[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 171-183; 665-666.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти

[СОТНИК]

У Óглаві... Чи по знаку

Кому цей Оглав білохатий?

Троха лиш! Треба розказати,

Щоб з жалю не зробить сміху́.

Од Бориспо́ля недалеко,

А буде так, як Бориспо́ль,

І досі ще стоїть любенько

Рядок на вигоні тополь,

Неначе з Оглава дівчата

Ватагу вийшли виглядати.

Та й стали. Буде вже давно —

Отут, бувало, із-за тину

Вилась квасоля по тичині,

І з оболонками вікно

В садочок літом одчинялось,

І хата, бачите, була

За тином, сотникова хата.

А сотник був собі багатий,

То в його, знаєте, росло

На Божій харчі за дитину

Чиєсь байстря. А може, й так

Узяв собі старий козак

Чию сирітку за дитину

Та й доглядає в затишку,

Як квіточку, чужу дочку.

А сина (сотник був жонатий,

Та жінка вмерла), сина дав

У бурсу в Київ обучатись,

А сам Настусю піджидав,

Таки годованку, щоб з нею

Собі зробитися ріднею.

Не сина з нею поєднать,

А забандюрилось старому

Самому в дурнях побувать. /172/

А щоб не знать було нікому,

То ще й не радився ні з ким.

А тілько сам собі гадає...

А жіночки... лихий їх знає!

Уже сміялися над ним!

Вони цю страву носом чують.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сидить сотник на причілку

Та думку гадає,

А Настуся по садочку

Пташкою літає.

То посидить коло його,

Руку поцілує,

То усами страшенними

Сивими пустує, —

Ну, звичайне, як дитина

Пестує старого.

А старому не до того,

Іншого якогось,

Гріховного пестування

Старе тіло просить!..

І пальцями старий сотник

Настусині коси,

Мов дві гадини великі,

Докупи сплітає,

То розплете та круг шиї

Тричі обмотає!..

А вона, моя голубка,

Нічого не знає.

Мов кошеня на припічку

З старим котом грає...

С[отник]

Та одчепись, божевільна.

Дивись лишень, коси,

Мов русалка, розтріпала...

А чому ти й досі

Ніколи не вплетеш кісники

Оті, що тітка привезла?..

Н[астуся]

Якби пустили на музики,

То я б кісники заплела,

Наділа б жовті черевики, /173/

Червону б юпку одягла,

Заквітчала б барвінком коси...

С[отник]

Стривай, стривай, простоволоса!

Дурненька, де б же ти взяла

Того барвінку заквітчатись?

Н[астуся]

А коло тину! Там такий

Поріс зелений, та хрещатий,

Та синій! Синій-голубий

Зацвів...

С[отник]

Не будеш дівувати.

Н[астуся]

А що ж, умру хіба?

С[отник]

Ба ні,

А снилось восени мені,

Тойді, як щепи ми щепили...

Як приймуться... мені приснилось,

Як приймуться, то восени

Ти вийдеш заміж.

Н[астуся]

Схаменись!!

І щепи ваші поламаю...

С[отник]

І як барвінок зацвіте...

Н[астуся]

То я й барвінок позриваю.

С[отник]

А од весілля не втечеш!

Н[астуся]

Ба ні, втечу, та ще й заплачу.

(Плаче.) /174/

С[отник]

Дурна ти, Насте, як я бачу,

І посміяться не даси...

Хіба не бачиш, я жартую.

Піди лиш скрипку принеси

Та з лиха гарно потанцюєш,

А я заграю...

Н[астуся]

Добре, тату.

(І веселенька шасть у хату.)

С[отник]

Ні, трохи треба підождать.

Воно б то так! Та от що, брате:

Літа не ждуть! літа летять,

А думка проклята марою

До серця так і приросла...

А ти вже й скрипку принесла?

Яку ж ми вчистимо з тобою?

Н[астуся]

Е, ні, стривайте, цур не грать.

А то не буду й танцювать,

Поки барвінку не нарву

Та не заквітчаюсь. Я за́раз!

Іде недалечко, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагожує скрипку.

С[отник]

Отже одна вже й увірвалась.

Стривай, і другу увірву...

Н[астуся]

(вертається заквітчана, співаючи)

«Якби мені крила, крила

Соколинії,

Полетіла б я за милим,

За дружиною.

Полетіла б у діброву,

У зелений гай,

Полетіла б, чорноброва,

За тихий Дунай».

Тим часом, як вона співає, у садочок входить молодий хлопець в солом’яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.

Петро

З тим днем, що сьогодня! Боже, помагай!

Н[астуся]

Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов!

С[отник]

А, видом видати, слихом слихати. Чи по волі, чи по неволі?

П[етро]

По волі, тату, та ще й богословом...

С[отник]

Ов!

Н[астуся]

Богословом?! Аж страшно!

С[отник]

Дурна, чого ти боїшся! (Підходить до сина, хрестить його і цілує.) Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! Поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав.

П[етро]

Та таки й так. (Іде в світлицю з Настусею.)

С[отник]

(сам)

І даровав же мені Бог

Таке дитя, такого сина!

І богослов уже. Причина,

Причина мудрая. (Задумується.) Чого?

Чого я думаю? У попи,

А як не схоче, то на Січ.

І там не згине вражий хлопець.

Іти лиш в хату... От ще річ:

Заставить треба богослова,

Щоб дома байдиків не бив,

Щоб він, гуляючи, навчив /176/

Настусю заповідь, щоб знову

Не довелось дяка наймать,

Як для покойної. А знаю,

Без цього вже не повінчає

Отець Хома... Піти сказать,

А то забуду...

(Іде в хату.)

Жить би, жить, хвалити Бога,

Кохатися в дітях,

Так же ні, самому треба

Себе одурити,

Оженитися старому

На такій дитині!

Схаменися, не женися,

І вона загине,

І сам сивим посмішищем

Будеш в своїй хаті,

Будеш сам оте весілля

Повік проклинати,

Будеш плакать, і нікому

Ті сльози старечі

Буде втерти, не женися!

І гич не до речі!

Дивися: рай кругом тебе

І діти, як квіти,

За що ж ти їх, молоденькі,

Думаєш убити?

Ні, старий мій чепуриться,

Аж бридко дивиться!

А Настуся з богословом

Заповіді вчиться.

Он дивіться: у садочок

Вийшли погуляти.

Удвох собі похожають,

Мов ті голуб’ята.

А старого нема дома,

То їм своя воля

Награтися. Дивітеся:

Там, коло тополі,

Стали собі та й дивляться

Одно на другого.

Отак ангели святії

Дивляться на Бога,

Як вони одно на друге.

І Петрусь питає: /177/

П[етро]

Чом же ти оце, Настусю,

Справді не читаєш?

Н[астуся]

А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.

П[етро]

Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п’яту.

Н[астуся]

І п’ятої, і шостої, ніякої не хочу.

П[етро]

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!

Н[астуся]

Байдуже, нехай собі не вінчає.

П[етро]

А зо мною?

Н[астуся]

І з тобою нехай собі... Е, ні, нехай повінчає!..

П[етро]

Та читай же, а то...

Н[астуся]

А то що ти зробиш?

П[етро]

Поцілую, ось побачиш!

Н[астуся]

Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!

П[етро]

(цілує її і промов[ляє])

Оце тобі раз! Оце тобі два!

А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку. /178/

Н[астуся]

(пручається)

Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.

П[етро]

А! тепер і читать!

Сотник

(виходить з хати)

Діти, годі вже вам учиться. Чи не час обідать?

П[етро] і Н[астуся] мовчки ідуть у хату.

С[отник]

{сам)

Навчилась, нічого сказать!

Оце дитина! Ні, Настусю,

Я коло тебе захожуся

Тепер, лебедонько, не так!

Поки сто раз не поцілує,

Й читать не хоче! А бурсак!

Собачий сину, знаєш смак.

Ось я тебе попомуштрую

Не так, як в бурсі!.. Помелом!

Щоб духу в хаті не було!

Великий світ наш, не загинеш!

Дивися, пся його личина!

Оце-то так, що богослов!

У батька краде! Добре, свату!

Які-то стали люде злі!..

А що-то діється у хаті?

Там знову, знать, мої малі

Читають... Треба розігнати.

Отакі батьки на світі,

Нащо вони дітям?

На наругу перед Богом.

А шануйте, чтіте,

Поважайте його, діти,

Бо то батько сивий!

Батько мудрий! Добре отим

Сиротам щасливим, /179/

Що не мають отих батьків,

То й не согрішають.

Настуся

{вибігає заплакана з хати)

Не дає і пообідать,

В Київ проганяє.

А Боже мій милостивий,

Що мені робити?

Помандрую! {Дивиться в хату.) Замірився!

Ух! Який сердитий!

Та не вдарить... А я таки

У Київ з Петрусем

Помандрую, хоч що хочеш!

Я не побоюся,

Серед ночі помандрую.

А відьма злякає?!

Ні, не зляка. (Загляда знову.)

Сердешненький!

Книжечки складає

У торбину і бриль бере,

Прощай, моє любе,

Моє серце!.. Увечері?..

За царину?.. Буду!

Ранше буду! Ось на, лови!

(Кидає через тин цвіток.)

Чуєш! Дожидайся ж!

Виходить с[отник]. Настуся співає.

«Не ходи, не нуди, не залицяйся,

Не сватай, не піду, не сподівайся».

С[отник]

А їй байдуже! мов не знає!

Неначе та сорока, скаче.

Настусю! Чом же ти не плачеш?

Аджеж Петруся вже немає.

Н[астуся]

Дивітеся, яка печаль!

То й плачте, коли жаль... /180/

С[отник]

Мені байдуже.

Н[астуся]

А мені

Ще байдужіше, він не мій.

А я вже заповіді знаю

Усі до одної!

С[отник]

Усі?

Н[астуся]

Нехай хоч зараз сповідає

Отець Хома ваш голосний!

С[отник]

А повінчаємось в неділю?

Н[астуся]

Авжеж! Так ми ще не говіли;

Як одговіємось — тойді.

С[отник]

(цілує її)

Моя голубко сизокрила!

Моя ти ягідко!..

(Танцює і пригово[рює].)

«У горох

Вчотирьох

Уночі ходила.

Уночі

Ходячи,

Намисто згубила».

Н[астуся]

Та годі вам уже з тим намистом. Ішли , швидше до отця Хоми та порадилися, от що!

С[отник]

Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечерню.

(Цілує її і йде). /181/

Н[астуся]

Добре, добре, не ждатиму.

Не ждатиму, не ждатиму,

У свитину вдягатимусь,

У намисто уберуся,

Доганятиму Петруся.

Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, — може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.

(Квітчається і співає).

«Ой піду я не берегом-лугом,

Зострінуся з несуженим другом.

Здоров, здоров, несужений друже!

Любилися ми з тобою дуже.

Любилися, та не побралися,

Тілько жалю серцю набралися».

Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку.

(Виходить.)

Іде додому уночі

П’яненький сотник, а йдучи

Собі веселий розмовляє:

— Нехай і наших люде знають!

Нехай і сивий, і горбатий,

А ми!.. хе! хе! а ми жонаті!

А ми!.. — Насилу вліз у хату

Та й ліг собі тихенько спати,

Щоб Настю, бачте, не збудить

Та сорома не наробить.

Уже й «Достойно» оддзвонили,

Уже додому люде йдуть —

Не йде Настусенька, не чуть!

Насилу сотника збудили

Та розказали: так і так!

Перехрестився неборак,

Коня найкращого сідлає /182/

І скаче в Київ. В Броварях

Уже повінчана гуляє

Його Настуся молода!

Вернувся сотник мій додому,

Три дні, три ночі не вставав,

Нікому й слова не сказав

І не пожалувавсь нікому.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Турбується, заробляє,

А того не знає,

Що на старість одуріє

І все занехаїть.

Отак тепер і з сотником

З дурним моїм сталось,

Розігнав дітей по світу,

А добро осталось,

Немає з ким поділити.

Довелось самому

Розкидати, розточити,

І добра нікому

Не зробити ні на шеляг,

І притчею стати

Добрим людям, і охати

У холодній хаті

Під кожухом, і нікому

Хату затопити

І вимести... по смітнику

Ходити, нудити,

Поки пугач над стріхою

В вікно не завиє,

А наймичка холодного

Трупа не накриє

Кожушиною старою,

А ключ од комори

Із-за пояса украде...

Отаке-то горе

Із сотником оце сталось.

Не минуло году,

Як Настусеньки не стало,

А вже на городі

Не осталося нічого, /183/

Свині та телята

Уже бродять... А барвінок!

Барвінок хрещатий!

Притоптаний, коло тину

Засихає, в’яне!

А сам сотник у кожусі,

Одутлий, поганий,

Коло клуні похожає.

І стоги не вкриті,

І покої не мазані,

І сволок не митий,

І челяді нема дома,

Й худоби немає,

А наймичка задрипана,

Та й та помикає

Старим паном... Так і треба:

Не розганяй діток,

Сивий дурню! Недовго жив

На свій заробіток

П’яний сотник. Ще минуло

Літо коло світа,

А восени на улиці

Сотника убито!

А може, вмер неборака,

Од шинкарки йдучи?

Байдуже кому питати.

Забрали й онучі

Добрі люди, а самого

Гарно поховали

У леваді. І хрестика

Над ним не вкопали.

Аж жаль його. Був багатий,

І рідня, і діти

Єсть у його, а ні́кому

Хрест постановити.

Умер сотник, і покої

Згнили, повалялись,

Все пропало, погинуло,

Тілько і остались,

Що тополі на вигоні

Стоять, мов дівчата

Вийшли з Óглава ватагу

З поля виглядати.

[СОТНИК]

Джерела тексту:

чорновий автограф фрагментів (рядки 32 — 51, 225 — 229, 228 — 230) в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 45, 55 звор., 1 звор.);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 226 — 245).

Подається за «Малою книжкою». Імена персонажів поеми, позначені в автографі перед їхніми репліками скорочено — першою літерою (С., Н., П.), доповнюються в квадратових дужках: С[отник], Н[астуся], П[етро]. Після рядка 105 в квадратових дужках відновлюється випущена Шевченком перед реплікою сотника позначка «Сотник». Назва, відсутня в автографі, подається за першодруком.

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом перебування Шевченка (під час зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі) в Раїмі з січня по квітень 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — чорнові фрагменти (рядки 32 — 51, 225 — 229, 228 — 230) в альбомі Шевченкових малюнків 1846 — 1850 рр., куди його занесено разом з начерками кількох інших творів. Цей текст має значну кількість відмін від відповідних рядків чистового автографа поеми в «Малій книжці», багато слів не дописано, в рядку 36 випущено частку «не», рядок 225 — неповний. До «Малої книжки» Шевченко переписав твір під № 1 у першому (с. 226 — 238) та другому (с. 239 — 245) зшитках за 1849 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Під час переписування він закреслив рядок, що йшов після рядка 20, замінив окремі слова в рядках 20, 22, 45, 141, 310. Пізніше, очевидно в Новопетровському укріпленні, під кінець перебування на засланні, Шевченко ще раз повернувся до поеми і зробив чорнилом нові виправлення: замінив рядок 175, окремі слова в рядках 13, 18, 95, 207, 298 — 299, 387, закреслив без заміни по одному слову в рядках 195, 196, вніс до тексту пунктуаційні уточнення в рядках 32, 77, 79, 92, 96, 97, 133, 195, 200, 204, 206, 252, 318, зробив чіткішими — навів окремі слова в рядках 102, 169, 196 і окремі літери в словах у рядках 98, 103 тощо. Крапки, що замінюють рядки 41, 337 — 338, свідчать про те, що Шевченко мав намір працювати над твором і заповнити відповідні місця новоствореним текстом.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 492 — 508, з кількома відхиленнями — в рядках 27 («ддав» замість «дав»), 42 («Сидить сотник» замість «Сидить сотник на причілку»), 82 («си/666/нє-голубий» замість «синій-голубий»), 261 («дожидайся» замість «дожидайся на»), 289 («Та годі вже вам з тим намистом» замість «Та годі вам уже з тим намистом»), іншими, менш значними неточностями. Всі наявні в рядках 281 — 326 та 375 — 414 поеми відступи від автографа припущені в рукописному оригіналі для складання цього «Кобзаря», частина якого (зазначені вище рядки) збереглася (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 9 — 9 звор., 30 — 30 звор.). Твір має редакційну назву «Сотник», яка зберігається як традиційна в квадратових дужках. Того ж року за «Кобзарем» 1867 р. поему передруковано у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 168 — 183.

Оглав — містечко Остерського повіту Чернігівської губернії (нині село Гоголів Броварського району Київської області). Шевченко був у Оглаві до заслання.

Бориспіль — містечко Переяславського повіту Полтавської губернії (нині місто обласного підпорядкування, районний центр Київської області). Шевченко бував тут, очевидно, в 1843 — 1847 рр.

У бурсу в Київ... — тобто в Києво-Могилянську академію.

...та ще й богословом... — Йдеться про те, що Петро прослухав вищий курс академії — богослов’я.

«Не ходи, не нуди, не залицяйся...» — Пісня, яку співає Настуся, є варіантом народної пісні (див., напр.: «Не ходи, не люби, не залицяйся» // Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 175).

«У горох Вчотирьох Уночі ходила...» — Жартівлива пісня сотника є варіантом пісні «Ой чи ти, чи не ти по воду ходила...» (див.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 250).

«Ой піду я не берегом-лугом...» — Текст цієї народної пісні Шевченко записав у своєму альбомі 1846 — 1850 рр.

Уже й «Достойно» оддзвонили... — Молитвою «Достойно...» закінчувалась вранішня церковна відправа.

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти