Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Кость ШИРОЦЬКИЙ.
ШЕВЧЕНКОВА НАРЕЧЕНА.
[Лїтературно-науковий вістник. — 1911. — Т. 53. — Січень-март. — С. 275-289.]
Ликерія Івановна Яковлева, а колись просто дївчина Ликера (Полусмаківна), є досї живою особою, що добре знала й була близька до великого Тараса Шевченка.
Сухе і обвітрене лице її було колись гарне, румяне, чорнобриве; тепер на 70 роцї житя Ликера ще утримала на собі слїди колишньої краси, жвавости й балакучости; 20-лїтньою ж дівчиною вона цїкавила нашого ґенїя.
Нинїшнїй вигляд п. Ликери Яковлевої напів-інтелїґентний. То видко з її мови, одежи й манери тримати ся.
Про Т. Шевченка вона оповідає з великим жалем і побожністю.
Шевченкови Ликера стрінула ся в останню пору його житя, по поворотї його з другого заслання, тодї як він носив ся з мрією про свій куток (купував ґрунт і збирав ся класти хату) й родинне жите.
Бажанне одружити ся, як каже О. Кониський в своїй хронїцї „Тарас Шевченко-Грушівський“, цїлий вік не кидало Шевченка. Починаючи з малку, він голубив, жив ним до останку. Ми знаємо його перші мрії за одруженне в Оксаною, що помандрувала за Москалями й десь пропала, заким поет вийшов в люде, після кохання його до Дунї Гашковської (1843 р.) — до Федосії Кошицївни, якій віддаватись заборонили батьки; далї високе і чисте коханне до п. Ускової, Харитини Довгополенкової, Піунівни й нарештї, до дївчини Ликерії.
Се останнє коханнє блиснуло йому радісною прощальною усмішкою після довгих житєвих страждань, але й воно його зрадило, скалїчивши до останку не тільки життє поета, а й самої дївчини, як то судити можна з оповідань п. Яковлевої.
Спогади про Шевченка, записані від Ликерії весною 1910 р. в Петербурзї, через старечу память її, через особливї обставини а може й через неосвіченість їх авторки часто росходять ся з відомими фактами житя поета, а все ж таки дають де-що нового як до Шевченкової біоґрафії так до пізнаня його життя, працї, його взаємин до людей і т. и.
Оповідання п. Ликерії тим більш цїкаві, що Кониський в сво-/276/ їй моноґрафії подібні посвідки поминув зовсїм, мабудь немавши їх, або й невідавши що в Царському Селї кодо Петербурґа в ту пору ще жила ся самовидиця останнїх радощів і болїв Т. Шевченка.
Подаю згадки сеї колись близької до Шевченка особи ще й через те, що ріжні автори не однаково подають біоґрафію і характеристику самої Ликерії *) її все-ж таки з власних розмов і оповідань можна пізнати лекше і скорше.
*) Наталка Полтавка (Зоря 1892. ч. 5), Кулїш, пнї Лобода (Пчела 1875, ч. 5.) й сам Кониський, в характеристицї Ликери не виявляють до неї жадної сімпатії.
Ликерія зачинає своє оповіданнє з історії знайомства з Шевченком. Воно стало ся в Петербурзї в домі п. Карташевських, яким Ликеру пани її Макарови віддали в посаг за своєю дочкою (Карташевською) в Петербурґ.
Петербурґ в ту пору (кінець 50-х років XIX в.) сильно інтересував ся Україною й ось Ликері випадає декоративна роля Українки в крузї лїтератів, що ходили до Карташевських до їх дому на великій Московській вулицї. Ликеру, що прислужувала гостям, пани одягали в гарне українське убраннє.
Там у товаристві лїтератів, що збирали ся у Карташевських два рази на тиждень, Ликеру примітив Шевченко. В оповіданню Ликерії про сї лїтературні сходини у Карташевських Шевченко виступає яко центральна фіґура: за ним завше посилали підводу удїляли йому багато уваги.
Тут оповіданнє Ликерії з правдою не розходить ся, бо Шевченко будучи чудовим бесїдником, співаком, поетом і художником, був бажаним гостем в самих аристократичних домах. Його всюди запрошували й навіть скликали за для нього гостей.
Мусимо повірити й тому, що зазнайомив ся Шевченко з Ликерою у п. Карташевських, а не десь инде, як то гадає О. Кониський (він відносить се знайомство до Кулїшів в Стрільнї), і не 1860 р. а ранїще.
З слів Ликерії се видко досить ясно. Ликеру Т. Шевченко ще тодї знав, як вона прислуговувала за столом й подавала йому одежу у п. Карташевських, бо навіть завше давав їй за то багато грошей „на чай“. Ликеру також посилали пани з листами до Шевченка й він теж давав їй що разу по карбованцю. „Ти, каже пішки прийшла ? — Пішки. — А, така гарна дївка тай пішки ходить. Наж тобі на підводу !“
Ся іменно пора знайомости Шевченка з Ликерою підвержуеть-/277/ся й де-якими писаними згадками. П. Лобода 1), наприклад, відносить сю пору до 1859 р. так само як і Ликера: Тарас признав ся сестрі пнї Лободи в р. 1859, що він вже був закоханий в дївчину Луцьку (Ликерію).
Як саме ся знайомість стала ся, п. Яковлева оповідає в подробицях. Там, по її словам, була посередницею і бона Карташевських і Іван Турґенєв був замішаний.
Взагалї, можна гадати, що залицяннєм Шевченка до Ликери інтересувала ся цїла компанїя, що збирала ся у Карташевських. А в числї тім був Костомарів, Жемчужнїков, Анненков, „що женив ся на тій що сватали за Шевченка“ і Турґенєв.
Шевченко вперед довго збирав ся до освідчин.
Вони стали ся, нарештї, лїтом 1860 р. у Стрільнї під Петербурґом, куди вибрала ся була на лїто п. Кулїшева з своєю сестрою Надїєю Забілиною. Кулїші були взяли до себе на лїто Ликерію, бо пани її виїхали за кордон.
У день 27 липня на Кулїшові іменини Шевченко сказав Забілиній й Кулишевій що хоче взяти Ликеру. Тодї ж він освідчив ся і самій Ликері.
Ликері — простій сїльській дївчинї — особливо подобала ся як то видко з нижче наведених згадок, ласкавість... поета, яка тим більш її розворушувала, що пробуваннє у Кулїшів здавало ся тяжким. Ликері не подобало ся, що Кулїші її примушували до роботи 2).
Мабуть що противенством своїм Ликера не сподобалась Кулїшам. Через те Кулїшева почала намовляти одно на другого, як Шевченка так і Ликеру (Шевченко, як відомо, тяжко вражений тим, був перестав навіть ходити до Кулїшів).
Не знати, які саме вади в Ликері знаходила й виставляла на увагу Шевченкови п. Кулїшева. Можна думати, у всякому разї, що простосердна сїльська дївчина Ликера в Петербурзї була вже трохи попсована, бо й сам Шевченко хотїв звернути її з розпуття на добрий шлях 3)! Кониський тут має на оцї охоту Ликери до залицянь, про що згадує й сама Ликера. На лакея (з ними вона загравала ще бувши у Карташевських) вона врешті проміняла й самого Шевченка, хоч се ще не говорить за її розпустність.
1) Пчела 1875, ч. 5.
2) Инакше і бути не могло, бо вона перейшла до Кулїшів як наймичка. У Карташевських вона звикла до роскошів, там як бачимо з згадок Ликерії, величали її на „ви“, — тим то й тяжким їй здавало ся носити воду та мити підлоги.
3) Кобзарь, 1876 р. т. I стор. 366. /278/
В тім самім негарне Ликери бачила, видимо, й Кулїшева. Сюди вона додавала ще охоту Ликери бути панею й навіть те їй не подобало ся, що Ликера будучи зарученою завше ходила з квіткою. За ту квітку Ликері вийшла неприємність.
Про всякі вади Ликерії п. Кулїшева пише Макарову за границю, при чім гадає що їх або „неволя прищепила Ликері, або вона вже родилась попсованою на світ“ 1).
Заким Макаров мав прислати свій дозвіл на відданне Ликери, Шевченко, не сподіваючись на його відмовленнє, хотїв забрати Ликеру до себе, але пани тому противились. Се, само собою, ще більше підляло гнїву й ненависти в душу Ликери й того то в її оповіданню так дістаєть ся Кулїшам.
Макаров в решті, як відомо, дав свій дозвіл на шлюб Ликери й радо відпустив її на волю; одначе п. Яковлева тому перечить, бо згадує за якийсь наче б то процес з панами з адвокатом й доказуванем її не мужицького (кріпацького), а козацького походження.
Як би то не було, а одруженне Шевченка з Ликерою було вже порішене. Шевченко вже писав про то на Україну. Наміри його були цїлком серіозні. В листї до Варфоломея Шевченка 2) він пише, що Ликера розумна, не говорить по московському й що вона йому зовсїм до пари. Він просив Варфоломея: „З осени як обробиш ся з полем і обкопаєш наше будуче кішло, вибери на тому кішлі найкраще місце і посади яблоню і грушу на память року 1860 липня 28“.
1) Чалий стор. 165.
2) Основа 1862 р. кн. VI, стор. 20.
При тім листї були вірші :
Посажу коло хатини
На спомин дружинї
І яблоньку і грушечку
На спомин єдиній.
Про сей факт (яблоню і грушу) згадує тепер і сама Ликера.
На доказ своєї прихильности до Ликери, Шевченко подавав їй дарунки й готував цїлу виправу.
Всі ті дари Шевченка Ликера зараз памятає, здаеть ся, чудово, — лиш тут знов спомини її не зовсім сходять ся з посвідками инших джерел.
П. Кулїшева, наприклад оповідає, що першим подарунком Шевченковим була граматка і хрестик. Доказуючи, що Ликера віддавала ся за Шевченка з користи, п. Кулїшева каже, що перший да-/279/рунок від Шевченка їй не сподобав ся: вона лиш дістала його, зараз почала шукати проби на хресті — чи з чистого він металю. Але Яковлева відкидає се, зазначаючи що то був хрест деревяний, лиш штучної роботи.
Так само біоґрафи Шевченка кажуть, що Тарас потім як перевіз Ликеру з Стрільної, то подарував їй одежу, коралі і гроші. Кониський сей останнїй дар відкидає (ст. 354), але ж сама Ликера каже в нижче наведеному оповіданю, що гроші таки були їй даровані. Вона описує їх й памятає навіть скриньку, де вони були сховані.
Що до кількости грошей, то біоґрафи називають дві сотнї рублів 1). Сю суму Ликера виправляє на 500.
Ціїаві також подробицї Ликериного оповідання про убори, які їй справив Шеченко 2). Як що приглянутись до їх кольорів, назвиськ і форм, то не трудно помітити, що робили ся вони по рисункам самого поета: сї самі убрання Шевченко приписує дїєвим особам свого „Назара Стодолї“.
Від п. Кулїшів з Стрільної Шевченко забрав Ликеру, бо там раз що вона захорувала, а друге що її пани не переставали тероризувати, виставляючи Шевченка як не підхожого до неї.
Сї наговори панів Ликери не можуть бути нїчим заперечені, бо вони навіть стали поводом до написання вірша (6 серпня 1860 р.):
Моя ти любо!
Мій ти друже...
Випливає знов питаннє про те, куди Тарас Григорович перевіз свою наречену?
З листа його до Макарова 3) видко, що він перевіз її до Катерини Іванівни Іванової, сестри ґрафині Толстої. Кониський одначе каже, що того не було, а що Шевченко мав лиш охоту перевезти Ликеру до Іванової. Юнґе, небога Іванової, додає сюди, що Іванова лиш помагала Шевченкови знайти помешканнє недалеко від себе. До Толстих, як то оповідає ще Наталка Полтавка, Ликеру не міг Шевченко завезти, бо ґрафи були тодї за кордоном. 4) На все се Ликера рішуче запевняє тепер, що, Шевченко був перевіз її іменно до своячки Толстої.
1) Зоря 1882, ч. 5, ст.
2) Вона забула додати ще про терновий вінок, за який оповідала д. Брешко-Брешковському в 1905 р.
3) Чалий, ст. 168.
4) Кониський. Т. Шевченко-Грушівський, ст. 352 — 353. /280/
На окремім мешканні Шевченко що-дня навідував Ликеру, але ніколи не сидїв у неї пізнїше як до 9 години вечіра.
Ликера так само ходила й до Шевченка в Академію.
Любила чи не любила Ликера Шевченка, се ми бачимо з її слів, що він їй лиш подобав ся. Кулїшам вона казала, що не хоче йти за старого, але все таки піде на злість дївчатам Карташевським. Що ся злість була у неї, видко й з слів самої п. Яковлевої; але й то правда, що вагання її — йти за Шевченка чи не йти — виходили з намови панів. То дуже добре видко з слів її оповідання, де Ликера каже, що їй було страшно від тих наговорів.
Зате серіозність Шевченкового чутя до Ликери лежить за межами всяких сумнївів; що він до всього брав ся цїлком серіозно, свідчить хоч би той факт, що для будучого мешкання свого в парі з Ликерою він наготував навіть палива.
Може на добре, а скоріще на зле те коханнє Шевченка з одного боку й ваганнє та боротьба Ликери з своєю совістю й чутєм з другого боку скінчили ся повною катастрофою: Ликера по довгому обдумуванню свого положення, відговорювана й настрахана з боку приятелїв Тараса Григоровича, що раді були йому найти кращу пару, з своєї кімнати найнятої Шевченком раптом виїхала назад у Стрільну. Найближчою-ж причиною тому був, кажуть, гнїв Тараса Григоровича на Ликеру за неохайність 1).
Кониський думає, що се стало ся 14 вересня; 18 вересня поет вже писав про те, що йому було не шкода душі для Ликери, а тепер шкода нитки для неї 2).
Се справедливе обуреннє Т. Шевченка знати й з споминок самої Ликерії.
Шевченко після того у Кибальчичів мав з нею зустріч і там у тяжкій сценї звелїв її вернути подарунки 3). По словам Ликери, в ролі посередника між нею і поетом виступав ще Маркович, чого з инших джерел ми не знаємо.
Тут всю вину свого побігу від Шевченка Ликера кладе на себе, що „була дурна й не знала, хто-то був Шевченко“, та ще на Кулїшів й Карташевських, які виставляли Шевченка яко сибіряку. Що значив Сибір в ту пору — не трудно втямити. То було місце заслань правих і винуватих, місце плачу, горя й знущання дужчого над слабшим, неправди й тьми над світом і правдою.
1) Кониський, стор. 354.
2) Кіевская Старина 1885, кн. II, стор, 356.
3) Кониський. op. c., 356.
Тим /281/ і не диво, що Ликера налякала ся слова: „сибіряка“. Тільки навряд чи могла б така характеристика Шевченка виходити з уст, напр., Кулїшів. Швидче могло-б бути так, що перелякана дївчина дійшла до того переконання про Шевченка своїм несвідомим розумом, бо сама каже, що Шевченко не раз оповідав її про своє засланнє.
Від слів Ликери, правду треба мовити, дістаєть ся врешті не дуже користне для неї вражіннє. Вся ота боязкість до Карташевських і Кулїшів, її легковірність і непостійність говорять за розумову убогість дївчини Ликери, її рабську прибитість і якусь не зрозумілу кумедну непостійність, що переходить від згоди на шлюб з поетом до відмовлювання від нього, а після скінчить ся замахом на своє життє під вливом його смерти.
Цїкаво, справдї, приглянути ся, як у голові простої дївчини уміщали ся й переломлювали ся ті оповідання Шевченка про своє засланнє. В уяві Ликери виступає чогось і цариця Катерина, і Клєйнміхель з рогами (на картині), тюрьма з страшними кайданами (портрет Шевченка з підписом „як бачите“) й таке подібне.
Уривки якихось пісень чи віршів самого Шевченка, які тут наводить Ликера, одначе, варті уваги, так само як цїкаві її спогади про зовнішність Шевченка, обстанову його житя, його роботи (малярські), знайомства й т. и.
Що до знайомства Тараса Григоровича Шевченка, то до кругу його Ликера опріч згаданих вже Костомарова, Жемчужнїкова, Аненкова й инш. вводить ще якогось художника Крюкова, і дає також імя Федора — слуги поета, за якого він згадує часом у листуванню з приятелями.
В оповіданню про портрет Клєйнміхеля, намальованого з рогами, Ликера дає нову версію ходячого анекдоту про те, як Шевченко, бувши крепаком ще, продав був замовлений йому якимсь ґенералом портрет на вивіску в „цирульню“. Ґенерал, кажуть — розсердив ся й вдав ся до Енґельгардта, щоб відкупити в нього Тараса. Тодї наче б то друзї Шевченка поквапили ся з його викупом 1). Се оповідане Маслов чув від Жемчужнїкова й від княжної Рєпніної. Його підтвержує Чалий 2) і Мартос 3), але се. як правдиво уважає Кониський, мандрівний анекдот.
1) Кониський. Op. c., 71.
2) Чалий. Ст. 30.
3) ВЂстникъ юго-зап. и зап. Россіи. Стр. 42.
Так само мітичний і другий згаданий Ликерою вже автопорт-/282/рет Шевченка (голим) з підписом: „як бачте“. Про такий самий портрет оповідає Петро Мартос в своїх „Эпизодахъ изъ жизни Шевченко“ 1) й живий ще досї небіж поета Григорий — син Лаврентия Шевченка. Такий портрет він нїби то бачив разом з самим поетом в 1860 р. у Забілів коло Борзни на хуторі Сороцї (в солдатській шинелї і в кайданах) 2). Про сей портрет Кониський відзиваєть ся так само скептично. Але мабуть що в оповіданнях про нього є доля правди, бо серед картин Шевченка є цїлий цікль робот його — відомих під назвою „походженія блудного сина“ 3) які наповнені голими, часто у кайданах салдатськими фіґурами, серед котрих стрічають ся й постати зхожі на самого поета 4).
Приведена сюди мандрівна лєґенда про те, що Шевченко, будучи характерником, міг переносити ся з місця на місце чародїйною силою намальованих ним предметів, говорить нам лиш про ті впливи, які робить чарівлива поезія Шевченкова на уми простого народу, з якого вийшла була Ликера й сам поет.
Мешканнє Шевченка в Академії Штук на Університетському побережі Василївського острову в Петербурзї Ликера описує правдиво, бо ту обстанову його кімнати, окрім відомих нам описів її 5) і нагадує ще портрет Шевченка роблений Мікєшіним. На стїнї у Тараса висїв портрет Ликери (се бачимо як з оповідання п. Яковлевої, такі з Мікєшіновського образу), сила книг на стільцях і столї та ґітара. Так само Шевченко змальований у Мікєшіна в одній сорочцї без верхньої одежі, як його заставала вдома Ликера 6). Портрет Шевченка роблений Мікєшіним був видрукований у I випуску „Кобзаря“ Мікєшіна.
Там же був виданий і великий портрет дівчини 7), за який вона згадує в нижче наведених споминках. Там риси лиця Ликерії спадають як раз з оповіданнєм про неї Івана Турґенєва, який зове Ликеру „свіжою, молодою, трошки необтесаною, не вельми гарною, але по сьому привабливою, з прегарною білявою косою і з якоюсь не то гордовитою не то спокійною постатною фіґурою, властивою Українкам“ 8).
1) Там же 1863, кн. І.
2) „Огонек“ 1904 р. № 34. Пархоменко. „Родственники Т. Шевченка“.
3) В Чернигівському муз. ім. Василя Тарновського.
4) Порівн. також лист Шевченка до кн. Рєпніної 24 жовтня 1847 р. в „Кіевскій Старинї“ 1893 р. кн. II, 262.
5) „Кіевск. Старина“ 1889 р. II, ст. 731.
6) „Кобзарь“ Мікєшина. Сп. 1896, в. І.
7) „Кобзарь“ Мікєшина. Сп. 1896. в. І.
8) Там-же — вип. 2. /283/
Якийсь варіянт сього портрету, а може вирізана з якого журналу копія з нею зіставалась після у Ликери й була вкинута в піч її чоловіком, що оженив ся з нею через два роки після смерти Шевченка.
Коли стала ся кончина поета, прискорена може невдалим коханнєм сього чуткого й ніжного чоловіка, Ликера навіть того не знала. Се видко з її оповідання.
Після смерти поета Ликера жила не в дуже великих роскошах.
Вона вступила на службу до французького модного маґазину, де зачісувала куафюри паннам і паням та краяла сорочки ріжним там офіцерам гузаринам, що охочі були й залицяти ся до неї. Раз одному офіцерови Ликера дала поличника. За те хазяїн зробив їй увагу, але Ликера так обурила ся, що хотіла від нього втїкати. Француз насилу умовив її залишити ся, бо вона була добра майстерка.
В тому магазинї Ликера зійшла ся з будучим своїм чоловіком фризієром Яковлевим, на якого проміняла, врештї, Тараса Шевченка.
В Царському Селї вони (Яковлеви) відчинили свою фризієрню.
На свому хлїбі Ликера багато набідила ся через пожежу, через дїтей 1), через знущання пяного чоловіка, що вкинув у піч останню памятку Ликери про колишнє коханнє до неї українського ґенїя — її власний портрет, роблений Шевченком.
Коли долїтнїй і старій вже Ликерії Яковлевій помер її чоловік (здаєть ся перед 1905 р.), то вона жила сама якийсь час в Царському Селї з свого шитя, яке чудово вправляє й зараз.
Тоді з більшою силою прокинули ся в неї спогади про Шевченка. Вона зявила ся до д. Брешко-Брешковського, який був дав за неї мало ким зауважену публікацію в „Огоньку“ (за 1904 р. № 19), а після поселила ся в Канїві, де відвідує могилу Шевченка, прибираючи її квітками й доглядаючи за порядком.
Там її знають під іменем Шевченчихи.
1) Тепер їх живих в пятеро. /284/
Спомини про Т. Шевченка п. Ликерії Яковлевої (Полусмаківни).
Я родилась в Липоврогах Чернигівської губ. (Нїжинського уїзду).
Була я кріпостная у панів Макарових. А дочка Макарова Карташевська взяла мене в Петербург. Там на Большой Московской (вулицї) Карташевські мали свій дім.
Карташевські мене одягали в малоросійську одежу і все бувало (я) прислужую за столом. Одних стрічок було на менї яких пів сотнї аршин та з десять низок намиста.
Я гарна була. Ото гостї як наберуть ся до нас (Карташевських), то лакеї всї аж мруть. Грають в лакейськой на гармонії, — а я вибіжу та накручу їм голови і йду прислужувати.
У Карташевських були лїтеральні вечери. Пани там збирали ся два рази на тиждень і Шевченко приходив. Там бував Турґенєв, Жемчуженко, Костомаров — багато (бувало), а Кулїша ніколи не було. Аненко бував ще. Він женив ся на тій що сватали за Шевченка. Тут я з ним (Шевченком) познакомилась.
Шевченка я бояла ся, але знала що він важний пан, бо за ним завше посилали карету, як його нема. Він ходив постоянно в кожусї і в шапцї і, бувало, завше менї гроші дає, як його одївати. Або ходить по хатї, як я за столом прислужую і дивить ся на мене. Я почала встидати ся; лиш він прийде, а я вже боюсь показати ся.
Я нї з ким з тих панів не балакала, бо не мала права.
А після Тарас Григорович менї усе розказував: як козачком був, як люльку заладжував, як втїкав, по бурянах ховав ся та картинки писав, — як дяка бив з хлопцями. Все було — веселий, як балакає, а ходив смутний.
Був він (Шевченко) собі середнього росту — такий мужественний, здоровий чоловік; чорні вуса. Ходив до Карташевських у піджаку.
Я подавала йому одежу; то не хтїв щоб помогати; каже: „сам одїну ся“.
А Турґенєв раз питаєть ся мене: „нравить ся вам Тарас Григорович?“
На лїто Шевченко їздив на дачу в Канів. Одну зиму ходив до Карташевських, а на лїто поїхав. Мої пани були на дачі в Лїсному Корпусї, а зимою він (Шевченко) приїхав.
Мене посилали з письмами-то Турґенєв бувало, ніколи нїчого не дасть — був такий понура, а Тарас по карбованцю давав. „Ти, каже, пішки прийшла?“ — „Пішки“ — „А — така гарна дївчина тай ходить пішки! На ж тобі на підводу!“ /285/
Панї моя бувало спитає : „А що, вам нравиться Шевченко?“
Яж не знала про що вона питає.
На веснї Карташевські виїхали за границю, а мене відали Кулїшам. Вони жили в Стрельнї на дачі.
Погано менї було, бо заставляли воду носити і поли (підлоги) мити. Я ходила в дїрявих черевиках і обірвана.
Тарас Григорович приїздив сюди на пароходї що дня. Здалеку видко як йде.
Я раз сижу на крилечку та співаю пісню: „Де мій милий чорнобривий коня напуває“... А він (Шевченко) підкрав ся тай каже: „а де-ж твій милий ?“ Я нїчого не знала... Я тодї жила в Стрельнї з Кулїшихою, і було менї дуже погано, а він прийде й пожалує.
Тарас Григорович їздив до мої знакомої. Вона в нас (Карташевських) жила — бонна. Я до неї було ходила в гостї. То він ходив до неї й переказував що, щоб передала мені.
Якось ранком він приїхав (в Стрільну) й довго ходив в саду з Кулїшихою а я чистила дорожки. Каже Кулїшиха: „Принеси води Тарасу Григоровичу“ — а сама пішла.
Він випив воду й каже: „Сїдай коло мене“, — „Не сяду“.
Він нахмурив ся й я сїла.
Каже: „підеш за мене?“ Я сказала, що піду.
Він написав Макарову (за дозволом), а через недїлю був отвіт.
Тарас Григорович менї правив ся.
Тогдї я була зовсїм дурна й не знала який він великий чоловік. А Кулїшиха: каже „Ти не знаєш його. Він Сібіряка й пяниця“. А я його нїколи не бачила пяним.
Один Маркович все знав за Тараса.
Брешуть, що він пив дуже горілку. Так менї аж досадно, що брешуть і нїщо так не досадно.
Він менї подарунки подавав.
Ото він менї привіз з Федором перший подарок — шість пар кізлових черевиків на шнурках, бо мої були з пальцями, і плед привіз, а після книжечку і деревяний хрестик гарної роботи.
То я все посля назад послала.
Питав вперед: „чи підеш за мене?“ Кажу: „піду“. Він каблучки привіз. А на другу недїлю привіз Євангеліє в білому перепльотї і з золотими замками. За тим, привіз менї три низки коралів і сережки з медальонами. В одному (медальонї) хрест з жемчужними віточками, на другому — в жемчузї серце й Мати Божа жемчугом всипана. І останній раз (привіз) скриньку малахітову й там 500 карбованців пятачками. Тогдї я йому відіслала (гроші), лиш ключик залишила. А попереду, ще раньше подарував іконочку /286/ Божої Матери, а з другої сторони написано: „Спаси і сохрани її“. Пожар у мене як був то це погоріло.
До шлюбу (Шевченко) справив менї одежу.
На корсетці золоті ґудзики. Спідницю шовкову голубу і білі черевики, — і візітну одежу: шовковий білий козакин з голубою підкладкою і широкими рукавами з прорізами — золоті ґудзики і білу шляпу.
Тілько я йому все відіслала. Каблучку послала — бояла ся Карташевських — і корсетки. А придане він купував все і давав в дім André на Морской (вулицї) шити: пальто сріблясте і пальто біле, а корсетку підвінечну — бархатну, блакітну, з червоною і срібною лентою. Ящичок був прислав — там пудра і всяка всячина, хоч то менї було не потрібне.
Він все казав: „давай повінчаємось“, а з-за границї писали — підождати.
Як обявили менї, що я вольна, він поцілував мене і каже: „тепер, Ликеро, ти така як всї люде“.
Після перевіз мене до свояченицї Толстої. Та Толстая питала мене „Чи любите Шевченка?“ Я казала що не знаю.
Як приїхала сестра до Толстої, то Тарас Григорович наняв кімнату на Васильєвском Острові, й квартиру найняв там, щоб переїхати як подружимось і дров купив багато...
При менї Тарас мало писав.
Бувало прийду до нього в Академію (Штук) чаю напю ся й він каже: „йди до дому“.
Обід менї хтось приносив, а я не знаю звідки; знаю лиш, що був добрий обід: все було що хтїла.
Потім (по обідї) Тарас прийде до мене. Лондо возьмем тай їдемо катати ся.
Йому ґрафиню сватали і його не пускав до мене Макаров — той пан, якого я була кріпостная, хоч я й не була кріпостная, бо я була козачка і тодї дізнала ся про те, як визволила ся.
Грошей я мала 35 рублів. А найшов ся такий адвокат. Каже: „це буде коштувати 60 р.“ Я йому кажу, що нічого не маю. „Якось то буде, говорить“ й за сім рублїв зробив, що я відійшла від панів.
Вони (пани) не хотїли, щоб я йшла від них, а — як вибралась — усе відняли від мене.
Я прихожу, було, до Шевченка в Академію на Васильевский остров, а він малює. Що він малює — глянути бою ся. Знаєте, художник Крюков в Смоленську — той знав усе.
В Академії жив Тарас Григорович у втором етаже, а потім /287/ на горі, тільки я не бачила; ту ж (першу кімнату) бачила. Там світло було. Тут він вмер.
Хата завалена. Господи! вся хата завалена бумагами та картинами. Скрізь бумаги — і на столї і на стульях.
Де він спав, одягав ся, тої хати я не бачила, бо тут все сидїв... і мій портрет на стїнї повішав.
Він мене написав в довгих сережках і стрічка була на голові. Той портрет я тримала, а як відала ся, то чоловік побив (його).
Як робив Тарас Григорович, то сидїв в одній сорочцї; рукави розірвані. Але то він робив дїло. За неохайність брешуть і що горілку пив — брешуть.
Кажуть, Тарас в Канів було приїде, — а там був шиньок. Прийде й каже: „ну, хлопцї, наріжте курчат“, то вони наріжуть і балюють, а без горілки.
Великих картин не було у Шевченка.
Такі в нього були штучки (мольберт?); то він сидить та там малює пензликом, а мене посадить напроти. Я дивлю ся.
Очі він мав сиві, а вуса чорні, ніс тупий був, широкий.
Тарас був добрий до мене. Як прийшла перший раз, то дуже зрадїв: „Федоре, каже, моя молода прийшла. Давай нам хоть чаю“. Сам він пив чай завше з ромом, а мінї кофе: „чого хоч?“ Я не знала чого хтїла. Федір нанїс всього. То його лакей був.
Говорив Тарас все по українськи. Каже: „Як я розумію вас — ви славянин — то розумійте мене“. Українців тогдї любили в Петербурзї; були так в славі, що й кімнати прибирали (по українському).
Це Тарас тогдї вже з неволї вернув ся.
Розказував, що за царицю Катерину був в неволї. Проказував такий вірш.
А другий раз за те (був в неволї): Знаєте Клейнміхель був мінїстр. А він йому (Шевченкови) заказав патрета за 500 р. Тарасови треба грошей, а він не йде. А Тарас взяв на виставку портрет тай роги приробив. Раз цар йде по виставці тай каже до Клейнміхеля: „це що таке?“ А він: „винуват, Ваше Велїчество“! Після він зробив так, що на Сибір Тараса запровадили.
Одна ґрафиня питала Тараса, як він в тюрмі жиє; а він намалював себе голим разом з салдатом; „як бачте“ написав.
Розказував як він друкував (писав)? у тюрмі та за холяву ховав. Передавав сюди. А послїднїй раз ґраф Толстой його визволив. Тарас мене перевіз до його свояченицї. /288/
Як він мене любив! Він був перший після батька і матери.
А після як відіслала подарунки, то розсердив ся. Каже:
Я думав, що то з овчари овчата,
А то задрипані дївчата.
Так віршом і сказав і почав сердитись.
Дивую ся — як він знав що зо мною буде:
Я, каже, в неволї, а ти вдовою;
Ходимо та поглядаємо один на другого.
Як він знав усе! Старець один розказував: Він (Шевченко) було як намалює щось там на стїнї — то сяде та й полетить.
Мінї вже все було прислане: і підвінечне (знаряддя) і 500 рублів. Я йому назад послала, бо бояла ся, що пані Карташевська відбере. Я не сама відносила, а послали пани з горнічною. А він не знав, що я не сміла не послати.
Я втїкла з свої кімнати до Марковичів і казала, що не піду за него. Через Марковичів Шевченко вговорював мене...
Мінї дивно то, що він в Каневі лїг. Чом він не написав — де вродив ся, щоб в Кириловцї — поховати.
А в Каневі ще є за Днїпром Прохоровка. Там один жив його (Тарасів) знакомий; то там дуб є; була на нїм кровать зроблена, на дубі. Там Тарас Григорович спав, ночував, малював і друковав.
Я спорилась з одною панночкою. Вона каже за Тараса, що таке время було, що він один був вищий над людьми, а що тепер є розумнїщі. Дурна якась.
Як він вмер, то Карташевська питає: „Чи хотіли б бачити Тараса Григоровича? „Хочу“ кажу. „То царство йому небесне!“...
Я вкинула ся в річку, — побігла через Неву й провалила ся, а Москаль йшов, то поспів мене витягнути. Я в Обуховськой больніцї місяцїв чотирі лежала і не попрощала ся з Тарасом Григоровичом і не бачила.
Як би не казали мінї, що він був в Сїбірі, то б я не жалувала тепер. Коли ж Макаров хотїв собі мене приобрісти!
Казали мінї пани: „Ти хочеш бути панею, а сама не знаєш, що йдеш за Сїбіряку“.
Я не пішла, а все була таки панею.
Я молода була. В модному маґазинї служила у Француза. Зачісувала дам, краяла сорочки. До мене офіцери приставали. Я одному дала пощочину Хозяїн-Француз — зробив виговор. Я думала втїкати з маґазина, але Француз впросив мене, бо я добре робила.
Я молода була і гарна. Чоловіка мала. Ми мали в Царскому /289/ Селі парикмахерську. Дїтий було багацько. Треба було жити й я тримала учениць. А прийде хто до чоловіка прибирати ся, то я вийду й якусь роботу свою панам продам то флакон духів. Раз купила фортепяна, в двір принесла, а до хати чоловік не пускає. Каже: „нащо купила шарманку?“ Дїти йому надоїли, ученицї надоїли, робота надоїла.
Було горе й тепер горе.
Вийду тепер в Каневі на могилу (Тарасову), а всї так і шепчуть : „Шевченчиха пішла, Шевченчиха пішла“! І чого вони вязнуть до мене?!
[Кость Широцький. Шевченкова наречена. Спомини про Т.
Шевченка п. Ликерії Яковлевої (Полусмаківної) // Літературно-науковий вісник. — 1911. — Т. 53. — Січень-березень. — С. 275-289.]
© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/)
1.VII.2009
