Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 165-167; 658-662.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Виступили з-за лиману

З турками татари.

Із Полісся шляхта лізе,

А гетьман-попович

Із-за Дніпра напирає —

Дурний Самойлович.

З Ромоданом. Мов та галич,

Вкрили Україну,

Та й клюють єлико мога...

А ти, Чигирине!

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

— Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, —

І заплакав Дорошенко,

Як тая дитина! —

Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві,

Нехай Москва знає,

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.

А я, брати-запорожці,

Возьму собі рясу

Та піду поклони бити

В Межигор до Спаса. —

Задзвонили в усі дзвони, /166/

Гармата гримала.

У дві лави задніпрянці

З москалями стали

Аж на милю — меж лавами

Понесли клейноди...

Годі тобі, Петре, пити

Із Тясмина воду.

Положили ті клейноди

Попенкові в ноги.

Іди, Петре, в Межигор’я

Молитися Богу.

Не пустили Дорошенка,

У рясі пізнали,

Закували у кайдани,

В Сосницю послали.

А з Сосниці в Ярополче *

Віку доживати.

Отак тобі довелося,

Запорозький брате!


Виглянуло над Чигрином

Сонце із-за хмари,

Потягли в свої улуси

З турками татаре.

А ляхи з своїм Чарнецьким,

З поганим Степаном,

Запалили церкву Божу.

І кості Богдана

Й Тимошеві в Суботові

Гарненько спалили

Та й пішли собі у Польщу,

Мов добре зробили.

А москалі з Ромоданом

В неділеньку рано

Пішли собі з поповичем

Шляхом Ромоданом.


Мов орел той приборканий,

Без крил та без волі,

Знеміг славний Дорошенко,

Сидячи в неволі,

Та й умер з нудьги. Остило


* Село коло Москви.


Волочить кайдани.

І забули в Україні

Славного гетьмана.

Тілько ти, святий Ростовський,

Згадав у темниці

Свого друга великого

І звелів каплицю

Над гетьманом змуровати,

І Богу молитись

За гетьмана, панахиду

За Петра служити.

І досі ще що рік Божий,

Як день той настане,

Ідуть править панахиду

Над нашим гетьманом

В Ярополчі.











«ЗАСТУПИЛА ЧОРНА ХМАРА..»


Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 420 — 424).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого поему переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 60 у десятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з виправленнями в рядках 6, 44, 62, 83. Пізніше, очевидно 1857 р., в Новопетровському укріпленні, під кінець перебування на засланні, він олівцем дописав останній рядок — 89.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» без останнього рядка у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 573 — 575. У публікації є незначні відхилення в рядках 29 («запорозці» замість «запорожці»), 83, 87 («панихиду» замість «панахиду») та інших. Того ж року поему за «Кобзарем» 1867 р. передруко/659/вано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 130-132.

У поемі знайшли відображення події 1676 р. в Україні — капітуляція в Чигирині гетьмана Правобережної України П. Дорошенка перед військами гетьмана Лівобережної України І. Самойловича і московськими військами під командуванням Г. Ромодановського. Основними джерелами, з яких виходив Шевченко при створенні поеми, був літопис С. Величка, «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича, можливо, «Повесть об украинском народе» П. Куліша.

Виступили з-за лиману 3 турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає Дурний Самойлович. — В 1676 р. на Чигирин наступали тільки українські та московські війська. Називаючи всі сили, що боролися за Правобережну Україну, і зміщуючи події в часі, Шевченко в цих рядках створює яскраву узагальнену картину бідувань батьківщини, яка після спроби здобути незалежність, поділена на польську та російську сфери впливу, зазнавала у 1660 — 1680-х роках безперервних і жорстоких розорень та великих людських втрат.

Самойлович Іван Самійлович (? — 1690) — гетьман Лівобережної України (1672 — 1687). Походив із родини священика (тому Шевченко називає його «гетьман-попович», «попенко», йдучи в цьому за історичними джерелами). Почав службу у козацькому війську в 60-х роках сотенним писарем, згодом був сотником, наказним полковником і полковником чернігівського полку, в 1669 — 1672 рр. — генеральним суддею. Ставши гетьманом, проводив лояльну до Москви політику, всіляко прагнув загострити стосунки гетьмана Правобережної України П. Дорошенка з московським урядом. Починаючи з 1674 р. здійснював разом з московським військом походи на Правобережжя, які призвели до капітуляції Дорошенка та знищення правобережного гетьманства. В 1677 — 1678 рр. очолив козацькі полки у боротьбі проти турецької навали. Сприяв здійсненню планів Москви по виведенню київської митрополії з-під влади константинопольського патріарха та підпорядкуванню її московському патріарху. Після невдалого походу російсько-українського війська на Крим 1687 р. козацька старшина, ставлеником якої Самойлович був, невдоволена його пихатістю, самовладністю та користолюбством, звинуватила його в зраді й домоглася усунення з гетьманства. В 1687 р. за наказом московського уряду Самойловича було заарештовано і без суду вислано до Сибіру, де він і помер. Кошовий отаман Запорозької Січі І. Д. Сірко у листі до Самойловича з приводу акції по знищенню правобережного гетьманства назвав його «дурним» (лист вміщено в літописі С. Величка. — Т. 2. — К., 1991. — С. 246 — 248). Шевченкове визначення «дурний Самойлович», відповідаючи негативній оцінці поетом ролі цього діяча з його промосковською орієнтацією в українській історії, — можливо, ремінісценція з цього літопису С. Величка (Шевчук Валерій «Святий Чигирин»: Бачення української історії в поезії Тараса Шевченка // Шевчук В. «Personae verbum» (слово іпостасне): Розмисел. — К., 2001. — С. 65. І. Самойловича Шевченко згадує також у повістях «Наймичка» та «Музыкант».

З Ромоданом. — Ідеться про Григорія Григоровича Ромодановського (? — 1682) — російського державного і військового діяча, боярина, князя. /660/ У складі московського посольства 1654 р. брав участь у Переяславській раді. В 1654 — 1656 рр. — один з воєвод російської армії в Україні у війні проти Польщі. У 1650-х — 1670-х роках неодноразово придушував як командувач російської армії повстання українських автономістів, якими керували Ю. Хмельницький та П. Дорошенко. В 1677 — 1678 рр. очолював московські війська у війні проти турків. В останні роки служив при царському дворі. Вбитий у Москві під час стрілецького повстання.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627 — 1698) — український державний і військовий діяч, гетьман Правобережної України (1665 — 1676), внук гетьмана Михайла Дорошенка. Учасник національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. З 1657 р. — полковник Прилуцького полку. В 1663 р. призначений генеральним осавулом. В 1665 р. став полковником і того ж року — гетьманом Правобережної України. Послідовний прибічник ідеї автономії України (за можливого протекторату Росії) та єдності українських земель. Після підписання в січні 1667 р. Андрусівського перемир’я між поляками та росіянами, за яким Україна ділилася між ними, звернувся по допомогу до Туреччини. Восени 1667 р. об’єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. У 1668 р. Дорошенко, спираючись на турецьке військо, підпорядкував собі і Правобережну, і Лівобережну Україну та проголосив себе гетьманом усієї України. Проте втримати владу йому не вдалося. Угода про перехід України під протекторат Туреччини, укладена ним 1669 р., що сприяла турецькій інтервенції на українські землі і призвела до спустошення Правобережжя, відвернула від нього народ і викликала протест. У 1676 р., під час походу на Чигирин об’єднаного українсько-російського війська І. Самойловича — Г. Ромодановського, П. Дорошенко, залишившись без війська, невдоволеного його союзом з Туреччиною, змушений був здати свою резиденцію Чигирин і зректися гетьманства. Характеризуючи роль П. Дорошенка в українській історії, М. Грушевський так писав про нього: «Людина безперечно здібна, з залізною енергією, при більш сприятливих умовах він міг би створити щось значне, при наявних же тільки довів стан справ до крайнощів, до абсурду. Це — справжній герой лихоліття, який викликає трагізмом свого становища й силою духу глибокий інтерес та співчуття» (Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 216). Щирим співчуттям до життєвої драми П. Дорошенка, свідомого патріота України, якому після краху його державницьких задумів довелося, як і самому Шевченку після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, прожити довгі роки на чужині, пройняті переживання поета. Запорозький брате! — Йдеться про підтримку П. Дорошенка Іваном Сірком.

Клейноди — відзнаки та атрибути української козацької старшини XVI — XVIII ст. До клейнодів належали корогва (прапор), бунчук, булава, військова печатка, литаври та ін. Поділялись за ступенями на гетьманські (вручались спочатку польським королем, потім — російським царем), полковницькі, сотенні (вручалися гетьманом), кошові (вручалися військовою радою Запорозької Січі), курінні (вручалися курінною радою) і паланкові (вручалися кошовим). Факт передачі П. Дорошенком атрибутів гетьманської влади запорожцям — історичний, він був пов’язаний з його прагненням перешкодити московським намірам зробити І. Самойловича єдиним /661/ гетьманом України і зусиллями Сірка реалізувати план, згідно з яким право обрання гетьмана мало належати раді Запорозької Січі.

В Межигор до Спаса. — Див. коментар до поеми «Чернець».

Задніпрянці — полки І. Самойловича.

Тясмин — річка, на якій стоїть Чигирин.

Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани... — Цей епізод поет домислив.

В Сосницю послали. А з Сосниці в Ярополче... — Після здачі Чигирина П. Дорошенко короткий час жив у селі Сосниця на Чернігівщині. 1677 р. його вивезено до Москви. В 1682 — 1684 рр. він був вятським воєводою, останні роки прожив у наданому йому селі Ярополче під Волоколамськом, де і похований. Могила його збереглася (див.: Шекір М. Петро Дорошенко після зречення гетьманства до сьогодні. — Тернопіль, 2001).

Улус — тут поселення.

Чарнецький Стефан (1599 — 1665) — польський державний і військовий діяч, коронний гетьман (1665). З 1648 р. — з часу битви під Жовтими Водами, де його було взято в полон козаками, — вів боротьбу проти козацького руху на Україні. По звільненні з полону брав участь у битвах під Зборовим (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), влаштовував каральні експедиції по українських містах і селах. Навесні 1653 р. козацьке військо під проводом І. Богуна розгромило на Поділлі очолюване Чарнецьким польське військо.

Запалили церкву Божу. І кості Богдана й Тимошеві в Суботові Гарненько спалили... — В цих рядках, як і в попередніх (про турків і татар), — у поемі анахронізм. Суботів — село під Чигирином, батьківщину Б. Хмельницького, з родинною усипальницею Хмельницьких — Іллінською церквою, де було поховано Б. Хмельницького та його старшого сина Тимоша (1632 — 1653), зруйновано 1664 р.; у 1665 р. С. Чарнецький помер.

Факт наруги над могилами Богдана Хмельницького та його сина Тимоша зафіксовано у різних відомих Шевченкові історичних джерелах, зокрема в «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського (М., 1842. — Ч. 2. — С. 75). Про наругу над могилою Б. Хмельницького Шевченко згадує у «Гайдамаках» в розділі «Свято в Чигирині», пояснивши відповідні рядки поеми такою приміткою: «Зіновій Богдан і син його Тимофій були поховані в Суботові коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не доставши Чигрина, од злості спалив їх мертвих».

Шляхом Ромоданом. — Ромодан, Ромоданівський шлях — старовинний торговельний шлях. Проходив Лівобережною Україною з півночі на південь через Ромни — Лохвицю — Лубни — Кременчук. Був частиною великого шляху з Росії до Криму. Характерною особливістю Ромоданівського шляху була порівняно незначна кількість переправ через річки, він обминав також піщані місця і великі населені пункти. Був одним з найважливіших шляхів, яким чумаки Лівобережжя ходили в Крим по сіль. Д. Бантиш-Каменський в «Истории Малой России» назву Ромоданівського шляху пов’язує з особою Г. Ромодановського: «Дороги в Малороссии были тогда узкие; перевозы и мосты неудобные, непрочные. Сие заставило российского полководца князя Ромодановского в чигиринские походы вести войско из Путивля прямо, степными местами, мимо Конотопа, Ромен и Хорола. Доселе дорога сия известна под названием Ромодановской или Ромодана...» (С. 192). /662/

Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. — Ці і наступні рядки поеми, в яких ідеться про смерть і могилу Дорошенка в Ярополчому, Шевченко написав під враженням від розповіді про смерть колишнього гетьмана в «Истории Малороссии» М. Маркевича (М., 1842. — Т. 2. — С. 349).

Тілько ти, святий Ростовський... — Йдеться про Туптала Данила Савича (1651 — 1709) — українського і російського церковного діяча, письменника. В 1662 — 1665 рр. навчався у Києво-Могилянській академії. У 1668 р. постригся в ченці, прибравши ім’я Димитрій. Був ігуменом у багатьох монастирях України. В 1702 р. призначений митрополитом до Ростова біля Москви, де займався просвітницькою діяльністю. Після смерті був канонізований церквою під іменем Димитрія Ростовського. Найвідоміший твір Д. Туптала — чотиритомний збірник «Четьї-Мінеї» («Книга житій святих»), котрий, як згадує Шевченко в епілозі до поеми «Гайдамаки», читали в його родині. Історичних відомостей про зв’язки Данила Туптала з Дорошенком та побудову ним каплиці на могилі Дорошенка нема.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.