Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 39-43; 575-577.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





СОН



Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека.

З Переяслава старого,

З Виблої могили,

Ще старішої... мов ті хмари,

Що за Дніпром сіли.

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь — аж он передо мною

Неначе ди́ва виринають,

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють,

А долі сивий наш козак

Дніпро з лугами виграває.

А онде, онде за Дніпром

На при́горі, ніби капличка,

Козацька церква невеличка

Стоїть з похиленим хрестом.

Давно стоїть, виглядає

Запорожця з Лугу...

З Дніпром своїм розмовляє,

Розважає тугу.

Оболонками старими,

Мов мертвець очима

Зеленими, позирає

На світ з домовини.

Може, чаєш оновлення?

Не жди тії слави! /40/

Твої люде окрадені,

А панам лукавим...

Нащо здалась козацькая

Великая слава?!..

І Трахтемиров геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки.

А он старе Монастирище,

Колись козацькеє село,

Чи те воно тойді було?..

Та все пішло ц[арям] на грище:

І Запорожжя, і село...

І монастир святий, скарбниця, —

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!..

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні...

Не ви прокляті... а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!..

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Простіть!.. Я Богу помолюсь...

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!


Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота

Прийшла топитися... в глибокім,

В Дніпрі широкому... отак

Стоїть одним-одна хатина...

З хатини видно Україну

І всю Гетьманщину кругом.

Під хатою дідусь сивенький

Сидить, а сонечко низенько

Уже спустилось над Дніпром.

Сидить, і дивиться, і дума,

А сльози капають... «Гай-гай!.. —

Старий промовив. — Недоуми!

Занапастили Божий рай!.. /41/

Гетьманщина!!..» І думнеє

Чоло похмаріло...

Мабуть, щось тяжке, тяжкеє

Вимовить хотілось.

Та не вимовив...

. . . . . . . . . . . . . . . . .


«Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту і жупан...

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже, й там,

Єй же богу, лучше жити,

Ніж нам на Украйні.

А може, тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей Божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получшали?.. Ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують... Ой, ой, пани,

Пани-християне!..»

Затих мій сивий, битий тугою,

Поник старою буй-головою.

Вечернє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило,

Собор Мазепин сяє, біліє,

Батька Богдана могила мріє,

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили.

З Трубайлом Альта меж осокою

Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.

І все те, все те радує очі,

А серце плаче, глянуть не хоче!


Попрощалось ясне сонце

З чорною землею, /42/

Виступає круглий місяць

З сестрою зорею,

Виступають із -за хмари,

Хмари звеселіли...

А старий мій подивився,

Сльози покотились...

«Молюсь тобі, Боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний Владико.

Що дав мені добру силу

Пересилить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити,

І Твоєю красотою

Серце веселити...

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих

І витать над ними...»

Утер сльози нехолодні,

Хоч не молодії...

І згадував літа свої

Давнії, благії...

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого Бога вихваляв;

І все то, все то в Україні!..

І усміхнувся сивий дід...

Бо, може, нігде правди діть,

Було таке, що й женихались,

Та розійшлися, не побрались,

Покинула самого жить,

В хатині віку доживати!..

Старий мій знову зажуривсь,

Ходив довгенько коло хати, /43/

А потім Богу помоливсь,

Пішов у хату ночувати.

А місяць хмарою повивсь.


Отакий-то на чужині

Сон мені приснився!

Ніби знову я на волю,

На світ народився.

Дай же, Боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах.











СОН («Гори мої високії...»)


Джерела тексту:

автограф рядків 1 — 25 у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 95);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 97 — 103).

Подається за чистовим автографом у «Малій книжці». У рядку 44 почате і незакінчене слово «ц...» (очевидно, з обережності) доповнюється у квадратових дужках: ц[арям].

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 по 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня) переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 9 до сьомого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Спершу Шевченко, не зазначаючи ще номера, записав на сторінці 95 тільки початок вірша — перші 25 рядків, від «Гори мої високії...» до «А он старе Монастирище» включно. Виправивши в переписаному уривку чорнилом рядок 9 («Я йду собі, позираю») на «Я йду і сумно позираю» і олівцем рядки 7, 11 і ще раз 9, поет перекреслив увесь цей уривок чорнилом та навхрест олівцем і, перегорнувши аркуш, записав на сторінці 97 під № 9 увесь твір з переробленим початком (зміни в рядках 7, 11, 14, 23, 38, 41, 42), після поправленого рядка 23 введено великий новий масив тексту (рядки 24 — 37). У рядку 83 слово «У[ралом]» позначене лише першою літерою «У» та крапками, у рядках 84 та 87 слова «к[иргизам]» і «к[иргизи]» — літерою к й крапками. Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко вписав на місці крапок літери, яких не вистачало в цих словах («Уралом», «киргизам», «киргизи») і дописав назву твору: «Сон». Цей текст став остаточним. До «Більшої книжки» вірш не переписано.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 407 — 412 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 120 — 124 (в обох виданнях з пропуском рядків 81 — 91).

Поезію «Сон» («Гори мої високії...») навіяно спогадами про перебування поета в Переяславі та на Переяславщині у серпні й листопаді — /576/ грудні 1845 р. У ній мотив туги за рідним краєм своєрідно переплітається з роздумами про трагічні події в історії України.

Гори мої високії... — Так поет гіперболічно іменує високий правий берег Дніпра навпроти Переяслава.

З Переяслава старого... — Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської обл.) за часів Шевченка був повітовим містом Полтавської губернії. Шевченко відвідав його у 1845 і 1859 рр. Для Шевченка Переяслав належав до грона знакових топонімів — історичних місць, де відбулися доленосні для України події. Перебуваючи тут, Шевченко замальовував історичні пам’ятки від часів Київської Русі (цитадель давньої фортеці) до часів козацьких, коли місто стало полковим, — передусім Успенську церкву, де відбулася фатальна Переяславська рада 1654 р., і Вознесенський собор, збудований 1701 р. коштом гетьмана Івана Мазепи, який зробив відчайдушну, але невдалу спробу вирвати Україну з підлеглості Москві. На засланні в листах до А. О. Козачковського та в повісті «Близнецы» Шевченко із задоволенням згадував місто і його чудові околиці: «И много, много разных событий воскресает в памяти моей, воображая себе эту волшебную панораму».

З Виблої могили... — У своїх археологічних нотатках Шевченко занотував: «Между местечками Березанью и Яготином в 15 верстах от Переяслава — огромное древнєє земляное укрепление, план которого никак понять нельзя по различным направленням валов. Предание говорит, что какая-то княжна переяславская Домна защищалась здесь от неприятелей (неизвестно, от каких) и была ими побеждена и укрепление разрушено, почему и названо Выбле, то есть выбылое, оставленное». Насправді це був так званий майдан — залишок давнього кургану, розритого для добування селітри — складника пороху (Шовкопляс Г. М., Шовкопляс І. Г. За покликом серця. — К., 1990. — С. 23).

Запорожця з Лугу... — «Из всех плавен в особенности знаменита была плавня Великий Луг, начинавшаяся у левого берега Днепра, против острова Хортицы, и кончавшаяся, на протяжении около 100 верст, на том же берегу, вниз по Днепру, против урочища Палиивщины, выше Рога Микитина» (Яворницкий Дм. История запорожских казаков: У трьох томах. — К., 1990. — Т. 1. — С. 55); місцевість, покрита озерцями й болітцями, поросла подекуди лісом, а переважно — високим, як ліс, густим комишем, була неприступною для нападників і давала багату рибальську й мисливську здобич.

Оболонками старими... позирає на світ... — Оболона, оболонка — віконне гутне скло, за часів Шевченка ще нерідко круглої форми, зеленкувате й малопрозоре.

Трахтемирів — містечко на правому березі Дніпра проти Переяслава, тепер село Канівського району Черкаської області; мало монастир зі шпиталем для поранених і хворих козаків, що існував з 70-х років XVI ст. до 60-х років XVII ст., коли був захоплений уніатами.

Монастирище (Монастирьок) — село коло Трахтемирова із залишками монастиря XI — XII ст. і давньоруського міста Заруба.

Та все пішло ц[арям] на грище: І Запорожжя і село... — Запорозька Січ зруйнована за наказом Катерини II 1775 р.; що ж до Трахтемирівського монастиря, то він був спалений гайдамаками 1768 р., під час Коліївщини. /577/

З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом... — У XVII — XVIII ст. Україною називалися Київщина з Черкащиною, а Гетьманщиною — Лівобережжя з Києвом (пізніші Чернігівська й Полтавська губернії). Гетьманщина була поділена на полки та сотні; міста мали власне самоврядування й судочинство; на всій території було близько тисячі народних шкіл. Гетьманство було остаточно скасоване за указом Катерини II 1764 р., а полково-сотенний устрій — 1782 р.

Недоуми! Занапастили Божий рай! Гетьманщина!!! — Йдеться про старшинсько-гетьманські чвари, нерідко із залученням турецького, татарського, московського військ, які грабували й спустошували країну.

Собор Мазепин сяє, біліє... — Вознесенський собор у Переяславі, збудований на кошти гетьмана І. Мазепи у 1695 — 1700 рр. Про нього Шевченко згадує в археологічних нотатках, повісті «Близнецы»; 1845 р. виконав акварель «Вознесенський собор в Переяславі».

Батька Богдана могила мріє... — Йдеться про курган, згаданий Шевченком в археологічних нотатках: «По Золотоношской дороге в семи верстах от города высокий курган, называемый Богданова могила», — народна легенда назвала так скіфський курган II тисячоліття до н. е. (поет добре знав Іллінську церкву — усипальницю Б. Хмельницького та його сина Тимоша в Суботові).

Трибратні давні могили... — За п’ять кілометрів від Переяслава є три високі могили над самою дорогою. Про них згадано і в археологічних нотатках Шевченка.

Трубайло — річка Трубіж, на якій стоїть місто Переяслав (тепер Переяслав-Хмельницький). Впадає у Дніпро.

Альта — притока Трубежа.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.