Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 162-164; 657-658.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





У Вільні, городі преславнім,

Оце случилося недавно,

Ще був тойді... От як на те

Не вбгаю в віршу цього слова...

Тойді здоровий-прездоровий

Зробили з його лазарет,

А бакалярів розігнали

За те, що шапки не ламали

У Острій брамі. Дурня знать

По походу. Отже назвать,

Єй-богу, я його не вмію,

Того студента, що ж нам діять?

То синок був литовської

Гордої графині.

І хороше, і багате,

І одна дитина,

І училось не паничем,

І шапку знімало

В Острій брамі. Добре було,

Та лихо спіткало!

Улюбилося, сердешне,

Було молодеє,

У жидівку молодую

Та й думало з нею,

Щоб цього не знала мати,

Звичайне побратись,

Бо не можна ради дати,

Що то за проклята!

Мов змальована, сиділа

До самої ночі

Перед вікном і втирала

Заплакані очі,

Бо й вона таки любила —

І страх як любила! /163/

Та на бульвар виходила

І в школу ходила —

Усе з батьком, то й не можна

Було ради дати.

І банкір якийсь із Любська *

Жидівочку сватав.

Що тут на світі робити?

Хоч іти топитись

До Закрету, не хочеться

Без жидівки жити

Студентові. А жид старий

Ніби теє знає —

Дочку свою одиночу

В хаті замикає,

Як іде до лавок вранці,

І найма сторожу,

Стару Рухлю. Ні, небоже,

Рухля не поможе.

Уже де вона на світі

Роман сей читала

З шовковою драбинкою —

І Рухля не знала.

Може, сама догадалась.

Тілько заходилась

Та сплела й собі такую

І вночі спустилась

До студента на улицю.

І де б утікати,

А вони — звичайне, діти —

Любо ціловатись

Коло воріт заходились.

А жид ізнадвору,

Мов скажений, вибігає

З сокирою! Горе!

Горе тобі, стара мати,

Нема твого сина,

На улиці валяється

Убита дитина,

Убитая жидовином,

Горе тобі, мати.

Жидівочка... де та сила

Взялася в дитяти?



* Любськ — замок над Вілією. /164/


Вихватила ту сокиру

І батькові в груди

Аж по обух вгородила.


Отаке-то чудо

У тім місті преславному,

У тій Вільні сталось.

Дивувались довго люди,

Де вона сховалась,

Жидівочка та гадюча,

Що батька убила?

А вона вночі любенько

В Вілії втопилась,

Бо найшли її в Закреті,

Там і поховали.

А графиня без дитини,

Сердешна, осталась.

Поїхала у Рим, кажуть,

Та десь опинилась,

Та з маркізом якимсь голим,

Кажуть, одружилась.

Може, й брешуть, бо, звичайне,

На те вони люди,

І вдовицю не забудуть,

І тую осудять!











«У ВІЛЬНІ, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ...»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 415 — 419).

Подається за цим автографом. У рядку 79 помилкове написання слова «обух» виправляється за контекстом.

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 59 у десятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа. При цьому він замінив слово в рядку 53, виправив описку в рядку 57, змінив порядок слів у рядку 59. Згодом, очевидно у 1857 р., під кінець перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, Шевченко олівцем перекреслив твір. До «Більшої книжки» його не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з кількома відхиленнями — в рядках 3, 5 («тоді» замість «тойді»), 4, 25 («сього» замість «цього»), 83, 93 («люде» замість «люди») та інших у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 79 — 82.

Вірш пов’язаний зі спогадами Шевченка про перебування у Вільно (тепер Вільнюс, столиця Литви, більша частина Литви з 1795 р. по 1917 р. була в складі Росії). Шевченко жив у Вільно як козачок поміщика П. В. Енгельгарда з осені 1829 до лютого 1831 р. Ймовірно, у творі відбилися також розповіді засланих поляків — знайомих поета.

У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно... — Сюжет вірша, можливо, пов’язаний з реальною подією, яка сталася у Вільно за часів /658/ Шевченка. Подібна фабульна основа — в «Балладе» («Куда так проворно, жидовка младая...») М. Ю. Лермонтова (поезію створено у 1832 р., надруковано у 1876 р., отже, малоймовірно, що Шевченко міг її читати). Про любов молодого шляхтича до єврейської дівчини писав в автобіографічному романі з віленського життя «Повість без назви» польський письменник Ю.-І. Крашевський, який в 1829 — 1830 рр. навчався у Віленському університеті.

Не вбгаю в віршу цього слова... — Шевченко має на увазі слово «університет». Віленський університет було закрито царським урядом 1 травня 1832 р. за участь студентів у польському національно-визвольному повстанні 1830 — 1831 рр. Залишено було лише медичний факультет, реорганізований у Медико-хірургічну академію, яку поет і називає «лазаретом ».

Бакаляр — тут студент.

Остра брама — колишні в’їзні ворота до Вільна, мають надбрамну каплицю з іконою Богоматері, яку видно з вулиці. Проходячи повз Остру браму, мешканці знімали шапки. Про Остру браму Шевченко згадує у листі до Бр. Залеського від 10, 15 лютого 1857 р.

Аюбськ — у примітці до цього слова в тексті вірша Шевченко пояснив: «замок над Вілією». Замку з такою назвою виявити поблизу Вільно не вдалося. Можливо, поет мав на увазі відомий замок XVII ст. в селищі Любчі, розташованому на лівому березі Німану, на відстані 120 км від Вільно (тепер селище міського типу Гродненської області Республіки Білорусь; див.: Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Художньо-документальне есе // У Вільні, городі преславнім: Художньо-документальний диптих. — К., 1989. — С. 316).

Закрет — урочище під Вільно у закруті річки Білії (Няріс). Нині лісопарк Вінгіс.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.