Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 342-345; 735-740.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





[ПЕРЕСПІВИ ЗІ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»]



ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ


В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

— Полечу, — каже, — зигзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі,

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани...

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

— Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Немало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий... Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав.


Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-граді Ярославна.

І каже: — Дужий і старий,

Широкий Дніпре, немалий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчана, /343/

Носив єси на байда[ка]х

На половчан, на Кобяка

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю преславний!

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела слала,

У море сліз не посилала,

Сльозами моря не долить.

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу на брамі.

Святеє сонечко зійшло.

І каже: — Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя і дружину,

Спали мене насамоті!

Або не грій і не світи...

Загинув ладо... Я загину!
































В Путивлі-граді вранці-рано

Сумує, плаче Ярославна.

— Полечу, — рече, — зозулею,

Понад Дунаєм полечу!

Рукав бебряний омочу

В ріці Каялі... І омию

На княжому дебелім тілі

Засохлу кров його... Отру

Глибокії на любім ладо рани. —


І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі-городі,

Й рече:

— Вітрило-вітре, господине!

Нащо ти вієши, несеш

На легкому крилі своєму

Хиновські стріли?























З передсвіта до вечора,

А з вечора до досвіта

Летить стрілá калéная,

Бряжчить шабля о шеломи,

Тріщать списи гартовані

В степу, в незнаємому полі,

Середи землі половецької.


Земля чорна копи́тами

Поорана, поритая;

Костьми земля засіяна,

А кровію политая.

І журба-туга на тім полі

Зійшла для руської землі.


Що гомонить отам, зичить

Удосвіта? То повертає

Той Ігор військо на пригоду

Тому буй-туру Всеволоду.


І бились день,

І другий билися,

Та коло полудня на третій

Поникли Ігореві стязі.

Отак на березі Каяли

Брати різнились; бо нестало

Крові-вина!.. Допировали

Хоробрі русичі той пир,

Сватів упоїли,

А самі простяглися

За землю руськую. Хилилась

І слалась, плачучи, трава,

Високі гнулись дерева...

Додолу гнулися, журились!











[ПЕРЕСПІВИ ЗІ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»]


Про намір перекласти «Слово о полку Ігоревім» українською мовою Шевченко вперше згадує в листах з Новопетровського укріплення, дізнавшися з газет (Русский инвалид. — 1854. — 22 січня, 2 лютого, 10 лютого; Санкт-Петербургские ведомости. — 1854. — 30 січня) про вихід у світ нового видання пам’ятки Київської Русі у віршованому перекладі М. В. Гербеля сучасною російською мовою: Игорь, князь Северский: Поэ/736/ма. Перевод Николая Гербеля. — СПб., 1854 (див.: Павлюк М. М. Джерела відомостей Шевченка про «Слово о полку Ігоревім» на засланні // Теория и история литературы: К 100-летию со дня рождения академика А. И. Белецкого. — К., 1985. — С. 220 — 228). У листі до А. Й. Козачковського від 14 квітня 1854 р. Шевченко писав: «Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Игоря»» і просив надіслати йому текст в оригіналі. З аналогічним проханням Шевченко звертався в листі до О. М. Бодянського від 1 травня 1854 р., повідомляючи про приїзд до Москви свого знайомого, хорунжого Уральського козачого війська М. Ф. Савичева: «Він у тебе попросить для мене «Слово о полку Игоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої поезії нашої один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово, на наш любий український язик. Достань, будь ласкав, та передай цьому козачині». Ці листи, а також власні поетичні й прозові твори Шевченка періоду заслання — «Царі», «Близнецы» — доводять, що на той час він уже був обізнаний не лише з самою пам’яткою та історією її видання, а й з літературою про неї. Зокрема, згадка про видання Шишкова (Шишков А. С. Сочинения и переводы, издаваемые Российскою Академиею. — СПб., 1805. — Ч. 1) та Максимовича (Песнь о полку Игореве, сложенная в конце XII века на древнем русском языке / Издана с переводом на нынешний русский язык проф[ессором] русской словесности Михайлом Максимовичем для своих слушателей. — Киев, 1837) може свідчити про знайомство Шевченка з науковою розвідкою М. О. Максимовича «Песня о полку Игореве (Из лекций о русской словесности, читанных 1835 года в университете св. Владимира)», яка друкувалася протягом 1836 — 1837 рр. у «Журнале министерства народного просвещения» (Т. 10. — № 4, 6; Т. 13. — № 1) й була випущена окремою відбиткою (СПб., 1837). Зокрема, тут відзначено високий рівень видання Шишкова: «...Только известный наш писатель А. С. Шишков в 1805 году напечатал ее вторично с новым прозаическим переводом и некоторыми примечаниями; другие же... переводили ее стихами, в которых поэзия подлинника отсвечивалась тускло» (Журнал министерства народного просвещения. — 1836. — № 4. — С. 3).

Однак потрібного йому оригіналу Шевченко так і не одержав, і на засланні зробити переклад йому не вдалося. Все ж поет не облишав свого задуму й продовжував цікавитися «Словом о полку Ігоревім». Дізнавшись у Нижньому Новгороді про вихід українського перекладу М. О. Максимовича, Шевченко писав у листі до М. С. Щепкіна від 5 грудня 1857 р.: «Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє „Слово о полку Игореве“?» В листі до Шевченка від 20 грудня 1857 р. Максимович сповіщав, що надіслав поетові свій переклад і запитував, якої він думки про нього (див.: Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 97 — 98). Про інтерес до «Слова о полку Ігоревім» свідчить також те, що в особистій бібліотеці Шевченка було кілька видань давньоруської пам’ятки: М. Грамматіна (М., 1823), М. Максимовича (К., 1837), М. Гербеля (2-ге вид. — СПб., 1855). Див.: Опись книгам, принадлежавшим Т. Г. Шевченку // Тарас Шевченко: Документи та матеріали для біографії. — К., 1982. — С. 368. Перекладати «Слово о полку Ігоревім» Шевченко почав улітку 1860 р. в Петербурзі, звернувшись насамперед до двох особливо виразних і популярних місць пам’ятки — «Плачу Ярославни» та опису битви з половцями. Переспів першого з них зберігся /737/ в двох редакціях, датованих відповідно 4 червня й 14 вересня 1860 р. Обидва тексти чистові й власноручно вписані Шевченком до «Більшої книжки» — отже, він надавав кожному з них відносно самостійного значення. Переспів «З передсвіта до вечора...» переписано до «Більшої книжки» з датою 6 липня 1860 р. Текст шевченківських переспівів зі « Слова о полку Ігоревім» досліджувався у працях: Попов П. М. Шевченко й «Слово о полку Ігоревім» // Літературна критика. — 1937. — № 4. — С. 63 — 82; Айзеншток И. Работа Шевченко над переводом «Слова о полку Игореве» // Литературная учеба. — 1939. — № 2. — С. 73 — 85; Попов П. Н. «Слово о полку Игореве» в переводе Т. Шевченко // Слово о полку Игореве: Сборник исследований и статей. — М.; Л., 1950. — С. 400 — 409.
















ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ


Джерела тексту:

фрагменти тексту першої редакції, опубліковані за «власним рукописом Т. Г. Шевченка», нині не відомим, у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876. — С. 358 — 360);

фрагменти тексту першої редакції, опубліковані за автографом, нині не відомим, у журналі «Вечерниці» (1863. — № 12. — С. 89);

чистовий автограф першої редакції в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 296 — 297);

чорновий автограф другої редакції на звороті офорта «Автопортрета із свічкою» (Національний музей мистецтва України, № Гр 2157);

чорновий автограф другої редакції на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 3);

фрагменти тексту другої редакції, опубліковані за «власним рукописом Шевченка», нині не відомим, у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876. — С. 362);

чистовий автограф другої редакції в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 307).

Подаються дві редакції.

Перша редакція подається за чистовим автографом у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 296 — 297).

Дата в автографі: «4 июня. СПб.».

Датується за цим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 4 червня 1860 р., С.-Петербург.

Друга редакція подається за чистовим автографом у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 307).

Дата в автографі: «14 сентября».

Датується за цим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 14 вересня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф першої редакції не відомий. Найраніший відомий текст — варіанти «власного рукопису Т. Г. Шевченка», наведені в підрядкових виносках до публікації вірша в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876. — С. 358 — 360). Значна кількість поданих тут варіантів (32 рядки з /738/ 53 у чистовому автографі) дає змогу реконструювати цей нині не відомий автограф на основі тексту «Кобзаря з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» та підрядкових виносок у ньому.

Ще один не відомий нині автограф першої редакції — «власноручне рукописьмо», яке привіз до Львова «земляк наш таки галицький, що їздив у Петербург», згадано в замітці «Дещо за переводи староруської пісні «О полку Ігоревім» на живе народне слово», вміщеній у львівському журналі «Вечерниці» (1863. — № 13. — С. 107 — 108). Вперше надрукований у цьому журналі (№ 12. — С. 89) текст має кілька варіантів, які дозволяють кваліфікувати його як проміжний між первісним текстом, який реконструюється на основі варіантів «Кобзаря» 1876 р., та чистовим автографом у «Більшій книжці». Начисто переписуючи вірш до «Більшої книжки», Шевченко спочатку пропустив (очевидно, через недогляд) рядки 6 та 8, але тут же, тим самим пером і чорнилом, вписав їх поміж відповідними рядками автографа, а також вніс виправлення в рядок 48.

Роботу над переспівом «Плачу Ярославни» Шевченко продовжив у першій половині вересня 1860 р., створивши його нову редакцію. Найраніший її автограф — на звороті виконаного 1860 р. офорта з «Автопортрета із свічкою» (намальований 1845 р. і нині не відомий). Публікацію цього автографа див.: Бородін В. Новознайдений автограф Шевченка // Літературна Україна. — 1963. — 9 липня; Бородін В. С. Новознайдені тексти Шевченка // Радянське літературознавство. — 1964. — № 2. — С. 126. Автограф відбиває творчі пошуки Шевченка в роботі над рядками 3 — 9 другої редакції переспіву.

Дальший етап роботи відбито в чорновому автографі на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 3), де Шевченко спочатку записав (чорним чорнилом) рядки 11 — 12, а потім дописав олівцем рядки 13 — 16 і зробив тим самим олівцем виправлення в рядках 1 — 4.

Існував також нині не відомий автограф другої редакції «Плачу Ярославни», який був у розпорядженні упорядників «Кобзаря з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876) і варіанти якого опубліковано там (с. 362) у підрядкових виносках під текстом.

До «Більшої книжки» другу редакцію «Плачу Ярославни» Шевченко переписав у ще раз доопрацьованому вигляді, потім зробив нові виправлення в рядках 7 і 9 чистового автографа; слово «любім» під рядком 9 дописано пізніше тоншим пером, чорнилом іншого відтінку.

Першу редакцію вперше надруковано в журналі «Вечерниці» (1863. — № 12. — С. 89), де подано за нині не відомим автографом.

До збірки творів першу редакцію введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 643 — 644, де подано за «Більшою книжкою».

Другу редакцію вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 647, де подано за «Більшою книжкою» без рядка 8, з пропуском слова «любім» у рядку 9 і з довільною зміною «Хановські стріли?» в рядку 16. /739/











«З ПЕРЕДСВІТА ДО ВЕЧОРА...»


Джерела тексту:

чорновий автограф на окремому аркуші — фрагменти рядків 1 — 11 (ІЛ, ф. 1, № 15, унизу й збоку);

чорновий автограф рядків 8 — 13 на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 3);

чорновий автограф на окремому аркуші — суцільний текст рядків 1 — 13 (ІЛ, ф. 1, № 15);

чорновий автограф рядків 8 — 13 (початок «Тихе поле аж крикнуло») на окремому аркуші з копією віршів Шевченка в перекладі російською мовою М. С. Курочкіна (ІЛ, ф. 1, № 40);

фрагменти тексту, опубліковані у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876. — С. 361) за автографом, нині не відомим;

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 303).

Подається за «Більшою книжкою».

Чорнові автографи не датовані.

Дата в чистовому автографі: «6 июля».

Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 6 липня 1860 р., С.-Петербург.

Роботу над переспівом опису битви з половцями у «Слові о полку Ігоревім» Шевченко розпочав у чернетці, писаній чорним та червоним олівцями та чорним чорнилом на окремому аркуші паперу із записом невідомою рукою, який починається словами «Портретная галерея русских деятелей» (ІЛ, ф. 1, № 15). Спочатку записано чорним олівцем рядки 1 — 2, потім дописано червоним олівцем рядки 3 — 4, закреслено останній із них і продовжено текст до рядка 6 чорним олівцем. Після цього збоку аркуша записано варіант рядків 8 — 11, які тут же, під рискою, переписано начисто внизу аркуша. Дальші пошуки рядків 8 — 13 продовжено в автографі № 3, писаному олівцем у два прийоми: текст було почато з рядка «Тихе поле половецьке» й продовжено до рядка «На землю руськую з неволі», потім зверху дописано: «Чорна земля не орана», а перші два рядки попереднього варіанта закреслено. Можливо, Шевченко з кимось радився щодо цих рядків: після слів «Копитами поритеє» невідомою рукою вписано збоку олівцем: «Костьми засіяне було», а над рядком «Тихе поле половецьке» іншою рукою зверху надписано: «неорана». Саме цей варіант і був прийнятий Шевченком у дальшій роботі над відповідними рядками. Наступний її етап зафіксовано на звороті автографа № 15, де чорним чорнилом (рядки 1 — 6) та олівцем (рядки 7 — 13) переписано начисто з кількома закресленнями й виправленнями текст від рядка «Зрана світа до вечора» до рядка «В землю руськую те поле». Рядок «Брязчуть шаблі о шеломи», пропущений при переписуванні через недогляд, вписано на вільному місці перед рядком 7.

Зберігся також (ІЛ, ф. 1, № 40) чорновий автограф чотирьох рядків переспіву (початок: «Тихе поле аж крикнуло»), записаний олівцем на писарській копії перекладених М. С. Курочкіним російською мовою віршів Шевченка «Один у другого питаєм...» та «Огні горять, музика грає...». Це — побічний варіант, далі в переспіві не розвинутий. /740/

Існував також автограф переспіву, нині не відомий, варіанти якого наведено у підрядкових виносках до поданого за першодруком тексту переспіву у виданні: «Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського». — Прага, 1876. — С. 361.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 645 — 646, де подано за «Більшою книжкою» з різночитаннями в рядках 3 — 4: «Летять стріли каленії, Брязчать шаблі о шеломи».

«Слово о полку Ігоревім» — визначна пам’ятка літератури Київської Русі, героїчна поема про похід у 1185 р. Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців — тюркського кочового народу, який чинив часті напади на Русь із південних степів. Не узгодивши своїх дій з великим князем київським та іншими князями, Ігор зазнав поразки; його військо було розгромлене, а сам він потрапив у полон до половецького хана Кончака. Створене наприкінці XII ст., «Слово о полку Ігоревім» перейняте ідеєю єднання князів для захисту Русі від нападу кочівників.

Путивль — місто на середній течії річки Сейм. В XII ст. входило до складу Новгород-Сіверського князівства; там був укріплений двір батька князя Ігоря — Святослава Ольговича.

Ярославна — дружина новгород-сіверського князя Ігоря — Єфросинія Ярославна, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла.

Зегзиця (зигзиця) — зозуля, народнопоетичний символ жіночої туги.

Каяла — річка, на березі якої зазнало поразки військо князя Ігоря. Точне географічне положення її не встановлено; можливо, це нинішня річка Макатиха поблизу Торських озер у басейні Дінця. Не виключено, що ця назва мала й метафоричний зміст, походячи від давнього дієслова «каяти» — докоряти, шкодувати, оплакувати.

Носив-єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. — Ідеться про переможний похід у 1184 р. коаліції князів на чолі з великим князем київським Святославом Всеволодовичем проти половецького хана Кобяка, в якому половці були розгромлені, а хан Кобяк узятий у полон й привезений до Києва.

Хиновські — тут у значенні ворожі: «хинове» — збірна назва ворожих Русі кочівників (Баскаков Н. А. Тюркская лексика в «Слове о полку Игореве». — М., 1985. — С. 120 — 123).

Буй-тур Всеволод — княдь трубчевський і курський Всеволод Святославич, рідний брат князя Ігоря. «Буй-туром» (символ мужності й сили) названий за свою сміливість і військову доблесть.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.