[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 47; 580-581.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





N. N.



О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби, що хочеш, з темним зо мною,

Тільки не кидай, в пекло з тобою

Пошкандибаю . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ти привітала

Нерона лютого, Сарданапала,

Ірода, Каїна, Христа, Сократа,

О непотребная! Кесаря-ката

І грека доброго ти полюбила

Однаковісінько!.. Бо заплатили.

А я, убогий, що принесу я?

За що сірому ти поцілуєш?

За пісню-думу?.. Ой гаю, гаю,

Й не такі, як я, дармо співають.

І чудно й нудно, як поміркую,

Що часто котяться голови буї

За теє диво! Мов пси, гризуться

Брати з братами, й не схаменуться.

А теє диво, всіми кохане:

У шинку покритка, а люде п’яні!











N. N. («О думи мої! О славо злая!..»)


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 108).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 по 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця. /581/

Первісний автограф не відомий. Після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), Шевченко переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 11 до сьомого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні у Новопетровському укріпленні, Шевченко виправив рядок 23 («Що теє диво всіми кохане» на «А теє диво, всіми кохане»). Тоді ж, тим же чорнилом, він перекреслив вірш навхрест. До «Більшої книжки» твір не переписано.

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. За цим списком О. Я. Кониський вперше надрукував вірш у ЗНТШ (1901. — Кн. 1. — С. 3). Опублікований О. Я. Кониським текст має чимало різночитань, зокрема, відсутній рядок 8, немає крапок замість рядка 9, а в окремих рядках є лексичні відміни, які іноді міняють зміст:


7 Тільки не кидай в пекло з собою

12 І непотрібного кесаря-ката

17 За пісню-думу: «Ой гаю мій, гаю»!

18 І не такі, як я, дарма співали.


Вперше введено до збірки творів у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 347 (подано за текстом «Малої книжки»).

Нерон Клавдій Цезар (37 — 68) — римський імператор (54 — 68). За його правління значно розширився вплив Римської імперії на сусідні держави, окуповано ряд міст Боспорського царства, приєднано державу Понт. У боротьбі за владу відзначався незвичайною жорстокістю. Люто розправлявся з народними повстаннями. Звинувативши християн у підпалі Риму 64 р., він піддав їх жорстоким карам. Під час заворушення серед легіонерів 68 р. сенат позбавив Нерона влади, і він покінчив життя самогубством.

Сарданапал — Ашшурбаніпал, останній цар Ассірії (668 — 631 до н. е.) — рабовласницької держави, що існувала в Північній Месопотамії з кінця третього тисячоліття до сьомого століття до н. е.

Ірод I Великий (73 до н.е. — 4 н. е.) — іудейський цар (40 до н.е. — 4 н. е.), ставленик римського імператора. Відзначався особливою жорстокістю, що знайшло відображення у Євангелії від Матвія. — Гл. 2. — В. 1 — 8), де йшлося, зокрема, про винищення Іродом іудейських дітей (Буття. — Гл. 4. — В. 1 — 16).

Каїн — за біблійним переказом, старший син Адама і Єви, перший землероб. Через заздрощі убив свого молодшого брата, пастуха Авеля, за що був приречений на вічні блукання.

Сократ (469 — 399 до н. е.) — давньогрецький філософ.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.