Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 97; 607-608.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





П. С.



Не жаль на злого, коло його

І слава сторожем стоїть.

А жаль на доброго такого,

Що й славу вміє одурить.


І досі нудно, як згадаю

Готический с часами дом;

Село обідране кругом;

І шапочку мужик знімає,

Як флаг побачить. Значить, пан

У себе з причетом гуляють.

Оцей годований кабан!

Оце ледащо. Щирий пан,

Потомок гетьмана дурного,

І презавзятий патріот;

Та й християнин ще до того.

У Київ їздить всякий год,

У свиті ходить меж панами,

І п’є горілку з мужиками,

І вольнодумствує в шинку.

Отут він ввесь, хоч надрюкуй.

Та ще в селі своїм дівчаток

Перебирає. Та спроста

Таки своїх байстрят з десяток

У год подержить до хреста.

Та й тілько ж то. Кругом паскуда!

Чому ж його не так зовуть?

Чому на його не плюють?

Чому не топчуть!! Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте. Не жаль на його,

На п’яного Петра кривого.

А жаль великий на людей,

На тих юродивих дітей! /98/











П. С.


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 272 — 273);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 136).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 15 у четвертому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня) з невідомого ранішого автографа. Твір без назви, текст його не викінчено, про що свідчать, зокрема, позначені крапками лакуни — в рядках 10, 28 та між рядками. Наступний етап роботи зафіксовано у «Більшій книжці», куди Шевченко 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, заніс доопрацьований текст поезії, давши їй назву. Під час переписування він виправив описку у рядку 20, поміняв місцями рядки 18 і 19. Ґрунтовно перероблено закінчення вірша, де Шевченко відкинув при переписуванні з «Малої книжки» до «Більшої книжки» чотири з половиною рядки (другу половину рядка 31 і наступні), завдяки чому сатирична характеристика героя — удаваного народолюбця і псевдопатріота поміщика «п’яного Петра кривого» — стала стислішою і художньо переконливішою.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову. Деякі відміни цього списку, який не зберігся, подав О. Я. Кониський. Більшість зафіксованих ним варіантів у вірші «П. С.» збігається з текстом «Малої книжки». Рядки 10 («А пан — як бачите — кабан»), 25 («...Кругом паскуда!»), 28 («...За що ж люде»), 31 («Не жаль мені на його») розходяться з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 14). /608/

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 463 — 464, з неточністю у рядку 23 («своїх замість «своїм») і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 236.

П. С. — Петро Петрович Скоропадський (1805 — 1848) — чернігівський поміщик, власник села Григорівни Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер Бахмацького району Чернігівської області), кріпосник-фарисей, що видавав себе за ліберала й українофіла. Шевченко зустрічався з П. Скоропадським, очевидно, 1843 р. у знайомих на Чернігівщині й Полтавщині, ймовірно, разом із М. А Маркевичем приїжджав до нього у Григорівну (див.: Школиченко М. Оповідання про Т. Шевченка // Зоря. — 1892. — № 5. — С. 97).

Потомок гетьмана дурного... — П. П. Скоропадський — нащадок Івана Ілліча Скоропадського (1646 — 1722), гетьмана Лівобережної України (1708 — 1722), обраного на старшинській раді у Глухові через два тижні після приєднання І. Мазепи до Карла XII. Не маючи змоги чинити опір реформам Петра I, пов’язаним з експлуатацією українських ресурсів та закріпаченням українських селян, І. Скоропадський намагався зберегти залишки самоврядування в Україні. Звертався до Петра I за підтвердженням пунктів угоди 1654 р., в яких ішлося про автономію України, проте дістав різку відмову. У 1722 р. їздив до Санкт-Петербурга просити Петра I скасувати указ про утворення Малоросійської колегії — центрального органу державного управління Російської імперії у справах Лівобережної України, який мав здійснювати нагляд за діяльністю гетьмана та старшини й позбавляв їх права самостійно видавати універсали, розпорядження тощо. Повернувшись після негативної відповіді до Глухова, невдовзі помер. Про Скоропадського Шевченко іронічно згадує також у повістях «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Основним джерелом, яке вплинуло на формування Шевченкового негативного ставлення до І. І. Скоропадського, була, очевидно, «История Малороссии» М. А. Маркевича, де його діяльність оцінено як «смесь недоразумений и недальновидностей» (Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 2. — С. 565).










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.