Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 11-20; 549-570.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





1847



В КАЗЕМАТІ

Моїм соузникам посвящаю


Згадайте, братія моя...

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько і я

Із-за решотки визирали.

І, певне, думали, коли

На раду тиху, на розмову,

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?

Ніколи, братія, ніколи

З Дніпра укупі не п’ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,

Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо

Меж людьми як люде.

А поки те буде,

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

І його забудьте, други,

І не проклинайте.

І мене в неволі лютій

Інколи згадайте.



І

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені Бог

Ані щастя, ні долі.

Тілько дав мені Бог

Красу — карії очі, /12/

Та й ті виплакала

В самотині дівочій.

Ані братика я,

Ні сестрички не знала,

Меж чужими зросла,

І зросла — не кохалась!

Де ж дружина моя,

Де ви, добрії люде?

Їх нема, я сама.

А дружини й не буде!



II

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

— Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста як скло!

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій. —

Та й замовк, зажуривсь

І на спис похиливсь.

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула,

Треті півні співали. /13/

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.



III

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись,

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись. —

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.



IV

«Не кидай матері», — казали,

А ти покинула, втекла,

Шукала мати — не найшла,

Та вже й шукати перестала,

Умерла, плачучи. Давно

Не чуть нікого, де ти гралась,

Собака десь помандрувала,

І в хаті вибито вікно.

В садочку темному ягнята

Удень пасуться. А вночі

Віщують сови та сичі

І не дають сосідям спати. /14/

І твій барвіночок хрещатий

Заріс богилою, ждучи

Тебе не квітчану. І в гаї

Ставочок чистий висихає,

Де ти купалася колись.

І гай сумує, похиливсь.

У гаї пташка не співає —

Й її з собою занесла,

В яру криниця завалилась,

Верба усохла, похилилась,

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

Куда полинула, де ділась?

До кого ти перелетіла?

В чужій землі, в чужій сем’ї

Кого ти радуєш? До кого,

До кого руки приросли?

Віщує серце, що в палатах

Ти розкошуєш, і не жаль

Тобі покинутої хати...

Благаю Бога, щоб печаль

Тебе довіку не збудила,

Щоб у палатах не найшла...

Щоб Бога ти не осудила

І матері не прокляла.



V

— Чого ти ходиш на могилу? —

Насилу мати говорила. —

Чого ти плачеш, ідучи,

Чому не спиш ти уночі,

Моя голубко сизокрила? —

— Так, мамо, так. — І знов ходила,

А мати плакала, ждучи.


Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає.

То дівчина заручена

Калину сажає,

І сльозами поливає,

І Господа просить,

Щоб послав він дощі вночі

І дрібнії роси. /15/

Щоб калина прийнялася,

Розпустила віти.

— Може, пташкою прилине

Милий з того світа.

Зов’ю йому кубелечко,

І сама прилину,

І будемо щебетати

З милим на калині.

Будем плакать, щебетати,

Тихо розмовляти,

Будем вкупочці уранці

На той світ літати.


І калина прийнялася,

Віти розпустила.

І три літа на могилу

Дівчина ходила.

На четверте... Не сон-трава

Вночі процвітає,

То дівчина з калиною

Плаче, розмовляє:

— Широкая, високая

Калино моя,

Не водою до схід-сонця

Поливаная.

Широкії ріки-сльози

Тебе полили,

Їх славою лукавою

Люде понесли.

Зневажають подруженьки

Подругу свою,

Зневажають червоную

Калину мою.

Повий мою головоньку,

Росою умий.

І вітами широкими

Од сонця закрий.

Вранці найдуть мене люде,

Мене осміють,

Широкії твої віти

Діти обірвуть. —

Вранці-рано на калині

Пташка щебетала,

Під калиною дівчина

Спала, не вставала. /16/

Утомилось молодеє,

Навіки спочило...

Вставало сонце з-за могили,

Раділи люде, встаючи.

А мати й спати не лягала,

Дочку вечерять дожидала

І тяжко плакала, ждучи.



VI

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися.

На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір.

Той жінку покинув,

А той сестру. А найменший —

Молоду дівчину.

Посадила стара мати

Три ясени в полі.

А невістка посадила

Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині...

А дівчина заручена —

Червону калину.

Не прийнялись три ясени,

Тополя всихала,

Повсихали три явори,

Калина зов’яла.

Не вертаються три брати.

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками

В нетопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати

Братів на чужину...

А дівчину заручену

Кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,

По світу блукають,

А три шляхи широкії

Терном заростають. /17/



[VII]

Н. КОСТОМАРОВУ


Веселе сонечко ховалось

В веселих хмарах весняних.

Гостей закованих своїх

Сердешним чаєм напували

І часових переміняли,

Синємундирих часових.

І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи, і мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих,

Моїх кровавих тяжких сльоз.

А їх чимало розлилось

На марне поле. Хоч би рута,

А то нічого не зійшло!

І я згадав своє село.

Кого я там, коли покинув?

І батько й мати в домовині...

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь — твоя, мій брате, мати,

Чорніше чорної землі,

Іде, з хреста неначе знята...

Молюся! Господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!



VIII

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.


Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає. /18/

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.



IX

Рано-вранці новобранці

Виходили за село,

А за ними, молодими,

І дівча одно пішло.

Подибала стара мати

Доню в полі доганяти...

І догнала, привела;

Нарікала, говорила.

Поки в землю положила,

А сама в старці пішла.


Минули літа, а село

Не перемінилось.

Тілько пустка на край села

Набік похилилась.

Коло пустки на милиці

Москаль шкандибає.

На садочок позирає,

В пустку заглядає.

Марне, брате, не вигляне

Чорнобрива з хати.

Не покличе стара мати

Вечеряти в хату.

А колись... Давно колись-то!

Рушники вже ткались,

І хустина мережалась,

Шовком вишивалась.

Думав жити, любитися

Та Бога хвалити!

А довелось... Ні до кого

В світі прихилитись.

Сидить собі коло пустки,

Надворі смеркає.

А в вікно, неначе баба,

Сова виглядає. /19/



X

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось.

Хоть на чужому, та на полі...

Тепер же злої тії долі,

Як Бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.



XI

КОСАР


Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!


Косаря уночі

Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.


Не благай, не проси,

Не клепає коси.

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить.

Усе, що даси.


Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя. /20/

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить.

І не пом’яне.



XII

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так. Не наша мати,

А довелося поважати.

То воля Господа. Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.











В КАЗЕМАТІ


Окремий автограф циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69) має дату «30 мая 1847. В казематі» і включає тринадцять пронумерованих поезій у такій послідовності: «Ой одна я, одна...», «За байраком байрак...», «Мені однаково, чи буду...», «Не кидай матері, казали...», «Чого ти ходиш на могилу?..», «Ой три шляхи широкії...», «Весеннє сонечко ховалось...», «Садок вишневий коло хати...», «Не спалося, а ніч, як море...», «Рано-вранці новобранці...», «В неволі тяжко, хоча й волі...», «Чи ви ще зійдетеся знову?..», «Понад полем іде...». Його написано на аркуші тонкого поштового паперу голубуватого кольору, складеного в 1/16. Автограф чистовий з незначними виправленнями, що дозволяє припустити існування попередніх чорнових автографів. Один із таких автографів зберігся (ІРЛІ, ф. 90, № 27540). Від нього походить текст вірша «Рано-вранці новобранці...» в окремому рукопису циклу «В казематі», рядок 15 якого ввійшов у тому вигляді, як його поправлено в цьому попередньому автографі. Збереглося свідчення В. М. Лазаревського: «Сидячи у фортеці перед відправкою у заслання, Шевченко на полях якоїсь книги, даної йому для читання, написав багато віршів. Відрізав ці стьожки і виніс у чоботях...» (Айзеншток І. Невідомі та призабуті спогади про Т. Г. Шевченка // Вітчизна. — 1961. — № 3. — С. 175).

Папір і почерк окремого автографа дають підстави вважати, що його створено на засланні. Не виключено, що й поезії «В неволі тяжко, хоча й волі...» і «Чи ви ще зійдетеся знову?...» написано в перші місяці перебування поета на засланні. За це промовляє їхній зміст.

Поезії, створені Шевченком у казематі III відділу, стали відомими на Україні ще коли він перебував на засланні. В листі до своєї дружини О. М. Куліш від 15 серпня 1856 р. П. О. Куліш повністю навів поезію «Садок вишневий коло хати...», а наступного дня повідомив: «Тоді Маня (дочка С. П. де Бальмена. — Ред.) й просить мене переписать невольницьких вірш, що писав Тарас, сидячи в неволі. Написав він їх 13 — дуже гарні!.. Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів тут же серед зали да й переписав їй в альбом» (ІР НБУВ, І. 28771; див.: Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів [ЦНБ АН України]. — К., 1966. — С. 21).

Як свідчив П. О. Куліш у листі до дружини від 11 серпня 1856 р. (ІР НБУВ, І. 28768), під час перебування у Києві він мав доступ до рукописів, Що зберігалися у В. В. Тарновського-молодшого, серед них — і творів Шевченка. Там П. О. Куліш і натрапив на автограф окремого рукопису циклу «В казематі». До Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України /550/ автограф окремого рукопису циклу «В казематі» надійшов з колекції В. В. Тарновського.

Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) — на початку 1850 р. (не пізніше дня арешту 23 квітня) переписав поезії циклу «В казематі» до «Малої книжки» у тій же послідовності, що й в окремому автографі (№ 69), додавши попереду поезію «Згадайте, братія моя...» без номера. Весь цикл іде під № 2 після поеми «Княжна».

Повертаючись із заслання, Шевченко 18 березня 1858 р. в Москві переписав з «Малої книжки» вірші казематного циклу до «Більшої книжки» після поезії «А. О. Козачковському», відредагувавши їх і остаточно надавши їм форми циклу: на титульній сторінці поставлено назву «В казематі» і присвяту «Моїм соузникам посвящаю». Першим переписано вірш «Згадайте, братія моя...» як заспів, без номера, а всім наступним творам дано порядкову нумерацію (крім поезії «Костомарову» — тоді єдиної в циклі, що мала назву; її номер пропущено, очевидно, за недоглядом, бо після попередньої, під № 6, наступна після «Н. Костомарову» має № 8; назву поезії «Косар» дописано пізніше). При цьому вірш «Не спалося, а ніч, як море...» опущено, а вірші «Понад полем іде...» і «Чи ми ще зійдемося знову?..» переставлено (див.: Ващук Ф. Т. Редакційна робота Шевченка над циклом «В казематі» // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 51 — 67).

В автографі окремого рукопису циклу «В казематі» стоїть одна дата в кінці: «30 мая 1847», що фіксує день переписування творів у чистовий автограф. У «Малій книжці» цикл переписано серед поезій 1847 р.; у «Більшій книжці» стоїть дата, коли твори переписано до «Більшої книжки»: «Москва, 1858, марта 18».

Ще за життя поета вірші казематного циклу поширювалися в списках. Крім згаданого вже, П. О. Куліш зробив ще один список уже після смерті поета з такою назвою: «Сидючи в неволі в 1847 годі, Тарас розважав себе піснями. Пом’янемо ж і ми пам’ять його» (ІЛ, ф. 1, № 77). Пізніше у деяких списках і публікаціях, що походять від списку П. О. Куліша, слова « Сидячи в неволі в 1847 годі» стануть заголовними до поезій «Згадайте, братія моя...» і «Мені однаково, чи буду...» (див. коментарі до цих творів).

Існував список невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий (різночитання їх подав О. Я. Кониський — див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1). Відміни списку Г. Н. Мордовцевої подав у примітках до «Кобзаря» 1908 р. В. М. Доманицький (с. 626 — 627).

Деякі вірші циклу («Садок вишневий коло хати...», «Ой одна я, одна...», «Чого ти ходиш на могилу?..», «Рано-вранці новобранці...») публікувалися в періодичній пресі ще за життя поета. Конкретна мова про це далі. Весь цикл вперше надруковано (за винятком вірша «Н. Костомарову», але з поезією «Не спалося, а ніч, як море...») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 381 — 402. Твори циклу розташовано в дещо іншому порядку. /551/

Датується цикл за місцем його в «Малій книжці» серед творів 1847 року та часом перебування Шевченка в казематі III відділу 17 квітня — 30 травня 1847 р., за винятком поезії «Згадайте, братія моя...», занесеної до «Малої книжки» наприкінці 1849 або на початку 1850 року і тоді ж, імовірно, створеної.










«ЗГАДАЙТЕ, БРАТІЯ МОЯ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 25 — 26);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 63).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за часом занесення до «Малої книжки», орієнтовно: 1 листопада 1849 р. — 23 квітня 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета) з невідомого автографа Під час переписування твору до «Малої книжки» окремі рядки (6 — 8, 13) поправлено, рядки 21 і 22 пропущено, пропуск позначено двома рядками крапок. Пропущені рядки стосувалися провокатора О. М. Петрова, який виказав 1847 р. Кирило-Мефодіївське братство. Це видно з відновленого Шевченком згодом тексту цих рядків у «Більшій книжці»:


І його забудьте, други,

І не проклинайте.


Автентичний же текст рядків, не переписаних поетом до «Малої книжки» з обережності (оскільки вони містили гострий натяк на обставини покарання «соузників»), до нас не дійшов. Ряд виправлень (у рядках 3, 8, 12) Шевченко вніс до тексту «Малої книжки» кількома роками згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні.

16 — 18 березня 1858 р. (переписування попередньої поезії «А. О. Козачковському» позначено «16 марта», а в кінці циклу стоїть дата «Москва. 1858. Марта 18») поет переписав вірш «Згадайте, братія моя...» з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з окремими новими виправленнями та відновленням рядків 21 — 22, позначених раніше у «Малій книжці» крапками. Чистовий автограф у «Більшій книжці» — остаточний текст твору.

З «Малої книжки» вірш переписано в складі циклу «В казематі» до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. 12-й рядок вірша «Згадайте, братія моя...» подав з нього О. Я. Кониський:

Свою тяжку, гірку недолю

(Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 8). Наведений варіант ідентичний тексту цього рядка в «Малій книжці» до його переробки Шевченком. /552/

Різночитання 21-го рядка з нині не відомого списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітці до вірша «Згадайте, братія моя...» у редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.:


А його згадайте, други


(Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 627). Текст цей сумнівний, його зміст протилежний автентичному тексту цього рядка у «Більшій книжці»: «І його забудьте, други».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 3. — С. 1) з деякими мовними виправленнями («ніколи», «інколи» замість «ніколе», «інколе»), редакторською кон’єктурою (в дужках) з огляду на цензуру: «(Ворогів) забудьте, други» (замість «І його забудьте, други») та довільною назвою «Моїм соузникам» (за назву твору довільно взято частину присвяти циклу «В казематі»: «Моїм соузникам посвящаю»).

Відомі списки вірша в рукописних збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 635 — 636), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 111), список невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 25, арк. 50 — 50 звор.), список невідомою рукою (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 15 звор. — 16).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 383 (подано за «Більшою книжкою», назву — за першим рядком: «Згадайте, братія моя...»; на відміну від першодруку, 21-й рядок — без пом’якшень і кон’єктур: «І його забудьте, други»). Того ж року введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 212, де подано за першодруком.

Згадайте, братія моя... — Звернення до учасників Кирило-Мефодіївського братства, які разом з поетом сиділи у казематі III відділу. Це — Г. Л. Андрузький, В. М. Білозерський, М. І. Гулак, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, О. В. Маркович, О. О. Навроцький, І. Я. Посяда. М. І. Гулака ув’язнили на три роки у Шліссельбурзькій фортеці, а потім вислали в одну з віддалених губерній під суворий нагляд; М. І. Костомарова ув’язнили на один рік, а потім вислали до Саратова; В. М. Білозерського й П. О. Куліша ув’язнено на чотири місяці, після чого першого відправили в Петрозаводськ, а другого — в Тулу; О. О. Навроцького потримали в ув’язненні шість місяців і відправили в Єлабугу. Студентів Г. Л. Андрузького та І. Я. Посяду перевели з Київського до Казанського університету.

Найтяжче покарано Шевченка — його заслано рядовим у солдати на невизначений термін в одну із найвіддаленіших губерній царської Росії з суворою забороною писати й малювати.

/ його забудьте, други, І не проклинайте. — Найімовірніше, мова йде про студента Київського університету О. М. Петрова, який з провокаційною метою став членом Кирило-Мефодіївського братства, увійшов у довір’я до М. І. Гулака і 3 березня 1847 р. написав на ім’я попечителя Київського учбового округу О. С. Траскіна донос про існування в Києві такої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства (зберігається у НМТШ, А-59, спр. 313, ч. 1, арк. 8 — 12 звор. — копія; див.: Та/553/рас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — К., 1982. — С. 88 — 90). У доносі зазначалося, що М. І. Гулак прочитав О. М. Петрову чотири вірші Шевченка, «имеющие своим содержанием вообще мысли явно противозаконные». Які саме твори — не зазначено.










І. «ОЙ ОДНАЯ, ОДНА...»


Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 1);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 27);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 65);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1860. — № 3. — С. 151).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 17 квітня — 19 травня 1847 р., С-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано першим, раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав вірш у складі циклу під № 1 у кінці першого зшитка за 1847 рік «Малої книжки» з виправленням рядка 12: замість «Уже й в’янути стала» — «Уже й старітись стала». 18 березня 1858 р. під час перебування в Москві поет переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з новим виправленням рядка 12: «І зросла — не кохалась». Текст «Більшої книжки» є остаточним.

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 1 — 2). Його текст ідентичний тексту рукопису-автографа циклу «В казематі ».

Вперше надруковано в журналі «Народное чтение» (1860. — № 3. — С. 151) з відміною у рядку 12: «Та вже й в’янути стала» замість «Уже й в’янути стала», як було в автографі циклу «В казематі».

Різночитання 12-го рядка з нині не відомого рукописного списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітці до вірша «Ой одна я, одна...» у редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.: «Долі-щастя не мала» (Шевченко Т. Кобзар. — 2-ге вид. — СПб. — 1908. — С. 626).

Відомі списки твору в рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 465) «Сочинения Т. Г. Шевченка», 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 303), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 34), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 87). /554/

Вперше введено до збірки творів у виданні; Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 384 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 221 (в обох виданнях подано за першодруком 12-й рядок: «Та вже й в’янути стала»).

В основі поезії «Ой одна я, одна...» — народнопісенний мотив. Він зустрічається і в народній пісні, яку у 80-х роках XIX ст. записав на батьківщині поета в селі Кирилівці його племінник Андрій (син брата Йосипа). Перші два рядки мають і текстуальний збіг. У пісні:


Ой сама я, сама,

Як билина в полі (ІЛ, ф. 1, № 737, с. 76).


У Шевченка:


Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі.


(див.: Шубравський В. Є. Шевченко і пісня його краю // Народна творчість та етнографія. — 1977. — № 3. — С. 43 — 54).

Подібний мотив звучить і в піснях «Сама я, самесенька, як билина в полі...», «Ой сама ж я, сама...», «Ой сама я, сама, як билина в полі...», записаних у середині XIX ст. і опублікованих у виданні: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 558, 565, 619.









II. «ЗА БАЙРАКОМ БАЙРАК...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 1);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 28 — 29);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 66 — 67).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 17 квітня — 19 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Ой одна я, одна...» і «Мені однаково, чи буду...», раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». Після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (до арешту поета 23 квітня), Шевченко переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 2) з виправленнями в рядках 3, 14, 20, 23, 27, 28 до «Малої книжки» (до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., під час перебування в Москві, поет переписав вірш з новими виправленнями в рядках 19, 21, 27, 30, 33 з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. /555/

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 2 — 3). 30-й рядок занесено до нього з довільною заміною діалектної форми «руна» на «луна».

Відомі списки в рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 467 — 468), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 304 — 305), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 34 звор. — 35), невідомою рукою (ДАРФ, ф. 1167, оп. 2, № 2758).

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Чотири рядки з нього — 21, 27, 30 і 33 — подав О. Я. Кониський, з них 21 — неточно (мабуть, через недогляд: «В степу полягли» замість «їв степу полягли»), 33-й — з виправленням діалектної форми «руна» на «луна» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 9).

Вперше надруковано у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 385 — 386; Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 205 (в обох виданнях подано за «Більшою книжкою» з виправленням слова «руна» на «луна»).











III. «МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 1);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 30);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 68).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 17 квітня — 19 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «За байраком байрак...» та «Не кидай матері, казали...», раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». Тут ще нема рядка 11 («На нашій славній Україні»). З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 3) до «Малої книжки» (до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Поет вніс деякі зміни в рядки 21 і 22, з тексту рядка 12 зафіксував лише початок: «На», решту ж, очевидно, з обережності, позначив рядком крапок, які заступили, найімовірніше, такий текст, що відповідає тексту окремого рукопису циклу «В казематі»: «обезчещеній землі». /556/

Згодом, найімовірніше 1857 р., під кінець перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко заповнив цю автокупюру в «Малій книжці» новоствореним варіантом: «На нашій славній Україні». Текст твору набув остаточного вигляду. 18 березня 1858 р., під час перебування в Москві, Шевченко без змін переписав його в складі циклу «В казематі» з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, копію з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 4 — 5).

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша в журналі «Мета» (1863. — № 4. — С. 211 — 273) під назвою «Сидючи в неволі 1847», який походить від слів П. О. Куліша у цьому списку: «Сидючи в неволі в 1847 годі, Тарас розважав себе піснями. Пом’янемо ж і ми пам’ять його» (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 1).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 389, і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — Т. 1. — С. 252 — 253 (у першому випадку подано за «Більшою книжкою» з купюрами в рядках 15 — 16 «Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись»; у другому — за списком П. О. Куліша з довільною зміною рядка 21 — «Задушать в сні, і в огні»).










IV. «НЕ КИДАЙ МАТЕРІ, КАЗАЛИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 1);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 27);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 65);

автограф 18 — 19 рядків на окремому аркуші з альбому В. В. Тарновського-молодшого (ІЛ, ф. 1, № 17).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи в окремому рукопису циклу «В казематі», «Малій книжці» та «Більшій книжці» не датовані. Дата неповного автографа на окремому аркуші з альбому В. В. Тарновського-молодшого — «1859 года 21 августа. В Каченовки» (дата запису в альбомі).

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 17 квітня — 19 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано четвертим, після поезії «Мені однаково, чи буду...», раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), переписав вірш «Не кидай матері, казали...» у складі циклу «В казематі» (під № 4) з деякими виправленнями до «Малої книж/557/ки» (до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., під час перебування в Москві, Шевченко переписав вірш з новими виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

21 серпня 1859 р., під час короткочасного перебування в селі Качанівці Чернігівської губернії, в маєтку В. В. Тарновського, Шевченко з пам’яті записав йому в альбом з вірша «Не кидай матері, казали...» два рядки — 18-й і 19-й. «Пришедши в залу, где был накрыт ужин, — згадував про цей запис згодом В. В. Тарновський, — Тарас Григ[орьевич] попросил дать ему альбом, выразив желание написать что-нибудь на память о своем посещении Качановки. Альбом был тотчас принесен, и Тарас Григор[ьевич] начертил на нем только две строки:


«И стежечка, де ты ходыла,

Колючим терном поросла.

1859 года 21 августа. В Каченовки».


Невольно приходит на мысль, почему Шевченко избрал именно эти строки, и мы склонны предположить, что они являются отражением того грустно-мечтательного настроения, в котором находился поэт, и написаны под впечатлением прогулки в саду, где он не нашел уже знакомой и дорогой ему по воспоминаниям „стежечки“» (Мелочи из жизни Шевченка // Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 34 — 35).

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, №3, с. 471 — 472), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 307 — 308), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 34).

З «Малої книжки» вірш у складі циклу «В казематі» переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Дев’ять рядків із списку — 2, 15, 16, 18, 25, 27, 30 — 32 подав О. Я. Кониський, з них 15-й («Тебе з калиною, і в гаю») з дрібною неточністю в останньому слові («в гаю» замість «в гаї») (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 9).

Вперше надруковано у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 387 — 388 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 221 (у першому з них подано за «Більшою книжкою», у другому — за списком П. Куліша).











V. «ЧОГО ТИ ХОДИШ НА МОГИЛУ?..»


Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 2);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 32 — 35);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 71 — 72).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу « В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. в казематі III відділу, орієнтовно: 17 квітня — 19 травня 1847 р., С-Петербург. /558/

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Не кидай матері, казали...» і «Ой три шляхи широкії», раніше від поезії «Веселе сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». Після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 р. (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), Шевченко з цього рукопису без жодного виправлення переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 5) до «Малої книжки» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.). Перебуваючи в Москві, 18 березня 1858 р., поет переписав його з деякими виправленнями, скороченнями й переробками з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 7).

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша під довільною назвою «Калина» в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 73 — 75) і того ж року в перекладі Л. Совінського польською мовою в газеті «Kurjer Wileński», № 41 (травень).

Різночитання — два рядки, яких немає в жодному з автографів поета, після 47-го рядка — з нині не відомого рукописного списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітках до редагованого ним «Кобзаря» 1908:


Калиночко червоная,

Світе мій ясний!

(Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 627).

Відомі списки у рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 473 — 475), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 4, с. 309 — 311), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, спр. 7, арк. 36 звор. — 37), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 1 — 3), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 234 — 235 звор.), у примірнику «Кобзаря» 1860 з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 136), невідомою рукою (РДБ, ф. 643, № 18, арк. 26), І. Левицького (ЦДІА України у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 160 — 163), К. Г. Климковича (ЛНБ, ф. 11, № 4349, с. 7 — 9).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 390 — 392 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — Т. 1. — С. 167 — 169 (в обох виданнях подано за першодруком).










VI. «ОЙ ТРИ ШЛЯХИ ШИРОКІЇ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 2);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 36 — 37); /559/

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 73 — 74);

першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 1. — С. 5 — 6).

Подається за «Більшою книжкою». Недописане слово в рядку 31 «шля[хи]» доповнюється за контекстом.

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 17 квітня — 19 травня 1847 р., С-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Чого ти ходиш на могилу?..» і «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»). Остання з них в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 6) з кількома виправленнями в рядках 2, 4, 26, 30 та без чотирьох останніх рядків (після рядка 32) до «Малої книжки» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.). Одразу ж виправивши рядки 2 і 4 вдруге, поет повернувся до попередніх їхніх варіантів. 18 березня 1858 р., під час перебування в Москві, Шевченко переписав вірш з виправленням у 30-му рядку з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Першодрук здійснено за «Більшою книжкою» з різночитанням у передостанньому, 32-му рядку («І три шляхи широкії» замість «А три шляхи широкії», як було у «Більшій книжці», в «Основі» (1861. — № 1. — С. 5-6).

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 13 — 14). Його текст ідентичний тексту рукопису-автографа циклу «В казематі».

З «Малої книжки» вірш переписано в складі циклу «В казематі» до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що згодом належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Різночитання 11 — 12-го рядків з нього подав О. Я. Кониський:


А невістка під горою

Високу тополю

(Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 9).

Відомі списки у рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 477 — 478), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, арк. 36 звор. — 37 звор.), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 21 — 22), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 234 — 235), у примірнику «Кобзаря» 1860 з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 136), список І. Рудинського 1862 р. (ЦДІА /560/ України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 1814). Список М. І. Павлика (ЦДІА України у Львові, ф. 160, № 39, с. 5) має назву «Три шляхи».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 393 — 394 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — Т. 1. — С. 170 (в обох виданнях подано за першодруком).











VII. Н. КОСТОМАРОВУ


Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 2 — 3);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 37 — 38);

чистовий автограф на окремому аркуші (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, №2);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 75).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи в окремому рукопису циклу «В казематі», «Малій книжці» та «Більшій книжці» не датовано.

Дата в автографі на окремому аркуші: «1847 мая 19».

Датується за цим автографом: 19 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Ой три шляхи широкії...» і «Садок вишневий коло хати...». З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 7) до «Малої книжки» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.), позначивши назву криптограмою «К...........» (тобто «К[остомарову]»). Згодом, найімовірніше в Новопетровському укріпленні, наприкінці перебування на засланні, розкрив назву повністю: «Костомарову» і вніс виправлення у 21-й рядок. Відвідавши 31 серпня 1857 р. у Саратові, по дорозі з заслання, матір М. І. Костомарова — Т. П. Костомарову (див. запис у щоденнику поета від 31 серпня 1857 р.), Шевченко на окремому аркуші записав вірш з деякими відмінами від «Малої книжки» і подарував його Т. П. Костомаровій. У цьому автографі назва — «Николаю Ивановичу Костомарову», дата — «1847 мая 19», що вказує на день побачення Т. П. Костомарової з М. І. Костомаровим, ув’язненим у казематі III відділу, і підпис «Т. Шевченко». Згодом у листі до редактора — видавця журналу «Русская старина» М. І. Костомаров писав про це: «По возвращении в отечество я узнал, что Шевченко, освобожденный из Петровского укрепления на берегу Каспийского моря, где находился в военной службе, плыл на пароходе по Волге, останавливался в Саратове, заезжал к моей матери, жившей тогда в этом городе, и пробыл у нее несколько часов. Здесь он передал ей обращенное к моєму имени стихотворение, написанное им во время нахождения под следствием, по тому случаю, что он неожиданно увидел из окна комнаты, в которой сидел арестованным, мою мать, проходившую мимо» (Русская старина. — 1880. — № 3. — С. 604). 18 березня /561/ 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко переписав вірш з виправленнями в рядках 1, 2 та 19 з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 77, с 13 — 14). Текст поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову») у списку подекуди редаговано: рядок 1 («Весеннє сонечко ховалось») виправлено на «Весіннє сонечко ховалось»; 3-й рядок («Синємундирих часових») — на «Сині мундири в часових».

Відомі списки вірша у рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 479 — 480), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, С. 314 — 315), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 38 звор. — 39), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 276), у примірнику «Кобзаря» 1860 з пізнішими рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 57), список невідомою рукою (ДАРФ, ф. 1167, оп. 2, № 2758, с. 23).

Вперше надруковано в журналі «Мета» (1863. — № 4. — С. 273; подано за списком П. О. Куліша) під довільною назвою «До Миколи Костомарова», ймовірно, зокрема, з Кулішевим виправленням у 3-му рядку: «Сині мундири в часових» — замість: «Синємундирих часових».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 204 (подано за першодруком).

Костомаров Микола Іванович (1817 — 1885) — український і російський історик, фольклорист, письменник, публіцист. 1837 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, протягом 1844 — 1845 рр. вчителював у гімназіях Рівного і Києва, з 1846 р. — ад’юнкт-професор Київського університету. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства. З Шевченком познайомився у квітні 1846 р., але твори його знав і високо цінував ще з часу появи «Кобзаря» 1840 р. Шевченко давав йому читати і твори недруковані. «Особенно сильное впечатление, — писав М. Костомаров, — произвел на меня «Сон», неизданная антицензурная поэма Шевченко. Я читал и перечитывал ее всю ночь и был в полном упоєний» (Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. — 1885. — № 5. — С. 211). Тоді ж, очевидно, він зробив список поеми «Сон», який фігурував у справі кирило-мефодіївців. Від Костомарова поет дізнався про братство: «Когда я сообщил Шевченко о существовании общества, он тотчас же изъявил готовность пристать к нему, но отнесся к его идеям с большим задором и крайнею нетерпимостью, что послужило поводом ко многим спорам между мною и Шевченко» (Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. — 1885. — № 5. — С. 211).

Шевченко схвально відгукнувся про монографію М. І. Костомарова «Богдан Хмельницький». В щоденнику він записав 22 вересня 1857 р.: «Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга». /562/

Після повернення Шевченка із заслання М. І. Костомаров підтримував з ним дружні взаємини, а після його смерті виступав зі спогадами. «Вообще, — писав М. І. Костомаров у листі до М. І. Семевського, — тот ошибся бы, кто бы стал думать, что я был особенно с ним близок и дружен; напротив, моя дружба с ним обнимала незначительное время в нашей жизни, и, как оказалось впоследствии, многое из случавшегося с ним оставалось для меня неизвестным, и я узнавал о том от других его друзей: со мной он гораздо менее был дружен и откровенен, чем со многими иными. Близость моя с ним была почти исключительно литературная, тогда как некоторые были к нему близки не как к малорусскому поэту, а просто как к человеку» (Костомаров Н. И. Письмо к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому // Русская старина. — 1880. — № 3. — С. 597).

Костомарова Тетяна Петрівна (1798 — 1875) — мати М. І. Костомарова; батько її Петро Мельник був кріпаком у поміщика Івана Петровича Костомарова. Ще підлітком пан, уподобавши її, взяв до двору в покоївки, а дещо пізніше одвіз у науку до Москви. Вже після того, як народився син Микола, пан одружився з нею. За жорстоке ставлення до кріпаків вони убили його, і мати сама виховувала сина. Шевченко познайомився з нею 1846 р. в Києві, а потім зустрівся у Саратові, повертаючись із заслання, не раз бачився у Петербурзі, коли відвідував М. І. Костомарова.









VIII. «САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 3);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 39);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 76);

чистовий автограф на окремому аркуші під назвою «Весенній вечір» (ІЛ, ф. 1, № 4);

чистовий автограф на окремому аркуші під назвою «Майський вечер» (ІЛ, ф. 1, № 25);

авторизований список на окремому подвійному аркуші (РДБ, ф. 139, картон 10, № 33, арк. 1), за яким вірш опубліковано в журналі «Русская беседа» (1859. — № 3. — С. 4 — 5);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1859. — № 3. — С. 152);

факсимільна копія чистового автографа з дарчим написом Н. О. Хрущовій (Всесвіт. — 1926. — № 6. — С. 5).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі під назвою «Майский вечер» — «1858 ноября 28» (день, коли рукопис подаровано невстановленій особі); в автографі з дарчим написом Н. О. Хрущовій: «6 июня 1859». Інші автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 3 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. В окремому рукопису циклу «В казематі» вірш переписано після поезії «Весеннє сонечко ховалось...» /563/ («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня) без жодних відмін переписав вірш до циклу «В казематі» у «Малій книжці» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.). 5 червня 1857 р. поет переписав твір з «Малої книжки» і разом з щойно створеною тоді новою редакцією поеми «Москалева криниця» та поемою «Чернець», також переписаною з деякими відмінами з «Малої книжки», послав Я Г. Кухаренкові. «Я умисне, — писав Шевченко в листі до Я. Г. Кухаренка від 5 червня 1857 р., — приписав «Ченця» і «Вечір» (йдеться про «Садок вишневий коло хати...». — Ред.), щоб порівняв його з «Криницею», бо «Криниця», бач, сьоголітня, а «Чернець» і «Вечір» богзна-колишні. Чи помолодшав я через 10 літ неволі, чи постарішав серцем, скажи мені, мій брате рідний... Якщо подобається, то дай доброму писареві переписать і «Криницю», і «Вечір». Та пошли старому Щепкіну. Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобзаря Тараса Дармограя». «Приїхавши додому, — писав згодом Я. Г. Кухаренко Шевченкові в листі від 21 лютого 1858 р., — застав твоє письмо і «Москалеву криницю», дуже дякую тобі за неї, добре написав! Список з неї послав я в Москву старому Щепі. А старий ... за «Москалеву криницю» дякує, не надякується» (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1962. — С. 137). Чи посилав Я. Г. Кухаренко М. С. Щепкіну разом з «Москалевою криницею» і список вірша «Садок вишневий коло хати...», відомостей немає. В автографі, надісланому Я. Г. Кухаренкові, твір мав, очевидно, назву «Майский вечер» або «Майський вечір», бо саме під цими назвами згадував його в листі до Шевченка від 21 лютого 1858 р. Я. Г. Кухаренко: «...Ти, брате Тарасе Григоровичу, тепер, у Пітері, позбиравши таке, як «Москалева криниця», «Чернець» і «Майський вечір» і проче що, та й тиснув би в друкарню» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 137).

Автографи поем «Москалева криниця», «Чернець» та вірша «Садок вишневий коло хати...», надіслані Шевченком Я. Г. Кухаренкові, тепер не відомі. У 1900 р. О. Я. Кониський про них повідомляв: «...Я вдався до О. Я. Кухаренка, просячи у його точних списків з листів Шевченка до покійного батька його, Кухаренка, до Якова Герасимовича. О. Я. Кухаренко замість списків переслав до мене оригінали: з них показалося, що Шевченко при листі 5/17 червня р. 1857 переслав до Кухаренка свої поеми «Москалева криниця» і «Чернець» і вірші «Вечір». Порівнявши отсі твори з друкованими, я спостеріг значні відміни...» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 1 — 2).

Зауваження О. Я. Кониського щодо відмінності тексту стосувалося лише автографів поем «Москалева криниця» та «Чернець», варіанти яких він подав у тій же книжці ЗНТШ (1900. — Кн. 1. — С. 3 — 4, 6 — 7). Будь-яких відмін тексту поезії «Садок вишневий коло хати...», крім назви «Вечір», О. Я. Кониський не подав, найімовірніше, тому, що їх в автографі не було. Очевидно, автограф становив точну копію тексту «Малої книжки» і єдиною його відміною була назва «Вечір» чи, ймовірніше, «Майський вечір» або «Майский вечер».

18 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко без жодного виправлення переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Того ж /564/ дня поет переписав вірш (імовірно, з «Більшої книжки»), давши йому назву «Весенний вечер», на пам’ять дружині М. О. Максимовича — М. В. Максимович. «Я написал ей на память, — зазначив Шевченко в щоденнику, — свой «Весенний вечер»; а она подарила мне для ношення на шее киевский образок». Переїхавши незабаром на хутір Михайлову гору поблизу села Прохорівки Золотоніського повіту Полтавської губернії, М. В. Максимович завезла туди з собою й автограф поета, і його дальша доля не відома.

Інший автограф вірша разом з поезіями «Пустка» («Заворожи мені, волхве») та «Муза» поет лишив у ті ж дні М. О. Максимовичу, очевидно, на його прохання, оскільки М. О. Максимович виявляв намір надрукувати кілька поезій Шевченка в журналі «Русская беседа», до редакції якої він належав (до журналу «Русская беседа» було подано тоді повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

16 квітня 1858 р. поет подарував автограф твору — на його прохання — Г. П. Ґалаґану. Того ж дня за цим автографом Л. О. Мей переклав вірш Шевченка російською мовою. «Грицько Галаган, — записав Шевченко 16 квітня 1858 р. у щоденнику, — приехал просить записать ему мой «Весенний вечир». Я охотно исполнил его желание... Вечером Мей прислал мне тот самый «Весенний вечер», который я поутру записал для Галагана, в русском переводе собственного изделия». Назву «Весенній вечір» має автограф вірша, що зберігається тепер у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (ф. 1, № 4). Можливо, саме цей рукопис подаровано поетом Г. П. Ґалаґану. Очевидно, за ним вірш опубліковано без назви й без прізвища автора (оскільки накладена 1847 р. Миколою І заборона друкувати твори Шевченка лишалася чинною) в журналі «Народное чтение» (1859. — № 3. — С. 152; цензурний дозвіл від 13 травня 1859 р.), з відмінами від автографа в рядках 5 («Сім’я вечеря...» — замість «Сем’я вечеря») та 15 («Да соловейко...» — замість «Та соловейко...»). Безпосередньо за українським текстом уміщено й російський переклад вірша, здійснений Л. О. Меєм (Народное чтение. — 1859. — № 3. — С. 153).

15 листопада 1858 р. М. О. Максимович звернувся до Шевченка з проханням дозволити передати вірш «Садок вишневий коло хати...» та поезії «Пустка» і «Муза», автографи яких він одержав раніше для публікації в журналі «Русская беседа», до нового слов’янофільського органу — газети І. С. Аксакова «Парус». «Іван Аксаков притьмом просить, — писав М. О. Максимович, — щоб йому друкувати в газеті його «Парус» тії вірші твої («Вечір», «Пустку»...), що ти зоставив мені задля «Беседы» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 149). Але, зважаючи на слов’янофільське спрямування «Паруса», а також на те, що І. С. Аксаков у газеті «Московские ведомости» (1858. — № 130) виступив на захист статті князя В. О. Черкаського «Некоторые общие черты будущего сельского управления» (Сельское благоустройство. — 1858. — № 9), в якій обстоювалось право сільського старости застосовувати до селян тілесні покарання, Шевченко відхилив прохання М. О. Максимовича. В листі до нього від 22 листопада 1858 р. поет писав: «Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобний лист, котрий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, абощо? «Парус» у /565/ своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому... Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші».

Є відомості, що 26 листопада 1858 р. вірш «Садок вишневий коло хати...» записав зі слів Шевченка до свого альбому М. Д. Старов. Віршу дано назву («Майский вечер»). В кінці приписано іншою рукою: «Писано со слов Шевченка 26 ноября 1858 года» (див.: Єрофіїв І. Із архівних матеріалів: Альбом М. Старова (до історії шевченківських автографів) // Червоний шлях. — 1927. — № 11. — С. 266). За свідченням В. Я. Карташевської, поет і їй подарував автограф вірша «Садок вишневий коло хати...»: «С первого нашего знакомства у нас с Тарасом ґригорьевичем завязались дружеские отношения. Он приходил часто по вечерам. Говорил откровенно о своей неудачной и загубленной жизни. Читал мне стихи. Раз вечером очень взволнованный ходил по комнате и попросил у меня лист бумаги, присел и написал мне «Садок вишневий коло хати...» (Киевская старина. — 1900. — № 2. — С. 61 — 62). Перебуваючи 6 — 10 червня 1859 р. (проїздом з Петербурга на Україну) у селі Лихвині і на хуторі Нові Лебединського повіту Харківської губернії, Шевченко подарував автограф вірша дружині Д. О. Хрущова з дарчим написом: «Наталии Александровне Хрущовой на память 6 июня 1859» (факсиміле цього автографа, нині не відомого, вміщено в журналі «Всесвіт». — 1926. — № 6. — С. 5; див.: Шубравський В. Невідомий автограф Шевченка // Культура і життя. — 1985. — З березня). Особливістю цього тексту є відміна від усіх інших джерел у другому рядку: «А над садком хрущі гудуть...» (замість «Хрущі над вишнями гудуть»). Повертаючись з України і завітавши у серпні 1859 р. в село Гирявку Конотопського повіту Чернігівської губернії до матері братів Лазаревських — А. О. Лазаревської, Шевченко подарував автограф вірша «Садок вишневий коло хати...» з дарчим написом Афанасії Олексіївні Лазаревській. Місцезнаходження автографа не відоме, список з автографа зберігається в ДАРФ, ф. 2, оп. 2, № 37, арк. 1.

Очевидно, незадовго до поїздки з Петербурга на Україну 1859 р. Шевченко подав до журналу «Русская беседа» для публікації новий рукопис вірша під назвою «Вечір» і з присвятою «А. А Лазаревской», разом з яким на тому ж самому аркуші переписано й поезію «Сон» («На панщині пшеницю жала...»). Текст творів, переписаний невідомою рукою, поет власноручно підписав ініціалами: «Т. Ш.» (РДБ, ф. 139, картон 10, № 33). За цим рукописом обидва вірші під назвою «Два малороссийские стихотворения» надруковано в журналі «Русская беседа» (1859. — № 3. — С. 4 — 6; вірш «Вечір» — на с. 4 — 5; цензурний дозвіл — 18 травня 1859 р.).

Влітку 1856 р. (не пізніше 15 серпня) список з чистового автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 15). Текст вірша «Садок вишневий коло хати...» в цьому списку ідентичний тексту автографа циклу «В казематі».

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 481), «Стихотворения Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 39), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 163), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 289) під назвою «Вечір в Україні», у примірнику /566/ «Кобзаря» 1860 р. з пізнішими рукописними вставками, що належав А Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 97) під назвою «Вечір на Україні».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 395, під назвою «Вечір» (подано за публікацією твору в журналі «Русская беседа». — 1859. — № 3. — С. 4 — 5) і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 230, під назвою «Вечір в Україні».









IX. «РАНО-ВРАНЦІ НОВОБРАНЦІ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф на окремому аркуші (ІРЛІ, ф. 90, № 27540);

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 45 — 47);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 77 — 78).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. в казематі III відділу, орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Найраніший відомий текст — автограф на окремому аркуші. Від нього походить текст вірша в окремому рукопису циклу «В казематі», до якого рядок 15 увійшов у тому вигляді, як його виправлено в окремому автографі; рядки 19, 23, 30 — із змінами. З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 10) з виправленнями у рядках 22, 27, 29 та 30 до «Малої книжки» (рядки 1 — 24 — до третього, 25 — 34 — до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, поет переписав твір з новими виправленнями в рядках 1, 4, 6, 7, 9, 11, 18, 19, 23 та 28 — 31 до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Влітку 1856 р. (не пізніше 15 серпня) неточний список вірша «Рано-вранці новобранці...» з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі», що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш з пропуском рядка 7 (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 4).

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша в альманасі «Хата». — СПб., 1860. — С. 76 — 77, під довільною редакторською назвою «Пустка» і з довільним виправленням рядка 8 («Нарікала, говорила» на «Розлучила та вмовляла») і рядка 9 («Поки в землю опустила» на «Поки в землю закопала»).

Відомі списки в рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 487 — 488), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 321 — 322), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 41), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 3 — 4), «Кобзарь» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 236), у примірнику «Кобзаря» 1860 /567/ з пізнішими рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 138), список І. Левицького (ЦДІА України у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 181 — 182), список невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 26).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 396 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 174 (в обох виданнях подано за першодруком під назвою «Пустка»).











X. «В НЕВОЛІ ТЯЖКО, ХОЧА Й ВОЛІ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 47 — 48);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 79).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. в казематі III відділу, орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. В окремому рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Рано-вранці новобранці...» та «Чи ви ще зійдетеся знову?..», після вірша «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), який в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 р. (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 11) з виправленням у рядку 12 до «Малої книжки» (до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., перебуваючи у Москві, поет переписав твір, переробивши рядок 4, з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа». — 1861. — № 5. — С. 14.

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 489), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 322), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 41 звор. — 42), «Кобзар» 1863 — 1867 рр. (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 19), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 43), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81), списки невідомою рукою (ДАРФ, ф. 1167, оп. 2, спр. 1018 та ІР НБУВ, I, 7450, арк. 13 звор.), список В. Бондарчука (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 46).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 396 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 241 (в обох виданнях подано за «Більшою книжкою»). /568/









XI. КОСАР


Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 49 — 50);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 80 — 81).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка у казематі III відділу з 17 квітня по 30 травня 1847 р., орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано останнім, після групи творів («Садок вишневий коло хати...», «Не спалося, а ніч, як море...», «Рано-вранці новобранці...», «В неволі тяжко, хоча й волі...», «Чи ви ще зійдетеся знову?..»), написаних після поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав твір у складі циклу «В казематі» (під № 13) з виправленнями у рядках 14, 20 та 24 до «Малої книжки» (до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Під текстом унизу сторінки поет дописав дату: «30 мая 1847. В казематі», яка стосується не безпосередньо поезії «Понад полем іде...», а часу завершення циклу «В казематі» в цілому. 18 березня 1858 р., перебуваючи у Москві, Шевченко переписав вірш з виправленнями в рядках 9, 11 і 13 з «Малої книжки» до «Більшої книжки», помінявши його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: передостаннім записано вірш «Понад полем іде...», останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..». Згодом Шевченко дописав у «Більшій книжці» олівцем назву твору — «Косарь».

Влітку 1856 р. (не пізніше 15 серпня) список з чистового автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш. Текст поезії «Понад полем іде...» («Косар») переписано тут неточно з пропуском й у 17-му рядку (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 19 — 20).

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша в журналі «Основа» (1862. — № 10. — С. 5 — 6).

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 491), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 325 — 326), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 42 звор. — 43), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 152 — 153), список М. І. Павлика (ЛНБ, ф. 160, № 39, с. 3), список невідомою рукою (ІР НБУВ, I, 7450, арк. 18).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., — 1867. — С. 381 — 382 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 253 (в обох виданнях подано за першодруком). /569/













XII. «ЧИ МИ ЩЕ ЗІЙДЕМОСЯ ЗНОВУ?..»


Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 48);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 81).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка в казематі III відділу з 17 квітня по 30 травня 1847 р., орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано передостаннім, перед поезією «Понад полем іде...» («Косар»), після групи творів («Садок вишневий коло хати...», «Не спалося, а ніч, як море...», «Рано-вранці новобранці...», «В неволі тяжко, хоча й волі...»), написаних після поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав твір у складі циклу «В казематі» (під № 12) з виправленнями в рядках 4 і 12 до «Малої книжки» (до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, поет переписав вірш з виправленнями в першому і третьому рядках з «Малої книжки» до «Більшої книжки», помінявши його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Понад полем іде...» («Косар»): передостаннім записано вірш «Понад полем іде...» («Косар»), останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..». Під текстом твору, внизу сторінки — дата: «Москва. 1858. Марта 18», яка стосується не безпосередньо поезії «Чи ми ще зійдемося знову?..», а всього циклу «В казематі», вказуючи на час його занесення до «Більшої книжки».

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 19 — 20). У списку П. О. Куліша переписано раніший варіант четвертого рядка: «В степи-вертепи рознесли», а виправлення Шевченка в цьому рядку не відтворено: «В степи-вертепи понесли».

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша в журналі «Основа» (1861. — № 10. — С. 2).

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 490), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 323 — 324), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 42), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 94), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 7), список невідомою рукою (ІР НБУВ, I, 7450, арк. 18). /570/

Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 399 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. I. — С. 213 (в обох виданнях подано за першодруком, але у виданні Д. Ю. Кожанчикова рядок 1 подано за «Більшою книжкою»: «Чи ми ще зійдемося знову?..»).










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.