Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 101-108; 611-613.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





[МАРИНА]



Неначе цвяшок, в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу.

Давно б списать несамовиту,

Так що ж? Сказали б, що брешу,

Що на панів, бачиш, сердитий,

То все такеє і пишу

Про їх собачії звичаї...

Сказали б просто — дурень лає

За те, що сам крепак,

Неодукований сіряк.

Неправда! Єй-богу, не лаю.

Мені не жаль, що я не пан,

А жаль мені, і жаль великий

На просвіщенних християн.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І звір того не зробить дикий,

Що ви, б’ючи поклони,

З братами дієте... Закони

Катами писані за вас,

То вам байдуже, в добрий час

У Київ їздите щороку

Та сповідаєтесь, нівроку,

У схимника!..

Та й те сказать,

Чого я турбуюсь?

Ані злого, ні доброго

Я вже не почую.

А як, кажу, хто не чує,

То тому й байдуже.

Прилітай же з України,

Єдиний мій друже,

Моя думо пречистая,

Вірная дружино,

Та розкажи, моя зоре, /102/

Про тую Марину,

Як вона у пана злого

І за що страдала.

Та нищечком, щоб не чули

Або не дознались.

А то скажуть, що на шляху

Чинимо розбої,

Та ще дальше запровторять.

Пропадем обоє....

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . Недавно це було.

Через село весілля йшло,

А пан з костьолу їхав,

Чи управитель, а не пан.

За вихилясами придан,

За зиком та за сміхом

Ніхто й не бачив, як проїхав

Той управитель, лях ледачий.

А він так добре бачив,

А надто молодую.

За що пак милує Господь

Лихую твар такую,

Як цей правитель?.. Другий год,

Як він з німецькими плугами

Забрався голий в цей куток.

А що тих бідних покриток

Пустив по світу з байстрюками,

Отже, й нічого! А жонатий

І має двоє діточок,

Як ангеляточок.

Дивітесь, вийшла погуляти,

Мов краля, пані молодая

З двома маленькими дітьми.

Із коча пан мій вилізає

І посила за молодим.

А потім діточок вітає

І жінку, кралю молодую,

Аж тричі, бідную, цілує.

І, розмовляючи, пішли

Собі в покої... Незабаром

І молодого привели.

Назавтра в город одвезли

Та й заголили в москалі!

Отак по нашому звичаю /103/

Не думавши, кончають!

А молода? Мабуть, без пари

Судилось Господом зносить

Красу і молодость... Мов чари,

Розсипалось та розлилось,

І знову в люде довелось

Проситись в найми? Ні, не знову:

Вона вже панна покойова,

Уже Марисею зовуть,

А не Мариною! Найпаче

Сердешній плакать не дають,

Вона ж сховається та й плаче.

Дурна, їй шкода мужика

Та жаль святого сіряка,

А глянь лиш гарно кругом себе —

І раю кращого не треба,

Чого ти хочеш, забажай,

Всього дадуть, та ще й багато!

Не треба, кажеш, дайте хату!

Цього вже лучше й не благай,

Бо це... сама здорова знаєш...

Дивися, огирем яким

Сам пан круг тебе похожає,

Уже чи добрим, чи лихим,

А будеш панською ріднею,

Хіба повісишся!.. За нею

Приходила мати

У пана просити.

Звелів не пускати,

А як прийде, бити —

Що тут їй робити?

Пішла, ридаючи, в село,

Одним-одне дитя було

Та й те пропало . . . . . . . .

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Неначе ворон той летячи

Про непогоду людям кряче,

Так я про сльози, та печаль,

Та про байстрят отих ледачих,

Хоть і нікому їх не жаль,

Розказую та плачу.

Мені їх жаль!.. Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу —

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать, /104/

Щоб милость душу осінила,

Щоб спала тихая печаль

На очі їх, щоб стало жаль

Моїх дівчаток, щоб навчились

Путями добрими ходить,

Святого Господа любить

І брата миловать...

Насилу

Прийшла додому, подивилась:

Цвіти за образом святим,

І на вікні стоять цвіти,

На стінах фарбами хрести,

Неначе добрая картина,

Понамальовані... Марина!

І все Марина, все сама!

Тілько Мариночки нема.

І ледве-ледве вийшла з хати,

Пішла на гору, на прокляті

Палати глянуть, та й пішла

Аж до палат, під тином сіла

І ніч цілісіньку сиділа

Та плакала. Уже з села

Ватажники ватагу гнали,

А мати плакала, ридала.

Уже і сонечко зійшло,

Уже й зайшло, смеркати стало,

Не йде, сердешная, в село,

Сидить під тином; проганяли,

Уже й собаками цькували —

Не йде, та й годі . . . . . . . . .


А Марина в сукні білій,

Неначе білиця,

Богу молиться та плаче,

Замкнута в світлиці.

Опріч пана, у світлицю

Ніхто не вступає,

Сам і їсти їй приносить,

І просить, благає,

Щоб на його подивилась,

Щоб утерла очі...

І дивитися не хоче,

І їсти не хоче.

Мордується лях поганий, /105/

Не зна, що й почати.

А Марина в’яне, сохне

У білих палатах.

Уже й літо минулося,

Зима вже надворі,

А Марина сидить собі,

Уже й не говорить,

І не плаче... Отак її

Доканав, небогу,

Той правитель... а все-таки

Не вдіє нічого,

Хоч заріж її, та й годі,

Така вже вродилась.

Раз увечері зимою

Марина дивилась

На ліс чорний, а з-за лісу

Червоний, діжою,

Місяць сходив... — І я колись

Була молодою... —

Прошептала, задумалась,

Потім заспівала:

«Хата на помості,

Наїхали гості,

Розплітали коси

Та стрічки знімали,

А пан просить сала,

А чорт їсти просить.

Гуси, гуси білі

В ірій полетіли,

А сірі на море!..»

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Завили пси надворі,

Зареготалися псарі,

А пан червоний, аж горить,

Іде в світлицю до Марини,

Як Кирик п’яний...

Ніби в хаті,

На холоді сердешна мати

Під тином знай собі сидить.

Стара неначе одуріла.

Мороз лютує, аж скрипить,

Луна червона побіліла,

І сторож боязно кричить,

Щоб злого пана не збудить.

Аж глядь — палати зайнялись. /106/

Пожар! пожар! І де взялися

Ті люде в Бога? Мов з землі

Родилися, і тут росли,

Неначе хвилі, напливали

Та на пожар той дивувались.

Та й диво там таки було!

Марина гола-наголо

Перед будинком танцьовала

У парі з матір’ю! — і страх —

З ножем окровленим в руках

І приспівувала . . . . . . .

«Чи не це ж та кумася,

Що підтикалася!..

Як була я пані

В новому жупані,

Паничі лицялись,

Руку цілували!..»

(До матері)

А ви до мене на весілля

З того світу прийшли?

Мені вже й косу розплели,

Та пан приїхав... Гиля! Гиля!

Чи то не гуси, то пани,

Дивися, в ірій полетіли,

Агу! Гиля! До сатани.

До чорта в гості! Чуєш! Чуєш!

У Києві всі дзвони дзвонять.

Чи бачиш, он огонь горить,

А пан лежить собі, читає

І просить пити... А ти знаєш,

Що я зарізала його?..

Дивися, онде головнею

Стоїть на комині. Чого,

Чого ти дивишся на неї?

Це мати! мати! Не дивись!

А то з’їси. Ось на, давись!

(Дає дулі і співає.)

«Полюбила москаля,

Та ще й зуби вискаля!

Москалі! москалі!

Запасок навезли,

Паничі

Дукачів, /107/

А поповичі з міста

Навезли намиста!..

Бий, дзвоне, бий,

Хмару розбий,

Нехай хмара

На татари,

А сонечко на христьяне,

Бий, дзвоне, бий!»


Мати

Мариночко, ходімо спать!


Марина

Ходімо спать, бо завтра рано

До церкви підемо; поганий

Дивися, лізе цілувать.

Ось тобі, на!..


Мати

Ходімо спать.


(До людей.)

Хрещені люде, поможіте!


Марина

Беріть мене! Беріть, в’яжіте,

Ведіть до пана у світлицю!

А ти чи підеш подивиться,

Якою панною Марина

У пана взаперті сидить?

І в’яне, сохне, гине, гине

Твоя єдиная дитина,

Твоя Мариночка ....


(Співає.)

«Ой гиля, гиля, сірії гуси,

Гиля на Дунай.

Зав’язала головоньку,

Тепер сиди та думай».

І пташкам воля, в чистім полі

І пташкам весело літать.

А я зов’янула в неволі.


(Плаче.) /108/


Хоча б намисто було взять,

Оце б повісилась... От бачиш,

Тепер і шкода... хоч топись!

Чого ж ти, мамо моя, плачеш?

Не плач, голубочко, дивись,

Це я, Мариночка твоя!

Дивися, чорная змія

По снігу лізе... Утечу,

У ірій знову полечу,

Бо я зозулею вже стала...

Чи він у гості не приходив?

Убили, мабуть, на войні?

А знаєш, снилося мені:

Удень неначе місяць сходив,

А ми гуляєм понад морем

Удвох собі; дивлюся, зорі

Попадали неначе в воду,

Тілько осталася одна,

Одна-однісінька на небі;

А я, неначе навісна,

В Дунаєві шукаю броду,

З байстрям розхристана бреду,

Сміються люде надо мною,

Зовуть покриткою, дурною,

І ти смієшся, а я плачу,

Ба ні, не плачу, регочусь...

Дивися, як я полечу,

Бо я сова... — Та й замахала,

Неначе крилами, руками

І пострибала через двір

У поле, виючи мов звір.

Пошкандибала стара мати

Свою Марину доганяти.

Пани до одного спеклись,

Неначе добрі поросята,

Згоріли білії палати,

А люде тихо розійшлись.

Марини й матері не стало.

Уже весною, як орали,

Два трупи на полі найшли

І на могилі поховали.











[МАРИНА]


Джерела тексту:

автограф фрагмента (рядки 315 — 325) в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 36);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 278 — 292).

Подається за «Малою книжкою». Назва, відсутня в автографі, за першодруком.

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. і часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — автограф фрагмента (рядки 315 — 325) в альбомі Шевченкових рисунків, поезій і фольклорних записів 1846 — 1850 рр., куди його занесено разом з начерками кількох інших творів. Цей текст збігається з відповідними рядками чистового автографа поеми в «Малій книжці», крім рядка 315, який в альбомі не дописано. До «Малої книжки» Шевченко переписав твір під № 18 у четвертому (с. 278 — 286) та п’ятому (с. 287 — 292) зшитках за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Під час переписування він замінив слова в рядках 3, 18, 124, 129, закреслив описки. Повернувшись згодом, очевидно в Новопетровському укріпленні, до тексту поеми, Шевченко вніс олівцем та чорнилом у «Малу книжку» ще низку виправлень: замінив слова у рядках 248, 289, 299, 306, вставив слово у рядку 301, вписав рядок 305, закреслив рядок 77, не подавши новий його варіант, виправив пунктуацію в рядках 121, 243, 246, 274 та ін.

До «Більшої книжки» Шевченко поему не переніс. Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 513 — 523, з пропуском, з огляду на /612/ цензуру, рядка 18 та кількома неточностями в рядках 40 («шляхах» замість «шляху»), 56 («так» замість «пак»), 46, 58, 100 («се» замість «це», «сей» замість «цей», «сього» замість «цього») та ін. Викреслений Шевченком у «Малій книжці» рядок 77 у публікації поеми в «Кобзарі» 1867 р. опущено. Твір має редакційну назву «Марина», яку зберігаємо як традиційну в квадратових дужках. Того ж 1867 року за виданням «Кобзарь Тараса Шевченка» (Коштом Д. Е. Кожанчикова) поему передруковано у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 252 — 261.

Поема «Марина» продовжує ряд Шевченкових творів, в яких розкривається тема зведення паном дівчини-селянки («Катерина», «Слепая», «Наймичка», «Відьма» та ін.). Фабула поеми має багато спільних моментів з сюжетною лінією Орлики у поемі «Канівський замок» С. Гощинського (і Марину, і Орлику пан розлучає з коханим, обидві героїні не упокорюються пану-насильнику, вбивають його ножем і божеволіють). Відомостей про те, чи читав Шевченко «Канівський замок» (вийшов друком 1828 р.), немає. Про літературний контекст Шевченкової поеми див. також коментар до поем «Катерина», «Слепая».

Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних християн. — В цих та інших рядках вступної частини поеми Шевченко відкидає спроби тлумачити розв’язання однієї з центральних проблем його творчості — конфлікту між «панами» та «людьми» з позицій його « персональної урази » (вислів Вал. Шевчука) — так званого класового почуття. Натомість, окреслюючи кількома штрихами колізію, наголошує морально-етичний момент, засуджуючи фарисейство та демагогію по суті дехристиянізованих пануючих верств суспільства. Образ «просвіщенних християн» у «Марині» Вал. Шевчук пов’язує з програмовим документом Кирило-Мефодіївського братства — написаними М. Костомаровим «Книгами буття українського народу» (Шевчук Вал. Пани і люди. Ідея двоіпостасності людського суспільства в поезії Тараса Шевченка // Українська мова та література. — 2000. — № 23. — С. 16). Очевидно, дослідник має на увазі наголошувану в «Книгах...» тезу про трансформацію Христового вчення у пізніші епохи. Не можна не згадати і сатиричного мотиву «просвіщення» «святим хрестом» кавказьких народів у раніше написаній поемі «Кавказ».

Придани — весільні гості з боку молодої, що везуть придане. Коч — вид фаетона, екіпажа.

Білиця — жінка, яка готується стати черницею, але ще не пройшла постриг.

«Хата на помості, Наїхали гості...» — У перших рядках пісні Марини використано початок поширеної по всій території України пісні про тройзілля:


Є в Марусі хата на помості,

Приїхали три козака в гості.


(Наведено варіант у записі П. П. Чубинського: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 386). На сюжет пісні про тройзілля того ж 1848 р. Шевченко написав баладу «У тієї Катерини». Як Кирик п’яний... — Походження вислову остаточно не з’ясовано. На думку І. Я. Франка, Шевченко використав тут «якусь локальну при/613/казку, певно, був якийсь усім відомий п’яниця Кирик у якімсь селі, де був Шевченко» (Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 50. — С. 334). Більш імовірним видається припущення, що джерелом цього образу є широковідомий твір про бідного Кирика та зажерливого попа, який функціонував у двох варіантах — як народна казка і як її літературна віршова обробка (текст останньої у записі М. Білозерського 1856 р. вперше опублікований П. Кулішем в «Записках о Южной Руси». — Т. 2. — СПб., 1857. — С. 83 — 95). У віршовій версії цієї сатири чимало деталей народного побуту, пов’язаних з вживанням горілки: зокрема, герой «Жінці гучний обід розпочавши, Взяв в аренді спуст горілки, сам напився, По великих трудах кріпко покріпився» (Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К., 1983. — С. 200).

«Чи не це ж та кумася, Що підтикалася!..» — Жартівлива народна приспівка. Шевченко записав її до свого альбому рисунків, поезій і фольклорних записів 1846 — 1850 рр. (див. том 5 цього видання).

«Полюбила москаля, Та ще й зуби вискаля!..» — Ці рядки з пісні Марини також зафіксовано Шевченком як фольклорний запис в альбомі 1846 — 1850 рр. (див. том 5 цього видання).

«Бий, дзвоне, бий, Хмару розбий...» і далі — веснянка (Максимович М. А. Дни и месяцы украинского селянина // Собр. соч. — К., 1877. — Т. 2. — С. 471).

«Ой гиля, гиля, сірії гуси, Гиля на Дунай. Зав’язала головоньку, Тепер сиди та думай». — Марина співає перший куплет народної пісні. Сучасники називали пісню «Ой гиля, сірі гуси...» однією з улюблених пісень поета (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — К., 1882. — С. 273; Савченко Ф. Дещо з споминок родини поета // Україна. — 1925. — Кн. 1, 2. — С. 161; Кониський О. Тарас Шевченко під час останньої його подорожі на Україну // ЗНТШ. — 1897. — Кн. 1. — С. 238). В контамінації з піснею «Зійшла зоря ізвечора да й не назорілася...» її вписано П. Чуйкевичем до Шевченкового альбому 1846 — 1850 рр.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.