Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 88-93; 603-605.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ТИТАРІВНА



Давно се діялось колись,

Ще як борці у нас ходили

По селах та дівчат дурили,

З громади кпили, хлопців били

Та верховодили в селі,

Як ті гусари на постої.

Ще за гетьманщини святої,

Давно се діялось колись.


У неділю на селі,

У оранді на столі

Сиділи лірники та грали

По шелягу за танець.

Кругом аж курява вставала.

Дівчата танцювали

І парубки́... — Уже й кінець!

Ануте іншу! — Та й це добра! —

І знову ліри заревли,

І знов дівчата, мов сороки,

А парубки, узявшись в боки

Навприсядки пішли.

́́. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Найкращий парубок Микита

Стоїть на лаві в сірій свиті,

Найкращий хлопець, та байстрюк,

Байстрюк собі, та ще й убогий,

Так і нікому не до його,

Стоїть собі, як той...

Плечима стелю підпирає

Та дивиться і замирає

На титарівну... А та в квітах,

Мов намальована, стоїть /89/

Сама собі, і на Микиту

Неначе глянула!.. Горить!

Горить Микита в сірій свиті!

Шеляга виймає

І за того остатнього

Музику наймає,

І нерівню титарівну

У танець вітає!!

— Одчепися, пройдисвіте! —

І зареготалась

Титарівна, — хіба тобі

Наймичок не стало! —

Насміялась титарівна

З бідного Микити.

Насміялася при людях,

Що він в сірій свиті!

Буде тобі, титарівно!

Заплачеш, небого,

За ті сміхи!..

Де ж Микита?

В далеку дорогу

Пішов собі... З того ча́су

Не чуть його стало...

З того часу титарівні

Щось такеє сталось!


Додому пла́чучи, прийшла,

І спати пла́чучи лягла,

І не вечеряла!.. Не спала,

Яка лягла, така і встала,

Мов одуріла! Що робить?

Сама не знає! А Микита,

Неначе сич, у сірій свиті

Перед очима все стоїть!

Мара, та й годі! Титарівно!

В недобрий час з того нерівні

Ти насміялась... Стало жаль

Тобі його... Нудьга, печаль

І сором душу оступила,

І ти заплакала! Чого?

Того, що тяжко полюбила

Микиту бідного того!


Диво дивнеє на світі

З тим серцем буває! /90/

Увечері цурається,

Вранці забажає!

Та так тяжко забажає,

Що хоч на край світа

Шукать піде... Отак тепер

Не знає, де дітись,

Титарівна... Хоч у воду,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Аби до Микити...

Стережітесь, дівчаточка,

Сміятись з нерівні,

Щоб не було і вам того,

Що тій титарівні!


Як та билина засихала,

А батько, мати турбувались,

На прощу в Київ повезли.

Святими травами поїли

І все-таки не помогли!

Втоптала стежку на могилу,

Все виглядать його ходила.

І стежка стала заростать,

Бо вже нездужає і встать.

Так от що сміхи наробили!

А він канув, провалився,

Його вже й забули,

Чи й був коли? Год за годом

Три годи минули.


На четвертий год, в неділю,

У оранді на селі,

На широкому столі

Сліпі лірники сиділи;

По шелягу брали

І ту саму грали,

Що й позаторік. Дівчата

Так само дрібно танцювали,

Як і позаторік.

Завзятий,

У синій шапці, у жупані,

В червоних, як калина, штанях,

Навприсідки вліта козак

Та ще й приспівує отак:

«Та спасибі батькові,

Та спасибі матері, /91/

Що нас добули!

Як нас добували,

Жито розсипали

Вночі на печі...»

«Горілки! Меду! Де отаман?

Громада? Соцький? Препогане,

Мерзенне, мерзле парубоцтво,

Ходіте биться! Чи бороться,

Бо я борець!..»

Не неділю,

Не дві, не три і не чотири!

Як тій болячці, як тій хирі

Громадою годили

Тому борцеві... Вередує,

Як той панич... І де взялось?

Таке хиренне? Все село

Проклятого не нагодує.

А він собі гуляє, п’є

Та хлопцям жалю завдає

Тими дівчатами. Дівчата

Аж понедужали за ним.

Такий хороший та багатий!

Уже й не бореться ні з ким,

А так собі гуляє

Та вечорами у садочок

До титаря вчащає.

А титарівна зострічає,

Приспівує, примовляє:

«Чи не той це Микита,

Що з вильотами свита?»

Той це, той, що на селі

Ти насміялася колись.

А тепер сама до його

У садочок ходиш,

Сама йому, байстрюкові,

Як панові, годиш!

Не день, не два титарівна

В садочок ходила,

Не день, не два, як панові,

Микиті годила!

Догодилась титарівна

До самого краю. /92/

І незчулась!

Дні минули,

Місяці минають,

Мина літо, мина осінь,

Мина сьомий місяць, осьмий,

Уже й дев’ятий настає.

Настане горенько твоє!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У титаря у садочку,

У яру, криниця

Під вербою... До криниці,

Не води напиться,

Ледве ходить титарівна

Трохи пожуриться,

Поплакати, погадати,

Як їй дівувати?

Де їй дітись од сорома,

Де їй заховатись?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Раз увечері зимою

У одній свитині

Іде боса титарівна

І несе дитину.

То підійде до криниці,

То знов одступає.

А з калини, мов гадина,

Байстрюк виглядає!

Положила на цямрину

Титарівна сина

Та й побігла... А Микита

Виліз із калини

Та й укинув у криницю,

Неначе щеня те!

А сам пішов, співаючи,

Соцькому сказати,

Та щоб ішов з громадою

Дитину шукати!!

У неділеньку раненько

Збиралася громадонька

Та криницю виливали,

Та дитя теє шукали.

Найшли, найшли твого сина,

Титарівно, в баговинні.

Ой узяли безталанну,

Закували у кайдани, /93/

Сповідали, причащали,

Батька, матір нарікали,

Громадою осудили

І живую положили

В домовину!.. й сина з нею!

Та й засипали землею!

Стовп високий муровали,

Щоб про неї люде знали,

Дітей своїх научали,

Щоб навчалися дівчата,

Коли не вчить батько, мати.


Борця того в селі не стало;

А люде в Польщі зострічали

Якогось панича; питав,

Чи жива, каже, титарівна?

Чи насміхається з нерівні?

Ото він самий! Покарав

Його Господь за гріх великий

Не смертію — він буде жить,

І сатаною-чоловіком

Він буде по світу ходить

І вас, дівчаточка, дурить

Вовіки.











ТИТАРІВНА


Джерела тексту:

чистовий автограф уривка в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 32 звор.); /604/

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 399 — 409).

Подається за «Малою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції 1848 р. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф уривка в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. починається рядками, відсутніми в «Малій книжці»:


Повій, вітре, понад яром

Та нажени чорну хмару.


Очевидно, ці слова мали звучати з уст героя як пісня. В остаточній редакції рядок 193 звучить: «А сам пішов, співаючи». Пісня має всього шість рядків, написана в дусі народної. Далі йде текст, який у «Малій книжці» починається рядком 197: «У неділеньку раненько». Всього уривок має 17 рядків.

Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня), Шевченко переписав поему з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 12 зшитка за 1848 рік). Під цим же номером раніше записано поезію «І досі сниться під горою...». Початок твору записано на останній сторінці зшитка за 1850 рік. Можливо, початок твору і назву «Титарівна» (рядки 1 — 9) записано значно пізніше, уже в Оренбурзі. Заголовок до основної частини (починаючи з десятого рядка) дописано пізніше, дещо праворуч угорі.

До «Більшої книжки» не переписано.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 565 — 572 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 190 — 196.

Ще за Гетьманщини святої. — За Андрусівським перемир’ям 1667 р., яким закінчилася війна 1654 — 1667 рр. між Росією і Польщею, Лівобережна Україна разом з Києвом ввійшла до складу Росії. Вона мала відносну автономію, вся адміністративна і військова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Звідси і напівофіційна назва її — Гетьманщина. Поступово царський уряд обмежував автономію Гетьманщини, аж поки 1734 р. вона не була скасована тимчасово, а 1764 р. — остаточно. Отже, коли в поемі «Титарівна» визначається час дії періодом Гетьманщини, то це означає останню третину XVII — першу третину XVIII ст.

Оранда — шинок.

Отаман — виборний або призначений ватажок козацького війська. У даному випадку — представник козацької влади на селі.

Соцький — нижчий поліційний служитель на селі.

Та криницю виливали, Та дитя теє шукали. — Подібний мотив і навіть образну схожість зустрічаємо в народній пісні «Повій, вітре, понад яром...», яку Шевченко зафіксував у своєму альбомі 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 63). У цій пісні є рядки:


Та криницю виливала,

Сповитого сина доставала. /605/


...Сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить. — Відгомін народного апокрифу, в якому йдеться про Агасфера, покараного безсмертям. (Див. Залізняк Л. Прадавня історія України. — К., 1997).










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.