Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 6. — С. 11-56.]

Попередня     Головна     Наступна            Варіанти             Коментарі





ЛИСТИ ДО РІЗНИХ ОСІБ



1839


1. ДО М. Г. ШЕВЧЕНКА

15 листопада 1839. С.-Петербург


Микито, рідний брате!

Минуло вже білш як півтора року, а так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі, ні се ні те, ще раз вибачай; я так собі думав — що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого я лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих писем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, — бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робить ма[є]ш, коли Бог так хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, — то, може, і побачимось.

Ну коли то ще те буде, чи побачимось, чи ні, а тепер про себе скажу от що: слава Богу милосердному, жив і здоров, учуся малювать, коли трапиться, заробляю гроші, оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю (25 руб[лів] асигн[аціями]). А коли буде білш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонися усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи, нехай не вмира, швидко побачимось, поцілуй брата Йосипа так, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, коли жива, та скажи, будь ласкав, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю — поки що, а то я буду їй присилать окроме, коли трапляться у мене гроші.

Та ще скажи зятям нашим Антонові і Федорові, щоб і вони до мене коли-небудь написали хоч одно слово. А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому, /12/


Бо москалі чужі люди,

Тяжко з ними жити;

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.


Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському. Коли напишеш письмо, то проси Івана Станіславича Димовського, щоб послав до мене, бо він знає, де я живу. Оставайся здоров — лягаю спать, уже північ, може, во сні й тебе побачу.


Добраніч.

Твій рідний брат

Тарас Шевченко


Ще, письмо, которе найдеш у моєму письмі запечатане, оддай Івану Станіславичу Димовському і поклонись йому од мене та попроси, щоб і він написав до мене що-небудь, та вкупі і пришліть, як я вам посилаю, оставайся здоров.

Не забудь же, зараз напиши письмо — та по-своєму.


1839, ноября 15-дня.

С.-Петербург.


/13/







1840


2. ДО М. Г. ШЕВЧЕНКА

2 березня 1840. С.-Петербург


Санкт-Петербург. Марта 2 — 1840.


Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я тебе хочу лаять, чом ти, як тілько получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають, — а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському — ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну, та й за те спасибі, а тепер ще ось що. Просиш грошей більш-менш — чи багато тобі їх треба? Ну, та гроші така річ, що хоч і сто рублів, то не пошкодить, а поки їх у мене не трапилось — то возьми поки що 50 руб[лів] асигнацій, а коли треба буде ще, то напиши. Та знай, що мені гріх позичать братам гроші — коли трапляться, то так дам, а коли ні [?], то вибачайте.

Що-то як маляр, то вже скрізь понамальовує всякої всячини. Ти вибачай, забув, що письмо до тебе, та й ну малювать — задумую[сь] іноді, не тобі кажучи.

Поцілуй старого діда Івана за мене і поклонись всій рідні нашій, яка єсть, доглядай сестру Марусю та, коли можна, помагай і бідній Ярині — а малярові поганому скажи, коли він не схаменеться, то опиниться там, де йому і не снилось. Кланяйся сестрі Катерині і Антонові, братові Йосипові і всім, хто мене не забув. Може, я літом приїду побачиться, коли матиму час, та навряд, треба перш добре вивчиться малювать.

Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окроме — та тілько не по-московському, а [то] і читать не буду. — Кланяйся йому.

Оставайся здоров.


Твій брат Тарас Шевченко


Як тілько получиш моє письмо, зараз пиши до мене — та поклонися Івану Станіславичу Димовському.


/14/












1841


3. ДО Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

19 лютого 1841. С.-Петербург


С.-Петербург — февраля 19. 1841.


Або прокляті поштарі не довезли мого письма до вас, або ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та є. Нехай же що є, то те й буде, а я таки знову буду просить вас, щоби ви, коли буде ваша ласка, прислали мені дівочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрічок зо дві, та й годі. Пришліть, будьте ласкаві. А коли прислать не можна — то ради великого Бога, й високого неба, й широкого моря, не сердьтесь на мене, хоч воно й справді є за що. Як-таки ні з сього ні з того, зроду чоловіка в вічі не бачив, — а прошу того, що треба купить за гроші, та, може, ще й не за малі. Що ж маю робить!!! Наймав прокляту московку — і дуже делікатну мадам, щоб пошила мені дівочу сорочку, — не втне та й годі, хоч кіл на голові теши, вона таки своєї. Що тут на світі робить! Попросив би батька, матір, щоб прислали, та ба, де їх взять,


і на Україні

Я сирота, мій голубе,

Як і на чужині.


Тілько й рідні, що ви дні... Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю. Далебі правда, частенько сижу собі один в чужій хаті та й думаю — гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що-то якби благословив милосердни[й] Бог нам з вами зострінуться.

Ото б побалакали! ух, аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то діждемо, хоч і не швидко, матері його ковінька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пізненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалі насміялись. Ради цього самого я академію не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело! Тойді запряжу коні — та прямісінько в Харков. А поки те буде... я сього /15/ літа повинен намальовать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику, все є: і модель — чи по-тутешнему натурщиця — і справа всяка, — а одежі нема. Та й де її тут взять? Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної. Просив би кого-небудь, щоб прислали з України, так, єй-богу, окроме вас не знаю нікого, пришліть, будьте ласкаві. Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я вам за те намалюю яку зумію картину, звичайне нашу — або Марусю, або Сердешну Оксану (її вже дрюкують), або панну Сотниківну, як вона богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй-богу, намалюю! І дуже буду дякувать. Написав би до вас ще що-небудь, та нема паперу, і перо зопсувалось. Так, як я вас люблю, любіть і ви мене, хоч половину, коли є за що. А коли будете мать час написать мені що-небудь — то адрес мій отак — в Императорской Академии художеств — звичайне в С.-Петербурге. На квартиру профессора Карла Брюллова ученику Т. Шевченку.






4. ДО Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

8 грудня 1841. С.-Петербург


С.-Петербург. 8 декабря 1841.


Вибачайте, батечку, що найшлося, те і посилаю, а «Ганнусю» сьогодня нашвидку скомпонував, та і сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться ви на неї гарненько та й скажіть щиру правду, як побачите, що вона вже дуже безецна * (бо вона мені так здається), то не давайте й дрюкувать. Нехай іде відкіль взялася. Ще посилаю вам кацапські вірші своєї роботи. Коли доладне що, то дрюкуйте, а коли ні, то закуріть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пісня з моєї драми «Невеста», що я писав до вас, трагедія «Никита Гайдай». Я перемайстрував її в драму. Я ще одну драму майструю. Назоветься «Слепая красавица». Не знаю, що з неї буде, боюсь, щоб не сказали москалі mauvais sujet, бо вона, бачте, з українського простого биту. Ну, та цур їм, москалям. Посилаю вам билеты на «Гайдамаки», роздай[те], будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та... єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні. Малюю вашу панну Сотниківну. Хотів кончить до Різдва, та й не знаю, бо тут тепер ні день, ні ніч, так, чортзна-що. Прокинешся рано, тілько що заходишся малювать, дивишся, вже й ніч. Отаке-то лихо. Тілько пензлі миєш, білш нічого. Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше. Покланяйтеся їм, кого знаєте і хто чув про мене. Оставайтеся здорові, не забувайте, а вас ніколи не забуде Т. Шевченко.


* Похабна. /16/












1841 — 1842


5. ДО Г. Л. ТКАЧЕНКА


1841 — вересень 1842. С.-Петербург


Спасибі вам, Григорій Леонтьєвич, що ви таки не забуваєте того нечепурного Тараса, що колись, колись-то... та цур йому, минуло, бодай не снилось. Тепер, слава Богу, і чепурніший, і розумніший, і щасливіший, як перше було. Ви, спасибі вам, до мене пишете, щоб я сказав вам, чи справді Федот здоров так, як він до вас пише... здоров. Далебі здоров. Як бугай. А як буде мене слухать, то ще здоровіший буде. Щира правда! Я, бачте, хочу його вивести в люди, як кацап сказав; хочу всему доброму його навчить, сиріч — горілку пить і прочая; вибачайте, будьте ласкаві, за щиру [мову]. І по цій мові бувайте здорові, спасибі за пам’ять і ласкаве слово.


Т. Шевченко



/17/










1842


6. ДО О. О. КОРСУНА

11 — 12 січня 1842. С.-Петербург


Отак зачинається моя «Черниця» — а що дальше буде, то я і сам не знаю. Здається, і люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана «Черниця», розгубилися — треба буде знову компонувать. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, — тілько дрюкуйте своєю граматикою, бо вона мені дуже полюбилась.


Т. Шевченко






7. ДО Г. С. ТАРНОВСЬКОГО

26 березня 1842. С.-Петербург


С.-Петербург — 1842, марта 26.


Григорий Степанович!

Я думаю, вы меня хорошенько побранили за «Гайдамаки». Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились. Посылаю вам три экземпляра, один возьміть собі, другий оддайте Н[иколаю] Андреевичу maestro Маркевичу, третій Віктору Забілі на заочное знакомство. По вашему реєстру я поручил И. М. Корби раздать экземпляры. Прощайте, желаю вам встретить весну весело. А у нас еще зима.

Ваш покорный слуга


Т. Шевченко


P. S. Трохи-трохи був не забув. Я чув, що в вас є молоденькі дівчата. Не давайте їм, будьте ласкаві, і не показуйте мої «Гайдамаки», бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай трошки підождуть, я їм пришлю «Черницю Мар’яну», к Великодню думаю надрюковать. Це вже буде не возмутительное.

Ще раз P. S. Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому.


/18/






8. ДО Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

28 березня 1842. С.-Петербург


С.-Петербург. 28 марта 1842 г.


«Надрюковав, бодай йому очі повилазили», — отак ви скажете, як зачнете читать мої «Гайдамаки»; а що скажете, як прочитаєте, не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання, — та я ще і досі не знаю, чи получили ви мою «Утоплену», що я послав вам через Корсуна, і білети на «Гайдамаки». Коли маєте субскрибентів, то напишіть до мене швидче, бо вже тілько сто екземплярів осталось. Та якби ви не поліновались прислать мені свої сочиненія хоч півекземпляра, так — на пам’ять, то велике спасибі вам сказав би.


Т. Шевченко


Поцілуйте любого Гулака-Артемовського і отдайте йому книжку, а другу не цілуючи отдайте Корсуну.











9. ДО П. М. КОРОЛЬОВА

22 травня 1842. С.-Петербург


СПБ. 22 мая

1842.


Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші і за «Старину запорозьку», спасибі і тілько що спасибі, а білше нічого я не маю. Прийми не гніваючись «Гайдамаки», а на «Кобзаря» вибач. Нема ні одного. Як надрюкую вдруге, то пришлю не один екз[емпляр]. З дякою шлю вам 6-ть екз[емплярів] «Гайдамаки» — і сьомий вам на пам’ять, не забувайте мене, коли маєте чим поминать. Лежу оце п’яті сутки та читаю «Старину», добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там багато є дечого такого, що аж губи облизуєш, спасибі вам, — напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої «Гайдамаки», чи лають, чи ні, напиши щиру правду, і за щиру правду скаже щире спасибі


Т. Шевченко






10. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

30 вересня 1842. С.-Петербург


С.П.Б. 1842 — 30 сентября.


Сидимо оце вдвох з Кіндратом, п’ємо чай та сумуємо, прочитавши ваше письмо, думаємо собі вдвох, де-то тепер наш добрий, наш щирий кошовий, чи ще в Тулі, чи вже за Тулою, чи, мо/19/же, вже дома, та вже нехай де хоче буде, аби був здоров. Спасибі тобі, мій сизий голубе, що не забуваєш мене на чужині одинокого, і всі наші щирі приятелі дуже дякують, і Гулак, і Елькан, і Семененко, я всіх їх сьогодні бачив і всім разів по двічі читав твоє письмо, а прийшовши оце додому, ще раз прочитали ми вдвох собі з Кіндратом, удвох кажу, бо третього нема, нема вже Хтодота меж нами, учора поїхав сіромаха в Киев служить Богу і государю, як той казав, а ми пропадаємо в цьому проклятущому Пітері, щоб він замерз навіки, тут тепер 10° морозу, не вам кажучи, а кожуха нема, чорти б убив його батька, і купила нема. Ну, та нехай стара в’язне — більше м’яса буде, роздобудемо як-небудь, а поки що ось що: Чорноморський ваш побит у цензурному комітеті, цензор Корсаков говорить, що нічого не вимараємо, коли хочете, каже, то не читаючи подпишу. Моторний, спасибі йому, не знаю, що скаже театральний, як до його дійде, але, здається, що й той моторний, побачимо, як тілько все кончиться, то дам звістку. Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане-брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені. Присилайте, будьте ласкаві, що ви там маєте доброго, та не журіться, компонуйте, нехай вам Бог помага. Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься «Данило Рева». Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете, бо я таки вас зимою сподіваюся, а весело б було, матері його ковінька. Кіндрат каже, що із хати б не виходили, все б сиділи та балакали, та галушки б та всяку всячину варили, та співали б, та танцювали. Приїзжайте, голубчику, коли можна буде, а поки що поклонися своїй любій жінці. На сім тижні побачу ваших діточок, бо поїду в Царське] С[ело]. Бувай здоров, мій щирий рідний брате отамане, згадуй, коли будеш мать час згадать, сірому Т. Шевченка.


/20/






11. ДО П. М. КОРОЛЬОВА

18 листопада 1842. С.-Петербург


Ноября 18 — 1842.


Спасибі тобі, мій голубе, що хоч ти мене не забуваєш: прочитав я твоє ласкаве письмо тілько позавчора, бо позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував «Гамалія», невеличку поему, та так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже й виїду. Хоч лікар і говорить, що ничево, одначе так кивне головою, що аж сумно дивиться. Сьогодні оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тілько милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні. Заставили мене злидні продать свої компоновання всі — і дрюковані і не дрюковані. Як побачите Корсуна, то скажіть йому, що «Мар’яна» продана, коли дрюкує він тепер, то нехай, а коли ні, то щоб і не зачинав, бо з перших чисел декабря купець зачинає дрюковать. Хоч би Бог привів подивиться на свої сльози, докупи зібрані. Поклоніться старому Грицькові, як побачите, і Петрові Гулаку. Скажіть Грицькові, що я змалював його панну Сотниківну і, може, на цім тижні пошлю йому, як здужатиму письмо написать. Не забувайте мене, будьте ласкаві, напишіть, коли матимете час, швиденько до мене, бо вже з півроку, як не чую нічого із рідної моєї України, може, вже й ніколи не почую. Прокляте море, що воно мені наробило. Бувайте здорові, не забувайте мене.


Щирий ваш Т. Шевченко


Поклоніться, будьте ласкаві, Метлинському, спасеть його Бог за його «Думки і ще дещо», тіль і полегкості, що вони.



/21/







1843


12. ДО Г. С. ТАРНОВСЬКОГО

25 січня 1843. С.-Петербург


С.-П.бург, 25 января 1843.


Спасибі вам, Григорій Степанович, що ви мене таки не забуваєте, ще раз спасибі. А я вже думав, що мене всі одцурались, аж бачу — ні, єсть ще на світі хоч один щирий чоловік. Чув я, що ви нездужали, але думав, що так тілько, звичайне по-панському. Аж як розказав мені Дараган, то я аж злякався. Слава Господові, що минуло, цур йому, щоб і не згадувать. А ось що, шкода, що ви сю зиму не приїхали, у нас була виставка в Академії і дуже добра. А тепер через день дають «Руслан[а] и Людмилу». Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, далебі правда! добрий співака, нічого сказать. От вам і все, що тут робиться. Василій Іванович вернувся із Італії ще товщий, як був, і розумніший і добріший, дякує вам і кланяється. Карл Павлович байдики б’є собі на здоров’я, а «Осада Пскова» жде літа. Михайлов кончив вашу картину добре. Штернберг пише мені, що він нездужав, але тепер вичуняв і вам кланяється, бо він дума, що ви в Петербурге. А я... чортзна-що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я, весело б було, та не знаю, спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручаться. Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до вас, а потім уже дальше. Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував. Але Скобелев таки пронишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за яким-небудь москалем (бо це, бачте, моя «Катерина»), то я думаю послать її до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше діло, хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину, а вона сердешна тіль не плаче та підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга — собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По /22/ однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тілько мріє. Отака моя картина.

Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць або другий, бо в мене і на Україні, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю. Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до ції пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені білше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе. Ви, спасибі вам, боїтеся мені розказувать про людей — цур їм, покоштував уже я цього меду, щоб він скис.

Бачив я вчора вашого хлопця рисунки, добре, дуже добре, тілько треба йому другого майстра, бо він тілько яблука та огірки і малює, а це така річ, що серце не нагодуєш. А з його був би добрий маляр, бо воно хлоп’я до всього беруче.

Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раньше, коли впораюсь. Тілько не ту, що вам писав, а іншу, по-московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю. Бувайте здорові, нехай з вами діється все добре, і не забувайте щирого вашого Т. Шевченка.






13. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

31 січня 1843. С.-Петербург


Отамане! Шкода, що в тебе руки не такі довгі, щоб досягти до моєї чуприни, а воно б добре було. Якби ніколи, або нездужав, або що-небудь таке, то ще б нічого, а то все так як треба, та ледащо, не вам кажучи, хоч і сором, та що маю робить — такий уже вдався. Тепер зачну: спершу. Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову. Хоч «Да воскреснет» читай, таке лихо. А вдруге, чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого. Ваш кошовий, здається, тут, але я його не бачив. Я ось що думаю: замість того, щоб малювать Головатого для вас одного, то я лучше зроблю літографію в 200 екземплярів, і то тойді тілько, як буду мать гроші, бо це таке діло, що без грошей не втнеш. А коли хочете, щоб швидче, то ви спитайте у своїх, чи багато їх найдеться таких, що хотять мать у себе Головатого. Я зроблю рисунок і пошлю в Париж літографіровать, бо тут не зроблять так як треба. А коштувать се буде 1000 руб. асигна[ціями]: так воно, бачите, гроші хоч і не нашому братові сердешному. /23/

Так я думаю, щоб у мене все це не сіло на потилиці, зробіть ви подписку меж товариством на 100 чоловік або як знаєте. Коли все це, що я говорю, зробить можна, то ви й напишіть мені і пришліть одежу, а я вам пришлю ескіз. Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумн[ий] коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок. Поміркуйте самі, як це лучше зробить, бо мені й самому дуже хочеться кликнуть на світ Головатого, на Україну я не надіюсь, там чортма людей, німці прокляті — білш нічого. «Чорноморський побит» вийшов з цензури так як треба. Театральний цензор сказав, що йому не треба підписуваться, коли воно буде надрюковано. Я в марті місяці їду за гряницю, а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую. То ви напишіть, що мені робить з «Чорноморським побитом». Скомпоновав ще я маленьку поему «Гамалія», дрюкують у Варшаві. Як видрюкують, то пришлю. І «Назара Стодолю» — драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня. Хтодонт умер у Києві. У Гулака вчора був концерт, і він вам кланяється. Елькан джеркоче на всіх язиках так, як і перше, теж кланяється. Семененко оженився. Кіндрат рисує та сумує, та згадує вас. А я гуляю собі на безголов’я. Бувайте здорові.


Т. Шевченко






14. ДО П. О. КОРСАКОВА

15 — 19 лютого 1843. С.-Петербург


Петр Александрович! Потрудитесь подписать на «Кобзаре» позволение для второго издания. Преданный вам Т. Шевченко.






15. ДО В. О. ЗАКРЕВСЬКОГО

10 листопада 1843. Яготин


Великий мій і щирий друже Вікторе Олексійовичу!

Постигла мене долоня судьби, або побила лиха година. Як хочеш, а воно однаково; ось що, у мене оце з тиждень уже буде, як я од якоїсь непотребниці або блудниці нечестивої купив за три копи меди, і знаєш, яку я цяцю купив? Ой братику-лебедику! Отакий зелений, як оцей сучий папір... Аж сором вимовить, ху...ху...[хуярик]!.. Ох, аж страшно! Лежу оце, братику, стогну та проклинаю все на світі! А [поцьку] забув уже, як і зовуть. Мене оце аж трясця затрясла, як прочитав твою цидулу. Чого б ми оце з тобою не сотворили, та ба, у мене така суха морда, що аж сумно. Думав, щоб окутаться у три кожухи, так перше те, що нижче пупа лихо, а друге те, що чортма ні одного кожуха, міркуй як сам /24/ здоров знаєш. Намочи, серце, морду, та намочи не так чортзнаяк, а так як треба.

Та пом’яни во псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т. Шевченка.

Всім вашим родичам низенько кланяюсь. У кого єсть чада, то і со чади, а в кого нема, то тілько так. А Ганні вродливій скажи, що як тілько очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень; скажи їй, що я аж плачу, що проклята хурт[ов]ина на цей раз зо мною так пожартувала.

Прощай, голубчику, нехай тобі Бахус помага тричі по тричі морду намочить. Амінь.

Нудьгою і недугою битий


Т. Шевченко


У Яготині, року Божого 1843, ноября 10.






16. ДО В. М. РЄПНІНОЇ

29 листопада 1843. Яготин


Я как мастер, выученный не горем, а чем-то страшнее, рассказываю себя людям, но рассказать вам то чувство, которым я теперь живу, все мое горе — мастерство бессильно и ничтожно. Я страдал, открывался людям, как братьям, и молил униженно одной хотя холодной слезы за море слез кровавых — и никто не ка[п]нул ни одной целебной росинки в запекшиеся уста. Я застонал, как в кольцах удава — «он очень хорошо стонет», — сказали они —


И свет погас в душе разбитой!


О бедный я и малодушный человек! Девушка, простая девушка (камни бы застонали и кровью потекли, когда бы они услышали вопль этой простой девушки); но она молчит, гордо молчит, а я, о Господи! удесятери мои муки, но не отнимай надежды на часы и слезы, которые ты мне ниспослал чрез своего ангела! о добрый ангел! молюсь и плачу перед тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!






17. ДО В. I. ГРИГОРОВИЧА

28 грудня 1843. Яготин


Яготин.


Батьку мій рідний, порай мені, як синові, що мені робить? Чи оставаться до якої пори, чи їхать до вас. Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться бути. Я тепер заробляю гроші (аж дивно, що вони мені йдуть в руки!), а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич. Думаю, що так лучше, а може і помиляюсь. Порайте, будьте ласкаві! Якраз на Святвечір /25/ був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали о Ваничке. Єй-богу, і я заплакав, хоч я і не дуже сльозоточивий. Батечку мій! Пишіть до старої частенько, бо вона чита всяке ваше письмо, аж поки не получить другого. І це вся її радість. З плачем нарікає на меншого сина, що він до неї не їде. Перехрестила мене, поблагословила, і я. пішов до брата вашого через улицю снідать, взявши у старенької цвіти оці. Навдивовижу і на радість вам посилаю, батьку мій!

Од сентября я не бачився з Григорієм Степановичем, а побачуся швидко. Я тойді просив у вас вида, і як ви його прислали, то я його ще й не бачив. А тепер ось чого прошу. Коли побачите, що мені треба вернуться до вас, то, будьте ласкаві, пришліть ще на два місяця; а коли мені не треба вертаться в Академію, хоч мені й дуже хочеться, то пришліть, батьку мій, безсрочний атестат на ім’я Григорія Степановича. Страшно дивиться мені на грядущее, бо воно погане. А тепер мені добре, дуже добре. Порайте, що мені робить. Коли не зберу грошей, щоб поїхать за границю, то зберу так, щоб приїхать в Академію, бо єй-богу, хочеться вчиться.

Багато, багато треба б мені написать до вас, та ніколи, бо вже сідають, а я дописую. Нехай вам Бог пошле того, чого ви самі собі просите.


Щирий син ваш Т. Шевченко


На звороті:

В Яготин местечко, Пирятин[ского] уезда, Варваре Николаевне княжне Репниной, писать мне.


/26/










1844


18. ДО С. О. БУРАЧКА

Між 22 і 24 березня 1844. С.-Петербург


Дайте мені, будьте ласкаві, коли маєте дома, «Историю» Маркевича. Бо я нездужаю, не вихожу з хати, а нічого читать. А коли нема «Истории», то дайте «Маяка», бо я його ще і в вічі не бачив з нового року.


Щирий ваш

Т. Шевченко






19. ДО С. О. БУРАЧКА

Між 26 березня і 4 квітня 1844. С.-Петербург


Христос воскрес!


Спасибі вам за оцей «Молодик». Коли маєте ви ще остатні книжки цього «Молодика», то дайте, будьте ласкаві, прочтенія ради. Окроме малоросійського, цей я маю, та ще коли є зайвий новий «Ма[як]», то теж дайте. Та [дайте ще], коли готова коректура, що для мене; білш нічого. Бувайте здорові. Я щось трохи недомагаю. А може, увечері зайду, як трохи полегша.


Щирий ваш Т. Шевченко


На звороті:

Его высокородию

Степану Онисимовичу

Бурачку.

В 14 линии, в доме Мальгиной.






20. ДО О. М. БОДЯНСЬКОГО

6 — 8 травня 1844. С.-Петербург


Мабуть, такого ледачого до письма чоловіка і на світі нема, як я. Третій тиждень лежать оці книжки у мене, і я всякий день думаю писать до вас, потурбуйтесь, будьте ласкаві, оддать їх у ту контору, що ви говорили, бо я її не знаю адреса, а в вас тойді не спитав. Оддайте «Тризну» по копі, а «Гамалію» по півкопи /27/ серебром, проценти такі, які він положить. «Гамалія» не поправлений, як ми з вами тойді поправляли, бо без мене надрюкований полукацапом. Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисовать нашу Украйну, коли не розказував, то слухайте. Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію. Три естампи уже готові — «Печерська Київська криниця», «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові». У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год буде виходити 10-ть картин. На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тілько по-нашому — щоби тямили безглузді кацапи. Текст думаю випускать раз в год, а картини тричі. Послав би вам «Кобзаря» свого і «Гайдамаків», та, єй-богу, і в себе не маю ні одного екз[емпляра]. Не здивуйте, що я так мало пишу вам, далебі ніколи, іду в Академію малювать, а коли матимете час і охоту, то пишіть до мене в С.П.Б., в Импер[аторскую] Акаде[мию] худож[еств] Тарасу Григоровичу Ше[вченку]. Бувайте здорові, згадуйте інколи щирого до вас


Т. Шевченка.






21. ДО В. М. РЄПНІНОЇ

8 — 10 червня 1844. С.-Петербург


Будущей весною, коли Бог поможет окончить дело с владельцем братьев, тогда-то приеду в Малороссию. А коли нет, то и сам не знаю, куда я поеду.

Теперь же, кроме льстивых, подлых писем помещику моих родственников, я ничего не пишу, искусство оставил в прошлом, а в Академию прихожу как на покой; горько, ужасно горько, но быть так, коли иначе не делается.






22. ДО О. М. БОДЯНСЬКОГО

29 червня 1844. С.-Петербург


29 июня.


Чи ви на мене розсердились, чи недобра вас знає, уже другий місяць як жду од вас звістки хоч якої-небудь, нема та й годі, чи получили ви «Тризну» і «Гамалія», чи ні, і як там у вас їх привітали, скажіть мені, будьте ласкаві, я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги, я, здається, тойді вам розказував, як я думаю це зробить. Бачте, ось як. Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге — як теперішній народ живе, втретє — як /28/ він колись жив і що виробляв; із теперішнього биту посилаю вам одну картину для шталту, а ще три будуть готові у августі, а в год буде виходить 10-ть з текстом, а текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописях. А ви, як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисовать, то зараз мені і розкажіть, а я й нарисую. Будкова й Стороженка я теж оцим турбую, а Грабовський буде мені польські штуки видавать, а Куліш буде компоновать текст для народного теперішнього биту, так отаку-то я замісив лемішку, якби тілько добрі люде помогли домісить, а потім і виїсти. Бувайте здорові, пишіть швидче, бо лаятиму.


Щирий ваш Т. Шевченко






23. ДО М. А. ЦЕРТЕЛЄВА

23 вересня 1844. С.-Петербург


Князю мій сіятельний!


Якби мені Бог поміг докончить те, що я тепер зачав, то тойді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене мізерного. Так ось що! зачав-то я зачав, а вже кончу, не знаю як, бо без людей і грошей не втну нічого. Та здається, що ще ніхто нічого не зробив без цього товариства. На те вони люди, на те вони гроші, будьте ласкаві, помагайте мені, ви маєте і силу, і славу, і любите ту країну, що я тепер заходився рисовать. Ось як я її рисую. Спершу види, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге, народний бит так, як він тепер єсть, втретє, історію, все те, що робилося на нашій Україні колись-то. Тепер уже три картини готові, а ще три вийдуть к Новому року. Посилаю вам оці три і вельми прошу: наберіть мені субскрибентів у Харкові, коли вам Бог поможе, і шліть до мене з грішми за квит[к]ами і картинами. За 6-ть картин три карбованці. Спасибі, сіятельний наш генерал-губернатор узявся мені помагать. Та ще як ваша мость та інші добрі люди скинуться та поможуть, то тойді оживе наша країна хоч на папері. Шлю вам оці три картини і квит на шталт, а ви, якщо там зберете, то шліть до мене в С.-П.бург, в Академію художеств, на ім’я Тараса Григоровича Шевченка. На той рік, як доживемо, то, дасть Бог, побачимось, я буду в вашому Харкові. А поки що прийміть милостиво мою просьбу і не осудіть


щиро почитаючого вас

Тараса Шевченка.


С.-П.бург,

1844,

сентября 23.



/29/






24. ДО С. М. МУХАНОВА

25 вересня 1844. С.-Петербург


Ваше превосходительство

милостивый государь

Сергей Николаевич!


Во время пребывания моего в Малороссии я нарисовал много этюдов с натуры. И теперь предпринял издать под названием Живописная Украйна. В состав издания входят предметы следующие: 1-е — виды, 2-е — народный быт и 3-е — история. Его сиятельство князь Николай Андреевич Долгоруков принял живое участие в моем деле. Ободренный его вниманием, я осмеливаюсь утруждать Ваше превосходительство как начальника вверенной вам губернии представить труд мой почтенным землякам моим, труд, для которого крайне искреннее мое желание издать как нельзя лучше, недостает собственных моих средств для расходов, в таком случае неизбежных. Льщу себя надеждою, что Ваше превосходительство удостоите внимания мою просьбу и влиянием вашим дадите возможность осуществить цель моего предприятия.

Первый выпуск уже готов, и при сем имею честь поднести Вашему превосходительству. Второй выйдет в конце декабря текущего года. Цена за 6-ть картин, на меди гравированных, 3-й рубля серебром. Требование ваше благоволите адресовать в канцелярию его сиятельства военного генерал-губернатора Черниговского, Полтавского и Харьковского или в С.-Петербург в Императорскую Академию художеств на имя Тараса Григорьевича Шевченка.


Имею честь быть Вашего превосходительства

покорный слуга

Т. Шевченко


1844 сентября 25. С.-Петербург.






25. ДО П. I. ГЕССЕ

1 жовтня 1844. С.-Петербург


Ваше превосходительство

милостивый государь

Павел Иванович!


История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная. И все это до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов. Чем они увлеклись, забыв свое родное, не знаю; мне кажется, /30/ будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всех Италии. Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать, ее детям, должно любить и гордиться своею прекрасне[й]шею матерью. Я, как член ее великого семейства, служу ей ежели не на существенную поль[зу], то, по крайней мере, на славу имени Украины. Обладая в мале искусством в живописи, предпринял я издание, названное мною «Живописная Украина». Издание разделяется на три части. 1-е виды, примечательные или красотою, или историческими воспоминаниями. 2-е народный быт настоящего времени и 3-я история. В настоящее полугодие выйдет 6-ть картин. 3-и уже готовы, которые и имею честь при сем препроводить Вашему превосходительству, а оста[ль]ные три выйдут в декабре месяце. В последующие годы будут выходить по 12-и картин в год, гравированных на меди а l’eau-forte.

Его сиятельство князь Николай Андреевич принял живое участие в моем предприятии, ободренный его вниманием, я осмелился утруждать Ваше превосходительство своею покорнейшею просьбою представить труд мой почтенным землякам моим, труд, для которого крайне искреннее мое желание издать как нельзя лучше, недостает собственных средств для расходов, в таком случае неизбежных. Я льщу себя надеждою, что Ваше превосходительство удостоите вниманием мою просьбу и влиянием вашим дадите возможность достигнуть цели моего предприятия.

Первые два выпуска, состоящие из 6-ти картин, стоят 3-и рубля серебром. Требования ваши с именами подписчиков благоволите адресовать или в канцелярию военного генерал-губернатора князя Николая Андреевича Долгорукова, или в С.-Петербург на имя Тараса Григорьевича Шевченка в Академию художеств.

С истинным почтением

имею честь быть

Вашего превосходительства

покорный слуга

Т. Шевченко


1844 года,

октября 1 дня.

С. Петербург.






26. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

26 листопада 1844. С.-Петербург


Друже мій! єй-богу, й досі не знаю, що я за погань на сім світі. Сказать би ледащо, так же ні, бо б’юсь, як овечий хвіст по... Сказать гордий, так ти ж мене знаєш. Та й після чого мені кирпу драть? далебі я чортзна-що. Оце другий рік, як я з тобою /31/ не балакаю, друже мій, а чому? і сам не знаю. Вертишся ти у мене всякий день на думці і на серці, а ти, може, думаєш?.. Та цур йому, не думай, братику, про мене нічого поганого. Далебі я не поганший меж людьми.

Єй-богу, не знаю, з чого й начинать і що тобі розказувать. Був я уторік на Україні — був у Межигорского Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися.

Заходився оце, вернувшися в Пітер, гравировать и издавать в картинах остатки нашої України. На тім тижні вийде 6-ть картин, і тобі пришлю. Я на те літо буду у Таганрозі, напиши, будь ласкав, як там найти шлях до тебе, от набалакаємось!

На Різдвяних святках наші земляки отут компонують театр у Медицинській академії. Так я думав, щоб ушкварить твій «Чорноморський побит», але тепер уже пізно, а якби ти його звелів переписать гарненько та прислав к Великодню, то б це так. А тепер вони розучують «Москаля-чарівника», «Шельменка», «Сватання на Гончарівці» і мого «Назара Стодолю».

З поганими отими черкесами я частенько отут зострічаюсь, але про тебе вони ні один нічого мені не казали, хоч я їх і розпитував. Шамрай собі хлопець, як того треба. Але воно, здається, сирота і не пащекує собі на лихо.

Оставайся здоров, друже мій. Низенько кланяюсь твоїй жінці. Гулак і все товариство здравствує. Хтодот, нівроку йому, в Полтаві оженився та й байдуже, а я тим часом бурлакую.

Чого ти сам собі хочеш, то й я тобі того желаю.


Т. Шевченко


1844, ноября 26,

С.П.б.


Чом ми не зострілися в Москві ту зиму? Я там проживав той самий тиждень, що й ти. Цур йому, аж нудно згадувать.






27. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

Грудень 1844. С.-Петербург


Отамане!


Будьте ласкаві, пришліть «Чорноморський побит» до мене в Академію.

Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!


Оживуть гетьмани

В золотім жупані,

Прокинеться доля,

Козак заспіва:

 Нема в краю

 Нашім ні німця...



/32/










1845




28. ДО М. А. ДОЛГОРУКОВА

16 січня 1845. С.-Петербург


Сиятельнейший князь!


Ваше сиятельство соизволили, в пребывание свое в Петербурге, осчастливить меня дозволением поднести вам первые три эстампа издаваемой мною «Живописной Украины».

Милостивое внимание высокой особы вашей к труду моему, предпринятому с целию сделать известными памятники древности, предания и существующие обычаи жителей края, коего обширнейшая часть вверена главному вашему начальству, внушает мне смелость представить при сем вашему сиятельству продолжение моего издания с покорнейшею просьбою удостоить благосклонно принять сие слабое приношение.

С глубочайшим уважением и преданностью

честь имею быть

Вашего сиятельства

всепокорнейшим слугою


Т. Шевченко


1845,

Генваря 16.

С.-Петербург.







29. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

23 березня 1845. С.-Петербург


Отамане!


Я сьогодня Петербург покидаю. Буду літом у Таганрозі, то, будь ласкав, напиши до мене, як там шлях найти до твого гнізда. Бо мені дуже треба побачиться з тобою. Я якось оце писав до тебе, та, мабуть, не дійшло. Або запишався, або тобі ніколи, або, може, ждеш півтора року, щоб заплатить мені так, як [я] за твоє сало, ласку і добре слово заплатив. Не згадуй злого, а пом’яни добре і напиши мені хоч де ти живеш, щоб я знав, як долетіть до тебе. Бувай здоров. Отамане, пиши, коли матимеш час, до мене. /33/

В Полтавскую губернию, в Миргородский повіт, в село Мариенское. На ім’я Александра Андреевича Лукьяновича с передачею щирому твоему Шевченкові.


23 март[а]

1845. Академ[ия].






30. ДО А. Г. ТА Н. Я. РОДЗЯНКІВ

23 жовтня 1845. Миргород


Добрые мои

Аркадий Гаврилович

и Надежда Акимовна.


Как я теперь раскаиваюсь, что оставил ваши места. С того времени, как приехал я в Миргород, ни разу еще не выходил из комнаты, и ко всему этому еще нечего читать. Если бы не Библия, то можно бы с ума сойти. Я страшно простудился, едучи с Хорола, и верите ли, что знаменитый Миргород не имеет ни врача, ни аптеки, а больница градская красуется на главной улице; в отношении Миргорода Гоголь немножко прав, странно только, что такой наблюдательный глаз не заметил одной весьма интересной строфы. Чиновники, оконча дневное служение в судах земском и уездном, отправляются компанией за десять верст на вольную (то есть вольную продажу водки) и, выпив по осьмушке, возвращаются по домам обедать. Не правда ли, это оригинально?

Много бы я дал хоть за один час беседы с вами, но, увы, настали дни, дни испытаний. Попробовал было стихи писать, но такая дрянь полезла с пера, что совестно в руки взять... Дочитываю Библию, а там... а там... опять начну. На скорое выздоровление не надеюсь. В той комнате, из которой я бежал, на полке забыл я тетрадь. Ту самую, что давал Мечеславу Вячеславичу, то и прошу вручи[те]лю сего вручить оную, оно хоть дело и неважное, но все-таки нужное. Коли увидите Фанни Ивановну и Осипа Ивановича, то пожелай[те] им от меня того, чего они сами себе желают. Писал я в Киев к тому художнику, о котором я вам говорил, но не получил еще ответа. Как только получу, то немедля сообщу вам. Прощайте, целую весь дом ваш. Аминь.


Искренно желающий вам

всех благ Т. Шевченко


1845,

октября

23.


На звороті:

Его высокоблагородию

Аркадию Гавриловичу

Родзянко.


В селе Веселом Подоле.


/34/











1847



31. ДО М. I. КОСТОМАРОВА

1 лютого 1847. Борзна


1847 года 1 февраля. Борзна.


Друже мій великий Миколаю.


Я оце й досі в Борзні і не роблю нічогісінько, лежу собі та й годі. У Київ страх їхать не хочеться, а треба. Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті (хоть у Глушановського, він усі діла знає), чи я утвержденный при університ[еті], чи ні; та й напишіть до мене у славный город Борзну на имя Виктора Николаевича Забелы з передачею мені. Та ще ось що, пошліть Хому до мого товариша, нехай він возьме у його портфель, ящик або скриньку з красками і Шекспіра, та ще й брилі, і все сіє сохраните у себе, бо товариш мій хоче їхать із Києва.

Як побачите Юзефовича, то поклоніться од мене. О братстве не пишу, бо нічого й писать. Як зійдемось, то поплачем. Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав у Полтаву одказуваться од учительства. А я і кругом мене діється ні зле, ні добре.

Подвизаюсь потроху-то коло чарочок тощо. Коли б то Бог дав мені притулиться до універ[ситету], дуже добре було б, напишіть, будьте ласкаві, як що добре почуєте. Свої композиції з грішми або сам привезу, або пришлю із Чернігова. Оставайтеся здорові.


Не забувайте ж щирого

брата Т. Шевченка






32. ДО І. І. ФУНДУКЛЕЯ

16 липня 1847. Орська фортеця


Ваше превосходительство!

Оставленные вами у себя мои вещи прошу вас покорнейше велеть переслать мне, через почту, в Оренбургскую губернию, в крепость Орскую, на имя Тараса Григорьева Шевченка или передайте моему приятелю, сотруднику археографической комиссии Алексею Сенчилу для отправки ко мне. В портфели между рисунками есть оригинальный рисунок известного французско/35/го живописца Ватто. Ежели угодно будет вашему превосходительству приобресть его, то я охотно уступаю за цену, какую вы назначите. Предложил бы вам виды Киева, но они не окончены, а во-вторых, хотя неясно, они мне будут здесь напоминать наш прекрасный Киев.


Вашего превосходительства

покорнейший слуга

Т. Шевченко


Крепость Орская.

1847,

июля 16.






33. ДО А. І. ЛИЗОГУБА

22 жовтня 1847. Орська фортеця


Крепость Орская.

22 октяб[ря] 1847.


Добродію і друже.


На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий — посадили в каземат в Петерб[урзі], а через три місяці я опинився в Орской крепости в салдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже воно так. І я тепер точнісінький, як той москаль, що змальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзар! позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! бодай нікому не довелося так гуляти, а що маємо робить! Треба хилитися, куда нагинає доля. Ще слава Богу, що мені якось удалося закрепить серце так... що муштруюся собі та й годі. Шкода, що я не покинув тойді у вас рисунок київського саду, бо він і всі, що були при мені, пропали. У І. І. Фундуклея. А тепер мені строжайше запрещено рисовать і писать (окроме писем), нудьга та й годі; читать — хоч би на сміх одна буква, і тії нема. Брожу понад Уралом та... ні, не плачу, а щось ще поганше діється зо мною. Одішліть, будьте ласкаві, моє письмо і адрес мій княжні В[арварі] Миколаєвні, а адрес ось який. В город Оренбург, в пограничную комиссию. Его благородию Федору Матвеевичу Лазаревскому с передачею. А цей добрий земляк уже знатиме, де мене найти. Бувайте здорові, низенько кланяюсь Ілії Івановичу і всьому дому вашому, не забувайте безталанного Т. Шевченка. Поклоніться, як побачите, од мене Кікуатовим.


/36/





34. ДО В. М. РЄПНІНОЇ

24 жовтня 1847. Орська фортеця


Крепость Орская.

24 окт[ября] 1847.


По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определен в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург 22 апреля (день для меня чрезвычайно памятный), а 30 мая мне прочитали конфирмацию, и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!


О, как неверны наши блага,

Как мы подвержены судьбе.


И теперь прозябаю в киргизской степи, в бедной Орской крепости. Вы непременно рассмеялись бы, если б увидели теперь меня. Вообразите себе самого неуклюжего гарнизонного солдата, растрепанного, небритого, с чудовищными усами, — и это буду я. Смешно, а слезы катятся. Что делать, так угодно Богу. Видно, я мало терпел в моей жизни. И правда, что прежние мои страдания, в сравнении с настоящими, были детские слезы: горько, невыносимо горько! и при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы ни было и писать (окроме писем), а здесь так много нового, киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них. Местоположение здесь грустное, однообразное, тощая речка Урал и Орь, обнаженные серые горы и бесконечная киргизская степь. Иногда степь оживляется бухарскими на верблюдах караванами, как волны моря зыблющими вдали, и жизнию своею удвоевают тоску. Я иногда выхожу за крепость, к караван-сараю или меновому двору, где обыкновенно бухарцы разбивают свои разноцветные шатры. Какой стройный народ, какие прекрасные головы! (чистое кавказское племя) и постоянная важность, без малейшей гордости. Если бы мне можно рисовать, сколько бы я вам прислал новых и оригинальных рисунков. Но что делать! А смотреть и не рисовать — это такая мука, которую поймет один только истинный художник. И я все-таки почитаю себя счастливым в сравнении с Кулишем и Костомаровым, у первого жена прекрасная, молодая, а у второго бедная, добрая старуха мать, а их постигла та же участь, что и меня, и я не знаю, за какое преступление они так страшно поплатились. Вот уже более полугода я не имею никакого понятия о нашей бедной новой литературе, и я просил бы вас, добрая Варвара Николаевна, ежели достанете последнее сочинение Гоголя «Письма к друзьям», то пришлите мне, вы сделаете доброе дело, и, если /37/ можно, «Чтение Московского археологического общества», издаваемое Бодянским. Я мог бы выписать все это сам, но... пришлите, добрая Варвара Николаевна, это будет вернее, и Бог вам заплатит за доброе дело. Адрес мой сообщит вам Андрей Иванович. Моя сердечная благодарность княгине Варваре Алексеевне и всему дому вашему моя любовь и уважение, прощайте, желаю вам всех благ и иногда вспоминать бесталанного


Т. Шевченка.


Княжне Варваре Николаевне.






35. ДО А. І. ЛИЗОГУБА

11 грудня 1847. Орська фортеця


К[репость] Орская, 1847.

Декабря 11.


Великим веселієм звеселили ви мене своїм добрим, християнським листом у цій бусурманській пустині. Спасибі вам, друже мій добрий, я з самої весни не чув рідного, щирого слова. Я писав туди декому. А вам першим Бог велів розважить мою тяжку тугу в пустині щирими словами. Спасибі вам. Не знаю, чи дійшов мій лист до ваших рук (бо я послав у Седнев 24 октя[бря], не знаючи, що вас Бог заніс аж у Одесу). Жаль і дуже мені вашої маленької, згадаю, то так, неначе бачу, як воно манюсіньке танцює, а Ілья Іванович грає і приспівує... не скорбіть, може, воно добре зробило, що перейшло на той світ, не мучене страстьми земними. Були ви у Яготині літом, що там діється? Де тепер живуть яготинськії анахоретки? Я писав через вас до В[арвари] Н[іколаєвни], не знаю, чи дійшло. Що вона, сердешна, поробляє? Скажіть їй, як побачите, або напишіть, нехай до мене напише хоч одну стрічечку, її прекрасная, добрая душа мене частенько навідує в неволі. Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь. І до всього того треба було ще й занедужать, восени мучив мене ревматизм, а тепер цинга, у мене її зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно. Холера, благодарить Бога, минула нашу пустиню, а ходила близько. Сажин мені нічого не пише, не знаю, де він дів мою портфель з рисунками дрібними, там цілий жмут їх було. Як побачите його, то спитайте, та й возьміть до себе, а ящик з олійними фарбами нехай собі оставить. Ви питаєте, чи покину я малювання. Рад я його покинуть, так не можна. Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! — та ще й у казармах. Добрий мій друже! Голубе сизий! Пришліть ящичок ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона. Хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане. /38/

Просив я В[арвару] Н[іколаєвну], щоб мені книжечок деяких прислала, а тепер і вас прошу, бо опріче Біблії, нема й однії літери. Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера, або «Одиссею», перевод Жуковського, то пришліть ради розп’ятого за нас, бо, єй-богу, з нудьги одурію. Послав би вам грошей на все сіє, так дасьбі, до шеляга пропали. А може, Бог пошле, що я вам коли-небудь оддячу. Як будете посилать, то шліть на моє ім’я. Та, Бога ради, напишіть що-небудь про В[арвару] Н[іколаєвну] і про Глафіру Івановну та поклоніться од мене Ілії Івановичу, Надежді Дмитрієвні і всьому дому вашому. Бувайте здорові, не забувайте щирого свого і безталанного Т. Шевченка.

Адрес: В Оренбургскую губернию, в крепость Орскую.






36. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

20 грудня 1847. Орська фортеця


20 декабря 1847.

К[репость] О[рская].


З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче, де вас Бог носить, чи ви вже во Пітері, чи ще й досі во Одесі? Нехай де хоче носить, та тілько шляхи таланом стеле, та не любить вас, бо сказано, кого любить, того і карає. Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що. Отже, так зо мною трапилося, спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тії бездны, в котору впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти? Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, — Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг, та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибі йому, трохи помагав, і те, що я прозябав собі хоч у поганій, та все-таки вольній хатині, так бачите, щоб я не зрисував (бо мені рисувать заказано) свого недуга (углем у комені), то і положили за благо перевести мене в казарми. До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті.


Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати. /39/


Іноді так мене нудьга за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу.

Якби все те розказувать, що я терплю тепер по любові і милості милосердого Бога, то і за тиждень не розказав би. Цур же йому. Нехай воно сниться тому, хто людям добра не хоче.

Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите. Добряга чоловік. Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива. Скажіть, що я його частенько згадую. N. N. Плетенєв повинен мене знать, тілько нагадайте йому П. Бориспольца та, будьте ласкаві, побачтесь з Чернишовим, він тепер уже в Петербурзі (спитайте в А[кадемії] художеств, де він живе), а як побачитесь, то розпитайте його, чи він пооддавав мої письма, що я посилав через його, і що йому сказано на ті письма, та попросіть його од мене, щоб він докучав моєю просьбою надто Карлу Павловичу, а з Дубельтом щоб притьмом побачився. Як побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому од мене, попросіть його, щоб він ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч із казарм (сиріч випросив мені позволєніє рисовать). Даль чоловік добрий, розумний і могущий, він добре знає, як тут ми пропадаємо, то тяжкий гріх йому буде, як він не схоче промовить за мене хоч одно слово.

Докучаю я вам, добрий мій земляче! та що ж я маю робить? Якби мені тілько рисувать було можна, то я і не журився б, ходив би собі в сірій шинелі, поки дійшов би до домовини, та все б таки хвалив Бога, а тепер!.. ой лишенько! і вимовить не хочеться!..

Напишіть до мене, коли матимете час, хоч малесенький листочок, нехай хоч трошки я заплачу добрими сльозами.

Будьте ласкаві, розпитайте гарненько, де тепер живе Василий Андреевич Жуковский, він перше жив у Досельдорфі на Рейні, а тепер не знаю, та й пришліть мені його адрес, а коли надрюкована його «Одиссея», то і її пришліть. Прочитавши, я отдам вам або Ф[едору] Матвеевичу, бо, єй-богу, окроме Біблії, нема в мене ні однісінької книжечки.

Та вже чи раз батька по лобу вдарить, чи двічі — однаково, хоч воно трохи і не до речі просить, мов той старець. Та що ж робить, коли нігде взять, пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним вашому удячному і безталанному землякові.


Т. Ш.


Здається, ви знакомі з Василем Єзучевським. Коли він вернувся з дому, то, як побачитесь, гарненько вилайте його за мене за його щирость і добрість і Галузу, свояка його, добрі й щирі люде, щоб ти знав, земляче.

Не здивуйте, Бога ради, що на такому клаптикові пишу до вас, бо в цьому Божому краї папір почтовий навдивовижу.


/40/









1848


37. ДО А. І. ЛИЗОГУБА

1 лютого 1848. Орська фортеця


К[репость] Орская. 1848,

февраля 1-го.


Всяк друг речет: содружихся ему и аз: но есть именем точию друг. — Отак тепер і зо мною сталось, було, на собаку кинь, то влучиш друга. А як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! чи не вимерли, крий Боже? Ні, здравствують, та тілько одцурались безталанного свого друга. Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості. Так що ж, недогадливі.

З превеликою радостію і дякою прийняв я лист ваш, уже другий, написаний 31 декабря.

Бог вам заплатить за вашу щирость і за вашу ласку. Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову, одно те, що нудьга і безнадія давить серце, а друге, нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава Богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітись. І чи не чудно, скажете, як принесли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було написать оцей лист до вас. Вибачайте тілько, що коротенький, одно те, що боюся очі натрудить, а друге, сказавши правду, таки й паперу недостача і купить нема де, звичайне, як у степу. Як будете посилать вашу обіцянку, то пришліть, будьте ласкаві, і паперу почтового і брістольського, коли найдете в Одесі. Вибачте, Бога ради, що я так вередую, за гроші спасибі вам, єдиний мій друже, у мене ще осталося трохи, а як матиму малярську справу, то, може, зароблю, а якщо пошлють весною в степ на Раїм *, бо є така чутка, то тойді вже проситиму, та може, Бог дасть, що тут остануся. Ще, чи не найдете в Одесі сочинений Лермонтова и Кольцова, пришліть поезії святої ради. А як будете писать, то пишіть на моє ім’я просто в К[ріпость] О[рську], бо я другий лист ваш прийняв уже з третіх рук, хоч воно і з добрих рук, та все-таки з третіх.


* Коло Аральського моря крепость.


Прочитав я вдруге вже о скорбі вашій, о вашій Лізі, що маємо робить, коли того Бог хоче. Давид добре сказав: «Кто возглаголет силы Господни; слышаны сотворит вся хвалы его»; звичайне, /41/ не можна і без того, щоб інколи і сльозам не дать волі, бо хто не журиться, не плаче, то той ніколи й не радіє. Цур йому такому. Будемо плакать і радіти, і за все те хвалить милосердого Бога.



1 февра[ля].

На сáмому цьому слові одчинилися двері і почтальон подав мені третій лист ваш, написаний 7 января. Не знаю, чи зрадів би я так батькові або матері, як вашому щирому слову. Да воздаст вам Господь и дому вашому, що посітили єсте невольника і тяжку його тугу розважили. Як будете писать до В[арвари] Н[іколаєвни], то од мене їй низесенько поклонітеся та накажіть, щоб хоч одно слово написала, тілько не в Оренбург, а просто в к[репость] О[рскую]. Коли маєте «Свячену воду», то спишіть та пришліть мені, бо та, що ви мені передали, утрачена. А Татьяні Івановні як будете писать, то їй і Федорові Іваненкові од мене гарненько поклонітеся. Нікому в світі я тепер так не завидую, як малярам і Глафірі Івановні, а може, вже вона покинула, крий Боже, малювать!

Бога для, пришліть малярську справу і паперу. Що у вас робиться у Седневі? Що поробляє І[лля] І[ванович], поклоніться йому од мене. За Н[адію] Д[митрівну] і вас, і весь дом ваш молюся Господеві милосердому і благаю його, щоб ви не забували


Т. Шевченка.






38. ДО В. М. РЄПНІНОЇ

2529 лютого 1848. Орська фортеця


К[репость] О[рская] 1848.

25 февраля.


Тринадцатый день уже читаю ваше письмо, наизусть выучил, а сегодня только нашел время и место (в казармах) ответить вам, добрейшая и благороднейшая Варвара Николаевна. Я как бы ото сна тяжелого проснуся, когда получу письмо от кого-нибудь не отрекшегося мене, а ваше письмо перенесло меня из мрачных казарм на мою родину — и в ваш прекрасный Яготин, — какое чудное наслаждение воображать тех, которые вспоминают обо мне, хотя их очень мало; счастлив, кто малым доволен, и в настоящее время я принадлежу к самым счастливым, я, беседуя с вами, праздную 25 февраля. Не шумно, как это было прежде! но тихо, тихо, и так весело, как никогда не праздновал. И за эту великую радость я обязан вам и Г[лафире] Ивановне. Да осенит вас благодать Божия, пишите ко мне так часто, как вам время позволяет. Молитва и ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой. Евангелие я имею, а книги, о которых я просил вас, пришлите, это для меня хотя малое, но все же будет развлечение. /42/


26 февр[аля]. Вчера я не мог кончить письма, потому что товарищи солдаты кончили ученье, начались рассказы, кого били, кого обещались бить, шум, крик, балалайка выгнали меня из казарм, я пошел на квартиру к офицеру (меня, спасибо им, все принимают как товарища). И только расположился кончить письмо, и вообразите мою муку, хуже казарм, а эти люди (да простит и им Бог) с большой претензией на образованность и знание приличий, потому что некоторые из [н]их присланы из западной России. Боже мой! Неужели и мне суждено быть таким? Страшно! Пишите ко мне и присылайте книги.


27 фев[раля]. Только сегодня, и то может быть, кончу давно начатое письмо. Что делать!

Теперь самое тихое и удобное время — одиннадцатый час ночи. Все спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо мое, — не правда ли, картина во вкусе Рембрандта? Но и величайший гений поэзии не найдет в ней ничего утешительно[го] для человечества. Со дня прибытия моего в к[репость] О[рскую] я пишу дневник свой, сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, — и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался — и сжег мой дневник на догорающей свече. Я дурно сделал, мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода.


28 ф[е]в[раля]. Вчера просидел я до утра и не мог собраться с мыслями, чтобы кончить письмо; какое-то безотчетно[е] состояние овладело мною (приидите все труждающиеся и обремененные, и аз упокою вы). Перед благовестом к заутрени пришли мне на мысль слова распятого за нас, и я как бы ожил, пошел к заутрени и так радостно, чисто молился, как, может быть, никогда прежде. Я теперь говею и сегодня приобщался святых таин — желал бы, чтобы вся жизнь моя была так чиста и прекрасна, как сегодняшний день! Ежели вы имеете первого или хоть второго издания книгу Фомы Кемпейского «О подражании Христу», Сперанского перевод, то пришлите, ради Бога. Предстоит весною поход в степь, на берега Аральского моря, для построения новой крепости. Бывалые в подобных походах здешнюю в к[репости] О[рской] жизнь сравнивают с Эдемом. Каково же должно быть там, коли здесь Эдем! Но никто как Бог. Одно меня печалит: туда не ходит почта, и прийдется год, а може быть, и три, коли переживу, не иметь сообщения ни с кем близким моему сердцу. Пишите, еще март месяц наш, а там — да будет воля Божия!

Пугает меня настоящая моя болезнь, скорбут. А в степи, говорят, она ужасно свирепствует. Да заменим уныние надеждой /43/ и молитвой. Странно! прежде, бывало, я смотрел на природу одушевленную и неодушевленную, как на совершеннейшую картину, а теперь как будто глаза переменились: ни линий, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство прекрасного утрачено навеки? а я так дорожил им! так лелеял его! Нет, я, должно быть, тяжко согрешил пред Богом, коли так страшно караюсь! Ежели будете писать Андрею Ивановичу, просите его о том, о чем я его просил. И если можно, чтобы он поторопился, боюсь, ежели его посылка не застанет меня здесь. И вас прошу о том же. Одно спасение от одеревенения — книги.


29 фев[раля] высокос[ного]. Читая и перечитывая ваше письмо, я только сегодня заметил слова «Вы меня вспомнили в далекой стороне». Не вспомнил, добрая, благородная Варвара Николаевна, а помнил со дня или вечера, когда я вам жаловался на соседа вашего П[латона] Л[укашевича] (да простит ему Господь), и буду помнить вас, пока угодно будет Богу оставить во мне хоть искру чувства доброго. Молитеся, молитеся, молитва ваша угодна Богу. Она меня оградит от этого страшного бесчувствия, которое уже начинает проникать в мою расслабленную душу.

Мир праху доброго человека, который приветствовал меня в Новый год не как бесприютного скитальца, а как родного сына. Как это недавно было, мне кажется вчера, а сколько надежд моих не сбылося!

Вы говорите, что у вас в Яготине все идет по-прежнему, общество то же самое, исключая Татьяны Ивановны, да исцелит ее Господь. Сердечно рад, что добрый человек, бывший киевский студент, между вами, благодарю его за память обо мне и всех, кто не забыл меня. Князю В[асилию] Н[иколаевичу] и княгине мое глубочайшее почтение, прощайте и молитеся за несчастливого и душею вам преданного Т. Шевченка.


Благодарю вас, Глафира Ивановна, за ваши немногие, но искренние строки, не пеняйте, что я поздно отозвался, так было угодно Богу, и это письмо не знаю, когда придет к вам! Когда бы не пришло, передайте его доброй вашей тете. И вспоминайте хоть изредка не забывающего вас Т. Ш.

Т[атьяне] И[вановне] мое глубочайшее почтение; пришлите, ежели имеете, «Свячену воду»; она оросит мое увядающее сердце. Братьям и сестрам вашим поклон. Скажите им и просите, ежели не забыли меня, да помолятся обо мне.


/44/







39. ДО А. І. ЛИЗОГУБА

7 березня 1848. Орська фортеця


7-го марта 1848.

К[репость] О[рская].


Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по-тричі, цілуючи всяку фарбочку. І як її не цілувать, не бачивши рік цілий. Боже мій! Боже мій! Який тяжкий та довгий рік! та дарма. Бог поміг, минув-таки. Я, взявши в руки скриньку, подивився і неначе перелетів у малярню, в Седнев. Чи згадаєте, як ви мені її вторік показували недороблену? Ще й радились зо мною, як би її химерніше улагоди[ть], чи сподівався я, що через рік та сама скринька звеселить мене, неначе мати дитину, при лихій моїй годині! Благий і дивний єси, Господи!

Сьогодня неділя, на муштру — не поведуть. Цілісінький день буду переглядать твій подарунок, щирий, мій єдиний друже, переглядать і молитись, щоб Бог послав на довгі дні тобі такую радість, як послав він мені через тебе. Перелічив, передививсь, все, все до крихотки, ціле. І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі — все цілісіньке. Не утрачайся на альбом, друже мій! буде з мене і цього добра поки що.

Недавно з Яготина прийшов лист до мене. Спасибі їй, добрій В[арварі] Н[іколаєвні], що не забуває мене, хоче мені, як сама достане, прислать книжок. Як пришле, то тойді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і безлюдного степу киргизького не злякаюсь.

Одна тільки туга гризе моє серце, як заженуть у степ, то не доведеться ні од кого листа прийнять, ні самому послать, бо туда почта не доходить, от моє горенько! а може, доведеться рік або й другий простерегти нікчемне оте море.

Не будемо журиться, а будемо молиться, ще те лихо далеко, а всяке лихо здалеку страшніше, як-то кажуть розумні люде. Цей і апріль місяць я ще буду в О[рській] к[ріпості], то напишіть до мене хоч стрічечку, бо тілько Бог святий знає, як я радію, коли дійде до мене хоч одно ваше слово з моєї бідної країни!

Я тепер (поздоров Боже вас) хоч і багатий на папір, а все-таки на клаптику пишу, бо, сказано, пустиня, де я возьму, як потрачу, та таки і уділить декому треба хоч по аркушику.

Вибачте, голубе сизий, що так нашвидку пишу до вас, бо одно те, що сьогодня почта, а друге те, що коло десятої години треба виступить у караул!

Молюся Богу, щоб послав здоров’я Н[адії] Д[митрівні] і радість всьому дому вашому, спасибі вам, бувайте здорові та напишіть хоч стрічечку до мене, до удячного вам Т. Шевченка.



/45/







40. ДО Ф. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

22 квітня 1848. Орська фортеця


22 апреля.


Чи не розсердилися ви на мене часом? Або, крий Мати Божа, чи не забули мене безталанного, що пишу, пишу до вас, а ви хоть би словечко, — думав спершу, що листи мої не доходять до вас, так же купець, що привіз вам оту живущу «Историю» Устрялова, що і в салдатських руках не згинула, забожився мені, що притьмом у ваші руки власниє оддав, — а із ваших рук (також власних) хоть би клаптик паперу, а то й того не добув. Що б це сталося з моїми добрими та щирими земляками? Міркую, міркую і гадки не дам, що воно таке! До В[асиля] М[атвійовича] писав аж двічі у Міліонну улицю, а од його хоч би слово, із Михайловської анітелень, од вас... та, може, вам ніколи? А як є коли? То гріх вам великий забувать хоть і ликом шитого, та все-таки земляка вашого.

Ох, якби-то так жартувало моє серце, як я оце з вами словами жартую. Якби і йому, як рукам, можна було дать клапоть паперу та перо з каламарем, та й годі. То воно дуже добре було б, так що ж! таким добром його не нагодуєш. Йому треба нудьги, тяжкої, невсипущої нудьги!

Цур йому, тому лихові, а то ще щоб не заплакать, а іноді далебі доходить до того, аж самому сором, та що ж, нічого не вдію з проклятущою нудьгою. Чи вернувся Василь із Пітера? Чи привіз він мені ту справу, що я його просив (бо мені затого можна буде рисовать). Нехай до мене хоч словечко напише. Напишіть, Бога ради, чи получили ви «Историю» Устрялова, бо вона найшлась, і я послав вам через тутешнього купця. Та ще, коли получили Лермонтова од В[асиля], [так пришліть], бо, може, доведеться поплентать на Раїм, то я там здохну без книжок. Та ще поскубіть за чуб отого ледачого Левицького і поклоніться землякам моїм, в Оренбурге сущим.


Бувайте здорові та не забувайте

безталанного

Т. Шевченка.


Напишіть, будьте ласкаві, швиденько.






41. ДО А. І. ЛИЗОГУБА

9 травня 1848. Орська фортеця


9 мая 1848 г. К[репость] Орская.


Воістинно воскрес!

Спасибі тобі, щирий мій друже, і за папір, і за лист твій, ще кращий паперу. Папір мені тепер дуже став у пригоді, а лист ще дужче! і тим самим, що мені тепер треба було молитви і щирого /46/ дружнього слова, а воно якраз і трапилось. Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тілько!.. А іду, єй-богу, веселий.

Спасибі тобі ще раз за писанку; дійшла вона до мене цілісінька, і в той самий день прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий день приказаніє у поход виступать. Беру з собою усю твою малярську справу; не знаю тілько, чи доведеться малювать!

Вибач мені, єй-богу, ніколи і сухар той з’їсти, а не те щоб лист написать до ладу. До В[арвари] Н[іколаєвни] напишу вже хіба з Раїму. Як будеш писать до неї, подякуй за книжку Гоголя.


Адрес мій: в К[репость] Орскую.

Его высокоблагородию

Михайлу Семеновичу Александрийскому

з передачею мені.


А цей чолов’яга буде посилать до мене через коменданта. Не забувай мене, єдиний мій! Коли не побачимося на сім світі, то вже певне зострінемося на тім. До свидания!

Щирий твій Т. Шевченко



/47/










1849


42. ДО О. І. МАКШЕЄВА

26 березня 1849. Раїм


Я уже два месяца как оставил свою резиденцию Косарал, почему и не могу вам сообщить ничего нового о тамошнем житьи-бытьи любезного А[лексея] И[вановича], а о Раиме и говорить нечего — неизменяемый!

В воспоминании вашем о плавании по морю бурному Аральскому оставьте уголок для незабывающего вас


Т. Шевченко.






43. ДО А. І. ЛИЗОГУБА

8 листопада 1849. Оренбург


Оренбург. Ноября 8. 1849.


Друже мій єдиний! позавчора вернувся я із того степу киргизького та моря Аральського до Оренбурга та й заходився оце писать до тебе. Пишу, а ще і сам добре не знаю, чи живий ти на світі, чи здоровий, бо вже оце трохи чи не півтора року, як ми не переписались з тобою ані одним словом, а за таке время багато води у море утекло. Може, і у вас кого не стало, бо холера, кажуть, здорово-таки косила. Коли живий ти та здоровий, то напиши до мене, друже мій, не гаючись, то я тойді вже і одпишу до тебе, геть усе порозказую, як мене носило по тому морю, як я у степу отім безкраїм пропадав. Геть усе розкажу, нічого не потаю. А тепер поки що поклонись од мене всему дому вашему і добрій В[арварі] Н[іколаєвні], скажи їй, що я живий, здоровий і коли не дуже щасливий, то принамені веселий.

Оставайся здоров, не забувай на безталанні Т. Шевченка.


На звороті:

Адрес.

В г. Оренбург, его благородию

Карлу Ивановичу

Герну

в Генеральный штаб

с передачею.


/48/






44. ДО В. М. РЄПНІНОЇ

14 листопада 1849. Оренбург


На днях возвратился я из киргизской степи и из Аральского моря в Оренбург. И сегодня Лазаревский сообщил мне письмо ваше, где вы именем всего дорогого просите сообщить обо мне хоть какое-нибудь известие. Добрый и единый друг мой! Обо мне никто не знал, где я прожил эти полтора года, я ни с кем не переписывался, потому что не было возможности, почта ежели и ходит через степь, то два раза в год. А мне всегда в это время не случалось бывать в укреплении. Вот причина! и да сохранит вас Господь подумать, чтобы я мог забыть вас, добра[я] моя Варвара Николаевна. Я очень, очень часто в моем уединении вспоминал Яготин и наши кроткие и тихие беседы. Немного прошло времени, а как много изменилось, по крайней мере со мною; вы бы уже во мне не узнали прежнего глупо восторженного поэта, нет, я теперь стал слишком благоразумен; вообразите! в продолжение почти трех лет ни одной идеи, ни одного помысла вдохновенного — проза и проза или, лучше сказать, степь и степь! Да, Варвара Николаевна, я сам удивляюсь моему превращению, у меня теперь почти нет ни грусти, ни радости, зато есть мир душевный, моральное спокойствие до рыбьего хладнокровия. Грядущее для меня как будто не существует. Ужели постоянные несчастия могут так печально переработать человека? Да, это так. Я теперь совершенная изнанка бывшего Шевченка, и благодарю Бога.

Много есть любопытного в киргизской степи и в Аральском море, но вы знаете давно, что я враг всяких описаний, и потому не описываю вам этой неисходимой пустыни. Лето проходило в море, зима в степи, в занесенной снегом джеломейке вроде шалаша, где я, бедный художник, рисовал киргизов и между прочим нарисовал свой портрет, который вам посылаю на память обо мне, о несчастном вашем друге.

Проживая в Одессе, быть может, встретитесь с Алексеем Ивановичем Бутаковым, это флотский офицер и иногда бывает в Одессе, у него в Николаеве родственники и родные; это мой друг, товарищ и командир при описании Аральского моря. Сойдитесь с ним. Благодарите его за его доброе братское со мною обращение, он, ежели встретитесь с ним, сообщит все подробности о мне.

Прощайте, добрая моя Варвара Николаевна, кланяюсь Глафире Ивановне, князю Василию Николаевичу и всему дому вашему.


Т. Шевченко


14 ноября

1849 — Оренбург.



/49/







45. ДО А. І. ЛИЗОГУБА

29 грудня 1849. Оренбург


Оренбург. 1849.

Декабря 29.


На самий Святвечір сижу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям, а мені нема з ким слова промовить. Аж гульк! входить в хатину добрий Герн і подає мені ваш лист. Господи милостивий! Як я зрадів! Неначе батька рідного побачив або заговорив з сестрою на чужині! А надто як прочитав, що вас всіх, мов праведних, минула кара Господня, то аж заплакав, так мені любо стало! Ви пишете, друже мій добрий, що шлете альбом із papier torchon, — спасибі вам, пришліть. А фарб сухих не посилайте, бо тут олії достать не можна, та ме[не] ще знову весною поженуть у степ! Такий мій талан поганий! Що ж мені вам послать, коли в мене нема нічого; послав би вам вид Аральсько[го] моря, так таке погане, що крий Боже! нудьгу ще наведе прокляте. Ще ви пишете, друже мій єдиний, щоб я виставляв ціну на моїх будущих рисунках; велике вам спасибі! бо тут без грошей ще поганше, як меж жидами. Я, нарисовавши дещо, оддавав за самую убогую ціну, так що ж — сміються! Мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти. Отакі тут люде! Шлю вам киргизького Ваксу, або по-нашому Кобзаря. Коли найдеться яка добра душа, то нехай купить, зробить добрее діло, а ціну я йому кладу 50 карбованців; може, задорого, то збавте як знаєте. Буду посилать до вас усе, що зроблю вартого послать, а ви вже робіть з ними, що хочете. Ще посилаю вам оцього гарнадера (це я); згадуйте мене, дивлячись на його, друже мій добрий! Ще ви пишете, щоб розказать вам, що зо мною діялось на Аральськім морі два літа, — цур йому! бодай не діялось того ні з ким на світі! Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене, навіть і нужа, — аж згадувать бридко!

Адресуйте ваші листи на ім’я Герна, а мого імені не пишіть: він знатиме по штемпелю. Бувайте здорові! Як будете писать В[арварі] Н[іколаєвні], то поклоніться їй од мене. Всьому дому вашому низенько кланяюсь.


Щирий до вас

Т. Шевченко


/50/










1850


46. ДО В. М. РЄПНІНОЇ

1 січня 1850. Оренбург


1 января 1850. Оренбург.


Поздравляю вас с Новым годом, молю Господа о ниспослании вам всех благ. Я теперь сижу один-одинешенек и вспоминаю то прошлое, когда мы с вами в первый раз встретились в Яготине — многое пришло в мою грустную бесталанную голову — ужели и конец моей жизни будет так же печален, как настоящий день? В нещастии невольно делаешься суеверным — я теперь почти убежден, что мне не видеть веселых дней, и сердцу дорогих, и милой моей родины!

Для Нового года мне объявили, что следующей весною я должен буду отправиться опять на Аральское море, верно, мне оттуда не возвратиться! За прошедший поход мой мне отказано в представлении на высочайше[е] помилование! — и подтверждено запрещение писать и рисовать! Вот как я встречаю Новый год! Не правда, весело?

Я сегодня же пишу Василию Андреевичу Жуковскому (я с ним лично знаком) и прошу его о исходатайствовании позволения мне только рисовать. Напишите и вы, ежели вы с ним знакомы. Или напишите Гоголю, чтобы он ему написал обо мне, он с ним в весьма коротких отношениях. О большем не смею вас беспокоить. Мне страшно делается, когда я подумаю о киргизской степи — с отходом моим в степь я должен буду опять прекратить переписку с вами и, может быть, на много лет, а может быть и навсегда! Не допусти Господи!

Я недавно вам писал; не знаю, получили ли вы? потому что адрес не тот, который мне прислал на днях Андрей Иванович. Ежели будете писать ко мне, то сообщите свой настоящий адрес — и сообщите адрес Гоголя — и я напишу ему по праву малороссийского виршеплета, я лично его не знаю. Я теперь, как падающий в бездну, готов за все ухватиться — ужасна безнадежность! так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею. Я вас попрошу, ежели можно достать в Одессе — потому что я здесь не нашел — прислать мне Фому Кемпейского «О подражании Христу». Единственная отрада моя в настоящее время — это Евангелие. Я читаю ее без изуче/51/ния, ежедневно и ежечасно. Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни святой Марии, непорочной Матери Христовой, но теперь и это мне будет в преступление. Как грустно я стою между людьми! ничтожны материальные нужды в сравнении с нуждами души — а я теперь брошен в жертву той и другой! Добрый Андрей Иванович просит меня присылать все, что бы я ни нарисовал, и назначать сам[ому] цену — что я ему пошлю? когда руки и голова закованы! Едва ли кто-нибудь терпел подобное горе!

Я вас печалю для Нового года, добрая Варвара Николаевна, своим грустным посланием — что делать! у кого что болит, тот о том говорит. И мне хотя немного отраднее стало, когда я выисповедался перед вами! Кланяюсь Глафире Ивановне и всему дому вашему.

Пишите ко мне в г. Оренбург на имя его благородия Карла Ивановича Герна в генеральный штаб, не надписывая моей фамилии — он узнает по штемпелю.

Прощайте, Варвара Николаевна; не забывайте бедного и искреннего к вам


Т. Шевченка.







47. ДО О. М. БОДЯНСЬКОГО

3 січня 1850. Оренбург


Оренбург. Генваря 3. 1850.


Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш, — давно, давно ми не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а може, вже й ніколи — крий Мати Господня! а думаю, що так, бо мене дуже далеко запровтор[ил]а моя погана доля та добрії люде! Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі — в цім Богом забутім краї! тяжко мені, друже! дуже тяжко! та що маю робить? Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря — плавав по йому два літа, Господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям.

Ось бач, як зо мною діялось. Поїхав я тойді в Київ із Петербурга, тойді, як ми з тобою в Москві бачились, і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть, — уже було й подружіє найшлось. Та Господь не благословив моєї доброї долі! — не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше... рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж солдатами — ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать — нудьга! нудьга така, що вона мене неза/52/баром вжене в домовину! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь? І не знаю за що. Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк — Левицький, привітай його, друже мій добрий! добра, щира душа! він мені в великій став пригоді на чужині! — дай йому мою «Тризну» і «Гамалія», коли вона ще жива, а мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського, добрее зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніколи не побачу! Так щось серце віщує! Пришли і напиши, коли буде ласка, по адресу: в Оренбург Карлу Івановичу Герну — в генеральний штаб, — а мене на адресі не упоминай, цур йому, він знатиме по штемпелю. Оставайся здоров, друже мій єдиний! нехай тобі Бог посилає, чого ти в його просиш. Згадуй інколи


безталанного Т. Шевченка.


А щоб не оставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи:


Як маю я журитися,

Докучати людям.

Піду собі світ-за-очі —

Що буде, те й буде.

Найду долю, одружуся,

Не найду — втоплюся,

А не продам себе людям,

В найми не наймуся.

Пішов собі світ-за-очі —

Доля не спіткалась...

А воленьку добрі люде

І не торговали,

А без торгу закинули

В далеку неволю!

Щоб не було свободного

На нашому полю!






48. ДО В. А. ЖУКОВСЬКОГО

Між 1 і 10 січня 1850. Оренбург


Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить; но мера моего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой. Я писал еще в первый год моего изгнания К[арлу] П[авловичу] Б[рюллову], и никакого результата; бедный он, великий человек! При всей своей великости, самой малости не хочет сделать; говорю не хочет, потому что он может; позволяю себе думать — и первое добро (написание вашего портрета) было сделано случайно. (Простите мне подобное нарекание на великого человека. Печально, что с великим гением не соединена великая разумная добродетель). /53/

Был я по долгу службы в киргизской степи и на Аральском море, при описной экспедиции, два лета; видел много оригинального, еще нигде не виданного, и больно мне, что ничего не мог нарисовать, потому что мне рисовать запрещено. Это самое большое из всех моих несчастий! — Сжальтесь надо мною! Исходатайствуйте (вы многое можете!) позволение мне только рисовать — больше ничего и надеяться не могу и не прошу больше ничего. Сжальтесь надо мной! Оживите мою убогую, слабую, убитую душу! Ежели вы (в чем я не сомневаюсь) напишете графу Орлову или кому найдете лучше, то, Бог милостив, и я взгляну на Божий свет хотя перед смертью, потому что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье. Да, я теперь мог бы описать быт русского солдата не хуже всякого нравоописателя. Печальный быт!.. Что делать?.. Таковы люди вообще, а наши особливо. И скорбут, и казарменная жизнь совершенно разрушили мое здоровье. Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых таких, как я, не переводят. Мне бы хотелось в Кавказский корпус, и врачи тоже советуют; а меня посылают опять на Сырдарью потому только, что там расположен баталион, в котором я записан. Для моего здоровья этот поход самый убийственный: новые укрепления еще не совсем устроенные, плохая вода и жизнь самая однообразная. Если б можно было рисовать, я мог бы ее разнообразить, хоть самому грустно. Бога ради и ради прекрасного искусства сделайте доброе дело, не дайте мне с тоски умереть! Я постараюсь, ежели мне будет позволено, нарисовать для вас все, что есть интересного в этом неинтересном, но пока таинственном крае.


Тарас






49. ДО О. І. БУТАКОВА

Січень 1850. Оренбург


Веневитинова и Кольцова, в одном переплете.






50. ДО В. М. РЄПНІНОЇ

7 березня 1850. Оренбург


Оренбург, 7-го марта 1850.


Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний. Один день был покрыт легкой тенью, но последнее письмо ваше и это грустное воспоминание осветило. Конечно, вы забыли? вспомните! Случайно как-то зашла речь у меня с вами о «Мертвых душах». И вы отозвались чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно, потому что я всегда читал Гоголя с наслаждением и потому что я в глу/54/бине души уважал ваш благородный ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства. Мне было больно, я подумал, неужели я так груб и глуп, что не могу ни понимать, ни чувствовать прекрасного. Да, вы правду говорите, что предубеждение ни в каком случае не позволительно, как чувство без основания. Меня восхищает ваше теперешнее мнение — и о Гоголе, и о его бессмертном создании! я в восторге, что вы поняли истинно христианскую цель его! да!.. Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям! Сю, по-моему, похож на живописца, который, не изучив порядочно анатомии, принялся рисовать человеческое тело, и чтобы прикрыть свое невежество, он его полуосвещает. Правда, подобное полуосвещение эффектно, но впечатление его мгновенно! — так и прозведения Сю, пока читаешь — нравится и помнишь, а прочитал — и забыл. Эффект и больше ничего! Не таков наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно, в личном знакомстве случайно иногда открываются такие прелести сердца, что не в силах никакое перо изобразить!

Я сделался настоящим попрошайкой! что делать? Оренбург такой город, где и не говорят о литературе, а не то чтобы можно было в нем достать хорошую книгу! Вся эта речь к тому, чтобы вы мне (найвсепокорнейше прошу) прислали «Мертвые души». Меня погонят 1-го мая в степь, на восточный берег Каспийского моря в Новопетровское укрепление, следовательно, опять прервут всякое сообщение с людьми. И такая книга, как «М[ертвые] д[уши]», будет для меня другом в моем одиночестве!

Пришлите, В[арвара] Н[иколаевна], ради Бога — и ради всего высокого, заключенного в сердце человеческом; конечно, не надокучая вам, можно бы выписать из Москвы, но увы! Я не могу себе теперь позволить подобной роскоши. У меня давно было намерение просить у вас эту книгу, но, помня тот грустный вечер в Яготине, я не осмеливался. Пришлите ради всего святого!

Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, матери Спасителя. И другая, написать картину распятого сына ее. Молю Господа, чтобы хоть когда-нибудь олицетворились мечты мои! Я предлагаю здешней католической церкви (когда мне позволят рисовать) написать запрестольный образ (без всякой цены и уговору), изображающий смерть Спасителя нашего, повешенного между разбойниками, но ксендз не соглашается молиться перед разбойниками! что делать! поневоле находишь сходство между 19 и 12-м веком. /55/

Молюся Богу и не теряю надежды, что испытанию моему придет когда-нибудь конец. Тогда отправляюся прямо в Седнев и, по мере сил моих, олицетворю мою так долго лелеянную идею.

В Седневской церкве над иконостасом два вделанные в стену железные крюка меня неприятно поражали — и я думал, чем закрыть их? и ничего лучше не мог выдумать, как картиною, изображающей смерть Спасителя нашего. Если не ошибаюсь, я говорил об этом с Андрей Ивановичем. Не помню.

Лазаревский теперь в отсутствии, но вы адресуйте свое письмо в Пограничную комиссию. Он его получит. Это один из самых благородных людей! Он первый не устыдился моей серой шинели, и первый встретил меня по возвращении моем из кирги[зской] степи, и спросил, есть ли у меня что пообедать. Да, подобный привет дорог для меня! Напишите ему. Благодарите его, потому что я и благодарить не умею за его приязнь!

Хотелось бы долго, вечно беседовать с вами, единая сестро моя! но что делать? Почта, как и время, не останавливаются ни для нашей грусти, ни для нашей радости. Адрес мой прежний: К. И. Герну.


Т. Шевченко


До свидания.

Глафире Ивановне и всему дому вашему поклон.






51. ДО А. І. ЛИЗОГУБА

14 березня 1850. Оренбург


14 марта 1850. Оренбург.


Друже мій єдиний!


Я не знаю, що б зо мною сталося, якби не ви! В великій пригоді стали мені оці 50 карб. Розпитайте Ілію Івановича, — я йому пишу. Що значать гроші при убожестві! Якби не ви, то мене б давно з нудьги не стало, а то все-таки, хоч украдучи, та трошки помалюю, а воно й полегша! Не знаю, чи доведеться мені хоть що-небудь намалювать на Каспійському морі, бо мене весною туди поженуть. Якщо доведеться, то пошлю до вас; тільки вже ціни не поставлю, а продасте так, як вам Бог поможе.

От яка моя доля погана! Я, вставши раненько, заходився писать до вас лист оцей; тільки що заходився, а тут чорт несе єфрейтора (звичайно, найнятого, щоб давав знать, бо я живу тепер не в казармах): пожалуйте к фельдфебелю. Треба було лист покинуть, а сьогодня почта одходить. То сяк, то так ублагавши фельдфебеля, вернувся я до хати і захожуюся знову, а часи беруться вже коло першого, то вибачте, коли не все розкажу, що хотілося б розказать, або що-небудь помилюся. /56/

Подякуйте і ви за мене Ілію Івановича за його благородную щедроту, а мені Бога для вибачте! А якщо трапиться мені ще що-небудь прислать до вас, то підписуйте ви самі мою фамілію, циноброю, бо мені не можна.

Усе, що ви з ласки своєї послали, я получив. І Фому Кемпейського получив. Спасибі тому доброму Михайлові, що він таки мене не забуває. Якщо ви знаєте його адрес, то пошліть йому оцей листочок, а як ні, то одішліть В[арварі] Н[іколаєвні], — вона певне знає. Спасибі вам за всі ваші блага! Не забувайте безталанного


Т. Ш.


До 1-го мая адрес мій той самий, а там, здається, треба буде знову мовчать.


/57/




Листи 1839-1850
Листи 1851-1856
Листи 1857-1858
Листи 1859-1861











Попередня     Головна     Наступна            Варіанти             Коментарі


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.