Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 455-462.]

Попередня     Головна     Наступна





Коментарі


НАЗАР СТОДОЛЯ

Малороссийская дия Тараса Шевченка


Джерело тексту:

першодрук у журналі «Основа» (1862. — № 9. — С. 3 — 39).

Подається за першодруком. Відповідно до змісту п’єси й контексту вводяться кон’єктури: у вступній ремарці, яка йде після переліку дійових осіб, у реченні, що визначає час зображених подій, «XVI ст.» («Основа», с. 3) виправлено: «XVII ст.» (с. 26, рядок 11); у ремарці в третій дії речення «Хома і Стеха крадуться із-за шкапи» («Основа», с 31) виправлено, слідом за П. Зайцевим (Шевченко Т. Повне видання творів: У 16 т. — /456/ Варшава; Львів, 1935. — Т. 6. — С. 294): «Хома і Стеха крадуться із-за стіни» (с. 37, рядок 25), на тій підставі, що це речення першодруку не узгоджується зі вступною ремаркою до третьої дії щодо оформлення сцени: «Внутренность развалин корчмы. Стены без потолка и несколько уцелевших стропил». У репліках Галі русизм «батюшка» виправляється на «тато» за аналогією до послідовно вживаного слова в подібному контексті в мові героїні у частині п’єси, перекладеної Шевченком, у репліці Назара — на «батько». Невластива Шевченкові мовна форма «матюнка» (характерна, зокрема, для чернігівських говірок і привнесена, ймовірно, під час переписування невідомою особою або правки тексту, можливо, П. Кулішем) у репліках Стехи подається як «матінка».

Датується на підставі листа Шевченка до Я. Кухаренка від 31 січня 1843 р., орієнтовно: січень 1843 р., С.-Петербург.

Історія створення драми «Назар Стодоля» пов’язана з раніше написаною п’єсою «Данило Рева» (див.: Рулін П. Драматичні спроби Шевченка // Тарас Шевченко. Збірник. — К., 1921. — С. 95 — 107; Антонович Д. Шевченко-драматург // Шевченко Т. Повне вид. творів: У 16 т. — Т. 6. — С. 201 — 211; Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. — К., 1961. — С. 67 — 68). У листі до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Шевченко писав: «Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься „Данило Рева“. Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете, бо я таки вас зимою сподіваюся». Далі про п’єсу «Данило Рева» немає жодних згадок ні у Шевченка, ні в сучасників. Очевидно, в процесі наступної праці Шевченко змінив назву п’єси, імена деяких дійових осіб, а також фінал, і в результаті постала драма «Назар Стодоля». Про створення її поет у листі до Я. Г. Кухаренка від 31 січня 1843 р. повідомляв: «Скомпонував ще я маленьку поему „Гамалія“, дрюкують у Варшаві. Як видрюкують, то пришлю. І „Назара Стодолю“ — драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня».

Щодо мови, якою був створений оригінал п’єси, дослідники не дійшли єдиного висновку. Так, П. О. Куліш, який мав у своєму розпорядженні текст, писаний Шевченком російською мовою, а також його український переклад, здійснений пізніше для аматорського театру при Петербурзькій медико-хірургічній академії, у передмові до публікації драми без вагання називав російський оригінал перекладом: «У Н. Д. Белозерского находится также перевод „Назара Стодоли“ на в[елико]русский язык (второй акт его потерян). В этом переводе, после слов Назара к Гале (в конце): „О мое сердце! доля моя!“ пьеса оканчивалась убиением Хомы и готовностью к смерти Игната: но это место потом перечеркнуто и рукою автора написан конец сообразно украинскому подлиннику, с небольшими отменами» (Основа. — 1862. — № 9. — С. 4). Тут же зауважено: «Галя названа была сперва Лукиею, но потом это имя переправлено во всей пьесе; только в монологах, писанных рукою автора, осталось везде, по недосмотру поправлявшего, Лукия» (Там само). Переклад же, який П. О. Куліш називав оригіналом, він охарактеризував так: «Подлинник „Н[азара] Стодоли“ принадлежит Н. Д. Белозерскому. Он написан на желтоватой писчей бумаге в четвертку. Тетрадь очень засалена и запачкана в одном месте, в средине, порохом или нагаром из сальной свечи. В конце, рукою исправлявшего пьесу, написано: „Занавес опускается, свист раздается“ [...]. Украинский подлинник был, по-видимому, оставлен автором без внимания, по /457/ крайней мере — на время. Обе рукописи отданы были автором для хранения одному малороссийскому пану. В 1847 году пан, страха ради, запрятал их в стриху (соломенную крышу) и только через несколько лет осмелился явить их свету по убеждению одного земляка, который взял их к себе, потом передал Л. М. Жемчужникову, этот мне, а я, сняв для себя копию, уступил их ценителю и самого праха, покрывающего исторические памятники» (Там само). В іншому місці П. О. Куліш (після слів Галі у третій дії «Я сама вишивала і гроші на шовк заробляла») дав примітку: «Далее, до конца, писано рукою автора. Все предыдущее переписано (или написано под диктовку) довольно небрежно малограмотною рукою и изредка поправлено другою (но не авторскою). Как в переписчике, так и в исправителе заметно плохое знание украинского языка. От этого произошло множество ошибок в правописании, в окончаниях и, должно быть, в самих словах, — ошибок, которых не мог сделать автор „Кобзаря“. Объяснительная часть пьесы на в[елико]русском языке (мною кое-где исправленная) принадлежит также не ему, ибо в окончании пьесы она написана на языке украинском» (Там само. — С. 35). Йдеться про те, що у кінцевій частині п’єси, яку переклав Шевченко, українською мовою перекладено й ремарки.

На яку постановку «Назара Стодолі» після Великодня сподівався Шевченко, відомостей нема. З певністю можна тільки стверджувати, що 1843 р. п’єса в Петербурзі поставлена ще не була. Вистава «Назара Стодолі» відбулася в Петербурзі в кінці наступного, 1844 р. В листі до Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 р. Шевченко писав: «На Різдвяних святках наші земляки компонують театр у Медицинській академії. Так я думав, щоб учварить твій „Чорноморський побит“, але тепер уже пізно, а якби ти його звелів переписать гарненько та прислав к Великодню, то б це так. А тепер вони розучують „Москаля-чарівника“, „Шельменка“, „Сватання на Гончарівці“ і мого „Назара Стодолю“». Мова йде про аматорський театр при Медико-хірургічній академії, в якій навчалося немало вихідців з України. Тоді й було перекладено п’єсу «Назар Стодоля» українською мовою.

Факт постановки домашнім театром Медико-хірургічної академії «Назара Стодолі» в кінці грудня 1844 р. засвідчений в «Истории Императорской воєнно-медицинской (бывшей медико-хирургической) академии за 100 лет» (СПб., 1898. — С. 478): «Из развлечений студентов во время длительных праздников следует упомянуть о домашнем театре. По ходатайству Шлегеля первый раз военный министр разрешил в 1844 году студентам поставить несколько пьес и ассигновал до 150 рубл. серебром из экономических сумм на костюмы и проч., а затем еще несколько раз разрешал значительные суммы на обстановку в 75 — 100 рубл. сер. Студенты играли на Рождество, на Масленицу и Пасху. Театр существовал два года». У посиланні до цього тексту перелічено п’єси, які виставлялися, і серед них — названі Шевченком «Москаль-чарівник», «Шельменко», «Сватання на Гончарівці», а також «Назар Стодоля».

Шевченко був на цих спектаклях. У листі до Я. Г. Кухаренка, з якого зберігся лише уривок, датованому орієнтовно кінцем грудня 1844 — початком січня 1845 р., Шевченко писав: «Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!». Написано це під свіжим враженням від постановок українських п’єс (див.: Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. — К., 1961. — С. 106 — 108).

Текст українського перекладу датований: на початку — «24.Х.1844», у кінці — «9.X.1844». /458/

Доля автографа «Назара Стодолі» та українського перекладу до кінця не з’ясована. І. Л. Шраг у листі до О. Я. Кониського від 6 серпня 1895 р. писав: «Жемчужников передал Кулишу „Назара Стодолю“, „Наймичку“ и „Псалмы“, — когда именно передал, какого года — вспомнить сейчас не может, он получил их от Андрея Лизогуба» (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 102).

Л. М. Жемчужников у листах до цього ж адресата від 18 жовтня 1897 р. та 17 жовтня 1898 р. писав дещо інакше: «Очень сожалею, что я не помню, кому я передал и от кого получил „Назар Стодоля“, и едва ли эта тетрадь не была писана рукою Шевченка. Едва ли не Кулишу» (Возняк М. З оточення Тараса Шевченка // Культура. — 1925. — № 3. — С. 39); «Рукопись „Назар Стодоля“ от кого получил и кому отдал — не помню. Как та, так и другая рукописи, быть может, были мне возвращены и, быть может, сгорели в числе значительной части моей библиотеки уже в Погорелицах, где живу теперь. О знакомстве одного из Белозерских с Лизогубами мне не было известно, и утверждаю положительно, что никогда ни один из Белозерских никакой рукописи произведений Шевченка, полученных будто бы от А. Ив. Лизогуба для передачи мне — мне не передавал» (Там само. — С. 47).

У першодруці п’єса має заголовок «Назар Стодоля. Малороссийская дия Тараса Шевченка». До нього редакція «Основи» дала таку примітку: «Под этим заглавием сохранился драматический опыт незабвенного нашего поэта, судя по сценическим объяснениям, на великорусском языке, предназначенный для петербургского театра» (Основа. — 1862. — № 9. — С. 3). Отже, на відміну від П. О. Куліша, редакція «Основи» вважала, що «Назар Стодоля» написаний російською мовою, однак її аргументи були непереконливими: «сценические объяснения», тобто ремарки, в тогочасних українських п’єсах зазвичай писалися російською мовою, очевидно, для того, щоб їх могли читати й розуміти і російські актори. Так було й у п’єсах І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. В журналі «Основа» надруковано тільки переклад «Назара Стодолі» українською мовою. Текст автографа російською мовою не був надрукований, можливо, тому, що вже на той час, як свідчив П. О. Куліш, другий акт його загублено.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 278 — 319, де текст п’єси подано за першодруком.

П’єса «Назар Стодоля» посіла важливе місце в історії української драматургії. Маючи різнобічні театральні зацікавлення, успадкувавши і творчо розвинувши традиції своїх попередників, передусім І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Я. Г. Кухаренка, М. І. Костомарова, Шевченко створив побутову мелодраму, текст якої відлунюється історичними подіями XVII ст., а позитивним ідеалом є герої Національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького. В центрі конфлікту — гостре зіткнення різнополюсних характерів, полярність моральних принципів і майнових прагнень, завдяки чому напруга в розгортанні сюжету не слабне від першої до останньої дії. Поєднання просвітительських, романтичних і реалістичних тенденцій у п’єсі виявляється через думки і вчинки виразно виписаних типів особистості. Новаторським для української драматургії є створення образів мужніх, вольових натур, здатних боронити свої права і гідність. Зображення /459/ їхньої моральної переваги над людьми грубими, пожадливими до багатства — виявлення демократичної ідеї твору (див., зокрема: Івашків В. М. Українська романтична драма 30 — 80-х років XIX ст. — К., 1990. — С. 63 — 72). У п’єсу щедро введено деталі побуту і звичаїв, фольклор українського народу. Шевченків твір не стоїть осторонь тенденцій європейської драми, що виявляється, зокрема, в типології характерів-персонажів — герой, лиходій, слуга двом панам.

У першодруці «Назара Стодолі» зазначено: «Действие происходит в XVI ст.». Це явний недогляд публікаторів або перекладача. Реалії, про які йдеться у п’єсі, свідчать, що дія відбувається в середині XVII ст. Тут є згадки про Якова Острянина, Богдана Хмельницького та його сина Тимофія, про Івана Богуна, а також про Братський монастир, фортецю Кодак. Свідомим чи несвідомим анахронізмом є згадка про Саву Чалого — історичну постать першої половини XVIII ст.

Сотник — у XVII — XVIII ст. особа, яка очолювала військову й адміністративно-територіальну одиницю — сотню.

Вечерниці (вечорниці) — український традиційний звичай молоді сходитися вечорами для розваг в осінньо-зимовий час. Зазвичай збиралися в спеціально найманій хаті бездітної вдови. На вечорницях (або досвітках) співали, танцювали, розповідали різні історії, в будні поряд з розвагами виконувалася певна робота.

Полковник — у XVII — XVIII ст. старшинська посада, виконавець адміністративної, судової та військової владних функцій на території полку.

Чигирин — у 1648 — 1657 рр. — адміністративний центр козацької держави та центр Чигиринського полку, територіальної та військової одиниці в Україні. В часи Шевченка — повітове місто Київської губернії, тепер — районний центр Черкаської області.

Козацька слобода — поселення козаків на незайнятих землях Новопоселенці певний час мали пільги (не обкладалися податками і повинностями).

Святвечір — йдеться про вечір напередодні Різдва Христового. Супроводжувався багатьма обрядовими й магічними діями, колядуванням та ходінням з вертепом, «козою» і «звіздою».

Хорунжий — перший старшинський чин козацького війська з часів Національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. Полкові й сотенні хорунжі відали стройовою частиною війська. В їхні обов’язки входила й охорона хоругви.

Байбарак — верхній сукняний одяг; кожушок, критий сукном.

...усе про війну та про походи, про Наливайка, Остряницю... — див. коментар до уривка з драми «Никита Гайдай».

Отець Данило, спасибі, розрішив. — Найсприятливішим часом для весіль була осіння пора — від Покрови (15 жовтня) до Пилипівського посту (28 листопада); у великі свята і в пости весілля не справлялися, на виняткові випадки сватання і вінчання в цей час був необхідний дозвіл священиків. Хома Кичатий поспішає посватати дочку за багатого полковника у Святвечір.

І в горобину ніч приїдуть... — Горобина ніч, горовина ніч — народна назва сильної і тривалої нічної грози; походить від імені східнослов’янського бога Горовина, який уособлював грім і блискавку.

У яких-небудь Черкасах... — Черкаси — у середині XVII ст. — центр Черкаського полку, адміністративно-територіальної та військової одини/460/ці України. В часи Шевченка — повітове місто Київської губернії, тепер — обласний центр.

Ще в Братськім серце моє чуло... — Йдеться про Братський монастир у Києві або школу при ньому (з 1632 р. — Києво-Могилянська колегія, з 1701 р. — Києво-Могилянська академія), в якій навчалися переважно діти козацької старшини і духівництва. Хоча серед ЇЇ учнів були і діти козаків, міщан і посполитих.

/ рибалки, і вольнії козаки... Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте) — Весь цей монолог Шевченко взяв майже без змін із народного обряду сватання. На час написання п’єси публікацій запису цього обряду не існувало. Шевченко знав його з народних уст. Зіставлення мови сватів у п’єсі «Назар Стодоля» й у пізніших публікаціях обряду сватання у фольклорно-етнографічних збірниках О. Терещенка (Быт русского народа / Соч. А. Терещенка. — СПб., 1848. — Ч. 2. Свадьбы) і П. Чубинського (Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом: Юго-Западный отдел: Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским. — СПб., 1877. — Т. 4. — С. 581 — 582) переконує в автентичності тексту в Шевченковій п’єсі (див.: Шубравська М. М. Народні обряди в творчості Шевченка // Збірник праць двадцять п’ятої наукової шевченківської конференції. — К., 1985. — С. 97 — 126).

...в корці меду наливай... — Корець (кірець) — металевий або дерев’яний кухоль з держаком.

Бачить же Бог, бачить Творець... — колядка, яка часто друкувалася в Богогласниках. Найімовірніше, Шевченко чув її з народних уст і запам’ятав. Вона записана в багатьох варіантах. У деяких з них ця колядка починається словами «Видить же Бог, видить Творець» (див.: Колядки. — Петроград, 1914. — С. 12 — 13).

...полковник послав мене з грамотами в Гуляйполе! — Гуляйполе — поселення, згодом козацька слобода, тепер місто над р. Гайчур на території нинішньої Запорізької області.

Мовчи, поганець, шипотиннику! — Шипотинник — від слова «шипіти»; людина, яка говорить нерозбірливо, часто видаючи глухі звуки, що нагадують шипіння. Може вживатися і в презирливому значенні, як у даному випадку.

От скоро і треті півні заспівають... — Спів третіх півнів символізує час перед світанком.

Як налетять, було, з своєї Січі... — Січ — Запорозька Січ — військова, адміністративна й економічна організація українського козацтва XVI — XVIII ст. в Середньому і Нижньому Подніпров’ї. Виникнення її пов’язане із служилим людом порубіжних земель Середнього Подніпров’я. Поповнювалася волелюбними селянами, які тікали від панів з усієї України. Запорозькі козаки поділялися на січовиків, які весь час мешкали на Січі, та зимівних козаків, котрі жили в зимівниках (хуторах) разом із своїми сім’ями і за наказом виступали в похід разом із січовиками. Запорожці брали участь у боротьбі проти татар, турків, поляків, росіян у їхніх спробах поневолити українців, а також у народних повстаннях, вони склали основу українського війська у Національно-визвольній війні українського народу 1648 — 1657 рр. У 1775 р. Катерина II, посилюючи наступ на автономію України, зруйнувала Запорозьку Січ.

...ке нам чого-небудь... — Ке — дай, подай. /461/

Ти знаєш, в яку ціну поставив цар Соломон золотий плуг? Він каже, що при нужді шматок хліба дорожче золота. — Соломон — цар Ізраїльсько-Іудейського царства (965 — 928 рр. до н. е.). Вславився незвичайною мудрістю. Відповідно до біблійної традиції, є автором кількох книг Біблії, зокрема Книги Екклезіастової, Пісні над піснями і Книги приповістей Соломонових. Аналога до наведеного виразу в Соломонових книгах не виявлено. У репліці Гната, ймовірно, міститься алюзія на одне з українських народних оповідань про «мудрощі» Соломона-дитини, де протиставляється золотий плуг плугові дерев’яному (див.: Грушевський М. Історія української літератури. — К., 1994. — Т. 4, кн. 2. — С. 122).

...як розумно розсужда латинський віршник... Студенти Києво-Могилянської колегії знайомилися з творами латинських поетів, чиї збірки зберігалися в бібліотеці колегії. Ці твори входили до навчальних програм, цитувалися в поетиках і риториках. Відповідно до змісту репліки, це може бути натяк на якусь із поезій Овідія (Публій Овідій Назон; 43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) або Горація (Квінт Горацій Флакк; 65 — 8 рр. до н. е.).

А хто, пак, у тебе курінним отаманом? — Курінний отаман — виборний керівник куреня — військово-територіальної одиниці в Запорозькій Січі в XVI — XVIII ст.

... голінний, завзятий чоловік! — Вдатний до чогось, здібний, моторний.

Плахта — жіночий одяг типу спідниці, переважно з вовняної картатої тканини.

Як Христа дочитались, старший брат на Великдень, коли ще добрі люде на утрені стояли, пішов підкинуть волам сіна... — Йдеться про Великодню службу, яка правиться в усіх церквах, зокрема про читання Євангелія (новозавітних творів про життя Ісуса Христа). До закінчення святої літургії заборонялося розговлятися, тобто споживати їжу після Великого посту.

...старший брат... проткнув вилами свого меншого брата... — народне оповідання, поширене в Україні. Легенду, дуже близьку до наведеної, записано в Зінькові на Полтавщині (див.: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К., 1993. — С. 247-248).

Гляди, щоб на одній осичині не повісили тебе з сотником. — Натяк на зрадництво Стехи і Кичатого через алюзію: за народно-релігійними переказами, Іуда, зрадивши Христа, повісився на осиці.

У венгерській стороні, у цесарців... — Серед відомих записів і публікацій казок такої казки не виявлено. Очевидно, вона складена Шевченком у дусі народних казок. Один із мотивів цієї казки — про матір, яка звела зо світу дочку із заздрощів до її краси, — лежить в основі балади Шевченка «Утоплена»; інший мотив — про царицю-людожерку — трапляється в народних казках. Окрім того, Шевченко знав і неодноразово у повісті «Художник» згадував міфологічного Сатурна, який пожирає своїх дітей.

Цесарці (цісарці) — австрійці.

Кирея — верхній довгий суконний одяг з відлогою; кобеняк.

...і мені приставиться, що ти в Чигирині перед гетьманськими хоромами... — 3 1648 до 1657 р. Чигирин був резиденцією Богдана Хмельницького. Цей штрих — додаткове свідчення того, що події в п’єсі відбуваються у середині XVII ст.

...як приїдемо ми у Кодак... — Кодак — фортеця на правому березі Дніпра проти Кодацького порога, споруджена за наказом польського /462/ уряду французьким інженером Г.-Л. де Бопланом у 1635 р. з метою посилення контролю над Запорозькою Січчю. У серпні того самого року фортецю зруйнували козаки на чолі з І. Сулимою (? — 1635), але шляхта знову її відбудувала в 1639 р. і посилила охорону. В 1648 р., під час Національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр., козаки оволоділи нею, і відтоді там перебувала їхня залога і лоцмани, які проводили судна через Дніпрові пороги. За умовами Прусського трактату 1711 р., укладеного після невдалого походу російської армії в Молдову проти переважаючих сил турецько-татарських загарбників, фортецю знищено. На ЇЇ місці виникла слобода Кодак, згодом — с Старі Кайдаки (тепер у складі м. Дніпропетровська).

...розказувать тобі про славні діла козацькі, про Саву Чалого, про Свирговського... — Чалий Сава (? — 1741) — спочатку сотник козацького війська на Запорозькій Січі, потім — сотник надвірного війська князів Четвертинських на Поділлі, а коли спалахнуло селянсько-козацьке повстання на Брацлавщині в 1734 р. під проводом Верлана, перейшов на бік повстанців. Після придушення повстання присягнув на вірність польському королеві, за що козаки загону Гната Голого (рр. н. і см. невід.) стратили його. Ця подія лягла в основу пісні про Саву Чалого «Ой був в Січі старий козак...» (Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем. — М., 1834. — Ч.1. — С. 90 — 94). У примітці П. Куліша до імені Сави Чалого в першодруці п’єси в журналі «Основа» зазначено: «Автор повторяет ошибку Срезневского и Максимовича: Сава Чалый существовал в XVIII, а не в XVI веке». Отже, у п’єсі анахронізм. Свирговський (Свірговський) Іван (? — не раніше 1574) — гетьман козацького війська на початку 70-х років XVI ст. Вславився боротьбою проти Туреччини. В 1574 р. на прохання молдавського господаря Иона-воде Лютого, всупереч забороні польського уряду, із загоном козаків вирушив до Молдови і разом із молдавським військом розгромив під Фокштанами турецьких загарбників, визволив столицю Валахії Бухарест, місто Бреїла, турецьку фортецю Бендери. У вирішальній битві під Кагулом (поблизу м. Кілії на Дунаї) зазнав поразки від турків, був поранений і полонений. Подальша його доля невідома (див.: Романець О. С. Пісні про Свірчевського // Романець О. С. Джерела братерства. Б. П. Хаждеу і східноромансько-українські взаємини. — Львів, 1971. — С. 152 — 180).

Тясмин — права притока Дніпра, тепер впадає в Кременчуцьке море.

...тут Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли його з Молдавії... — Богдан Хмельницький зустрів труну з тілом свого старшого сина Тимофія (1632 — 1653) у Жванці над Дністром, коли її везли з Молдавії в Україну (Романець О. З коментарів до поеми «Гайдамаки» // Збірник праць двадцять четвертої наукової шевченківської конференції. — К., 1982. — С. 107). У 1653 р. на чолі дев’ятитисячного козацького війська Тиміш брав участь у молдавському поході. У бою 15 вересня його смертельно поранено. Похований у с Суботові, що за сім кілометрів від Чигирина (тепер Черкаської області).

Шабля дамаська — шабля з міцної дамаської сталі, яку одержували шляхом зварювання сплетених сталевих (із різним вмістом вуглецю) штаб або дроту. Назву дістала від сирійського міста Дамаск, де її виробляли в середні віки.

Не скавучи, зінське щеня! — Зінське щеня — вид гризунів, інакше — сліпець. /463/











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.