодянським перші три частини «Слов’янських старожитностей», видані в Москві у 1837 — 1838 рр., а також, імовірно, статтю «Про малоросійське наріччя у зіставленні з великоруським та білоруським (за Шафариком)», надруковану в неофіційній частині «Полтавских губернских ведомостей» у № 13 і 14 за 1845 р. Шевченкові імпонувало те, що Шафарик розглядав українську мову як рівноправну серед інших слов’янських мов. У цей час поетові були близькими ідеї слов’янської єдності, що він їх виразив уже в поемі «Гайдамаки». Шафарика поет згадував в посланні «І мертвим, і живим...», а також у передмові 1847 р. до нездійсненого видання «Кобзаря», в якій він панам, що зреклися рідної мови, протиставив діячів слов’янського відродження Шафарика й Караджича як справжніх патріотів, що «не постриглися в німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали» (див. т. 5 цього видання).

Отак німота запалила... — Маються на увазі складні міжетнічні взаємини між слов’янами і німцями, про які часто писали як чеські будителі, так і російські слов’янофіли. У цих рядках поеми, як і наступних рядках: «Виростали у кайданах Слов’янськії діти», напевне, відбилися погляди, виражені у працях Шафарика, Я. Коллара та О. Бодянського, про взаємини між слов’янами та німцями у середні віки. Про утиски слов’янських народів з боку німецьких держав, що намагалися асимілювати слов’ян, /720/ Шевченко міг читати у книжці О. Бодянського «Про народну поезію слов’янських племен» (М., 1837), а також у статті Я. Коллара «Про літературні взаємини між племенами і наріччями слов’янськими», що була опублікована 1840 р. у журналі «Отечественные записки». В останній її автор писав: «Тридцять два імператора, починаючи від Карла Великого до Генріха IV, незліченна кількість королів і князів з 800 до 1190 років працювали над переродженням слов’ян, поки, нарешті, не позбавили їх народності» (Отечественные записки. — 1840. — № 1. — С. 8).

І став єси...Ієзекіїлєм, І о диво! трупи встали І очі розкрили... — Шевченко тут використовує біблійну символіку. У Книзі пророка Ієзекіїля розповідається про те, як пророк був поставлений серед поля, вкритого сухими кістками, і, виконуючи веління Бога, оживив трупи. Це воскресіння трупів символізує відродження ізраїльського народу. Порівнюючи Шафарика з Ієзекіїлем, поет наголошує його роль у національно-культурному відродженні слов’ян.

І потекли в одно море Слов’янськії ріки! — Образ моря і річок, що впадають у нього, як символ слов’янської єдності був досить поширений у слов’янофільській публіцистиці, а також у російській поезії. Зокрема, його використав Пушкін у своєму вірші «Клеветникам России». Щоправда, у Пушкіна йдеться про «русское море», в яке мають влитися «слов’янські ріки». Таке розуміння «єдності» слов’янських народів Шевченкові було чуже. Натомість український поет тут поглиблює свою ідею про єднання слов’янських народів на засадах рівності і братерства, що він її висловив уперше ще в 1841 р. у «Передмові» до поеми «Гайдамаки» та в трагедії «Никита Гайдай».

Камень, его же небрегоша зиждущіи, сей бысть въ главу угла: отъ Господа бысть сей, и есть дивенъ во очесЂхъ нашихъ — «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем. Від Господа сталось це, і дивне воно в очах наших» (Пс. 117. В. 22 — 23). Епіграф має подвійний смисл. Він вказує на роль Яна Гуса в розвитку європейської Реформації і в культурно-національному відродженні чеського народу. Після поразки гуситських військ в 1434 р. у Чехії настав період рекатолизації. Натомість у Німеччині, що в часи Гуса була бастіоном правовірного католицизму, його ідеї здобули визнання і сприяли утвердженню протестантизму.

Тіара — корона римських пап складалася з трьох вінців, що символізували троїсті права Папи як духовного судді, вищого законодавця та священнослужителя католицького світу.

Віфліємська каплиця — храм, що був заснований при Карловім університеті заможним купцем на ім’я Кржиж спеціально для реформаторських проповідей чеською мовою. Ян Гус був призначений постійним проповідником при ній 1402 р. Згідно зі статутом засновника, проповідник мав постійно мешкати при церкві й п’ять разів на тиждень виголошувати казання. Гус проповідував у ній до літа 1412 р. За час перебування його на посаді проповідника Віфліємська каплиця перетворилася на провідний центр релігійного реформаторського і водночас національно-культурного руху в Чехії.

Булла — папська грамота, що скріплювалася круглою металевою печаткою.

Отій самій, Що водили по у лицях ...Та буллу купила ... — Цей образ навіяний Шевченкові статтею С. Палаузова, в якій він писав: «Сталося так, що Ієронім, аби показати свою ревність партії Гуса і презирство до /721/ католиків, намовив одну жінку сумнівної поведінки навісити собі на шию письмове відпущення папи і, в супроводі величезного натовпу, почав водити її вулицями Праги» (Палаузов С. Иоанн Гус и его последователи // Москвитянин. — 1845. — № 7/8. — С. 60). Згідно з історичними джерелами, описаний Палаузовим епізод мав трохи інший характер. Після прилюдного диспуту в університеті з приводу папської булли про хрестовий похід проти короля Неаполітанського Владислава і про продаж індульгенцій для його фінансування, на якому Ян Гус та його друг і послідовник Ієронім рішуче засудили як заклик папи до хрестового походу як такого, що суперечить ученню Христа, так і продаж індульгенцій, з ініціативи Ієроніма студенти організували карнавал, під час якого папські булли стали предметом привселюдного посміху. Одного студента було перевдягнено в жіночі шати, обвішано індульгенціями і поставлено на розцяцьковану колісницю, яку возили головними вулицями Праги, а відтак на одному з майданів було влаштовано імітацію спалення папських булл. Тут Шевченко буллою називає власне індульгенцію — письмове відпущення уже скоєних і майбутніх гріхів за гроші або якісь інші матеріальні цінності, що їх вносили на користь церкви.

Аж до всесвітньої столиці... — Мається на увазі Рим, власне Ватикан, резиденція пап.

Конклав — зібрання кардиналів для обрання нового папи. Відбувалися в приміщенні, що було замкнене на ключ і з якого учасники виходили лише після обрання папи.

Авіньйона, Авіньйон — місто на півдні Франції, яке з 1309 до 1377 р. (з перервою в 1367 — 1370 рр.) було резиденцією римських пап, що перебували там в залежності від французьких королів (так зване «Авіньйонське полонення пап»). З 1348 до 1791 р. було папським володінням. У кількох католицьких країнах владу авіньйонських пап не визнавали.

Антипапи — під час папської схизми ворогуючі угруповання в самій католицькій церкві й короновані носії світської влади не визнавали якогось обраного папи і обирали свого. Пап-суперників називали антипапами. На початку XV ст. папський престол поділяли Григорій XII, осідок якого був у Римі, і Бенедикт XIII, резиденцією якого був Авіньйон. Вони провадили між собою запеклу боротьбу. В 1409 р. Пізанський собор позбавив сану обох антипап і на апостольську кафедру було обрано Александра V. Після його смерті на римський престол було обрано Іоана XXIII, якого римо-католицька церква пізніше не визнавала як легітимного. Отже, на час дії поеми було аж три антипапи.

І в Констанці Всіх ворон скликати! — Вселенський собор (1414 — 1417) у німецькому місті Констанці було скликано за ініціативи новообраного імператора Сигізмунда Люксембурзького. На нього було запрошено всіх кардиналів, єпископів, абатів, докторів богослов’я, а також світських володарів. Самих лише кліриків на собор прибуло аж 18 тисяч.

Мов сарацина воювать Або великого Аттілу!.. — Сарацин — загальна назва арабів-магометан, з якими воювали хрестоносці під час хрестових походів. Аттіла — вождь гунів, очолював союз гунських племен, що за його керівництва досяг найбільшої могутності. Здійснив спустошувальні походи на Східну Римську імперію (443, 447 — 448), Галлію (451) та Північну Італію (452).

І цесаря, і Вячеслава ... Уголос лають! — Йдеться про Сигізмунда, обраного імператором Священної Римської імперії 1410 р., і короля Чехії /722/ Вацлава IV, колишнього імператора (1378 — 1400), скинутого з імператорського престолу німецькими курфюрстами. Сигізмунд, бажаючи піднести свій престиж як об’єднувача церкви, спонукав папу Іоана XXIII скликати Вселенський собор, на якому мали покінчити зі схизмою та єресями, закликав узяти участь у ньому як ієрархів католицької церкви, так і широке коло низового кліру, а також учених богословів і особисто Яна Гуса. При цьому йому було обіцяно охоронну грамоту і можливість виступити перед собором із викладом своїх поглядів. Із свого боку король Вацлав призначив для особистої охорони Гуса трьох чеських вельмож. Довірившись гарантіям короля та імператора, Гус виїхав до Констанца, не дочекавшись цісарської охоронної грамоти, яку він отримав уже по прибутті на собор. Перший час він жив у Констанці як вільна людина і навіть виступав із проповідями. Але незабаром його було викликано на слухання в присутності папи і після першого допиту — підступно ув’язнено. Охорона Гуса від імені короля висловила протест і вимагала його звільнення. Але керівництво собору зневажило навіть протест самого імператора. Останній не хотів сваритися з отцями собору і заради порозуміння з ними пожертвував Гусом. Після усунення папи Іоана XXIII засідання собору відбувались під головуванням Сигізмунда. Під час судового слідства він відкликав видану Гусові охоронну грамоту взамін на надання йому можливості виступити перед усім собором з викладом своєї концепції віри. А далі з гаранта Гусової недоторканності він перетворився на його таємного ворога і, як стало відомо пізніше, вже по страті Гуса, відіграв особливо підступну роль, напучуючи проповідників собору не дати реформаторові повернутися до Чехії живим. Така ганебна поведінка Сигізмунда викликала спалах обурення в чеському суспільстві. Після смерті Вацлава, що був зведеним братом Сигізмунда, усі верстви чеського населення не визнали його королем Чехії і підняли повстання проти нього.

Свари, гомін, То реве, то виє... — Як свідчить один з охоронців Гуса Петро з Младеновице, що залишив надзвичайно цінні записи про перебіг процесу над Гусом, судові засідання за участю всіх учасників собору відбувалися настільки баламутно, фанатично настроєний натовп був настільки агресивним і вороже наставленим до реформатора, що йому не давали ані говорити самому, ані відповідати на звинувачення, вимагаючи, аби відповіді були однозначними: «так» і «ні». Подібний опис судових заключних засідань знаходимо в статті, присвяченій Гусу, в «Энциклопедическом лексиконе» Плюшара та в розвідці С. Палаузова.

Мов кедр серед поля Ливанського... — У Біблії кедр ліванський, вічнозелене хвойне дерево, правило за символ величі, могутності й краси (Пор.: Пс. 91. В. 13; Ієзекіїль. Гл. 30. В. З, 7 та ін.).

Автодафе — урочисте оголошення присуду інквізиції, а також саме виконання його, що полягало переважно в прилюдному спаленні засуджених.

І бачили на тіарі Червоного змія... — Образ навіяно статтею С. М. Палаузова, який писав, що, за твердженням гуситів, імператор Сигізмунд — «тот самый червленный змий, о котором упоминается в Откровении св. Иоанна» (Палаузов С. Иоанн Гус и его последователи. — С. 21). В Апокаліпсисі (Одкровення св. Іоана) червоним змієм названо сатану. Te Deum... («Тебе, Боже, хвалимо...»; лат.) — католицька молитва.

Орел із-за хмари... — Орлом поет назвав тут німецького церковного реформатора Мартіна Лютера (1483 — 1546). Першоджерело образу — /723/ рядки статті С. М. Палаузова: «Гус писал между прочим: „Гусь, — говорит он, намекая на свое имя, — животное домашнєє, которое не может летать высоко: но скоро, может быть, явятся другие птицы, которых не опутают сети врагов“. Действительно! Он слишком низко летал и вскоре был пойман в сети монахов. Пророчество его, однако ж, сбылось: минуло столетие, и орел вормский, Лютер, взвился высоко!» (Палаузов С. Иоанн Гус и его последователи. — С. 18).

Жижка Ян (1360 — 1424) — вождь гуситів, що мали своїм центром місто Табор. Талановитий полководець, під проводом якого гусити 1420 — 1422 рр. розгромили три хрестові походи, організовані Папою Римським і імператором Сигізмундом.



















СЛІПИЙ

(Поема)


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 50 — 57).

Подається за автографом.

Автограф датований: «16 октября 1845. С. Марьинское».

Датується за цим автографом: 16 жовтня 1845 р., с. Мар’їнське.

Першу редакцію поеми, під назвою «Сліпий», створено в жовтні 1845 р., під час перебування Шевченка в маєтку О. А. Лук’яновича селі Мар’їнському на Миргородщині. Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему до рукописної збірки «Три літа», з виправленнями в рядках 13, 36, 38, 46, 81, 168, 203, 242, 307, 391, 402, 411, 438, 457, 510, 534, 631, 683, 709. Згодом, найімовірніше в лютому — березні 1847 р., у А. І. Лизогуба в Седневі, готуючи твори до нового (нездійсненого) видання «Кобзаря», поет зробив виправлення олівцем у рядку 87. З цими виправленнями текст першої редакції поеми набув викінченого вигляду.

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів (роздобувши в П. Куліша список поеми «Сліпий»), Шевченко на початку 1859 р. створив у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» нову редакцію твору. Рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий» поет не пізніше 28 квітня 1859 р. подав до Петербурзького цензурного комітету. Проте Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису, обмежившись дозволом на нове видання лише раніше друкованих творів Шевченка, після чого поет передав аркуші розшитого рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» до журналу «Основа» (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 112 — 127).

Вперше надруковано цю другу (а не першу) редакцію поеми — «Невольник» (Основа. — 1861. — № 4. — С. 1 — 20) — за автографом з рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (з огляду на цензуру — з купюрами). Публікація викликала лист Л. М. Жемчужникова до редактора «Основи», який надіслав до журналу список першої редакції поеми — «Сліпий». Зробивши хибний висновок, ніби публікація поеми в журналі не повна і не має закінчення, редакція «Основи» опублікувала за списком Л. М. Жемчужникова й інше, раніше, закінчення твору (рядки 665 — 720). Публікація мала таку назву й примітку: «(Пропущений Т. Г. Шевченком). /724/ Епілог до „Невольника“. (Напечатаного в IV-ій книжці Основи 1861 року)» (Основа. — 1862. — № 6. — С. 1 — 2). Помилка «Основи», яка до цілком завершеної пізнішої редакції поеми додала закінчення іншої, ранішої її редакції, довгий час лишалася не поміченою. До 1925 р. поема друкувалася з подвійним закінченням.

Вперше надруковано першу редакцію поеми «Сліпий» у виданні: Шевченко Т. Поезії. «Кобзар» / Зредагували та примітки додали І. Айзеншток та М. Плевако. — X.: ДВУ, 1925. — С. 153 — 165 (з помилковим твердженням у передмові та примітці, ніби цей текст і назва пізніші, ніж текст і назва «Невольника»).

У поемі знайшло вияв прагнення Шевченка осмислити історичну долю запорозького козацтва у другій половині XVIII ст. Епізоди з життя козацької родини подано на тлі історичних подій — зруйнування Запорозької Січі (1775), покріпачення українського селянства (1783), роздавання Катериною II українських земель, запобігання перед нею останнього гетьмана К. Розумовського (1728 — 1803) та козацької старшини. Поет досить довільно оперує історичним матеріалом. Так, дія поеми починається «ще за Гетьманщини святої», отже, не пізніше 1764 р., коли Гетьманщину було скасовано, а наприкінці поеми Степан згадує Слободзею, де 1792 р. А. Головатий утворив кубанське військо. З цього слід було б зробити висновок, що розлука Степана з Яриною тривала щонайменше 28 років. Тим часом Шевченко розтягує її лише на 5 років. Цілком довільно переносить Шевченко морські походи запорожців з XVI — XVII століть у другу половину XVIII ст., коли вони вже не відбувалися. Довільні хронологічні зміни надають специфічного характеру художньому історизму поеми. Це метод своєрідної «концентрації» історії, за допомогою якого поет для побутової картини, що охоплює невеликий проміжок часу, створює широке історичне тло, розкриває історичну основу зображуваних характерів.

Той блукає за морями... Ні хати, ні поля... — Рядки своєрідно варіюють початок поеми «Сон» — роздуми про людську долю: «Той мурує, той руйнує...» і т. д. Проте, на відміну від поеми «Сон», де йдеться про долю суспільних хижаків, тут вони мають не сатиричний, а медитативний характер.

Іди ти в Січ... та звичаю Козацького наберешся... — Ці напучування Степана старим козаком перегукуються з тим, як виряджає на Січ своїх синів Тарас Бульба в повісті Гоголя «Тарас Бульба»: «Это все дрянь, чем набивают головы ваши; и академия, и все те книжки, буквари, и философия, все это казнащо, я плевать на все это! [...] А вот лучше я вас на той неделе отправлю на Запорожье. Вот где наука, так наука! Там вам школа, там только наберетесь разуму» (Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — М., 1937. — Т. 2. — С. 43); «Нет лучшей науки для молодого человека, как Запорожская Сечь» (Там само. — С. 44). Майже те ж саме, що й Бульба, говорить Степанові старий козак — його названий батько.

Не такого, яку Братстві... — Йдеться про Києво-братську школу, засновану 1615 р. при Богоявленському монастирі Київським братством, — національно-релігійною просвітницькою організацією, створеною на кошти міських ремісників, запорозького козацтва, окремих православних шляхтичів, духовних осіб. Братства існували в ряді міст України, Білорусі, частині Литви, вели боротьбу проти національного утиску, примусового покатоличення українців та білорусів, провадили значну просвітницьку діяльність. У 1631 р. Києво-братську школу митрополитом Петром Моги/725/лою було реорганізовано у вищий навчальний заклад — Києво-Могилянський колегіум, перейменований 1701 р. у духовну академію.

А живі мисліте... — Йдеться про справжню, життєву науку; мисліте — літера М у церковнослов’янській абетці.

Минають дні, минає літо... — Авторемінісценція з поеми «Гайдамаки», де цим рядком починається розділ «Гонта в Умані». Цей же та наступні рядки варіюються згодом у Шевченковому вірші:


Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі...


У Межигорського Спаса... — Мається на увазі церква при Межигірському Спасо-Преображенському монастирі поблизу Києва.

У Почаєві святому Ридала, молилась... — Почаївський монастир на Волині з 1720 до 1831 р. був уніатським. Отже, Ярина не могла його відвідувати. Православним монастир став 1831 р.

...Петра діждати... — тобто церковного свята Петра і Павла (29 червня за ст. ст.).

Тендер — колись острів на Чорному морі, тепер коса на південь від Дніпровсько-Бузького лиману.

Чайки — великі бойові човни запорозьких козаків.

Агарянська земля — земля, населена іновірцями-магометанами.

Лейстровий козак — козак, записаний у спеціальний військовий реєстр.

І на тихому Дунаї Нас перебігають товариші-запорожці І в Січ завертають. — Ідеться про Задунайську Січ. Після ліквідації Запорозької Січі (1775) частина козаків утворила в турецьких володіннях у Добруджі Задунайську Січ (1776 — 1828). Становище козаків у Туреччині було тяжким. 18 травня 1828 р. їм було дозволено повернутися в Україну.

Як цариця по Києву З Нечосом ходила І Межигорського Спаса Вночі запалила. — Катерина II, супроводжувана Г. О. Потьомкіним та іншим почтом, зупинилася в Києві під час подорожі до Криму 1787 р. Пожежа в Межигірському монастирі сталася вночі, напередодні від’їзду Катерини II з Києва. Ходили чутки, що монастир підпалено з наказу цариці (історичними матеріалами це не підтверджується). Перекази про це Шевченко чув, очевидно, під час відвідання Межигірського монастиря в червні 1843 р.

Нечос (Нечоса) — прізвисько генерал-фельдмаршала Г. О. Потьомкіна (1739 — 1791), під яким він 1772 р. з політичних міркувань записався до Запорозького Коша.

І по Дніпру у золотій Галері гуляла... — Від Києва до Криму Катерина II зі своїм численним почтом пливла по Дніпру.

Та бахурям і байстрюкам Люд закрепостила. — Йдеться про запровадження кріпацтва на Україні 1783 р. Катериною II.

Кирило — Кирило Розумовський (1728 — 1803), останній гетьман Лівобережної України (1750 — 1764).

Тепер, кажуть, Головатий Останки збирає Та на Кубань підмовляє... — 1788 р. створено так зване Військо вірних козаків, перейменоване в тому ж році на Чорноморське козацьке військо. У селі Слободзеї, в Молдавії, на лівому березі Дністра, воно організувало свій перший адміністративний центр. У 1792 р. з ініціативи А. Головатого частина війська переселилася на Кубань. /726/


















ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ

(Містерія)


Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 87 — 98 звор., 75 — 77 звор.);

рукописний список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф.1, № 68).

Подається за збіркою «Три літа». В епіграфі помилково переписане Шевченком слово «подражание» виправляється, за Біблією, на «подражнение».

Автограф датовано: «21 октября 1845. Марьинское». Ця дата стосується не лише 75 — 77 аркушів, тобто фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» (500 — 547 рядків), а всієї містерії «Великий льох», епілогом якої є «Стоїть в селі Суботові...». Список І. М. Лазаревського не датовано. Переглядаючи його після повернення з заслання, Шевченко зробив на ньому позначку: «Миргород. 1845». Встановлена з пам’яті, ця вказівка на Миргород як місце написання містерії не може вважатися цілком точною.

Датується за автографом у збірці «Три літа» (після «Стоїть в селі Суботові...»): 21 жовтня 1845 р., Мар’їнське.

Первісний текст не відомий. Наприкінці жовтня 1845 р., перебуваючи на Полтавщині й зустрівшись з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським, Шевченко ознайомив його з містерією «Великий льох», яка тоді ще не мала назви. «Дивные вещи были у Шевченка! — згадував згодом О. С. Афанасьєв-Чужбинський. — Из больших в особенности замечательны: „Иоанн Гус“, поэма, и мистерия без заглавия. В первой он возвысился, по моєму мнению, до своего апогея, во второй, уступающей „Гусу“ по содержанию, он рассыпал множество цветов чистой украинской поэзии» (Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 8). Після повернення до Києва Шевченко десь у квітні — червні 1846 р. переписав «Великий льох» разом з іншими своїми творами з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Під час оправлення збірки у вигляді цілісного альбому, складеного з дев’яти зшитків меншого обсягу, поет припустився недогляду і завів до нього зшиток із заключним текстом «Великого льоху» (рядками 444 — 547) раніше від зшитка з початком містерії (рядками 1 — 443). Помилку виправлено астериском, поставленим власноручно Шевченком після 443 рядка «І заходилися копать» (на останній сторінці теперішнього восьмого зшитка, який насправді мав бути сьомим), і ним же повтореним перед 444 рядком «Копають день, копають два» (на першій сторінці теперішнього сьомого зшитка, який насправді мав бути восьмим). Під час переписування твору до цих зшитків, з яких потім було складено цілісну збірку «Три літа», Шевченко поправив 151, 327 та 350-й рядки, згодом вніс ще низку виправлень: чорнилом темнішого кольору — в рядки 154, 162, 165, 167, 210, 255, 352, олівцем — у 212-й рядок. Правку олівцем, імовірно, зроблено під час перебування Шевченка в лютому — березні 1847 р. у А. І. та І. І. Лизогубів у Седневі на Чернігівщині і тоді ж її наведено по олівцю чорнилом (темнішого кольору). Виправлення у збірці «Три літа» надали тексту остаточного, завершеного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту поета 5 квітня 1847 р., деякі фрагменти твору починають поширюватись у рукописних списках, зокрема у /727/ колі учасників Кирило-Мефодіївського братства. Під час арештів кирило-мефодіївців списки «Великого льоху» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, 1 експедиція, № 81, ч. 4, арк. 53 звор. — 60 звор.) та М. І. Костомарова (Там само, № 81, ч. З, арк. 56 звор.). Обидва списки неповні (список В. М. Білозерського — рядки 1 — 499, список М. І. Костомарова — 14 — 113 рядки), обидва походять, хоч і не безпосередньо, від збірки «Три літа» і відбивають її текст, крім виправлення у рядку 212, зробленого Шевченком олівцем у лютому — березні 1847 р., коли він перебував у Седневі (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126). Після арешту Шевченка, в роки його заслання, початок містерії (рядки 1 — 174) переписав О. М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 312 — 315 звор.), частину тексту мав М. О. Максимович (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25). Два розділи твору: «Три ворони» та «Три лірники», тобто рядки 175 — 399, після повернення із заслання мав П. О. Куліш (тепер зберігаються: ЛНБ, ф. 1, спр. 4317/284, арк. 1 — 10; повідомив О. О. Федорук). Це був, найімовірніше, список зі списку (копій) низки творів поета зі збірки «Три літа», зробленого А. І. Лизогубом під час перебування поета в нього у Седневі в лютому — березні 1847 р. За свідченням Л. М. Жемчужникова в пізніших листах до О.Я. Кониського, А. І. Лизогуб власноручно переписав низку цих творів для нього, а він ознайомив з ними й П. О. Куліша (Возняк М. З оточення Тараса Шевченка // Культура. — 1925. — № 3. — С. 30 — 50). З невстановленого неповного й недосконалого списку (рядки 1 — 399, без епіграфа) містерію наприкінці 50-х років XIX ст. переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 68). Список І, М. Лазаревського не відбивав остаточного тексту «Великого льоху», створеного у збірці «Три літа», і містив багато спотворень та перекручень. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив численні виправлення, частину спотворень усунув, частково відновив варіанти збірки «Три літа», подекуди створив нові, проте, зроблені з пам’яті, ці правки не усунули всіх спотворень і відмін від тексту збірки «Три літа».

Містерію, її частини продовжували переписувати й після повернення поета із заслання. Один із фрагментів було переписано невідомою особою до збірки, що згодом належала Л. М. Жемчужникову і в якій, за свідченням О. Я. Кониського, Шевченко поробив окремі виправлення. Збірка нині не відома. Окремі рядки містерії «Великий льох» опублікував з неї О. Я. Кониський (з розділу «Три ворони», назву якого в публікації спотворено: «Три корони», та з фрагмента «Стоїть в селі Суботові...», що мав назву «Суботів»): рядки 409 («Не зовсім так сталось»), 410 — 411 «Москалики, що зустріли, Те все очухрали»), 419 («Сироту Вкраїну»), 420 («За те ж тобі така дяка») (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 1 — 2). Решта наведених О. Я. Кониським рядків ідентична тексту рукописної збірки «Три літа». Про назву фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» О. Я. Кониський писав: «...в манускрипті, який був у мене в руках (у згаданій вище збірці. — Ред.) і на якому є поправки, зроблені рукою автора, стоїть Суботів (назва)» (Там само. — С. 2).

Без фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» «Великий льох» переписано до «Кобзаря» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, арк. 165 — 175). У 1865 р. Д. Демченко переписав до укладеного /728/ ним у Києві рукописного «Кобзаря» рядки під назвою «Великий льох» та рядки під назвою «Суботів» (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 88, 73 звор.). Уривок під назвою «Суботів» переписано до рукописного «Кобзаря», укладеного у Катеринославі невідомою особою протягом 1863 — 1867 рр. (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 58 — 58 звор.). 1889 р. невідомою рукою містерію переписано (1 — 174 рядки) до збірки поезій Шевченка, укладеної у Полтаві (ІЛ, ф. 84, арк. 22 — 26), можливо, переписано з того ж самого джерела, з якого за життя Шевченка переписав цей же текст О. М. Бодянський.

З нині не відомого автографа фрагмента «Великого льоху» — «Стоїть в селі Суботові...», що належав Орловій (родичці В. М. Рєпніної), на початку XX ст. зробив список О. І. Маркевич. Десять рядків з цього списку, так само тепер не відомого, надруковано в ЗНТШ (1903. — Кн. 4. — Miscellanea. — С. 6), зокрема рядки 534 — 540:


Що вони тільки наймали

Татарам на пашу

Та ляхам — а може, й справді!

Нехай по їх буде!

Так сміються ж з України

Стороннії люде...

Не смійтеся ж, чужі люде!


За браком і автографа, і списку з нього визначити точність цього тексту в усіх його деталях, як і публікації в цілому, важко. Інші наведені в цій публікації рядки (512 — «Могили все розривають», 520 — «За те ж тобі така й доля», 525 — «Ляхи задавили») мають ознаки спотвореного тексту, можливо, внаслідок неправильного прочитання автографа чи списку з нього. Вперше надруковано рядки 500 — 547, тобто фрагмент «Стоїть в селі Суботові...», за нез’ясованим джерелом у газеті «Dziennik Literacki» (1861. — № 62. — С. 495 — 496; публікація, ймовірно, П.Свєнціцького) і незабаром під назвою «Суботів» у журналі «Основа» (1862. — № 7. — С. 6 — 7). Рядки 175 — 399, тобто розділи «Три ворони» та «Три лірники» (як з’ясувалося нещодавно, див.: Федорук О. З історії першої публікації поеми Тараса Шевченка «Великий льох» // Київська старовина. — 1999. — № 2. — С. 113 — 121), вперше надруковано за списком П. О. Куліша (ЛНБ, ф. 11, спр. 4347/284, арк. 1 — 10) у журналі «Правда» (1869. — № 2/3. — С. 12 — 16).

До збірки творів уперше введено (без рядків 1 — 174 та 500 — 547) у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 323 — 333, де текст передруковано з журналу «Правда» (1869. — № 2/3. — С. 12 — 16). Видання виходило спочатку окремими випусками, останній з яких, де передруковано «Великий льох», вийшов у світ 1869 р. і тоді ж приєднаний до попередніх випусків — 1867 і 1868 рр.

У дотеперішніх виданнях, зокрема в Повному виданні творів за редакцією П. Зайцева (Т. 3. — С. 83 — 100), Повному зібранні творів у десяти томах (Т. 1. — С. 293 — 309) та Повному зібранні творів у шести томах (Т. 1. — С. 306 — 307), рядки 1 — 499 (під назвою «Великий льох») та 500 — 547 (під назвою «Стоїть в селі Суботові...») помилково друкувалися як окремі твори. Перші повні публікації (рядки 1 — 545) — у виданнях: Кобзар. — Вінніпег, 1952. — Т. 2. — С. 153 — 168; Повне зібрання творів у дванадцяти томах. — 1989. — Т. 1. — С. 221 — 233. Про належність фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» до тексту містерії «Великий льох» /729/ див.: Білецький А. Великий льох // Кобзар. — Вінніпег, 1952. — Т. 2. — С. 261 — 282, 425 — 432; Білецький О. І. Ідейно-художнє значення поеми «Великий льох» // Зібрання праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. — С. 245; Бородін В. С. «Великий льох» // Над текстами Т. Г. Шевченка. — К., 1971. — С. 165 — 181.

Містерія (грецьк. — таїнство) — різновид романтичної алегорично-символічної поеми, для якої характерні поєднання фантастичного з реальним, символіка, філософічність, тяжіння до драматизації. У містерії Шевченка основний містичний мотив — віщування народження (за надприродних умов) двох близнят-антагоністів, один з яких — національний месія, рятівник України, другий — її кат. Спостерігати цю надзвичайну містерію зібралися звідусюди три пташки, три борони та три лірники. Три душі — образи, що спираються на народні вірування про митарства душ, які караються навіть за мимовільні, несвідомі гріхи; вони уособлюють у поемі українську свідомість і духовність трьох зламних періодів української історії — за Б. Хмельницького, І. Мазепи та царювання Катерини II. Три ворони — символи зла, демонічно-руїнницьких сил в історичній долі українського, російського та польського народів; їх об’єднує прагнення знищити українського месію. Епілог поеми сповнений віри у відродження нації, духовні скарби якої укриті у великому льосі, недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів.

Юрусь — син Б. Хмельницького Юрій. Був гетьманом у 1659 — 1663 та 1677 — 1681 рр.

...цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави. — Мова йде про повернення Петра І з-під Полтави після розгрому шведів (насправді він прямував до Польщі на зустріч з польським та прусським королями).

Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила... — Йдеться про трагічні сторінки української історії початку XVIII ст.: оскаженіле знищення московським військом 1 листопада 1708 р. за наказом О. Д. Меншикова столиці І. Мазепи Батурина та всіх його мешканців, що сталося внаслідок зради прилуцького полковника І. Носа. Дмитро Чечель — батуринський полковник, мужній захисник Батурина, вірний І. Мазепі.

Мазепа Іван Степанович (1644 — 1709) — видатний державний діяч, гетьман Лівобережної України (1687 — 1708). Багато зробив для розвитку освіти, культури, мистецтва в Україні, щедрий меценат. Довідавшись про плани Петра І ліквідувати українську державність, шукав шляхи виходу України зі складу Російської імперії, а також зовнішню силу, на підтримку якої можна було б опертися. Коли військо шведського короля Карла XII, що йшло на Москву, в жовтні 1708 р. завернуло в Україну, І. Мазепа з кількома тисячами козаків приєднався до нього. Після поразки шведського війська в Полтавській битві 1709 р. І. Мазепа та Карл XII з рештками війська відступили до турецьких володінь, де І. Мазепа 22 вересня 1709 р. помер. Шевченко не раз писав про І. Мазепу в своїх творах («Іржавець», «Чернець», «Близнецы»), згадував його в археологічних та археографічних нотатках.

Чута — назва лісу поблизу Суботова.

Радзивілл, Потоцький — польські магнати. Володіли величезними маєтками в Польщі, Литві й в Україні. Брали участь у польському повстанні 1830 — 1831 рр. Після його придушення емігрували в Париж і практично відійшли від визвольної боротьби польського народу. /730/

Три указа накаркала На одну дорогу... — Йдеться про будівництво залізниці між Санкт-Петербургом та Москвою.

Карамзіна, Бачиш, прочитали! — Тобто «Историю государства Российского» М. М. Карамзіна (1766 — 1826), видану в 12-ти томах у 1816 — 1826 рр., позначену наскрізною тенденцією звеличення московської монархії. Шевченка обурювало в праці М. М. Карамзіна насамперед те, що в ній цілу київську добу зображено як органічну складову частину історії Московської держави.

Із шведською приблудою... — Йдеться про шведського короля Карла XII, який наприкінці жовтня 1708 р. вступив з військом в Україну.

Ромен, або Ромни — повітове місто Полтавської губернії над річкою Сулою (тепер районний центр Сумської області). Тут мова йде про нещадну розправу над козацькими старшинами — спільниками І. Мазепи наприкінці 1708 р. загоном «Малоросійських козаків», вірних Петрові І.

...а такими, Просто козаками, Фінляндію засіяла; Насипала бурта На Орелі... на Ладогу Так гурти за гуртом Виганяла та цареві Болота гатила. — За часів Петра I українські козаки брали участь у війні з Швецією, зокрема на території Фінляндії; багато козаків зігнали також на будівництво Петербурга і фортець, на зведення укріплень на річці Орелі, на риття Ладозького каналу тощо. У війні з Швецією, а також на важких земляних роботах загинуло багато людей.

Мучитель — російський цар Іван IV Грозний (1530 — 1584).

Петруха — російський цар Петро I (1672 — 1725).

«Пчела» — «Северная пчела», російська політична і літературна газета, що виходила в Петербурзі у 1825 — 1864 рр.

Тясьмин — притока Дніпра, на якій стоїть Чигирин, колишня резиденція Б. Хмельницького.

Ярчук — за народним повір’ям, собака, що народжується видющою, з вовчими зубами.

Яси — місто в теперішній Румунії, тут 1652 р. старший син Б. Хмельницького Тиміш одружився з Розандою, дочкою молдавського господаря (князя) Лупула.

Берестечко — тепер місто Горохівського району Волинської області. Під Берестечком у червні 1651 р. відбулася кривава битва Б. Хмельницького з польською армією. Зрада татарського хана Гірея, тодішнього тимчасового союзника Б. Хмельницького, дала змогу полякам виграти бій. Козаки зазнали великих утрат.

Зіновій — друге ім’я Б. Хмельницького.

Олексій — російський цар Олексій Михайлович (1629 — 1676), за царювання якого 1654 р. Україна була приєднана до Московської держави.













НАЙМИЧКА


Джерела тексту:

список Л. В. Тарновської з виправленнями П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 54);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа»(ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 22 — 34);

першодрук в альманасі «Записки о Южной Руси»(СП6., 1857. — Т. 2. — С. 149-168);

примірник «Кобзаря» 1860 р. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 95-124); /731/

виправлення Шевченка у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Г. М. Честахівському (Музей-Архів УВАН у США, Нью-Йорк; публікація: В. М[іяковський]. Унікальний «Кобзар» 1860 року з власноручними поправками Шевченка// Шевченко. Річник 10. — Нью-Йорк, 1964. — С. 27 — 35).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 р. з виправленнями Шевченка.

Автограф у збірці «Три літа»датовано: «13 ноября 1845, в Переяславі».

Датується за автографом: 13 листопада 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. З раннього автографа зробила список Л. В. Тарновська на папері з водяним знаком «1849» р., отже, й створено його не раніше цього року.

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», зробивши виправлення в рядках 20, 116, 316. Пізніше, найімовірніше, у лютому — березні 1847 р., у Седневі, готуючи твори до нового видання «Кобзаря», поет вніс деякі виправлення олівцем у рядках 53, 76, 353, 403, 459. Про те, що твір переписано до рукописної збірки «Три літа»з автографа, від якого походить список Л. В. Тарновської, свідчить той факт, що рядок 20 Шевченко спочатку написав так, як і в списку Л. В. Тарновської: «Ні, не ховай, я не одна, єсть у мене», а потім закреслив перші три слова. Є в списку Л. В. Тарновської лексичні відміни від автографа у збірці «Три літа», що засвідчує дальшу творчу роботу поета під час переписування твору.

Згадку про ранній автограф поеми зустрічаємо у спогадах М. І. Костомарова: «С Шевченко лично познакомился я в має 1846 года в Києве и видался с ним до января 1847 г., когда он выехал в Черниговскую губернию к своим знакомым. Тогда я читал в рукописи многие из его произведений, из которых иным суждено было явиться в печати поздно, как, напр., „Наймичка“» (Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. VI).

У листі до О. Я. Кониського А. О. Ускова писала, що «якось на святах або в самому кінці р. 1853, або з самого початку р. 1854» Шевченко читав їм свою повість «Наймичка» «і казав при тій нагоді, що такого змісту є у його поема мовою українською, ще не друкована, і лишилась вона в когось на Україні» (Кониський О. Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — Львів, 1901. — Т. 2. — С. 114).

П. О. Куліш у листі до дружини від 11 серпня 1856 р. зазначив, що під час перебування тоді в Києві він мав доступ до рукописів, що зберігаються у В. В. Тарновського (ІР НБУВ, І, 28768). Очевидно, в цей час він познайомився і зі списком Л. В. Тарновської поеми «Наймичка», вніс до нього деякі виправлення, що здебільшого наближають текст до автографа збірки «Три літа». П. О. Куліш мав тоді вже список А. І. Лизогуба, зроблений під час перебування Шевченка у Седневі на початку 1847 р. «А. И. Лизогуб, — писав з цього приводу Л. М. Жемчужников, — сам переписал для меня: „Наймичку“, „Псалмы“ и те места из „Катерины“, „До Основьяненко“, „Тарасовой ночи“, „Гайдамаков“, которые не пропустила цензура. Рукопись эту я давал П. А. Кулишу, но не помню, списать только или подарил» (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 241 звор.).

У дружніх взаєминах Шевченко був і з сестрою В. В. Тарновського — Н. В. Тарновською, з якою познайомився ще до заслання, а після заслання написав присвячений їй вірш «Н. Т.»(«Великомученице кумо!»). У по/732/дарованому Н. В. Тарновській Шевченком «Кобзарі» 1860 р. з дарчим написом (ІЛ, ф. 1, № 525) є вклейки, на яких дописано цензурні вилучення з поезії «До Основ’яненка», з поем «Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки». Про ці вилучення Н. В. Тарновська могла дізнатись від Шевченка.

У листі до О. Я. Кониського від 18 липня 1895 р. П. О. Куліш зазначив: «„Наймичку“ писав Шевченко ще до москалювання свого: бо ще геть довго не вернемо його з марширування, як вона, ся, Наймичка, опинилась якось у нас на хуторі із чиєюсь „Сірою Кобилою“, написаною на прописі. Пам’ятаю, що подекуди не було віршів кілька до пов’язі оповідання, деякі ж не до ладу писано, — тільки не Тарасовою рукою. Мусив я зредагувати її, та й не сказав би вже тепереньки, де, що й як»(ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 92 — 92 звор.). Мова йде про список Л. В. Тарновської, який справді містив пропуски окремих рядків, помилки, виправлені олівцем рукою П. О. Куліша. Ще раніше П. О. Куліш у листі до О. М. Огоновського від 20 липня 1889 р. зауважив: «Шкода, що погинули такі автографи, як „Наймичка“ і „Неофіти“ Шевченка, котрі я повикінчував чи подомальовував... Тепер би й мені самому хотілось подивитись, як вони вийшли почорну від авторів»(Життя й революція. — 1927. — № 12. — С. 294; публікація М. С. Возняка). П. О. Куліш тоді не знав, що автограф зберігся у збірці «Три літа», і писав про свої заслуги у викінченні поеми «Наймичка». У листі до Шевченка від 22 грудня 1857 р. він не минув нагоди підкреслити: «Коли ж у тебе є гарні вірші і без Гуса, то пришли перше мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як „Наймичка“, котрої — сам бачиш — я не зопсував» (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 98).

Вперше поему «Наймичка»за списком А.І. Лизогуба і з деякими своїми виправленнями опублікував у «Записках о Южной Руси» (СПб., 1857. — Т. 2. — С. 149 — 168, без підпису автора і з приміткою, що автор поеми невідомий, а текст її нібито знайдено в альбомі «хуторской барышни») П. О. Куліш. Ім’я автора тоді ще заборонялося згадувати, а тим більше друкувати його твори.

Повернувшись із заслання, Шевченко заходився видавати свої твори. Не маючи автографа зі збірки «Три літа»(він тоді перебував в архіві III відділу), поет для публікації поеми «Наймичка» в «Кобзарі» 1860 р. узяв текст першодруку, дещо поправивши його. Над текстом поеми він продовжував працювати і після її надрукування у «Кобзарі» 1860 р. У робочому примірнику цього видання (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 95 — 124) він зробив виправлення, уточнення. З певністю не можна сказати, чи поет завершив роботу, але текст у робочому примірнику «Кобзаря» 1860 р. є останнім підсумком праці поета над твором.

Від списку А. І. Лизогуба, зредагованого П. О. Кулішем, походить, очевидно, список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 321 — 331). У ньому є варіанти, створені П. О. Кулішем, нема поділу на розділи, відсутня назва вступу «Пролог». Серед паперів О. М. Бодянського виявлено ще один список, опублікований Є. Ф. Карським (Русский филологический вестник (Варшава). — 1907. — Кн. 1. — С. 100 — 107). Публікатор помилково зазначив, що в його руках був автограф. Проте вміщене тут же фото джерела, за яким опубліковано поему, засвідчує, що публікатор помилився: в його розпорядженні був не автограф, а список. На це звернув увагу ще В. М. Доманицький, ознайомившись із публікацією Ю. Ф. Карським двох уривків з нього (Кобзар. — СПб., 1908. — С. VIII, передмова). Це був «рукопис П. Куліша, створений у процесі підготовки «Наймички»до друку в «Записках о Южной Руси» (Бородін В. С. Три поеми Т.Г. Шевченка: /733/ «Сова», «Сліпий», «Наймичка». — К., 1964. — С. 81). Фотокопія одного з наведених уривків мала таку первісну редакцію рядків 56 — 69:


Були собі дід та баба.

Над ставом, у гаї

Жили собі на хуторі

Старенькі обоє.

Худоби усякої

Чимало надбали,

Та діточок Бог не дає,

А смерть за плечима!


За винятком першого рядка наведеного уривка, інші рядки виправив П. О. Куліш так, як їх опубліковано у першодруці. Виправлення П. О. Куліша збігаються і з автографом у збірці «Три літа», за винятком рядка 68, в якому нема слів «у їх»: «Та діточок богма»(у публікації П. О. Куліша: «Та діточок у їх бігма»).

Інші списки походять переважно від першодруку в «Записках о Южной Руси» або від публікації у «Кобзарі» 1860 р. В. М. Доманицький, маючи у своєму розпорядженні список з автографа у збірці «Три літа», надрукував у «Кобзарі» 1907 р. текст «Записок о Южной Руси» з деякими уточненнями за списком з автографа збірки «Три літа».

Про вдову співала... — Наведені далі рядки дуже близькі до початку народної пісні «Ой у полі могила, там удова ходила...»(див.: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П.П. Чубинским. — Т. 5. — № 486. — С. 923).

Та хто в далекую дорогу їм добре коней запряже? — Пор. цю метафору з рядками останнього вірша Шевченка «Чи не покинуть нам, небого...»:


Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу...


На молебствіє Варварі. — Йдеться про Варвару-великомученицю, героїню християнської агіографічної розповіді, мощі якої були однією з головних святинь київського Михайлівського Золотоверхого монастиря.

...в пещерах У Йвана святого... — Йдеться про печери Києво-Печерської лаври, в одній з яких покоївся прах ченця Печерського монастиря Іоана Затворника (XII ст.) (передання про нього див. у кн.: Києво-Печерський патерик. — К., 1930. — С. 138 — 141). У цих рядках поет зафіксував як побутову деталь широку торгівлю «чудотворними»предметами культу в київських монастирях.

Після Пречистої, в неділю, Та після Першої... — Тобто після 15 серпня за ст. ст. Перша Пречиста — день Успіння (смерті) Богородиці.

Акафіст — особливий вид молитовно-хвалебних пісень на честь Христа, Богородиці, святих. Виконується стоячи всіма присутніми.

Миколай — святий заступник моряків і подорожніх (саме тому Ганна радить звернутися до нього: «Бо щось Марко забарився...»).

Й на часточку дати... — тобто подати «о здравії»(див.: Грінченко Б. Словарь української мови. — К., 1909. — Т. 4. — С. 446).

Маслосвятіє — тобто єлеєсвячення, церковний обряд помазання єлеєм (олива з вином) тіла умираючого.

Габа — тут: облямівка хустки.

Кав’яр — солона риб’яча ікра. /734/













КАВКАЗ


Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа»(ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 68 — 73);

автограф рядків 1 — 2 у рукописній збірці «Wirszy T. Szewczenka» 1844 р., укладеній Я.П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка 1845 — 1846 рр. (ІЛ, ф. 1, № 79);

неповний список (рядки 1 — 70) невідомою рукою з виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав М. М. Шатилову (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 62).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф у збірці «Три літа» датовано: «18 ноября 1845, в Переяславі».

Датується за цим автографом: 18 листопада 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. Фрагмент чи фрагменти твору поет декламував Варфоломію Шевченкові у кінці вересня 1845 року: «Раз ходили ми з Тарасом по саду; він став декламувати „За горами гори, хмарою повиті...“. Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже заходив він у хмари» (Шевченко В. Г. Спогади про Тараса Григоровича Шевченка // Правда. — 1876. — № 2. — С. 25). Задум написати поему виник десь у кінці серпня — на початку вересня 1845 р., коли Шевченкові стало відомо про загибель Я. П. де Бальмена у Даргинському поході в липні 1845 р. Зустрівшись з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським у Лубнах у кінці жовтня 1845 р., Шевченко розпитував його про події на Кавказі. Мемуарист згадував про цю зустріч: «Долго мы беседовали о горцах; его все занимало, он расспрашивал о малейших подробностях тамошнего быта» (Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке // Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 14). У грудні 1846 р. Шевченко передав через члена Кирило-Мефодіївського братства М. І. Савича, який їхав за кордон, рукопис твору для А. Міцкевича (Киевская старина. — 1904. — № 2. — С. 235).

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», зробивши виправлення в рядках 54 — 55, 102, 128, 166. Текст поеми набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., поема поширюється в рукописних списках, поет знайомить з нею учасників Кирило-Мефодіївського братства. На допиті у III відділі Ю. Л. Андрузький свідчив: «Помню, был я на одном вечере, читался „Кавказ“. Я морщился, Костомаров зевал, но Шевченку превозносили до небес» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 101). Існував ще один чистовий автограф поеми.

У рукописній збірці «Wirszy T. Szewczenka»1844 р., ілюстрованій М. Башиловим і Я. П. де Бальменом, на одній із чистих сторінок орієнтовно у другій половині 1845 — на початку 1846 р. рукою Шевченка записано два початкових рядки поеми. Розходжень з автографом вони не мають.

Неповний список поеми (1 — 70 рядки), що належав М. М. Шатилову (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, спр. 62), має виправлення рукою Шевченка кінця 50-х років XIX ст. Частина з них наближає текст списку до автографа, а в деяких випадках дано варіанти. Між рядками 20 і 21 Шевченко вписав новий рядок: «Великий Боже наш! Нам плакать»(див.: Прийма Ф. Я. Шев/735/ченко і Чернишевський // Збірник праць тринадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1965. — С. 246 — 250).

У списку І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 16 — 19) виправлень рукою Шевченка немає (в інших творах цього списку вони є), але в ряді випадків зустрічаємо виправлення рукою І. М. Лазаревського, які дослівно повторюють автограф «Трьох літ».

Список рукою П. О. Куліша та невідомої особи кінця 40-х — початку 50-х років XIX ст. (ІРЛІ, ф. З, оп. 19, № 70) має різночитання у 12 рядках, у переважній своїй частині незначних: або переставлено слова, або деякі місця неуважно прочитано. Рядок 154 замість «Остатнії... бо вже взяли» — «Остатнії... бо взяли вже»; рядок 87 замість «Якби ви з нами подружили» — «Якби ви з нами подружились». Аналогічне можна сказати про список, що належав М. О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 25 — 30) і список О.М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 143, с. 83 — 89), різночитання яких у переважній частині збігаються зі списком П.О. Куліша та невідомої особи.

Вперше надруковано у лейпцизькому виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки»(1859. — С. 713). Майже третя частина рядків має різночитання, чотири рядки пропущено. Але рядок 5, як і в автографі: «Що день божий добрі ребра».

Значні різночитання містять списки у рукописному «Кобзарі» І. І. Сердюкова 1857 р. (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 42 — 48), у рукописній збірці «Стихотворения Шевченка»(ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, спр. 7, с. 29 — 36), невідомою рукою (РДАЛМ, ф. 129, оп. 1, № 32, арк. 25 звор. — 30 звор.), невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 21 — 26), латинською транскрипцією А. Красовського (Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, ф. 9, № 565), у примірнику «Кобзаря»1860 р. з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 14 — 20), у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 р. (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 270 — 277), у рукописній збірці 1889 р. (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 73 — 81), невідомою рукою (З. І. Пащевського) 1860 р. (Київський обласний державний архів, ф. 227, оп. З, № 247, арк. 6 — 8). Зошит І. Рудинського зі списками творів Шевченка зберігся не весь. Він починається з 27-ї сторінки уривком поеми «Кавказ»(156 — 178 рядки). Пізніше поставлено нову нумерацію (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 1814, арк. 1). У деяких списках стоїть дата: «1845 р. Декабря 14, Вьюнище».

Про поширення поеми «Кавказ»у списках згадував М. П. Драгоманов: «Я сам, у свій хлоп’ячий вік, у 50-ті роки, надибавсь, наприклад на сліди впливу Капністів — лібералів і аболіціоністів, — із кружка котрих в перший раз здобув і „Сон“, і „Кавказ“ Шевченка» (Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 27).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — — С. 3 — 8.

Бальмен Яків Петрович де, граф (1813 — 1845) — офіцер, художникаматор і письменник, автор кількох рукописних повістей, що за життя Я. де Бальмена не були опубліковані. Шевченко познайомився з ним 29 червня 1843 р. у маєтку Т.Г. Волховської в с. Мойсівці і між ними швидко встановилися дружні взаємини. Вони часто зустрічалися, зокрема в товаристві В. Закревського. Поет гостював у садибі Бальменів у с. Линовиці на Пирятинщині того ж 1843 р. Разом із своїм родичем художником М.Башиловим де Бальмен ілюстрував виконаний ним рукописний альбом /736/ «Wirszy T. Szewczenka», написаних поетом до 1844 р. і переписаних польськими літерами, аби зробити їх приступними для читачів, що користувалися латинською графікою. Обидва художники виконали по 39 ілюстрацій. Де Бальмен, зокрема, ілюстрував поеми «Гайдамаки» та «Гамалія». Перед від’їздом на Кавказ улітку 1844 р. де Бальмен переслав альбом В. Закревському для передачі Шевченкові. Перебуваючи в діючій армії, був призначений ад’ютантом командира 5-го корпусу генерала О. М. Лідерса. Під час Даргинського походу, коли після зруйнування резиденції Шаміля Дарго російські війська відходили на старі позиції, корпус Лідерса, що рухався за авангардом і відірвався від основної колони, опинився у пастці, ущелина була перекрита завалом. Для встановлення зв’язку з головнокомандуючим і з метою розвідування ситуації, що склалася, генерал О.М. Лідерс вирядив свого ад’ютанта де Бальмена, який був убитий в сутичці з горцями в районі Шуанійських висот (див.: Николаи А. Из воспоминаний о моей жизни. Даргинский поход 1845 // Русский архив. — 1890. — № 6. — С. 272; Колюбакин Б.М. Кавказская экспедиция в 1845 году. Рассказ очевидца В. Н. Н...ва. — СПб., 1907. — С. 151 — 152).

Прометей — за давньогрецькими міфами титан, покровитель людей, який викрав вогонь з Олімпа і віддав його людям, за що Зевс наказав прикувати його до скелі в Кавказьких горах. Орел щодня видирав у нього печінку, та вона виростала за ніч. Прометей став одним із «вічних образів» світової літератури (Гесіод, Есхіл, Овідій, Кальдерон, Вольтер, Ґете, Шеллі, Байрон, М.П. Огарьов та ін.) — узагальненим образом незламного борця за щастя людства, ворога тиранії і водночас її жертви.

Отам-то милостивії ми... — приклад не рідкого у Шевченка сатиричного пародіювання офіційної мови, передусім «всемилостивейших манифестов» і «высочайших грамот»(пор.: «всемилостивейше пожаловали мы...»).

Чурек — прісний хліб кавказьких горців.

Сакля — житло горців.

Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе... — Йдеться про царя Ізраїльсько-Іудейської держави Давида (кінець XI ст. — близько 950 р. до н. е.), який, за Біблією, в юнацтві був пастухом. Щоб здобути красуню Вірсавію — дружину воєначальника Урії, Давид послав його на війну, де того вбили під час спровокованої поразки. Згодом Шевченко використав цей біблійний сюжет у циклі «Царі»(1848).

Продаєм... Людей... не негрів... а таких, Таки хрещених... но простих. — Ці рядки — саркастичний відгук Шевченка на трактат про боротьбу з торгівлею неграми, підписаний Росією, Австрією, Великобританією, Пруссією і Францією в грудні 1841 р. та «высочайший указ»від 26 березня 1842 р. «О предании суду и наказаний российских подданых, которые будут изобличены в каком-либо участии в торговле неграми». Осуд торгівлі неграми урядом кріпосницької імперії, в якій торгівля білими рабами була санкціонована законом, не міг не сприйматися як політичне лицемірство.

Ми не гішпани... — Іспанія активно протидіяла міжнародному осуду работоргівлі, якою займалися в ті часи переважно іспанці.

Ставник — великий церковний свічник або велика свічка для церковного свічника.

Мирра — пахуча смола, використовувалась під час церковної відправи.



















І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ


Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа»(ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 78 — 86 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 24 — 28).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датований: «14 декабря 1845, Вьюнища».

Датується за автографом: 14 грудня 1845 р., В’юнище.

Первісний автограф не відомий. Вперше поет прочитав послання своїм знайомим і друзям на літературному вечорі у В. В. Тарновського-старшого. М. М. Білозерський згадував: «Василий Васильевич Тарновский-отец (ум. 1865) рассказывал мне, что у него в сорокових годах в Києве бывали литературные вечера, которые посещали Н. И. Костомаров, Василий Михайлович Белозерский и другие друзья и знакомые Тарновского, и в числе их и Шевченко. Однажды пришел он и прочитал только что написанное им известное „Посланіє до земляків“. Общее содержание этого произведения, и в особенности те места, где говоритея о казацких гетманах, которых Шевченко первый понял и выставил в их истинном виде, произвело на всех присутствующих потрясающее впечатление: с этого момента преклонение ясновельможным и представление их героями-рыцарями рушилось... Слово Шевченка низвело их с пьедесталов и поставило на надлежащие места»(Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 69).

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи у Києві, Шевченко переписав твір з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» з виправленнями в 9, 102, 114, 168, 176, 212, 251 — 252-му рядках. Твір набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., послання нелегально поширюється в рукописних списках, автор знайомить з ним учасників Кирило-Мефодіївського братства, у справі яких під час допиту в III відділі фігурували списки, зроблені В. М. Білозерським (ДАРФ, ф. 109, 1 експ., спр. 81, ч. 4, арк. 41 — 44), М.І. Костомаровим (Там само, ч. 3, арк. 55 — 56), О. В. Маркевичем (уривок — рядки 1 — 116. — Там само, ч. 12, арк. 35, 37, 38). Списки дещо різняться між собою, але всі походять, хоч і не безпосередньо, від автографа збірки «Три літа»з незначними різночитаннями (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126).

Від автографа збірки «Три літа» опосередковано походить список П.О. Куліша та невідомої особи (ІРЛІ, ф. З, оп. 19, № 70). З недогляду, очевидно, в ньому відсутні рядки 99 і 207 — 209, а в рядках 210 — 211 пропущено два слова: «Не турбуйтесь».

В «Історичному оповіданні»П. О. Куліш цитував послання:


Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте,

Не дуріте дітей своїх, /738/

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

(Куліш П.О. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 26).


У третьому рядку наведеного уривка є різночитання (замість «Не дуріте дітей ваших» — «Не дуріте дітей своїх»), але важко сказати, чи це недогляд П.О. Куліша, чи, може, так було в якомусь попередньому автографі. Є такого типу різночитання і в іншому уривку, що його наводить П. Куліш:


...Заговорить

І Дніпро, і гори,

І потече сторіками

Кров у Чорне море

Синів ваших, і не буде

Кому помагати:

Одцурається брат брата

І дитини мати. (Там само. — С. 39.)


Існував також список невідомою рукою 40-х років XIX ст.; його різночитання подано у примітках до «Кобзаря з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 64 — 71).

З невстановленого списку, як видно, дуже неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. послання переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 24 — 28). Цей список не відбивав тексту, створеного поетом у рукописній збірці «Три літа», містив викривлення. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив у ньому чимало виправлень, наблизивши текст до автографа у збірці «Три літа», а часом дав і нові варіанти, але правку не доведено до кінця і облишено.

Суттєві відміни проти автографа містив список М. О. Максимовича, різночитання якого подав В. М. Доманицький у своїй праці «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“» (К., 1907. — С. 127 — 132). З них лише поодинокі збігаються з різночитаннями інших списків. Не повторюються вони і в іншому списку, що належав М.О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 31 — 38). Навіть назви різні: у першому — «Посланіє до мертвих і живих...», у другому — «І мертвим, і живим...». Останній список взагалі ближчий до автографа у збірці «Три літа».

До списку, що належав М.О. Максимовичу і тепер зберігається в РДАЛМ (ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 31 — 38), близький список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, с. 605 — 613).

Значні розбіжності з основним текстом містять списки у примірнику «Кобзаря» 1860 з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 22 — 32), у рукописній збірці «Сочинения Т.Г. Шевченка» 1862 р. (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 290 — 299), невідомою рукою (ІР НБУВ, І, 561, арк. 3 — 8 звор.; 7450, арк. 19 звор.), у рукописному «Кобзарі» І. І. Сердюкова 1857 р. (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 49 — 56).

Список невідомою рукою (можливо, А. Слюсарчука) у ЛНБ (ф. 1, № 432) має помітку олівцем на титулі: «З тих часів, як ще поезії Шевченка галицька молодіж переписувала і передавала з рук до рук». Він відноситься до першої половини 60-х років XIX ст. і походить, як і список Т. Грушкевича (Там само, ф. 41, № 140, с. 39 — 49), від першодруку. Список К. Климковича (Там само, ф. 11, спр. 4349, с. 95 — 104) є копією з видання «Поезії Тараса Шевченка»(Львів, 1867). /739/

Незначні різночитання є у списках П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 653), у списку, що належав Л.М. Жемчужникову (різночитання див.: ЗНТШ. — 1901. — Т. 39. — С. 1, і «Кобзар», 1893. — Ч. 1. — С. 287 — 294), у збірці «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, с. 15 — 25), невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 29 звор. — 37), у рукописному «Кобзарі»1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 859 — 863), у рукописній збірці 1889 р. (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 1 — 14).

Вперше надруковано у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 24 — 34).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 9 — 16. У Росії вперше надруковано без купюр у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 260 — 267.

Аще кто речеш, яко люблю Бога... — епіграф узято з Першого послання Іоана Богослова: «Коли хтось каже: „Я люблю Бога“, а брата свого ненавидить, — неправду мовить»(Гл. 4. В. 20). Завершується ця глава заповіддю, яку Шевченко зробив провідною у своєму посланні землякам-українцям: «І таку ми заповідь одержали від Нього: „Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого“» (Гл. 4. В. 21).

На розпуттях велелюдних... — перегук з біблійними Книгами Єремії та Єзекіїля.

І потече сторіками Кров у синє море... — в основі цієї шевченківської перестороги сучасникам лежать образи з Одкровення Іоана Богослова: «І другий ангел посурмив, і мов гора велика, огнем розпалена, була кинута в море: і стала третина моря — кров’ю»(Апокаліпсис. Гл. 8. В. 8); «...третій вилив чашу свою на річки і на джерела вод: і стала кров»(Апокаліпсис. Гл. 16. В. 4).

Німець скаже: «Ви моголи». — Натяк на те, що в тодішній історичній науці була поширена думка про монгольське походження слов’ян. Про це Шевченко міг читати у перекладеній О.М. Бодянським книжці П.-Й. Шафарика «Славянские древности». Згадуючи німецьких істориків В. Шюца, І. Паррота та ін., автор зазначав: «Одни только те писатели, для коих в их тесном кругозоре познаний мир славянский еще по сю пору покрыт непроницаемым мраком, не перестают, вопреки просвещению нашего века, причислять народ славянский к племени монгольскому...» (Шафарик П. И. Славянские древности. — М., 1837. — Т. 1. — С. 69).

Тамерлан — Тімур (1336 — 1405), середньоазіатський емір і завойовник, правитель військово-феодальної держави в Середній Азії з столицею в Самарканді (1370 — 1405). Здійснював спустошливі напади на Іран, Малу Азію, Закавказзя, Індію.

Коллар Ян (1793 — 1852) — чеський і словацький учений і поет, який послідовно обстоював ідею єднання слов’янських народів. Великої популярності набула його поема «Дочка слави», уривок якої О. Бодянський опублікував у своїй книжці «О народной поэзии славянских племен» (1837). У журналі «Отечественные записки» (1840. — Кн. 1 — 2) опубліковано статтю Я. Коллара «О литературной взаимности между племенами славянскими». Очевидно, з цими творами Шевченко був обізнаний.

Танка Вацлав (1791 — 1861) — чеський філолог і поет, діяч чеського національного відродження. Разом з Й. Ліндою створив збірки поезій «Краледворський рукопис» (1819) і «Зеленогорський рукопис» (1820), підробивши їх під пам’ятки давньої чеської літератури. Переклав «Слово /740/ о полку Ігоревім» чеською мовою. Як і Я. Коллар, обстоював ідею слов’янського єднання.

Слов’янофіли — представники одного з напрямів суспільно-політичної думки Росії 40 — 50-х років XIX ст. Найбільш відомі з них — О. С. Хом’яков, брати І. В. та П. В. Киреєвські, І. С. та К. С. Аксакови, Ю. Ф. Самарін, О. І. Кошелєв, І. Д. Бєляєв. Історичний розвиток Росії і слов’янських народів загалом слов’янофіли протиставляли Заходу, боючись впливу західних ідей. Їхні погляди були складними й суперечливими, з часом зазнавали відчутної еволюції в бік консерватизму. В 40-х роках критика слов’янофілами кріпосницьких порядків, заклики глибше вивчати національну історію мали прогресивне значення, але вже й тоді слов’янофіли, на противагу «західникам», звеличували офіційне православ’я, обстоювали думку про самобутній шлях розвитку Росії через поземельні общини. З роками ці тенденції посилювалися і в другій половині 50-х років, коли царизм, побоюючись народного повстання, вирішив скасувати кріпосне право «зверху», звели нанівець окремі вияви опозиційності слов’янофілів щодо самодержавства. Шевченкові рядки спрямовані проти тих доморослих слов’янофільствуючих «земляків», які дбали про об’єднання слов’ян під скіпетром російського царя-самодержця, нехтуючи інтересами розвитку українського народу, передової суспільно-політичної думки.

Брут Люцій Юній — керівник повстання в Римі 509 р. до н. е., внаслідок якого повалено імператорську владу і встановлено республіканський лад. За участь у змові проти республіки засудив до страти двох власних синів.

Брут Марк Юній (85 — 42 рр. до н. е.) — римський політичний діяч, один із головних учасників змови проти Юлія Цезаря і вбивства його (44 р. до н. е.). Обстоював республіканський лад правління. Зазнавши поразки в боротьбі проти другого тріумвірату (Октавіан, Антоній, Лепід), 42 р. до н. е. покінчив самогубством. Ім’я Брутів набуло символу громадянських чеснот.

Коклес (Одноокий) Публій Горацій — легендарний герой, який 507 р. до н. е. врятував Рим від етрусків, один захищаючи міст через річку Тибр.

Титло — значок над скорочено написаним словом у церковнослов’янських книжках.

Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани Ясновельможнії гетьмани. — Так вперше гнівно й беззастережно Шевченко охарактеризував поведінку тієї верхівки української козацької старшини, яка поперемінно вислужувалась то перед російським царизмом, то перед польською шляхтою, цілковито нехтуючи інтересами власного народу.

Синоп, Трапезунд — турецькі міста на узбережжі Чорного моря, на які, щоб визволити полонених, часто нападали запорозькі козаки, підпалюючи ворожі кораблі.













ХОЛОДНИЙ ЯР


Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 99 — 100 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 38 — 41).

Подається за збіркою «Три літа». /741/

Автограф датовано: «Вьюнища, 17 декабря 1845».

Датується за автографом: 17 грудня 1845 р., В’юнище.

Первісний автограф не відомий. У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». У середині 1840-х років вірш починає нелегально поширюватися у списках, насамперед у середовищі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Відомий список В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, 1 експ., № 81, ч. 4, арк. 58 — 63) походить від чистового автографа збірки «Три літа». Проти основного тексту він не має різночитань, тільки у рядку 83 переставлено слова: замість «І повіє огонь новий» — «І повіє новий огонь». Значніші відміни зафіксовано у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 61 — 63), в якому твір надруковано за списком невідомою рукою середини 40-х років XIX ст.

З невстановленого списку, як видно, дуже неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 19 звор. — 21). Список І. М. Лазаревського не відбивав тексту, створеного поетом у рукописній збірці «Три літа». Рядки 12 — 13 вписано іншою рукою. Рядки 17 — 20 і 21 — 26 переставлено. Переглядаючи цей список після повернення із заслання, Шевченко зробив у ньому виправлення, усунув частину спотворень, почасти відновив варіанти збірки «Три літа», проте правку не доведено до кінця й облишено. Рядки 50 — 52 у списку І. М. Лазаревського передано двома рядками. Шевченко відновив, як і в збірці «Три літа», три рядки.

Список твору мав П. О. Куліш. Найімовірніше, за цим списком вірш вперше опубліковано в Лейпцигу 1859 р. видавцем Гергардтом у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (с. 14 — 17) в редагованій І. Головіним серії «Русская библиотека» (т. 8). У першодруці, як і в списку В. М. Білозерського, переставлено слова у рядку 83, є відміни в рядках 2, 23, 80. Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. У «Кобзарі» 1907 р. В. М. Доманицький подав відміни проти автографа у списку М. О. Максимовича (с. 132 — 133). Є відміни проти автографа і в списках у «Кобзарі» 1860 з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 10 — 12), у рукописній збірці 1889 р. (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 86 — 90), у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 4, с. 286 — 289), у рукописній збірці «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, спр. 7, с. 93 — 96), у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 266 — 267). Багато різночитань містить список у рукописному «Кобзарі» Д. Демченка (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 166 — 169). Частина з них походить від неуважного прочитання джерела, з якого робився список. У рядку 48 замість «Що царики коять» — «Що царики кують»; у рядку 70 замість «Голодні ворони» — «Господні ворони».

Незначні відміни проти автографа у збірці «Три літа» є у списку, що належав М. О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 11 звор. — 13), у списку О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 143, с. 98 — 100). У списку М. О. Максимовича є лише дві лексичні відміни в рядках 30, 37.

Список невідомою рукою 1864 р. (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 2092, арк. З — 4) має помітку олівцем у дужках проти назви: «большими буквами», що свідчить про його підготовку до друку. Він /742/ міститься у рукописній збірці невідомою рукою під назвою «Пісні Тараса Шевченка. Чигирин. Року 1864. Друкарня Остапенка». Після десяти творів є помітка олівцем: «Доб. Сон, Кавказ, До земляків». А далі іншою рукою списки творів: «Сліпий» (від рядка «Оце і вся моя дума» — і далі), а також повністю записано вірш «Мій Боже милий, знову лихо...» — арк. 19. Список Т. Грушкевича збігається в основному з першодруком (ЛНБ, ф. 41, спр. 140, с. 18 — 21).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезія Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 54 — 56.

...дорога з монастиря Мотриного До Яру страшного. — Мотронинський монастир та Холодний Яр були місцем зосередження гайдамацьких загонів перед початком повстання 1768 р. Про перебування гайдамаків у Холодному Яру Шевченко міг чути від місцевих селян та читати у статті М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине» (1839): «Верстах в двух от Мотренинского монастыря есть овраг, называемый Холодным. Над ним лежит небольшая поляна, возле которой шла дорога от монастырских мельниц к монастырю через чащу густого леса. На этой поляне и расположился Железняк табором...» (Максимович М. А. Собрание сочинений. — Т. 1. — С. 631). Цю статтю, яка за життя автора не друкувалася, Шевченко міг прочитати в рукопису. Наведеним уривком скористався М. Маркевич в «Истории Малороссии» (див. т. 2, с. 660).

Безпосереднім імпульсом до написання твору було відвідання поетом урочища Холодний Яр (у Чигиринському повіті Київської губернії, тепер Чигиринського району Черкаської області) 1843 р. або восени 1845 р., а також знайомство з працею історика А. О. Скальковського (1808 — 1897) «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII столетии. 1733 — 1768» (Одесса, 1845).

Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? — У цих рядках чується мотив осудження пасивності сучасників, який став одним із провідних у громадянській поезії Шевченка.

Нерон (37 — 68) — римський імператор (54 — 68), ім’я якого стало прозивним у значенні кривавого деспота. Тут поет назвав Нероном Миколу І. У списку І. М. Лазаревського (ІЛ, ф. 1, № 88) рядки 43 — 44: «Не зовіте преподобним Миколу-Нерона».

Не славтеся царевою Святою войною. — Натяк на війну, яку вів царизм на Кавказі.

«Гайдамаки не воины Разбойники, воры. Пятно в нашей истории...» — У цих рядках Шевченко полемізує з А. О. Скальковським, який у своїх книжках паплюжив гайдамацький рух: «Гайдамаки XVIII столетия мало чем разнились от обыкновенных грабителей XVII века, и их-то подвиги покрыли срамом храброе, хотя и полуобразованное Низовое общество» (Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII столетии. 1733 — 1768. — Одесса, 1845. — С. 15). В іншому місці своєї книги історик писав: «На Запорожье... легло вечное пятно бесславия» (с. 125).
















ДАВИДОВІ ПСАЛМИ


Джерела тексту:

чорновий автограф переспіву 81 псалма на листі В. М. Рєпніної до Шевченка від 9 грудня 1845 р. (ІЛ, ф. 1, № 7); /743/

чистовий автограф переспіву 149 псалма (з опискою в назві: 199) на окремому аркуші з рукописної збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 13);

чистовий автограф переспіву 149 псалма на звороті листа Я. Г. Кухаренка до Шевченка від 25 травня 1845 р. (ІЛ, ф. 1, № 35);

чистовий автограф циклу «Давидові псалми» в рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 103 — 105 звор.);

першодрук у «Кобзарі» 1860 (с. 223 — 244).

Виправлення Шевченка в псалмі 81 у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Г. М. Честахівському (Музей-Архів УВАН у США, Нью-Йорк; публікація: В. М[іяковський]. Унікальний «Кобзар» 1860 року з власноручними поправками Шевченка // Шевченко. Річник 10. — НьюЙорк, 1964. — С. 27 — 37).

«Букварь южнорусский» 1861, с. 5 — 7 (передрук 132 псалма та уривків із 12, 53, 93, 132, 149 псалмів).

Подається за збіркою «Три літа».

Чорновий автограф переспіву 81 псалма та чистовий автограф переспіву 149 псалма на окремому аркуші не датовано.

Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «19 Декабря 1845, В’юнища».

Дата в чистовому автографі переспіву 149 псалма на звороті листа Я. Г. Кухаренка: «20 декабря».

Датується за автографом у рукописній збірці «Три літа»: 19 грудня 1845 р., В’юнище.

З Псалтирем Шевченко познайомився ще в дитинстві й уже тоді виявив інтерес до його поетичного боку. «Известно, что Тарас Григорьевич учился грамоте у местного дьячка. После изучения „азбуковника“ Тарас Григорьевич перешел к чтению Псалтири. Пришедши домой после уроков, Шевченко подолгу просиживал над псалмами, любуясь их поэзией, декламируя их вслух» (Несколько новых штрихов к биографии Т. Г. Шевченко (Из воспоминаний Бондаренко) // Одесский вестник. — 1892. — 2 сентября). Згадки про зацікавлення Шевченка Біблією восени 1845 р. є в його листуванні та в спогадах сучасників. У листі до А. Г. та Н. Я. Родзянок від 23 жовтня 1845 р. Шевченко писав, що в Миргороді він через хворобу «ни разу еще не выходил из комнаты, и ко всему этому еще нечего читать. Если бы не Библия, то можно бы с ума сойти... Попробовал было стихи писать, но такая дрянь полезла с пера, что совестно в руки взять... Дочитываю Библию, а там... а там... опять начну». Перебуваючи в листопаді 1845 р. в Переяславі у А. О. Козачковського, Шевченко «иногда... занимался чтением Библии, отмечал места, поражавшие особенным величием» (Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченке// Киевский телеграф. — 1875. — 25 февраля).

Цикл переспівів із Псалтиря Шевченко створив у першій половині грудня 1845 р. Найраніший відомий рукопис — недатований чорновий автограф переспіву 81 псалма, написаний на листі В. М. Рєпніної від 9 грудня 1845 р. Найімовірніше, у квітні — червні 1846 р. у Києві Шевченко переписав цикл начисто до рукописної збірки «Три літа» з датою 19 грудня 1845 р. Чистові автографи переспіву 149 псалма на окремому аркуші та на звороті листа Я. Г. Кухаренка близькі до остаточного тексту в рукописній збірці «Три літа», але мають і деякі відмінності від нього: в першому з них /744/ є описка в назві: «Псалом 199» та варіанти в кількох рядках, у другому — пропущено слово «їх» у рядку 271: «І мечі в руках добрі».

Очевидно, цикл призначався для публікації в нездійсненому виданні «Кобзаря» 1847 р. Після арешту Шевченка 5 квітня 1847 р. рукописна збірка «Три літа» з автографом циклу потрапила до III відділу, в архіві якого зберігалася до 1907 р.

Про роботу Шевченка над переспівом псалмів одразу стало відомо сучасникам, одні з яких висловлювали сумнів у її доцільності, інші ж надавали їй великого значення. І. І. Сердюков у листі до П. О. Куліша від 22 лютого [1846 р.] зазначав: «Тут ходе поголоска, що Шевченко тлумаче псалми: шкода! Уже коли тлумачить, дак тлумачить пророков, або Соломона, либо Исуса Сираховича...» (За сто літ. — 1928. — Кн. 2. — С. 73). П. О. Куліш у листі до О. М. Бодянського від 23 травня 1846 р. згадує, що «Шевченко переложил 136 и 149 псалмы с блистательным успехом (не одни только эти, но и другие у него)» (ІЛ, ф. 99, № 72, с. 5; див. також: [Титов А.] Письма П. А. Кулиша к О. М. Бодянскому // Киевская старина. — 1897. — № 9. — С. 399). У листі до М. І. Костомарова від 27 червня 1846 р. П. Куліш також високо оцінює Шевченкові переспіви: «Вы говорите, что можно писать на этом языке только мужицкие повести. Но у вас перед глазами Шевченко, который выражает на этом языке и псалм Давида, и чувства, достойные самого высшего общества» (За сто літ. — Кн. 2. — С. 53 — 54).

Невдовзі після створення цикл «Давидові псалми» почав поширюватися в списках. Очевидно, у квітні — травні 1846 р., проживаючи разом із Шевченком у будинку І. І. Житницького в Києві, список переспіву псалма 136 зробив О. С. Афанасьєв-Чужбинський (ІЛ, ф. 99, № 186, арк. 83 звор.). Під час перебування Шевченка в Седневі на початку березня 1847 р. А. І. Лизогуб переписав цикл з рукописної збірки «Три літа». Про це сповіщав Л. М. Жемчужников у листі до О. Я. Кониського від 18 жовтня 1897 р.: «Андрей Иванович Лизогуб говорил мне, что он, брат его Илья Иванович и все их семейство уговаривали Шевченку оставить у них свои бумаги, состоявшие, конечно, из стихотворений; но Шевченко взял их с собою и около Днепра был арестован. Мне Андрей Иванович дал им самим списанные псалмы Шевченка, „Наймичку“, выпущенные цензурой стихи из его „Кобзаря“ первого издания. Копии с этих произведений поэта были мною сообщены Кулишу» (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 160; див. також: Возняк М. З оточення Тараса Шевченка // Культура. — 1925. — № 3. — С. 29). Про те, що цей список А. І. Лизогуба (нині не відомий) мав П. О. Куліш, а також про дальшу долю списку йдеться і в листі Л. М. Жемчужникова до О. Я. Кониського від 17 жовтня 1898 р.: «А. И. Лизогуб сам переписал для меня „Наймичку“, „Псалмы“ и те места из „Катерины“, „До Основ’яненка“, „Тарасовой ночи“ и „Гайдамаков“, которые не пропустила к печати цензура. Рукопись эту я давал П. А. Кулишу, но не помню, списать только, или подарил. Рукопись „Назар Стодоля“ от кого получил и кому отдал — не помню. Как та, так и другая рукописи, быть может, были мне возвращены и, быть может, сгорели в числе значительной части моей библиотеки уже в Погорелицах, где живу теперь» (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 238; Культура. — 1925. — № 3. — С. 47).

Згаданий тут список П. О. Куліша в окремому зошиті містить повний текст усього циклу «Давидові псалми», записаний у тому ж порядку, що й у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 58, арк. 1 — 8 звор.). Однак /745/ назву в списку змінено на «Псалми Давидові», в іншому порядку записано й дату: «1845, декабря 19» (з приміткою переписувача: «Надпись автора»). В тексті списку є не лише окремі описки, а й численні лексичні, синтаксичні та пунктуаційні виправлення, що подекуди істотно викривлюють зміст, як-от у рядках: 125 («Меж царями й судіями» замість: «Меж царями-судіями», як було в автографі збірки «Три літа»); 203 — 204 («Братом добрим добро певне Познать, не ділити» замість «Братам добрим добро певне Пожить, не ділити»); 209 — 210 («І на шитії омети, Ризи дорогії» замість «І на шитії омети Ризи дорогої»). Пізніший напис рукою П. О. Куліша на титульній сторінці зошита «Дарю юноше благому» свідчить, що список був подарований ним В. В. Тарновському.

Недатований список 136 псалма рукою П. О. Куліша (ІРЛІ, ф. 3, оп. 19, № 70; фотокопія — ІЛ, ф. 1, № 653, арк. 23 — 24) збігається з його списком в окремому зошиті. У списку 132 псалма рукою П. О. Куліша (ІРЛІ, ф. З, оп. 19, № 70; фотокопія — ІЛ, ф. 1, № 653, арк. 25) є розбіжність у рядку 221: «І пошле їм добру пам’ять» замість «І пошле їм добру долю», — як у Шевченковому автографі.

Про список «Давидових псалмів», нині не відомий, одержаний від Л. М. Жемчужникова разом зі списками інших творів Шевченка, повідомив О. Я. Кониський. «Які саме люди переписували оті Шевченкові твори, — зазначав він, — я не відважуся сказати запевне, але для мене річ певна, що переписували їх під доглядом автора, переписували з оригіналів, переписували не на те, щоб подавати до цензури» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Т. 33. — С. 2 — 3). Судячи з опублікованих О. Я. Кониським рядків цього списку (ЗНТШ. — 1901. — Т. 39. — С. 4 — 5), його зроблено за текстом без цензурних купюр; рядок 82 «Жить тяжко в оковах» збігається в ньому з текстом рукописної збірки «Три літа», а не зі списком П. О. Куліша, де цей рядок має вигляд: «Тяжко жить в оковах».

Список у рукописному «Кобзарі» 1861 р., що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 251 — 270) здебільшого повторює всі відхилення від автографа рукописної збірки «Три літа», які було припущено в списку П. О. Куліша. Однак у рядках 19, 71, 91, 250 — 251 він збігається не з автографом і не зі списком П. О. Куліша, а з першодруком у «Кобзарі» 1860 р. Крім того, цей список відрізняється орфографією, а також тим, що нумерація псалмів у ньому, як і в першодруці, — римська, а не арабська (докладніше див.: Павлюк М. М. Творча історія циклу «Давидові псалми» і визначення його основного тексту в академічному виданні творів Т. Г. Шевченка // Питання текстології. Т. Г. Шевченко. — К., 1990. — С. 46 — 62).

За текстом свого списку П. О. Куліш уперше опублікував — без імені автора, оскільки Шевченко тоді ще не повернувся із заслання — у виданій ним «Граматці» (СПб., цензурні дозволи 23 червня та 11 листопада 1857 р.) псалми 12 (с. 41), 53 (с. 42), 132 (с. 43) повністю, а також уривки: з псалма 132 (рядки 261 — 264) — с. 8, 15; з псалма 53 (рядки 121 — 124) — с. 8, 17; з псалма 12 (рядки 37 — 40) — с. 8, 19; з псалма 93 (рядки 177 — 180) — с. 9, 21; рядки 193 — 200 — с. 9, 23; з псалма 149 (рядки 259 — 270) — с. 9 — 10, 25. У другому виданні Кулішевої «Граматки» (СПб., 1861) шевченківські переспіви псалмів відсутні.

Після звільнення із заслання Шевченко включив «Давидові псалми» до поданого на розгляд цензури рукопису «Поезія Т. Г. Шевченка. Том /746/ первий», в якому цикл містився на с. 162 — 169 (нині ця частина рукопису не відома). Не маючи в своєму розпорядженні збірки «Три літа», Шевченко скористався при цьому списком П. О. Куліша — на це вказує, зокрема, відбита у цензурних документах назва «Псалми Давидові» (а не «Давидові псалми», як у збірці «Три літа»). Головне управління цензури ухвалами від 25 липня, 11 та 19 серпня 1859 р. зажадало від Петербурзького цензурного комітету попередньо подати Шевченкові переспіви на розгляд духовної цензури (Бородін В. С. Шевченко і царська цензура. — С. 130, 134, 135). Спеціально призначений для їхнього цензурування професор Петербурзької духовної академії В. Карпов 20 жовтня 1859 р. дав дозвіл на публікацію за винятком кількох рядків у 43, 52, 81 та 136 псалмах, «содержавших в себе мысли, чуждые псалмопевцу» (Там само. — С. 138). 26 жовтня 1859 р. Петербурзький комітет для цензури духовних книг дав згоду на друкування «Давидових псалмів» Петербурзькому цензурному комітету; 23 січня 1860 р. датовано цензурний дозвіл на вихід у світ «Кобзаря», де вміщено цей цикл. За текстом «Кобзаря» 1860 р. у серії «Сільська бібліотека» (№ 13) цикл випущено окремим виданням: Псалми Давидові / Переложив по-нашому Тарас Шевченко. — СПб., 1860 (цензурний дозвіл 13 квітня 1860 р.).

У «Кобзарі» 1860 цикл надруковано за рукописом «Поезія Шевченка. Том первий», в якому через відсутність автографа у збірці «Три літа» використано список П. О. Куліша; першодрук відбиває й припущені П. О. Кулішем відхилення від авторського тексту, зокрема, згадані випадки його послаблення й псування в рядках 125, 203 — 204, 209 — 210 та інших. З’явилися тут, крім численних правописних змін, і нові випадки явного псування тексту — як-от у рядку 140 «І всує трепетна земля» замість: «І всує плачеться земля», як було в автографі збірки «Три літа».

На початку 1861 року уривки з псалмів 132 (рядки 201 — 204), 53 (рядки 121 — 124), 12 (рядки 37 — 40), 93 (рядки 177 — 180 та 193 — 200), 149 (рядки 259 — 270), а також псалом 132 повністю Шевченко вмістив у своїй книжці «Букварь южнорусский» (СПб., 1861. — С. 5 — 7; цензурний дозвіл 21 листопада 1860 р.). Текст подано тут за «Кобзарем» 1860, але в рядках 203 — 204 псалма 132, вміщених у «Букварі» двічі (на с. 5 та 7), Шевченко в другому випадку повернувся до варіанта зі збірки «Три літа»: «З братом добрим добро певне Пожить, не ділити». Крім того, в рядку 209 Шевченко замінив слово «шитії» (омети) на «гаптовані».

Цикл складають десять переспівів Шевченка з Псалтиря — однієї з книг Старого Завіту, авторство якої приписується Давиду (кінець XI — близько 950 р. до н. е.) — другому цареві Ізраїльсько-Іудейської держави. Насправді Псалтир складався протягом кількох століть. Шевченка, який добре знав Псалтир з дитинства, біблійні псалми приваблювали високою патетикою, гострими інвективами проти зла, користолюбства, всілякої неправди, утвердженням високих етичних норм, ідеями рівності «убогих» і «багатих» перед Богом, неминучого покарання «злотворящих». Продовжуючи традицію використання псалмів у польській літературі (Ян Кохановський та ін.), а також у російській громадянській поезії XVIII — XIX ст. (М. В. Ломоносов, Г. Р. Державін, І. А. Крилов, М. М. Язиков, поети-декабристи), Шевченко сповнив їхню релігійну форму новим змістом і надав їм актуального звучання, не прагнучи при цьому точно відтворювати біблійний текст. /747/

За Біблією (I книга Самуїла. Гл. 16. В. 30), пастух Давид ще з юності прославився тим, що сам складав пісні й виконував їх під акомпанемент псалтиря — струнного музичного інструмента. Завдяки цьому він потрапив до двору ізраїльського царя Саула. Подолавши філістимського велета Голіафа й здобувши інші військові перемоги, Давид зробився народним улюбленцем, але постійно зазнавав переслідувань царя Саула. Після його смерті Давид став царем, зробив Єрусалим своєю столицею і спорудив там величні будівлі, вів успішні війни з ворожими племенами, запровадив багато реформ. На важливі події життя країни й свого власного він відгукувався ліричними творами, які ставали піснями або виконувалися при богослужіннях. Згодом збірка їх під назвою «Псалтир» поповнювалася віршами на історичні теми, молитвами, пророцтвами. Серед псалмів є твори ліричних жанрів, похвальні оди Богові, покаянні молитви, релігійні гімни, поетичні парафрази давньоєврейських переказів. У ранніх християн деякі з них ставали народними піснями. Згодом Псалтир використовувався при церковних відправах та для навчання грамоти.

Псалом 1. — Ліричний вступ до всього Псалтиря, в якому протиставлення праведних — нечестивим, надія на незбориму силу Божого слова є однією з наскрізних тем. Присутнє тут символічне уособлення доброчесності в образі плодоносного дерева — на противагу марній силі зла, що розвіється, мов порошина під вітром, — часто трапляється і в оригінальній поезії Шевченка.

Псалом 12. — Написано в часи гонінь, що їх зазнавав Давид від своїх ворогів — царя Саула та його оточення. Цій темі в Псалтирі присвячено також псалом 11, переспів якого Шевченко зробив 1859 р. (але до циклу його не включив), і псалом 13, дослівно повторений в псалмі 52 — також переспіваному Шевченком. У рядках цих переспівів є перегуки з віршем «Як умру, то поховайте...».

Псалом 43. — В основу його покладено історичні перекази, де спогади про славне минуле протиставлено ганебній сучасності. Зіставленням з історичною долею українського народу Шевченко привносить в переспів відсутню в біблійному тексті згадку про «першу» й «другу... ще лютішу» силу, маючи на увазі давній гніт польського панства та кріпосницький визиск у сучасній йому Росії.

Псалом 52.

Возрадується Ізраїль І святий Іаков. — Мається на увазі біблійний патріарх Іаков, що став родоначальником «Дванадцяти колін Ізраїля» — всіх єврейських племен, які населяли Ізраїльську державу.

Псалом 53. — Переховуючись від Саула в пустелі Зіф, Давид дізнався, що місцеве плем’я зіфеїв виказало його, й мав утікати далі. Однак у цей час на Ізраїль напали філістимляни, і Саулові довелося повернути своє військо проти них. Цим псалмом Давид дякував Богові за порятунок. Шевченко привніс у свій переспів мотив моральної вищості праведника над його переслідувачами.

Псалом 81. — Мотив справедливого Божого суду й викриття неправедних земних суддів Шевченко підсилив закликом захищати «вдову убогу» та у рівняти «царів» з «рабами».

Псалом 93. — Інвектива проти всіх, хто забув заповіді своєї власної віри й чинить зло ближнім, гадаючи, що Бог цього не бачить.

Псалом 132. — Гімн злагоді й братерству, написаний, коли Давид переніс до своєї столиці священний Ковчег Завіту, завдяки чому Єрусалим /748/ став релігійним центром, який об’єднував всі давньоєврейські племена в один народ.

Аарон — першосвященик іудейської релігії. Згадки про миропомазання його пророком Мойсеєм є в кількох книгах Біблії: «І вилив з оливи помазання на Ааронову голову, та й помазав його, щоб його посвятити» (Левіт. Гл. 8. В. 12).

...шитії омети... — гаптовані поли одягу.

...роси Єрмонськії... — Єрмон (Хермон) — найвища гірська вершина в Сирії, на схилах якої буяла розкішна рослинність. Живлюща роса — біблійний символ добробуту й Божого благословення.

...святії гори Високії Сіонськії... — гора Сіон в Єрусалимі, на якій Давид побудував свою резиденцію, центр давньоєврейської держави.

Псалом 136. — Спогад про страждання євреїв у вавилонському полоні (де вони перебували протягом 70 років після завоювання Ізраїлю царем Навуходоносором у 586 р. до н. е.) і про їхні надії відродити національну державу та релігію. В переспіві Шевченка наголошено патріотичні мотиви вірності народу минулій славі й рідній пісні.

На ріках круг Вавилона... — На порослих вербами берегах Тигру і Євфрату в околицях столиці Вавилонського царства полонені євреї шукали розради в музиці та співах.

Органи глухії... — Духові музичні інструменти, на яких відмовилися грати полонені євреї.

Едомляни злії... — ідумеяни, споріднений з іудеями, але ворожий їм народ, раділи зруйнуванню столиці іудеїв і насміхалися з них у полоні.

Вавилоня Дщере окаянна! — Вавилонська держава, одвічний ворог Ізраїлю. Погрози на її адресу свідчать, що псалом написано перед її зруйнуванням персами у 539 р. до н. е.

Псалом 149. — Гімн радості з приводу звільнення з вавилонського полону (538 р. до н. е. перський цар Кір, завоювавши Вавилон, дозволив євреям повернутися на батьківщину) та відновлення власної держави під захистом віри й зброї. В переспіві Шевченка наголошено неминучість справедливого суду над «царями неситими» та їхніми «славними», тобто вельможами.

Во псалтирі і тимпані... — тобто у супроводі струнних і ударних музичних інструментів.















МАЛЕНЬКІЙ МАР’ЯНІ


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 34 звор.).

Подається за цим автографом.

Автограф датовано: «20 декабря 1845, Вьюнища».

Датується за автографом: 20 грудня 1845 р., В’юнище.

Вперше надруковано за копією з рукописної збірки «Три літа» в журналі «Нова громада» (1906. — № 10. — С. 68 — 69; публікація П. Є. Щоголева). З цього видання твір передруковано в журналах «Літературно-науковий вісник» (1906. — № 12. — С. 341) та «Світ» (Львів, 1906. — № 19. — С. 291 — 293).

За копією з рукописної збірки «Три літа» вірш надрукував В. Доманицький у «Критичному розсліді над текстом „Кобзаря“» в журналі /749/

«Киевская старина» (1906. — № 11/12. — С. 333), окремий відбиток — К., 1907. — С. 134; тут припущено помилку в прочитанні третього рядка: «Розвивайся, коли твоє».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Шевченко Т. Кобзарь / За ред. В. Доманицького. — СПб., 1907. — С. 270 — 271, де упорядник виправив свою помилку у третьому рядку.
















«МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ НОЧІ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 74 — 74 звор.);

першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 1 — 2).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датовано: «21 декабря 1845, Вьюнища».

Датується за цим автографом: 21 грудня 1845 р., В’юнище.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа», до якої вірш переписано з невідомого автографа у квітні — червні 1846 р., під час перебування Шевченка в Києві. Вірш набув певного поширення в рукописних списках. Після повернення із заслання Шевченко дістав текст поезії «Минають дні, минають ночі...» і 1860 р. разом з багатьма іншими своїми творами передав його до журналу «Основа». Вірш опубліковано після смерті поета (Основа. — 1861. — № 3. — С. 1 — 2) з істотною відміною в рядках 18 — 20 від тексту збірки «Три літа», відібраної в Шевченка під час його арешту 5 квітня 1847 р. Хоч не виключена можливість пристосування цих рядків до підцензурного друку самим поетом, більш імовірне редакторське втручання в напрямі пом’якшення антирелігійних мотивів.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 224 — 225, де подано за першодруком, і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 238 — 239.

За невідомим рукописним списком (як зазначено в примітці, «рукописом 1848 року») неточний текст вірша подано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 197 — 198).

Вірш поширювався у списках і після смерті Шевченка. Від першодруку в журналі «Основа» походять список у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 454 — 455), рукописні «Кобзарі»: 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 42 — 43), та 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 17 — 17 звор.).














ТРИ ЛІТА


Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 101 — 102 звор.).

Подається за автографом.

Автограф датовано: «22 декабря 1845. Вьюнища».

Датується за автографом: 22 грудня 1845 р., В’юнище. /750/

Чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» — єдиний відомий текст твору.

Вперше надруковано за копією з автографа збірки «Три літа» у журналі «Нова громада» (1906. — № 10. — С. 69 — 72; публікація П. Є. Щоголева) з неточністю у рядку 77: «Не вернуться... І я серцем». Передруковано в журналах: Літературно-науковий вісник (1906. — № 12. — С. 341 — 342); Світ (1906. — № 19. — С. 292 — 293).

За копією з рукописної збірки «Три літа» твір опублікував В. М. Доманицький у «Критичному розсліді над текстом „Кобзаря“» у журналі «Киевская старина» (1906. — № 11/12. — С. 357 — 358); окреме видання — К., 1907. — С. 138 — 139. В. Доманицький правильно прочитав рядок 77, але вніс неточність у рядок 31: «Злії літа, — та все тії».

Уперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь / За ред. В. Доманицького. — СПб., 1907, з різночитанням у рядку 77. Це різночитання В. Доманицький усунув у наступному виданні «Кобзаря» (СПб., 1908. — С. 281 — 284).

Написаний напередодні нового 1846 р., вірш підбиває підсумки думок і настроїв Шевченка цього етапу його духовного розвитку.

Три літа — 1843, 1844 і 1845 роки. Назва вірша дала назву й усій рукописній збірці автографів, до якої поет переписав майже всі свої твори цих років, за винятком поеми «Тризна» й вірша «За що ми любимо Богдана?..».

Що лилися з Катрусею В московській дорозі, Що молились з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю... — Поет згадує героїв своїх ранніх поем — Катерину з однойменного твору, козаків-невільників з поеми «Гамалія», Оксану Коваленко, поетичний образ якої створено в присвяті до поеми «Мар’яна-черниця».















«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ...»


Джерела тексту:

неповний чистовий автограф (рядки 1 — 15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12);

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 13);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 106 — 106 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 15).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові».

Датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. У 1845 чи у першій половині 1846 р. Шевченко переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»; збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте...» — рядки 1 — 15 (ІЛ, ф. 1, № 12). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте...» на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові псалми»), помилково зазначивши його під № 199 (ІЛ, ф. 1, № 13). На міс/751/ці рядка 16, спочатку позначеного лише крапками, Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю...», а потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально поширюється у рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Як умру, то поховайте...» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 13). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126); рядок 16 («Я не знаю Бога») у списку випущено. В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав уривок початку вірша (рядки 1 — 8) для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из „Черной Рады“ брат Василий мне выписал» (ІР НБУВ, І, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1 — 8 повного списку «Як умру, то поховайте...», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, імовірно, й виписано).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О. М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 307 звор.), М. О. Максимович (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 38 звор. — 39); твір переписано невідомою рукою в збірнику П. Куліша й Ганни Барвінок (ІРЛІ, ф. З, оп. 19, № 70, арк. 27 — 27 звор.).

З невстановленого списку, як видно, неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 15). Переглядаючи список після повернення із заслання, Шевченко вніс виправлення у рядки 7, 16, 20.

Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 18), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер не відомим. Рядок 16 тут пропущено, текст містить ранній варіант рядка 13 («Все покину і полечу»); неправильно прочитано слова у рядках 6, 9, 17.

Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. За першодруком виконано списки: на вклейці до примірника «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 96); у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 279), у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 268 — 268 звор.). За невідомими джерелами виконано списки у рукописних «Кобзарях» 1861 (ІР НБУВ, І, 1869, арк. 10 — 10 звор.) та (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 287 — 290); у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 16 звор. — 17 звор., криптонім власника: А. V.); другий з двох списків у збірнику О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 311 звор. — 312).

Рядки 1 — 8 вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 666, під редакційною назвою «Заповіт», яка надалі стала традиційною, і з різночитанням у рядку 7: «Були видні, було чути». Повний текст вперше надруковано у львівському журналі «Мета» (1863. — № 4. — С. 273 — 274) під /752/ назвою «Завіщаніє» з відмінами у 7 («Були видні, було чути»), 13 («Все покину і полечу») рядках, цей текст передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 215. За текстом автографа рукописної збірки «Три літа» вірш вперше надруковано у виданні: Кобзарь / За ред. В. Доманицького. — СПб., 1907. — С. 283.

Поезією «Як умру, то поховайте...» завершується плідна Шевченкова осінь 1845 р. У змісті твору виявилася світоглядна й творча зрілість поета. Тут Шевченко використав відомий з тривалої літературної традиції (Горацій, Й.-В. Ґете, П.-Ж. Беранже, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін) жанр «пам’ятника» — поетичного заповіту й створив поезію нового, власне шевченківського жанру — заповіт-гімн.

З кінця 60-х років розпочалися спроби покласти твір на музику. У 1868 р. у Львові до шевченківських свят написали свої варіанти музики до твору М. Лисенко та М. Вербицький. Всенародної популярності набула мелодія, написана на початку 70-х років полтавським аматором музики й хорового співу Г. П. Гладким, — саме на цю мелодію «Заповіт» співається під час урочистостей як неофіційний, але всенародний гімн. Гармонізували цю мелодію для різного складу хорів композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, А. Спендіаров, Я. Степовий та ін. — було створено понад двадцять гармонізацій; на цей текст написано й твори великих музичних форм — кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, симфонічну поему Р. Глієра тощо (Цалай-Якименко О. С. «Заповіт» Т. Г. Шевченка — народна революційна пісня // Народна творчість та етнографія. — 1963. — № 1. — С. 3 — 11).

Вірш перекладено багатьма мовами світу («Тарас Шевченко: „Заповіт“ мовами народів світу» / Упор. Б. Хоменко. — К., 1989).
























1845 — 1846




«ЗА ЩО МИ ЛЮБИМО БОГДАНА?..»

Джерело тексту:

автограф на останньому аркуші рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka», укладеної 1844 р. Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка 1845-1846 рр. (ІЛ, ф. 1, № 79).

Подається за автографом.

Автограф не датовано.

Датується часом, коли Шевченко мав при собі цю збірку, орієнтовно: середина 1845 — перша половина 1846 р.

Єдиний відомий текст — автограф на останньому аркуші рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» 1844 р., укладеної Я. де Бальменом (ІЛ, ф. 1, № 79). Я. П. де Бальмен переслав цю збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові. Твір записано олівцем на останній сторінці збірки, використаній як випадковий чистий аркуш (текст записано перевернено). Ймовірно, цей експромт становив або репліку в суперечці, або коментар до щойно прочитаного, або начерк до так і не написаного твору. В тексті Шевченко зробив одне виправлення у рядку 3.

Вперше надруковано в журналі «Стара Україна» (1925. — № 3/4. — С. 59; публікація К. Студинського).

Уперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 10 т. — К., 1951. — Т. 1. — С. 292. /753/

Фрагмент «За що ми любимо Богдана?..» написано у роки, коли Шевченко багато думав над історичною долею України, шукаючи в минулому пояснення її сучасного стану.





















1846



ЛІЛЕЯ


Джерела тексту:

чорновий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 21);

чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» (ІЛ, ф. 1, № 72, арк. 24 — 26);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 83 — 87);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 37 — 39).

Подається за «Більшою книжкою».

Чорновий автограф на окремому аркуші датовано: «Июля 25 1846. Киев»; чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» — «Киев 1846. Июля 25». Дата у «Більшій книжці»: «6 марта» (1858 р., Нижній Новгород) — день, коли Шевченко переписав твір.

Датується за чорновим автографом на окремому аркуші та чистовим автографом у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря»: 25 липня 1846 р., Київ.

Найраніший відомий текст — чорновий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 21). З цього автографа під час перебування у Седневі навесні 1847 р. (не раніше 8 березня і не пізніше 5 квітня — дня арешту поета) Шевченко переписав твір до підготовчого рукопису проектованого видання «Кобзаря», яке мало бути здійснене в Києві 1847 р. До цього зошита, крім «Лілеї», переписано поему «Осика» («Відьма»), передмову до нового «Кобзаря» (з датою «Седнев 1847, марта 8»), баладу «Русалка». Під час арешту поета 5 квітня 1847 р. підготовчий рукопис «Кобзаря» був у нього вилучений і доставлений у III відділ, в архіві якого зберігався до 1907 р. Чорновий же автограф на окремому аркуші, а також автографи «Русалки», «Осики», два альбоми малюнків, поезій та фольклорних записів 1846 — 1847 рр. після вирішення справи кирило-мефодіївців повернуто поетові, і він привіз їх з собою на заслання.

З цього чорнового автографа «Лілеї» після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко переписав (не раніше 1 листопада 1849 і не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета) твір до «Малої книжки» (під № 5 у шостому зшитку за 1846 — 1847 рр.) з виправленнями, частина яких, зроблена з пам’яті, збігається з текстом підготовчого рукопису.

6 березня 1858 р. у Нижньому Новгороді Шевченко переписав твір з невеликими виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний; 6 березня 1858 р. він занотував у щоденнику: «Переписал и слегка поправил „Лилею“ и „Русалку“. Как-то примут земляки мою невольническую музу?».

З «Малої книжки» баладу разом з іншими творами 1846 — 1850 рр. переписано до списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий (Кониський О. Я. Варіанти на де/754/котрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 13 — 14). Список містить деякі помилки й різночитання.

За невідомим джерелом, близьким до «Більшої книжки», виконано список Г. Н. Мордовцевої 1859 р. Різночитання з цього списку подав В. М. Доманицький у примітці до балади «Лілея» в редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.: 27 — 28 — «Моя мати, вона чогось Сердешна журилась»; 37 — «Та якогось злого пана»; 39 — «Та й умерла. А пан отой»; 41 — «Мене малу. Я виросла»; 43 — «І не знала, що байстря я»; 45 — «Він поїхав десь далеко»; 55 — «Жиди навіть нечестиві»; 66 — «Гай возвеселила; 67 — «Люде, — Боже мій! — зимою»; 70 — 71 — «На мене дивились Дівчаточка» (Кобзарь / За ред. В. Доманицького. — СПб., 1908. — С. 624).

Від «Більшої книжки» походять списки: П. О. Куліша початку 60-х років XIX ст. (ІР НБУВ, І, 28710); ймовірно, список у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535; криптонім переписувача: К. Д.). Близьким до перелічених є список у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 92 — 95 звор.).

За невідомим джерелом, близьким до чорнового автографа на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 21), зокрема, до його верхнього шару виправлень, зроблено список у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку; цей список, поряд з явними помилками, містить і низку різночитань (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 331 — 336).

Вперше надруковано в львівській газеті «Слово» (1862. — 24 лютого. — С. 61) з кількома помилками за невідомим списком з «Більшої книжки».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 458 — 460 (подано за «Більшою книжкою»).

В основі балади — народнопісенний мотив перетворення дівчини або хлопця на рослину (пор. балади «Тополя», 1839, та «Коло гаю в чистім полі...», 1848). Безпосереднім поштовхом до написання балади, за слушним припущенням Т. І. Комаринця, послужив запис народної пісні «У Києві на ринку п’ють козаки горілку...» в Шевченковому альбомі 1846 — 1850 рр. (у ній ідеться про перетворення брата й сестри на квітки). Запис має дату: «Оксана Зорівна. На Переп’яті — 1846 — іюня 22» (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 52 звор. — 52); а «Лілею» написано 25 липня 1846 р. (див.: Комаринець Т. Шевченко і народна творчість. — К., 1963. — С. 35).

Лілея — міфологічний символ чистоти й цнотливості; «у деяких народів вважалося, що у вигляді лілеї з’являються душі померлих і що лілеї виростають на могилах безневинно засуджених» (Мифы народов мира. — М., 1992. — Т. 2. — С. 55); цей символ реактуалізовано в мистецтві романтизму й символізму. Шевченко транспонує цей відомий з античності й середньовіччя мотив, який в українському фольклорі найбільш притаманний побутовій баладі, — у соціальний вимір, зобразивши конфлікт громади й пана і зробивши мотив цієї метаморфози виявом людської жорстокості, породженої соціальною кривдою.


















РУСАЛКА


Джерела тексту:

чорновий автограф на двох окремих аркушах (ІЛ, ф. 1, № 33); чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» (ІЛ, ф. 1, № 72, арк. 20 — 21);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 88 — 90); /755/

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 40 — 41).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чорновому автографі: «9 августа 1846. Киев»; у підготовчому рукопису: «Киев, 1846. 9 августа»; автограф у «Малій книжці» не датовано; в автографі «Більшої книжки»: «6 марта» (1858 р.) — день, коли Шевченко переписав твір.

Датується за чорновим автографом: 9 серпня 1846 р., Київ.

Найраніший відомий текст — чорновий автограф на двох окремих аркушах (№ 33). З цього автографа під час перебування у Седневі навесні 1847 р. (не раніше 8 березня й не пізніше 5 квітня) Шевченко переписав твір до підготовчого рукопису проектованого видання «Кобзаря», яке мало бути здійснене в Києві 1847 р. До цього зошита поет, крім «Русалки», переписав поему «Осика» («Відьма»), передмову до нового видання «Кобзаря» з датою — 8 березня, баладу «Лілея». Під час арешту Шевченка 5 квітня 1847 р. підготовчий рукопис нового «Кобзаря» був у нього вилучений і доставлений у III відділ, в архіві якого знаходився до 1907 р. Чорновий же автограф «Русалки» на двох аркушах, а також автографи «Лілеї», ймовірно, — «Осики», два альбоми рисунків, поезій та фольклорних записів, виконані в Україні у 1846 — 1847 рр., після вирішення справи кирило-мефодіївців було повернуто поетові, й він привіз їх з собою на заслання.

Після повернення в Оренбург з Аральської описової експедиції Шевченко не раніше 1 листопада 1849 р. і не пізніше 23 квітня 1850 р. переписав твір з чорнового автографа до «Малої книжки» (під № 6 до шостого зшитка за 1846 — 1847 рр.).

У березні 1848 р., перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко переписав твір з деякими змінами з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. У щоденнику під 6 березня після нотатки про закінчення переробки поеми «Відьма» він зазначив: «Переписал и слегка поправил „Лилею“ и „Русалку“. Как-то примут земляки мою невольническую музу?».

З «Малої книжки» твір переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Окремі рядки з нього опублікував О. Кониський (Кониський О. Я. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 2).

Різночитання з нині не відомого рукописного списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітці до балади «Русалка» в редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.: 4 — «У Дніпро купати», 24 — «І заголосила», 47 — «Нагадала, як купала» (Кобзарь. — СПб., 1908. — С. 624).

Від «Більшої книжки» походить список на вклейці до «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535; криптонім переписувача: К. Д.). Від чорнового автографа (ІЛ, ф. 1, № 33) походить список у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 337 — 341), який містить варіанти верхнього шару виправлень Шевченка в чорновому автографі № 33 й деякі різночитання: 36 — «Моя бідна мати?»; 53 — «І не здріла, як зостріли»; 59 — 60 — «Поки аером не вкрили, — Та й зареготали...».

Вперше надруковано в журналі «Вечерниці» (1862. — № 22. — С. 185), з друкарськими помилками за невідомим неточним списком, можливо — списком з «Більшої книжки». /756/

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 355 — 356 (подано за «Більшою книжкою»).

В основі сюжету балади «Русалка» — народні повір’я про русалок, русальні пісні, які давали сюжети й для творів слов’янських, російських, українських романтиків (А. Міцкевич — «Рибка», О. Пушкін — «Русалка», М. Гоголь — «Майская ночь, или Утопленница», М. Маркевич — «Русалки» та ін.). Шевченко використав ці повір’я в баладах «Причинна» (1837), «Утоплена» (1841), у поемі «Наймичка» (1845). Фантастичний елемент у Шевченка служив розкриттю соціальних конфліктів. У баладі використано також мотиви й образи народних пісень про матір, яка топить у Дунаї позашлюбну дитину.

Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати. — Подібний сюжет має народна пісня (відома в численних варіантах) «Ой у полі могила...» (Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 923. — № 486, В), «Ой у місті та на ринку Сталася новина» (Там само. — С. 890 — 891. — № 461), «Над морем глибоким...» (Там само. — С. 888 — 889. — № 458).





















1847




ВІДЬМА


Джерела тексту:

чистовий автограф у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» (ІЛ, ф. 1, № 72, арк. 1 — 8) під назвою «Осика»;

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 53 — 82).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф у підготовчому рукопису проектованого «Кобзаря» датовано: «Седнев, 1847, марта 7».

Датується: 7 березня 1847 р., Седнів.

Первісний автограф не відомий. 7 березня 1847 р., перебуваючи в Седневі у А. І. Лизогуба, Шевченко переписав поему під назвою «Осика» до підготовчого рукопису проектованого в Києві 1847 р. нового видання «Кобзаря». Через арешт кирило-мефодіївців видання здійснене не було. 5 квітня 1847 р. під час арешту Шевченка підготовчий рукопис «Кобзаря» було в нього вилучено і передано до III відділу, в архіві якого зошит перебував до 1907 р. Чорновий автограф, з якого Шевченко переписав твір до підготовчого рукопису «Кобзаря», було повернуто Шевченкові, і поет привіз його з собою на заслання. В Оренбурзі, восени — взимку 1849 р. (не раніше 1 листопада 1849 р. й не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета), після повернення з Аральської описової експедиції, Шевченко переписав твір спочатку без назви з чорнового автографа, з якого він переписував «Осику» до підготовчого рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря», до «Малої книжки», помістивши його між творами 1846 — 1847 рр. під № 4 у четвертому зшитку. Нову назву — «Відьма» — поет дописав пізніше. При переписуванні Шевченко зробив чимало виправлень, вилучив епіграф і звернений до слухачок монолог автора (це — двадцять чотири рядки між 24 і 25 рядками автографа в «Малій книжці»). У тексті «Малої книжки» завершено формування першої редакції твору. /757/

З «Малої книжки» поему разом з іншими творами 1846 — 1850 рр. переписано до списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав А. М. Жемчужникову і тепер не відомий (Кониський О. Я. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 10 — 11). Подані з нього О. Я. Кониським рядки поеми «Відьма» відбивають текст «Малої книжки», за винятком рядків 231 — 232 («Хотілось, бач, Щоб мене не знали!»); 261 («Що зробив би?»); 301 («І всім досталося»); 304 («І взяв мене з близнятами»); 306 («Ростуть, ростуть близняточка»); 315 («І в вас так уміють??»); 318 («Послав Богу помолитись»); 323 («В нас його немає»); 342 — 343 («Лазитиме попідтинню, Поки найдуть...»); 612 («Хрестітеся, не кваптеся»).

Текст першої редакції твору вперше надруковано у виданні: Шевченко Т. Поезія: У двох томах / За ред. акад. С. Єфремова і М. Новицького. — К. : Книгоспілка, 1927. — Т. 1. — С. 374 — 397, — за текстом автографа у підготовчому рукопису проектованого 1847 р. видання «Кобзаря» (назва — «Осика»).

Коло осеннього Миколи... — Свято так званого «зимового» Миколи — 6 грудня за ст. ст.

Волощина — Дунайське князівство Молдавія, яке 1859 р. об’єдналося з іншим Дунайським князівством — Валахією в одну державу.

Бендери, Яси — волоські міста, здобуті російською армією навесні 1828 р. під час російсько-турецької війни.

За три шаги охрестила... — Шаг — дрібна монета вартістю в півкопійки.

...якраз против Спаса... — Свято Преображення Господня (Другий Спас) припадає на 6 серпня за ст. ст.




Інші редакції та варіанти


Осика — первісна назва поеми, пов’язана із забобоном: жінку, яку вважали відьмою, позбавляли християнського обряду поховання й закопували при дорозі, а могилу «запечатували» осиковим кілком.






















ТВОРЧІ ЗАГОТОВКИ




МОЛИТВА ИЕРЕМИИ ПРОРОКА


Джерело тексту:

автограф Шевченка на першій сторінці збірки «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 3);

виписка з Біблії (книга «Плач Иеремиев», глава 5, 7 — 9, 12 — 15 рядки).

Датується орієнтовно за часом формування збірки «Три літа»: квітень — червень 1846 р., Київ.

Виписка є творчою заготовкою Шевченка для якогось не здійсненого поетичного задуму. За змістом вона перегукується з творами Шевченка на теми з історії України (загибель «праведних гетьманів»; прихід до влади «рабів, підніжок» з числа козацької старшини та їхня зрадницька політика; розправа царизму з діячами культури та суспільно-визвольного руху — такими могли бути асоціації, що їх викликав у Шевченка цей уривок з Біблії). /758/













РЕДАГОВАНЕ



[ВИПРАВЛЕННЯ БАЙКИ П. ПИСАРЕВСЬКОГО «СОБАКА ТА ЗЛОДІЙ»]


Джерела тексту:

опис підготовчого рукопису альманаху «Ластівка», зроблений П. О. Картавовим (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 11);

першодрук в альманасі «Ластівка» (СПб., 1841. — С. 218 — 219).

Подається за «Ластівкою» (СПб., 1841. — С. 218 — 219). Рядки, поправлені Шевченком, друкуються прямим шрифтом, решта тексту — курсивом.

Датується орієнтовно: 1839 — 1840 рр., С.-Петербург.

Автограф не відомий. У кінці 1838 р. Шевченко передав упорядникові альманаху «Ластівка» Є. П. Гребінці кілька своїх творів («Причинну», «Думку» («Вітре буйний, вітре буйний!..»), «На вічну пам’ять Котляревському», «Думку» («Тече вода в синє море...»), перший розділ поеми «Гайдамаки») для публікації, допомагав йому в редагуванні збірника. Про Шевченкову участь в упорядкуванні альманаху Є. П. Гребінка повідомив у листі з Петербурга до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 13 січня 1839 р.: «У меня здесь есть чудесный помощник — Шевченко, человек удивительный» (Гребінка Є. П. Твори: В 3 т. — Т. 3. — С. 597). П. О. Картавов у своєму описі складального рукопису «Ластівки» зафіксував виправлення, внесені Шевченком до тексту байки П. Писаревського «Собака та Злодій»: «В рукописи была исправлена Т. Шевченкою

строка 7 — Її на прив’язі держав.

попр[авлено] — Всяк день ” ” ”

[строка] 13 — Що ж дальше? — Як на те

[строка] 14 — До збіжжя злодій і чвалає.

попр[авлено] — Що ж дальше буде? — Як на те

Ось злодій до двора чвалає.

стр[ока] 19 — Так що ж бо цеп її держить.

попр[авлено] — ” ” ланцюг ” ” ».

Писаревський Петро Степанович (близько 1820 — ?) — український поет, автор бурлескних віршів та байок.




















DUBIA




1837 — 1839




«НУДНО МЕНІ, ТЯЖКО — ЩО МАЮ РОБИТИ?..»


Джерело тексту:

список невідомою рукою у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 129 — 130).

Подається за цим списком.

Список не датовано.

Датується за місцем списку серед перших творів поета та свідченням Шевченка про початок його творчості у 1837 р., орієнтовно: 1837 р., С.-Петербург. /759/

Список чистовий, без виправлень. До «Кобзаря» 1861, що належав І. П. Левченкові, вірш переписано другим серед творів, об’єднаних спільною назвою «Думки», між поезіями «Тече вода в синє море...» і «Нащо мені чорні брови...». Під цією спільною назвою переписано далі: «Вітре буйний, вітре буйний!..», «За думою дума роєм вилітає...» («Гоголю»), «Тяжко-важко в світі жити...» і «Не женися на багатій...». Джерело, звідки переписані ці твори, не відоме. Як довідуємося із запису в реєстрі Петербурзького цензурного комітету, рукопис «Кобзаря» 1840 р. після схвалення його до друку цензором П. О. Корсаковим видано І. Левченкові (РДІА, ф. 777, оп. 27, № 204, арк. 7-8).

В автобіографії Шевченко писав: «В этом саду и в то же время начал он (Шевченко пише про себе у третій особі. — Ред.) делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу „Причинна“». До перших поетичних спроб міг належати і вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?..».

За своїм провідним мотивом, образно-стильовими ознаками вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?..» близький до ранньої творчості Шевченка, зокрема до його «думок», ліричних медитацій.

Вперше надруковано у статті В. С. Бородіна «До вивчення ранньої творчості Шевченка (неопублікований вірш „Нудно мені, тяжко — що маю робити?..“)» // Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1964. — С. 95.












1840




НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ


Джерело тексту:

публікація С. І. Пономарьова «Еще строки Шевченка» в журн.: Киевская старина. — 1902. — № 2. — С. 73 (Документи, известия, заметки).

Подається за цією публікацією.

Датується орієнтовно за часом від’їзду Штернберга за кордон: не пізніше 20 липня 1840 р., Санкт-Петербург.

Штернберг Василь Іванович (1818 — 1845) — російський та український художник. У 1835 — 1839 рр. навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, цікавився Україною, намалював там декілька пейзажних і жанрових творів. У 1838 р. познайомився і заприятелював з Шевченком; 1840 р. вони разом квартирували в будинку на 11-й лінії Васильєвського острова. Залишив кілька портретів і шаржових замальовок Шевченка.

Для «Кобзаря» 1840 р. зробив фронтиспіс — офорт «Кобзар з хлопчиком-поводирем». Відряджений 1840 р. до Італії, листувався з Шевченком: відомий його лист від 1842 р. зі згадкою про лист Шевченка до нього (див.: Листи до Тараса Шевченка. — С. 13). Шевченко тепло згадував про Штернберга у своїх повістях, листах і в щоденнику. Перед від’їздом Штернберга до Італії (20 липня 1840 р.) Шевченко подарував йому перше видання «Кобзаря», на якому написав свій чотирирядковий вірш-присвяту. Згодом цей примірник був придбаний М. Левченком у Петербурзі, а від нього потрапив до відомого бібліографа й літературознавця С. І. Пономарьова (1828 — 1913), який прожив свої останні роки й помер у Конотопі. Наприкінці життя С. І. Пономарьов подарував свою бібліотеку Конотопському земству; згодом вона була втрачена. У зібранні С. І. Пономарьова були й матеріали, придбані ним у М. Левченка. /760/

У 1902 р. С. І. Пономарьов опублікував відомості про них у журналі «Киевская старина» (1902. — № 2). Там же вміщено було й публікацію під заголовком «Еще строки Шевченка»:

«Много лет тому назад случайно куплен М. Левченком в Петербурге на толкучке экземпляр „Кобзаря“ первого издания, подаренный Шевченком Штернбергу (известный художник, ум. 1845), с автографом поэта.


На незабудь Штернбергови

Пойидеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся —

Згадай мене, брате!

Тарас Шевченко».


Деякі відомості про бібліотеку С. І. Пономарьова наведено у статті В. Авдєєнка та Ж. Іванової «С. Пономарьов: „Я книгу паче хліба і солі приємлю“» в журналі «Пам’ять століть»: «На жаль, подальша доля бібліотеки була сумною. Земство і громада міста Конотопа не мали в той час потреби в спеціальній, суто науковій бібліотеці, фактично вони не знали, що з нею робити. Ще за життя Пономарьова частину книг земство передало до земської чоловічої гімназії, частину — до жіночої гімназії, дещо — до в’язниці. Решта бібліотеки була звалена в сараї земства, звідки вона потроху розкрадалася і розпродавалася. А потім революція: війна, зміна влад, шкільні реорганізації, що також не сприяли її цілості. Серед багатьох бібліографічних раритетів загинув, здається, і той примірник „Кобзаря“ видання 1840 року, де було рукою поета написано „На незабудь Штернбергові“» (Пам’ять століть. — 2000. — № 3. — С. 153).

















1846




«НЕ ЖУРЮСЬ Я, А НЕ СПИТЬСЯ...»


Джерела тексту:

першодрук у журналі «Русское слово» (1861. — № 5. — С. 33, у статті О. С. Афанасьєва-Чужбинського «Воспоминания о Т. Г. Шевченке»).

Подається за першодруком.

Датується орієнтовно часом перебування Шевченка спільно з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським у Києві: квітень — вересень 1846 р., Київ.

Єдиний відомий текст — першодрук у спогадах О. С. АфанасьєваЧужбинського 1861 р.: «Завлекся было на короткое время он одной известной красавицей, которая кружила головы всем, кто попадал в заколдованный круг ее. Увлечение было сильное. Шевченко не на шутку задумывался, рисовал ее головку и несколько раз сочинял стихи. Я всегда был рад, когда кто-нибудь ему нравился: благородная натура эта делалась еще художественнее, и он работал тогда с большим рвением. Скоро, однако же, он разочаровался относительно красавицы. Пригласила она его както утром прочесть ей одну поэму, и сказала, что у нее никого не будет, что она желала бы одна насладиться чтением. Тарас Григорьевич исполнил ее желание. Но какая же встретила его картина? В уютной гостиной красавица сидела на диване, окруженная студентом, гусаром и толстейшим генералом — тремя отъявленными своими обожателями, и искусно маневрировала по-своєму, обманывая всех троих, то лаская поочередно /761/ надеждой, то приводя в отчаяние. Поэт смутился, и как прелестная хозяйка ни атаковала его любезностью, он ушел с твердым намерением никогда не посещать красавицы, — и сдержал свое слово.

Вот стихотворение, написанное по этому случаю» (далі наведено текст вірша) (Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке // Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 33).

Вірш передруковано як Шевченків у виданнях: Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии). — Киев, 1882. — С. 159 — 160; Наталка Полтавка [Кибальчич Н. М.]. Споминки про Шевченка // Зоря. — 1892. — № 5. — С. 85; Кобзар Тараса Шевченка. — Львів, 1893. — Ч. 2. — С. 229 — 230; Кобзар. — К., 1894. — С. 558 — 559; Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1902. — С. 76.

Проти приписування вірша Шевченкові заперечили: О. Я. Кониський (Проба влаштування хронології до творів Тараса Шевченка: Ч. 2 // ЗНТШ. — 1897. — № 9. — С. 11); В. М. Доманицький (Передмова до вид.: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1908. — С. XIII); хронологічно найпізніше заперечення висловив В. С. Бородін (Літературні й фольклорні твори, приписувані Т. Г. Шевченкові // Шевченківський словник: У 2 т. — Т. 1. — С. 365).

М. Є. Сиваченко вважає, що твір усе ще залишається дубіальним — таким, авторство якого має бути предметом дальших досліджень, оскільки немає достатніх підстав ані приписати його Шевченкові, ані заперечити його авторство (Сиваченко М. Є. І. Франко й питання авторства віршів, приписуваних Т. Шевченкові // Питання текстології: Іван Франко. — К., 1983. — С. 278 — 294).

Мовностилістичний аналіз поезії О. С. Афанасьєва-Чужбинського приводить до висновку про нехарактерність твору для поетики О. С. Афанасьєва-Чужбинського ані за стилістичним ладом, ані за віршовою інтонацією. 14-складовий вірш у нього значно ближчий до фольклорних зразків, менш самостійний та оригінальний; йому властива переважно наспівна віршова інтонація без відхилень, без перенесень, без порушень строфічної будови, а також значно більш традиційний словник.

Розгляд твору в поетичній системі Шевченка дає підстави вважати, що за синтаксичною будовою, віршовою інтонацією, характером римування й строфічної будови твір дуже близький до Шевченкового стилю. Лексичний же аналіз не дає підстав для однозначного висновку: при тому, що переважна більшість ужитих тут слів властива поетичному словнику Шевченка (як це показав М. Сиваченко, спираючись на «Словник мови Т. Г. Шевченка»), все ж чимала частина цих начебто широковживаних Шевченком слів використовується у розглядуваному творі в інших, часто зовсім не властивих Шевченкові зв’язках. Так, наприклад: «Усе світять ті блискучі Твої чорні очі» — слово «чорний», за словником, вжите у Шевченка 70 разів, однак ніколи як епітет до слова «очі» — у Шевченка очі завжди «карі»; один раз, щоправда, «чорний» вжито стосовно очей, але не як основний колір, а на підсилення якості: «І тими очима, Аж чорними — голубими»; «блискучий» у Шевченка взагалі не зустрічається.

«Нащо ж хороше і пишно Так ти розцвілася?» — слово «хороший» зустрічається у Шевченка 21 раз, але «хороше» — ніколи; слово «пишно» — один раз («пишно похожаєш»); «розцвістися» не зустрічається жодного разу, але є «розцвітати».

«Усе думка побиває» — «побиває» вжито один раз у прямому значенні; цей фразеологічний зворот не зустрічається жодного разу. /762/

«Щоб ніколи такі очі Серця не вразили» — у Шевченка немає слова «вразити» й цього фразеологізму.

Таким чином, належність твору Шевченкові усе ще залишається проблематичною.

















1847




«ВИП’ЄШ ПЕРВУ — СТРЕПЕНЕШСЯ...»


Джерело тексту:

запис рукою П. О. Куліша в його рукописному альбомі (ІР НБУВ, І, 28438, арк. 22 звор.).

Подається за цим джерелом.

Датується орієнтовно: січень 1847 р.

Запис П. О. Куліша за розташуванням в альбомі перед випискою з журналу «Современник» за вересень 1856 р. може бути датований другою половиною вересня 1856 р.

На підставі згадки П. О. Куліша про відвідання Шевченком хутора В. М. Забіли взимку 1847 р. найвірогідніше припустити, що Шевченко написав цей вірш під час свого перебування в Україні до заслання, орієнтовно — в 1846 — 1847 рр.

В альбомі під текстом вірша є напис рукою П. О. Куліша: «Шевченко углем на стіні в шинку написав». Рядок почато: «Думка думку пошибає», потім слово «пошибає» виправлено (олівцем, іншою рукою) на «поганяє».

Згадка про цей вірш Шевченка є в листі Марка Вовчка до І. П. Дорошенка від 1 (13) вересня 1857 р. з Глухова: «Видела портрет пана Тараса и его стихотворение, написанное углем, слышала» (Листи Марка Вовчка. — К., 1984. — Т. 1. — С. 29).

П. О. Куліш навів його в одному з розділів своєї повісті «Украинские незабудки», описуючи суперечку двох п’яних офіцерів — Макогонова й Макітрина — з приводу віршів українською мовою (Кулиш П. Офицерская пирушка у Иволгина (Отрывок из первого тома «Украинских незабудок») // Черниговский листок. — 1862. — 2 сентября. — С. 172).

Згадано про цей вірш і в спогадах М. М. Білозерського «Т. Г. Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831 — 1861)»: «Слышал, что стихотворение Шевченка „Вип’єш чарку, стрепенешся“ было написано им в шинке углем на стене» (Киевская старина. — 1882. — Кн. 10. — С. 77), і в спогадах П. О. Куліша про перебування разом із Шевченком у поета В. М. Забіли на хуторі Забілівщині (Кукуріківщині) Борзенського повіту Чернігівської губернії у січні 1847 р.:

«Зібралось до нього доволі „великих недурнів випити“, тих, що робили з нього другого Тимона Афінського. Річ знана, що й Шевченко справджував на собі слова київського літописця: „Русі єсть веселіє пити“ і недаремно написав ув одному шинку на стіні вуглем такий експромт (далі наведено текст вірша. — Ред.)» (Куліш П. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 20).

У вірші відчувається певний перегук з народною піснею:


Вип’ю чарку, вип’ю другу,

Вип’ю третю на потугу,

П’яту, шосту, та й кінець,

Пішла баба у танець,


яку співає кобзар Волох у поемі «Гайдамаки» (розділ «Бенкет у Лисянці»). /763/















НЕЗНАЙДЕНІ ТВОРИ


[ПЕРЕКЛАДИ ВІРШІВ А. МІЦКЕВИЧА]


Очевидцем праці Шевченка над перекладами з А. Міцкевича у 1845 — 1846 рр. був О. С. Афанасьєв-Чужбинський. Праця не була доведена до кінця, і свої переклади Т. Г. Шевченко знищив. «Т. Г. (Т. Г. Шевченко. — Ред.), — писав у спогадах О. С. Афанасьєв-Чужбинський, — из иностранных языков знал лишь польский и перечитал на нем много сочинений. Как нарочно, в то время я сам прилежно занимался польской литературой, и у меня собралось довольно книг и журналов. В ненастную погоду Шевченко не встает бывало с постели, лежит и читает... К Мицкевичу чувствовал какое-то особенное влечение. Зная Байрона лишь по нескольким русским переводам, Т. Г. художническим чутьем угадывал великость мирового поэта; но, читая великолепные переводы Мицкевича из Байрона, он приходил всегда в восторг, в особенности от „Доброй ночи“ из„Чайльд-Гарольда“. Действительно, пьеска эта не уступает подлиннику и вылилась у поэта гармоническими и симпатичными стихами. Т. Г. долгое время любил повторять строфу:


Sam jeden błądząc po świecie szerokim

Pędzę życje tułacze,

Czegoż mam płakać, za kim i po kim,

Kiedy nikt po mnie nie płacze?


Несколько раз принимался он переводить лирические пьесы Мицкевича, но никогда не оканчивал и разрывал на мелкие куски, чтобы в памяти не осталось. Иные стихи выходили чрезвычайно удачно, но чуть како й-нибудь казался тяжелым или неверным, Шевченко бросал и уничтожал все предыдущие строфы.

— Мабуть, сама доля не хоче, — говаривал он, — щоб я перекладав лядські пісні» (Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке // Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 12).

Які саме ліричні твори А. Міцкевича перекладав Шевченко і з яких видань, не відомо.







[МЕТЕЛЬ]


Вірш-імпровізація, згадуваний у спогадах О. С. Афанасьєва-Чужбинського про Шевченка, де йдеться про його зустріч з поетом узимку 1845 — 1846 рр. і їхню спільну поїздку разом із В. О. Закревським та його сестрами з Березової Рудки до родичів у сусіднє село під час віхоли. «Отчаяние начало овладевать нашими спутницами, — писав О. С. Афанасьєв-Чужбинський, — и много надо было усилий Шевченку успокоить их. Он начал импровизировать „Метель“ и сложил нєсколько строф, которые однако же разнеслись вслед за порывами бури, потому что впоследствии ни он, ни мы не могли их вспомнить. Кажется, что у меня уцелели некоторые отдельные стихи, но не привожу их из боязни, чтобы не вмешалась какая-нибудь строчка собственного сочинения. Знаю только, один куплет выражал мысль, что козакам и умирать было бы хорошо в обществе таких милых спутниц» (Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке // Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 16). /764/














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.