Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 282; 707-709.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





МАРКУ ВОВЧКУ

На пам’ять 24 генваря 1859



Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную... О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.











МАРКУ ВОВЧКУ


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 234);

список рукою І. М. Лазаревського з виправленням Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 23);

чорновий автограф рядків 17 — 19 на листі М. О. та М. В. Максимовичів до Шевченка від 6 жовтня 1859 р. (ІЛ, ф. 1, № 270);

чистовий автограф на звороті титульного аркуша рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі «Більшої книжки»: «1859. Февраля 17. СПб.».

Інші автографи не датовані.

Датується за автографом в «Більшій книжці»: 17 лютого 1859 р., С.-Петербург.

Первісні автографи не відомі. 17 лютого 1859 р. вірш переписано до «Більшої книжки», в якій він спочатку закінчувався рядками: «І думу вольную на волю Із домовини воззову. А дні мої... моя ти доле! Твоїми днями назову». Одразу після написання вірш став відомий Марку Вовчку, й вона знайомила з ним своє петербурзьке оточення; в недатованому листі до Д. С. Каменецького (орієнтовно датується 18 — 19 лютого 1859 р.) вона просила: «Вложенные в эту записку стихи Т[араса] Г[ригорьевича] прочтите, дайте прочесть П[антелеймону] А[лександровичу] и пришлите назад» (Листи Марка Вовчка. — К., 1984. — Т. 1. — С. 42 — 43). Без заключних рядків, дописаних Шевченком пізніше, вірш переписав П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 87, арк. 22), список якого тотожний з текстом «Більшої книжки», та І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 23), список якого відрізняється від тексту «Більшої книжки» орфографією та пунктуацією /708/ й, можливо, був зроблений з того рукопису, про який ідеться в цитованому листі Марка Вовчка. В списку І. М. Лазаревського Шевченко виправив рядок 17: «А дні мої, моя ти доле» на «А дні мої, моя дитино», але залишив без виправлення припущену переписувачем неточність у рядку 11: «Світи на мене і нагрій» замість «Світи на мене і огрій», як було в автографі «Більшої книжки». Назва і присвята в обох списках: «Марку Вовчку (На пам’ять 24 января 1859 г.)».

Восени 1859 р. Шевченко продовжив роботу над віршем, записавши нові варіанти рядків 17 — 19 на листі подружжя Максимовичів від 6 жовтня 1859 р. Чистовий текст цих рядків вписано до «Більшої книжки» після закреслених двох останніх рядків попереднього варіанта; таким чином, вони становлять пізніший, другий шар автографа «Більшої книжки».

Переписуючи (між 30 листопада і 5 грудня 1859 р.) вірш на звороті титульного аркуша рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий», поет змушений був зробити в ньому ряд пом’якшень з огляду на цензуру. Однак і в послабленому варіанті цензор В. Бекетов (резолюцію якого датовано 28 листопада 1859 р.) зробив кілька істотних вилучень: у рядках 6 — 8 знято слова «пророка і обличителя жестоких людей неситих!», у рядку 10 («Моя порадонько святая») — слово «святая», у рядку 18 — слово «предтече». Внаслідок цього Шевченкові довелося відмовитися від публікації вірша в «Кобзарі» 1860 р., де він мав бути присвятою до всієї книжки (див.: Бородін В. С. Над текстами Шевченка. — К., 1971. — С. 182 — 197). Тому основний текст подається за автографом у «Більшій книжці», який хоч і є хронологічно ранішим, але не зазнав автоцензурного та цензурного викривлення.

Зберігся також похідний від «Більшої книжки» список невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 48 звор.), в якому початок (рядки 1 — 7) вірша «Марку Вовчку» механічно об’єднано із закінченням (рядки 29 — 50) вірша «Ісаія. Глава 35»; рядок 4 у цьому списку прочитано неточно: «Щоб наша слава не вмирала».

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 627, де подано за «Більшою книжкою».

Копію з рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» уперше надруковано в статті: Хинкулов А. Поэзия в борьбе: О судьбе литературного наследия Т. Г. Шевченко // Советская Украина. — 1962. — № 8. — С. 182 — 183.

Варіанти автографа в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» уперше опубліковано в статті: Ганцов В. Новознайдені Шевченкові автографи // Радянське літературознавство. — 1966. — № 3. — С. 59.

Факсимільне відтворення автографа в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» див. у кн.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — К., 1969.

Про Марка Вовчка Шевченко вперше дізнався в Нижньому Новгороді, повертаючись із заслання. В листі від 22 грудня 1857 р. П. О. Куліш сповістив його, що надсилає оповідання молодої письменниці (Листи до Тараса Шевченка. — С. 98). Шевченко перепитував про неї в листах до Куліша від 4 та 26 січня 1858 р. Ознайомившись з одержаною збіркою «Народні оповідання» (СПб., 1857), Шевченко 18 лютого 1858 р. зробив у /709/ щоденнику запис про своє захоплення збіркою та про намір познайомитися з авторкою: «Какое возвышенно-прекрасное создание эта женщина... Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги». У листі до М. М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. Шевченко просив дізнатися в Петербурзі й надіслати йому адресу письменниці. 13 липня 1858 р. Шевченко присвятив Марку Вовчку вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала...»). Особисте знайомство Шевченка з Марком Вовчком відбулося наступного дня після її приїзду до Петербурга: вона прибула туди 22 січня 1859 р. (Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя й творчості Марка Вовчка. — 2-ге вид. — К., 1983. — С. 40), а 23 січня познайомилася з Шевченком (Белозерский Н. М. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц// Киевская старина. — 1882. — Кн. 10. — С. 73). Дата в присвяті вірша «На пам’ять 24 генваря 1859» може свідчити про ще одну їхню зустріч. Невдовзі Марко Вовчок, у свою чергу, почала розширювати коло Шевченкових знайомств — зокрема, познайомила його з Тургенєвим. Останній засвідчив у своїх спогадах захоплену оцінку Шевченком літературної обдарованості й мовної майстерності Марка Вовчка: «Он был искренне к ней привязан и высоко ценил ее талант... Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучиться малороссийскому языку? — он с живостью отвечал: «Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью!» (Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського. — Прага, 1876. — С. III — VI). Покладаючи на Марка Вовчка великі надії щодо дальшого розвитку української літератури, Шевченко підтримував творчі пошуки письменниці, сприяв публікації її творів, листувався з нею, подарував автограф своєї поеми « Неофіти», а також — за свідченням Марка Вовчка в листі з-за кордону до О. В. Маркевича, написаному в першій половині березня 1861 р., — «портрет, як він був молодий, писаний самим, його тетрадку, що він ісписав в Ор[ській] кріпості і його Євангеліє, що читав там. Все теє він мені отдав, як я в нього була, а я зоставила знов у нього, поки вернусь» (Листи Марка Вовчка. — Т. 1. — С. 116).

Пророче наш! Моя ти доне! — «Донею» Шевченко назвав Марка Вовчка і в дарчому написі на автографі «Неофітів»: «Любій моїй єдиной доні Марусі Маркевич на пам’ять 3 апреля 1859. Т. Шевченко» (ІЛ, ф. 1, № 30), і в своєму листі від 25 травня 1859 р.: «Спасибі тобі, моя доню любая, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала», і в дарчому написі на «Кобзарі» 1860 р.: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович — і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.