Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 98-113.]

Попередня     Головна     Наступна





В — Вє


«В ГАРЕМІ» (брістольський папір, акв., 24,7 × 20; папір, ол., 30,4 × 37) — два твори Шевченка з однаковою назвою. Акварель виконано 1843. Внизу ліворуч червоною фарбою дата й авторський підпис: «1843. Т. Шевченко». На звороті чорнилом: «В гаремі». До твору є чотири ескізи Малюнок олівцем та ескіз до нього Шевченко виконав не раніше 21.V 1858 в Петербурзі. На звороті малюнка вгорі чорнилом напис: «Турок з одаліскою», поряд олівцем іншою рукою: «1859. Тарновський». Обидва твори і всі ескізи зберігаються в ДМШ. На сюжет «В гаремі» був ще малюнок сепією, але він не зберігся (значився в описі речей, що залишилися після смерті Шевченка на його квартирі).


«В КАЗЕМАТІ» — цикл поезій Шевченка, написаних, крім вірша «Згадайте, братія моя», в казематі «Третього відділу» в Петербурзі під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства між 17.IV і 30.V 1847. У казематі написано тринадцять поезій: «Ой одна я, одна», «За байраком байрак», «Мені однаково, чи буду», «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу?», «Ой три шляхи широкії», «Н. Костомарову», «Садок вишневий коло хати», «Не спалося, — а ніч, як море», «Рано-вранці новобранці» «В неволі тяжко, хоча й волі», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Косар» (назви подаються за останньою редакцією в «Більшій книжці»). Первісний варіант цих творів — в окремому автографі (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Весь цикл Шевченко переписав до «Малої книжки» (захалявної книжечки 1847) в Орській фортеці, додавши як заспів новостворений вірш «Згадайте, братія моя». До «Більшої книжки» поет вніс цикл у Москві 18.III 1858, надавши йому назву й присвяту: «В казематі. Моїм соузникам посвящаю». Вірш «Не спалося, — а ніч, як море» до «Більшої книжки» не переписано.

Протягом 1858 — 67 всі вірші циклу опубліковано в різних виданнях. Казематним циклом починається новий періоді творчості Шевченка — від арешту 1847 до звільнення з заслання 1857. У циклі — думки, настрої, життєві спостереження Шевченка, характерні й для наступних поезій періоду заслання. Тут уперше з’являються мотиви неволі, в яких настрої туги за батьківщиною поєднуються з утвердженням незламності революц. переконань поета, його вірності визвольним ідеалам. За жанровими формами цикл — ліричні медитації, алегорії, ідилії, варіації на народнопісенні мотиви, романтичні балади, віршовані діалоги тощо.

Літ.: Ващук Ф. Редакційна робота Шевченка над циклом «В казематі». В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966.

Ю. О. Івакін.


«В НЕВОЛІ, В САМОТІ НЕМАЄ» — вірш Шевченка, написаний наприкінці 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 56 у захалявній книжечці 1848). До «Більшої книжки» твір переписано 1858 у новій стислішій редакції. Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журн. «Основа» (1862, № 7). Вірш пройнятий глибоким трагізмом. Тема неволі розкривається тут передусім як тема самотності. Доля засланця, відсутність листів від друзів, одноманітність життєвих вражень під час довгої зимівлі на Косаралі часом викликали в поета дещо перебільшене почуття своєї самотності й сумні настрої.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


«В НЕВОЛІ ТЯЖКО, ХОЧА Й ВОЛІ» — вірш Шевченка, десятий з циклу «В казематі». Записаний в окремому автографі циклу (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), у «Малій книжці» та в «Більшій книжці». Датується між 19 і 30 травня 1847. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 5). Тут, як і в вірші «Мені однаково, чи буду», від якого бере початок тема неволі в Шевченковій ліриці, мотив нарікання на долю поєднано з мотивом любові до України.


ВАВРА (Varva) Емануїл (1839 — 91) — чеський літературознавець і перекладач. Переклав багато творів російських письменників і написав ряд статей про них. Деякі дослідники укр.-чес. літ. зв’язків вважають В. автором розвідки «Тарас Григорович Шевченко, малоросійський поет», опублікованої в журн. «Kvety» («Квіти», 1865/66, № 35 — 37), в якій уперше в чес. критиці подано докладні відомості про укр. поета. В статті наведено укр. мовою уривок з поеми «Єретик» (присвята П. Шафарикові), а також 66 рядків з поеми «Гайдамаки» в перекладі чес. мовою. В тому самому журналі (1865/66) вміщено й баладу Шевченка «Тополя» в перекладі Ваври.


ВАГИЛЕВИЧ Іван Миколайович (літ. псевд. — Вагилевич Далибор, Волк Заклика; 2.ІХ 1811 — 10.VI 1866) — український письменник, фольклорист і етнограф, один з перших галицьких просвітителів. Виступав з віршами, публікаціями фольклорних творів і фольклористичними дослідженнями в альм. «Русалка Дністровая» та ін. виданнях. З поемою «Мадей» та ін. творами В., надрукованими в «Русалці Дністровій», Шевченко ознайомився наприкінці серпня 1843 в маєтку П. Лукашевича. Про це П. Лукашевич повідомляв В. листом 21.IX 1843, в якому висловив намір передати через Шевченка до Петербурзького Цензурного комітету «Літопись Львівську». Очевидно, намір залишився нездійсненим чеРез те, що поет незабаром розірвав взаємини з П. Лукашевичем. В. у газеті «Дневник Руський», який сам редагував, уміщував статті й матеріали про Шевченка та Кирило-Мефодіївське товариство. В «Замітках о руській літературі» (1848) називав Шевченка «знакомитим поетом», вбачав у ньому великий талант драматичний, високо оцінював його «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПБ, 1844) та поему «Кавказ» (тоді ще не опубліковану). Портрет с. 100.

Літ.: Возняк М. Шевченко і Галичина. «Україна», 1930, №3 — 4.


ВАДЕЦЬКИЙ Борис Олександрович (29.XII 1907 — 29.III 1962) — російський рад. письменник. Член КПРС з 1927. Автор істор.-біографічних творів про Шевченка «Возвращение» (М., 1939) й «Акын Терези» (М., 1956). Матеріали цих книжок увійшли до роману В. «Полнозвучность» (М., 1964), який охоплює життєвий шлях Шевченка починаючи від його переїзду у Вільно. Одним з центральних є образ укр. поета в романі В. «Глинка» (кн. 1 — 2. Смоленськ, 1950 — 54).

Тв.: Акин Терезі. Шевченко на засланні. К., 1964.


ВАЗАРІ (Vasari) Джорджо (30.VII 1511 — 27.VI 1574) — італійський художник, архітектор та історик мистецтва. Славу В. принесла книжка «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (Рим, 1550). Шевченко був добре обізнаний з нею з часів навчання в Академії мистецтв у Петербурзі, де, крім італ. оригіналу, був і франц. переклад (1839 — 42). Шевченко згадував «Життєписи...» в повісті «Художник» як правдивий документ епохи і висловив жаль, що тоді не було рос. перекладу. В «Щоденнику» 23.VII 1857 поет дав високу оцінку творові: «Вазари переживет целые легионы Либельтов».


ВАЗОВ Іван Минчов (9.VII 1850 — 22.IX 1921) — болгарський письменник і громад. діяч. Учасник нац.-визвольного руху. В 1876 — 77 жив у Румунії, де зблизився з болгарською політ. еміграцією. Під час рос.-тур. війни 1877 — 78 служив у рос. армії. В роки реакц. режиму з Болгарії емігрував до Росії. В 1887 — 89 жив в Одесі. Повернувшись до Болгарії, продовжував активну громад. і літ. діяльність. Автор багатьох поем і поетич. збірок, сповнених патріотич. пафосу, та романів, спрямованих проти соціального й нац. гноблення. Спадщина В. увійшла до скарбниці болг. демократич. культури і становить виший етап у розвитку критич. реалізму в болг. л-рі. З творчістю Шевченка В. познайомив учитель і культурний діяч П. Белчев, який розповів учням про долю українського поета і прочитав уривок з «Катерини». Під враженням цього твору В. пізніше написав поему «Громада» (1880). Певний вплив Шевченка відчувається в поемах «Загорка» (1883), «У царстві самодив» (1884), у поезіях «Іванка» (1878), «Красуня» (1879), «Малина» (1880), «Затужив Бунарджик» (1882), «Пловдив» (1883), «Лібену Каравелову» (1884). Згадки про укр. поета, що зустрічаються в літ.-критич. працях В. — нотатці про М. Костомарова [надруковано у «Зібранні творів» В. (т. 18. Софія, 1957)], рецензії (1885) на 15-у книжку «Периодическо списание» («Періодичний журнал»), дорожних нотатках «Поза Болгарією» [газ. «Денница» («Ранкова зоря», 1891)], — свідчать про те, що він добре знав основні віхи життєвого й творчого шляху Шевченка.

О. В/ Шпильова.


ВАЙНЕРТ (Weinert) Epix (4.VIII 1890 — 20.IV 1953) — німецький поет і перекладач, громад. діяч Німецької Демократичної Республіки. Член Соціалістичної єдиної партії Німеччини з 1929. Член-фундатор Академії мистецтв НДР. У 1935 — 46 жив в СРСР. У 1935 подорожував по Україні, виступав у Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові. Учасник національно-революц. війни ісп. народу 1936 — 39, Великої Вітчизн. війни Рад. Союзу 1941 — 45. З 1946 жив у Німецькій Демократичній Республіці. Автор антиімперіалістич., антифашист. творів. З 1935 перекладав твЬри рос. та укр. класичної поезії, революц. поезії народів СРСР і ін. народів світу. Значне місце серед його перекладів посідають 68 творів Шевченка, кращим нім. перекладачем яких він є. Почав перекладати Шевченкові твори 1939 в складі групи нім. поетів-антифашистів (А. Курелла, Г. Гупперт, Г. Роденберг, Г. Ціннер та ін.). В 1951 в Берліні вийшла книжка Шевченка «„Гайдамаки“ та інші поезії» в перекладі В. Того ж року в Москві видано нім. мовою двотомний «Кобзар» за редакцією А. Курелли, де вміщено й переклади В. Серед них: цикл «В казематі», «Відьма», «У нашім раї на землі», «Слепая» тощо. В. першим переклав нім. мовою 40 творів Шевченка. Перекладав з оригіналу, інколи користуючись рос. або нім. підрядником. Переклади В. адекватні Шевченковим творам високою поетичністю, точністю відтворення форми і змісту, ідейною спрямованістю.

Переклади: Schewtschenko Т. Die Haidamaken und andere Dichtungen. Aus dem Ukrainischen von Erich Weinert. Berlin, 1951; Schewtschenko T. Der Kobsar, Bd. 1 — 2. Moskau, 1951; Schewtschenko T. Der Kobsar. Ausgewählte Dichtungen. Moskau, 1962.

Літ.: Шамрай А. Новий переклад творів Т. Г. Шевченка німецькою мовою. «Вітчизна», 1952, № 3;Чечельницька Г. Я. «Кобзар» у перекладі сучасних німецьких поетів. «Радянське літературознавство». 1962. № 6; Миронов О. О. Роль і значення перекладацької діяльності Е. Вайнерта в історії перекладів творів Т. Шевченка в Радянському Союзі. В кн.: Питання літературознавства та мовознавства. X., 1967; Погребенник Я. Деякі питання перекладу поезії Шевченка сучасними німецькими поетами. — Миронов О. О. Е. Вайнерт Т. Шевченко. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

Р. О. Миронов.


ВАКС Борис Йосипович (н. 12.V 19121 — український рад. художник. засл. художник УРСР (з 1973). Працює в галузі станкового й монументального живопису та графіки. Твори на шевченківську тематику: «Арешт» (кольор. літогр.. 1961); «Думи мої, думи...», «Дитинство Тараса», «Вербичка» (всі — ліногр., 1964, у співавтор. з О. Любимським та. М. Рибальченком).


ВАКУЛА Раїса Савівна (н. 5.X 1930) — українська рад. художниця декоративно-ужиткового мистецтва На шевченківську тематику виконала з фаянсу сувенір «Бандура» (1963), ювілейну декор. тарілку і декор. вазу «На панщині», керамічний настінний пласт «Мати молодая» (всі — 1964).


ВАЛЄЄВ Акрам Мухаррамович (28.VII 1908 — 19.III 1963) — башкирський рад. поет. Член КПРС з 1944. Україні присвятив цикл віршів «Українські ескізи» (1939), поему «Гата Ідельбаєв» (1945), поезії «Другові» (1946), «Дніпро» (1957) та ін. У 1939 разом з Г. Гумером переклав Шевченкову поему «Сон» (журн. «Октябрь», № 3). Образ Шевченка відтворив у поезії «Дорога» (1939). Автор статті «Народний співець» (1961), в якій розкрив значення творчості укр. поета в духовному житті башк. народу.


ВАЛЬДАПФЕЛЬ (Waldapfel) Йожеф (28.Х 1904 — 16.II 1968) — угорський літературознавець, дійсний член Угорської АН (з 1958). Автор праць про зв’язки угор. л-ри з ін. літературами, зокрема з російською. Переклав «Заповіт» Шевченка, опублікував його в «Кобзарі» (угорською мовою. Будапешт, 1961). Виступив з привітанням на десятій ювілейній наук. шевченківській конференції 1961 у Києві.


ВАНАГ Юлій Петрович (н. 8.VII 1903) — латиський рад. письменник, засл. діяч культури Латв. РСР(з 1953). Член КПРС з 1963. Перекладає поезії Шевченка латис. мовою. В журн. «Karogs» («Прапор», 1946, № 3) вміщено його переклад віршів «Садок вишневий коло хати»и і «Мені однаково, чи буду». Йому належить присвячена Шевченкові стаття «Два ювілеї» (1946).


ВАН-ДЕЙК (van Dyck) Антоніс (22.III 1599 — 9.XII 1641) — фламандський живописець. Майстер портрета, писав також картини на релігійні та міфологічні сюжети. У повісті «Художник» Шевченко назвав В.-Д. серед видатних художників Голландії 17 ст. і відзначив, що в його портретах панівною рисою є розум і благородство. Розумним і благородним він називає і самого художника.


ВАНДРОВСЬКА Олена Борисівна (н. 22.V 1922) — казахський рад. мистецтвознавець. Авторка «Каталога выставки художественных произведений, посвященной столетию со дня смерти Тараса Григорьевича Шевченко» (рос. і казах. мовами. Алма-Ата, 1961), «Каталога выставки, посвященной 150-летию со дня рождения Т. Г. Шевченко» (Алма-Ата, 1964), книжки «Т. Г. Шевченко-художник» (Алма-Ата, 1964).


ВАН-ПУТЕРЕН Дмитро Іванович (1823 — 77) — лікар. Лікував Шевченка 1858 в Москві. Поет згадував про нього в «Щоденнику» 20.I , 12 і 13.III 1858, іноді помилково називаючи Кутеремом.


ВАРГА (Varga) Балінт (23.VI 1856 — 16.ІХ 1943) — угорський письменник, літературознавець і перекладач. Автор праць з історії угор. і франц. літератур, стилістики угор. мови, підручників (у співавторстві) франц. і нім. мов. У співавторстві з Г. Стрипським переклав «Слово о полку Ігоревім». Перекладав твори Шевченка (за підрядником Г. Стрипського). В 1916 в журн. «Ukrania» («Україна», № 13 — 14) опубліковано поезії «До Основ’яненка», «Минають дні, минають ночі», уривок з поеми «І мертвим, і живим...» та поему «Наймичка». Переклади цих творів, особливо «Наймички», дістали високу оцінку критики.


ВАРДОШВІЛІ Харитон Іванович (справж. прізв. — Ніколаїшвілі; 6.Х 1895 — 14.Х 1970) — грузинський рад. поет. У 1936 переклав баладу Шевченка «Причинна»; переклад вміщено в груз. виданнях творів поета «Вірші і поеми» (Тбілісі, 1939, 1952) та «Вибране» (Тбілісі, 1961). Автор вірша «Тарас Шевченко і Акакій Церетелі» (1954).


ВАРЕНЦОВ Віктор Гаврилович (1825 — 67) — російський педагог і фольклорист. Інспектор Нижегородського дворянського ін-ту (1857), приятель М. Костомарова. Шевченко познайомився з В. 15.X 1857 у Нижньому Новгороді, бував у нього, користувався його бібліотекою. В листопаді — грудні 1857 В. їздив до Петербурга і Москви, де виконав деякі доручення Шевченка. Звідти В. привіз Шевченкові листи й книжки та передав йому вітання від О. Бодянського, М. С. Щепкіна та ін. знайомих. Привіз В. і портрет О. Герцена для М. Якобі. Цей портрет Шевченко перемалював 12.XII 1857 собі в «Щоденник». Поет згадував В. у листах і «Щоденнику».

Літ.: Гольдін Ф. Л. Про знайомство Т. Г. Шевченка з В. Г. Варенцовим. «Радянське літературознавство», 1967, № 3.


ВАРЕНЦОВ Микола Михайлович (н. 1818 — р. см. невід.) — московський купець і меценат. 24.III 1858 Шевченко провів вечір у В., там зустрівся з деякими моск. художниками й музикантами, слухав музику «великих представителей слышимой гармонии». В «Щоденнику» поет охарактеризував В. як «музыканта и любителя искусств».


ВАРЕНЦОВ Олександр Петрович — директор Нижегородської ярмаркової контори і ярмаркового театру. Шевченко познайомився з В. восени 1857 у Нижньому Новгороді, бував у нього дома, малював портрет його дружини й сина. На прохання В. узяв участь як художник у підготовці благодійної вистави. Поет не раз згадував його в «Щоденнику» (12.XI і 20.XII 1857, 4.I 1858).


ВАРНАК Охрім (справж. прізв., ім’я і по батькові — Василенко Онопрій Омелянович; ін. псевдоніми — О В., Онисько Васюта, Степовий Вітер тощо; 15.VI 1861 — 20. XII 1921) — український письменник, публіцист. Написав вірші «Вечір в пам’ять Т. Г. Шевченка» (1890), «На той світ. На вічну пам’ять Т. Шевченкові» (1891), «Таємний співець. Посвята Шевченковій пам’яті» (1897) Шевченкові присвятив також значну частину свого публіцистич. доробку — статті «Догляд Шевченкової могили» (1892), «Причинок до Шевченкового побуту в Орській кріпості» (1894), «Шевченкові роковини в Сімферополі» (1899). В 1905 — 07 створив у Бресті хор і трупу, яка ставила Шевченкового «Назара Стодолю» й «Невольника» М. Кропивницького (за Шевченком). Організовував шевченківські вечори, читав зі сцени вірші поета. Заходами В. 1914 в Бресті нелегально відзначено 100-річчя з дня народження Шевченка.


«ВАРНАК» — поема Шевченка, написана в 1-й пол. 1848. Перша редакція твору — без назви — в «Малій книжці» (за № 3 в захалявній книжечці 1848). Місцем написання орієнтовно визначалась Орська фортеця. Є також припущення, що поема могла бути написана під час Аральської експедиції, оскільки за № 2 до цієї захалявної книжечки записано вірш «У бога за дверми лежала сокира», створений уже в Раїмі або на Аралі. Нову редакцію поеми під назвою «Варнак» внесено 1858 до «Більшої книжки». Сюжет поеми Шевченко використав 1853 — 54 в рос. повісті «Варнак». Поему вперше надруковано за «Більшою книжкою» в «Кобзарі» (СПБ, 1867). «В.» — антикріпосницький твір, в центрі якого стоїть образ скривдженого кріпака, що став «розбійником», «варнаком». У поемі поєдналися мотиви покритки й помсти панам. Саме поміщиків Шевченко вважає винними в жорстокості, з якою селяни мстяться їм. Герой поеми винищує панів «без милосердія і зла». У фіналі твору він розчаровується в обраному шляху і йде «суда людського // У людей просити». На фіналі поеми позначилися як об’єктивна слабкість стихійного антикріпосницького руху селянства в 40-і pp. 19 ст., так і деякі суб’єктивні особливості ідейного розвитку Шевченка.

Шевченко — поет нар. революції, а не сліпої помсти — розумів слабкість стихійного селянського протесту, але не знаходив у тогочасній дійсності (1848) реальної організованої політ. сили, яка б спрямувала стихію селянського гніву в річище переможної революц. боротьби. Образ варнака деякі дослідники пов’язують з особою У. Кармалюка. Проте між ними мало спільного. Не виключено, однак, що пісні й розповіді про Кармалюка мали певний вплив на задум поеми. «В.» має зв’язок з традиціями рос., а посередньо й зх.-європ. романтичної поеми («Войнаровський» К. Рилєєва, «Брати-розбійники» О. Пушкіна, поеми Дж.-Н.-Г. Байрона) і «розбійницького» роману («Рінальдо Рінальдіні» X. Вульпіуса, «Роб Рой» В. Скотта).

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Ващук Ф. Т. Дві редакції поеми Т. Г. Шевченка «Варнак» (З творчої лабораторії поета). В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968; Кодацька Л. Ф. Однойменні твори Т. Г. Шевченка. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


«ВАРНАК» — повість Шевченка, написана рос. мовою в Новопетровському укріпленні орієнтовно наприкінці 1853 — на поч. 1854. Авторська дата «1845 года. Киев» — фіктивна, поставлена з конспіративних міркувань. Чистовий автограф зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вперше за автографом з деякими довільними змінами повість опубліковано в журн. «Киевская старина» (1886, № 7). «В.» — другий після «Княгини» прозовий твір, що його Шевченко хотів опублікувати в якомусь із рос. журналів. Про його бажання надрукувати повість говориться в листах до Б. Залеського й М. Осипова. В повісті Шевченко використав фабулу своєї однойменної поеми (1848). В основу сюжету покладено історію скривдженого кріпака, який став народним месником — ватажком повстанського загону селян. Проте у повісті ширше, ніж у поемі, показано антикріпосницький рух, докладніше описано дитячі й юнацькі роки варнака, виразніше розкрито соціальні причини його страждань, введено нові персонажі, глибше розроблено характери. Образ варнака наділено романтичними рисами. Він нікого не вбиває, а награбоване у поміщиків роздає бідним, як і У. Кармалюк, Робін Гуд, Рінальдо Рінальдіні. У повісті відображено непослідовність дій варнака, що була характерна для багатьох повстанців-кріпаків. Варнак зрікається боротьби й осуджує своє розбійництво. Автор історично правильно відтворив стихійність антикріпосницьких заворушень, які через розпорошеність і відсутність революц. класу, здатного очолити сел. маси, не могли перетворитися на організовану боротьбу проти кріпацтва, а це прирікало їх на поразку. Композиційно повість побудовано у формі розповіді варнака про своє життя в минулому, що, на відміну від ін. повістей Шевченка, не перебивається ліричними відступами й зверненнями до читача.

Літ.: Пыпин А. Русские сочинения Шевченко. «Вестник Европы», 1888, № 3; Багрій А. В. Т. Г. Шевченко в литературной обстановке. Баку, 1925; Навроцький Б. Т. Шевченко, як прозаїк. «Червоний шлях», 1925, № 10; Чалий Д. Повісті Шевченка і проблема його реалістичного методу. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Кодацька Л. Ф. Однойменні твори Т. Г. Шевченка. К., 1968.

Л. Ф Кодацька.


ВАРТАГАВА Іполит Петрович (11.II 1872 — 6.I 1967) — грузинський рад. літературознавець. Досліджував історію груз. л-ри 19 ст. Бував на Україні. Брав діяльну участь у відзначенні шевченківських ювілеїв 1911 та 1914. Надсилав до Грузії статті та інформації про вшанування пам яті Шевченка на Україні. В журн. «Театрі да цховреба» («Театр і життя», 1914, № 1) опублікував статтю «Поезія Т. Г. Шевченка».


ВАРТИЧАН Иосиф Костянтинович (н. 22.IX 1910) — молдавський радянський літературознавець, акад. АН Молдавської РСР (з 1961). Член КПРС з 1945. Автор праць з історії молд. л-ри та її зв’язків з рос. і укр. л-рами. Співавтор книжок «Страницы дружбы» (Кишинів, 1958) та «Молдавско-русско-украинские литературные и фольклорные связи» (т. 1 — 2. Кишинів, 1961 — 67). Шевченкові присвятив статтю «Поет, близький серцю молдаванина» (1961). Виступав з доповіддю на ювілейній десятій наук. шевченківській конференції.

Тв.: Шевченко в молдавській літературі. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962 [у співавт.].


ВАРШАВА. Сучасники Шевченка І. Сошенко, М. Костомаров та ін., а слідом за ними дожовтневі біографи Шевченка М. Чалий, О. Кониський та ін. дотримувались думки, що поет перебував у В. 1830, навчався там живопису в художника Й.-Б. Лампі. Проте свідчення мемуаристів непевні. Документальних даних про перебування Шевченка у В. у його листах чи худож. творах немає. Рад. дослідники Г. Хоткевич. М. Ткаченко, Є. Кирилюк та ін. заперечують версію про перебування Шевченка у Варшаві.

Літ.: Ткаченко М. М. До питання про перебування Шевченка у Варшаві. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959.


ВАСЕЦЬКИЙ Григорій Степанович (н. 28.ХІ 1928) — український рад. художник, засл. діяч мист. УРСР (з 1971). Працює в галузі станкового живопису. Автор картин на шевченківську тематику: «Тарас Шевченко» (1961), «Гість» (1963 — 64, Казах. худож. галерея ім. Т. Г. Шевченка).


ВАСИЛАЩУК Ганна Василівна (н. 2.XI 1924) — українська рад. майстриня декоративного мистецтва (художнє ткацтво). В 1964 — 71 виконала орнаментальні рушники, які присвятила Шевченкові. Репродукціями рушників В. та Г. Верес ілюстровано «Кобзар» Шевченка (К., 1971). В 1967 в ДМШ експонувалася виставка творів майстрині — «Вінок Кобзареві». Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1968.


ВАСИЛЕВСЬКИЙ (Wasilewski) Леон (літ. псевд. — Левко Васильчук та ін.; 24. VIII 1870 — 10.XII 1936) — польський публіцист, етнограф і перекладач. Батько відомої польс. і радянської письменниці В. Василевської. В 1893 — 94 вчився у Львів. ун-ті. Дружив з І. Франком та М. Павликом. Перекладав польс. мовою твори укр. письменників У книжці «Україна та українська справа» (польс. мовою. Краків, 1912) подав біографію Шевченка, висвітлив його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та зв’язки з польс. письменниками — політичними засланцями, відзначив револкщ. спрямованість творчості укр. поета. В праці «Східні окраїни» (польс. мовою. Варшава — Краків, 1917) у розділі «Україна» високо оцінив роль Шевченка як великого народного поета.


ВАСИЛЕНКО Володимир Вікторович (н. 3.IX 1925) — український рад. художник. Працює в галузі станкового та монументального живопису, графіки. Автор творів на шевченківську тематику: картин — «Караюсь, мучуся... але не каюсь!..», «Т. Г. Шевченко із сучасниками» (у співавтор. з М. Стороженком), обидві 1960 — 61, «Катерина» (1963 — 64); ілюстрацій до драми Шевченка «Назар Стодоля» (К., 1964).


ВАСИЛІВКА — село на Полтавщині. Шевченко намалював тут 1845 аквареллю краєвид «У Василівні» (альбом 1845 року, арк. 19). Питання, в якій саме В. був Шевченко, остаточно не розв’язано. Одні дослідники вважають, що Шевченко їздив у село кол. Хорольського пов. (тепер Семенівського р-ну Полтавської обл.), а інші — в село кол. Миргородського пов. (тепер с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл.), де провів дитинство М. Гоголь.


ВАСИЛЬЄВ Георгій Митрофанович (н. 27.XII 1908) — якутський рад. письменник, перекладач, літературознавець. Переклав якут. мовою «Заповіт» Шевченка, що друкувався в газ. «Кыым» («Іскра», 9.III 1939) та в альманасі «Художня література» (кн. 2. Якутськ, 1939). Цей перекл. також вміщено в кн. «„Заповіт“ мовами народів світу» (К., 1960). В. — автор статей про укр. поета: «Великий син українського народу» («Кыым», 9.III 1939), «Тарас Шевченко» («Кыым», 9.III 1954), «Немеркнуче ім’я» («Социалистическая Якутия», 8.III 1964), «Добрим ніжним словом» (газ. «Эдэр коммунист» — «Молодий комуніст», 11.III 1964).


ВАСИЛЬЄВ Олексій Степанович (н. 1816 — р. см. невід.) — гарнізонний інженер-прапорщик Раїмського укріплення. Шевченко познайомився з ним під час Аральської експедиції 1848 — 49. Е. Нудатов називав В. серед тих, чиї портрети малював Шевченко. Портрет В. невідомий. Збереглися Шевченкові малюнки будівель Раїма й Косаралу. В створенні цих будівель брав участь Васильєв.


ВАСИЛЬЄВА Антоніна Іванівна (н. 27.XII 1910) — українська рад. балерина і педагог, нар. артистка УРСР (з 1946). Уперше виконувала партію Лілеї в однойменному балеті К. Данькевича за мотивами творів Шевченка (1940), в цій партії виступала і в 1945 та 1956 (всі — в Київському театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка).


ВАСИЛЬЄВА Катерина Миколаївна (дівоче прізв. — Лаврова; 28.VIII 1829 — 9.V 1877) — російська драм. актриса. Виступала на сцені Малого театру в Москві. Наприкінці 1857 — на поч. 1858 гастролювала в Нижньому Новгороді. Шевченко бачив В. у драмі А. Коцебу «Син кохання», п’єсі М. Полевого «Мати іспанка» (записи в «Щоденнику» 6.X та 12.XI 1857), комедії О. Островського «Бідна наречена» й у мелодрамі Т. Барр’єра «Паризькі старці», про що згадав у своїй статті «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21 1858 года».


ВАСИЛЬЄВ-БУГЛАЙ Дмитро Степанович (9.VIII 1888 — 15.Х 1956) — російський рад. композитор і хоровий диригент, засл. діяч мистецтв РРФСР (з 1947). На Шевченкові слова написав мішаний хор без супроводу «Ой одна я, одна» (рос. переклад А. Колтоновського, 1954). Держ. премія СРСР. 1951.


ВАСИЛЬКІВ — повітове місто Київської губ. (тепер місто обл. підпорядкування, районний центр Київ. обл.). Шевченко був тут 1846. Згадки про В. є в повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали» та «Наймичка». За рад. часу у В. одну з вулиць і провулок названо ім’ям поета.


ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Сергій Іванович (19.Х 1854 — 7.Х 1917) — український живописець. Працював у галузі пейзажу, істор. та побутового живопису. В. виконав портрет Шевченка (поч. 20 ст.). Він, певно, є й автором другого портрета поета (1907). Обидва твори зберігаються в ДМШ. Був членом жюрі конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові для Києва 1910 і 1911.


«ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ ФОРТ У КИЄВІ (?)» (папір, ол., сепія, туш, 21,8 × 29,3) — малюнок Шевченка, виконаний у Києві між квітнем і вереснем 1846. Дослідники вважають, що в творі зображено Васильківський форт у Києві. Зберігається в ДМШ.


ВАСИЛЬКО Василь Степанович (справж. прізв. — Миляєв; 7.IV 1893 — 20.III 1972) — український рад. режисер, актор і педагог, нар. артист СРСР (з 1944). Засновник Держ. музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР у Києві (1924). Виконував ролі козака та хлопця у сцені вечорниць у «Назарі Стодолі» (1912, театр М. К. Садовського) та ксьондза в «Івані Гусі» («Єретик», 1919, «Молодий театр»); брав участь як асистент режисера і виконавець ролей кобзаря та полковника конфедератів у «Гайдамаках» (обидві вистави за Шевченком, інсценізація і режисура Л. Курбаса, 1920, Перший театр Української Радянської Республіки ім. Т. Г. Шевченка; 1921, Київ. драм. театр). В Одес. українському драм. театрі ім. Жовтневої революції (до 1930 — Одес. держдрама) поставив «Гайдамаків» (в інсценізації Л. Курбаса, 1927, 1961) та драму С. Голованівського про Шевченка «Поетова доля» (1939). Підготував концертні програми «На Вкраїні милій», «І вражою злою кров’ю волю окропіте» (1942 — 43). Інсценізував і поставив Шевченкові поеми «Єретик» («Іван Гус») та «Відьма» (1929. 1930, Харків. Червонозаводський театр), використав мотиви творів поета в інсценізаціях «Енеїди» І. Котляревського та «Черевичків» за М. Гоголем. Портрет с. 104.

Тв.: Микола Садовський та його театр. К., 1962; Фрагменти режисури. К., 1967.


ВАСИЛЬЧЕНКО Степан Васильович [справж. прізв. — Панасенко; 8.I 1879 (27.XII 1878 с. ст.) — 11.VIII 1932] — український рад. письменник. Тема Шевченка — одна з провідних у його творчості.

В автобіографічних записках «Мій шлях» підкреслив вплив Шевченкової поезії на формування його як письменника. У повісті «В бур’янах» — першій частині незавершеної повісті «Широкий шлях» (вийшла у світ після смерті письменника, 1938) В. відобразив духовне становлення майбутнього поета. В публіцистич. статтях («Спогади про 100-літній ювілей Т. Шевченка», «Думки перед ювілеєм») і худож. творах В. («Чайка», «Чарівна книжка», «Минають дні», «Під Тарасове свято»), опублікованих посмертно, показано популярність Шевченка серед нар. мас. Портрет с. 104.

Тв.: В бур’янах. К., 1968.

Літ.: Булашенко І. Г. Т. Г. Шевченко в українській радянській художній літературі. X., 1962; Олійник В. «Кобзар» у творчому формуванні С. Васильченка. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971.


ВАСИЛЬЧИКОВ Іларіон Іларіонович (1805 — 63) — київський, подільський і волинський генерал-губернатор, князь. За розпорядженням В. заарештованого Шевченка 30.VII 1859 привезли в Київ для допиту. По закінченні слідства В. порадив поетові якнайшвидше виїхати до Петербурга, а в листі до «Третього відділу» висловив пропозицію не дозволяти йому оселитися на Україні. Під час перевезення труни поета на Україну В. заборонив виголошувати будь-які промови. Керував розслідуванням справи про антипоміщицькі сходки селян на могилі Шевченка в липні 1861.


ВАСІН Кім Кирилович (н. 14.III 1924) — марійський рад. письменник і літературознавець. Автор багатьох прозових творів та наук. праць з питань взаємозв’язків мар. літератури з л-рами ін. народів СРСР. Про Шевченка і його вплив на творчість мар. письменників В. пише в статтях: «Велике братерство» (1954), «Добре слово. Шевченко в марійській поезії», «Нам близькі і Шевченко, і Руставелі, і Тукай» (обидві — 1961) та ін. В книжці «Страницы дружбы» (Йошкар-Ола, 1959) та «Творческие взаимосвязи марийской литературы» (Йошкар-Ола, 1969) укр. поетові присвятив окремі розділи.


ВАСОВЧИК Віра Юліївна (в. 9.III 1932) — український рад. літературознавець. Досліджує переклади творів Шевченка угор. мовою і вивчення творчості поета угор. літературознавством. Авторка статей «Т. Г. Шевченко в угорській критиці до 1945 року», «Відзначення 100-річного ювілею з дня смерті Т. Г. Шевченка в Угорщині» (обидві — 1964), «Шевченко угорською мовою» (1968), «Творчість Шевченка в світлі угорської критики» (1969), опублікованих у збірниках праць наук. шевченківських конференцій та в ін. виданнях.


ВАТТО (Wattea) Антуан (хрещений 10.Х 1684 — 18.VII 1721) — французький художник, представник рококо. Писав переважно жанрові картини. В листі з Орської фортеці до І. Фундуклея 16.VII 1847 Шевченко писав, що серед відібраних у нього під час арешту малюнків був оригінал Ватто.


ВАТУЛЯ Олексій Михайлович (14. VIII 1891 — 20.V 1955) — український рад. актор, нар. артист УРСР (з 1940). Член КПРС з 1945. Створив образи Гонти в «Гайдамаках» за Шевченком (1921, інсценізація й постановка Г. Юри; 1925, інсценізація Л. Курбаса — у власній постановці) та Гуса («Єретик», 1920, інсценізація і постановка Г. Юри); обидві ролі — в укр. драм. театрі ім. !. Франка. Під час Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 В. виступав з читанням творів Шевченка.


ВАХНЯНИН Анатоль (Наталь) Климентович (19.IX 1841 - 11.II 1908) - український композитор, диригент, письменник, муз.-громад. діяч. Один з лідерів «народовців». Написав музику до драми Шевченка «Назар Стодоля», до його вірша «Тяжко, важко в світі жити» та уривку з поеми «Іван Підкова» («Було колись — в Україні»). Організатор першого в Галичині концерту, присвяченого пам’яті Шевченка (1864).


ВАЦЛАВ IV (Václav, 26.II 1361 — 16.VIII 1419) — чеський король [1378 — 1419], імператор «Священної Римської імперії» [1378 — 1400]. Деякий час підтримував реформаторську діяльність Я. Гуса. Згодом, зрозумівши антифеод. спрямування гуситського руху, почав разом зі своїм братом, імператором Сигізмунаом I переслідувати його. У поемі «Єретик» Шевченко згадав В. IV як гонителя Я. Гуса. Поет називав В. IV Вячеславом.


ВАШІНГТОН (Washington) Джордж (22.II 1732 — 14.XII 1799) — американський держ. діяч, головнокомандуючий амер. армією під час війни за незалежність у Пн. Америці 1775 — 83, перший президент США (1789 — 97). Шевченко згадав В. в поемі «Юродивий», де його ім’я символізує майбутню перемогу народної революції над самодержавно-кріпосницьким ладом.


ВАШКЕВИЧ Григорій Станіславович (1837 — 1923) — український філолог бурж.-ліберального напряму, співробітник журн. «Киевская старина» та ін. видань. Приятель М. Лазаревського, М. Костомарова М. В. Лисенка. Ймовірно, разом з Д. Каменецьким правив коректуру «Кобзаря» Шевченка 1860. З М. Костомаровим підготував за рукописами поета, друкованими текстами і списками «Кобзар», який вийшов 1867 у Петербурзі і був набагато повнішим за останній прижиттєвий «Кобзар» (СПБ, 1860). В архіві В. зберігалися автографи творів Шевченка («Гамалія», «Тарасова ніч», «Марку Вовчку» та ін.), його лист до Д. Каменецького, Шевченків офорт «Старець на кладовищі», фотографії та копія посмертної маски поета, які 1914 В. передав Українському науковому товариству в Києві. Два портрети поета В. переслав до Воронежа (не знайдені). В 1911 брав участь в організації шевченківської ювілейної виставки в Києві.


ВАЩЕНКО Василь Семенович (н. 11.III 1905) — український рад. мовознавець. Працює в галузі укр. діалектології, лексикографії, лінгвостилістики й історії мови. Автор праць про мову й стиль творів Шевченка. Відп. редактор «Словника мови Шевченка» (т. 1 — 2. К., 1964). В працях В. з шевченкознавства висвітлено питання про основоположну роль поета у формуванні укр. літ. мови, дано аналіз лексики, фразеології, граматичної будови й стилістики мови поета, досліджено її народнопоетичні джерела, охарактеризовано шевченківські метафори, порівняння, епітети, синоніми, словоповтори, римовані словосполучення тощо. Тв.: Шевченкова лексика. К., 1951 [у співавт.]; Багатство Шевченкового слова. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Мова Тараса Шевченка. X., 1963; Словник мови Шевченка. В кн.: Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка. К., 1964.

Г. П. Їжакевич.


ВАЩУК Федір Тимофійович (н. 16.Х 1925) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1950. Праці В. присвячені гол. чин. вивченню творчого процесу, зокрема, творчоредакційної роботи Шевченка над поемами «Варнак», «Марія», циклом «В казематі», віршем «Ми вкупочці колись росли», поезією раннього періоду та ін. творами (надруковані в збірниках праць наук. шевченківських конференцій та ін. виданнях).

Тв.: Дві редакції поеми Т. Г. Шевченка «Москалева криниця». «Пратті Одеського державного університету», 1962, т. 152. Серія філологічних наук, в. 14; З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка (Редакційна робота над невільницькою поезією 1847 — 1850 pp.). В кн.: Мовознавство і літературознавство. К., 1964; Поема Т. Шевченка «Княжна» в редакціях і варіантах. «Українське літературознавство», 1974, в. 21.


«ВДОВИНА ХАТА НА УКРАЇНІ» (папір, ол., 22,7 × 29,5) — рисунок Шевченка, виконаний між травнем і жовтнем 1843 під час першої подорожі поета на Україну. На звороті ліворуч угорі олівцем напис рукою Г. Честахівського: «Вдовина хата на Україні». Під такою назвою Г. Честахівський вніс цей рисунок до свого списку. Як і Шевченків рисунок «Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці», що належить до цього ж періоду, твір відзначається гострим соціальним спрямуванням. Зберігається в ДМШ. Іл. табл. XXX.


ВЕБЕР (Weber) Карл-Марія фон (18 або 19.ХІ 1786 — 5.VI 1826) — німецький композитор, диригент і піаніст. Основоположник нім. романтичної опери. Шевченко був обізнаний з творчістю В., зокрема з оперою «Фрейшюц» («Вільний стрілець») і музикою до драми П.-О. Вольфа «Преціоза». Ці твори він згадав у повістях «Музыкант» і «Несчастный» та в «Щоденнику» (5.II 1858).


ВЕГНЕР (Wegner) Міхаель (н. 1.III 1930) — німецький славіст. Живе в НДР. Професор Ієнського ун-ту. Дослідник історії рос. л-ри (творчості М. Гоголя, Ф. Достоєвського, рос. революц.-демократів), а також рос.-нім. літературних зв’язків. Досліджує і укр. л-ру. В енциклопедичному словнику «Літератури народів Радянського Союзу» (Лейпціг, 1968) вміщено статті В. «Українська література», «Т. Г. Шевченко» та ін. В них В. розглядає творчість Шевченка, зокрема його поезію, як «синтез глибоких філософських і передових політичних ідеалів та високої художньої майстерності», підкреслює, що його спадщина визначила дальший шлях розвитку укр. л-ри, мала широкий резонанс далеко за межами України.


ВЕДМІЦЬКИЙ Олександр Микитович (22.XII 1894 — 18.X 1961) — український рад. літературознавець і поет. Автор книжки «Т. Шевченко в Оренбургской ссылке» (Оренбург, 1960) і статей «Т. Шевченко та критика» (1933), «Поема Тараса Шевченка „Марія“» (1940), «Поема Тараса Шевченка „Неофіти“» (1947), «Т. Шевченко на Аральському морі» (1958), «В Орській фортеці» (1961) та ін.


ВЕЖИНСЬКИЙ (Wierzyński) Казімеж (27.VIII 1894 — 13.II 1969) — польський поет. Автор багатьох збірок поезій і книжки про Ф. Шопена. Переклав вірш Шевченка «Огні горять, музика грає», що ввійшов до видання творів Шевченка «Поезії» (Варшава, 1936).


ВЕЙДЕМАН Карл Іванович — старший учитель астраханської гімназії. В складі експедиції К. Бера 1856 відвідав Новопетровське укріплення. Там і познайомився з Шевченком. 17.VII 1857 В. знову побував на Мангишлаку, передав поетові уклін. Про це Шевченко, не називаючи прізвища В., 18.VII 1857 зробив запис у «Щоденнику».


ВЕЙМАРН Олександр Володимирович — командир Нижегородського учбового карабінерного полку, генерал-майор. Шевченка з В. познайомив М. Якобі. З.Х 1857 поет записав у «Щоденнику»: «Генерал Веймарн замечателен тем, что он не похож на русского генерала, а похож вообще на прекрасного простого человека». Шевченко був у В. у полковій казармі, з вікна якої малював Архангельський собор (див. «Архангельський собор у Нижньому Новгороді»), і вдома, де зустрівся з декабристом І. Анненковим.


ВЕЙНБЕРГ Петро Ісайович (28.VI 1831 — 16.VII 1908) — російський поет, перекладач і журналіст. У 50 — 60-х pp. 19 ст. популярний як автор сатиричних і гумористичних творів. Переклав баладу Шевченка «Тополя» (переклад надруковано в журн. «Библиотека для чтения», 1860, кн. 3). В журн. «Век» (1861, № 10) опублікував фейлетон «Що нового в Петербурзі?», в якому по-блюзнірському писав про смерть Шевченка. Проти вихватки В. виступив у газ. «Русский мир» (6.V 1861) Д. Минаєв.


ВЕЙСБАХІВКА — містечко Прилуцького пов. Полтавської губ. (тепер село Білорічиця Прилуцького р-ну Чернігівської обл.). Шевченко заїжджав у В. в січні 1844 до І. Корбе. Сюди приїхали В. Закревський та Я. де Бальмен, щоб провести Шевченка в Петербург. Тут вони 22.I 1844 написали до М. Маркевича жартівливого листа, якого підписав і Шевченко. За рад. часу ім’ям поета в с. Білорічиці названо вулицю.


ВЕЛАСКЕС (Velasquez; Pодрігес де Сільва Веласкес) Дієго (4 або 5.VI 1599 — 6.VIII 1660) — іспанський живописець. Автор жанрових картин і портретів. Шевченко, як і його вчитель К. Брюллов, високо цінував портрети В. У повісті «Художник» він згадав портрет у Строгановській галереї, що приписувався тоді В., і копію К. Брюллова з цього портрета.


ВЕЛЕЖЕВА Ніна Олексіївна (н. 17.VII 1928) — українська рад. художниця. Працює в галузі станкового живопису, станкової та книжкової графіки й плаката. Авторка творів на шевченківські теми: «...Сестри! Сестри! Горе вам...» (кольор. літогр., 1961, ДМШ); «Тарасова наука», «Катерина» (обидві — кольорові ліногр., 1964).


ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 1941-45 І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Творчість Шевченка, яку Комуністична партія завжди широко використовувала для виховання революц. свідомості трудящих, у грізні роки Великої Вітчизн. війни піднімала воїнів на подвиги, надихала їх на боротьбу проти нім.-фашист. загарбників. Пристрасна поезія Шевченка зазвучала в роки війни з особливою силою, стала разючою зброєю проти фашизму. Незмірно зріс попит на твори поета. В квітні 1942 П. Тичина писав: «В численних листах червоноармійців (не тільки українців!) — у листах, що надходять до Спілки письменників, до наших редакцій, до Академії наук. є одне прохання, що без кінця повторюється, — прохання надіслати „Кобзар“ Шевченка на фронт». Ідучи назустріч запитам фронту, лише протягом 1942 надруковано шість окремих видань (три укр. мовою і три — в рос. перекладі) творів Шевченка загальним тиражем чверть мільйона примірників. Майже весь тираж цих видань відправлено на фронт, частину — переправлено у тил ворога, в партизанські з’єднання. Крім того, для населення тимчасово окупованих областей України протягом 1942 — 43 випущено три шевченківські видання: «Чернець», «Причинна» і поему «Сон». У текст творів Шевченка вмонтовано гнівні рядки з поезій М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка і Л. Первомайського. які закликали до нешадної боротьби проти фашист. убивць, вселяли віру в перемогу. Ці книжечки розкидали з літаків і безпосередньо поширювали серед населення; вихідні ж дані на них — місце й рік видання — навмисно було подано неправильно. За роки Великої Вітчизн. війни твори Шевченка лише окремими книжками видано 14 раз загальним тиражем півмільйона примірників. Два видання «Кобзаря» надруковано в Уфі і два — в Москві. Крім цих видань, великими тиражами вийшли тексти окремих поезій, зокрема «Заповіту». Рядки з Шевченкових творів як заклики вміщували в різних збірниках, періодич. виданнях і особливо широко — на сторінках фронтових газет. «Кари катам, кари!», «Нехай ворог гине!», «І вражою злою кров’ю волю окропіте]», «Не втечете і не сховаєтесь! Всюди вас найде правдамста!» та інші, пройняті зненавистю до ворогів поетові слова, діяли як гостра зброя. Фронтова газета «За честь Батьківщини» 10.III 1945 писала: «Всі народи Радянської Батьківщини бачили в Шевченкові геніального співця й борця за братерську єдність, непримиренного ворога кривди і насильства». Зі словами Шевченка зверталися до народу партизани в бойових листівках. Його поетичне слово було дорогим кожній рад. людині незалежно від національності. Розкриття патріотичного значення спадщини Шевченка стало в центрі шевченкознавчих досліджень у роки війни. Це праці М. Рильського «Тема Батьківщини в творчості Пушкіна, Міцкевича й Шевченка», П. Тичини «Гнів Тараса Шевченка» (обидві — 1942), Д. Косарика-Коваленка «Войовниче життя Тараса Шевченка» (Уфа, 1943), І. Назаренка «Співець свободи слов’янських народів» (М., 1943), О. Білецького «Шевченкові роковини 1945 року» та «Шевченко і наші дні» (обидві — 1945). З’явилося й багато інших праць на шевченківську тематику: М. Рильського «Поетика Шевченка», Л. Булаховського «Мовні засоби інтимізації в поезії Тараса Шевченка» (обидві — 1942) і «Російські поеми Т. Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини XIX ст.» (1944), П. Попова «Погляди Т. Шевченка на народну творчість», М. Ткаченка «Київ у творчості Шевченка» (обидві — 1942) та «Шевченко в Москві» (1944), К. Трохименка «Т. Г. Шевченко — художник» (1942), Є Кирилюка «Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство», В. Ільїна «Порівняння у Шевченка», О. Дорошкевича «Тарас Шевченко й український літературний рух», І. Пільгука «Вплив Шевченка на культурно-громадське життя Західної України», Н. Чернишевської «Чернишевський ! Шевченко» (всі — 1944), Д. Тамарченка «Творчість Тараса Шевченка і російська революційно-демократична література» (К., 1944). Статті про Шевченка публікували на сторінках багатьох журналів і газет, у фронтовій пресі Б. Бутник-Сіверський, К. Дорошенко, Л. Новиченко, М. Пархоменко, Л. Хінкулов, М. Шагінян С. Шаховський та ін. В роки війни рад. люди продовжували славні традиції — відзначення пам’яті поета в березневі дні. В 1942 і 1943 в Уфі, а 1944 в Москві й Харкові відбулися наук. шевченківські сесії. Шевченкознавчі доповіді включались і до програм наук. сесій, присвячених ін. важливим датам. З доповіддю «Шевченко“!, музика» 1942 в Уфі на наук. сесії, присвяченій 100-річчю з дня народження М. В. Лисенка, виступив П. Козицький. 10.III 1942 відбулися присвячені пам’яті Шевченка урочисті збори бійців, командирів і політпрацівників Пд.-Зх. фронту, на яких був присутній Маршал Рад. Союзу С. Тимошенко, а доповідачем виступив О. Корнійчук. Збори, присвячені пам’яті Шевченка, відбулися в багатьох частинах Рад. Армії. Велика роль у використанні в роки війни мотивів гнівної поезії Шевченка для виховання любові до Батьківщини належить рад. письменникам. Образ укр. поета широко відбито у тогочасних творах худож. л-ри. Шевченківська тематика представлена в творах М. Бажана, Я. Галана, О. Корнійчука, Д. Косарика-Коваленка, Ю. Костюка, С. Крижанівського, А. Малишка, М. Нагнибіди, О. М. Новицького, М. Рильського, Л. Смілянського, В. Сосюри, М. Стельмаха, М. Терещенка, П. Тичини, Ю. Яновського та ін. Укр. письменники, як і письменники всіх народів Рад. Союзу, читали поезії Шевченка в госпіталях, у фронтових частинах і з’єднаннях Художники завжди вважали Шевченка своїм сучасником, живим серед живих. Тому особливо широко й яскраво відображено Шевченка-трибуна в рад. плакаті років війни (див. Плакати шевченківські). Значне місце шевченківська тематика посідала в творчості укр. художників: В. Касіяна, М. Дерегуса, І. Кружкова, С. Отрощенка, О. Довгаля, Д. Шавикіна, І. Плещинського та ін., чимало плакатів створили художники братніх народів Рад. Союзу: П. Варлен, П. Соколов-Скаля, І. Цибульник та ін. На більшості з них зображено могутню постать поета, що височіє над щільними рядами воїнів Рад. Армії, які йдуть на смертельний бій проти фашизму, за визволення Радянської землі. Ці плакати поширювали в сотнях тисяч примірників, їх перевидавали як листівки й розкидали на окупованій ворогом території, вміщували у фронтових і партизанських газетах. З новою силою в роки гітлерівської навали зазвучали пісні на слова Шевченка. Його піснею в роки війни починалася кожна передача Укр. радіо. Особливо велике місце посідали його пісні в репертуарі народних співців-кобзарів. У виконанні кобзарів Є. Мовчана, П. Носача, В. Перепелюка, П. Гузя, О Чуприни та багатьох ін. Шевченкові пісні звучали як заклик до бою. Пісні на Шевченкові тексти співали, незважаючи ні на які заборони, у фашист. таборах смерті. В постановках евакуйованих у роки війни на схід театрів використовували створений українським драм. театром ім. М. Заньковецької пролог, який переносив глядача на палаючу у вогні Україну. На тлі заграви, над грізно похмурим Дніпром височів пам’ятник Шевченкові. В час смертельної битви проти фашизму поет уособлював Україну. В 1943 в Іркутську йшла в постановці Київ. оперного театру ім. Т. Г. Шевченка опера М. Вериківського «Наймичка» за однойменними творами Шевченка. В роки війни здійснено постановку п’єси Ю. Костюка «Тарас Шевченко» та ін. вистав на шевченківську тематику.

Твори Шевченка надихали всі народи, які боролися проти фашист. загарбників. «Кобзар» часто можна було побачити в речових мішках як у солдатів на фронті, так і в партизанів у тилу ворога. Командир партизанського з’єднання на Черкащині П. Дубовий розповідав: «хоч би які тяжкі переходи не довелось робити, „Кобзар“ Шевченка був зі мною завжди. Як моя зброя-автомат, боєприпаси і гранати, так і дорогий „Кобзар“ Шевченка пройшов зі мною всі важкі шляхи і лісові доріжки як вірний друг і бойовий товариш».

Могутній голос радіостанції імені Т. Г. Шевченка щодня Кликав до нещадної боротьби проти ненависних загарбників. На Черкащині, Чернігівщині та в ін. місцевостях партизанські загони, що ними керували К. Кузьмицинський, Є. Ломако, В. Томашівський, В. Щедров, було названо ім’ям Шевченка. Нещадно бив окупантів у Канівському районі партизанський загін ім. Шевченка, яким керував М. Дудченко. На танках і літаках, що громили фашистів, нерідко можна було побачити напис «Тарас Шевченко». Портрет поета намалювали на кам’яній стіні солдати оточеного підземного гарнізону в катакомбах Аджимушкаю поблизу Керчі.

Нім.-фашист. загарбники плюндрували шевченківські святині, грабували майно шевченківських музеїв, нищили експонати, які не встигли евакуювати на схід. На тимчасово окупованій Україні гітлерівці влаштували на території Канівського державного музею-заповідника «Могила Т. Г. Шевченка» концентраційний табір, обнесли його кількома рядами колючого дроту. Фашисти, розважаючись, стріляли в пам’ятники Шевченкові, палили його твори. Тільки завдяки мужності рад. людей 1943 було врятовано від пожежі Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві. Оскверняючи істор. і культурні цінності, пов’язані з іменем укр. поета, гітлерівці виконували пряму вказівку поплічника Гітлера — гауляйтера і рейхскомісара України Коха, який у надрукованій ним на сторінках націоналістич. газети статті всіляко принижував пам’ять і значення Шевченка. У нищенні пам’яток культури фашист. окупантам допомагали націоналістичні запроданці, для іяких не було нічого святого. 6.XI 1943 війська 1-го Укр. фронту визволили столицю України — Київ. Цього ж дня біля пам’ятника Шевченкові відбувся перший мітинг у визволеному місті. Літ.-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка був першим музеєм, відкритим після визволення столиці України. Тут було обладнано спеціальну експозицію «Шевченко і Велика Вітчизняна війна», де представлено фронтові газети й плакати з поетовими текстами, видання його творів у роки війни, матеріали про бойові діла воїнів Рад. армії і партизанів, листи з фронту, документи про злочини гітлерівців тощо. Співробітники музею підготували й відправили на фронт пересувну виставку, присвячену життю і творчості Шевченка, надсилали на прохання фронтовиків сотні примірників «Кобзаря» та ін. шевченківських видань.

За короткий час впорядковано територію Канівського музеюзаповідника. Повертаючись з госпіталів на фронт, рад. воїни використовували найменшу можливість, щоб заїхати на могилу вклонитися Шевченкові. Хвилюючим документом цих днів є «Книга вражень» відвідувачів могили поета. В одному з записів, який зробив рад. офіцер 28.II 1944, зазначалось: «В наших сумках був його „Кобзар“, і голос його нас вів до помсти ворогові». В сотнях записів, що їх зробили рад. воїни, звучала клятва до останнього подиху битися за Батьківщину. Іл. табл. VIII, IX.

Літ.: Пам’яті Т. Г. Шевченка. М., 1944; Великий Кобзар в пам’яті народній. К., 1961; Бажан М. Шевченко — з нами! «За Радянську Україну», 1942, 10 березня; Тичина П. Гнів Тараса Шевченка. «Вісті АН УРСР», 1942, № 1 — 2; Рыльский М. Он в рядах наших воинов. «Правда Украины», 1944, 10 марта; Галан Я. О. Шевченко — воїн. В кн.: Галан Я. Твори, т. 3. К., 1960; Сарана Ф. К. Патріотичне значення творчості Шевченка в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Кирилюк Є. Шевченко і наш час. К., 1968; Маркушевський П. За землю Радянську Кобзар воював. Одеса, 1969.

Ф. К. Сарана.


ВЕЛИКАНОВИЧ Юрій Дмитрович (1910 — 7.ІХ 1938) — учасник революц. руху на Зх. Україні (з 1928). Член КПЗУ. За революційну діяльність зазнавав переслідувань, не раз був ув’язнений. З літа 1936 — боєць інтернац. бригад в Іспанії під час нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39. З липня 1937 — в роті імені Тараса Шевченка. В пресі інтернаціональних з’єднань виступав із статтями та кореспонденціями польською, українською, іспанською мовами про життя і творчість Шевченка, про бойовий шлях роти («Тарас Шевченко», «Українці в інтернаціональних бригадах»; «Тарас Шевченко на Арагон ському фронті» та ін.). 4.IX 1938 в бою на р. Ебро був смертельно поранений.

Літ.: Маланчук В. Життя, гідне наслідування. В кн.: Маланчук В. Молодість, гартована в боях. Львів, 1957.


ВЕЛИКИЙ ЛИСТВЕН — село Городнянського пов. Чернігівської губ. (тепер Городнянського р-ну Чернігівської обл.). Шевченко був у В. Л., очевидно, 1846. Згадка про це село є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «А у самой опушки темного леса... показалося небольшое земляное четырехугольное укрепление. Точно такой формы и величины, как на поле около Листвена, близ Чернигова...».


«ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ» — поема Шевченка, написана в жовтні 1845. Датою закінчення твору, очевидно, слід вважати 21.X 1845, оскільки так датовано автограф «Стоїть в селі Су ботові», який за змістом є епілогом «В. л.». В альбомі «Три літа» його записано без окремого заголовка безпосередньо після автографа поеми, що єдиний у збірці не має дати. Це дає підставу вважати «Стоїть в селі Суботові» не окремим віршем, а складовою частиною поеми. В списку І. Лазаревського кін. 50-х pp. 19. ст. з виправленнями Шевченка (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) є авторська дата: «Миргород, 1845». Це дає змогу твердити, що основну частину «В. л.» написано в Миргороді. Вперше поему без частини «Три душі» надруковано в журн. «Правда» (1869, № 2 — 3); повністю — в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). «В. л.» — одна з основних політ. поем Шевченка періоду «трьох літ», де поет піддав сатиричній дискредитації реакційні соціально-політ. ідеї та інститути Рос. імперії. Шевченко визначив жанр твору підзаголовком містерія, розуміючи під цим терміном різновид сучасної йому романтичної алегорично-символічної поеми в європейській, зокрема з рос. і польс. л-рі (містерії і поеми Дж.-Н.-Г. Байрона, В. Кюхельбекера, О. Тимофєєва, Є. Гребінки, А. Міцкевича, З. Красінського та ін.). На змісті й стилі «В, л.» позначилися такі риси романтичних поем-містерій, як гротескова неймовірність зображуваного, участь надприродних сил у подіях твору, алегоричність персонажів або ситуацій, драматизована форма діалогів тощо.

Жанр романтичної містерії зацікавив Шевченка можливостями використати її поетику для завдань політ. сатири. Роздуми про долю України поет втілив в образах алегоричного плану. Саме жанр романтичної поеми-алегорії дав змогу Шевченкові об’єднати в одному творі події часів Б. Хмельницького, Петра I, Катерини II, сучасної йому дійсності й навіть майбутнього. «В. л.» складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») і епілога («Стоїть в селі Суботові»), кожна з яких має свій алегоричний зміст. Алегорія першої частини розкривається в розповідях трьох «душ» про несвідомі гріхи, за які вони караються. В цих своєрідних розповідях-притчах Шевченко піддавав критиці тих істор. діячів і ті події укр. історії, які, на його думку, привели до соціального й нац гноблення укр. народу царизмом. Певна однобічність в оцінці Хмельницького й Петра 1 пояснюється тяжким соціальним становищем укр. народу, як і ін. народів імперії, за часів кріпосництва. Через трагічну провину «душ» поет розкривав ступінь свого осудження певних істор. явищ. Зло царизму таке страшне, що навіть несвідоме потурання йому є смертельним гріхом. У другій частині поеми в образі трьох ворон уособлено зло в істор. долі України, Польщі й Росії. Укр., польс. і рос., ворони — символ усього антинародного, реакційного в бутті трьох слов. народів. Укр. ворона — уособлення фатальної в історії України ролі її пануючого класу. Три ворони у «В. л.», які вихваляються одна перед одною своїми злочинами споріднені з трьома відьмами з «Макбета» У. Шекспіра. Глибокий соціально-філософський, зміст вкладено в мотив близнят Іванів («Один буде, як той Гонта, // Катів катувати! // Другий буде ... оце вже наш! // Катам помагати»). Уособлюючи в образі нового Гонти майбутню нар. революцію, Шевченко передбачав, що певна частина укр. суспільства — її поміщицька верхівка — з класових міркувань неминуче стане на захист існуючого реакційного суспільно-політичного ладу.

Розмірковуючи над майбутнім України, поет не міг не замилитися над антагонізмом усередині укр. нації — антагонізмом між гнобителями й пригнобленими. Третя частина — «Три лірники» — переключає алегоричну поему в знижено-реальний план. Контраст між фантастикою попередніх частин «В. л.» і соковитим побутописом останньої йде рід традицій У. Шекспіра й романтиків 1-ї пол. 19 ст. Він створюй передумови для дальшого розгортання сатиричної теми твору. Деякі дослідники (О. Багрій, О. Білецький) тлумачили образи трьох лірників як сатиричну алегорію тогочасної української інтелігенції. Таке тлумачення не підтверджується реальним змістом твору: лірники — не алегорія і не об’єкт сатири, а лише її засіб. Третю частину поеми умовно можна поділити на два підрозділи: діалогічний (розмова лірників) і розповідний (сцена розкопок у Суботові), в яких образи лірників мають різну сатиричну функцію. В першому — лірники висловлюють найдошкульніші сарказми, спрямовані проти царизму й панства, в другому — вони є дійовими особами сатиричного оповідання про розкопки Богданового льоху в Суботові. Розкопками керує справник — живе втілення грубої сили й поліцейської сваволі царської влади. Він лає Богдана й наказує відшмагати лірників за те, що вони співали пісень про гетьмана. В кінцевих рядках поему знову переведено з реального плану в умовно-символічний. Льох, розкопаний у Суботові, це не «великий льох», а «малий»: «Великого ж того льоху // Ще й не дошукалась». Образ великого льоху та його скарбів символізує в поемі волю народу. Епілог твору завершує поему ствердженням майбутньої перемоги «світу правди» над «тьмою неволі». «В. л.» — політична, не розрахована на легальну публікацію, поема Шевченка, ворожа кріпосницькому ладові царської Росії. Водночас у поемі відобразилася певна суб’єктивність Шевченкової оцінки діяльності Б. Хмельницького і Петра I. Націоналістичні «інтерпретатори» поеми (С. Смаль-Стоцький та ін.) перекручують її зміст, намагаються прищепити думку,ніби поет вороже ставився до рос. народу. Вони тенденційно тлумачать алегорії «В. л.», штучно конструюють «уособлення» мало не з кожного образу поеми.

Радянські шевченкознавці переконливо спростували націоналістичну фальсифікацію, довели, що «В. л.» спрямовано не проти рос. народу, а проти соціального й нац. гноблення трудящих України царизмом і проти укр. панства — його вірного спільника.

Літ.: Пільгук І. І. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., 1963; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Білецький О. І. Тдейно-художнє значення поеми «Великий льох». В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, г. 2. К., 1965; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Бородін B.C. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., 1971.

Ю. О. Івакін.


«ВЕЛИКОМУЧЕНИЦЕ КУМО!» — вірш Шевченка. Див. «Н. Т.».


ВЕЛИЧКО Самійло Васильович (н. бл. 1670 — п. після 1728) — український козац.старшинський літописець. Головна праця В. — «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке» (т. 1 — 4. К., 1848 — 64), в якій відобразились осн. риси ідеології укр. феод.-старшинської верхівки. Літопис охоплює істор. події на Україні 2-ї пол. 17 — поч 18 ст.

Шевченко міг ознайомитися з цим твором у рукописі ще до заслання в Москві через О. Бодянського або в Києві — через М. Костомарова. Перебуваючи на засланні, він просив М. Іванишева й О. Бодянського (двічі) надіслати йому перші 2 томи літопису (вид. 1848 і 1851). Одержав Шевченко книжки, які передав О. Бодянський, 1859 в Москві від М. Савичева (запис у «Щоденнику» 20.III 1858). 3-й том надіслав йому 1859 М. О. Максимович. В Ін-ті л-ри АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка зберігається 2-й том літопису В. з автографом Шевченка. Питання про вплив літопису В. на деякі мотиви істор. поезій Шевченка є дискусійним.


ВЕЛИЧКОВ Алекси (Олексій Сергійович; 30.VII 1890 — 23.VIII 1943) — болгарський і радянський літературознавець. Член Комуністич. партії. Учасник антифашистського Вересневого повстання в Болгарії 1923. За ухвалою Закордонного бюро ЦК Болгарської комуністич. партії виїхав 1926 до СРСР. Був головою болгар. секції Інтернац. клубу політемігрантів. Закінчив аспірантуру в Москві. З 1934 жив і працював у Києві, зокрема (з 1936) старшим наук. співробітником Інституту укр. л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Помер у м. Уфі. Автор досліджень про болгарсько-українські літ. взаємини. У праці «Шевченко і болгарська література 60 — 70-х pp. 19 ст.» відзначав вплив Шевченка на творчість Л. Каравелова, Р. Жинзифова, К. Миладинова, X. Ботева.

Тв.: Шевченко і болгарська література 60 — 70-х років XIX століття. «Радянське літературознавство», 1939, № 4.


ВЕЛЧЕВ Велчо Петров (н. 28.VI 1907) — болгарський літературознавець. Автор праць з рос. і укр. дожовтневої та рад. л-ри, болг.-рос. літ. зв’язків і болг. л-ри. В статтях «Шевченко і болгарська література», «Російська та українська література і міжнародний революційний соціалістичний рух», що опубліковані в журналі «Език и литература» (1964, № 3; 1970, № 5), розглядав питання про вплив творчості Шевченка на прогрес. л-ру Болгарії; встановив факт творчої спільності між поемою І. Базова «У царстві самодив» і поемою Шевченка «Сон».


ВЕЛЮГІН Анатолій Степанович (н. 27.XII 1923) — білоруський рад. поет. Одним з провідних мотивів його поезії є дружба народів СРСР. Шевченкові присвятив вірші «На Шевченковій горі» (1960) і «На поклон Тарасу» (1961), в яких підкреслив людяність і задушевність творів укр. поета.

Тв.: На Шевченковій горі. В кн.: Велюгін А. А у полі верба. К., 1960.


ВЕЛЬТМАН Олександр Хомич (30.VII 1800 — 23.I 1870) — російський письменник і археолог. З 1852 був директором Оружейної палати Моск. Кремля. Шевченко згадав його в «Щоденнику» 21.III 1858 в зв’язку з наміром відвідати Оружейну палату в супроводі І. Забєліна, який служив помічником у Вельтмана.


ВЕНГЖИНОВСЬКИЙ Аркадій Миколайович (1818 — 80-і pp. 19 ст.) — наглядач школи для киргизьких дітей при Оренбурзькій прикордонній комісії. Двоюрідний брат З. Сераковського. Познайомився з Шевченком в Оренбурзі 1849. У липні 1850 виїхав на Україну. Шевченко подарував В. автопортрет (зберігається у Львівському музеї українського мистецтва), а художник О. П. Чернишов — малюнок «Т. Г. Шевченко серед польських політичних засланців» (доля оригіналу невідома). В. допоміг Шевченкові поновити зв’язки з В. Рєпніною. У листах до Б. Залеського поет часто згадував про В., а 8.VI 1851 написав до нього листа. У жовтні 1851 Б. Залеський надіслав в Одесу В. для продажу малюнок Шевченка «Циган» (тепер у ДМШ), а 1853 — малюнки «Тріо» і «Скеля „Монах“» (зберігаються у Варшавському національному музеї). У лютому 1880 В. переслав Ю. Крашевському листи Б. Залеського з приписками Шевченка, З. Сераковського, Л. Турно (зберігаються у б-ці Ягеллонського ун-ту в Кракові).


ВЕНЕЦІАНОВ Олексій Гаврилович (18.II 1780 — 16.XII 1847) — російський художник, один з основоположників побутового жанру в рос. живопису, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1811). Заснував першу в Росії приватну малювальну школу, в якій навчав обдаровану молодь з народу, допомагав талановитим кріпакам дістати волю. Шевченка з В. познайомив 1837 І. Сошенко.

В. високо оцінив мистецький талант Шевченка, познайомив його з передовими діячами рос. культури й особисто клопотався про звільнення поета з кріпацтва. Шевченко змалював образ В. у повісті «Художник» Портрет с. 110.


ВЕНЦЛОВА Антанас Томасович (7.I 1906 — 28.VI 1971) — литовський рад. письменник, перекладач і громад. діяч, нар. письменник Лит. РСР (з 1965), засл. діяч мистецтв Лит. РСР (з 1954), чл.-кор. АН Лит. РСР (з 1949). Член КПРС з 1950. Першими творами Шевченка, з якими познайомився В. ще в дитячі роки, були поезії, вміщені у «Віночку віршів Тараса Шевченка» (1912) в перекладах Л. Гіри, «Мене відразу зачарував якийсь сумний і одночасно бунтівливий настрій співучих віршів, які за своїм ладом схожі на народні пісні. „Не женися на багатій“, „В неволі тяжко, хоча й волі“, „Ой гляну я, подивлюся“ та багато ін. віршів Шевченка, які я вперше прочитав у цій збірці перекладів, — писав В., — хвилювали серце й залишились у пам’яті. І я назавжди полюбив великого співця свободи». В. належать переклади поем Шевченка «Кавказ», «Сон» і «Катерина» та поезій «Заповіт», «Лічу в неволі дні і ночі» й «О люди! люди небораки!», що увійшли до лит. видань творів Шевченка «Поезії» (Вільнюс, 1951), «Вірші» (Вільнюс, 1955), «Кобзар» (Вільнюс, 1961). Автор статей про Шевченка: «Безсмертя поета», «Тарас Шевченко в Литві» та ін. Укр. поетові присвятив вірші «Тарас Шевченко у Вільнюсі» (1953) і «Тарас Шевченко» (1964). Держ. премія СРСР, 1952.

Тв.: Тарас Шевченко у Вільнюсі. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Безсмертя поета. В кн. Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Тарас Шевченко в Литве. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964.


ВЕРБИЦЬКИЙ Георгій Миколайович (н. 27.Х 1920) — український рад. художник. Автор серії «По Шевченківських місцях» (акв., 1960 — 63, ДМШ). На замовлення ДМШ виконав багато копій з творів Шевченка. Іл. с. 112.


ВЕРБИЦЬКИЙ Михайло Михайлович (1815 — 7.XII 1870) — український композитор. Серед найвизначніших творів В. — хор кантатного типу «Заповіт» («Завіщанє») на слова Шевченка, героїко-епічний твір для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста і симф. оркестру, вперше виконаний 1868 на шевченківському концерті у Львові. Це — одна з перших муз. інтерпретацій поезії Шевченка в Галичині.

Літ.: Загайкевич М. П., М. М. Вербицький. Нарис про життя і творчість. К., 1961.


ВЕРБІВКА — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Городищенського р-ну Черкаської обл.). Вважають, що 1828 — 29, коли Шевченко був козачком у П. Енгельгардта і їздив скрізь за паном, він бував і в В. Згадка про це село є в поемі «Гайдамаки».


ВЕРВЕС Григорій Давидович (н. 15.IV 1920) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1944. Автор праць з слов. літературознавства, дослідник зв’язків укр. л-ри з польс. та ін. зарубіжними слов. літературами. В працях про Шевченка досліджує зв’язки поета з польс. літературою 19 — 20 ст., його місце серед слов. поетів, світове значення творчості Шевченка.

Тв.: Тарас Шевченко і Адам Міцкевич. «Радянське літературознавство», 1952, № 16; Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Слава українського генія. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Тарас Шевченко серед польських друзів. «Український історичний журнал», 1964, № 3.


ВЕРГІЛІЙ (Publins Vergilius Maro), Публій Вергілій Марон (15.X 70 — 21.IX 19 до н. е.) — римський поет. Автор збірки «Буколіка» («Пастуші пісні»), поем «Георгіки» та «Енеїда». Шевченко міг читати «Енеїду» В. в рос. перекладах В. Санковського, В. Петрова, І. Шершеневича та ін. Про твори римського поета Шевченко кілька разів згадував у повісті «Близнецы».


ВЕРДІ (Verdi) Джузеппе (10.X 1813 — 27.I 1901) — італійський композитор. Автор опер «Ріголетто» (1851), «Трубадур» (1852), «Травіата» (1853), «Бал-маскарад» (1859) та ін., хорових, камерно-інструментальних і вокальних композицій. Оперу В. «Трубадур» Шевченко згадав у «Щоденнику» 20.V 1858 у зв’язку з відвіданням родини С. Гулака-Артемовського, дружина якого того вечора грала уривки з цього твору.


ВЕРЕС Ганна Іванівна (н. 21.XII 1928) — українська рад. майстриня декоративного мистецтва (художнє ткацтво). В 1966 — 68 виконала орнаментальні рушники, які присвятила Шевченкові. Репродукціями рушників В. та Г. Василащук ілюстровано «Кобзар» Шевченка (К., 1971). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1968.


ВЕРЕСАЄВ Вікентій Вікентійович (справж. прізв. — Смідович ; 16.I 1867 — 3.VI 1945) — російський рад. письменник. Знавець і шанувальник поезії Шевченка. За редакцією В. у перекладі рос. поетів вийшли «Песни Тараса Шевченко» (М., 1911). Автор статті «Любити Україну — любити Шевченка» (1939). Приїздив на відкриття пам’ятника поетові в Києві (1939). Держ. премія СРСР, 1943.


ВЕРЕСАЙ Остап Микитович (н. між 1803 і 1805 — п. бл. 1890) — український кобзар. Походив з кріпаків. Виконував думи, істор., побутові, жартівливі й сатиричні пісні. Творчість В. високо цінували М. В. Лисенко, І. Франко. Шевченкові були відомі пісні В. У листі до В. 23.Х 1860 П. Куліш повідомляв, що Шевченко передав В. гроші й «Кобзар» (1860) з дарчим написом. В. брав участь у присвяченому пам’яті поета концерті, влаштованому 22.II 1875 петерб. клубом художників.

Літ.: Лавров Ф. Кобзар Остап Вересай. К., 1955; Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. К., 1966.


ВЕРЕШ (Weöres) Шандор (н. 22.VI 1913) — угорський письменник і перекладач. Автор багатьох поетич. і прозових збірок, книжок з питань естетики в жанрі есе. Перекладає твори рос. (О. Пушкіна, М. Лермонтова), укр. (І. Франка, Лесі Українки та ін.), груз. (III. Руставелі), англ. (У. Шекспіра) та ін. письменників. Переклав 122 Шевченкові твори для «Кобзаря», що вийшов 1953 у Будапешті. Серед них: «Причинна», «Катерина», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Кавказ», «Неофіти», «Ой чого ти почорніло», «Якби мені черевики», «Якби ви знали, паничі», «Ликері», «Світе ясний! Світе тихий!». Незважаючи на те, що переклад здійснено не з оригіналу, а з рос. перекладів, «Кобзар» угор. мовою дає в основному правильне уявлення про характер лірики Шевченка. В складі делегації угор. письменників був запрошений 1964 до Радянського Союзу для участі в святкуванні 150-річчя з дня народження Шевченка. Про своє перебування на Україні й відвідання шевченківських місць розповів у газ. «Élet es Irodalom» («Життя і література», 29.VIII 1964). Автор «Варіацій на теми Шевченка», що складаються з трьох віршів: «Воїни-гайдамаки», «В казематі», «Кобзар» (надруковано у збірці поезій угор. мовою «Увертюра нового часу». Будапешт, 1967). В. належить також стаття «Шевченко» в журн. «Új Hang» («Новий голос», 1952, № 8).

Переклади: Sevcsenko T. Kobzos. Budapest, 1953.


ВЕРЕЩАГІН Василь Петрович (13.I 1835 — 22.Х 1909) — російський художник. Автор історичних і жанрових картин і портретів. За малюнком В. виконано літографію «Т. Г. Шевченко на смертному одрі». Примірник її зберігається в ДМШ. Іл. с. 15.


ВЕРЕЩАГІН Федір Григорович (н. 17.V 1910) — український рад. режисер, нар. артист УРСР (з 1960). Член КПРС з 1954. На сцені Вінницького укр. муз.-драм. театру ім. М. Садовського поставив Шевченкового «Назара Стодолю» (1946), оперу «Катерина» М. Аркаса (1956), драми «Марина» М. Зарудного (1963) та «Гайдамаки» (за інсценізаціями Л. Курбаса і В. Харченка, сценічна редакція В., 1964).


ВЕРИКІВСЬКИЙ Михайло Іванович (20.ХІ 1896 — 14.VI 1962) — український рад. композитор, диригент і педагог, засл. діяч мист. УРСР (з 1944). За творами Шевченка написав опери «Сотник» (власне лібретто, 1939) і «Наймичка» (лібретто у співавт. з К. Герасименком, 1943); фантазію для солістів, хору і фортепіано «Гайдамаки» (1919), літ.-муз. композицію «Кавказ» (1939), поему для баса в супроводі симф. оркестру «Чернець» (1942), хори «Світе ясний», «Ой гоп таки так!»; обробив для хору нар. пісню «Думи мої» (1939, ін. редакція її — для голосу з фортепіано, 1944), а також мелодію Г. Гладкого «Заповіт». Відредагував та оркестрував сюїту з опери М. Аркаса «Катерина» за Шевченком (1934) і зробив оркестровку опери Г. Козаченка «Пан сотник» (1958, за поемою Шевченка «Сотник»). Автор музики до кінофільму «Назар Стодоля» (Українфільм, Одеса, 1937). За оперою В. «Наймичка» на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка 1964 поставлено однойменну кінооперу.


ВЕРНА Петро Петрович (7.I 1876 — 3.IV 1966) — український радянський різьбар на дереві, засл. майстер нар. творчості УРСР (з 1964). Автор понад 30 скульптурних портретів Шевченка та композицій на сюжети його творів. Серед них: портрет-барельєф Шевченка (1912), кілька погрудних портретів поета (1921 — 49); декор. тарілки «Мені тринадцятий минало...» та «А я до школи — носити воду школярам» (1939); скульптурні композиції «Перебендя» (1947), «Сон» (1949), «Мені тринадцятий минало...» (1947 і 1954). Іл. т. 2, табл. XXVIII.

Літ.: Променицький К. Петро Петрович Берна. К., 1958; Івасенко В. Т. Берна — батько, Берна — син. «Народна творчість та етнографія». 1966, № 2.


ВЕРНЕ (Vernet) Еміль-Жан-Орас (30.VI 1789 — 17.I 1863) — французький живописець-баталіст. У 1836, 1842 — 43 працював у Росії. Шевченко високо цінував творчість В. У листі до Б. Залеського, що датується орієнтовно вереснем — листопадом 1853, Шевченко назвав Верне, Ф.-В.-Е Делакруа і П. Делароша як представників «нової французької школи» і радив зробити фотокопії з естампів їхніх творів.


ВЕРНЕР Томаш (Хома) — польський політ. засланець. За поширення антиурядової літератури й підбурювання ремісників до повстання В. 1844 віддано рядовим в Окремий Оренбурзький корпус. З 1849 — унтер-офіцер, з 1853 — офіцер. Шевченко познайомився з В. в Орській фортеці перед початком Аральської описової експедиції. В цій експедиції В. брав участь як геолог. Під час плавання 1848 — 49 на шхуні «Константин» вони здружилися, жили в одній каюті, а між плаваннями — в одній кибитці. Дружні взаємини підтримували й в Оренбурзі, де разом опрацьовували матеріали експедиції. Шевченка і Вернера зображено на малюнку О. П. Чернишова «Т. Г. Шевченко серед польських політичних засланців». Поет згадував В. в листах до Б. Залеського 6.VI 1854 і 10.II 1855. Очевидно, Шевченко листувався з В., але їхні листи не збереглися. В 1849 в Оренбурзі Шевченко виконав портрет В. (папір, сепія, 29,5 × 22,7). Оригінал твору не знайдено. В ДМШ зберігається фотографія портрета. На зображенні праворуч унизу є дата, написана рукою Шевченка: «1849». Фотографію наклеєно на папір, на звороті якого чорнилом напис: «Фотография с портрета Фомы Вернера, рисованного Шевченком в 1849 году».


ВЕРЬОВКА Григорій Гурійович (25.XII 1895 — 21.X 1964) — український рад. композитор, хоровий диригент, нар. артист УРСР (з 1960). Член КПРС з 1946. Організатор і керівник Держ. укр. нар. хору (1943 — 64, тепер ім. Г. Г. Верьовки). На слова Шевченка створив солоспів «Ой не п’ються пива-меди» (1934), жіночий хор «По діброві вітер виє» (1939, без супроводу, варіант — з супроводом фп.), написав музику до драми «Назар Стодоля» (1941). Пам’яті поета присвятив мішаний хор без супроводу «Там на горі за Дніпром» (1924, слова П. Тичини). Стилістика творів В. близька до народного багатоголосся, кращі пісні широко популярні. Державна премія СРСР, 1948. Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка. 1968.


«ВЕСЕЛЕ СОНЕЧКО ХОВАЛОСЬ» — вірш Шевченка. Див. «Н. Костомарову».


ВЕСЕЛИЙ ПОДІЛ, Родзянки — село Хорольського пов. Полтавської губ. (тепер с. Веселий Поділ Семенівського р-ну Полтавської обл.). Шевченко приїхав у це село разом з його власником поміщиком А. Родзянком у липні 1845 і прожив тут кілька днів. У В. П. він познайомився з В. Єдлічкою. Тут намалював портрет поміщицького сина (див. Родзянка Гаврила портрет). Місцевість коло В. П. описав в «Археологічних нотатках». Згадки про це село є в повісті «Наймичка» та «Щоденнику» (запис 9.VII 1857). За рад. часу одну з вулиць В. П. названо ім’ям Шевченка.


ВЕСЕЛОВСЬКИЙ Володимир Павлович — член Нижегородської губернської археографічної комісії. Шевченко зустрічався з В. на муз. вечорах у Нижньому Новгороді. 13.I 1858 поет записав у «Щоденнику»: «Вечер провел у милейшего юноши виртуозавиолончелиста Весловского...» (в написанні прізвища Шевченко пропустив літеру).


«ВЕЧІР» — вірш Шевченка. Див. «Садок вишневий коло хати».


«ВЕЧІР В АЛЬБАНО ПОБЛИЗУ РИМА (ЛІС)» (папір, туш, перо, сепія; 22,5 × 28,2) — малюнок Шевченка, виконаний у Петербурзі не пізніше 25.V 1859 з однойменної картини художника М. Лебедєва, що належала музею петерб. Академії мистецтв (зберігається в Третьяковській гал.). За цим малюнком тоді ж Шевченко виконав і офорт. акватинту (27,3 × х 30,7), шість відбитків якого зберігаються в ДМШ. На звороті одного з них червоним олівцем авторський дарчий напис: «Пану Андриевскому», а під ним чорним олівцем невідомою рукою: «От Тараса Григорьев. Шевченка — 12 но(ября) 1859 в Киев через г. Сошенка»; на другому естампі — авторський напис: «Наталии Александровни Хрущовой на память 8 июня 1859 Т. Шевченко».

Літ.: Мацапура М. І. Невідомий малюнок. «Україна», 1961, №5; Мацапура М. І. Новий малюнок роботи Т. Г. Шевченка. В кн.: Тарас Шевченко — художник. К., 1963.


ВЕЯН Андріс справж. прізв., ім’я та по батькові — Калнач Донат Геронімович; (я. 20.IV 1927) — латиський рад. поет. Член КПРС з 1966. Шевченкові присвятив поезії «Кобзар» (1957), «Розмова Райніса з Тарасом на засланні» (1965) та нарис «Так розмовляють з батьком» (1969). Автор статей про Шевченка «Безсмертя великого Кобзаря» (1961) та «Прометей України» (1964).

Тв.: Он научил нас любить Украину. «Литературная газета». 1961, 9 марта.


В’ЄТАН (Vieuxtemps) Анрі (17.II 1820 — 6.VI 1881) — бельгійський скрипаль і композитор. У 1838 — 40 гастролював у Росії, 1845 — 52 — придворний соліст у Петербурзі. Шевченко з захопленням згадував про майстерність В. у повісті «Музыкант».


В’ЄТНАМСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перше знайомство в’єтнам. читачів з творчістю Шевченка відбулося в березні 1959, коли газ. «Văn học» («Література») помістила 10 віршів укр. поета («Ой три шляхи широкії», «Якось-то, йдучи уночі» та ін.) в перекладі в’єтнам. мовою Те Ханя. Ширше знайомство відбулося 1961, коли за постановою Всесвітньої Ради Миру в усьому світі й у В’єтнамі, зокрема, відзначалося 100-річчя з дня смерті поета. У В’єтнамі відзначено й 150-річчя з дня народження Шевченка. В періодич. пресі з’явилися матеріали, присвячені укр. поетові. У журн. «Văn nghệ» («Література і мистецтво», 1961, № 3) надруковано статтю Май Тхук Луана «Шевченко — великий поет українського народу», а в газ. «Nhân dân» («Народ» — орган ЦК Партії трудящих В’єтнаму — 10.III 1961) — статтю поета За Ніня «Тарас Шевченко — корифей українського народу». Грунтовну статтю про нього опубліковано в газеті «Van hoc» (6.III 1961). У журналах «Văn nghệ» (1964, № 45), «Tạp chí văn học» («Літературний журнал», 1964, № 3) опублікував у статті літературознавець Нгуєн Суан Шань. Він виступив також з рядом доповідей на урочистих вечорах, присвячених шевченківським ювілеям, зокрема, на вечорах, організованих Т.-вом в’єтнамо-радянської дружби, Спілкою письменників ДРВ, Комітетом по культ. зв’язках із закордоном у ханойському палаці «Згуртованість» 6.III 1961 і в березні 1964 (на останньому були присутні рад. делегація на чолі з Б. Полевим і рад. спеціалісти, які працювали у В’єтнамі); 10.III 1961 — в хайфонському Великому будинку пісні. У статтях і доповідях подано огляд життєвого й творчого шляху Шевченка та аналіз його поетичної спадщини. Нгуєн Суан Шаню належить і більшість перекладів Шевченкових віршів, зокрема «Заповіту» й «Мені тринадцятий минало», уривка з балади «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий») та ін. Серед перекладачів можна назвати також Тхай Тоана, Май Тхук Луана, Нгуєн Вієт Лама та ін. Переклади їхні друкувалися в журналах «Văn nghệ», «Văn nghệ quân đội» («Література і мистецтво армії»). газ. «Văn học» тощо. Хоч творів укр. поета у В’єтнамі друкувалось і небагато, все ж вони мали певний вплив на окремих в’єтнам. письменників. Так, іронічна характеристика імперіалізму в публіцистич. поемі одного з визначних сучасних поетів Те Лан Вієна «Роздум 68» (надруковано в тижневику «Văn nghệ» 15.XI 1968) перегукується з гнівним осудом царизму в Шевченковій поемі «Кавказ».

Літ.: Нгуєн Конг Хоан. В’єтнам вітає Тараса. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Нгуєн Конг Хоан. Украинский Нгуєн Зу. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964; Кашель М. Тарасове слово серед в’єтнамського народу. «Всесвіт», 1975, № 3.

М. Д. Кашель.


ВЄТРОВ Давид (1913 — 52) — молдавський рад. письменник. Темі дружби рад. народів присвятив збірки віршів, повісті. Автор статті «Тарас Шевченко» (1937).










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.