Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 214-219; 681-682.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ПЕТРУСЬ

Поема


Були на хуторі пани,

І пан, і пані неба[га]ті.

І дочечка у їх росла,

Уже чимала піднялась.

І генерал її посватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий.

От і талан Господь послав

На вбогий хутір, ублагали

Царя Небесного! Взяли

Її гарненько одягли

Та у неділю й повінчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Київ повезли.


Було на хуторі погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось; на придане

Воно за панною пішло

У генеральськеє село

Свиней же пасти, безталанне.


За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панів і паничів,

І генеральша уночі

Тихенько плакать собі стала.

«Занапастила мене мати.

Зов’яне марне у палатах

Краса і молодость моя».

«Ти, душко, плачеш?» — «Хто се, я?

Ні, я не плачу...» — «Знаєш, Маню,

У городі тепер армяни, /215/

Купи собі, мамуню, шаль».

«Мені не треба тії шалі».

«Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поїдемо з тобою,

Або поїдемо в село,

Як схочеш, серце».

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самім серці й уляглось

У генеральші молодої.

Поїхали в село весною,

В селі банкети загули,

А генеральша плаче, плаче,

А генерал того не бачить,

А всі вже бачили в селі.


З нудьги із двору погуляти

Якось, задумавшись, пішла,

Та аж за царину зайшла

Та й бачить, що пасе ягнята

Мале хлоп’яточко в стерні.

«О горе, горенько мені!

Що я робитиму на світі?

Се ти, Петрусю?» — «Ажеж я».

«Ходім до мене, будем жити,

Як там на хуторі колись

Жили, жили». — Та й похилилась,

Очей не зводячи, дивилась

На Петруся́. Одним-одна

І виростала, й дівувала,

І за старого генерала

Занапастили, продали!

І вкупі гроші пропили...

І тяжко, тяжко заридала.

«Ходімо, серце, погулять!

Ходім, Петрусю, в сад, в палати».

«А хто ж тут буде доглядать,

Хто попасе мої ягнята?»

«Нехай хто хоче!» — Й повела

Його в палати. А в палатах

Причепурила, одягла,

А потім в школу оддала, /216/

І любо їй. Нехай радіє,

Поки надія серце гріє,

Поки росте з того зерна

Або кукіль, або пшениця.

Бо ми не знаєм, що твориться

У Його там. А Він хоч зна,

Та нам не скаже. Якби знала

Матуся горенько твоє,

Чи оддала б за генерала

Дитя єдинеє своє?

Не оддала б... А втім, не знаю...

Бо всякі матері бувають.


Минають дні собі поволі,

Петрусь до школи та із школи

З книжками ходить та росте.

Сама аж ніби мо[ло]діє,

І генерал собі радіє,

Що діло, бачите, святе

Удвох таки вони зробили.


Петра на волю одпустили,

Зимою в Київ одвезли,

І там у школу оддали,

І там чимало поповчили.

Вернувся з Києва Петрусь

Уже Петром і паничем,

І кучері аж по плече,

І висипався чорний ус,

І ще... Та се ще не втече,

Розкажем іноді колись

Про те, що снилося Петрові.

А генеральші чорнобровій

Що тепер снилося? То ми

Оце й розкажемо.


Перед іконою Пречистої

Горить лампада уночі.

Поклони тяжкії б’ючи,

Ридала, билася... нечистую

Огненную сльозу лила.

Вона благала Пресвятую,

Щоб та її... щоб та спасла,

Щоб одуріть їй не дала /217/

Пренепорочная! І всує.

Молитва їй не помогла.

Вона, сердешна, одуріла,

Вона, небога, полюбила

Свого Петруся. Тяжко їй!

Душі негрішній, молодій!

Та що ж робить? Нестало сили,

Сердега разом одуріла.

Та й як його одній святії

Прожити літа молодії?

Вони ж не вернуться! Як хоч,

А лихо, кажуть, перескоч,

А то задавить. Генеральша

Не перескочила, бо їй

Хотілось жити, молодій!

Хотілося б... Густенька каша,

Та каша, бачте, та не наша,

А наш несолений куліш —

Як знаєш, так його і їж.


«Петрусю! Друже мій єдиний!

Моє ти серце! мій ти сину!

Рятуй мене, рятуй! рятуй!

О Матер Божая! розкуй

Мою ти душу!» — І ридала,

І батька й матір проклинала,

І все на світі. А Петрусь,

Її єдиная дитина,

Гуляв собі пренеповинний

В саду та арію якусь

Мугикав стиха. Більш нічого

Петрусь не бачив. А небога

Сама не знає, що робить.

І що їй діяти з собою?

Або сховатись під водою,

Або, принамені, розбить

О стіну голову...

«Поїду в Київ, помолюся.

Молитва, може, прожене

Диявола... О! мій Петрусю!

Молитва не спасе мене,

Я у Дніпрові утоплюся!»


Моліте Господа, дівчата,

Моліте Господа, щоб мати /218/

І вас отак не завдала

За генерала, за палати

І вас отак не продала.

Любітесь, діточки, весною.

На світі є кого любить

І без користі. Молодою,

Пренепорочною, святою

В малій хатині буде жить

Любов та чистая. І буде

Святий покой ваш стерегти

І в домовині. Що ж то буде

З превосходительною? Що ти

Тепер робитимеш з собою,

З своєю Божою красою?

Хто стерегтиме твій покой,

Украдений твоїм Петрусем?

Хіба архістратиг? Та й той

Не встереже тепер. Боюся,

І вимовить боюсь тепер

Твоє грядущеє...


У Київ їздила, молилась,

Аж у Почаєві була.

Чудовная не помогла,

Не помогла святая сила.

А ти аж плакала, молилась —

Та й занехаяла. Везла

Назад гадюку в серці люту

Та трошки в пляшечці отрути.


Не їла три дні й не пила,

Вернувшись з прощі. І три ночі

Не спала; впали карі очі,

Засохли губи; і вночі

Щось, ходя, шепче, сміючись.

Аж тиждень так собі нудила,

А потім трути розвела

І генерала напоїла

Та й спать, упоравшись, лягла.

«Тепер старого поховаю,

А молодого привітаю,

Та й буду жить собі та жить,

Петруся-серденько любить», —

Подумала чи то сказала. /219/

Хотіла спать, але не спала.

І ждала світу, і дожить

До світу Божого боялась.


І задзвонили вранці-рано

По генераловій душі;

Заговорили щось погане,

До генерала ідучи

Прощатись, люде. Аж гуде,

З усіх усюд народу йде,

Та щось шепочуть про отруту

І судових неначе ждуть,

І разом стихли на минуту.

Приїхали; ножі беруть,

І генерала розчиняють,

І яд находять в животі.

Громада глухо присягає.

Заприсягла. Питає суд:

«Тепер скажіте, християни,

Хто отруїв його?» Гудуть,

Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» —

Громада зично загула.


Тойді на ґанок вихожає

І до громади промовляє

Петрусь. І каже: «Я зробив,

Я генерала отруїв,

А ви не знаєте нічого!» —

Взяли Петруся молодого

Та в город в путах одвезли.


Його недовго мордували

В тюрмі, в суді, а в добрий час

В кайдани добре закували,

Переголили про запас;

Перехрестивсь, отак убраний,

І поволік Петрусь кайдани

Аж у Сибір...











ПЕТРУСЬ

Поема


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 378 — 387);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 171 — 178).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. та часом перебування Шевченка 1850 року в Оренбурзі, орієнтовно: січень — 23 квітня 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої твір переписано під № 4 до першого зшитка за 1850 рік в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту поета. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав поему із значними виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Назву «Петрусь» і підзаголовок «Поема» дописано пізніше олівцем.

З «Малої книжки» поему переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав А. М. Жемчужникову і тепер не відомий (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 3, 14 — 16). У списку чимало відмін, серед них і явні недогляди, описки, як-от: 28 — «Засохне молодость твоя» (замість «моя»); 55 — «Та й зраділа» (замість «заридала»); 83 — «А Всемогущий хоч і знає» (замість «зна») тощо. Але є відміни, які збігаються з текстом «Більшої книжки» або близькі до нього:

160 — 161 І вас отак не продала

За генерала, за палати

169 — 170 Що ж то буде

З превосходительною

195 Та й спать, упоравшись, лягла.

З них рядки 169 — 170 відсутні у «Малій книжці», а у «Більшій книжці» мають варіант:

За генерала, за палати

І вас отак не продала. /682/

Рядок 195 відсутній у «Малій книжці», а у «Більшій книжці» має ідентичний текст. Це дає певні підстави віднести ці відміни списку, як твердив О. Я. Кониський, до виправлень Шевченка.

Після повернення Шевченка із заслання до Петербурга поема поширювалася в рукописних списках. Зберігся уривок списку (рядки 186 — 235) рукою П. О. Куліша з «Малої книжки» з незначними відмінами (ІЛ, ф. 1, № 87).

Крім списку П. О. Куліша, відомі списки у рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 134 — 139), в рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 211 — 213), у збірнику «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 673 — 679), у збірнику Л. Карнаухової (ІЛ, ф. 1, № 808 — 809, с. 261 — 273).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» із значними скороченнями (рядки 57 — 71, 106 — 107, 111 — 116, 131 — 134, 149 — 156, 181 — 186, 193 — 199, 204 — 205) під заголовком «З поеми „Петрусь“» у журналі «Основа» (1862. — № 7. — С. 1 — 5).

Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 552 — 559 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 187 — 191; в обох випадках подано за «Більшою книжкою».

Провідний мотив поеми навіяний народною баладою про Петруся, яка побутувала в численних варіантах (див.: Шубравська М. М. Поема Шевченка «Петрусь» і народна балада про «Петруся» // Народна творчість та етнографія. — 1987. — № 2. — С. 34 — 45).

І цугом в Київ повезли... — Тобто одвезли в кареті, запряженій поодинці або парами коней один за одним.

Царина — околиця, край села. У давнішу пору означало і ворота при в’їзді в село.

Архістратиг — за біблійною ієрархією, один із старших ангелів, воєначальник — св. Михаїл.

Аж у Почаєві була... — Тобто у православному монастирі в Почаєві (тепер Тернопільської області), заснованому в XVI ст. У 1833 р. перейменований на Почаївську лавру. Перебуваючи в Почаєві 1846 р., Шевченко зробив чотири акварельні малюнки лаври.

Проща — богомілля.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.