Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 98-99; 608-610.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





Г. З.



Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

[І] прехорошою такою,

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися з-за . . . . . . . .


І ти, моя єдиная,

Встаєш із-за моря,

З-за туману, слухняная

Рожевая зоре!

І ти, моя єдиная,

Ведеш за собою

Літа мої молодії,

І передо мною

Ніби море заступають

Широкії села

З вишневими садочками

І люде веселі.

І ті люде, і село те,

Де колись, мов брата,

Привітали мене. Мати!

Старесенька мати!

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти просто,

По-давньому, по-старому,

Од світу до світу? /99/

А ви, мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,

І досі в старої

Танцюєте? А ти, доле!

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними

Тихо, пишно похожаєш?

І тими очима,

Аж чорними — голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучий? Свято моє!

Єдинеє свято!

Як оступлять тебе, доле,

Діточки- дівчата

Й защебечуть по своєму

Доброму звичаю,

Може, й мене ненароком

Діточки згадають.

Може, яка і про мене

Скаже яке лихо.

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив...

Та й більше нічого.

А я, доленько, в неволі

Помолюся Богу.











Г. З.


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 274 — 276);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 137 — 138).

Подається за «Більшою книжкою». На початку рядка 7 відновлюється за «Малою книжкою» сполучник «і».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 16 у четвертому зшитку за 1848 рік, орієн/609/товно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Під час переписування Шевченко закреслив описку у рядку 28, зробив виправлення у рядках 58 і 62. Текст без назви. 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, вірш перенесено з багатьма змінами з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Твір дістав назву «Г. 3.». Під час переписування Шевченко вніс виправлення в рядки 36 і 61. Пізніше, повернувшись до тексту, він замінив слова в рядках 6, 10, закреслив, не подавши новий варіант, перше слово в рядку 7. Першодрук в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 80 — 83) під назвою «На Вкраїну» здійснено за текстом, близьким до нижнього шару автографа в «Більшій книжці» з відмінами в рядках 8, 21, 28, 54. Під віршем неточна дата: «1849. Над Аралом».

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. У публікації О. Я. Кониського, який подав деякі відміни цього списку, певна кількість варіантів вірша «Г. 3.» збігається з текстом «Малої книжки» (рядки 6, 7, 9, 26, 64). О. Я. Кониським зафіксовано і значні розходження між так званим списком Л. М. Жемчужникова й обома Шевченковими автографами — у рядках 8 («Як нині в далекій стороні»), 10 — 12 («Посиніли ще синійше, І лютеє моє горе Погіршало ще лютійше»), 27 («Привітали. Чи жива ти»), 63 («А я, зіронько, в неволі»). Наведені ним рядки 17, 36 — 37 ідентичні тексту «Більшої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 14 — 15).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 465 — 467 і того ж року — до видання: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 250 — 252, де вірш подано за альманахом «Хата» (СПб., 1860. — С. 80 — 83) з неточністю у рядку 49 («гнучкий» замість «гнучий»).

Відомі нам списки твору походять від друкованих джерел. З першодруку в «Хаті» (СПб., 1860. — С. 80 — 83) вірш списано у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 337 — 339), у рукописному збірнику «Барвінок. Пісні, вірші та байки» 1863, упорядкованому А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 31) та ін. Публікації у «Кобзарі Тараса Шевченка» (Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 465 — 467) або у виданні «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867. — Т. 1. — С. 250 — 252) є джерелом списків у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 7 — 8), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 239 — 240) та ін.

Г. З. — Ганна Іванівна Закревська (1822 — 1857), дружина поміщика П. О. Закревського. Шевченко познайомився з Г. І. Закревською 29 або 30 червня 1843 р. в селі Мойсівці на бенкеті в Т. Г. Волховської, неодноразово приїздив до маєтку Закревських у с. Березова Рудка (тепер Пирятинського району Полтавської області), там написав портрети Ганни і Платона Закревських (1843, олія). За натяками у спогадах О. С. Афанасьєва-Чужбинського (Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 32), іншими посередніми доказами, зібраними М. С. Шагінян у книжці «Шевченко» (М., 1941. — С. 125 — 153), Шевченко був закоханий у «Ганну вродливу» (так /610/ поет назвав Г. Закревську в листі до В. О. Закревського від 10 листопада 1843 р.). З ім’ям Г. І. Закревської пов’язаний також вірш «Якби зострілися ми знову...», ймовірно, вступна частина поеми «Сліпий».

Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. — Ремінісценція початку монологу Франчески з «Божественної комедії» (пісня п’ята, терцет 121 «Пекла») Данте Аліг’єрі: «Немає більшого страждання, Як щастя дні у горі вспоминати» (переклад П. Карманського та М. Рильського). Пізніше цитата (з посиланням на автора) повторена ближче до оригіналу в листі Шевченка до О. Бодянського від 15 листопада 1852 р. К. Рилєєв поставив ці рядки з Данте епіграфом до поеми «Войнаровский» (1825).

Мати! Старесенька мати! — Йдеться про Тетяну Густавівну Волховську (1763 — 1853), власницю села Мойсівки (Мосівки) Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Драбівського району Черкаської області). В Мойсівці двічі на рік влаштовувалися бали, на які з’їжджалося все повітове дворянство. Шевченко познайомився з Волховською у червні 1843 р., приїхавши до неї у маєток разом з Є. П. Гребінкою. У Мойсівці поет вперше зустрівся з Г. І. Закревською. Бував Шевченко у Т. Г. Волховської і пізніше. Про теплий прийом, який було влаштовано Шевченку під час його перших відвідин села Мойсівки, розповів у спогадах О. С. Афанасьєв-Чужбинський: «Весть о приезде Шевченко мигом разлилась по всему дому, и квартира моя вскоре наполнилась почитателями, приходившими познакомиться с родным поэтом. Пришел и Гребенка, и мы отправились в залу. Все гости толпились у входа, и даже чопорные барыни, которые иначе не говорили, как по-французски, и те с любопытством ожидали появлення Шевченко. Поэт, видимо, был тронут блистательным приемом... Целый день он был предметом всеобщего внимання... Скоро Шевченко сделался как свой со всеми и был, точно дома. Многие хорошенькие особы читали ему наизусть отрывки из его сочинений...» (Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 7).










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.