Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 185-186; 667-668.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





Нащо мені женитися?

Нащо мені братись?

Будуть з мене, молодого,

Козаки сміятись.

Оженився, вони скажуть,

Голодний і голий,

Занапастив, нерозумний,

Молодую волю.

Воно й правда. Що ж діяти?

Навчіть мене, люде,

Іти хіба до вас в найми?

Чи до ладу буде?

Ні, не буду чужі воли

Пасти, заганяти;

Не буду я в чужій хаті

Тещу поважати.

А буду я красоватись

В голубім жупані

На конику вороному

Перед козаками.

Найду собі чорнобривку

В степу при долині —

Високую могилоньку

На тій Україні.

На весілля товариство

Вийде погуляти

Та винесе самопали,

Викотить гармату.

Як понесуть товариша

В новую світлицю,

Загомонять самопали, /186/

Гукнуть гаківниці.

Як положать отамана

В новій хаті спати,

Заголосить, як та мати,

Голосна гармата.

Гукатиме, кричатиме

Не одну годину.

І рознесе тую славу

По всій Україні.











«НАЩО МЕНІ ЖЕНИТИСЯ...»


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 250 — 251);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 124).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом перебування Шевченка (під час зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі) в Раїмі з січня по квітень 1849 р., орієнтовно: січень — квітень 1849 р., Раїм.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переніс вірш під № 5 у другому зшитку за 1849 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 р., з невідомого ранішого автографа. Назву «Козацька доля» дописано над віршем олівцем пізніше /668/ рукою невідомої особи. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з багатьма змінами. При цьому він зробив виправлення в рядку 39.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» під назвою «Козацька доля» з незначними відхиленнями (в рядку 17 — «красуватись» замість «красоватись», в рядку 25 — «весіллє» замість «весілля») в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 79 — 80). Під текстом вірша дата: «1849. Над Аралом».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 449 — 450 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 222 — 223, де вірш передруковано з «Хати».

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Всі відзначені ним варіанти збігаються з текстом автографа в «Малій книжці», крім рядка 40 — «Славу України». Див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 13).

Відомі нам списки вірша «Не хочу я женитися...» походять від перших його публікацій: у збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 340 — 341), «Барвінок. Пісні, вірші та байки», укладеній 1863 р. А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 28 — 28 звор.), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 6 звор. — 7), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 238 — 238 звор.), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 32 — 32 звор.) та ін.

Як і близький за темою вірш «Не хочу я женитися...», поезію написано в фольклорному дусі, її мотиви й образи мають численні паралелі в українських народних піснях та думах (дума про Федора Безродного, пісні «Бідна наша, бідна наша головонька...», «Ой кінь біжить, трава шумить...» та ін.).

Самопал — старовинна ґнотова рушниця, що не має замка і заряджається з дула.

Гаківниця — довга і важка рушниця з гаком на прикладі, яка була на озброєнні в запорозьких козаків у XV — XVI ст.











Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.