Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 24-34; 571-573.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





КНЯЖНА

Поема



Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає...

А про людей... Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш. /25/

Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні —

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом.


Село! Село! Веселі хати!

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому Господньому селі,

На нашій славній Україні,

Не знаю, де вони взялись, —

Приблуда князь. Була й княгиня.

Ще молоді собі були,

Жили самі. Були багаті,

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі,

І долом геть собі село

Понад водою простяглось.


Колись там весело було.

Бувало, літом і зимою

Музика тне, вино рікою

Гостей неситих налива...

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!».

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на помості...

А завтра знову ожива,

І знову п’є, і знов гуляє, /26/

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають Бога...

П’яниці, знай собі, кричать:

— І патріот! І брат убогих!

Наш славний князь! Віват! Віват! —

А патріот, убогих брат...

Дочку й теличку однімає

У мужика... І Бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.


Княгиня взаперті сидить,

Її і в сіни не пускає

Убогих брат. А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась,

І батько й мати не пускали,

Казали: вгору не залазь.

Так ні, за князя. От і князь!

От і пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять Бога,

Як люде люблять, живучи.

А жить так, Господи, хотілось!

Хотілось любити,

Хоть годочок, хоть часочок

На світ подивитись.

Не довелось, а все було,

Всього понадбала

Стара мати. Саму тебе

Мов намалювала,

Хоч молись перед тобою,

Мов перед святою...

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить та славить Бога

І добро творити,

Та Божою красотою

Людей веселити.

Так же ні. А молодії

Та карії очі

Щоб марніли в самотині... /27/

Може, Бог так хоче?

Боже! Боже! Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте...

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки.


Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,

Ще молодій моїй княгині,

Красу і серце засушить

І марне згинуть в самотині.

Аж страшно!.. А вона молилась

І жить у Господа просилась,

Бо буде вже кого любить.

Вона вже матір’ю ходила,

Уже пишалась і любила

Своє дитя. І дав дожить

Господь їй радості на світі.

Узріть його, поціловать

Своє єдинеє дитя,

І перший крик його почути...

Ох, діти! Діти! Діти!

Велика Божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло.

І княгиня з дитиною

Не тією стала.

Ніби на світ народилась —

Гралась, веселилась...

І княжні своїй маленькій

Сорочечки шила.

І маленькі рукавчата

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тілько вміють

Привести дитину.

А годувать та доглядать

Не вміють княгині. /28/

А потім оха: — Забуває

Мене мій Поль або Філат! —

За що ж воно тебе згадає?

За те, хіба, що привела?

А моя свою дитину

Сама доглядала.

А п’яного свого князя

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила княгиня

Тілько «мамо» вимовляти,

А «тато» не вчила...

І книжечок з кунштиками

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І Богу молитись,

І азбуку по кунштиках

Заходилась вчити.

І що Божий день купала,

Рано спати клала

І пилиночки на неї

Впасти не давала.

І всю ніченьку над нею

Витала, не спала.

Надивлялась, любувалась

Княжною своєю...

І жениха їй єднала,

І раділа з нею,

І плакала; довгі коси

Уже розплітала

І, лишенько, свого князя

П’яного згадала —

У мундирі. Та й закрила

Заплакані очі.

А дитині ніби сниться,

Мов вимовить хоче:

— Не плач, мамо, не розплітай

Мої довгі коси —

Посічуться... — Що день Божий

Радості приносить

Своїй матері щасливій

Дочка уродлива. /29/

Мов тополя, виростає

Світові на диво.

Виростає... Та недовго

Буде веселити

Свою матір. Бог карає

Княгиню на світі...

А за віщо? Чудно людям,

Бо люде не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає.

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся.

За бабами-знахурками

По селах метнувся.

Наїхали... Заходились.

Лічили, лічили...

Поки її, безталанну,

В труну положили.


Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

Її єдиная дитина!

Мов одірвалось од гіллі,

Ненагодоване і босе,

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося, бідне, на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки гатить

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько! Бо мати

Он дивиться й не пізнає

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не стало...

Умийся, серце, щоб пізнала

Тебе, єдиную свою...

І Господа 6 благословляла

За долю добрую твою.

Умилася. А добрі люде

Прибрали, в Київ одвезли

У інститут. А там що буде,

Побачим. Гусла загули,

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі. /30/

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара Господéва. Тисячами гинуть

Голоднії люде. А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та Бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі, і іному краї

Наш брат хуторянин себе показав.

А Бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить — і не покарать.

Або вже аж надто долготерпеливий...


Минають літа; люде гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже — п’є, гуляє

Та жида з грішми виглядає.

Нема жидка... Хліби зійшли,

Радіють люде, Бога просять...

Аж ось із Києва привозять

Княжну. Мов сонечко зійшло

Над обікраденим селом.


Чорнобрива, кароока,

Вилитая мати.

Тілько смутна, невесела...

Чого б сумувати?

Або, може, вже такою

Воно й уродилось?

Або, може, молодеє

Чи не полюбило

Кого-небудь? Ні, нікого.

Весела гуляла,

Мов ласочка з кубелечка,

На світ виглядала

З того Києва. Аж поки

Побачила села

Знівечені. З того часу

Стала невесела.


Мов сизая голубонька,

Село облетіла.

У всіх була, всіх бачила, /31/

Всі повеселіли.

Там словами привітала,

Там нагодувала...

Що день Божий обходила

Село. Помагала

Усякому. А сироти

До неї в покої

Приходили. І матір’ю

Своєю святою

Її звали. І все село

За неї молилось...

А тим часом жиди в селі

З грішми появились.

Радіє князь, запродує

З половою жито.

І молотить виганяє

Людей недобитих.

Змолотили, нівроку їм,

За одну годину

І з клунею провіяли...

Князь і не спочинув,

На могорич закликає,

Та п’є, та гуляє

Аж у гаї... Бо в покоях

Дочка спочиває.


Гармидер, галас, гам у гаї,

Срамотні співи. Аж лящить

Жіночий регот. Завиває,

Реве хазяїн: — Будем пить,

Аж поки наша доня спить.


А доня взаперті сидить

В своєму сумному покої

І дивиться, як над горою

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

Дуби з діброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, і сова

З-під стріхи в поле вилітає,

А жаби крякають, гудуть.

Дивітесь, очі молодії,

Як зорі Божії встають, /32/

Як сходить місяць, червоніє...

Дивітеся, поки вас гріє,

А зорі спати не дають.

Головою молодою

На руки схилилась,

До півночі невесела

На зорі дивилась

Княжна моя. Дивилася...

Та й плакати стала.

Може, серце яке лихо

Тихо прошептало?

Та байдуже. Поплакала

Трошки, усміхнулась,

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.


В гаю все покотом лежало —

Пляшки і гості, де що впало,

Там і осталось. Сам не впав,

Остатню каплю допивав.

Та й ту допив. Встає, не пада,

Іде в покої... Скверний гаде!

Куда ти лізеш? Схаменись!

Не схаменувся, ключ виймає,

Прийшов, і двері одмикає,

І лізе до дочки. Прокиньсь!

Прокинься, чистая! Схопись,

Убий гадюку, покусає!

Убий, і Бог не покарає!

Як тая Ченчіо колись

Убила батька кардинала

І Саваофа не злякалась.

Ні, не прокинулася, спить,

А Бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає.

Не чуть нічого. Час минає.

А потім крик, а потім ґвалт,

І плач почули із палат —

Почули сови. Потім знову

Не чуть нічого. І в той час

Скирти і клуня зайнялись,

І зорі зникли. Хоч би слово,

Хоч би де голос обізвавсь.

Пани в гаю не ворушились, /33/

А люде збіглись та дивились,

Як дим до неба підіймавсь.


Прокинулись вранці гості.

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого князя

Та любо та тихо.

Так і ми його покинем,

Так і Бог покине.

Тебе тілько не покине

Лихая година,

Княжно моя безталанна,

Знівечений цвіте.

Ти ще будеш покутовать

Гріхи на сім світі,

Гріхи батькові. О доле!

Лукавая доле!

Покинь її хоть на старість,

Хоть на чужім полі

На безлюдді. Не покинеш,

Поведеш до краю,

До самої домовини,

Сама й поховаєш.


В селі не бачили й не чули,

Де вона поділась.

Думали, на пожарищі

Небога згоріла.


Стоїть село. Невесело

На горі палати

Почорніли. Князь хиріє,

Нездужає встати,

А підвести нема кому,

Ніхто й не загляне

До грішного болящого

В будинки погані.

Люде трохи очуняли,

Господа благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її немає

І не буде вже, святої...

Де ж вона поділась? /34/

У Києві пресвятому

В черниці постриглась.


Родилась на світ жить, любить,

Сіять Господньою красою,

Витать над грішними святою

І всякому добро творить.

А сталось ось як. У черницях

Занапастилося добро...


Блукаючи по Україні,

Прибивсь якось і в Чигирин,

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на болоті

У лозах самотний стоїть.

Отам мені і розказала

Стара черниця новину.

Що в монастир до їх зайшла

Княжна якась із-за Дніпра

Позаторік. Одпочивала,

Та й Богу душу оддала...

«Вона була ще молодою

І прехорошая собою.

На сонці дуже запеклась,

Та й занедужала. Лежала

Недовго щось, седмиці з три,

І все до крихти розказала...

Мені і Ксенії-сестрі.

І вмерла в нас. І де ходила,

В яких-то праведних містах!

А в нас, сердешна, опочила.

Оце її свята могила...

Ще не поставили хреста».











КНЯЖНА

Поема


Джерела тексту:

чорновий автограф на десяти аркушах (ІЛ, ф. 1, № 19);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 3 — 24);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 3 — 17);

першодрук уривка (рядки 1 — 32) в альманасі «Хата» (1860. — С. 85-86).

Подається за «Більшою книжкою». Рядок 27 друкується з кон’єктурою: вилучено слово «не» перед словом «знає», яке залишилося незакресленим через недогляд під час авторської переробки рядка.

Чорновий автограф на десяти аркушах та чистовий автограф у «Малій книжці» не датовані. Дата в автографі «Більшої книжки»: «1858. февраль 24» (день, коли поет закінчив переписувати твір до «Більшої книжки »).

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка, з 22 червня 1847 р. до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Найраніший відомий текст — чорновий автограф без назви на десяти аркушах. З цього автографа Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці

1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав поему з багатьма виправленнями й переробками до «Малої книжки» (рядки 1 — 258 до першого, рядки 269 — 442 до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.). її записано під № 1, одразу ж після поезії-заспіву «Думи мої, думи мої...», яка не має номера. Деякі виправлення поет вніс у цей текст згодом, найімовірніше, 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні. Між 21 і 24 лютого 1858 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Шевченко із значними змінами й виправленнями переписав твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Початок переписування поеми до «Більшої книжки» визначається за записом у щоденнику поета від 21 лютого 1858 р.: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год». Завершення переписування датовано у «Більшій книжці» — «1858. Февраль 24».

Список поеми «Княжна», нині не відомий, мав П. О. Куліш. 1860 р. він подав вступ до поеми (рядки 1 — 32), давши уривку довільну назву «До зорі. (Із поеми)» й переробивши рядок 27 («І хто знає, що діється» на «Ти не знаєш, що діється»), в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 85 — 86; цензурний дозвіл — 11 травня 1860 р.). Твір позначено тут цілком довільною датою: «1858. Нижній Новгород». (Про роботу Шевченка над поемою див.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. — К., 1959. — С. 20 — 35; Ващук Ф. Т. Поема Т. Г. Шевченка «Княжна» в редакціях і варіантах // Українське літературознавство. — 1974. — Вип. 21).

З «Малої книжки» поему «Княжна» разом з іншими творами 1846 — 1850 рр. переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відо/572/мий. Подані з нього О. Я. Кониським уривки поеми «Княжна» — рядки 49, 84 — 85, 280 — 285, 316 — 318, 344 — 348, 361 — 363, 379 — 386, 394 і до кінця твору — відбивають текст «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 2 — 3, 8 — 9). Різночитання у рядку 51 («Не звісно, де вони взялись») — очевидно, наслідок неправильного прочитання списувачем тексту цього рядка у «Малій книжці»: «Не знаю, де вони взялись».

Список Г. Н. Мордовцевої 1859 р., тепер не відомий, мав, за свідченням редактора «Кобзаря» 1908 р. В. М. Доманицького, різночитання, які не зустрічаються в жодному з відомих автографів поета:


27 — 29 Що вони, поганці, діють

В нас, на Україні!

Розкажу я те, що знаю

31 А ти рано тихесенько

220 Не стало на світі княгині

253 Чи Бог теє знає? Бо се було б диво

315 Аж поки доня наша спить

427 — 429 Що в монастир оцей убогий

Зайшла вторік

І вмерла тут

(Шевченко Т. Кобзарь — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 627).


Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 497 — 499; 413 — 426), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 392 — 393), у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському, з пізнішими рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 144), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 11 — 12), список невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 28), список І. Левицького (ЦДІА України у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 179 — 180), список невідомою рукою (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 30 — 30 звор.), список К. Климковича (ЛНБ, ф. 11, № 4350, с. 10 — 11), що є копією з видання «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867). У частині складального примірника „Кобзаря“ 1867 список не повний: без вступу й кінця, є пропуски рядків (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 3 — 7, 9 — 14).

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 324 — 327 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 324 — 327 (в обох виданнях подано за «Більшою книжкою» з купюрами в рядках: 81 — 82, 253).

Кунштики — візерунки, прикраси.

В Ромні накупила — Ромни — повітове місто Полтавської губернії (тепер районний центр Сумської області). У XIX ст. там відбувалися великі ярмарки. Шевченко побував у Ромнах під час Іллінського ярмарку, про що згадує у щоденнику (запис від 20 липня 1857 р.).

Прибрали, в Київ одвезли У інститут. — Йдеться про Інститут благородних (шляхетних) дівчат.

Як тая Ченчіо колись Убила батька кардинала... — Шевченко згадує тут трагічну історію Беатріче Ченчі (1577 — 1599), дочки знатного римського /573/ вельможі Франческо Ченчі. Розпусний батько, тримаючи дочку в неволі, переслідував її своїми домаганнями. Не знаходячи порятунку, дочка, змовившись із мачухою і братом, помстилась насильникові руками найнятого вбивці. З цього приводу був тривалий судовий процес: мачуха і дочка були покарані на смерть. Трагічно коротке життя юної красуні, її стійкість у відстоюванні власної гідності й честі схвилювали сучасників — про неї поширювались легенди. Знаменитий сучасник Беатріче, художник Гвідо Рені (1575 — 1642) увічнив її на портреті. Постать Беатріче приваблювала й багатьох письменників XIX ст.: П.-Б. Шеллі, Ю. Словацький, А-М.-Б. Стендаль присвятили їй окремі твори. Одне із джерел Шевченкового знайомства з історією Беатріче Ченчі — його обізнаність з європейським живописом. У повісті «Капитанша» Шевченко згадує Беатріче у зв’язку з її портретом роботи Гвідо Рені: «...подобно как Рафаэль обессмертил свою Форнарину или как Гвидо Рени целомудренную Беатриче Ченчию».

І в монастир отой дівочий... — Йдеться про Чигиринський дівочий монастир, що існував з 1617 р.; до 1735 р. був чоловічим. В альбомі Шевченка 1845 р. є малюнок цього монастиря сепією.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.