Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 62-69; 593-595.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
Я. Кухаренку
— Не варт, єй-богу, жить на світі!..
— То йди топись! — А жінка! Діти?
— Ото ж то, бачиш, не бреши!
А сядь лишень та напиши
Оцю бувальщину... То, може,
Інако скажете, небоже.
Пиши отак: було
Село.
Та щоб не лізти на чужину,
Пиши: у нас на Україні.
А в тім селі вдова жила,
А у вдови дочка була
І син-семиліток.
Добро, мавши діток
У розкоші, хвалиш Бога...
А вдові убогій,
Мабуть, не до його,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала — в черниці
Або йти топиться,
Так жаль маленьких діток стало!
Звичайне, мати, що й казать!
Та, може, снився-таки й зять,
Бо вже Катруся підростала.
Чи вже ж їй вік продівувать,
Зносити брівоньки нізащо?..
Ні, дівонька вона не та!
Таки ж у тім селі, трудящий
(Бо всюди сироти — ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина! /63/
То сяк, то так
Придбав сірома грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та ні відсіль і ні відтіль
На ту сирітську копійчину
Купив садочок і хатину,
Подякував за хліб, за сіль
І за науку добрим людям
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами
(Як те буває меж панами),
Не торгувавсь і панотець
Усім на диво та на чудо!
За три копи звінчав у будень...
Просохли очі у вдови.
Отак-то, друже мій, живи,
То й весело на світі буде.
І буде варт на світі жить,
Як матимеш кого любить.
Хоть кажуть от ще що, небоже:
Себе люби, то й Бог поможе.
А доведеться умирать?
Здихать над грішми? Ні, небоже!
Любов — Господня благодать!
Люби ж, мій друже, жінку, діток;
Діли з убогим заробіток,
То легше буде й зароблять.
Одружились небожата.
Дивувались люде,
Як то вони, ті сироти,
Жить на світі будуть?
Минає рік, минув другий,
Знову дивувались,
Де в тих сиріт безталанних
Добро теє бралось?
І в коморі і надворі,
На току й на ниві,
І діточки як квіточки,
Й самі чорнобриві
У жупанах похожають,
Старців закликають /64/
На обіди, а багаті —
То й так не минають.
Не минали, себелюби,
Та все жалкували,
Що сироти таким добром
Старців годували!
«Коли гниє, то спродали б,
Адже ж у їх діти!..»
Ось слухай же, що то роблять
Заздрощі на світі
І ненатля голодная.
Ходили, ходили,
Поки вночі, жалкуючи,
Хату запалили!
Нехай би вже були непевні
Які вельможі просвіщенні:
То і не жаль було б; чи так?
А то сірісінький сіряк
Отак лютує. Тяжко, брате,
Людей на старість розпізнати.
А ще гірше ззамо[ло]ду
Гадину кохати.
Очарує зміїними
Карими очима...
А пек тобі, забув, дурню,
Що смерть за плечима.
До стеблá все погоріло,
І діти згоріли,
А сусіди, і багаті
І вбогі, раділи.
Багатії, бач, раділи,
Що багатше стали,
А вбогії тому раді,
Що з ними зрівнялись!
Посходились жалкувати,
Жалю завдавати.
«Шкода, шкода! Якби знаття,
Копійчину б дбати,
То все б таки не так воно...
А що пак, Максиме!
(Бо його Максимом звали.)
Попродай скотину
Та ходи до мене в найми, /65/
Що буде, те й буде.
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову...» Подякував
Максим за пораду.
«Побачу ще, як там буде;
Коли не дам ради,
То тойді вже, певне, треба
Іти в найми знову...
Де-то моя Катерина,
Моя чорноброва!..
Вона мене все радила,
І тепер порадить!..»
Та останняя ся рада
Навіки завадить.
Воли твої і корови
Разом поздихали,
А Катруся з москалями
Десь помандрувала!
Тепер отак пиши, небоже.
Максим подумав, пожурився;
А потім Богу помолився,
Промовив двічі: — Боже! Боже! —
Та й більш нічого.
Од цариці
Прийшов указ лоби голить.
«Не дав вдовиці утопиться,
Не дам же й з торбою ходить.» —
Сказав Максим, і ґрунт покинув.
Бо вдовиного, бачиш, сина
В прийом громада повезла.
Такі-то темнії діла
Творяться нишком на сім світі!
А вас, письменних, треба б бити,
Щоб не кричали: «Ах! Аллах!
Не варт, не варт на світі жити!»
А чом пак темні не кричать?
2
Хіба ж живуть вони? І знають,
Як ви сказали, благодать,
Любов?.. /66/
1
Що, що? Недочуваю...
2
Вони, кажу вам, прозябають.
Або, по-вашому, ростуть,
Як та капуста на городі.
1
Отак по-вашому! Ну, годі ж,
Нехай собі і не живуть...
А все скажу-таки як хочеш.
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для себе живете,
Заплющивши письменні очі.
2
Отже, як будем так писать,
То ми й до вечора не кончим.
Ну, де той безталанний зять?
Вернувсь вдови́ченко додому,
А зять пішов у москалі.
Не жаль було його нікому,
Та ще й сміялись у селі!
Отже, далебі, не знаю,
Чи вона верталась,
Катерина, до матері,
Чи так і пропала?
Була чутка, що стрижену
В Умані водили
По улицях — украла щось...
Потім утопилась.
Та все то те, знаєш, люде
Втоплять і задушать!
А може, то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню проклали.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співали:
«Шелесь, шелесь по дубині,
Шапки хлопці погубили,
Тілько наймит не згубив,
Удовівну полюбив...» /67/
Соромітна, нехай їй лихо!
Минали літа тихо, тихо, —
Отак пиши, — і за гріхи
Карались Господом ляхи,
І пугав Пугач над Уралом.
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю. Тілько ми
Сиділи нишком, слава Богу.
Після великої зими
Вернувся і Максим безногий.
В поході, каже, загубив.
Та срібний хрестик заробив!
— Чого він придибав? Нема в його хати,
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Чого ж він приплентав? — А хто його зна!
Чи чув ти, що кажуть, легше умирати
Хоть на пожарині в своїй стороні,
Ніж в чужій в палатах, чи чув ти? — Ба ні.
Ей, дядечку, швидче будемо писати,
Бо хочеться спати і вам і мені.
Зажуривсь москаль-каліка,
Де йому подітись?
Вдовиченко в пікінерах,
Вдова на тім світі!
До кого ж він прихилиться?
Де перезимує?
Уже осінь, незабаром
Зима залютує.
Нема його в світі долі,
Полинула в поле!..
Попросився зимувати
До дяка у школу.
Бо таки й письма, спасибі,
Москалі навчили,
І в косі був, бо й москалі
Тойді, бач, носили
Сиві коси з кучерями
Усі до одного,
І борошном посипали,
Бог їх зна для чого!
Максим таки як письменний, /68/
Було, помагає
І на клиросі дякові,
І Псалтир читає
Над покойними. Й хавтури
З школярами носить.
А в Пилипівку, сірома,
Христа ради просить!
Нічого, знай, своє пиши
Та перед людьми не бреши.
Хоч би тобі лихе слово
Почув хто од його.
— І талан і безталання —
Все, — каже, — од Бога.
Ані охне, ні заплаче,
Неначе дитина.
І собаки не кусали
Москаля Максима.
А в неділю або в свято
Мов причепуриться,
Шкандибає на вдовину
Пустку подивиться.
Сяде собі у садочку...
І вдову згадає,
І за її грішну душу
Псалтир прочитає.
Катерину о здравії
Тихенько пом’яне!
Утре сльози — все од Бога —
Й веселенький стане.
А в Петрівку і Спасівку
Не спочине в школі,
Бере заступ і лопату,
Шкандибає в поле...
І край шляху при долині —
Отже, не вгадаєш,
Що каліка виробляє, —
Криницю копає!
Та й викопав. На те літо
Криницю святили,
На самого Маковія,
І дуб посадили
На прикмету проїзжачим.
А на друге літо
Москаля, вже неживого, /69/
Найшли в балці діти
Коло самої криниці —
Вийшов подивиться
Останній раз, сіромаха,
На свою криницю.
Громадою при долині
Його поховали,
І долину і криницю
На пам’ять назвали
Москалевою. На Спаса
Або Маковія
І досі там воду святять.
І дуб зеленіє.
Хто йде, їде — не минають
Зеленого дуба,
В холодочку посідають
Та тихо та любо,
П’ючи воду погожую,
Згадують Максима...
Отак живіть, недоуки,
То й жить не остине.
МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
Джерело тексту:
чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 133 — 144).
Подається за «Малою книжкою».
Автограф не датований.
Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1846 — 1847 рр. та часом перебування Шевченка в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.
Це перша редакція поеми (текст другої редакції див. у цьому ж томі). Первісний автограф не відомий. Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», переписаний з невідомого чорнового автографа, орієнтовно наприкінці 1849 р., не раніше 1 листопада — після повернення Шевченка з Аральської описової експедиції і не пізніше 23 грудня 1850 р. Твір вміщено під № 19 у дев’ятому зшитку за 1846 — 1847 рр. Переписуючи, поет правив окремі рядки. Розпочинаючи роботу над другою редакцією твору в квітні — травні 1857 р., поет дописав олівцем у «Малій книжці» присвяту «Я. Кухаренку», викреслив великий фрагмент тексту і вніс деякі виправлення.
Вперше надруковано у вид.: «Кобзар Тараса Шевченка з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина». — Прага, 1876. — С. 156 — 165 за «Малою книжкою».
У «Малій книжці», при переписуванні до якої творів 1846 — 1847 рр. поет прагнув додержати хронологічної послідовності написання їх, «Москалевій криниці» передують поеми, герої яких втілюють християнський морально-етичний ідеал, — «Княжна», «Чернець», «Відьма» (початкова назва — «Осика»), «Сон» («Гори мої високії...»). Цей ряд продовжується й образом москаля Максима.
Кухаренко Яків Герасимович (1800 — 1862) — український письменник та етнограф, за фахом військовий. В останні роки життя був наказним отаманом Чорноморського козацького війська. Шевченко познайомився з /594/ним у 1840 р., підтримував його перші літературні спроби, вживав заходів щодо опублікування й постановки п’єси Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані» (1842). Шевченко надсилав Кухаренкові свої твори, все життя відчуваючи його незмінний пієтет і підтримку. Присвяту Я. Кухаренкові дописано у квітні — травні 1857 р. під час роботи над другою редакцією поеми.
...Бо всюди сироти — ледащо... — Рядок нагадує пісню «Ой не шуми, луже» (див. коментар до «Ну що б, здавалося, слова», а також лірницьку псальму «Сирітка»:
Хоць сирота робить, робота їй ні за що,
Все говорять люде: сирота ледащо.
(Житецкий П. И. Мысли о народных малорусских думах. — К., 1893. — С. 76).
Старців закликають На обіди... — В Україні був звичай на свята частувати голодних і бездомних.
Ненатля — жадібність, ненажерливість.
Од цариці Прийшов указ лоби голить. — На початку 80-х років XVIII ст. Катерина II запровадила в Україні рекрутську повинність.
Бо вдовиного, бачиш, сина В прийом громада повезла. — Сільська громада, де верховодили заможні, нерідко користувалася з безпорадності своїх найбідніших членів заради власних синів, порушуючи закон, що забороняв забирати на військову службу єдиного годувальника.
... і за гріхи Карались Господом ляхи... — Поет, очевидно, натякає на відоме повстання проти польської шляхти 1768 р. — Коліївщину, зображенню якої присвячена поема «Гайдамаки».
...І пугав Пугач над Уралом. — Йдеться про селянсько-козацьке повстання 1773 — 1774 рр. під проводом Омеляна Пугачова.
Піїти в одах вихваляли Войну й царицю. — Дія поеми відбувається під час російсько-турецької війни 1787 — 1791 рр.
Після великої зими... — незвичайно холодної й тривалої зими 1788 р.
Вдовиченко в пікінерах... — Пікінерські полки — сформовані російським урядом у 1764 — 1776 рр. шість полків (Донецький, Дніпровський, Єлисаветградський, Луганський, Полтавський, Харківський), куди набиралися військовопоселенці або прирівняні до них козаки (останні втрачали козацькі права, зобов’язувалися сплачувати податки, відбувати державні повинності). Після заворушень і повстання незадоволених пікінерів полки було розпущено (1783).
Xавтури — подаяння селян школярам-прохачам, а також залишки святкових обідів, які йшли священикові та його причту.
Пилипівка — піст перед Різдвом, триває з 15 листопада до 25 грудня за ст. ст.
Петрівка — Петрівський піст триває від трьох до шести тижнів від понеділка після Трійці (Зеленої неділі) до дня святих Петра й Павла (29 червня за ст. ст.).
Спасівка — двотижневий піст перед святом Преображення Господня — Другим Спасом (6 серпня за ст. ст.).
На самого Маковія — на день мучеників Макавеїв (1 серпня за ст. ст.). /595/
Інші редакції та варіанти
Або «Хозяин» той московський... — Журналу такої назви не існувало; Шевченко міг мати на увазі щомісячник «Русский земледедец. Журнал современного сельского хозяйства», що виходив у Москві 1838 — 1839 рр.