Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 72-76; 596-597.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
Тиняючи на чужині
Понад Елеком, стрів я діда
Вельми старого. Наш земляк
І недомучений варнак
Старий той був. Та у неділю
Якось у полі ми зострілись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую,
Свою бувальщину. І ми
В траві за валом посідали,
І розмовляли, сповідались
Один другому. — Довгий вік! —
Старий промовив. — Все од Бога!
Од Бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!
Я сам, як бачиш, марне, всує,
Я сам занівечив свій вік.
І ні на кого не жалкую,
І ні у кого не прошу я,
Нічого не прошу. Отак,
Мій сину, друже мій єдиний,
Так і загину на чужині
В неволі. — І старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй.
Нехай пустку нетоплену
Іноді нагріє.
І потечуть з очей старих
Сльози молодії,
І умитеє сльозами
Серце одпочине /73/
І полине із чужини
На свою країну.
— Багато дечого не стало, —
Сказав старий. — Води чимало
Із Ікви в [море] утекло...
Над Іквою було село,
У тім селі на безталання
Та на погибель виріс я.
Лихая доленька моя!..
У нашої старої пані
Малії паничі були;
Таки однолітки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали,
Як ті щенята. Покусали
Не одного мене малі.
Отож і вчити почали
Письму панят. На безголов’я
І я учуся. Слізьми! Кров’ю!
Письмо те полилося... Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!
Молитись Богу
Та за ралом спотикатись,
А більше нічого
Не повинен знать невольник.
Така його доля.
Отож і вивчився я, виріс,
Прошу собі волі —
Не дає. І в москалі,
Проклята, не голить.
Що тут на світі робити?
Пішов я до рала...
А паничів у гвардію
Поопреділяла...
Година тяжкая настала!
Настали тяжкії літа!
Отож працюю я за ралом.
Я був убогий сирота.
А у сусіда виростала /74/
У наймах дівчина. І я...
О доле! Доленько моя!
О Боже мій! О мій єдиний!
Воно тойді було дитина,
Воно... Не нам Твої діла
Судить, о Боже наш великий!
Отож вона мені на лихо
Та на погибель підросла.
Не довелось і надивитись,
А я вже думав одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і Господа хвалить...
А довелося...
Накупили
І краму, й пива наварили,
Не довелося тілько пить.
Старої пані бахур сивий
Окрав той крам. Розлив те пиво,
Пустив покриткою... Дарма.
Минуло, годі... Недоладу
Тепер і згадувать. Нема,
Нема, минулося, пропало...
Покинув ниву я і рало,
Покинув хату і город,
Усе покинув. Чорт нарадив.
Пішов я в писарі в громаду.
То сяк, то так минає год,
Пишу собі, з людьми братаюсь
Та добрих хлопців добираю.
Минув і другий. Паничі
На третє літо поз’їзжались,
Уже засватані. Жили
В дворі, гуляли, в карти грали,
Свого весілля дожидали
Та молодих дівчат в селі,
Мов бугаї, перебирали.
Звичайне, паничі. Ждемо,
І ми ждемо того весілля.
Отож у Клечальну неділю
Їх і повінчано обох,
Таки в домашньому костьолі.
Вони ляхи були. Ніколи
Нічого кращого сам Бог
Не бачив на землі великій,
Як молодії ті були... /75/
Заграла весело музика...
Їх із костьола повели
В возобновленнії покої.
А ми й зостріли їх і всіх,
Княжат, панят і молодих,
Всіх перерізали. Рудою
Весілля вмилося. Не втік
Ніже єдиний католик,
Всі полягли, мов поросята
В багні смердячому. А ми,
Упоравшись, пішли шукати
Нової хати, і найшли
Зелену хату і кімнату
У гаї темному. В лугах,
В степах широких, в байраках
Крутих, глибоких. Всюди хата,
Було де в хаті погуляти
І одпочити де було.
Мене господарем обрали,
Сем’я моя щодень росла
І вже до сотні доростала.
Мов поросяча, кров лилась.
Я різав все, що паном звалось,
Без милосердія і зла,
А різав так. І сам не знаю,
Чого хотілося мені?
Ходив три года я з ножами,
Неначе п’яний той різник.
До сльоз, до крові, до пожару,
До всього, всього я привик.
Було, мов жабу ту, на списі
Спряжеш дитину на огні
Або панянку білолицю
Розіпнеш голу на коні
Та й пустиш в степ.
Всього, всього тойді бувало,
І все докучило мені...
Одурів я, тяжко стало
У вертепах жити.
Думав сам себе зарізать,
Щоб не нудить світом.
І зарізав би, та диво,
Диво дивне сталось
Надо мною, недолюдом...
Вже на світ займалось, /76/
Вийшов я з ножем в халяві
З Броварського лісу,
Щоб зарізаться. Дивлюся,
Мов на небі висить
Святий Київ наш великий.
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задзвонили
У Києві, мов на небі...
О Боже мій милий!
Який дивний Ти. Я плакав,
До полудня плакав.
Та так мені любо стало:
І малого знаку
Нудьги тії не осталось,
Мов переродився...
Подивився кругом себе
І, перехрестившись,
Пішов собі тихо в Київ
Святим помолитись
Та суда, суда людського
У людей просити.
ВАРНАК
Джерела тексту:
чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 165 — 172);
чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 87 — 92).
Подається за «Більшою книжкою». На місці пропущеного в рядку 38 слова вводиться кон’єктура: [море].
Автографи не датовані.
Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: січень — початок травня 1848 р., Орська фортеця.
Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня), Шевченко переписав поему з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 3 до першого зшитка за 1848 рік) з єдиним виправленням у третьому рядку (замість «одпущений» — «поселений»). Поему переписано між віршами «У Бога за дверми лежала сокира...» і «Ой гляну я, подивлюся...» без назви. Вона починається рядком крапок. Під час перебування у Москві 19 — 25 березня 1858 р. поет переписав поему «Варнак» з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно переробивши її. У новій редакції місце зустрічі з варнаком перенесено з берегів /597/ Уралу на Елек (Ілек), соціально чіткіше окреслено образ варнака. Порівняно з текстом у «Малій книжці» поема збільшилась на 26 рядків.
З «Малої книжки» поему переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 6 — 8). Деякі з наведених О. Я. Кониським різночитань списку не збігаються з текстом «Малої книжки», рядки 30 — 31 пропущено (див.: Ващук Ф. Т. Дві редакції поеми Варнак» // Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1964. — С. 165-177).
Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 415 — 420 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 162 — 167.
Поема має в основі «розбійницьку» тему, поширену в тогочасній романтичній літературі, — і світовій (Шиллер, Байрон, Гюго, Пушкін), і українській (Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка); Шевченко знав і народні перекази про розбійника, що розкаявся, — пізніше, в листі до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р., поет розповість одну з таких легенд, поставивши її у паралель із власною долею. Колізія кріпосницької сваволі переростає в морально-етичну проблему права скривдженої людини на помсту — і за себе, і за людей. Своїм твором поет заперечує таке право, повертаючи свого героя до християнських засад, каяття й добровільного прийняття кари за пролиття крові. 1853 року в Новопетровському укріпленні створено повість «Варнак» (російською мовою), де розгорнуто сюжет поеми й підсилено християнський мотив розкаяння героя.
Варнак — каторжник, затаврований літерами «вор».
Іква — річка, права притока річки Стиру на Волині.
Бахур — розпусник, полюбовник.
Клечальна неділя — релігійне свято Трійця, або Зелені свята. Походить від слова «клечання» — гілки з листям, якими на Зелені свята прикрашали хату, двір (клець — обрубок дерева, гілки).
Руда — кров.
Вертеп — печера, сховище.
Броварський ліс — ліс біля селища Бровари (нині — місто, районний центр Київської обл., розташоване за 29 кілометрів на схід від Києва, на лівому березі Дніпра).