Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 79-80; 598-600.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





У Бога за дверми лежала сокира.

(А Бог тойді з Петром ходив

По світу та дивá творив.)

А кайзак на хирю

Та на тяжке лихо

Любéнько та тихо

І вкрав ту сокиру.

Та й потяг по дрóва

В зелену діброву,

Древину вибравши та й цюк!

Як вирветься сокира з рук —

Пішла по лісу косовиця.

Аж страх, аж жаль було дивиться.

Дуби і всякі деревá

Великолітні, мов трава

В покоси стелеться, а з я́ру

Встає пожар, і диму хмара

Святеє сонце покрива,

І стала тьма, і од Уралу

Та до Тингиза, до Аралу * [* Аральское море. ]

Кипіла в озерах вода,

Палають села, города,

Ридають люди, виють звірі

І за Тоболом у Сибірі

В снігах ховаються. Сім літ

Сокира Божа ліс стинала

І пожарище не вгасало.

І мер[к] за димом Божий світ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На восьме літо у неділю,

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло. /80/

Пустиня циганом чорніла,

Де город був або село —

І головня уже не тліла,

І попіл вітром рознесло,

Билини навіть не осталось.

Тілько одним-одно хиталось

Зелене дерево в степу.

Червоніє по пустині

Червона глина та печина,

Бур’ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою

В яру чорніє під горою,

Та дикий інколи кайзак

Тихенько виїде на гору

На тім захилім верблюді.

Непевне діється тойді.

Мов степ до Бога заговорить.

Верблюд заплаче, і кайзак

Понурить голову і гляне

На степ і на Карабутак *,

Сингичагач * кайзак вспом’яне,

Тихенько спуститься з гори

І згине в глиняній пустині...


Одним-єдине при долині

В степу край дороги

Стоїть дерево високе,

Покинуте Богом.

Покинуте сокирою,

Огнем непалиме,

Шепочеться з долиною

О давній годині.

І кайзаки не минають

Дерева святого.

На долину заїзжають,

Дивуються з його

І моляться, і жертвами

Дерево благають,

Щоб парости розпустило

У їх біднім краї.



* Невеличка річка.

** Одно дерево.











«У БОГА ЗА ДВЕРМИ ЛЕЖАЛА СОКИРА..»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 162 — 165). Подається за «Малою книжкою». Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка у Раїмі під час походу Аральської /599/ описової експедиції до Аральського моря, орієнтовно: 19 червня — 25 липня 1848 р., Раїм.

Задум твору, ймовірно, виник, коли Шевченко у складі Аральської описової експедиції робив перехід від Орської фортеці до Раїмського укріплення і в степу побачив розкішне зелене дерево. Шевченко змалював його під назвою «Джангис-агач» 26 травня 1848 р. Зустріч з цим деревом описана також у повісті «Близнецы»: «По обыкновению транспорт снялся с восходом солнца, только [я] не по обыкновению остался в арьергарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлений. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая нагайкою на темную точку: «Мана аулья агач» (здесь святое дерево). Это слово меня изумило. Как? В этой мертвой пустыне дерево? И уж, конечно, коли оно существует, так должно быть святое. За толпою любопытных и я пустил своего воронка. Действительно, верстах в двух от дороги, в ложбине, зеленело тополевое старое дерево. Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва — это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношення. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни» (Шевченко Тарас. Повне зібр. творів: У 6 т. — К., 1963. — Т. 4. — С. 108 — 109). Таке враження могло спонукати поета тут же накидати чернетковий варіант твору, а під час тривалої зупинки в Раїмі написати вірш.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня) переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 2 до зшитка за 1848 рік). Згодом, найімовірніше, наприкінці свого перебування на засланні у Новопетровському укріпленні 1857 р., поет зробив деякі виправлення у кількох рядках олівцем. До «Більшої книжки» вірш не переписано. Список у частині набірного примірника «Кобзаря» 1867 р. (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 16 — 17) розходжень з текстом «Малої книжки» не має.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з помилкою у рядку 41 (замість «печина» — «тичина») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 436 — 438 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 206 — 208.

Висловлювалося припущення, що в основі твору лежить легенда казахського народу про сокиру й святе дерево (див.: Мочульський М. Культ дерева й сокири в Шевченковій поезії // Україна. — 1930. — № 3 — 4. — С. 80 — 88). Досі таку легенду не виявлено. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, зачарованого єдиним у степу деревом і поклонінням йому місцевих жителів. У вірші є рядки, навіяні легендами про мандру/600/вання Христа з апостолом Петром («А Бог тоді з Петром ходив»). В різних варіантах подібні легенди зафіксовані у збірниках «Народные русские легенды, собранные Афанасьевым» (Лондон, 1859), «Труды этнографическо-статистической экспедиции..., собранные П. П. Чубинским» (1872. — Т. 1). Відгомін їх чується і в рядках оповідки О. О. Корсуна «Колись давно Білбог з Юрком по світу Божому ходили і творили чудеса» (Сніп. — Харків, 1841. — С. 187). Альманах «Сніп» Шевченкові був відомий.

У Бога за дверми. — Надійно, безпечно. Див. народні приказки «Почувати себе, як у Бога за дверима», «Як у Бога за пазухою».

На хирю. — Хиря (діал. ) — хвороба, біда.

Тингиз — море (казах.).

Встає пожар... — Деталізований опис пожежі має реальну основу: 1848 року Шевченко разом з іншими учасниками експедиції був очевидцем спалювання казахами сухої трави на великих ділянках степу з метою підготовки площі під пасовища. Вражений побаченим, він зарисував цю подію: акварель «Пожежа в степу», 1848 р. Опис цієї пожежі є у повісті «Близнецы».










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.