Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 136-138.]

Попередня     Головна     Наступна





КОМЕНТАРІ (2)



Перша частина коментарів



«І ЗНОВ МЕНІ НЕ ПРИВЕЗЛА...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 361 — 362).

Подається за цим автографом. У рядку 27 не виправлене Шевченком слово «розважи» виправляється за контекстом — «розважу».

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 55 у дев’ятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він виправив рядки 25 — 27 і 29. До «Більшої книжки» поезію не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 546 — 547 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 250 — 251.

...Вони з холери повмирали... — Згадка про холеру свідчить, що цей вірш було створено в той час, що й поезію «Чума».














«В НЕВОЛІ, В САМОТІ НЕМАЄ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 363);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 191).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 56 у дев’ятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з виправленнями в двох рядках. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, він переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки», піддавши його значній редакторській обробці (зокрема і скороченню), внаслідок чого твір набув більшої виразності й стислості. При переписуванні Шевченко пропустив і потім вписав рядок 14.

Відомі нам списки вірша походять від автографів та друкованих джерел. «Більша книжка» є джерелом списку П. О. Куліша кінця 50-х — початку 60-х років, у кількох рядках якого (3, 6, 14, 15) є відхилення від автографа, що постали, очевидно, внаслідок помилок при списуванні (ІЛ, ф. 1, № 87, арк. 2). Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав А. М. Жемчужникову і не /655/ зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Більшість відзначених ним відмін у поезії « В неволі, в самоті немає...» збігаються з текстом «Малої книжки», рядок 5 ідентичний текстові «Більшої книжки», відміни в рядках 2 («Нема з ким думу поєднать») та 4 («Щоб з ким хоч серцем розмовлять»), очевидно, виникли внаслідок помилок при переписуванні твору з «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 20).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з помилкою в рядку 10 («марно» замість «хмарно») в журналі «Основа» (1862. — № 7. — С. 7).

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 584, де вірш опубліковано за «Більшою книжкою», і того ж року до видання: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 244, в якому твір друкувався за «Основою» — з помилкою в рядку 10 («марно» замість «хмарно»).

Від першодруку в «Основі» (1862. — № 7. — С. 7) походять списки: у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 463), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 74 — 74 звор.), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 210), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 16 звор.) та ін.















«ОЙ УМЕР СТАРИЙ БАТЬКО...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 364);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 160).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 57 у дев’ятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа, що не зберігся. Під час перенесення твору він закреслив початок рядка 13 і нижче переписав його, посунувши ліворуч. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з суттєвими змінами. Редакційна обробка поглибила психологічну та соціальну визначеність поезії.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було перенесено до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Всі зафіксовані ним варіанти збігаються з текстом «Малої книжки», проте охоплюють не всі розбіжності між «Малою книжкою» і «Більшою книжкою» (О. Кониський порівнював так званий список Л. М. Жемчужникова з надрукованим за «Більшою книжкою» текстом вірша у виданні: Кобзарь Тараса Шевчен/656/ка. — Львів, 1893. — Ч. 2. — С. 42 — 43; див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 18).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з неточностями в рядках 15 («пійду» замість «піду») та 16 («доленьки» замість «доленьку») в журналі «Основа» (1861. — № 7. — С. 2 — 3).

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 488 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 227, де текст вірша опубліковано за «Основою».

Від першодруку в «Основі» (1861. — № 7. — С. 2 — 3) походять списки: у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 463), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 43), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 46), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 11 — 11 звор.) та ін.

Вірш походить від народних пісень сирітського циклу і в першій частині (дві перші строфи) має текстові паралелі з творами цієї тематичної групи («Журба мене сушить, журба мене валить...», «Ой у степу край дороги... »). Друга частина вірша — від рядків «Ой піду я в гай зелений» і до кінця монологу героїні-дівчини — побудована на народнопісенному мотиві сіяння рути-м’яти як символу очікування весілля («Лугом іду, коня веду...», «Посію я руту-м’яту над водою...»). У фіналі міфологема «рута» набуває іншого значення і символізує розлуку з милим, самоту — семантика, також типова для цього фольклорного образу.

















«НЕ ВЕРНУВСЯ ІЗ ПОХОДУ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с 365);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 159);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1860. — № 1. — С. 144 — 145).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс вірш під № 58 у дев’ятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з виправленнями у рядках 8 і 13. Публікацію в журналі «Народное чтение» (1860. — № 1. — С. 144 — 145) зроблено за «Більшою книжкою». Вірш «Не вернувся із походу...» надруковано другим у добірці з чотирьох Шевченкових творів під загальною назвою «Малороссийские стихотворения» без прізвища автора. Тут же вміщено його російський переклад О. М. Плещеєва.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х /657/ років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Відзначений ним варіант у рядку 13 збігається з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 19).

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 487 і того ж року у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 224.

Відомі нам списки вірша походять від друкованих джерел. Першодрук у журналі «Народное чтение» (1860. — № 1. — С. 144 — 145) та наступна публікація в журналі «Основа» (1861. — № 8. — С. 2), також здійснена за «Більшою книжкою», є джерелом списків у збірнику «Барвінок. Пісні, вірші та байки», укладеному 1863 р. А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 42 звор.), у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 411), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 44), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 59), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 2) та ін.















«У ВІЛЬНІ, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 415 — 419).

Подається за цим автографом. У рядку 79 помилкове написання слова «обух» виправляється за контекстом.

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 59 у десятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа. При цьому він замінив слово в рядку 53, виправив описку в рядку 57, змінив порядок слів у рядку 59. Згодом, очевидно у 1857 р., під кінець перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, Шевченко олівцем перекреслив твір. До «Більшої книжки» його не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з кількома відхиленнями — в рядках 3, 5 («тоді» замість «тойді»), 4, 25 («сього» замість «цього»), 83, 93 («люде» замість «люди») та інших у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 79 — 82.

Вірш пов’язаний зі спогадами Шевченка про перебування у Вільно (тепер Вільнюс, столиця Литви, більша частина Литви з 1795 р. по 1917 р. була в складі Росії). Шевченко жив у Вільно як козачок поміщика П. В. Енгельгарда з осені 1829 до лютого 1831 р. Ймовірно, у творі відбилися також розповіді засланих поляків — знайомих поета.

У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно... — Сюжет вірша, можливо, пов’язаний з реальною подією, яка сталася у Вільно за часів /658/ Шевченка. Подібна фабульна основа — в «Балладе» («Куда так проворно, жидовка младая...») М. Ю. Лермонтова (поезію створено у 1832 р., надруковано у 1876 р., отже, малоймовірно, що Шевченко міг її читати). Про любов молодого шляхтича до єврейської дівчини писав в автобіографічному романі з віленського життя «Повість без назви» польський письменник Ю.-І. Крашевський, який в 1829 — 1830 рр. навчався у Віленському університеті.

Не вбгаю в віршу цього слова... — Шевченко має на увазі слово «університет». Віленський університет було закрито царським урядом 1 травня 1832 р. за участь студентів у польському національно-визвольному повстанні 1830 — 1831 рр. Залишено було лише медичний факультет, реорганізований у Медико-хірургічну академію, яку поет і називає «лазаретом ».

Бакаляр — тут студент.

Остра брама — колишні в’їзні ворота до Вільна, мають надбрамну каплицю з іконою Богоматері, яку видно з вулиці. Проходячи повз Остру браму, мешканці знімали шапки. Про Остру браму Шевченко згадує у листі до Бр. Залеського від 10, 15 лютого 1857 р.

Аюбськ — у примітці до цього слова в тексті вірша Шевченко пояснив: «замок над Вілією». Замку з такою назвою виявити поблизу Вільно не вдалося. Можливо, поет мав на увазі відомий замок XVII ст. в селищі Любчі, розташованому на лівому березі Німану, на відстані 120 км від Вільно (тепер селище міського типу Гродненської області Республіки Білорусь; див.: Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Художньо-документальне есе // У Вільні, городі преславнім: Художньо-документальний диптих. — К., 1989. — С. 316).

Закрет — урочище під Вільно у закруті річки Білії (Няріс). Нині лісопарк Вінгіс.
















«ЗАСТУПИЛА ЧОРНА ХМАРА..»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 420 — 424).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого поему переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 60 у десятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з виправленнями в рядках 6, 44, 62, 83. Пізніше, очевидно 1857 р., в Новопетровському укріпленні, під кінець перебування на засланні, він олівцем дописав останній рядок — 89.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» без останнього рядка у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 573 — 575. У публікації є незначні відхилення в рядках 29 («запорозці» замість «запорожці»), 83, 87 («панихиду» замість «панахиду») та інших. Того ж року поему за «Кобзарем» 1867 р. передруко/659/вано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 130-132.

У поемі знайшли відображення події 1676 р. в Україні — капітуляція в Чигирині гетьмана Правобережної України П. Дорошенка перед військами гетьмана Лівобережної України І. Самойловича і московськими військами під командуванням Г. Ромодановського. Основними джерелами, з яких виходив Шевченко при створенні поеми, був літопис С. Величка, «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича, можливо, «Повесть об украинском народе» П. Куліша.

Виступили з-за лиману 3 турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає Дурний Самойлович. — В 1676 р. на Чигирин наступали тільки українські та московські війська. Називаючи всі сили, що боролися за Правобережну Україну, і зміщуючи події в часі, Шевченко в цих рядках створює яскраву узагальнену картину бідувань батьківщини, яка після спроби здобути незалежність, поділена на польську та російську сфери впливу, зазнавала у 1660 — 1680-х роках безперервних і жорстоких розорень та великих людських втрат.

Самойлович Іван Самійлович (? — 1690) — гетьман Лівобережної України (1672 — 1687). Походив із родини священика (тому Шевченко називає його «гетьман-попович», «попенко», йдучи в цьому за історичними джерелами). Почав службу у козацькому війську в 60-х роках сотенним писарем, згодом був сотником, наказним полковником і полковником чернігівського полку, в 1669 — 1672 рр. — генеральним суддею. Ставши гетьманом, проводив лояльну до Москви політику, всіляко прагнув загострити стосунки гетьмана Правобережної України П. Дорошенка з московським урядом. Починаючи з 1674 р. здійснював разом з московським військом походи на Правобережжя, які призвели до капітуляції Дорошенка та знищення правобережного гетьманства. В 1677 — 1678 рр. очолив козацькі полки у боротьбі проти турецької навали. Сприяв здійсненню планів Москви по виведенню київської митрополії з-під влади константинопольського патріарха та підпорядкуванню її московському патріарху. Після невдалого походу російсько-українського війська на Крим 1687 р. козацька старшина, ставлеником якої Самойлович був, невдоволена його пихатістю, самовладністю та користолюбством, звинуватила його в зраді й домоглася усунення з гетьманства. В 1687 р. за наказом московського уряду Самойловича було заарештовано і без суду вислано до Сибіру, де він і помер. Кошовий отаман Запорозької Січі І. Д. Сірко у листі до Самойловича з приводу акції по знищенню правобережного гетьманства назвав його «дурним» (лист вміщено в літописі С. Величка. — Т. 2. — К., 1991. — С. 246 — 248). Шевченкове визначення «дурний Самойлович», відповідаючи негативній оцінці поетом ролі цього діяча з його промосковською орієнтацією в українській історії, — можливо, ремінісценція з цього літопису С. Величка (Шевчук Валерій «Святий Чигирин»: Бачення української історії в поезії Тараса Шевченка // Шевчук В. «Personae verbum» (слово іпостасне): Розмисел. — К., 2001. — С. 65. І. Самойловича Шевченко згадує також у повістях «Наймичка» та «Музыкант».

З Ромоданом. — Ідеться про Григорія Григоровича Ромодановського (? — 1682) — російського державного і військового діяча, боярина, князя. /660/ У складі московського посольства 1654 р. брав участь у Переяславській раді. В 1654 — 1656 рр. — один з воєвод російської армії в Україні у війні проти Польщі. У 1650-х — 1670-х роках неодноразово придушував як командувач російської армії повстання українських автономістів, якими керували Ю. Хмельницький та П. Дорошенко. В 1677 — 1678 рр. очолював московські війська у війні проти турків. В останні роки служив при царському дворі. Вбитий у Москві під час стрілецького повстання.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627 — 1698) — український державний і військовий діяч, гетьман Правобережної України (1665 — 1676), внук гетьмана Михайла Дорошенка. Учасник національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. З 1657 р. — полковник Прилуцького полку. В 1663 р. призначений генеральним осавулом. В 1665 р. став полковником і того ж року — гетьманом Правобережної України. Послідовний прибічник ідеї автономії України (за можливого протекторату Росії) та єдності українських земель. Після підписання в січні 1667 р. Андрусівського перемир’я між поляками та росіянами, за яким Україна ділилася між ними, звернувся по допомогу до Туреччини. Восени 1667 р. об’єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. У 1668 р. Дорошенко, спираючись на турецьке військо, підпорядкував собі і Правобережну, і Лівобережну Україну та проголосив себе гетьманом усієї України. Проте втримати владу йому не вдалося. Угода про перехід України під протекторат Туреччини, укладена ним 1669 р., що сприяла турецькій інтервенції на українські землі і призвела до спустошення Правобережжя, відвернула від нього народ і викликала протест. У 1676 р., під час походу на Чигирин об’єднаного українсько-російського війська І. Самойловича — Г. Ромодановського, П. Дорошенко, залишившись без війська, невдоволеного його союзом з Туреччиною, змушений був здати свою резиденцію Чигирин і зректися гетьманства. Характеризуючи роль П. Дорошенка в українській історії, М. Грушевський так писав про нього: «Людина безперечно здібна, з залізною енергією, при більш сприятливих умовах він міг би створити щось значне, при наявних же тільки довів стан справ до крайнощів, до абсурду. Це — справжній герой лихоліття, який викликає трагізмом свого становища й силою духу глибокий інтерес та співчуття» (Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 216). Щирим співчуттям до життєвої драми П. Дорошенка, свідомого патріота України, якому після краху його державницьких задумів довелося, як і самому Шевченку після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, прожити довгі роки на чужині, пройняті переживання поета. Запорозький брате! — Йдеться про підтримку П. Дорошенка Іваном Сірком.

Клейноди — відзнаки та атрибути української козацької старшини XVI — XVIII ст. До клейнодів належали корогва (прапор), бунчук, булава, військова печатка, литаври та ін. Поділялись за ступенями на гетьманські (вручались спочатку польським королем, потім — російським царем), полковницькі, сотенні (вручалися гетьманом), кошові (вручалися військовою радою Запорозької Січі), курінні (вручалися курінною радою) і паланкові (вручалися кошовим). Факт передачі П. Дорошенком атрибутів гетьманської влади запорожцям — історичний, він був пов’язаний з його прагненням перешкодити московським намірам зробити І. Самойловича єдиним /661/ гетьманом України і зусиллями Сірка реалізувати план, згідно з яким право обрання гетьмана мало належати раді Запорозької Січі.

В Межигор до Спаса. — Див. коментар до поеми «Чернець».

Задніпрянці — полки І. Самойловича.

Тясмин — річка, на якій стоїть Чигирин.

Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани... — Цей епізод поет домислив.

В Сосницю послали. А з Сосниці в Ярополче... — Після здачі Чигирина П. Дорошенко короткий час жив у селі Сосниця на Чернігівщині. 1677 р. його вивезено до Москви. В 1682 — 1684 рр. він був вятським воєводою, останні роки прожив у наданому йому селі Ярополче під Волоколамськом, де і похований. Могила його збереглася (див.: Шекір М. Петро Дорошенко після зречення гетьманства до сьогодні. — Тернопіль, 2001).

Улус — тут поселення.

Чарнецький Стефан (1599 — 1665) — польський державний і військовий діяч, коронний гетьман (1665). З 1648 р. — з часу битви під Жовтими Водами, де його було взято в полон козаками, — вів боротьбу проти козацького руху на Україні. По звільненні з полону брав участь у битвах під Зборовим (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), влаштовував каральні експедиції по українських містах і селах. Навесні 1653 р. козацьке військо під проводом І. Богуна розгромило на Поділлі очолюване Чарнецьким польське військо.

Запалили церкву Божу. І кості Богдана й Тимошеві в Суботові Гарненько спалили... — В цих рядках, як і в попередніх (про турків і татар), — у поемі анахронізм. Суботів — село під Чигирином, батьківщину Б. Хмельницького, з родинною усипальницею Хмельницьких — Іллінською церквою, де було поховано Б. Хмельницького та його старшого сина Тимоша (1632 — 1653), зруйновано 1664 р.; у 1665 р. С. Чарнецький помер.

Факт наруги над могилами Богдана Хмельницького та його сина Тимоша зафіксовано у різних відомих Шевченкові історичних джерелах, зокрема в «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського (М., 1842. — Ч. 2. — С. 75). Про наругу над могилою Б. Хмельницького Шевченко згадує у «Гайдамаках» в розділі «Свято в Чигирині», пояснивши відповідні рядки поеми такою приміткою: «Зіновій Богдан і син його Тимофій були поховані в Суботові коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не доставши Чигрина, од злості спалив їх мертвих».

Шляхом Ромоданом. — Ромодан, Ромоданівський шлях — старовинний торговельний шлях. Проходив Лівобережною Україною з півночі на південь через Ромни — Лохвицю — Лубни — Кременчук. Був частиною великого шляху з Росії до Криму. Характерною особливістю Ромоданівського шляху була порівняно незначна кількість переправ через річки, він обминав також піщані місця і великі населені пункти. Був одним з найважливіших шляхів, яким чумаки Лівобережжя ходили в Крим по сіль. Д. Бантиш-Каменський в «Истории Малой России» назву Ромоданівського шляху пов’язує з особою Г. Ромодановського: «Дороги в Малороссии были тогда узкие; перевозы и мосты неудобные, непрочные. Сие заставило российского полководца князя Ромодановского в чигиринские походы вести войско из Путивля прямо, степными местами, мимо Конотопа, Ромен и Хорола. Доселе дорога сия известна под названием Ромодановской или Ромодана...» (С. 192). /662/

Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. — Ці і наступні рядки поеми, в яких ідеться про смерть і могилу Дорошенка в Ярополчому, Шевченко написав під враженням від розповіді про смерть колишнього гетьмана в «Истории Малороссии» М. Маркевича (М., 1842. — Т. 2. — С. 349).

Тілько ти, святий Ростовський... — Йдеться про Туптала Данила Савича (1651 — 1709) — українського і російського церковного діяча, письменника. В 1662 — 1665 рр. навчався у Києво-Могилянській академії. У 1668 р. постригся в ченці, прибравши ім’я Димитрій. Був ігуменом у багатьох монастирях України. В 1702 р. призначений митрополитом до Ростова біля Москви, де займався просвітницькою діяльністю. Після смерті був канонізований церквою під іменем Димитрія Ростовського. Найвідоміший твір Д. Туптала — чотиритомний збірник «Четьї-Мінеї» («Книга житій святих»), котрий, як згадує Шевченко в епілозі до поеми «Гайдамаки», читали в його родині. Історичних відомостей про зв’язки Данила Туптала з Дорошенком та побудову ним каплиці на могилі Дорошенка нема.















«НЕ ДОДОМУ ВНОЧІ ЙДУЧИ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 247 — 248);

чистовий автограф в альбомі Лазаревських. Записи 1844 — 1887 рр. (ІЛ, ф. 1, № 66, с. 241 — 242);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 121 — 122).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі в альбомі Лазаревських: «1848, декабря 24. Косарал».

Датується за цим автографом: 24 грудня 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня) і поставив його під № 3 у другому зшитку за 1849 рік. Під час переписування він замінив слово у рядку 18, закреслив, не подавши нового варіанта, частину рядка 47, виправив описки в рядках 4 та 9. Пізніше, очевидно в Новопетровському укріпленні, олівцем дописав назву «N. N.» (вірш присвячено Ф. М. Лазаревському) та вніс виправлення в рядок 28.

Приблизно в той самий час, коли Шевченко переніс вірш «Не додому вночі йдучи...» до «Малої книжки», він записав цей твір (без рядків 45 — 48 та без назви) в альбом Лазаревських. Автограф датується за часом перебування Шевченка в Оренбурзі в 1849 — 1850 рр. (з 31 жовтня 1849 — до арешту 23 квітня 1850 р.; Ф. М. Лазаревський жив в Оренбурзі з 1845 до 1854 р.) та за місцем в альбомі Лазаревських: попередній запис Шевченковою рукою в цьому альбомі народної пісні «Ой у саду, саду...» датовано поетом «ноября 17 — 1849, Оренбург». Найближчі наступні дати записів у альбомі Лазаревських — 1854 і 1855 рр. Найімовірніше, Шевченко переписав твір з «Малої книжки», про що свідчать варіанти в рядках 19, 28 — 29, 33, 38, 44, що збігаються з текстом «Малої книжки». Збоку в кінці рукопису поставлено дату написання твору: «1848, декаб/663/ря 24. Косарал». Очевидно, пізніше переглядаючи текст, Шевченко виправив олівцем рядок 21.

У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з багатьма виправленнями. Зокрема, не перенесено присвяту «N. N.».

Вперше надруковано в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 77 — 78) під назвою «На Різдво» без останніх дванадцяти рядків за текстом, близьким до автографа в альбомі Лазаревських (публікація відрізняється від цього тексту тільки рядком 13, який в усіх трьох автографах вірша збігається). Під твором дата: «1848, декабря 24. Косарал, на Аральському морі». До тексту «Хати» близький запис рядків 9 — 16 рукою П. О. Куліша під копією 1856 р. автопортрета Шевченка, виконаного під час перебування на Косаралі (Чернігівський художній музей). Майже одночасно з публікацією в «Хаті» вірш з’явився в російському перекладі М. Гербеля в кн.: Шевченко Т. Кобзарь: В переводе русских поэтов (1860).

Наступну публікацію під назвою «Ф. М. Л-з-р-скому» зроблено в журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 1 — 2) за «Більшою книжкою» з кількома помилками (у рядку 15 надруковано «заковавши» замість «заховавши», рядки 26 — 27 пропущено) та неточностями (в рядку 6 і 9 — «отоді» замість «отойді», в рядку 21 «тільки» замість «тілько», в рядку 29 «пійдуть» замість «підуть»).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 446 — 447, де вірш надруковано за «Більшою книжкою» під назвою «Ф. М. Лазаревському». Того ж року за текстом публікації в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 77 — 78) твір передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка / Львів, 1867. — Т. 1. — С. 232 — 233.

Відомі нам списки вірша походять від автографів та публікацій у періодиці. Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Зафіксовані ним три варіанти в рядках 31, 33 та 44 збігаються з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 12).

Запис Шевченка в альбомі Лазаревських — джерело списку рукою І. М. Лазаревського в збірці «Стихотворения Т. Г. Шевченка» кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка в тексті інших творів (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 8 — 8 звор.).

Інші списки вірша «Не додому вночі йдучи...» походять від першодруку в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 77 — 78): у збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 327 — 328), «Барвінок. Пісні, вірші та байки», укладеній 1863 р. А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 27 — 27 звор.), збірці без дати (НМТШ, А-546), у рукописних «Кобзарях» — 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 237 — 237 звор.), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 31 звор. — 32) та ін. Від публікації в журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 1 — 2) походять списки в збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 622 — 624), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, /664/ арк. 6 — 6 звор.), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 55 звор. — 56), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 13 звор. — 14) та ін.

Вірш звернено до Федора Матвійовича Лазаревського (1820 — 1890) — чиновника Оренбурзької прикордонної комісії, одного з найближчих друзів поета на засланні. Знайомство Шевченка і Ф. Лазаревського відбулося на другий день після того, як поета 1847 року було доставлено до Оренбурга (Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченко // Киевская старина. — 1899. — Кн. 2. — С. 152). Шевченко бував на квартирі у Лазаревського 1847 р. та взимку 1849 — 1850 рр., жив у нього в листопаді — грудні 1849 р. після повернення з Аральської експедиції, зробив кілька записів у його альбомі (зокрема й вірша «Не додому вночі йдучи...»), 11 грудня 1849 р. виконав портрет братів Михайла та Федора Лазаревських, 1850 р. написав портрет Ф. Лазаревського. «Это один из самых благородных людей! — писав поет про Ф. Лазаревського в листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. — Он первый не устыдился моей серой шинели и первый встретил меня по возвращении моем из кирги[зской] степи и спросил, єсть ли у меня что пообедать». Шевченко зустрічався з Ф. М. Лазаревським і після заслання. Ф. Лазаревський залишив спогади про поета.

Цидула — лист; тут Шевченко називає цидулою своє віршове звернення до Ф. Лазаревського.




















1849






«НЕНАЧЕ СТЕПОМ ЧУМАКИ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 225);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 119).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом перебування Шевченка (під час зимівлі Аральської описової експедиції на Косаралі в 1848 — 1849 рр.) в Раїмі з січня по квітень 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш без номера першим у першому зшитку за 1849 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року, з невідомого ранішого автографа. Пізніше, очевидно у 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, він олівцем замінив два слова в рядку 6, вставив слово в останньому рядку 13. У 1885 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки» зі змінами у рядках 2 — 4, 10 — 13. Під час переписування він зробив виправлення у рядках 3, 10, виправив описку в рядку 3.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з незначною відміною в рядку 12 («годи» замість «года») у виданні: Кобзарь Тараса Шевчен/665/ка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 444 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка / Львів, 1867. — Т. 2. — С. 235.

Відомий нам список вірша «Неначе степом чумаки...» у рукописній збірці, тепер неповній, віршів та поем другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, I, 7445, арк. 6 звор.) походить від перших публікацій.















[СОТНИК]


Джерела тексту:

чорновий автограф фрагментів (рядки 32 — 51, 225 — 229, 228 — 230) в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 45, 55 звор., 1 звор.);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 226 — 245).

Подається за «Малою книжкою». Імена персонажів поеми, позначені в автографі перед їхніми репліками скорочено — першою літерою (С., Н., П.), доповнюються в квадратових дужках: С[отник], Н[астуся], П[етро]. Після рядка 105 в квадратових дужках відновлюється випущена Шевченком перед реплікою сотника позначка «Сотник». Назва, відсутня в автографі, подається за першодруком.

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом перебування Шевченка (під час зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі) в Раїмі з січня по квітень 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — чорнові фрагменти (рядки 32 — 51, 225 — 229, 228 — 230) в альбомі Шевченкових малюнків 1846 — 1850 рр., куди його занесено разом з начерками кількох інших творів. Цей текст має значну кількість відмін від відповідних рядків чистового автографа поеми в «Малій книжці», багато слів не дописано, в рядку 36 випущено частку «не», рядок 225 — неповний. До «Малої книжки» Шевченко переписав твір під № 1 у першому (с. 226 — 238) та другому (с. 239 — 245) зшитках за 1849 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Під час переписування він закреслив рядок, що йшов після рядка 20, замінив окремі слова в рядках 20, 22, 45, 141, 310. Пізніше, очевидно в Новопетровському укріпленні, під кінець перебування на засланні, Шевченко ще раз повернувся до поеми і зробив чорнилом нові виправлення: замінив рядок 175, окремі слова в рядках 13, 18, 95, 207, 298 — 299, 387, закреслив без заміни по одному слову в рядках 195, 196, вніс до тексту пунктуаційні уточнення в рядках 32, 77, 79, 92, 96, 97, 133, 195, 200, 204, 206, 252, 318, зробив чіткішими — навів окремі слова в рядках 102, 169, 196 і окремі літери в словах у рядках 98, 103 тощо. Крапки, що замінюють рядки 41, 337 — 338, свідчать про те, що Шевченко мав намір працювати над твором і заповнити відповідні місця новоствореним текстом.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 492 — 508, з кількома відхиленнями — в рядках 27 («ддав» замість «дав»), 42 («Сидить сотник» замість «Сидить сотник на причілку»), 82 («си/666/нє-голубий» замість «синій-голубий»), 261 («дожидайся» замість «дожидайся на»), 289 («Та годі вже вам з тим намистом» замість «Та годі вам уже з тим намистом»), іншими, менш значними неточностями. Всі наявні в рядках 281 — 326 та 375 — 414 поеми відступи від автографа припущені в рукописному оригіналі для складання цього «Кобзаря», частина якого (зазначені вище рядки) збереглася (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 9 — 9 звор., 30 — 30 звор.). Твір має редакційну назву «Сотник», яка зберігається як традиційна в квадратових дужках. Того ж року за «Кобзарем» 1867 р. поему передруковано у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 168 — 183.

Оглав — містечко Остерського повіту Чернігівської губернії (нині село Гоголів Броварського району Київської області). Шевченко був у Оглаві до заслання.

Бориспіль — містечко Переяславського повіту Полтавської губернії (нині місто обласного підпорядкування, районний центр Київської області). Шевченко бував тут, очевидно, в 1843 — 1847 рр.

У бурсу в Київ... — тобто в Києво-Могилянську академію.

...та ще й богословом... — Йдеться про те, що Петро прослухав вищий курс академії — богослов’я.

«Не ходи, не нуди, не залицяйся...» — Пісня, яку співає Настуся, є варіантом народної пісні (див., напр.: «Не ходи, не люби, не залицяйся» // Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 175).

«У горох Вчотирьох Уночі ходила...» — Жартівлива пісня сотника є варіантом пісні «Ой чи ти, чи не ти по воду ходила...» (див.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 250).

«Ой піду я не берегом-лугом...» — Текст цієї народної пісні Шевченко записав у своєму альбомі 1846 — 1850 рр.

Уже й «Достойно» оддзвонили... — Молитвою «Достойно...» закінчувалась вранішня церковна відправа.


















«ЯК МАЮ Я ЖУРИТИСЯ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 249);

чистовий автограф у листі Шевченка до О. М. Бодянського від 3 січня 1850 р. (ІЛ, ф. 1, № 123);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 123).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом перебування Шевченка (під час зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі) в Раїмі з січня по квітень 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», куди Шевченко переніс вірш під № 4 у другому зшитку за 1849 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. При цьому він закреслив рядок 10 і під ним /667/ написав його новий варіант. 3 січня 1850 р. в листі до О. М. Бодянського з Оренбурга Шевченко переписав, найімовірніше, з «Малої книжки» вірш «Як маю я журитися...» зі змінами в рядках 7, 10 — 11. Вгорі над текстом твору він пояснив: «А щоб не оставалось гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи». У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки», зробивши нові виправлення в рядках 7, 9, 15 — 16.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 11 — 12. — С. 5) без рядків 15 — 16, з неточностями в рядках З («пійду» замість «піду»), 7 («продайсь я» замість «продамся»).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 448, де надруковано за «Більшою книжкою» повний текст вірша. В публікації є відхилення від автографа в рядках 3 («пійду» замість «піду»), 7 («продамсь я» замість «продамся»), 15 («зіллє» замість «зілля»). Того ж року з «Основи» вірш передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 243 — 244.

Відомі нам списки вірша «Як маю я журитися...» походять від автографів Шевченка та перших публікацій. Від автографа в листі Шевченка до О. М. Бодянського від 3 січня 1850 р. походить список рукою П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 89, с. 1). Очевидно, «Мала книжка» є джерелом рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Відзначені ним варіанти в рядках 15 — 16 збігаються з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТІЇЇ. — 1901. — Кн. 1. — С. 12).

Інші списки твору походять від першодруку в «Основі» (1861. — № 11 — 12. — С. 5): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 461), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 55 — 55 звор.), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 52), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 20 звор.) та ін.













«НАЩО МЕНІ ЖЕНИТИСЯ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 250 — 251);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 124).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом перебування Шевченка (під час зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі) в Раїмі з січня по квітень 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переніс вірш під № 5 у другому зшитку за 1849 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 р., з невідомого ранішого автографа. Назву «Козацька доля» дописано над віршем олівцем пізніше /668/ рукою невідомої особи. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з багатьма змінами. При цьому він зробив виправлення в рядку 39.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» під назвою «Козацька доля» з незначними відхиленнями (в рядку 17 — «красуватись» замість «красоватись», в рядку 25 — «весіллє» замість «весілля») в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 79 — 80). Під текстом вірша дата: «1849. Над Аралом».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 449 — 450 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 222 — 223, де вірш передруковано з «Хати».

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Всі відзначені ним варіанти збігаються з текстом автографа в «Малій книжці», крім рядка 40 — «Славу України». Див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 13).

Відомі нам списки вірша «Не хочу я женитися...» походять від перших його публікацій: у збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 340 — 341), «Барвінок. Пісні, вірші та байки», укладеній 1863 р. А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 28 — 28 звор.), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 6 звор. — 7), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 238 — 238 звор.), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 32 — 32 звор.) та ін.

Як і близький за темою вірш «Не хочу я женитися...», поезію написано в фольклорному дусі, її мотиви й образи мають численні паралелі в українських народних піснях та думах (дума про Федора Безродного, пісні «Бідна наша, бідна наша головонька...», «Ой кінь біжить, трава шумить...» та ін.).

Самопал — старовинна ґнотова рушниця, що не має замка і заряджається з дула.

Гаківниця — довга і важка рушниця з гаком на прикладі, яка була на озброєнні в запорозьких козаків у XV — XVI ст.

















«ОЙ КРИКНУЛИ СІРІЇ ГУСИ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 252 — 253);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 125).

Подається за «Більшою книжкою». Пропущене в третьому рядку слово «слава» відновлюється в квадратових дужках за автографом у «Малій книжці».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом перебування Шевченка (під час зимівлі Аральської описо/669/вої експедиції на Косаралі в 1848 — 1849 рр.) в Раїмі з січня по квітень 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 6 у другому зшитку за 1849 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. При цьому він поправив рядок 26. Низку нових виправлень (у рядках 23 — 24, 29 — 31) Шевченко вніс до тексту «Малої книжки» кількома роками згодом, орієнтовно 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні у Новопетровському укріпленні. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш зі змінами в багатьох рядках з «Малої книжки» до «Більшої книжки». У рядку 3 він пропустив слово «слава».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 3) з кількома незначними відмінами редакторського характеру (у рядку 1 «сірі гуси» замість «сірії гуси», у рядку 18 «ддала» замість «дала», у рядку 24 «злотом» замість «златом»).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 451 — 452, де вірш подано за першодруком, і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 175 — 176 (під редакційною назвою «Удовиця»).

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Відзначені ним два варіанти (рядки 3, 33) збігаються з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 13).

Відомі нам списки вірша «Ой крикнули сірії гуси...» походять від першодруку в «Основі» (1861. — № 3. — С. 3): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 458 — 459), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 25 звор. — 26), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 20 — 20 звор.) та ін.

Сюжетна основа вірша пов’язана з народною піснею про вдову, що, виростивши сина, віддала його до війська. В повісті «Наймичка» Шевченко наводить початок цієї пісні:


Ой жила вдова

Та на край села,

Выгодувала сына,

Сына Ивана.

Выгодувавши, до школы дала,

А з школы взявши,

Коня купыла.


В народній поезії відомі різні варіанти пісні на цей сюжет (див., напр., пісню «Ой мала вдова сина сокола...» в кн.: Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем. — М., 1834. — Ч. 1. — С. 117; «Жила, жила та удівонька...» в кн.: Труды этнографическо-статистической экспе/670/диции... собранные П. П. Чубинским. — С. 976; «Насеред села сиділа вдова...» в кн.: Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким. — М., 1878. — Ч. 1. — № 8. — С. 186 та ін.). Проте Шевченко дає зовсім нове, оригінальне трактування теми. Знехтувавши людським поговором, вдова народжує сина і, вивчивши його, відводить до козацького обозу. «Червоний жупан дорогий», в який вона виряджає сина, — традиційний козацький одяг. Виховавши з сина захисника вітчизни, вдова пишається своїм вчинком. Подаючи у вірші « Ой крикнули сірії гуси...» ще одну інтерпретацію теми матері-покритки, Шевченко високо підносить гідність своєї героїні, виступає проти традиційної моралі (див.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 227 — 228).

М’ясниці — період, коли за дозволом церкви можна їсти м’ясо. Зимові м’ясниці — від Різдва до Масляної й осінні — від 15 серпня до 14 листопада (за ст. ст.).

















«ЯКБИ ТОБІ ДОВЕЛОСЯ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 255 — 259);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 126 — 129).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом перебування Шевченка (під час зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі) в Раїмі з січня по квітень 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» твір переписано під № 7 у третьому зшитку за 1849 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 р. (до арешту поета 23 квітня). При цьому Шевченко замінив два слова у рядку 15, вставив слово в рядку 64. Повернувшись до тексту поеми пізніше, найімовірніше під кінець перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, він зробив ряд виправлень чорнилом: замінив слово у рядку 20, дописав рядки 21 — 22. Наступний етап роботи зафіксовано у «Більшій книжці», куди Шевченко 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, заніс нову редакцію твору. Під час переписування замінено слова в рядках 44 та 63, виправлено описку в рядку 86. Ґрунтовна переробка, якій Шевченко піддав поему, пов’язана насамперед з психологічним поглибленням образів центральних героїв. У другій редакції він, по суті, створив нову концепцію образу дівчини. В процесі редакційної обробки усунуто другорядні щодо розкриття основного змісту твору мотиви (про відпочинок арештантів, про весільний поїзд), натомість додано деталі, що роблять оповідь стислішою й конкретнішою.

Найімовірніше, з «Малої книжки» поему було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову. Деякі відміни цього списку, який не зберігся, подав О. Я. Кониський. Як варіанти поеми «Якби тобі довелося...» він відзначає ті самі фрагменти з «Малої книжки», що не ввійшли до другої редакції твору і вперше наведені в підрядко/670/вих примітках у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 130 — 134, й, очевидно, йдучи за цим виданням, не фіксує поодиноких варіантів в окремих рядках першої частини поеми (6, 7, 29, 31, 36) (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 16).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 453 — 456, з купюрою з огляду на цензуру в рядку 50 (випущено слово «опрігся») і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 199 — 202. Повний текст вперше опубліковано у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 130 — 134.

Поїзжане (поїжджани) — весільні гості, учасники весільного поїзду, що їдуть до церкви.

Оковита — горілка (від латинського aqua vitae — вода життя). Придани — див. коментар до поеми «Марина».




















«ЗАРОСЛИ ШЛЯХИ ТЕРНАМИ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 260 — 261).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датовано.

Датується за місцем твору у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 8 у третьому зшитку за 1849 рік) та часом перебування Шевченка в Раїмі в січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», куди вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі не раніше 1 листопада 1849 р., після повернення поета з Аральської описової експедиції, і не пізніше дня його арешту — 23 квітня 1850 р. У тексті «Малої книжки» після рядка 38 й розчерку, яким Шевченко позначив закінчення тексту, дописано ще три рядки, які становлять паралельний до рядків 36 — 38 варіант:


Не дай мені згинуть

На чужині, дай хоч глянуть

На тую країну.


До «Більшої книжки» твір не переписано.

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Уривки, наведені з нього О. Кониським, відповідають тексту «Малої книжки», за винятком рядків 2 («На тую Вкраїну») та 37 («На народ отой убогий». Див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори. — ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 13).

Рядки 36 — 38 (паралельний пізніший варіант), дописані в «Малій книжці» після завершального розчерку, подано Кониським і за списком у /672/ переробленому (можливо, Шевченком) вигляді:


Не дай мені згинуть

Отут на чужині!

(Там само. — С. 13).


Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 509 — 510, де подано за «Малою книжкою ».


















«ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 262 — 263);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 130).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 9 у третьому зшитку за 1849 рік) та за часом перебування Шевченка в Раїмі в січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», куди вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі не раніше 1 листопада 1849 р., коли поет повернувся з Аральської описової експедиції, і не пізніше дня його арешту — 23 квітня 1850 р. Невдовзі по переписуванні Шевченко вписав після рядка 17 новий рядок: «Тихою ходою» й виправив рядок 32. У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш з кількома виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Наведені О. Я. Кониським уривки відповідають тексту «Малої книжки» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 13).

Вперше надруковано у журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 5 — 6) за «Більшою книжкою» без останніх дев’яти рядків і з редакторською кон’єктурою з огляду на цензуру у рядку 24: «[На світі] благаєм?».

Уперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Т. Шевченка / Коштом Д. К Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 457, де подано за «Більшою книжкою» без останніх дев’яти рядків.












«У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 264 — 268); чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 131 — 133). Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 10 у третьому зшитку за 1849 рік) та часом перебування /673/ Шевченка в Раїмі у січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі не раніше 1 листопада 1849 р. і не пізніше 23 квітня 1850 р. (дня арешту поета). Під час переписування поет правив рядки 8, 21, 22, 23, 33, 37, 64, 66, 74. У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш із значними виправленнями (зокрема, вилучено чотири рядки після 12-го рядка та 22 рядки наприкінці твору) з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Єдина наведена О. Я. Кониським відміна цього списку відповідає рядкам 71 — 73 з «Малої книжки» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 14).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» під довільною редакційною назвою «Мати-покритка» та з деякими орфографічними змінами («над всіми», «пійде» замість «над всіма», «піде») в журналі «Основа» (1862. — № 8. — С. 1 — 3).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 458 — 460, де подано за публікацією «Основи» під тією ж редакційною назвою «Мати-покритка».















«НА ВЕЛИКДЕНЬ НА СОЛОМІ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» ЦЛ, ф. 1, № 71, с. 269);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 134).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 11 у третьому зшитку за 1849 рік) та часом перебування Шевченка в Раїмі у січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі не раніше 1 листопада 1849 р. і не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту Шевченка. Під час переписування твору до «Малої книжки» поет виправив рядки 9, 15.

У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш з виправленням у першому й п’ятому рядках з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — № 2. — С. 1) за «Більшою книжкою».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 461, де подано за першодруком. /674/










«БУЛО, РОБЛЮ ЩО, ЧИ ГУЛЯЮ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 270).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 12 у третьому зшитку за 1849 рік) та часом перебування Шевченка в Раїмі у січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Єдиний відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої твір переписано з невідомого автографа в Оренбурзі не раніше 1 листопада 1849 р., після повернення Шевченка з Аральської описової експедиції, і не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета. Незабаром після занесення тексту до «Малої книжки» Шевченко вніс виправлення (темнішим чорнилом) у рядки 24 та 29. До «Більшої книжки» твір не переписано.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 511 — 512, де подано за «Малою книжкою».












«БУВАЄ, ІНОДІ СТАРИЙ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 207).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 13 у четвертому зшитку за 1849 рік) та часом перебування Шевченка в Раїмі у січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої твір переписано з невідомого автографа в Оренбурзі, не раніше 1 листопада 1849 р., після повернення Шевченка з Аральської описової експедиції, і не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета. Незабаром після занесення вірша до «Малої книжки» поет вніс виправлення у рядки 4, 8, 16 — 17, 21. До «Більшої книжки» твір не переписано.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 440, де подано за «Малою книжкою».













«ХІБА САМОМУ НАПИСАТЬ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 208 — 210).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 14 у четвертому зшитку за 1849 рік) та часом перебування Шевченка в Раїмі у січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм. /675/

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі, не раніше 1 листопада 1849 р. і не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета. Під час переписування до «Малої книжки» поет правив рядки 6, 44, 47-50, 53, 57.

Згодом, найімовірніше 1857 року, наприкінці перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко перекреслив увесь текст олівцем.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 580 — 581, де подано за «Малою книжкою ».

Либонь уже десяте літо, Як людям дав я «Кобзаря». — Йдеться про перше видання збірки творів поета — «Кобзар», випущене 18 квітня 1840 р.

Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. — Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства «Напечатанные сочинения: Шевченки «Кобзарь», Кулиша «Повесть об украинском народе», «Украина» и «Михайло Чарнышенко», Костомарова «Украинские баллады» и «Ветка» було заборонено й вилучено з продажу (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814 — 1861. — К., 1982. — С. 135). Це потягло за собою і заборону згадок про цих діячів та друку їхніх творів. Після того, як 21 червня 1847 р. газета «Санктпетербургские ведомости» вмістила оголошення про продаж у книгарні І. Т. Лисенкова «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків», міністр освіти С. С. Уваров на вимогу III відділу 5 липня 1847 р. заборонив вміщувати в газетах та журналах оголошення про твори Шевченка, Куліша, Костомарова (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 149).

Дулевина — добре гартована сталь.
















«ДУРНІ ТА ГОРДІЇ МИ ЛЮДИ...»


Джерело тексту:

чорновий автограф в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 27 звор.).

Подається за автографом.

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа в альбомі Шевченка між чорновими автографами поезій «Ми вкупочці колись росли...», «Готово! Парус розпустили... », «За сонцем хмаронька пливе...», «Ми восени таки похожі...», уривками деяких інших творів, написаних тим же почерком і невдовзі переписаних з альбому до «Малої книжки» серед творів 1849 р., та за часом перебування Шевченка в Раїмі у січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Твір не закінчений.

Текст єдиного чорнового автографа в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. уривається на початку фрази. Роботи над твором Шевченко не продовжив, до «Малої книжки» його не переписав. /676/

Під час арешту поета 23 квітня 1850 р. в Оренбурзі альбом з єдиним автографом вірша «Дурні та гордії ми люди» був у нього відібраний і пересланий до III відділу, в архіві якого перебував до 1907 р.

Вперше надруковано за копією з автографа, що зберігався тоді в архіві Департаменту поліції, в журналі «Україна» (1907. — № 7/9. — С. 1 — 19; публікація Я. П. Забіли).

Вперше введено до збірки творів у впорядкованому В. М. Доманицьким виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 485 — 486, за першодруком.














«І ЗОЛОТОЇ Й ДОРОГОЇ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 211);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 109).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 15 у четвертому зшитку за 1849 рік) та часом перебування Шевченка в Раїмі у січні — квітні 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», куди вірш переписано з невідомого автографа не раніше 1 листопада 1849 і не пізніше 23 квітня 1850 р. (дня арешту поета). Невдовзі поет зробив виправлення у рядках 1, 5, 7, 9, 19.

У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш із значними змінами й виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 427, за «Більшою книжкою» з відміною у рядку 20: «А піде в найми» замість «І піде в найми».













«МИ ВКУПОЧЦІ КОЛИСЬ РОСЛИ...»


Джерела тексту:

чорновий автограф в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 5 звор. — 6);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 212 — 214);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 110 — 111).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в альбомі Шевченка між чорновими автографами поезій «Дурні та гордії ми люди...», «Готово! Парус розпустили...», «За сонцем хмаронька пливе...», «Ми восени таки похожі...», уривків деяких інших творів, зроблених тим же самим почерком і невдовзі переписаних з альбому до «Малої книжки» серед творів 1849 р., та за часом перебування Шевченка з січня по квітень 1849 р. в Раїмі, орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм. /677/

Первісний автограф в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. записано олівцем. З цього автографа Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, не раніше 1 листопада 1849 і не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета, переписав вірш, послідовно виправивши його текст, до «Малої книжки» (під № 16 до четвертого зшитка за 1849 рік). Одержавши «Малу книжку» в Новопетровському укріпленні, Шевченко викреслив олівцем усю другу половину тексту після рядка 35; 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, поет переписав вірш з деякими змінами й виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову (нині не відомий). Уривки, наведені з цього списку О. Я. Кониським, відповідають тексту «Малої книжки», за винятком двох відхилень: у першому рядку «вчилися» (замість «гралися»), у рядку 46 «за москалем» замінено на «за москалями» (або контаміновано з «Більшої книжки») і в зв’язку з цим ритмічно перебудовано весь рядок (замість варіанта «Малої книжки»: «За москалем та знов вертала» — варіант: «За москалями та вертала...» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 11).

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 429 — 430, де подано за «Більшою книжкою» без останнього рядка (з огляду на цензуру), з деякими орфографічними змінами та довільною заміною слова «Було» на «Бувало» в рядку 49: «Острижена. Бувало, вночі».

У творі відбились спогади Шевченка про дитячу дружбу з сусідською дівчинкою Оксаною Коваленко; в її образі риси реальної постаті Оксани Коваленко поєднано з життєвою долею зведеної дівчини — центрального жіночого образу в творчості поета. Реальна ж Оксана вийшла заміж (Жур П. В. Літо перше: 3 хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. — К., 1979. — С. 74 — 78). До неї ж звертається поет у вступі до присвяченої їй поеми «Мар’яна-черниця» (1841).

Сатурн (у греків — Кронос) — у римській міфології — бог землеробства, охоронець посівів, пізніше — бог часу.













«ГОТОВО! ПАРУС РОЗПУСТИЛИ...»


Джерела тексту:

чорновий автограф в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 9);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 215).

Подається за «Малою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом закінчення Аральської описової експедиції, орієнтовно: кінець вересня 1849 р., на шляху з Косаралу до Раїма. /678/

Первісний текст — автограф у альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр., виконаний, очевидно, коли експедиційна шхуна залишила Косарал і підіймалася вгору по Сирдар’ї. Текст написано олівцем, скорописом, слова поспіль недописано. З цього автографа Шевченко не раніше 1 листопада 1849 р., після прибуття до Оренбурга, не пізніше 23 квітня 1850 р., коли його заарештували, переписав вірш з виправленням у сьомому рядку до «Малої книжки» (під № 17 до четвертого зшитка за 1849 рік). До «Більшої книжки» твір не переписано.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 441, за текстом «Малої книжки».

Твір є ліричним підсумком експедиційних вражень.

Куга — різновид осоки.

Байдара — риболовецький човен, обтягнутий шкірою.

Косарал — острів на Аральському морі коло гирла Сирдар’ї, місце зимівлі Аральської описової експедиції у 1848 — 1849 рр.

Ти розважав-таки два літа. — Шевченко відвідав Косарал 27 — 30 липня 1848 р., потім зимував там з 26 листопада до кінця грудня 1848 р. або початку січня 1849 р., коли на деякий час перебрався до Раїма, укріплення на березі р. Сирдар’ї за 64 км від берега Аральського моря. У 1849 р. поет перебував на Косаралі з 29 червня по 19 липня та протягом кількох днів після 22 вересня. Невдовзі разом з О. І. Бутаковим він виїхав до Оренбурга, куди прибув 31 жовтня 1849 р. На Косаралі Шевченко виконав декілька малюнків.












«МИ ВОСЕНИ ТАКИ ПОХОЖІ...»


Джерела тексту:

чорновий автограф у альбомі 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 33 звор.);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 216 — 218);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 112 — 113).

Подається за «Більшою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа в альбомі 1846 — 1850 рр. серед творів 1849 р., а також за місцем у «Малій книжці» серед творів 1849 р. (під № 18 у четвертому зшитку за 1849 рік), орієнтовно: вересень — початок жовтня 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — автограф в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр., записаний між творами 1849 р. З цього автографа Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, не раніше 1 листопада 1849 і не пізніше 23 квітня 1850 р. (дня арешту поета), переписав вірш без двох останніх рядків та з виправленням у рядку 29 до «Малої книжки». У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, поет переписав вірш із значними виправленнями та переробками, зокрема з новим закінченням, з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. /679/

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 431 — 432, за «Більшою книжкою» з пропуском рядків 23 — 24.

З «Малої книжки» текст було занесено до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і нині не відомий. Уривки, наведені з цього списку О. Я. Кониським (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 12) відповідають тексту «Малої книжки», за винятком рядка 12, що відповідає тексту «Більшої книжки» («А річечка його взяла...»).

Благо тобі, друже-брате... — Очевидно, поет звертається до доброзичливого читача, можливо, до когось із друзів; про те, що він мав на увазі певну особу, даних немає.

А тобі, мій одинокий, Мій друже єдиний, Горе тобі на чужині Та на самотині. — Це поетичний діалог із самим собою, так само, як у поезії «Ну що б, здавалося, слова...»: «Чого ж тепер заплакав ти?»

1850












«ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф першої редакції у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 369 — 373).

Подається за цим автографом.

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (у першому зшитку за 1850-й рік, де його записано першим без порядкового номера) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту поета. Під час переписування поет зробив виправлення у рядках 16, 24; рядок після 37 замінено остаточним варіантом. У 1858 р. Шевченко створив другу редакцію вірша (вміщену у цьому ж томі).

Вперше надруковано у виданні: «Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 140 — 143).













«МИ ЗАСПІВАЛИ, РОЗІЙШЛИСЬ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 374). Подається за «Малою книжкою». Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 2 у першому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в /680/ Оренбурзі в січні — квітні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Єдиний відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 562, за «Малою книжкою».

Створення вірша пов’язане, ймовірно, з реальною подією: прощанням поета зі своїми друзями — Ф. М. Лазаревським, який наприкінці грудня

1849 р. надовго залишив місто, й С. П. Левицьким, якого на початку

1850 року переведено на службу до Петербурга, а також із О. І. Бутаковим та К. Є. Поспєловим, які навесні 1850 р. знову виїхали у степ (Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченко [Публ. М. Чалого] // Киевская старина. — 1899. — № 2. — С. 158).













«НЕ МОЛИЛАСЯ ЗА МЕНЕ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 375 — 377);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 169 — 170).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 3 у першому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі у 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту Шевченка. Під час переписування поет вніс виправлення у рядки 13, 36, 38. Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко вписав 43-й рядок («Вони ж неситії, пузаті»). У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш з виправленнями у рядках 14 і 40 — 42 з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Наведені з нього О. Я. Кониським рядки 13 — 14 та 40 — 43 відповідають тексту «Малої книжки», проте один з них, рядок 42, подано з помилкою: «І власть панам в твоєму раю» (замість «І вдасть панам в тво[ї]м раю», як у «Малій книжці»), що виникла в списку внаслідок неправильного прочитання автографа поета (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори. — ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 19).

Вперше надруковано без одинадцяти останніх рядків (40 — 51) в альманасі П. О. Куліша «Хата» (СПб., 1860. — С. 83 — 84) під довільною редакційною назвою «Хатина» та з помилковим позначенням місця написання твору: «1850, над Каспієм». /681/

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 550 — 551 за першодруком.

Повний текст вперше опубліковано у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 150 — 151 (подано за «Більшою книжкою»).

... Та безталанную мою, Мою Оксаночку... — Образ Оксани Коваленко набув, як і в інших творах поета, глибоко соціального узагальнення: відійшовши від реальних фактів біографії Оксани, автор зробив цей образ символом нещасливої долі дівчини-кріпачки.

















ПЕТРУСЬ

Поема


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 378 — 387);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 171 — 178).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. та часом перебування Шевченка 1850 року в Оренбурзі, орієнтовно: січень — 23 квітня 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої твір переписано під № 4 до першого зшитка за 1850 рік в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту поета. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав поему із значними виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Назву «Петрусь» і підзаголовок «Поема» дописано пізніше олівцем.

З «Малої книжки» поему переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав А, М. Жемчужникову і тепер не відомий (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 3, 14 — 16). У списку чимало відмін, серед них і явні недогляди, описки, як-от: 28 — «Засохне молодость твоя» (замість «моя»); 55 — «Та й зраділа» (замість «заридала»); 83 — «А Всемогущий хоч і знає» (замість «зна») тощо. Але є відміни, які збігаються з текстом «Більшої книжки» або близькі до нього:

160 — 161 І вас отак не продала

За генерала, за палати

169 — 170 Що ж то буде

З превосходительною

195 Та й спать, упоравшись, лягла.

З них рядки 169 — 170 відсутні у «Малій книжці», а у «Більшій книжці» мають варіант:

За генерала, за палати

І вас отак не продала. /682/

Рядок 195 відсутній у «Малій книжці», а у «Більшій книжці» має ідентичний текст. Це дає певні підстави віднести ці відміни списку, як твердив О. Я. Кониський, до виправлень Шевченка.

Після повернення Шевченка із заслання до Петербурга поема поширювалася в рукописних списках. Зберігся уривок списку (рядки 186 — 235) рукою П. О. Куліша з «Малої книжки» з незначними відмінами (ІЛ, ф. 1, № 87).

Крім списку П. О. Куліша, відомі списки у рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 134 — 139), в рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 211 — 213), у збірнику «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 673 — 679), у збірнику Л. Карнаухової (ІЛ, ф. 1, № 808 — 809, с. 261 — 273).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» із значними скороченнями (рядки 57 — 71, 106 — 107, 111 — 116, 131 — 134, 149 — 156, 181 — 186, 193 — 199, 204 — 205) під заголовком «З поеми „Петрусь“» у журналі «Основа» (1862. — № 7. — С. 1 — 5).

Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 552 — 559 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 187 — 191; в обох випадках подано за «Більшою книжкою».

Провідний мотив поеми навіяний народною баладою про Петруся, яка побутувала в численних варіантах (див.: Шубравська М. М. Поема Шевченка «Петрусь» і народна балада про «Петруся» // Народна творчість та етнографія. — 1987. — № 2. — С. 34 — 45).

І цугом в Київ повезли... — Тобто одвезли в кареті, запряженій поодинці або парами коней один за одним.

Царина — околиця, край села. У давнішу пору означало і ворота при в’їзді в село.

Архістратиг — за біблійною ієрархією, один із старших ангелів, воєначальник — св. Михаїл.

Аж у Почаєві була... — Тобто у православному монастирі в Почаєві (тепер Тернопільської області), заснованому в XVI ст. У 1833 р. перейменований на Почаївську лавру. Перебуваючи в Почаєві 1846 р., Шевченко зробив чотири акварельні малюнки лаври.

Проща — богомілля.















«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, Я НЕ ЗНАЮ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 388 — 390).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 5 у другому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Єдиний відомий текст — автограф у «Малій книжці». /683/

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 560 — 561 (подано за «Малою книжкою»).

Філософська основа проблематики твору — притаманне багатьом давнім культурам уявлення про метемпсихоз — переселення душ в інше тіло; Шевченкові виявився близьким морально-етичний варіант вчень (давньоіндійського кармічного, піфагорійського платонізму) про залежність переселення душі від морального обличчя померлого. Перша частина твору (рядки 1 — 31) становить сатиричну медитацію, предметом якої є інститут самодержавства. Друга частина (рядки 32 — 48) — ліричне звернення до М. Ю. Лермонтова; третя (рядки 49 — 60) — вдячне послання другові поета М. М. Лазаревському, який надіслав Шевченкові твори Лермонтова.

Саж — хлівець для відгодівлі свиней.

Толока — тут: громадський випас за селом.

В склепах, поваплених катами... — Очевидно, це біблійний образ: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених [поваплених — Ред.], які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти. Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!» (Матвія. Гл. 23. В. 27 — 28).

Де ж ти? Великомученице святий? — Йдеться про М. Лермонтова.

І ми, читая, оживаєм, І чуєм Бога в небесах. — Це ремінісценція з вірша М. Лермонтова «Когда волнуется желтеющая нива»: «И в небесах я вижу Бога». Цей же рядок Шевченко згадує пізніше в щоденнику (запис 17 червня 1857 р.).

Ти, знаю, лепту розділив Свою єдину... — Ремінісценція євангельської притчі: «І сів Він навпроти скарбниці, і дививсь, як народ мідяки до скарбниці вкидає. І багато заможних укидали багато. І підійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепти, цебто гріш. І покликав Він учнів своїх та й промовив до них: „По правді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозства свого все, що мала, — свій прожиток увесь...“» (Марка. Гл. 12. В. 41 — 44).

Ти переслав мені в неволю Поета нашого... — Друг Шевченка М. М. Лазаревський, з яким поет познайомився в Оренбурзі 1847 р., на його прохання, висловлене в листі від 20 грудня 1847 р., надісланому Лазаревському в Петербург, переслав Шевченкові твори М. Лермонтова (див. лист М. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка від 12 лютого 1848 р. // Листи до Тараса Шевченка. — С. 54 — 55). Однак через те, що пересилка відбувалася через проміжних адресатів, Шевченко не встиг одержати книжку до відправлення в Аральську експедицію і одержав її, очевидно, вже після повернення в Оренбург — наприкінці 1849 року.













«ЯКБИ ВИ ЗНАЛИ, ПАНИЧІ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 391 — 394).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований. /684/

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 6 у другому зшитку за 1850 рік) та за часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано з невідомого чорнового автографа в Оренбурзі на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня 1850 р. — дня арешту поета. Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування в Новопетровському укріпленні, поет вніс виправлення олівцем у рядок 51. До «Більшої книжки» твір не переписано.

Вперше надруковано у виданнях: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 152 — 155 та в журналі «Правда» (Львів, 1876. — № 4. — С. 175 — 177) за «Малою книжкою». У першодруці — празькому Кобзарі — є помилкове прочитання у рядку 27 («Там батько, плачучи за дітьми»). Публікація журналу «Правда» має кон’єктуру у третьому рядку («То ви б ідилій не творили») та різночитання у рядку 15 («Тої хатиночки у гаї»). Редакторська кон’єктура у третьому рядку спричинена, ймовірно, міркуванням, що поет помилково вжив слово «елегія» замість «ідилія», маючи на увазі ідилічне змалювання сільського життя. Однак можливе й інше розуміння: елегія — синонім солодкаво-сентиментальної поезії.

Брати на панщину ходили, Поки лоби їм поголили! А сестри!.. У наймах, сестри, й умрете! — Брати поета Микита і Йосип не служили в армії, а сестри не наймитували; Шевченко узагальнює реальні факти до висоти типового явища, прагнучи передати страждання усього народу, часткою якого була і його родина, і він сам.


















«БУВАЄ, В НЕВОЛІ ІНОДІ ЗГАДАЮ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 395 — 398, 191 — 194).

Подається за «Малою книжкою».

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 7 у другому та третьому зшитках за 1850 рік) та за часом перебування в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», куди твір переписано в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту поета. Через те, що при зшиванні «Малої книжки» окремі зшитки помилково було переставлено, твір записано в двох місцях збірки: рядки 1 — 49 — на стор. 395 — 398, а 50 — 134 — на стор. 191 — 194. До «Більшої книжки» твір не переписано.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 563 — 564 та 433 — 435, за «Малою книжкою» як два самостійні твори. Цілісний текст вперше надруковано /685/ В. М. Доманицьким у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 504 — 507.

Звернення до історії українсько-польських взаємин могло бути творчим наслідком зближення поета з колонією польських політичних засланців в Оренбурзі. Твір побудовано у формі ліро-епічного віршованого оповідання старого козака про один з трагічних епізодів боротьби проти польсько-шляхетського поневолення. Відомості про ці часи Шевченко мав з «Истории русов», «Запорожской старины» І. Срезневського, а також із гоголівського «Тараса Бульби». Романтична умовність, властива творчості українських романтиків і використана раніше й самим поетом (напр., у поезії «За байраком байрак...»), — мотив могили, що розкривається, — тут значно приглушена натяком на те, що це могло бути марення або сон ліричного героя.

...Усі ті могили, усі отакі. Начинені нашим благородним трупом, Начинені туго. Оце воля спить! — Бувши у 1846 р. учасником археологічних розкопок скіфської могили Переп’ят, які провадили вчені Київського університету, Шевченко, звичайно, знав про походження принаймні деяких могил; але в його творчості, як і в творчості українських романтиків, образ могили, починаючи з ранньої поезії «Думи мої, думи мої...», служить символом похованої в ній разом із загиблими в битвах козаками волі народу.

А ми браталися з ляхами! Аж поки третій Сигизмонд 3 проклятими його ксьондзами Не роз’єднали нас... — Послідовно — вже від епопеї «Гайдамаки» — проводячи ідею слов’янського єднання, поет дещо ідеалізує взаємини України з Польщею до Брестської унії 1596 р., прагнучи показати історичну можливість такого єднання. Насправді експансія польської шляхти й католицької церкви на схід почалася до унії. Активним прибічником цієї експансії та організатором унії і збройного придушення козацьких повстань першої третини XVII ст. був Сигізмунд III Ваза (1566 — 1632) — польський король (з 1587), шведський король (1592 — 1599).

Чура (джура) — прислужник козацького старшого чи й просто заможного козака.














«І СТАНОМ ГНУЧИМ, І КРАСОЮ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 195 — 198);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 107 — 108).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 8 у третьому зшитку за 1850 рік) і часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня (дня арешту /686/поета); переписуючи, Шевченко зробив чимало виправлень. Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування в Новопетровському укріпленні, Шевченко закреслив увесь текст олівцем. У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 425 — 426.

Особа, до якої звернено вірш, не відома. Висловлені деякими авторами припущення, що цією особою є згадана Ф. М. Лазаревським татарка Забаржада, фактами не підтверджується; жоден мемуарист, окрім Ф. М. Лазаревського, про Забаржаду не згадує (Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченке // Киевская старина. — 1899. — № 2. — С. 157 — 158).













«ОГНІ ГОРЯТЬ, МУЗИКА ГРАЄ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 199);

чистовий автограф на окремому аркуші з датою 10 травня 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 768);

чистовий автограф на окремому аркуші, подарований К. Є. Троцині 12 травня 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 31);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 106).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 9 у третьому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі у січні — квітні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано орієнтовно навесні 1850 р., не пізніше 23 квітня (дня арешту поета), з невідомого автографа.

У 1858 р. поет повернувся до роботи над цим твором. 10 травня 1858 р. він переписав вірш, значно його виправивши, на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 768). 12 травня Шевченко записав текст з пам’яті олівцем для подарунку К. Є. Троцині (Троцина Костянтин Єлисеєвич (1827 — ?) — ніжинський повітовий маршалок; Шевченко познайомився з ним у Петербурзі 1858 р., коли Троцина як представник полтавського дворянства працював у земельному комітеті, створеному для підготовки селянської реформи). На аркуші є напис рукою Троцини: «Автограф Тараса Григорьевича Шевченко, оставленный им мне на память; написан им у меня на квартире в С.-Петербурге 12-го мая 1858 г. К. Троцина» (ІЛ, ф. 1, № 31). З цього автографа з деякими змінами не раніше 12 травня і не пізніше 22 листопада 1858 р. вірш переписано до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і те/687/пер не відомий. Уривки з нього, наведені О. Кониським, відповідають тексту «Малої книжки» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 8).

Вперше надруковано в газеті «Иллюстрация» (1861. — № 17. — 13 липня. — С. 7.1) за «Більшою книжкою».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 428, за «Більшою книжкою ».
















«ЧИ ТО НЕДОЛЯ ТА НЕВОЛЯ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 200 — 201).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 10 у третьому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р.

Єдиний відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту поета.

Згодом Шевченко перекреслив увесь текст олівцем і не переписав його до «Більшої книжки».

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 578 — 579, за «Малою книжкою».

Ви тяжкий камень положили Посеред шляху... і розбили О його... Бога боячись! Моє малеє та убоге Та серце, праведне колись! — Тут наявне поєднання біблійних образів «каменю тяжкого» (Захарія. Гл. 12. В. 3) та каменю, об який будуть розбиті діти проклятої іудеями «вавилонської дочки» (Пс. 137); пор. у Шевченковому переспіві 136-го псалма: «І розіб’є дітей твоїх О холодний камень».











«НА БАТЬКА БІСОВОГО Я ТРАЧУ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 202);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 104).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 11 у третьому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня (дня арешту поета). Під час переписування до «Малої книжки» поет виправив два рядки. У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевчен/688/ко переписав твір зі значними переробками до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом А Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 421 (подано за «Більшою книжкою »).














«І ДОСІ СНИТЬСЯ: ПІД ГОРОЮ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 203 — 204);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 105).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 12 у третьому зшитку за 1850 рік) та часом перебування Шевченка в Оренбурзі взимку й навесні 1850 р., до арешту 23 квітня, орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», куди вірш переписано, ймовірно, на початку 1850 року, не пізніше дня арешту поета 23 квітня, з невідомого автографа. В тексті наявна значна авторська правка. У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш з деякими виправленнями, особливо наприкінці твору, до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 11 — 12. — С. 3 — 4) за «Більшою книжкою»; рядок 22 поданий так: «І сам пішов опочивати», що збігається із списком Г. Н. Мордовцевої (ІЛ, ф. 3, № 1989, с. 511).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 424, за першодруком.

З «Більшої книжки» твір переписано до списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову й тепер не відомий (Див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 8). Подані з нього фрагменти відповідають тексту «Більшої книжки».
















1857




МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ


Джерела тексту:

чорновий автограф на листі М. М. Лазаревського до Шевченка від 8 серпня 1856 р. (ІЛ, ф. 1, № 45);

фрагменти чистового автографа, надісланого Шевченком Я. Г. Кухаренкові з листом від 5/17 червня 1857 р., опубліковані О. Я. Кониським (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 5 — 7);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 192 — 204).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «1857. Маія 16. Новопетровское укрепление».

Датується: 16 травня 1857 р., Новопетровське укріплення. /689/

Найраніший текст другої редакції — чорновий автограф на листі М. Лазаревського до Шевченка, надісланому на ім’я коменданта укріплення І. Ускова, містить фрагмент твору (рядки 12 — 144). Написаний він не раніше 7 квітня 1857 р. (дата одержання листа від Я. Кухаренка, написаного 18 грудня 1856 р. — див. Листи до Тараса Шевченка. — С. 76 — 77) і не пізніше 16 травня (дата закінчення твору, зафіксована в «Більшій книжці»). Уже наступний автограф, надісланий поетом при листі до Я. Г. Кухаренка 5 червня 1857 р., значно різниться від чорнового автографа. Автограф, надісланий Кухаренкові, не зберігся; О. Кониський, одержавши його від сина Я. Кухаренка, опублікував фрагменти з нього у зіставленні з текстом видання: Кобзарь Тараса Шевченка. — Львів, 1893. — Ч. 2. — С. 193 — 205, — у ЗНТШ (1900. — Кн. 1. — С. 5 — 7). Судячи з цих фрагментів, в автографі Кухаренка між рядками 199 та 200 був великий уривок, яким розпочинався п’ятий розділ поеми; до основного тексту цей фрагмент не потрапив. Цей же фрагмент наявний у тексті першодруку (Основа. — 1861. — № 2. — С. 1 — 13). Дуже відрізняючись від тексту автографа Кухаренка, першодрук є найближчим до тексту «Більшої книжки»; очевидно, публікацію «Основи» зроблено за невідомим проміжним автографом. За першодруком виконано список Д. Демченка в його рукописній збірці 1865 року «Кобзар» (ІЛ, ф. 1, № 81).

Хронологічно найпізнішим і найбільш викінченим є текст «Більшої книжки», під яким стоїть авторська дата закінчення першого варіанта другої редакції твору — 16 травня 1857 р.; при переписуванні поет зробив незначні виправлення. Чистовий автограф у «Більшій книжці» — основний текст другої редакції твору. За ним виконано рукописну копію П. О. Куліша 60-х років (ІЛ, ф. 1, № 87).

Уперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 585 — 598 (за першодруком).

Друга редакція поеми має грунтовно перероблений сюжет, іншу розповідну композицію, інакше побудовану систему образів, ширшу проблематику, що зумовило її оригінальність порівняно з першою редакцією твору (1847 р.).

7 мая 1857 року. — Дата, ймовірно, помилкова; надісланий Я. Кухаренкові автограф поеми має іншу дату — 7 квітня. Це був радісний для Шевченка день, коли він одержав дружнього, сповненого щирого співчуття й підтримки листа від Кухаренка. Цей лист послужив стимулом для поновлення роботи над поемою, результатом чого стало створення нової її редакції 1857 р.

Аж за Уралом, за Елеком... — Правильна назва річки, яка впадає в Урал між Оренбургом і Уральськом, — Ілек.

Варнак — каторжник.

Кобила — колода, на якій карали канчуками.

Скрепиця — дерев’яні колодки-кайдани.

... І Очаков брали... — Переможний штурм турецької фортеці Очаків військами генерал-фельдмаршала Г. О. Потьомкіна відбувся 6 грудня 1788 р.

А Запорожжя Перше руйновали... — Запорозьку Січ було зруйновано за наказом Катерини II військами генерала П. А Текелія у червні 1775 р. /690/

Апостол — християнська богослужбова книга, що містить частину Нового Завіту (Діяння та Послання апостолів).

Со святими — заупокійна молитва (див. коментар до поезії «Чума»).

Бо тут Сибір була колись... — Йдеться про Сибір як взагалі про місце каторги та заслання.















НЕОФІТИ

Поема


Джерела тексту:

уривок чорнового автографа (рядки 160 — 261) на окремому аркуші, складеному вдвоє (ІЛ, ф. 1, № 29);

титульний аркуш чистового автографа з дарчим написом М. О. Маркович (Марку Вовчку), датованим 3 квітня 1859 р. (ІЛ, ф. 1, № 30);

текст, опублікований у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 166 — 187), за автографом, подарованим Марку Вовчку і нині не відомим;

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 205 — 224).

Подається за «Більшою книжкою». Припущені в епіграфі описки усуваються за Біблією, виправлення подаються в квадратових дужках.

Дата в автографі «Більшої книжки»: «1857. 8 декабря. Нижний Новгород» (час завершення твору).

Датується за чистовим автографом у «Більшій книжці» та записом у щоденнику від 8 грудня 1857 р.: 8 грудня 1857 р., Нижній Новгород.

8 грудня 1857 р. Шевченко записав у щоденнику: «В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее «Неофиты, или первые христиане». Хорошо, если бы не обманул меня Щепкин, я ему посвящаю это произведение, и мне бы ужасно хотелося ему прочитать и услышать его верные дружеские замечания». Отже, первісний текст поеми було створено протягом 5 — 8 грудня. Цей автограф не зберігся.

Найраніший відомий текст — уривок чорнового автографа на окремому аркуші, складеному вдвоє. Перша сторінка має пагінацію « 3 » — це означає, що уривкові передувало орієнтовно ще дві сторінки — 60 — 70 рядків тексту, можливо, від початку першого розділу (ІЛ, ф. 1, № 29). Переписуючи цей текст з невідомого автографа, Шевченко зробив виправлення в рядках 161, 205 — 206, 247, 254; найважливіша зміна полягає в тому, що він увів сцену оргії.

4 січня 1858 р. Шевченко надіслав автограф поеми (нині не відомий) П. О. Кулішеві, зазначивши: «Тепер посилаю тобі з оцим добрим чоловіком, з Овсянниковим, свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну» (П. Овсянников — урядовець нижегородської контори пароплавного товариства «Меркурій», який прихистив Шевченка у своїй домівці восени 1857 р. — Ред.). 17 — 18 січня він повідомив Щепкіна: «Незабаром получиш ти од Куліша мої «Неофіти». Тільки се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом ЇЇ ще треба доробить». 21 січня Шевченко пише М. М. Лазаревському: «Возьми у Куліша та прочитай мої «Неофіти». /691/ Вони ще не викончені. Шрейдерс (чиновник для особливих доручень при нижегородському губернаторі; Шевченко жив у нього з початку січня 1858 р. — Ред.) швидко вернеться в Нижній, то щоб Куліш переписав «Неофіти» і дав йому для передачі Щепкіну».

П. О. Куліш, одержавши автограф, відповів Шевченкові 20 січня: «Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, та не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька, ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків — то ж його діло. Найближчі тепер до нього люде по душі — ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Та не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 102). На це Шевченко відповів листом від 26 січня 1858 р.: «Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тільки прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках». У листі-відповіді від 1 лютого 1858 р. Куліш погодився виконати прохання Шевченка: «Неофіти» пошлемо по словесі твоєму, аби тільки той Шрейдерс завітав до нас у друкарню. Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке — добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі абощо; а розхриставшись, далебі, не годиться виходить між люде» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 104).

Наступного дня Куліш виїхав спочатку на свій хутір Мотронівку, а тоді за кордон, узявши з собою Шевченкові рукописи. 10 лютого М. М. Лазаревський писав Шевченкові з Петербурга: «Кажется, я тебе уже писал, что Кулиш уехал за границу, а если не писал, то теперь скажу: он уехал отсюда в самые заговины на пост (2 ч[исла]) в Малороссию, а оттуда сейчас же чрез Варшаву в Брюссель, где будет слушать лекции в университете, после того в Париж и еще кое-куда; думает вернуться в октябре или ноябре; твоих произведений он мне не показывал, так как я виделся с ним накануне отъезда; у него все было уже уложено. Говорил, что там займется всем и оттуда будет писать» (Там само. — С. 109). Одночасно з Лазаревським до Шевченка написав із Саратова М. І. Костомаров, висловивши жаль, що Куліш завіз «Неофіти», а поет «не зоставив у себе другого списку» (Там само. — С. 108). Більше цей автограф поеми в Шевченковому листуванні не згадується. Багатьма роками пізніше, 20 жовтня 1889 р., Куліш писав О. М. Огоновському: «Шкода, що погинули такі автографи, як «Наймичка» і «Неофіти» Шевченка, котрі я повикінчував чи подомальовував, як і «Сіру кобилу» (йдеться про оповідання П. Куліша 1860 р. — Ред.). Тепер би й мені самому хотілось подивитись, як вони вийшли почорну від авторів. «Наймичкою» я так задовольнив Тараса, що вертаючись з неволі, надіслав він мені «Неофіти», просячи зредагувати і послати Щепкіну. Я вволив його волю...» (Життя й революція. — 1927. — № 12. — С. 249). Доля Шевченкового автографа, надісланого Кулішеві, а також редагованого Кулішем рукопису не відома.

Дальшу фазу роботи Шевченка над текстом поеми було зафіксовано в автографі твору, подарованого згодом Марку Вовчку з дарчим написом: /692/ «Любій моїй єдиной доні Марусі Маркович. На пам’ять 3 апреля 1859. Т. Шевченко». За цим автографом поему було опубліковано у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 166 — 187. Упорядники видання зазначали: «Ми туточки друкуємо їх по автографу автора, зіставшомуся у п. Маркевички (Марко Вовчок), додаючи вар’янти з львівського видання (Поезії Т. Шевченка: У 2 т. — Львів, 1867. — Ред.) і видання Кожанчикова (Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — Ред.) (Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — С. 166). Цей автограф розшукував В. М. Доманицький, готуючи у 1905 — 1906 рр. видання повного «Кобзаря». 26 травня 1906 р. він писав Марку Вовчку: «Відомо мені, що і у Вас, високоповажана Маріє Олександрівно, повинен бути автограф «Неофітів», з якого вони видрукувані були у празькому виданні, але з чималими помилками. Бажаючи, щоб повне видання «Кобзаря» було разом з тим як можна правдиве, без помилок, я і звертаюсь до Вас з проханням [...], чи не були б Ви такі ласкаві надіслати рекомендованим листом той автограф мені на перегляд...» (Листи до Марка Вовчка. — К., 1979. — Т. 2. — С. 401). Відповідь письменниці невідома; ймовірно, вона повідомила В. М. Доманицького, що автограф знаходиться у полтавського поміщика Ф. І. Дейкуна-Мовчаненка, її давнього знайомого. У примітках до поеми у «Кобзарі» 1908 р. Доманицький писав: «Автограф, що мав зберігатися в паперах Марка Вовчка, зараз є у д[обродія] Ф. І. Дейкуна, в Полтавщині. Це той оригінал, що по ньому видрукувано текст у празькому виданні. Д[обродій] Дейкун сповіщає, що на оригіналі, що дала йому покійна М. Ол. Маркович, є така посвята...» (подано текст присвяти, наведений нами вище. — Ред.) (Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 631). Про те, що у Ф. І. Дейкуна справді зберігався повний текст автографа, а не лише титульний аркуш з епіграфом, свідчить лист В. М. Доманицького до П. Я. Стебницького, який допомагав Доманицькому в підготовці «Кобзаря», від 12 (25) липня 1906 р.: «Щодо Дейкуна, то спасибі, що переписали «Неофіти» і інше, бо це другий Корсун» (малося на увазі небажання Ф. І. Дейкуна, як і свого часу О. О. Корсуна, надати автограф для видання. — Ред.) (Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. — С. 244). Невідомо, коли Стебницький передав автограф Доманицькому; уже готуючи перевидання повного Кобзаря у 1910 р., Доманицький писав Стебницькому 5 лютого 1910 р.: «Щодо автографа Дейкуна, то він малоцікавий: один з найраніших, і до того видрукований в «Вечерницях» та в примітках в празькому «Кобзарі». Для історії текст, очевидно, цікавий, але для цілей практичних (як-от зараз) — мало» (Там само. — С. 298). Дальша доля цього автографа невідома; зберігся лише титульний аркуш із присвятою та епіграфом (ІЛ, ф. 1, № 30) з авторською датою присвяти «З апреля 1859 р.».

Текст, надрукований у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» ( Прага, 1876. — С. 166 — 187) за автографом, подарованим поетом Марку Вовчку, становить дальшу обробку твору і водночас зберігає деякі ранні та проміжні варіанти.

У 1858 р., не раніше 21 лютого і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав поему з невідомого автографа з виправленнями у рядках 69, 72, 77, 83, 116, 123, 139, 160, 163 — 165, 195, 238, 399, 552 до «Більшої книжки», текст якої остаточний. /693/

Від «Більшої книжки» походить список невідомої особи, що належав Л. М. Жемчужникову; список втрачено. Його фрагменти опублікував О. Я. Кониський (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 11 — 13). «Ся поема, — зазначав О. Я. Кониський, — переписана в третій книжочці письмом, різко відмінним від письма перших двох; ніяких поправок рукою Шевченка нема. Пролог починається з „Благословенная в женах“. Поема датована: „3 декабря (грудня) р. 1857. Нижній Новгород“. В даті, очевидно, писарська помилка. В Записках Шевченка (Кобзарь, т. III, 158) від 8 грудня читаємо: «Усі оці чотири дні (4, 5, 6 і 7 груд.) писав поему... здається, назову її „Неофітами“» (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 11). Текст переписано за «Більшою книжкою» з багатьма описками, пропусками й перекрученнями переписувача.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 4. — С. 1 — 17) з редакційною приміткою: «У листі до М. М. Лазаревського от 21 января 1858 р. («Основа», Ш-я книжка 1862 р., лист XII-й) Т. Гр. Шевченко писав, що «Неофіти» не викончені». Після того він не приймався за їх; вони так і зостались невиконченими. — Ред.». Редакція «Основи» помилково віднесла ці слова Шевченка, що стосувались ранішої редакції поеми (1857 р.) до пізнішої редакції 1858 р., внесеної до «Більшої книжки». З огляду на цензуру текст «Більшої книжки» в «Основі» опубліковано з численними купюрами у рядках 56 — 60, 86, 140, 165, 292, 300, 306 — 317, 352 — 357, 453, 517, а також з редакційними виправленнями. Епіграф виправлено за текстом Біблії. За ранніми джерелами внесено назву «Пролог» між рядками 16 і 17. Бажаючи уникнути цензурних переслідувань, П. О. Куліш написав передмову до твору, доводячи, що зміст поеми виключно історичний: «Ее содержание относится к временам первых мучеников за веру в живую истину, которая воссияла среди язычества, погруженного в низкие материальные страсти...»; «интерес этой поэмы — общечеловеческий» (Наше минуле. — 1919. — № 1 — 2. — С. 23 — 24). Передмова опублікована в «Основі» не була. Цей текст поеми вперше введено до зібрання поезій у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 599 — 617.

За «Більшою книжкою» виконано список П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 87, арк. 116 — 129 звор.).

Від тексту «Основи» походять списки у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 61 — 69 звор.) та 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 73 — 84).

Існував проміжний автограф, який не зберігся, але ця стадія розвитку тексту поеми дійшла до нас у ряді списків, що в сукупності становлять єдину рукописну традицію. Це список у рукописному «Кобзарі» (1861), що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 427 — 462); список у рукописному збірнику без назви й дати (Публічна бібліотека Грузії, відділ рідкісних видань, № 41, с. 39 — 93); список у рукописному збірнику без назви й дати (ДМШ, А-546) і найпізніший з них — список у «Кобзарі» 1860 з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 224 — 242); дуже близький до останнього списку текст поеми опубліковано в журналі «Вечерниці» (1862. — № 31 — 33).Спільною особливістю цих п’яти текстів є наявність у пролозі до поеми 60 рядків, що не увійшли до остаточного /694/ тексту «Більшої книжки», а також значних різночитань, які, проте, не змінюють ідейно-художнього змісту твору.

Неофіт (від грецького neophitos — новонавернений) — новий прибічник певної релігії; у поемі неофіти — перші християни в Стародавньому Римі у І ст. н. е.

Щепкін Михайло Семенович (1788 — 1863) — відомий російський актор; із Шевченком познайомився, ймовірно, у Києві 1843 р., підтримував з ним дружні взаємини. Надовго затриманий по дорозі із заслання в Нижньому Новгороді, Шевченко, потребуючи дружньої підтримки, звернувся до М. Щепкіна з проханням: «Якби-то нам побачиться... Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!» (лист від 12 листопада 1857 р.). Одержавши згоду актора приїхати до Нижнього, Шевченко домовився про його гастролі з директором місцевого театру О. П. Варенцовим. У 1857 р., 21 грудня, Шевченко записав у щоденнику: «Сегодня получил письмо от М. С. Щепкина. Он сегодня выехал из Москвы, и послезавтра я обниму моего старого, моего искреннего друга. Как я счастлив этой нелицемерной дружбой! Не многим из нас Бог посылает такую полную радость, и весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семенович». А 24 грудня з’явився стислий запис: «Праздникам праздник и торжество єсть из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семенович Щепкин». Цю пам’ятну дату і відзначив Шевченко у присвяті Щепкіну, яка відкриває твір. Шість днів перебування Щепкіна у місті, бесіди з ним, його виступи в ролях Городничого, Любима Торцова, Матроса, Михайла Чупруна у п’єсах М. В. Гоголя, О. М. Островського, Т.-М.-Ф. Соважа й Ж.-Ж.-Г. Делур’є, І. П. Котляревського стали найяскравішим переживанням поета, відбившись у двох дальших його записах у щоденнику під 29 і 30 грудня, в яких висловлене захоплення й любов поета до свого геніального й відданого друга.

Музи — у грецькій міфології — дочки верховного бога Зевса і богині пам’яті Мнемозіни; дев’ять муз є покровительками науки, поезії, мистецтва.

Грації — у римській міфології — покровительки краси, радості й витонченості (у грецькій міфології їм відповідають харити).

Лета — у грецькій міфології — річка забуття у підземному царстві, де після смерті опиняються душі померлих; випивши з неї води, померлий забуває про своє земне життя. Шевченко створив тут антитезу відомому вислову «канути в Лету» — забути.

Назорей (назарей) — прозвище Ісуса Христа за містом, де минуло його дитинство, — Назаретом на півночі Палестини (Матвія. Гл. 2. В. 21 — 23). Назареї (староєвр. назар — відмовлятися) — іудейські аскети-проповідники, попередники християнства.

Голгофа — пагорб поблизу Єрусалима, на якому, за Євангелієм, розіп’яли на хресті між двома розбійниками Ісуса Христа.

Декій (Децій) Гай (200 — 251) — римський імператор (249 — 251).

Перон (37 — 68) — римський імператор з династії Юліїв-Клавдіїв, відомий жорстокістю й розпустою, лютий переслідувач християнства, яке виникло в І ст. н. е. як релігія пригноблених; правив з 54 по 68 рік н. е.

Гіменей — у грецькій та римській міфології — бог шлюбу. /695/

Гінекей (від грецького gynakéios — жіночий) — жіноча половина житла.

Пенати — у римській міфології — боги-охоронці домашнього вогнища, родини.

Капітолій — храм бога Юпітера на Капітолійському пагорбі, одному з семи пагорбів, на якому виник стародавній Рим.

Синкліт — рада вищих урядовців, яка збиралася в храмі Юпітера. У поемі маються на увазі, очевидно, жерці храму Юпітера.

Алкід — син Зевса і Алкмени Геракл (Геркулес) — найславетніший герой грецької та римської міфології.

Гетери (грецьке hetaira) — у стародавній Греції незаміжні й незалежні, освічені й артистичні жінки; згодом так стали називати й блудниць.

Вефлеєм — місто в стародавній Палестині, де народився Ісус Христос.

Фарисеї (грецьке pharisáioi — ті, що відділились) — суспільно-релігійна течія в стародавній Іудеї в II ст. до н. е. — II ст. н. е.; вони прирекли Христа на страту.

Іудея — в 6 — 395 рр. н. е. римська провінція в південній Палестині.

Козлоногий п’яний дід — Фавн, або Пан, за грецькою та римською міфологією, бог — покровитель природи.

Пріап — за римською міфологією, бог почуттєвих насолод.

Кіприда — одне з імен Афродіти-Венери, богині кохання, яка народилася в морських хвилях коло берегів острова Кіпр.

Сіракузи — давньогрецьке місто на острові Сицилії, засноване близько 734 р. до н. е., у 211 р. до н. е. завойоване римлянами.

Скіфія — держава, що існувала в Північному Причорномор’ї у VII ст. до н. е. — III ст. н. е.; об’єднувала народи Причорномор’я на чолі зі скіфами — одним із племен іранської групи. Тогочасна історіографія ототожнювала скіфів із слов’янами; у Шевченка в тексті поеми теж «скіфи сіроокі, погоничі, рабов раби». Тут Скіфія — дальня околиця Римської держави, місце вигнання, а в контексті езопівської мови твору — аналог Сибіру, місця заслання у царській Росії; це чергова «обмовка» автора, яка знову відсилає читача до дійсності.

...В британських, галльських легіонах Не муштровались! — Авторський натяк на звичайне для царизму покарання шляхом віддання на військову службу у далекі батальйони (кавказькі, де загинули О. О. Бестужев (Марлінський), О. І. Одоєвський, оренбурзькі, де служили О. Плещеєв, Е.-В. Желіговський, сам автор тощо).

Нероне лютий! Божий суд, Правдивий, наглий, серед шляху Тебе осудить... — Легко зрозумілий натяк на раптову смерть у 1855 р. царя Миколи I, яку сучасники пов’язували із поразкою в Кримській війні.

Медуза — за грецькою міфологією, одна з трьох горгон, крилатих жінок-чудовиськ із зміями замість волосся, один погляд яких перетворював усе живе на мертвий камінь. Ю. О. Івакін переконливо обгрунтував припущення, що Шевченко мав на увазі іншу богиню також із зміями замість волосся — Мегеру, одну з трьох ериній — богинь помсти (у римській міфології — фурій), оскільки у поемі йдеться про криваву помсту деспотам (Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця: Літературно-критичні нариси. — К., 1986. — С. 36). /696/


Преторіани (лат. praetoriani) — імператорська гвардія.

Сенат (лат. senatus) — вищий орган державної влади, в імператорському Римі підлеглий імператору.

Ліктори (lictores) — почесні охоронці вищих урядовців у древньому Римі.

Колізей (від лат. colosseus — величезний) — амфітеатр Флавіїв у Римі, збудований у 75 — 80 рр. н. е., служив для боїв гладіаторів та інших видовищ.

Псалом новий Господеві. — Тут використано текст Шевченкового переспіву 149-го псалма з циклу «Давидові псалми».

Стратег (від грец. stratégós) — у Давній Греції воєначальник високого рангу.

Кров потекла. Ликує Рим! — Можлива ремінісценція початку відомого вірша М. Лермонтова 1836 р. «Умирающий гладиатор» («Ликует буйный Рим»); на цей сюжет Шевченко 1856 року на засланні виконав малюнок «Умираючий гладіатор».

...Тризну править По Сціпіонах... — Сціпіони в давньому Римі належали до роду Корнеліїв; із Сціпіонів вийшли відомі полководці й державні діячі; жили в III — II ст. до н. е., задовго до описуваних у поемі подій; отже, у Шевченка це анахронізм.

Лідійський — прикметник від назви Лідії — малоазіатської провінції Римської імперії, уславленої копальнями золота.

З позорища увечері У терми сховався Святий кесар з лікторами. — Позорище — тут у розумінні видовища й прилюдного зганьблення; терми — громадські лазні у давньому Римі з приміщеннями для гімнастики, бенкетів тощо.

Альбано — місто неподалік від Рима, де була священна гора й храм Юпітера.

Морок — міфологічний володар підземного царства; у «Більшій книжці» до цього імені подано примітку невідомою рукою — «Скифский Плутон»; у «Кобзарі» 1876 р., де текст опубліковано за автографом, подарованим Марку Вовчку, є примітка — «Скандинавський Плутон».

Інші редакції та варіанти

Почеп — містечко, подароване гетьманом Іваном Скоропадським князю О. Д. Меншикову; пізніше Шевченко замінив цей надто виразний натяк на російську дійсність більш узагальненим — «байстрятам дещо»; останній вислів уже стосувався широкого кола царедворців, яким російські самодержці роздаровували землі, обертаючи на кріпаків раніше відносно вільних українських козаків і селян.














ЮРОДИВИЙ


Джерело тексту:

рукописна копія О. Я. Кониського з автографа (ІЛ, ф. 77, № 3). Подається за цією копією. Датується орієнтовно: грудень 1857 р., Нижній Новгород.

Твір не закінчено. Він становить, ймовірно, вступ до поеми, про задум якої Шевченко зробив запис у щоденнику 19 липня 1857 р.: поет бачив уві /697/ сні «какой-то восточный город, утыканный, как иглами, високими минаретами». «В тесной улице этого восточного города встречаю я будто бы ренегата Николая Эварестовича Писарева в зеленой чалме и с длинною бородою. А безрукий Бибиков и рядом с ним Софья Гавриловна Писарева сидят на балконе и тоже в турецком костюме. Они что-то говорили о Киевском пашалыке. [...] У меня все вертелся перед глазами ренегат Писарев с своим всемогущим покровителем и с своєю бездушной красавицей супругой. Где он? И что теперь с этим гениальным взяточником и с его целомудренной помощницей? Я слышал здесь уже, что он из Києва переведен был в Вологду гражданским губернатором и что в Вологде какой-то подчиненный ему чиновник публично в церкви во время обедни дал ему пощечину. И после этой истинно торжественной сцены неизвестно куда скрылся так громогласно уличенный взяточник.

В ожидании утра я на этом полновесном фундаменте построил каркас поэмы вроде «Анджело» Пушкина, перенеся место действия на Восток. И назвал ее «Сатрап и Дервиш». При лучших обстоятельствах я непременно исполню этот удачно проектированный план. Жаль, что я плохо владею русским стихом, а эту оригинальную поэму нужно непременно написать по-русски». Виникнення задуму поеми може бути датоване за записом у щоденнику Шевченка 19 липня 1857 р.

13 грудня 1857 р. в Нижньому Новгороді, по дорозі з заслання, Шевченко записав у щоденнику: «Сегодня же принимаюсь за „Сатрапа и Дервиша“, и если Бог поможет окончить с успехом, то посвящу его честным и благородним землякам моим (маються на увазі М. М. Лазаревський та Л. М. Жемчужников. — Ред.). Мне хочется написать «Сатрапа» в форме эпопеи». Незавершений уривок написано, ймовірно, незабаром після цього запису, наприкінці грудня 1857 р. Автограф не відомий. Після смерті Шевченка він належав Л. М. Жемчужникову, а після його смерті — О. Я. Кониському. За описом Кониського, «вірші писані власною рукою Шевченка на чвертці паперу, складеній у восьмушку» (ІЛ, ф. 77, № 3). Для публікації твору в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» Кониський з першої копії виконав нову копію, дещо змінивши пунктуацію і докладніше описавши автограф (ІЛ, ф. 61, № 359).

Вперше надруковано у виданні: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 3 — 6, за згаданою новою копією з копії (№ 359); у публікації помилково прочитано рядок 63: «рядами» замість «задами»; «не викроїлось» у рядку 62 виправлено редактором на «не викроїлося» заради збереження ритму.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1902. — С. 268 — 270, ймовірно, за публікацією О. Я. Кониського.

Во дні фельдфебеля-царя... — Мається на увазі Микола І.

Капрал Гаврилович Безрукий — Д. Г. Бібіков (1792 — 1870) — київський військовий, волинський і подільський генерал-губернатор (1837 — 1852), втратив руку під час війни 1812 р.

Та унтер п’яний Долгорукий... — М. А. Долгоруков (1792 — 1847) — харківський, чернігівський і полтавський генерал-губернатор (1839 — 1847) (див.: Жур П. В. Дума про Огонь: З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. — К., 1985. — С. 192 — 194). /698/

З своїм єфрейтором малим... — Поет має на увазі правителя бібіковської канцелярії М. Е. Писарєва. Поширеність чуток про розпусту генерал-губернатора Д. Г. Бібікова й сервілізм та хабарництво правителя його канцелярії засвідчують і спогади А. Я. Солтановського, у 40-х роках студента Київського університету (Україна. — 1924. — № 3. — С. 81, 95).

Вашингтон Джордж (1732 — 1799) — державний діяч, головнокомандувач американської армії у війні за незалежність, перший президент СІНА, Голова Конвенту по розробці Конституції США (1787).

...Полян, дулебів і древлян... — Ці слов’янські племена Давньої Русі жили: поляни — на території сучасної Київщини, дулеби — на Волині, древляни — на Прип’яті й Тетереві.

Профос — у царській армії кат, наглядач на гауптвахті, прибиральник.

Найшовсь-таки якийсь проява, Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала... — Аналогічного змісту запис є в щоденнику поета від 19 липня 1857 р.: йшлося про публічний ляпас М. Писарєву від чиновника М. Матвєєва, покараного за це каторгою (Мещерський М. О. До джерел поезії Шевченка «Юродивий» // Радянське літературознавство. — 1962. — № 6. — С. 129 — 130). В поемі цей епізод прив’язано до Бібікова.

Ведеш мене з тюрми, з неволі Якраз на смітничок Миколи... — Йдеться про столицю самодержця — адміністративний Петербург.

...і вас Споборники святої волі... На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах... — Поет говорить про політичних засланців у Російській імперії.

















1858


ДОЛЯ

Джерела тексту:

чистовий автограф у щоденнику Шевченка — запис від 9 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 104);

чистовий автограф у листі до М. С. Щепкіна від 10 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 8);

чистовий автограф у листі до М. М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 164);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 227).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата у «Більшій книжці» до циклу «Доля», «Муза», «Слава»: «1858. Нижній Новгород».

Датується за часом запису твору до щоденника Шевченка: 9 лютого 1858 р., Нижній Новгород,

Найраніший відомий текст — автограф у щоденнику Шевченка, куди його переписано з автографа, що не зберігся. 10 лютого 1858 р. поет переписав цей текст у листі М. С. Щепкіну, 22 лютого 1858 р. — у листі М. М. Лазаревському.

У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав твір, виправивши рядок 16, до «Більшої книжки», текст якої остаточний. З «Більшої книжки» зробив список П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 87). /699/

Вперше надруковано в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 89), за «Більшою книжкою» без останніх чотирьох рядків. Повний текст вперше надруковано у збірці: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 618, за текстом щоденника.

За текстом альманаху «Хата» зроблено рукописні списки у збірках: «Сочинения Т. Г. Шевченка», 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 397); «Кобзарь», 1863 — 1867, Катеринослав (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 77 звор.).

У 1862 р. в журналі «Основа» опубліковано текст щоденника поета із автографом твору (№ 5. — С. 23); за цією публікацією виконано рукописні копії у збірках: «Кобзарь Тараса Шевченка» Д. Демченка (К., 1865), де переписано лише останні чотири рядки вірша (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 153); у збірці невідомою рукою без назви й дати — ймовірно, другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, I, № 7445); у збірці невідомою рукою без назви й дати (НМТШ, А-546). «Кобзар» 1866 року (невідомою рукою) містить два списки твору — за текстом щоденника і за текстом альманаху «Хата» (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 206, 245).

Вірш «Доля» і два наступних — «Муза» й «Слава» — складають єдиний цикл, триптих. Тексти цих поезій записано в щоденнику під порядковою нумерацією — I, II, III. Зміст триптиха — поетичне осмислення пройденого шляху, свого призначення як митця, мети життя.

















МУЗА


Джерела тексту:

чистовий автограф у щоденнику Шевченка — запис від 9 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 104);

чистовий автограф у листі до М. С. Щепкіна від 10 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 8);

чистовий автограф у листі до М. М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 164);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 228 — 229).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата у «Більшій книжці» до циклу «Доля», «Муза», «Слава»: «1858. Нижній Новгород».

Датується за часом запису твору до щоденника Шевченка: 9 лютого 1858 р., Нижній Новгород,

Найраніший відомий текст — автограф у щоденнику поета, переписаний з невідомого автографа. 10 лютого поет переписав цей текст з виправленнями до листа М. С. Щепкіну, 22 лютого — до листа М. М. Лазаревському.

У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав твір з кількома новими виправленнями до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — №5. — С. 24) за текстом щоденника Шевченка.

До збірки творів вперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867, с. 619 — 620 за «Більшою книжкою»; у рядку 8 помилково замість «співала» — «сповивала». /700/

Твір поширювався у списках з рукописних і друкованих джерел. За «Більшою книжкою» виконано рукописну копію П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 87); за текстом першодруку — у переписаному Д. Демченком «Кобзарі» 1865 (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 154 — 155); за автографом листа до М. М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. — у збірці «Сочинения Т. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 4, с. 398 — 399). Список невідомою рукою без назви й дати (ІР НБУВ, I, № 7445) містить різночитання нез’ясованого походження:

Назва: До Музи

2 Ти, Музо, діво молодая!

37 І тут не кидай! — положи

Раніше, ніж першодрук оригіналу, з’явився переклад вірша, виконаний поетом М. С. Курочкіним на прохання автора (Народное чтение. — 1860. — № 5).

Вірш складає другу частину триптиха (див. примітку до вірша «Доля»).

Феб — Аполлон (Музагет), проводир дев’яти муз. Музи уособлювали різні види мистецтва. Шевченкова муза — муза поезії.















СЛАВА


Джерела тексту:

чистовий автограф у щоденнику Шевченка — запис від 9 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 104);

чистовий автограф у листі до М. С. Щепкіна від 10 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 8);

чистовий автограф у листі до М. М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 164);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 230).

Дата у «Більшій книжці» до циклу «Доля», «Муза», «Слава»: «1858. Нижній Новгород».

Датується за часом запису твору до щоденника Шевченка: 9 лютого 1858 р., Нижній Новгород.

Найраніший відомий текст — автограф у щоденнику поета 9 лютого 1858 р., переписаний з невідомого автографа. Наступного дня, 10 лютого, поет переписав цей текст з виправленнями до листа М. С. Щепкіну, а 22 лютого — до листа М. М. Лазаревському.

У 1858 р., не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко, переробивши вірш, переписав його до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — №5. — С. 25) за текстом щоденника Шевченка.

До збірки творів вперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867, с. 619 — 620 за «Більшою книжкою» з кон’єктурою у рядках 21 — 22, зробленою з цензурних міркувань.

Твір поширювався у списках з автографів і друкованих текстів. За «Більшою книжкою» виконано рукописну копію П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, /701/ № 87); за текстом першодруку — список у переписаному Д. Демченком «Кобзарі» 1865 (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 155 — 156); за автографом у листі до М. М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. — у збірці «Сочинения Т. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 4, с. 400 — 401) та у збірнику без назви й дати (НМТШ, А-546). Список невідомою рукою без назви й дати (ІР НБУВ, I, № 7445) наводить різні варіанти із автографів щоденника Шевченка, листів до М. С. Щепкіна й М. М. Лазаревського, а також різночитання, походження яких не з’ясовано:

Назва: До слави

6 Крила розпустила?

11 Та гарненько обіймемось

17 Люблю тебе, моя люба!

26 Та вже й пригорнутись

Вірш складає заключну частину триптиха (див. примітку до віршів «Доля» і «Муза»). Ю. Івакін вказує на тематичний зв’язок його з віршем «К N.» («О думи мої! О славо злая!»), написаним 1847 р. на засланні (див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 242).

Версаль — південно-західне передмістя Парижа, резиденція французьких королів, де в цей час жив імператор Наполеон III (1852 — 1870), що ліквідував республіканську форму правління й узурпував владу, проголосивши себе імператором. У щоденнику Шевченко назвав його «коронованим Картушем» — розбійником; у творі він — злодій, над яким слава розпустила промені (пор. ідіому «купатися в променях слави»), причому розпустила «набор» — в борг, не заслужено.

По шинках хилялась, А надто з тим Миколою... — У Шевченка є гостріші варіанти: «І курвила з Миколою» (див. розділ «Інші редакції та варіанти»). Поет осуджує фальшиву славу російського самодержця і нелюдську суть кріпосницького ладу — державного устрою, чию тотальну корумпованість викрила Кримська війна.













ВІДЬМА

(Поема)


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 19 — 35).

Автограф датовано: «1858. Марта 6».

Датується за цим автографом: 6 березня 1858 р.

Твір має дві редакції.

Текст першої редакції, яка мала первісну назву «Осика», був завершений у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 53 — 82), де дістав остаточну назву «Відьма». У Нижньому Новгороді Шевченко протягом 4 — 6 березня 1858 р. переписав текст поеми з «Малої книжки» до «Більшої книжки», переробивши його так їрунтовно, що утворилася нова редакція твору. Процес роботи відбито у щоденнику під 4 березня: «В ожидании Овсянникова и полицейского пропуска в Питер принялся переписывать „Видьму“ для печати. /701/ Нашел много длинного и недоделанного»; 5 березня: «Продолжаю работать над „Видьмою“; 6 березня працю закінчено: «Я слишком плотно принялся за свою „Видьму“, так плотно, что сегодня кончил, а работы было порядочно, и, кажется, порядочно кончил». Текст «Більшої книжки» — остаточний текст другої редакції «Відьми».

Різночитання з нині не відомого рукописного списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітці до поеми «Відьма» в редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.: 19 — «І все добро. І встане рано»; 364 — «Наталоньку? Чи теє — ні!»; 366 — «Задушу!.. Возьміть до себе»; 401 — «Нишком собі молилася»; 403 — «За циганами, а йдучи» (Кобзар. — СПб., 1908. — С. 624).

Від невідомого списку (можливо, з «Більшої книжки») походить список на вклейці до «Кобзаря» 1860 р., що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, між: с. 98 та 117, криптонім переписувача: К. Д.). За «Вечерницями» виконано список у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, №842, с. 215 — 223).

Вперше надруковано у журналі «Вечерниці» (1862. — № 16. — С. 129 — 130; № 18. — С. 137 — 138) за невідомим списком, близьким до тексту «Більшої книжки»; першодрук містить чимало відмін суто діалектного характеру, редакторських кон’єктур та помилок.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867, с. 338 — 354, де подано за «Більшою книжкою».

Луципер, Люцифер — за християнською релігією, одне з імен сатани. Щоб не знать було, що стрига. — Стрига — острижена на знак ганьби покритка.

Із-за Дністра пішли цигане І на Волинь, і на Украйну. — Тут вжито назву «Україна» у вужчому значенні: південна Київщина з Черкащиною, як вона побутувала у XVII — XVIII ст.















«ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ...»


Джерела тексту:

чорновий автограф другої редакції (РДАЛМ, ф. 2591, оп. 2, № 25, арк. 1);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, №67, с. 167 — 168).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані; вірш відкриває добірку поезій під 1850 роком у «Більшій книжці».

Датується за часом переписування зі згаданого неповного чорнового автографа до «Більшої книжки» не раніше 18 березня (дата завершення переписування поезії за 1847 рік) і не пізніше 22 листопада 1858 р. (дата новоствореної поезії «Я не нездужаю нівроку...» в «Більшій книжці»), орієнтовно: 1858 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано у журн. «Основа» (1862. — № 3. — С. 2) за «Більшою книжкою» з редакційною купюрою у рядку 12.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 548 — 549, де подано за першодруком. /703/

Скрижаль — плита зі священним текстом; тут вжито в переносному значенні — історія духовного життя поета.
















СОН («На панщині пшеницю жала...»)


Джерела тексту:

чорновий автограф на звороті офорта «Свята родина» (ІЛ, ф. 1, № 37);

чистовий автограф у щоденнику Шевченка від 13 липня 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 104);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 231);

чистовий автограф у листі Шевченка до М. В. Максимович від 22 листопада 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 190);

чистовий автограф на окремому аркуші (ЦДАМЛМУ, ф. 564, оп. 2, № 3);

авторизована копія на окремому подвійному аркуші (РДБ, ф. 139, картон 10, № 33, арк. 1 — 2);

першодрук у журналі «Русская беседа» (1859. — № 3. — С. 5 — 6).

Подається за першодруком.

Дата автографа у щоденнику Шевченка: «13 июля»; дата автографа у «Більшій книжці»: «1858.С. Петербург».

Датується на підставі часу завершення роботи над офортом «Свята родина» — орієнтовно початком (не пізніше 12) липня 1858 р., С.-Петербург.

Примірник офорта «Свята родина», на звороті якого написаний чорновий автограф твору, подаровано Ф. І. Черненку 16 липня 1858 р.; про те, що поет дарував саме офорт, а не текст вірша, свідчить той факт, що дарчий напис виконано на лицьовому боці офорта. Точна дата виконання офорта не відома; робота над ним розпочалася 3 травня, а закінчилася на початку — не пізніше 12 липня — дня, коли Шевченко подарував А. О. Лазаревській один з естампів офорта з написом «Афанасьи Алексеевни Лазаревской в знак глубокого уважения Т. Шевченко. 12 июля 1858 года» (фотокопія — ІЛ, ф. 1, № 718). Невдовзі після виконання естампа Шевченко накидав на ньому олівцем чорновий варіант вірша, виправляючи текст у рядках 3, 4, 11 у процесі написання. Незабаром було зроблено виправлення іншим олівцем у рядках 3, 4, 8, 16, 18 і цілком перероблено й переписано наново останні п’ять рядків. 13 липня поет переписав твір до свого щоденника, вже подарованого М. М. Лазаревському напередодні, в день його іменин — 12 липня 1858 р., зробивши в тексті нові виправлення. Нижній шар правки відповідає тексту чорнового автографа на звороті офорта «Свята родина»; верхній шар виправлень частково перенесено до «Більшої книжки»; після рядка 17 Шевченко дописав три нові рядки, частково повторені і в автографі, надісланому М. В. Максимович.

Вперше надруковано за невідомим автографом в журналі «Русская беседа» (1859. — № 3. — С. 5 — 6) з посвятою Марку Вовчку.

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 623 — 624, за текстом щоденника Шевченка.

Твір активно поширювався в рукописних списках. З невідомого автографа, надісланого Шевченком М. С. Щепкіну у липні 1858 р. (лист не збе/704/рігся), В. С. Аксакова 14 липня 1858 р. зробила список твору (ІРЛІ, ф. 10625 / XV с 22, арк. 237 звор.), що має варіанти:

3 — 4 Пішла собі пошкандибала

А сина Йвана годувать

5 — 6 Воно сповитеє лежало

У холодочку під снопом

8 Попестила і тихим сном

15 — 16 І на своїм веселім полі

Удвох свою пшеницю жнуть

19 — 23 Та й пробудилась, сповила

Свого Івасика малого,

Та копу дожинать пішла,

Поки не чути ланового.

Копію з цього списку В. Аксакова надіслала з листом до М. Г. Карташевської від 2 серпня 1858 р. (ІРЛІ, ф. 10652/ XV, с. 22, арк. 250 — 250 звор.).

Від «Більшої книжки» походить список П. Куліша 60-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 87). За першодруком виконано рукописні списки: у збірці «Сочинения Т. Шевченко», 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 409 — 410); у рукописних «Кобзарях» — 1863 — 1867, Катеринослав (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 6 звор. — 7); 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 288 — 288 звор.). За «Кобзарем Тараса Шевченка» (СПб., 1867) виконано список у збірці Д. Демченка «Кобзарь Тараса Шевченка» 1865 (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 156 — 157). За невідомим спільним джерелом виконано списки на вклейці до «Кобзаря» 1860 (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 221) та у рукописному збірнику без назви невідомою рукою (НМТШ, А-546).

Вірш написано у Петербурзі в час, коли особливо загострилася проблема скасування кріпосного права. Той факт, що поет зняв останні два рядки, які написав у щоденнику, свідчив про його ставлення до поширених у тогочасній суспільній думці надій на справедливе розв’язання «селянського питання» згори. Будучи гранично актуальним, твір набув широкого розголосу.

Марко Вовчок (Маркович Марія Олександрівна, 1833 — 1907) — українська та російська письменниця й перекладачка.

Лановий — панський наглядач над кріпаками на польових роботах.
















«Я НЕ НЕЗДУЖАЮ, НІВРОКУ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 232).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «1858. 22 ноября».

Датується: 22 листопада 1858 р., С.-Петербург.

Первісний автограф, від тексту якого походить кілька рукописних списків початку 60-х років XIX століття, що мають, одначе, чимало різно/705/читань і не дають єдиного тексту, не зберігся. Проте спільними для переважної більшості списків є варіанти рядків 2 («А щось таке, щось бачить око») та 19 («Любить царя свого дурного...»). Ці варіанти спільні для списків І. Білозерського (ІЛ, ф. 1, № 535), В. Бондарчука (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, од, збер. 471, арк. 39 — 39 звор.); цей же варіант другого рядка дає список П. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 87). Подібні варіанти другого рядка дає список невідомою рукою, що становить верхній шар списку І. Білозерського (ІЛ, ф. 1, № 535) та рукописна збірка невідомою рукою «Сочинения Т. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 501): «А щось таке що бачить око». Варіант «А щось таке, щось бачить око» — автентичний ранній текст цього рядка, перенесений спочатку до «Більшої книжки», але незабаром змінений. Однак різнобій різночитань у списках значний. Таким чином, поширення тексту невідомого ранішого автографа в рукописних списках не створило надійної рукописної традиції.

Вперше надруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 65, ймовірно, за списком І. Білозерського. В першодруці зроблено купюри на місці найбільш соціально загострених фрагментів тексту. Різночитання у першодруці:

2 А щось таке, щось бачить око

3 І не спить, а серце б’ється

4 — 5 І болить, мов негодована дитина

Після 4 — 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


7 Ти ждеш: добра не жди

11 Її приспав... І щоб збудить

12 Громадою. . . . .

13 Та добре . . . . .

17 А панство буде панувать

19 Любить царя свого дурного

Невдовзі після створення вірша, наприкінці 1858 року, Шевченко переписав вірш до «Більшої книжки» з деякими змінами й виправивши в процесі переписування другий рядок. Це — остаточний текст твору.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 210 — 211.

У списку І. Білозерського пізніше невідомою рукою зроблено верхній шар виправлень, які утворюють ряд різночитань, що ніде більше не повторюються, за винятком другого рядка, спільного зі збіркою «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862:

2 А щось таке, що бачить око

3 І що не спить у домовині

4 І болить, і гірко плаче

5 Мов негодована дитина

10 Її приспав, ...і щоб збудить

14 Пора настала вже будить /706/

Авторство і час цих виправлень не відомі.

Список П. Куліша дає ще два невідомого походження різночитання:

3 А серце жде когось. Болить

18 Храми, палати будовать

Два теж невідомого походження різночитання містить список Г. Богданенка 1861 р., опублікований В. Доманицьким (Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 632):

Назва: Сподівана воля

19 Любить царя свого нового

За празьким «Кобзарем» 1876 р. виконано рукописні копії: Б. Грінченка (ІР НБУВ, I, № 31559), копія у збірнику невідомою рукою 1889 р., Полтава (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 101 — 102), копія у друкованому на шапірографі збірнику без назви, виконаному після 1894 р. (НМТШ, А-548, с. 144); всі вони мають лише одну відміну від основного тексту — у рядку 19: «Любить царя свого дурного».

У творі Шевченко вперше висловив своє ставлення до майбутньої «селянської реформи». Це була загальнодемократична позиція, неодноразово пропагована в безцензурній пресі. Такі, зокрема, текстові паралелі твору з анонімним «Письмом к редактору», опублікованим в «Колоколе» за 19 вересня (1 жовтня) 1858 р. (див. про це: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 247 — 255). Очевидно, і ця поезія Шевченка спричинилася до поширення мотиву революційної сокири в російській безцензурній поезії (такий, наприклад, вірш М. Михайлова «О серце скорбное народа...», написаний у 1859 — 1861 рр.).

Любить царя свого п’яного... — Йдеться про Олександра II.

Та візантійство прославлять... — «Візантійством» Шевченко називав ідеологію та богослужіння офіційної російської православної церкви. В такому ж значенні це слово вживалося в безцензурній російській пресі.






















1859




ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 233). Подається за «Більшою книжкою». Дата в автографі: «1859. 15 февраля». Датується за автографом: 15 лютого 1859 р., С.-Петербург.

Автограф, з якого вірш переписаний до «Більшої книжки», не відомий. Переписавши текст до «Більшої книжки», Шевченко згодом вніс виправлення у рядок 8: «З гостей на цвинтар понесуть?» (замість «повезуть»). Ще до виправлення цього рядка рукописний список з автографа зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 87, арк. 21 — 21 звор.), після виправлення — І. М. Лазаревський, з неправильним прочитанням окремих слів і /707/ зміною в рядку 30: «Розлий же їх, твої святії» замість «Розкинь же їх, твої святії» (ІЛ, ф. 1, № 56).

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 10. — С. 1) за «Більшою книжкою», під редакційною назвою «Прочитавши 11 псалом» та з різночитаннями в рядках 8: «З гостей на цвинтар повезуть» та 21: «Малих отих рабов похилих».

За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с 407 — 408) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 96 — 97).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 625 — 626, де подано за першодруком.

Вірш є вільним переспівом 11-го псалма із церковнослов’янського тексту. Шевченко використовує лише окремі слова й фразеологізми, вмонтовуючи їх у поетичну тканину власного твору, в якому, на відміну від біблійного оригіналу, акцентується мотив громадянського покликання поета — захисника народних інтересів, а також передрікається неминуча перемога над визискувачами.
















МАРКУ ВОВЧКУ


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 234);

список рукою І. М. Лазаревського з виправленням Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 23);

чорновий автограф рядків 17 — 19 на листі М. О. та М. В. Максимовичів до Шевченка від 6 жовтня 1859 р. (ІЛ, ф. 1, № 270);

чистовий автограф на звороті титульного аркуша рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі «Більшої книжки»: «1859. Февраля 17. СПб.».

Інші автографи не датовані.

Датується за автографом в «Більшій книжці»: 17 лютого 1859 р., С.-Петербург.

Первісні автографи не відомі. 17 лютого 1859 р. вірш переписано до «Більшої книжки», в якій він спочатку закінчувався рядками: «І думу вольную на волю Із домовини воззову. А дні мої... моя ти доле! Твоїми днями назову». Одразу після написання вірш став відомий Марку Вовчку, й вона знайомила з ним своє петербурзьке оточення; в недатованому листі до Д. С. Каменецького (орієнтовно датується 18 — 19 лютого 1859 р.) вона просила: «Вложенные в эту записку стихи Т[араса] Г[ригорьевича] прочтите, дайте прочесть П[антелеймону] А[лександровичу] и пришлите назад» (Листи Марка Вовчка. — К., 1984. — Т. 1. — С. 42 — 43). Без заключних рядків, дописаних Шевченком пізніше, вірш переписав П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 87, арк. 22), список якого тотожний з текстом «Більшої книжки», та І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 23), список якого відрізняється від тексту «Більшої книжки» орфографією та пунктуацією /708/ й, можливо, був зроблений з того рукопису, про який ідеться в цитованому листі Марка Вовчка. В списку І. М. Лазаревського Шевченко виправив рядок 17: «А дні мої, моя ти доле» на «А дні мої, моя дитино», але залишив без виправлення припущену переписувачем неточність у рядку 11: «Світи на мене і нагрій» замість «Світи на мене і огрій», як було в автографі «Більшої книжки». Назва і присвята в обох списках: «Марку Вовчку (На пам’ять 24 января 1859 г.)».

Восени 1859 р. Шевченко продовжив роботу над віршем, записавши нові варіанти рядків 17 — 19 на листі подружжя Максимовичів від 6 жовтня 1859 р. Чистовий текст цих рядків вписано до «Більшої книжки» після закреслених двох останніх рядків попереднього варіанта; таким чином, вони становлять пізніший, другий шар автографа «Більшої книжки».

Переписуючи (між 30 листопада і 5 грудня 1859 р.) вірш на звороті титульного аркуша рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий», поет змушений був зробити в ньому ряд пом’якшень з огляду на цензуру. Однак і в послабленому варіанті цензор В. Бекетов (резолюцію якого датовано 28 листопада 1859 р.) зробив кілька істотних вилучень: у рядках 6 — 8 знято слова «пророка і обличителя жестоких людей неситих!», у рядку 10 («Моя порадонько святая») — слово «святая», у рядку 18 — слово «предтече». Внаслідок цього Шевченкові довелося відмовитися від публікації вірша в «Кобзарі» 1860 р., де він мав бути присвятою до всієї книжки (див.: Бородін В. С. Над текстами Шевченка. — К., 1971. — С. 182 — 197). Тому основний текст подається за автографом у «Більшій книжці», який хоч і є хронологічно ранішим, але не зазнав автоцензурного та цензурного викривлення.

Зберігся також похідний від «Більшої книжки» список невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 48 звор.), в якому початок (рядки 1 — 7) вірша «Марку Вовчку» механічно об’єднано із закінченням (рядки 29 — 50) вірша «Ісаія. Глава 35»; рядок 4 у цьому списку прочитано неточно: «Щоб наша слава не вмирала».

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 627, де подано за «Більшою книжкою».

Копію з рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» уперше надруковано в статті: Хинкулов А. Поэзия в борьбе: О судьбе литературного наследия Т. Г. Шевченко // Советская Украйна. — 1962. — № 8. — С. 182 — 183.

Варіанти автографа в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» уперше опубліковано в статті: Ганцов В. Новознайдені Шевченкові автографи // Радянське літературознавство. — 1966. — № 3. — С. 59.

Факсимільне відтворення автографа в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» див. у кн.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — К., 1969.

Про Марка Вовчка Шевченко вперше дізнався в Нижньому Новгороді, повертаючись із заслання. В листі від 22 грудня 1857 р. П. О. Куліш сповістив його, що надсилає оповідання молодої письменниці (Листи до Тараса Шевченка. — С. 98). Шевченко перепитував про неї в листах до Куліша від 4 та 26 січня 1858 р. Ознайомившись з одержаною збіркою «Народні оповідання» (СПб., 1857), Шевченко 18 лютого 1858 р. зробив у /709/ щоденнику запис про своє захоплення збіркою та про намір познайомитися з авторкою: «Какое возвышенно-прекрасное создание эта женщина... Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги». У листі до М. М. Лазаревського від 22 лютого 1858 р. Шевченко просив дізнатися в Петербурзі й надіслати йому адресу письменниці. 13 липня 1858 р. Шевченко присвятив Марку Вовчку вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала...»). Особисте знайомство Шевченка з Марком Вовчком відбулося наступного дня після її приїзду до Петербурга: вона прибула туди 22 січня 1859 р. (Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя й творчості Марка Вовчка. — 2-ге вид. — К., 1983. — С. 40), а 23 січня познайомилася з Шевченком (Белозерский Н. М. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц// Киевская старина. — 1882. — Кн. 10. — С. 73). Дата в присвяті вірша «На пам’ять 24 генваря 1859» може свідчити про ще одну їхню зустріч. Невдовзі Марко Вовчок, у свою чергу, почала розширювати коло Шевченкових знайомств — зокрема, познайомила його з Тургенєвим. Останній засвідчив у своїх спогадах захоплену оцінку Шевченком літературної обдарованості й мовної майстерності Марка Вовчка: «Он был искренне к ней привязан и высоко ценил ее талант... Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучиться малороссийскому языку? — он с живостью отвечал: «Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью!» (Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського. — Прага, 1876. — С. III — VI). Покладаючи на Марка Вовчка великі надії щодо дальшого розвитку української літератури, Шевченко підтримував творчі пошуки письменниці, сприяв публікації її творів, листувався з нею, подарував автограф своєї поеми « Неофіти», а також — за свідченням Марка Вовчка в листі з-за кордону до О. В. Маркевича, написаному в першій половині березня 1861 р., — «портрет, як він був молодий, писаний самим, його тетрадку, що він ісписав в Ор[ській] кріпості і його Євангеліє, що читав там. Все теє він мені отдав, як я в нього була, а я зоставила знов у нього, поки вернусь» (Листи Марка Вовчка. — Т. 1. — С. 116).

Пророче наш! Моя ти доне! — «Донею» Шевченко назвав Марка Вовчка і в дарчому написі на автографі «Неофітів»: «Любій моїй єдиной доні Марусі Маркевич на пам’ять 3 апреля 1859. Т. Шевченко» (ІЛ, ф. 1, № 30), і в своєму листі від 25 травня 1859 р.: «Спасибі тобі, моя доню любая, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала», і в дарчому написі на «Кобзарі» 1860 р.: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович — і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».

















ІСАІЯ. ГЛАВА 35

(Подражаніє)


Джерела тексту:

фрагменти первісного тексту, опубліковані в кн.: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — К., 1907. — С. 324 — 325, за чорновим автографом на офорті Шевченка з картини І. І. Соколова «Приятелі», нині не відомим;

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 235 — 236). /710/

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чистовому автографі: «25 марта 1859».

Датується за чистовим автографом: 25 березня 1859 р., С.-Петербург.

Первісний автограф було написано на офорті з картини І. І. Соколова «Приятелі», виконаному Шевченком на початку (не пізніше 16) березня 1859 р. За свідченням В. М. Доманицького, автограф був написаний «олівцем... з великими поправками» і мав, крім того, «також кілька поправок чорнилом — значно пізніших» (Див. Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — К., 1907. — С. 325). В. М. Доманицький ознайомився з автографом у серпні 1906 р., коли його «виставлено було в вітрині писчебумажного магазина Буймистрова, у Києві, на Фундуклеївській (нині Б. Хмельницького. — Ред.) вулиці» (Там само). Можна гадати, що за цим чорновим, правленим автографом твір переписано з деякими новими виправленнями до «Більшої книжки». Як відзначав В. М. Доманицький, «в автог[рафі] «Б[ільшої книжки]» мало не все так, як у поправленому цьому автографі, але єсть кілька й одмін» (Там само).

За чистовим автографом у «Більшій книжці» зроблено список П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 87).

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 11/12. — С. 2 — 3), де подано за «Більшою книжкою» під редакційною назвою «Прочитавши главу 35-у Ісаії» та з помилкою в дати «25 березня 1858».

За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с 389 — 391); в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Дмитром Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 100 — 102); в рукописній збірці невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 48 звор. — 49), де закінчення вірша (рядки 29 — 50) об’єднано з початком (рядки 1 — 7) вірша «Марку Вовчку».

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 628 — 629, де подано за «Більшою книжкою» без назви.

Ісаія — один з великих біблійних пророків — релігійних проповідників і політичних ораторів, які зачіпали в своїх проповідях широке коло не лише культових, а й соціальних та морально-етичних проблем. Викривав відступництво верхівки Іудейського царства від законів бога Яхве, її жадібність і грошолюбство, нещадний визиск безмаєтних, жорстокість до слабких тощо. Погрожував судом і карою Божою, провіщав прихід Месії-рятівника й майбутнє райське життя на землі.

Розділ 35 Ісаї, вільний переспів якого зробив Шевченко, належить до найдавнішої частини книги його пророцтв, що датується другою половиною VIII ст. до н. е. Відштовхуючись від змальованої в Біблії картини пишного буяння природи й одужання немічних у майбутньому земному раю, Шевченко переосмислює й конкретизує її, вносячи в неї актуальні, соціально увиразнені акценти й створюючи таким чином натхненний гімн прийдешній перемозі розкутих від кайданів «рабів німих» над своїми гнобителями.

Крин — лілія, символ чистоти й непорочності.

Йордан — річка в Передній Азії, бере початок у горах Лівану, впадає в Мертве море. /711/

Карміл (Кармель) — гора в Палестині, вкрита пишною рослинністю. Біблійний символ гордої краси.

Ліван — гірське пасмо на півночі Палестини, на межі Іудеї та Сирії, на вершинах якого лежать вічні сніги. Біблійні пророки часто уособлювали в цій назві славу й велич Іудейського царства.

Омофор — наплечний одяг архієрея; тут — взагалі покров.


















N. N. («Така, як ти, колись лілея...»)


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 237).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в «Більшій книжці»: «19 апреля 1859».

Датується: 19 квітня 1859 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Найраніший текст — чистовий автограф у «Більшій книжці», переписаний туди 19 квітня 1859 р. Цей текст — остаточний.

В журналі «Наше минуле» (1919. — № 1/2, — С. 22) опубліковано копію, виконану Г. М. Честахівським, пізніше втрачену. Вона містить дрібні відміни від основного тексту (рядки 11 — 12: «Подай їй, Господи, подай, Пошли їй долю на сім світі...»). Якщо це не випадкова перестановка початку рядків, то не виключено, що Г. Честахівський мав інший автограф, нині втрачений.

Вперше надруковано у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 212, за «Більшою книжкою». За цим виданням зроблено рукописні копії: у збірнику невідомою рукою без назви, Полтава, 1889 (ІЛ, ф. 1, № 84, с 102 — 103); у збірці кінця XIX ст. «З Шевченкового Кобзаря» рукою Б. Д. Грінченка та інших (ІР НБУВ, I, № 31559, с. 90); у збірнику без назви й дати (НДМТІП, А-548, с 40 — 41).

Як свідчить у приписці до згаданої копії Г. Честахівський, вірш присвячено дівчині, дочці священика Крупицького, яку Шевченко зустрів на вечорі в Медико-хірургічній академії у квітні 1859 р.

Така, як ти, колись лілея На Іордані процвіла... — Поет має на увазі молоду Марію, майбутню матір Христа; очевидно, він уже тоді, навесні 1959 р., повернувся до задуму поеми «Марія» (про це свідчать і відповідні фрагменти поеми «Неофіти»), яку він написав у жовтні — листопаді цього ж року.

Якби то й ти, дністровий цвіте... Ні, ні! Крий Боже! Розіпнуть. В Сибір в кайданах поведуть. — Аналогія між подвигом матері Христа, Марії, і героїзмом сучасної поету молоді, що провадила агітацію і займалась просвітництвом народу, не відступивши перед загрозою царської розправи, тягне за собою передбачення такої ж долі й для героїні вірша — в разі, якщо й вона вступить на цей саможертовний шлях. /712/












НЕВОЛЬНИК


Джерело тексту:

неповний чистовий автограф з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий». (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 61 — 72 звор.);

першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 4. — С. 1 — 20).

Подається за автографом у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Рядки 1 — 81, 258 — 367, 633 — 640, 647 — 650 та 655 — 658, відсутні в автографі, тепер неповному, подаються за першодруком у журналі «Основа» (1861. — № 4. — С. 1 — 20). Купюри в рядках 641 — 646, 651 — 654 та 659 — 662, зроблені в першодруці з огляду на цензуру, заповнюються за чистовим автографом з рукописної збірки «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 50 — 67).

Автограф у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий» не датований.

Датується орієнтовно за часом створення рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: не раніше 5 лютого (коли міністр народної освіти Є. Ковалевський запропонував кураторові С-Петербурзької шкільної округи І. Делянову розглянути книжки Шевченка, подані на цензурування, на основі загальних постанов про цензуру) — 28 квітня 1859 р. (коли замість книжок «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» та «Гамалія» (1844), що перебували на розгляді цензури раніше, цензор С. М. Палаузов подав до С.-Петербурзького цензурного комітету разом зі своїм відзивом одержаний від Шевченка його рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий»).

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 4. — С. 1 — 20) за автографом зі збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (з купюрами з огляду на цензуру в рядках 641 — 646, 651 — 654, 659 — 662). Помилково вважаючи, що в цій публікації поему подано без закінчення, редакція «Основи» (В. М. Білозерський) через рік опублікувала як додаток закінчення першої редакції поеми — «Сліпий», рядки 665 — 720; публікація мала таку назву й примітку: «(Пропущений Т. Г. Шевченком). Епілог до «Невольника». (Напечатаного у IV-і й книжці Основи 1861 року)» (Основа. — 1862. — № 6. — С. 1 — 2).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб. — 1867. — С. 240 — 261.

Як у того Нуми Тая німфа Егерія... — Нума Помпілій — за легендою, другий після Ромула цар Стародавнього Риму (715 — 672 рр. до н. е.); йому приписували релігійні та правові реформи, на які його надихала німфа Егерія.
















«МІЙ БОЖЕ МИЛИЙ, ЗНОВУ ЛИХО!..»


Джерело тексту:

Кобзар Тараса Шевченка — Женева, 1878. — 4.1. — С. 89. Подається за цим виданням.

Датується на підставі змісту й стилістичного аналізу, орієнтовно: квітень — травень 1859 р., С.-Петербург. /713/

Єдиний відомий текст твору — першодрук у женевському виданні «Кобзаря» (1878); джерело, за яким публікується твір, у виданні не вказане. Значно пізніше В. М. Доманицький у примітках до «Кобзаря» 1907 р. писав, відносячи вірш до часу створення «Юродивого»: «Десь більш-менш до цього, мабуть, часу належить ще один уривок з поезії, що починається «Мій Боже милий, знову лихо!». Що він належить Шевченкові, про це запевняв д. Хведір Вовк, один з упорядників празького «Кобзаря» р. 1876, що мав в руках автограф Шевченків — клаптик паперу. Змістом своїм уривок цей немовби свідчить по часи раніші (р. 1853 — 1854), коли «кати вінчані» почали «гризтися за маслак», але з р. 1850 і аж до року 1857 Шевченко не писав нічого по-українськи, а тим більш не держав би в себе там, в Новопетровській кріпості, такого гострого писання» (Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 632). В. Доманицький вмістив текст твору у примітках упорядкованих ним видань «Кобзаря» 1907, 1908 та 1910 рр.

Твір уперше вміщено до основного тексту у десятитомному академічному виданні 1939 — 1963 рр. і так само — у шеститомному виданні «Повного зібрання творів» поета 1963 — 1964 рр. Єдиної думки щодо автентичності твору, його датування й тлумачення його змісту — точніше, тих реальних подій, на які відгуком він є, все ще не вироблено. У різні часи твір відносили — у зв’язку з натяком на заходи до знищення кріпосного права — або до другої половини 40-х років XIX ст., коли діяло Кирило-Мефодіївське братство, або до того періоду Кримської війни, коли в неї вступили Англія і Франція (1854), або до початку австро-італо-французької війни (квітень 1859 р.). Перша дата виглядає надто штучною; вдалу аргументацію проти другої гіпотези подав Доманицький у наведеній вище цитаті; третя гіпотеза, досить переконливо обгрунтована Л. Хінкуловим (Тарас Шевченко і його сучасники. — К., 1962. — С. 251) і — хоча із застереженнями — підтримана Ю. Івакіним (Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 270 — 272). Невизначеність ситуації спостеріг М. Є. Сиваченко, відзначивши проблематичність питань про автентичність, час і місце написання, історичний стимул створення вірша і запропонувавши до розв’язання усіх цих питань вміщувати твір не в основному тексті, а в розділі «Dubia» зібрань творів Шевченка (Сиваченко М. Є. І. Франко й питання авторства віршів, приписуваних Т. Шевченкові // Питання текстології: Іван Франко. — К., 1983. — С. 270 — 278).

Стилістичний аналіз демонструє відповідність тексту твору поетичній системі Шевченка: вісім рядків твору, написаного чотиристопним ямбом, складають строфоїд з римуванням аабвбвбг (поширений у зрілій творчості поета різновид строфіки); останній короткий рядок становить характерний для вірша поета роіпіе (вістря); у п’ятому рядку — властиве Шевченковому віршу перенесення; сміливі рими, до яких не піднісся жоден із сучасників чи близьких наступників Шевченка: «розкувать — потекла — маслак»; «кайдани — вінчанні». Рима «лихо — тихо» неодноразово зустрічається в Шевченковій поезії: «А як не бачиш того лиха, То скрізь здається любо, тихо» («І виріс я на чужині...»); «Розглядає, дивується, Та любо, та тихо, Ніби вчора народилась... А лютеє лихо... В самім серці повернулось» («Сліпий»; ще див.: «Наймичка», рядки 90 — 92).

Поетичний словник твору виявляє належність поетиці Шевченка. Зіставимо послідовно окремі вислови: /714/




Мій Боже милий, знову лихо!


Які ж мене, мій Боже милий,

Діла осудять на землі?

«Один у другого питаєм...»


Мій Боже милий! А трудяще...

«Москалева криниця», 1857


Мій Боже милий, як-то мало

Святих людей на світі стало!

«Подражаніе 11 псалму»




Було так любо, було тихо...


...та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо...

«Наймичка»


Покинули свого князя

Та любо та тихо...

«Княжна »


Та тихо, та любо,

П’ючи воду погожую,

Згадують Максима...

«Москалева криниця», 1847




Ми заходились розкувать...


Та й заходиться вже будить.

«Я не нездужаю, нівроку...»


Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

«Якось-то йдучи уночі...»




Аж гульк!.. І знову потекла

Мужицька кров!


Аж гульк — з Дніпра повиринали

Малії діти, сміючись.

«Причинна»


Аж гульк!.. Іде святий Петро...

«Неофіти»


Де кров текла козацькая,

Трава зеленіє

«Тарасова ніч»


Мов у різниці,

Кров потекла. Ликує Рим!

«Неофіти »




Кати вінчанні,

Мов пси голодні за маслак,


І три папи, і баронство,

І вінчані глави

«Єретик »


...Мов пси, гризуться

Брати з братами, й не схаменуться.

«N. N. («0 думи мої! О славо злая!..»)»


Гриземося, мов собаки

За маслак смердячий...

«Неофіти»

/715/


Прикладів на вживання таких висловів, як «розкувати кайдани», царі — «кати», багато. Характер лексики, поетичного словника вказує на те, що твір написано в останній період творчості поета; найвагоміші текстові паралелі — з поемою «Неофіти». Дані стилістичного аналізу стверджують як безсумнівну автентичність твору, так і правильність третьої гіпотези про те, що вірш є відгуком на початок австро-італо-французької війни (квітень 1859 р.), коли російське суспільство занепокоєно очікувало вступу у війну й Росії.

Шевченко мав достатній привід до тривоги, знаючи, що участь у війні стане офіційним приводом до зволікання із селянською реформою. Таким чином, є достатні підстави датувати твір: квітень — травень 1859 р., С-Петербург.













«ОЙ ПО ГОРІ РОМАН ЦВІТЕ...»


Джерела тексту:

фотокопія чистового автографа (Стара Україна. — 1925. — № 3/4. — С. 42);

чистовий автограф (ІЛ, ф. 1, № 38);

список рукою Г. Честахівського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 238);

першодрук (альманах «Хата». — СПб., 1860. — С. 90).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі, опублікованому в журналі «Стара Україна» — «7 іюня в Лихвені»: у «Більшій книжці» — «Лихвен, 7 июня».

Датується за автографами: 7 червня 1859 р., Лихвен.

Найранішим з відомих джерел тексту був автограф, що належав Науковому товариству імені Шевченка у Львові. І. Франко зняв копію для видання творів Шевченка, здійсненого ним у 1908 р. (ІЛ, ф. 3, № 1992). Фотокопію автографа опубліковано в журналі «Стара Україна» (1925. — № 3/4. — С. 42); у рядках 3 та 11 є відміни від основного тексту. Автограф не зберігся.

Пізніше написано чистовий автограф (ІЛ, ф. 1, № 38) з авторською датою «1859. 23 августа. Гирівка», що містить варіанти в п’ятому і шостому рядках.

Основним джерелом тексту є список рукою Г. Честахівського в «Більшій книжці» з авторською датою «Лихвен, 7 июня», виконаний значно пізніше, вже в Петербурзі. Шевченко виправив його й написав присвяту і дату.

У першодруці («Хата», 1860) вірш має редакторську назву «Пісня» і відміну в рядку 1: «Ой по горі ромен цвіте».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 631, за першодруком.

За публікацією «Хати» зроблено рукописні копії: у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка», 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 402); у «Кобзарі» 1860 з рукописними вклейками (ІЛ, ф. 1, № 535, с 146); у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 11), та 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 246). /716/

Твір написано під час останньої подорожі Шевченка на Україну на хуторі Лихвені Лебединського повіту Харківської губернії (нині с. Лифине Лебединського району Сумської області) 7 червня 1859 р. Невідомо, яку подію у взаєминах із своїм добрим знайомим, інженером-архітектором Ф. І. Черненком, бажав вшанувати поет, назвавши у пізніше дописаній присвяті Черненкові дату 22 вересня 1859 р. — можливо, як припускав Ю. О. Івакін, йшлося про їхню зустріч після повернення Шевченка з України чи якесь родинне свято (Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 274 — 275).

Черненко Федір Іванович (1818 — 1876) — гарнізонний інженер-архітектор, знайомий Шевченка з 40-х років. Його петербурзька квартира була центром літературних зібрань української громади у 50-х — на початку 60-х років. Шевченко листувався з ним, подарував свій офорт «Свята родина» з автографом вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала...») на звороті, присвятив йому коментований вірш. Після смерті поета Черненко зберігав його бібліотеку.


















«ОЙ МАЮ, МАЮ Я ОЧЕНЯТА...»


Джерела тексту:

фотокопія чистового автографа (Стара Україна. — 1925. — № 3/4. — С. 43);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 239).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в «Більшій книжці»: «10 июня. Пирятин».

Датується за автографом: 10 червня 1859 р., Пирятин.

Найраніший відомий текст — автограф, написаний на тому самому аркуші, що й поезія «Ой по горі роман цвіте...»; автограф належав Науковому товариству імені Шевченка у Львові; він не зберігся. Фотокопію опубліковано в журналі «Стара Україна» (1925. — № 3/4. — С. 43). Свого часу І. Я. Франко, готуючи видання творів поета, яке вийшло у 1908 р., виконав копію автографа, де є одне різночитання у четвертому рядку: «Ой м[аю], [маю] я рученята». Авторських варіантів цей автограф не містить (ІЛ, ф. 3, № 1992).

Чистовий автограф у «Більшій книжці» містить авторські виправлення допущених описок. Вірш переписано до «Більшої книжки» не раніше 10 червня 1859 р. Це остаточний текст твору.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 632 за «Більшою книжкою». Першодрук містить різночитання у другому рядку: «Нікого, мати, та оглядати...».














СЕСТРІ


Джерела тексту:

чорновий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 820); чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 204). Подається за «Більшою книжкою». /717/

Дата в чистовому автографі: «20 июля, в Черкасах»; дата в «Більшій книжці» — «20 июля, Черкасы».

Датується за автографами: 20 липня 1859 р., Черкаси.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф на окремому аркуші, на другій стороні якого написано текст поезії «Колись, дурною головою...» (ІЛ, ф. 1, № 820); автограф має значні відміни від тексту «Більшої книжки ».

У 1859 р., не раніше 20 липня і не пізніше 18 серпня, поет переписав твір до «Більшої книжки» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 240). Чистовий автограф у «Більшій книжці» — остаточний текст твору.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 6. — С. 47 — 48) за «Більшою книжкою».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 633 — 634, за першодруком.

За першодруком виконано рукописні копії: у збірці «Сочинения Т. Шевченка», 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 560, оп. 1, № 4, с. 405 — 406) та у збірці «Кобзар» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 55 — 56).

Твір присвячено рідній сестрі поета Ярині Григорівні Бойко (1816 — 1865), котра на той час, як і всі родичі поета, ще залишалася кріпачкою поміщика В. Е. Фліорковського.















«КОЛИСЬ, ДУРНОЮ ГОЛОВОЮ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф (ІЛ, ф. 71, № 820);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 241). Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чистовому автографі № 820: «21 июля, в Черкасах»; дата в «Більшій книжці» — «21 июля. Черкасы».

Датується за автографами: 21 липня 1859 р., Черкаси.

Первісний автограф не відомий.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф на окремому аркуші, на звороті якого написано вірш «Сестрі» (ІЛ, ф. 1, № 820). У 1859 р., не раніше 21 липня і не пізніше 18 серпня, твір переписано до «Більшої книжки». Чистовий автограф у «Більшій книжці» — остаточний текст твору.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 6) за «Більшою книжкою» із редакційною заміною слова в рядку 8: «На (обезславленій) землі».

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867, за першодруком.

Твір написано 21 липня 1859 р., коли Шевченка тримали під арештом у Черкасах. Поезія перегукується з написаним у грудні 1845 р. на Україні віршем «Минають дні, минають ночі...»; вона розвиває тему служіння народові в боротьбі з соціальним злом. В обох творах є текстуальні збіги. /718/

Щодень пілоти розпинають... — Згідно з Біблією Понтій Пілат, римський прокуратор Іудеї, прирік на розп’яття Ісуса Христа.
















«ЯКБИ-ТО ТИ, БОГДАНЕ П’ЯНИЙ...»


Джерела тексту:

чорновий автограф (РДАЛМ, ф. 2591, оп. 2, № 25, арк. 2);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 242).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чорновому автографі «18. Август. В Переяслові», в чистовому — «18 августа. В Переяславі».

Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1859 р.: 18 серпня 1859 р., Переяслав.

Чорновий автограф з виправленнями Шевченка написано олівцем, дату поставлено вгорі аркуша. На початку XX ст. цей автограф належав М. І. Стороженкові, до якого потрапив з родини Рєпніних (див.: Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. V). У 1984 р. його виявлено в РДАЛМ (див. Трофимов И. Уникальная находка // Советская культура. — 1984. — 2 февраля; Гальченко С. Четыре автографа // Литературная газета. — 1984. — 14 марта). У зібранні творів Шевченка його текст подається вперше. За чорновим автографом, з кількома виправленнями, Шевченко переписав вірш до «Більшої книжки».

Рядки 1 — 4 вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 636. Повністю вперше надруковано за «Більшою книжкою» в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 213) з неточною датою: «19 августа 1859».

Богдан — Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (близько 1595 — 1657), державний діяч і полководець, гетьман України (1648 — 1658), керівник визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту. Ставлення Шевченка до діяльності Б. Хмельницького було неоднозначним. Шевченко високо оцінював його як одного з «праведних гетьманів», «славного Богдана» («Гайдамаки»), «гениального бунтовщика» (запис у щоденнику 22 вересня 1857 р.), визначного ватажка народно-визвольної боротьби й, слідом за народними думами (пор.: Сборник украинских песен, издаваемый Михайлом Максимовичем. — Киев, 1849. — Ч. 1. — С. 76), називав його «козачим батьком». Але водночас Шевченко дорікав Хмельницькому за те, що після його смерті укладену ним угоду російський царизм використав для посилення гніту на Україні та знищення її автономії. В оцінці Хмельницького у вірші «Якби-то ти, Богдане п’яний...» відбилися гнітючі враження від перебування у Переяславі в серпні 1859 р., під час вимушеного повернення заарештованого на Україні поета з Києва до Петербурга.

Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький) — місто Київської області. Одне з найбільших міст на Україні XVII ст., в 1648 — 1781 рр. центр Переяславського полку. В січні 1654 р. тут відбулася Переяславська загальна військова рада, на якій схвалено воєнний союз України з Росією. За часів Шевченка — занедбане повітове містечко Полтавської губернії. /719/

Та на замчище подив[ив]сь! — Замчищем Шевченко називає старовинну частину Переяслава, розташовану на узвишші при впадінні Альти в Трубіж. У княжі часи тут був укріплений дитинець; за панування Речі Посполитої побудовано замок князя Острозького, вщент зруйнований 1648 р. козаками Б. Хмельницького. Тут же знаходився майдан, на якому відбулася Переяславська рада. Однак у XIX ст. це місце стало найбільш занедбаним районом міста з вузькими й брудними вуличками, де жила єврейська біднота (Переяслав-Хмельницький і його історичні пам’ятки. — К., 1954. — С. 52). Шевченкові Переяслав був добре відомий ще до заслання. Описуючи його 1845 р. в нотатках для Археографічної комісії, він зазначав: «В цитадели древней крепости, или в вышнем городе, церковь Успения Пресвятыя Богородицы. Та самая, в которой присягал Богдан Хмельницкий на верность Московскому царю, сгорела, и на том месте в 1760 году построена новая по образцу древней, деревянная о девяти византийских куполах, с крещатыми окнами на фронтонах. А при Феодосии преосвященном Переяславском в 1825 году возобновлена; внутренность осталась в прежнем виде, а наружность, к сожалению, до варварства искажена. Невозможно смотреть на нее, а не только рисовать». Успенську церкву в Переяславі, «прославленную в 1654 году принятием присяги на верность Московскому царю Алексею Михайловичу гетманом Зиновием Богданом Хмельницким со старшинами и депутатами всех сословий народа украинского», Шевченко згадував і в написаній 1855 р. на засланні повісті «Близнецы».

Або в калюжі утопивсь... — 1845 року Шевченко намалював акварель «Церква Покрова в Переяславі», де відтворено переяславський краєвид з церквою і вбогими халупками на другому плані та великою калюжею, в якій купаються свині, — на першому. Цю характерну деталь Шевченко робить домінантною при описі Переяслава 1859 р. у вірші «Якби-то ти, Богдане п’яний...». Показові творчі пошуки поета в чернетці вірша; написавши спершу:

Або в калюжі утопивсь Гарнесенько в багні свинячім, —

Шевченко закреслив слово «калюжі» й надписав зверху «під валом», потім «за валом», але зрештою повернувся до варіанта «в калюжі», який зберіг і в остаточному, чистовому автографі «Більшої книжки».















«ВО ІУДЕЇ ВО ДНІ ОНИ...»


Джерела тексту:

чорновий автограф у зошиті з чорновими автографами першої та другої редакцій поеми «Марія» (ІЛ, ф. 1, № 22, с. 2 — 5);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 243 — 244).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чорновому автографі: «24 октября» (вписано червоним олівцем перед текстом).

Дата в чистовому автографі: «24 октября. С. Петербург».

Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1859 р.: 24 жовтня 1859 р., С.-Петербург. /720/

Вірш було задумано як вступ до поеми «Марія»: його первісний текст вписано до зошита № 22 перед чорновим автографом першої редакції поеми. Згодом Шевченко відмовився від цього наміру й переписав вірш начисто до «Більшої книжки» як окремий твір. Варіант у рядку 44: «Онуча, попіл з помела» — вписано в чернетці (олівцем, поверх попереднього «Онуча, сміття з помела»), очевидно, пізніше; до чистового автографа в «Більшій книжці» він не потрапив.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 637 — 638, де подано за «Більшою книжкою», без рядків 9 та 37 — 45, вилучених з огляду на цензуру, з довільними виправленнями в рядках 11 («Щоб той йому на те на все»), 18(«А в Віфліємському вертепі»), 19 («Марія сина родила») та з неправильним прочитанням рядка 32: «Оддав Анатові приказ».

Повністю (без рядка 9) вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 213 — 214), де подано за першодруком, з тими самими відхиленнями від автографа.

Іудея — Іудейське царство, єврейська держава, що виникла в Південній Палестині у X ст. до н. е. У вірші Шевченка йдеться про останній період в її історії, коли, знесилена численними завойовниками (ассірійцями, персами, військами Александра Македонського, єгиптянами, сирійцями та ін.), в І ст. до н. е. вона підпала під протекторат Давнього Риму. В 40 р. до н. е. владу в Іудеї було передано цілковито залежній від Риму династії Іродів.

Ірод І (Ірод Великий) — цар Іудеї. Будучи префектом провінції Галілея, проводив бажану Римові політику, суворо придушував антиримські рухи й народні повстання, за що був проголошений римлянами царем Іудеї. Відзначався особливою жорстокістю, вчинив безліч кривавих злочинів, зокрема й проти власної сім’ї (вбив улюблену дружину Маріамну й трьох своїх синів — Александра, Арістовула й Антипатра). В Євангелії з його іменем пов’язано винищення немовлят у Віфліємі (Матв. Гл. 2. В. 13-18).

Сіон — гора в південно-західній частині Єрусалима. Побудовану на ній хананейську фортецю в X ст. до н. е. здобув ізраїльський цар Давид, який перетворив Сіон на свою резиденцію.

Ліктори — озброєна охорона давньоримських імператорів, що виконувала також парадні функції.

Динарій — грошова одиниця в Римській імперії.

Віфлеєм — місто в Палестині, на південь від Єрусалима. За Євангелієм, місце народження Ісуса Христа. Не змігши знайти житла в самому Віфлеємі через велике скупчення людей, зібраних туди для перепису, Йосип з Марією змушені були зупинитися в печері («вертепі»), де й народився Христос (Лука. Гл. 2. В. 1 — 7).

Кляте плем’я Давидове у нас зійшло! — Євангельська традиція розглядала Ісуса Христа як нащадка іудейського царя X ст. до н. е. Давида (який теж походив з Віфлеєма) й тому саме Христа називали «істинним царем Іудеї» на противагу Іродові, який за походженням був ідумеянином і посів престол незаконно, завдяки прислужництву перед Римом і злочинам проти інших претендентів. /721/












МАРІЯ

(Поема)


Джерела тексту:

чорновий автограф першої редакції в окремому зошиті (ІЛ, ф. 1, № 22, с. 1 та 6 — 25);

чорновий автограф другої редакції в окремому зошиті (ІЛ, ф. 1, № 22, с. 26 — 46);

список І. М. Лазаревського з виправленнями Шевченка в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 245-279).

Подається за «Більшою книжкою». Помилки переписувача виправляються за чорновим автографом другої редакції.

Дата (авторська) в чорновому автографі першої редакції: «27 октября».

Чорновий автограф другої редакції не датований.

Дата в списку І. М. Лазаревського: «11 ноября С. Петербург».

Датується за списком І. М. Лазаревського та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1859 р.: 11 листопада 1859 р., С.-Петербург.

Перші згадки про намір Шевченка написати твір про матір Ісуса Христа є в його листах з Оренбурга до В. М. Рєпніної. В листі від 1 січня 1850 р. Шевченко писав: «Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни святой Марии, непорочной матери Христовой, но теперь и это мне будет в преступление». В листі від 7 березня 1850 р. повторено: «Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, матери Спасителя». Здійснити свій намір на засланні Шевченкові не вдалося. Зв’язок з цим задумом простежується в поемі «Неофіти» (1857) та у вірші «14. N. («Така, як ти, колись лілея...»)» (1859).

Писати поему «Марія» Шевченко почав у жовтні 1859 р. в Петербурзі; чорнові автографи її складають окремий зошит (ІЛ, ф. 1, № 22). На його початку під 24 жовтня 1859 р. записано чорновий текст вірша «Во Іудеї во дні они...», який мав бути вступом до поеми. Змінивши свій намір, Шевченко переписав цей вірш до «Більшої книжки» як окремий твір, а на звороті передньої обкладинки зошита записав чорновий текст нового вступу. Тоді ж було написано першу редакцію поеми, яка спочатку закінчувалася рядком: «Умерла з голоду. Амінь», що відповідає рядкові 746 другої редакції. Після нього було проставлено (під рискою) дату: 27 жовтня 1859 р., пізніше дописано рядки:


А потім ченці одягли

Тебе в порфіру і вінчали,

Як ту царицю. Розп’яли

Й тебе, як сина, — наплювали

На тебе, кроткую, кати.

Растлили честную. А ти?

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,


що відповідають рядкам 747 — 756 чорнового автографа другої редакції (згодом викресленим Шевченком у списку І. М. Лазаревського в «Більшій /722/ книжці». При цьому рядок [747] «А потім ченці одягли», що містився останнім на с. 278 «Більшої книжки», очевидно, суто механічно лишився не закресленим. Викреслені рядки [748 — 756] містяться на с. 279 рукописної збірки).

Доопрацьовуючи поему, Шевченко створив другу редакцію, істотно відмінну й майже на третину більшу за обсягом. (Про творчу історію поеми див.: Ващук Ф. Т. Поема Шевченка «Марія» у редакціях та варіантах // Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1970. — С. 141 — 162). Чорновий текст другої редакції (без дати, під цифрою «2») записано в тому самому зошиті слідом за першою. Вступ до другої редакції записано після неї, на звороті задньої обкладинки зошита під цифрою «1».

За цим чорновим автографом поему переписав до «Більшої книжки» І. М. Лазаревський, припустившись у тексті багатьох помилок. Шевченко власноручно вписав у «Більшій книжці» назву поеми та епіграф до неї, зробив у списку І. М. Лазаревського виправлення в рядках 6, 51, 89, 94, 103, 115, 124, закреслив заключні рядки 748 — 756, наприкінці поставив дату: 11 листопада 1859 р. Однак більшість помилок переписувача лишилася в «Більшій книжці» не виправленою (авторський текст у цих рядках відновлюється за чорновим автографом другої редакції).

Зокрема, в списку І. М. Лазаревського припущено такі відступи від чорнового автографа другої редакції в рядках останньої: 27 («Чи в бондаря того святого»), 29 — 30 відсутні, 31 («Росла собі і виростала»), 97 («Ти заховалася од спеки»), 116 («Червоним маком; та засни»), 170 («Умитий з кущі вихожав»), 217 («До сходу сонця провела»), 219 («Благовістителя і рада»), 220 («Радісенько собі прийшла»), 226 («Не та тепер, Марія, стала»), 237 («Ніс з торбиною на плечах»), 248 («І досі мерли б! О муко!»), 251 («Сліпі ви, нищіє душею»), 273 («Молись і дякуй, що не кинув»), («І веселенькая пішла»), 285 («Що наймички його нема»), 297 («Комусь то це?»), 314 («І вбогі перед собою»), 344 («Додому котиться і, глядь! — »), 346 («І — диво дивне!.. — Ніколи»), 348 («Й нечуте сталося тоді»), 401 — 402 відсутні, 431 («Щоб хоть укритися вночі»), 433 («Страшними мертвими очами»), 479 («Ходім додомоньку, дитина!»), 483 («Коза з козяточком коло хати»), 503 («Швиденько кинулась: там»), 528 («Таки з Іваном, та й була»), 534 («В сосіди, в наймички проситись»), 537 («Уже чимало підросло»), 542 («Звичайне, діточки! Ідуть»), 544 («Аж любо гледіть, як ідуть!»), 547 («Івась у коники гулявся»), 591 («Та в школу одвела»), 593 («Сама його, сама й навчила»), 620 («Та плаче матір: і не чуть»), 639 («І веселенькії в дорогу»), 650 («І прорікали й розп’ялись»), 665 («І мовчки трепетно ридала»), 684 («Зашиє дірочку та й знову»), 691 («За ним по улицям ходили»), 696 («Як узрів діточок, привстав»), 706 («З малими дітками, мужики»), 711 («Сказала дітям. І упала»), 722 («А ти, як палець той, осталась»), 731 («Вночі круг тебе сумовиті»), 752 («Розп’яли кроткую, а ти»).

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 215 — 235), де подано за «Більшою книжкою» з тими ж відхиленнями від авторського тексту, які припущено в списку І. М. Лазаревського.

Поема «Марія», продовжуючи собою ряд творів з наскрізною темою жінки-матері (поеми «Катерина», «Наймичка», «Слепая», «Відьма», чи/723/сленні вірші), є одним з найвищих поетичних досягнень Шевченка, апофеозом образу матері в усій його творчості. Написавши поему невдовзі після свого вимушеного повернення з України до Петербурга, Шевченко творчо реалізував давно виношувані ним ідеї та задуми.

Одразу після публікації поема «Марія» стала об’єктом гострої ідейної боротьби. Коли в «Кобзарі» за редакцією В. М. Доманицького (СПб., 1907) поему було вперше надруковано в межах Російської імперії, невдовзі з’явилася спроба заперечити автентичність цієї публікації й знецінити ЇЇ шляхом видання літературної підробки, сфабрикованої в дусі офіційних церковних догматів (Аободобський М. Перегляд поеми «Марія» Тараса Григоровича Шевченка, напечатаної у «Кобзарі» 1907 року, і та ж таки поема по четвертому чиємусь рукопису. — Харків, 1910). Незважаючи на цілковиту текстологічну необґрунтованість і художню безпорадність цієї підробки, автор її категорично наполягав на тому, що саме її «тільки й слід вважати за настояще виконану роботу Шевченкову».

Ікос — богослужбова пісня, складова частина акафіста (в якому ікоси чергуються з кондаками). Епіграф до поеми взято з Благовіщенського акафіста Богородиці: «радуйся, подательнице божественної благості, радуйся, бо Ти оновила гріховний рід людський, бо Ти напоумила окрадених розумом».

Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. — У вступі до поеми використано великопісну молитву «Все упование моє возлагаю на Тя, Мати Божия», переосмислену відповідно до всього задуму твору.

Лепта — дрібна монета; євангельський фразеологізм «лепта вдовиці» означає посильний внесок (Лука. Гл. 21. В. 1 — 4).

У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого... — За Євангелієм, Йосиф походив з роду царя Давида, але жив бідняком у Назареті, займаючись теслярством. Бондарем Шевченко називає його, можливо, переосмислюючи прикладку його імені: «Йосиф Обручник» — тобто «заручений» з Марією.

Бурнус — просторий вовняний плащ.

Тиверіада — оточене горами озеро в північній частині Палестини, назва якого походить від міста, заснованого біля нього на честь римського імператора Тиберія. Згадується в Біблії також під назвами Геннисаретського та Галлейського озера.

Фавор — гора в північній частині Палестини, височить над навколишнім гірським пасмом, вирізняючись своєю круглою вершиною. Біблійний символ величної піднесеності над буденністю.

Божа благодать На ветхую Єлисавету Учора рано пролилась... — Згідно з євангельською оповіддю, священик Захарія та його дружина Єлизавета до глибокої старості були бездітними. Ангел у храмі передрік йому народження сина, однак Захарія не повірив у це, за що був покараний німотою. Коли ж хлопчик народився, німий Захарія, за намовою того ж ангела, написав на дерев’яній дощечці: «Іоан ім’я його». Згодом син Захарії став одним із найближчих сподвижників Христа, проповідуючи серед людей його месіанське покликання. Канонізований церквою під іменем Іоана Предтечі, або Іоана Хрестителя, оскільки саме йому приписується хрещення Ісуса Христа.

Равві — шанобливе звертання до вчителя, наставника. /724/

Я Месію Іду народу возвістить. — Один із центральних біблійних догматів, прийнятий як в іудейській, так і в християнській релігії, згідно з яким Бог пошле на землю свого сина, що має врятувати народ від страждань. «Месія» по-староєврейському означає «помазаник» (у грецькому перекладі — «христос»).

Апостол — у перекладі з грецької «посланець»; біблійне визначення найближчих учнів Христа, які проповідували його вчення.

Кабиця — зроблена з каменю чи глини відкрита піч для приготування їжі.

...уб’ють На улиці. — За іудейськими звичаями, дівчину, яка мала позашлюбну дитину, могли побити камінням як блудницю.

Не од Сіона благодать... — Назва гори Сіон в Єрусалимі стала біблійним символом найвищої «святині духу», яка має принести спасіння всім віруючим.

...і шиє Малесеньке сороченя... — Одним із імпульсів для появи в поемі цього епізоду міг стати акварельний малюнок К. П. Брюллова «Сім’я італійця» (1831), на якому зображено саме цю сцену: майбутня мати розглядає щойно пошиту нею дитячу сорочечку, на другому плані її чоловік майструє колиску.

Опріснок — корж із прісного тіста, звична їжа кочових скотарських племен. Згодом став в іудеїв релігійно-ритуальним атрибутом.

Семіон протопресвітер — згадуваний у Євангелії священик, який не повірив пророцтву, що Месія має народитися від непорочної діви. Посланий до нього ангел передрік, що він не помре доти, поки на власні очі не побачить Месію. Він першим прийняв на руки немовля, коли батьки на 40-й день після народження принесли Христа до храму, де служив Симеон.

Авраам — біблійний патріарх, легендарний родоначальник єврейського народу (XX ст. до н. е.), з іменем якого пов’язується відмова від язичницького ідолопоклонства й запровадження культу єдиного верховного божества.

Мойсей — легендарний пророк (XVI — початок XV ст. до н. е.), якому в Біблії приписується врятування євреїв з єгипетського полону і встановлення перших законодавчих норм, підказаних йому самим Богом («Святий закон»),

Єсеї — суспільно-релігійний рух в Іудеї II — І ст. до н. е. Виражаючи стихійний протест проти гноблення, був найближчим попередником раннього християнства. Єсеї жили замкнутими громадами, були прихильниками колективної праці й власності.

Над самим Віфліємом, боком, Мітла огненная зійшла. — За оповідями євангелістів народження Христа було ознаменоване появою комети над Віфліємом — містом, яке вважалося батьківщиною царя Давида й усієї його династії.

Еммануїл — запозичене зі Старого Завіту ім’я, що означає «з нами Бог».

Пророчество Ієремія, Ісаія збулось! — Старозавітні пророки передрікали народження рятівника від непорочної матері: «Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвеш ім’я Йому: Еммануїл» (Ісайя. Гл. 7. В. 14). За висновком сучасних дослідників, «у книгах Ісаії та Ієремії — пророків, що жили в період навислої над Іудейським царством загрози /725/ втратити незалежність, виражено надії на майбутнє відновлення « царства Давидового»... Образ Давида набирає рис безсмертного царя-спасителя» (Мифы народов мира. — М., 1980. — Т. 1. — С. 344).

Месія! Іісус! Осанна! — Поєднання старозавітного пророцтва про Месію з євангельською оповіддю про народження Христа: у Старому Завіті йдеться лише про «помазаника» — Еммануїла; ім’я Ісуса Христа з’являється як наслідок пізнішого тлумачення й перекладу цього слова грецькою мовою.

Осанна (дослівно: « врятуй!») — молитовний вигук.

На шлях мемфіський — тобто на дорогу до Єгипту. Мемфіс — єгипетське місто.

Копти — нащадки автохтонного населення Єгипту. Згодом — єгиптяни християнського віросповідання.

Сфінкс — давньоєгипетська скульптура, що зображала фантастичну істоту з тілом лева й людською головою; уособлювала духа-хранителя та царську владу, ставилася звичайно поблизу храмів і пірамід. Два сфінкси з храму Аменхотепа III (XV ст. до н. е.) було привезено до Петербурга й 1834 р. встановлено на набережній Неви поблизу Академії мистецтв, де їх бачив Шевченко.

Піраміди — усипальниці єгипетських фараонів.

І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку. — Зображення Т-подібного хреста (так званий «тау-хрест») здавна мало символічне значення у різних народів. Як вважають сучасні дослідники, «для стародавніх євреїв він був символом очікуваного Месії, спасіння й вічного життя. Традиція пов’язувала тау-хрест із хрестом, піднятим Мойсеєм у пустелі». У Давньому Римі Т-подібний хрест служив шибеницею, а також знаряддям розп’яття — ганебної страти, застосовуваної до злочинців. «Тут хрест співвіднесений з образом мучеництва й смерті. Насамперед він сам її знаряддя, інструмент тортур, страстей, мук і жаху» (Мифы народов мира. — М., 1982. — Т. 2. — С. 13 — 14). Вдало знайдена Шевченком деталь набирає в поемі глибокого метафоричного змісту й психологічної обгрунтованості

/ дивувались фарисеї І книжники його речам. — Ідеться про прихильників суспільно-релігійної течії, поширеної в Іудеї з II ст. до н. е. по II ст. н. е. До фарисеїв (дослівно «ті, що відділилися») належали торгівці, ремісники, начотники-талмудисти і т. д., котрі відбивали інтереси середніх класів, значною мірою ворожі інтересам простого люду, який насамперед приваблювала ідеологія раннього християнства — релігія бідняків і безправних.

Єлеон — назва гори на схід від Єрусалима (дослівно: «Маслинова»), з якої відкривається гарний краєвид на місто. На західному її схилі був розташований Гефсиманський сад, в якому Христос часто бував зі своїми учнями й де він був зраджений Іудою.

Вісон — коштовна шовкова тканина золотистого кольору.

Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! — Після того, як Іудея підпала під протекторат Риму, верхівка Іудейського духівництва зберігала свої привілеї прислужництвом перед Римською адміністрацією.

ітон — нижній одяг у стародавніх євреїв. /726/

...Івана її зарізали в тюрмі. — За євангельським переказом, Іоанові Хрестителю відтяли голову у фортеці Махера (куди його було ув’язнено на вимогу розпусної Іродіади за те, що він викрив її як коханку чоловікового брата — царя Ірода Антипи), щоб подарувати дочці Іродіади Саломеї в нагороду за танок перед царем (Марк. Гл. 6. В. 14 — 29).
















ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 280);

чистовий автограф, записаний Шевченком до альбому П. О. Куліша (ІРНБУВ, І. 28, 438, арк. 52).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі у «Більшій книжці»: «19 ноября. С.-Петербург».

Дата автографа в альбомі П. О. Куліша: «1859. 22 ноября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1859 р.: 19 листопада 1859 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. З датою «19 листопада 1859 р.» Шевченко переписав вірш до «Більшої книжки», 22 листопада власноручно вписав його з деякими змінами до альбому П. О. Куліша. Текст цього автографа та його фототипічну копію опубліковано в кн.: Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Шевченка. — К., 1957. — С. 77 — 79. Автор публікації висловив думку, що запис в альбомі П. О. Куліша слід вважати основним текстом («канонічною редакцією») вірша, оскільки він хронологічно пізніший. Проте дарчий характер цього автографа і наявні в ньому відхилення від тексту «Більшої книжки», який самим автором призначався для друку, свідчать проти такого висновку.

Вірш є наслідуванням пісеньки сватів Зубчинського й Хадкевича «Ej, posadzę ja przy chatce...» з недрукованої драми Е. Желіговського «Зорський», рукопис якої (під № 111) нині зберігається в Інституті літературознавчих досліджень Польської Академії наук у Варшаві (див.: Мальдіс А. Й., Мартинова Е. М. Творча співдружність революційних демократів: Шевченко і Желіговський // Радянське літературознавство. — 1964. — № 2. — С. 107; Мартынава Э., Мальдзіс А. Шаўченка і Жалігоўскі: З гісторыи беларуска-украінска-польскіх літаратурных сувязей // Тарас Шаученка і беларуская література. — Мінск, 1964. — С. 187 — 189; Гаско М. В поисках истины// Радуга. — 1964. — № 9. — С. 177 — 181). Шевченко познайомився з драмою «Зорський» 11 квітня 1858 р., про що свідчить запис у щоденнику: «Вечером у Белозерского слушал новую драму Желяковского (Совы)». До публікацій А. Й. Мальдіса та Е. М. Мартинової джерело Шевченкового наслідування визначалося неточно; зокрема, протягом довгого часу його пов’язували з близьким за текстом віршем: «Ej, posadzę ja przy chatce...», вміщеним під № 74 у збірці Яна Чечота «Pionsli wieśniacze znad Niemna, Dniepra i Dniestra» (Wilno, 1845; див.: Щурат В. Шевченко — Желіговський — Чечот // Діло. — 1910. — 28 травня). Тому назва вірша в багатьох виданнях, включаючи й Повне зібрання творів у шести томах (Т. 2. — С. 374), подавалася як присвята польському поетові: «Подражаніє Едуарду Сові».

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — № 2. — С. 2) за «Більшою книжкою», під редакційною назвою «Подражаніє польському /727/ поетові Антонію Сові» та з виправленням у рядку 3: «І яблуньку і грушечку». За першодруком зроблено список невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с 621).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 639, за першодруком, під довільною назвою «Антонію Сові» (в якій прізвище наслідуваного Шевченком автора перетворилося на присвяту) й з підзаголовком «Подражаніє польському поетові», що й спричинилося до неточності в назві вірша у наступних виданнях.

Едуард Сова — польський поет Едвард Вітольд Желіговський (1816 — 1864, друкувався під псевдонімом «Антоній Сова»), з яким Шевченко встановив близькі особисті й творчі взаємини. Учасник національно-визвольного руху в Литві, Желіговський 1838 р. за участь у конспіративних студентських товариствах був ув’язнений і висланий з Вільна до Дерпта; 1851 року за опублікування революційної драми «Йордан» (Вільно, 1846) засланий до Петрозаводська, звідки переведений до Оренбурзького краю. Тут заочно познайомився з Шевченком і підтримував з ним зв’язок за посередництвом Бр. Залеського, мав намір перекладати твори Шевченка польською мовою. Шевченко ще на засланні перекладав вірші Желіговського, але переклади не збереглися (Павлюк М. З літературних взаємин оренбурзьких засланців: Шевченко — Желіговський — Плещеєв // Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1972. — С. 110 — 111). Желіговський мав рукопис Шевченкової повісті «Варнак» з присвятою автора та «декілька зошитів поем і пісень Шевченка», які були передані ним за кордон польському поетові Юзефу Богдану Залеському (Zaleski J. B. Pisma. — Lwów, 1877. — Т. 4. — 5. 104).

Шевченко вперше зустрівся з Желіговським на другий день після свого повернення до Петербурга, про що зробив запис у щоденнику 28 березня 1858 р.: «Вечер провели мы у В. М. Белозерского, моего соузника и соседа по каземату в 1847 г. У него встретил я моих соизгнанников оренбургских — Сераковского, Станевича и Желяковского (Сову). Радостная, веселая встреча. После сердечных речей и милых родных песен мы расстались». Желіговський подарував Шевченкові свою збірку (Poezye Antoniego Sowy. — Petersburg, 1858), 11 квітня 1858 р. читав йому свою недруковану драму «Зорський», 13 травня 1858 р. власноручно вписав до його щоденника повний текст свого вірша «Do brata Tarasa Szewczenki» (опублікований у названій збірці з цензурними змінами). У 1859 р. Желіговський редагував у Петербурзі польську демократичну газету «Słowo», до якої виявляв інтерес Шевченко.










ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ. ГЛАВА 19


Джерела тексту:

чорновий автограф на звороті листа (РДАЛМ, ф. 2591, оп. 2, № 26, арк. 1 — 1 звор.);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 281 — 282).

Подається за «Більшою книжкою». Неточне написання в автографі імені «Ієзекієлю» виправляється на «Ієзекіїлю» відповідно до позначки /728/ під текстом чорнового автографа: «Іезекіїль. Глава 19». Дата в чорновому автографі: «Декабря 6» (виправлено з «Ноября 6»).

Дата в чистовому автографі: «Декабря 6».

Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1859 р.: 6 грудня 1859 р., С.-Петербург.

Чорновий автограф вірша написано чорним чорнилом на звороті недатованого листа польською мовою невстановленої особи до Шевченка. Рядки 21 — 22 дописано в автографі олівцем. Дату під текстом: «Ноября 6» Шевченко виправив на «Декабря 6». На початку XX ст. цей автограф належав М. І. Стороженку, до якого потрапив від родини Рєпніних (див.: Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. V.). 1984 р. його було виявлено в РДАЛМ (див.: Трофимов И. Уникальная находка // Советская культура. — 1984. — 2 февраля; Гальченко С. Четыре автографа // Литературная газета. — 1984. — 14 марта). У зібранні творів Шевченка варіанти за текстом цього автографа подаються вперше.

За чорновим автографом, з деякими виправленнями, Шевченко переписав вірш з датою 6 грудня 1859 р. під назвою «Подражаніє Ієзекієлю. Глава 19» до «Більшої книжки», в тексті якої потім зробив виправлення в рядках 4 — 5. Текст «Більшої книжки» остаточний. За «Більшою книжкою» вірш переписав, ймовірно, М. М. Лазаревський; згодом цей список належав Л. М. Жемчужникову й був опублікований О. Я. Кониським (див.: Кониський О. Недруковані поезії Т. Г. Шевченка // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 1 — 2). Переписувач припустився в списку кількох неточностей і псування тексту (в рядку 1: «Восстань, пророче, Сине Божий» замість «Восплач, пророче, Сине Божий»; у рядках 5 — 6: «Зо львами кліщилась й щенята 3 вас добувала — лютих вас» замість «Зо львами кліщилась, щенята? І добувала вас, лихих?»; 13 — 14: «Клює і рве його, а люде, Хоч бачать теє, та мовчать» замість «Клює і рве його. А люде... Хоч бачать люде, та мовчать»; 19: «На каторгу. А мати... мати» замість «На каторгу. А люта мати!»; 25: «Від реву львичища того» замість «Од реву львичища твого»; 36: «А львичища про те не знають» замість «А львичища того не знають»; 21: «І худосилий. Вітер з поля» замість «І худосильний. Вітер з поля»; 45 — 46: «В своїй же крові. Плач великий Вомісто львичиного рику» замість «В своїй крові. Плач великий Вомєсто львичищого рику»).

Вперше надруковано за списком М. М. Лазаревського в ЗНТШ (1901. — Кн. 1. — С. 1 — 2). До збірки творів уперше введено у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 579 — 580, де надруковано за «Більшою книжкою» з довільною контамінацією в рядках 19, 25, 36, 41 за першодруком.

Іезекіїль — біблійний пророк, твори якого увійшли до Старого Завіту й датуються VI століттям до н. е. Як і інші біблійні пророки, викривав зажерливість можновладців, їхню гонитву за розкошами та жорстокість до підданих (за що й був страчений одним з іудейських князів). Тяжкі історичні випробування, яких зазнавала тоді Іудея внаслідок чужоземної навали, пояснював звироднінням панівної верхівки та віровідступництвом усього народу, який поступався законами «справжньої віри» на користь «чужих богів». Разом з тим намагався підтримувати дух своїх одновірців пророцтвами про те, що після насланих розгніваним богом Яхве знегод і випробувань настане відродження іудейського народу й царства. Для сти/729/лю пророцтв Ієзекіїля характерна ускладнена інакомовність, насиченість туманними символами та алегоріями.

Шевченко в своєму наслідуванні, ближче тримаючись біблійного тексту в першій половині вірша й досить вільно відступаючи від нього в другій, використовує запозичений в Ієзекіїля сюжет для створення повчальної алегорії «во притчу» своїм сучасникам — як їм слід обійтися з їхніми кровожерними царями — і стверджує неминучість плачевного кінця самодержавства. Однак якоїсь конкретно-персональної аналогії в образи двох «лютих львичищ» (поширений у Біблії символ наділених особливою владою й могутністю людей) та їхньої «суки-матері» Шевченко тут, очевидно, не вкладає. На відміну від написаного трохи згодом вірша «Хоча лежачого й не б’ють...», де він називає «сукою» вдову Миколи I Олександру Федорівну, — в «Подражанії Ієзекіїлю» ці образи мають швидше узагальнено-символічний характер. Проте в цілому прозора алюзія з російським «царствуючим домом» та його майбутнім крахом безсумнівна.

В Єгипет люде одвели На каторгу. — Відгук запозиченого Ієзекіїлем у своїх старозавітних попередників легендарного переказу про те, що до своєї появи в Палестині єврейські племена протягом чотирьох століть перебували на становищі полонених у Єгипті, звідки пророк Мойсей вивів їх волею бога Яхве і після сорокарічного блукання безводною Сінайською пустелею привів до «землі обітованої». Біблійний образ «полону єгипетського» є символом тривалого й тяжкого випробування.

/ в Вавилоні посадили В тюрму глибоку. — Відображення в біблійному тексті так званого другого, або вавилонського, полону євреїв, у якому перебував і сам Ієзекіїль. Після того, як у 586 р. до н. е. Іудейське царство було завойоване ассірійським царем Навуходоносором II, його столицю Єрусалим було зруйновано, а значну кількість населення вислано в Месопотамію, звідки воно повернулося тільки після 538 р. до н. е., коли Вавилон був переможений перським царем Кіром. У Шевченковому переспіві Ієзекіїля згадки про «єгипетський» та «вавилонський» полон мають не конкретно-історичне значення, а виступають як прозора й загальнозрозуміла в той час алегорія тяжкого покарання, суворого ув’язнення тощо.














ОСІЯ. ГЛАВА XIV

Подражаніє


Джерела тексту:

чорновий автограф на окремому аркуші (РДАЛМ, ф. 2591, оп. 2, № 26, арк. 2 — 2 звор.);

список І. М. Лазаревського з виправленням Шевченка в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 283 — 286).

Подається за «Більшою книжкою». Помилки, яких припустився переписувач у рядках 51 та 56, виправляються за чорновим автографом.

Дата в чорновому автографі: «25 декабря 1859».

Дата у списку в «Більшій книжці»: «25 декабря 1859 г.».

Датується за чорновим автографом: 25 грудня 1859 р., С.-Петербург.

Чорновий автограф є первісним текстом. На початку XX ст. цей автограф належав М. І. Стороженкові, до якого потрапив з родини Рєпніних (див.: Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. V). Тоді ж окремі варіанти з нього опублікував В. М. Доманицький (Там само. — /730/ С. 632). У 1984 р. його виявлено в РДАЛМ (див.: Трофимов И. Уникальная находка // Советская культура. — 1984, 2 февраля; Гальченко С. Четыре автографа// Литературная газета. — 1984. — 14 марта. — № 11). У зібранні творів Шевченка варіанти за текстом цього автографа подаються вперше.

За чорновим автографом, з кількома неточностями, під назвою «Осії глава XIV. Подражаніє» вірш переписав до «Більшої книжки» І. М. Лазаревський. В його списку рядок 51 подано в такому вигляді: «Розпнуть, розірвуть, розіпнуть» замість «Розтнуть, розірвуть, розіпнуть», рядок 52 пропущено, рядок 56 подано так: «Без притчі; вискажи зробили» замість «Без притчі. Ви, скажи, зробили». Шевченко власноручно виправив у назві «Осії» на «Осія», вписав пропущений переписувачем рядок 52; інші помилки й неточності лишилися в списку не виправленими.

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 236 — 237) за списком у «Більшій книжці», з припущеними там помилками. Крім того, неточно подано назву: «Осії глава XIV. Подражаніє», рядки 48: «В село на грище приведуть» та 52 — 53: «І вашей кровію собак... Собак напоять!»

Осія — біблійний пророк, жив у VIII ст. до н. е. в Ізраїльському царстві — єврейській державі, що утворилася в північній частині Палестини близько 935 р. до н. е. й проіснувала до 722 р. до н. е., коли вона була завойована ассирійським царем Саргоном II. Картаючи правлячу верхівку та її себелюбство й нехтування інтересами держави й народу, за прагнення збагачуватися шляхом нещадного визиску зубожілих землеробів, викриваючи повсюдний занепад віри, моральних засад і т. д., Осія передчував близький крах Ізраїльської держави під тиском внутрішніх суперечностей та зовнішніх ворогів і з пристрасною емоційністю передрікав сучасникам цей крах як невідворотну кару Божу за гріхи свого народу й насамперед його недостойних проводирів.

Саме цей внутрішній зміст, а не форма його втілення в біблійному тексті (якого в наслідуванні майже зовсім не дотримано), привернув Шевченкову увагу до цього розділу книги Осії. Порівняно з його попередніми переспівами Біблії цей вірш більшою мірою перейнятий роздумами над історичною долею України й адресовано насамперед її «лукавим чадам», чиї «гріхи синовні» — «безчестіє, і зрада, і криводушіє» ганебним тавром відклалися в історії й чия запопадливість перед милостями «доброго» й «кроткого» царя в період назрівання селянської революції в Росії початку 60-х років видавалася Шевченкові небезпечнішою від усіх різновидів одвертої апології кріпосництва.

За Богдана, Та за скаженого Петра... — Ідеться про гетьмана Б. Хмельницького та російського імператора Петра I.

1860















«ДІВЧА ЛЮБЕ, ЧОРНОБРИВЕ...»


Джерело тексту:

список В. М. Білозерського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 289).

Подається за «Більшою книжкою». /731/

Список не датований.

Датується за одночасно переписаним до «Більшої книжки» віршем «Ой діброво — темний гаю!..»: 15 січня 1860 р., С.-Петербург.

Автограф, з якого вірш переписано В. М. Білозерським до «Більшої книжки», не відомий. Твір позначено цифрою «І», після нього під порядковим номером «II» рукою В. М. Білозерського переписано вірш «Ой діброво — темний гаю!..» з датою «15 стичня 1860. СПб.», яка, очевидно, стосується обох цих творів.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 640.



















«ОЙ ДІБРОВО — ТЕМНИЙ ГАЮ!..»


Джерело тексту:

список В. М. Білозерського з виправленнями Шевченка в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 289 — 290).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в списку: «15 стичня 1860. СПб.».

Датується за цим списком: 15 січня 1860 р., С.-Петербург.

Автограф, з якого вірш переписано до «Більшої книжки», не відомий. Твір позначено цифрою «II», перед ним під порядковим номером «І» рукою В. М. Білозерського переписано вірш «Дівча любе, чорнобриве... ».

Вірш є вільним переспівом української народної пісні «Ой дуброво, дубровонько!..», яка побутувала в Галичині й увійшла до альманаху «Русалка Дністровая» (Будапешт, 1837. — С. 35) та (в латинській транскрипції) до збірки Жеготи Паулі «Pieśni ludu ruskiego w Galicji» (Lwów, 1839. — С. 44). В польському перекладі опублікована у збірці Яна Чечота «Pionski wieśniacze znad Niemna, Dniepra i Dniestra» (N 62).

За яким джерелом зроблено переспів Шевченка, не відомо. Знайомство його з «Русалкою Дністровою» в серпні 1843 р. засвідчене в листі П. Я. Лукашевича до І. М. Вагилевича від 21 вересня 1843 р.: «Коли Вашу листину получил, той час з паном Шевченком читовали Вашого «Мадея», що єсте напечатали в Будині» (Возняк М. Шевченко і Галичина // Україна. — 1930. — № 3 — 4. — С. 69). Однак близькість переспіву до фольклорного першоджерела доводить, що поет скористався останнім не з пам’яті, а мав перед собою його текст. Можливо, Шевченка познайомив з ним Е. Желіговський, якому була відома збірка Я. Чечота (див.: Мальдіс А. Й., Мартинова Е. М. Творча співдружність революційних демократів: Шевченко і Желіговський // Рад. літературознавство. — 1964. — № 2. — С. 107). Про зустрічі Шевченка з Желіговським у Петербурзі свідчать записи в щоденнику Шевченка від 28 березня, 11 квітня, 13 травня 1858 р.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 640. /732/














ПОДРАЖАНІЄ СЕРБСЬКОМУ


Джерела тексту:

чистовий автограф рядків 1 — 8 та список рядків 9 — 20 О. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 291).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі та списку: «4 мая 1860. СПб.» (рукою О. М. Лазаревського).

Датується за цим автографом та списком: 4 травня 1860 р., С.-Петербург.


Первісний автограф не відомий. Рядки 1 — 8 записано до «Більшої книжки» Шевченком, дальший текст — О. М. Лазаревським. Вірш є переспівом не встановленої сербської народної пісні. Сербський дослідник Владан Недич висловив припущення, що це була пісня «Дjевоjка и коњ момачки» зі збірки Вука Караджича «Српске народне пjесме» (Кн. 1. — № 407; див.: Недић В. Jедан српски мотив у Шевченка // Зборник Матице српске за књижевност и jезик. — Нови Сад, 1955. — Кн. 3. — С. 216 — 218. Відзначено також подібність Шевченкового переспіву до вірша російського поета А М. Майнова «Сербская песня», опублікованого в журналі «Русский вестник» (1860. — Кн. 7. — С. 393 — 394; див.: Прийма Ф. Я. Джерело Шевченкового «Подражанія сербському» // Рад. літературознавство. — 1964. — № 6. — С. 54 — 59).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1967. — С. 641.















МОЛИТВА


Джерело тексту:

список О. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 292).

Подається за «Більшою книжкою». Дата в списку: «24 мая 860. СПб.». Датується за списком: 24 травня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Твір є одним із трьох віршів-варіацій на ту саму тему із спільною образно-композиційною структурою та стилістичним ладом: «Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...».

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 238) під назвою «Молитви», що об’єднувала (з нумерацією І — IV вірші «Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...», «Тим неситим очам...».


















«ЦАРІВ, КРОВАВИХ ШИНКАРІВ...»


Джерело тексту:

список О. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 292). /733/

Подається за «Більшою книжкою». Помилка переписувача в рядку 8 («Поставте ангели свої») виправляється за контекстом на «Постав ти ангели свої».

Дата в списку: «25 мая».

Датується за списком та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 25 травня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Твір є одним із трьох віршів-варіацій на ту саму тему, із спільною образно-композиційною структурою та стилістичним ладом: «Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...».

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 238 — 239), де подано за «Більшою книжкою», під номером «II» й спільною для чотирьох віршів («Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...», «Тим неситим очам...») назвою «Молитви». Рядок 8 виправлено: «Постав ти ангели свої».















«ЗЛОНАЧИНАЮЩИХ СПИНИ...»


Джерело тексту:

список О. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 293).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в списку: «27 мая».

Датується за списком та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 27 травня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Твір є одним із трьох віршів-варіацій на ту саму тему, із спільною образно-композиційною структурою та стилістичним ладом: «Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...».

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 6. — С. 5) у статті В. М. Білозерського «Значение Шевченка для Украины. Проводы тела его в Украину из Петербурга», де подано за «Більшою книжкою» з довільною переробкою в рядках 11 — 12: «Любов, о Господи, подай І правдолюбіє пошли!»

До збірки творів уперше введено в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 293), де подано за «Більшою книжкою» — з номером «НІ» під спільною для чотирьох віршів («Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинаючих спини...», «Тим неситим очам...») назвою «Молитви» й помилками в рядках 1 («Злоначинающих мини») та 8 («Постав ти ангели свої»).

















«КОЛИСЬ-ТО ЩЕ, ВО ВРЕМЯ ОНО...»


Джерела тексту:

чорновий автограф на звороті офорта автопортрета Шевченка 1860 р. (Державний російський музей, Санкт-Петербург, № 28 515);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 294). /734/

Подається за «Більшою книжкою».

Дата автографа в «Більшій книжці»: «27 маия С. Петербург». Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 28 травня 1860 р., С.-Петербург.

Чорновий автограф вірша записано олівцями різного кольору — чорним та червоним — на звороті офорта автопортрета Шевченка 1860 р. З цього автографа Шевченко переписав вірш до «Більшої книжки», зробивши в тексті кілька виправлень. Текст «Більшої книжки» остаточний.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 642, з помилками в рядках 12 («У холодочку під платочком») та 14 («Друідам нічого робить»).

Нума Помпілій — другий після легендарного Ромула цар Давнього Риму, правив у 715 — 672 рр. до н. е. З його іменем пов’язується запровадження ряду реформ (зокрема, календарної — з поділом року на 12 місяців замість 10), встановлення правових норм і впорядкування релігійних культів. У вірші Шевченка ім’я Нуми Помпілія використано як прозорий езопівський псевдонім російського царя Олександра II, загальнопоширеними «постійними епітетами» якого в той час були визначення «добрий цар», «кроткий государ», «цар-реформатор» тощо. До цих же епітетів у сатиричній характеристиці Олександра II Шевченко вдавався і в інших своїх творах («добрий цар, Їх кроткий, п’яний господар» — «Осія. Глава XIV. Подражаніє»). У вірші «Колись-то ще, во время оно...», який стоїть в одному ідейно-тематичному ряду з циклом «Царі», віршем «Саул» та іншими творами Шевченка, розвінчання російського самодержавства за допомогою історичних аналогій поєднується з критикою поширених тоді царистських ілюзій та угодовства.

Одним із безпосередніх імпульсів звернення Шевченка саме до образу Нуми Помпілія могло бути його знайомство з віршем поета А. Майкова «Нимфа Эгерия» (1844), передрукованим у збірці «Стихотворения Аполлона Майкова» (СПб., 1858. — Ч. 1. — С. 213), з яким у вірші Шевченка є деякі перегуки. Однак ідейне спрямування Шевченкового вірша принципово відмінне: «...Античний маскарад не тільки надійно захистив твір від цензури.., а й створив чудові можливості для викриття фальшивого царського народолюбства». (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 322).

Дівча заквітчанеє спить... — Давньоримська традиція пов’язувала з Нумою Помпілієм запровадження особливої категорії жриць богині домашнього вогнища Вести — весталок (дівчат, що давали обітницю безшлюбності). До подібного ж комічного переосмислення описуваної ситуації («І... і не позна ю») Шевченко вдався в циклі «Царі».

Дріади — в античній міфології німфи — покровительки дерев, лісові русалки.

Егерія — у Давньоримській міфології німфа струмка в гаю, присвяченому богині-пророчиці Карменті. Обдарована здатністю провіщати майбутнє завдяки зв’язку з богами, стала порадницею, а згодом і дружиною Нуми Помпілія. Вже античні автори висловлювали припущення, що Нума сам поширював чутки про порадництво Егерії, щоб надати божественного /735/ ореолу своїй реформаторській діяльності. За легендою, після смерті Нуми Егерія від нестримного плачу перетворилася на струмок.

Поширений у літературі та мистецтві сюжет про Нуму та Егерію був відомий Шевченкові з часів його навчання в Академії мистецтв, де докладно студіювалася антична міфологія.















«ТИМ НЕСИТИМ ОЧАМ...»


Джерела тексту:

фрагменти первісного тексту, опубліковані в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 239 — 240) за автографом, нині не відомим;

чорновий автограф рядків 1 — 6 і список невідомою рукою рядків 7 — 24 на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 39);

список О. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 295).

Подається за «Більшою книжкою».

Чорновий автограф і список невідомою рукою не датовані.

Дата в списку О. М. Лазаревського: «31 мая, СПб.».

Датується за списком О. М. Лазаревського та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 31 травня 1860 р., С.-Петербург.

Фрагменти первісного тексту — за нині не відомим «першим рукописом» Шевченка — опубліковано в підрядкових виносках у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 239 — 240). Дальшу стадію роботи над віршем відбивають записані Шевченком на окремому аркуші перші шість рядків і список невідомою рукою решти тексту. Автограф, за яким О. М. Лазаревський переписав текст до «Більшої книжки», не відомий. Твір є переспівом вірша російського поета В. С. Курочкіна «Для великих земли», опублікованого в журналі «Мода» (1857. — № 1; див.: Ивакин Ю. Т. Г. Шевченко и В. Курочкин: Новые материалы // Советская Украина. — 1957, № 6, с. 162 — 165).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 239 — 240), де вірш приєднано під номером «IV» до поданих під спільною назвою «Молитви» віршів «Царям, всесвітнім шинкарям...», «Царів, кровавих шинкарів...», «Злоначинающих спини...». Рядки 7 — 8 в першодруку переставлено:

Роботящим рукам,

Роботящим умам.




















[ПЕРЕСПІВИ ЗІ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»]


Про намір перекласти «Слово о полку Ігоревім» українською мовою Шевченко вперше згадує в листах з Новопетровського укріплення, дізнавшися з газет (Русский инвалид. — 1854. — 22 січня, 2 лютого, 10 лютого; Санкт-Петербургские ведомости. — 1854. — 30 січня) про вихід у світ нового видання пам’ятки Київської Русі у віршованому перекладі М. В. Гербеля сучасною російською мовою: Игорь, князь Северский: Поэ/736/ма. Перевод Николая Гербеля. — СПб., 1854 (див.: Павлюк М. М. Джерела відомостей Шевченка про «Слово о полку Ігоревім» на засланні // Теория и история литературы: К 100-летию со дня рождения академика А. И. Белецкого. — К., 1985. — С. 220 — 228). У листі до А. Й. Козачковського від 14 квітня 1854 р. Шевченко писав: «Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Игоря»» і просив надіслати йому текст в оригіналі. З аналогічним проханням Шевченко звертався в листі до О. М. Бодянського від 1 травня 1854 р., повідомляючи про приїзд до Москви свого знайомого, хорунжого Уральського козачого війська М. Ф. Савичева: «Він у тебе попросить для мене «Слово о полку Игоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої поезії нашої один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово, на наш любий український язик. Достань, будь ласкав, та передай цьому козачині». Ці листи, а також власні поетичні й прозові твори Шевченка періоду заслання — «Царі», «Близнецы» — доводять, що на той час він уже був обізнаний не лише з самою пам’яткою та історією її видання, а й з літературою про неї. Зокрема, згадка про видання Шишкова (Шишков А. С. Сочинения и переводы, издаваемые Российскою Академиею. — СПб., 1805. — Ч. 1) та Максимовича (Песнь о полку Игореве, сложенная в конце XII века на древнем русском языке / Издана с переводом на нынешний русский язык проф[ессором] русской словесности Михайлом Максимовичем для своих слушателей. — Киев, 1837) може свідчити про знайомство Шевченка з науковою розвідкою М. О. Максимовича «Песня о полку Игореве (Из лекций о русской словесности, читанных 1835 года в университете св. Владимира)», яка друкувалася протягом 1836 — 1837 рр. у «Журнале министерства народного просвещения» (Т. 10. — № 4, 6; Т. 13. — № 1) й була випущена окремою відбиткою (СПб., 1837). Зокрема, тут відзначено високий рівень видання Шишкова: «...Только известный наш писатель А. С. Шишков в 1805 году напечатал ее вторично с новым прозаическим переводом и некоторыми примечаниями; другие же... переводили ее стихами, в которых поэзия подлинника отсвечивалась тускло» (Журнал министерства народного просвещения. — 1836. — № 4. — С. 3).

Однак потрібного йому оригіналу Шевченко так і не одержав, і на засланні зробити переклад йому не вдалося. Все ж поет не облишав свого задуму й продовжував цікавитися «Словом о полку Ігоревім». Дізнавшись у Нижньому Новгороді про вихід українського перекладу М. О. Максимовича, Шевченко писав у листі до М. С. Щепкіна від 5 грудня 1857 р.: «Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє „Слово о полку Игореве“?» В листі до Шевченка від 20 грудня 1857 р. Максимович сповіщав, що надіслав поетові свій переклад і запитував, якої він думки про нього (див.: Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 97 — 98). Про інтерес до «Слова о полку Ігоревім» свідчить також те, що в особистій бібліотеці Шевченка було кілька видань давньоруської пам’ятки: М. Грамматіна (М., 1823), М. Максимовича (К., 1837), М. Гербеля (2-ге вид. — СПб., 1855). Див.: Опись книгам, принадлежавшим Т. Г. Шевченку // Тарас Шевченко: Документи та матеріали для біографії. — К., 1982. — С. 368. Перекладати «Слово о полку Ігоревім» Шевченко почав улітку 1860 р. в Петербурзі, звернувшись насамперед до двох особливо виразних і популярних місць пам’ятки — «Плачу Ярославни» та опису битви з половцями. Переспів першого з них зберігся /737/ в двох редакціях, датованих відповідно 4 червня й 14 вересня 1860 р. Обидва тексти чистові й власноручно вписані Шевченком до «Більшої книжки» — отже, він надавав кожному з них відносно самостійного значення. Переспів «З передсвіта до вечора...» переписано до «Більшої книжки» з датою 6 липня 1860 р. Текст шевченківських переспівів зі « Слова о полку Ігоревім» досліджувався у працях: Попов П. М. Шевченко й «Слово о полку Ігоревім» // Літературна критика. — 1937. — № 4. — С. 63 — 82; Айзеншток И. Работа Шевченко над переводом «Слова о полку Игореве» // Литературная учеба. — 1939. — № 2. — С. 73 — 85; Попов П. Н. «Слово о полку Игореве» в переводе Т. Шевченко // Слово о полку Игореве: Сборник исследований и статей. — М.; Л., 1950. — С. 400 — 409.
















ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ


Джерела тексту:

фрагменти тексту першої редакції, опубліковані за «власним рукописом Т. Г. Шевченка», нині не відомим, у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876. — С. 358 — 360);

фрагменти тексту першої редакції, опубліковані за автографом, нині не відомим, у журналі «Вечерниці» (1863. — № 12. — С. 89);

чистовий автограф першої редакції в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 296 — 297);

чорновий автограф другої редакції на звороті офорта «Автопортрета із свічкою» (Національний музей мистецтва України, № Гр 2157);

чорновий автограф другої редакції на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 3);

фрагменти тексту другої редакції, опубліковані за «власним рукописом Шевченка», нині не відомим, у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876. — С. 362);

чистовий автограф другої редакції в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 307).

Подаються дві редакції.

Перша редакція подається за чистовим автографом у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 296 — 297).

Дата в автографі: «4 июня. СПб.».

Датується за цим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 4 червня 1860 р., С.-Петербург.

Друга редакція подається за чистовим автографом у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 307).

Дата в автографі: «14 сентября».

Датується за цим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 14 вересня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф першої редакції не відомий. Найраніший відомий текст — варіанти «власного рукопису Т. Г. Шевченка», наведені в підрядкових виносках до публікації вірша в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876. — С. 358 — 360). Значна кількість поданих тут варіантів (32 рядки з /738/ 53 у чистовому автографі) дає змогу реконструювати цей нині не відомий автограф на основі тексту «Кобзаря з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» та підрядкових виносок у ньому.

Ще один не відомий нині автограф першої редакції — «власноручне рукописьмо», яке привіз до Львова «земляк наш таки галицький, що їздив у Петербург», згадано в замітці «Дещо за переводи староруської пісні «О полку Ігоревім» на живе народне слово», вміщеній у львівському журналі «Вечерниці» (1863. — № 13. — С. 107 — 108). Вперше надрукований у цьому журналі (№ 12. — С. 89) текст має кілька варіантів, які дозволяють кваліфікувати його як проміжний між первісним текстом, який реконструюється на основі варіантів «Кобзаря» 1876 р., та чистовим автографом у «Більшій книжці». Начисто переписуючи вірш до «Більшої книжки», Шевченко спочатку пропустив (очевидно, через недогляд) рядки 6 та 8, але тут же, тим самим пером і чорнилом, вписав їх поміж відповідними рядками автографа, а також вніс виправлення в рядок 48.

Роботу над переспівом «Плачу Ярославни» Шевченко продовжив у першій половині вересня 1860 р., створивши його нову редакцію. Найраніший її автограф — на звороті виконаного 1860 р. офорта з «Автопортрета із свічкою» (намальований 1845 р. і нині не відомий). Публікацію цього автографа див.: Бородін В. Новознайдений автограф Шевченка // Літературна Україна. — 1963. — 9 липня; Бородін В. С. Новознайдені тексти Шевченка // Радянське літературознавство. — 1964. — № 2. — С. 126. Автограф відбиває творчі пошуки Шевченка в роботі над рядками 3 — 9 другої редакції переспіву.

Дальший етап роботи відбито в чорновому автографі на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 3), де Шевченко спочатку записав (чорним чорнилом) рядки 11 — 12, а потім дописав олівцем рядки 13 — 16 і зробив тим самим олівцем виправлення в рядках 1 — 4.

Існував також нині не відомий автограф другої редакції «Плачу Ярославни», який був у розпорядженні упорядників «Кобзаря з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876) і варіанти якого опубліковано там (с. 362) у підрядкових виносках під текстом.

До «Більшої книжки» другу редакцію «Плачу Ярославни» Шевченко переписав у ще раз доопрацьованому вигляді, потім зробив нові виправлення в рядках 7 і 9 чистового автографа; слово «любім» під рядком 9 дописано пізніше тоншим пером, чорнилом іншого відтінку.

Першу редакцію вперше надруковано в журналі «Вечерниці» (1863. — № 12. — С. 89), де подано за нині не відомим автографом.

До збірки творів першу редакцію введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 643 — 644, де подано за «Більшою книжкою».

Другу редакцію вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 647, де подано за «Більшою книжкою» без рядка 8, з пропуском слова «любім» у рядку 9 і з довільною зміною «Хановські стріли?» в рядку 16. /739/











«З ПЕРЕДСВІТА ДО ВЕЧОРА...»


Джерела тексту:

чорновий автограф на окремому аркуші — фрагменти рядків 1 — 11 (ІЛ, ф. 1, № 15, унизу й збоку);

чорновий автограф рядків 8 — 13 на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 3);

чорновий автограф на окремому аркуші — суцільний текст рядків 1 — 13 (ІЛ, ф. 1, № 15);

чорновий автограф рядків 8 — 13 (початок «Тихе поле аж крикнуло») на окремому аркуші з копією віршів Шевченка в перекладі російською мовою М. С. Курочкіна (ІЛ, ф. 1, № 40);

фрагменти тексту, опубліковані у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського» (Прага, 1876. — С. 361) за автографом, нині не відомим;

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 303).

Подається за «Більшою книжкою».

Чорнові автографи не датовані.

Дата в чистовому автографі: «6 июля».

Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 6 липня 1860 р., С.-Петербург.

Роботу над переспівом опису битви з половцями у «Слові о полку Ігоревім» Шевченко розпочав у чернетці, писаній чорним та червоним олівцями та чорним чорнилом на окремому аркуші паперу із записом невідомою рукою, який починається словами «Портретная галерея русских деятелей» (ІЛ, ф. 1, № 15). Спочатку записано чорним олівцем рядки 1 — 2, потім дописано червоним олівцем рядки 3 — 4, закреслено останній із них і продовжено текст до рядка 6 чорним олівцем. Після цього збоку аркуша записано варіант рядків 8 — 11, які тут же, під рискою, переписано начисто внизу аркуша. Дальші пошуки рядків 8 — 13 продовжено в автографі № 3, писаному олівцем у два прийоми: текст було почато з рядка «Тихе поле половецьке» й продовжено до рядка «На землю руськую з неволі», потім зверху дописано: «Чорна земля не орана», а перші два рядки попереднього варіанта закреслено. Можливо, Шевченко з кимось радився щодо цих рядків: після слів «Копитами поритеє» невідомою рукою вписано збоку олівцем: «Костьми засіяне було», а над рядком «Тихе поле половецьке» іншою рукою зверху надписано: «неорана». Саме цей варіант і був прийнятий Шевченком у дальшій роботі над відповідними рядками. Наступний її етап зафіксовано на звороті автографа № 15, де чорним чорнилом (рядки 1 — 6) та олівцем (рядки 7 — 13) переписано начисто з кількома закресленнями й виправленнями текст від рядка «Зрана світа до вечора» до рядка «В землю руськую те поле». Рядок «Брязчуть шаблі о шеломи», пропущений при переписуванні через недогляд, вписано на вільному місці перед рядком 7.

Зберігся також (ІЛ, ф. 1, № 40) чорновий автограф чотирьох рядків переспіву (початок: «Тихе поле аж крикнуло»), записаний олівцем на писарській копії перекладених М. С. Курочкіним російською мовою віршів Шевченка «Один у другого питаєм...» та «Огні горять, музика грає...». Це — побічний варіант, далі в переспіві не розвинутий. /740/

Існував також автограф переспіву, нині не відомий, варіанти якого наведено у підрядкових виносках до поданого за першодруком тексту переспіву у виданні: «Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського». — Прага, 1876. — С. 361.

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 645 — 646, де подано за «Більшою книжкою» з різночитаннями в рядках 3 — 4: «Летять стріли каленії, Брязчать шаблі о шеломи».

«Слово о полку Ігоревім» — визначна пам’ятка літератури Київської Русі, героїчна поема про похід у 1185 р. Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців — тюркського кочового народу, який чинив часті напади на Русь із південних степів. Не узгодивши своїх дій з великим князем київським та іншими князями, Ігор зазнав поразки; його військо було розгромлене, а сам він потрапив у полон до половецького хана Кончака. Створене наприкінці XII ст., «Слово о полку Ігоревім» перейняте ідеєю єднання князів для захисту Русі від нападу кочівників.

Путивль — місто на середній течії річки Сейм. В XII ст. входило до складу Новгород-Сіверського князівства; там був укріплений двір батька князя Ігоря — Святослава Ольговича.

Ярославна — дружина новгород-сіверського князя Ігоря — Єфросинія Ярославна, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла.

Зегзиця (зигзиця) — зозуля, народнопоетичний символ жіночої туги.

Каяла — річка, на березі якої зазнало поразки військо князя Ігоря. Точне географічне положення її не встановлено; можливо, це нинішня річка Макатиха поблизу Торських озер у басейні Дінця. Не виключено, що ця назва мала й метафоричний зміст, походячи від давнього дієслова «каяти» — докоряти, шкодувати, оплакувати.

Носив-єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. — Ідеться про переможний похід у 1184 р. коаліції князів на чолі з великим князем київським Святославом Всеволодовичем проти половецького хана Кобяка, в якому половці були розгромлені, а хан Кобяк узятий у полон й привезений до Києва.

Хиновські — тут у значенні ворожі: «хинове» — збірна назва ворожих Русі кочівників (Баскаков Н. А. Тюркская лексика в «Слове о полку Игореве». — М., 1985. — С. 120 — 123).

Буй-тур Всеволод — княдь трубчевський і курський Всеволод Святославич, рідний брат князя Ігоря. «Буй-туром» (символ мужності й сили) названий за свою сміливість і військову доблесть.


















«УМРЕ МУЖ ВЕЛІЙ В ВЛАСЯНИЦІ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 298).

Подається за «Більшою книжкою». Помилкове написання прізвища «Аскочинський» виправляється на «Аскоченський».

Дата в автографі: «17 июня».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 17 червня 1860 р., С.-Петербург. /741/

Первісний автограф не відомий.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 241).

«Умре муж велій в власяниці». — Вірш є сатиричним відгуком на смерть митрополита петербурзького і новгородського Григорія (Постникова Георгія Петровича), відомого своїми випадами проти освіти, науки, преси і т. д. Зокрема, він домігся заборони в Петербурзі публічних лекцій професора геології В. М. Роде, оскільки, розповідаючи про утворення земної поверхні, останній не згадував про Бога-творця. З цього приводу О. І. Герцен вмістив у «Колоколе» статтю «Архипастырское рвение о мраке», в якій гостро висміяв клерикала-обскуранта (Колокол. — 1858. — № 17. — С. 140). Через день після повернення із заслання Шевченко був присутній на останній лекції Роде, про що залишив запис у щоденнику 29 березня 1858 р. Герцен і надалі не раз викривав обскурантизм митрополита Григорія. Зокрема, в статті «Распространение иезуитизма в Петербурге» йдеться про те, що на його вимогу було заборонено роздрібний продаж журналів (Колокол. — 1858. — № 22. — С. 184); вже після його смерті згадувалося про «дикое и глупое вмешательство выжившего из ума митрополита Григория» (Колокол. — 1860. — № 82. — С. 682). Шевченків вірш, в якому пародіюється «надгробний плач», написано в дусі сатиричних виступів курочкінської «Искры».

Власяниця — грубий вовняний одяг, який носили на голому тілі відлюдники й ченці на знак упокорення.

Аскоченський Віктор Іпатійовин (1813 — 1879) — російський журналіст та історик, редактор і видавець реакційного журналу «Домашняя беседа». Шевченко був знайомий з ним ще до заслання, потім зустрічався в Петербурзі. Після смерті Шевченка Аскоченський припустився у своєму журналі грубих випадів проти його пам’яті (Домашняя беседа. — 1861. — № 12, 16, 22, 33, 44, 50), що викликало протест прогресивної російської преси (див.: Минаев Д. Д. Дневник темного человека// Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 20). Діяльність Аскоченського також не раз була висміяна в герценівському «Колоколе». Зокрема, з приводу запропонованого ним проекту запровадження в Росії особливої «духовної поліції» Герцен написав гострий памфлет «Бого-мокрицы и бого-саранча», де Аскоченський схарактеризований як «скромный, но благоуханный цветок, выращенный при Киевской духовной академии и расцветший стараннями благочестивого Дмитрия Гавриловича Бибикова» й поставлений в один ряд з митрополитом Григорієм (Колокол. — 1860. — № 82. — С. 681 — 684).

...восплач Воутріє на тяжкий глас. — Згадку про один із восьми ладів («гласів»), прийнятих у церковній музиці, Шевченко поєднує з натяком на публікацію в «Домашней беседе» надгробних пісень Іоана Дамаскіна в перекладі Аскоченського.

Хомяков Олексій Степанович (1804 — 1860) — російський поет і публіцист, один з ідеологів слов’янофільства. Спочатку поставившись з інтересом до його доктрини і схвально відгукнувшись у щоденнику (4 вересня 1857 р.) про вірш Хомякова «Кающаяся Россия», Шевченко швидко збагнув реакційність слов’янофільської ідеології та політичної практики змикання з клерикальним обскурантизмом, яке й висміяно у /742/ вірші «Умре муж велій в власяниці...», де Хомякова прирівняно до мракобісів на зразок Аскоченського та митрополита Григорія.

О юбкоборцеві восплач. — «Юбкоборцем» назвав митрополита Григорія Герцен у фейлетоні «О усердному, о пастырю благоревностному!», де висміяно протест митрополита проти вміщеного в журналі «Сын отечества» (1858. — № 19) малюнка жіночого плаття з візерунками у вигляді хрестиків: «Газетоборче, юбкоборче, модоненавистнику, землезнания гонителю — моли Богу о нас!» (Колокол. — 1858. — № 23 — 24. — С. 199).

«Русская беседа» — журнал російських слов’янофілів, виходив у Москві в 1856 — 1860 рр. Шевченко познайомився з ним у Нижньому Новгороді, в Москві зустрічався з його редакторами О. Кошелєвим та І. Аксаковим, передав туди для надрукування кілька своїх віршів, з яких були вміщені (1859. — № 3) — українською мовою — «Садок вишневий коло хати...» та «Сон» («На панщині пшеницю жала...»). Однак невдовзі Шевченко в листі до М. О. Максимовича від 22 листопада 1858 р. рішуче відмовився від співробітництва в слов’янофільських виданнях, зокрема, в газеті «Парус», у зв’язку з тим, що вони підтримали виступ князя В. О. Черкаського, який обстоював застосування тілесних покарань до селян: «...Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші».




















ГІМН ЧЕРНИЧИЙ


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 299). Подається за «Більшою книжкою». Дата в автографі: «20 июня».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 20 червня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Переписавши текст до «Більшої книжки», Шевченко зробив виправлення в рядку 7. Назву дописано пізніше (чорнилом іншого відтінку). Зберігся список у рукописному «Кобзарі», що належав Г. В. Богданенкові, а згодом В. С. Степаненкові (ІР НБУВ, І. 1869).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 241).















«НАД ДНІПРОВОЮ САГОЮ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 300). Подається за «Більшою книжкою». Дата в автографі: «24 июня».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 24 червня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 10. — С. 2). /743/

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 648, де подано за першодруком.

В основу вірша, навіяного роздумами Шевченка про свою самотність та мріями одружитися, покладено українську народну пісню «Стоїть явор над водою...» {Максимович М. Малороссийские песни. — М., 1827. — С. 3); перший його рядок збігається з початком української народної думи про Федора Безрідного (Максимович М. Украинские народные песни. — Вып. 1. — Киев, 1849. — С. 5).

Сага — річкова затока.














«РОСЛИ УКУПОЧЦІ, ЗРОСЛИ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 301). Подається за «Більшою книжкою». Дата в автографі: «25 июня».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 25 червня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 5. — С. 1) без трьох останніх рядків (14 — 16).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 649, де подано за першодруком, без рядків 14 — 16. Повністю вперше надруковано у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 592.















«СВІТЕ ЯСНИЙ! СВІТЕ ТИХИЙ!..»


Джерела тексту:

фрагменти тексту, опубліковані у виданні за редакцією В. М. Доманицького: Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 633, за списком, що належав Г. В. Богданенкові, а згодом — В. С. Степаненкові;

список невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 617);

першодрук у кн.: Паргпицький О. Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка. — Львів, 1872. — С. 29;

публікація у журналі «Правда» (1873. — № 15. — С. 511);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 302).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «27 июня».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 27 червня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф (чи автографи), від якого походило кілька списків початку 60-х років XIX ст., що мають чимало різночитань і не дають єдиного тексту, не відомий. Одну з початкових стадій роботи Шевченка над віршем відбиває, ймовірно, список, що належав Г. В. Богданенкові, а згодом В. С. Степаненкові (ІР НБУВ, І. 1869). Близький до нього список у /744/ рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862, можливо, походить з того самого джерела, але має різночитання в рядках 4, 8, 13. За нині не відомими джерелами — з відмінами від згаданих списків — вірш опубліковано 1872 р., у книжці О. О. Партицького та 1873 р. у львівському журналі «Правда» (де його помилково подано як уривок з поеми Шевченка «Єретик»). Близький до цих публікацій (але з різночитаннями) список є в «Кобзарі» 1860 р. з рукописними вставками (ІЛ, № 535, с. 9). Остаточний текст вірша створено Шевченком у «Більшій книжці».

Вперше надруковано у кн.: Партицький О. Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка. — Львів, 1872. — С. 29, де подано за не відомим нині джерелом.

До збірки творів уперше введено в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 242), де вперше подано за «Більшою книжкою».

Явленними піч топити... — Ідеться про ікони, які церква оголошувала чудодійними, оскільки вони з’явилися нібито з «волі Божої», без людської участі.














ЛИКЕРІ


Джерело тексту:

список І. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 304 — 305).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в списку: «5 августа, Стрельна» (виправлено Шевченком з «6 августа, Стрельна»).

Датується за списком та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 5 серпня 1860 р., Стрєльна.

Автограф, з якого вірш переписано І. М. Лазаревським до «Більшої книжки», не відомий. Дату в списку «6 августа, Стрельна» Шевченко виправив на «5 августа, Стрельна» (можливо, експромтом накиданий напередодні текст було доопрацьовано Шевченком 6 серпня 1860 р., на що й вказувала дата, перенесена Лазаревським у список, але потім Шевченко виправив її відповідно до дати в присвяті).

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — № 5. — С. 1 — 2) за «Більшою книжкою», без згадки імені Ликери — під назвою «На память 5 августа 1860 г.». З цензурних міркувань рядки 5 — 8 та 10 у першодруці вилучено, рядки 9 — 11 перероблено: «Збрешуть люде — Одурять, Не одурить Бог».

За першодруком зроблено список у рукописній збірці «Кобзарь» 1865, переписаній Дмитром Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 132 — 133). У списку невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 617 — 618), джерело якого лишається не з’ясованим, вірш помилково об’єднано в один твір з віршем «Світе ясний! Світе тихий!» і переписано за повним текстом, а також відзначено купюри й переробку, припущені в першодруці. Зберігся також список у рукописному «Кобзарі», що належав Г. В. Богданенкові, а згодом В. С. Степаненкові (ІР НБУВ, І. 1869). /745/

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 650, де подано за першодруком, без назви, з присвятою: «На память 5 августа 1860 г.», з купюрами в рядках 5 — 8 та 10 і переробкою рядків 9 — 11.

Повністю вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 242 — 243) за «Більшою книжкою», під назвою «Ликері» й з присвятою «на пам’ять 5 августа 1860».

Ликера — Полусмакова Ликера Іванівна (1840 — 1917), наречена Шевченка. Народилася в селі Липів Ріг Ніжинського повіту Чернігівської губернії (нині — Ніжинського району Чернігівської області), була кріпачкою поміщиків Макарових, залишилася сиротою. Привезена до Петербурга

1859 р. й відпущена на волю, слугувала в домі В. Я. Карташевської — сестри Шевченкового знайомого М. Я. Макарова, де Шевченко познайомився з нею на початку 1860 року. Влітку 1860 р., коли Ликера (після від’їзду своїх панів за кордон) жила в родині Н. М. Забіли на дачі в Стрєльні під Петербургом, Шевченко часто зустрічався з нею, привозив дарунки, справив весільний одяг і мав намір одружитися.

На нам’ять 5 августа 1860 г. — Обставини створення вірша відомі зі спогадів Н. М. Симонової (Кибальчич), написаних зі слів її матері Н. М. Забіли, де йдеться про інцидент, що стався у Стрєльні 5 серпня

1860 р.: «Однажды он написал матери, прося ее отпустить с ним Лукерью в город за покупками... Мать отказала, естественно опасаясь ответственности, взятой на себя относительно молодой девушки. Тогда Шевченко приехал сам и лично стал просить мать об этом. Она и тут ему категорически отказала. Он рассердился и иронически спросил:

— А якби ми повінчані були, то пустили б?

— Конечно, — возразила мать, — какое бы я тогда имела право удерживать ее...

Страшно раздраженный Шевченко присел тут же к столу и сразу, сгоряча, экспромтом набросал известное стихотворение:


Моя ти любо, мій ти друже.

Не ймуть нам віри без хреста... —


направленное против моей матери» (Кибальчич Н. М. Воспоминания о Т. Г. Шевченко: Из рассказов моей матери // Киевская старина. — 1890. — № 2. — С. 178).

Саваоф — Одне з біблійних найменувань Бога. Шевченко називає його «візантійським» (оскільки християнство прийшло на Русь із Візантії).












«БАРВІНОК ЦВІВ І ЗЕЛЕНІВ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 306);

чистовий автограф на окремому аркуші (РДАЛМ, ф. 277, оп. 2, № 37, арк. 6).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі у «Більшій книжці»: «14 сентября». /746/

 датується за автографом у «Більшій книжці» та його місцем там серед творів 1860 р.: 14 вересня 1860 р., С.-Петербург.

Автограф, з якого вірш переписано до «Більшої книжки», не відомий. Над текстом у «Більшій книжці» спершу було записано присвяту: «Ликері на память 14 сентября», потім Шевченко густо закреслив ім’я Ликери й надписав зверху: «Н. Я. Макарову». Чистовий автограф, який зберігається в РДАЛМ, також має присвяту «Л.» — тобто «Ликері».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 5. — С. 2) під редакційною назвою «Н. Я. Макарову» й з присвятою «На память 14 сентября». За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 662) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Дмитром Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 133).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 651, де подано за першодруком, під назвою «Н. Я. Макарову» й з присвятою: «На память 14 сентября 1860 г.»

Макаров Микола Якович (1828 — 1892) — петербурзький чиновник і журналіст. Народився на Чернігівщині в поміщицькій сім’ї, навчався в Ніжинському ліцеї. Перебуваючи на службі в Петрозаводську, наприкінці 40-х років XIX ст. зблизився із засланими туди кирило-мефодіївцями та петрашевцями. Згодом був близький до української громади в Петербурзі, підтримував дружні взаємини з Марком Вовчком, співробітничав у журналах «Современник» та «Основа». Шевченко познайомився з ним у Петербурзі, згадував у щоденнику (запис від 12 травня 1858 р.), листувався з ним, дарував йому свої малюнки, разом з листом від другої половини квітня 1860 р. надіслав «Кобзар» (1860) для передачі О. І. Герцену.

Влітку 1860 р., коли Макаров перебував у Німеччині, Ликера Полусмакова писала до нього, прохаючи дозволу одружитися з Шевченком. Про це ж ідеться в листі Шевченка до Макарова від 30 липня 1860 р.: «...Вона (Ликеря) при купних наших друзьях сказала мені, що без братнього і батьківського вашого святого слова вона не дасть мені свого такого ж слова (розумна і щира душа). Вертайтеся ж швидше до нас та поблагословіть і одружіть Ликерю з Тарасом...» У відповіді від 13 серпня 1860 р. Макаров радив Шевченкові «порассудить хорошенько, посоветоваться всем вместе», не спішити з одруженням і зачекати його повернення до Петербурга (Листи до Тараса Шевченка. — С. 156). З тогочасного листування М. Я. Макарова та його знайомих відомо, що він уживав заходів, щоб запобігти цьому — невдалому, на його думку, — шлюбові. Марко Вовчок у листі до Тургенєва від 11 — 12 серпня писала, що «Макаров уезжает расстраивать свадьбу Шевченко» (Листи Марка Вовчка. — К., 1984. — Т. 1. — С. 97). В написаному того ж дня листі до Макарова Марко Вовчок висловлювала свої міркування про цю місію: «Что же Вы сделаете с этою свадьбою? Если кому верить, то надо, чтобы тот, кому верят, разуверил — чтó же тут посторонние. Будете Вы просить эту девушку — послушает ли она Вас?» (Там само. — С. 97). Як видно з листа Макарова до Марка Вовчка від 5 серпня 1860 р., він збирався виїхати до Петербурга 19 серпня 1860 р. (Листи до Марка Вовчка. — Т. 1. — С. 108). Однак, за /747/ свідченням П. В. Анненкова, «при моем отъезде из Аахена Н. Я. Макаров еще оставался там, поскольку свадьба Шевченко... расстроилась сама собою...» (Анненков П. В. Литературные воспоминания. — М., 1960. — С. 453).

На память 14 сентября. — Яку саме подію відбиває ця дата, точно не відомо, однак вона безсумнівно пов’язана з розривом взаємин між Шевченком і Ликерою, яка грубо образила поета. Це сталося між 9 і 11 вересня 1860 р. (Дорошкевич О. Трагедія самотнього чуття // Життя й революція. — 1926. — № 9. — С. 82). В листі від 13 вересня 1860 р. М. Г. Карташевська сповіщала В. С. Аксакову: «Знаєте, какой сюрприз нас ожидал здесь? Свадьба Шевченки расстроилась» (ІРЛІ, 10.654 XVI с. 11, арк. 117 звор.). Присвята вірша М. Я. Макарову замість первісної присвяти Ликері свідчить, що й після розриву з нареченою Шевченко зберігав до нього приязні почуття, а може, й визнав слушність його негативного ставлення до свого шлюбу з Ликерою.















«І АРХІМЕД, І ГАЛІЛЕЙ...»


Джерела тексту:

чорновий автограф 1 — 6 рядків на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 16); чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 308). Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чистовому автографі в «Більшій книжці»: «24 сентября». Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 24 вересня 1860 р., С.-Петербург.

Чорновий автограф початку вірша написано синім олівцем (рядки 1 — 2) та чорним чорнилом (рядки 3 — 6) на звороті окремого аркуша паперу з написом олівцем невідомою рукою: «Тарасу Григорьевичу Шевченко» і залишками сургучевої печатки. Автограф, з якого вірш переписано Шевченком до «Більшої книжки», не відомий. Текст «Більшої книжки» остаточний.

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 243), де подано за «Більшою книжкою» з відміною в рядку 11: «А на оновленій землі».

Вірш побудовано на смисловому протиставленні полярно протилежних понять: гнобителі (духовні — «ченці» й світські — «царі») та народ («люде»), захланне себелюбство, служіння власному «череву» та самовіддане поборництво правди, мета якого — торжество людяності й оновлення землі.

І Архімед, і Галі лей... — Видатний учений минулого — давньогрецький математик, механік, винахідник Архімед (близько 287 — 212 до н. е.) та італійський астроном і фізик Галілео Галілей (1564 — 1642), який обстоював і розвивав геліоцентричну теорію будови сонячної системи.














Л.


Джерела тексту:

чорновий автограф, вклеєний в альбом М. В. Гербеля (РНБ, ф. 179, оп. 1, № 12, арк. 289); /748/

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 309).

Подається за «Більшою книжкою».

Чорновий автограф не датований.

Дата в чистовому автографі в «Більшій книжці»: «27 сентября». Датується за чистовим автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 27 вересня 1860 р., С.-Петербург.

Чорновий автограф, написаний на окремому аркуші, М. В. Гербель вклеїв до свого альбому з нотаткою, що розкриває обставини, за яких до нього потрапила ця чернетка: «Автограф подарен мне покойным Шевченко недели за две до смерти. «Вот вам на память мои последние стихи, — сказал он, — я только что написал их и дарю их вам, переводчику моего „Кобзаря“». Тут М. В. Гербель припустився хронологічної неточності: оскільки вірш написано наприкінці вересня 1860 р., то або М. В. Гербель бачився з Шевченком не «тижнів за два» до його смерті, або ж поет подарував йому не щойно написаний вірш (див.: Доманицький В. Ukrainica в альбомі М. Гербеля // ЗНТШ. — 1908. — Кн. 3. — С. 176 — 184; Павлюк М. Шевченко і Гербель // Збірник праць двадцять першої та двадцять другої наукових шевченківських конференцій. — К., 1976. — С. 155).

З чорнового автографа, що згодом був подарований М. В. Гербелю, Шевченко переписав вірш до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 5. — С. 13) без назви. За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 663) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 134).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 630, де подано за першодруком, без назви.

Л. — Ликера Полусмакова, розрив взаємин з якою відбився в цьому вірші.


















«НЕ НАРІКАЮ Я НА БОГА..»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 310). Подається за «Більшою книжкою». Дата в автографі: «5 октября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 5 жовтня 1860 р., Петербург.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 6. — С. 3 — 4) з помилковою датою: «Сентября 1861 р. Петербург».

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 652 — 653, де подано за першодруком, з датою: «5 октября 1860. Петербург». /749/
















САУЛ


Джерела тексту:

фрагменти первісного тексту, надруковані в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247) за чорновим автографом, що не зберігся;

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 311 — 314).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чистовому автографі: «13 октября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 13 жовтня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Фрагменти його — рядки, що відповідають рядкам 2, 5 — 6, 8 — 12, 26, 29 — 31, 36 — 37, 39 — 40, 50, 57 — 64, 68 — 69, 74, 77, 88 — 92, 102 — 107, 111 — 112 основного тексту, — опубліковано в підрядкових виносках у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247). Уривок, що відповідає рядкам 86 — 92 основного тексту, подано тут двічі: нижній шар тексту рядків 88 — 92 у підрядковій виносці, верхній шар тексту рядків 86 — 92 введено безпосередньо в основний текст, тобто контаміновано з пізнішим текстом «Більшої книжки». За чорновим автографом, з новими виправленнями, Шевченко переписав твір до «Більшої книжки» у два прийоми: до рядка 56 включно — чорнилом одного відтінку, після рядка 56 до кінця — чорнилом іншого відтінку (синюватим). Текст «Більшої книжки» остаточний.

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247), де подано за «Більшою книжкою», з контамінацією рядків 86 — 92 за чорновим автографом та пропуском рядка 106.

Саул (кінець XI ст. до н. е.) — перший цар Ізраїльсько-Іудейської держави, яка виникла в Палестині наприкінці XI ст. до н. е. внаслідок об’єднання єврейських скотарсько-землеробських племен, очолюваних жерцями, що здійснювали й адміністративно-суддівські функції.

В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас, І понад Індом і Євфратом... — Переліком найдавніших цивілізацій та державних утворень Далекого Сходу, Індії, Месопотамії, Африки, Східної Європи Шевченко створює широке історичне тло для своїх узагальнень щодо походження царської влади та її принципово однакової сутності в різні часи і в різних народів.

...Вавилони муровали. — Столицю Вавилонського царства — ранньо-рабовласницької держави в межиріччі Тигру та Євфрату, одне з найдавніших міст світу, яке славилося величністю й багатством своєї архітектури, згадано тут як символ державної могутності.

Маги, бонзи і жерці — служителі релігійних культів у різні часи й у різних народів: маги — чаклуни в первісно-общинну епоху та у примітивних племен; бонзи — буддійські ченці в Японії; жерці — священнослужителі численних язичницьких релігій.

Пагоди — буддійські храми баштово-ярусної архітектури в Китаї, Японії та інших східних країнах. /750/

Кумирні — місця для поклоніння язичницьким ідолам або іншим обожнюваним предметам.

Попросили Таки старого Самуїла... — Біблійна версія походження царської влади в ізраїльтян, згідно з якою вони самі вимагали від верховного жерця й судді пророка Самуїла для кращого здійснення правових та військових функцій замінити державно не оформлену теократичну владу жерців на міцнішу владу царя (Перша книга Самуїла. Гл. 8).

...взяв од козлищ і свиней Того Саула-здоровила... — Як і в переказах багатьох інших народів, відбиті в Біблії легенди єврейських скотарських племен стверджують, що перший їхній цар походив з пастухів. Для посилення сатиричного ефекту Шевченко деякі деталі біблійної версії свідомо знижує, а деякі привносить від себе. Саула, про якого в Біблії сказано, що «не було нікого вродливішого за нього — цілою головою він був вищий від кожного з усього народу» (Перша книга Самуїла. Гл. 9. В. 2), він зневажливо називає «здоровилом» і свинопасом (хоча іудейська релігія забороняла віруючим споживати свинину). Так само привнесеними є згадки про те, що Саул «набрав гарем собі чималий» і побудував «кедрові світлиці». Ці деталі запозичено Шевченком з біблійних розповідей про пізніших ізраїльських царів, зокрема про Соломона, який мав величезний гарем і при будівництві широко вдавався до дорогого привозного матеріалу — ліванського кедра — замість місцевого каменю (Перша книга Царів. Гл. 9. В. 10 — 11; Гл. 11. В. 1 — 4). Про гарем Саула Біблія не згадує, археологічними дослідженнями виявлено рештки його кам’яного, а не дерев’яного палацу.

А Саул Бере і город і аул... — Один із багатьох у цьому вірші натяків Шевченка на сучасну йому російську дійсність — зокрема, загарбницьку політику царизму на Кавказі та в Середній Азії.

Благоволеньє оддає Своїм всеподданійшим голим... — пародійне використання офіційної термінології, поширеної в Росії середини XIX ст.

Саул сердега одурів. — В описі божевілля Саула Шевченко широко вдається до сатиричного зниження наявних у Біблії згадок про те, що Бог розгнівався на царя за його зухвальство (принизивши жерців, насмілився сам чинити жертвоприношення) й періодично насилав на нього потьмарення розуму (Перша книга Самуїла. Гл. 15. В. 10 — 31; Гл. 16. В. 14 — 15).

Порфіра — царський одяг для урочистих випадків, один із символів влади: довга мантія пурпурового кольору.

Волоки — зав’язки для постолів.

І у кедрових стін нових Про батькове осля питає. — Божевільний Саул повертається думкою до початків свого царювання. За легендою, коли одного разу батько послав його шукати ослиць, що відбилися від гурту, він запитав про них у провидця Самуїла, який і оголосив йому Божу волю зробити Саула царем.

Веніамінові внучата — одне з дванадцяти єврейських племен («колін»), яке складалося з нащадків Веніаміна — наймолодшого сина легендарного патріарха Іакова. З цього племені походив Саул.

Та ще й гусляра привела, якогось чабана Давида. — 3 двох наявних у Біблії версій появи Давида при дворі царя Саула Шевченко зупинився на тій, згідно з якою долати напади божевілля Саулові допомагали музика та спів, якими майстерно володів юнак Давид (Перша книга Самуїла. /751/ Гл. 16. В. 17 — 23). Можливо, тут позначилося знайомство Шевченка з відомою картиною Рембрандта «Саул і Давид», на якій зображено саме цю ситуацію. За іншою версією, Саул наблизив до себе Давида, коли той прославився перемогою над філістимським велетом Голіафом. (Перша книга Самуїла. Гл. 18. В. 2).

А гусляра того Давида Трохи не вбив. — Хоча Давид мав великі заслуги в обороні країни (до того ж був одружений з царевою дочкою), Саул не довіряв йому, передчуваючи в ньому свого суперника, й не раз зазіхав на його життя.

Яке-то лихо з його вийде, 3 того лукавого Давида... — За біблійним переказом, розгнівавшись на Саула, Бог відвернувся від нього й звелів пророкові Самуїлу ще за життя Саула таємно помазати на царство іншого обранця — Давида. Позбавлений Божої підтримки, Саул зазнав поразки в битві з філістимлянами й покінчив самогубством на полі бою. (Перша книга Самуїла. Гл. 31. В. 4). Після його смерті Давид, проголошений царем у південній частині Палестини — Іудеї, повів боротьбу за владу і над її північною частиною — Ізраїлем і зрештою домігся її. За свого правління (1012 — 972 р. до н. е.) Давид здобув ряд військових перемог над сусідніми народами, зробив своєю столицею Єрусалим і розбудував його. При ньому Ізраїльсько-Іудейська держава досягла своєї найвищої могутності.

До біблійних переказів про перших ізраїльських царів Шевченко звернувся, прагнучи розвінчати ідею божественного походження царської влади. Адже саме з Біблії пішло й за допомогою неї утверджувалося уявлення про «богообраність не лише Давида, а й загалом царської влади у євреїв, а потім і християнський обряд оформлення монархії через помазання єлеєм. В силу легенди про помазання Давида Самуїлом, Давидові нащадки вважалися помазаниками Божими» (Мифы народов мира. — Т. 1. — С. 344). Так іменувалися й російські самодержці. Незважаючи на ряд прозорих натяків і перегуки з тогочасною російською дійсністю, у вірші «Саул» немає підстав вбачати реальні риси якогось одного з тодішніх російських імператорів. Цей сатиричний «аналіз» генези самодержавства як такого зроблено Шевченком з іншою метою — для дискредитації царистських ілюзій благонамірених лібералів, добровільного рабства своїх «убогих серцем» сучасників.





















«МИНУЛИ ЛІТА МОЛОДІЇ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 315).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «18 октября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 18 жовтня 1860 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 5. — С. 1 — 2) під рубрикою «Предсмертні думи». За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 416) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 70 — 71). /752/

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 654, де подано за першодруком з відміною в рядку 6: «І ні порадитись».















«ТИТАРІВНА-НЕМИРІВНА...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 316).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «19 октября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 19 жовтня 1860 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 8. — С. 2). За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 414) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній А. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 82).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 655, де подано за першодруком.
















«ХОЧА ЛЕЖАЧОГО Й НЕ Б’ЮТЬ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 317). Подається за «Більшою книжкою». Дата в автографі: «20 октября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 20 жовтня 1860 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 256), де подано за «Більшою книжкою».

Хоча лежачого й не б’ють... — У вірші йдеться про російську імператрицю Олександру Федорівну — вдову Миколи І і матір Олександра II, яка померла 20 жовтня 1860 р. Під час її хвороби в газетах уміщувалися бюлетені про стан її здоров’я (останній — за 19 жовтня 1860 р. — див.: Московские ведомости. — 1860. — 21 октября). Ненависть Шевченка до вдови найреакційнішого з російських імператорів, яку поет різко осміяв ще 1844 р. у поемі «Сон», — що й стало одним з найсерйозніших звинувачень, висунутих проти нього під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства й однією з причин жорстокої розправи з поетом, — пояснюється не тільки цими особистими мотивами, а насамперед тим, що цариця була відома своєю беззастережно апологетичною підтримкою всіх крайнощів миколаївської реакції і навіть вважалася натхненницею політики Миколи І.

Тебе ж, о суко! І ми самі, і наші внуки, І миром люди прокленуть! — Ця гостра інвектива перегукується з тими рядками в наслідуван/753/ні 19-го розділу книги пророка Ієзекіїля, де Шевченко вдається до такого ж різко-лайливого зниження біблійного образу: «почто мати твоя львица среде львов почи»:


Нащо та сука, ваша мати,

Зо львами кліщилась, щенята?

І добувала вас, лихих?

І множила ваш род проклятий?


На тих оддоєних щенят, Що ти щенила. — Сатирична згадка про плодючість імператриці: крім царя Олександра II, вона була матір’ю ще шістьох його братів і сестер.
















«І ТУТ, І ВСЮДИ — СКРІЗЬ ПОГАНО...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 318).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «30 октября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 30 жовтня 1860 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 5. — С. 2) під рубрикою «Предсмертні думи», без останніх трьох рядків (12 — 14), вилучених з цензурних міркувань. Повністю вперше — в « Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 251).

За першодруком (з купюрою в рядках 12 — 14) зроблено списки невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 415) та в рукописній збірці «Кобзарь» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 71).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 656, де подано за першодруком, з купюрою в рядках 12 — 14.

Ледача воля одурила маленьку душу. — Символічні образи «убогої», «малої» душі та «ледачої» волі можуть бути розшифровані як вагання й зневіра ліричного героя, котрому в якийсь момент забракло снаги переборювати у власній душі сумніви в кінцевій перемозі правди над «тьмою». Вірш відбиває процес діалектичного зіткнення зневіри з поступово зростаючою впевненістю, що ця перемога так само неминуча, як щоденний схід сонця й народження нового дня. Оптимістична кінцівка вірша відбиває суспільне піднесення в Росії початку 60-х років, з яким Шевченко пов’язував свої надії на повалення «хребетносилого» царизму й оновлення суспільної атмосфери.














«О ЛЮДИ! ЛЮДИ НЕБОРАКИ!..»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 319).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «3 ноября». /754/

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: З листопада 1860 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 5. — С. 2 — 3), де з цензурних міркувань знято рядки 1 — 4 й перероблено рядки 19 — 22:


Дівчаточок, як ту отару,

Женуть!.. Чи буде суд і кара

Усім неправдам на землі?


За першодруком (з купюрами) зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 418) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 71 — 72).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 657, де подано за першодруком, з купюрами.

Повністю вперше надруковано (без рядка 21) в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 258).

Женуть до матері байстрят Дівчаточок, як ту отару. — У вірші відтворено вуличну сценку, побачену Шевченком у Петербурзі. Після смерті вдови Миколи І Олександри Федорівни труну з її тілом з 29 жовтня до 5 листопада 1860 р. було виставлено в Петропавлівському соборі, де ховали російських царів. Щоб продемонструвати «скорботу народу», організовувалися відвідини собору, зокрема, вихованками дитячих притулків «відомства імператриці Марії», шефом якого була померла імператриця (через що її й названо у вірші «матір’ю байстрят»).















«ЯКБИ З КИМ СІСТИ ХЛІБА З’ЇСТИ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 320).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «4 ноября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 4 листопада 1860 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 6. — С. 4) під рубрикою «Предсмертні думи», з відмінами в рядках 12: «Бо доведеться одуріти» та 14: «На добрім сіялось лану». За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 419) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 73).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 658, де подано за першодруком. /755/



















«І ДЕНЬ ІДЕ, І НІЧ ІДЕ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 321).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «5 ноября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 5 листопада 1860 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 5. — С. 3) під рубрикою «Предсмертні думи» (за «Більшою книжкою»).

За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 417), в «Кобзарі» 1860 р. з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 9), в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 9).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 659, де подано за першодруком.

















«ТЕЧЕ ВОДА З-ПІД ЯВОРА...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 322).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «7 ноября».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 7 листопада 1860 р., С.-Петербург.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 6. — С. 48) за «Більшою книжкою», з дрібним виправленням у рядку 15: «Ловлять ряску — розмовляють». За першодруком зроблено список невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченко» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 442 — 443).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 660 — 661, де подано за першодруком.
















«ЯКОСЬ-ТО ЙДУЧИ УНОЧІ...»


Джерела тексту:

чорновий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 47);

список І. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 323 — 324).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в чорновому автографі: «13 ноя[бря]».

Дата в списку: «13 ноября».

Датується за автографом і місцем списку в «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 13 листопада 1860 р., С.-Петербург. /756/

Чорновий автограф написано чорним чорнилом на чистому звороті аркуша з написом на лицьовому боці: «Тарасу Григорьевичу Шевченко. От Жемчужникова». Вгорі над текстом написано невідомою рукою: «Автограф Т. Г. Шевченко, подаренный мне Лазаревским в Орле». Спочатку Шевченко написав рядки 1 — 13, потім, відступивши від попереднього тексту, дописав рядки 14 — 24 трохи відмінним почерком. Виправлення в автографі зроблено в кілька прийомів: чорнилом іншого відтінку (синюватим, проби якого є на полях рукопису) виправлено рядок 9 і закреслено текст після рядка 13; червоним олівцем — рядки 10 — 14. Очевидно, після цього вірш був остаточно доопрацьований Шевченком в іншому автографі, нині не відомому, з якого його й переписав до «Більшої книжки» І. М. Лазаревський: текст списку в кількох місцях різниться від верхнього шару чорнового автографа № 47. Зокрема, в рядку 3: «Міркую сам-таки з собою» замість чорнового варіанта «Міркую сам собі з собою», в рядку 8: «Була б сестра! і був би брат!» замість «Були б сестра і був би брат», в рядку 17: «Що з того боку, мов із ями» відновлено пропущений у чернетці прийменник «із».

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 259), де подано за «Більшою книжкою» з відміною в рядку 1: «Якось-то йду я уночі».

То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! — Ідеться про Зимовий палац та палаци інших членів царської родини на Двірцевій набережній у Петербурзі.

Коло апостольської брами. — Йдеться про Невські ворота розташованої на протилежному березі Петропавлівської фортеці. Очевидно, «апостольськими» їх названо тут тому, що саме через ці ворота з фортеці вивозили засуджених до страти чи заслання в’язнів, яких Шевченко не раз називав у своїх творах («Неофіти», «Юродивий», «І день іде, і ніч іде...») «апостолами», «споборниками святої волі».
















«БУВАЛИ ВОЙНИ Й ВІЙСЬКОВІЇ СВАРИ...»


Джерело тексту:

список І. М. Лазаревського в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 325 — 326).

Подається за «Більшою книжкою». Пропущені літери й слова відновлюються в квадратових дужках за контекстом: у слові «Ж[е]руть», слово «[дуба]» в рядку 6 та слово «[ми]» в рядку 23. Спотворений у списку рядок 8 («Зелене корінне ростуть») подається також з кон’єктурою: «Зелені парості ростуть».

Дата в списку: «26 ноября».

Датується за списком та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 26 листопада 1860 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. Список І. М. Лазаревського в «Більшій книжці» неточний: дає спотворений текст рядка 8, має пропуски та слова (в рядку 23). Вади списку можуть бути до певної міри усунуті лише шляхом кон’єктурального виправлення тексту, до якого й вдавалися упорядники, починаючи від першодруку. В ряді видань, включаючи й Повне зібрання /757/ творів в десяти томах (Т. 2. — 1953. — С. 367) та Повне зібрання творів у шести томах (Т. 2. — 1963. — С. 416) рядок 6 подавався з кон’єктурою: «Жеруть і тлять старого [дуба]».

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 259 — 260), де подано за «Більшою книжкою» з неточністю в рядку 1: «Бували войни і військові свари» й редакторськими кон’єктурами в рядках 8: «Зелені парості [?] ростуть» та 24: «І небагатії [й] не вбогі».

Ґалаґани — українські поміщики, багаті землевласники. Походили з козацької старшини. Ґалаґани Гнат Іванович (? — 1748) дістав від російського царя Петра I великі земельні наділи, брав участь у зруйнуванні Запорозької Січі 1709 р. (за що Шевченко у поемі «Іржавець» назвав його «прилуцьким полковником поганим»). Ґалаґан Григорій Гнатович (1716 — 1777) одержав у власність від гетьмана Кирила Розумовського місто Ічню та навколишні села. Ґалаґан Петро Григорович (1792 — 1855) — український поміщик, власник кількох сіл у Полтавській та Чернігівській губерніях. У 1845 р. Шевченко перебував у його маєтку в с. Дігтярях, слухав там оркестр з кріпаків і був обурений тяжким становищем селян, про що згодом писав у повісті «Музыкант».

Киселі — українські магнати. Кисіль Адам Григорович (1580 — 1653) — воєвода брацлавський і київський, активний захисник польсько-шляхетського панування в Україні. Відіграв зрадницьку роль у боротьбі польської шляхти проти народно-визвольного повстання 1637 р. Під час визвольної війни 1648 — 1654 рр. намагався відірвати козацтво від повсталого селянства, прагнув схилити Б. Хмельницького до компромісу з Польщею.

Кочубеї — українські поміщики, великі землевласники. Походили від татарина Кучук-бея, що переїхав на Україну в середині XVII ст. Належали до козацької старшини, перебували на російській службі, мали графський і князівський титули. Кочубей Василь Леонтійович — генеральний суддя Лівобережної України (1699 — 1708); страчений гетьманом Мазепою за донос на нього російському цареві Петру І. У 1858 р. Шевченко намалював його портрет. Кочубей Семен Васильович (1725 — 1779) — ніжинський полковник, генеральний обозний, член Малоросійської колегії. Кочубей Віктор Павлович (1768 — 1831) — віце-канцлер, міністр внутрішніх справ, голова Державної ради і Комітету міністрів Російської імперії. Кочубей Петро Аркадійович (1825 — 1893) — російський мінералознавець і хімік. Шевченко був з ним знайомий, писав на його замовлення малярські твори.

Остались шашелі: гризуть, Ж[е]руть і тлять старого [дуба]. — Про реальне підґрунтя та алегоричний зміст цих образів докладніше див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 років. — К., 1968. — С. 388 — 393; Смілянська Валерія, Чамата Ніна. Структура і смисл: Спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка. — К., 2000. — С. 97 — 105.














Н. Т.


Джерела тексту:

список невідомою рукою з виправленням Шевченка на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 14); /758/

фрагменти чорнового тексту, опубліковані В. М. Доманицьким у вид.: Шевченко Т. Кобзарь — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 634, за списком, що належав Г. В. Богданенкові, а згодом В. С. Степаненкові (ІР НБУВ, І. 1869).

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 327).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в списку: «2 ноября 860 г.».

Дата в автографі: «2 декабря».

Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 2 грудня 1860 р., С.-Петербург.

Чорновий автограф не відомий. Найраніший відомий текст — список невідомою рукою з датою 2 листопада 1860 р. (можливо, помилковою: мало бути 2 грудня 1860 р.), який належав С. В. Лазаревському. В останньому рядку цього списку Шевченко виправив слово «соблудись» на «соблуди», під текстом записав свій вірш «Зійшлись, побрались, поєднались...» (дата якого в «Більшій книжці» — 5 грудня 1860 р.).

До списку невідомою рукою 1860 р. близький за текстом список, що належав Г. В. Богданенкові, а згодом В. С. Степаненкові. Варіанти в ньому опублікував В. М. Доманицький у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 634.

З невідомого рукопису (виправивши текст) Шевченко начисто переписав вірш до «Більшої книжки».

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 260 — 261), де подано за «Більшою книжкою» з відміною в рядку 4: «Рожевим квітом процвіла» та неточним прочитанням рядка 2: «Дурна єси ти, нерозумна».

Н. Т. — Тарновська Надія Василівна (? — 1891), сестра поміщика села Качанівки на Чернігівщині, українського громадського діяча В. В. Тарновського (старшого). Шевченко познайомився з нею 1843 р. в Качанівці, дарував їй вірші й малюнки (серед них — автопортрет). Поновивши знайомство після заслання, Шевченко зустрічався з Н. В. Тарновською в Петербурзі, писав до неї (збереглася записка Шевченка до Н. В. Тарновської), подарував «Кобзар» (СПб., 1860) з написом: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Васильєвні Тарновській — кум Т. Шевченко».

Шевченко називав Н. В. Тарновську кумою, бо 1845 р. в селі Потоці на Київщині разом з нею хрестив дитину в дяка. Обставини, за яких створено вірш, відомі із записаних О. Я. Кониським спогадів петербурзького знайомого Шевченка Ф. І. Черненка про його відвідини поета 6 грудня 1860 р.: «Черненко остерігав його, радив берегтися і не виходити цілу зиму. «Щоб і на Різдво б то не виходити? — мовив до його Тарас, — а кутя? а узвар? Ні, не всиджу, колядувати хоч рачки вилізу до куми» і, похвалившись, що 2 грудня провідала його кума Н. В. Тарновська, він прочитав Черненкові свої вірші, написані зараз після того, як пішла від нього кума. То відомі вірші:


Великомученице кумо!

Дурна єси та нерозумна... /759/

(Кониський О. Тарас Шевченко — Грушівський: Хроніка його життя. — Львів, 1901. — Т. 2. — С. 370).

Сатурн — у давньоримській міфології бог — покровитель землеробства й зміни пір року — плину часу.


















«ЗІЙШЛИСЬ, ПОБРАЛИСЬ, ПОЄДНАЛИСЬ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 14);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 328).

Подається за «Більшою книжкою».

Чистовий автограф № 14 не датований.

Дата в автографі «Більшої книжки»: «5 декабря».

Датується за автографом у «Більшій книжці» та його місцем серед творів 1860 р.: 5 грудня 1860 р., С.-Петербург.

Первісний автограф — на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 14), на якому перед тим невідомою рукою переписано вірш Шевченка «Н. Т. («Великомученице кумо!..»)». Текст закінчувався рядком 9. З цього автографа, з кількома виправленнями, Шевченко переписав вірш до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 8. — С. 1 — 2).

За першодруком зроблено списки невідомою рукою: в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 412) та в рукописній збірці, яка зберігається в ДАРФ (ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 49, під назвою «Послідні»).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 662, де подано за першодруком.

















«КУМА МОЯ І Я...»


Джерело тексту:

чистовий автограф на звороті листа А. М. Маркевича до Шевченка від 16 вересня 1860 р. (ІЛ, ф. 1, № 20).

Подається за автографом.

Автограф не датований.

Датується орієнтовно за листом А. М. Маркевича: друга половина вересня — грудень 1860 р.

Автограф написано олівцем на звороті листа А. М. Маркевича з датою «16 сентября» (рік встановлюється за змістом листа, де йдеться про розрив Шевченка з Ликерою Полусмаковою: «Не имея решительно никого, чтобы послать за вещами Лукерьи...». Див.: Листи до Тараса Шевченка. — С. 162). Текст чистовий, лише в рядку 9 закреслено початок слова.

Вперше надруковано О. П. Новицьким у ЗНТШ (1913. — Кн. 3. — С. 176), де подано за автографом.

До збірки творів уперше введено у виданні: Шевченко Т. Поезія / Під редакцією акад. С. Єфремова і М. Новицького. — Т. 2. — К., 1927. — С. 426. /760/

Кума моя... — Йдеться про Н. В. Тарновську.

В Петрополіськім лабіринті Блукали ми... — Тобто вулицями Петербурга (Петрополіс — у перекладі з грецької — «місто Петра»), який у вірші уподібнюється до столиці стародавнього Єгипту, щоб наголосити аналогію між православною церковною відправою та богослужінням на стародавньому Сході (пор. подібне зіставлення у вірші «Саул»: «В непробудимому Китаї, в Єгипті темному, у нас...»). Вірш написано під безпосереднім враженням від прогулянки Петербургом разом з Н. В. Тарновською пізньої осені 1860 р.

Ходімо, куме, в піраміду... — Очевидно, йдеться про Петропавлівський собор, який служив місцем поховання російських царів подібно до того, як піраміди були усипальницями єгипетських фараонів.

Жрець Ізіди — тут: православний священик, порівнюваний із служителем культу давньоєгипетської богині родючості й материнства Ізіди, зображуваної з дитиною на руках — аналог Богородиці в християнській релігії.

Бортнянський Дмитро Степанович (1751 — 1825) — український і російський композитор, автор численних хорових творів, серед них і церковної музики.

«О скорбь моя! О скорбь велика!» — Можливо, йдеться про духовний концерт Д. С. Бортнянського «Вскую прискорбна єси, душе моя».





















1861


«ЧИ НЕ ПОКИНУТЬ НАМ, НЕБОГО...»


Джерело тексту:

чорновий автограф на офорті автопортрета Шевченка 1860 р. (НМТШ, Г-1537).

Подається за автографом.

Дати в автографі: під першою частиною вірша — «14 февраля», під другою — «15 февраля».

Датується за автографом: 14 — 15 лютого 1861 р., С.-Петербург.

Свій останній вірш Шевченко записав 14 і 15 лютого 1861 р. на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 р. (Факт створення вірша протягом двох днів не дає підстав для розчленування цілісного за змістом та композицією твору на два окремих вірші — див.: Базилевський В. Завершуючи земне коло // В сім’ї вольній, новій: Шевченківський збірник. — К., 1988. — Вип. 4. — С. 209). Після смерті Шевченка автопортрет з автографом був придбаний М. М. Лазаревським на аукціоні, що відбувався 14 травня 1861 р. (див.: Паламарчук Г. Ти перед нами, ти серед нас // В сім’ї вольній, новій: Шевченківський збірник. — К., 1986. — Вип. 3. — С. 250). Від спадкоємців М. М. Лазаревського автопортрет потрапив до В. Прокоф’єва, син якого 1910 р. пропонував придбати його Об’єднаному комітетові по спорудженню пам’ятника Шевченкові в Києві. Після експертизи портрет тоді ж було повернуто власникові (див.: Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів НБУВ. — К., 1966. — С. 291, 294, 299; Рада. — 1910, 6 січня, 14 та 16 лютого). За знятою з автографа копією В. М. Доманицький уточнив /761/ дату вірша і текст рядка 41 у виданні: Шевченко Т. Кобзар. — СПб., 1910. — С. 579. Дальша доля автографа протягом довгого часу була невідома. Лише 1947 року він був випадково виявлений і в дуже пошкодженому стані переданий до Державного будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві (див.: Анісов В. Автограф останнього вірша безсмертного Кобзаря// Літературна газета. — 1948. — 11 березня). З огляду на те, що внаслідок пошкодження автографа багато рядків його нині не прочитуються, виправлення Шевченка в рядках 7 та 9 подаються в розділі «Інші редакції та варіанти » в квадратових дужках за виданням: Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 томах. — К., 1952. — Т. 2. — С. 502, упорядникам якого, очевидно, ще вдалося ці рядки прочитати.

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 5. — С. З — 5), де подано за автографом — з відмінами в рядках 19: «І широкий та веселий», 41: «І Парку-прялку?.. ітогді», 57: «Безвічнюю-молодую». За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 450 — 453) та в рукописній збірці «Кобзар» 1865, переписаній Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 75 — 77).

До збірки творів уперше введено у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 663 — 665, де подано за першодруком — з пропуском слів у рядках 43 — 44: «Творили б скрізь понад землею».

Лета — за давньогрецькою міфологією, річка забуття в підземному царстві, напившись з якої, душі померлих забували своє земне минуле.

До Ескулапа на ралець... — Тобто з подарунком до лікаря: Ескулап — бог зцілення у давніх римлян; слово поширилося не лише як власне ім’я, а й як загальна назва.

Харон — за давньогрецькою міфологією, перевізник через підземну річку Стікс на межі реального й потойбічного світу.

Парки — за давньоримською міфологією, три богині долі, що пряли й перетинали нитку людського життя.

Гекзаметр — поширений в античності метричний віршовий розмір, що складався з шести дактилічних стоп; гекзаметром написано класичні епічні твори.

Флегетон, Стікс — за давньогрецькою міфологією, річки в підземному царстві, на берегах яких оселялися душі померлих.


























Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.