[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 356-358; 749-751.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





САУЛ



В непробудимому Китаї,

В Єгипті темному, у нас,

І понад Індом і Євфратом

Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан, було, в своєму раї.

І гадки-гадоньки не має,

Пасе, і доїть, і стриже

Свою худобу та співає...

Аж ось лихий царя несе

З законами, з мечем, з катами,

З князями, темними рабами.

Вночі підкрались, зайняли

Отари з поля; а пасущих,

І шатра їх, убогі кущі,

І все добро, дітей малих,

Сестру, жену і все взяли,

І все розтлили, осквернили,

І осквернених, худосилих,

Убогих серцем, завдали

В роботу-каторгу. Минали

За днями дні. Раби мовчали,

Царі лупилися, росли

І Вавилони муровали.

А маги, бонзи і жерці

(Неначе наші панотці)

В храмах, в пагодах годувались,

Мов кабани царям на сало

Та на ковбаси. І царі

Самі собі побудували

Храми, кумирні, олтарі.

Раби німії поклонялись.

Жидам сердешним заздро стало, /357/

Що й невеличкого царя

І з кізяка хоч олтаря

У їх немає. Попросили

Таки старого Самуїла,

Щоб він де хоче, там і взяв,

А дав би їм, старий, царя.

Отож премудрий прозорливець,

Поміркувавши, взяв єлей

Та взяв од козлищ і свиней

Того Саула-здоровила

І їм помазав во царя.

Саул, не будучи дурак,

Набрав гарем собі чималий

Та й заходився царювать.

Дивилися та дивувались

На новобранця чабани

Та промовляли, що й вони

Таки не дурні. Ач якого

Собі ми виблагали в Бога

Самодержавця. А Саул

Бере і город і аул,

Бере дівча, бере ягни́цю,

Будує кедрові світлиці,

Престол із золота кує,

Благоволеньє оддає

Своїм всеподданійшим голим.

І в багряниці довгополій

Ходив по храмині, ходив,

Аж поки, лобом неширокий,

В своїм гаремі одинокий,

Саул сердега одурів.


Незабаром зібралась рада.

— Панове чесная громадо!

Що нам робить? Наш мудрий цар,

Самодержавець- господар,

Сердешний одурів. Панове!

Чи нам його тепер лічить?

Чи заходиться та зробить

Царя здоровшого? — По мові,

По мудрій раді розійшлись

Смутнії пастирі.

В кедровій

В новій палаті цар не спить, /358/

Не їсть, не п’є, не гомонить.

А мовчки долі, всемогучий,

Дере порфиру на онучі

І ніби морщить постоли,

Плете волоки, озуває,

І у кедрових стін нових

Про батькове осля питає.

То возьме скіпетр і заграє,

Мов на сопілці.

Чабани,

Веніамінові внучата,

Тельця отрокам принесли,

Щоб їм дозволено співати

У сінях царських. Заревла

Сивоборода, волохата

Рідня Саулова пузата

Та ще й гусляра привела,

Якогось чабана Давида.

— І вийде цар Саул, і вийде, —

Чабан співає, — на войну... —

Саул прочумався, та й ну,

Як той москаль, у батька, в матір

Свою рідоньку волохату

І вздовж і впоперек хрестить.

А гусляра того Давида

Трохи не вбив. Якби він знав,

Яке-то лихо з його вийде,

З того лукавого Давида,

То, мов гадюку б, розтоптав

І ядовитую б розтер

Гадючу слину. А тепер

Плугами, ралом не розорем

Прокляту ниву, проросла

Колючим терном. Горе! Горе!

Дрібніють люде на землі,

Ростуть і висяться царі!











САУЛ


Джерела тексту:

фрагменти первісного тексту, надруковані в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247) за чорновим автографом, що не зберігся;

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 311 — 314).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чистовому автографі: «13 октября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 13 жовтня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Фрагменти його — рядки, що відповідають рядкам 2, 5 — 6, 8 — 12, 26, 29 — 31, 36 — 37, 39 — 40, 50, 57 — 64, 68 — 69, 74, 77, 88 — 92, 102 — 107, 111 — 112 основного тексту, — опубліковано в підрядкових виносках у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247). Уривок, що відповідає рядкам 86 — 92 основного тексту, подано тут двічі: нижній шар тексту рядків 88 — 92 у підрядковій виносці, верхній шар тексту рядків 86 — 92 введено безпосередньо в основний текст, тобто контаміновано з пізнішим текстом «Більшої книжки». За чорновим автографом, з новими виправленнями, Шевченко переписав твір до «Більшої книжки» у два прийоми: до рядка 56 включно — чорнилом одного відтінку, після рядка 56 до кінця — чорнилом іншого відтінку (синюватим). Текст «Більшої книжки» остаточний.

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247), де подано за «Більшою книжкою», з контамінацією рядків 86 — 92 за чорновим автографом та пропуском рядка 106.

Саул (кінець XI ст. до н. е.) — перший цар Ізраїльсько-Іудейської держави, яка виникла в Палестині наприкінці XI ст. до н. е. внаслідок об’єднання єврейських скотарсько-землеробських племен, очолюваних жерцями, що здійснювали й адміністративно-суддівські функції.

В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас, І понад Індом і Євфратом... — Переліком найдавніших цивілізацій та державних утворень Далекого Сходу, Індії, Месопотамії, Африки, Східної Європи Шевченко створює широке історичне тло для своїх узагальнень щодо походження царської влади та її принципово однакової сутності в різні часи і в різних народів.

...Вавилони муровали. — Столицю Вавилонського царства — ранньо-рабовласницької держави в межиріччі Тигру та Євфрату, одне з найдавніших міст світу, яке славилося величністю й багатством своєї архітектури, згадано тут як символ державної могутності.

Маги, бонзи і жерці — служителі релігійних культів у різні часи й у різних народів: маги — чаклуни в первісно-общинну епоху та у примітивних племен; бонзи — буддійські ченці в Японії; жерці — священнослужителі численних язичницьких релігій.

Пагоди — буддійські храми баштово-ярусної архітектури в Китаї, Японії та інших східних країнах. /750/

Кумирні — місця для поклоніння язичницьким ідолам або іншим обожнюваним предметам.

Попросили Таки старого Самуїла... — Біблійна версія походження царської влади в ізраїльтян, згідно з якою вони самі вимагали від верховного жерця й судді пророка Самуїла для кращого здійснення правових та військових функцій замінити державно не оформлену теократичну владу жерців на міцнішу владу царя (Перша книга Самуїла. Гл. 8).

...взяв од козлищ і свиней Того Саула-здоровила... — Як і в переказах багатьох інших народів, відбиті в Біблії легенди єврейських скотарських племен стверджують, що перший їхній цар походив з пастухів. Для посилення сатиричного ефекту Шевченко деякі деталі біблійної версії свідомо знижує, а деякі привносить від себе. Саула, про якого в Біблії сказано, що «не було нікого вродливішого за нього — цілою головою він був вищий від кожного з усього народу» (Перша книга Самуїла. Гл. 9. В. 2), він зневажливо називає «здоровилом» і свинопасом (хоча іудейська релігія забороняла віруючим споживати свинину). Так само привнесеними є згадки про те, що Саул «набрав гарем собі чималий» і побудував «кедрові світлиці». Ці деталі запозичено Шевченком з біблійних розповідей про пізніших ізраїльських царів, зокрема про Соломона, який мав величезний гарем і при будівництві широко вдавався до дорогого привозного матеріалу — ліванського кедра — замість місцевого каменю (Перша книга Царів. Гл. 9. В. 10 — 11; Гл. 11. В. 1 — 4). Про гарем Саула Біблія не згадує, археологічними дослідженнями виявлено рештки його кам’яного, а не дерев’яного палацу.

А Саул Бере і город і аул... — Один із багатьох у цьому вірші натяків Шевченка на сучасну йому російську дійсність — зокрема, загарбницьку політику царизму на Кавказі та в Середній Азії.

Благоволеньє оддає Своїм всеподданійшим голим... — пародійне використання офіційної термінології, поширеної в Росії середини XIX ст.

Саул сердега одурів. — В описі божевілля Саула Шевченко широко вдається до сатиричного зниження наявних у Біблії згадок про те, що Бог розгнівався на царя за його зухвальство (принизивши жерців, насмілився сам чинити жертвоприношення) й періодично насилав на нього потьмарення розуму (Перша книга Самуїла. Гл. 15. В. 10 — 31; Гл. 16. В. 14 — 15).

Порфіра — царський одяг для урочистих випадків, один із символів влади: довга мантія пурпурового кольору.

Волоки — зав’язки для постолів.

І у кедрових стін нових Про батькове осля питає. — Божевільний Саул повертається думкою до початків свого царювання. За легендою, коли одного разу батько послав його шукати ослиць, що відбилися від гурту, він запитав про них у провидця Самуїла, який і оголосив йому Божу волю зробити Саула царем.

Веніамінові внучата — одне з дванадцяти єврейських племен («колін»), яке складалося з нащадків Веніаміна — наймолодшого сина легендарного патріарха Іакова. З цього племені походив Саул.

Та ще й гусляра привела, якогось чабана Давида. — 3 двох наявних у Біблії версій появи Давида при дворі царя Саула Шевченко зупинився на тій, згідно з якою долати напади божевілля Саулові допомагали музика та спів, якими майстерно володів юнак Давид (Перша книга Самуїла. /751/ Гл. 16. В. 17 — 23). Можливо, тут позначилося знайомство Шевченка з відомою картиною Рембрандта «Саул і Давид», на якій зображено саме цю ситуацію. За іншою версією, Саул наблизив до себе Давида, коли той прославився перемогою над філістимським велетом Голіафом. (Перша книга Самуїла. Гл. 18. В. 2).

А гусляра того Давида Трохи не вбив. — Хоча Давид мав великі заслуги в обороні країни (до того ж був одружений з царевою дочкою), Саул не довіряв йому, передчуваючи в ньому свого суперника, й не раз зазіхав на його життя.

Яке-то лихо з його вийде, 3 того лукавого Давида... — За біблійним переказом, розгнівавшись на Саула, Бог відвернувся від нього й звелів пророкові Самуїлу ще за життя Саула таємно помазати на царство іншого обранця — Давида. Позбавлений Божої підтримки, Саул зазнав поразки в битві з філістимлянами й покінчив самогубством на полі бою. (Перша книга Самуїла. Гл. 31. В. 4). Після його смерті Давид, проголошений царем у південній частині Палестини — Іудеї, повів боротьбу за владу і над її північною частиною — Ізраїлем і зрештою домігся її. За свого правління (1012 — 972 р. до н. е.) Давид здобув ряд військових перемог над сусідніми народами, зробив своєю столицею Єрусалим і розбудував його. При ньому Ізраїльсько-Іудейська держава досягла своєї найвищої могутності.

До біблійних переказів про перших ізраїльських царів Шевченко звернувся, прагнучи розвінчати ідею божественного походження царської влади. Адже саме з Біблії пішло й за допомогою неї утверджувалося уявлення про «богообраність не лише Давида, а й загалом царської влади у євреїв, а потім і християнський обряд оформлення монархії через помазання єлеєм. В силу легенди про помазання Давида Самуїлом, Давидові нащадки вважалися помазаниками Божими» (Мифы народов мира. — Т. 1. — С. 344). Так іменувалися й російські самодержці. Незважаючи на ряд прозорих натяків і перегуки з тогочасною російською дійсністю, у вірші «Саул» немає підстав вбачати реальні риси якогось одного з тодішніх російських імператорів. Цей сатиричний «аналіз» генези самодержавства як такого зроблено Шевченком з іншою метою — для дискредитації царистських ілюзій благонамірених лібералів, добровільного рабства своїх «убогих серцем» сучасників.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.